Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 7. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕКРЕАЦІЙНОГО РАЙОНУВАННЯ
7.1.Основні принципи й головні аспекти рекреаційного районування.
7.2.Умови й фактори рекреаційного районоутворення.
7.3. Визначення рекреаційного району.
7.4. Таксономічні одиниці районування.
7.5. Рекреаційне районування світу.
7.6. Загальна характеристика обсягів і тенденцій світового рекреаційного
процесу.
7.1. Основні принципи й головні аспекти рекреаційного районування
Поділ території на просторово-територіальні одиниці базується на теорії
районування або регіоналізації. Районування буває інтегральним і спеціальним,
або комплексним. Інтегральне районування базується на відокремленні
окремих частин території на основі існуючих природних і суспільних даностей.
Спеціальне районування обґрунтовує поділ території на основі відмінностей
лише у певних сферах діяльності суспільства. Основою для відокремлення
районів або регіонів у цілому виступають три групи критеріїв: природні,
історичні й соціально-економічні, які мають певні відмінності для різних
частин планети. У загальному сенсі всі перелічені групи критеріїв впливають
на спеціалізацію виробництва певної продукції або послуг, у тому числі й
рекреаційних, що призводить до розвитку територіального поділу праці. Таким
чином, рекреаційне районування є одним з видів спеціалізованого районування
і є комплексним. Рекреаційне районування дає змогу на науковій основі
виокремлювати території з однорідною рекреаційною спеціалізацією, тобто
здійснювати виділення територій різного таксономічного рангу з певним
набором рекреаційних ресурсів і відповідним набором послуг, відмінних від
інших територій.
Рекреаційне районування - поділ території (країни, регіону чи всієї
планети) на таксономічні одиниці, що мають певні відмінності, й у загальному
значенні характеризуються як спеціалізація рекреаційного господарства,
структура рекреаційних ресурсів, напрямки їх освоєння й охорони,
перспективи розвитку рекреаційної діяльності.
Рекреаційне районування території дозволяє:
· з найбільшою ефективністю визначити можливості використання тих
або інших територій для цілей рекреації й туризму;
· виділяти нові рекреаційно-туристські райони різного порядку:
· виявляти нові рекреаційні ресурси й інші передумови для розвитку
рекреації у ще не освоєних місцевостях;
· переносити досвід розвитку туризму з одних районів до інших.
Соціальний аспект рекреаційного районування полягає в тому, що воно
проводитися з метою забезпечення оптимального функціонування
рекреаційних установ різного порядку й виконання ними їх головних функцій.
Економічний аспект рекреаційного районування полягає в координації
розвитку рекреаційного господарства з іншими господарськими системами.
Географічний аспект рекреаційного районування полягає у виявленні
особливостей територіального поділу праці у сфері рекреації й туризму,
прогнозуванні перспективних функцій районів, напрямків, тенденцій і
закономірностей рекреаційного освоєння території.
Екологічний аспект полягає у вивченні й створенні умов для
раціонального використання, збереження та охорони рекреаційних ресурсів.
Рекреаційне районування базується на таких принципах:
· генетичному - таксономічні одиниці районування виділяються на
підставі історичного аналізу територіальної організації рекреаційного
господарства й прогнозу його розвитку;
· соціально-економічному - при районуванні враховується головна мета
задоволення рекреаційних потреб суспільства, раціональне використання
рекреаційних ресурсів, підвищення ефективності територіального поділу праці,
зниження витрат на виробництво туристських послуг;
· єдності рекреаційно-туристського районування з економічним або
адміністративно-територіальним устроєм (використання цього принципу часто
піддається критиці, оскільки при його застосуванні порушуються принципи
географічності, власне розповсюдження певних видів природних рекреаційних
ресурсів та історизму, оскільки так як адміністративні кордони дуже часто
роз’єднують цілісні в природному та історичному відношенні території і,
навпаки, пов’язують мало схожі між собою території).
7.2. Умови й фактори рекреаційного районоутворення
Під впливом певних умов і факторів розвитку окремих галузей
складаються галузеві райони - так само в туризмі під впливом специфічних
факторів і умов формуються туристські райони. Туристське районування являє
собою один із видів соціально-економічного районування.
Під умовами рекреаційного районоутворення варто розуміти загальні
особливості природного й соціально-економічного середовища, у яких
відбувається формування й функціонування туристських районів.
Природне середовище рекреаційного районоутворення розуміється як
територіальне сполучення природних туристських ресурсів і природної
обстановки їхнього освоєння. Природне середовище впливає на:
· диверсифікованість туристських потреб;
· потенційну рекреаційну спеціалізацію;
· зовнішні обриси території району;
· напрямки, види й комплексність туристського обслуговування;
· сезонність туристського обслуговування.
Соціально-економічне середовище в рекреаційному районоутворенні
представлено у двох аспектах:
I. Ресурси соціально-економічного походження. До них належать:
археологічні, історичні, містобудівні, архітектурні, культурні визначні
пам'ятки, унікальні спорудження й промислові об'єкти.
II. Зовнішня й внутрішня обстановка формування туристських районів як
системних утворень. До зовнішніх умов належать ті з них, вплив яких
відбувається в результаті просторової взаємодії рекреаційного району із
соціально-економічними даностями, що лежать за його межами. Такі умови
прийнято називати економіко-географічним положенням (ЕГП). Виділяють 5
видів ЕГП рекреаційного району (1. Положення відносно районів формування
рекреаційних потоків, або відносно ринків рекреаційних послуг. 2. Транспортно-
географічне положення. 3. Положення відносно зовнішніх баз постачання
продуктів рекреаційного споживання. Грає особливо важливу роль у
важкодоступних, наприклад гірських районах. 4. Положення відносно ареалів, із
яких може бути додатково притягнута робоча сила. 5. Положення відносно
інших рекреаційних районів, у першу чергу з однотипною спеціалізацією).
