Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ
ФЕДЕРАЦІЯ ПРОФСПІЛОК УКРАЇНИ
АКАДЕМІЯ ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
ІНСТИТУТ ТУРИЗМУ
Факультет туристичного менеджменту
Кафедра гуманітарних дисциплін
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
з дисципліни: ДОГОВІРНЕ ПРАВО
ВАРІАНТ 2
Виконала студентка
6 курсу, з/в
Легкодух Марія
Михайлівна
Науковий керівник:
Мурзіна Н. А.
КИЇВ – 2013
План
1. Способи забезпечення виконання договірних зобовязань
2. Порядок розгляду спорів господарськими судами
1. Способи забезпечення виконання договірних зобовязань
Забезпечення виконання зобов'язань є важливим інститутом цивільного права у країнах різних правових систем. Цей правовий інститут сягає своїм корінням часів Стародавнього Риму, де зародились та отримали істотний розвиток такі способи забезпечення виконання зобов'язань, як застава, порука, завдаток та ін. Професор О. А. Підопригора зазначав, що римляни розробили досить широку систему правових засобів забезпечення зобов'язань. Сучасному цивільному праву, крім названих, відомі й інші способи забезпечення виконання зобов'язань. Всі вони, головним чином, застосовуються для забезпечення виконання саме договірних зобов'язань.
В широкому розумінні забезпеченням виконання зобов'язань можуть розглядатись всі ті правові, економічні, організаційні та інші умови й механізми, які спонукають боржника до належного виконання зобов'язання. Проте суто в цивільному праві під забезпеченням виконання зобов'язання маються на увазі додаткові правовідносини (зобов'язання), спрямовані на стимулювання боржника до точного і неухильного виконання основного зобов'язання і попередження та/або зменшення негативних наслідків від можливого його порушення.
В об'єктивно-правовому розумінні забезпеченням виконання зобов'язання є система правових норм, які регулюють вищезазначені додаткові правовідносини (зобов'язання). Основними законодавчими джерелами правового регулювання відносин сторін договірного зобов'язання щодо забезпечення його виконання, зокрема, є Цивільний та Господарський кодекси України, закони України "Про заставу", "Про іпотеку", "Про іпотечні облігації", "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", "Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю", "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та інші.
Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватись неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Зазначений перелік способів забезпечення виконання зобов'язань не є вичерпним. Інші способи забезпечення виконання зобов'язань можуть бути встановлені законом або, що важливо, договором. Як зазначено в ч. І ст. 6 ЦК України, сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Закон або договір, які встановлюють той чи інший спосіб забезпечення виконання договірних зобов'язань, є нормативною (або формальною) підставою для виникнення додаткового правовідношення між кредитором і боржником щодо такого забезпечення.
Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі (ст. 207 ЦК України) навіть у тих випадках, коли правочин, з якого виникає основне зобов'язання, вчиняється в усній формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (ч. 2 ст. 547 ЦК України). Простої письмової форми для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання достатньо й тоді, коли правочин, з якого виникає основне зобов'язання, підлягає нотаріальному посвідченню, якщо інше не передбачено законом. Так, виконання зобов'язання покупця жилого будинку з оплати його ціни за договором, який підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню, може бути забезпечене неустойкою (штрафом чи пенею), про що сторони можуть укласти окремий договір у простій письмовій формі без нотаріального посвідчення.
Разом з тим, законом можуть бути встановленні вимоги щодо обов'язкового нотаріального посвідчення окремих видів договорів про забезпечення виконання зобов'язання. Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 577 ЦК України якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Правочин може бути нотаріально посвідчений також на вимогу будь-якої зі сторін. Правові наслідки недотримання нотаріальної форми правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання є загальними (статті 219-220 ЦК України)..
Законодавство України передбачає реєстрацію певних правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язань. Це, як правило, стосується правочинів про встановлення тих способів забезпечення виконання зобов'язань, які накладають обтяження на майно боржника або третіх осіб (т. з. забезпечувальні обтяження). Юридичне значення такої реєстрації може виявлятися в двох аспектах. По-перше, якщо законом передбачена обов'язкова реєстрація правочину (договір застави нерухомого майна, іпотеки), то він є вчиненим саме з моменту її здійснення (ч. 1 ст. 210 ЦК України), тобто реєстрацією правочину обумовлюється його чинність. По-друге, навіть якщо реєстрація правочину щодо забезпечувального обтяження не є обов'язковою, на підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, і задоволення прав чи вимог декількох обтяжувачів, на користь яких встановлено обтяження одного й того самого майна, здійснюється згідно з пріоритетом. За загальним правилом, зареєстроване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями.
