Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ПЛАН
1. Етапи історичного розвитку соціології. Джерела соціологічних знань
2. Розвиток соціологічних знань у стародавньому світі.
3. Формування соціологічної думки в епоху Середньовіччя.
4. Загальна характеристика розвитку соціологічних знань періоду Відродження.
1. Як і всяка галузь знань, соціологія проходить періоди виникнення, становлення і розвитку. Кожному етапу притаманні свої особливості, що, з одного боку, характеризуються рівнем знань про суспільство та людину, а з іншого – можливістю людини пізнати таємниці суспільних явищ. Історія соціології – наука про виникнення, основні етапи розвитку соціології.
Джерела соціології сягають сивої давнини, коли з’являються перші уявлення про суспільство, виникають ідеї та формуються теорії. Стародавні вчення в Єгипті, Дворіччі, Індії, Китаї відображали основні риси ранніх типів суспільств, які прийшли на зміну первісному. Політична та соціальна думка розвивалась на основі релігійно-міфологічного світогляду, містила залишки первіснопобутових уявлень. Головне місце займали міфи та легенди про божественне надприроднє походження суспільних порядків, з чим тісно пов’язане обожнювання існуючої влади та її порядків. Об’єктивні процеси, які привели до виникнення держави, неминуче ведуть до формування в правлячих класах потреб у соціологічних знаннях. На ранніх етапах вони мізерні, та поступово збагачуються історичним досвідом розвитку суспільства, ускладнюються разом із зростанням суспільних потреб. Основними джерелами соціологічних знань є концепції, теорії, погляди та переконання різних діячів, - не лише соціологів, а, насамперед, філософів. Можна виділити наступні етапи розвитку соціології:
2. Соціологічні знання Стародавнього світу сягають своїм корінням ще діяльності софістів (5-4 ст.до н.е.). Це був період, коли в Афінах встановилась рабовласницька демократія, яка надавала право всім вільним громадянинам афінського полісу брати участь в політичному житті, виступати на народних зборах, захищати свої інтереси в суді. Це викликало необхідність підготовки громадян до такої діяльності. З’явились платні вчителі риторики та філософії, яких стали називати софістами, що буквально означає вчитель мудрості, вчитель науки. Найбільш відомими серед них були Протагор, Горгій, Гіппій. Їх соціально-політичні погляди були досить неординарними для того часу – вони висловлювали ідеї рівності людей, стверджуючи, що природа нікого не зробила рабом.
Платон (427 – 347 рр.до н.е.) – один з найвидатніших представників періоду Античності. Справжнє його ім’я Арістокл. Прізвище Платон отримав від учителя гімнастики за широкий лоб. Платон заснував свою філософську школу, названу академією на честь грецького героя Академа, цей заклад проіснував 915 років. Соціально-політичні погляди найбільш повно вирішуються в його працях “Політика”, “Держава”, “Закони”. Потребу в державі та законах Платон пояснює постійним прагненням людей до задовольнення своїх бажань. Держава задовольняє природні потреби людей, і тому люди і діляться на 3 категорії в залежності від того, яке начало у кого переважає. Розумне – основа категорії правителів – філософів, мужнє – воїнів, чуттєве – ремесленників та землеробів. Кожен стан повинен займатися тим, на що здатен і не втручатися у справи інших станів. В ідеальній державі Платона існує чіткий розподіл функцій між класами людей. Воїнам заборонено мати приватну власність, їх діти повинні виховуватися в суспільних садках та яслях з відривом від батьків. Все повинно бути спрямовано на збереження держави.
Арістотель (384 –322 рр.до н.е.) – виходець із сім’ї лікарів, навчався в академії Платона, потім там викладав. Виховував Олександра Македонського. Залишив величезну спадщину: вчення про суспільство, владу та державу. Держава – це продукт природнього розвитку, і вона подібна до первинних об’єдань, що природньо виникли – як сім’я і поселення. Природа держави стоїть перед природою сім’ї, держава передує особистості. Арістотель виступає захисником прав людини, виділяє в суспільстві класи і верстви вільних людей: землероби, ремісники, торговці, наймані робітники, заможні люди, воїни, стражі, судді та управлінці. Арістотель зібрав та систематизував величезний досвід міст-держав, сформулював 6 форм управління державою, з яких 3 правильні – 3 неправильні. Правильні форми – це ті, в яких правлячі суб’єкти через систему норм і обмежень різного плану діють в інтересах спільного блага, а в неправильних – у власних інтересах. Правильні форми: монархія – царська влада, аристократія – влада небагатьох знатних осіб, політія – правління більшості, відібраної на основі освіченості. Неправильні форми: тиранія – необмежене правління однієї особи, яка використовує владу повністю у своїх інтересах, олігархія – правління небагатьох знатних і багатих осіб, що використовують владу лише у власних інтересах, демократія – необмежене правління незаможної більшості людей, що здійснюється в інтересах більшості.
3. Однією з основних рис соціологічної думки Середньовіччя є середньовічний антропоцентризм: людина не просто мікрокосм, а створена Богом привілегійована істота, яка має не 2 виміри (тіло і душу, як вважалось в Античні часи), а 3 - добавляється "дух" як причасність до божественного через віру. Найвища доброчесність - не розум та інтелект, а добра воля, повинування заповідям Божим, суть людини - віра, надія, любов; бути людиною - значить жити по етичним правилам, викладеним Іісусом Христом в Нагірній проповіді. Виокремлюють 2 періоди розвитку філософської (т.ч. соціологічної думки) - патристика (ІІ - Х ст.н.е.) та схоластика (Х - ХІV ст.н.е.). Патристика (від latpater - отець) означає вчення отців церкви. Це соціально-політичні доктрини християнських мислителів. Представники: Григорій Богослов, Григорій Нісський, Василій Великий, Боецій, Августин Блаженний. Схоластика - (від lat - schola) - філософія, що викладалась в університетах, монастирях, які були в той час своєрідними духовними освітянськими центрами.
Августин Аврелій - визначний християнський мислитель періоду патристики, який (354-430 рр.). У вченні про суспільство та історію наполягав на думці про єдність роду людського, що походить від Адама та Єви. Намагався довести ідею, згідно якої вся історія людства - це боротьба двох градів - "Граду земного" (розбійницьких організацій, - світська держава, що провокує людей змагатися за матеріальні блага і переслідувати праведників) та "Граду Божого" - божих обранців, що складають невидиму державу - церкву. На думку Августина, Боже Провидіння відкоригує хід історії та приведе до перемоги "Граду божого".
В.Оккам - Вільям із селища Оккам. Відомі його політичні трактати та памфлети. В основному, вони не виходять за рамки схоластики. Це лабіринт різних питань з нескінченними посиланнями, опровергненням тез з тонкою діалектичною аргументацією, однак з живою думкою, прогресивною для своєї епохи. Авторська лінія виражена в вихідній соціальній категорії - "першоначальна", "природня людина", діяння якої обумовлені законами природи. Між цими "людьми природи" царює повна рівність: "…Все люди от природыравны, полагаю в том, чтокасаетсяподдержаниятела, рождения потомства, такжезаключениябраковилисоблюдениядевственности, или в чем-либоподобном". Власність у "природних" людей загальна, приватної власності немає, власті також немає, так як "людина не повинна слухатись людину, а тільки Бога". Держава створюється через загальний договір людського суспільства. Мета держави - культивування "загального блага", що охороняється суспільними законами. "Загальне благо" є верховним принципом, який йде до законів природи. Участь у державному законодавстві - право кожного члена общини. Фактично законодавче право і управлінська влада передаються особливому органу - правителю (імператору, який наділений "повнотою влади", однак лише як представник народу). "Діалог" - одна з найвидатніших праць. "…вовсякомобщественномтелевластьдолжнабыть вручена лицу не иначекак с согласиявсех; каждый народ может сам себе установить закон, следовательно, и избрать себе главу". Джерелом і основою як держави так і церкви є народ. Влада імператора не повинна протирічитисупільному благу. Тільки раби безумовно підкорюються господарю, вільними ж людьми можна керувати лише в ім'я загального блага. Поводження з людьми як з рабами - значить приниження людської гідності. Якщо є правитель переступає кордони своїх влади, то народ може використати проти нього меч. Оккам доходить до визнання за народом права повстання проти неугодного йому правителя.
4. Розвиток соціальної теорії епохи Відродження стає переломним. Рушиться панування богослів'я і схоластики. Державу починають розглядати як суспільне явище. Маккіавеллі, Т.Мор, Мартін Лютер, ТоммазоКомпанелла, а потім Ж.Ж.Руссо, Тома Гоббс, Барух Спіноза, ГугоГроцій і т.д. виводять закони суспільних явищ як творіння розуму та досвіду, а не з теології.
Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) - державний діяч, історик, поет, військовий письменник. Тривалий час займав різні посади у Флорентійській республіці, мав доступ до державних таємниць. Йому належать ряд політичних творів: "Государь", "О военномискусстве", "ИсторияФлоренции". Твори Маккіавеллі поклали початок буржуазній політико-правовій та соціальній ідеології. Його соціально-політичні вчення вільні від теології, ґрунтувались на дослідженій діяльності урядів і досвіді держав античного світу. Природа людини однакова у всіх державах і в усіх народів, інтерес є найбільш загальною причиною людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Щоб керувати людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси. Устрій держави має будуватися не на абстрактних уявленнях про належне, а на вивченні природи людини, її психології та захоплень. Природа створила людей так, що вони бажають всього, але не можуть досягнути. Тому вони неспокійні, честолюбиві, підозрілі та ніколи не задоволені своєю долею. Варто усіх людей вважати злими і передбачати, що вони завжди виявлять злобність своєї душі, як тільки виникне сприятливий момент. Люди швидше забудуть смерть батька, аніж втрату спадщини. Непорушність приватної власності - це основа міцності держави. Виокремлював 2 соціальні спільності - народну та вищих класів. Народ постійніше, чесніше та мудріше володаря. А знать бажає підкоряти та гнобити народ. Вільна держава має формуватися на компромісах народу та знаті. Розумний правитель не може і не повинен залишатися вірним своїм обіцянкам, якщо це шкодить його інтересам і якщо відпали причини, що змусили давати ці обіцянки; тому віроломство та жорстокість мають звершуватися так, щоб не підривався авторитет верховної влади.
Томас Мор вказував, що основною причиною всіх пороків, існуючих у суспільстві, є лиха приватна власність, і обумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, багатих і бідних, розкоші та злиднів. Приватна власність та гроші породжують злочини, що піддаються щоденному покаранню, але не припиненню, суспільство "творить" злодіїв і водночас карає їх. Власність - це основа суспільства, що визначає його структуру, психологію, звичаї, установи та закони.
Жан-Жак Руссо - в одній з найвидатніших праць - "Бесіди про походження та основи нерівності між людьми" пише, що спочатку люди жили як звірі, у них не було нічого спільного, всі були рівні і вільні. Однак в по мірі вдосконалення навиків, знань та знарядь праці міцніли суспільні зв'язки, зароджувались соціальні формування: сім'я, плем'я, народність. Період виходу з дикості - це найщасливіша епоха. Далі суспільний розвиток пов'язаний з регресом свободи. Ж.Ж. Руссо виступає за утворення демократичного суспільства.