Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
10
План
2.2.1. Предмет праці.
2.2.2. Засоби праці.
2.3 Сутність і методи організації виробництва.
2.4 Наука и информация.
1. Продуктивні сили і їх структура.
Якщо розглядати загальну для всіх суспільно-економічних формацій структуру продуктивних сил, то до їх складу входять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і при во дять у рух засоби виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети пра ці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне спожи ван ня і використовуються як джерела енергії. До структури продук тивних сил в усіх формаціях на ле жать також використову вані людьми сили природи: вітер, сонце тощо.
В сучасних умовах до складу продуктивних сил включа ють також науку (як специфічну про ду к тивну силу), форми і методи організації виробництва. Окремим елементом продук тивних сил стає інформація. Отже, сучасні продуктивні сили — це складна система, що включає ма те ріаль ні й духовні (за складом), об'єктивні й суб'єктивні (за характером відтворен ня і специфікою функ цій), суспільні й природні елементи. В процесі історичного розвитку їх склад у цілому, як і ок ре мі елементи, постійно збагачується, наповнюється якісно новим змістом. На ранніх етапах роз витку капіталізму потреби ви робництва задовольняли робітники з низьким рівнем освіти і ква ліфікації. Нині робітники, як правило, мають високий рі вень освіти (середню загальну або се ре дню спеціальну), квалі фікації. Сучасний етап автоматизації виробництва вимагає не лише біль шого залучення фізичних і розумових здібностей робочої сили, а й творчих обдарувань осо бис то сті, її організа торських здібностей, духовних компонентів.
У результаті постійно поновлюваного процесу взаємодії усіх елементів продуктивних сил во ни перебувають між собою у діалектичній єдності, кількісній та якісній функціональній за леж ності. Між ними існують суперечності, які розв'язуються відносно незалежно від виро б ни чих відносин. Системі про дуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку. Та кими, зо кре ма, є закони переміщення функцій від особистих до матеріальних факторів виробництва, або за ко ни виперед жаючого зростання обсягу уречевленої праці в структурі су купної праці, від по від ності живої й уречевленої праці, перемі ни праці, зростання продуктивності праці та ін. Дія цих зако нів, пронизана внутрішніми суперечностями, зумовлює зміни розвитку продуктивних сил, якісні зрушення в їх змісті. Продуктивні сили виражають відношення людини до приро ди, про цес праці, спільний для всіх суспільних способів виробництва.
Отже, продуктивні сили — це фактори, які забезпечують перетворення речовин природи від по відно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростан ня про дук тивності суспільної праці.
2.1 Людина, робоча сила, її ціна і вартість.
Саме людина, або робоча сила, є основною продуктивною силою суспільства. Робоча сила – це здатність людини до праці, сукупність її фізичних, інтелектуальних здібностей, набутих знань і досвіду, які використовуються у просессі виробництва матеріальних благ. Робоча сила ріально існує в особі людини-працівника. Саме людина та її здатність до праці є основним елементом виробництва.
Світова економічна думка називає різні об'єкти купівлі-продажу того товару, який є єди ним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згід но з першою таким об'єктом купівлі-про дажу є праця, згідно із другою — робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.
Уперше працю назвав об'єктом купівлі-продажу У.Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розглядав як ціну праці, а її (зарплати) величина визначається необхідними для існування ро бітника засобами (їх мінімумом). Аналогічно сут ність цих понять розглядав А.Сміт. Водночас ос но вою заробіт ної плати він вважав вартість засобів існування, необхідних для забезпечення жит тя робітника і виховання дітей, а її ниж чою межею — фізичний мінімум. Крім цього, вели чи на зар плати визначається нормами споживання, що склалися, тради ціями, культурним рівнем, бо ротьбою робітників та співвідно шенням сил між ними і капіталістами.
Дотримуючись таких же поглядів, Д.Рікардо виділяв при родну і ринкову ціну праці. При род на — це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робіт ників, про дов ження їх роду, так і певною мірою для їхнього розвитку. Ринкова ціна коливається навколо при родної під впливом природного руху працездатного населення, співвідно шення попиту і про позиції на працю.