До провідних внутрішніх соціально-економічних умов належать:
· рівень розвитку й територіальної інфраструктури;
· рівень економічного освоєння території (забезпеченість району
матеріальними й фінансовими засобами для створення й подальшого розвитку
індустрії гостинності, відкритість для іноземних інвестицій);
· наявність трудових ресурсів;
· характер розселення в районах.
При вивченні умов рекреаційного районоутворення варто враховувати, що
вони створюють лише передумови для функціонування й розвитку
рекреаційних районів, а їхня фактична реалізація залежить від факторів
формування рекреаційних районів.
Фактори рекреаційного районоутворення:
1) рівень комфортності й тривалості сприятливих кліматичних умов і погоди;
2) розмаїтість природних умов і ресурсів (гірські території, морські
узбережжя, залісені ділянки). Атрактивність природних територій, наявність
особливо охоронюваних об'єктів і видів флори й фауни;
3) насиченість і територіальне сполучення природних та історико-культурних
пам’яток по території району, їх взаєморозташування відносно основних
туристських центрів;
4) ступінь привабливості, атрактивності природних і історико-культурних
пам’яток для основної маси туристів;
5) рівень доступності району з погляду існуючих транспортних комунікацій.
6) рівень витрат у часі для прибуття до туристського району;
7) рівень фінансових витрат туристів під час перебування в туристському
районі;
8) рівень розвитку туристської інфраструктури (засоби розміщення,
харчування, транспорт, зв'язок, розваги);
9) рівень сервісу й кваліфікація робочого персоналу;
10) природна ємність території для прийняття туристів;
11) стабільність внутрішньополітичної й економічної ситуації;
12) рівень безпеки з погляду криміногенної обстановки й тероризму.
13) основні особливості туризму в даному районі (ритми, сезонність,
тривалість перебування туристів, що переважають види туризму, основні цілі
відвідування);
14) відношення влади й місцевих туристських органів до проблем туризму;
15) економічна роль туризму для даного району;
16) перспективи розвитку туризму в даному районі.
7.3. Визначення рекреаційного району.
Природно, що при проведенні туристського районування облік усіх
перелічених факторів і умов неможливий, у першу чергу, через відсутність
даних по тих або інших пунктах для деяких територій. Тоді районування
проводиться з опорою на більше або менше для кожної території число
факторів, які для даної території мають більшу вагу. Такий стан справ привів
до того, що для рекреаційних районів намітилися загальні ознаки.
Основні ознаки рекреаційних районів наступні:
1. Час виникнення, історичні особливості формування.
2. Рекреаційні ресурси (природні, історико-культурні, інфраструктурні)
та їхні територіальні сполучення.
3. Характер рекреаційної спеціалізації й ступінь її розвитку.
4. Потужність, географія, структура й динаміка рекреаційних потоків.
5. Рівень рекреаційного освоєння території району - стан розвитку
рекреаційної функції в межах певної території (акваторії) за певний період.
Характеризується насиченістю території елементами рекреаційної
інфраструктури, певним рекреаційним навантаженням, ступенем розвитку
туристського господарства, його зв'язками з іншими підсистемами.
6. Наявність одного або більше рекреаційних центрів і органів
управління.
7. Проблеми й перспективи подальшого розвитку.
Рекреаційний район (регіон) - це територія, що має певні ознаки (1 - 7),
забезпечена туристською інфраструктурою й системою організації туризму.
Варто також пам'ятати: помилковою є думка про те, що рекреаційним
районом може вважатися територія, де туризм народногосподарському
комплексі має домінуюче значення; хоча такі райони існують, на практиці їхня
кількість сильно обмежена. У найбільш загальному плані до рекреаційного
району належить територія, де рекреація розвинена настільки, що виступає як
одна з галузей спеціалізації.
7.4. Таксономічні одиниці районування.
Існуюча на сьогодні ієрархічна співпідпорядкованість таксономічних
одиниць рекреаційного районування досить різноманітна. Різні автори
дотримуються різних точок зору щодо розмірності та підпорядкування
одиниць рекреаційного районування. Розглянемо деякі з них.
Мироненко Н.С. й Твердохлєбов І.Т. пропонують виділяти наступні
таксономічні одиниці рекреаційного районування:
· рекреаційна зона (сотні тисяч або десятки тисяч км кв.), наприклад
Причорноморська рекреаційна зона;
· рекреаційний район (сотні тисяч або десятки тисяч км кв., наприклад
Кримський;
· рекреаційний підрайон (тисячі або сотні тисяч км кв.), наприклад
Південне узбережжя Криму;
· рекреаційний мікрорайон (сотні км кв. або тисячі га), наприклад
Алуштинський;
· рекреаційний пункт (десятки або сотні га), наприклад сел. Гурзуф.
Желудьковський Е.О. запропонував виділяти таку ієрархічну структуру
рекреаційних утворень:
· рекреаційні регіони;
· рекреаційні райони;
· рекреаційні підрайони;
· центри туризму, зони відпочинку й курорти.
Шаблій О.І. пропонує наступну ієрархію рекреаційних територій:
· рекреаційний пункт - окремі засоби розміщення туристів, наприклад
санаторії, бази відпочинку й т. ін.
· рекреаційний центр - окремий населений пункт із набором
рекреаційних установ або окремих об'єктів, які є центрами формування
рекреаційного вузла;
· рекреаційний вузол - сукупність таких центрів або рекреаційних
установ на компактній території. Тут розташовуються взаємодоповнюючі
рекреаційні установи, які надають необхідні послуги відпочиваючим;
· рекреаційний район - сукупність рекреаційних пунктів, центрів і вузлів,
які спільно використовують певну територію й розміщені на ній
інфраструктурні об'єкти, утворюючи рекреаційні райони, що здебільшого не є
однофункціональними;
· рекреаційний регіон - група рекреаційних районів, розташованих на
території, що характеризується спільністю природних, історико-культурних,
соціально-економічних ресурсів, певними інфраструктурними взаємозв'язками
й іншими властивостями;
· рекреаційні зони - це сукупність рекреаційних регіонів, які формуються
на основі територіальної близькості, наявності транспортних і функціональних
зв'язків і загального рекреаційного ресурсу.
7.5. Рекреаційне районування світу
Рекреаційне районування в світовому масштабі - доволі складне завдання,
оскільки:
1. Розглядається територія всього світу, тобто дуже різні за
рекреаційно-ресурсним потенціалом території, до того ж значних масштабів.
2. Районування має охопити такі місця, де рекреації й туризму
практично немає або вони розвинені слабко, але для них є певні передумови.
У такому випадку більшість авторів сходитися на думці, що спочатку
варто виділяти найбільші таксономічні одиниці районування – рекреаційні
регіони, а потім усередині цих регіонів переходити на розгляд окремих країн.
Такий підхід абсолютно виправданий, тому що розглядається питання
міжнародного туризму, тобто обміну туристами між окремими країнами. Крім того, весь статистичний облік у міжнародному туризмі проводитися саме по
країнах. Слід зазначити й те, що вплив туризму на економіку розглядається
також на рівні окремої країни. Тому країна виступає як найважливіша
таксономічна одиниця при районуванні міжнародного туризму.
Досить часто в розвинених у рекреаційному відношенні державах з
багатими ресурсами виділяють рекреаційні зони або райони. Під ними
розуміють ті частини території країни, на яких туризм займає значне місце в
спеціалізації виробничого комплексу, а рівень туристського освоєння території
досить високий.
Окрім туристських зон часто також виділяються рекреаційні центри -
певні географічні пункти (міста, селища, села, курорти), що їх активно
відвідують туристи і де є досить розвинена туристська інфраструктура.
Відомі науковці пропонують наступні варіанти міжнародного туристсько-
рекреаційного районування:
· Мироненко М. С. і Твердохлебов І. Т. виділяють такі туристські регіони,
як Європа, Північна Америка, Латинська Америка (в т.ч. Карибський басейн),
Африка, Азія й Австралія з Океанією, Близький Схід.
· Романов А. А. і Саакянц Р. Г. виділяють такі туристські регіони, як
Західна Європа, Східна Європа, Північна Америка, Латинська Америка,
Південно-Західна Азія (Близький Схід), Південна Азія, Південно-Східна Азія,
Центральна й Східна Азія, Африка, Австралія й Океанія.
· Воскресенський В. Ю. при вивчення туристських ресурсів світу пропонує
розрізняти такі територіальні рекреаційні утворення як закордонна Європа
(Скандинавські країни, Середземноморський туристський осередок, держави
Західної Європи, Альпійські держави Європи, держави Центральної і Східної
Європи); Америка (Північна і Центральна Америка, острівні держави і
території Карибського басейну, Південна Америка); Африка (Північна Африка,
Південно-Східна і Південна, Західна Африка); Азія й держави Азіатсько-
Тихоокеанського регіону (Азія, Австралія і Океанія); Росія.
· Бейдик О. О. при рекреаційно-туристичному районуванні світу виділяє
чотириступеневу систему рекреаційних одиниць: макрорайони, мезорайони,
підрайони, мікрорайони. До макрорайонів належать: Європейський із
тринадцятьма мезорайонами, Азійський (включає 7 мезорайонів), Африканський
(6 мезорайонів), Північно-Американський (2 мезорайони), Центрально-
Американсько-Карибський (2 мезорайони), Південноамериканський (об’єднує 4
мезорайони), Австралійсько-Океанський (2 мезорайони), Антарктичний
(поділяється на 3 мезорайони). Аналогічного розподілу території світу при
рекреаційному районуванні дотримується й П. О. Масляк.
Досить часто сучасні науковці використовують структуру туристського
районування прийнятого Всесвітньою Туристичною Організацією (UNWTO),
зокрема, на нього в своїх працях спираються А. А. Глушко, А. М. Сазикін, А.
А. Самойленко, І. Г. Філіппова, В. Л. Погодина, Є. А. Лук’янов. У своїй
діяльності UNWTO використовує наступний розподіл світу на туристські
регіони: Африка, Америка, Азія й Тихоокеанський регіон, Європа, Близький Схід. Усі регіони, окрім Близького Сходу, поділяються на менші таксономічні
одиниці: субрегіони, які об’єднують відповідні держави.
7.6. Загальна характеристика обсягів і тенденцій
світового рекреаційного процесу
Рекреаційні процеси здійснюються у світі вкрай нерівномірно, що
пояснюється в першу чергу різними рівнями соціально-економічного розвитку
країн і регіонів. У найбільш загальному виді територіальна нерівномірність
відбиває різні рівні соціально-економічного розвитку Півночі й Півдня (центра
й периферії світового господарства). Так, згідно даним UNWTO, на розвинені
країни нині припадає більше 50% всіх туристських прибуттів, але країни, що
розвиваються, стрімко збільшують свою присутність на світовому
туристському ринку.
Розвиток рекреації й туризму характеризується постійним географічним
розширенням і урізноманітненням напрямків подорожей. У 1950 р. 15
найбільших за обсягами обслуговування маршрутів - до 97% туристів —
проходили в межах Західної Європи й Північної Америки. Наприкінці XX ст.
тут зосереджувалося близько 80% туристських потоків. У 1990-х рр. частка
Азіатсько-Тихоокеанського регіону перевищила 10%, тому що темпи
зростання туристських потоків тут виявилися найбільш високими. Нині на три
цих макрорегіони припадає 88,8% всіх світових туристських прибуттів (у тому
числі на Європу - 52,2%, на Америку - 16%, АТР - 20,6%) і 91,8% всіх
грошових надходжень від міжнародного туризму. Для всіх шести туристських
макрорегіонів світу характерна позитивна тенденція збільшення туристських
потоків. Але темпи зростання прибуттів (і доходів від туризму) у
макрорегіонах не були однаковими, тому їхня питома вага в загальносвітовій
структурі змінювалася.
Протягом останніх років близько 51% міжнародних туристських
подорожей здійснюється з метою відпочинку, дозвілля й рекреації, на поїздки з
діловими й професійними цілями припадає 15%, а 27% припадає на специфічні
цілі: відвідування знайомих і родичів, паломництво, лікування й т.ін. 7 %
прибуттів, що залишилися, не визначаються.
Важливою тенденцією розвитку світового туризму є значна частка
подорожей до рекреаційних центрів в межах того самого регіону. Найбільш
потужні потоки виїзду до інших регіонів формуються в країнах Європи,
Північної й Південної Америки, Східної Азії й Тихоокеанського регіону.
Південна Азія, Близький Схід, Африка значною мірою залежні від прибуттів із
інших регіонів. У межах Північної Америки й країн Карибського басейну
головними напрямками є США, Мексика, Канада, Коста-Ріка й Домініканська
Республіка, а найбільш потужні виїзні потоки формуються в США й Канаді.
Провідними країнами, що приймають рекреантів у Європі, є Франція,
Іспанія, Італія, Великобританія, Російська Федерація, Німеччина, Австрія,
Польща, Угорщина, Греція, Португалія, Швейцарія. В Азії туристи найбільше
відвідують Китай, особливо Гонконг і Макао, Малайзію, Таїланд, Республіку
Корея, Індонезію, Японію, Тайвань, В'єтнам, Індію. Багато рекреантів їдуть до Австралії, Нової Зеландії. Основні країни виїзду рекреантів зі Східної Азії й
Тихоокеанського регіону - Японія, Китай, Австралія, Сінгапур і Республіка
Корея. Стають популярними й ростуть поїздки рекреантів до таких країн
Середземномор'я, як Туреччина, Хорватія, Єгипет, Туніс і Марокко.
Основними країнами формування виїзного туризму в Європі (разом із
Середземномор'ям) є Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Нідерланди,
Бельгія, Австрія, Швеція, Російська Федерація, Швейцарія й Іспанія.
На сьогодні сформувалися наступні туристські ринки: традиційні країни-
монополісти (США, Франція, Іспанія, Італія, Великобританія, Австрія), нові
регіони (Китай, Туреччина, Польща, Угорщина, Чехія, Хорватія, острівні
країни), найбільш перспективні країни (Мексика, Малайзія, Таїланд, Тайвань,
Гонконг) та країни-апліканти (Росія, Україна, Казахстан, Болгарія, Румунія,
Саудівська Аравія, ОАЕ).
Серед найбільш характерних тенденцій світового рекреаційного процесу
першого десятиліття ХХ століття відзначаються:
· уповільнений темп зростання;
· велика конкуренція регіонів і країн, що бажають прийняти рекреантів;
· усвідомлення зростаючого впливу на туризм економічних,
соціокультурних і пов'язаних із навколишнім середовищем факторів;
· поінформованість споживача про те, куди і як він хоче поїхати, і більш
високі вимоги до обраних ним туристських продуктів і послуг.
Докорінних змін зазнала й видова структура міжнародного ринку
рекреації. Поряд із традиційними видами туризму (культурно-пізнавальний,
лікувально-оздоровчий, релігійний) за останні два десятиліття широкого
поширення набули неординарні та специфічні види (трудова міграція, зелений,
екологічний, екстремальний туризм та інші). Загальною тенденцією є
поляризація туристських переваг, що, з одного боку, характеризується
зміцненням позицій масового туризму в розвинених туристських країнах, а з
іншого - збільшенням попиту на індивідуальний або спеціалізований
туристський продукт.
Виходячи з усього переліченого вище, можна назвати основні риси
розвитку рекреації в майбутнє десятиліття:
· подальше зростання показників рекреаційної діяльності;
· постійний вплив економічної й політичної ситуації у світі на рекреаційні
процеси;
· визначальними факторами стануть соціодемографічні зміни, електронна
інформація й комунікаційні системи;
· популяризація діяльності туроператорів, зайнятих як глобальним, так і
середнім і малим бізнесом.
За прогнозами UNWTO, наведеними у доповіді «Туризм: панорама 2020»
(Tourism: 2020 Vision), високі темпи зростання економічних показників у сфері
туризму збережуться й до 2020 року. У 2020 р. кількість міжнародних
прибуттів складе 1,56 млрд, з них 1,2 млрд складуть внутрішньорегіональні
поїздки й 0,4 млрд - подорожі на далекі відстані (табл. 7.1).Незважаючи на найнижчі темпи річного приросту, до 2020 р. трьома
найбільш популярними регіонами будуть Європа, Східна Азія й
Тихоокеанський регіон, і Америка. Кількість туристів, що прибувають до
Африки, може зрости до 75 млн, на Близький Схід - до 70 млн і в Південну
Азію - до 20 млн. Очікується поступовий зсув акцентів у розвитку туризму від
традиційних ринків Західної Європи, США, Японії й Канади до
альтернативних ринків - таких, як Центральна й Східна Європа, включаючи
Росію, Китай, Південна Корея, Мексика, а також деякі країни Близького Сходу.
ТЕМА 8. ЄВРОПА – ПРОВІДНИЙ РЕКРЕАЦІЙНИЙ РЕГІОН СВІТУ
Ряд важливих географічних, економічних, політичних і культурних
передумов сприяє тому, що Європа була й залишається найбільш розвиненим
рекреаційним регіоном світу:
1) високий рівень життя основної маси населення;
2) розвинена мережа транспортного сполучення і комунікацій;
3) географічна близькість європейських країн одна до одної;
4) значна порізаність берегової лінії й наявність бухт, заток і внутрішніх
морів;
5) висока щільність міського населення;
6) велике зосередження історичних, культурних і природних пам’яток на
порівняно невеликій території;
7) велика кількість різноманітних районів зі сприятливими умовами для
відпочинку, лікування, організації екскурсій і подорожей;
8) значний досвід в організації туризму: саме в Європі в середині ХІХ ст.
туризм стає зоною підприємництва, перетворюючись поступово з елітного на
заняття для широких верств населення.
Високий рівень економічного розвитку більшості європейських країн,
доходи населення і його соціальна структура (перевага середнього класу)
дозволяють реалізувати потребу у відпочинку більшій частині населення, у тому
числі й за межами своїх країн. Про це свідчить той факт, що серед 10 держав-
світових лідерів у витратах на туризм, шість держав – європейські. Серед них на
першому місті як у Європі, так і в світі стоїть Німеччина, де загальні витрати
становлять 91,0 млрд. $ на рік, а середні витрати на душу населення на рік - 1108
$. За цими показниками вирізняються також Великобританія (68,5 млрд. $ та
1211 $), Франція (43,1 млрд. $ та 693 $), Італія (30,8 млрд. $ та 519 $), Росія (22,1
млрд. $ та 175 $), Нідерланди (21,7 млрд. $ та 1103 $).
Чисельність населення Європи - понад 700 млн. людей, 75% населення
проживають у міських агломераціях. Високий рівень урбанізації та густоти
населення, стрімкий і напружений ритм життя впливають на підвищення
туристської активності населення. Крім того, населення Європи вирізняє
етнічна й релігійна мозаїчність, високий рівень освіти й духовної культури, що
є додатковим спонукальним мотивом до здійснення подорожей.
Розвиткові туризму в Європі сприяють економічна й політична
стабільність у регіоні, високий ступінь співробітництва країн, у тому числі й в
області туризму. Величезне значення має підписання Шенгенської угоди,
введення єдиної валюти країн Європейського співтовариства - євро, спільні
туристські проекти держав по освоєнню та збереженню рекреаційних ресурсів.
Більшість із європейських держав невеликі за розмірами. Деякі з країн
мають площу менше 50 тис кв. км, наприклад Люксембург, Мальта, Бельгія,
Нідерланди, Данія, Швейцарія, Словаччина, Словенія, Македонія, Албанія,
Естонія. Обмеженість території - фактор, що сприяє росту інтенсивності
туристських вибуттів. Тільки такі країни, як Росія, Казахстан, Україна, Франція
й Іспанія мають площу більшу 500 тис кв. км. При цьому Європейські країни
досить зручно розташовані, оскільки мають спільні кордони, які в основному
проходять по природних бар’єрах, які легко перетнути. Географічна близькість
і густа мережа різноманітних транспортних комунікацій роблять поїздки з
однієї країни до іншої зручними й доступними.
Розвиткові туризму в Європі сприяють природно-географічні особливості
регіону. Його береги вирізняються значною порізаністю, наявністю внутрішніх
морів, заток, бухт, що в сукупності зі сприятливими кліматичними умовами
сприяло створенню та бурхливому розвитку на узбережжях численних
курортних приморських зон. Відповідно значна кількість європейських країн
має приморське положення, володіє острівними територіями, що сприяє
розвитку круїзного морського туризму.
Кліматичні природні рекреаційні ресурси регіону дуже різноманітні. Більша
частина Європи розташована в помірному кліматичному поясі, лише північ
Скандинавського півострову — в арктичному поясі. Південна частина регіону
(Піренейський, Апеннінський, Балканський, Кримський півострови) — у
субтропічному кліматичному поясі. У цілому природно - кліматичні умови
сприятливі для різноманітних видів як літніх так і зимових рекреаційних занять.
На території Європи перемежовуються низовинні, горбкуваті й гірські
райони. Серед гір переважають середні за висотою, вони не являють собою
перешкод для налагодження транспортного сполучення і відповідно
переміщення рекреаційних потоків, проте є потужним ресурсом для розвитку
гірськолижного туризму й альпінізму. Найбільш освоєними в рекреаційному
відношенні є Альпи, Карпати, Судети, Піренеї, Скандинавські гори.
Природні ландшафти на більшій території Європи майже не збереглися. Із
усіх частин світу Європа найбільш «окультурена». Проте природне середовище
зберігається в межах численних особливо охоронюваних природних територій.
Особливо цінними й унікальними в цьому відношенні є Фінляндія, Норвегія,
Швеція, Росія.
Перетворенню Європи на провідний туристський регіон сприяли й
культурно-історичні фактори. Вона зробила величезний внесок у світову
цивілізацію. Ніде у світі немає такої високої насиченості різноманітними
історичними й архітектурними пам’ятками різних епох — неоліту, прадавнього
світу, епохи Відродження, епохи великих географічних відкриттів,
промислових переворотів і революцій.
