якому засобу праці який часто розглядається як фізичний капітал
Работа добавлена на сайт samzan.net:
28. Капітал.
Капітал в економіці — це чинник виробництва у вигляді вартості, здатної приносити прибуток або збиток. Капітал не тотожний будь-якому засобу праці, який часто розглядається як фізичний капітал. Засіб праці може стати капіталом (збільшувати або зменшувати свою вартість) тільки тоді, коли його власники вступлять у певні відносини з власниками інших чинників виробництва. Ці відносини називаються економічними.
Капітал-це авансована вартість, що в процесі свого руху приносить більшу вартість, тобто само зростає.
Умовами, за яких функціонує категорія капітал, є:
1) високорозвинуті товарне виробництво, обіг і ринок;
2) наявність такої мотивації діяльності виробника, як особисте збагачення за рахунок одержання прибутку;
3) зосередження в частини господарюючих суб’єктів значної кількості засобів виробництва і грошових ресурсів;
4) наявність людей праці, юридично вільних, але які позбавлені засобів виробництва і життєвих благ, що змушує їх найматися.
Визначають наступні форми капіталу;
- за джерелами формування: власний та залучений;
- за напрямами інвестування: речовий, людський, інтелектуальний,
соціальний;
- за сферами застосування: промисловий, торговельний, позичковий;
- за значенням у створенні та перерозподілу доходів: реальний та фіктивний;
- за формами функціонування: індивідуальний, колективний,
суспільний;
- за способом обороту та перенесення вартості: основний, оборотний;
- за роллю у створенні додаткової вартості: постійний та змінний;
- за функціональними формами: грошовий, виробничий і товарний;
- за масштабами функціонування: місцевий, регіональний,
національний, транснаціональний;
- за інноваційною спрямованістю: не ризиковий, венчурний
(ризиковий).
Визначають три основні аспекти капіталу:
1) техніко-економічний з увагою до матеріально-речових запасів;
2) організаційно-економічний, який пов’язаний з різноманіттям
організації виробничого процесу, наприклад, при залученні зовнішніх активів;
3) соціально-економічний з підґрунтям таких моментів:
- високорозвинене товарне виробництво;
- наявність мотивації до збагачення;
- певний ступінь концентрації виробництва і капіталу;
- відсутність власних засобів виробництва у частини населення, яка
здатна до найманої праці;
- юридична свобода суб’єктів.
Капітальні витрати можливо підрозділити на дві великі частини: засоби виробництва і робочу силу.
29.Витрати виробництва
Витратами виробництва називаються витрати ресурсів на виготовлення товарів і послуг, виражені у грошовій формі. У процесі виробництва здійснюються витрати живої та уречевленої праці. У витратах виробництва затрати праці набирають форми затрат капіталу. Економічні витрати виробництва — це сукупні затрати на виробництво товару. Іншими словами, економічні витрати — це ті видатки, які фірма повинна зробити для того, щоб придбати ресурси для організації виробництва товарів. Витрати виробництва поділяються на зовнішні і внутрішні
Зовнішні витрати — це видатки на ресурси постачальникам, які не є співвласниками даної фірми. Це плата за сировину, паливо, транспортні та трудові послуги, енергію тощо. Внутрішні витрати — це затрати власних, неоплачуваних, внутрішніх ресурсів.
Одним з елементів внутрішніх витрат є нормальний прибуток Нормальний прибуток — це плата за виконання підприємницьких функцій, це плата, необхідна для того, щоб утримати підприємницький талант на даному підприємстві.
Розрізняють також постійні та змінні витрати.
Постійними витратами - (FC) називають такі, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва.
Змінними витратами (VC) називають витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату, сировину, матеріали, паливо, електроенергію. Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва (ТС). Суму постійних і змінних витрат виробництва називають загальними витратами фірми (- TC). Тому формулою загальних витрат є:
TC=FC+VC
де FС - постійні витрати, VC - змінні витрати.
Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (MC) - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг: MC=
TC/Q
де TC - зміна загальних витрат, Q - зміна кількості продукції, що виробляється.
Зостання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже - і до підвищення їх ціни.
Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься.
Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона, як сукупні витрати, поділені на кількість виробленої продукції, тобто як середні витрати:
AC= TC : Q,
де AC - середні витрати, TC - загальні витрати, Q - кількість виробленої продукції.
Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи.
Товаровиробники в умовах конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва або собівартості продукції. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів.
30.Економічна природа прибутку.
Прибуток виступає безпосередньою метою господарської діяльності і всіх суб'єктів ринкової економіки, зайнятих підприємництвом. Прибуток є зворотним боком витрат виробництва, він кількісно залежить від витрат і є результатом господарської діяльності, її метою.
Природа прибутку, механізм його створення і розподілу завжди привертали
увагу провідних учених різних епох.
Велику роль у розробці теорії прибутку відіграли представники класичної
політичної економії В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо. їх революційні погляди на природу прибутку стали науковим підґрунтям для формування нових сучасних концепцій теорій прибутку. Так, А. Сміт розглядав прибуток як результат праці найманих працівників, оскільки вартість, яку вони додавали до вартості матеріалів, поділялася на дві частини: оплату їх праці і прибуток підприємця.У загальному вигляді під прибутком розуміють суму коштів, на яку доходи від продажу товарів (послуг) перевищують витрати на виробництво і продаж цих товарів (послуг). У такому значенні він визначається як різниця у
грошовому виразі між виручкою (сумою продажів) від реалізації продукту
господарської діяльності і сумою витрат на фактори виробництва, що забезпечують цю діяльність.
Прибуток — найбільш узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності підприємства і економіки загалом Прибуток характеризує чистий дохід у тому вигляді, в якому такий дохід виступає на поверхні економічних явищ за умов економічної відокремленості господарюючого суб’єкта, в т. ч. виробника. Чистий дохід (абстрактно) — це виражена у грошовій формі вартість додаткового продукту, який становить основну частку даного доходу.. Нині аналіз прибутку здійснюється на двох рівнях:мікроекономічному (рівень підприємства) і макроекономічному (рівень економіки), кожному з яких відповідає свій вид звітності, своя мета.
Ключовими формами прибутку є:
- розрахунковий, або бухгалтерський як підсумок порівняння виторгу
від реалізації і бухгалтерських витрат;
- економічний як різниця між виторгом і економічними витратами;
- монопольний як наслідок монопольного становища продавця і
відповідно монопольно високої ціни на товар;
- валовий як фактична різниця між виторгом і витратами;
- чистий як підсумок вирахування з валового прибутку податків і
зборів, інших обов’язкових платежів, дивідендів тощо.
Рентабельність(норма рентабельності) на відміну від норми прибутку
має у знаменнику цифру повної собівартості й такий формальний вираз:
Р= Пр: СВ х100%,
де Р– рентабельність; Пр- маса прибутку; СВ– собівартість продукції.
31.Кругообіг і обіг промислового капіталу.
Капітал - це не тільки самозростаюча вартість і специфічні капіталістичні відносини. Капітал є завжди рух самозростаючої вартості в просторі і часі. Рухом капіталу є його кругообіг і обіг.
Кругооборот промислового капіталу - безперервний рух капіталу за трьома стадіями із послідовною зміною форм і поверненням у свою початкову форму у збільшеному, як правило, обсязі. Безперервний рух капіталу за логікою його кругообороту є оборотом капіталу.
Рух капіталу, в процесі якого він послідовно перетворюється із однієї
форми в іншу та повертається до вихідної форми, має назву кругооборот
капіталу. Рух капіталу не обмежується одним кругооборотом, він постійно
повторюється, в результаті формула кругооборота приймає вигляд:
ЗВ ЗВ
Г– Т <.РС..В… – Т′– Г′– Т′ <.РС..В… – Т′′– Г′′ і т.д.
Оборот капіталу - це безперервно повторюваний кругооборот капіталу в результаті якого авансовані кошти повністю повертаються до своєї початкової форми
.Кругооборот капіталу як безперервний процес, має назву оборот
капіталу. Швидкість обороту(кількість оборотів за рік) авансованого капіталу
за рік визначається за формулою:
n = 360 : О,
де360 – кількість днів у господарському році, О– тривалість одного обороту.
32.Амортизація та відтворення основного капіталу.
Амортизація - термін, використовується у двох значеннях:
1) процес поступового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру Його зношування;
2) процес відновлення вартості основного капіталу за рахунок цільового нагромадження грошових засобів.
Амортизаційний фонд – це
грошовий фонд підприємства, на якому накопичуються кошти для подальшої
заміни зношених знарядь праці або їх ремонту.
Норма амортизації розраховується за формулою
На= А: Вп х100%,
де А– річна сума амортизації, Вп
– первісна вартість знаряддя праці.
До основних методів амортизації належать:
1. Метод прискореної амортизації– така система її нарахування, за якої
протягом перших років чи всього амортизаційного періоду забезпечується
випереджальне зростання нагромадженої суми амортизаційних відрахувань
порівняно з реальними темпами витрат споживчих властивостей і вартості
засобів праці. При цьому
використовують: а) незмінну річну норму амортизації відносно залишкової вартості засобів праці, яка поступово зменшується; б) поступове скорочення річних норм амортизації відносно початкової вартості основного капіталу в міру подовження строків його функціонування.
2. Метод не прискореної амортизації – така система її нарахування, за
якої протягом економічно раціонального строку служби засобів праці забезпечується рівність нагромадженої суми амортизаційних відрахувань та
реальних темпів втрати споживчих властивостей і вартості цих засобів праці.
Аналіз проблем не прискореної амортизації свідчить про неможливість
точного розрахунку її параметрів для конкретного засобу праці. Тому з певним допущенням методом неприскореної амортизації прийнять вважати прямолінійний метод, згідно з яким амортизація нараховується пропорційно календарному часу використання засобів праці.
Державна амортизаційна політика є важливим чинником активізації
інвестиційної діяльності підприємств за умов ринкової економіки.
33 Інфраструктура ринку.
Інфраструктура ринку є основою, фундаментом ринкової системи, її
внутрішньою побудовою, що забезпечує цілісність. Завдяки інфраструктурі здійснюється рух потоків товарів та послуг від продавця до покупця.
Інфраструктура в будь-якій соціально-економічній системі перш за все
являє собою сукупність елементів, які забезпечують безперебійне стійке
функціонування взаємозв’язків об’єктів і суб’єктів даної системи. Саме тому
інфраструктура як певна підсистема іншої системи, покликана:
- по-перше, забезпечити функціонування взаємозв’язків між елементами
системи, що включають об’єкти й суб’єкти.
- по-друге, виконує регулюючу функцію, певним чином упорядковуючи взаємодію
елементів самої системи, і функція є активною;
- по-третє, слід зазначити, що аналіз ринкової інфраструктури може
здійснюватися на декількох рівнях: глобальному й локальному. Глобальний, в свою чергу, існує у двох вимірах– світовому і національному і включає в себе ряд локальних ринкових інфраструктур.
Інфраструктура – це основа, підґрунтя, фундамент економічної системи та її
підсистем, її внутрішня будова, що забезпечує цілісність.(сукупність галузей та видів діяльності, які обслуговують виробничу й невиробничу сфери економіки)
Завдяки інфраструктурі
здійснюється рух потоків товарів і послуг від продавця до покупця
Інфраструктура ринку – комплекс інститутів, служб, підприємств,
організацій, які забезпечують нормальний режим безперебійного
функціонування ринку.
Інфраструктура ринку покликана забезпечувати цивілізовані стосунки
між суб’єктами через свої функції.
Функції інфраструктури ринку:
1. Правове й економічне консультування підприємств, захист їхніх інтересів у державних та інших структурах.
2. Забезпечення фінансової підтримки і кредитування підприємств.
3. Підвищення оперативності, ефективності роботи суб’єктів ринку.
4. Регулювання руху робочої сили.
5. Створення умов для ділових контактів підприємств.
6. Сприяння матеріально- технічному забезпеченню і реалізації товарів та послуг .
7. Страховий захист підприємницької діяльності.
8. Здійснення маркетингового, інформаційного та рекламного
обслуговування
Ринкова інфраструктура має складний і різноманітний характер та
включає наступні основні складові:
- організаційно-технічну.
- фінансово-кредитну.
- державно-регуляторну.
- науково-дослідну.
- інформаційну.
34 Сутність, функції та види конкуренції.
Потужним інструментом ринкової економіки, рушійною силою, яка
примушує товаровиробників підвищувати ефективність виробництва,
знижувати витрати виробництва, підвищувати якість продукції, провадити організаційні та структурні зміни є конкуренція.
Конкуренція – економічне
суперництво, боротьба між суб’єктами господарської діяльності за кращі умови
виробництва і реалізації товарів та послуг з метою отримання якомога більшого
прибутку.
Основними умовами виникнення та існування конкуренції є:
1. Наявність на ринку необмеженої кількості незалежних виробників і
покупців товарів або ресурсів.
2. Свобода виробників щодо вибору господарської діяльності.
3. Абсолютно вільний доступ економічних суб’єктів до ринку і такий же вільний вихід із нього.
4. Певна відповідність між попитом і пропозицією; відсутність
надвиробництва і дефіциту.
5. Абсолютна мобільність матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів.
6. Відсутність угод між постачальниками та споживачами ресурсів, які можуть обмежити конкуренцію.
7. Наявність у кожного учасника конкуренції повної інформації про
попит, пропозицію, ціни, норму прибутку тощо.
Конкуренція у своєму розвитку пройшла складний еволюційний шлях
Сучасними фактори конкуренції: загальноекономічні, технологічні,
інституціонально-соціальні, міжнародні.
Існує чиста конкуренція дозволяє побудувати деяку ідеальну модель функціонування
економіки, порівняно з якою можна вивчати реальні ринкові структури.
У прцесі конкуренції виникає Закон конкуренції виражає внутрішньо
необхідні, сталі, суттєві причино– наслідкові взаємозв’язки між економічними суб’єктами у боротьбі за найвигідніші умови виробництва і реалізації товарів з метою одержання найбільшого прибутку.
35 Природа виникнення монополізму.
На межі ХІХ– ХХ ст. почався бурхливий процес становлення і розвитку монополій.
Причинами виникнення і розвитку монополій пов’язані з дією
об’єктивних економічних законів, які обумовили дію наступних причин:
1. Закону конкуренції.
2. Закону концентрації капіталу і виробництва. Концентрація капіталу–
це процес збільшення розмірів індивідуального капіталу за рахунок
капіталізації прибутку, тобто використання певної його частини на розширення
виробництва.
3. Процесу централізації капіталу. Централізація капіталу – це
збільшення розмірів капіталу внаслідок поглинання або об’єднання кількох
раніше самостійних індивідуальних капіталів в один, більший.
4. Трансформація індивідуальної приватної власності.
5. Економічні кризи, які у другій половині ХІХ ст. стали фактором
прискорення концентрації і централізації виробництва і створення на цій основі
монополій
Монополізація – це процес досягнення суб’єктом господарювання
монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або
посилення цього становища.
Під монополізмом розуміють активні дії монопольних структур,
спрямовані на реалізацію своїх переваг у процесі взаємовідносин з іншими
суб’єктами господарювання.
Конкретною формою монополізму є монополія. Монополія у широкому
розумінні означає виключне право держави, підприємства, фізичної особи на
володіння будь-чим або на здійснення якого-небудь виду діяльності.
Класифікація монополій.
За умовами функціонування поділяються на два типи:
- підприємницькі (пов’язані із розвитком підприємств на основі
концентрації капіталу і виробництва);
- інституціональні (пов’язані з нерівністю умов конкуренції, які надає
держава для різних її учасників.
За характером і причинами виникнення монополії поділяють на три типи:
- монополія окремого підприємства;
- монополія як угода;
- монополія, що ґрунтується на диференціації продукту.
За сферою функціонування і причиною виникнення розрізняють:
- природна;
- адміністративна.
Поява економічної монополії зумовлена економічними причинами,
формується на базі закономірностей господарського розвитку У сучасних умовах капіталів створюються нові форми монополій: багатогалузеві концерни, конгломерати, консорціуми.
Характерною особливістю сучасного ринку є поєднання, переплетіння,
взаємопроникнення різноманітних організаційних форм монополій, що
свідчить про подальший розвиток, поглиблення процесів монополізації
сучасної економіки.
36 Аграрні відносини,їхній зміст і особливості
Сільське господарство виконує дві ключові макроекономічні функції:
- виробництво продуктів харчування;
- забезпечення сировиною інших галузей економіки.
У сільському господарстві виробничим відносинам властиві особливості
якісного, принципового характеру, які дозволяють виділити їх в окрему сферу аграрних відносин.
Аграрні відносини– це складова економічних відносин, які виникають у
сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як
головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва,
розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.
Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що в сільському
господарстві основним засобом виробництва є земля.
Земля – природний агрегований економічний ресурс, який
використовується в процесі виробництва. Особливість аграрних відносин, земля є предметом праці й одночасно засобом виробництва.
особливості аграрної сфери:
- виключно висока роль природно-кліматичних факторів відтворення
(родючість землі, біологічні ритми розвитку рослин, залежність від природних негараздів та ін.);
- сезонність робіт;
- значна різниця між часом виробництва і безпосереднім робочим
періодом;
- значна фондо- і енергоозброєність праці;
- суттєва питома вага частини продукції. що не виступає у товарній
формі в зв’язку з необхідністю забезпечення відтворення (насіння рослин, тварини для продовження роду);
- необхідність поєднання технічної забезпеченості, досягнень генетики
й селекції та заходів щодо відновлення земель і екологічної чистоти продукції.
Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі є: суспільство в
цілому в особі держави; сільськогосподарські підприємства; індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції
Характер і особливості аграрних відносин визначаються насамперед
формою власності на землю як основний засіб виробництва. Форми власності на землю: державна, муніципальна(комунальна), приватна.
Природні ресурси зазвичай поділяються на відновлювані та не відновлювані.
37 Земельна рента,її сутність,види, і механізм утворення.
Складовою аграрних відносин є рентні відносини. З виникненням
власності на землю виникає й відповідна їй форма доходу– земельна рента.
Рента– це передача частини доходу землеробом власнику землі за використання його земельної ділянки.
Визначають три форми земельної ренти: диференціальна; абсолютна;
монопольна.
Причиною існування диференціальної ренти є монополія на землю як на
об’єкт господарювання. Умовами створення даної ренти є обмеженість землі та відмінності в її родючості. Причиною утворення диференціальної ренти ємонополія на землю як об’єкт господарювання, яку здійснюють власник абоорендар земельної ділянки. Визначають дві форми диференціальної ренти:
- диференційна рента І як додатковий чистий дохід на підставі
володіння кращих за природною родючістю і місцезнаходженню земель;
- диференційна рента ІІ як додатковий чистий дохід у підсумку
додаткових вкладень з метою підвищення родючості землі.
Причиною існування абсолютної ренти є монополія приватної власності на
землю, що дозволяє підтримувати високу ціну на аграрну продукцію і закріплює високу норму прибутку у сільському господарстві– понад середню норму. Абсолютна рента утворюється на всіх земельних ділянках як надлишок суспільної вартості сільськогосподарської продукції над ціною виробництва.
Вона виникає тоді, коли існує монополія приватної власності на землю, яка заважає вільному переливанню капіталу з промисловості в сільське господарство, що спричиняє технічне відставання цієї галузі порівняно з
промисловістю. Абсолютна рента є даниною, яку отримує землевласник на
основі права приватної власності.
Монопольна рента утворюється на землях особливої якості чи в
особливих кліматичних умовах. Причиною існування монопольної ренти є підвищений попит на деякі види продукції, наприклад, при їх виробництві в особливих природних умовах.
Рівень ренти встановлюється
у точці перетину кривої пропозиції обмежених ресурсів i кривої попиту, щовідбиває їх продуктивність, тобто граничний доход вiд даного фактора. Зміна розміру ренти ніяк не впливає на кiлькiсть землi, що пропонується для
використання, тому рента не виконує спонукальної функції Р=R/r*100
де Р— ціна землi; R — рента; r — позичковий процент.
38 Агропромислова інтеграція й агропромисловий
Агропромислова інтеграція – це встановлення сталих прямих зв’язків
селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей
(промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки тощо). комплекс.
Аграрний комплекс країни(АПК)– це виробничо-територіальна система,
яка, поєднуючи продуктивні сили (природні ресурси, працю, капітал),
забезпечує виробництво сільськогосподарської продукції, її закупки, транспортування, зберігання, промислову переробку і торгівлю продовольчими(і непродовольчими) товарами на всій території держави та за її межами. Характерною ознакою АПК є ланцюгова залежність його галузей у
виробничих циклах, наявність регіональних, ринкових, технологічних,
ресурсних та економічних зв’язків.
Безперервне відтворення в аграрному секторі економіки пов’язане з
функціонуванням агропромислового комплексу (АПК), або агробізнесу, який
включає такі складові:
- саме сільське господарство;
- галузі із забезпечення сільського господарства засобами виробництва;
- галузі промислової переробки сільськогосподарської продукції;
- виробнича і соціальна інфраструктура АПК.
Подолання кризової ситуації в аграрному секторі української економіки
включає наступні складові:
- роздержавлення земель;
- паювання земель, що перебувають у колективної власності;
- залучення значних інвестицій;
- якісний стрибок у розвитку соціальної інфраструктури села.
Ефективність функціонування АПК оцінюють за допомогою системи
показників: показники рівня життя відображають обсяг національного доходу на душу населення, суспільний рівень споживання продукції АПК, показники добробуту населення, забезпечення його природними, зокрема земельними ресурсами.
39 .Зміст та основні риси перехідних економічних систем.
Економіка будь—якої країни функціонує як багатовимірна система, що
складається з великої кількості різних взаємопов’язаних та взаємозалежних
компонентів, які розвиваються відповідно до спільних для всієї системи законів.
Економічна система – історична сукупність виробничих відносин, що
відповідає продуктивним силам і взаємодіє з ними, ґрунтується на основі об’єктивних законів і суб’єктивних чинників.
Вчений економіст П. Самуельсон визначає будь—яку економічну
систему, незалежно від її соціально—економічної форми, як таку, що має
відповідати на три запитання:
1. Що виробляти і в яких обсягах?
2. Як виробляти(хто та за допомогою яких ресурсів і технологій) ?
3. Для кого виробляти (хто буде власником і споживачем виробленої
продукції) ?
Економічна система має забезпечувати не лише теоретичну відповідь на
ці запитання, а й реальні економічні дії, бо кожна з існуючих систем не здатна запобігти альтернативному вибору в умовах обмежених ресурсів і виробничих можливостей.
Важливою характеристикою економічної системи є її структурні
елементи:
Продуктивні сили — це сукупність засобів виробництва, працівників з
їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення
матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей
Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної
системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня
науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці.
