Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Політичні та правові вчення в Росії в другій
половині 17-18 ст.
У другій половині 17 століття у розвитку російської державності стали переважати абсолютистські тенденції. Дані тенденції отримали своє вираження в політичних навчаннях про "освіченої" абсолютної монархії, здатної найкращим чином забезпечити найвищу благо всіх її підданих. Подібні доктрини тісно пов'язували в один вузол економічні та політичні перетворення, пропонуючи шляхи їх здійснення.
З обгрунтуванням правомірності абсолютної монархії виступив Самуїл Петровський-Сітніановіч (1629-1680). він народився в г.Полоцке, закінчив Києво-Могилевську академію, в 1659 році прийняв чернечий постриг під іменем Симеона у православному Полоцькому Богоявленському монастирі. С1664г. проживав в Москві. Найбільш відомими його творами є "Жезл правління", написаний до церковного собору 1666/1667г. і присвячений убирання навчань розкольників, "Вертоград багатобарвний" - енциклопедичне, повчальне твір (1668) і "Ріфмолігон" (1679) - збірка віршів. Симеон виступив у своїх творах провідником західної культури і освіченості.
Мислитель захищав соціальна нерівність, вбачаючи в його наявності проекцію небесних порядків на землі, Всі люди зобов'язані виконувати свій обов'язок, визначений долею, в чому і полягає головне призначення людини на землі, де кожному відведено своє місце. Однак він закликав багатих піклуватися про своїх "подначальних" і не доводити їх до вбогості, а також керувати ними з розумом, і лагідністю, а не за допомогою "накладання виразок".
Серед вад російського життя Симеон критикує лінь, неробство і особливо пияцтво. Тема обов'язковості праці постійно присутня у всіх творах мислителя.
Головною проблемою творчості Симеона було вирішення питань, пов'язаних з верховною владою, формою її організації та діяльності. Він один з перших в історії вітчизняної політико-правової думки дав політичне обгрунтування необхідності встановлення освіченої монархії. Симеон активно підіймав авторитет царської персони, порівнюючи царя з сонцем. Цар і бог у нього майже рівні величини. У розумінні Симеона Полоцького цар і держава ототожнюються. Велика увага приділяється опису образу царя. Перш за все він повинен бути освіченою людиною, прагнуть до отримання знань з книг та бесід з "премудрими людьми", а особливо царя читати книги з історії та засвоювати історичний досвід інших країн і народів. Царю необхідно не тільки освічуватися самому, але і просвіщати свій народ.
Симеон вважає, що освічена монархія повинна бути державою, діяльність якого грунтується тільки на законах. Всі люди в громадянстві повинні боятися закону, підпорядкування якому зміцнює державу, і винятків з цього немає ні для кого, ні для царя, ні для його сина.
Мислитель звертає також увагу на неприпустимість жорстоких санкцій. Суд зобов'язаний відновлювати правду, а не здійснювати помста, бо помста нелюдяно і, більше того, протипоказана законом. Симеон мріє про рівне для всіх суді, який буде "дорівнює судити і мала і велика", незважаючи на особи. організація судових установ повинна бути однакової, здатної здійснювати для всіх єдиний суд. Судові справи слід вершити вчасно і без тяганини.
У визначенні зовнішньополітичного курсу російської держави Симеон дотримується традиційної для російської політичної думки орієнтації на мирне вирішення всіх зовнішньополітичних конфліктів. він радить цареві жити в мирі з усіма державами, царювати "мирно і мудро", ніколи не шукати брані і вступати у війну тільки у випадку нападу ворога, а до переможених завжди являти милосердя.
В історії політичних і правових навчань Симеон Полоцький виступив одним з перших серйозних ідеологів освіченого абсолютизму в Росії. Його ідеї поширені в 17-18 ст. Безпосереднє своє продовження і розвиток вони отримали у сучасника Симеона, Юрія Крижанича.
