Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Назва реферату: Діаспора
Розділ: Географія
Діаспора
План
Вступ
1. Історичні причини формування української діаспори.
2. Характеристика української діаспори в різних країнах світу:
а) Росія
б) Польща
в) Канада
г) США
д) Аргентина
е) Австралія
є) Інші країни
3. Сучасна українська діаспора та збереження культури в ній.
4. Проблеми української діаспори в різних країнах світу.
Висновки
Список використаної літератури
1. Історичні причини формування української діаспори.
Діаспора (від гр. слова діаспора - розсіяння) – розсіяння в різних країнах народу, вигнаного з батьківщини чужинцями. Вперше поняття “діаспора” вжите щодо єврейського народу, вигнаного римлянами в I ст. н. е. з Палестини і розсіяного по теренах Римської імперії. Українська діаспора утворилася передусім внаслідок сталінських депортацій та міграцій часів II Світової війни, умовно поділяється на східну (Росія 4,3 млн., Казахстан 900 тис., Молдова 600 тис., Білорусь 300 тис., Узбекистан 150 тис., Киргизія 100 тис. жителів українського походження) і західну (США 2 млн., Канада 800 тис., Бразилія та Аргентина по 400 тис., Австралія і Франція по 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина 25 тис. жителів українського походження). Частина українців віддавна проживає на територіях, які після II Світової війни увійшли в межі державних кордонів сусідніх з Україною держав (Польща 300 тис., Румунія 100 тис., Словаччина 40 тис. жителів українського походження). Частина української еміграції віддає перевагу термінові “українці в країнах поселення”.
Загалом по світу за межами України проживає близько 10 млн. осіб, які є за походженням українцями.
Зв'язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство "Україна", громадські та культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв'язків відіграє часопис "Українська діаспора", який видає Національна академія наук України.
ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ "СВІТОВОГО УКРАЇНСТВА"
Так звана "національна ідея" сьогодні переживає кризу - як в діаспорі, так і в Україні. Як вказує В. Лісовий, актуальна конкретизація цієї ідеї після здобуття державної незалежності практично відсутня, проте продовж довгих років минулого століття ідея "українства" була специфічно самозрозумілою формою національного патріотизму. Вона служила основним ідеологічним рушієм як громадської діяльності за кордонами радянської України, так і підпільного дисидентського руху на території СРСР. Десять років тому, коли дитина, народжена в Північній Америці, прийшовши на заняття в Пласті чи СУМі, питалася, "чому я маю говорити по-українськи, якщо мені легше по-англійськи?", відповідь була очевидною: "Ми тут мусимо зберігати мову (чи звичаї, чи організації, чи школи) тому, що в Україні нашу мову і культуру нищать". Наскільки така відповідь відображала реальну (чи основну) причину існування феномена діаспори, можна дискутувати, але нема сумніву, що це був дуже потужний арґумент.
З моментом утвердження України як незалежної держави цей арґумент втратив свою очевидну легітимність. Варто наголосити, що втрата легітимності національного патріотизму як основного, самозрозумілого і незаперечного арґументу відбулася не тільки в діаспорі - легітимність суто патріотичного арґументу як єдиної, всеохоплюючої причини тої чи іншої суспільно-політичної діяльності також значно зменшилася в Україні, навіть серед так званих "свідомих українців" молодшої генерації Галичан3. Тому, можливо, дещо недоречно зараз говорити про "світове українство" як про щось вже реально існуюче. Якщо воно має постати, "українство" світового масштабу потрібно активно будувати. А для цього в першу чергу треба знайти взаєморозуміння між Україною і діаспорою.
В даній статті я не описуватиму кризовий стан, який зараз існує в організаціях діаспори. Таке оплакування нашого сьогодення вельми поширене між авторами численних статей у північноамериканських часописах і повторювати його недоцільно. Взагалі було б некоректним, з мого боку, займатися критикою провідників організацій діаспори чи навіть радити їм, як вийти з існуючої кризи, тому що я один із небагатьох молодих українців, роджених поза межами колишнього СРСР, який вирішив будувати життя не в діаспорі, а в Україні. В даному випадку моя роль підказати Україні (і конкретно її еліті), як використати немалий потенціал діаспори в розбудові української держави, що потрібно діаспорі (в тому числі і мені як її члену) отримати від України, які методи зближення найбільш актуальні, як з боку материка допомогти сформувати реальне "світове українство".
ЩО ТАКЕ ДІАСПОРА?
Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців в Північній Америці, варто розглянути, що таке діаспора і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів у "новому світі". Усвідомлюючи власну тенденційність, пропоную термін "діаспора" визначити наступним чином: діаспора - це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від "імміграції"), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені.
Остання "дезідерата" запропонованого визначення діаспори - формування власних організаційних структур - може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність і наголошує на відмінність української (і, до речі, єврейської) діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають у країнах "нового світу", але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна), і рішення провідників не обов'язково зобов'язують поодиноких членів діаспори, що часто є незрозумілим для пересічного спостерігача з України. Громадська організованість діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні, і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в діаспори саме в цьому напрямку.
Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням відношення діаспори до "материка" дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території - материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця, зокрема, є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові). Історично українці в країнах "нового світу" дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесі, у великих транснаціональних корпораціях, у політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).
Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця, зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви, очевидно, мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з Західної України саме ті представники інтеліґенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Немаловажним фактором успіху інтегрування цієї "третьої" хвилі елітних іммігрантів у північноамериканське суспільство було те, що вони приїхали вже "на готовий ґрунт". Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри ця високоосвічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових "елітних" іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу - це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті будувати таку Україну в діаспорі.
І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати. Україна несподівано стала незалежною, і діаспора масово кинулася їй "допомагати" - хто фінансово, хто професійно - кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію "садочку вишневого коло хати", якою так довго жила діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування діаспори, мабуть, не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку діаспора спроможна була їй запропонувати.
РОЛЬ УКРАЇНИ У ЗБЛИЖЕННІ З ДІАСПОРОЮ
Україна обрала власний шлях розвитку. Свідомо чи несвідомо, після проголошення незалежності Україна почала ставити перед діаспорою вимоги: ви нам допомагайте фінансово, але в деталі побудови нашої держави не втручайтеся9. Очевидно, за таких умов двомільйонній діаспорі неможливо стати реальним важелем впливу на 50-мільйонну державу. А навіть якби це було реально, навряд чи молодша генерація діаспорних українців погодилася б на таке викидання тяжко зароблених грошей у прірву корумпованих чиновників, неринкової економіки, інертного населення без реальної можливості і права впливати на ситуацію. Одна річ - допомагати "своєму", а цілком інша - допомагати людям (суспільству, державі), які при кожній нагоді нагадують тобі, що ти "інший".
Основним наріжним каменем між діаспорою й Україною стала відмова українською стороною прийняти колег з діаспори за своїх. В даному питанні винна не тільки Україна. Винні також ті діаспорні українці, які в ранні роки після незалежності приїжджали в Україну з наміром повчати тутешніх людей, як жити, не розуміючи культурної специфіки пострадянського простору, не маючи бажання застосувати методи і напрямки допомоги до ціннісних відмінностей, які породилися в результаті 50-річного відокремленого розвитку двох відламків української нації. Винні ті, які безкомпромісно намагалися будувати нову українську державу на зразок діаспори.
Але вина також і по стороні України, адже ж, якби вона була прийняла своїх діаспорних синів дійсно за своїх, ті могли були б їй дати неабиякий цивілізаційний стимул (вже не говорячи про матеріальний). Досвід діаспори у побудові справжнього громадянського суспільства велетенський. Суть цього суспільства полягає в існуванні широкої мережі незалежних громадських організацій11 - на основі поваги до індивідуума як особистості, на засадах волонтерства, з горизонтальною організаційною структурою, з активно зацікавленими членами, які незалежно від зовнішніх стимулів (в тому числі державних) працюють на добро організації (і разом з тим на добро загального суспільства) з ідейною наснагою, задля власного самозадоволення і самореалізації. В Україні часто декларується бажання саме таке громадянське суспільство побудувати, але, незважаючи на велетенське фінансування недержавних організацій з боку західних донорів, відчувається брак досвіду на місцях, брак ціннісних мотивацій поодиноких людей, брак прикладу, який можна було б наслідувати. Такий прикладний ресурс існує в діаспорі, але він залишається мінімально використаним.
Досвід розвитку інститутів громадянського суспільства в діаспорі показав, що така форма спонтанної самоорганізованості може реально існувати тільки в умовах, коли на загальнодержавному рівні кожен член суспільства почуває себе повноправним. У тих державах Західної Європи (наприклад, у Німеччині чи Італії), де українці живуть вже понад 50 років, але в переважній більшості не прийняли громадянства держав поселення, вони є досі швидше "іммігрантами", ніж діаспорою. Можна арґументувати, що у цих державах діяла своя специфіка, яка не дозволила українцям розвинути свої організаційні структури настільки, як це відбулося в Північній Америці, але існування в Європі єврейської діаспори саме як діаспори і відмінність українців від євреїв у цих країнах вражає.
Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість вихідцям з української діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави, в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї), але багато в чому на повсякденному рівні чужої. Навіть при найбільшому бажанні перебороти такі емоційні бар'єри прийняття українського громадянства є просто непрактичним, адже згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт, який дозволяє безвізовий проїзд у переважну більшість держав світу), погодилися б його здати на користь українського.
Слід зауважити, що громадяни України вже сьогодні можуть напівлегально мати подвійне громадянство. Але тільки деякі. Емігранти з України, які проживають в Канаді чи США і приймають громадянство тих держав, рідко коли заявляють про це державним органам України і тому продовжують вважатися громадянами України. Подібно може зробити будь-який громадянин України, який бажає прийняти громадянство Росії - для цього навіть не потрібно виїжджати з України, адже ж будь-яке консульське представництво Російської Федерації, після проходження певної бюрократичної процедури, з приємністю надасть російське громадянство бажаючому громадянину України без вимоги здачі українського паспорта. Отже, арґумент, який поширений поміж представниками української патріотичної еліти, - що Україна не може законодавчо дозволити подвійне громадянство, бо це призвело б до формування "п'ятої колони" на її території, - не відображає дійсності.
Сьогодні діюча формальна заборона подвійного громадянства не сприяє ні законодавчій легітимізації існуючої практики, ані не служить перепоною поширенню правового нігілізму в Україні. Замість захищати власні національні інтереси, Україна реально дискримінує проти діаспори, ставлячи перед нею неможливі до подолання перепони для повноправної участі в розбудові української держави. В умовах сьогоднішньої України заборона подвійного громадянства не є виявом зрілої самовпевненості у власній незалежності. Радше це вияв "інституціоналізованої ксенофобії"13, яка тягне своє коріння з застарілої концепції української нації, згідно з якою "українство" - це виключно етнічне поняття. Майбутнє поширення такого поняття шкідливе як для внутрішньої політики України, так і для побудови тісного взаємозв'язку з діаспорою. Тому першочерговим завданням будівників "світового українства" є переосмислення ідеологічних підпор цієї рушійної сили, яка в минулому призвела до формування як діаспори, так і держави Україна. Поняття "українство" потрібно модернізувати згідно з новими вимогами, які виникли в результаті здобуття незалежності - це потрібно і діаспорі, і Україні.
КОНЦЕПТ "УКРАЇНСТВА" І ЙОГО ДЕРЖАВНІ ВИМІРИ
Суспільні науки (соціальна психологія та соціологія) не одну полицю і не однієї бібліотеки заповнили аналізами питання національної ідентичності. У спрощеній формі більшість цих аналізів починається з аксіоматичної вихідної тези: національна ідентичність - це продовження поняття соціальної ідентичності. Модерна людина, для здоров'я своєї особистості, відчуває потребу приналежності в першу чергу до родини (сім'ї), дальше до гурту знайомих, до якихось гуртів спільного зацікавлення, до міста чи регіону, і врешті до нації.
Англійський соціолог Anthony Smith15 у найвідомішій, можливо, праці на дану тему подав зручну типологію двох модерних втілень задоволення цієї загальнолюдської потреби приналежності до нації. Згідно з його концепцією національна ідентичність може виражатися в так званій "етнічно-генеалогічній" (органічній) формі або в "громадянсько-територіальній" (інституційній). Перша окреслює приналежність до нації на підставі спільної крові, історичного міфу походження, культури, спадщини. Таке втілення національної ідентичності може бути дуже сильною мобілізуючою силою в боротьбі спільноти за національне самовизначення, але як тільки існує вже здобута держава, органічне поняття нації може призвести до дуже поганих наслідків, крайнім вираженням яких є фашизм. Як антипод концепції нації-організму Smith пропонує так званий "інституційний націоналізм". Такий тип ідентичності (і, звісно, патріотизму) виражається у формі почуття приналежності до державних інститутів та гордості за політичні (на відміну від культурних) символи. Вірування в спільну кров і спадщину тут зайві, адже центром уваги є інститути державності: територія, конституція, монарх, президентство, парламент.
Подібну типологію націоналізму пропонував Hans Kohn, називаючи органічну форму націоналізму "східною," у якій на перший план виставляється ідеал батьківщини, міф історичного походження, емоційний (духовний) зв'язок між членами нації. Натомість західний націоналізм відрізняється своєю "політичною спроектованістю" - держава будується згори елітою, яка активно сприяє виникненню почуттів приналежності до державних інститутів, тому що це потрібно для зміцнення політичного проекту державності. Згідно з Kohn політичний націоналізм, на відміну від східного, не може бути загарбницьким, тому що він націлений на внутрішню політику вже існуючої держави, швидше, ніж на культурне визволення (самоутвердження) спільноти.
Нема сумніву, що ці західні науковці своїми типологіями форм вираження національної ідентичності вихвалюють концепції нації, які виникли в англо-саксонських культурах і принижують нібито небезпечні органічні вираження національної ідеї в інших державах - але ця критика в даному контексті не до теми. Факт того, що однією із причин успіху діаспори можна назвати те, що у своїх країнах поселеннях (а це в основному англо-саксонський "новий" світ) українці зуміли поєднати свою органічну українську ідентичність із інституційною ідентичністю оточення суспільного загалу. Завдяки цьому вони стали повноцінними членами тих суспільств, у які іммігрували, зберігаючи в собі поняття свого українства - не як якогось відокремлюючого фактора (який міг би призвезти, наприклад, до формування гетто), а радше як повністю сумісного поняття. З цього якраз і виходить поняття національності "через дефіс" - наприклад українець-канадець чи українець-американець. Українство - це органічний живий корінь. Канадство (чи американство) - це інститут, до якого всі діаспорні українці належать не тільки через громадянство, але й також через те, що стали повноправними членами даного суспільства. Таке поєднання органічного з інституційним зводить до абсурду питання: "Ким ти себе вважаєш в першу чергу - українцем чи канадцем?" Відповідь очевидна: одне одному не суперечить, отже, черговості нема.
Питання черговості приналежності не набрало особливої ваги з моментом проголошення незалежної України (хоч таку проблему можна було очікувати). Для переважної більшості українців діаспори ідентичність "через дефіс" залишилась актуальною, а те, що інститут канадства (наприклад) міг тепер суперечити інститутові державного українства, не набрало актуальності - українці діаспори далі залишилися повноправними громадянами держав свого поселення, а на формальні інститути громадянської приналежності у ці ранні роки ейфорії мало хто звертав увагу. Проте вже тоді зародки тертя відчувалися в повсякденному спілкуванні українців діаспори з українцями України - у формі нагадувань першим, що вони не зовсім "свої," що вони "не розуміють специфіки," що вони не мають права брати участь у політичних процесах в Україні, оскільки не є її громадянами.
Недавно, вбачаючи проблему в тому, що Україна реально почала відмежовуватися від можливих позитивних внесків діаспори у її державотворення, представники тих самих галицьких націонал-демократів, які вбачають загрозу Україні "п'ятої колони" російської меншини, внесли до Верховної Ради проект закону "Про правовий статус закордонних українців." Згідно з статтею 1 цього законопроекту "закордонний українець - це особа, яка проживає за межами України, має українське етнічне походження, зберігає українське культурно-мовне самоусвідомлення і не є громадянином України". У цій самій статті вказується, що "українське етнічне походження - це належність особи або її предків по прямій лінії до української національності та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження." Далі в законопроекті пропонується надати "закордонному українцеві" - "усі громадянські (особисті) соціально-економічні, культурні та інші права, свободи та обов'язки, визначені Конституцією України і законами України, за винятком політичних прав та обов'язків, передбачених для громадян України (виборче право, військова служба, державна служба тощо)" (стаття 10). Зразу можна помітити законодавче протиріччя: стаття 4 Конституції дуже правильно вказує, що "в Україні існує єдине громадянство", а згідно з запропонованим законопроектом створюватиметься реально діючий інститут другорядного громадянина, громадянина зі всіма правами, що у всіх, але не зовсім… Незважаючи на наміри його авторів, даний законопроект нічим не посилює інститут громадянства в Україні. Навпаки, він сприяє зародженню внутрішніх міжетнічних конфліктів, ототожнюючи національну приналежність в першу чергу з етнічним походженням.
Слід зауважити, що поширення та стикання інтересів саме таких органічно обумовлених "національних ідей" нещодавно призвело до особливо згубних наслідків у колишній Югославії, а 60 років тому до фашизму! Саме друга світова війна стала у державах Західної Європи поштовхом до створення наднаціонального інституту державності під назвою Європейський Союз. Для ідеологів цього проекту самозрозумілим було, що французи завжди будуть органічно французами, а німці - німцями. "Проект Європа" їм мав дати можливість поєднати ці почуття органічної спільності з інституційною ідентичністю "європейця". Результат сьогодні стає видимим: створюється ідентичність "європейця" - не тільки як громадянина одної із держав ЄС, а саме як особи, яка відчуває приналежність (і вірність) інститутам державності і економіки Європи (в тому числі до грошової одиниці). За аналогією з українською діаспорою європейська інституційна ідентичність зовсім не заперечує органічній національній чи навіть регіональній (у випадку басків чи фламандців).
В Україні так звані націонал-патріоти часто наголошують на тому, що Україна прагне до Європи. Це тяжіння до деякої міри обумовлене історичною відразою до всього російського, але також слід наголосити, що вихідною тезою концепції "українства" в такій проєвропейській ідеології є саме органічна (ексклюзивна) форма національної ідентичності.
Ставлення діаспори до поширення в Україні органічної форми національної ідентичності двозначне. Добре розуміючи згубність ексклюзивного націоналізму, з державно-патріотичних причин діаспора не може бути зацікавлена в його поширенні в Україні. Разом з тим українство для пересічного члена діаспори - це в першу чергу вияв історичного органічно живого "коріння" - походження, звичаїв, приналежності до культури давніх предків. В Україні необхідно плекати саме інституційну форму національної ідентичності (посилювати вагомість громадянства, поширювати ідеологію приналежності до державних інститутів, яка включала б усіх охочих) для того, щоб посилити молоду державу і оминути міжетнічних конфліктів на її території. Проте, якщо утверджуватиметься інституційна концепція національної ідентичності і Україна надалі заборонятиме подвійне громадянство, вона тим самим відчужуватиме від себе діаспору.
Першочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії з боку діаспори. Обидві сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути несумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка за своєю суттю є позадержавною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть суперечити її інтересам.
Концептуально для діаспорного українця Україна є своєрідною святою землею, подібно як Ізраїль для євреїв. За аналогією до останніх, саме це почуття святості української землі може з часом стати основою для виникнення унікальної форми національної ідентичності, яка не буде ні виключно державницько-інституційною, ані органічно-етнічною (на зразок "світового єврейства," яке не підлягає наведеним типологіям вище). Така перспектива ідейного формування "українства" надає оптимізму. Як би там не було, з Україною чи без неї, діаспора у якійсь формі існуватиме в Північній Америці ще довгі роки. Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше закликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться, вона може в перспективі для декого в діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну - а від цього майбутнє України лише виграє.
2. Характеристика української діаспори в різних країнах світу:
ЩО ТАКЕ ДІАСПОРА?
Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців в Північній Америці, варто розглянути, що таке діаспора і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів у "новому світі". Усвідомлюючи власну тенденційність, пропоную термін "діаспора" визначити наступним чином: діаспора - це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від "імміграції"), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені. Остання "дезідерата" запропонованого визначення діаспори - формування власних організаційних структур - може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність і наголошує на відмінність української (і, до речі, єврейської) діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають у країнах "нового світу", але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна), і рішення провідників не обов'язково зобов'язують поодиноких членів діаспори, що часто є незрозумілим для пересічного спостерігача з України. Громадська організованість діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні, і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в діаспори саме в цьому напрямку.
Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням відношення діаспори до "материка" дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території - материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця, зокрема, є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові). Історично українці в країнах "нового світу" дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесі, у великих транснаціональних корпораціях, у політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).
Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця, зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви, очевидно, мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій діаспори та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з Західної України саме ті представники інтеліґенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Немаловажним фактором успіху інтегрування цієї "третьої" хвилі елітних іммігрантів у північноамериканське суспільство було те, що вони приїхали вже "на готовий ґрунт". Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу, з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри ця високоосвічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових "елітних" іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу - це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті будувати таку Україну в діаспорі.
І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати. Україна несподівано стала незалежною, і діаспора масово кинулася їй "допомагати" - хто фінансово, хто професійно - кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію "садочку вишневого коло хати", якою так довго жила діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування діаспори, мабуть, не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку діаспора спроможна була їй запропонувати.
РОЛЬ УКРАЇНИ У ЗБЛИЖЕННІ З ДІАСПОРОЮ
Україна обрала власний шлях розвитку. Свідомо чи несвідомо, після проголошення незалежності Україна почала ставити перед діаспорою вимоги: ви нам допомагайте фінансово, але в деталі побудови нашої держави не втручайтеся9. Очевидно, за таких умов двомільйонній діаспорі неможливо стати реальним важелем впливу на 50-мільйонну державу. А навіть якби це було реально, навряд чи молодша генерація діаспорних українців погодилася б на таке викидання тяжко зароблених грошей у прірву корумпованих чиновників, неринкової економіки, інертного населення без реальної можливості і права впливати на ситуацію. Одна річ - допомагати "своєму", а цілком інша - допомагати людям (суспільству, державі), які при кожній нагоді нагадують тобі, що ти "інший".
Основним наріжним каменем між діаспорою й Україною стала відмова українською стороною прийняти колег з діаспори за своїх. В даному питанні винна не тільки Україна. Винні також ті діаспорні українці, які в ранні роки після незалежності приїжджали в Україну з наміром повчати тутешніх людей, як жити, не розуміючи культурної специфіки пострадянського простору, не маючи бажання застосувати методи і напрямки допомоги до ціннісних відмінностей, які породилися в результаті 50-річного відокремленого розвитку двох відламків української нації. Винні ті, які безкомпромісно намагалися будувати нову українську державу на зразок діаспори.
Але вина також і по стороні України, адже ж, якби вона була прийняла своїх діаспорних синів дійсно за своїх, ті могли були б їй дати неабиякий цивілізаційний стимул (вже не говорячи про матеріальний). Досвід діаспори у побудові справжнього громадянського суспільства велетенський. Суть цього суспільства полягає в існуванні широкої мережі незалежних громадських організацій11 - на основі поваги до індивідуума як особистості, на засадах волонтерства, з горизонтальною організаційною структурою, з активно зацікавленими членами, які незалежно від зовнішніх стимулів (в тому числі державних) працюють на добро організації (і разом з тим на добро загального суспільства) з ідейною наснагою, задля власного самозадоволення і самореалізації. В Україні часто декларується бажання саме таке громадянське суспільство побудувати, але, незважаючи на велетенське фінансування недержавних організацій з боку західних донорів, відчувається брак досвіду на місцях, брак ціннісних мотивацій поодиноких людей, брак прикладу, який можна було б наслідувати. Такий прикладний ресурс існує в діаспорі, але він залишається мінімально використаним.
Досвід розвитку інститутів громадянського суспільства в діаспорі показав, що така форма спонтанної самоорганізованості може реально існувати тільки в умовах, коли на загальнодержавному рівні кожен член суспільства почуває себе повноправним. У тих державах Західної Європи (наприклад, у Німеччині чи Італії), де українці живуть вже понад 50 років, але в переважній більшості не прийняли громадянства держав поселення, вони є досі швидше "іммігрантами", ніж діаспорою. Можна арґументувати, що у цих державах діяла своя специфіка, яка не дозволила українцям розвинути свої організаційні структури настільки, як це відбулося в Північній Америці, але існування в Європі єврейської діаспори саме як діаспори і відмінність українців від євреїв у цих країнах вражає.
Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість вихідцям з української діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави, в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї), але багато в чому на повсякденному рівні чужої. Навіть при найбільшому бажанні перебороти такі емоційні бар'єри прийняття українського громадянства є просто непрактичним, адже згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт, який дозволяє безвізовий проїзд у переважну більшість держав світу), погодилися б його здати на користь українського.
Слід зауважити, що громадяни України вже сьогодні можуть напівлегально мати подвійне громадянство. Але тільки деякі. Емігранти з України, які проживають в Канаді чи США і приймають громадянство тих держав, рідко коли заявляють про це державним органам України і тому продовжують вважатися громадянами України. Подібно може зробити будь-який громадянин України, який бажає прийняти громадянство Росії - для цього навіть не потрібно виїжджати з України, адже ж будь-яке консульське представництво Російської Федерації, після проходження певної бюрократичної процедури, з приємністю надасть російське громадянство бажаючому громадянину України без вимоги здачі українського паспорта. Отже, арґумент, який поширений поміж представниками української патріотичної еліти, - що Україна не може законодавчо дозволити подвійне громадянство, бо це призвело б до формування "п'ятої колони" на її території, - не відображає дійсності.
Сьогодні діюча формальна заборона подвійного громадянства не сприяє ні законодавчій легітимізації існуючої практики, ані не служить перепоною поширенню правового нігілізму в Україні. Замість захищати власні національні інтереси, Україна реально дискримінує проти діаспори, ставлячи перед нею неможливі до подолання перепони для повноправної участі в розбудові української держави. В умовах сьогоднішньої України заборона подвійного громадянства не є виявом зрілої самовпевненості у власній незалежності. Радше це вияв "інституціоналізованої ксенофобії"13, яка тягне своє коріння з застарілої концепції української нації, згідно з якою "українство" - це виключно етнічне поняття. Майбутнє поширення такого поняття шкідливе як для внутрішньої політики України, так і для побудови тісного взаємозв'язку з діаспорою. Тому першочерговим завданням будівників "світового українства" є переосмислення ідеологічних підпор цієї рушійної сили, яка в минулому призвела до формування як діаспори, так і держави Україна. Поняття "українство" потрібно модернізувати згідно з новими вимогами, які виникли в результаті здобуття незалежності - це потрібно і діаспорі, і Україні.
СТАТИСТИЧНІ ДАНІ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ
Українські є однією з найчисельніших національних діаспор у багатьох країнах Америки і Європи. З відомих причин економічні й культурні зв'язки зарубіжних українців з країною свого походження упродовж останніх десятиріч фактично припинились. Хоча за останні роки спостерігається зворотна тенденція.
Відомо, що масова еміграція з українських земель в західні країни має більш як столітню історію.
США. У США живе близько 1,2 млн. українців і осіб українського походження. За чисельністю вони тут займають друге місце серед слов'янського населення (після поляків). Найбільша кількість українців зосереджена в північно-східних промислових штатах - Пенсільванії, Нью-Йорку та Нью-Джерсі. Значна кількість американських українців зосереджена також у штатах Массачусетс, Коннектикут, Огайо, Іллінойс, Мічиган, Мінне сота, Північна Дакота.
Перші українців з'явились у Північній Америці ще в 17-18 ст. Відомо, що у Громадянській війні брав участь генерал Василь Турчин - особистий друг президента А.Лінкольна.
Масово ж українські емігранти почали селитися в США з 1876 р. Переважно це були вихідці з закарпатської та галицької Лемківщини і займалия вони сільським господарством. У 90-х роках 19 ст. відбувалась інтенсивна еміграція зі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. До першої світової війни в США переїхало близько 0,5 млн. жителів Австро-Угорської частини України.
Одним з перших українських переселенців з України, які в США одержали землю і почали займатися сільським господарством, були протестанти із східних районів України, які втекли від релігійних переслідувань. Вони осіли в штаті Вірджинії (1892 р.), пізніше (1898 р.) - в Північній Дакоті. Згодом і в штаті Північна Дакота всі вони створили село, назване "Україною".
В 1884 р. у штаті Пенсільванія була збудована перша українська церква.
У 20-х роках у США почали виникати перші організації, що об'єднували українців.
У 1989 р. у США створили громадянські організації, які надають матеріальну допомогу Україні, а також підтримують діяльність окремих громадянських організацій. Серед них "Народний фонд допомоги Україні", "Фонд допомоги дітям Чорнобиля".
Тепер у США за даними соціально-демографічних досліджень українці становлять близько 0,5% усього населення.
Значну частину становили емігранти із Західної України. За даними демографічних досліджень українською мовою розмовляють близько 25% американських українців.
Серед американський українців спостерігається високий процент людей з вищою освітою. Українську мову викладають у 28 коледжах і університетах.
На початку ХХ ст. (1909 р.) у США нараховувалось 470 тис. українців, у 1914 р. - близько 500 тис.
Тепер майже 90% американських українців живе в містах - 20,6% з них працює в промисловості, організації фінансів і в торгівлі, 13% - в армії, 12% - у школах, 11,5% - у закладах охорони здоров'я.
Канада. Канада займає друге місце у світі за чисельністю українців - за оцінюванням у 1989 р. близько 1 млн. чоловік. За кількістю канадських українців займає 5 місце. На українців припадає 4% усього населення Канади.
Перші українські іммігранти були жителі села Небилів Калузького повіту.
Масова імміграція українців в Канаду почалась з 1896 р. За 1891-1914 рр. їх прибуло туди близько 150 тис.
Головні райони населення канадських українців знаходились на півдні, поблизу кордону зі США.
У Канаді встановлено пам'ятник київському князю Володимиру Маркіяну Шашкевичу, Тарасу Шевченко, Лесі Українці, В.Стефанику, І.Франку. Символом української громади в Канаді стала величезна 20-метрова писанка в Вегревілі.
Українців навчаються майже в 100 університетах Канади і 200 коледжах. Українська мова викладається в 28 університетах.
Аргентина. В 1897 р. вперше почали прибувати і оселятись в північному районі Аргентини, емігрували зі Східної Галичини. Збереглися відомості, що 27 серпня 1897 р. прибули в Апостоле (провінцію Місійонес) 12 українських родин - вихідців з Передкарпаття (Тлумацкього району, Івано-Франківської обл.).
Загальна кількість аргентинських українців становить близько 220-250 тис. чоловік. Вони переважно розселені в північній провінції, у столиці та провінції Буенос-Айрес, Місістонес, Чако, Мандола і в основному займались землеробством.
Бразилія. Перші українські поселення були - родина Миколи Морозова із Золочівщини на Львівщині (1872 р.).
Основна частина (85%) бразилійських українців живе в штаті Парана. Українці тут зайняті переважно сільським господарством.
У штаті діє 210 греко-католицьких і 6 православних українських церков. Українську мову викладають у 4 світських школах, у кількох духовних коледжах і семінаріях.
Парагвай та Уругвай. Найінтенсивніше імміграційні процеси українського населення в ці країни припали на перше десятиріччя після першої світової війни.
На сьогодні чисельність українців і осіб українського походження Парагваю оцінювались в 12 тис. чоловік.
Перші поселенці українців походили приблизно в Парагваї наприкінці 20-х рр.
Вперше сюди почали прибувати переселенці переважно із Західної Волині та Західного Полісся, а також зі Східної Галичини.
Польща. Основна частина українського населення живе у Варшаві. 5-10 тис. українців, близько 3 тис. - у Кракові. У Польщі живе 300-600 тис. українців.
Румунія. Населення українців становить 250-300 тис. Найбільше українського населення живе в північній частині країни, поблизу кордону з Україною. Тут нараховується понад 110 тис. українців і членів змішаних українсько-румунських сімей. Центрами значного зосередження українців є Бухарест, Сату-Маре.
Встановлено прямі зв'язки українських громадян Румунії з Україною. З 1990 р. деякі навчальні заклади Львівської та Івано-Франківської області почали підготовку спеціалістів для українських шкіл в Румунії. Першими румунськими студентами на Львівщині та Івано-Франківщині стали відповідно майже 30-40 вихованців ліцеїв з Мармарощини.
Чехія і Словаччина. Більшість українців живе в Словаччині, де вони становлять біля 0,9% усього населення. Частка українців в Чехії була значно меншою - 0,2%.
Головний район розселення українців є Пряшівщина - заселена українцями східної області Словаччини.
У 1945 р. в Чехії і Словаччині було 298 українських шкіл, в тому числі 3 гімназії, одна вчительська семінарія.
У 60-х рр. після процесу словакізації українських шкіл, їх залишилось тільки 57, з них - 7 середніх.
У Празькому, Братиславському університетах працюють кафедри української мови.
Останніми роками значно почала зростати кількість українців, які претендують в цих країнах на місце постійного проживання.
Франція. Більшість переселенців зі Східної Галичини. Важливим осередком українського національно-культурного і наукового життя став Париж. Тут нараховано 6,5 тис. українців.
Переважно міське населення. В сільському господарстві зайнято близько 15% українців.
Англія. Українські емігранти з'явились в 1893 р. в Манчестері. Найінтенсивніша була еміграція з України наприкінці 50-х рр. - на початку 60 рр. Зараз в Англії нараховано близько 35 тис. українців.
Інші країни, до яких емігрували українці в незначних кількостях були: Іспанія, Данія, Норвегія, Швейцарія, Голландія, Австрія, Сірія, Ліван, Єгипет, Марокко.
* * *
Як бачимо, українців по цілому світу нараховується дуже багато. З однієї сторони це добре, бо є багато можливостей для зустрічей і контактів. З другого боку ж постає запитання, що то Україна за держава, з якої так багато виїжджає корінних мешканців?
А) Росія
У країнах СНД
Найбільшою за чисельністю діаспорою українців є російська. Загальна чисельність українців у Росії становить 4 379 690 осіб. Найбільше українців проживає на Кубані (до 47%), у Тюменській області - до 800 тис., у Воронезькій, Брянській, Омській областях, Ставропольському і Приморському краях. У Молдові проживають 600,4 тис. українців, що становить 13,8% населення республіки. У Росії є культурна автономія українців на чолі з Руденком-Десняком (керівництво автономії займає праволіберальні позиції, а сам Руденко-Десняк у 1995 році балотувався в Державну думу РФ за списком "Демократичний вибір Росії - Об'єднані демократи").
У 1991 році уряд Республіки Молдова ухвалив постанову "Про заходи для забезпечення розвитку української національної культури в республіці", а також здійснив ряд кроків для забезпечення мирного розв'язання придністровського конфлікту, проте питання про українське населення в Молдові виникає практично на всіх переговорах міждержавного рівня. У Бєларусі питання про збереження етнічної належності українців-поліщуків також вирішується на державному рівні.
Протягом століть багато сторінок української історії з різних причин політичного, ідеологічного, соціального характеру не вивчалися взагалі, або висвітлювалися вкрай упереджено і не об'єктивно на користь великодержавних намагань різних імперій, до складу яких входили українські землі. Доля українців, що з різних причин були відірвані від Батьківщини, є однією з найменш вивчених у вітчизняній історіографії, оскільки за радянських часів на висвітлення цієї проблеми було накладено ідеологічне табу. До однієї з найчисельніших українських громад на теренах Росії відноситься українська громада Уральського регіону.
Переселення українців на Урал починається ще у ХVІІ столітті, й за даними перепису 1897 року у регіоні нараховувалося вже 45 тисяч українців. Але насправді масовим переселенській рух у ці простори стає наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття. Наприклад, унаслідок інтенсифікації міграційного процесу лише українське селянське населення Башкирії (у межах Уфимської губернії) з 1897 до 1912 року зросло більше ніж у 11 разів і напередодні Першої світової війни становило вже майже 57 тисяч чоловік. У роки першої світової війни частка українців серед населення сучасного Уралу була вже досить високою - в Оренбурзькій і Челябінській області вона перевищувала 10%, а в цілому по регіону становила 5%.
Протягом 1914 - 1921 років практично уся територія України перетворилася у справжнє поле бою. Перша світова війна, революція і громадянська війна, що прокотилися її теренами, а потім голод 1921-1922 років призвели до того, що, не зважаючи на не дуже сприятливі умови для будь - яких переселень, міграційний потік у ці роки хоча дещо і зменшився, але зовсім не припинявся. Населення рятувалося від жахів війни, від голоду, переселялося у менш постраждали від безладдя і бойових дій регіони. Так, згідно перепису населення 1926 року, у Башкирській АРСР чисельність українців становила вже 76 710 осіб, тобто збільшилась порівняно з довоєнною на третину. У цілому в цей час на уральських землях налічувалося 225 545 українців. Найбільше українців мешкало у Оренбурзькій губернії - 112 108 чоловік, Троїцькій окрузі - 14 374 чоловік, Челябінській окрузі - 12 044 чоловіка, Курганській окрузі - 5129 чоловік і Тагільській окрузі - 1 466 чоловік. В інших округах, що входили до Уральського регіону, кількість українців становила менше тисячі чоловік.
Переважна більшість українського населення залишається в південних районах регіону і складається переважно з сільського населення. Це цілком природно, оскільки і в інших краях українські селяни намагалися знайти звичні для них природні умови життя, знайти врожайні землі, які дозволяли займатися рільним господарством. За даними етнографічної експедиції В. Хоменка, українські поселенці на Південному Уралі так пояснювали причини поселення саме тут: П.А. Луценко (Троїцькій район Челябінської області с. Ясні Поляни): "На півночі багато заводів і холодно. На півдні багато дешевої землі й хліб родить". Н.В. Дорошенко (Октябрьській район село Новомосковка): "В північних районах більше лісу, багато поля залито водою. Тут лісостеп і степ, болота майже не зустрічаються". У Башкирській АРСР згідно перепису 1926 року 74,6 тисячі українців, тобто 97,3% усього українського населення республіки мешкало у сільській місцевості. Приблизно та ж сама картина спостерігається і в інших районах краю.
Урал виконував роль "стартового майданчика" для колонізації азійських просторів: лише за 1925 - 1926 роки через його територію переїхало на схід 312 тисяч чоловік. За вказаний період 86,2 тисячі чоловік поселилися на Уралі.
З радянським періодом історії пов'язаний черговий етап масового організованого переселення українських селян на схід. Споконвічна біда, що супроводжувала українського селянина - нестача орної землі і як наслідок надлишок робочих рук у сільському господарстві, так і не була подолана. За приблизними підрахунками на початку 20-х років ХХ століття сільського населення, яке не могло бути забезпечене землею в розмірі споживчого мінімуму, на Україні було приблизно 800 000 дворів.
З метою координації та керівництва переселеннями постановою ЦВК та РНК СРСР від 10 квітня 1925 року був створений Всесоюзний переселенський комітет при ЦВК СРСР. В постанові ЦВК СРСР від 30. 07. 1926 року зазначалося "Визнати, що головним завданням переселенських заходів повинно бути заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру та Карело-Мурманського краю. Одночасно вести заселення вільних земель в обжитих районах Північного Кавказу, Поволжя та південних частин Уралу. Найважливішим завданням вважати розвантаження перенаселених районів України". Постановою РНК УРСР та ВУЦВК від 07. 08. 1925 року було визначено райони першочергового заселення. На Уралі таким районом була визначена Троїцька округа, куди було заплановано переселити 9 000 дворів.
Одночасно з продовженням аграрних переселень поступово розгортається новий переселенській рух. З початку 1930-х років унаслідок колективізації, голодомору 1932-1933 років і початком бурхливого промислового будівництва на Уралі, українці більш великими групами починають переселятися до нових промислових центрів, що виникають у регіоні. За рішенням ХVІІІ з'їзду ВКП(б) на Уралі й у Західному Сибіру будувалися підприємства - дублери машинобудівної, переробної, нафтопереробної й хімічної промисловості західного промислового району. Були відкриті нові родовища залізної й марганцевої руди, бокситів, мідних і нікелевих руд, рідких металів. На будівництві нових заводів широко використовувалася праця кваліфікованих металургів і машинобудівників з України, зокрема, із Придніпров'я й Донбасу.
Будівництво нових великих промислових підприємств вимагало кваліфікованих кадрів робітників та інженерно - технічних працівників. У міста Уралу за два роки (1935 та 1936 роки) з України прибули до Свердловської області 15 608 чоловік, до Челябінської - 11 183 чоловіка. У зв'язку з цим виникають великі українські скупчення у Челябінську, Магнітогорську, Оренбурзі. На протязі 1939 року лише з Ворошиловграду, Дніпропетровську, Запоріжжя, Києва, Миколаєва, Одеси та Харкова переселилися до Пермської області 527 чоловік, Свердловської області - 1593, Челябінської - 1094, Чкаловської (сучасна Оренбурзька) - 616 чоловік, Башкирської АРСР - 548, Удмуртської АРСР - 100. Тривали й планові переселення до Уралу селянських господарств з України. За планом у 1940 році до Челябінської області прибуло 11 340 господарств.
Для розміщення переселенців сільрадами було виділено лісоматеріали для будівництва будинків, земельні угіддя, будівельники. Однак оселення людей на новому місці не було легким. До матеріальних та інших об'єктивних проблем додавалися психологічні. Переселенці не завжди зустрічали добре ставлення. Джерела того часу свідчать, що частина переселенців поверталася до дому саме через негативне ставлення місцевих жителів. Утім не зважаючи на труднощі переселення не припинялися. Планом передбачалося лише у 1941 році переселити до Челябінської області 4 575 селянських господарств з України. Переселенців було заплановано розселити у 12 південних районах області. Традиція розміщення українських переселенців - селян саме у південних районах регіону, що була започаткована на початку міграцій українців до Уралу, продовжується.
Організатори переселень задля успішного оселення селян на новому місці намагалися врахувати їхні інтереси. Начальник переселенського відділу при Челябінському облвиконкомі звернувся до СНК СРСР з проханням збільшити кількість вихідців з УРСР за рахунок Смоленської області. Своє прохання він мотивує тим, що наприклад Верхньоуральській район за місцевими умовами ближче до України, тут переважає степовий характер місцевості, він незначно заселений, причому переважно козацьким населенням. Додатком до наказу по переселенському управлінню при СНК СРСР № 7 від 16. 01. 1941 року прохання було задоволено й кількість селянських господарств, що планувалося переселити з України, була збільшена до 4 610.
Початок Великої Вітчизняної війни відкрив нову сторінку в історії переселень українців до Уралу. З перших тижнів війни було розпочато роботу з підготовки і проведення широкомасштабної евакуації промислових підприємств, персоналу й сімей працівників на схід. Серед основних районів, в яких планувалося розміщення евакуйованих заводів і робітників, був Уральській регіон. Масове перебазування окремих промислових агрегатів, підприємств і цілих галузей промисловості до Уральського регіону почалось у липні 1941 року.
Вже 2 липня 1941 року ЦК ВКП(б) за пропозицією Наркомату чорної металургії, Наркомату важкого й середнього машинобудування приймає рішення евакуювати броньовий стан Маріупольського заводу імені Ілліча до Магнітогорського заводу. Наприкінці липня припиняється будівництво доменної печі № 4 на заводі "Запоріжсталь", а устаткування й металоконструкції було перевезено до Ново-Тагільського заводу для будівництва доменної печі № 3. У серпні 1941 року до Первоуральську був евакуйований Дніпропетровський трубопрокатний завод імені В.І. Леніна. Протягом серпня - вересня 1941 року з Запорозької області було евакуйоване до Магнітогорську найбільше в Європі підприємство важкої металургії -завод "Запоріжсталь" і ще 26 підприємств легкої та харчової промисловості.
Багато з перевезених на нові місця заводів були об'єднані з діючими там підприємствами. Так, великий танковий завод, що був евакуйований з України, був об'єднаний з місцевими підприємствами, створивши Уральський танковий завод імені І.В. Сталіна. Харківський дизельний, Ленінградський завод імені Кірова і Челябінський тракторний склали одне з найбільших у країні танкобудівних підприємств, яке отримало назву "Танкоград".
Одночасно з підприємствами евакуювалися і робітники у кількості до 40% звичайного штатного розкладу та їхні родини. Загалом з України на Схід було вивезено більше 3,5 мільйонів чоловік. Значна частина з них прибула на Урал. Так, лише до міста Нижнього Тагілу Свердловської області разом з евакуйованими підприємствами прибуло понад 36 000 робітників, службовців та членів їхніх родин. У Челябінську лише на Танкограді працювали майже 3 000 евакуйованих українців. На Чусовському металургійному заводі працювало 430 українців. На 1 січня 1942 року в Челябінську область з України з дитячими закладами (дитячі будинки, ясла, садки, інтернати тощо) прибуло 1 502 дитини. А загалом на 1 грудня 1943 року в області евакуйованих з України нараховувалося 21 634 осіб.
Таким чином, ми бачимо, що у лиху годину війни з України до уральського регіону було евакуйоване багато крупних промислових підприємств. На Уралі працювали сотні українських підприємств, причому частина з них залишилася тут і у повоєнний період, а чимало евакуйованих українців з різних обставин, як особистих так і з виробничої необхідності, залишилися назавжди, поповнивши місцеву українську громаду.
Підсумовуючи наведені факти можна зробити висновок, що українська громада уральського регіону відноситься до одній з найчисельніших у Російській Федерації, має доволі складну і цікаву історію й певною мірою може слугувати дзеркалом, у якому відображені загальні процеси формування української діаспори у Росії.
Б) Польща
Основна частина українського населення живе у Варшаві. 5-10 тис. українців, близько 3 тис. – у Кракові. У Польщі живе 300-600 тис. українців.
Українська діаспора в Польщі не така велика і становить близько 300 тис. осіб. Українські діаспори є також у Східній Словаччині і Румунії. У країнах далекого зарубіжжя українські діаспори існують у Канаді (понад 1 млн. осіб), США, Великобританії і Німеччині, у даний момент українська громада організовується в Еквадору. Серед найбільших організацій української діаспори - Український державницький фронт (Великобританія), Український державницький фронт країн Бенілюксу, Європейський конгрес українців, Ліга українців і Ліга українок Канади, українсько-американська організація "Воля".
Політичною організацією, що має найтісніші зв’язки з українською діаспорою на Заході, є КУН (Конгрес українських націоналістів). Також із діаспорою мають зв'язки ще кілька менш впливових правонаціоналістичних партій.
Українська влада покладала особливі надії на українців далекого зарубіжжя в перші роки становлення української державності. Орієнтація на діаспору переважно відстоювалася західноукраїнською політичною елітою, що прийшла до управлінських важелів і практично контролювала міжнародну діяльність, духовне і культурне життя країни. Однак надії на значні інвестиції, приплив західних капіталів в українську економіку не виправдалися через економічну і політичну слабкість української діаспори. Водночас досить багато здійснено на засоби української діаспори: відкриті посольства і представництва України, гуманітарна допомога, особливо навчальною літературою і медикаментами і т. ін.
В) Канада
Канада
Канада займає друге місце у світі за чисельністю українців – за оцінюванням у 1989 р. близько 1 млн. чоловік. За кількістю канадських українців займає 5 місце. На українців припадає 4% усього населення Канади.
Перші українські іммігранти були жителі села Небилів Калузького повіту.
Масова імміграція українців в Канаду почалась з 1896 р. За 1891-1914 рр. їх прибуло туди близько 150 тис.
Головні райони населення канадських українців знаходились на півдні, поблизу кордону зі США.
У Канаді встановлено пам’ятник київському князю Володимиру Маркіяну Шашкевичу, Тарасу Шевченко, Лесі Українці, В.Стефанику, І.Франку. Символом української громади в Канаді стала величезна 20-метрова писанка в Вегревілі.
Українців навчаються майже в 100 університетах Канади і 200 коледжах. Українська мова викладається в 28 університетах.
Г) США
У США живе близько 1,2 млн. українців і осіб українського походження. За чисельністю вони тут займають друге місце серед слов’янського населення (після поляків). Найбільша кількість українців зосереджена в північно-східних промислових штатах – Пенсільванії, Нью-Йорку та Нью-Джерсі. Значна кількість американських українців зосереджена також у штатах Массачусетс, Коннектикут, Огайо, Іллінойс, Мічиган, Мінне сота, Північна Дакота.
Перші українців з’явились у Північній Америці ще в 17-18 ст. Відомо, що у Громадянській війні брав участь генерал Василь Турчин – особистий друг президента А.Лінкольна.
У 1865 р. з Києва прибув сюди Андрій Гончаренко, який видав газету “Аляска Геральд”. Його вважали одним з перших українських емігрантів у США.
Масово ж українські емігранти почали селитися в США з 1876 р. Переважно це були вихідці з закарпатської та галицької Лемківщини і займалия вони сільським господарством. У 90-х роках 19 ст. відбувалась інтенсивна еміграція зі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. До першої світової війни в США переїхало близько 0,5 млн. жителів Австро-Угорської частини України.
Одним з перших українських переселенців з України, які в США одержали землю і почали займатися сільським господарством, були протестанти із східних районів України, які втекли від релігійних переслідувань. Вони осіли в штаті Вірджинії (1892 р.), пізніше (1898 р.) – в Північній Дакоті. Згодом і в штаті Північна Дакота всі вони створили село, назване “Україною”.
В 1884 р. у штаті Пенсільванія була збудована перша українська церква.
У 20-х роках у США почали виникати перші організації, що об’єднували українців.
У 1989 р. у США створили громадянські організації, які надають матеріальну допомогу Україні, а також підтримують діяльність окремих громадянських організацій. Серед них “Народний фонд допомоги Україні”, “Фонд допомоги дітям Чорнобиля”.
Тепер у США за даними соціально-демографічних досліджень українці становлять близько 0,5% усього населення.
Значну частину становили емігранти із Західної України. За даними демографічних досліджень українською мовою розмовляють близько 25% американських українців.
Серед американський українців спостерігається високий процент людей з вищою освітою. Українську мову викладають у 28 коледжах і університетах.
На початку ХХ ст. (1909 р.) у США нараховувалось 470 тис. українців, у 1914 р. – близько 500 тис.
Тепер майже 90% американських українців живе в містах – 20,6% з них працює в промисловості, організації фінансів і в торгівлі, 13% - в армії, 12% - у школах, 11,5% - у закладах охорони здоров’я.
Д) Аргентина
В 1897 р. вперше почали прибувати і оселятись в північному районі Аргентини, емігрували зі Східної Галичини. Збереглися відомості, що 27 серпня 1897 р. прибули в Апостоле (провінцію Місійонес) 12 українських родин – вихідців з Передкарпаття (Тлумацкього району, Івано-Франківської обл.).
Загальна кількість аргентинських українців становить близько 220-250 тис. чоловік. Вони переважно розселені в північній провінції, у столиці та провінції Буенос-Айрес, Місістонес, Чако, Мандола і в основному займались землеробством.
Е) Австралія
Є) Інші країни
Бразилія
Перші українські поселення були – родина Миколи Морозова із Золочівщини на Львівщині (1872 р.).
Основна частина (85%) бразилійських українців живе в штаті Парана. Українці тут зайняті переважно сільським господарством.
У штаті діє 210 греко-католицьких і 6 православних українських церков. Українську мову викладають у 4 світських школах, у кількох духовних коледжах і семінаріях.
Парагвай та Уругвай
Найінтенсивніше імміграційні процеси українського населення в ці країни припали на перше десятиріччя після першої світової війни.
На сьогодні чисельність українців і осіб українського походження Парагваю оцінювались в 12 тис. чоловік.
Перші поселенці українців походили приблизно в Парагваї наприкінці 20-х рр.
Вперше сюди почали прибувати переселенці переважно із Західної Волині та Західного Полісся, а також зі Східної Галичини.
Румунія
Населення українців становить 250-300 тис. Найбільше українського населення живе в північній частині країни, поблизу кордону з Україною. Тут нараховується понад 110 тис. українців і членів змішаних українсько-румунських сімей. Центрами значного зосередження українців є Бухарест, Сату-Маре.
Встановлено прямі зв’язки українських громадян Румунії з Україною. З 1990 р. деякі навчальні заклади Львівської та Івано-Франківської області почали підготовку спеціалістів для українських шкіл в Румунії. Першими румунськими студентами на Львівщині та Івано-Франківщині стали відповідно майже 30-40 вихованців ліцеїв з Мармарощини.
Чехія і Словаччина
Більшість українців живе в Словаччині, де вони становлять біля 0,9% усього населення. Частка українців в Чехії була значно меншою – 0,2%.
Головний район розселення українців є Пряшівщина – заселена українцями східної області Словаччини.
У 1945 р. в Чехії і Словаччині було 298 українських шкіл, в тому числі 3 гімназії, одна вчительська семінарія.
У 60-х рр. після процесу словакізації українських шкіл, їх залишилось тільки 57, з них – 7 середніх.
У Празькому, Братиславському університетах працюють кафедри української мови.
Останніми роками значно почала зростати кількість українців, які претендують в цих країнах на місце постійного проживання.
Франція
Більшість переселенців зі Східної Галичини. Важливим осередком українського національно-культурного і наукового життя став Париж. Тут нараховано 6,5 тис. українців.
Переважно міське населення. В сільському господарстві зайнято близько 15% українців.
Англія
Українські емігранти з’явились в 1893 р. в Манчестері. Найінтенсивніша була еміграція з України наприкінці 50-х рр. – на початку 60 рр. Зараз в Англії нараховано близько 35 тис. українців.
Інші країни, до яких емігрували українці в незначних кількостях були: Іспанія, Данія, Норвегія, Швейцарія, Голландія, Австрія, Сірія, Ліван, Єгипет, Марокко.
Українська діаспора в Австралії
Під час перепису населення 1986 р. 29,9 тис. жителів Австралії відзначили своє українське походження, зокрема 21,9 тис. - повністю українське і 8,0 тис. - частково українське (українцем був лише один із батьків). Припускаючи, що серед 6,8% австралійців, які не відповіли на запитання щодо етнічності, особи українського походження становлять таку саму частку, як і серед населення, яке зазначило свою етнічність, дослідники вважають, що загальна чисельність українців "п'ятого континенту" має становити понад 32 тис. осіб. Із числа 29,9 тис. осіб, які відзначили своє українське походження, 45,5% народилися в Австралії 31,3 - в Україні 9,9 - в Австрії й Німеччині 3,5 - в Польщі 10,2 - в інших країнах або не вказали, в якій саме.
У другій половині 1980-х рр. 33,5% українців проживали в штаті Вікторія (адміністративний центр - Мельбурн) 31,2 - у штаті Новий Південний Вельс (Сідней) 15,8 - у штаті Південна Австралія (Аделаїда) 8,6 - у штаті Квінсленд (Брізбен) 7,2 - у штаті Західна Австралія (Перт) 2,3 - на території Федеральної столиці (Канберра) 1,4 - у штаті Тасманія (Хобарт) 0,3 - на Північній території. Понад 85% українців проживає в п'яти найбільших містах та їхніх околицях - Сіднеї, Мельбурні, Аделаїді, Брізбені й Перті.
В 1986 р. 15,2 тис. осіб вказали, що спілкуються в колі сім'ї українською мовою. З числа народжених поза Австралією розмовляють цією мовою 75%, із тих, хто народився на п'ятому континенті - 30%. За десять років, які минули від часу попереднього перепису населення (1976 р.), чисельність осіб, які спілкуються вдома українською мовою, зменшилася в Австралії на 14%.
Перші українські поселенці з'явилися на п'ятому континенті на початку XIX ст. Збереглися відомості про уродженця Полтавщини, матроса Федора Зубенка, який прибув у 1820 р. до Сіднея в складі команди російського корабля "Открытие" й залишився тут у зв'язку з хворобою. За деякими даними, українцем був лікар Джон Луцький (або Лоцький), який прибув до Австралії в 1832 р. та обіймав посаду державного ботаніка в Тасманії проживали Казимир Кабат і Володимир Коссак, які працювали в місцевій поліції. У 1850-х рр. до Австралії прибув і успішно займався фермерством Михайло Гриб, який перед цим служив в австрійській армії. Інший українець, І.Займак, зійшов з корабля в Брізбені в 1869 р., а згодом оселився в Новому Південному Вельсі, де займався вирощуванням устриць.
Що стосується культурної інтеграції українців та інших так званих новоавстралійців, то, за прикладом Канади, в Австралії було знято вимогу про негайне включення іммігрантів в орбіту англійської культури. У 1985 р. уряд країни запровадив політику багатокультурності при одночасному акцентуванні на самобутності австралійської нації та австралійському патріотизмі. Ця політика наголошує не на асиміляції іммігрантів у середовищі чисельно домінуючого англосаксонського населення, а на інтеграції, включенні етнічних спільнот у загальноавстралійське суспільство. В рамках політики багатокультурності були запроваджені так звані етнічні радіослужби, державну допомогу отримали суботні школи етнічних груп, їхні установи суспільної опіки, будинки для осіб похилого віку, товариства пенсіонерів тощо. Часткову допомогу отримали також українознавчі програми в австралійських університетах, деякі департаменти освіти спонсорували обмін науковців і студентів між Австралією й Україною.
Особливістю української еміграції до Австралії, коли порівняти з формуванням більшості інших діаспорних українських громад, було те, що вона мала переважно політичний характер. Це багато в чому визначало напрямок і форми суспільної діяльності української діаспори в Австралії. Вона прагнула здійснювати вплив на австралійських політиків, політичні партії, розширювала контакти з урядовцями, депутатами й сенаторами, організовувала публікації англійською мовою про українське життя, головно, про національно-визвольну боротьбу українського народу. Для цього в публічні бібліотеки передавалася література про Україну, запроваджено курси лекцій та утворено центри українських студій (університети ім. Макворі в Сіднеї та ім. Монаша в Мельбурні). Активну участь у діяльності загальноавстралійських партій брали О.Присташевський, Т.Яськевич, О.Булка, З.Яськевич, І.Контек та ін. Проте, частково внаслідок лобіювання питань передусім своєї громади, лише деякі з українців ДОСЯГАЙ загальнонаціонального рівня в австралійському політичному житті.
Провідним чинником етнічного виживання української спільноти в Австралії, надзвичайно віддаленій географічне й тривалий час відрізаній у культурному та інформаційному сенсі від України, стали численні громадські, релігійні, культурно-мистецькі, молодіжні, політичні та інші організації, що виникали від самого початку масового поселення тут українців.
Основні зусилля й засоби протягом півстоліття свого існування українська діаспора в Австралії віддавала збереженню та розвиткові української культури, українознавства в цілому. За рівнем активності та досягнень у сфері культури українці часто переважають інші, значно чисельніші діаспорні групи Австралії.
Серед іммігрантів була відносно велика кількість людей, причетних до культури та мистецтва - педагогів, артистів, літераторів, художників. Незважаючи на те, що на початку свого перебування в Австралії майже всі вони були змушені займатися фізичною працею, ці люди вважали своїм суспільним обов'язком продовжувати на громадських засадах культурницьку діяльність. Завдяки їхній безкорисливій подвижницькій праці протягом перших десятиліть життя на п'ятому континенті культурно-мистецька творчість українців досягла високого рівня. У всіх більших осередках української спільноти були створені театральні, хорові й танцювальні колективи.
Значного розвитку та популярності, особливо в 1950-х рр., досяг український аматорський театр, ставши мало не головною формою культурного відпочинку й своєрідним символом причетності широких кіл іммігрантів до українського культурного процесу. Якщо в 1950 р. в Австралії поставлено тільки три українські п'єси, то в 1951-1953 рр. вже було по 10 вистав за рік, а в 1956 р. відбулося 15 різних театральних вистав. У кожній місцевості, де осідали українці, існував театральний гурток. Наприклад, у Новому Південному Вельсі в різні часи діяло 9 таких гуртків, у Вікторії - 8. Українська преса в Австралії зберегла інформацію про 205 вистав за період 1950-1989 рр. До найвідоміших українських театральних груп належать Український театр малих форм ім. В.Блавацького в Аделаїді, Театр ім. Л.Курбаса в Мельбурні, Український драматичний театр ім. М.Лисенка в Мельбурні, драматичний гурток "Червоні маки" в Сейнт Албансі, драматична секція ім. М.Заньковецької в Сіднеї, драматичний гурток ім. Л.Українки в Перті, "Летюча естрада" в Сіднеї та інші.
Репертуар українських театральних груп становили переважно постановки класиків української драматургії, зокрема п'єси етнографічного напряму, популярні в Україні наприкінці XIX ст. З часом більшість груп припинила свою діяльність. Проте й сьогодні існує кілька аматорських гуртків, приміром, сіднейський "Український драматичний гурток ім. Романа і Оксани Кордубів".
Значного поширення серед українців Австралії набули музично-хорові й фольклорно-танцювальні колективи. Вони створювалися не тільки для задоволення культурних потреб самих їхніх учасників та української громади в цілому, а й щоб репрезентувати українську культуру серед загальноавстралійської публіки. Таке двоєдине завдання досить успішно виконували (а окремі колективи виконують і тепер) світські хори "Чайка" і "Черемош" у Мельбурні "Боян", "Юний Боян", "Сурма", "Суцвіття", "Ластівка" та Український народний ансамбль ім. В.Івасюка в Сіднеї "Гомін", "Ластівка" та "Каштан" в Аделаїді "Бандура" в Перті хор Української громади Квінсленду в Брізбані. Крім того, при всіх українських парафіях в Австралії діють церковні хори або хоч невеликі співочі гуртки. Особливою популярністю в середовищі української спільноти в Австралії користуються майстри гри на бандурі, зокрема ансамблі ім.Г.Хотке-вича в Сіднеї, ім.Г.Китастого в Аделаїді та ім.Л.Украінки в Мельбурні. З-поміж танцювальних колективів високою майстерністю вирізняються "Веселка" в Сіднеї "Верховина", "Кубанські козаки" та "Козаки Байда" в Мельбурні "Гопак" та "Євшан" в Аделаїді "Калина" в Брізбені.
З української громади вийшло понад два десятки художників, графіків, скульпторів, деякі з них (М.Кміт, М.Чорній, Я.Ляхович, В.Савчак, Т.Мессак, Л.Денисенко та ін.) отримали визнання в загальноавстралійському середовищі. В останні десятиліття дедалі відомішими стають імена митців, народжених уже в Австралії.
В поколінні іммігрантів було кілька визнаних літераторів, частина українців стала писати вже в Австралії, зокрема й народжені на континенті. Основу українського літературного процесу в Австралії заклали літературні організації, найвизначнішою з яких є Мельбурнський літературно-мистецький клуб. Особливо активним життя клубу було в 1950-1960-х рр. Провідну роль у його діяльності відіграв письменник Д.Нитченко, який для підтримки молодих талантів створив фонд нагород всеавстралійського конкурсу молодих українських письменників, надавав їм можливість публікуватися в альманахові "Новий обрій", всіляко заохочував до активної співпраці в клубі. Значний внесок у розвиток української літератури в Австралії внесли такі автори, як П.Вакуленко, І.Сірко, Б.Коваленко, В.Онуфрієнко, З.Когут, С.Радіон, М.Лазорський, Н.Грушець-кий та інші. З молодого покоління, яке творить англійською мовою, значні надії, на думку українсько-австралійського літературознавця М.Павлишина, подають поети М.Лисенко та І.Романовська, а також драматург М.Микита, австралійка із походження, одружена з українцем, її п'єса "Окраїна" про труднощі життя молодого емігранта поставлена на професійній сцені.
Невідривним атрибутом суспільно-громадського життя українців в Австралії є українське шкільництво. Українські етнічні (суботні) школи були засновані тут ще 1949 р. в тимчасових переселенських таборах. Від самого початку існування української діаспори на п'ятому континенті ці школи відігравали важливу роль у збереженні української мови, у формуванні знань про Україну, її історію, культуру, звичаї та релігію. Соціологічне дослідження, проведене в кінці 1980-х рр., виявило одностайність думок учнів і вчителів щодо мети української освіти в Австралії: "Намагатися розвивати знання української мови та виховувати українську свідомість". Розуміючи значення українських шкіл у збереженні себе як етнічної групи, українці відкривали такі школи скрізь, де селилися. Наприклад, в Аделаїді у 1960-1970-х рр. 67% дітей українського походження вчилися в українській суботній школі. Австралійський соціолог Джін Мартін відзначає, що за цим показником українці посідають перше місце серед іммігрантських спільнот.
Чисельність українських шкіл і учнів, що в них навчалися, зазнавала змін. Скажімо, в Новому Південному Вельсі в 1975 р. налічувалося 10 шкіл, які відвідувало 336 учнів. До 1987 р. число шкіл скоротилося тут до 5 при тому, що кількість учнів майже не змінилася (317 осіб). У цілому в 1987 р. у всіх штатах Австралії діяло 14 українських шкіл, в яких навчалося близько 1 тис. учнів. У 1991 р. в 15 українських суботніх школах Австралії здобувало українознавчу освіту 760 учнів. Певний час діяльністю суботніх шкіл опікувалися українські громади в штатах і Союз українок Австралії. Згодом для цього була утворена Українська центральна шкільна рада.
Одним із найважливіших наслідків політики багатокультурності для українців стало те, що українська мова була визнана матрикуляційною, тобто, була включена як предмет вступного іспиту до вищих навчальних закладів.
Розвиток української вищої освіти в Австралії розпочався для задоволення практичних потреб громади. З роками вчителі суботніх шкіл старшого покоління - носії української мови - виходили на пенсію. Потрібно було готувати нових учителів із числа українців, народжених уже в Австралії. Для цього в 1968 р. в Лідкомбі (штат Новий Південний Вельс) відкрито курси з підготовки вчителів початкових та середніх класів для суботніх шкіл. Програма курсів включала методику і психологію навчання, мову та літературу.
Українські вчительські курси фінансове підтримувалися різними установами та організаціями, зокрема австралійським Міністерством освіти для дорослих і фондом Любомира Шлепковича. З 1984 р. підготовку вчителів для українських "рідних шкіл" здійснює Центр українознавчих студій - одне з відгалужень Центру славістичних досліджень університету ім. Макворі в Сіднеї. Значну фінансову допомогу Центрові українознавчих студій надала Фундація українознавчих студій в Австралії (ФУСА), заснована в 1976 р. Довший час його директором працював І.Гордіїв. До викладання в Центрі, крім його штатних працівників (доктори Н.Пазуняк і Г.Кошарська, магістр М.Гарасовська та ін.), залучаються також вчені-гості, зокрема, професор В.Ісаїв із Торонтського та професор Т.Мацьків із Гейдельберзького університетів. За період з 1984 по 1989 р. у Центрі здобули освіту 276 чоловік, які замінили в українських школах викладачів старшого покоління. Водночас зміна поколінь, яка відбулася в середовищі вчителів, виявила недостатність рівня мовної підготовки народженої в Австралії молоді та необхідність підвищення їхньої кваліфікації в Україні.
Ще один осередок українознавчих студій засновано 1983 р. в університеті ім. Монаша в Мельбурні під назвою "Лекторат україністики ім. М.Зерова". Лекторат веде навчальні програми з української мови й літератури в рамках відділу славістики, готує аспірантів до дипломів магістра і доктора, здійснює науково-дослідну й видавничу діяльність. Від самого початку головним викладачем Лекторату є М.Павлишин. До 1993 р. через Лекторат перейшло понад 120 студентів.
Важливим чинником організованого українського життя в Австралії є преса, яка завжди створювалася тут на громадських засадах при фінансовій підтримці різних українських установ. Більшість із численних видань, які з'являлися за час існування української діаспори на п'ятому континенті, через обмежене коло читачів і нестачу фінансових засобів перестала виходити (газети "Єдність", "Українець в Австралії", журнали "Промінь", "Перець" тощо). Нині в двох найбільших українських осередках виходять два тижневики: "Церква і життя" (за підтримки єпархії Української католицької Церкви в Мельбурні) та "Вільна думка" (в Сіднеї), що має характер позапартійної неконфесійної газети. Враховуючи інтереси молодого покоління українських австралійців, обидві газети запровадили англомовні сторінки. Значну просвітянську роботу здійснюють видавництва "Просвіта", "Ластівка", "Байда". З ініціативи українського письменника й громадського діяча Д.Нитченка в Австралії від 1958 р. щорічно провадяться двомісячники української книжки та преси. До 1993 р. під час проведення таких двомісячників було продано книг на загальну суму 400 тис. доларів.
В ряді австралійських міст в ефір виходять українські радіопередачі, які стали вже звичним комунікативним каналом української спільноти. Останнім часом за фінансової підтримки уряду, що здійснюється в рамках австралійської політики багатокультурності, вони перейшли на професійну основу.
Переважна більшість українських організацій в Австралії сформувала свій вплив і опору від своїх власних фінансових ресурсів (членських внесків, добровільних датків, успадкування власності, відійшовших у вічність іммігрантів та зібрання коштів населення від вступу на рекламовані по радіо, громадські події: концерти, академії та різного роду відзначення), а також від державної допомоги під спеціальні проекти (гранти).
В Австралії вплив українців (доля яких не перевищує 0,2% населення) не настільки помітний як, наприклад, у Канаді, де питома вага їх становить 3% мешканців країни. Невелика кількість українців в Австралії не наділяється достатньою політичною силою , яка б могла вплинути на прийняття рішень урядів окремих штатів і на рівні всієї країни.
Післявоєнні імміграційні громади збудували в Австралії велику матеріальну базу для своїх членів: церкви, школи, дошкільні установи, клуби, концертні зали, домівки різних молодіжних організацій, фінансові кооперативи, редакції газет та іншого роду приміщення, які з часом обвітшали і потребують модернізації, профілактичних ремонтів та постійного догляду. Однак постаріли не лише будівлі, але і люди, які зводили їх. При цьому слід відзначити, що значна частина членів українських громад відійшла у вічність. Значно постаріла і вікова структура наших радіослухачів. Згідно з опитуванням, проведенним Quadrant Research у березні 1996 року, дві третини їх знаходяться у віці понад 55 років. Саме з метою долучення молодої генерації українців в Австралії, як новоприбулої так і народженої тут, наша редакція відкрила молодіжний проект.Цей проект розпочали молоді раріоентузіасти другої генерації українців, народженних в Австралії, а продовжили його новоприбулі іммігранти з України. Нова музика, сучасна тематика виявили зацікавлення молодої генерації до недільної програми, яка зараз привертає увагу 69% слухачів у віці 25-39 років. Цей досвід у турботі про майбутність українського радіомовлення міг би бути корисним і для багатьох українських громадських організацій, напівпорожні приміщення яких, могли б заповнитися тими, хто має здатність і бажання продовжувати українську справу на далекому австралійському континенті. Однак післявоєнна імміграція ще не готова передати новоприбулим українцям у користування та збереження пристосованих приміщень і будівель (навіть на умовах пільгової оренди). Окремі українські громади Аделаїди, Вулонгонгу, Сантмерісу та околиць не лише жваво обговорюють питання про розпродаж майна (церков та домівок), а і вже встигли реалізувати це на практиці. Не дивлячись на рекомендації Оглядового Комітету, створеного для вивчення громадської думки украінців Нового Південного Вельсу, про недоцільність розпродажу громадського майна, предметом довготривалих дебат залишається в середовищі Сіднейської громади тема продажу народної домівки в Лідкомбі.
В 90-х роках почалася нова хвиля української іміграції, яка своїми відмінностями від попередніх, значно вплинула на профіль радіослухача. Новоприбула імміграція відрізняється від попередньої своїм характером і надає економічним мотивам більше преваг ніж політичним. Пережиті ними економічні труднощі та зубожіння після розвалу бувшого Радянського Союзу, ставлять перед ними завдання швидкої стабілізації свого фінансового стану в країні нового поселення для того, щоб допомогти своїм рідним, які залишились в Україні, у виживанні та подоланні негативних наслідків і соціальних аспектів невдалого реформування нової української економіки.
Новоприбула еміграція не задоволена ставленням старшої генерації до сучасної української мови. Правду кажучи, що сталення до цієї частини радіослухачів вважається досить контроверсійним. Одні вважають, що нова хвиля імміграції стає найбільш активним елементом, який міг би надати новий імпульс не лише українському радіомовленню, а й посприяти розвитку громадсько-культурним інституціям української діаспори в Австралії, доступ в які новоприбулих емігрантів є різко обмеженним. Відносини попередніх генерацій української діаспори та нової хвилі виявляються у рідкісних контактах представників різних українських організацій діаспори з поодинокими новоприбулими емігрантами, яким все ще не дозволяється набувати прав співзасновників громад, кредитних установ.
На противагу цьому, інші вважають, що представники третьої хвилі є політично денаціоналізованими, не віруючими в Бога атеїстами і в загалі окрім іх власного матеріального благополуччя практично їх нічого не цікавить. Проте прихильники останньої точки зору не соромляться відверто експлуатувати новоприбулих емігрантів у догляді дітей, а також старших, немічних людей, як і на важких будівельних роботах. Перебільшення українцями нової хвилі фінансових можливостей діаспори і відсутність очікуваної підтримки привело до того, що до неі дещо охололи.Не на користь у порозумінні з новоприбулою еміграцією пішла неприхована критика всієї нової хвилі на сторінках локальної україномовної преси. Так, Михайло Добриденко з Аделаїди прийшов до висновку , що "новоприбулих українців направляють нам наші вороги". Діаспора висловлює своє незадоволення тим, що новоприбулі українці постійно вимагають від неї допомоги і не прислуховуються до її повчань і рекомендацій, більшістьіз яких полягала у необхідності повернення в Україну для будівництва вистражданного ними міфу. Розвієння, створенніх у діаспорі міфів про далеку, а часами і малознану Україну, створило бар'єр між різними хвилями української еміграції. Більше року працювали члени Оглядового Комітету для перегляду української організаційної структури у штаті Новий Південний Вельс над анкетами опитаних. Відповідно до їх опитувань, проведенних в 20 українських громадських організаціях 62% респондентів вагалися і негативно поставилися до запитання про активнисть заохочування новоприбулих українців до членства в них. Проте індивідуальне опитування показало, що майже всі респонденти зігнорували це запитання. Тому не дивлячись на велику кількість українських організацій в Австралії за останнє десятиріччя не було створено і зареєстровано жодної організації, яка б відповідала потребам новоприбулих українських іммігрантів, або створювалась відповідно до їх зацікавлень. Прагнення "пригорнути новоприбулу імміграцію" до існуючої організаційної структури практично розбивається в конфлікті "батьки-діти", призводить до посилення тиску протидії з обох боків. Нова хвиля здатна перейняти керівні пости від теперішньої діаспори, або сформувати свої власні оргструктури. Поглиблення водорозділу між новоприбулою та післявоєнною імміграційними хвилями призводить до посилення процесів швидкої ассиміляції першої в австралійському суспільстві та відокремлення її від громадської діяльності в українському організованному житті діаспори. Відокремлення новоприбулої іміграції від організованого українського життя в діаспорі відкидає основу існування своєї майбутньої етнічної ідентичності на зеленому континенті.
Процес асиміляції і денаціоналізації українців в Австралії відбувається на добровільних засадах. Австралійський уряд не проводить будь-яких заходів по примусовому притягненню новоприбулої імміграції до власного національного лона. В пришвидшенні адаптації новоприбулої до Австралії імміграції переважно застосовуються економічні методи та соціальні мотиви. Так наприклад, кожного року федеральй уряд Австралії здійснює перегляд фінансування Схеми служб для поселення через систему допомоги, т.з. грандів. Міністер громадянства та багатокультурних справ Гарі Гадгрейв прагне підтримати поряд з тими , хто отримує таку допомогу відповідно до цієї Схеми, підключення нових груп новоприбулих іммігрантів, які роблять зусилля у працевлаштуванні, а також тих, хто проживає у віддалених районах.
Відповідно до останнього перепису населення, проведенного в Австралії у серпні 2001 року, проявилася небезпечна тенденція у зменшенні кількості осіб, які вживають українську мову в побуті та домашньому спілкуванні. Статистика виявила, що лише в порівнянні з попереднім переписом населення кількість родин, які застосовують українську мову у комунікації між батьками та дітьми зменшилась на 5%. Аналіз цієї тенденції засвідчує про негативний вплив двох основних причини, які пов'язані з двомовністю української імміграції. Перша, полягає у швидкій асиміляції другої та третьої генерації українців в Австралії та змішані подружжя, які приводять до того, що пропагована двомовність витісняє українську мову із спілкування між членами родини.
3. Сучасна українська діаспора та збереження культури в ній.
Державна політика щодо української діаспори
Україна здійснює політику стосовно української діаспори, дотримуючись принципу недоторканності кордонів і цілісності держав. На жаль, на сьогодні українська держава не має достатніх фінансових засобів, щоб задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення зарубіжжя, про повернення в Україну.
Державна політика України спрямована на підтримку української діаспори. Саме з цією метою 24 вересня 2001 року Указом Президента України затверджено національну програму "Закордонне українство" на період до 2005 року. Ця програма передбачає підтримку і розвиток зв'язків з українцями, які проживають за межами України, сприяння збереженню їх етнічної ідентичності, залучення до участі в процесах, що відбуваються в Україні, через концентрацію зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України і створених у державі та за її межами громадських організацій українців.
Серед виписаних у програмі завдань - формування механізмів широкого залучення потенціалу українців, які проживають за межами України, до розвитку української держави та інших процесів, що відбуваються в Україні; сприяння поглибленню співробітництва між створеними в Україні та за її межами громадськими організаціями українців.
До реалізації програми в установленому порядку залучаються органи дипломатичної служби України, створені в Україні та за її межами громадські організації українців, зокрема Українська всесвітня координаційна рада (далі - УВКР), товариство "Україна - Світ".
4. Проблеми української діаспори в різних країнах світу.
Так звана "національна ідея" сьогодні переживає кризу - як в Діаспорі, так і в Україні. Як вказує В. Лісовий, актуальна конкретизація цієї ідеї після здобуття державної незалежності практично відсутня, проте продовж довгих років минулого століття ідея "українства" була специфічно самозрозумілою формою національного патріотизму. Вона служила основним ідеологічним рушієм як громадської діяльності за кордонами радянської України, так і підпільного дисидентського руху на території СРСР. Десять років тому, коли дитина народжена в Північній Америці, прийшовши на заняття в Пласті чи СУМ-і питалася "чому я маю говорити по українськи, якщо мені легше по англійськи?", відповідь була очевидною: "Ми тут мусимо зберігати мову (чи звичаї, чи організації, чи школи) тому, що в Україні нашу мову і культуру нищать." Наскільки така відповідь відображала реальну (чи основну) причину існування феномену Діаспори можна дискутувати, але нема сумніву, що це був дуже потужній аргумент.
З моментом утвердження України як незалежної держави, цей аргумент втратив свою очевидну легітимність. Варта наголосити, що втрата легітимності національного патріотизму, як основного, самозрозумілого і незаперечного аргументу відбулася не тільки в Діаспорі - легітимність суто патріотичного аргументу як єдиної, всеохоплюючої причини тої чи іншої суспільно-політичної діяльності, також значно зменшилася в Україні, навіть серед так званих "свідомих українців" молодшої генерації Галичан. Тому можливо дещо недоречно зараз говорити про "світове українство" як про щось реально існуюче. Якщо воно має повстати, "українство" світового масштабу, потрібно активно будувати. А для цього в першу чергу потрібно знайти взаєморозуміння між Україною і Діаспорою.
В даній статті я не описуватиму кризовий стан, який зараз існує в організаціях Діаспори. Таке оплакування нашого сьогодення вельми-поширине між авторами численних статей в Північно Американських часописах і повторювати його недоцільно. Взагалі було б некоректним з моєї сторони займатися критикою провідників організацій Діаспори, чи навіть радити їм як вийти з існуючої кризи, тому що я один із небагатьох молодих українців роджених поза межами колишнього СРСР, який вирішив будувати життя не в Діаспорі, а в Україні. В даному випадку моя роль підказати Україні (і конкретно її еліті), як використати не малий потенціал Діаспори в розбудові української держави, що потрібно Діаспорі (в тому числі і мені, як її члену) отримати від України, які методи зближення найбільш актуальні, як зі сторони материка допомогти сформувати реальне "світове українство."
Що таке Діаспора?
Через те, що в Україні існує чимало нереальних уявлень щодо життя українців в Північній Америці варто розглянути, що таке Діаспора, і чим саме українці відрізняються від інших іммігрантів в "новому світі?" Освідомлюючи власну тенденційність пропоную термін "Діаспора" визначити наступним чином: Діаспора, це етнічна спільнота, яка живе поза материком, представники якої є повноправними громадянами країни поселення (це відмінність від "імміграції"), члени якої, незалежно від впливу (втручання чи ізоляції) материка, утворили для себе організаційні структури, які представляють інтереси цієї спільноти на світовій арені.
Остання "дезідерата" запропонованого визначення Діаспори - формування власних організаційних структур - може вважатися дещо незвичною пересічному читачеві. Дійсно, це формулювання нове, проте воно дуже точно віддзеркалює дійсність, і наголошує на відмінність української (і до речі єврейської) Діаспори від інших спільнот нащадків іммігрантів різних етнічних походжень, які проживають в країнах "нового світу", але яким не притаманно створювати широкі організаційні надбудови. Форма цих надбудов дуже неформальна, добровільна (волонтерсько-горизонтальна) і рішення провідників не обов'язково зобов'язують поодиноких членів Діаспори, що часто є незрозумілим для пересічного спостерігача з України. Громадська організованість Діаспори дуже відрізняється від будь-якої існуючої організаційної структури в Україні і це часто призводить до непорозумінь, проте, як буде наведено нижче, Україні є чого вчитися в Діаспори саме в цьому напрямку.
Варто звернути увагу, що згідно із поданим визначенням, відношення Діаспори до "материка" дуже посереднє. Діаспора живе своїм життям, яке обумовлене органічним почуттям близькості між її членами, і може, але не мусить, мати будь-якого відношення до корінної території - материка. Основною прикметою кожного діаспорного українця зокрема є те, що він (вона) уважає себе повноправним громадянином країни свого поселення. Мало того, він часто є дуже сильним патріотом цієї країни, що не заперечує його українському патріотизмові (про це більше згодом). Історично, українці в країнах "нового світу" дуже багато спричинилися до побудови держав їхнього поселення. У них є чим гордитися. Сьогодні вони часто займають провідні посади в малому й середньому бізнесах, у великих транс-національних корпораціях, в політиці, в престижних професіях (медицині, адвокатурі, освіті, науці).
Причини наявної мотивованості до професійного успіху кожного діаспорного українця зокрема, потрібно шукати в тому самому корені, як і причину організованості Діаспори в цілому. Ідеологічні мотиви очевидно мали відношення до історичних факторів. Навряд чи українці побудували б існуючу широку мережу організацій Діаспори, та інтегрувалися би настільки успішно в загальне професійно-економічне життя країн поселення, якби не те, що причини їх імміграції були в основному політичними. Після другої світової війни втікали переважно з західної України саме ті представники інтелігенції, які неодмінно були б розстріляні або вивезені на Сибір сталінським режимом, якби вони залишилися на рідних землях. Не маловажним фактором успіху інтегрування цієї "третьої" хвилі елітних іммігрантів в Північно Американське суспільство було те, що вони приїхали вже "на готовий грунт". Нащадки першої (1896-1914) та другої (1919-1939) хвиль імміграції, до приїзду третьої, вже побудували церкви, сформували організації, заклали матеріальну базу з якої могла скористати новоприбула галицька еліта. До великої міри, ця високо освічена, патріотична імміграція захлинула в собі старших своїх попередників, надавши Діаспорі специфічної ідеологічної (національно-патріотичної) цілеспрямованості. Рушійною ідеологією нових "елітних" іммігрантів і їх нащадків була мрія про незалежну Україну. Але ця Україна мала бути особливого типу - це мала бути в першу чергу національна держава, економічно багата, політично сильна. На території УРСР таку Україну неможливо було побудувати, тому потрібно було громаді в цілому і кожному зокрема через успіх в професійному житті, будувати таку Україну в Діаспорі.
І так воно було до 1991-го року. А тоді все змінилося. Україна перестала бути якимсь вимріяним казковим історичним коренем, якого не можна було вільно відвідати. Україна несподівано стала незалежною і Діаспора масово кинулася їй "допомагати" - хто фінансово, хто професійно - кожен чим міг. Настав час реалізувати мрію "садочку вишневого коло хати", якою так довго жила Діаспора. Економічний і політичний розквіт України неодмінно мав відбутися з моменту зняття комуністичного ярма, а по всій Україні мала раптом запанувати українська мова, культура, пісня. Якби така мрія була сповнилася, то питання подальшого існування Діаспори мабуть не дійшло б до сьогоднішнього кризового стану. Але сталося інакше: Україна не захотіла тої допомоги, яку Діаспора спроможна була їй запропонувати.
Роль України в зближенні з Діаспорою
Україна обрала власний шлях розвитку. Свідомо чи не свідомо, після проголошення незалежності Україна почала ставити перед Діаспорою вимоги: Ви нам допомагайте фінансово, але в деталі побудови нашої держави не вмішуйтеся. Очевидно за таких умов двох мільйонній Діаспорі неможливо стати реальним важелем впливу на 50-ти мільйонну державу. А навіть якби це було реально, навряд чи молодша генерація діаспорних українців погодилася б на таке викидання тяжко-зароблених грошей в прірву корумпованих чиновників, неринкової економіки, інертного населення, без реальної можливості і права впливати на ситуацію. Одна річ допомагати "своєму", а цілком інша допомагати людям (суспільству, державі), які при кожній нагоді нагадують тобі що ти "інший".
Основним каменем спотикання між Діаспорою і Україною стала відмова українською стороною прийняти колег з Діаспори за своїх. В даному питанні винна не тільки Україна. Винні також ті діаспорні українці, які в ранні роки після незалежності приїзджали в Україну з наміром повчати тутешніх людей як жити, не розуміючи культурної специфіки пост-радянського простору, не маючи бажання застосувати методи і напрямки допомоги до ціннісних відмінностей, які породилися в результаті 50-ти річного відокремленого розвитку двох відламків української нації. Винні ті, які безкомпромісно намагалися будувати нову українську державу на зразок Діаспори.
Але вина також і по стороні України, адже ж якби вона була прийняла своїх діаспорних синів дійсно за своїх, ті могли були б їй дати неабиякий цивілізаційний стимул (вже не говорячи про матеріальний). Досвід Діаспори у побудові справжнього громадянського суспільства велетенський. Суть цього суспільства полягає в існуванні широкої мережі незалежних громадських організацій - на основі поваги до індивідууму як особистості, на засадах волонтерства, з горизонтальною організаційною структурою, з активно зацікавленими членами, які незалежно від зовнішніх стимулів (в тому числі державних) працюють на добро організації (і разом з тим на добро загального суспільства) з ідейною наснагою, задля власного самозадоволення і самореалізації. В Україні часто декларується бажання саме таке громадянське суспільство побудувати, але незважаючи на велетенське фінансування недержавних організацій зі сторони західних донорів відчувається брак досвіду на місцях, брак ціннісних мотивацій поодиноких людей, брак прикладу, який можна було б наслідувати. Такий прикладний ресурс існує в Діаспорі але він залишається мінімально використаним.
Досвід розвитку інститутів громадянського суспільства в Діаспорі показав, що така форма спонтанної само-організованості може реально існувати тільки в умовах коли на загально-державному рівні кожен член суспільства почуває себе повноправним. У тих державах Західної Європи (наприклад в Німеччині чи Італії), де українці живуть вже понад 50 років, але в переважаючій більшості не прийняли громадянства держав поселення, вони є досі швидше "іммігрантами" ніж Діаспорою. Можна аргументувати, що у цих державах діяла своя специфіка, яка не дозволила українцям розвинути свої організаційні структури настільки, як це відбулося в Північній Америці, але існування в Європі єврейської Діаспори саме як Діаспори, і відмінність українців від євреїв у цих країнах вражає.
Якщо Україна дійсно бажає використати ресурс досвіду Діаспори (в тому числі фінансовий, організаційний, патріотичний), вона має зробити крок їй назустріч. Потрібно надати можливість виходцям з української Діаспори стати повноправними громадянами України. В умовах суспільно-економічного стану України, це означає дозволити подвійне громадянство, адже ж Україна не сміє вимагати (як це є зараз), щоб діаспорний українець зрікався громадянства тієї держави в якій він народився, виховувався, сформувався професійно, як особистість. Така вимога ставить особу з Діаспори перед неможливим вибором: відмови від однієї, вже сформованої, позитивної суті своєї ідентичності, на користь другої, несформованої, також своєї (по ідеї) але багато в чому на повсякденному рівні, чужої. Навіть при найбільшому бажанню перебороти такі емоційні бар'єри, прийняття українського громадянства є просто непрактичним, аджеж згідно з діючим законодавством набуття громадянства України вимагає здачу паспорта іноземної держави. Навряд чи найбільш гучні українські патріоти, маючи канадський чи американський паспорт на руках (паспорт який дозволяє безвізовий проїзд у переважаючу більшість держав світу) погодилися б його здати на користь українського.
Слід зауважити, що громадяни України вже сьогодні можуть напівлегально мати подвійне громадянство. Але тільки деякі. Емігранти з України, які проживають в Канаді чи США і приймають громадянство тих держав, рідко коли заявляють про це державним органам України і тому продовжують вважатися громадянами України. Подібно може зробити будь-який громадянин України, який бажає прийняти громадянство Росії - для цього навіть не потрібно виїзджати з України, аджеж будь-яке консульське представництво Російської Федерації, після проходження певної бюрократичної процедури, з приємністю надасть російське громадянство бажаючому громадянину України без вимоги здачі українського паспорта. Отже аргумент, який поширений поміж представниками української патріотичної еліти - що Україна не може законодавчо дозволити подвійне громадянство бо це призвело б до формування "п'ятої колони" на її території - не відображає дійсності.
Сьогодні діюча формальна заборона подвійного громадянства не сприяє ні законодавчій легітимізації існуючої практики, ані не служить перепоною поширенню правового нігілізму в Україні. Замість захищати власні національні інтереси, Україна реально дискримінує проти Діаспори, ставлячи перед нею неможливі до подолання перепони для повноправної участі в розбудові української держави. В умовах сьогоднішньої України заборона подвійного громадянства не є виявом зрілої самовпевненості у власній незалежності. Радше це вияв "інтитуціоналізованої ксенофобії," яка тягне свої коріння з застарілої концепції української нації згідно, якої "українство" це виключно етнічне поняття. Майбутнє поширення такого поняття шкідливе, як для внутрішньої політики України, так і для побудови тісного взаємозв'зку з Діаспорою. Тому першочерговим завданням будівників "світового українства" є переосмислення ідеологічних підпор цієї рушійної сили, яка в минулому призвела до формування, як Діаспори, так і держави Україна. Поняття "українство" потрібно модернізувати згідно з новими вимогами, які виникли в результаті здобуття незалежності - це потрібно і Діаспорі і Україні.
Концепт "українства" і його державні виміри
Суспільні науки (соціальна психологія та соціологія) не одну полицю і не однієї бібліотеки заповнили аналізами питання національної ідентичності. В спрощеній формі більшість цих аналізів починається з аксіоматичної вихідної тези: національна ідентичність - це продовження поняття соціальної ідентичності. Модерна людина, для здоров'я своєї особистості, відчуває потребу приналежності в першу чергу до родини (сім'ї), дальше до гурту знайомих, до якихось гуртів спільного зацікавлення, до міста чи регіону, і в решті до нації.
Англійський соціолог Anthony Smith, у найвідомішій можливо, праці на дану тему подав зручну типологію двох модерних втілень задоволення цієї загальнолюдської потреби приналежності до нації. Згідно з його концепцією, національна ідентичність може виражатися в так званій "етнічно-генеалогічній" (органічній) формі або в "громадянсько-територіальній" (інституційній). Перша окреслює приналежність до нації на підставі спільної крові, історичного міфу походження, культури, спадщини. Таке втілення національної ідентичності може бути дуже сильною мобілізуючою силою в боротьбі спільноти за національне само-визначення, але як тільки існує вже здобута держава, органічне поняття нації може призвести до дуже поганих наслідків, крайнім вираженням яких є фашизм. Як антипод концепції нації-організму Smith пропонує так званий "інституційний націоналізм". Такий тип ідентичності (і звісно патріотизму) виражається у формі почуття приналежності до державних інститутів та гордості за політичні (на відміну від культурних) символи. Вірування в спільну кров і спадщину тут зайві, адже центром уваги є інститути державності: територія, конституція, монарх, президентсво, парламент.
Подібну типологію націоналізму пропонував Hans Kohn, називаючи органічну форму націоналізму "східною," у якій на перший план виставляється ідеал батьківщини, міф історичного походження, емоційний (духовний) зв'язок між членами нації. Натомість західний націоналізм відрізняється своєю "політичною спроєктованістю" - держава будується згори елітою, яка активно сприяє виникненню почуттів приналежності до державних інститутів, тому що це потрібно для зміцнення політичного проекту державності. Згідно з Kohn, політичний націоналізм, на відміну від східного, не може бути загарбницьким, тому що він націлений на внутрішню політику вже існуючої держави, швидше ніж на культурне визволення (самоутвердження) спільноти.
Нема сумніву, що ці західні науковці своїми типологіями форм вираження національної ідентичності вихвалюють концепції нації, які виникли в англо-саксонських культурах і принижують нібито небезпечні органічні вираження національної ідеї в інших державах - але ця критика в даному контексті не до теми. Факт того, що однією із причин успіху Діаспори можна назвати те, що у своїх країнах поселення (а це в основному англо-саксонський "новий" світ), українці зуміли поєднати свою органічну українську ідентичність із інституційною ідентичністю оточення суспільного загалу. Цим самим вони стали повноцінними членами тих суспільств у які іммігрували, затримуючи в собі поняття свого українства - не як якогось відокремлюючого фактора (який міг би призвезти наприклад до формування гетто), а радше як повністю сумісного поняття. З цього якраз і виходить поняття національності "через дефіс" - наприклад українець-канадець чи українець-американець. Українство - це органічний живий корінь. Канадство (чи американство) це інститут до якого всі діаспорні українці належать не тільки через громадянство, але й також через те, що стали повноправними членами даного суспільства. Таке поєднання органічного з інституційним зводить до абсурду питання "ким ти себе вважаєш в першу чергу - українцем чи канадцем?" Відповідь очевидна: одне другому не перечить, отже черговості нема.
Питання черговості приналежності не набрало особливої ваги з моментом проголошення незалежної України (хоч таку проблему можна було очікувати). Для переважаючої більшості українців Діаспори ідентичність "через дефіс" залишилась актуальною, а те що інститут канадства (наприклад) міг тепер протирчити інститутові державного українства, не набрало актуальності - українці Діаспори дальше залишилися повноправними громадянами держав свого поселення, а на формальні інститути громадянської приналежності у ці ранні роки ейфорії мало хто звертав увагу. Проте, вже тоді зародки тертя відчувалися в повсякденному спілкуванню українців Діаспори з українцями України - у формі нагадувань першим, що вони не зовсім "свої," що вони "не розуміють специфіки," що вони не мають права брати участь у політичних процесах в Україні так як не є її громадянами.
Недавно, вбачаючи проблему в тому, що Україна реально почала відмежовуватися від можливих позитивних внесків Діаспори у її державотворення, представники тих самих галицьких націонал-демократів, які вбачають загрозу Україні "п'ятої колони" російської меншини, внесли до Верховної Ради проект закону "Про правовий статус закордонних українців." Згідно з статтею 1 цього законопроекту, "закордонний українець - це особа, яка проживає за межами України, має українське етнічне походження, зберігає українське культурно-мовне самоусвідомлення і не є громадянином України." У цій самій статті вказується, що "українське етнічне походження - це належність особи або її предків по прямій лінії до української національності та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження." Дальше в законопроекті пропонується надати "закордонному українцеві" - "усі громадянські (особисті) соціально-економічні, культурні та інші права, свободи та обовязки, визначені Конституцією України і законами України, за вийнятком політичних прав та обовязків, передбачених для громадян України (виборче право, військова служба, державна служба тощо)" (стаття 10). Зразу можна помітити законодавче протиріччя: стаття 4 Конституції дуже правильно вказує, що "в Україні існує єдине громадянство", а згідно з запропонованим законопроектом створюватиметься реально діючий інститут другорядного громадянина, громадянина зі всіма правами що у всіх, але не зовсім… Не зважаючи на наміри його авторів даний законопроект нічим не посилює інститут громадянства в Україні. Навпаки, він сприяє зародженню внутрішніх міжетнічних конфліктів утотожнюючи національну приналежність в першу чергу з етнічним походженням.
Слід зауважити, що поширення та стикання інтересів саме таких органічно-обумовлених "національних ідей" нещодавно призвело до особливо згубних наслідків у колишній Югославії, а 60 років тому до фашизму! Саме друга світова війна стала у державах західної Європи, поштовхом до створення над-національного інституту державності під назвою Європейський Союз. Для ідеологів цього проекту, самозрозумілим було, що французи завжди будуть органічно французами, а німці німцями. "Проект Європа" їм мав дати можливість поєднати ці почуття органічної спільності з інституційною ідентичністю "Європейця". Результат сьогодні стає видимим: створюється ідентичність "європейця" - не тільки як громадянина одної із держав ЄС, а саме як особи, яка відчуває приналежність (і вірність) інститутам державності і економіки Європи (в тому числі до грошевої одиниці). По аналогії з українською Діаспорою, європейська інституційна ідентичність зовсім не заперечує органічній національній, чи навіть регіональній (у випадку Басків, чи Фламанців).
В Україні так звані націонал-патріоти часто наголошують на тому, що Україна прагне до Європи. Це тяжіння до деякої міри обумовлене історичною відразою до всього російського, але також слід наголосити, що вихідною тезою концепції "українства" в такій про-європейській ідеології є саме органічна (ексклюзивна) форма національної ідентичності.
Ставлення Діаспори до поширення в Україні органічної форми національної ідентичності двозначне. Добре розуміючи згубність ексклюзивного націоналізму, з державно-патріотичних причин Діаспора не може бути зацікавлення в його поширенню в Україні. Разом з тим, українство для пересічного члена Діаспори, це в першу чергу вияв історичного органічно-живого "коріння" - походження, звичаїв, приналежності до культури давніх предків. В Україні необхідно плекати саме інституційну форму національної ідентичності (посилювати вагомість громадяньства, поширювати ідеологію приналежності до державних інститутів, яка включала б всіх охочих) для того, щоб посилити молоду державу і оминути міжетнічних конфліктів на її території. Проте, якщо стверджуватиметься інституційна концепція національної ідентичності, і Україна надалі заборонятиме подвійне громадянство, вона тим самим відчужуватиме від себе Діаспору.
Перщочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України Діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії зі сторони Діаспори. Обі сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути не сумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка по своїй суті є поза-державною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть протирічити її інтересам.
Концептуально для діаспорного українця Україна є своєрідною святою землею подібною як Ізраїль для євреїв. По аналогії до останніх, саме це почуття святості української землі може з часом стати основою для виникнення унікальної форми національної ідентичності, яка не буде ні виключно державницько-інституційною ані органічно-етнічною (на зразок "світового єврейства," яке не підлягає вище наведеним типологіям). Така перспектива ідейного формування "українства" надає оптимізму. Як би там не було, з Україною чи без неї, Діаспора у якійсь формі існуватиме в Північній Америці ще довгі роки. Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше викликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню Діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться вона може в перспективі декому в Діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну - а з цього майбутнє України лише виграє.