Економічні відносини — це відносини між людьми з приводу
виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальнихблаг. Система економічних відносин складається з: техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин, основою яких є
відносини власності, які займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі взагалі, виконуючи в ній системо утворюючу функцію. Техніко-економічні й організаційно-економічні відносини відображають систему відносин «людина – виробництво». Соціально-економічні відносини відображають систему відносин «людина– людина».
Господарський механізм складається із сукупності форм і методів
регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб'єктів
на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових
норм та інституційних утворень. Його функція полягає у забезпеченні
динамічної рівноваги у суспільному виробництві, перш за все між
виробництвом і споживанням, попитом й пропозицією.
Треба підкреслити багаторівневість системи з такими основними
суб’єктами:
- мікрорівень з діяльністю індивідів, сім’ї, підприємств і установ;
- мезорівень з інститутами окремих регіонів, галузей, виробничих
комплексів;
- макрорівень з функціонуванням державних і загальнонаціональних
організацій(профспілок, об’єднань підприємців та ін.);
- мегарівень з взаємодіями міжнародних і міждержавних учасників.
озвиток економічних систем оцінюється за такими основними
критеріями:
- форми й типи власності як стрижень соціально-економічних відносин;
- технологічні способи виробництва як єдність конкретно-історичних
продуктивних сил і організаційно-економічних відносин;
- спосіб управління і координації економічної діяльності.
Визначають такі основні типи економічних систем:
1. Традиційна (патріархальна), характеризується: багатоукладністю
економіки; збереженням натурально-общинних форм господарювання;
відсталою технікою й технологією; використанням ручної праці; нерозвиненою інфраструктурою; потерпає від засилля іноземного капіталу та не в міру активного перерозподілу національного доходу державою тощо.
2. Командно-адміністративна, характеризується пануванням державної
власності; відсутністю конкуренції; директивним плануванням; неринковими
господарськими зв’язками; управлінським характером розподілу; ігноруванням законів товарно-грошових відносин; жорсткою підпорядкованістю суб’єктів господарювання; нерозвиненістю або відсутністю ринкового менталітету тощо.
3. Ринкова економіка, характеризується різноманітністю форм власності
при домінуванні приватної; пануванням товарно-грошових відносин,
конкуренцією; вільним ціно утворюванням, що ґрунтується на взаємодії попиту й пропозиції; свободою підприємництва; пріоритетом особистого інтересу тощо.
4. Змішана, характеризується високим рівнем розвитку продуктивних
сил; розвиненою інфраструктурою; різноманіттям форм власності й
рівноправним функціонуванням різних господарських суб’єктів; поєднанням
ринкового механізму з державним регулюванням, їх органічне перетинання; орієнтована на посилення соціальної направленості економіки; є адекватноюформою функціонування сучасних розвинених країн.
5. Перехідна, характерна для країн, які вивільнилися від адміністративно-командної економіки й здійснюють трансформації до ринку, трансформаційний процес здійснюється суперечливо, бурхливо з гострими соціально-економічними потрясіннями, кризовими явищами.
40 Передумови переходу економіки постсоціалістичних країн до ринкових відносин.
Концепції переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки:
Соціально орієнтовану ринкову економіку, яку прагнуть створити постсоціалістичні країни, можна визначити як систему, в основі якої переважає приватна власність, свобода підприємництва, вільний продаж усіх факторів виробництва, товарів та послуг.
Головні завдання перехідного періоду від адміністративно-командної до соціально орієнтованої ринкової системи такі:
-реформування відносин власності;
-роздержавлення (обмеження втручання держави в економічне життя суспільства аж до повного вилучення, відмова від прямого управління держави економікою, створення умов для зростання кількості господарюючих суб'єктів);
-приватизація (перехід у приватну власність значної частки державної власності);
-демонополізація (створення і захист конкурентного середовища, подолання державної та недержавної монополії);
-лібералізація, яка набуває двох форм — внутрішньоекономічної (усунення державного контролю за цінами на переважну більшість товарів та послуг, запровадження свободи торгівлі юридичних та фізичних осіб і підпорядкування діяльності товаровиробника умовам ринку) і зовнішньоекономічної (розширення доступу в країну іноземних інвестицій; роздержавлення зовнішньоекономічних зв'язків і зняття протекціоністських обмежень на експорт; зняття обмежень на імпорт; конвертованість національної валюти тощо).
-макроеконо.нічна стабілізація (мінімізація дефіциту державного бюджету, припинення надлишкової грошової емісії та пільгового кредитування, що спричиняють інфляцію);
-формування ринкової інфраструктури;
-соціальний захист найвразливіших верств населення.
Перехід до ринкової економіки є досить суперечливим процесом
системної трансформації усього суспільства, який породжує різні погляди на хід трансформації. У економічній теорії й практиці виділяють наступні підходи:
- критичний з пріоритетом на негативні наслідки пов’язані з корупцією, тіньовою економікою тощо;
- ліберальний з пропозицією більш послідовних й глибоких перетворень;
- компромісний з ціллю пошуку менш руйнівних шляхів розвитку.
З точки зору швидкості перетворень розрізняють дві основні стратегії дій:
перша, шокова терапія, передбачає шляхи швидкої лібералізації цін, широку приватизацію на концептуальній основі монетаризму; друга, градуалізм, як компроміс засобів повільних й поетапних перетворень.
У економічній теорії й практиці виділяють наступні шляхи трансформації економіки:
- стратегія двох секторної економічної трансформації з паралельним
розвитком крупних підприємств під егідою державного сектору, малих й
середніх структур як бази ринкового сектору;
- інституціональні теорії постіндустріального й інформаційного
суспільства підкреслюють факт глобальної еволюції з всезагальними змінами
для усіх попередніх систем;
- теорії соціально - ринкового господарства з регулюючою роллю
держави, що створює умови для ринкового господарства й підтримки високих
соціальних стандартів життя;
- теорії змішаної економіки підкреслюють поєднання ринкових й
адміністративних механізмів при економічній трансформації;
- моделі ринкового соціалізму з поєднанням планових і ринкових
механізмів, домінуванням власності трудових колективів тощо;
- теорії трансформаційного циклу, згідно з якими трансформація має дві
фази: руйнівну у межах командної системи та конструктивну з початком
перехідного періоду; одночасно можливі регресивні рухи впритул до
катастрофічних дій у вигляді громадянських війн, тероризму та інших негативних наслідків.
Головною ознакою української економіки є її трансформаційний
характер, рух від одного якісного стану до іншого як результат глибоких
системних змін в економічній й політичній сферах. У ході трансформації
повинні бути вирішені такі основні завдання:
- перебудова відносин власності шляхом роздержавлення і розвитку
підприємництва;
- формування ринкової інфраструктури;
- становлення переважно ринкового ціноутворення;
- фінансова стабілізація;
- формування середнього класу як соціальної бази ринкової економіки;
- створення реальної системи адресної соціальної підтримки населення.
-41 Підприємство, фірма,як основна ланка ринкової трансформації економіки країни.
За законом України підприємство – самостійний суб’єкт
господарювання, що має право юридичної особи і здійснює виробничу,
науково-дослідну й комерційну діяльність з метою отримання прибутку та задоволення потреб споживачів.
Термін Підприємство– це
техніко-організаційна ланка фірми, в межах якої безпосередньо здійснюється
технологічне поєднання засобів виробництва та робочої сили і діяльність якої спрямовується на досягнення цілей фірми. Фірма може володіти одним чи кількома підприємствами.
Фірма– основний товаровиробник і основна виробнича ланка з такими головними рисами:
- обов’ язкова державна реєстрація як юридичної особи з назвою, статутом,
розрахунковим та іншими рахунками, веденням обліку, печаткою, товарним знаком.
- виробництво товарів.
- постійне відновлення виробничих дій, або індивідуальне відтворення.
- проходження життєвого циклу виробничої діяльності з такими основними фазами: - утворення;
- розвиток; - криза;
- санація(оздоровлення); - банкрутство;
- ліквідація(закриття).
42 Роздержавлення і приватизація як основа ринкових перетворень економіки.
Приватизація — один із основних напрямків перетворення української економіки на ринкових засадах, її успіх або невдача багато в чому визначає хід економічної реформи.
Процес приватизації охоплює приватизацію майна державних підприємств, державного житлового фонду, землі тощо.
Роздержавлення — це процес перетворення державної власності в інші недержавні форми — приватні, змішані, акціонерні і колективні, тобто вилучення в держави певних засобів і передача їх у приватну власність. Але це не виключає, що держава може мати свою власність, проводити економічну, соціальну і технічну політику, займаючись, насамперед, підприємницькою діяльністю в змішаних, акціонерних товариствах, фірмах і володіти контрольним пакетом акцій. Основним напрямком приватизації є перетворення відносин власності і передача цілого ряду державних підприємств у власність юридичних та фізичних осіб.
Під роздержавленням маємо на увазі загальний процес переходу від тоталітарної державної економіки до економіки змішаної, багатоукладної. Цей процес пов'язаний з денаціоналізацією, приватизацією, демонополізацією, демократизацією економіки, а також зі складовими частинами цього процесу: орендою, комерціалізацією, корпоратизацією і персоніфікацією власності.
Форми і методи роздержавлення.
Роздержавлення:в межах державної власності,поза межами державної власності,демонополізація,
децентралізація,нові види державної власності (муніципальна, комунальна).
Форми приватизації:продаж (аукціон, конкурс тощо),безплатне передавання,
пільгова приватизація,оренда з правом наступного викупу,створення спільних і змішаних підприємств,дерегуляція державних підприємств (розукрупнення, спрощення взаємовідносин з державою, менш жорсткий контроль з боку держави),розвиток кооперативної та колективної власності на основі державної власності,комерціалізація державних підприємств,акціонування за участю державних підприємств,оренда, договірні, контрактні відносини, франчайзинг,трастові компанії, довірча власність,концесія,корпоратизація державних підприємств,підвищення конкурентоспроможності, мобільності, гнучкості, ефективності та самостійності державних підприємств розвиток конкурентного середовища, поява недержавних форм власності та суб'єктів господарювання, підвищення ефективності всієї економічної системи.
Приватизація власності. приватизація не обов'язково повинна здійснюватись стовідсотково, влучно, коли за державою залишається частина акціонерного капіталу від належавших їй підприємств.
Лібералізація ринків. В цьому випадку державне підприємство втрачає владу над ринком, який перетворюється з
монопольного на конкурентний.
Оздоровлення державного сектора. Тобто, поступова ліквідація неринкової сфери.Утворення змішаних підприємств. Для стимуляції їх виникнення та розширення сфери діяльності використовують пільгове оподаткування, особливий режим кредитування.
Роздержавлення і приватизація дають можливість створити нову структуру власності таку, яка складає економічну базу ринкової економіки.
Під приватизацією розуміють створення нових недержавних форм власності зокрема перехід власності в індивідуальне і колективне володіння. Та не слід стверджувати, що державна власність ліквідується, зникає повністю. У світі немає жодної країни де б держава не була власником. В процесі приватизації значна частина державного майна буде вилучена з державної власності.
Способами приватизації є:
продаж державного майна на аукціоні та за конкурсом,купівля-продаж часток держави і капіталу підприємств за конкурсом та на аукціоні,викуп майна трудових колективів,перетворення державних підприємств в акціонерні товариства з приватним володінням акцій і т. д. Приватизація державних підприємств має вирішальне значення для різних форм власності.
43 Структурна перебудова економіки.
Структура (від латинського structura - побудова, розміщення) - це внутрішня будова чогось, певний взаємозв'язок складових частин цілого, що забезпечує його цілісність та збереження основних властивостей при зовнішніх та внутрішніх змінах. Структура економіки - це комплекс внутрішніх зв'язків між її основними елементами (сферами, галузями, секторами, регіонами, формами власності тощо) і окремими структурними утвореннями всередині цих елементів, пов'язаних між собою поділом праці. Це насамперед пропорції між її різними складовими.
Структурна перебудова має широкий спектр впливу на формування і розвиток ефективної ринкової моделі економіки. Реалізація її цілей передбачає визначення основних напрямів. Це, по-перше, формування макроекономічних пропорцій, адекватних соціально орієнтованій ринковій економіці. Такі пропорції повинні, з одного боку, забезпечити найсприятливіші умови для підвищення темпів зростання ВВП як основного показника, що визначає ресурсні можливості економіки, а з іншого - ефективне його використання в таких сферах, як кінцеве споживання, інвестиції та зовнішня торгівля. Щоб ці пропорції сформувати, потрібні такі заходи:
- стабілізація і поступове підвищення темпів розвитку економіки;
- підвищення ефективності виробництва, передусім за рахунок зниження матеріаломісткості виробництва на основі прогресивних технологій;
- формування галузевої структури виробництва ВВП, наближеної до структури розвинених країн. Це потребує високих темпів розвитку сфери послуг;
- досягнення ефективнішого використання ВВП за рахунок збільшення частки споживання населенням матеріальних благ і послуг, нарощування експортного потенціалу та формування позитивного сальдо торгового балансу.
Другим напрямом структурної перебудови економіки є розвиток науково-технічного потенціалу, максимальне його спрямування на розроблення, освоєння та широке використання принципово нових машин, технологій та матеріалів. Реалізація цього напряму передбачає:
- забезпечення збереження кадрового і наукового потенціалу країни;
- створення умов для розвитку тих науково-дослідних установ, що забезпечують розвиток прогресивних галузей економіки;
- диверсифікацію науково-технічного потенціалу військово-промислового комплексу.
Третім напрямом структурної перебудови е радикальна зміна природокористування для зменшення технологічного навантаження на навколишнє середовище. Це передбачає:
- заходи з підвищення ефективності використання природних ресурсів;
- перехід на екологічно чисті технології і виробничі процеси, виведення з дії екологічно шкідливих виробництв.
Втілення в життя зазначених основних напрямів структурної перебудови потребує суттєвих змін у матеріальному виробництві, соціальній сфері і регіональній структурі економіки. Насамперед, зміни повинні відбуватися у промисловому комплексі країни, який є досить потужним.
44 Економічна роль держави.
У економічній думці існують різні погляди щодо ролі держави в ринковій
економіці.
Класична теорія (А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, А. Маршал та ін.)
відзначали деякі виключні функції держави, але підкреслювали їх обмежений характер, за наступними причинами: ринок є саморегулюванню системою звнутрішнім механізмом досягнення рівноваги, через механізм вільногоціноутворення; пропозиція визначає попит; усі цінові параметри еластичні.
Дж. М. Кейнс у своїй роботі «Загальна теорія зайнятості, процента і
грошей» стала теоретичною базою державного регулювання ринкової
економіки, виходячи з пріоритету активної роль держави. Основні положення: ринкова система не є саморегульованою ; виключною функцією держави є активне втручання в економіку через механізм фіскальної політики; цінові параметри нееластичні; інтереси інвесторів і власників заощаджень не співпадають; рівновага за Кейнсом– порівнювання величин сукупних витрат і доходів; попит визначає пропозицію.
Представники монетаризму вважають, що ринок – саморегульована,
висококонкурентна система, яка здатна досягати рівноваги самостійно;
сукупний попит залежить від сукупної пропозиції, тому державне
маніпулювання сукупним попитом можливе як виключення та неефективне у довгостроковому періоді; роль держави обмежена та має окремі пріоритети, перш за все у грошово-кредитній політиці, яка спирається на рівняння Фішера(М·V= Р·Q).
Представники теорії раціональних очкувань вважають, що
саморегульований ринок висококонкурентний, що саме він здатен встановлювати рівновагу; держава розробляє й контролює виконання правових актів у сфері економіки; господарський досвід продавців і покупців дозволяє
раціонально оцінювати поточний стан, передбачати наслідки державного
регулювання та компенсувати державне втручання мірами проти водії у межах
закону; господарський довід необхідно враховувати та вимірювати ризики за
різних особливостей поведінки людей, звідси підвищення ролі страхування,
реклами, методівPR (public relation).
Представники сучасної економічної думки сходяться на тому, що держава
як суб'єкт економічного кругообороту бере участь у формуванні трьох потоків:
- здобуває економічні ресурси домашніх господарств і кінцеві товари
підприємницького сектора;
- збирає податки, тобто робить вилучення з доходів домогосподарств;
- перерозподіляє активи, що знаходяться у власності інших суб'єктів макроекономіки.
До виняткових функцій держави в змішаній економіці: відносяться:
забезпечення законодавчо-нормативного режиму; забезпечення соціально-економічної стабільності; подолання від’ємних зовнішніх ефектів, наприклад, екологічних і
техногенних катастроф; забезпечення коштовних соціальних витрат; витрати на суспільно значимі потреби, тобто оборону, дипломатію, державну безпеку, фундаментальну науку і т.д.; монополія на грошову емісію, забезпечення захисту економічної конкуренції і т.д.
Державні органи захищають наступні національні інтереси: економічну
стабільність і недопущення кризових явищ; сприяння науково-технічній
модернізації; сприяння участі у міжнародному поділі праці; стимулювання розвитку національного ринку, зокрема захисними бар’єрами (тарифними й нетарифними); забезпечення економічної та політичної незалежності, а також зростання добробуту населення.
Відзначимо основні методи державного регулювання економіки: прямі або адміністративні, пов’язані з дозволом або забороною діяльності, обмеженням при здійсненні економічних функцій (ліцензія, державна реєстрація, обов’язковий продаж валютного виторгу та ін.); непрямі методи через податково-бюджетну, грошово-кредитну політику
та інше (наприклад, валютна інтервенція силами НБУ для впливу на валютні курси).
Ключовими видами державного втручання в економіку є: прогнозування, програмування і планування; податково-бюджетна(фіскальна) політика; грошово-кредитна(монетарна) політика; цінова політика;соціальна політика
антимонопольна політика;
зовнішньоекономічна політика;
структурна, зокрема, інвестиційна й інноваційна політика.
Фактор часу впливає на поведінку державних органів. Короткострокове
втручання має, як правило, носять адміністративний характер.
Довгостроковий вплив спирається на непрямі заходи.
45 Політика державного регулювання економіки.
Державні органи захищають наступні національні інтереси: економічну
стабільність і недопущення кризових явищ; сприяння науково-технічній
модернізації; сприяння участі у міжнародному поділі праці; стимулювання розвитку національного ринку, зокрема захисними бар’єрами (тарифними й нетарифними); забезпечення економічної та політичної незалежності, а також зростання добробуту населення.
Відзначимо основні методи державного регулювання економіки:
- прямі або адміністративні, пов’язані з дозволом або забороною
діяльності, обмеженням при здійсненні економічних функцій (ліцензія,
державна реєстрація, обов’язковий продаж валютного виторгу та ін.);
- непрямі методи через податково-бюджетну, грошово-кредитну політику
та інше (наприклад, валютна інтервенція силами НБУ для впливу на валютні курси).
Ключовими видами державного втручання в економіку є:
- прогнозування, програмування і планування;
- податково-бюджетна(фіскальна) політика;
- грошово-кредитна(монетарна) політика;
- цінова політика;
- соціальна політика;
- антимонопольна політика;
- зовнішньоекономічна політика;
- структурна, зокрема, інвестиційна й інноваційна політика.
Фактор часу впливає на поведінку державних органів. Короткострокове
втручання має, як правило, носять адміністративний характер. Довгостроковий вплив спирається на непрямі заходи
46 Податково-бюджетна політика держави.
Фіскальна політика- це система заходів щодо маніпулювання податками і
витратами державного бюджету.
Маніпулювання податками і державними витратами має свої особливості.
Маніпулювання державними витратами безпосередньо збільшує сукупні витрати.
Податки впливають на сукупний попит не відразу, а згодом, опосередковано, через, по-перше, реальне споживання, по-друге, через інвестиції, що залежать від реальних заощаджень.
Виділяють два основних види фіскальної політики:
- дискреційна;
- недискреційна, або політика автоматичних(убудованих) стабілізаторів.
Дискреційна фіскальна політика пов'язана з оперативним регулюванням
податків і державних витрат при різних ситуаціях. Стимулююча дискреційна фіскальна політика включає:
- зниження податків;
- збільшення державних витрат;
- сполучення зниження податків і збільшення державних витрат.
Стримуюча дискреційна фіскальна політика включає:
- збільшення податків;
- зменшення державних витрат;
- сполучення збільшення податків і зменшення державних витрат.
Таким чином, стимулююча політика приводить до зростання дефіциту
державного бюджету, а стримуюча- до його скорочення.
Недискреційна фіскальна політика інакше називається автоматичної або
політикою вбудованих стабілізаторів. Її зміст полягає в ухваленні вихідного
рішення, по якому податкові і державні видаткові надходження варіюються (змінюються) зі зміною доходів, активів і інших показників. Наприклад, прогресивна шкала оподатковування означає, що:
- існує неоподатковуваний мінімум;
- процентні ставки оподатковування зростають у міру зростання доходів.
Таким чином, при спаді або депресії з перевагою суб'єктів з низькими
доходами існує нульова або низька податкова ставка, що залишає в розпорядженні порівняно великий чистий дохід, тобто відносно збільшується сукупний попит,
здатний стимулювати зростання сукупної пропозиції. При фазі піка (бума) завищені процентні ставки оподаткування залишають у розпорядженні більшості
населення відносно менший чистий дохід, тобто відносно скорочується сукупний попит, що спонукає до зменшення сукупної пропозиції.
Податки – це обов’язків внесок до бюджету, що сплачують платники
податків у порядку на умовах визначених законодавством.
Функції податків: фіскальна, розподільча, регулююча. Вони
безпосередньо пов’язані з функціями фінансів.
Податки класифікуються за наступними принципами:
- залежно від рівня державних структур(загальнодержавні, місцеві);
- за об’єктом оподаткування (податки на доходи, податки на майно,
податки на споживання);
- за методом стягнення(розкладні, окладні);
- за ознакою форми оподаткування: прямі (реальні, особисті), непрямі.
47 Грошово-кредитна політика держави.
Грошово-кредитна політика є складовою загальнонаціональної економічної політики, і її дієвість залежить від того, як вона кореспондується з іншими складовими економічної політики, зокрема з фіскальною, валютною, зовнішньоторговою політикою.
Грошово-кредитна політика - це комплекс заходів у грошово-кредитній сфері, спрямованих на забезпечення економіки стабільною національною грошовою одиницею (валютою), на контролювання (стримування) інфляції, стимулювання економічного зростання, забезпечення високого рівня зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.
Суб'єктами проведення грошово-кредитної політики з боку держави виступають центральний (Національний) банк країни, Міністерство фінансів, державна скарбниця, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, установи зі страхування депозитів тощо. Центральний (національний) банк є основним (центральним) суб'єктом здійснення державної грошово-кредитної політики в НЕС. Він очолює банківську систему, регулює грошово-кредитну систему країни, володіє монопольним правом на грошову емісію, здійснює грошово-кредитну політику в інтересах національної економіки.
Існують два типи грошово-кредитної політики: "політика дорогих грошей";
"політика дешевих грошей",
Політика "дорогих грошей" реалізується шляхом зменшення грошової пропозиції для того, щоб стримувати сукупний суспільний попит у випадку загрози інфляційного зростання економіки.
Політика "дешевих грошей" здійснюється шляхом збільшення грошової пропозиції для того, щоб стимулювати сукупний суспільний попит, а отже, і виробництво у випадку економічної стагнації та спаду виробництва, тобто за умов неповної зайнятості.
Грошово-кредитну систему утворюють банки, страхові компанії, фонди профспілок та інших організацій, які володіють правом грошово-кредитної діяльності, тобто всі ті, хто має право і здатність акумулювати тимчасово вільні кошти, перетворювати їх у кредит, а потім і в інвестиції.
48 Відтворення й економічне зростання на макрорівні.
Відтворення – це процес поновлення використаних факторів проведення (природних ресурсів, робочої чинності, засобів виробництва), шляхом їхнього наступного проведення. Відтворення означає безперервне повторення процесів проведення, розподілу, обміну й споживання. Суспільство не зможе існувати й розвиватися, якщо не буде постійно відтворювати всі фактори проведення – сировина, засоби виробництва, робочу силу.
У ринкових умовах ведення господарства відтворення можливе за умови, що всі товари, які проводяться, будуть продані, а всі засоби виробництва й предмети споживання - відшкодовані. Ця умова передбачає дотримання певних народногосподарських пропорцій
В економічній теорії розроблено кілька моделей відтворення (господарського круговороту). Найбільш відомими є: модель відтворення Франсуа Кене (перша відома спроба розглянути процес проведення в масштабах суспільства), марксистська теорія відтворення суспільного капіталу, моделі економічного обороту продуктів і доходу.
При звуженому відтворенні на споживання йде не лише національний дохід, а й частина фонду заміщення, тобто валових заощаджень – за рахунок коштів,що мали б піти на заміщення зношеного капіталу. "Проїдання" виробничого капіталу веде до зниження ВВП і доходів, а відтак призводить до
економічного спаду, а це небезпечно для майбутнього країни.
Характеризують стан суспільного відтворення наявність або відсутність економічного зростання.
Економічне зростання – такі кількісні і якісні зміни в національній економіці в певний період часу, які характеризуються стійким розширенням масштабів виробництва національного продукту, його удосконаленням
(покращенням структури). Економічне зростання означає, що на кожному
даному відрізку часу певною мірою полегшується розв’язання проблеми
обмеженості ресурсів і стає можливим більш повне забезпечення потреб
людей в товарах і послугах.
На характер економічного зростання впливають різноманітні чинники,
їх основні групи: чинники пропозиції, чинники попиту і чинники розподілу.
До чинників пропозиції відносяться такі:
- кількість і якість трудових ресурсів;
- обсяг капіталу (активів), зайнятого у виробництві;
- рівень технології й організації національного виробництва;
- розвиненість інфраструктури;
- кількість і якість природних ресурсів.
Саме вони роблять економічне зростання фізично можливим. Але їх
наявність ще не зумовлює зростання як такого, тому що це ще лише
потенціал. Реальне зростання стає можливим лише за умови освоєння і
введення в оборот наявних ресурсів, їхнього ефективного використання.
-49 Показники макроекономічного рівня господарювання.
Економічна теорія вивчає функціонування економічної системи, насамперед на мікроекономічному, макроекономічному та глобально-економічному рівнях господарювання.
Мікроекономічний рівень господарювання охоплює, по-перше, економічно відособлені одиниці, такі як об'єднання, фірми, підприємства, домогосподарства; по-друге, окремі ринки, конкретні ціни і конкретні товари та послуги.
Мікроекономічний рівень господарювання це система відносин діяльності мікроекономічних господарських суб'єктів щодо оптимізації співвідношення попиту та пропозиції.
Ринкова економіка має лише два суб'єкти мікроекономічного рівня господарської діяльності:домашні господарства (сім'я);
підприємства.
Валовий внутрішній продукт як один з найбільш важливих макроекономічних показників при прогнозуванні використовується в багатьох напрямках: поряд з характеристикою результатів виробництва за його допомогою вимірюється рівень економічного розвитку, визначаються темпи економічного зростання, рівень продуктивності праці в економіці тощо.
50 Економічна рівновага і циклічність суспільного виробництва
економічна рівновага- стале урівноваження та взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній (виробництво і споживання, попит і пропозиція тощо)
В ринкових системах урівноваження досягається завдяки ринковому механізму через встановлення відповідних пропорцій. Рівновага відбиває внутрішній стан ринкової системи, яка самоупорядковується. За визначенням П. Самуельсона, рівновага це такий стан економіки, при якому зберігається здатність її до
саморегулювання: у випадку відхилення економічної системи від збалансованого стану в дію автоматично включаються сили, які намагаються відновити порушені структурні зв'язки.
Автоматичним механізмом самонастроювання економічних зв'язків є механізм досконалої конкуренції, що не зазнає дії монополії. Отже, економічна рівновага є конкурентноринковою. Формування її відбувається за певних умов: поперше, функціонування на ринку економічно самостійних суб'єктів; подруге, можливість еластичного використання виробничих ресурсів і вільне ціноутворення;потретє, відсутність монополії та адміністративного втручання держави в систему підприємницької діяльності; почетветре, наявність розвинутої ринкової інфраструктури. В умовах сьогодення в системі економічної рівноваги поряд з ринковими відносинами значне місце має державне регулювання.
Формування економічної рівноваги неможливе без поглиблення суспільного поділу праці.
51 Зайнятість і ринок праці
Зайнятість населення забезпечується на національному ринку праці, де формуються і діють сукупний попит і сукупна пропозиція робочої сили. Через те, що ринок праці є економічною формою взаємовідносин між носіями робочої сили і роботодавцями, то зайнятість населення може здійснюватись тільки на ньому.
Ринок праці — це соціально-економічна категорія, яка охоплює історично сформований специфічний суспільний механізм регулювання певного комплексу соціально-трудових відносин, який сприяє встановленню і дотриманню балансу інтересів між працівниками, підприємствами і державою. Як і будь-який інший, ринок праці характеризується видом товару, який на ньому продається, його ціною, попитом і пропозицією.
Ринок праці характеризує систему відносин, яка виражає попит і пропозицію. Сучасний ринок праці виконує ряд функцій, а саме: суспільного поділу праці; інформаційну; посередницьку; ціноутворюючу; стимулюючу; оздоровчу; регулюючу.
Зайнятість населення виступає одним з головних індикаторів трансформаційних процесів в економіці. Характерною особливістю сільського ринку праці на нинішньому етапі здійснення аграрної реформи є збереження тривалої негативної тенденції зростання обсягів як відкритого, так і прихованого безробіття серед сільського населення. Криза в останній впродовж десятирічного періоду призвела до різкого скорочення попиту на робочу силу як безпосередньо в сільській місцевості, так і за її межами.
Зайнятість - це діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, що приносять їм дохід (наявність оплачуваної роботи). Вона розрізняється за такими ознаками: тривалістю робочого періоду та рівнем оплати (повна та неповна); кількістю робочих місць, які займає конкретна особа (первинна та вторинна, повна та неповна); реєстрацію (зареєстрована та незареєстрована).
Отже, люди, що мають роботу, — зайняті; люди, які не мають роботи, але шукають її, — безробітні; а ті, хто не мають роботи і не шукають її, — незайняті.
Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили і вимірюється у відсотках:
Рівень зайнятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше:
52 Сутність світового господарства , його структура і суперечності.
Світовий ринок– розвинена сфера товарного обміну, що ґрунтується на
міжнародному поділу праці.
Світовий ринок є сферою міжнародного обміну і тому має зворотний вплив
на виробництво: показує йому, що, скільки та для кого треба продукувати. З цього боку світовий ринок є первинним відносно виробника і є центральною категорією міжнародної економіки та міжнародних економічних відносин.
Головною зовнішньою ознакою існування світового ринку є пересування товарів та послуг між країнами. На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього обсягу міжнародних економічних відносин.
Міжнародна торгівля складається із двох зустрічних потоків – експорту
та імпорту і характеризується торговим сальдо та торговим оборотом.
Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з головних ознак участі
країни у міжнародних економічних відносинах. Для її оцінки використовуються такі показники:
- експортна квота, тобто частка експорту в сумі ВВП;
- імпортна квота, тобто частка імпорту в сумі ВВП;
- структура експорту;
- структура імпорту;
порівняння відношення частки країни у світовому виробництві ВВП/ВНД та її частки у світовій торгівлі (характеризують відповідність
вироблених товарів світовому рівню якості та рівень розвитку галузі).
Таким чином, світова торгівля– це форма міжнародних економічних
відносин, що ґрунтуються на глибокому міжнародному поділі праці, спеціалізації певних країн на виробництві окремих товарів та послуг згідно з їхнім техніко -
економічним рівнем, природними, географічними та іншими умовами.
Фактори, що зумовлюють трансформації у системі міжнародних
економічних відносин:
- поширення кризи в енергетичній, сировинній та фінансовій сферах;
- швидка зміна пріоритетів, зумовлена розвитком інформаційного
суспільства;
- зміни суспільно-економічних та політичних устроїв;
- економічні, науково-технічні й технологічні зрушення, які
зумовлюють зміну форм і напрямів міжнародної спеціалізації;
- зміна місця окремих країн, регіонів, фірм у системі міжнародного
поділу праці та в структурі світового господарства.
53 Економічні аспекти глобальних проблем.
Поняття «глобалізація» увійшло в науковий обіг у 80-ті роки ХХ ст. як
відображення фундаментальних перетворень сучасної світової економіки та стала суттєвою ознакою сучасного світогосподарського розвитку.
Глобалізація – всеосяжний
процес трансформації світового співтовариства у відкритому цілісну систему інформаційно-технологічних, фінансово-економічних, суспільно-політичних, соціально-культурних взаємозв’язків і взаємозалежностей.
Глобалізація пов’язана з переходом від індустріальної до постіндустріальної стадії економічного розвитку, означає новий етап поглиблення взаємозв’язків в економічній, політичній, культурній сферах. втілюється у взаємозалежності країн світу в результаті інтенсифікації
міжнародних економічних відносин, потребує спільних зусиль урядів держав і міжнародних організацій, регулювання на світовому рівні.
На процес глобалізації впливають наступні фактори:
1. Технічні, технологічні прогрес
2. Соціально-економічні
3. Політичні (
4. Культурні, морально-етичні
Світового банку виокремлюють три хвилі глобалізації:
1. Перша хвиля(1870-1914рр.)
2. Друга хвиля(1950-1970 рр.)
3. Третя хвиля(починаючи з1970 р.).
Причини виникнення глобальних проблем різноманітні. Їх можна поділити на три групи:1) причини природного і демографічного характеру;2) негативні наслідки господарської діяльності людей;
3) побічні наслідки розвитку науки і техніки.
54 Зовнішньоекономічні відносини і проблеми інтеграції України у світове господарство.
Формально Україна як член ООН входить до держав світового співтовариства. Вона визнає й виконує статут ООН та міжнародне право, які регулюють міждержавні, політичні, дипломатичні, соціальні, культурні та економічні міжнародні відносини. Отже, Україна певною мірою співробітничає з країнами світу. Проте реально переваги міжнародних економічних відносин країна може використовувати лише тоді, коли її економіка буде інтегрована в світове господарство, тобто буде складовою частиною цього господарства.
Україна має необхідні передумови для входження у світове господарство та отримання певного місця в системі міжнародного поділу праці. Серед них - наявність сировинних ресурсів, родючих земель, дешевої та відносно освіченої робочої сили, рекреаційно-туристичних можливостей, значного науково-технічного та інтелектуального ринку товарів і послуг, вигідне геололітичне становище "моста" між Західною Європою та Азіатським континентом, спільного географічного та економічного простору з країнами східної Європи.
Отже, для прискорення процесу входження України у світове господарство слід брати до уваги такі обставини:
– основними орієнтирами українських товаровиробників мають бути технологічні фактори, світові стандарти, культура виробництва та динаміка ємності світового ринку. Природні фактори у таких випадках практично не відіграють суттєвої ролі, тому що визначальна роль належить суто технологічним можливостям. Під впливом дії технологічних факторів підприємство переходить на параметри світового виробничого процесу: якість продукції, її асортимент, відповідність моді, рівень витрат. Уніфікується також його виробництво незалежно від розмірів країни;
– необхідною умовою сучасного ефективного виробництва стало наближення потужностей підприємств, технологій, технічного оснащення та серійності до таких світових критеріїв оптимальності, як орієнтація не на масове виробництво, а на конкретного споживача. На ці критерії повинні орієнтуватись експорто-орієнтовані підприємства, що дасть змогу інтегрувати національну економіку зі світовим господарством;
– внаслідок інтернаціоналізації продуктивних сил немає потреби створення в країнах світового господарства максимально галузево розгалужених виробничих систем, включаючно підприємствами з повним технологічним циклом, що на попередніх етапах розвитку країн світу випливало з концепції максимального самозабезпечення.
В нинішніх умовах економічно доцільною стала активна участь
– країн у міжнародній спеціалізації; - характерними тенденціями розвитку світового товарного ринку стало розширення його меж, зростанням обсягу потреб та зміна їх § структури, що потребує динамічного оновлення товарної номенклатури. В нинішніх умовах жодна країна не може тривалий
– час залишатись монополістом навіть у виробництві, де застосовуються новітні технології;
– вплив таких традиційних факторів МПП, як природні ресурси, географічне положення, виробничий досвід значно зменшився порівняно з факторами, що визначаються науково-технічним прогресом.
Крім врахування цих обставин інтеграція України у світове господарство у постсоціалістичний період залежить від ринкових трансформаційних процесів, які будуть сприяти посиленню конкурентоспроможності національних товаровиробників на зовнішніх ринках та позбавленню нашої економічної системи від державного монополізму, невизначеності напрямків структурної перебудови національної економіки, нерозвиненості ринкової інфраструктури, визначення шляхів подальшого розвитку військово-промислового комплексу.
2. Концепции естествознания
3. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук.1
4. ментальное и физическое сознание и тело сознание и мозг и многие другие не решены до сих пор в силу с
5. До 5 февраля операций по кассе не было
6. тематическом непосредственном восприятии и регистрации психологических фактов
7. Комплекс машин для возделывания и уборки яровой ржи
8. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук Київ ~1
9. блок электронного зажигания с триггером Шмита предназначен для автомобилей оснащёнными транзисторными к
10. Работа с неврозами в гештальт-терапии
11. Реферат- Расчет производительности труда
12. Численость и структура населения
13. Політична географія і геополітика
14. Перед проведенням інфільтраційної анестезії хворому проведено пробу на чутливість до новокаїну яка виявил
15. Анализ работы Вертгеймера Продуктивное мышление
16. реферату- Основні напрямки розвитку науковотехнічного прогресуРозділ- Економіка підприємства Основні нап
17. снстсколенинской теории и политической экономии социализма на деньги товарноденежные отношения цены сто
18. 214 Дата Время Предмет Преподавате
19. тема фізичного виховання у народній педагогіці та її розвиток у спадщині видатних українських педагогів мин.html
20. Полевая форма материи.html