Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Категорія « трагічне».
Трагічне- єдність прекрасного і піднесеного, яке в своїй необхідності виступає як випадкове./Тобто отримує поразку в силу своєї нерозвинутості, обмеженості за змістом./
Комічне завжди співвідносить себе з трагічним; це дещо, безобразне і незмінне, яке в своїй випадковості претендує бути необхідним.
Трагічне є реальний рух історії, це начало історичної явищності, а комічне- її кінець, це різні етапи всесвітньої історії.
Трагедія виникла у греків із культа Діоніса, а сам театр і його елементи ми знаходимо в святах збору урожаю у греків.
Чим був трагізм в розумінні греків? Розглянемо на прикладі трагедії Софокла «Цар Едип ». Едипу ще до його народження оракул Апполон перед-бачив страшну долю.Віщування збулося: Едип вбиває свого батька, одружу-ється із матір’ю ,сам того не усвідомлюючи.Так трагедія можлива на тому етапі розвитку, коли шлюб між сином і матірю ставав чимось аморальним.
Але так було не завжди: були часи, коли син міг стати чоловіком своїй мате-рі, і це було порядно.
Фабула про Едика не була в ті часи трагічною фабулою, і не було за що його карати.Едип був великим праведником, улюбленцем богів, і боги в нагороду за його праведність пророкували йому завидну людську участь, надаючи все краще і гідне. Він зміг вбити свого батька і ввійти на ложе своєї матері.Це було безмежним щастям. Яка не страшна ця мораль, але вона, говорячи умовно, етична.Згадаємо, що Одісей повернувшись на острів Ітаку, вбив відразу 50 наречених своєї дружини Пенелопи, але нічого трагічного вцілій фабулі не було.
Справа не в тому , є смерть чи немає смерті. Не всяка смерть, мабуть, трагічна. Що ж для греків було трагічно? Що ж породжує страх і співчуття? Нас вражає виключна обмеженість конфліктів, в яких для греків є трагічне.
З точки зору Аристотеля основа для трагічного народжується тоді, коли «страждання виникають серед близьких людей».Маються на увазі, люди, які є кровними родичами, наприклад, «якщо брат вбиває брата або син батька».Якщо ж жінка вб’є свого чоловіка- це не є основою для трагедії. Але якщо конфлікт стався в колі одного роду, це вже трагедія.
З точки зору відкривається нове розуміння трагічного очищення у греків.Трагічне очищення є очищення від провини роду, до якого мав відношення будь-який грек, навіть коли вина була в десятому коліні до нього, і від цієї вини він повинен очиститись, якщо хочеш бути громадянином вільної республіки.Тому відвідування трагедій і комедій не здійснювалось за принципом: хочу- йду, не хочу- не йду, це був їх громадянський обов’язок .Людині, яка не мала грошей, давали їх і говорили- йди в театр.Вистави могли продовжуватися по декілька днів, театр вміщав 17 тисяч глядачів в Афінах, і близько 44 тисячі- в Мегаполісі. З моменту розпаду роду ,театр перестає бути засобом очищення, він перестає бути безпосередньою політичною силою. Це не значить, що театр зникає, він просто функціонує інакше, на основі других законів, змінюється його зміст.
Термін «трагедія» з’являється в ІV ст.до н.е. і пов’язане з богом Діоніном, який не входив до Олімпу, так як був «народним богом».Міф поєднав в Діонісі два феномена- факт народження і смерті людини.Діоніса супроводжують сатири –козоногі істоти,його добрі і вірні друзі.Від сатирів іде тема жертви.Крім сатирів Діоніса супроводжують також вакханки.(Вакх і Діоніс –одна особа, яка виконує дві функції: Вакх –бог вина, свободи, виноробства, символ пробудження природи до життя; Діоніс- символізує царство мертвих, він- охоронець душ померлих.)