Як об'єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі су часні західні економісти (німецький економіст М.Гертнер, ан глійський економіст Дж.Хікс та ін.).
Цю точку зору найбільш послідовно заперечував К.Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. Адже праця — це процес сві домої, доцільної діяльності людей, в якій вони видозміню ють зовнішню природу. На ринку ро бітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних і ду хов них властивостей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід ото тожнювати. Капі таліст купує в робітника — власника робочої сили — тимчасо ве роз по ряд жен ня нею. По-друге, купівля-продаж праці всту пає у суперечність із законом вартості, не дає змо ги розкрити джерело вартості і додаткової вартості.
Певна теоретико-методологічна нечіткість попередніх то чок зору зумовила появу ще однієї концепції. Вона полягає я тому, що товаром є не робоча сила, а послуги, які надаються цією робочою силою, або послуги праці. П.Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з фак то рів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий процент.
Ця позиція значною мірою збігається з поглядами К.Маркса, коли він конкретизував своє розуміння продажу робочії сили. Капіталіст, на його думку, купує не що інше як тимчасове роз по рядження робочою силою.
З трьох наведених точок зору найнелогічнішою є та, згідно з якою купується-продається праця. Неможливість продажу праці означає, що доцільніше об'єктом купівлі-продажу вважа ти не послуги праці, а послуги робочої сили.
Хоч робочу силу не слід відокремлювати від людини, її ділення цієї категорії цілком правомірне при розгляді людини економічної (Ното есонотісиз). Суб'єктом господарства є не робоча сила, а людина в сукупності всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільніше стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю категорію визнають і деякі західні економісти.
Робоча сила — це сукупність фізичних і духовних власти-востей людини, які вона застосовує в процесі виробництва споживних вартостей. Робоча сила — основний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише в умовах капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник позбавлений власності на засоби виробництва і на засоби існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.
Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві сторони: споживну вартість і вартість. Але робоча сила — товар специфічний.
Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпорядження нею, але її виробниче спо жи вання означає включення у процес праці не лише фізичних і духовних властивостей людини, а всієї людської особи з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської робочої сили особливого харак теру і по зна чаєть ся на кожній із сторін товару робоча сила. З погляду споживної вартості специфіка цього товару виявляється в тому, що у процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого товару робоча сила. Отже, в основу визначення споживної вартості товару покладено абстрактну працю (певну її кількість). Конкретна праця не є для капіталіста специфічною вартістю, оскільки вона не впливає на процес самозростання вартості. Тому специфічність вартості товару робоча сила полягає у здатності до такої кількості абстракт ної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.
Російські економісти Я.Певзнер та С-Брагінський стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу в умовах рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продаються її послуги на певний, обумовлений контрактом час, а робітник залишається її господарем.
З цим важко погодитися. Адже одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар - особиста свобода її власника - найманого робітника. Такої свободи не мав ні раб, ні селянин - кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робітник повинен бути економічно залежним, тобто позбавленим засобів виробництва і засобів існування. В умовах рабов-власництва та кріпосництва ця друга найважливіша умова також не виконувалася.
Непослідовність позиції Я.Певзнера та С.Брагіиського ви являється ще в одному. «Якщо навіть прийняти тезу, — пи шуть вони, — згідно з якою наймач купує робочу силу, здат ність до праці, то необхідно виходити з того, що оцінює він цю здатність не за тим, скільки і чого потрібно робітникові для підтримання його життя і працездатності, а насамперед за результатами праці, тобто за тим, яка плідність праці кожного власника робочої сили зокрема».