Європа — основний туристський регіон світу й збереже своє лідерство,
незважаючи на те, що її частка в туристських прибуттях неухильно
знижується: 1970 р. - 68,2%; 2000 - 57,7%; 2008 – 53,1%; 2020 (прогноз) -
44,8%. Подібна ситуація спостерігається і з доходами від туризму. Бурхливий
розвиток ринку нетривалих поїздок із невисокими витратами веде до зниження
питомої ваги Європи в доходах від міжнародного туризму: 1970 р. - 61,5%;
2008 р. - 50,2 %.
Неоднозначним виявляється внесок окремих субрегіонів. Так, за даними
2008 р. по доходах і по кількості прибуттів лідируюче положення займала
Південна Європа, за нею йде Західна Європа. За кількістю прибуттів третє місце займає субрегіон Східна і Центральна Європа, а четверте - Північна, за
доходами від туризму ці регіони міняються позиціями. У прибуттях лідирують
Південна й Західна Європа - більше 60 прибуттів на 100 осіб. Для поїздок за
кордон (вибуття) - Північна й Західна Європа - більше 70 осіб.
Серед десяти держав-лідерів за кількістю міжнародних туристських
прибуттів багато років поспіль лідируючу позицію в світі займає Франція.
Серед інших держав-лідерів до європейських країн належать Іспанія, Італія,
Великобританія, Україна, Туреччина, Німеччина (3–8 місця відповідно).
Серед 10 держав світу з найвищим доходом від міжнародного туризму 7
розташовані у Європі: Іспанія, Франція, Італія (2, 3, 4 місця), Німеччина,
Великобританія (6, 7 місця), Туреччина, Австрія (9-10 місця).
Серед найбільш характерних особливостей рекреаційних потоків у
європейському регіоні можна визначити, наступні:
· у Європі переважає внутрішньорегіональний туризм, тобто обмін
рекреаційними потоками між європейськими країнами вище, ніж між Європою
й іншими континентами;
· у європейських рекреаційних потоках простежується тенденція
«антиподності», що виражається в подорожах рекреантів з північних країн на
південь і навпаки, жителів рівнинних районів на гірські курорти, городян - до
сільської місцевості. Наприклад, основна причина меридіональної
спрямованості рекреаційних потоків полягає у різниці кліматичних умов і
розмаїтості ландшафтів, що, у свою чергу, істотно відбивається на побуті,
культурі й традиціях населення півдня й півночі регіону;
· концентрація рекреантів навколо Середземноморського басейну
(включаючи прилеглі райони Азії й Африки);
· значна кількість подорожей до сусідніх країн, що, як правило,
пояснюється більш низькими витратами на поїздку, а також прагненням
рекреантів ознайомитися з історією, культурою, традиціями й т.ін.
розташованих поряд держав. Так, наприклад, в Італії більшість рекреантів
становлять громадяни Німеччини, Швейцарії й Франції, в Україні – громадяни
Російської Федерації;
· особливістю туристських пізнавальних маршрутів у регіоні є те, що
туристи за одну поїздку відвідують декілька європейських країн.
Основними туристськими об'єктами в регіоні Західної Європи є: Альпи
(зимові види спорту в Швейцарії та Франції); морські курорти узбережжя
Франції; зони відпочинку в Арденнах (Бельгія, Люксембург) і Піренеях
(Франція), долинах Рейну, Мозеля; озера в Німеччині; численні джерела
цілющих вод (Німеччина, Франція, Швейцарія); культурні центри світового
значення, в яких розташовані найвідоміші музеї (Британський, Національна
галерея і Галерея Тейт у Великобританії), картинні галереї (Будинок
Рембрандта в Амстердамі), концертні зали (Шекспірівський і Ковент-Гарден в
Англії); королівські палаци, замки, історичні й архітектурні пам'ятки; реліквії
Реформації в Німеччині, бібліотеки й університети (Британська бібліотека,
Оксфордський і Кембриджський університети у Великобританії); ландшафтні 103
парки. У Німеччині протягом багатьох десятиліть проводять традиційні торгові
ярмарки в Ганновері, Франкфурті-на-Майні, Лейпцигу. У країнах Західної
Європи до списку культурної спадщини ЮНЕСКО внесено 110 об'єктів.
Країни Північної Європи відрізняються значними, в першу чергу
природними, ресурсами для розвитку туристсько-рекреаційної діяльності:
гірські ландшафти, фіорди, сприятливі умови для зимових видів спорту
(наприклад Лахті у Фінляндії по праву вважається столицею лижного спорту),
прибережні острови, озерні ландшафти, заполярне літо. Культурною
спадщиною є численні пам’ятки епохи вікінгів. Незважаючи на відносно
суворий клімат, кількість рекреантів, які відвідують цей регіон, неухильно
зростає, насамперед через популярність таких видів туризму як екологічний
(практично третина регіону - це незаймана і не порушена діяльністю людини
природа), відпочинок у сільській місцевості, рибна ловля, заняття різними
видами зимового спорту, як традиційними (лижний: всі його види), так і
новітніми (сноуборд, катання на мотосанях, забіги на собачих запряжках). Крім
того цей регіон активно відвідується в період Різдвяних свят, тому що тут
єдине місце в світі, де можна провідати й поспілкуватися з живим Санта-
Клаусом (у Фінляндія, а саме в Лапландії, за полярним колом, містечко
Рованиємі, село Санта Клауса).
Субрегіон Центральної і Східної Європи має досить різноманітний
рекреаційний потенціал: гірські курорти Карпат, Криму, Кавказу, Судет,
Татрів; морські узбережжя Чорного, Азовського і Балтійського морів; унікальні
ландшафти, особливо Карелії й Уралу, озерні ландшафти Білорусі, Польщі, оз.
Балатон (Угорщина); джерела цілющих мінеральних вод у Чехії, Угорщині,
Україні, Росії; багаті етнографічні традиції; релігійні святині православ'я;
крупні історико-культурні центри – Москва, Санкт-Петербург, Київ, Львів,
Прага, Будапешт та ін. У списку ЮНЕСКО понад 60 об'єктів.
Слід зазначити, що на європейському туристському ринку активність
країн Східної й Центральної Європи постійно зростає. Тенденція підвищення
як кількості міжнародних туристів, так і доходів від нього, зберігається вже
кілька років поспіль. Незважаючи на світову економічну кризу, цей субрегіон у
2008 р. збільшив в’їзд іноземних туристів на 3 %. Найбільші темпи - в таких
країнах як Болгарія, Україна, Киргизстан, Грузія, Вірменія. При цьому
найбільшою популярністю користуються рекреаційні комплекси Росії, Польщі,
Угорщини, Чехії, Болгарії.
Але при загальнопозитивних тенденціях, слід відзначити, що за розвитком
рекреаційного господарства цей регіон значно відстає від інших європейських
субрегіонів. Це пояснюється рядом факторів:
1) туристська інфраструктура, а також рівень сервісу країн Східної Європи
за багатьма показниками не відповідає сучасним міжнародним вимогам і
стандартам, прийнятим у Західній Європі;
2) недостатність реклами туристського продукту багатьох
східноєвропейських країн на західному ринку;
3) відносно невисока купівельна спроможність основної маси населення
ряду країн Східної Європи стримує зростання туристського потоку з цих країн; 4) у прийомі гостей зі східноєвропейськими країнами успішно конкурують такі
традиційно туристські країни, як Греція, Туреччина, Кіпр, Мальта, Іспанія й т. ін.
Регіон Південна Європа є нарівні із Західною Європою найбільш
відвідуваним туристським регіоном світу. У країнах цього регіону туризм є
однією з головних галузей господарства. Головними туристськими ресурсами є
морські узбережжя Середземномор'я й Атлантики з розташованими в їхніх
межах островами; культурна спадщина, що охоплює пам’ятки античної,
візантійської, римської, мавританської епох, Середньовіччя й сучасність;
високий рівень розвитку туристської інфраструктури й, відповідно, висока
якість надання рекреаційних послуг.
У регіоні розвинені практично всі види туризму. Найбільш відомі
курорти: Коста-Брава, Коста-Бланка, Коста-Дель-Соль, Балеарські й Канарські
острови (Іспанія), Лігурійская Рив'єра з центром у Сан-Ремо, узбережжя
Адріатики (Італія), острови Егейського моря (Греція), Мальта - курортні зони
світового значення, курорти субтропічного узбережжя Адріатики (Албанська
Рив'єра), Чорного моря. Італійські Альпи - один з основних міжнародних
районів зимових видів спорту. Всесвітню славу мають архітектурні пам’ятки,
скульптура й живопис, музичні добутки, театр, кіно. Найвідомішими центрами
культурного туризму є Рим, Мілан, Флоренція, Венеція, Неаполь, Генуя,
Мадрид, Барселона, Толедо, Саламанка, Севілья, Гранада, Афіни, Дельфи,
Олімпія, Корінф тощо. У списку ЮНЕСКО - 134 об’єкти.
Регіон Східно-Середземноморської Європи, який включає лише три
держави - Кіпр, Ізраїль і Туреччину – став виділятися в окремий туристський
субрегіон порівняно недавно, в зв’язку з активізацією процесів європейської
інтеграції. На розвиток рекреаційно-туристського господарства даного
субрегіону особливий вплив має суспільно-політична ситуація, яка
характеризується значною нестабільністю: часті терористичні акти, військові
конфлікти, наростання ісламського фундаменталізму, окупація північної
частини Кіпру турецькими військами та проголошення Турецької республіки
Кіпр, арабо-ізраїльські конфлікти на палестинських територіях. Значними
факторами розвитку рекреації в цьому субрегіоні є його вигідне географічне
положення та близькість до основних держав-постачальників туристів. Серед
природних рекреаційних ресурсів вирізняється значна протяжність морського
узбережжя (Середземне, Чорне, Егейське, Червоне, Мертве моря), сприятливі
кліматичні умови субтропічного середземноморського клімату (за
виключенням внутрішніх районів Туреччини), наявність гірських територій
(Анатолійське нагір’я Туреччини) є потенційним ресурсом для розвитку
гірськолижного туризму, на основі цілющих вод і грязей Мертвого моря діють
бальнео-грязьові курорти.
Серед видів туризму, що набули розвитку у Європі, виділяються
лікувально-оздоровчий, діловий, релігійний, освітній, пізнавальний, круїзний
(морський, річковий, озерний). Більшість подорожуючих по Європі включають
у свій відпочинок відвідування різних розважальних установ і заходів.
Лікувально-оздоровчий туризм. Серед країн, у яких даний напрямок
туризму набув розвитку, лідирує Чехія. Бальнеологічний курорт Карлови Вари (колишній Карлсбад) щорічно відвідують близько 50 тис. людей з 70 країн.