Чи може життя людини бути нескінчено радісним і щасливим?- питають себе греки. Відповідь:- НІ!Тому що тільки через горе, сльози, страждання людина пізнає радість і щастя. Це основна ідея міфа про Діоніса.В світі є зла сила: ерінії і титани (активне діюче зло, творці злої ситуації, що веде до смерті). Коли з’являвляються ерінії, це є сигналом близької смерті (і глядачі проце вже знала). За міфом титани розірвали бога Діоніса , і в Греція почався траур. Викає тема: чи може страждання тривати вічно? [греки не знали актуальної вічності і бескінечності]. Відповідь: ні! Але яка ж радість, якщо Діоніс мертвий? І греки воскрешають Діоніса, влаштовуючи св’ята (діонісії): одягають шкіри козлів, прикрашають все гілками винограду, п’ють тепле червоне вино, що символізує кров Діоніса, приносять в жертву козла. Виникає штучне слово „трагічне”- це процес жертвоприношення козла, а „ода”- захоплення, речетатив, звернення до бога.
Тобто в слові „трагедія” фіксувалось жертвопреношення- останій крик козла перед переходом в небуття (смерть), тобто перехід від життя до смерті. Це було народне розуміння філософії життя і смерті.
Подальше обгрунтування трагічне отримує в „ Поетиці” Арістотеля, який вважає, що трагічна ситуація повинна відрізнятись віддраматичної. Основні положення теорії Арістотеля – життя являється боротьбою – і пояснюється так:
Раніше Арістотель формулює ряд правил, які стали майже на 7тис. років каноном трагічного:
Прометей –бог, який уходить до людей, щоб подарувати їм серце (запалити його- зробити людським, вклавши в нього частину божественного). Вважається, що до цього у людей не було серця. Прометей вчить людину сіяти зерно, дає вогонь. [Данко- у Горького]. Боги не простили цього Прометею, але і люди його не захистили, так як вважали його всього-на-всього богом. З Прометеєм в мистецтві з’являється Тема випереджаючої дії, коли трагічний герой йде попереду свого часу, тому залишається не зрозумілим і не оціненим вітчизниками. Це одночасно і важлива етико-естетична задача виховання- зуміти сформувати особистість, яка буде володітицими випереджаючими діями, а не оглядаться зі страхом по сторонам.(як би чего не трапилось!). Наприклад: Ян Карчак , який пішов зі своїми учнями в газову камеру, щоб їм було не страшно.
Василь Сухомлинський під час війни був в партизанах; його юнна дружина Віра залишилась вдома , так як чекала дитину. Гестаповці забрали її в в’язницю, допитували; а коли народився хлопчик, то його вбили на її глазах, посадивши на штик рушниці. Потім стратили Віру. Після війни Сухомлинський знаходить фото німецького офіцера, що вбив його дружину і дитину, вивчає німецьку мову (знали в досконалості 6 мов). В передмові до німецького видання його книги „ Народження громадянина” Сухомлинський пише, що носить карманне фото вбивці вже 25 років, має надію його зустріти і порозумітися на німецькій мові. Подвиг Сухомлинського – і громадянський і моральний. Виходом з трагічної колізії стало його життя- життя вчителя і вченого. Сухомлинський трагічна особистість, але не став жорстоким і озлобленим, що могло його зруйнувати і призвети до деградації.
Повернемося до „Поетики” Арістотеля, канон був непрерикаемим більше 1000 років. Отже, основні правила трагедії:
Основні характеристики трагічного(як жанра):
1.Особливий розвиток дії з перепетії
2. Цілісність ( початок, середина та кінець)
3. Герой, вчинки якого повинні бути причиною його загибелі чи падіння.
4. Ситуація, яка не має розв’язку та з якої все виходить тільки найгірше.
5. Рух від незнання до трагічного знання.
Ці характеристики трагічного як художньої форми свідомості збереглися з античних часів до Нового часу ( Шекспіра).
Сенека прокладає міст між трагедією долі древніх та трагедії совісті християнського світу. Трагічна доля виключала свободу волі діючої особи, відривав свободу від необхідності, чи іншими словами, заперечував свободу.
Очищення від провини роду прийняло в середньовіччя релігійну форму, а сам зміст очищення зівпав з ідеєю першородного гріха людства. Місце грецької трагедії зайняло християнство, а місце теавтру-церква.