Юрій Крижанич (1618-1683) народився в Хорватії, закінчив Загребський духовну семінарію, потім Угорської духовну колегію у Відні та угорського болгарську колегію в Болоньї. З 1640р. Крижанич проживав у Римі, де закінчив грецький колегіум св. Афанасія. Його мрією стає місіонерська діяльність в Росії з метою досягнення співдружності слов'янських народів під егідою Російської держави з єдиною церквою. В1659 році він поступив на службу до російського царя Олексія Михайловича за Наказом Великого двору, а в 1661 по наклепницького доносом був засланий ан проживання до Тобольська і до Москви повернувся тільки в 1676 році вже за розпорядженням царя Федора Олексійовича. У 1678 році назавжди залишив межі російської держави. У Тобольську він написав "Бесіди про уряд", відомі як трактат "Політика".
В "Політиці" багато уваги приділяється дослідженню питань про походження держави, її цілі і завдання.
Божественна сутність верховної влади є незаперечною, бо "всі законні королі поставлені не самі собою, а Богом" Крижанич відстоював положення про божественність персони носія верховної влади. "Король подібний нікому богу на землі ..."
Мета держави Крижанич визначає як досягнення загальної користі "для всіх членів суспільства." Борг короля забезпечити благочестя, справедливість, спокій і достаток ... віру, суд, мир і дешевизну. Ці чотири речі король повинен забезпечити своєму народу, і для цього бог поставив його королем ". Крижанич поділяє всі існуючі форми правління на три правильні і три неправильні. Правильні: досконале самовладство (абсолютна монархія), боярське правління і общевлавство або посадское правління (республіка) . Самовлавству протистоїть тиранія; боярському правлінню - олігархія і суспільству анархія.
Все управління державою має зосереджено в руках верховного правителя. На троні Крижанич воліє бачити короля-філософа. Він вважає обов'язковою наявність у правителя знань; добре також, коли знання є і у всього народу. Королям знання особливо необхідні, так як вони не мають права вчитися на власних помилках, які чреваті наслідками не тільки для них самих, але і для всього народу, зазвичай розплачуються за його помилки. Крижанич віддає перевагу спадкової монархії. Спадкування трону має переходити до старшого в роді синові, який спеціально готуватися до виконання цієї місії. Слід заборонити в законодавчому порядку успадковувати трон жінкам і чужинцям.
Абсолютний монарх повинен освіченим правителем, а не тираном. Крижанич висуває суму гарантій, за допомогою яких можливо запобігти перетворенню "сучасного самовлавства" на тиранію. Перш за все це наявність на троні монарха-філософа, потім прийняття і дотримання хороших законів, відповідних божественним і природним звичаями, і нарешті, нормативна регламентація всіх станів і чинів в державі, згідно з якою для кожного стану будуть визначені обов'язки в відношенню до всього суспільства.
В обов'язки освіченого монарха ставиться турбота про благополуччя країни. Перш за все необхідно подбати про розвиток промислів і впорядкування торгівлі. У країні мало "торжищ", а у торговців мало привілеїв, і вони часто зазнають збитків, змагаючись з іноземними купцями. Державі необхідно втрутитися і усунути цю несправедливість, так як не слід допускати невигідну торгівлю з іншими країнами. Державі також слід контролювати розподіл ремесел між містами з урахуванням природних умов. Необхідно виявляти всіляку турботу про використання природних багатств. У сільському господарстві "землю використовувати так, щоб взяти від неї плоди, які вона тільки може вродити".
Головною основною гарантією проти тиранії є наявність в державі хороших законів і контролю за їх виконанням. "Які закони - такий і порядок речей в державі." грабіжницькі закони завжди і скрізь породжують непорядки. До діяльності законодавця Крижанич пред'являє серйозні вимоги. Для складання нових законів недостатньо знати всі закони і звичаї своєї країни, а необхідно також вивчити закони "довготривалих держав" і запозичити їхній досвід. Усі чиновники у своїй діяльності повинні суворо дотримуватися закону інакше "будь король архангелом, якщо слуги його не будуть обмежені благими законами, не можна перешкодити їм лагодити повсюдні і незліченні грабежі і всяке мародерство" Але в той же час, він ставить монарха над законом: "король вище всіх людських законів ".
У визначенні курсу зовнішньої політики Крижанич дотримується традиційної для російської політичної думки орієнтації. Він наполягав на необхідності встановлення добросусідських відносин з оточуючими країнами. Крижанич не виключає можливості ведення справедливих воєн з метою захисту незалежності країни, тому він вважає, що в державі має бути велика і сильна військо з потужною зброєю. воїни служать за плату і забезпечуються державою всім необхідним, а у воєначальники призначаються люди, які знаються у військовій справі і начитані у військовій історії. При формуванні армії слід надавати перевагу національному, а не найманому війську.
У поглядах Крижанича вимальовується образ людини нового часу, вже видно реформи Петра Великого.
До початку 18 століття тенденція перетворення станово-представницької монархії в абсолютну стала визначальною в практиці реалізації верховної влади та побудові бюрократичного апарату. Організація державної влади і система управління піддавалися суттєвим змінам. перетворення Петра -1 і сам активний процес державного будівництва знаходили своє обгрунтування в політичних теоріях його сучасників. До числа прихильників реформ і активних діячів петровської епохи відноситься Архієпископ Феофан Прокопович.
Феофан Прокопович (1681-1736) відбувається з української купецької сім'ї. У молодості він отримав широке і різнобічну освіту: закінчив Києво-Могилянську духовну академію, потім навчався у навчальних закладах Польщі, Риму та Німеччини. Феофан Прокопович прийняв чернечий підстриг і став видатним церковним діячем: ректором Києво-Могилянської академії, єпископом поковскім, архієпископом новгородським і віце-президентом Святішого Синоду.
Перу архієпископа належить ряд, творів, написані на політичні та релігійні теми: "Слово про владу та честі царської", "Духовний регламент", "Панегірики царюючим особам", трагікомедія "Володимир", "Слово похвальне про преславної над свейський військами перемозі", трактати "Поетика" та "Риторика" та ряд віршованих поем.
В історії російської політико-правової думки він перший звернувся до дослідження процесу походження держави, виходячи з припущення про природне переддоговірному стані, що він малював як епоху воєн і кровопролиття, коли нічим не стримувані пристрасті перетворювали людей "у неприборканих звірів" Природні закони підказали людям, як уникнути постійних воєн і привели їх до думки про укладення договору про утворення держави. Ця ідея реалізована людьми в силу їх природних схильностей не без сприяння бога.
Таким чином, вища влада в суспільстві утворилася шляхом договору, при укладенні якого народ повністю відмовився від свого суверенітету і повністю вручив його верховної влади. При цьому народ міг вибрати собі будь-яку форму правління. Серед таких форм правління Прокопович називає монархію, аристократію, демократію, змішану форму. Аристократія і демократія не викликають його схвалення. У аристократія своя корислива боротьба партій нівечить країну, а в демократіях часто спалахують заколоти і смути. Крім того, аристократія і демократія придатні лише для малого за чисельністю народу, що проживає на невеликій території.
Розглядаючи монархію як форму організації влади Прокопович досліджує два її варіанти: обмежену і абсолютну. У обмеженої монархії государ зв'язаний певними обов'язками, за порушення яких він може бути позбавлений влади, що також пов'язане з непередбачуваними наслідками, що можуть спричинити різні лиха для країни та її народу. Для Росії ж самої "багато корисної" і "благонадійною" формою є абсолютна монархія, яка єдино здатна забезпечити російського народу "беспечаліе" і "блаженство". Спадкову монархію архієпископ віддає перевагу виборною, оскільки вона, володіє більшою стійкістю в силу заміщення престолу спеціально підготовленим для цієї мети особою і тому більше захищена від випадковостей і несподіванок.
У твори Прокоповича міститься апологія абсолютної влади, нічим не обмеженої верховної влади, яка регламентує всі сторони життя поданих. У своїй діяльності верховний правитель реалізує одночасно божественне покликання і вимога природного права, здійснюючи обов'язок служіння народу. Монарх Прокоповича - це освічений государ, який зобов'язаний піклується не тільки про загальне благо, а й про поширення освіти, викоріненні забобонів, пристрої правосуддя та здійсненні хорошого управління країною. Відстоюючи законність у всіх формах державного життя, Феофан тим не менш ставить государя над законом, стверджуючи, що дії царя не можна ні заперечувати, ні критикувати, ні навіть хвалити, бо "монархи є боги"
Іншим видним політичної думки петровського часу був Іван Тихонович Посошков (1652-1726). Він народився в палацової селі Покровське, що на Яузі. Батько і дід його значилися умільцями срібного справи. Свою кар'єру І.Т. Посошков почав з посади грошового майстра, але вже в 1697г він звернувся до Петра з пропозиціями, що свідчить про його заняттях по збройному справі. Незабаром І.Т. Посошков захопився "купецьким справою" і з братом відкрив винокурний завод, а потім особисто "спікають самородну сірку" і просив допомоги в улаштуванні підприємства по серокуренію. У 1704г. Посошков відкрив фабрику гральних карт, потім він виступав на "горілчане сидіння" у Кам'яного мосту на Москві, а в 1710р. отримав аналогічне "сидіння" в Новгороді, де в 1711г. побудував ще і аптеку. Тоді ж він клопочеться про будівництво полотняній фабрики. Вже в цей час Посошков листується з різними впливовими особами, висловлюючи пропозиції щодо багатьох аспектів економічної, політичної, юридичної і культурного життя держави. Результатом його "многодельного" стала адресована цареві Петру "Книга про бідність і багатство" (1724) У ній автор торкнувся велике коло проблем, які "на його думку, потребували термінового вирішення.
Головним завданням "Книги" є з'ясування причин народної бідність і існуючої в державі беззаконня. Увага автора зосереджена на визначенні моделі розвитку народного господарства - сільського та промислового. У центрі всіх його міркувань - проекти організації промисловості, торгівлі, сільського господарства і станової організації в країні. Він вимагав заборони заняття торгівлею для всіх станів крім купецького. Дворян слід повністю відсторонити від торговельних операцій, бо торгівля відволікає їх від основної справи - військової служби. Купцям необхідно надати "право вільного торгу", впорядкувати внутрішні мита, встановивши їх одноманітність. Державі, в свою чергу, потрібно надавати купцям заступництво і допомогу, забезпечуючи вигідні умови для внутрішньої і зовнішньої торгівлі, а також допомагати купцям у постачанні купецьких підприємств робочою силою. У сою чергу, в обов'язок купцям Посошков ставить неухильне дотримання правил "чесної торгу". Продавець зобов'язаний правильно визначати все і міру товару, а у разі обману нести відповідальність за свої дії. Посошков піклувався не лише про економічний стан купецтва, а й про його авторитеті як стану.
Серйозну увагу у своїй "Книзі" приділив Посошков і питань селянського устрою. Він вважав, що повинен бути виданий спеціальний закон, який би точно визначав розміри селянських повинностей і межі панщинних робіт. Подушну подати він вважав за необхідне замінити на поземельну, з відділенням селянської землі від поміщицької. Але при цьому радив зберігати строгий контроль поміщиків за селянами. У числі заходів щодо впорядкування правового статусу земельних володінь в державі Посошков наполягав на введення прогресивного податку на землю залежно від розміру, мотивуючи цей захід тим, що вся земля є власністю держави і з цього не допустимо її безкоштовне використання.
зазіхав він на дворянські привілеї і в питаннях державної служби. В якості беззастережного права і одночасно обов'язки він залишав за дворянами несення військової служби. Адміністративний чиновницький апарат він пропонував укомплектувати державними чиновниками, надаючи місця в ньому відповідно до здібностей і знань претендентів. Велику увагу приділено Посошковим питань "викорінення неправди". Він пов'язує справедливу діяльність правосуддя з авторитетом "царева імені", підкреслюючи, що в державі "паче всякого справи на дбали правом суді". Він виступає з проектом пристрої "прямого правосуддя", яке здійснюється суддями-чиновниками держави, що перебувають на його утриманні. Посада судді слід надати "нізкородним" людям з купців, різночинців і навіть чорносошну селян, а дворян до цієї діяльності не залучати, оскільки вони в більшості своїй хабарники і хабарники. За неправосудні діяльність Посошков вимагає суворого покарання аж до смертної кари. Він наполягає на введенні в державі швидкого, без тяганини вешенія правосуддя з обов'язковим особистим участю в процесі всіх зацікавлених осіб. Жодна справа не повинна перебувати в суді без руху. Суд у державі повинен бути рівним для всіх. У суді Посошков пропонував проводити протокольну запис "судоговорения" дохід ж від суду направляти прямо в царську скарбницю. У обов'язків суддів від ставить також перевірку всіх затримань. Судді зобов'язані щодня довідуватися, хто і за що посаджений, щоб не хто не сидів даремно.
Висловив Посошков і цілий ряд пропозицій щодо реорганізації військової справи. Перш за все, він вимагав серйозного навчання військовому мистецтву всіх молодих солдатів. Вказував він і на необхідність гарного утримання армії, бо "через брак паші служба вельми не сперечаються". Воїни повинні бути задоволені "їжею і одягом", забезпечені річним платнею, і тільки тоді держава може вимагати від них бездоганної служби в небезпечній справі. Суд у воїнів повинен бути "Особлива", військовий, але при однакових законах для всіх. і суд цей теж зобов'язаний підкоряться "єдиної головній конторі", щоб і військовий і простолюдин "з вини своєї та суд, і нагородження брали"
Традиційна основа вчення Посошкова позначилася й у його розумінні взагалі моральних устоїв в житті російської людини. У "Книзі про бідність і багатство" він послідовно проводив вимоги приватного виконання кожною людиною свого боргу. він неодноразово висловлювався проти розкоші, беспутства, радячи жити скромно і чесно, дотримуючись століттями склалися в Росії моральних правил.
Бажаючи спрямувати країну шляхом промислового і торгового розвитку, Посошков виступав як мислитель нового часу.
Князь М.М. Щербатов (1733-1790) народився в Москві, в дитинстві отримав прекрасну домашню освіту, опанувавши декількома європейськими мовами. Службу розпочав у Санкт-Петербурзі в Семенівському полку, в який був записаний з раннього дитинства. У 1762р. вийшов у відставку в чині капітана, захоплюється літературою та історією, написав низку праць з державознавства, законодавству, економіці, моральної філософії. У 1767г. Щербатов був обраний депутатом від ярославське дворянство в Покладену Комісію, перед якою Катерина-2 поставила завдання перегляду чинного законодавства та створення нового зводу законів.
Найбільш великими його творами на політико-правові теми були: "Про подібності і користь градских законів" (1759), "Міркування про законодавство взагалі" (1789), "Подорож у землю Офирскую шведського дворянина С", "Про пошкодження вдач".
В останні роки свого життя М.М. Щербатов пише політико-публіцистичні твори, в яких піддає різкій критиці абсолютну монархію як форму правління, а також діяльність всього єкатеринського уряду, відзначаючи масштабність зловживань, повсюдне порушення законів, хабарництво посадових осіб, продажність суддів, розбазарювання державних фінансових та земельних фондів. Вихід з цього становища він вбачає в необхідності обмеження влади монарха і дотримання законності в усіх сферах державної діяльності.
При аналізі проблем організації державної влади Щербатов виділяв чотири форми правління: монархію, аристократію, демократію, деспотію. Форми правління і закони держави Щербатов ставив в залежності від клімату країни, розміру території, її рельєфу, родючості грунтів і чисельності народонаселення. При аналізі форм правління західноєвропейських держав найбільш привабливою з них йому представлялася англійська конституційна монархія, в якості достоїнств якої він відрізняв поділ влади та визначення їх компетенції законами. Щербатов критикує деспотичне правління, яке виникає при зосередженні абсолютних повноважень у глави держави. У числі основних негативних характеристик цієї форми він називає беззаконня і свавілля правителів і, як наслідок цього, формування продажного і своєкорисливого апарату управління.
Республіканське правління також не викликає симпатій Щербатова. За його уявленням, воно завжди загрожує можливістю бунтів і заколотів, бо нахабство і пронирство окремих лідерів взагалі не мають меж і перешкод. Проте, в більш пізніх публіцистичних творах Щербатов став все таки знаходити певні переваги в республіканській формі правління: розвинена торгівля, піднесення патріотичних почуттів, забезпечення законності, про в республіках всі люди коряться не безліч різних правителів, "але єдиним законом".
Звертаючись до монархії, Щербатов розрізняє два варіанти: монархія обмежена, що функціонує на підставі законів, і монархія абсолютна, рівнозначна деспотії, наявність якої він вбачав у Росії. Симпатії Щербатова на стороні обмеженою монархії, причому він робить різниці між спадкової та виборної її організацією. Обмежена монархія повинна мати основні закони і "зберігати життя, честь, маєток і спокій своїх громадян" виключно за законами. Щербатов вважав, що монарх не в праві оголошувати війну, укладати мир, встановлювати податки, видавати закони, без згоди народу.
Представницький орган, модельований Щербатовим, - вища уряд складається з п'яти департаментів: кримінальних справ, державних доходів, торгівлі, морських і сухопутних військ і закордонних справ. всі питання в них вирішуються колегіально. У вищому уряді зосереджена законодавча і вища судова влада. Судді виборні, і суд складається з шести суддів і голови, обраного складом суду строком на один рік. Місцеве управління представлено виборними органами дворянського і купецького самоврядування з досить широкими повноваженнями.
Монарх очолює виконавчу владу і керує управлінням країною в законних межах. За порушення законів монархом передбачаються тяжкі наслідки, в плоть до ув'язнення його в темницю. Таким чином, монарх у проектах Щербатова представлений вищим чиновником держави: він позбавлений почестей, особливих урочистих убрань і церемоній, його прикрашають тільки чесноти.
Особливу увагу у своїх проектах Щербатов приділив законодавчої діяльності. Складання законів доручається комісії, що складається з компетентних людей: результати їх роботи систематично оприлюднюються. Закони повинні бути відомі народу, і їх необхідно вивчати у всіх навчальних закладах. Торкаючись питань організації судочинства, Щербатов висловив ряд прогресивних ідей: відкритість і гласність процесу, участь захисників. Виступав він і за дотримання вимоги відповідальності за провину, відзначаючи при цьому, що суворість покарання, повинна відповідати тяжкості злочину. Щербатов засуджував жорстокі санкції, наполягаючи на їх пом'якшення, а застосування смертної кари вважав за можливе в окремих випадках - з тяжких злочинів, пов'язаних з вбивством та вчиненням повторних грабежів.
У становому устрої суспільства Щербатов вбачав міцність суспільних підвалин. Кожному стану слід визначити його правовий і соціальний статус, а також належний йому коло занять. Дворянам - правосуддя, землеробство і військову службу; купецтву торгівлю та промисли.
З приводу кріпосного права Щербатов вважав, що звільнення селян - справа майбутнього. Поки ж цю акцію він вважав передчасною, бо селяни не просвіщені і морально не підготовлені до вільного життя, в слідстві чого при раптовому їх звільнення вони можуть заледащів, перестати займатися землеробством, залишити неродючі землі і відправитися до родючих зі сприятливим кліматом, в результаті центр імперії може оскудеть і запустеть і країні буде загрожувати розорення.
Усі зміни, про які писав Щербатов, передбачалося здійснювати виключно поступово, еволюційним шляхом, в основному користуючись такими важелями, як введення "хороших законів" і просвітництво народу.
У середині 18 століття в Росії сформувалася ідеологія Просвітництва, характер якої визначався умовами економічного, соціального та політичного розвитку країни. Просвітителі викривали виразки сучасної соціальної і політичної дійсності; критикували сваволю кріпосників-поміщиків, відзначаючи загальну безперспективність кріпосного права з точки зору можливості подальшого економічного та промислового розвитку Росії. Найбільш повне вираження погляди просвітництва отримали у творах С.Є. Десницький.
С.Є. Десницький (1740-1789) походив з міщан українського міста Ніжина. Він закінчив духовну семінарію Троїце-Сергієвої лаври, потім Петербурзьку Академію і в числі інших учнів був направлений для продовження освіти в Англію в Глазго університет. Потім він захистив дисертацію з римського права, отримавши ступінь доктора права. Повернувшись до Росії, Десницький ставати професором юридичного факультету Московського університету. У цей період своєї діяльності він написав ряд статей і доповідей, в яких викладено радикальні пропозиції щодо проблем політико-юридичних перетворень в державі.
Мета держави мислитель вбачав у досягненні найбільшої кількості благ найбільшим числом людей. кращою формою організації влади Десницький вважав конституційну монархію.
Законодавча влада, за його проектом, здійснюється монархом спільно з однопалатним органом - Сенатом, що складається з 600-800 депутатів. Але "кінцеве наказ" належить тільки монарху. До Сенату могли бути обрані депутати від усіх станів: поміщиків, купців, ремісників, духовенство та інтелігенції з виборчого права з помірному цензом. Депутати обираються на п'ять років і можуть бути в подальшому переобрані, але не більше ніж на три терміни. Всі сенатори рівноправні не залежно від їх станової приналежності.
У припущеннях щодо заснування судової влади Десницький розробив ряд положень конституційного характеру. Він вважав повне відділення судочинства від адміністрації, запровадження рівного для всіх станів суду присяжних, встановлення гласності та безперервності процесу, надання обвинуваченому права на захист.
Виконавча влада у нього здійснюється монархом, що володіє правом відкладального вето, і вищими органами управління - колегіями, що мають подвійне підпорядкування: монарху і Сенату.
У Десницкого є ще й наказательной влада, яка вручена воєводам у губерніях і провінціях. Вони призначаються безпосередньо монархом, але у своїй діяльності підзвітні губернському суду, який приймає скарги на дії воєвод і публічно їх розглядає. У доповненні до наказательной влади Десницький приєднає ще цивільну владу, якої він наділяє виборні органи самоврядування. Компетенція всіх п'яти влади повинна бути строго визначена законом.
До кріпосного права Десницький ставився негативно, вбачаючи в ньому основна перешкода для розвитку промисловості та землеробства. Не пропонуючи повної його відміни, він проте вважав за необхідне провести певні обмеження, здійснивши цілий ряд заходів, головним з яких було надання селянам права власності на оброблювану землю і знаряддя праці.
У правовій сфері Десницький запропонував поділ права на державне, цивільне, карне і судовий.
В області судочинства Десницький наполягав на введенні демократичних принципів: рівності всіх перед законом, рівного покарання за вчинення однакових злочинів, пропорційності тяжкості покарання характером та складом злочину. Застосування смертної кари він вважав припустимим тільки в двох випадках: умисне вбивство і зрада батьківщині.
У питаннях зовнішньої політики він дотримувався мирної орієнтації, вважаючи, що всі держави зобов'язані розвивати між собою дружні торгові відносини, які будуть перешкоджати війнам. Однак необхідність армії як засіб захисту від ворожих нападів Десницький визнавав. І вважав священним обов'язком кожного підданого захист своєї батьківщини.
Політико-правова теорія Десницкого зробила велику увагу на розвиток просвітницьких ідей в Росії. У цілому його просвітницька доктрина була спрямована не на затвердження "освіченого абсолютизму", а на створення конституційного варіанту монархічного правління в Росії.
Друга половина 18 століття характеризується посиленням кріпосницького гніту. Пугачовське повстання звернула уми російського суспільства до пошуку варіантів виходу з кризового стану. Іншою проблемою була форма правління Російської держави. Політична теорія О.М. Радищева запропонувала радикальні відповіді на всі хвилювали сучасне йому суспільство проблеми.
Олександр Миколайович Радищев (1749-1802) народився в Саратовській губернії в дворянській сім'ї, що володіла великими земельними володіннями. отримав хорошу домашню освіту. Потім він закінчив Пажеський корпус у Петербурзі та юридичний факультет Лейпцігського університету, при цьому постійно займався самоосвітою. Після закінчення навчання перед ним відкрився до службової кар'єри, на якому він досить швидко дослужився до посади начальника Петербурзької митниці, але незабаром залишив службу і цілком присвятив себе літературній праці. Свій особистий борг перед батьківщину він вбачає у боротьбі проти кріпосництва і самодержавства. Цій темі присвячено його знаменитий твір "подорож з Петербурга до Москви"
Радищев розглядає самодержавство як стан, "наипротивнейшее людського єства". Цар, стверджував він "найперший в суспільстві вбивця, найперший розбійник, найперший зрадник" Він не вірив у можливість появи на троні освіченого монарха. Радищев критикує бюрократичний апарат, на який спирається монарх, відзначаючи неосвіченість, розбещеність і продажність чиновників, що оточують трон.
Свою політичну схему Радищев конструює, грунтуючись на вихідних положеннях теорії природних прав людини і договірного походження держави. Причиною утворення держави, на думку Радищева, є природна соціальність людей .. У природному стані всі люди були рівні, але появою приватної власності, це рівність порушилося. Він вважав, що виникнення держави пов'язане з освіту приватної власності. Держава виникла як результат мовчазного договору з метою забезпечення всім людям благого життя, а також захисту слабких і пригноблених. При укладанні договору народ є визначальною стороною і залишає суверенітет за содою. Він не міг би погодитися на рабство, тому що це було б протиприродно. Позитивне законодавство, яке видається державою, повинна бути заснована на природному праві. "Якщо закон не має підстави в природному праві", він як закон не існує. тат як підставою права є справедливість, а не сила.
Кріпосне право, за оцінкою Радищева, представляє представляє содою порушення природних законів, крім того, воно і економічно не обгрунтовано, тат як підневільну працю непродуктивна; з ним пов'язано і моральне падіння народу, причому як кріпосників, так і кріпаків. Радищев звертає увагу на відсутність у законах юридичного статусу кріпосного селянина. О.М. Радищев неодноразово підкреслював, що злом є саме кріпосне право, а не особи, його здійснюють, і заміна "злого" поміщика на доброго нічого змінити не може. Протиставлення природного права існуючим державним законам призвело Радищева до революційних висновків. Свободи слід чекати не від "добрих поміщиків", а від непомірної тяжкості поневолення, яка змушує народ шукати шлях свого звільнення. Радищев визнає право за народом на повстання в цьому випадку, якщо її природні права грубо порушуються.
Соціальний ідеал Радіщева - суспільство вільних і рівних власників. Межа, що визначає володінням одного громадянина від іншого, повинна бути "глибока, всіма зрима і свято шанована", але велику феодальну власність він розглядає як результат грабежу і насильства. Земля повинна бути передана безоплатно тим, хто її обробляє. У такому суспільстві соціальні привілей скасовуються, дворянство зрівнюється в правах з усіма іншими станами. найкращою політичною організацією такого суспільства є народне правління, сформоване за образу північноруських феодальних республік Новгорода і Пскова. на думку Радищева, народ Росії здавна прихильний республіканської форми правління. Концепцію поділу влади він не визнає, бо тільки народ може бути істинним Государем. Народ обирає магістратів, зосереджуючи всю повноту влади в себе. Майбутній державний устрій Росії Радищев представляв у формі вільної і добровільної федерації міст з вічовим зборами, зі столицею в Нижньому Новгороді. Такий пристрій держави зможе забезпечити народові його священні природні права, які полягають:
у свободі думки;
у свободі слова;
у свободі діянь
у захисті самого себе, коли закон того зробити не в силах;
у праві власності;
бути судимим собі рівними.
Організацію правосуддя він уявляв собі у вигляді системи земських судів, що обираються громадянами республіки. Він вважав, що в Росії повинні бути засновані суди духовні, цивільні, військові та спільні. похвально відгукнувся також і про суди присяжних. У роздумах про покарання Радищев схиляється до думки про скасування смертної кари та пом'якшення суворих санкцій. Він також висловився проти тілесних покарань.
Радищев дотримувався мирної орієнтації в міжнародних відносинах і активно виступав проти агресивних воєн і відстоював ідею рівноправності всіх народів.
Соціальні та політико-правові ідеї Радищева були сприйняті російської політичної думкою і отримали подальший розвиток у працях декабристів, а потім і в революційно-демократичної теорії наступних років. Його книгу "Подорож з Петербургу до Москви" називали набатом революції, і вона була заборонена в Росії до 1917 року. За оду "Вільність" і "Подорож з Петербургу до Москви" Радищев був судимий і засуджений до смертної кари, яка була замінена десятирічної посиланням в Усть-Илимске. Павл-1 дозволив йому проживання під наглядом у маєтку батька, а Олександр -1 повернув його до Петербурга і запросив до комісії по складанню законів. У 1802р. Радищев покінчив життя самогубством.