Популярністю користуються й інші чеські курорти: Теплице, Яхімов (перший у
світі радоновий курорт), Маріанські-Лазне, Франтішкові-Лазне, Лугачовице,
Янські-Лазне. Численні виходи мінеральних вод перетворили на світовий
центр водолікувального купання маленьку Угорщину. Зараз кожний третій, що
прибуває до цієї країни, їде на води. Серед туристів багато німців, американців,
австрійців, самих угорців. У Польщі найбільш відомі бальнеологічні й
бальнеогрязьові курорти Балтійського узбережжя: Свиноуйсцье, Камінь-
Поморськи, Колобжег. Лікувально-оздоровчий туризм розвивається в Болгарії,
Румунії, Словаччині, Словенії, Хорватії. У Росії унікальні запаси і якість
мінеральних вод, розвинені традиції курортного відпочинку, але матеріальна
база, як правило, низької якості. Основний курортний район - Кавказькі
Мінеральні Води.
Курорти Західної Європи виявилися трохи потісненими на ринку лікувально-
оздоровчої діяльності, але мають старі традиції. Курорти Віші (Франція), Баден-
Баден і Вісбаден (ФРН), Бат (Великобританія), Спа (Бельгія), Багдастайн (Австрія),
Давос і Санкт-Мориц (Швейцарія) були популярні вже в ХІХ ст.
На південно-сході Європейського туристського регіону здавна лікують
кліматом, водами й грязями Мертвого моря, де природа створила унікальні
умови для сполучення відпочинку з лікуванням і оздоровленням організму.
Діловий туризм. Більша частина ділових поїздок у світі припадає на
Європу, яка лідирує по витратах на діловий туризм. Основний «постачальник»
ділових туристів - Німеччина. Як центри ділового туризму виділяються ФРН,
Великобританія, Франція, Нідерланди, Італія, Іспанія, Швеція, Швейцарія,
Бельгія. Росте відвідування з діловими цілями країн Східної й Центральної
Європи. Популярна Європа для проведення різних міжнародних виставок,
ярмарків, конгресів. Міжнародні виставки й конгреси найбільш часто
проводять у Лондоні, Парижі, Страсбурзі, Ганновері, Давосі, Барселоні й ін.
Релігійний туризм. Європа - це, в основному, християнський світ, тому
серед численних місць, що залучають прочан, виділяються християнські
святині. Найбільшими центрами християнського паломництва є Рим із
Ватиканом, Єрусалим. Щорічно великий наплив туристів випробовують і інші
відомі центри: Турін, Париж, Лурд (Франція), Брюгге (Бельгія), Фатима
(Португалія), Варшава (Польща), Монсеррат (Іспанія), Київ, Тернопіль,
Святогірськ, Москва.
Купально-пляжний туризм. У межах Європейського регіону
сформувалися кілька рекреаційних районів приморського відпочинку.
Головний із них - Середземноморський. Для нього характерні перевага
лінійної форми рекреаційного освоєння території (уздовж морського
узбережжя), велика роль островів, виражена сезонність туристських потоків із
перевагою літнього (купального) сезону, створення переважно великих
комплексів із високою концентрацією туристів. Але в 1980-ті рр. з'явилася нова
тенденція формування невеликих по розмірах туристських центрів, що більше
відповідає потребам сучасного активного туризму й краще вписується в навколишнє природне середовище. Із країн Середземномор'я виділяються
Іспанія, Італія, Франція, Греція. Головні райони міжнародного туризму в
Іспанії — узбережжя Середземного моря, Канарські й Балеарські острови.
Головний середземноморський туристський район Франції - Лазурний берег
(Французька Рив'єра) із широко відомими морськими курортами Ніцца, Канн,
Антіб. В Італії головний район середземноморського туризму - Італійська
Рив'єра, що є продовженням французької, у Греції - острови Егейського моря.
На один із найважливіших туристських районів Середземномор'я
перетворилося Адріатичне узбережжя Хорватії. Тут функціонують такі відомі
морські курорти, як Дубровник, Спліт. Усе популярнішими стають
середземноморські курорти Туреччини. Найвідоміший з них Анталья.
Крім середземноморського, в Європі сформувалися ще два приморські
туристські райони. Один з них - на чорноморському узбережжі. Тут побудовані
великі курортні комплекси. У Румунії: Мамайя, Ефорія (околиці Костанци); у
Болгарії - Золоті піски, Дружба, Албена, Слинчив Бряг, Несебр; на Україні -
узбережжя Криму (Євпаторія, Ялта), у Росії — Велике Сочі, Геленджик. Ще один
приморський курортний район — узбережжя Північного й Балтійського морів. Тут
сформувалися десятки курортів: Сопот (Польща), Кюлунгборн (Німеччина),
Брайтон і Борнемут (Великобританія), Сен-Мало (Франція).
Гірський туризм. Серед районів гірського туризму перше місце займає
Альпійський. Щорічно його відвідують до 150 млн людей. Серед найвідоміших
гірсько-спортивних і гірсько-кліматичних курортів Шамоні, Сен-Жерве
(Франція), Давос (Швейцарія), Кортіна-д'Ампеццо (Італія), Інсбрук (Австрія).
Другий великий район гірського туризму охоплює гори Центральної Європи -
Карпати, Судети й Родопи. Найвідоміші тут курорти: Оберхоф і Обервизенталь
(ФРН), Закопане (Польща), Штрбскерово (Болгарія).
Сформувалися в Європі й райони озерного туризму - Озерний край у
центральній Фінляндії, Кашубське й Мазурське поозер'я в Польщі,
Мекленбургське поозер'я у ФРН, озеро Балатон в Угорщині. В Альпах
(Австрія, Швейцарія, Італія) популярний відпочинок на гірських озерах.
Річковий круїзний туризм набув найбільшого розвитку на Дунаї, Рейні,
Ельбі, Волзі.