Тому, другий історичний тип трагічного – трагічна провина: її потрібно відрізняти від догмата про „першородний гріх”. Людина жалюгідна від народження і тому заслуговує лише співчуття / Тому Христос ніколи не сміявся. Версія: його сильний сміх визвав би катастрофи: дощь, бурю, каменепад і т.д./ Світ знаходиться в злі, і з ним нічого не зробиш. Людина винна ще до свого народження, тому така вина повинна визначати завжди покору людини. Трагічна вина рівна волі до діяльності, волі лише свідомості, але не дій. Трагічна вина означають всю повноту відповідальності, яку бере на себе особистість, так як відповідальність людини за свої вчинки є свідченням і мірою його свободи. Тільки великий характер здатний взяти на себе всю повноту відповідальності. Великий характер є зібранням найреальніших протирічь століття, всесвітньо-історична особистість. Художнім втіленням такої концепції була творчість Шекспіра, трагедії якого – в рамках гречеського розуміння трагічного- зовсім не очистительні. Вони виникають на такому ступені розвитку, коли суспільство потрясане соціальними рухами, селянськими війнами, зростанням міст; рід вже відійшов в область преданій, і конфлікти між рідними вже мало кому ціікаві.
Загибель героя у Шекспіра має інше значення. Шекспіровський герой вперше постав проти суспільства. Герой трагічної трагедії суспільства ще не знав, воно в його свідомості вичерпувалось родом. Шекспір діє в іншій фазі історії, його герой вступає в конфлікт з суспільством, яке хоче переробити.
Що ж привело Гамлета в таку жахливу дизгармонію? Його трагедія зводиться до того, що він, одинак, повинен був перероблювать світ, , не маючи на це реальних сил і усвідомлюючи свою безпорадність. Гамлет виступає як утопіст, як мрійник.
Трагізм Гамлета – це не античний трагізм. Гамлет страждає не тому, що повинен вбити очима, помститись за батька. Гамлет діє тоді, коли ставлення роду зникло. Схожість з античною трагедією тут чисто зовнішнє. Трагедія Шекспіра перестала співатися й танцюватися, тому що там, де танцює і співає хор, там значно менше можна встигнути вас казати. Внутрішні протиріччя шекспірівських трагедій, яких не знили греки, є , з одного боку, рогрес, а з іншого – втрата цілісності. Але всякий прогрес протиречивий. Тобто, у “Гамліті” Шекспіра вперше дається інше розуміння трагічного відходу від канону.
Гамлет стоїть між 2 – а епохами – феодальною, яка йде та капіталістичною, яка народжується. Гамлет не може жити в минулому, але й не може прийти в майбутнє, т.я. його мораль повна (індивідуалізму, егоїзму). Гамлет не може сприйняти: Питання „Бути чи не бути?” – це вибір Гамлета: померти ради своїх ідеалів, або вижити й адаптуватися до нової моралі. Гамлет вибирає смерть – „не бути”. Шекспір, слідуючи канонам Аристотеля, додає до теорії трагічного 3 елементи:
(Інша інтерпретація: Гамлет. Хоча літературні сюжети, як правило, не входять до кругу тим, що торкаються в даній праці, для „Гамлета, Принца Датського” було зроблене виключення. Джерело цієї відомої п’єси Шекспіра – скандинавська легенда. На відміну її „очевидного змісту”, викладеного слогом великого драматурга епохи Відродження, значний схований смисл сказаного або, вірніше, загадки іншого плану також потребує пояснення. Але з такого роду тлумачень, у психоаналітичному аспекті, притаманний до версії, згідно якої Гамлет дійсно становиться скаженним, й вбивство батька дядьком – всього лише фікція, видумка його пізнання, що намагається допомогти йому легше прийняти в ньому сильний Епідот комплекс. Оле задоволення Гамлета вбивством Полонія, приводить до певного пояснення. Також протирічить йому й розрив Гамлета з Офілією (який може бути викладений по - різному), й те, що він повністю вибачає свою матір, тоді як у „Електрі” (гречеська трагедія з схожим сюжетом) матір помирає від руки свого сина, що мстить. Інше тлумачення „Гамлета”, більш пояснене з точки зору символіки, вимальовується в результаті додатків до легенди принципів гностицизму. Гамлет ненавидить світ, вважає його творінням дурного божества, деміурга ( чоловіка його матері, яка вважається лише зброєю у його руках; Гамлет пробачає її як пасивного агента Зла). Він мріє про добре, про Батька, таким собі оракула та покровителяу надзвичайній, пограничній ситуації. Відвернений Гамлетом світ отримує „некрофілічне” тлумачення у сцені з черепом Йорика та найбільш повно виявляється у відверне тості Орфелії (жінка, що дорівнює гріху). Ангельські ознаки Гамлета заставляють нас вважати його символом й прообразом Едипа – смертного, страждаючого від прив’язаності до цього світу, від матеріальності існування: від того, що своїм походженням він повинен дякувати істоті, яку він міг би вбити, і яке, можливо, вб’є його (для порівняння: у Фрейда – первинний обряд вбивства батьком свою першу дитину). Як приклад подавлень та нудьги, що призводить до ланцюга злочинності, який може бути розірваний тільки шляхом самознищення, Гамлет – символ людини, що повстав проти свого „синовського” положення, гуманізований (та християнізований?) символ, наслідник есхілівськогог „Прометея” та предтеча „Люцифера” Мільтона )
Для Гегеля „абсолютною філософською трагедією” був не „Гамлет” Шекспіра, а „Фауст” Гете, трагедія фаустівського пізнання, т.я. вищим типом трагічного конфлікту Гегель вважав конфлікт пізнання та совісті.