Як стверджував К. Маркс, якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший то вар, вона потребує суспільне необхідних витрат на своє від творення в пев них суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат — вартість життєвих засобів, що фі зич но необхідні робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робіт никові життєвих засобів. По-перше, робітник не вічний, і від повідно відтворення робочої сили повинно включати витрати на утримання його сім'ї. По-друге, для виконання більш складної роботи необхідний певний рівень освіти і кваліфікації робіт ника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій — людина) історично розвивається, на величину її вартості впли ває соціально-історичний елемент. Останній відображає роз виток робітничого класу, його ма теріальних і духовних пот реб у результаті прогресу інших елементів системи продук тивних сил, еволюції суспільних відносин (оскільки сутність людини — це сукупність суспільних відносин), а також бо ротьби трудящих за поліпшення свого становища.
На думку Я.Певзнера та С.Брагінського (яка відображає теорію загальної рівноваги, роз роб ле ну в основному А.Маршаллом та Л.Вальраеом), за умов рівноваги попиту та пропо зиції вар тість послуг усіх факторів (у т.ч. робочої сили) від повідає їх граничній продуктивності, тобто внес ку у вироб ництво продукту (варторсті). Саме ця вартість і виплачується робітникові — про дав цю послуг праці. Більш конкретно ця величина визначається не тим, як оцінює підприємець по тре би робітника для підтримання його життє- і працездатності, а результатами праці, тобто плід ністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оці нити вартість товару з погляду не лише суспільних витрат виробництва, а й корисності, його ко ри сного ефекту.
На жаль, цей конструктивний підхід вони не цілком засто совують, розглядаючи вартість ро бо чої сили (або послуг ро бочої сили, послуг праці, на їхню думку). Так, ці вчені підхо дять до роз в'я зання цього питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтуючи при цьому суспільне необхідними вит ратами виробництва на відтворення робочої сили. Вони зде більшого розв'язують проблему з точки зору капіталіста, ігно руючи при цьому інтереси найманого робітника, якому пот рібні засоби для відтворення власних життє- і працездатності та життєздатності членів його сім'ї.
Намагаючись обгрунтувати більшу доцільність застосуван-ня категорії «вартість послуг праці», Я.Певзнер та С.Брагінсь-Кий посилаються на те, що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена витрачати майже третину національного доходу. На наш погляд, цей факт саме й свід чить про пріоритетність вживання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку зору авторів концепції «факторів виробницт ва») не знаходить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль тут відіграє підхід з боку вартості суспільне необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (нормальної щодо рівня роз витку продуктивних сил, суспільного характеру виробницт ві»). Щоб постійно відтворювати таку робочу силу, суспільст во, яке неспроможне зробити це в межах корпоративної влас ності, в особі держави витрачає значну частину національного доходу на соціальні цілі. Такий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару робоча сила з огляду на її корисний ефект.
2.2. Засоби виробництва.
Засоби виробництва - сукупність засобів і предметів праці, які використовуються людьми в про цесі виробництва матеріальних благ.
2.2.1. Предмет праці.
Предмет праці — це то, на що спрямована праця людини, що складає матеріальну основу май бутнього продукту.
В переважній більшості предмети праці в сучасних умовах самі являються продуктом попе редньої праці: ме тал на машинобудівельному заводі, цемент в будівництві, хло пок на прядільній фабриці та інше. У кінцевому рахунку усі вони чер паються з комор природи.
Природа, земля — спільні предмети людської праці. Ті з них, які людина знаходить в самій природі (девствений ліс на корню, камений вуголь в недрах землі, риба в воді і інше), правомірно називати первісними. Піддаваючись перероботці, з часом все більш глибокій, вони перетворюються в сири матеріали або полуфабрикати. З розвітком науково-технічної револю ціі з’являється можливість створювати якісно нові предметы праці з заздалегіть заданими властивостями, саме такі, які відсутні в самій природі. Але й при цьому первинною основою залишається земля, природа. Зараз, як і в мунулому, повністю зберігають силу слова вы датного англійського экономіста Уільяма Петті: праця — ботько богатство, земля — його мати.
2.2.2. Засоби праці.
Засобами праці називається річь або комплекс річей, які людина приміщує поміж собою й предметом праці й які служать як провідник впливу людини на цій предмет. Засоби праці виступають як продовження його природних органів, які використовуть в процесі праці. Рівень разви тку засобів праці во многом являється показником тіх відношень між людьми, при яких здійснюється виробництво.
До засобів праці відносять попереду всього знаряддя праці (різного роду механізми і машини, пристасування і инструмен ти, двигуни, передаточні апарати и інше). В умовах маши ного виробництва механичні засоби праці розвилися в систе му машин с тремя компонентами: робочей машиною, двигуном и передаточним пристроєм. Науково-технична революція при бавила до них новий компонент — управляючий пристрой, який виконає піддающієся формалізациї функциї розумової праці. Використовуя цій компонент, робітник поступово виходить з непосереднього процеса виробництва і становиться поряд з ним. Кореним образом змінюється й технологія.
Механічні засоби праці сос тавляють костну и м’язну систему виробництва. Засоби праці, в яких поміщуються самі предметы праці, составляють «сосудисту систему виробництва» (трубы, цистерни, сосуди, йомкости и инше). В деяких отраслях господарства, на приклад у хімічній і нефтехімічній промисловості, энергетиці, метал ургії, вони грають первостепову роль. Здесь грань між костно-м’язовою і сосудистою системами виробництва практично зникає. Управляючий пристрій образує «нервную систему» виробничого організму.
В більш широкому розумінні до засобів праці належать усі ті речі, які, хоч безпосередньо й не входять в процесс праці являються для нього цілково обов’язковими, бо без них праця не могла б здійснюватися. Це — всезагальні умови виробництва: виробничи будівлі, дороги, інші засоби повідомлення й канали зв’язку; загальним засобом праці є сама земля, а в сільському господастві вона безпосередньо входить у процес виробництва як головний засіб і предмет праці.
Предмет і засоби праці в совокупністі виступають як засоби виробництва. На відміну від робочій сіли вони образують річовий фактор виробництва. Самі по собі без людської праці во ни нічого воробити не можуть. Тільки робоча сила — активний, творчий элемент виробництва. Приводючи в рух засоби й предмети праці, вона перетворює їх дійсні засоби виробництва. Лічний фактор завжди був й залишиться основним, єдиним творчим элементом виробництва.
2.3. Сутність і методи організації виробництва.
Із зростанням масштабів суспільного виробництва, поглибленням суспільного поділу пращ в усіх трьох формах (загальній, частковій та одиничній) посилюється значення системи управ лін ня економікою. Така система — це свідомо організований, цілеспрямований й ак тивний вплив різ них суб'єктів управління на процес розвитку та функціонування суспільного способу ви роб ницт ва, окремих його ланок. Ядром системи управління в економіці є ціле спрямований вплив на по треби, інтереси та цілі окремих інди відів, колективів людей, цілих верств і прошарків для до сяг нення поставленої мети. Основні об'єкти — це суспільне ви робництво в цілому (загальна форма), окремі сфери, галузі народного господарства, окремі сфери суспільного відтворення, ті чи інші елементи (або підсистеми) економічної систе ми (відносини власності, продуктивні сили, техніко-економічні відносини тощо (часткова форма) та окремі підприємства, організації й установи (одинична форма).
Управління як цілеспрямований і активний процес вклю чає такі відносно самостійні, логічно послідовні елементи:
4) аналіз ефективності при йнятого рішення та можливе наступне його коригування.
Ре зультатом цих дій є взаємні переміщення елементів виробниц тва, розв'язання су пе реч нос тей суспільного способу виробниц тва в цілому або окремих його підсистем, узгодження еконо мічних інтересів, зростання ефективності суспільного вироб ництва (або його окремих ланок) тощо.
Управлінське рішення, управління у цілому на практиці ре алізується через певний комплекс функцій. Функція управлін ня — це певний вид діяльності, в процесі якої здійснюється ефективний вплив на об'єкт управління і розв'язується пос тавлене завдання, досягається мета. Основні функції управлін ня з погляду технологічного способу виробництва — планування, організація, координація, контроль. Ще однією функпіієй управління з погляду відносин власності є реалізація влас-никами засобів виробництва та інших елементів системи про-дуктивних сил (науки, інформації тощо) своїх прав на різні об'єкти власності, своїх цілей управління. 3 п'яти основних функцій управління найскладнішими є організація і координація. Ці функції означають формування структури об'єкта управління, процес упорядкування всіх елементів в систему управління і форму їх зв'язку, а також надання активним елементам необхідних прав і ресурсів. До активних елементів належать господарські керівники, трудові колективи окремі працівники, а також організації, підпорядковані да-ній системі управління. Координація — це встановлення і підтримання зв'язків між елементами системи. Організація і координація поєднують окремі елементи системи управління єдине ціле. Таким чином утворюється організаційна структура .управління.
У процесі управління всіма об'єктами (тобто на рівні суспільного виробництва, окремих сфер або галузей народного господарства, а також на рівні окремих підприємств і організаіцій) необхідно чітко сформулювати головну мету управління.. Визначення такої мети — початковий принцип функціону вання і розвитку системи управління. Конкретизацією цього принципу є оптимальне визначення засобів досягнення мети. Важливий принцип управління — гаранту вання різними суб'єктами управління виконання взятих на себе зобов'язань або принцип відповідальності. За невиконання таких зобов'язань до тих чи інших суб'єктів управління застосовуються різні санкції з метою повного відшкодування завданих збитків тим суб'єктам, які зазнали втрат від цього невиконання. Тому завжди слід чітко визначати, хто перед ким і за невиконання чого відповідає, тобто персоніфікувати суб'єкти управління. Такої персоніфікації не було в умовах адміністративно-командної системи управління. Зокрема, вищі органи не несли жодної відповідальності перед підприємствами за неправильні або не цілком обґрунтовані рішення. Це значно знижувало ефективність управління в колишньому СРСР. У процесі управління органічно поєднуються такі суспільні закони й закономірності:
У західній науковій літературі, зокрема у працях амери канських учених Т.Пітерса і Р.Уотермена, комплексний підхід до управління організацією як певною соціальною системою розкривається на основі так званої концепції семи «с» (7-с), або семи характеристик організації: стратегії, структури, сис теми («жорстких характеристик»), складу кадрів, стилю ке рівництва, суми звичок («м'яких характеристик»), сумісних цінностей (інтегруючої характеристики). На їхню думку, об'єк том управління повинні стати людські аспекти організації, які виявляються у кадровому складі, стилі й звичках, цінностях організації. Більше того, саме ці аспекти і суспільні цінності, людський потенціал організацій висуваються нині на передній план і групують навколо себе всі інші шість характеристик організації. Комплексність управління ще більше зростає, якщо беруться до уваги не лише внутрішні характеристики органі зації, а й зовнішні фактори впливу на неї (конкуренти, дії уряду, прийняті закони тощо).
2.4. Наука та інформація.
Наука має безпосереднє відношення до продуктивних сил. Науково-технічна революція – основне видібраження науки в економіці.
Прогрес засобів праці, а отже, й техніки почався з часу виникнення первіснообщинного ладу, застосування переважно кам'яних знарядь, кістки та рогу, а перехід до мета левих знарядь праці, зокрема бронзових, відбувся за рабов ласницького способу виробництва, в якому мав місце пев ний розквіт науки, культури і мистецтва. Водночас техніч ний прогрес здійснювався відокремлено від наукового прогресу аж до кінця XVIII — початку XIX ст. І лише починаючи з цього періоду, тобто промислової революції, почалося швидке зближення наукового й технічного прогресу і як наслідок — поява цілісного науково-технічного прогресу (НТП), процесу перетворення науки на безпосе редню продуктивну силу, який тривав близько двох з по ловиною століть і завершився лише в середині 50-х років XX ст. — з часу розгортання науково-технічної революції. Якщо до промислової революції техніка розвивалася на основі поступового нагромадження емпіричних знань, то з цього часу вона стає результатом цілеспрямованого вив чення законів природи, матеріалізації наукових відкриттів.
Внаслідок промислової революції виникла крупна ма шинна індустрія, в якій, на відміну від мануфактури, що базувалася на ручній ремісничій техніці, з'являється робо ча машина, яка приводить у дію знаряддя праці (раніше вони знаходилися в руках людини), використовує 'їх одно часно набагато більше, ніж людина, і значно більшої по тужності. Це зумовлює появу нових суперечностей, новий тип взаємодії між особистими і речовими факторами ви робництва, а отже, нове джерело економічного прогресу.
Науково-технічна революція (НТР) як революційна форма НТП означає виникнення принципово нових за собів праці, нових предметів праці, джерел енергії, форм і методів організації виробництва, якісно нової основної продуктивної сили. Внаслідок цього революційних змін зазнає вся система продуктивних сил (в т.ч. процес взає модії елементів цієї системи), техніко-економічних відно син. Тому сутність НТР полягає у революції в технологіч ному способі виробництва, а отже, у взаємодії людини з природою (як змістові продуктивних сил), відносинах спеці алізації, кооперування тощо. Зокрема, домінуючою формою суспільного поділу праці з часу розгортання НТР став оди ничний поділ праці, в т.ч. його інтернаціоналізація, за якої десятки, навіть сотні підприємств у межах однієї або бага тьох країн виготовляють окремі деталі й навіть здійснюють окремі операції для одного кінцевого виробу. Основними рисами НТР є:
Революційні перетворення у техніко-економічних відно синах зводяться насамперед до радикальних змін у суспільному поділі праці, зокрема в пріоритетності одиничного поділу праці на національній та інтернаціональній основі, у зменшенні розмірів економічно ефективних підприємств.
Зсередини 70-х років почався другий етап розвитку НТР, який характеризується новими кардинальними змінами в технологічному способі виробництва. Такими змінами є насамперед мікропроцесорна революція (зміст якої — елек тронна автоматизація матеріального виробництва й обігу, науково-технічної творчості, інших сфер діяльності людини), біотехнологічна революція (має на меті створення нових організмів з наперед заданими властивостями за допо могою генної та клітинної інженерії), поява промислових роботів нового покоління, або інтелектуальних роботів, швидкий розвиток космонавтики в практичних цілях тощо.
Результатом другого етапу НТР є поява в системі про дуктивних сил ще одного елемента — інформації. Розгортання НТР зумовлює появу нових типів суспільства, зокрема інформаційного суспільства (в т.ч. інфор маційної економіки), пост-індустріального суспільства, кібернетичного, технологічного тощо.
В інформаційному суспільстві основним товаром е інформація, в постіндустріальному — теоретичні знання, На цій основі істотно змінюються інші сторони економіч ної системи і суспільних відносин (соціальних, правових, політичнихчних тощо).
Продуктивні сили – система факторів виробництва, яка забезпечує преретворення речовин природи відповідно до потреб людей, створює матеріальні і духовні блага і визначає зростання продуктивності суспільної праці. До цій системи належать: працівники, засоби праці, предмети праці, використовувані сили природи, наука як спецефічна продуктивна сила, форми і методи організаціі виробництва, інформація. Про дуктивні сили виражають ставлення людини до природи, ступінь оволодіннялюдини силами природи.Вони є провідною стороною суспільного способу виробництва, а їх рівень загальним показником соціально-економічного прогесу, оскільки з їх розвитком зростають продуктивність праці, національне богатство, з’являються нові джерела енергії тощо. Відночас головним кратерієм суспільного прогресу є розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Взаємодія особистостіх (людини) і річових (засобів виробництва) факторів виробництв є найважлиивішою умовою зростання продуктивної праці, національного богатства, у процессі такої взаємодії виникаі нова продуктивна сила, не властива жодному із ціх факторів зокрема.
Література