Забезпечення виконання зобов'язання в договірних відносинах виконує стимулюючу та гарантуючу функції. Перша функція полягає в тому, що забезпечення виконання договірних зобов'язань стимулює боржника до належного їх виконання та недопущення відхилення від умов договору під страхом виникнення додаткових зобов'язань перед кредитором або третьою особою. Дія цієї функції суб'єктно направлена на боржника, але забезпечує інтереси кредитора. Натомість гарантуюча функція забезпечення виконання договірних зобов'язань за суб'єктною направленістю своєї дії спрямована безпосередньо на кредитора. Вона полягає в попередженні або зменшенні негативних наслідків від неналежного виконання або невиконання боржником договірного зобов'язання шляхом надання кредиторові додаткових прав вимоги до боржника або третіх осіб чи шляхом закріплення за кредитором права задовольнити свої вимоги за рахунок майна боржника або третіх осіб чи звернути таке майно на свою користь. Причому в більшості випадків такі додаткові правові можливості кредитор може реалізовувати в привілейованому правовому режимі - самостійно, без звернення до юрисдикційних органів (наприклад застосувати притримання) або за спрощеними юридичними процедурами (так, у справах про стягнення неустойки розмір останньої не обґрунтовується і не доказується, як у справах про стягнення збитків, а лише розраховується).
Наскільки повно реалізуються вищезазначені функції забезпечення виконання зобов'язань залежить від того, наскільки правильно були вибрані конкретні способи забезпечення. Обираючи спосіб забезпечення виконання договірних зобов'язань необхідно виходити, по-перше, зі змісту та направленості основного зобов'язання, виконання якого забезпечується. По-друге, необхідно враховувати особливості певного способу забезпечення виконання зобов'язань та його адекватність забезпечуваному зобов'язанню. Вплив того чи іншого способу забезпечення виконання зобов'язань на боржника має бути максимально співвідносним зі змістом забезпеченого зобов'язання. Так, для забезпечення виконання зобов'язань з виконання робіт або надання послуг підходящим способом буде неустойка (пеня або штраф). Тоді як виконання боржником зобов'язань з передачі майна або грошей оптимально для кредитора забезпечать такі способи, як, наприклад, гарантія, порука, застава.
Виконання зобов'язання може бути забезпечене кількома способами одночасно, а може і не забезпечуватись взагалі. Застосування забезпечення виконання зобов'язання, за загальним правилом, не є обов'язковим. Виконання основного зобов'язання забезпечується, якщо це встановлено договором або законом. Як правило, забезпечення встановлюється за домовленістю сторін договору, а в окремих випадках - за домовленістю сторін чи однієї з них з третіми особами (порука, гарантія, майнове поручительство). Забезпечення виконання зобов'язання боржником може бути встановлене за ініціативою кредитора в односторонньому порядку на підставі закону (наприклад, притримання).
Закон може передбачати також автоматичне виникнення забезпечувального правовідношення навіть без спеціального на те волевиявлення будь-якої зі сторін - в таких випадках презюмується, що сторони, вступивши в основне зобов'язання, приймають всі встановлені законодавством умови його регулювання, в тому числі щодо забезпечення виконання такого зобов'язання. Наприклад, відповідно до ч. 6 ст. 694 ЦК України, з моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар.
Деякі вчені розглядають інститут забезпечення виконання договірних зобов'язань в цивільному праві у широкому значенні. До способів забезпечення виконання договірних зобов'язань, що встановлені законом, вони також включають:
1) субсидіарну відповідальність:
- учасників повного товариства та повних учасників командитного товариства (ч. 1 ст. 119 та ч. 1 ст. 133 ЦК України);
- учасників товариства з додатковою відповідальністю (ч. 2 ст. 151 ЦК);
- членів виробничого кооперативу (ч. 2 ст. 163 ЦК України);
- держави як власника казенного підприємства (ч. 7 ст. 77 ГК України );
- управителя в договорах управління майном (ч. 2 ст. 1043 ЦК України);
- правоволодільця у договорах комерційної концесії (ст. 1123 ЦК України);
2) визначення моменту переходу права власності, а також розподіл між сторонами ризиків загибелі і пошкодження майна та тягаря його утримання в договорах купівлі-продажу, найму, підряду, перевезення, зберігання тощо;
3) право кредитора в простроченому грошовому зобов'язанні стягнути з боржника суму заборгованості з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також проценти, розмір яких встановлений законом або договором (ст. 625 ЦК України);
4) право продажу ломбардом речі, яку поклажодавець не забрав після спливу трьох місяців від дня закінчення строку договору (ст. 968 ЦК);
5) право одержувача ренти вимагати від платника ренти виплати річної суми ренти в разі розірвання договору ренти (ст. 741 ЦК України) та ін.
Таке бачення способів забезпечення виконання договірних зобов'язань не є усталеним в доктрині цивільного права і не отримало одностайної підтримки вчених-цивілісті в. В Україні переважаючим залишається класичний підхід до визначення способів забезпечення виконання зобов'язань згідно з переліком, що міститься у ст. 546 ЦК України.
Забезпечувальну роль в договірних відносинах можуть відігравати також деякі інші договірні конструкції, які не володіють правовими властивостями акцесорних зобов'язань, проте однаково спрямовані на гарантування майнових інтересів кредитора та стимулювання боржника до належного виконання зобов'язання. В класичному розумінні такі договірні конструкції також не є способами забезпечення виконання зобов'язань. Серед цих договорів можуть бути названі, зокрема:
1) майнове страхування, страхування відповідальності та комерційних (підприємницьких) ризиків, яке здійснюється за рахунок боржника (Закон України "Про страхування");
2) відступлення кредитором права грошової вимоги до боржника з метою забезпечення виконання своїх грошових зобов'язань перед фінансовою установою - фактором (факторинг) (п. 2 ч. 1 ст. 1077 ЦК України);
3) договори про відчуження боржником або третьою особою свого майна кредиторові з відкладальною умовою, якою, як правило, визначається факт невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання (ст. 212 ЦК України). Такий спосіб забезпечення інтересів сторони у зобов'язанні, як стверджує С. І. Шимон, отримав у цивілістиці назву "резервування права власності"1.
З метою забезпечення виконання договірних зобов'язань можуть застосовуватись деякі види безготівкових розрахунків. Це, наприклад, розрахунки за акредитивами, інкасовими дорученнями та ін. Забезпечувальна функція таких видів розрахунків у договірних відносинах полягає в істотному "відстороненні" зобов'язаної сторони від здійснення платежу, який за неї, від її імені та за її рахунок виконують треті особи, найчастіше банківські установи. Проте ці розрахункові механізми, хоч і створюють кредиторові додаткову впевненість в отриманні виконання від контрагента або, замість останнього, від третіх осіб, також не належать до способів забезпечення виконання договірних зобов'язань в класичному цивільно-правовому розумінні.
Способи забезпечення виконання договірних зобов'язань слід відрізняти та відмежовувати від заходів оперативного впливу, які полягають в наданій законом або встановленій договором можливості однієї сторони ініціативно, без узгодження з другою стороною договору та, як правило, без звернення до юрисдикційних органів припинити або змінити зобов'язання у відповідь на невиконання або неналежне виконання договірного зобов'язання іншою стороною, як то: відмова в прийнятті невчасно доставленого товару або товару іншого асортименту, відмова від виконання або зупинення виконання свого обов'язку та інше - законодавством України передбачено достатньо багато різноманітних правових форм заходів оперативного впливу
2. Порядок розгляду спорів господарськими судами
Господарський суд порушує справи за позовними заявами:
• підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;
• державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;
• прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;
• Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.
Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника. Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом.
Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності або його представником.
Позовна заява повинна містити:
1) найменування господарського суду, до якого подається заява;
2) найменування сторін; їх поштові адреси; найменування і номери рахунків сторін у банківських установах;
2-1) документи, що підтверджують за громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності;
3) зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);
4) зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, - зміст позовних вимог щодо кожного з них;
5) виклад обставин, на яких грунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;
6) відомості про вжиття заходів досудозого врегулювання спору у випадках, передбачених законодавством;
7) перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.
У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.
Позивач, прокурор чи його заступник зобов'язані при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає.
Такий самий обов'язок покладається на позивача у разі залучення господарським судом до участі у справі іншого відповідача, заміни господарським судом неналежного відповідача.
Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п'яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.
Ухвала надсилається також іншим підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам у випадках, коли від них витребуються документи, відомості та висновки або їх посадові особи викликаються до господарського суду.
З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії по підготовці справи до розгляду:
1) вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;
2) виключає з числа відповідачів підприємства та організації, яким не було надіслано пропозицію про досудове врегулювання спору у випадках, передбачених АПК України;
3) викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали може бути подано додатково;
4) зобов'язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;
5) вирішує питання про призначення судової експертизи;
6) провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;
7) вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою;
8) вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи;
9) вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації;
10) вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;
11) вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи,
Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви.
У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.
За клопотанням обох сторін чи клопотанням однієї сторони, погодженим з другою стороною, спір може бути вирішено у більш тривалий строк, ніж встановлено частиною першою цієї статті.
Про продовження строку вирішення спору виноситься ухвала.
Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями - суддею, головуючим у засіданні.
Суддя оголошує склад господарського суду, роз'яснює учасникам судового процесу їх права та обов'язки і сприяє у здійсненні належних їм прав.
У засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні.
Якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.
У судовому засіданні, а також про огляд і дослідження письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол.
У протоколі судового засідання зазначаються:
1) рік, місяць, число і місце судового засідання;
2) найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;
3) номер справи і найменування сторін;
4) відомості про явку в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу або про причини їх неявки;
5) відомості про роз'яснення господарським судом сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав і обов'язків, зокрема, права заявляти відводи, та попередження перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад, судового експерта - за дачу завідомо неправильного висновку або відмові від дачі висновку;
6) усні заяви і клопотання сторін та Інших осіб, які беруть участь у справі;
7) усні роз'яснення судовими експертами своїх висновків і відповіді на поставлені їм додаткові Запитання.
Протокол веде секретар судового засідання.
Протокол у триденний строк підписують суддя (судця - головуючий у колегії суддів) і секретар судового засідання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколами і протягом п'яти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу.
Зауваження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.
Господарський суд розглядає зауваження на протокол протягом п'яти днів з дня подання зауваження і за результатами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або мотивовано відхиляє їх.
Господарський суд може здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання.
При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення.
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи.
Господарський суд, приймаючи рішення, має право:
1) визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
2) виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;
3) зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов'язання;
4) стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому законодавством або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
5) стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;
6) відстрочити або розстрочити виконання рішення. Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин:
Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.
За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі судового засідання.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 ГПК.
У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.
Розгляд господарських спорів третейськими судами.
Підприємства та організації мають право передати підвідомчий господарським судам спір на вирішення третейського суду, крім спорів про визнання недійсними актів ненормативного характеру та спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, заснованих на державному замовленні.
Згідно з Положенням про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затв. Постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від 30.12.1975 р, № 121 із змінами, внесеними Постановами Держарбітражу при РМ СРСР від 10.09.87 і від 28.06.91, яке діє відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 року "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" до прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України.
В Україні діє Міжнародний комерційний арбітражний суд, який є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України "Про міжнародний комерційний арбітраж" від 24.02.94 (ВВР, 1994, N 25, ст.198 }.
До Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення:
1. спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також:
2. спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.
Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, стосуються, зокрема, відносин купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами та/чи послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу), науково-технічного обміну, обміну іншими наслідками творчої діяльності, спорудження промислових та інших об'єктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової і підприємницької кооперації.
Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також спори, віднесені до його юрисдикції в силу міжнародних договорів України.
Третейський суд вирішує спір згідно з такими нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм.
Рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду виконуються сторонами добровільно у встановлені ним строки. Якщо строк виконання в рішенні не зазначено, воно підлягає негайному виконанню. Не виконані в строк рішення виконуються відповідно до закону і міжнародних договорів.
Список використаної літератури та джерел
1.http://pidruchniki.ws
2. http://ukraine-diplom.com
3. http://www.ebk.net.ua
4. http://www.br.com.ua
5. https://sites.google.com
6. http://www.pravo.vuzlib.org