Трагічна колізія відбувається як дозвіл протиріч між історично необхідною потребою епохи та практичною нездійсненності його реалізації. (Прикладом чистої трагічної колізії в історії є події 1905 року у Росії).
Третій тип трагічного – оптимістична трепедія („революційна трагедія”), з’явилася після Жовтневої революції 1917 року у Росії. Назва п’єси Вишневського „Оптимістична трагедія” стала теоретичним принципом в практиці мистецтва.
У п’єсі Вишневського не все можна сприйняти – в ній є нравствено – провакаційні ситуації (які повинні було збентежити публіку). Наприклад: питання до залу: що краще здоровий контрреволюціонер, чи революційний сифілітик? Цей штучно створений шлях знижував соціально – політичну напруженість, що призводило до двоїстого розумінню п’єси. Це були заборонені прийоми та порушення правил трагічного. Але саме Вишневецький сформував новий підхід до трагічного: „при парадоксальності сполучення понять „трагедія” та „оптимізм”, трагедія все-таки оптимістична. Оптимізм в трагедії досягається не шляхом зниження трагічного конфлікту, а шляхом ствердження тих ідеалів, за які герой вмирає”.
Четвертий тип трагічного – це анти трагедія, або „песимістична трагедія”. (Наприклад: М. Пруст „У пошуках втраченого часу”, твір Кафки). Трагедія Фр. Кафки можна роздивлятися як завершену анти трагедію:
Творчість Кафки – найпотужніший вихід західного мистецтва у соціально – нравствену філософію людства, яке не має мети та самотнє, що призвело у анти трагедії до появи „антигероя” („смерть позитивного героя”), а у другій половині ХХ ст. – й до „смерті автора” (концепція французького семіотика Р. Барта).
„Антитрагедія” у ХХ ст. має декілька модифікацій:
Зробимо висновки:
І. Унікальність трагічного мистецтва – це послідовність особливостей європейського історичного пізнання. На Сході не було трагічного мистецтва й східна філософія не сформувала поняття трагічного.
ІІ. Об’єктом трагічного є невирішене протиріччя.
ІІІ. Фундаментальним принципом при аналізі категорії трагічного є історизм.
ІV. Мета трагічного (й у житті, й у мистецтві): очищення (катарсис), яке призводить до покращення особистості.
V. Трагічна колізія, яка виникає між історично необхідною потребою та практичною неможливістю його здійснення, являється законом трагічного. Закон має два елементи:
- коли пізнання не може сприйняти історично необхідні потреби у силу свого поглинання минулим;
- й коли окремі особистості піднімаються до пізнання історичної правди, що неминуче веде їх до смерті.
Типи трагічних конфліктів:
VІ. Трагічний герой ..... у мистецтві ХХ ст. не обов’язково вмирає, але це завжди особистість, яка реалізує дві можливості – чудо бути людиною та жах бути людиною. Міра волі такої особистості, в кінцевому випадку, є міра й показник загальної волі.
Трагічне, по суті, це негативна міра свободи, т.я. вмирає чудова індивідуальність. Але трагічне в той же час і позитивна міра свободи, т.я. в ній демонструється міць, цінність та велич людської душі.
Література: