Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
План
Вступ
1 Лжедмитрій I.
2 Царевич Петро Федорович.
3 Лжедмитрій II.
4 Лжедмитрій III.
Використана література
вступ
Лиха Смутного часу потрясли руских людей. Багато сучасників звинувачували в усьому самозванців, в яких бачили польських ставлеників, однак це була лише підлозі правда, бо грунт для самозванства підготували не сусіди Росії, а глибокий внутрішня недуга, що вразила російське суспільство.
Самозванство стало однією із специфічних і стійких форм антифеодального руху в Росії в XVII ст. Закріпачення селян і погіршення їх стану у XVI ст., різкі форми боротьби Івана Грозного з боярством, політика церкви, яка оточила престол ореолом святості, - ось деякі фактори, що сприяли широкому поширенню в народі легенди про пришестя царя-спасителя.
Самозванство в зазначений період набуло просто-таки масових масштабів.
Крім відомих усьому Лжедмитрія і «царевича Петра», до нас дійшли відомості про існування «дивом врятувався» сина Бориса Годунова, Федора, а також цілої плеяди «синів» Івана Грозного: царевичів Осіновіка, серпень, Лаврата ін
Я ж спробую розповісти про самозванців, які залишили найбільш яскравий слід вісторії Смутного часу.
Лжедмитрій I.
15 травня 1591 в Угличі загинув єдиний законний спадкоємець престолу,син Івана Грозного, Дмитро. Обставини і справжня причина смерті царевича до цих пір є об'єктом суперечок і досліджень не тільки росіян, а й зарубіжних істориків. Є дві версії того, що сталося:перша полягає в тому, що Дмитро загинув у результаті нещасного випадку, в припадку епілепсії наткнувшись на ніж, друга ж говорить, що було скоєно навмисне вбивство. У списку підозрюваних організаторів вбивства знаходяться такі відомі на той час прізвища, як Годунова, Шуйських
Романови. Р.Г. Скринніков пише: «У московської знаті були всі підстави бажати зміни династії на троні. Всі майбутнє династії Грозного зосередилося на дитинку Дмитра. Але серед бояр мало кого турбує питання про порятунок цієї династії ... Не тільки Годунова, а й Романови і Шуйські однаково відкидали можливість передачі трону молодшому синові Грозного ».
Однак для нас більше значення має не стільки ім'я організатора вбивства,скільки сам факт загибелі Дмитра, який спричинив за собою кінець династії
Рюриковичів і поява «боярських» царів, вибраних з-поміж вищих бояр:
Бориса Годунова, Василя Шуйського. За народним переконання, це все були
«Неприродні» царі. А справжнього царевича перевели бояри. Чималосприяли народженню міфу і антихристиянські заходи, вжиті Борисом
Годуновим: скасування права вільного переходу селян від власника до власника в Юр'єв день і указ про п'ятирічний розшуку втікачів - цей захід був особливо неприємним козацтву.
Чутки про те, що царевич живий, з'явилися відразу ж після смерті Федора
Іоанновича в 1598 році. Говорили, що в Смоленську бачили якісь листи від
Дмитра. Ці чутки і розмови були надзвичайно суперечливими. Одні говорили,ніби в Смоленську були підібрані листа від Дмитра, які сповістили жителів,що «він вже став великим князем» на Москві. Інші говорили, що з'явився не царевич, а самозванець, «у всьому дуже схожий на покійного князя Дмитра ». Борис Годунов нібито хотів видати самозванця за істинного царевича, щоб домогтися його обрання на трон, якщо не захочуть обрати його самого.
Після обрання Бориса на трон чутка про самозваним царевича замовкла. Зате слух про порятунок істинного Дмитра - «доброго царя» - в народі отримав найбільш широке поширення.
Про те, що самозванець був підготовлений російськими боярами, а польська шляхта ієзуїти тільки скористалися ним у своїх інтересах, російські історики заговорили ще в XVIII-XIX ст. Князь М.М. Щербатов, С.М. Соловйов, Н.І.
Костомаров, В.О. Ключевський, С.Ф. Платонов вважали самозванця знаряддям у боротьбі боярських кланів з Борисом Годуновим і між собою.
«Роль Романових в історії« смути »досить двозначно, - вважає К.В.
Чистов. - Федір Микитович - Філарет - був зроблений Лжедмитрієм I в митрополити; він був найвизначнішим особою в Тушинському таборі, очолював посольство до Польщі, метою якого було прискорити коронацію королевича
Владислава - одного з претендентів на московський престол і т.п. С.Ф.
Платонов вказує, що Лжедмитрій в числі своїх благодійників, які допомагали йому переховуватися від Годунова, назвав Б. Бельського та Щелканових, ідійсно відмінність їх, так само як і Романових, коли прийшов до влади.
Саме при дворі Романових почав свою кар'єру безвісний «боярський холоп»
Юшко Отреп'єв. Р.Г. Скринніков пише: "У царювання Романових було небезпечно або, у всякому разі, непристойно згадувати цей факт з біографії «злодія» і боговідступника, внаслідок цього історія постриження
Юрія Отреп'єва отримала абсолютно хибне тлумачення в літописних творах ». А піти в монастир Отреп'єва змусили гоніння на Романових,розпочаті Борисом Годуновим в 1600 році, - боярський слуга злякався шибениці.
Який втік за кордон самозванця в Польщі сприйняли як дар, звалився з небес: в руки панів потрапив козирний туз, який можна було розіграти.
16 жовтня 1604 в південні околиці Московської держави вступив невеликий загін найманого війська на чолі з людиною, що називав себе законним спадкоємцем російського престолу царевичем Дмитром Івановичем, дивомякі врятувалися від смерті. На бік самозванця перейшов ряд міст, він отримав поповнення загонами запорізьких і донських козаків, а також місцевих повстанців. На початок 1605 під прапорами «царевича» зібралося близько 20тис. чоловік. Перелякані влади опублікували відразу дві разюче відмінні одна від одної версії про те, що уявний Дмитро є якийсь
Григорій Отреп'єв, побіжний чернець - розстрига.
21 січня 1605 в околицях села Добринич Камаринська волості відбувся бій між загонами самозванця і царським військом на чолі з князем Ф.І. Мстиславським. Розгром був повний: Лжедмитрій дивом врятувався втечею в Путивль.
У цей критичний для самозванця період 13 квітня 1605 раптово помер цар Борис Годунов і на престол вступив його 16-річний син Федір. Боярствоне визнало нового царя. 7 травня на бік Лжедмитрія перейшло царське військ вона чолі з воєводами Петром Басмановим і князям Голицинином. Бояри -змовники 1 червень 1605 організували державний переворот і спровокували в столиці народне обурення. Цар Федір був скинутий з престолу і задушений разом з матір'ю.
Москва зустрічала Лжедмитрія як істинного государя. Ні один самозванець під всесвітньої історії не користувався такою підтримкою. «Які б не були обставини виникнення самозванческого задуму Лжедмитрія I і ким бивін не був в кінцевому рахунку - «природним» царевичем, Григорієм Отрєп'є або якию-небудь третьою особою - абсолютно ясно, що його разючий успіх пояснюється тим, що його підтримав широкий рух, що охопив самі різні верстви тодішнього суспільства, і перш за все селянські так козачі маси », - пише К.В. Чистов. Іноземець Ісаак Мас відзначав, що,бачачи, як боярські слуги глумляться над мертвим тілом поваленого Дмитра,багато москвичів, що були в натовпі, плакали.
Як зауважував Н.М. Карамзін, «розстрига» діяв вільно, рішуче,
«Як би людина, народжений на престолі, і з навичкою влади». Ці та інші риси самозванця змушували багатьох сучасників вважати, що перед ними --справжній син Івана Грозного.
Широта поглядів Дмитра, його внутрішня свобода і віротерпимість не могли не викликати побоювання у ревнителів батьківською старовини. Багатьох дивувало і лякала нецарска за російськими мірками поведінка нового царя, його дивні для Москви чудасії. Наприклад, перед своїм палацом Дмитро поставив статую мідного Цербера з трьома головами - пекельного варта », яка три щелепи якого могли відкриватися і закриватися, видаючи при цьому клацай звук. Для середньовічного мислення немає нічого нестерпнішим, ніж зустріч з явищем, що не вкладається в рамки своїх власних уявлень. Тому немає нічого дивного в тому, що боярська опозиція стала звинувачувати царя в чорнокнижжі, в тому, що він - чарівник і єретик, який уклав союз з нечистою силою.
Чутки про те, що Дмитро - єретик і чорнокнижник, стали поширюватися ще в 1604 році, коли він тільки-но почав свій похід на Москву.
Розповідали, що, втікши до Польщі, чернець Гришка Отреп'єв звернувся там у чорнокнижжя. «Розстрига» звинувачували в тому, що він збирається ввести в Росії католицтво. І дійсно, існував договір Отреп'єва з Мнішеків,зобов'язувала Лжедмитрія за рік звернути православну Росію в католицтво.
Однак через незгоду духовенства і бояр справа обмежилася лише тим, що полякам після довгих зволікань дозволили влаштувати лише костел в будинку у церкви «Стрітення на переходах» поблизу палацу.
Скласти більш-менш точне уявлення про правління Лжедмитрія вельмиважко, тому що після його смерті влада наказала спалити всі його грамоти інші документи. Тим більшу цінність складають ті поодинокі екземпляри,які випадково збереглися в глухих сибірських архівах.
Відомо, що економічний стан країни за Дмитра значно покращився, завдяки свободі обігу та торгівлі. Готувався єдиний кодекс законів, в основу якого був покладений судебник Івана IV, було затверджено новий закон про холопів, який категорично забороняв писати кабали на ім'я двох власників відразу.
В області зовнішньої політики готувалася війна з Швецією, похід на Азов і вигнання з гирла Дону татар і турків.
17 травня 1606 уявний Дмитро був убитий боярськими змовниками.
Його короткий царювання супроводжувалося безперервної боротьбою за право на самостійні дії. Це право активно обмежували поляки, які призвели його на трон і вважали його своєю маріонеткою, це право обмежували боярські угруповання, кожна з яких прагнула використати царя в своїх цілях. Він намагався лавірувати між народом і боярськими кланами, він гарячково шукав грунт під ногами, намагався спертися на народні маси, на дрібних службових дворянство, на купців. У підсумку він не зміг отримати підтримки ні від кого, в результаті чого так трагічно закінчилося його правління
2 Царевич Петро Федорович.
У 1606 році, в останні місяці царювання царя Дмитро Іванович, тверськії козаки волзькі, зібравшись у коло, цілком цинічно вирішили висунути з свого середовища «царевича», використовуючи ім'я якого вони могли б надати
«Легітимність» своєму давно задуманого походу на Волгу на здобич. На
«Посаду» царевича Петра, ніколи не існувало насправді сина царя Федора Івановича, знайшлося два кандидати, які підходили за віком.
Одним з них був молодий козак Ілейко, який заявив, що свого часу був Москві, тому знає тамтешні справи і царські звичаї. Ілейко відбувався родом з Мурома, тому в деяких джерелах можна зустріти його прізвисько - Муромець. Свою біографію Ілейко згодом докладно виклав на розпиті, висячи на дибі.
Чутка про те, що на Тереку з'явився царевич Петро Федорович, залучив під прапори Ілейко близько чотирьох тисяч козаків. Козаки послали грамоту царя
Дмитру Івановичу про те, що йдуть до нього на допомогу.
У відповідь самозванець в кінці квітня 1606 прислав козакам грамоту, в якій писав, що якщо яка називає себе Петром і справді царевич, то він чекає його в себе на Москві. Зустрівши в Самарі грамоту від Дмитра,
«Царевич Петро» рушив далі, повідомляючи всім, що їде до свого дядька-царю.
Звичайно, навряд чи б він справді з'явився до Москви - там його швидко б розкусили і швидше за все повісили. Зате, прикриваючись царською грамотою,можна було перебувати в безпеці і спокійно грабувати волзькі міста.
Діставшись до Свіяжска, «царевич Петро» дізнався, що «розстрига» убитий, і козаки повернули назад. Хитрістю прослизнувши повз Казані, вони попливли далі, грабуючи зустрічні суду і прибережні містечка. Потім переволокли сь вони на Дон, де почули про появу нового Дмитра ...
У цей час у Путивлі князь Шаховський, затятий прихильник убитого Лжедмитрія і активний учасник самозванческой інтриги, оголосив жителям, що цар Дмитро живий і перебуває в Польщі. На цю роль йому потрібен був будь-який самозванець. Він активно зносився з Польщею, де також шукали кандидата на роль самозванця.
Тим часом вбивство царя в народі було однозначно сприйнято як «боярська зрада », а раз царя скинули бояри, значить цар постраждав за народ. Ця легенда об'єднала самий різні соціальні верстви, і почалося масове повстання, що поспішили очолити ті ж сили, що привели до влади
Лжедмитрія I. У повітрі запахло видобутком і ватага «царевича Петра»кинулася на цей запах.
Рушивши до Путивля, вони по дорозі напали на прикордонний містечко Царьов-Борисов і взяли його штурмом. Така ж доля спіткала Оскіл. Зайшовши до Путивля, царевич і козаки дізналися, що цар Дмитро ще не з'явився, а всім заправляє його «воєвода», такий собі Іван Болотников - персонаж більш ніж дивний. Рання радянська історіографія свого часу оголосила його
«Ватажком селянської війни» і «захисником пригноблених». Однак насправді він був таким же знаряддям антинаціональних сил, як Лжедмитрій I і
«Тушинский злодій». В юності Болотников потрапив у полон до татар, які продали його туркам на галери, був звільнений з полону венеціанцями, якись час жив у Венеції, а потім несподівано вирішив повернутися на батьківщину через Польщу. У Польщі, у Самборі, він зійшовся з Михайлом Молчановим --кандидатом на роль Лжедмитрія II, якого готував сімейство Мнішек.
Молчанов запропонував йому стати проти зрадників - бояр і, отримавши позитивну відповідь, дав Болотникова грошей, лист і відправив до свого воєводи князю Шаховському.
Що ж до царевича Петра, то він в Путивлі вперше дав широкому розголосу свою фантастичну біографію. Ірина Годунова, дружина царя Федора
Іоанновича, була вагітна, але дуже боялася свого брата, Бориса Годунова,який вже метил на царство. І, народивши в 1592 році сина, вона підмінила його дівчинкою - щоб підступний Борис не перевів немовляти.
Поява «царевича Петра» надало велику послугу «царським воєводам» Івану
Болотникова і князеві Шаховському. Довгоочікуваний «цар» не був, і народ вже дивувався. А тут є хоч якесь, а «обличчя царської крові» ...
Навесні 1607 князь Шаховський відправив «царевича Петра» з 10-тисячнимвійськом, яке складалося з тверських, донських та запорізьких козаків, під Тулу, а потім сам відправився туди. На шляху до Тулі «царевич» взяв і розграбував декілька міст, причому з крайнім звірством стратив потрапляли до його рук московських службових людей і воєвод. Ті, що зібралися в Тулі війська Болотникова,князя Шаховського та «царевича Петра» рушили на Москву. Цар Василь Шуйський чекав їх в Серпухові. Передовий загін князя Телятевского, висланий до Болотникова Оці, був розбитий москвичами і відкинутий. Цей успіх окрили військо Шуйського, і цар виступив з Серпухова назустріч «злодіям», передовий загін московського війська вів князь Михайло Скопин-Шуйський. Болотников не ризикнув вступати у відкритий бій і зачинився за стінами Тули.
Облога Тули тривала три місяці. Далі витримувати облогу було не можна через нестачі запасів і через те, що військо стало вимагати обіцяного
Дмитра, який так і не з'явився.
Після того як обложені здалися, Болотникова викололи очі і втопили. А
«Царевича Петра», закутого в кайдани, з приставами доставили до Москви, де докладно в деталях, допитали, після чого «царевич Петро», він же Ілейко
Коровін Муромець, був повішений в Москві, у Серпухівський застави, поблизу
Данилова монастиря.
3 Лжедмитрій II.
Поки в обложеної Тулі війська «царевича Петра", князя Шаховського та
Болотникова глотали власні чоботи, чекаючи, що прийде цар і виручить їх з біди, довгоочікуваний «цар Дмитро Іванович» з'явився в місті
Стародубі, неподалік від Литви.
Ким був Лжедмитрій II точно невідомо. Більшість дослідників сходиться на думці, що Лжедмитрій II був поповичем (сином священика), найімовірніше всього з Білорусі, хоча можливо, що і з Стародуба. Якийсь час він вчив дітей у священика в Шклові, потім перебрався в Могильов, де також служив вчителів дітей у священика. Учительствуя, він жив у страшній бідності.
Неясні і обставини появи нового Дмитра. За одними відомості, його відправила у Московська держава дружина Мнішека через свого агента
Меховецкого, за іншими - його знайшов у Києві путивльський поп Воробей,спеціально відправлений на пошуки нібито «чудово врятувався» царя Дмитра Івановича.
З Могилева майбутній самозванець перебрався до Пропойська, де був Затриманий по підозрі у шпигунстві. Його посадили до в'язниці, де він, невідомо з чого,назвав себе дядьком царя Дмитра Івановича, московським боярином Андрієм Нагим. Пропойськ підстароста пан Рогоза - Чечерськ відпустив його. По дорозі в Московську державу, в селі Попова Гора, жителі, дізнавшись про те,що ведуть «дядька царя», стали його розпитувати про царя Дмитра. Він запевняв всіх, що «племінник» його живий і скоро приїде з Польщі. По дорозі до нього пристало ще кілька «молодців». Супроводжуваний цією компанією, колишній вчитель з'явився в Стародуб, де заявив, що він дядько царя боярин голою, а сам цар живий і скоро з'явиться.
Однак час ішов, а цар все не їхав. Безліч втікачів з розбитих військ
Болотникова і Шаховського, дізнавшись про те, що Дмитро знаходиться у Стародубі,поїхали туди і зажадали показати їм царя. Лже-боярину нагому нічого незалишалося, крім того, щоб заявити, що цар - це він.
Невдовзі з-під Тули прибув козацький отаман Заруцький, який відразу побачив,що перед ним самозванець, однак він визнав його «справжнім» і запевнив уце Стародубцев. Поява Заруцького дало новий поштовх подіям.
Відчувши під собою грунт, Лжедмитрій II відправив посланця до царя
Василь Шуйський з грамотою, в якій нахабно називав його зрадником,викрадачем престолу і вимагав добровільно звільнити йому, Дмитру, його Законне» місце. Одночасно на чолі своїх військ він рушив на Карачеві Козельськ, де його чекав перший важливий успіх: його зібрана рать розбила й полонила загін московського війська.
Але цей успіх одночасно і налякав самозванця: він побачив, в яке серйозна справа вплутався і вирішив піти сам. Лжедмитрій II таємно втік в Орел,де його спіткало листа предводителя польсько-українського загону Меховецкого, що був у війську самозванця. Він вирішив повернутися до свого війська, але побачивши розбрат і хитання, які відбувалися там, Лжедмитрій II знову біг - цього разу в Путивль. Але до кордонів Росії вже йшли кінні польські хоругви Валавского, Рожінского, Тишкевича, Хмельовського, Хруслінська, князя
Адама Вишневецького. Їм потрібен був лише примара царя, для того, що б під виглядом «порятунку Росії» грабувати її.
На Путивльської дорозі кіннотники Валавского наткнулися на Лжедмитрія II, і віну супроводі польських хоругов рушив на Москву. Під Брянському «злодій»був розбитий. Він пішов в Орел, куди стали прибувати все нові й нові авантюристи з Польщі, з Волги й Дону, з України, з Росії.
Від імені царя Дмитра Івановича по всій Московської землі розсилалися грамоти. Навесні 1608, як тільки просохли дороги, з Москви на самозванця рушила царська рать під керівництвом брата царя, Дмитра Івановича
Шуйського. Військо Лжедмитрія II, що стояло по різних містах, зібралося в
Орлі і виступило назустріч московської раті. Битва відбулася 10 травня в десять верст від Болхова. Болховская перемога надзвичайно підняла авторитет
Лжедмитрія II. Армія самозванця, що збільшилася за рахунок влилися в неї тих, хто здався московських службових людей, рушила на Москву через Козельск,
Калугу, Можайск, Звенигород. Опору ніде не було. Скрізь люди виходили з хлібом - сіллю зустрічати Дмитра - законного царя,що повертається на престол.
1 червня рать самозванця побачила Москву, але брати штурмом полководці самозванця не зважилися і повели військо в село Тушино, де влаштували великий табір. Відтепер і назавжди Лжедмитрій II увійшов в історію під прозвання «Тушинский злодій». У Тушино безперервно підходили все нові й нові полки.
Міста Московської держави один за одним присягали царю Дмитру:
Великі Луки, Невель, Псков, Переславль - Залеський, Углич, Ростов,
Ярославль, Кострома, Вологда, Володимир, Шуя, Балахна, Муром, Арзамас,
Касимов. Тільки Нижній Новгород, Рязань, Смоленськ і Коломна відмовилися визнавати новоявленого царя.
Чи не поспішала визнавати Лжедмитрія II та Москві. Але в Москві не любили і
Василя Шуйського. Тому багато бояр і люди знатних прізвищ побачили, що в цій ситуації можна поживитися, і стали охоче «бігати» з Москви в
Тушино, де самозваний цар охоче жалував їх вотчинами і скарбницею.
Вдова вбитого Лжедмитрія I Марина Мнішек і її сімейство, затриманих підчас убивства царя Дмитра, перебували на засланні в Ярославлі. 11 вересня
Марину Мнішек урочисто доставили в Тушино. За допомогою переконання і грошей вона погодилася брати участь у цьому театрі.
На той час у Тушинському таборі зібралося величезне військо: близько 20 тисяч поляків, близько 30 тисяч запорізьких козаків, 15 тисяч донських козаків і, за різними оцінками, від 20 до 60 тисяч московських дворян, дітей боярських і стрільців. На чолі всього цього буйного спільноти стояв «Тушинский злодій».
Маріонетка в чужих руках, він був всього лише носієм священного царського імені. Донські і запорізькі козаки, поляки та росіяни «злодії» грабували,гвалтували, вбивали, вривалися в села і міста, потіхи ради витоптували посіви, плюндрували церкви, обдирали ікони, годували собак в вівтарях. Чи неминуло й трьох місяців після визнання Дмитра, як російські люди зненавиділи його царство.
Після облоги Трійці - Сергієва монастиря військами Сапіги і Лісовського від
Лжедмитрія II один за одним почали відпадати російські міста. Найближче оточення самозванця почало переговори з королем Сигізмундом, промацуючи грунт для переходу до короля. Від нього відреклися служили ради подачок російські бояри, від нього відреклися поляки, яким він ще недавно був потрібен.
Увечері 27 грудня 1609 Лжедмитрій II переодягнувся в селянський одягі втік з Тушинського табору. Свою втечу самозванець пояснював тим, що король польський Сигизмунд нібито зажадав від нього Сіверську землю, бажаючи звернути її в католицтво, але, отримавши відмову, схилив Тушинському військо до зради. Незабаром до Тушинського табору докотилися чутки про те, що Лжедмитрій II перебуває в Калузі. Першими до нього пішли козаки. 10 лютого 1610 з Тушино до Калуги бігла і Марина Мнішек.
Навколо самозванця знову зібралося велике військо, але становище «злодія »дещо змінилося: люди, що оточували його, щиро хотіли звести його на престол, тому що пов'язували з ним своє майбутнє. Переважну частину війська
Лжедмитрія II тепер становили соціальні низи - козаки, міщани, холопи,волоцюги - багато хто з яких свого часу служили під прапорами
Болотникова, «царевича Петра», князя Шаховського.
Між тим, що йшов до Москви король Сигізмунд у битві під Клушино розгромив московську рать Василя Шуйського. У Калузі вирішили, що час діяти настав. Армія «злодія» зупинилася біля стін Москви, в селі Коломенському. А в
Кремлі бояри зводили рахунки з Василем Шуйський. З одного боку, на Москву йшов король Сигізмунд, з іншого - «злодій». Сили опору не було - скільки-небудь боєздатні війська полягли під Клушино.
В ім'я відновлення порядку в державі вирішено було піти на «нульовий варіант »: Москва потопче Шуйського, в Калузі ні зложать Лжедмитрія II, а потім всі разом виберуть нового царя. Василь Шуйський був позбавлений влади, однак прихильники Лжедмитрія II відмовилися позбавити влади свого "царя".
Москва розгубилася: надії на «нульовий варіант» звалилися. Залишалося тільки йти на уклін до польського короля. Одночасно гетьман Жоклевский від імені короля Сигізмунда почав переговори з служили у Лжедмитрія II поляками.
«Тушинский злодій», дізнавшись про намір Жоклевского будь-що-схопити його, втік із загоном донських козаків. Фактичний перехід Московської держави під руку польського короля викликав захоплення далеко не всіх. І так вийшло, що в ці дні символом опору польським окупантам став лже царь «Дмитро Іванович».
Воспрянув духом, Лжедмитрій II почав таємно посилати послів до Москви,намагаючись знайти прихильників серед бояр. Але, на жаль, «Тушинському злодію» явно не під силу було стати на чолі патріотів - він міг бути тільки ватажком Злодіїв, чиї інтереси були йому набагато ближче.
10 грудня 1610 Лжедмитрій II відправився на Оку на прогулянку. Його супроводжував невеликий загін російських і татар. Раптово що їхав поруч із саньми хрещений татарин князь Петро - Араслан Урусов вдарив Лжедмитрія II шаблею і розсік йому плече. Скакали з іншого боку саней його молодший брат друге ударом відтяв голову самозванця. Вважається, що татари вбили
Лжедмитрія в помсту за те, що він убив Касимівського хана Урмамета.
Іван, син Лжедмитрія II і Марини Мнішек, що народився через кілька днів після смерті батька і що потрапив на сторінки історії під прізвиськом Воренок, був страчений в 1614 році як особливо небезпечний державний злочинець:чотирирічну дитину повісили.
4 Лжедмитрій III.
Навесні 1611 в Івангород з'явився ще один чоловік, який називав себе царем Дмитром. Його джерела зазвичай іменують «злодієм Сидорко», хоча за іншими даними, це був московський диякон Матвій з якоїсь церкви за Яузой. З Москви цей «ось» спочатку перебрався до Новгорода, де на ринку спробував видати себе за царевича, але був пізнаний і з ганьбою вигнаний. З Новгорода він утік до Івангород і там 23 березня оголосив, що він - врятований Дмитро. Лжедмитрій III вступив у переговори зі шведським комендантом Нарви
Філіпом Шедінгом, проте король послав до Лжедмитрій III свого посла,який впізнав у ньому самозванця. Після цього шведи припинили всякі контакти з ним.
Тим часом «злодій», зібравши навколо себе військо з всіляких «партизан», 8Липень підійшов до стін Пскова. У стан Лжедмитрія III стали перебігати деякі псковські жителі. У цей час до самозванця дійшли чутки, що до
Пскова наближаються шведські війська. Злякавшись «злодій» пішов зі своєю раттю в Гдов, де шведи все-таки знайшли його.
Шведський генерал Горн відправив Лжедмитрій III послання, в якому писав,що не вважає його справжнім царем, але так як його «визнають вже багато»,то шведський король дає йому доля у володіння, а за це нехай він відмовиться про своїх домагань на користь шведського принца, якого російські люди хочуть бачити своїм царем. Лжедмитрій III, граючи в «законного царя», зобуренням відкинув цю пропозицію. Під його проводом козаки зробили вдалу вилазку і прорвалися через шведське оточення. В бою «злодій»був поранений. Його відвезли в Івангород, де він дізнався про те, що московські козаки визнали його своїм царем. До того ж козаки надіслали йому на підмогу Івана Лизуна - Плещеєва і отамана Казаріна Бегичева з козацьким загоном.
Плещеєв, який знав в обличчя Лжедмитрія II, публічно визнав у «злодія Сидорко»царя Дмитра Івановича.
Псковичі відправили Лжедмитрія III в Івангород про готовність прийняти його. Але його царювання в Пскові тривало недовго і залишило у жителів міста самі важкі спогади. Діставшись до влади, «злодій» почав розпутну життя,чинив насильства над городянами, і покрив населення тяжкими поборами.
Відстали від «злодія» і стояли під Москвою козаки.
Псковичі вже готові були повстати і скинути чергового «Дмитра», але
«Злодій», збагнувши, що справа його зле, в ніч на 18 травня втік з міста. За ним кинулися в погоню, привезли в Псков і посадили до в'язниці. 1 липня 1612 його повезли до Москви.
По дорозі на обоз з «злодієм» несподівано напав польський загін Лісовського, в наслідок чого Лжедмитрій III був убитий.
Є й інше свідоцтво. Лжедмитрія III все-таки доставили до Москви і там стратили.
Список використаної літератури:
1. Нізовскій А. «Русские самозванці»
2. Скринніков Р.Г. «Самозванці в Росії на початку XVII століття: Григорій
Отреп'єв»
3. Зуєв М.М. «Історія Росії».
4. Костомаров М.І. «Смутні часи в Московській державі».
5. Дворниченко А.Ю., Ильин Е.В., Кривошеєв Ю.В., Той Ю.В. «Російська історія з найдавніших ча