Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
На цьому рівні суспільство вивчають як єдиний соціальний організм, акцентуючи на глобальних проблемах. Отримані знання встановлюють сутнісний зв'язок між окремими підсистемами суспільства, якнайзагальніше описують їх.
Структуру теоретичної соціології формують такі компоненти:
— система загальних і специфічних законів, що виявляють і закріплюють типові, відносно сталі зв'язки в суспільстві, його соціальних інститутах і системах;
— система постулатів, аксіом та інших тверджень про соціальне життя суспільства;
— логіка висновків і доведень, використовуваних для обґрунтування соціальних висновків, прогнозів, тенденцій і закономірностей у соціальному житті суспільства;
— загальний і спеціальний соціологічний категоріальний апарат;
— обґрунтування різних підходів до аналізу об'єкта і суб'єкта досліджень;
— система пізнавальних методів і процедур, яка забезпечує повноту опису, пояснення і передбачення соціальних явищ і процесів на певному рівні соціальної організації суспільства;
Головні напрями теоретичної соціології зародились ще в кінці ХІХ ст.. Засновником вважається Дюркгейм (аномія, соціаьна норма і патологія). Великий внесок зробив Вебер (розуміюча соціологія, поняття соціальної дії).
В рамках теоретичної соціології розрізняють макросоціологічні закономірності - процеси, явища на рівні суспільства.
Та мікро соціологічні теорії, які пояснюють поведінку людей в суспільстві та процес взаємодії індивіда в суспільстві.
Макросоциологические теории рассматривают функционирование общества как единого целого. К основным макросоциологическим теориям относятся: структурный функционализм, конфликтная социология. Функционализм в том или ином виде присутствовал во всех социальных теориях, где имелись принципы системного исследования общества. Наиболее полно основы функционализма сформулировал Т. Парсонс и Р. Мертон. Опираясь на достижения математики, кибернетики и др. они предложили рассматривать общество как целостную систему, элементы которой находятся в функциональных связях и отношениях друг с другом. По концепции Парсонса, человеческое действие всегда образует системы. Действие всегда взаимосвязано с другими действиями и составляет вместе с ними более широкую совокупность действий. Согласно Парсонсу, функционирование общества, его сохранение обусловлено определёнными предпосылками. На основе критики структурного функционализма Т. Парсонса создавались современные конфликтные теории. Все конфликтологические направления рассматривают общество как единое целое, но исходят из того, что в обществе есть группы людей с разными интересами. У истоков теории социального конфликта стоял американский социолог У. Миллс. Он утверждал, что любой макросоциологический анализ чего-то стоит лишь в том случае, если он касается проблем борьбы за власть между конфликтующими социальными группами. Более чёткую формулировку теория социального конфликта получила в работах немецкого социолога Р. Дарендорфа. Рассмотрел проблему интереса как фундаментальной категории теории, так как сам социальный конфликт непосредственно связан с интересом. Чтобы понять природу конфликта, важно понять природу интереса и способы его осознания действующими субъектами. Р.Дарендорф убеждён, что содержание конфликта связано с отношениями господства и подчинения, с характером власти. Речь идёт о доступе к ресурсам, которые являются средствами достижения социальных целей.
Микросоциологические теории уделяют основное внимание изучению человеческого поведения как социального действия. К ним относятся: символический интеракционизм, теории обмена, феноменологическая социология, этнометодология. Символический интеракционизм (Д. Мид, Г. Блумер, А. Роуз, А. Стросс) главный акцент делает на лингвистическую или предметную сторону коммуникации, особенно на роль языка в формировании сознания, человеческого Я и общества. Так, с точки зрения создателя теории символического интеракционизма Д. Мида, поведение человека является сугубо социальным, и индивид может стать человеком только в социальной среде. Люди обретают свою человеческую природу благодаря тому, что они взаимодействуют с помощью символов, важнейшие из которых находятся в языке. Теория обмена .Д. Хоманса. Он выдвинул пять взаимосвязанных постулатов, объясняющих поведение человека: 1.постулат успеха 2.постулат стимула 3.постулат ценности 4.постулат насыщения 5. агрессии. Если действие не вызывает ожидаемого вознаграждения, то действующий субъект будет демонстрировать агрессивное поведение и наоборот.
Феноменологическая социология. Огромное влияние на развитие этого направления оказали труды австрийского философа О. Шюца. В центре внимания данного социолога находится проблема того, как мы понимаем друг друга, как формируется общее восприятие и общее представление о мире. Индивиды, согласно феноменологам, контактируют с окружающим миром, познают его с помощью чувств. Однако простого наличия чувств недостаточно для осмысления мира, так как люди сталкиваются с неупорядоченной массой впечатлений, цветов, запахов, звуков.
Этнометодология. (Гарфінкель, Кастанеде).Считают, что вступая во взаимодействие, каждый индивид имеет представление о том, как будет или должно протекать это взаимодействие, причём представления эти организуются в согласии с нормами и требованиями, отличными от норм и требований общепринятого рационального суждения. Таким образом, в XIX – первой половине XX в. были заложены основы социологии как особой науки об обществе, определились её главные направления. А вторая половина XX века характеризуется появлением новых крупных направлений и их борьбой со старыми, создание новых теорий.
Теоретична соціологія зосереджує увагу на вивченні фундаментальних наукових проблем, пов'язаних з формуванням знання про соціальну дійсність, описуванням, поясненням і розумінням процесів соціального розвитку, розробкою концептуальних основ соціології, методології та методів соціологічного дослідження. Концепції і теорії, які розробляє вона, відповідають передусім на два запитання: «що пізнається?» (об'єкт) і «як пізнається?» (метод), пов'язані з вирішенням гносеологічних завдань.
У соціології Е. Дюркгейма важливими є поняття норма й патологія* Вчений рекомендує розрізняти нормальне і патологічне з огляду на структурно-функціональний стан суспільства і вивчати ці явища як речі. Конкретний соціальний факт може бути нормальним в одній соціальній структурі й ненормальним — в іншій, функціональним в одному випадку й дисфункціональним — в іншому. Наприклад, такі патологічні явища, як самогубство і злочин, у певних соціальних структурах або середовищах можуть розглядатись як нормальні.
Об'єктивний показник нормальності соціального факту залежить від його поширення в певному суспільстві.
Социальная норма – требование, предписание, пожелание и ожидание соответствующего поведения. Социальные нормы воплощают абстрактную модель взаимодействий, позволяющую индивидам предвидеть действие иных участников общественных отношений и соответствующим образом строить собственное поведение.
Социальная патология по Дюркгейму – «аномия» - состояние дезорганизации общества, когда ценности, нормы, социальные связи либо отсутствуют, либо становятся неустойчивыми и противоречивыми.
Аномия характеризуется девиантным поведением, которое подразумевает любые поступки, не соответствующие нормам. Тем не менее, отклонение от норм несет как положительное, так и отрицательное начало: девиация подтверждает роль норм, дает более полное представление об их многообразии.
Для объяснения социальных девиаций Э.Дюркгейм предложил концепцию аномии. Термин «аномия» в переводе с французского, означает «отсутствие закона, организации». Это такое состояние социальной дезорганизации - социального вакуума, когда старые нормы и ценности уже не соответствуют реальным отношениям, а новые еще не утвердились. Э.Дюркгейм подчеркивал необходи-мость объяснения различных форм социальной патологии именно как общественных явлений. Например, количество самоубийств зависит не столько от внутренних свойств индивида, сколько от внешних причин, управляющих людьми.
Э.Дюркгейм настолько не сомневался в объективной природе социальных отклонений, что утверждал «нормальность» преступности. По его мнению, нет никакого другого феномена, который обладал бы столь бесспорными признаками нормального явления, ибо «преступления наблюдаются во всех обществах всех типов... преступность не снижается по мере развития человечества.
Более того, девиации есть составная часть всякого здорового общества, «фактор общественного здоровья».
Група – це об'єднання людей, засноване на їхній участі в певній діяльності, пов'язане системою відносин, що регулюються формальними або неформальними соціальними інститутами.
Групова діяльність – це готовность людини до спільних форм іяльності для досягнення групових цілей і задач.
Групова діяльність характеризується інтенсивним процесом спілкування. Спостереження показують, що можна виділити досить конкретні шаблони спілкування, а отже, і людей, що беруть у ньому участь:
- люди, що прагнуть до лідерства і здатні вирішувати спільні завдання та діяти, підкоряючи собі інших членів групи;
- індивідуалісти – люди, що прагнуть при вирішенні задач діяти амі;
- люди, що пристосовуються до групи, легко піддаються наказам та пливу з боку інших;
- колективісти, які намагаються вирішувати спільну задачу спільними діями.
У регуляції ефективності групової діяльності беруть участь різні системи факторів:
- позагрупові (фізичні і соціальні)
- внутрішньогрупові (норми, міжособистісні відносини)
- позаособистісні (однорідність – різнорідність по індивідуально-психологічних параметрах)
- внутрішньоособистісні (індивідуально-психологічні особливості членів групи, їхній стан, вихідні думки, оцінки
Характеризуючи динамічні процеси в малій групі, не можна обійти питань її організації і управління. Проблема лідерства та керівництва є однією з кардинальних проблем соціальної психології. Хоча за походженням та соціальним статусом лідер і керівник суттєво відрізняються, все ж вони покликані разом стимулювати групу, спрямовувати її на вирішення певних завдань. Лідерство – це соціально-психологічний процес в колективі чи групі, побудований на випливі особистого авторитету людини на поведінку їх членів . Загальне лідерство в групі складається із таких компонентів – емоційного, ділового і інформаційного. Лідер може бути керівником групи, а може ним і не бути.
Виділяють такі розбіжності між лідером і керівником:
керівник звичайно призначається офіційно, а лідер висувається стихійно;
керівникові надаються законом певні права й обов’язки, а лідер може їх не мати;
керівник наділений певною системою офіційно встановлених санкцій, використовуючи які він може впливати на підлеглих, а лідеру ці санкції не надані;
керівник представляє свою групу в зовнішній сфері стосунків, а лідер у сфері своєї активності обмежений в осоновному внутрішньо-груповими стосунками;
висунення лідера в більшій мірі залежить від настрою групи, в той час як керівництво – явище стабільне;
сфері дій лідера – в основному мала група; поле діяльності керівника ширше, оскільки він представляє трудовий колектив в більш широкій соціальній системі.
Типи лідерів (Л.І.Уманський): лідер-організатор, лідер-ініціатор, лідер-умілець, лідер-емоційного притягання.
Особистісні риси лідера: впевненість у собі; енергійність; творчий підхід до справ; здатність розуміти і впливати на людей;
управлінські здібності; чесність; емоційна стійкість;
Соціальна антропологія зводиться до вивчення соціальної організації: це основний розділ, але тільки розділ серед інших, які створюють культурну антропологію. Термін "соціальна антропологія" виник в Англії для значення першої кафедри наукового закладу, яка вивчала не стільки технічні засоби, скільки вірування, звичаї та інституції.
Предмету її досліджень - це соціальні відносини і соціальна структура. На перший план виходить вже не людина, а група, що розглядається як організований соціум; досліджується сукупність форм комунікації, які лежать в основі соціального життя.
ГЕЛЕН, АРНОЛЬД (Gehlen, Arnold) (1904–1976) – немецкий философ и социолог, один из ведущих представителей философской антропологии. Главным философским трудом Гелена является книга Человек. Его природа и положение в мире. Гелен подчеркивал эмпирический характер своих исследований: философская антропология должна выдвигать лишь такие гипотезы, которые можно проверять посредством сопоставления с фактами, а их дают только конкретные науки о человеке. Гипотезы такой философской антропологии отличаются от гипотез конкретных наук более общим характером, поскольку в них синтезируются данные множества научных дисциплин, занятых теми или иными аспектами человеческой реальности. Возможность такой науки – это единственная метафизическая предпосылка, которая далее не обсуждается. Из нее вытекают два следствия: 1) существует единство человеческого рода, поверх всех расовых, национальных, племенных и т.п.; 2) имеется целостное единство человеческого индивида.
Арнольд Гелен использовал сравнение человека с животным. У животного специализированность органов и среда соответствуют друг другу. В отличие от животного, человек лишен биологической специализации, т.е. органической приспособленности к существованию в определенной природной среде. Но человек – активно действующее существо, и потому все свои недостатки он превращает в свои достоинства, в средства своего существования. Человек должен проявляться как проект особого рода уже со ступени его органического бытия. Человек сначала действует, а потом видит, ощущает. У человека имеются многие, функционально друг от друга независимые инстинктоподобные импульсы – пружины социального поведения: инстинкт агрессии, взаимности, врожденной склонности действовать с учетом интересов другого. Отсюда вырастают все системы и институты человеческой общественной жизни. Взгляды Гелена на природу и сущность человека – это построение метафизической антропологии.
ПЛЕСНЕР (Plessner) Хельмут (1892-1985) - немецкий философ, один из родоначальников философской антропологии. Профессор в Кельне (с 1926). Первый профессор социологии в Нидерландах (Гронинген). С 1946 - профессор философии и социологии в университете г. Геттингена. Основные сочинения: "Ступени органического и человек. Введение в философскую антропологию" (1928), "Единство чувств" (1923), "Смех и плач" (1941) и др. П. видел задачу философской антропологии как специальной научно-философской дисциплины в выявлении той базисной структуры человеческого бытия, которая была бы способна объяснить все специфические свойства и характеристики человека. Методологическим средством выявления такой структуры П. считал феноменологическое описание природной сферы человека. Выступал против метафизического пренебрежения биологической стороной человеческого существования. П. хотел понять человека в единстве его биофизических и духовных сторон, выразившихся в достижениях культуры. Общей базисной структурой любого живого тела, включая человека, по П., является позициональность, т.е. способность организма во взаимодействии с окружающей средой ("позициональным полем") поддерживать и сохранять свое единство как целостность и одновременно пребывать в становлении и развитии. Согласно П., позициональность реализуется различным образом: у растений - простым "вчленением" в среду; у животных - проявлением определенной самостоятельности по отношению к среде и способностью отличать себя от "чужого"; у человека - "эксцентричностью". Животное, хотя и способно владеть своим телом, растворяется в "здесь-и-сей-час" своего существования и не обладает самосознанием. Человек, по П., в отличие от животного, способен занять дистанцию по отношению к собственной "жизненной середине", способен осознать себя как "тело", как "я в теле" и как "я". В то же время "я" не дано само себе как предмет, "я" находится вне центра своего переживания", вне центра своей по-зициональности, что, по П., и выражается понятием "эксцентричности" человека. Экс-центричности он придает универсальное значение определяющей черты, проявляющейся и в интеллектуально-нравственной, и в эмоционально-поведенческой сферах. Экс-центрическая позициональность проецирует структуру человеческого мира: внешний мир, внутренний мир, мир других людей; задает способы реализации человеческого существования в соответствующих базисных антропологических законах ("естественной искусственности", "опосредованной непосредственности", "утопического места"). С экс-центрической позициональностью П. связывает также обращение человека к Богу как Абсолюту, противовесу случайности, в котором человек может обрести равновесие и опору своему существованию. Тем не менее в силу закона "утопического места" человек мучается сомнениями в существовании Бога. Человек не сомневается только в своем собственном существовании в силу своей экс-центричности, считает П., и стремится к бесконечному самоизменению, оставаясь в то же время всегда тайной для самого себя. Содержание понятия экс-центричности у П. родственно картезианскому принципу, согласно которому человеческая сущность реализует себя в рефлексии. Философия, по П., призвана постоянно указывать человеку на величие и нищету его человечности, доводить до его сознания кардинальные вопросы его бытия, вокруг которых он постоянно вращается и которые он должен постоянно решать.
5: Бюрократизм: суть, корни и черты
Бюрокартия – это (По Веберу) – тип идеальной, рациональной организации,который характеризуют:
Бюрократія (з фр.: панування канцелярії) – тип організації, для якої характерні спеціалізований поділ праці, чітка управлінська ієрархія, правила і стандарти, відрив центрів виконавчої влади від волі та рішень більшості членів організації, підкорення задач функціонування організації цілям її збереження та зміцнення.
В історії існувало кілька моделей бюрократії:
1) Карла Маркса: Бюрократія- особливий прошарок суспільства, який займає ключові позиції в системі державної влади з метою зміцнення та захищення своїх інтересів та привілеїв. Ознаки: підміна суспільного інтересу приватним; протилежність інтересів бюрократії та держави; викривлене сприйняття дійсності; корпоративність; зазіхання на монопольну компетенцію та свавілля; формалізм та кар’єризм.
2) Азіатська модель. Завдання бюрократії – надати вищу легітимність існуючій системі верховного правління і забезпечити її стабільність. Ознаки: взаємозамінність чиновників; постійний надлишок кандидатів на посади; обмеженість перспектив службової кар’єри; особиста залежність від Верховної влади; жорсткі засоби проти неформальних зв’язків; ретельний контроль.
3) Раціональна бюрократія М.Вебера. Бюрократія – система, яка в ідеалі здатна діяти як цілісний механізм з ухваленням оптимальних рішень на підставі максимально компетентних і неупереджених оцінок.
Основні риси:
1. службовці є вільні як приватні особи і повинні підкорятися владі тільки в силу своїх службових обов’язків.
2. працівники утворюють чітку ієрархію посад в організації;
3. кожна посада має чітко визначену сферу компетенції;
4. обіймання посад відбувається на контрактній основі, а кандидати на посаду відбираються на підставі кваліфікації;
5. працівники отримують фіксовану матеріальну винагороду; шкала посадових окладів залежить від рівня посади в ієрархічній системі;
6. виконання посадових обов’язків розглядається як основне заняття працівника;
7. можливість кар’єрного зростання визначається результатами роботи конкретного працівника;
8. посада, яку займає службовець, не є його власністю, як і засоби, якими він розпоряджається на цій посаді;
9. поведінка працівника повинна відповідати нормам етичності, сувора дисципліна та контроль.
Бюрократизм – надмірно формалізовані, повільні або неконтрольовані процеси прийняття рішень в управлінських системах.
Форми бюрократизму змінювалися історично із зміною суспільно-історичних формацій. Він виникає ще у рабовласницьких державах Давнього Сходу у зв’язку з виділенням сфери державного управління. Найбільш розвинутою бюрократія була на той час у Китаї. З розвитком капіталістичних відносин бюрократичний режим закріплюється у сфері політичного життя, а в період їх розквіту бюрократія стає також і формою організації економічного життя.
Поняття бюрократизму є наслідком дисфункціональних ефектів бюрократії, а саме:
1) чітке слідування правилам, нормам і процедурам призводить до того, що організація втрачає гнучкість і не може адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища.
2) безособовий характер відносин, що передбачає раціональна бюрократія, може призвести до байдужості та бездушності чиновників;
3) жорстка ієрархія відносин обмежує індивідуальну ініціативу.
Умови бюрократичної організації формують специфічний тип особистості, головними психологічними та моральними якостями якої є орієнтація на виконання формальних обов’язків, стандартизація потреб та інтересів. Основною ознакою бюрократизму є існування та розширення кількості бюрократів – привілейованої відірваної від народу чиновницько-адміністративної касти. Бюрократизм як явище являє собою певне виродження соціальної організації: головування форми над змістом діяльності організації; підкорення правил та задач функціонування організації цілям її збереження та зміцнення. Синонім бюрократизму –відчуження державного апарату від суспільства, перетворення засобів адміністративної діяльності на самоціль, формалізм, канцеляризм службова бюрократія, бездушність та рутина.
6. Виховання і освіта як соціальні інститути. Державна национальна програма "0світа. Україна ХХ1ст"
Виховання – процес цілеспрямованого впливу на людину з боку інших людей, формування певної системи особистих якостей. В сучасному цивілізованому суспільстві виховання стає постійним фактором і здійснюється з допомогою діяльності різноманітних соціальних інститутів: сім'ї; освіти, ЗМІ Виховання — діяльність по передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду, планомірний та цілеспрямований вплив, що забезпечує формування особи, її підготовку до суспільного життя та продуктивної праці. В процесі демократизації суспільного життя виховання людини як особи, яка характеризується високими моральними якостями, суспільною активністю, високою культурою праці і поведінки, стає одним з головних соціальних завдань. Виховання є одним з видів суспільно необхідної діяльності людей.
Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну і адекватну підготовку до повноцінного функціонування в суспільстві.
Система освіти – соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя до життя суспільства через навчання і виховання). Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, з допомогою певного кола осіб (педагогів, у спеціальних закладах).
Державна національна програма "Освіта. Україна XXI ст.", яка в листопаді 1993 року прийнята Кабінетом Міністрів підписана Президентом України. Головна мета програми – "визначення стратегій розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI ст., створення життєздатної системи безпосереднього навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності націй.
У програмі визначені стратегічні завдання реформування освіти в Україні: відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян України, формування освіченої, творчої особистості. Передбачається створення на рівноправній основі недержавних навчально-виховних закладів, глибока демократизація традиційних навчально-виховних закладів.
Більш конкретно йде аналіз реформування у кожній з ланок системи освіти: дошкільного виховання, у якому поєднується сімейне і суспільне виховання; загальноосвітньої підготовки на національній основі у вигляді реформування змісту гуманітарної, природничо-математичної освіти; національного виховання, мета якого – набуття молодим покоління соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою.
Піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинених країн світу шляхом здійснення ряду міжнародних проектів та інвестицій.
Окремі розділи Програми присвячені оновленню професійно-технічної освіти, військової освіти, установ позашкільного виховання. До нового, що раніше не включався в загальну систему, напряму (післядипломна освіта) входять післядипломна підготовка – аспірантура, докторантура, підвищення кваліфікації, підготовка кадрів.
7. Структуралізм та постструктуралізм в соціології (Леві-Строс, Фуко, Бодрійяр)
Структурализм в целом ищет закономерности общественной жизни в причинах поведения, скрытых от повседневного сознания самих действующих людей.
Символический структурализм рассматривает структуру социальных явлений и систем по аналогии со структурой языка. Считается, что язык как средство общения создает в человеке его особые качества, либо, наоборот, отражает структуру человеческого подсознания. Клод Леви-Строс (р. 1908), автор книг «Элементарные структуры родства» (1949), «Структурная антропология» (1958), «Мифологики» (1964–1971) и др., подчеркивает, что социальные структуры не зависят от того, как они осознаются людьми (так же как физическая реальность отличается от наших чувственных впечатлений от нее и не зависит от научных гипотез). Понятие социальной структуры относится у К. Леви-Строса не к эмпирической реальности, а к моделям, построенным по ее подобию. Социальные отношения реально существуют и являются основным материалом для построения моделей, выявляющих социальную структуру. Структура – это инвариант возможных социальных отношений, т. е. та их основа, которая остается неизменной, в то время как реальные отношения многообразны. Модели реальных отношений – это преобразования одной и той же структурной модели. Структура – это система, состоящая из таких элементов, что изменение одного из них влечет за собой изменение всех других. Модель структуры позволяет предусмотреть, каким образом структура в целом будет реагировать на изменение одного из составляющих ее элементов. Модель структуры должна быть построена таким образом, чтобы охватывать все наблюдаемые явления. К. Леви-Строс анализирует модели родственных отношений в различных культурах. Отношения между каждым из двух родственников – мужем и женой, братом и сестрой, отцом и сыном, дядей и племянником – могут быть доброжелательными, интимными, свободными, равноправными либо наоборот, сдержанными, враждебными, авторитарными, неравноправными.
В постструктурализме любые структуры понимаются не как абсолютные данности, но как нечто принципиально открытое и незавершенное, нечто без абсолютного центра, без абсолютной системы координат. Это, в частности, связано с отказом от представления о бинарных оппозициях как основе отношений между элементами системы. Постструктурализм в социологии представлен идеями Мишеля Фуко (1926–1984), работы «Надзирать и наказывать. Рождение тюрьмы» (1975), «Воля к знанию» (1976). Фуко показывает, что система языка и других знаковых систем, с одной стороны, и система власти и социальных институтов, с другой, будучи тесно взаимосвязанными, подвержены взаимному влиянию и изменению. Власть не имеет центра, не принадлежит каким-либо конкретным индивидам или группам, так как каждый одновременно и обладает властью, и подчиняется власти других. Политику М. Фуко рассматривает не как отношение социальных групп, а как особый культурный способ выработки и распространения знания. М. Фуко предпочитает писать не о структуре, а о дискурсе. Дискурс – это социально обусловленный порядок рассуждения, организация системы речи и действия. Господствующая в данной культуре форма дискурса тесно связана с господствующей формой власти, распространяется посредством и в интересах власти, лежит в основе власти. В связи с этим М. Фуко вводит понятие власти-знания. Главные объекты власти-знания – это язык и тело человека. Власть навязывает определенный дискурс, определенное самоописание человека и общества, власть управляет действиями человеческих тел во времени и пространстве. Историческое изменение власти-знания обозначает изменение отношения к человеческому телу. М. Фуко демонстрирует это, анализируя историю появления в Европе психиатрических клиник, больниц, фабрик, регулярных армий, школ, тюрьм, историю появления современной сексуальности как особого отношения к телу. Новые институты принципиально отличаются от средневековых, и в основе их – воспитание человеческих душ и дисциплинирование тел. Наиболее очевидные примеры – школьное обучение и армейская муштра. Уходят в прошлое жестокие показательные казни и пытки. Наказание приобретает новый, дисциплинирующий и нормализующий характер, совмещается с поощрением и постоянным надзором. Появляются гуманитарные науки. Военные смотры и медицинские комиссии, экзамены и аттестации, нормоконтроль на производстве, антропологические, психологические и социологические исследования описывают людей по определенным правилам, вводят их в мир документации, делают их жизнь материалом для делопроизводства и архива. Каждый человек проходит через школьное обучение, медицинские процедуры, служебные санкции и поощрения – и тем самым дисциплинируется в интересах власти.
Жан Бордийяр, відомий соціолог і філософ вносить у дослідження культури пошук як загальних закономірностей її існування так і загострену увагу до системи цінностей сучасного суспільства, поєднуючи гносеологічний та аксиологічний аспекти культурологічного аналізу. Перші праці Бордийяра пов”язані з критикою суспільства споживання, його кризового стану, наприклад, “Система речей”. Ввёл понятие гиперреальность как развитие марксистского понятия надстройка. Основа гиперреальности — симуляция. Единицами гиперреальности являются симулякры — знаки или несамотождественные феномены, отсылающие к чему-то другому, а потому симулятивные.
Бодрийяр развил учение о трёх порядках симулякров: копии, функциональные аналоги и собственно симулякры. К третьему порядку симулякров он относил все современные феномены, включая деньги, общественное мнение и моду. Они функционируют по принципу символического обмена.
Современную эпоху Бодрийяр называет эрой гиперреальности — надстройка определяет базис, труд не производит, а социализирует, представительные органы власти никого не представляют. Современную эпоху характеризует чувство утраты реальности. Последним бастионом реальности становится смерть («смерть, пожалуй, единственное, что не имеет потребительной стоимости»). На смерти основана любая власть и экономика. Но в этом случае смерть выступает не сама по себе, а как фантазм (представление). В искусстве Бодрийяр видит критическую и терапевтическую функции по возвращению реальности.
8. Громадська думка і владні структури. Механізм взаємодії.
Громадська думка є одним з явищ суспільного життя, яке викликає постійний та глибокий інтерес. Вона відіграє винятково важливу роль у діяльності держави, політичних партій, громадських рухів, кожної людини. Водночас громадська думка є одним з найскладніших соціальних феноменів. Вона є ефективним інструментом соціального управління, регулювання багатьох соціальних, економічних, політичних і духовних процесів.
Громадська думка — сукупне ставлення певної групи людей до подій, явищ соціальної дійсності. Громадська думка — спосіб формування і вияву масової свідомості, що виражає ставлення людей до суспільно значимих подій і фактів, до діяльності соціальних спільнот, груп і окремих осіб.
Суспільна думка - це такий стан суспільної свідомості, що виражається привселюдно й впливає на функціонування суспільства і його політичної системи.
Соціальні групи, суб'єкти громадської думки мають і висловлюють певні міркування щодо шляхів вирішення відповідних соціальних проблем. Водночас існують суб'єкти влади, уповноважені розв'язувати ці проблеми. Громадська думка і є регулятором відносин між ними.
Громадська думка як соціальна інституція в будь-якому суспільстві визначає, які існують і якими повинні бути суб'єкти громадської думки і суб'єкти влади, щоб відносини між ними (з урахуванням специфіки відповідного суспільства, його соціального устрою та ін.) були інституційними, мали впорядкований характер.
Суспільна думка в його сучасному значенні й розумінні з'явилося з розвитком буржуазного ладу й формуванням цивільного суспільства як сфери життя, незалежної від політичної влади. У середні століття приналежність людини до того або іншого стану мала безпосереднє політичне значення й жорстко визначала його соціальну позицію. Із зародженням буржуазного суспільства на зміну станам прийшли відкриті класи, що складаються з формально вільних і незалежних індивідів. Наявність таких вільних, незалежних від держави індивідів, індивідів-власників (нехай навіть це власність тільки на свою робочу чинність) – необхідна передумова формування цивільного суспільства й суспільної думки як його особливого інституту.
У різних типах суспільства за наявності різних політичних режимів специфіка виявлення громадської думки як соціальної інституції неоднакова. Так, за тоталітарних режимів суб'єкти влади прагнуть придушувати громадську думку чи контролювати її, демократичне ж правління шукає у неї підтримки.
В умовах тоталітарного режиму, де всі соціальні відносини жорстко політизовані, де немає цивільного суспільства й приватного індивіда як суб'єкта незалежного, тобто не співпадаючого зі стереотипами пануючої ідеології, думки, що виражає гласно, там немає й не може бути суспільної думки.
В умовах розвиненої демократії, при стабільній соціально-політичній ситуації роль і значення громадської думки чітко обмежені й збалансовані сильною й авторитетною представницькою владою. Громадська думка виступає як інститут громадянського суспільства і його вплив на державну діяльність здійснюється не прямо, а через представницьку демократію. Причому, посередниками між суспільством і державою й основними виразниками суспільної думки є політичні партії та інші суспільні об'єднання політичного характеру.
Переламним моментом на шляху становлення й розвитку нашої суспільної думки стало формування законодавчого органа на основі пропорційно-мажоритарної системи (коли одна половина депутатів обирається по партійних списках, а іншу становлять депутати, що одержали більшість голосів у своєму виборчому окрузі), що стало потужним стимулом для розвитку політичних партій і рухів, які значною мірою взяли на себе функцію вираження суспільної думки й доведення позиції суспільства до органів державної влади. У цей період спостерігається помітне загасання політичної активності самого суспільства й зниження ролі суспільної думки як самостійного фактору політичного життя.
У цей час ситуація із громадською думкою зовні виглядає цілком благополучно. Суспільна думка зайняла належній її природі нішу в соціальному житті й уже не претендує на роль інституту прямої демократії. При цьому люди сміливо висловлюються по самих гострих і злободенних проблемах, проводяться численні опитування громадської думки, результати яких публікуються в пресі й транслюються по електронних засобах масової інформації. Політичні партії усе активніше виступають у ролі виразників думок різних соціальних верств, усе більше помітний вплив на прийняття законодавчих рішень роблять партійні парламентські фракції й т.д.
Саме можливість голосного, публічного висловлення населення на злободенні проблеми громадського життя й вплив цієї висловленої вголос позиції на розвиток суспільно-політичних відносин відображає суть суспільної думки як особливого соціального інституту.
Опосередковані канали висловлювання громадської думки — це засоби масової інформації (преса, радіо, телебачення); різні засоби освіти, лекції; документи органів управління, засідання органів управління та ін. Прямі канали висловлювання громадської думки — особисті контакти працівників органів управління з населенням; листи; збори та мітинги, демонстрації та страйки, які характеризуються прямим, безпосереднім контактом виразника умки з представниками органів управління. Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки — це опитування із застосуванням наукових соціологічних методів.
А громадська думка, формуючись з думок окремих людей, є важливим чинником зворотного впливу на поведінку людей і діяльність органів управління.Специфіка впливу громадської думки на органи управління, політичні структури тощо виражається через її функції; директивну, спонукальну, консультативну, експресивну.
9. Соціальні рухи як специфічний феномен масового поводження
Соціальні рухи — сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм.
Спричинюють їх незадоволеність людей життям в цілому або певними його аспектами. Сприяють цьому активізація структурних змін у суспільстві, соціальна дезорганізація, культурні течії. Ширяться вони на хвилі усвідомлення людьми корисності свого об'єднання для досягнення цілей, можливості виконувати нові соціальні ролі, підвищувати свій соціальний статус.
Соціальні рухи, з одного боку, можуть нагнітати напруження і конфлікти у суспільстві, з іншого — бути засобом та інструментом їх подолання. Вони завжди високодинамічні, але не стійкі. Постають у зв'язку з певними причинами і припиняють своє існування після їх зникнення. В них задіяна обмежена (хоча і не мала) кількість людей. Ставлення більшості людей до таких рухів байдуже, іноді й неприязне. Адже в них зацікавлені, зазвичай, тільки їх безпосередні учасники.
Соціальні рухи не мають своєї організації, офіційного членства з фіксованими правами і нормами поведінки, санкціями, закріпленими статусними ролями. Якщо соціальний рух досягає стадії формальної організації, де діють установлені правила та норми поведінки, він перетворюється на організацію.
У своєму розвитку соціальні рухи проходять кілька стадій: виникнення, об'єднання, формалізації, розпаду і зникнення.
Стадія виникнення (стурбованості). На цій стадії домінують соціальна незадоволеність певними аспектами життя, почуття соціальної несправедливості, невпевненості. Криза традиційної ідеології, відчуття страху, нестабільності свого становища в соціальному середовищі, невпевненості в ефективності нововведень формують у людей соціальну стурбованість. Так, внаслідок впровадження в Україні ринкових відносин, різких змін соціальних цінностей і норм поведінки мільйони людей зіткнулися з труднощами соціальної адаптації. Це породило соціальну стурбованість у певних верствах населення, створило передумови для виникнення різних соціальних рухів.
Стадія об'єднання (збудження). Занепокоєність людей певною проблемою настільки фокусується на конкретних соціальних об'єктах, що спонукає їх до активних дій. Вони гуртуються для обговорення проблем. З'являються агітатори, висуваються лідери. Від їх активності, здібностей та популярності залежить подальший розвиток руху. Саме на цій стадії лідери визначають його політику і тактику, прагнуть залучити якомога більше людей. Рух може формувати союзи з іншими близькими рухами та організаціями, популяризувати ідеї, доводити до громадськості результати своїх дій. Ця стадія розвитку суспільного руху охоплює, як правило, незначний проміжок часу, завершуючись або переходом у фазу формалізації, або втратою у людей будь-якої зацікавленості до руху.
Стадія формалізації і бюрократизації. Цієї фази досягають далеко не всі рухи. Формалізація та бюрократизація підвищують ефективність діяльності руху, популярність лідерів. Ідеологія руху стає визначеною та зрозумілою. Формалізація перетворює збуджені маси в дисциплінованих учасників руху, чіткіше кристалізує його мету. На цій стадії формуються традиції підтримки і захисту інтересів його членів, символіка і кодекси.
Стадія розпаду. Рух може припинити своє існування навіть на ранніх стадіях розвитку. Під впливом внутрішніх і зовнішніх умов, після досягнення своїх завдань, або зникнення причин, що зумовили появу руху, він розпадається (припиняє своє існування) або ж перетворюється на соціальний інститут чи організацію. Саме так часто створюються нові політичні партії (НРУ, Партія зелених). Іноді рух розпадається на автономні, часто конфліктуючі між собою утворення, які, втрачаючи вплив і популярність, згодом припиняють існування. У недемократичних суспільствах рух, якщо він стає небезпечним і небажаним для влади, може бути забороненим або знищеним владними органами.
Причини розгортання суспільних рухів в соціології трактуються неоднаково. З точки зору теорії депривації (Дж. Роуз, Д. Моррісон) люди об'єднуються у суспільні рухи внаслідок певних матеріальних втрат, а участь у рухах є засобом пошуку джерел прибутків. Згідно з теорією масового суспільства (У. Корнхаузер) суспільні рухи виникають як результат об'єднання людей, що відчувають дефіцит соціальних зв'язків та спілкування. В теорії мобілізації ресурсів (Л. Кілліан) розвиток суспільних рухів пояснюється прагненням людей реалізувати свої ціннісні орієнтації. Теорія нових соціальних рухів (Дж. Маккарті, X. Крізі) розглядає нові соціальні рухи (екологічні, антивоєнні, феміністичні та ін.) як відповідь на експансію державної влади, засобів масової інформації.
Позаяк суспільні рухи є динамічними, їх непросто класифікувати. Метою суспільних рухів можуть бути соціальні перевороти (революція, контрреволюція), конкретні політичні результати (рух в підтримку політичного лідера), економічні, культурні, соціальні та інші реформи, поліпшення екологічної ситуації, зміна свідомості та поведінки учасників руху (рух анонімних алкоголіків, культові рухи), поліпшення правового, матеріального та соціального становища окремих груп населення (молодіжний, феміністичний, емігрантський рухи) тощо. Одні рухи переслідують обмежені за масштабом цілі (рух за врятування рідкісних тварин), інші відзначаються надзвичайною широтою (рух за заборону ядерної зброї).
Експресивні рухи. Виникають внаслідок перебування людей у рамках обмеженої соціальної системи, яка їх не задовольняє. Реальна дійсність для учасника такого руху не є привабливою, тому він за допомогою ритуалів, танців, ігор, видінь, мрій та інших форм емоційної експресії шукає емоційного полегшення.
У наш час ці рухи проявляються в молодіжному середовищі (хіппі, рокери, байкери), коли їх учасники прагнуть створити свою субкультуру, дистанціюватись від офіційного суспільства. Деякі експресивні рухи звертають свій погляд не в майбутнє, а в минуле — ветеранів війни, монархічні рухи, рухи з відродження козацтва, які відроджують забуту символіку, ритуали тощо. Такі рухи найчастіше пов'язані з пасивною поведінкою, але іноді можуть прокладати шлях до реформ, повстань, збуджувати пасивне населення. Тому вони є проміжною ланкою між неполітичними та політичними рухами.
Утопічні рухи. Постають на хвилі прагнень теоретично обґрунтувати досконале людське суспільство. Спершу невеликі групи їх учасників були виключно релігійними (рух перших християн, релігійні секти Сходу). Вони виявилися досить життєздатними, оскільки їх учасники не прагнули до особистого щастя і матеріального добробуту. Натомість ідеологія світських утопічних рухів ґрунтувалась на концепції доброї, альтруїстичної людини. Ігнорування їх лідерами таких природних прагнень людини, як бажання особистого благополуччя, реалізувати свої здібності й одержати винагороду спричиняли згасання таких рухів. Та оскільки утопічні ідеї є життєстійкими, після розпаду одного руху його ідеї відроджуються в інших.
В опозиції до сучасних утопічних рухів постійно перебувають законослухняні громадяни, яких лякають нові культурні зразки, ролі та пріоритети майбутнього «найкращого» життєвого укладу.
Реформаторські рухи. Породжують їх намагання змінити суспільство або окремі його структури без повної трансформації самого суспільства. Для їх розгортання необхідно, щоб учасники позитивно ставилися до порядку в суспільстві, зосереджуючись тільки на окремих негативних сторонах суспільного устрою, а також могли висловлювати власні думки та активно діяти на підтримку певної реформи. Тому широкий реформаторський рух можливий тільки в демократичному суспільстві. Реформатори можуть зустрічатися з опором владних структур, особливо за авторитарного режиму. Якщо реформи блокуються, частина реформаторів може перейти на позиції революційних рухів.
Революційні рухи. Розвиваються в атмосфері загального соціального невдоволення, прагнуть зруйнувати існуючу соціальну систему і встановити новий соціальний порядок. Демократія не є живильним середовищем для них. Вона є основою соціальних реформ, а реформи неминуче відсувають революцію.
Іноді дуже важко класифікувати соціальний рух як реформаторський або революційний, оскільки в обох можуть брати участь як помірковані реформатори так і радикальні революціонери, схильні до насильницьких дій.
Рухи опору. Виникають серед тих людей, які вважають, що зміни в суспільстві відбуваються надто радикально й швидко. Вони акумулюють зусилля певних груп людей на блокування можливих або викорінення уже здійснених змін, супроводжують як революційні, так і реформаторські рухи. Наприклад, реформи у пострадянських країнах призвели до появи рухів опору реформам.
10. Девіація як соціальне явище й категорія соціальної теорії
Девиация – общеняучный термин, означающий несходство, несовпадение, т.е. отклонение от нормального, а для общества – от нормативного состояния общественной жизнедеятельности.
Девиация – явление исконно присутствующее в жизни цивилизованного общества. С момента появлення цивилизации появляется и девиация. Отклонение от нормы выражается в различных видах девиации, девиантного поведеная. В конце 19-го -начале 20-го века были распространены биологические и психологические трактовки феномена “девиация”.
Девиантное поведение, как явление общественной жизни, в начальной стадии становления социологии, в основном, объяснялось с точки зрения несовершенства биологических и психологических характеристик индивидов.
К ярко выраженным представлениям биологического объяснения девиации можно отнести прежде всего Чезаре Ломброзо, Шелдона, которые в основу своих теорий социальных отклонений положили учение об особых типах индивидов с анатомическими чертами (фигура, строение черепа, черты лица, соразмерность...). Согласно таким теориям люди, имеющие от рождения ту или иную “конструкцию” – либо обречены на девиацию, либо избежали такой судьбы. Рациональным звеном таких теорий можно считать понимание связей особого типа поведения с определенным типом людей.
На протяжении 20 века не менее популярны и психологические трактовки феномена “девиация”.
З. Фрейд в основу психоанализа положил идею:
1) о конфликтях личности периода ее формирования
2) о трансформации (“зарубок” в памяти ребенка о поступках и аномалии поведения взрослого).
По Фрейду, конфликтность есть характерная черта психики любого индивида; борьба происходит между сферой “оно” (подсознание, бессознательность) и сферой “эго”, т.е. “Я”. Принцип, который лежит в основе “оно” – принцип удовольствия, а сферой “эго” руководит принцип реальности, прагматизма и нормативности.
“Я” развивается с реальним течением жизни индивида в мире и помогает управлять и сдерживать желание “оно”, направленное на немедленное удовлетворение.
“Сверх-Я” – развивяется путем взаимодействия с родителями и другими значимыми для индивида людьми и предстявляет развитие сознания и моральных правил, которые разделяются большинством взрослых.
Все эти сегменты личности функционируют одновременно. Если эти компоненты правильно сбалансированы, человек ведет нормальную жизнь. В каждом из нас борются два взаимоисключающих инстинкта: либидо и танатос.
Существуют социокультурные трактовки девиантного поведения:
І) аномня (отсутствие норм),
2) социальная дезинтеграция (изменения, происходящие во вссх социальных сферах)
3) социальная криминалистика (навешивнние ярлыков, издержки господствующей идеологии.
11. Ділова кар’єра та її організація. Сформулюйте проблему і визначте об’єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію основних понять.
Ділова кар’єра – це поступове просування працівника по сходинкам службової ієрархії або послідовна зміна сфер діяльності в межах певної організації впродовж трудового життя і як наслідок зміна рівня винагороди за працю та можливостей самореалізації.
Види ділової кар’єри : (внутрішньо організаційна, між організаційна, професійна спеціалізована, професійно неспеціалізована (вертикальна, горизонтальна, центроспрямована, ступенева)).
Головною задачею планування і реалізації кар’єри є забезпечення взаємодії всіх видів кар’єри і в процесі реалізації кар’єри необхідно виконувати ряд наступних задач :
11.2 Проблемна ситуація – це специфічний стан об’єкту соціологічного дослідження (СД), тобто об’єкта, який характеризується суперечністю між умовами його розв. та нинішнім станом.
Під метою СД розуміється загальна спрямованість дослідника, тобто це проект дій який має характер впорядкованості різних актів і процедур. Мета СД визначає загальну орієнтацію (практичну чи загальнотеоретичну).
Під задачами СД ми розуміємо сукупність конкретних цільових установ, що визначають спрямованість на аналіз у вирішенні проблем.
Об’єкт дослідження – це сфера соціальної дійсності на яку спрямоване СД ; об’єктом може виступати як соціальні процеси, явища та зв’язки так і соц. спільноти та їх діяльність.
Предмет – це та сторона об’єкта, яка цікавить дослідника.
Інтерпретація понять – визначення мови дослідження.
Гіпотеза – це наукове припущення про структуру, зв’язки і характер соц. відносин між досліджуваними об’єктами. Джерела гіпотез – буденна свідомість та аналогія.
12. Теорія історичного матеріалізму К.Маркса
К. Маркс заклав основи матеріалістичного напряму в соціології. Він наполягав на тому, що соціологічна теорія має ґрунтуватися на життєвій реальності індивідів, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мають виробляти продукцію, а тому вступають у певні виробничі відносини. Вони творять свої ідеї та погляди, виходячи з певної соціальної структури, в якій живуть, а зі зміною конкретних обставин змінюється і їхня свідомість (мораль, релігія, ідеологія тощо).
Разом з тим розум не є пасивним продуктом конкретно-історичного середовища, він активний у відображенні та перетворенні матеріального світу. Звідси, за К. Марксом, для соціолога першорядним є з'ясування впливу на людей матеріальних умов життя і можливостей зворотного впливу людей на ці умови. Акцент робиться на економічні фактори суспільних явищ, емпіричне обґрунтування соціально-філософських висновків, хол істинний підхід.
Ключова категорія Марксової матеріалістичної соціології — спосіб виробництва. Люди вступають у необхідні, не залежні від їхньої волі відносини, які разом з рівнем розвитку продуктивних сил конкретного суспільства становлять його базис. Останній зумовлює характеристики надбудови: політичні та юридичні інститути, способи мислення, ідеологію, тобто форми суспільної свідомості. Індивіди народжуються в суспільстві з певним способом виробництва, відносинами власності, а отже, і з відповідним класовим розшаруванням. Це зумовлює їх загальну поведінку. Зрештою, суспільні групи є втіленням економічних категорій, класових відносин та інтересів. Це насамперед "соціальні істоти", вплетені в соціально-класові відносини, а тому підпорядковані імперативам історичного процесу.
Рушієм історії є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, де перші визначають науково-технічний рівень, продуктивність праці, організацію суспільного виробництва, а другі — переважно відносини власності та розподілу. Історичний розвиток залежить від руху продуктивних сил.
Аналіз капіталізму середини XIX ст. був для Маркса спробою економічної інтерпретації суспільства і людської історії в цілому. Рушієм динаміки соціальних змін є розв'язання суперечності, що постійно відтворюється, між продуктивними силами, що невпинно прогресують, і відставанням виробничих відносин. Люди трансформують своє соціальне середовище, удосконалюють суспільні відносини. Класова інтеграція і самосвідомість перетворюються на головний фактор подолання застарілих виробничих відносин, а отже, класова боротьба є рушійною силою історії.
К. Маркс виокремив чотири способи виробництва: азійський" античний, феодальний і капіталістичний. Всі вони розвивалися та змінювали один одного через антагоністичні суперечності, на зміну останній антагоністичній формації має прийти неантагоністична — комуністична, що ознаменує кінець передісторії людства.
Історичний матеріалізм — складова частина марксизму, погляд на історію як на діалектичну взаємодію продуктивних сил та виробничих відносин. Карл Маркс ніколи не використовував цього терміну, вживаючи вираз «матеріалістичний погляд на історію».
Виходячи з матеріалістичних позицій Маркс виділяє у виробничих відносинах суспільства економічний базис, що визначається розвитком продуктивних сил, і надбудову, до якої входять держава, релігія, культура та інше, визнаючи примат базису над надбудовою.
Продуктивні сили опереджають у своєму розвитку виробничі відносини, які мають більшу інерцію і гальмують розвиток продуктивних сил. Протилежність між продуктивними силами й виробничими відносинами розв'язується при революційній зміні виробничих відносин. Прикладами такої зміни є буржуазні революції, які замінили застарілі феодальні відносини на капіталістичні.
Вся історія інтерпретується як низка суспільно-економічних формацій, що приходять на зміну одна одній: первіснообщинний лад, рабовласницький лад, феодальний лад, капіталізм. В майбутньому Маркс передбачав заміну капіталістичного ладу на комунізм. За винятком первіснообщинного ладу та комунізму, всі соціал-економічні формації антагоністичні: побудовані на експлуатації пригнобленого класу панівним класом: рабів — рабовласниками, селянства — феодалами, пролетаріату — буржуазією. Розвиток кожної формації диктується, згідно із принципами діалектики, притаманними їй протиріччями. Наприклад, основним протиріччям капіталізму Маркс вважав протиріччя між суспільним характером виробництва та приватною власністю на засоби виробництва.
Внутрішні протиріччя антагоністичного суспільства за Марксом із неминучістю ведуть до його загибелі. Інструментом переходу від одного ладу до іншого виступає класова боротьба між експлуатованими та експлуаторами.
13. Этап методического обеспечения и полевой этап соц. исследования.
. Соціологічне дослідження - це система логічно послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів яро явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні. Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів: підготовчого (розробка програми дослідження), основного (проведення емпіричного дослідження), завершального розробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожний етап включає в себе ряд важливих процедур.
Полевой етап - это время сбора первичной социологической информации, т.е. проведения массовых опросов, интервьюирований, тестирований, наблюдений - короче, практического применения усовершенствованных инструментов избранных методик и получения материала для последующих выводов и рекомендаций. Полевым этот этап называется потому, что он проводится в естественных условиях, отличных от лабораторных, т.е. тех, в которых преимущественно проходила предыдущая исследовательская работа. Данный этап начинается с подготовки команды, способной грамотно пользоваться исследовательскими инструментами. Непосредственные полевые работы начинаются с итогового инструктажа исполнителей исследования, вооружения их должными инструментами и индивидуальными заданиями, их прибытия в поле - места сбора информации. Полевой этап требует значительного времени. Особое внимание заслуживает проблема качественности сбора данных, в т. ч., и, прежде всего, общения исполнителей полевых работ с обследуемыми людьми. Полевые исследования осуществляются по заранее составленным планам-графикам, обеспечивающим четкость и своевременность исполнения отдельных операций и индивидуальных заданий. Но эти планы-графики не отменяют естественной сложности полевых работ, выражающейся в потребности одновременного решения многих задач. В их числе: оперативный контроль за качеством деятельности сборщиков информации; учет проделанной ими работы; прием заполненных документов, тщательная проверка каждого из них; кодирование полученной информации; хранение документации, обеспечивающее соблюдение исследовательской тайны; проведение контрольных (повторных) обследований; оперативная помощь исполнителям; ежедневное подведение итогов работы, обеспечение исполнения плана-графика; систематическое общение с заказчиком, руководителями тех административно-территориальных единиц или трудовых коллективов, где проводится полевое исследование. Кроме того, следует учитывать, что полевые работы дают лишь первичную информацию. Она может существенно трансформироваться на последующих этапах исследования. В этой связи социологам нельзя выдавать свои предварительные впечатления за итоги работы, а заказчикам следует дожидаться окончательных результатов, прежде, чем предпринимать какие - то меры. На полевом этапе социологи нуждаются в помощи заказчиков, руководителей территорий и коллективов, обращаются к ним за содействием по ряду организационных вопросов (по поводу выделения им комнаты, телефона и т.п.) Удовлетворение просьб такого рода не дает права вмешиваться в ход полевых социологических работ, что, к сожалению, порой случается, ведет к ломке замыслов исследователей, снижает меру достоверности их заключений.
Метод. забезпечення:
Польовий етап:
14. Значення задач і гіпотез в соц.дослідженні
Задача соц.дослідж. це сукупність конкретних установок, мети, спрямованих на аналіз і реалізацію проблеми. Основні задачі дослідження визначають пошук відповіді на його центральне основне питання:Задачі бувають основними і неосновними.
Гіпотеза в соц.досл. стилю керівництва це наукове передбачення структури соц. об’єктів, характеру і суті зв’язків між соц.явищами. За змістом гіпотези поділяються: описові; пояснювальні; прогнозні. Основна функція гіпотези полягає в одержані нових наукових висловлювань, що удосконалюють або збагачують наявні знання щодо стилів керівництва. Гіпотеза перевіряється всіма засобами і методами досліджень з метою встановлення істинності. Формулювання гіпотез має передбачити спосіб і метод її перевірки, внутрішню несперечливість і логічну обґрунтованість гіпотези. Її побудова має відповідати логічним правилам. На етапі висунення гіпотез дослідник здійснює: збір вихідних даних, теоретичних і емпіричних відомостей про об’єкт, в даному випадку ця інформація стосується стилів керівництва. На етапі обгрунтування гіпотез здійснюється: класифікація висунутих передбачень, встановлення логічного зв’язку між окремими передбаченнями, виділення найбільш загальних передбачень, що хар-ють існування і значимі аспекти проблеми; виділення основної гіпотези; встановлення критеріїв і показників емпіричної і теоретичної гіпотез. Етап перевірки включає одержання фактичних даних, розрахунок показників, що харак-ть відображені в гіпотезі зв’язки, їх тлумачення, експериментальну перевірку гіпотез; прийняття або відхилення емпіричних гіпотез відповідно до встановлених критеріїв тощо
15. Критична теорія суспільства М.Горкгаймера
Макс Горкгаймер (1895–1973) Засновник і протагоніст Франкфуртської критичної школи мав дуже песимістичний світогляд. Є автором фундаментальної критики буржуазного суспільства, яке він бачив розірваним між політичними й економічними протилежностями, ідеологічними протиріччями й соціальною несправедливістю. Філософська відзнака: Горкгаймер (ліворуч) отримує 1971 року Гамбурзьку премію імені Лессінґа
У статті "Традиційна і критична теорія" М. Хоркхаймер осмислює науку Нового часу (класичну науку) з негативно-критичних позицій. Вельми песимістично оцінюється ним класична раціональність взагалі. При цьому увага акцентується на питанні про об'єктивність наукового знання. "Теорією в традиційному розумінні" Хоркхаймер називає ту форму, яку теорія (наука) набула в природознавстві, а затим і в суспільствознавстві Нового часу і яка збереглася в ХХ столітті.
Свої міркування Хоркхаймер ілюструє прикладами з історії природознавства і філософії.
Отже для Хоркхаймера традиційною є будь-яка теорія, що керується загальними принципами та припущеннями і яка науково-пізнавальний процес зводить до співставлення принципів та припущень з фактами. Але у своїй орієнтації на факти традиційна теорія залишає поза увагою соціально-практичну зумовленість і фактів, і її самої. Через це розробники та "споживачі" всіх традиційних теорій, по-перше, не розкривають їх глибиною змісту (не розкривають того, що теорії – продукт пануючих суспільних відносин), по-друге, не усвідомлюють себе співучасниками й примножувачами пануючих інтелектуальних тенденцій, по-третє, лише інтерпретують і впорядковують "фактичність", а їх прагнення "визначати потік подій" (виводити за межі усталеного) залишається "утопією". Таким чином, будь-яка традиційна теорія уособлює собою лише перший, нижчий рівень розуміння, на якому завжди накладений напечаток позанаукової – соціальної – зумовленості. Вирішальна перевага "критичної теорії" над традиційною в тому, що вона "знає" про власну соціально-практичну зумовленість. І вона розробляє всі свої методологічні принципи, відштовхуючись від такого знання. Принципи зводяться Хоркхаймером до наступних вимог: (1) розкривати обмеженість будь-якої науково-пізнавальної діяльності як такої, що є лише складовою цілісної історичної практики, тобто такої, що всередині практики розвивається й нею "знімається"; (2) виходити з того, що теоретичні побудови стають і залишаються доцільними та прийнятними не стільки з внутрішньонаукових міркувань, скільки через суспільні реалії; (3) розглядати суб'єкта пізнання не відокремленим індивідом, а "суспільною людиною", для якої все осмислюване нею не є "зовнішнім", "об'єктивним", а є продуктами її ж діяльності; (4) вважати предметом науки всю систему взаємодій суспільства і природи, охоплювану поняттям "практика".
Як бачимо, Хоркхаймер висуває завдання перетворити традиційну теорію на критичну. Запропонований напрям видається перспективним. Та він ще має бути реалізованим. Для цього треба показати критичну теорію "в роботі".
Методологічна працездатність критичної теорії з'ясовується Хоркхаймером і Адорно в ґрунтовному дослідженні "Діалектика просвітництва" (1948). Тут критика науки розгортається до масштабів критики суспільства, яке наука детермінує, оскільки бере активну участь у його відтворенні. При цьому автори акцентують увагу на ще одній істотній особливості традиційної теорії: вона використовується пануючими соціальними силами, отже служить знаряддям панування.
16. Інституційна структура суспільства. Види, функції соц. інститутів
Соціальний інтситут (лат. Institutum – організація, лад) – відносно стійка модель поведінки людей і організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.
Найзагальніше поняття “соціальний інститут” виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя. До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки. Так, Г.Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е.Дюркгейм пов‘язував природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив їх як “фабрики відтворення” соціальних відносин і зв‘язків між людьми. Нині це поняття широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві риси соціальних інститутів:
Інституціалізація – процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних елементів суспільства.
Як і будь-який інший складний суспільний процес, інституалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення необхідні такі умови:
1. Об‘єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.
Відомий соціальний дослідник Г.Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституалізації:
- потреба у комунікації (мова, освіта, зв‘язок, транспорт);
- потреба у виробництві продуктів і послуг;
- потреба у розподілі благ і привілеїв;
- потреба безпеки громадян, захисту їх життя і благополуччя;
- потреба у підтримці системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);
- потреба у соціальному контролі за поведінкою членів суспільства(релігія, мораль, право).
Сучасне суспільство характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з іншого – кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів, трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.
2. Наявність особливого, притаманного конкретному інституту культурного середовища (субкультури) – системи цінностей, соціальних норм і правил.
Кожен соціальний інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають мету його діяльності.
3. Наявність необхідний ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових. Організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.
Інституалізація є процесом, за якого певна суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна. А не приватна.
Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії. У такому разі прийнято виокремлювати економічні, політичні. Культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів:
- економічні (власність, гроші, банки, господарські об‘єднання різного типу) – забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства. Регулюють грошовий обіг;
- політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) – пов‘язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей;
- культурні та виховні (наука, освіта, сім‘я, релігія, різні творчі установи) – сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів;
- соціальні – організовують добровільні об‘єднання, регулють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.
За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути.
Формальні соціальні інститути засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції на підставі санкцій, пов‘язаних із заохоченням і покаранням (адміністративним і кримінальним). До таких інститутів належить держава, армія, школа тощо.
Неформальні соціальні інститути не мають чіткої нормативної бази, тобто взаємодія у межах цих інституів не закріплена формально. Є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. До них відносять різні культурні і соціальні фонди, об‘єднання за інтересами тощо.
Кожен соціальний інститут виконує специфічну функцію. Їх сукупність формує загальні функції. Основоположними і найбільш значущим серед них є:
- регулятивна функція – полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);
- функція відтворення, безперервності суспільних відносин – завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;
- інтегративна функція – полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;
- комунікативна функція – спрямована на забезпечення зв‘язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності.
Підтриманню функціональності соціального інституту сприяють:
- наявність соціальних норм. Приписів, які регулюють поведінку людей;
- інтеграція інституту в соціальну систему суспільства. Що забезпечує йому підтримку самого суспільства;
- можливість здійснювати соціальний контроль за дотриманням норм поведінки;
- наявність матеріальних засобів та умов для підтримки діяльності інституту.
У сучасному українському суспільстві, яке переживає соціальну трансформацію. Простежуються типові риси інституціальної кризи (дисфункції у діяльності основних соціальних інститутів. Так, дисфункції політичних інститутів проявляються у нездатності стабілізувати суспільне життя, працювати в інтересах більшості населення, беззаконні, криміналізації, корумпованості. Простежується тенденція зниження авторитету і недовіра до основних інститутів державної влади.
Соціологія з однаковим зацікавленням ставиться як до функціональної, так і дисфункціональної діяльності основних соціальних інститутів. Оскільки стан інституціальної системи є важливим індикатором стабільності суспільства.
17. Исторические и идейно-теоретические предпосылки возникновения социологии как науки.
Социология – это специфическая отрасль знаний, наука об обществе, общественных отношениях так же как и всякая отрасль знаний, проходит периоды возникновения, становления и развития. Каждому этапу, периоду развития присущи специфические особенности, характеризующие, с одной стороны, уровень знаний об обществе, общество о себе, окружающей природе, а с другой, – способности, возможности человека проникнуть в тайну общественных явлений, познать их. Историю социологии разделяют на ряд этапов.
Первый этап охватывает возникновение и становление соц. знаний об обществе в древнем мире (миф и эпос – древнейшие формы отражения действительности; развитие эмпирических соц. исследований, развитие историографии и социальные и политические учения в древней Греция и Риме).
Второй этап охватывает развитие соц. знаний в эпоху Средневековья (смена мировоззренческой системы и форм познания. Теософия Августина Блаженного. Социальные знания и идеи в эпоху Возрождения. Переписи на Руси. Казацкие реестры в Украине. Становление социологических знаний: Н.Макиавелли, Жан Боден, Т.Гоббс и др.)
Третий этап: социальные знания об обществе и человеке в 17-18 вв. Концепции естественного права и общественного договора. Социологические концепции Шарля Монтескье, Жан Жака Руссо и др. Идеи консерватизма и либерализма и т.п.
Четвёртый этап: социологические знания в 19 и 20 вв. (Наука о человеке. Социология Огюста Конта. Интенсивное развитие эмпирических социологических исследований. Доминирование методологического направления в социологии – позитивизма. С контовских времён начинается так называемая академическая социология, как отдельная отрасль знания об обществе. Возникают различные школы: натурализм, эволюционизм, органицизм, социал-дарвинизм и др. Конец 19 ст. – нач. 20 ст. связан с острым кризисом натурализма в социологии, поворот интересов к проблемам социального действия и взаимодействия, разработка методов понимающей социологии и концепции социологии личности (М.Вебер, Э.Дюркгейм и др.). В период с 20х до 80х годов 20 ст. -происходит формирование основных современных направлений в социологии, интенсивной отраслевой дифференциации, дальнейшего усовершенствования методов исследования. Если в ряде стран Европы тогда в следствии мировой войны и революционных потрясений возникают значительные преграды в развитии наук об обществе, то в США социология развивается более стабильно. Но с 50-х годов и в странах Европы социология развивается бурно и интенсивно, возникают разнообразные идеи и учения, отражающие насущные проблемы современного общества. Интенсивно распространяются идеи и теории развития общества в странах Востока и Латинской Америке. С 80-х годов начинается по существу новый современный период в развития социологии. С нач. 20 века утверждаются и приобретают широкое распространение социологические школы: неопозитивизма, прагматизма и политического реализма, модернизма социальных систем и др.
18. Ймовірнісний вибір в соціологічному дослідженні. Умови його застосування
Під імовірнісними розуміють відбори, за яких, по-перше. Кожна одиниця генеральної сукупності зберігає рівну або майже рівну ймовірність бути відібраною до вибіркової сукупності має бути досить великою за обсягом. За такого відбору елементи генеральної сукупності представлені у вибірці з імовірністю, близькою до відповідного значення в генеральній сукупності. Отже, у вибірковій сукупності немовби відтворюється розподіл ознак генеральної сукупності, що нас цікавлять.
У теорії вибіркового методу виділяють два різновиди імовірнісних відборів: повторні та безповторні. Вони різняться між собою не тільки технікою відбору одиниць з генеральної сукупності. Відбір немовби починається спочатку. Під час безповторного відбору ймовірність одиниць потрапити до вибіркової сукупності постійно зростає, оскільки відібрані одиниці вже не беруть участі в подальшому відблоі. Зазначимо, що середні квадратичні помилки безповторних відборів такого самого обсягу. Тому використання формул розрахунку статистичних помилок повторної вибірки підвищує надійність результатів, одержаних у безповторнму відборі.
Практично ймовірнісна вибірка може використовуватися лише за умови вивчення невеликих об‘єктів. Це пов‘язане з труднощами складання списків одиниць спостереження, включених до об‘єкта дослідження. Ймовірнісний відбір застосовується в тому разі, коли відсутні попередні дані про розподіл потрібних характеристик генеральної сукупності. Це пояснюється тим, що питання про репрезентативність імовірної вибірки розв’язується переважно на етапі відбору одиниць дослідження. Цей етап потребує створення умов, за яких елементи генеральної сукупності мають однакову ймовірність потрапити до вибіркової сукупності.
19. Е.Фромм про соціальний характер
Фромм, Эрих – немецко-американский социальный философ, филоссофский антрополог и культуролог, один из реформаторов психоанализа. Фромм выделял пять социальных типов характера, превалирующих в современных обществах. Эти социальные типы или формы установления отношений с другими, представляют собой взаимодействие экзистенциальных потребностей и социального контекста, в котором живут люди. Фромм разделил их на два больших класса: непродуктивные (нездоровые) и продуктивные (здоровые) типы. К категории непродуктивных относятся рецептивный, эксплуатирующий, накапливающий и рыночный типы характера. Категорию продуктивных представляет тип идеального психического здоровья в понимании Фромма. Фромм отмечал, что ни один из этих типов характера не существует в чистом виде, поскольку непродуктивные и продуктивные качества сочетаются у разных людей в разных пропорциях. Следовательно, влияние данного социального типа характера на психическое здоровье или болезнь зависит от соотношения позитивных и негативных черт, проявляющихся у индивидуума.
1. Рецептивные типы убеждены в том, что источник всего хорошего в жизни находится вне их самих. Они открыто зависимы и пассивны, не способны делать что-либо без посторонней помощи и думают, что их основная задача в жизни — скорее быть любимыми, чем любить. Рецептивных индивидуумов можно охарактеризовать как пассивных, доверчивых и сентиментальных. Если отбросить крайности, то люди с рецептивной ориентацией могут быть оптимистичными и идеалистичными.
2. Эксплуатирующие типы берут все, что им нужно или о чем они мечтают, силой или изобретательностью. Они тоже неспособны к творчеству, и поэтому добиваются любви, обладания, идей и эмоций, заимствуя все это у других. Негативными чертами эксплуатирующего характера являются агрессивность, надменность и самонадеянность, эгоцентризм и склонность к соблазнению. К положительным качествам относятся уверенность в себе, чувство собственного достоинства и импульсивность.
3. Накапливающие типы пытаются обладать как можно большим количеством материальных благ, власти и любви; они стремятся избегать любых поползновений на свои накопления. В отличие от первых двух типов, «накопители» тяготеют к прошлому, их отпугивает все новое. Они напоминают анально-удерживающую личность по Фрейду: ригидные, подозрительные и упрямые. Согласно Фромму, у них есть и некоторые положительные особенности — предусмотрительность, лояльность и сдержанность.
4. Рыночный тип исходит из убеждения, что личность оценивается как товар, который можно продать или выгодно обменять. Эти люди заинтересованы в сохранении приятной внешности, знакомствах с нужными людьми и готовы продемонстрировать любую личностную черту, которая повысила бы их шансы на успех в деле продажи себя потенциальным заказчикам. Их отношения с окружающими поверхностны, их девиз — «Я такой, каким вы хотите меня видеть»
Кроме предельной отстраненности, рыночная ориентация может быть описана с помощью следующих ключевых черт характера: оппортунистический, бесцельный, бестактный, неразборчивый в средствах и опустошенный. Их положительные качества - открытость, любознательность и щедрость. Фромм рассматривал «рыночную» личность как продукт современного капиталистического общества, сформировавшегося в США и западноевропейских странах.
5. В противоположность непродуктивной ориентации, продуктивный характер представляет собой, с точки зрения Фромма, конечную цель в развитии человека. Этот тип — независимый, честный, спокойный, любящий, творческий и совершающий социально-полезные поступки. Из работ Фромма видно, что он рассматривал эту ориентацию как ответ на противоречия человеческого существования, присущие обществу. В ней проявляется способность человека к продуктивному логическому мышлению, любви и труду. Благодаря даря продуктивному мышлению люди узнают, кто они такие, и поэтому освобождаются от самообмана. Сила продуктивной любви дает возможность людям горячо любить все живое на Земле (биофилия). Фромм определял биофилию с помощью таких качеств, как забота, ответственность, уважение и знание. Наконец, продуктивный труд обеспечивает возможность производства предметов, необходимых для жизни, благодаря творческому самовыражению. Результатом реализации всех вышеперечисленных сил, свойственных всем людям, является зрелая и целостная структура характера.
Но главным источником черт характера Фромм считает опыт жизни в условиях той или иной социальной системы. Социальный характер является продуктом различных идеологий и религий, в которых закреплены мировоззренческие позиции, смысложизненные установки и убеждения. Идеология является для властвующей элиты инструментом управления массами, их настроениями. Фромм обращает внимание на следующие функциональные особенности социального характера : он играет регулятивную роль в структуре психики; установки социального характера соответствуют иерархии общественных ценностей; важна информационная функция социального характера, который включает в себя не только эмоционально-волевые, но и когнитивные элементы. Теория социального характера хорошо объясняет роль "человеческого фактора" в социальных процессах, предсказывает массовое поведение и выявляет посредствующие звенья между экономикой и идеологией, базисом и надстройкой. Вместе с тем ясно, что некоторые типы социального характера служат опорой деспотизма или анархии, способствуют духовному разрушению личности. Другие дают толчок творческим и возрожденческим движениям.
20. Контент – аналіз текстів.
Контент-аналіз, або науковий аналіз змісту текста, - це метод дослідження, який застосовується в різних гуманітарних дисциплінах. Цей метод дуже часто використовується різними спецслужбами: 80% таємної інф-ції здобуваються за його допомогою і зараз. Суть цього методу зводиться до того, щоб знайти такі ознаки, риси, властивості документа, які з необхідністю віддзеркалювали б певнісуттєві сторони змісту. Можна визначити такі умови, за яких застосування контент-аналізу в соціологічних дослідженнях є необхідним:
-при вимозі забезпечити високий ступінь точності і об’єктивності аналізу;
-за наявності обширного за обсягом і систематизованого матеріала, коли безпосереднє використання останнього є затрудненим;
-при роботі з відповідями на відкриті запитання анкет і глибоких інтер’ю, якщо категорії, важливі для цілей дослідження, характерезуються певною частотою появи в документах, що вивчаються;
-коли велике значення для досліджуваної проблеми має сама мова джерела інформації, що вивчається, його специфічна характеристика.
Отже, контент-аналіз - це метод якісно-кількісного аналізу масива документів з метою одержання об’єктивної, систематизованої і узагальненої інф-ції про соціальну реальність. Процедура контент-аналізу полягає в алгоритмізованому виділенні в тексті певних елементів змісту, що цікавить дослідника, класифікації виділених елементів у відповідності з концептуальною схемою, наступним їхпідрахунком і якісним представленням результатів. Основними напрямами використання контент-аналізу є: 1.виявлення і оцінка характеристик тексту як показників певних сторін об’єкта, що вивчається; 2.виявлення причин, що обумовили появу повідомлення; 3.оцінка ефекта впливу повідомлення.
Для здійснення контент-аналізу соціологу треба мати такі документи: таблицю контент-аналізу; інструкцію кодувальника; кодувальну картку. Таблиця контент-аналізу містить список категорій і підкатегорій і присвоєні їм коди. Інструкція кодування містить опис одиниць аналізу і рахунк, в ній закладені правила кодування, обумовлюються можливі труднощі. Реєстрація одиниць аналізу здійснюється в спеціальних таблицях, кодувальних картках. Останні включають всі класифікаційні одиниці – категорії і підкатегорії. Одиниці аналізу, виявлені в документі, фіксуються у відповідних графах кодувальної картки. В контент-аналізі передбачається своя вибірка. Масив документів, об’єднаних загальною ознакою, представляє генеральну сукупність, яка має бути вивчена
21. Конфлікти у суспільстві, їх типологія. Інтереси та потреби в конфліктах
Конфликт – столкновение интересов рачличных групп, сообществ людей, отдельных индивидов. Столкновение интересов должно быть осознанно обоими сторонами конфликта. Типология конфликтов:
1) закрытые и открытые (закрытые – более ожесточенные)
2) типология по сферам общественной жизни (экономич., полит., соц.)
3) типология по субъектам
4) типология по количеству участников (соц. группы, межличностные, внутриличностные)
5) по методам и степени урегулированности (институциональные, неинституциональные)
6) по мотивам
Общая характеристика основимх типов конфликтов
• Политический – его возникновение связано с сознательно формируемыми целями, направленными на перераспределение власти.
• Национально-этнические – проблема гос. суверенитета, территориальный статусный вопрос.
• Социально-экономический – возникает на основе неудовлетворенности прежде всего экономическим положением. Потребности предшествуют возникновению конфликтов.
Глубинные причины конфликта – неравенство в распределении материальных и духовных благ, социальная несправедливость, неравенство жизненных шансов.
Потребности – это недостаток чего-либо,
Конфликт в сфере удовлетворения потребностей людей включает в себя такие аспекты как: питание, жилье, мед.обслуживание, соотношение зарплаты и цен, пенсионное обслуживание, семейная политика, решение экологических проблем.
Интересы – основа конфликта. Когда эти интересы становятся противоположными, несовместимыми – возникают конфликтные ситуации, нарастающие в конфликты.
Общее между потребностями и интересами состоит в том, что в обоих случаях мы имеем дело со стремлениями людей, непосредственно воздействующими на их социальное и экономическое поведение. Однако, если потребности ориентируют поведение людей на обладание теми благами, которые оказываются жизненно необходимыми или стимулируют жизненно значимые способы деятельности человека, то интересы – это те стимулы действия, которые проистекают из взаимного отношения людей друг к другу. Предмет социального интереса – это те позиции индивида или социального слоя, которые обеспечивают возможность получения блага. А поскольку эти позиции являются неравными, то на основе этого возникает конфлікт. Интересы часто связаны с социальным положением.
Часто источниками конфликта являются богатство, власть, престиж и достоинство, т.е. те ценности и интересы, которые имеют заачение во всяком обществе и придают смысл действиям конкретных лиц, участвующих в конфликтах.
22. концепція “одновимірної людини” Г. Маркузе.
В своей книге “одномерный человек” Маркузе выдвинул концепцию одномерного человека, характерного для срвременной общественной с-мы, которому свойственны: некритические отношения к существующей действительности, к пропагандистским и поведенческим стереотипам,отсутствие индивидуальности, манипулируемость, конформизм. Потребительская ориентация, гонка за материальными благами лишают человека социально- критического восприятия. Ему присуще искаженное видение мира. Отвечающие интересам правящих кругов принципы и норми кажутся ему выражением свободы и социальной справедливости. Такой человек фактически лишен способности к радикальной оппозиции и полностью интегрирован в систему. Прорыв универсальной одномерности об-ва возможен, согласно Маркузе, посредствам формирования новых влечений и потребностей, “новой чувственности”. Носителями революц. Потенциала он считает социальных аутсайдеров и маргиналов. В силу такой социальной ориентации идеи Маркузе в скрытом виде содержит в себе возможность экстримистской интерпритации. Концепция Одномерного человека полезна для понимания нек-рых социально-психологических характеристик социальной и духовной жизни в совр. промышленно развитых странах.
23.концепція радикального фемінізму К. Дельфі.
Дельфи – была радикальной феминистской, кот. Разработала концепцию “семейного способа производства”. Она утверждает, что женщины-домохазяйки составляют один общественный класс, а их мужья-другой. При этом домохазяйки представляют собой производительный класс, включенный в домашний труд, в то время как мужья-это непроизводительный класс, присваивающий результаты труда своих жен. По мысли Дельфи, эксплуатация женщин не связана с тем, какую именно работу они выполняют в домашнем хозяйстве, эта эксплуатация проистекает уже из самого факта, что работа женщин происходит в доме. Выход за пределы домашнего мира осуществляется исключительно мужчинами, а женщины, оставаясь в пределах дома, фактически становятся неоплачиваемыми работниками своих мужейи обьектом эксплуатации. С точки зрения этой концепции, основной источник эксплуатации женщин коренится в смье, а капитализм есть лишь дополнение к этой первичной эксплуатации. Все женщины составляют единый эксплуатируемый и угнетаемый класс в рамках семейного способа производства, а в роли эксплуататоров выступают все мужчины. кОнцепция Дельфи была подвергнута критике за то, что она слишком широко раздвигает рамки марксистских понятий класса и способа производства. Критики Дельфи утверждают, что женщин нельзя обьеденить в один класс, поскольку между представительницами различных социальных слоев и классов сущетвует слишком значительные различия. Другой пункт критики состоял в том, что концепция Дельфи позволяет дать теоретическое обьяснение только для некоторой части женщин, а именно тех, которые являються домохозяйками. Дельфи пытается обойти эту методологическую трудность, утверждая, что все женщины рассчитывают быть домохазяйками, и поэтому можно рассматривать их так, как если бы они ими действительно были. Однако этот аргумент входит в противоречие с эмпирическими данными, показывающими, что в разных странах постоянно снижается доля женщин, кот. явл. исключительно домохозяйками.
24. Управлінська діяльність та організаційна культура
Управлінська діяльність — сукупність скоординованих дій та заходів, спрямованих на досягнення певної мети в межах організації.
Втіленням її є дії, операції, виконувані людиною в процесі управління, здійснення управлінських функцій. Це праця людей, між якими виникають певні соціально-психологічні відносини. В управлінській діяльності об'єктивно переплітаються такі закономірності:
— організаційно-технічні. Відображають відносини людини та природи, людини й техніки;
— соціально-економічні. Відтворюють широкий спектр відносин між класами, соціальними прошарками та групами і виникають у процесі суспільного виробництва в різних сферах суспільної свідомості й суспільної психології;
— соціально-психологічні. Походять із суспільної та біологічної зумовленості людської поведінки, міжособистісних, міжгрупових, внутріособистісних людських відносин, які характеризують ставлення людей до праці, нагромадження й використання ними свого потенціалу.
Управлінська діяльність завжди передбачає самодіяльність і творчість суб'єктів та об'єктів управління. Проблема людського чинника в управлінні пов'язана зі спонуками людини до певних цілей та їх досягнення
Сучасний рівень розвитку управління повинен виходити з того, що об’єктом управління є організаційна культура того чи іншого типу -визнана і підтримана учасниками організації система цінностей і сукупність норм поведінки як в організації, так і у взаємодії із зовнішнім середовищем. Розуміння особливостей формування організаційної культури дає змогу побачити й усвідомити, завдяки яким цінностям, символам, ритуалам, героям, способам здійснюється діяльність цих людей; які мова, легенди, фольклор, норми, традиції сприймаються, а які - ні.
Організаційна культура – це набір найважливіших припущень, які при-ймаються членами організації і виражаються в заявленій організацією систе-мі цінностей, що дають працівникам орієнтири щодо їхньої поведінки і дій. Ці ціннісні орієнтації передаються індивідам через засоби духовного і матері-ального внутрішньо організаційного оточення. Але конк-ретну організаційну культуру найбільш доцільно розглядати на основі таких характеристик:
- усвідомлення себе і свого місця в організації (одні культури цінують приховування працівником своїх внутрішніх настроїв, а інші заохочують їхнє зовнішнє проявлення; в одних випадках незалежність і творчість проявляються через співробітництво, а в інших – через індивідуалізм, суперництво);
- комунікаційна система і мова спілкування (використання усної, пись-мової, невербальної комунікації, “телефонного права”) різниться від групи до групи, від організації до організації; жаргон, абревіатура, жес-тикуляції відрізняються залежно від галузевої, функціональної і тери-торіальної належності організації);
- зовнішній вигляд, одяг і представлення себе на роботі (різноманітність уніформ і спецодягу, ділових стилів, охайність, косметика, зачіска та ін;
- що і як їдять люди, звички і традиції в цій сфері (організація харчуван-ня працівників, включаючи наявність або відсутність місць для харчу-вання на підприємстві; дотація на харчування; періодичність і трива-лість харчування; їдять працівники різних видів разом або окремо);
- усвідомлення часу як ресурсу, ставлення до нього і його використання (ступінь точності і відносності часу у працівників; дотримання часово-го розпорядку і заохочення цього; моно хронічне чи полі хронічне використання часу);
- взаємовідносини між людьми (за віком і статтю, статусом і владою, мудрістю та інтелектом, досвідом і знаннями, рангом і протоколом, ре-лігією та громадянством; ступінь формалізації відносин, шляхи виріше-ння конфліктів);
- цінності (як набір орієнтирів у тому, що таке добре і що таке погано) і норми (як набір передбачень, очікувань відносно певного типу поведін-ки); що люди цінують у своєму організаційному житті (своє положення титули чи саму роботу) і як ці цінності зберігаються;
- віра в що-небудь і відношення до будь-чого (віра в керівництво, в успіх в свої сили, у взаємодопомогу, в етичну поведінку, в справедливість); ставлення до колег, до клієнтів і конкурентів, до зла і насильства, агре-сії; вплив моралі;
- процес розвитку працівників і навчання (бездумне чи усвідомлене ви-конання роботи; покладання на інтелект чи на силу; процедури інфор-мування працівників; визнання чи відмова від примату логіки у мірку-ваннях, ідеях; абстракція і концептуалізація в мисленні чи заучування; підходи до пояснення причин);
- трудова етика і мотивація (відношення до роботи і відповідальність, поділ роботи, чистота робочого місця; оцінювання роботи і винагорода; індивідуальна чи групова робота; просування по службі);
Перелічені характеристики культури організації разом відображають і надають змісту концепції організаційної культури.
25. Метод анализа документов
Документ — це засіб закріплення різним способом на спеціальному матеріалі інформації щодо фактів, подій, явищ об'єктивної дійсності й розумової діяльності людини
Неформалізований метод — тлумачення документа через з'ясування основних думок та ідей конкретного тексту, оцінку його змісту згідно з політичними, моральними або естетичними критеріями.
Він передбачає зовнішній і внутрішній аналіз документа. Зовнішній аналіз — це відновлення обставин створення документа в історичному і соціальному планах. Внутрішній аналіз — безпосередній аналіз змісту документа, спрямований на виявлення розбіжностей між фактичним і літературним змістом, встановлення рівня компетентності автора, систематизацію відомостей, які містяться у документах.
Під час неформалізованого методу аналізу документів дослідник повинен з'ясувати такі питання:
Що являє собою документ (його вид, форма)? Який його контекст? Хто його автор? Яка мета створення документа? Яка надійність документа? Яка достовірність зафіксованих у ньому даних? Яка суспільна дія, суспільний резонанс документа? Який фактичний зміст документа? Які висновки можна зробити щодо автора документа?
Методи неформаліадваного аналізу значною мірою засновані на інтуїції дослідника і містять потенційну можливість суб'єктивних зміщень у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Такі зміщення можуть спричинити, наприклад, психологічні особливості дослідника (стійкість уваги, пам'яті, стомлюваність), неусвідомлені захисні психічні реакції на зміст документів (виділення «приємних» і пропуск «неприємних» аспектів) тощо. Ймовірність і небезпека таких зміщень зростає із збільшенням кількості проаналізованих документів і обсягу їх змісту. Недоліки традиційного аналізу документів вимагали пошуків нових методів їх розгляду.. Ними стали формалізовані, кількісні методи. Формалізований метод покликаний подолати суб'єктивізм традиційного методу.
Формалізований метод — пошук таких ознак документа, як/ б відображали істотні сторони його змісту.
Під формалізованим методом найчастіше розуміють контент-аналіз (від англійського — аналіз змісту). Контент-аналіз почали застосовувати; у 20—30-х роках XX ст. у США. Його використання у сфері політики та пропаганди пов'язують з іменем Г, Лассуелла. Під час Другої світової війни метод контснт-аналізу застосували для вивчення пропаганди, а також у військовій розвідці. . В Україні контент-аналіз вперше застосовували ще у 20-ті роки при дослідженні змісту газет. У ЗО—50-х роках з відомих причин він, як й інші соціологічні методи, не розвивався і Практично не застосовувався. У літературі побутують різні тлумачення його.
Контент-аналіз — точне дослідження змісту текстових масивів з метою виявлення чи виміру соціальних тенденцій, репрезентованих цими масивами.
У дослідженнях масових комунікацій для формалізованого аналізу тексту виділяють смислові одиниці; поняття у різних його виявах (слово, термін, сполучення слів); тема, висловлена у смислових образах, статтях, частинах тексту; імена людей, географічні назви, суспільні події, факти тощо. Обравши одиницю спостереження, необхідно визначити і одиницю підрахунку. Практика конкретних соціологічних досліджень дає змогу визначити деякі загальні одиниці підрахунку, які застосовують при проведенні досліджень;
Позитивна якість формалізованого методу полягає у тому, що він дає змогу уникнути впливу суб'єктивних зміщень дослідника у сприйнятті та інтерпретації змісту документів. Цей метод забезпечує досить високий ступінь надійності одержуваної інформації. З його допомогою можна досліджувати не тільки проблеми сьогодення, а й минулого, а також їх генезис. Один з основних його недоліків — складність та громіздкість процедур і техніки проведення дослідження, хоча здійснення контент-аналізу з допомогою ЕОМ певною мірою компенсовує його.
26. . Метод спостереження в соціології
Спостереження – один з методів, що застосовується при соціологічних дослідженнях. Використовується для дослідження соціальних явищ. При використанні цього методу слід пам'ятати: повторність природи, об’єктивність (не пропускати через своє "Я").
Спостереження буває повсякденне (емпірична база для нашої поведінки), наукове.
Види:
- включене / неволючене,
- польове / лабораторне (ситуація створюється самим соціологом, мета не вказується),
- контрольоване / неконтрольоване,
– посіймо / періодичне
Включене спостереження – спостерігач у якійсь мірі включається в процес, який спостерігає. Тобто знаходиться у контексті з людьми, подіями і може приймати участь. Види включень:
- повне – інкогніто, але без впливу на результат,
- учасник-спостерігач – не приховує задачі,
- спостерігач-учасник.
Спостереження – пряма реєстрація подій очевидцем у тому вигляді, у якому вони відбуваються. Завдання соціолога – точно зафіксувати те, що є, не змінюючи подій, явищ.
Контрольоване спостереження – те, що йде за певним планом (спостерігач має певні задачі). Неконтрольоване – проводиться для розробки програми для контрольованого.
План спостереження:
1. визначити час
2. елементи, на які слід звернути увагу,
3. підготовка, краще – декілька спостерігачів,
4. використання технічних засобів,
5. соціолог мусить зберігати самовладання.
Значення:
1) незмінне джерело інформації на початку соц. дос. Без нього неможлива постановка проблеми, формулювання гіпотез, питань, уточнення задач;
2) використання для перевірки даних, зібраних іншими методами. Недоліки:
1. вимагає великих затрат часу, зусиль
2. майже неможливо здолати суб’єктивізм.
Помилки при проведенні (те, що впливає на об’єктивність інформації):
1) збентеження об’єкту дослідження,
2) суб’єктивні судження
27. Методы обработки и анализа информации в соц. исследовании
С.Д. - Це система логічно послідовних методологічних, методичних, організаційно-технічних процедур, яка передбачає отримання достовірних даних та фактів яро явища чи процеси, що вивчаються, для їх подальшого використання в соціальному управлінні.
Соціологічне дослідження складається з трьох основних етапів: підготовчого (розробка програми дослідження), основного (проведення емпіричного дослідження), завершального (обробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій). Кожний етап включає в себе ряд важливих процедур.
Заключний етап емпіричного соціологічного дослідження зумовлює обробку, аналіз та інтерпретацію даних, отримання емпірично обґрунтованих узагальнень, висновків і рекомендацій. Залежно від методів отримання первинної інформації можливо застосування різних прийомів обробки й аналізу даних. Так, якщо соціолог певну частину інформації запозичує із документальних джерел, то він використовує два основних методи аналізу документів: неформалізований (традиційний) і формалізований (контент-аналіз). Традиційний аналіз ґрунтується на сприйнятті, розумінні, осмисленні й інтерпретації змісту документів згідно з метою дослідження. Формалізований аналіз документальних джерел (контент-аналіз — аналіз змісту) розрахований на запозичення соціологічної інформації з великих масивів документальних джерел, які недоступні традиційному аналізу. Він базується на виявленні деяких кількісних статистичних характеристик текстів (або повідомлень).
Методы обработки и анализа данных:
Кластерный анализ — это совокупность методов, позволяющих классифицировать многомерные наблюдения, каждое из которых описывается неким набором переменных. Целью кластерного анализа является образование групп схожих между собой объектов, которые принято называть кластерами. При помощи кластерного анализа можно производить сегментацию рынка (например, выделение приоритетных групп потребителей). Применение методов кластеризации к сегментированию основано на следующих предположениях. Во-первых, считается, что по значениям переменных, которыми описываются свойства потребителей, можно выделить группы схожих потребителей. Во-вторых, считается, что на выделяемом сегменте можно достигнуть лучших маркетинговых результатов по продвижению продукции. Полагается, что более значимо для маркетингового результата, объединение потребителей в группу с учетом мер близости друг к другу. Для обоснования данных предположений используется метод дисперсионного анализа.
Дисперсионный анализ. С помощью дисперсионного анализа исследуют влияние одной или несколько независимых переменных на одну зависимую переменную или на несколько зависимых переменных. Метод статистического анализа, позволяющий определить достоверность гипотезы о различиях в средних значениях на основании сравнения дисперсий (отклонений) распределений (например, можно проверить гипотезу о различиях двух групп потребителей, выделенных при помощи кластеризации). В отличие от корреляционного анализа дисперсионный анализ не дает возможности оценить тесноту связи между переменными.
Регрессионный анализ. Статистический метод установления зависимости между независимыми и зависимыми переменными. Регрессионный анализ на основе построенного уравнения регрессии определяет вклад каждой независимой переменной в изменение изучаемой (прогнозируемой) зависимой переменной величины. В маркетинге часто используется для прогнозирования спроса.
Факторный анализ. Совокупность методов, которые на основе реально существующих связей признаков (или объектов) позволяют выявлять латентные (или скрытые) обобщающие характеристики изучаемых явлений и процессов. Главными целями факторного анализа являются сокращение числа переменных и определение структуры взаимосвязей между переменными, то есть классификация переменных. При сокращении числа переменных итоговая переменная включает в себя наиболее существенные черты объединяемых переменных. Классификация подразумевает выделение нескольких новых факторов из переменных связанных друг с другом. В маркетинге этот метод используется в связи с углублением анализа потребительского поведения, развитием психографики и т.п. задач, в которых необходимо выявление явно не наблюдаемых факторов.
Завершується емпіричне соціологічне дослідження формулюванням висновків, пропозицій та рекомендацій, які повинні носити конкретний, реалістичний характер, мати необхідні обґрунтування в матеріалах дослідження, підтверджуватися документальними й статистичними даними.
28. Методи соціального прогнозування
Прогноз (від гр. prognōsis — передбачення) — це спроба визначити стан якогось явища чи процесу в майбутньому. Процес складання (розробки) прогнозу називають прогнозуванням. Прогнозування - це наукове обґрунтування можливих кількісних та якісних змін стану об’єкту в майбутньому, а також альтернативних способів і строків досягнення очікуваного стану.
1.Фактографічні Метод екстраполяції є одним з основних для прогнозування розвитку складних систем; у його основу покладається припущення про незмінність чинників, що визначають розвиток об'єкта дослідження. Відтак сутність методу екстраполяції полягає в поширенні закономірностей розвитку об'єкта в минулому на його майбутнє. Метод функцій належить до математико-статистичних методів прогнозування, що базуються на використанні так званих автокореляційних функцій (автокореляція — вираження взаємного зв'язку між сусідніми членами часового ряду). Процес прогнозування з використанням автокореляційних функцій полягає у виконанні двох послідовних дій. Спочатку формулюють завдання прогнозування й визначають критерій його вирішення, а потім, використовуючи часовий ряд, який відображає процес розвитку параметрів системи в часі, визначають прогнозовану величину на перспективний період за умови мінімізації середньоквадратичних похибок передбачення. 2. Евристичні методи прогнозування передбачають здійснення прогнозних розробок за допомогою логічних прийомів і методичних правил теоретичних досліджень. Конкретні методи прогнозування цієї групи охоплюють дві підгрупи —інтуїтивні та аналітичні. З-поміж основних методів першої підгрупи виокремлюють методи експертної оцінки й «мозкової атаки», а другої — методи морфологічного аналізу, побудови «дерева цілей», інформаційного моделювання, оптимізації. За браком достатньої статистичної інформації або за її непридатності для прогнозування певних явищ доводиться користуватися методом експертних оцінок. В його основу покладено спосіб збирання необхідної інформації переважно шляхом анкетування. При цьому експертну анкету треба скласти в такий спосіб, щоб можна було одержати: 1) кількісно однозначні відповіді на запитання, що пропонуються експерту; 2) формалізовані відомості щодо характеру джерел аргументації, ступеня впливу кожного із джерел на відповідь експерта; 3) кількісно визначену експертом оцінку рівня його знання предмета, що пропонується для аналізу та висновків. Застосовуються два підходи до використання цього методу прогнозування: індивідуальні та групові оцінки. Індивідуальні оцінки полягають у тім, що кожний експерт дає незалежну оцінку у вигляді інтерв'ю або аналітичної записки. Групові оцінки базуються на колективній роботі експертів та одержанні сумарної оцінки від усієї групи експертів, яких залучено до прогнозної оцінки конкретних економічних процесів. Метод «мозкової атаки» є різновидом методу групових експертних оцінок і полягає у творчій співпраці певної групи експертів-спеціалістів для розв'язання поставленого завдання способом проведення дискусії («мозкової атаки»). Учасники такої дискусії мають дотримуватися двох правил поведінки: 1) не допускати критики та негативних коментарів щодо міркувань опонентів; 2) не заперечувати нової ідеї, якою б абсурдною з погляду можливої її практичної реалізації вона не видавалася. Метод морфологічного аналізу ґрунтується на використанні комбінаторики, тобто дослідженні всіх можливих варіантів, виходячи із закономірностей побудови (морфології) об'єкта прогнозування, що вивчається та аналізується. Прогнозна оцінка розвитку підприємства (організації) здійснюється комбінуванням можливих варіантів розвитку об'єкта. Метод побудови «дерева цілей» застосовується в прогнозуванні з метою поділу основних завдань на підзавдання і створення системи «виважених» за експертними оцінками зв'язків. Для відбору чинників до прогностичної моделі та побудови системи зв'язків широко використовуються матриці взаємовпливу і теорія графів. Специфічним методом прогнозування є метод інформаційного моделювання. Він базується на тім, що характерні особливості масових потоків інформації створюють умови для прогнозування розвитку конкретних об'єктів на підставі таких джерел інформації, які містять необхідні, логічно впорядковані документи в певній послідовності. Одним з типових способів прогнозування є метод оптимізації рядів параметрів конкретних об'єктів на засаді аналізу максимально можливої кількості чинників, що зв'язані з виробництвом і фінансово-економічними показниками та враховують міру їхньої взаємодії. Можливі й інші методи прогнозування розвитку підприємств та організацій. У групі фактографічних методів можна назвати наприклад, випереджаючі методи, до яких, зокрема, належать методи патентної експертизи. У підгрупі статистичних можливі ще й такі методи прогнозування, як методи інтерполяції, кривих зростання та огинаючих кривих, а в підгрупі аналітичних — методи аналогій, формування сценаріїв тощо.
29. Место Конта в истории социологии
Изучение истории развития теоретической социологии в XIX веке, связано с именами О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса, Э. Дюркгейма, М. Вебера и российского социолога П. Сорокина, творившего уже в XX веке. Речь идет об ученых, чьи труды стали поворотными пунктами в истории развития теоретической социологии. И первым таким ученым стал французский мыслитель Огюст Конт (1798—1857).
Одновременно и в науке, и в политической жизни все более актуальной становилась идея научного и рационального устроения общества. Чтобы ответить на запросы времени, О. Конт попытался подойти к социальным явлениям так, как это делается при изучении физических или биологических явлений. Он полагал сначала, что законы развития общества подобны физическим законам. Вот почему отдельную,, науку, которая должна изучать общество в целом, человеческий вид, составляющий это общество, Конт первоначально назвал «социальной физикой». «Социальная физика», по мнению Конта, наука менее всего общая, так как она занимается только обществом. Идея уподобить науку об обществе физике или биологии долго не оставляла Конта, даже тогда, когда он осознал, что «социальная физика» как наука об обществе — это более сложная область знания, чем физика. Но страсть к аналогиям, к аксиоматическим моделям физики, по-человечески понятная, заставила Конта в его стремлении создать точную и объективную науку об обществе, разделить проблемы общественного развития на два больших раздела, подлежащих исследованию. По аналогии с физикой, Конт назвал их социальной статистикой, изучающей общество в состоянии покоя, и социальной динамикой, исследующей динамику общества.
Стремление Конта к точным, доказуемым и объективным фактам или, как он сам их называл, «позитивным» фактам об обществе, объяснялось его философской позицией, согласно которой наука вообще и наука об обществе, в частности, должна изучать только то, что реально существует, что можно, как говорится, «потрогать руками», не исследуя при этом причинно-следственные объяснения этих фактов или аргументов в пользу их существования. Позднее это направление в философии получило название «позитивизм».
Поскольку Конта в науке об обществе больше всего интересовал анализ социальной динамики, он понял, что сложность социальной жизни на несколько порядков выше, чем процессы в физике, и потому наукой об обществе не может быть социальная физика, а ею может быть специальная наука, изучающая факты социальной жизни во всей сложной их взаимосвязи и взаимозависимости.
Такой специальной наукой могла бы быть, по мнению Koнта, социология. Получаемые этой наукой объяснения фактов peальной жизни общества могли бы помочь людям правильно строить свои взаимоотношения друг с другом и с обществом в целом.
О. Конт высоко оценивал науку об обществе, названную им социологией. В классификации наук он отвел ей место выше физики, математики и биологии. Социология, по его мнению, опираясь на достижения естественных наук и используя свои методы изучения социальных фактов, должна открыть всеобщие законы развития и функционирования общества, столь же точные и объективные, как и законы природы. Свои открытия социология, по Конту, coвершает при помощи методов, наиболее присущих ей как науке об обществе: наблюдение, эксперимент, сравнение и исторический метод. Причем применяться они должны объективно и независимо от оценочных суждений исследователя. Такой подход с тех пор называют позитивизмом. Сам Конт термин «позитивный» рассматривал в пяти значениях: реальный, полезный, достоверный, точный, организующий.
В своем творчестве он руководствовался идеалами прогресса, политической и экономической свободы, надеждой на то, что с помощью науки и просвещения можно решить все социальные проблемы. На вопрос о том, как вылечить больное общество, Конт отвечал просто: надо создать такую же точную и объектив-ную науку об обществе, каким является естествознание. Откры-тые ею законы надо преподавать в школах и университетах, дабы просветить людей, научить людей тому, как следует правильно и разумно строить свои взаимоотношения. В этом отношении он был близок к взглядам просветителей.
В социологии О.Конт видел прежде всего науку, которая изучает общество как совокупность людей, индивидов, но при этом он не обратил никакого внимания на самого индивида, субъекта взаимодействия, автора социальных фактов, перед которыми так преклонялся О. Конт и которые составили, по его мнению, сущность науки, названной им социологией.
В чем суть «закона трех стадий» Огюста Конта?
О. Конт сформулировал основной закон общественного прогресса, или закон трех стадий, по которому стадии развития общества соответствуют стадиям развития человеческого ума.
Первую теологическую, или фиктивную стадию, охватывающую Древность и раннее Средневековье (до 1300 г.), Конт делил на 3 периода: фетишизм, политеизм и монотеизм. При фетишизме люди приписывали жизнь окружающим предметам и видели в них богов. При политеизме (Древняя Греция и Рим) обожествлялись природные явления. Эпоха монотеизма — эпоха христианства.
Метафизическую стадию (с 1300 по 1800 г.) Конт рассматривал как переходную, для которой характерно разрушение старых верований — фундамента общественного порядка. Важнейшие события этой эпохи — Реформация, Французская революция. Им сопутствовало распространение критической философии, приведшей к упадку авторитетов. Общество, погруженное в анархию, нуждается в новой идеологии, выполняющей интегрирующую роль. Такова, по Конту, философия позитивизма, знаменующая наступление третьей стадии — позитивной.
Свидетельством вступления в последнюю, позитивную эру является распространение наук, рост их общественного значения, развитие промышленности, гармоничное развитие всех элементов социальной жизни.
30. Програма соціологічного дослідження як науковий документ
Програма соціологічного дослідження — це науковий документ, що відображає логічно обґрунтовану схему переходу від теоретичного (концептуального) осмислення проблеми до інструментарію конкретного емпіричного дослідження. Сутність програми обумовлена двома основними взаємозв'язаними методологічними функціями. Першу методологічну функцію програма виконує на етапі підготовки анкети — методологічне обґрунтування інструментарію дослідження; другу — на етапі аналізу отриманих даних — обґрунтування логіки аналізу й інтерпретації даних, отриманих внаслідок збирання первинної соціологічної інформації за допомогою розробленого інструментарію.
1. Предмет дослідження визначається конкретним формулюванням відповіді на запитання "Що?" ("Що вивчатиметься?"; наприклад, "соціальна напруженість" або "політична культура" тощо).
Крім найменування предмета дослідження, слід навести визначення його в тому формулюванні, яке автор визнає за основне. Без визначення предмета дослідження навіть після проведення емпіричного етапу не можна сказати, що проблему, наприклад політичну культуру, було вивчено, оскільки незрозуміло, що автор мав на увазі, ведучи мову про "політичну культуру", якщо в програмі визначення цього поняття немає.
2. Показники зумовлюються відповіддю на запитання "Чим?" ("Чим вимірюватиметься предмет дослідження?").
Оскільки досліджувані соціальні явища чи процеси, як правило, досить складні й абстрактні, вони не піддаються емпіричній інтерпретації повністю. Проте, як зазначав Пол Лазарсфельд, "явище, яке не можна спостерігати безпосередньо, все ж залишає свої сліди, що за умов слушної інтерпретації дає можливість ідентифікувати й аналізувати його". Визначення змінних, які дають змогу вимірювати складні явища і піддаються емпіричній інтерпретації, — важливий етап складання програми.
3. Мета емпіричного дослідження стає зрозумілою з відповіді на запитання "Навіщо?" ("Навіщо проводиться емпіричне дослідження?").
Точна і зрозуміла відповідь необхідна не стільки для прагматичного обґрунтування витрат на проведення емпіричного дослідження, скільки для методологічного обґрунтування критеріїв "цілеспрямованого" відбору або відсіву показників, індикаторів, гіпотетичних чинників. Можна запропонувати досить велику кількість показників досліджуваного явища, обґрунтованих з погляду розкриття сутності предмета. Звузити коло таких показників дає змогу мета дослідження.
4. Гіпотези — це обґрунтовані припущення про чинники, які визначають характер явища, що вивчається, та потребують емпіричного підтвердження або спростування.
Емпірична інтерпретація теоретичного показника може мати кілька ступенів (субпоказників), останній з них має бути доведений до такої міри конкретності, щоб кожний субпоказник останнього ступеня можна було виміряти за шкалою відповідей на конкретне запитання анкети (індикатор показника).
Фактично процес підготовки анкети має полягати в тому, щоб перевести показники в адекватні їм запитання. Навіть у тому разі, коли запитання формулюється спонтанно (а практично це відбувається дуже часто), потрібно, виходячи з цього формулювання, визначити відповідний до запитання показник. Це значно полегшить аналіз одержаної інформації. І замість того, щоб кожного разу згадувати, наприклад, про респондентів, які ствердно відповіли на запитання: "Чи вважаєте ви, що соціально-економічне становище країни у майбутньому році поліпшиться?" — у тексті аналізу достатньо буде сказати про думку "соціальних оптимістів", оскільки вже в програмі міститься обґрунтований зв'язок цього запитання з показником "соціального оптимізму".
Взаємозв'язок показника і формулювання запитання може бути очевидним (прямим), якщо формулювання логічно випливає з визначення показника. Так, упевненість у поліпшенні соціально-економічної ситуації безпосередньо пов'язана з показником соціального оптимізму і не потребує додаткового обґрунтування. Однак зв'язок може бути не настільки очевидний, якщо, наприклад, відповіді на згадане вище запитання пропонується розглядати як показник "підтримки економічної політики уряду". Хоча логічно цілком припустима інтерпретація впевненості в поліпшенні економічного стану як показника підтримки економічної політики уряду, бажано емпірично обґрунтувати цю відповідність.
Технологічно схема підготовки програми містить такі дії.
1. Визначення мети дослідження. Навіть якщо у попередньому задумі немає реальної практичної мети, автору програми слід цілеспрямовано обмежити предмет дослідження і коло показників.
2. Визначення і формулювання предмета (предметів) дослідження.
3. Складання структурної схеми показників предмета (предметів) дослідження.
4. Оцінка можливості вимірювання кожного з показників конкретним індикатором (запитанням анкети). Пошук структурних субпоказників. Доведення конкретизації показників до такого ступеня, щоб кожному з них відповідало запитання анкети.
5. Внесення до схеми гіпотетичних чинників. Визначаючи чинник, слід одразу ж групувати відповіді за цією ознакою (наприклад, "вік": до 30 років; 30—55 років; більше 55 років; або "посада": керівник, виконавець тощо).
6. Групування гіпотетичних чинників за типами (наприклад, "демографічні", "соціально-економічні", "соціально-політичні" тощо).
7. Визначення гіпотез, які перевірятимуться в процесі статистичного аналізу.
31. Молодь: критерії виділення в окрему соц. групу. Соц. функції
Молодіжний рух як форма вияву соціальної активності молодого покоління є найефективнішим механізмом взаємодії нових поколінь з суспільством.
В рамках молодіжного руху молода людина не лише проходить соціалізацію, здобуває необхідний досвід, але і самореалізується. Ці рухи є осередком формування локальних молодіжних культур та стилів життя, що пізніше, зазнавши певних модифікацій, поширять свій вплив на культуру та спосіб життя суспільства в цілому.
Молодіжні рухи виникають у процесі соціально-економічного та соціально-політичного розвитку суспільства і їх зміст та форма діяльності значною мірою відбивають соціокультурну, історичну, демографічну, політичну та інші специфіки кожної окремої країни, кожної окремої ситуації. Окрім організуючої ролі в процесі взаємодії молоді зі старшими поколіннями, молодіжні рухи є і практичними засобами, що відкривають канали комунікації всередині одного покоління, виявляючи та репрезентуючи його інтереси перед суспільством в цілому. Вони є не просто найбільш ефективним засобом
привернути увагу “дорослого” суспільства до потреб молоді — вони є інструментом пристосування суспільства до цих потреб.
Фактично молодіжні рухи та неформальні ініціативи створюють обличчя суспільства, яким воно стане за їхньої зрілості, експериментують з соціальними моделями, обираючи найбільш відповідні новим культурним цінностям та способам спілкування.
О.Конт заклав фундамент для виокремлення відомостей про молодь в сферу відання спеціальної дисципліни, стверджуючи, що молодь має стати одним з об’єктів дослідження соціології.
Є.Косенко: “Під молодіжним рухом, як правило, розуміють масову організовану соціально-політичну активність, спрямовану на реалізацію як специфічних вимог і цілей молодого покоління, так і цілей інших громадських груп, об’єктивні інтереси яких відповідають інтересам молоді. Організована політична активність проявляється у формі участі молоді в широких соціальних рухах. Вузькоцільові рухи, як правило, мають чітко обмежену молодіжну базу та спрямованість на відбиття безпосередніх інтересів молоді. Зазнаючи впливу провідних політичних рухів і партій, вони, разом з тим, являють собою самостійні ідейно-політичні утворення. До таких рухів можна віднести, наприклад, рух школярів і учнів вузів за академічні права, різного роду виступи під прапором культурних перетворень. Вузькоцільові рухи являють собою необхідну та важливу форму боротьби молоді за свої соціально-економічні інтереси і одночасного залучення до цієї боротьби”
Среди факторов социологического определения "молодежь" исследователи устойчиво выделяют:
процесс социализации как единство социальной адаптации молодежи в индивидуализации
32. Комунікативний поворот в соціології (К.О. Апель, Ю.Габермас)
Існує дві форми екомунікації: комунікативні дії та дискус.
Габермас намагається розгорнути комунікативний розум, що визначає характер розвитку суспільства. Основа комунікативної раціональності лежить у сучасній теорії мови. Мова у суспільстві – координація діяльності й інтеграція між людьми. Мовні вислови мають кілька рівнів:
- ми висловлюємо думку,
- ми переслідуємо мету.
Габермас аналізує мову не як об'єктивну структуру (як у лінгвістиці), а його інтерес у практичному використанні мови. Габермас вивчає мову як
• засіб комунікації,
• засновки мовлення,
• якої компетенції повинні набути люди для розуміння.
Ми користуємось мовою щоб висловлювати про ці світи: істинне, нормативно-правильне, правдиве. Таким чином, слухач повинен бути налаштований на прийняття або підстанову під сумнів інформації на основі цих трьох елементів. Слухач повинен розуміти мовленеву дію; мова сприяє розумінню, виникає взаємозв'язок пізнаючих суб'єктів (інтерсуб'єктивність). Кожній мові піддягає мета – прагнення до розуміння. Коли ми користуємось мовою, ми підсвідоме користуємось правилами.
• Говорячи про об'єктивний світ, ми говоримо про ділові стосунки, висуваємо домагання на достеменність. У разі необхідності повинні бути представлені факти.
• Висловлення про соціальний світ повинно бути легітимним щодо норм і цінностей. Аргументи на користь правильності норми.
• Висловлення про суб'єктивний світ – претендування на достеменність, що я дійсно виражаю внутрішній світ. Аргументів немає, сприймаємо на віру.
Глибокий сенс мови полягає в тому, що ми стверджуємо, що щось істинне, норми вірні, даємо об'єктивну картину своїх переживань. Шляхом комунікативної раціональної дискусії виникає порозуміння.
Габермас розрізняє виробничу сферу (праця) і сферу соціальної взаємодії (мова). Всі до теорії Габермаса говорять про відношення до світу окремого суб'єкта. Ці теорії не можна застосувати, коли їх основу становить комунікація. Введення комунікації передбачає появу соціального світу, який за думкою Габермаса не аналізували, адже не досліджували мову. Мова за своєю природою інтерсуб'єктивна, і модель, основу якої становить комунікація. Мова висуває комунікативну парадигму.
Апель – «лингвистический поворот» - фундаментальная основа его философии, ориентировал филос исследования на ланиз языка, как исходной реальности человеческого бытия. Язык выступает механизмом обьективации информации но и медиатором понимания.
33. Нац.-етнічна стр-ра суспільства. Особл. Етнічних конфліктів
Этническая группа - устойчивая совокупность людей, проживающих как правило на отдельной территории, имеющих свою самобытную культуру, включающую язык, и самосознанием, что обычно выражается в названии этноса. Этническая группа обладает некими нормативными ценностями. Специфическими чертами этнической группы являются:
1. язык, как главный инструмент общения. Знание языка является главным методом идентификации – "мы – группа";
2. этническая группа – это социально-историческое образование (любая нация имеет свою историю и судьбу);
3. наличие специфической материальной и духовной культуры этноса, нормативы этикета.
В этнографической литературе выделяют два основных подхода к пониманию этноса:
1. Естественно-биологический, в соответствии, с которым считается, что этнокультурное разнообразие порождено генетически обусловленными различиями.
2. Социокультурный. В рамках этого подхода этносы рассматриваются как элементы общества в целом. Кроме того, что группа взаимодействует в себе, она еще взаимодействует и с другими группами. Анализ идет по трем направлениям: 1.общество в целом;2.культура;3.личность.
Семья-род-племя-народность-нация-этнос
В литературе используются также и такие понятия, как: "национальные меньшинства" (точнее говоря, социально-этнические "меньшинства", группы). Под ними подразумеваются национальные (социально-этнические) группы, проживающие за пределами территории своей нации. Это, например, живущие в России украинцы (более 4 млн. человек).
.В составе этих групп выделяют несколько категорий (их еще называют диаспорами).
Конфликты на социально-этнической почве сопровождают / всю историю человечества. Главная причина этого — неравномерность развития, различие в доступности к социальным богатствам, стремление решить эти и другие проблемы за счет других народов, психологическое неприятие иных, "чужих".
В целом этнические конфликты, происходящие можно отнести к следующим типам:
1 Территориальные;
2.конфликты, порожденные стремлением этнического меньшинства реализовать право на самоопределение в форме независимого государственного образования.
3.конфликты, в основе которых лежат притязания государства на часть территории соседнего государства.
4. конфликты, вызванные дискриминацией русскоязычного населения
5.конфликты, возникающие в связи с массовым притоком в тот или иной регион беженцев или вынужденных переселенцев
6.конфликтыв основе которого лежат факторы исторического характера
Различают конфликты, происходящие на межгосударственном уровне и конфликты, имеющие место в пределах государства
1. конфликты, с вовлечением в них коренных народов.
2. конфликты между представителями титульной и др. национальностей.
3. конфликты с насильственным вовлечением народов.
4. конфликты, возникающие в результате пересмотра статусов национальных образований.
Это предусматривает многообразие мер социально-правовых мер для урегулирования этих конфликтов:
1. необходимо признать, что этно-национальные конфликты имеют собственное содержание и поэтому они должны решаться методами национальной политики. И тому необходимо создание этнонациональной политики, которая бы учитывала состояние национальных отношений.
2.необходимо четко определить и активно использовать экономические методы для регуляции этно-национальной ситуации.
3. учитывая полиэтнический состав населения в национальной политике необходимо предусмотреть создание культурной инфраструктуры консенсуса, соблюдения принципа паритетности продвижении людей в органы власти, не допускать дискриминацию национальных языков.
34. Характеристика мотиваційних теорій
Мотівація - це процес спонукання собі і інших до діяльності для досягнення особистих цілей або цілей організації.
Систематичне вивчення мотивації з психологічної точки зору не дозволяє визначити точне, що ж спонукає людину до труда. Однак дослідження поведінки людини в труді дає деякі загальні пояснення мотивації і дозволяє створити прагматичні моделі мотивації співробітника на робочому місці.
Різні теорії мотивації розділяють на дві категорії: змістовні і процесуальні.
Однак, щоб зрозуміти значення теорії змістовної і процесуальної мотивації, треба спочатку засвоїти значення основоположних зрозуміти: споживи і винагорода.
Споживи - це усвідомлена відсутність чого-небудь, що спричиняє спонукання до дії. Первінні споживи закладені генетично, а повторні виробляються в ході пізнання і отримання життєвого досвіду.
Споживи неможливо безпосередньо спостерігати або вимірювати. Про їх існування можна судити лише по поведінці людей. Споживи служать мотивом до дії.
Споживи можна задовольнити винагородами. Винагорода - це ті, що людина вважає для собі цінним. Менеджери використовують зовнішні винагороди (грошові виплати, просування по службі) і внутрішні винагороди (почуття успіху при досягненні мети), що отримуються за допомогою самої роботи.
Змістовні теорії мотивації.
Змістовні теорії мотивації насамперед стараються визначити споживи, спонукаючі людей до дії, особливо при визначенні об'єму і змісту роботи. При закладенні основ сучасних концепцій мотивації найбільше значення мали роботи трьох чоловік: Абрахама Маслоу, Фредеріка Герцберга і Девіда МакКлелланда.
Згідно з теорією Маслоу п'ять основних типів потреб (фізіологічні, безпеці, соціальні, успіху, самовираження) утворять ієрархічну структуру, яка як домінант визначає поведінку людини. Споживи вищих рівнів не мотивують людини, поки не задоволені, принаймні, частково потребі нижнього рівня. Однак ця ієрархічна структура не є абсолютно жорсткою і суворою.
Менеджери, діючі на міжнародній арені, також як і їх колеги, діючі всередині якої-небудь країни, повинні забезпечувати можливості для задоволення потреб співробітників. Оськільки в різних країнах відносна важливість потреб визначається по-різному, керівники організацій, діючих на міжнародному рівні, повинні знання ці відмінності і приймати їх в розрахунок.
Хоч, здавалося б, теорія людських потреб Маслоу дала керівникам вельми корисний опис процесу мотивації, подальші експериментальні дослідження підтвердили її далеке не повністю.
Вважаючи, що класифікація потреб, запропонована Маслоу, не повна, МакКлелланд доповнив її, ввівши поняття потреб влади, успіху і приналежності.
Потреба влади виражається як бажання впливати на інших людей. У рамках ієрархічної структури Маслоу потреба влади попадає кудись між потребами в повазі і самовираження. Управління дуже часто залучає людей з потребою влади, оскільки воно дає багато можливостей виявити і реалізувати її.
Потреба успіху також знаходиться десь посередині між потребою в повазі і потребою в самовираження. Ця потреба задовольняється не проголошенням успіху цієї людини, що лише підтверджує його статус, а процесом доведення роботи до успішного завершення.
У другій половині 50-х років Фредерік Герцберг з співробітниками розробив ще одну модель мотивації, засновану на потребах.
Герцберг прийшов до висновку, що чинники, діючі в процесі роботи, впливають на задоволення потреб. Гігієнічні чинники (розмір сплати, умови труда, і характер контролю з боку безпосереднього начальника), усього лише не дають розвинутися почуттю незадоволення роботою. Для досягнення мотивації необхідно забезпечити вплив мотивуючих чинників - таких, як відчуття успіху, просування по службі, визнання з боку навколишніх, відповідальність, зростання можливостей.
Процесуальні теорії мотивації.
Змістовні теорії мотивації базуються на потребах і пов'язаних з ними чинниках, що визначають поведінку людей. Процесуальні теорії розглядають мотивацію в іншому плані. У них аналізується ті, як людина розподіляє зусилля для досягнення різних цілей і як вибирає конкретний вигляд поведінки. Процесуальні теорії не оспорюють існування потреб, але вважають, що поведінка людей визначається не тільки ними. Згідно з процесуальними теоріями поведінка особистості є також функцією його сприйняття і очікувань, пов'язаного з даною ситуацією, і можливих наслідків вибраного ним типу поведінки.
Є три основні процесуальні теорії мотивації: теорія очікувань, теорія справедливості і модель Портера-Лоулера.
Теорія очікувань засновується на припущенні, що людина направляє свої зусилля на досягнення якої-небудь мети тільки тоді, коли буде упевнений у великій імовірності задоволення за цей рахунок своїх потреб або досягнення мети. Мотівація є функцією чинника очікування витрати труда - результати", очікування - "результати - винагорода" і валентності (тобто відносної міри задоволення). Найбільш ефективна мотивація досягається, коли люди вірять, що їх зусилля обов'язково дозволяти їм досягнути мети і приведуть до отримання особливо цінної винагороди. Мотівація слабшає, якщо імовірність успіху або цінність винагороди оцінюється людьми невисоко.
У рамках теорії справедливості передбачається, що люди піддають суб'єктивній оцінці відношення винагороди до затрачених зусиль і порівнюють його з тим, що, як сморіду вважають, отримали інші працівники за аналогічну роботу. Несправедлива, за їх оцінками, винагорода приводити до виникнення психологічного напруження. Загалом, якщо людина вважає свій труд недооціненою, він буде зменшувати зусилля, що затрачуються. Якщо ж він вважає свій труд переоціненим, то він, навпаки, залишить об'єм зусиль, що затрачуються на колишньому рівні або навіть збільшить його.
Модель Портера-Лоулера засновується на тому, що мотивація є функцією потреб, очікувань і сприйняття працівниками справедливої винагороди. Результатівність труда працівника залежить від прикладених ним зусиль, його характерних особливостей і можливостей, а також оцінки ним своєї ролі. Об'єм зусиль, що затрачуються залежить від оцінки працівником цінності винагороди і упевненості в тому, що воно буде отримане. Згідно з моделлю Портера-Лоулера результативність труда продовжує задоволення, а зовсім не навпаки, як вважають прихильники теорії людських відносин.
35. Органістичний підхід до суспільства Г.Спенсера
Спенсер (1820-1903). Головна заслуга – застосування принципа еволюції як методологічної основи будь-якого знання, ща дало змогу розглядати сус-во з т.з.поступальності його розвитку. . Соціологічна система Спенсера грунтується на трьох основних елементах: еволюційна теорія, органіцизм. вчення про соціальні організми - інституції.
Однією з найвідоміших та найпопулярніших його теорій була еволюційна теорія, де еволюція в соціальному світі ототожнювалася з еволюцією у фізичному світі. На прикладі «фізичного» світу це перетворення пов'язане з формуванням сонячної системи із розсіяної матерії. Тотожність тому - виникнення суспільства як організованого об'єднання людей із значенням чисельності чи поступовим їх злиттям. Еволюція - це процес інтеграції матерії, перехід із невизначеної безлюдної однорідності у визначену різнорідність. Вчений розрізняв два типи еволюцій: просту і складну (інтеграційно-якісні зміни).
На основі ототожнення соціального синтезу із фізичним Спенсер зображує еволюційний розвиток суспільства як процес перемінного зростання і диференціації, що спостерігається за трьома функціями:
регулятивною, підтримуючою, розподільчою. Вчений показує, як, аналізуючи процес з'єднання менших спільнот у більші, шляхом
завойовницьких дій, підкорення, узгодження, можна спостерігати рівні соціального розвитку: від простої (без лідерства) до ускладненої. Незважаючи на схематизм, «фізичність», еволюційна теорія Спенсера заклала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень.
В аналізі суспільства і соціальних явищ систему Спенсера можна порівняти з живим організмом. Він цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на фундаменті законів, притаманних природничим наукам. Підкреслюючи порівнюваність структур і функцій живого організму та суспільства, вчений обгрунтував, що загальні закони етики, політичної економії та соціології є аналогічними й органічними.
У праці «Основи соціології» Спенсер обґрунтовує аналогію суспільства і біоорганізму в тому, що соціальний організм, як і біологічний, у процесі розвитку збільшується в масі та обсязі, а з його розвитком відбувається ускладнення внутрішньої структури, що, у свою чергу, ускладнює функції, диференціацію в обох типах організму. Так само в обох типах організму всі елементи між собою взаємопов'язані, і цілісний організм існує довше за свої елементи.
Виходячи зі свого еволюційного вчення, Спенсер окреслює і виводить появу та розвиток соціальних інститутів як спеціалізованих «соціальних органів», що є тотожними біологічним, анатомічним (уряд -головний мозок, торгівля - кровообіг, економіка - обмін речовин тощо). У подальшому сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію - суспільство. Простежуючи хід і логіку дії еволюційних постулатів (вищезгаданих), вчений приходить до твердження, що постійно зростаюче населення вимагає поліпшення організації величезної людської маси, спеціалізації її діяльності, встановлення взаємодії різнорідних диференційованих елементів. Це, у свою чергу, і зумовлює появу різноманітних типів організацій людей, спеціалізованих за видами діяльності, котрі дедалі спеціалізуються та класифікуються згідно з функціями у суспільному організмі. Г. Спенсер виділяє такі три системи функціональних обов'язків:
• продовження роду;
• виробничо-розподільчі функції;
• регулюючі функції;
Завершальна частина системи Спенсера представлена класифікацією та аналізом шести типів соціальних інститутів:
• домашні (сім'я); • політичні; • професійні; • промислові; • церковні; • обрядові;
Він показує взаємозв'язок розвитку соціальних інститутів і еволюції відносин між людьми. З його ім'ям пов'язано введення термінів «соціальний контроль», «система примушень», «політичне управління» як одна з форм соціального контролю, що є основоположним для релігійних інститутів.
Незважаючи на наявність недоліків, заслугою вченого є те, що він поставив і обґрунтував теорію і практику дослідження соціальної системи і соціальної структури, розкрив механізм їхнього функціонування.
Одним із видатних продовжувачів даного напряму був і російський урядовець П. Лілієнфельд. На основі принципу ототожнення біологічного і соціального організмів він стверджував можливість застосування біологічних законів для пояснення суспільства і принципово не відрізняв закони об'єднань, суспільств і біологічних клітин. Іншим російським органіцистом був О. Стронін, який розумів суспільство як організм і розглядав соціологію як фізіологію. Прихильником даного напряму був і німецький економіст та соціолог Ф. Шефле.
Органіцизм у стратегічному плані мав деякі прогресивні сторони, однак з точки зору тактики це був крок назад у соціологічній науці. Орієнтація на еволюцію та відносно сталі закони біологічного світу паралізовувала дослідження розвитку суспільства.
36. Основні методи збору первинної інформації
Серед методів збору первинної соціальної інформації найпопулярнішим є метод опитування. За допомогою нього мошна одержати інформацію, яка не завжди відображена в документальних джерелах чи доступна прямому спостереженню. Плануючи збір інформації методом опитування. Слід брати до уваги умови, які можуть впливати на якість. Для підвищення надійності слід знати про місцеві обставини, порядок формування запитань і відподей на них, впливів дослідників на респондентів у процесі спілкування. Недоліки збору первинної інформації полягають в тому, що інформація може бути неправдивою, застарілою. Тому для одержання достовірної інформації необхідно щоб опитуваний : а) сприйняв потрібну інформацію б) правильно зрозумів в) зміг згадати події минулого г) обрав достеменну відповідь д) зміг адекватно висловитись.
В современной социологии существует 2 разных подхода к получению социальной информации: количественные и качественные. Количественные: опрос и его разновидности (40 вопрос), наблюдение (mix-метод) и качественные – м. Фокус-групп (42 вопр.), глубинное интервью (42 вопр).
Наблюдение подразумевает прямую регистрацию событий очевидцем, непосредственное восприятие живой действительности. От обыденного наблюдения отличается тем, что 1. есть ясная цель, 2. заранее продуманная процедура проведения, 3. производится фиксация данных, 4. информация поддается контролю.
Виды наблюдения:
+ прямой контакт, который стимулирует выдвижение гипотез
-
Глубинное интервью – свободная беседа респондента с интервьюером , во время которой респондент отвечает на вопроссы, которые задают интервьеры.
37. Основні методологічні підходи до аналізу та розуміння суспільства
В історії суспільної думки суспільство розуміли як об’єднання людей для задоволення спільних потреб. Так, у концепціях Гоббса, Руссо, Вольтера панувало розуміння суспільства як результату суспільної угоди, добровільного договору для забезпечення контролю над своїми діями, миру у суспільному житті. Гегель протиставив суспільному договору концепцію “громадянського суспільства”, де усі залежать від усіх. Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається за рахунок втілення ідеї надсвітової духовної сутності. К Маркс розглядав суспільство як сукупність історичних зумовлених форм спільності людей, як взаємовідносини між людьми, основними з яких є економічні відносини.
В зарубежной и отечественной литературе можно встретить огромное количество определений общества. Водном случае его понимают как большую группу людей, сформировавших общую культуру, в другом — как сложную социальную систему с населяющими ее людьми, в третьем— как социально-политическое объединение, ассоциируемое с какой-то территорией, и т. д. В частности, Р. Миле понимал общество как конфигурацию институтов, которые при своем функционировании ограничивают свободу действия людей. И. Валлерштайн считает, что попытка социологов навести порядок в многочисленных, часто противоречивых и путанных, определениях общества в конечном итоге ни к чему не привела. «...ни одно понятие не является более всеобъемлющим в современной социальной науке, чем общество, и ни однопонятие не используется более автоматически и бездумно, чем общество, несмотря на бесчисленные страницы, посвященные его определению. Определения в учебниках вращаются вокруг вопроса "Что есть общество?", в то время как аргументы, которые мы привели относительно единства исторической и социальной науки, заставляют нас задать другой вопрос: "Когда и где есть общество?"
В отечественной науке сложились два подхода к пониманию того, что такое общество: узкий социологический и широкий философский. Оба они по-своему правы и каждый из них дает что-то новое для понимания сложнейшего явления. Тем не менее их необходимо различать, поскольку разные подходы к обществу предполагают разную методологию его анализа. Коснемся вначале узкосоциологического подхода.
В узком смысле под обществом понимают:
определенную группулюдей, объединившихся для общения и совместного выполнения какой-либо деятельности;
конкретный этап в историческом развитии какого-либо народа или страны;
сложно организованную систему взаимодействия людей, имеющую свою структуру и институты.
Наиболее полный список необходимых и достаточных признаков, которым должно соответствовать всякое социальное объединение, претендующее иминоваться обществом, дал известный американский социолог Э. Шилз:
объединение не является частью какой-либо более крупной системы (общества) ;
браки заключаются между представителями данного объединения;
оно пополняется преимущественно за счет детей тех людей, которые уже являются его признанными представителями;
объединение имеет территорию, которую считает своей собственной;
у него есть собственное название и своя история;
оно обладает собственной системой управления;
объединение существует дольше средней продолжительности жизни отдельного индивида;
его объединяет общая система ценностей (обычаев, традиций, норм, законов, правил, нравов), которую называют культурой.
Нетрудно догадаться, что подобным критериям соответствуют и современные державы, насчитывающие сотни миллионов граждан, и древние племена, умещающиеся на территории нынешнего городского микрорайона. У тех и других имеются кровнородственные системы (заключение браков и прием новых членов), свои территория, название, культура, история, управление, а самое главное — они не являются частью другого целого.
Можно дать иное определение: обществом следует называть самую крупную группу, в которой только приходится жить людям и в которую включаются все другие группы. Мы уже познакомились с представлением о больших и малых группах. Так вот, общество, по крайней мере современное, это самая большая из всех групп, входящих в него.
В одном из самых авторитетных изданий — в «Словаре по социологии» (Лондон: Пингвин Букс, 1988) — его авторы Николас Аберкромби, Стивен Хилл и Брайан С. Тернер утверждают: «Понятие "общество" представляет собой категорию здравого смысла, для которого оно эквивалентно национальным границам государств. Хотя социологи часто оперируют обыденной терминологией, она не всегда подходит целям научного исследования. Общество не обязательно соответствует политическим границам. Правильнее полагать, что социология изучает социальные группы любого размера, в том числе и самого большого».
38. Психоаналитическая теория З. Фрейда
Родоначальником современного психологического направления в социологии является австрийский ученый Зигмунд Фрейд (1856–1939). Суть его учения состоит в том, что доминирующая роль в жизни человека неосознанных импульсов прежде всего сексуального характера. Факты социальной жизни связаны с либидо (любовной энергией), которое является первопричиной социальных связей. Позже Фрейд вводит другие импульсы: жизнь и смерть (Эрос и Талатос), где жизнь и есть любовь. В работе «Я и Оно» Фрейд разобрал взаимодействие трех компонентов: «Я» – то, что человек понимает; «Оно» – бессознательное начало; «Сверх Я». Задачей «Я» является такое удовлетворение импульсов «Оно», которое бы не противоречило требованиям социальной реальности, которую воплощает «Сверх Я». В основе учения Фрейда лежит противоречие природного начала (агрессивных природных импульсов) и культуры. По Фрейду, культура приводит к отказу человека от удовлетворения своих желаний, поэтому прогресс культуры ведет к уменьшению человеческого счастья, увеличению чувства вины. Патология, существующая в человеке, существует и в обществе в качестве коллективного невроза. Отсюда Фрейд объясняет такие явления как религиозный фанатизм и другие социальные патологии. История общества, по Фрейду, представляет собой развертывание либидо в системе общности (самым крупным является государство).
39. Опитування як метод соціологічного дослідження: класифікація, сфери застосування
Наибольший ис- следовательский эффект опросы дают лишь в сочетании либо с контент-анализом, либо с наблюдением, либо с экспериментом, либо с другими методами.
Опросные методы весьма разнообразны. Наряду с общеизвестным анкетированием они выражаются в виде интервьюирования, почтовых, телефонных, прессовых, факсовых, экспертных и иных опросов.
Анкетирование - письменная форма опроса, осуществляющаяся, как правило, заочно, т. е. без прямого и непосредственного контакта интервьюера с респондентом. Оно целесообразно в двух ручаях: а) когда нужно опросить большое число респондентов за относительно короткое время, б) когда респонденты должны тщательно подумать над своими ответами, имея перед глазами отпечатанный вопросник. Применение анкетирования для опроса многочисленной группы респондентов, особенно по вопросам, не требующим глубоких размышлений, не оправдано. В такой ситуации уместнее побеседовать с респондентом с глазу на глаз.
Основным (но не единственным) инструментом этого метода является анкета, состоящая не только из опросного листа и «паспортички», но и из преамбульно-инструктивного раздела. Значимость последнего нельзя недооценивать, так как в условиях заочного общения с респондентом преамбула - единственное средство мотивации респондента на заполнение анкеты, формирования его установки на искренность ответов. Кроме того, в преамбуле говорится о том, кто и зачем проводит опрос, даются необходимые комментарии и инструкции по работе респондента с анкетой.
Главная часть анкеты (опросный лист) разрабатывается не только на основе общих требований к опросу, но и с учетом ряда дополнительных соображений. В анкете можно и нужно ставить:
9) вопросы-«меню», т. е. вопросы с поливариантными ответами, когда респондент может выбрать любое сочетание вариантов ответов;
10) вопросы-«диалоги», ответы на которые составляются из ответов воображаемых лиц;
11) шкальные вопросы, т. е. такие, ответ на которые заключен в шкалировании чего-либо;
12) табличные вопросы, предполагающие ответ в форме заполнения таблицы;
13) закрытые вопросы, т. е. сопровождаемые всеми теоретически возможными вариантами ответа, из которых рес понденту предстоит выбрать тот, который соответствует его мнению;
14) открытые вопросы, не содержащие ни одного варианта ответа, предполагающие, что респондент напишет то, что хочет, в специально отведенном месте анкеты;
15) полузакрытые, точнее, частично закрытые (или частично открытые) вопросы, на которые заранее дана лишь часть вариантов ответа (респондент; не удовлетворенный ими, может дописать свой вариант).
Разрабатывая текст анкеты, следует избегать однообразия пользуемых типов и форм вопросов Открытые вопроссы, скажем, предпочтительнее закрытых, если важно выявить нюансы мнений респондентов, но полученную на их основе иформацию трудно будет формализовать и обработать. Закры-ре вопросы, особенно в форме «меню», шкал, таблиц более удобны для обработки, но не дают гарантии учета полноты респондентских оценок.
Постановка в анкете контрольных вопросов Традиционная для социологического анкетирования логика устроения вопросников строится на принципе «от общего к частностям», при этом последующие вопросы играют роль контрольных по отношению к предыдущим. Но иногда целесообразно руководствоваться противоположным принципом — «от частностей к общему».
Например, в таком случае. Замечено, что на анкеты, содержащие много вопросов, социологи получают меньшую информацию, чем проектировалось, прежде всего потому, что конец опросного листа оказывается незаполненным.
4.2. Интервьюирование - форма очного проведения опроса, при котором исследователь находится в непосредственном контакте с респондентом. Этот метод предпочтительнее анкетирования в следующих отношениях:
а) вопросов без ответов при нем практически не бывает;
б) неопределенные или противоречивые ответы могут быть уточнены;
в) имеется возможность наблюдения за респондентом и фиксации не только его вербальных ответов, но и невербальных реакций;
г) получаемая информация полнее, глубже и достовернее по сравнению с анкетой.
Главный недостаток метода интервьюирования - его малая оперативность, существенные затраты времени, необходимость большого числа интервьюеров, невозможность его использования в ситуациях краткосрочных массовых опросов. Для начинающих социологов он представляет немало трудностей, так как требует специальной подготовки и солидного тренинга. К тому же разные виды интервьюирования предполагают наличие у исследователя неоднозначных наборов знаний и умений.
Наибольшее распространение в социологии получило стандартизированное интервью, отличительной особенностью которого является жесткая последовательность, заранее подготовленные четкие формулировки вопросов и продуманные модели ответов на них. Его можно проводить по опросному листу анкеты, что зачастую и делается для контроля и дополнения данных анкетирования.
Несколько реже используют полустандартизированное интервью. Оно проводится на основе не формализованного опросного листа, а памятки («путеводителя») с перечнем обязательных вопросов, как правило, полузакрытых, не исключающих обсуждения с респондентом иных, но связанных с темой исследования проблем.
Еще реже встречаются фокусированные интервью, в которых стандартизирован лишь исходный вопрос (правда, в нескольких вариациях), а главная задача видится в сосредоточении внимания респондентов на обсуждении того варианта проблемы, который представляется им самым важным.
Только опытные социологи (да и то не всегда) применяют свободное и разведывательное интервью. Свободным называют такое интервью, когда перед интервьюером стоит проблема собрать соответствующую исследовательским задачам информацию без наличия предварительно разработанного инструмента. Здесь социолог свободен в выборе вопросов, определении их порядка, количества и способов выражения, а также приемов фиксации информации.
Разведывательное интервью (другое его обозначение — глубинное используют при определении и/или уточнении формулировки рабочих гипотез на этапе разработки программы исследования. Его цель не только и не столько в том, чтобы получить информацию об объекте, столько в выяснении того, какую информацию предстоит произвести в предстоящем исследовании. Как интервьюер, так и респондент свободны в выборе способов ведения беседы.
Каждый из пяти охарактеризованных типов интервью может реализоваться:
а) однократно или панельно (многократно через определенный временной интервал);
б) в межличностной (интервьюер - респондент), личностно-групповой (группа интервьюеров - респондент или, наоборот, интервьюер - группа респондентов) и группо-групповой форме (когда группа интервьюеров беседует с группой респондентов).
Диапазон требований к интервьюерам, работающим в столь разных ситуациях, естественно, весьма широк Для проведения разовых стандартизированных интервью межличностного характера можно не привлекать квалифицированных социологов (порой это даже. желательно, чтобы повысить непредвзятость данных). Разведывательные, свободные, фокус-групповые и некоторые другие интервью под силу только социологам экстра-класса.
4.3. Прессовый опрос
4.4. Почтовый опрос
4.5. Телефонный опрос
4.6. Факсовый (телетайпный, телеграфный) опрос — редко используемая в собственно научных целях форма проведения анкетирования, при которой в качестве единиц отбора респондентов выступают учреждения и организации, имеющие факсовую, телетайпно-телеграфную или иную электронную связь с социологическим центром. Встречается в двух разновидностях, отличающихся реальным составом респондентов. В первой — респондентами выступают руководители означенных предприятий и учреждений, во второй - круг респондентов расширен за счет опрсса руководителями (или социологами) тех лиц, которые определены организаторами опроса.
Главное достоинство метода — сверхоперативность и экспертная значимость получаемой информации. Недостатки: предельн сжатый вопросник (не более пяти позиций), закрытость вопросов ограниченность вариантов ответов (не более семи).
4.7. Телевизионный экспресс-опрос — метод сбора не столько социологической, сколько политологической информации, используемый ведущими политических телевизионных программ. Техничка этого метода предполагает: 1) формулирование телеведущим родного наиболее актуального вопроса; 2) мотивирование телезрителей на высказывание своего ответа на поставленный вопрос в форме либо «да», либо «нет»; 3) просьбу к телезрителям немедленно позвонить по указанному телефону и продекларировать свою позицию до окончания данной телепередачи (т. е. в течение, 20-30 минут); 4) оперативный подсчет кода опроса с демонстрацией этого подсчета на электронном табло; 5) комментирование полученных результатов.
Этот привлекательный для многих прием тележурнали стики способен дать только поверхностное представление об общественном мнении вообще, по поставленному вопросу в частности. Он не может выявить умонастроения всего народа, так как данную телепередачу видели не все, а возможность позвонить в телестудию имели только немногие. Тем не менее, этот метод может использоваться в социологических исследованиях, естественно, без претензий на роль главного и объективного.
Референдумы, плебисциты и иные общенародные голосования — политические мероприятия, которые связаны с опросом населения, а поэтому должны быть использованы для социологического анализа общественного мнения и степени социальной напряженности. К сожалению, при разработке вопросов, выносимых на народное голосование, научные нормативы нарушаются в угоду политическим интересам и амбициям их представителей. Это резко снижает социологическую ценность результатов.
40. Особистість у системі соціальних зв’язків. Етапи і агенти соціалізації.
Елементами соціальних систем є люди. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи. Інститути, організації. Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем. Саме особистість з’єднує всі ланки суспільного життя. Особистість – комплекс якостей людини, набутих під впливом відповідної культури суспільства, конкретних соціальних груп і спільнот, до яких вона належить. Існує три етапи соціалізації: 1) юність (0-18 р.) – на цьому етапі загальна кількість статусів складається з природжених, цей етап проходить в малих групах на рівні неформальних відносин. 2) зрілий вік, індивід проявляє себе як суб’єкт (особистість). Суспільство в цей період діє не прямо, а опосередковано на людину. У кожного проявляється соц. статус. 3) похилий вік, перехід від активного до пост активного життя, потребує нових поворотів соціалізації. Агентами називають індивідів або малі групи, які на рівні між особистих відносин впливають на нас зовні, контролюють, оцінюють наші досягнення.
Социализация - процесс формирования социальных качеств (различных знаний, навыков, ценностей). Это усвоение индивидом социального опыта, в ходе которого создается конкретная личность.
Этапы социализации совпадают (условно) с этапами возрастного развития индивида:
Ранняя (первичная) социализация. Она связана с приобретением общекультурных знаний, с освоением начальных представлений о мире и характере взаимоотношений людей. Особым этапом ранней социализации является подростковый возраст. Особая конфликтность данного возраста связана с тем, что возможности и способности ребенка значительно превышают предписанные ему правила, рамки поведения.
Вторичная социализация: профессиональная социализация, которая связана с овладением специальных знаний и навыков, с приобщением к определенной субкультуре. На этом этапе расширяются социальные контакты индивида, расширяется диапазон социальных
Агенты социализации
Каждый этап социализации связан с действием определенных агентов. Агенты социализации - это люди и учреждения, связанные с ней и ответсвенные за ее результаты.
Общественные условия социализации:
Предметно-пространственная среда (природные условия; общественные, бытовые интерьеры; планировка и архитектура поселений).
Социальные отношения (семейные, дружественные, производственные)
Социально значимая информация (характер повседневных, производственных, научных, эстетических, религиозных сведений о мире, доступных индивиду и освоенных им).
Идентификация, как один из механизмов социализации
Социализация предполагает способность человека выработать и реализовать "я - концепцию" Такая концепция включает личную и социальную идентичность, т.е. способность человека к самооценке физических, интеллектуальных, нравственных качеств и способность определения своей принадлежности к какой-либо общности (возрастной, политической, семейной и т.д.) Действие идентификации как механизма социализации связано с тем, что индивид усваивает и реализует нормы, ценности, качества и т.п. тех групп, принадлежность к которым он осознает. Иными словами - действия людей во многом определяется их самооценкой и групповым членством.
41. Характеристика методу фокус-груп. Особливості його застосування.
Фокус-групи – це групове інтерв’ю, яке ведучий проводить в формі групових дискусії. Вони спрямовані на вивчення мотивації та з’ясування причин, воно не передбачає наявності статистичної репрезентативності стосовно сукупності. В результаті дослідження виявили, що дані отримані після проведення 100 фокус-груп не відрізняються від даних 5 фокус0груп. Підготовчий етап – передбачає перевірку готовності організації до проведення фокус-групової дискусії. Фокус-групові дослідження передбачають обладнання: круглий стіл, наявність аудіо та відео апаратури. Камера повинна знаходитись за спиною модератора. Від нього залежить якість та повнота інформації. Він повинен мати гнучкість, гарно розмовляти, мати чудову пам'ять. Коли здійснюється підбір учасників не можна залучати знайомих людей. Після дослідження – подарунки, але не гроші.
Речь идет о требованиях предъявляемых к исследователям при решении ими вопросов,связанных с:
При определении необходимого количества групп решающее значение имеет учет следующих обстоятельств:
их должно быть не менее двух, чтобы соблюсти минимум условий сопоставимости мнений их участников;
количество фокус-групп должно быть достаточным для того, чтобы выявить мнения представителей тех групп населения, которые гипотетически по-разному относятся к изучаемой проблеме;
увеличение количества групп, желательно продолжать, пока в обсуждениях появляются новые мнения, т. е. до тех пор, пока дискуссии не станут повторяться, «идти по кругу».
Состав участников групп устанавливается с учетом их следующих характеристик:
6) культурные различия. Желательно не включать в одну группу представителей разных культур;
Продолжительность заседания фокус-группы. Как правило, фокус-группа длится не более, чем 1,5-2 часа. Иногда целесообразно проводить короткие заседания групп (30-40 минут). В исключительных случаях, когда метод фокус-групп играет роль основного способа интеграции новых идей, продолжительность группового обсуждения достигает 6-8 часов.
Количество участников. Как уже отмечалось, обычно в одном заседании фокус-группы участвуют 10—12 человек. Вместе с тем существует довольно распространенная практика проведения заседаний групп в составе 5-6 человек. Целесообразность сокращения численности фокус-групп объясняется некоторыми проблемами, возникающими в больших группах. В главном эти проблемы сводятся к следующему:
в большой группе участники имеют меньше времени для выступлений, дискуссии длятся дольше, порой не приводят к должному результату;
ведущий дискуссию (модератор) в большой группе вынужден действовать директивно, жестко ограничивая во времени ее участников;
в большой группе многие чувствуют себя менее комфортно, чем в малой, их возможности отстоять свою точку зрения снижаются.
Главным фактором, определяющим размер группы, является цель ее проведения, характер обсуждающейся проблемы. Если цель фокус-группы состоит в получении возможно большего количества новых идей, то предпочтительнее крупная группа. Если же мы хотим выявить максимально глубокие и развернутые мнения каждого респондента, то желательно формировать малочисленные группы.
Выбор места проведения и его оснащение. Для проведения фокус-групп необходимо следующее, как минимум, стандартное оборудование: аудио и видеотехника. Размещаются участники фокус-группі по кругу, причем модератор в центре.
42. Особливості соціалізації в Україні на сучасному етапі (об’єкт, предмет, задачі, гіпотези соц. дослідження)
Соціалізація це процес, через який безпорадне маля поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, набуває знань та звичок, притаманних культурі, в якій він (або вона) народився. Соціалізація це не той вид «культурного програмування», коли дитина пасивно засвоює впливи, яких вона (або він) зазнає. Навіть щойно народжений малюк має потреби та вимоги, які впливають на поведінку тих, хто за нього відповідальний: дитина від самого початку є створінням активним.
Соціалізація поєднує між собою різні покоління. Народження дитини змінює життя тих, хто відповідальний за її виховання, і вони самі багато чого навчаються, набувають нового досвіду. Батьківство звичайно прив'язує діяльність дорослих до своїх дітей на все подальше життя і тих, і тих. Старші люди залишаються батьками, безперечно, й тоді, коли в них з'являються онуки, і, таким чином, виникає нова система споріднених зв'язків, поєднуючи між собою різні покоління. І хоча процес засвоєння елементів своєї культури відбувається набагато інтенсивніше в ранні дитячі літа, аніж пізніше, процес навчання і пристосування до середовища відбувається протягом усього життя.
Нинішню культурну ситуацію в Україні можна схарактеризувати як результуючу найрізніших культурних впливів і тяжінь, що й породжує як соціальну, так і внутрішньоособистісну семантичну напруженість. І неабияким чином тут дається взнаки мінливий ціннісний статус того, що ми називаємо успіхом. У цьому контексті становить інтерес порівняльний розгляд тих змістів, які визначають розуміння успіху в тому чи іншому культурному середовищі.
Моніторингові соціологічні дослідження ціннісних установок і життєвих планів молоді, в яких авторові свого часу довелося брати участь (1996-1998 роки), виявляють серйозний дрейф ціннісно-нормативних установок наших молодих людей убік прагматизму й індивідуалізму, посилення значущості матеріального чинника в системі показників, що формують почуття задоволеності життям і уявлення про особисті успіхи. Ці ж дослідження вказують на посилення інтегральної установки в системі диспозицій нинішніх молодих людей стосовно своїх соціальних завдань, планів і домагань.
Переформулювання даних результатів у термінах розуміння успіху дає змогу з достатнім ступенем упевненості стверджувати, що в сукупності параметрів, які характеризують уявлення про успіх, властиві нашій молоді, матеріальний статок посідає одне з центральних місць. Суттєвими рисами є преферентність індивідуального успіху щодо колективного, готовність покладатися тільки на себе і кидати виклик обставинам у прагненні досягти своєї цілі.
У цьому зв'язку варто пильніше розглянути його культурну генезу, а також культурне підґрунтя конкуруючих уявлень. Оскільки для поглибленого аналізу рамки статті надто тісні, звузимо завдання до виокремлення кількох, на наш погляд, найістотніших у контексті поставленої мети, складових успіху.
1. Гроші, багатство, матеріальні цінності, власність, їхній сенс і місце в культурно заданому уявленні про успіх; культурні корені індивідуального ставлення до грошей, багатства, матеріальних символів успішності здійснення життєвого проекту.
2. Індивідуальний і колективний успіх; культурно зумовлені преференції й акценти, культурні витоки колективістських та індивідуалістичних установок у процесі формування індивідуальної формули успіху.
Суб'єкт (або суб'єкти) здійснення життєвих планів і забезпечення їхньої успішності в різних культурних контекстах; задані цими контекстами уявлення про суб'єкт індивідуальної історії, про наявність надіндивідуальних сил, спроможних радикально втручатися в особисті плани й проекти (фатум, доля, випадок, фортуна, провидіння тощо), та сформовані такими уявленнями екстернальні й інтернальні особистісні установки.
43.Мотивація та стимулювання в системі управлінської діяльності.
Теорії змісту. Найвідомішою є теорія потреб А. Маслоу. У 1943 р. він висловив припущення, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив ці потреби на п'ять категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежали самі насущні потреби (їжа, вода, житло), а на вершині - більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження). За Маслоу людина - це "тварина, що постійно чогось хоче". Коли потреби самого нижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого і не обов’язково наступного рівня ієрархії.
Ієрархія Маслоу - дуже зручний засіб класифікації людських потреб, проте було б помилкою сприймати її як якусь жорстку схему. Зовсім не обов'язково, щоб потреби кожного рівня були цілком задоволені (а іноді це і неможливо), перед тим , як у людини з'являться більш "високі" спонукання. Насправді в кожний конкретний момент людиною рухає цілий комплекс потреб.
М. Туган – Барановський виокремив п‘ять груп потреб людей: фізіологічні – для безпосередньої підтримки життя і почуття спадковості; статеві; симптоматичні інстинкти і потреби; альтруїстичні; потреби, що ґрунтуються на практичних інтересах. Отже, саме він, а не а Маслоу, є першим автором „піраміди потреб”
Двофакторна теорія мотивації Ф. Герцберга – теорія мотивації, розроблена американським психологом Фредеріком Герцбергом, відповідно до якої ієрархія потреб складається:
Відомою теорією мотивації є „теорія Х” і „теорія У” Д. Мак – Грегора, згідно з якою необхідно відмовитись від „теорії Х”, яка вважає, що головний мотив праці – погроза лишити індивіда можливості задовольнити матеріальні потреби. Майбутнє – за „теорією У”, яка припускає, що людина за відповідних умовах прагне до творчості та відповідальності у сфері праці
К. Альдерфер вважає, що потреби людини можуть бути об‘єднані в окремі групи. Таких груп (на відміну від Маслоу) він виділяє три: потреби існування, потреби зв‘язку, потреби росту.
Потреби існування по Альдерферу включають у себе дві групи потреб піраміди Маслоу: безпеки та фізіологічні. Потреба зв‘язку відображає соціальну природу людини, прагнення людини бути членом родини, мати колег, друзів, ворогів, керівників та підлеглих. Потреба росту аналогічна потребі самовираження піраміди Маслоу і включає в себе також ті потреби групи визнання та самоутвердження, які пов‘язані з прагненням до розвитку впевненості, до самовдосконалення.
Теорії процесів.
Теорія очікувань В. Врума розглядає проблему під кутом „шлях – ціль”, вона орієнтована на психологію теорії вибору, яка передбачає, що людина вибирає варіант, який максимально відповідає очікуваній нею користі. Ідея „шлях – ціль” сформувалася у процесі емпіричних спостережень, згідно з якими праця (шлях), тільки тоді може бути визнаною, коли забезпечує досягнення бажаної мети. Іншими словами, застосування теорії В. Врума у прцесному розумінні переносить центр ваги на те, що менеджер має користуватися інструментарієм поетапного мотивування працівників, формуючи в них переконання, що досягнення кожного попереднього результату є передумовою мотивування наступного.
Теорія Лайкерта поєднує проблеми рентабельності організації і людських стосунків. Він вважає, що вирішення людських проблем безпосередньо впливає на ефективність діяльності організації, висока продуктивність є результатом переконливості персоналу в необхідності продуктивної праці і що кожний працівник прагне відчуввати певну відповідальність. Погляди Лайкерта стали основою партисипативного менедженту.
Засновником теорії справедливості є С.Адамс, який на основі досліджень, проведених в компанії “Дженерал Електрик”, сформулював положення цієї теорії. Основна ідея теорії справедливості полягає в тім, що в процесі роботи людина постійно порівнює те, як були оцінені її дії чи заслуги, з тим, як були оцінені дії та заслуги інших. І на основі цього порівняння залежно від того, задоволена вона такою оцінкою чи ні, людина в подальшому змінює свою поведінку. У випадку коли за оцінкою індивіда має місце несправедливість, в нього виникає почуття невдоволення і знижується мотивація до праці.
Лайман Портер і Едвард Лоулер розробили комплексну професійну теорію мотивації, яка включає елементи теорії очікувань і теорії справедливості. Значення моделі Портера-Лоулера для теорії та практики мотивації важко переоцінити. Основні положення цієї моделі засвідчують, що мотивація не є простим елементом у ланцюгу причинно-наслідкових зв’язків. Модель показує наскільки важливо об’єднати такі складові, як зусилля, здібності, результати, винагороди, задоволення і сприйняття в рамках єдиної взаємозв’язаної системи.
Теорії мотивації дають змогу менеджеру вибудовувати стратегію і тактику впливу на підлеглих, орієнтуючись на конкретні умовам функціонування організації та особливості індивідуальної поведінки її персоналу.
1. Процес мотивації
Якщо мотивацію розглядати як процес впливу на поведінку людини факторів-мотиваторів, то теоретично її можна розподілити на шість стадій.
Перша стадія — виникнення потреби. Потреба виявляється як відчуття людиною нестачі чогось. Ця нестача дає про себе знати і «вимагає» свого задоволення.
Друга стадія — пошук способів задоволення потреби. Наявність потреби вимагає від людини певної реакції.
Третя стадія — визначення цілей, напрямків дій. Людина визначає, що їй треба конкретно отримати та зробити для задоволення потреби
Четверта стадія — виконання конкретних дій. На цій стадії людина докладає зусиль для того, щоб досягти поставлених цілей.
П'ята стадія — отримання винагороди за виконані дії.
Шоста стадія — задоволення потреби. Залежно від рівня задоволення потреби, величини винагороди і її адекватності зробленим зусиллям людина припиняє діяльність до виникнення нової потреби або продовжує пошуки заходів для задоволення потреби наявної.
2.Механізм мотивації
Мотиви існують у системній взаємодії з іншими психологічними явищами, утворюючи складний механізм мотивації. Він включає в себе потреби, очікування, стимули, установки, оцінки, інтереси і так далі.
Найвпливовішими в механізмі трудової мотивації виявляють себе особисті потреби, що усвідомлюються як безпосередньо пов‘язані з існуванням життєдіяльності індивіда. Серед них зазвичай виділяють:
Наступними ланцюгами механізму мотивації виступають стимул та установка. Стимул являє собою ти чи інші блага (речі, цінності і т.п.), які здатні задовольнити потреби при здійсненні певних дій (поведінки). Інакше кажучи, стимули орієнтовані на задоволення потреб.
Мотив характеризує прагнення робітника отримати певні блага, стимул – ці самі блага. Стимул може і не перерости в мотив в тому випадку, якщо він потребує від людини неможливих чи несприятливих дій.
3. Методи мотивації
Існують різні методи мотивації, такі як примус, винагорода, солідарність. Примус – заснований на страху піддатися покаранню, наприклад, у вигляді звільнення, переведення на нижче оплачувану роботу, штрафу й т. ін. Винагорода – у вигляді систем матеріального (заробітна плата, премії, участь у прибутку і т. ін.) і нематеріального (нагорода, подяка й т. ін.) стимулювання ефективної праці. Солідарність – розвиток у працівників цінностей і цілей, які збігаються або близькі до цінностей і цілей організації, що досягається шляхом переконання, виховання, навчання і створення сприятливого організаційного клімату.
Нематеріальні стимули враховують такі види потреб:
- соціальні, що відбивають потреби в самоствердженні, певному соціальному статусі і владі
-моральні, що відбивають потреби у визнанні .
-творчі, що включають стимули, які дозволяють не тільки використовувати, але й нарощувати потенціал людей.
-соціально-психологічні, що відбивають потреби спілкування.
Внутрішня мотивація – це прагнення, ініціативність, самовдосконалення, творчість працівника. Зовнішня ж мотивація передбачає грошові премії, грамоти, покарання та т. п.
Таким чином, сучасні системи мотивації праці повинні бути зорієнтовані на розвиток творчих здібностей та ініціативи співробітників, гуманізацію праці, партнерські відносини в колективі, узгодження інтересів організації, підрозділів і всіх груп персоналу.
44. Соціологія символічних форм П.Бурдйо
Пьер Бордье связывал прогресс социологической теории с комплексным подходом к пониманию сути социального действия, что предполагало необходимость преодоления противопоставления структуры и индивидуального действия. Для осмысления сложного характера социального действия социолог вводит понятия культурного капитала (cultural capital), обычая, привычки (habitus), особых сфер деятельности (distinctive fields). В фокусе внимания Бордье находилась проблема власти. Власть у него соотносилась, прежде всего, с культурой, как структурой, в рамках которой власть создается и воспроизводится. Разрабатывая теорию символической власти (a theory of symbolic power), социолог устанавливает соотношение между данной формой власти и такими формами, как экономическая и политическая власть, подчеркивая, что создание и аккумуляция символического капитала представляет собой активность, содействующую накоплению экономического и политического капитала.
С точки зрения Бордье, человек определяет свои жизненные социальные стратегии исходя из собственных намерений, направленных на наращивание культурного капитала (cultural capital), который сам по себе является неотъемлемой частью личности и характеризует каждый конкретный тип личности вплоть до таких ее специфических черт, как манера держаться, говорить и т. д., формируемых сообразно социальному происхождению человека и принадлежности тому или иному классу. В фокусе внимания исследователя – изучение роли социально-классовых различий и того, каким образом они воздействуют на символические и культурные реалии, определяющие поведение личности. Он обосновывает в своих работах, что культурный капитал распределен среди различных социально-классовых прослоек неравномерно, и является основой для воспроизводства культурным капиталом социально-классовой структуры общества. Классовая мобильность, считает Бордье, затруднена не только вследствие отсутствия у человека соответствующих материальных ресурсов, но и в результате трудностей, с которыми он сталкивается в процессе приспособления к культурному капиталу вышестоящих слоев общества.
Основная функция системы образования, как социального института по обучению и воспитанию личности состоит, по мысли Бордье, в стандартизации культурных и лингвистических различий в пользу доминирующей символической системы, используемой также и в качестве стандарта для оценки эффективности такого вида социальной практики, как образовательная деятельность индивида.
Таким образом, социальное действие и социальная структура предполагают и не могут обходиться друг без друга. Привычка же вселяет в людей ощущение значимости собственной социальной компетентности, реализуемой через практическую деятельность, составляющую основу социальной жизни. Социальные практики в этом отношении рассматриваются как основа непреходящего процесса воспроизводства общества. Время представляется здесь в качестве первостепенного аспекта всех социальных процессов. Ставя время в центр социального анализа, Бордье отстаивает новый взгляд на характер соотношения действующей личности и структуры, преодолевая господствовавшую в теории интерпретивную трактовку личности, как отдельно существующей и не связанной со структурами, которые она активно репродуцирует. Отличительная черта теории Бордье заключается также в том, что для него любые социальные взаимодействия неотделимы от проблемы власти.
45. Політика як соціальний інститут
Політика - це своєрідна сфера відносин між соціальними групами та спільнотами, яка пов'язана з їх боротьбою за владу, з визначенням форм, завдань, змісту діяльності держави. М.Вебер визначає політику як «прагнен-ня до участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади, чи то між дер-жавами, чи всередині держави, між групами людей, котрі її складають. За словами Р.Арона, політика - це боротьба за владу та пов'язані з нею перева-ги»
Політика – важливий фактор природно-історичного процесу – виступає у двох її основних функціях:
- загальноорганізаційної основи суспільства і
- конкретної регулятивно-контрольної сфери або системи, що спрямовує життя, діяльність, відносини людей, суспільства, соціальних спільностей, класів, націй, народів і країн.
Роль політики обумовлена її властивостями:
1) Універсальністю, всеохоплюючим характером, здатністю впливати практично на будь-які сторони життя суспільства, елементи, ланки, відносини, починаючи з держави і завершуючи індивідуальними рисами характеру людини.
2) Виключністю або проникаючою здатністю, тобто можливістю безмежного проникання і, як наслідок, атрибутивністю, тобто здатністю поєднувати неполітичні і суспільні явища, відносний і сфери.
На певному етапі розвитку суспільства виникають певні політичні процеси, явища, що спрямовують на регулювання відносин між соціальними спільностями з приводу використання влади та її поділу для реалізації докорінних інтересів цих спільностей. Так як для регулювання цих відносин вже не достатньо норм моралі, звичаїв, виникає потреба у нових формах організації соціальних спільностей. Цією формою і виступає політика – сфера діяльності, зв’язана з відносинами між соціальними спільностями: класами, націями та іншими соц. верствами і групами. Політика служить для узгодження, вирішення спільних справ, закріплення відносин владарювання і підкорення.
Політична сфера – це політичний простір, де відбуваються всі політичні процеси, явища, події, а сама структура політичної сфери розкривається через політичну свідомість, норми, організації, об’єднання, установи, відносини.
Елементи політичної структури:
1) Політична свідомість – в загальному вигляді відображає ступінь знайомства суб’єкта з політикою і раціональне або нераціональне ставлення до неї. Вона охоплює: почуття, настрої, погляди, уявлення, інтереси, ідеї, ідеали, цінності, переконання, пов’язані із ставленням до політичної влади. Політична свідомість має 2 рівні: науковий і побутовий. Вона може бути істинною, фальшивою, удаваною, прогресивною чи реакційною, стійкою чи не стійкою.
2) Політична організація – сукупність всіх державних і недержавних установ, що реалізують політичну владу, беруть участь в регулюванні взаємовідносин між соціальними спільностями. Специфічною політичною організацією є партія.
3) Політичні відносили — стійкі політичні зв’язки і взаємодії, що формуються спільно з функціонуванням політичної влади. Це відносини між політичними діячами і масами, політичною елітою і виборцями, елітою і контрелітою, між лідерами і групами підтримки та ін.
Вивченням становища і функціонування політичного інституту в суспільстві займається окрема галузь соціології – політична соціологія. Її становлять політичні інститути, системи, діяльність людей в їх межах, вплив людей (соц. спільностей, різноманітних соц. верств, груп) на політичні інститути; їх діяльність, тобто безпосередньо на політику.
46. Понятие парадигмы в социологии. Основные виды парадигм в социологии.
Любая наука становится самостоятельной, когда достигает своей зрелости или переходит в парадигмальный статус. Парадигма -специфическая структура, включающая различные по содержанию и характеру вариации представлений о предмете науки, ее основополагающих теориях и используемых методов.
В развитии науки 4 стадии:
1. нормативное развитие
2. аномальное состояние
3. кризис
4. революция.
1 – Развитие науки характеризуется аккумуляцией имеющихся знаний в рамках какой-либо парадигмы.
2 – Имеющаяся сумма знаний о предмете науки не даёт полное объяснение полученных научных фактов.
3 – Кризисный момент в развитии теории – на смену имеющейся парадигме знаний приходит новая.
Парадигма – совокупность философских, научных оснований любой науки. Виды:
1) Парадигмы, обосновывающие самостоятельный статус науки, разграничивающие на качественном уровне одно научное знание от другого.
2) Парадигмы, проводящие существенное различие между историческими стадиями развития той или иной науки.
3) Парадигмы, развивающие научные сообщества в рамках одной науки, находящиеся на одном историческом этапе науки. Парадигма шире, чем научная теория, поскольку она кроме представления о предмете включает в себя основные научные категории, интерпретирующие (объясняющие) природу объекта, которые позволяют:
- отличить данную парадигму от другой
- могут служить основанием для построения различного рода теорий в рамках парадигмы.
В социологии — 3 парадигмы.
1. Парадигма социальных фактов (сводит социальную реальность к 2 группам социальных фактов: социальные структуры, социальные институты).
2. Парадигма социальных дефиниций (основной элемент – не сами социальные факты, а способ, посредством которого они определены: если люди определяют факты как реальные, то они и есть реальные. Социальная реальность выступает как совокупность факторов (значений, символов, жестов), исходя из которых люди оценивают своё отражение и выступают как действующие лица.
3. Парадигма социального поведения (уходит корнями в психологическую традицию американской школы социологии). Делает акцент на изучении психологических факторов социального поведения: получение желательного вознаграждения за желательное поведение (социальное) и наоборот.
47. Поняття «система», «соціальна система». Основні риси соціальної системи
Система – єто определенным образом упорядоченное множество элементов, взаимосвязанных между собой и образующих некоторое целостное единство. Внутреннюю природу, содержательную сторону всякой целостной системы, материальную основу ее организации определяют состав, набор элементов.
Социальная система (от греч. systema — составленное из частей, соединенное) — определенное целостное образование, основными элементами которого являются люди, их нормы и связи. Социальная система, как и всякая другая, образует новое качество, не сводимое к сумме качеств ее элементов. В обычном смысле это понятие означает ту или иную социальную общность. К наиболее развитому виду социальных систем относится организация, для которой характерны такие системообразующие качества, как цель, иерархия, управление. В меньшей степени эти признаки характерны для таких социальных систем, как малая группа, поселение. Среди социальных систем различаются гомогенные (однородные), состоящие только из социальных элементов (например, многие малые группы), и гетерогенные (разнородные), в которые наряду с человеком включены элементы иной природы: социотехнические (предприятие, город), экосоциальные (географический район). Важная черта социальных систем — их большая сложность в сравнении с системами техническими, биологическими и другими, поскольку их основной элемент (человек) обладает субъективностью и большим диапазоном выбора поведения. Отсюда вытекает два следствия: значительная неопределенность функционирования социальных систем и наличие границ управляемости. Сложность системы выступает как объективно заложенная в объекте и как мера ее познания и контроля. Объективная сложность социальной системы пропорциональна множественности ее элементов, количеству уровней и подсистем, многообразию связей между ними, степени автономии ее частей. Существует ряд методов преодоления этой сложности: декомпозиция (разложение системы на ряд подсистем), агрегирование (соединение некоторого класса ее элементов, подсистем в более общую подсистему), моделирование и др.Каждая конкретная социальная система органически связана с системой более широкого масштаба и с обществом в целом как макросистемой, обусловливается ею, хотя и сохраняет относительную самостоятельность. Последняя обеспечивает огромное разнообразие систем в обществе, в том числе значительные различия между ними в рамках одного и того же типа систем, будь то организация, семья, поселение и т. д. В этом смысле разнородные системы могут отличаться такими признаками, как тип лидерства, субкультура, размерность и т. п. Поэтому каждая такая система в чем-то уникальна.
48. Поняття тотальної інституції в теорії Гоффмана
ГОФФМАН Ервін (1922 -1982) - один з найвідоміших амер. соціологів др. пол. XX ст,, автор "дра матургічної теорії" ("драматургічного аналізу"). Нар. у Канаді, освіту завершив у Чикагському ун-ті (докт, ступінь у 1953 р.) - колисці символ. інтеракціонізму, основні ідеї якого стали підвалинами його теорії. Автор численних соціально-психол. есе, цікавих спостережень з життя вулиці, пацієнтів психіатричних клінік, відвідувачів розважальних закладів та ін., на узаг. яких робив спроби зрозуміти людську природу і соціальне життя на грунті розгляду поведінки індивідів у повсякденному житті, буденних вчинків, котрі вони роблять зо. звичкою чи сусп, ритуалами, бажаючи справити певне враження тощо. Визнання у наук. колах отримав, обгрунтувавши власні, "драматургічну" концепцію інтеракціонізму як оригінальний мислитель у царині соціальної антропології взагалі і, зокрема, в дослідженнях повсякденного життя, соціальних ролей у людських стосунках, специфічної драматурги соціальних взаємин у суспільстві. Його концепція знайшла висвітлення у працях: "Презентація особистості у повсякденному житті" (1959), "Несподівані зустрічі: два. підходи до соціології взаємодії"" (1961), "Ритуали взаємодії: нариси про поведінку "віч-на-віч" (1967), "Стратегічна взаємодія" (1972) та ін. Головний задум, що охопив усі його праці, — розкрити, як суспільство примушує своїх членів подавати (репрезентувати) певний "образ себе", грати різні ролі у складних, багатогранних сусп. взаєминах. Гоффман належить теорія існування "численних Я", згідно з якою кожен член суспільства у процесі життєдіяльності змінює ряд ситуаційних образів та характерів. Індивід ототожнюється з "актором" безупинної гри на сцені життя. Сутність характеристики цієї гри зумовлюється присутністю інших осіб, з якими відбувається взаємодія. Звідси, на думку Гоффмана, соціальний світ не має онтологічних засад, а є лише феноменом духовної взаємодії людей, що постійно поновлюється. Тобто він пояснюється на основі положень символ, інтеракціонізму. Водночас аналіт, розробки Гоффмана вийшли за межі парадигми символ, інтеракціонізму, включили в себе чимало ідей структуралізму ("теорія рамок"), етнометодології й відбилися на всій мікрорівневій соціології, збагативши інші теорії
49. Поняття сім'ї. Функції та структура сім'ї. Стратегії сімейної політика в Україні
Семья – это группа людей, связанная общесемейной деятельностью, супружескими, родительскими, родственными отношеннями.
Специфические функций семьи отражают ее особенности как социального явления, вытекают из сущности семьи:
- рождение – репродуктивная функция,
- содержание детей – экзистенциальная функция,
- воспитание детей – функция социализации.
Эти функции остаются при всех изменениях общества, хотя характер связи между семьей и обществом может изменяться в ходе истории.
Неспецифические функции семьи, связянные с накоплением и передачей собственности, статуса, организацией производства и потребления, домохозяйства, отдыха и досуга, с заботой о здоровье и благополучии членов семьн, с созданием микроклимата, способствующего снятию напряженности и самосохранению “Я” каждого и др. Все эти функции отражают характер связи между семьей и обществом, раскрывают исторически преходящую картину того, как именно происходит рождение, содержание и воспитание детей в семье.
На сучасному етапі виділяють такі основні функції сім'ї:
1. репродуктивна – забезпечення біологічного відтворення і задоволення потреб в дітях.
2. Виховна – полягає в соціалізації молодого покоління, підтриманні культурної безперервності суспільства, задоволення потреб у батьківстві.
3. Економічна і побутова – дають змогу підтримувати фізичне здоров'я членів суспільства, економ.утримувати неповнолітніх.
4. Первинний соціальний контроль – відповідальність і забов'язання у стосунках між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми.
5. Духовно-емоційна – розвиток особистих якостей членів сім'ї, психологічний захист, емоційна підтримка.
6. Організація і дозвілля.
7. Сексуальна – реалізація сексуального контролю щодо особи, індивідуальна – усвідомлення сексуальних потреб людини.
Вивченая сім'ї як соціальною інституту дає змогу суспільству краще зрозуміти взаємозв'язок трансформації потреб суспільства із розвитком шлюбно-сімейних відносин і т.д.
Существует множество различных вариантов состава, или структуры, семьи:
50. Соціологічні методи дослідження ефективності ЗМІ та реклами
СОЦИОЛОГИЯ МАСС-МЕДИА - направление социологии, изучающее масс-медиа как социально-культурный феномен. Рассматриваются различные аспекты функционирования производства, распространения, получения сообщений масс-медиа. С.М.-М. развивается как направление исследований, концентрирующее внимание на административных, идеологических и культурных аспектах воздействия масс-медиа на социум. С.М.-М. тесно связана с эмпирическими исследованиями, сбор и анализ которых является базовой составляющей изучения масс-медиа. В рамках данного подхода можно определить несколько стратегий изучения масс-медиа.
Для изучения масс-медиа С.М.-М. использует различные эмпирические методы: мониторинг, контент-анализ, рейтинговые методики. Самой популярной формой отчета об исследовании масс-медиа является рейтинг. Это можно объяснить спросом на такой формат данных, который является наиболее удобоваримым для специалистов сферы рекламы и маркетинга (основных потребителей С.М.-М.). К рейтинговым показателям относятся Share (процент аудитории, привлеченной масс-медиа в течение определенного времени) и Reach (количественный показатель, отражающий размер аудитории за определенный отрезок времени).
Исследования эффективности рекламы - одно из важных и перспективных направлений современных маркетинговых исследований. В целом исследования эффективности рекламы подразделяются на несколько этапов: Предварительный прогноз эффективности воздействия созданного рекламного объявления (претест); Контроль эффективности рекламного сообщения (пост - тест), предназначенный для исследования того, достигла ли реклама поставленной цели и какие выводы можно извлечь из проведенной рекламной кампании.
Наиболее эффективным оказывается тестирование рекламной продукции как на этапе "Запуска" кампании, так и после ее завершения. Если речь идет о полномасштабной рекламной кампании, то необходимо предварительное тестирование сначала самой концепции планируемой кампании, а потом - отдельных ее элементов (видеороликов, полиграфической продукции). В этом случае имеет смысл также и тестирование хода кампании непосредственно на этапе ее проведения, что позволяет обеспечить оперативную коррекцию, не прерывая хода кампании. Изучение восприятия рекламной информации осуществляется на основе экспериментальных методов современной психологии, позволяющих выявлять сознательные и подсознательные элементы восприятия текстовой и графической информации. При изучении воздействия рекламного материала проводятся следующие исследования: - процесса восприятия информации; - активизации; - способности информации вызывать доверие; - понятности текстов. В качестве инструментария на данном этапе используются методы наблюдения, интервью, психофизиологические методы, метод ассоциативного эксперимента, контент - анализа и др. Очень часто для эффективного изучения восприятия используются механические средства: специальные камеры, тахистоскопы для выявления спонтанных впечатлений от рекламного материала. В результате исследования определяются индексы привлечения непроизвольного внимания, привлекательности и запоминаемости рекламного объявления. В процессе наблюдения изучается поведение лиц, входящих в исследуемую группу во время процесса восприятия рекламы. Для анализа журнальной рекламы часто используется так называемый Compagon - метод. Он заключается в том, что группу людей, приглашенную для опроса, на некоторое время оставляют в комнате, где имеются журналы с соответствующими рекламными вставками. Поведение людей снимается на пленку, а потом с их разрешения анализируется специалистами. В завершение методом глубинного интервью выясняется степень запоминаемости рекламного объявления: респонденту предлагается завершить неоконченные предложения, придумать словарные ассоциации. Другой метод анализа восприятия заключается в слежении за взглядом человека при рассматривании рекламы. При этом специальные камеры фиксируют движение глаз, чтобы понять, в каких точках взгляд останавливается в первую очередь, где задерживается, куда возвращается. Данные о зафиксированных элементах рекламы и их последовательности очень важны, так как во время фиксации воспринимается информация, а от числа точек фиксации зависит запоминание. Интересно, что: При рассматривании рекламы в течение 2 - 3 секунд (среднее время для восприятия рекламы) респондентом воспринимается в среднем 8 информационных единиц. Иллюстрации рассматриваются раньше, чем текстовые элементы, при условии, что они занимают не менее четверти площади рекламного объявления. Элементы, которые фиксируются раньше, длительнее или чаще, чем другие, запоминаются лучше. Исследование силы эмоционального воздействия рекламного материала (активизации) показывает, что: - Сильно активирующие элементы фиксируются чаще и удерживаются лучше. - Если не удается обратить внимание на все объявление, вспоминание ограничивается активирующими элементами. Иллюстрации и текст должны поэтому формироваться через ассоциации в одно целое. Для измерения правдоподобности рекламы проводится опрос с помощью рейтинг-шкалы с утверждением "эта реклама является правдоподобной" и с крайними позициями от "очень" до "нисколько". Понятность текста измеряется путем исключения, например, каждого пятого слова. На этапе контроля эффективности рекламы существует большое разнообразие методик и критериев. Наиболее распространенным критерием эффективности рекламы на практике является запоминание рекламы продукта или марки. Тот критерий является показателем успеха коммуникационной модели. Для его определения используют методы, основанные на узнавании и вспоминании. В научных исследованиях основным методом является измерение впечатлений и представлений. Используя эти методики, можно проводить следующие исследования: - Сравнительный анализ доли читателей рекламных объявлений последнего номера и читателей предыдущих номеров. Определяется тенденция повышения (спада) интереса к тому или иному рекламному объявлению. - Сравнение читательской аудитории определенного продукта (марки) с конкурирующим продуктом (маркой). - Сравнительный анализ рекламных публикаций с целью выяснения наиболее эффективных характеристик объявлений для привлечения читательской аудитории. - Активное\пассивное знание марок. - Ассоциативная эффективность рекламы. Изучение эффективности психологического воздействия рекламы является одной из ключевых задач планирования и реализации рекламной кампании. Поэтому ее конечный успех во многом зависит от того, насколько качественно были проведены соответствующие исследования.
51. Поняття соціальної групи та її види. (Особенности социологического подхода к анализу групп)
Социальная общность — это реально существующая, эмпирически фиксируемая совокупность индивидов, отличающаяся относительной целостностью и выступающая самостоятельным субъектом социального действия, поведения.
Понятие социальной группы обобщает сущностные характеристики коллективных субъектов общественных связей, взаимодействий и отношений, основные структурные единицы общества. Российский социолог Г. С. Антипова определяет социальную группу как совокупность людей, имеющих общий социальный признак и выполняющих общественно необходимую функцию в структуре общественного разделения труда и деятельности. Американский социолог Р. Мертон определяет социальную группу как совокупность индивидов, определенным образом взаимодействующих друг с другом, осознающих свою принадлежность к данной группе и признающихся членами этой группы с точки зрения других. Таким образом, Р. Мертон выделяет в социальной группе три основные черты: взаимодействие, членство и единство. Социальные группы характеризуются: 1) устойчивым взаимодействием, которое способствует прочности и стабильности их существования в пространстве и во времени; 2) относительно высокой степенью сплоченности; 3) отчетливо выраженной однородностью состава, то есть наличием признаков, присущих всем индивидам, входящим в группу; 4) вхождением в более широкие общности в качестве структурных образований.
В зависимости от плотности, формы осуществления связей и составляющих их членов различаются большие и малые, первичные и вторичные социальные группы. Основным объектом социологических исследований являются малые социальные группы (от 2 до 15-20 человек). Малая социальная группа малочисленна по составу, члены ее объединяются общей деятельностью и находятся в непосредственном, устойчивом, личном общении. Характерными чертами малой социальной группы являются: 1) малочисленный состав; 2) пространственная близость членов; 3) длительность существования; 4) общность групповых ценностей, норм и образцов поведения; 5) добровольность вступления в группу; 6) неформальный контроль за поведением членов.
Разновидностью малых социальных групп являются первичные группы. Термин «первичные группы» был введен в социологию Ч. Кули. Отличительным признаком этих групп, по Кули, является непосредственный, интимный, межличностный контакт ее членов, который характеризуется высоким уровнем эмоциональности. Эти группы «первичны» в том смысле, что именно через них индивиды получают первый опыт социального единства. Примером первичных социальных групп являются семья, школьный класс, студенческая группа, группа друзей, спортивная команда и т. д. Через первичную группу осуществляется социализация индивидов, освоение ими образцов поведения, социальных норм, ценностей и идеалов. Можно сказать, что она выполняет роль первичного связующего звена между обществом и личностью. Через нее человек осознает свою принадлежность к определенным социальным общностям, посредством ее участвует в жизни всего общества.
Вторичная группа образуется из людей, между которыми сложились лишь незначительные эмоциональные отношения. Их взаимодействие подчинено лишь достижению определенных целей. В этих группах индивидуально неповторимые черты личности не имеют значения, а больше ценится умение выполнять определенные функции. Основным типом вторичной социальной группы является большая социальная группа, сформированная для достижения определенных целей, — организация (политическая, производительная, религиозная и т. д.).
Особенности социологического подхода к анализу групп
Во-первых, что социальные группы не являются умозрительными абстракциями, вычленяемыми учеными в целях удобства анализа общественной жизни или экспериментальными искусственными образованиями, а существуют реально, в самой деятельности. Их существование можно эмпирически зафиксировать и проверить.
Во-вторых, социальные группы — это не сумма индивидов, социальных групп или иных социальных образований, а целостность с вытекающими характеристиками целостных систем.
В-третьих, социальные группы являются объектами социального взаимодействия. Это значит, что они сами являются источником своего развития, самодвижения. Становление и функционирование социальной общности происходит на основе социальных связей, социального взаимодействия и отношений.
52. Соціологічний підхід – розкриття особливостей функціонування культури як багатошарової системи.
Термин «культура» латинского происхождения и первоначально означал возделывание почвы, ее культивирование. Первоначально под культурой понимались все изменения в природном объекте, происходящие под воздействием человека, в отличие от тех изменений, которые вызваны естественными причинами. В дальнейшем слово «культура» получило обобщенное значение и им стали называть все созданное человеком. При таком подходе культура предстает как сотворенная человеком «вторая природа», надстроенная над первой, естественной природой, т. е. как весь созданный человеком мир Культура включает в себя результаты материального и духовного производства. Это наиболее широкий общефилософский подход к культуре.
В социологии под культурой в широком смысле этого слова понимают специфическую, генетически не наследуемую совокупность средств, способов, форм, образцов и ориентиров взаимодействия людей со средой существования, которые они вырабатывают в совместной жизни для поддержания определенных структур деятельности и общения. В узком смысле культура трактуется в социологии как система коллективно разделяемых смыслов, символов, ценностей, убеждений, образцов и норм поведения общества в целом или присущих определенной группе людей, можно сказать, что культура — это коллективное программирование человеческого разума, которое отличает членов данной группы людей от другой.
Культура формируется как важный механизм человеческого взаимодействия, помогающий людям жить в своей среде, сохранять единство и целостность сообщества при взаимодействии с другими сообществами. В качестве духовного образования культура включает в себя два основных элемента: первый познавательный, знаково-символический элемент, т. е. знания, сформулированные в определенных понятиях и представлениях и зафиксированные в языке. Вторым, не менее важным, компонентом культуры является ценностно-нормативная система. Ценность — это свойство того или иного общественного предмета, явления удовлетворять потребности, желания, интересы. Ценности формируются в результате осознания социальным субъектом своих потребностей при соотнесении их с предметами окружающего мира, т. е. в результате ценностного отношения, реализуемого в акте оценки.
Э. Дюркгейм, М. Вебер и другие видные социологи считают, что именно культура играет определяющую роль в жизни общества, обеспечивает его целостность и развитие, оказывает существенное влияние на все сферы общественной жизни и, прежде всего, на экономику. Эта позиция проходит красной нитью через все труды немарксистской социологии. Обоснованию решающего влияния культурного фактора на экономическое развитие посвящены многие работы М. Вебера, и прежде всего его знаменитая книга «Протестантская этика и дух капитализма».
Из всего вышеизложенного становится очевидно, что культура играет важную роль в жизни общества. Эта роль, прежде всего, в том, что культура выступает средством аккумуляции, хранения и передачи человеческого опыта. Эта роль культуры реализуется через ряд функций:
1) Образовательно-воспитательная функция. Можно сказать, что именно культура делает человека человеком. Индивид становится человеком, членом общества, личностью по мере социализации, то есть освоения знаний, языка, символов, ценностей, норм, обычаев, традиций своего народа, своей социальной группы и всего человечества. Уровень культуры личности определяется ее социализированностью, то есть приобщением к культурному, наследию, а также степенью развития индивидуальных способностей. Культура личности обычно ассоциируется с развитыми творческими способностями, эрудицией, пониманием произведений искусств, свободным владением родным и иностранным языками, аккуратностью, вежливостью, самообладанием, высокой нравственностью и т. д. Все это достигается в процессе воспитания и образования.
2) Интегративная и дезинтегратипная функции культуры. Согласно Э. Дюркгейму, освоение культуры создает у людей — членов того или иного сообщества — чувства общности, принадлежности к одной нации, народу, религии, группе и т. д. Таким образом, культура сплачивает людей, интегрирует их, обеспечивает целостность общества.
3) Регулирующая функция культуры. В ходе процесса социализации ценности, идеалы, нормы и образцы поведения становятся частью самосознания личности. Они формируют и регулируют ее поведение. Можно сказать, что культура в целом определяет те рамки, в которых может, и должен действовать человек. Культура регулирует поведение человека в семье, школе, на производстве, в быту и т. д. и потому, что она содержит систему предписаний и запретов.
53. Поняття та суть організації. Структура організації.
Социальные институты тесно связаны с социальными организациями. Многие социологи называют социальные организации разновидностью социального института — сложными институтами.
Термин «организация» применяется очень широко. В кибернетике, экономике, биологии, технических науках он выступает синонимом упорядоченности. В социологии объектом упорядоченности являются индивиды, социальные группы и общности, включенные в совместную деятельность и выполняющие определенные социальные функции.
Социальная организация, по А. И. Пригожину, имеет ряд характерных черт:
1) Она обладает целевой природой, поскольку создается для реализации определенных целей и оценивается через целедостижение. Это означает, что организация представляет собой средство и инструмент обеспечения функции объединения и регламентации поведения людей ради такой цели, которая не может быть достигнута людьми порознь, в одиночку.
2) Ради достижения цели члены организации вынуждены распределиться по ролям и статусам. Следовательно, социальная организация представляет собой сложную взаимосвязанную систему социальных позиций и ролей, которые исполняются входящими в нее членами. Социальная организация дает человеку возможность удовлетворить свои потребности и интересы в тех пределах, которые устанавливаются социальным статусом человека, социальными ролями, которые ему предписаны, социальными нормами и ценностями, принятыми в данной социальной организации.
3) Организация возникает на основе разделения труда и его специализации по функциональному признаку. Поэтому в социальных организациях имеют место различные горизонтальные структуры. Однако более существенным для понимания организации является то, что они всегда строятся по вертикальному (иерархическому) признаку, в котором довольно четко выделяются управляющая и управляемая подсистемы. Необходимость управляющей системы вызвана потребностью координации разнонаправленной деятельности горизонтальных структур. Иерархичность же построения организации обеспечивает достижение единства цели, придает ей устойчивость и эффективность.
4) Управляющие подсистемы создают свои специфические средства регулирования и контроля за деятельностью организации. Среди этих средств значительную роль играют так называемые институциональные, или внутриорганизационные нормы, то есть нормы, которые создаются деятельностью особых институтов, обладающих на это особыми полномочиями. Данные институты осуществляют и проводят нормативные требования в жизнь, поддерживают их своей особой властью и влиянием, контролируют их осуществление и применяют свои санкции.
На основе действия этих четырех факторов возникает определенный организационный порядок как система относительно стабильных целей, связей и норм, регулирующих организационные связи, взаимодействия и отношения.
5) Социальные организации представляют собой целостную социальную систему. А целое, как отмечалось выше, больше своих частей. Поэтому на базе соединения различных элементов организации в целое создается организационный, или кооперативный эффект. Организационный эффект означает синергию, прирост дополнительной энергии, превышающий сумму индивидуальных усилий ее участников. Из чего же складывается этот эффект? Исследователи организации называют три основных его составляющих: а) организация объединяет усилия многих своих членов, уже простая массовость, то есть одновременность многих усилий, дает прирост энергии; б) сами единицы — элементы организации, включаясь в нее, становятся несколько иными: они превращаются в частично специализированные, а, следовательно, однонаправленные элементы, выполняющие лишь определенную функцию. Эта специализированная однонаправленность действия индивида позволяет также усилить его энергию, поскольку энергия концентрируется в одной точке, в) благодаря управляющей подсистеме действия людей синхронизируются, а это также служит мощным источником повышения общей энергии организации.
Выделяют формальные и неформальные организации по степени формализации существующих в организации социальных связей, взаимодействий, отношений. А. И. Пригожий характеризует формальную организацию как способ организационного построения на основе социальной формализации связей, статусов и норм. В основе формальной организации лежит разделение труда, возникающее как результат необходимой специализации. Разделение труда выступает в виде системы статусов — должностей, каждая из которых наделена специфическими функциями таким образом, что все функциональные задачи оказываются распределенными между членами организации. Должностные статусы упорядочиваются в иерархическую структуру по сходству функциональных задач, в различные организационные подразделения по принципу руководящие — подчиненные, в лестницу зависимостей между низшими (подчиненными) и высшими (руководящими). Формальная организация рациональна, то есть в ее основе лежит принцип целесообразности, сознательного движения к известной цели. Она принципиально безлична, то есть рассчитана на абстрактных индивидов, между которыми не предусмотрено никаких отношений, кроме служебных, проходящих по определенной программе.
В качестве противовеса и компенсации недостатков формальных организаций возникают функционируют неформальные организации. Неформальные организации представляют собой спонтанно сложившуюся систему социальных связей, взаимодействий/норм межличностных и межгруппового общения. Неформальные организации возникают там, где неисправность формальной организации вызывает нарушение важных для жизнедеятельности всего социального организма функций. Они компенсируют его за счет функционально направленной самоорганизации и саморегуляции. В основе механизма такой компенсации лежит определенная общность интересов организации и ее членов. Неформальная организация как непосредственная спонтанная общность людей, основанная на личном выборе связей и ассоциаций между собой, предполагает личностные неформализованные служебные отношения, решение организационных задач способами, отличными от формальных предписаний и т. д.
54. Потреби та інтереси людини в процесі праці
В основі діяльності людини лежать потреби та інтереси. Потреби людини - це її відчуття того, що визначене нею як потрібне, необхідне. Існує певна категорія потреб. Всім необхідні повітря для дихання, певна температура та ін. Потреби, пов'язані з необхідними умовами для існування людини називають вітальними (від "віта" - життя).
Найбільша кількість потреб починає своє існування з нашої свідомості. Взагалі якщо окинути оком всі досягнення науки і техніки за всю історію людства, то побачимо, що всі вони завдячують невгамовній людській свідомості, яка породжує все нові і нові потреби. Для того, щоб задовольнити свої власні потреби, людина перш за все повинна мати для цього певні засоби. Таким засобом є гроші. Не треба також забувати, що в той час, коли людина щось робить для інших, вона ще і певним чином реалізує себе, утверджує себе в суспільстві.
Інтереси - це ті ж самі потреби, тільки вищого порядку. Тобто це потреби в певних соціальних умовах, які виникають для задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Наприклад, в усьому світі існує безробіття, але робота потрібна кожному як засіб існування. В такій ситуації у безробітних складається інтерес в соціальних умовах, за яких всі мали б можливість працювати. У тих же, хто має роботу з'являється інтерес в забезпеченні гарантій їх зайнятості. Якщо інтереси окремих людей співпадають, то вони стають спільними. Так з'являються групові, колективні, інтереси соціальних груп та прошарків, класові, національні, етнічні тощо.
55. Поштове, пресове та телефонне опитування: переваги, недоліки
Поштове опитування полягає в розсиланні анкет і одержання на них відповідей поштою. Суттєва його перевага у відносно низькій вартості, простоті організації (з підготовкою дослідження, в якому розсилається 2-3 тисячі анкет, легко справляються 2-3 особи). Цей метод дає змогу одночасно провести опитування на великій території, в тому числі й важкодоступних районах. Незалежність відповідей респондентів від впливу інтерв'юєра також сприяє підвищенню надійності результатів соціологічного дослідження. Ще одна перевага – можливість респондента самостійно обирати зручний для нього час заповнення анкети.
Водночас поштове опитування має чимало недоліків. Основний з них – неповне повернення анкет (не всі респонденти заповнюють анкети і надсилають їх дослідникам), хоч це великою мірою залежить і від кваліфікованості соціолога (процес повернення анкет за поштового опитування теж керований). Ще один – відмінність тих, хто заповнив і надіслав поштову анкету, від тих хто ухилявся від участі в опитування, тобто зміщення вибірки. Нерідко надходять відповіді не від тих, кому надсилалися анкети. Респондент іноді не сам заповнює анкету, а „перекладає” це на когось із членів сім'ї. Не можна повністю виключити групове заповнення, використання порад інших осіб.
Пресове опитування - вид анкетування, за якого анкети публікують у газеті чи журналі. Кількість повернутих анкет тут невелика, як правило не більше декількох процентів усієї сукупності читачів видання. Але за великого тиражу можна одержати велику кількість заповнених анкет. Однак і тоді слід обережно аналізувати емпіричні дані, не поспішати з поширенням висновків на всіх читачів. Суть не в тому, що соціально-демографічний склад тих, хто відповів на анкету, відрізняється від „паспортних” характеристик аудиторії загалом. Важливіше, що ті хто відповіли на анкету, відрізняються від „мовчазної більшості” або своїм ставленням до конкретного видання, або своїм баченням і розумінням досліджуваної проблеми, або й тим і іншим одночасно.
Часто учасники опитування супроводжують заповнені анкети листами, в яких дають розгорнуту аргументацію свого ставлення до проблеми. Подібні „самоінтерв'ю” значно збагачують первинну інформацію і поглиблюють науковий аналіз.
Телефонне опитування. Перевагою данного методу - швидкість проведення дослідження, низька вартість, оперативність. Недоліком даного методу можна відзначити тимчасове обмеження інтерв'ю (воно не повинне тривати більше 15 хвилини), а також необхідність залучення спеціально навчених інтерв'юєрів, а, отже, - витрата тимчасових і/чи грошових ресурсів на їх інструктаж. Крім того, телефонне опитування може використовуватися ефективно в застосуванні до певної групи, - як правило, домохазяйки, пенсіонери
56. Роль соціологічної інформації в державному управлінні та соціальній сфері.
2001 р. «Про розвиток соціологічної науки в Україні»,
2004 Указ Президента „Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики”
Інформаційна функція cоціології. - використання соціологічної інформації, одержаної під час соціологічних досліджень.
У зв'язку з ускладненням соціального життя значення соціологічної інформації в управлінні суспільством зростатиме. її використання повинно стати невід'ємним елементом державної політики.
Прогностична функція. - соціальні прогнози.
управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому чи на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об'єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети.
Призначення управління — забезпечення функціонування та розвитку суспільства як єдиного цілого, його організуючий характер. Отже, управління — це і є організуюча діяльність держави, що спрямована на виконання її завдань та функцій.
Об'єктами управління є соціальна організація суспільства з властивими їй соціальною структурою і соціальними процесами.
ДУ як суспільне явище, обумовлюються проблемами суспільного розвитку, що здійснюються в інтересах певних соціальних верств і груп.
Управління є особливою соціальною функцією, що виникає з потреби самого суспільства як самокерованої системи (що самоуправляється) і супроводить усю історію суспільства, набираючи політичного характеру та відповідних державних форм в суспільстві соціального розшарування
«Матеріальний» зміст управління виявляється в організаторській діяльності і це одна з головних рис державного управління.
Тобто управління — це насамперед організація дій по координації, об'єднанню в систему спеціалізованих зусиль групи людей.
Практичне здійснення управлінських процесів залежить від наявних суспільних умов, а останні в кінцевому рахунку обумовлені матеріальними умовами життя суспільства. Та оскільки управлінська діяльність — це суб'єктивна діяльність людей, відтак вона залежить і від суспільного досвіду, рівня культури та свідомості людей, зрілості суспільства, його технічних можливостей, оптимальності і масштабності соціальних завдань та ін.
57. Предмет та обєкт соціологічного знання
Предмет науки - логически взаимосвязанная и непротиворечивая система фундаментальных понятий, описывающих часть объективной реальности, на которую нацелены методы исследования данной науки. Часть реальности, изучаемая экспериментом и описываемая физическими понятиями, называется физической реальностью. Часть реальности, изучаемая анкетным опросом (хотя не только им одним) и описываемая социологическими понятиями, называется социальной реальностью.
Предметом социологии выступает концептуальная (т.е. понятийная) схема социальной реальности, в которой ее главные черты и элементы приведены в систему и логически выводятся друг из друга.
Предмет современной социологии - результат длительного исторического развития, плод усилий многих поколений «ученых, каждое из которых прибавляло крупицы нового знания, пересматривало установившиеся представления, критиковало, дискутировало, открывало, проверяло и таким способом тщательно просеивало все, что сегодня попало в предметную область социологии.
Первокирпичиками предмета социологии выступают два понятия - статус и роль. Первое дает статистическое изображение предмета, а второе - динамическое.
Статус называется позиция, положение человека в группе или обществе
Роль - динамическая характеристика статуса. Статус может быть пустым, а роль нет.
Первокирпичики предмета социологии – статусы и роли. Первые дают статистическую, а вторые динамическую картину общества. Совокупность незаполненных статусов дает нам социальную структуру общества.
Социальные соты скреплены особо прочным фундаментом – социальными функциями.
Выполняя свои обязанности, учитель вступает в определенные отношения с учеником, а тот – с учителем, родителями, полицейским, равестниками, продавцом и т.д.
Мы можем смело утверждать, что социальные статусы связаны социальными отношениями, личные статусы связаны межличностными отношениями. Общество опутано огромной сетью социальных отношений, под ней, этажом ниже расположена другая сеть – межличностные отношения.
Для социологии важно не то, в какие личные отношения вступают люди, а то, как сквозь них проглядывает нечто более фундаментальное – социальные отношения.
Статусы связаны между собой социальными функциями, которые проявляются через социальные. Функции и отношения, наподобие цемента и песка, создают прочный раствор, скрепляющий социальную структуру.
Культура – совокупность традиций, обычаев, социальных норм, правил, регулирующих поведение тех, кто живет сейчас, и передаваемых тем, кто будет жить завтра.
Преемственность культуры достигается через социализацию.
Социальный контроль – механизм регуляции поведения индивидов и групп, включающий нормы и санкции.
Раствор, скрепляющий общество, потому крепок, что он подвижен. Такое качество придает ему социальное взаимодействие огромных масс людей. Чтобы оно было упорядоченным процессом, общество выработало особый механизм регуляции поведения - социальный контроль. Он состоит из санкций и культурных норм, которым люди обучаются в процессе социализации.
Учреждения, призванные удовлетворять фундаментальные потребности общества, называются социальными институтами.
Социальный институт - очень сложное учреждение, и самое главное - реально существующее.
Статусы, роли, социальный контроль существуют не сами по себе. Они формируются в процессе удовлетворения фундаментальных потребностей общества. Механизмами такого удовлетворения выступают социальные институты, подразделяющиеся на основные (их всего пять: семья, производство, государство, образование и религия) и неосновные (их гораздо больше), называемые еще социальными практиками.
Социальная стратификация - совокупность больших социальных групп, расположенных иерархически по критерию социального неравенства и называемых стратами.
Переход из одной страты в другую, неравную (скажем, из бедных в богатые), либо в равную (скажем, из водителей в трактористы) описывается понятием социальной мобильности, которая бывает вертикальной и горизонтальной, восходящей и нисходящей.
Выделяем ключевые понятия, составляющие предмет социологии:
Статус, Роль, Социальная культура, Культура, Социальная функция, Социальная стратификация, Социальный институт, Социальный контроль, Социализация, Социальное взаимодействие, Социальные отношения, Социальная мобильность.
Соціологія – наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізми і принципи їх взаємодії.
Специфіка соціологічного знання полягає в тому, що об'єкт соціологічного пізнання не збігається і не може збігатися з певним конкретним явищем суспільного життя (наприклад, форми територіальної спільності), навіть явищем суто соціальним (групова взаємодія), бо цей об'єкт може бути вичленований із об'єктивної реальності та класифікований у різних аспектах.
Загалом об'єктом соціологічного пізнання є сукупність соціальних зв'язків і соціальних відносин. Оскільки ці зв'язки і відносини у кожному конкретному соціальному об'єкті завжди організовані особливим чином, об'єкт соціологічного пізнання виступає тільки як соціальна система.
58. Предмет та функції конфліктології.
Термин “социология конфликта” ввел Г. Зиммель. “Конфликт – универсальное явление. ибо единая и гармоничная группа или общество вообще немыслимы, а если бы они и возникли, то такое “общество святых”, не обладая механизмом саморазвития и не подвергаясь воздействию импульсов, стимулирующих изменения, оказалось бы нежизнеспособным. Следовательно, конфликт – это необходимая предпосылка развития общества, поэтому он функционален” (Г. Зиммель “Социология”).
Социальный конфликт – любые виды борьбы между индивндами, цель которых – достижение (либо сохранение) средств производства, экономической позиции, власти или других ценностей, пользующихся общественным признанием, а также подчинение, нейтрализация либо устранение действительного или мнимого противника.
Конфликт – эго противоборство сторон, которое обусловлено противоположностью или существенными различиями интересов, взглядов или ценностных ориентаций.
Этапы конфликта:
1 – конфликтная ситуация
2 – выдвижение ряда требований участниками
3 – первоначальная реакция на вызов. Может быть оборонительной, уклоняющейся, наступательной.
4 – момент наибольшего воздействия одной стороны на другую
5 – урегулирование конфликта.
Основные функции конфликтов по Л. Козеру:
1. образование групп, установление и поддержание их нормативних границ
2 установление и поддержание относительно стабильной структуры внутригрупповых и межгрупповых отношений
3 социализация и адаптация как нндивидов, так и социальных групп
4 создание и поддержание баланса сил, в частности и баланса власти
5 получение информации об окружающей среде
7 стимулирование нормотворчества и социального контроля
8 способствование созданию новых социальных институтов
Основные функции (общие):
1) познавательная – наука дает знання о конфликтах как о социальных явлениях
2) диагностическая – конфликтология ставит диагноз тому или иному конфликту, на основе которого возможно правильное его регулирование
3) прогностическая – конфликтология выявляет возможные зоны возникновения и развития конфликта, выіявление конфликтного потенциала (системы, группы)
4) воспитательная – формирование культуры общения в конфликте и вообще. Конфликтология учит цивилизованно вести конфликт.
Предмет конфликтологии – это сами конфликты (не только внутриличностные), как социальные, как разновидность сознательного взаимодействия, социального взаимодействия.
Объект конфликтологии – это человеческое общество, человек со своими поступками, отношениями с другими людьми, природой.
Конфликтология изучает объективную реальную человеческую жизнь в развитии. Также изучает природу конфликта, участников, причины, механизмы, практику, прогнозирование конфликта, их укрепление и урегулирование, управление конфліктами.
59. Концепції індустріального і постіндустріального суспільства в сучасній західній соціологічній теорії
Теорії індустріального суспільства - теорії суспільного розвитку, що затверджують, що технічний прогрес і зростання крупного машинного виробництва є основою створення індустріального суспільства як загальній моделі розвитку для всіх країн.
Індустріальне суспільство - це суспільство, в якому завершений процес створення великої, технічно розвиненій промисловості (як основи і що веде сектори економіки) і відповідних їй соціальних і політичних структур. Зростає з традиційного суспільства.Термін належить Сен-симону, використовувався Контом О. для зіставлення нового, економічного і суспільного устрою, що формується, колишньому, доіндустріальному (патріархальному). Сучасні теорії індустріального суспільства є різновидом технологічного детермінізму.
Відмітні особливості індустріального суспільства:
1. Затвердження індустріального технологічного устрою як домінуючого у всіх суспільних сферах (від економічної до культурної)
2. Зміна пропорцій зайнятості по галузях: значне скорочення частки зайнятих в сільському господарстві (до 3-5%) і зростання частки зайнятих в промисловості (до 50-60%) і сфері послуг (до 40-45%)
3. Інтенсивна урбанізація
4. Виникнення нації-держави, організованої на основі спільної мови і культури
5. Освітня (культурна) революція. Перехід до загальної письменності і формування національних систем освіти
6. Політична революція, ведуча до встановлення політичних прав і свобод (пр.всего виборчого права)
7. Зростання рівня споживання ("революція споживання", формування "держави загального добробуту")
8. Зміна структури робочого і вільного часу (формування "суспільства споживання")
9. Зміна демографічного типу розвитку (низький рівень народжуваності, смертності, зростання тривалості життя, постаріння населення, тобто зростання частки старших вікової груп).
Біля витоку технократичних концепцій американський соціолог Т. Веблен Він вперше висунув тезу об можливості позитивного соціального перевлаштування суспільства шляхом переходу влади від «бізнесу» до «індустрії» Під «бізнесом» Веблен розумів власників капіталу, прагнучих тільки до збільшення прибули і до престижного, марнотратного споживання, а під «індустрією» - інженерів і адміністраторів, що приймають суспільні інтереси.
Дж. Бернхема «Революція керівників».
«новий пануючий клас» (менеджери, головні інженери, інтелектуали-гуманітарії), що здійснює управлінські функції і що при цьому не є власником фірм, здатний в майбутньому забезпечити успішну реалізацію як економічного, так і політичного керівництва на користь всього суспільства.
У руслі технократичних концепцій в 1950-і і 1960-і рр. з'явилася теорія єдиного індустріального суспільства, головне її призначення - дати вражаюче наукове обгрунтування розвиненому капіталізму.
Р.Арон - п'ять гл. рис індустріального суспільства: 1) науковий характер організації виробництва, 2) досягнення матеріального достатку (у 1960-і рр. в західній соціології з'явився термін суспільство споживання), 3) збільшення в національному продукті питомої ваги промисловості і відповідно зменшення частки сільського господарства, 4) ліквідація воєн як засобу збагачення, 5) форма власності на засоби виробництва в індустріальному суспільстві не має значення.
Теорія постіндустріального суспільства - одна з концепцій заснована на положеннях індустріалізму, згідно якого розвиток кожного с-ва визначається рівнем розвитку промисловості (індустрії), виразимим узагальненим показником величини валового національного продукту (ВНП). По цих теоріях, низькийВНП, характерний для більшості країн Азії, Африки, Латинської Америки, незалежно від їх суспільного устрою, означає стадію «до індустріального с-ва», високий рівень ВНП, характерний для країн Європи, Північної Америки, - різні стадії «індустріального ob-va», а ще вищий, очікуваний в цих країнах до кінця 20 - початку 21 в.,-наступление «постіндустріального с-ва», якісно відмінного від тих, що існують.
Для «постіндустріального с-ва», що характерний пригнічує переважання частки зайнятих в «виробництві інформації» - до 9/10 і всіх зайнятіших; зменшення частки зайнятих у сфері промислового виробництва - до 1/10 і менш і сільськогосподарського виробництва - до 1/100 зайнятих; приблизно таке ж співвідношення між високо-, середньо- і низькокваліфікованими працівниками з відповідним рівнем освіти; істотне зниження тривалості робочого року; припинення зростання народонаселення у зв'язку із зниженням народжуваності і переорієнтація економіки і культури на підвищення «якості життя», тобто на задоволення переважно культурних потреб і т.п.
Концепція постіндустріального суспільства вперше була викладена в книзі американського соціолога Д. Белла, що вийшла в 1973 році, “Прийдешнє постіндустріальне суспільство”. Белл сформулював ознаки такого суспільства: створення економіки послуг, домінування шаруючи науково-технічних фахівців, центральна роль теоретичного наукового знання як джерела нововведень і політичних рішень в суспільстві, можливість технологічного зростання, що самопідтримується, створення нової “інтелектуальної” техніки.
Д.белл, Osnovnym виробничим ресурсом є інформація. Доступ до неї - головне умова влади і свободи.
Теоретики постіндустріального суспільства виділяли такі риси:
- масове розповсюдження творчої інтелектуальної праці
-возросший рівень наукового знання і інформації, вживаний у виробництві;
-преобладание у структурі економіки сфери послуг, науки, освіти і культури над промисловістю і сільським господарством
-изменение соціально-професійної структури населення.
концепції постіндустріального суспільства Д.белла і А.турена, техно-демократії М.дюверже, техно-структури Дж.Гэлбрейта, технотронного общества З.Бжезинского, інформаційного суспільства.
Дюверже
«техно-демократія» - клас посередників, що складається з державних службовців, політичних діячів і маніпуляторів громадської думки, - письменників, журналістів, викладачів, священиків».
Багато дослідників пов'язують з поняттям інформаційного суспільства, а іноді ці поняття розглядаються як синоніми.
Поява теорії інформаційного суспільства пов'язане з іменами Ф. Махлупа і Т. Умесао, які на початку 60-х років ввели в науковий обіг фактично одночасно в США і Японії термін “інформаційне суспільство” . Разом з ним використовувалися такі терміни, як "технотронне суспільство", "суспільство знання", постіндустріальне суспільство, “відкрите суспільство” .
60. Предмет та функції соціології громадської думки
Соціологія громадської думки - спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громадської думки як соціальної інституції суспільства, її природу як одного із станів масової свідомості; структуру, функції і закономірності функціонування громадської думки, методику та організацію її дослідження, а також використання громадської думки в соціальному управлінні, політичній, економічній, ідеологічній діяльності.
Об'єкт громадської думки – сфера життя суспільства (економіка, культура, політика, побут та ін), яка принципово доступна масам і може викликати їх інтерес.
Специфіка впливу громадської думки на органи управління, політичні структури тощо виражається через її функції: директивну, спонукальну, консультативну, експресивну.
Директивна функція громадської думки полягає в ухваленні рішень, які мають суто імперативний, обов'язковий характер. Йдеться про вибори, референдуми, збори трудових колективів, на яких ухвалюють обов'язкові для виконання усіма їх членами рішення.
Спонукальна функція громадської думки (функція тиску на органи управління) посідає проміжне місце між директивною і консультативною функціями. Суть її у тому, що громадськість у формі мітингів, демонстрацій, страйків тощо спонукає органи управління до прийняття відповідних рішень.
Консультативна функція громадської думки «дає поради» органам управління щодо способів і шляхів розв'язання проблем.
Експресивна функція громадської думки (найширша за своїм значенням) полягає в тому, що громадська думка, незалежно від того, в яких умовах їй доводиться «діяти», завжди займає певну позицію щодо тих чи інших фактів і подій життя суспільства, насамперед - діяльності держави.
61. Міф – центральне поняття соціологічної теорії і теорії культури ХХ століття
Бурное развитие науки в XX в. породило не только безграничную веру в ее возможности, но и стало причиной рождения такого явления как антисциентизм. Исходя из действительно имеющих место отрицательных последствий развития науки, некоторые люди видят причины многих бед современной цивилизации именно в абсолютизации научного знания. Несмотря на все положительные моменты развития науки, стоит признать, что она не дает ответа на такие вопросы: "Как нам жить?", "Что нам делать?", "Есть ли в этом мире смысл?" и "Есть ли смысл жить в этом мире?". А для многих именно эти вопросы более важны, чем проблемы классической теории электромагнитных излучений или появление сверхновой звезды в галактике, отстоящей от нас на сотни световых лет.
Естественно, что эта растерянность не могла не отразиться в современной философской мысли. Поэтому неудивительно, что одной из самых обсуждаемых философами тем, особенно во второй половине XX в., стала проблема научного знания, его возможностей.
Мифологическое мышление, по Леви-Стросу, специфично для архаических обществ и противостоит индивидуальному как бессознательное – сознательному. Миф для него – инструмент первобытной логики, которая оперирует бинарными оппозициями типа высокий / низкий, небо / земля, правый / левый, парный / непарный, священный / профанный и т.д. Эти оппозиции могут комбинироваться в пучки, а пары крайних полюсов заменяться парой менее далеких противоположностей. Таким образом, миф для Леви-Строса – это прежде всего способ реконструкции архаического мышления
Так, П. Фейрабенд в своей концепции науки говорил о том, что наука является лишь одной из идеологических форм, помимо религии, мифа, магии и т.п., которая не может заменить другие формы и не есть "единственно возможный способ решения проблем". Философ подверг резкой критике так называемый научный шовинизм, согласно которому все, что несовместимо с наукой и ее результатами, должно быть устранено. Он настаивал, что наука – лишь один из способов изучения мира. Таким образом, по мнению П. Фейрабенда, наряду с наукой в современном мире имеют право на существование и магия, и метафизические системы, а также миф.
Как уже было сказано, чем быстрее развивалось научное сообщество, чем бесцеремоннее становилась экспансия науки во все сферы жизни, тем чаще и острее обсуждался вопрос об основаниях научного знания – рефлексия, которая с неизбежностью рано или поздно уводила на зыбкую почву сопоставлений, противопоставлений, сравнений научного познания и мифотворчества, т.е. перенос тематики на проблему мифа неизбежно следовал из самого развития теории науки.
В одной из своих фундаментальных работ "Истина мифа" К. Хюбнер писал: "Миф все более удаляется от нашего научно-технического мира и представляется нам наследием давно преодоленного прошлого. И ничего не меняется от того, что миф остается предметом смутной тоски. Таково двойственное отношение к нему сегодня" С одной стороны, "просвещенный разум" в лице науки, с другой – попытки уйти из "демифологизированного" мира, факт появления новых мифов.
Сопоставляя различные точки зрения, которые складывались в процессе изучения такого явления, как миф, можно выделить следующие интерпретации мифа: аллегорическую, эвгемерическую, интерпретации мифа как "болезни языка", как поэзии и "прекрасной видимости", ритуально-социологическую, психологическую, символическую, романтическую, трансцендентальную, структуралистскую, интерпретацию мифа как нуминозного опыта и др.
Для нас, исходя из целей данной статьи, особую значимость имеют трансцедентальная и структуралистская интерпретации. Как известно, одним из представителей трансценденталистской интерпретации является Э. Кассирер. Он, следуя логике кантонской философии, обнаружил, что в основе мифа лежит всеобъемлющая и замкнутая система чувственных и понятийных форм, в которую можно включить многообразие мифологического опыта, и только тогда сделать данный опыт возможным. Это означает именно то, что миф, как и наука, предполагает определенную и эксплицитную онтологическую структуру. Иначе говоря, он покоится на определенном предположении о том, как является нам реальность и что может рассматриваться в качестве истины. Э. Кассирер впервые попытался обстоятельно разработать и представить онтологическую структуру мифа. Этим самым он заложил основы не только дальнейшего исследования, но и, помимо того, отчетливого сравнения мифической и научной онтологии.
К. Хюбнер, который вслед за Э. Кассирером и К. Леви-Стросом приходит к определенным выводам. А именно:
как научный, так и мифический опыт имеют одинаковую структуру;
наука и миф применяют одну и ту же модель объяснения;
и в науке, и в мифе можно различить чистый и предпосылочный опыт;
и в науке, и в мифе существует метод "проб и ошибок";
все это позволяет говорить, что миф, так же как и наука, содержит в себе фундаментальную, т.е. онтологическую часть;
эта онтология имеет систематическую структуру, следовательно, различие между научным и мифическим опытом лежит исключительно в области содержания.
Следовательно, миф "надо "принимать всерьез"…", и он "…обладает равноценной науке онтологией и рациональностью".
От подобным образом понимаемого мифа, за которым признается своя онтология и рациональность, следует отличать современные псевдомифы (этим понятием мы обозначаем современные мифы, которые особенно широко распространены в политике, в отличие от архаических мифов).
При этом для политических псевдомифов характерно обращение к прошлому (какому-либо историческому событию, сказаниям о деяниях исторических героев и т.п.). В этом моменте как раз и обнаруживается сходство современных псевдомифов с мифами архаическими, о чем уже говорилось выше. Для псевдомифа, так же как и архаического мифа, характерно, что в прасобытии видят не просто прошлое, которое можно поминать или которому можно подражать, но и вечное настоящее. Подобно архаическому мифу современная мифология призвана объяснять мир и определенным образом направлять действия своих приверженцев. В частности, псевдомиф создает почву для возникновения символов и ритуалов, которые в соответствующих социальных и политических обстоятельствах приобретают для людей огромное значение. Подобный миф обращен в прошлое. Апеллируя же к прошлому, псевдомиф фактически строит некую схему, использование которой необходимо для политических целей.
Таким образом, современная мифология предоставляет исследователю совершенно новые источники для изучения роли мифа в настоящее время и его адаптации к нему.
62. Предмет, обєкт, функції соціології девіантної поведінки
Під девіантною (лат. Deviatio - відхилення) поведінкою слід розуміти: 1) вчинок, дії людини, що не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам); 2) соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим чи фактично сформованим у даному суспільстві нормам (стандартам, шаблонам).
Соціологія девіантної поведінки відноситься до «наскрізних» теорій. Специфіка її предмету полягає в тому, що коло досліджуваних явищ історично мінливе і залежить від сформованих у даний момент у конкретному суспільстві соціальних норм.
Існування кожної системи (фізичної, біологічної, соціальної) є динамічний стан, єдність процесів збереження і зміни. Девіації (флуктуації в неживій природі, мутації - у живий) є загальною формою, механізмом, способом мінливості, а, отже, і життєдіяльності, розвитку кожної системи. Чим вище рівень її організації (організованості), чим система динамічні, тим більше значать зміни як засіб збереження (по вираженню І. Пригожіна - «порядок через флуктуації»).
Оскільки функціонування соціальних систем нерозривно зв'язано з людською життєдіяльністю (предметною колективною свідомою діяльністю суспільної людини), соціальні девіації реалізуються в кінцевому рахунку також шляхом девіантного поводження.
Об'єктами дослідження виступають різні види відхилень:
Культурні і психічні відхилення. Соціологів цікавлять насамперед культурні відхилення, тобто відхилення даної соціальної спільності від норм культури. Психологів же цікавлять психічні відхилення від норм особистісної організації: психози, неврози і так далі. Люди часто намагаються зв'язувати культурні відхилення з психічними. Наприклад, сексуальні відхилення, алкоголізм, наркоманія і багато інших відхилень у соціальному поводженні зв'язують з особистісною дезорганізацією, інакше кажучи з психічними відхиленнями. Однак особистісна дезорганізація далеко не єдина причина поводження, що відхиляється. Звичайно психічно ненормальні особистості цілком виконують усі правила і норми, прийняті в суспільстві, і, навпаки, для особистостей, психічно цілком нормальних, бувають характерні дуже серйозні відхилення. Питання про тім, чому це відбувається, цікавить як соціологів, так і психологів.
Індивідуальні і групові відхилення
індивідуальні, коли окремий індивід відкидає норми своєї субкультури;
групове, розглянуте як конформне поводження члена девіантної групи стосовно її субкультури (наприклад, підлітки з важких родин, що проводять велику частину свого життя в підвалах. "Підвальне життя" здається їм нормальною, у них існує свій "підвальний" моральний кодекс, свої закони і культурні комплекси. У даному випадку в наявності групове відхилення від домінуючої культури, тому що підлітки живуть відповідно до норм власної субкультури).
Первинне і вторинне відхилення. Під первинним відхиленням мається на увазі поводження особистості, що відхиляється, що у цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві. У даному випадку чинені індивідом відхилення так незначні і терпимі, що він соціально не кваліфікується девіантом і не вважає себе таким. Для нього і для навколишніх відхилення виглядає просто маленькою витівкою, чи ексцентричністю на худий кінець помилкою.
Вторинним відхилення називають відхилення від існуючих у групі норм, що соціально визначається як девіантне.
Культурно схвалювані відхилення. Поводження, що відхиляється, завжди оцінюється з погляду культури, прийнятої в даному суспільстві. Варто виділити необхідні якості і способи поводження, що можуть привести до соціально схвалюваних відхилень:
зверхінтелектуальність. Підвищена інтелектуальність може розглядатися як спосіб поводження, що приводить до соціально схвалюваних відхилень лише при досягненні обмеженого числа соціальних статусів. Інтелектуальнапосередність неможлива при виконанні ролей великого ученого чи культурного діяча, у той же час зверхінтелектуальність менш необхідна для актора, чи спортсмена політичного лідера;
особливі схильності. Дозволяють виявляти унікальні якості на дуже вузьких, специфічних ділянках діяльності.
зверхмотивація. Багато соціологів вважають, що інтенсивна мотивація часто служить компенсацією за чи позбавлення переживання, перенесені в чи дитинстві юності. Наприклад, існує думка, що Наполеон мала високу мотивацію до досягнення успіху і влади в результаті самітності, випробуваного їм у дитинстві, чи Нікколо Паганіні постійно прагнув до слави і пошани в результаті перенесених у дитинстві нестатку і глузувань однолітків;
особистісні якості - особистісні риси і властивості характеру, що допомагають досягти узвишшя особистості;
щасливий випадок. Великі досягнення - це не тільки яскраво виражений талант і бажання, але і їхній прояв у визначеному місці й у визначений час.
Культурно засуджувані відхилення. Більшість суспільств підтримує і винагороджує соціальні відхилення, що виявляються у формі екстраординарних досягнень і активності, спрямованої на розвиток загальноприйнятих цінностей культури. Порушення ж моральних норм і законів у суспільстві завжди строго засуджувалося і каралося.
63. Предмет, об'єкт і функції соціології молоді
Социология молодёжи — это отрасль социологической науки, которая изучает особенности социализации и воспитания вступающих в жизнь поколений, образа жизни молодежи, формирование её ценностных ориентации, в т.ч. профессиональных, социальную мобильность.
Социология молодёжи – это наука, объектом изучения которой является молодёжь, ее общие и конкретные черты, особенности, интересы, потребности, проблемы социализации, деятельности во всех сферах жизни. Объект исследования – социальный облик молодёжи.
Основные проблемы социологии молодёжи: изучение роли и места молодёжи в социальном развитии общества, анализ “соц. портрета” различных групп молодёжи, изучение запросов, интересов, потребностей, ценностных ориентации и т.д.
Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти:
- вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності у суспільстві,
- опис стану та виявлення динаміки ціннісних орієнтацій молоді,
- вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних і естетичних інтересів та позицій,
- вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді,
- визначення поняття "молодь" та встановлення її вікових меж,
- вивчення механізму формування свідомості молоді, співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку молодої людини,
- дослідження взаємодії поколінь та визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи,
- вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії.
Соціологія молоді функціонує на 3х рівнях – загальнометодологічному, спеціально-теоретичному та емпіричному, що дає змогу дотримуватися єдності вихідних методологічних понять, операційних визначень конкретно історичного змісту та емпіричних індикаторів. На перших двох рівнях відбувається вироблення науково достовірного визначення молоді у певних межах із урахуванням конкретно-історичних умов її існування і розвитку; обґрунтування сутнісних специфічних особливостей цієї спільноти, які зумовлюють відмінність молоді від ін. соц. груп і спільнот суспільства. Емпіричний рівень функціонування молоді на основі нагромадженого соціологічного матеріалу та нової соціологічної інформації сприяє поглибленому розумінню молодіжних проблем, розкриттю їх тісного зв'язку з проблемами суспільства...
Соціологія молоді виконує такі специфічні суспільні функції:
• відтворююча, репродуктивна,
• трансляційна (передача досвіду, знань поколінням),
• інноваційна (створення нового)
Інші функції: світоглядна, пізнавальна, виховна, педагогічна, дослідницька, художньо-мистецька, культурно-освітня, інформаційна, просвітницька та ін. функції, які охоплюють практично усі найважливіші аспекти буття молоді у сферах праці, навчання, дозвілля і духовної діяльності. До вищеозначених слід віднести також ідеологічну та політичну функції.
Вивчення молодіжних проблем відбувається за багатьма напрямами. Молодь досліджують у різноманітних сферах її життєдіяльності: праці, навчанні, сім'ї, неформальних організаціях, під час дозвілля, що передбачає активних обмін інформацією з іншими зацікавленими науками (демографія, психологія, соціальна психологія, педагогіка).
Молодіжні аспекти вивчають: соціологія праці, соціологія освіти, соціологія сім'ї, соціологія виховання, соціологія девіантної поведінки. Ці галузі соціологічного знання досліджують молодь в окремих сферах її життєдіяльності. Їх дані допомагають скласти повну картину молодіжних проблем, процесів, явищ.
64. . Предмет, об'єкт та функції соціології сім'ї
Семья – это группа людей, связанная общесемейной деятсльностью, супружескими, родительскими, родственными отношениями.
Социология семьи – это отрасль социологии, которая изучает формирование, развитие, функционирование семьи, брачно-семейных отношений в конкретних культурных и социально-экономических условиях.
Предмет социологии семьи – посредничество семьи в конфликте индивидуальньх и общественных интересов, рассматривает эти процессы не только на социально-институциональном уровне, но и на микроуровне индивидуального и семейно-группового поведения.
Объект микросоциологии семьи состоит из динамики семейных интеракций и семейной структуры (инструментальный аспект) и из стереотипов обиходной семейности (символический аспект). В социологии семьи объект изучеиия зависит от познавательных средств исследования и от вовлеченности самого социолога через личный опыт семейной жизни в собственно объект исследования.
Макро- и микросоциология семьи подразделяется прежде всего по уровню объекта изучения. Микросоциология изучает социальный институт семьи со стороны эффективности выполнения им функций по отношению к обществу. Она исходит из посреднической роли семьи в конфликте личности и общества. Микросоциология семьи фокусируется на уровне семейно-групповом. Семья берется как малая группа, но не одна семья, а семья отдельная.
Сім'я відіграє велику роль у сучасному суспільстві. Вона є первинною клітиною соц. груп, класів, які утворюють соц. структуру будь-якої країни. Життя більшості людей так чи інакше пов'язане з сім'єю — своєрідним мікросвітом, де сплітаються складні економічні, політичні, психологічні, ідеологічні, фізіологічні та інші соціальні проблеми.
Напрямки у цій галузі:
- дослідження історії сім'ї,
- аналіз сучасної сім'ї.
Перший напрям зосереджує увагу на походженні сім'ї, її розвитку в різних економічних, соціокультурних умовах. Другий – вивчає взаємини у сім'ї, взаємодію з суспільством.
65. Феноменологічна соціологія А.Шюца
Феноменологическая социология связана также с именем австро-американского философа и социолога А. ШЮЦА (Шютца) (1899—1959), учение которого развилось из положений Гуссерля.
Шюц считал, что проблема «понимания» была поставлена М. Вебером хотя в принципе и правильно, однако нечетко, в общих чертах. К правильному и более конкретному решению поставленной Вебером проблемы более близко подошел Гуссерль, учитель Шюца, и именно в учении о «жизненном мире», постигаемом не столько научными методами, сколько субъективным конструированием, непременными элементами которого, т.е, самого «жизненного мира», является «переживание субъектом действительности».
Свою «понимающую феноменологическую социологию» Шюц противопоставляет «традиционной социологии». Последняя исходит из предположения, что общество — это реальность, доступная рефлексии (познанию). «Традиционная» социология не ставит вопроса: как возможно общество? «Понимающая социология» делает этот вопрос центральным в своем исследовании социальной жизни. Смысл рассуждений Шюца при этом примерно следующий.
Обозначенный Гуссерлем «жизненный мир» есть на самом деле переживаемый субъектом поток явлений. Не все переживаемые субъектом явления имеют для него «значение», не все они осмыслены, отрефлексированы. Осмысляются в гуссерлианской интерпретации, т.е, понимаются, главным образом прошлые явления, вошедшие уже в субъективный опыт, но не настоящие, не актуальные. Кроме того, само «осмысление» («понимание») проходит две ступени: низшую и высшую. На низшем уровне происходит возникновение значимых элементов опыта, на более высоком уровне образуются устойчивые конфигурации значений, основой которых выступают интенциональные акты. Конституирование значений в «феноменологической социологии» Шюца является весьма существенным моментом.
Другим существенным моментом выступает учение об интерсубъективности жизненного мира. Суть этого учения состоит в том, что объективность социальной действительности — особого рода, отличная от объективности природы, и именно — рождающаяся в отношении «Я» к другому «Я». Причем само это отношение определено опять-таки сознанием («переживанием») «Я». То есть другое «Я» — не что иное, как «переживание», «осознание» «Я» другого «Я».
Третьим важным моментом «понимающей феноменологической социологии» Шюца является учение об «интенциональности» понимающего действия. Ученый пишет, в частности: всякое понимание направлено на то, что имеет значение. Такая направленность «понимания», в более широком плане и действий субъекта, и означает интенциональность. Само «понимающее действие» Шюц подразделяет на два вида: один — не имеющий своей целью коммуникацию и другой — совершаемый с целью коммуникации. Примером первого может служить «рубка дерева». Скажем, я наблюдаю за другим субъектом, занятым заготовкой дров. Примером второго является «беседа» между двумя субъектами: «Я» и «другим Я». Истинное понимание смысла действий субъекта, по Шюцу, заключается в осознании субъективных значений действий для этого «другого Я».
Наряду с этим типом понимания, — «истинным пониманием», существуют еще два других типа: понимание как самоинтерпретация и понимание типизирующее. Одно (понимание как самоинтерпретация) означает интерпретацию собственных переживаний в терминах собственного контекста значений. Иными словами, субъект переносит как бы собственный опыт на поведение и действия другого субъекта, отождествляет последнего со своим «Я». Другое понимание — осуществляется либо в форме «обыденной типизации», либо в форме «научной типизации». Схема здесь, однако, одна: подведение «понимания» под системы либо принятых в массе, в обыденной жизни, категорий, либо — под системы научных понятий.
Итак, в основе социального действия лежит понимание. Более того, по Шюцу, действие и понимание — одно и то же. Понимание — форма субъективной (человеческой) активности. То же относится и к объяснению. "Жизненный мир" — это мир смыслов, а смыслы создаются людьми. Соответственно, социальный порядок есть не что иное как система смыслов. Люди живут и действуют на основе "естественной установки", что мир каждого есть вместе с тем мир другого (принцип интерсубъективности жизненного мира). На этом принципе и зиждется типизация — создание общих для всех смысловых связей, а также идеализация — подразумеваемые "и-так-далее" и "я-могу-это-снова" (формулы Гуссерля).
Различая социальное действие и поступок (социальное действие есть процесс, в котором нечто осуществляется, а поступок является результатом этого процесса), Шюц описывает темпоральную и смысловую структуру социального действия, основываясь на двух видах субъективной мотивировки. Так, есть два наиболее общих мотива: "для-того-чтобы" и"потому-что". Первый направлен в будущее, второй — в прошлое. Таким образом создается социальная целостность, "непрерывность".
Возвращаясь к центральной идее понимающей социологии об интерсубъективности жизненного мира, мы в связи со сказанным выше должны теперь обратить внимание на то, что Шюц сформулировал два важных условия названной интерсубъективности, которые нашли выражение в понятии "идеализации". Во-первых, по мнению Шюца, имеет место совершенно необходимая "идеализация взаимозаменяемости точек зрения". И, во-вторых, "идеализация совпадения систем релевантностей". В первом случае предполагается, что каждый воспринимает вещи, как и другой. Во втором случае предполагается, что люди судят о вещах на основе одинаковых критериев. Оба случая интегрируются Шюцем в общий "тезис о взаимозаменяемости перспектив". Этот тезис и лежит в основе всех социальных действий и понимания.
Многие положения феноменологической социологии в последующем вошли в теоретические основания социальной коммуникации.
Анкета заполняется опрашиваемым самостоятельно, поэтому ее конструкция, и все комментарии должны быть предельно ясны для респондента.
Основные принципы построения анкеты состоят в следующем.
Первый принцип: программная логика вопросов не должна быть смешиваема с логикой построения анкеты. Опросный лист строится под углом зрения психологии восприятия опрашиваемого. Например, при изучении отношения к клубным учреждениям казалось бы логичным сначала выяснить, посещают ли клуб данные респонденты, а затем перейти к направленному опросу тех, кто ответил утвердительно, а после этого — тех, кто клуб не посещает. Однако, учитывая, что в общей массе населения последних больше, следует поступать иначе: в первую очередь формулировать вопросы для всех, затем — для посещающих клуб, потом — для не посещающих его и снова — для всех респондентов.
Разделение групп опрашиваемых производится вопросами-"фильтрами". Учет особенностей восприятия респондентом текста анкеты — ведущий принцип, из которого следуют и все другие требования к ее построению.
Второй принцип — непременный учет специфики культуры и практического опыта опрашиваемой аудитории. Мы говорили об этом, имея в виду стилистику формулировки вопросов. В данном случае те же требования касаются общей структуры опросного листа. Например, в массовом опросе неразумно пространно объяснять научные цели проводимой работы. Лучше подчеркнуть ее практическую значимость. Опрашивая же экспертов, следует указать и практические, и научные цели исследования.
Третий принцип вытекает из того, что одни и те же вопросы, расположенные в разной последовательности, дадут разную информацию. Например, если сначала поставить вопрос об уровне удовлетворенности какой-то деятельностью и ее условиями (труда, быта и т. п.), а затем — вопросы на оценку частных особенностей деятельности (удовлетворенность содержанием работы, заработком, бытовым обслуживанием и прочее), то общие оценки будут влиять на частные, снижая (или, напротив, повышая) их независимо от специфики того или иного аспекта общей ситуации. Наблюдается, с одной стороны, стремление респондента психологически оправдать общую оценку и, с другой стороны, усиленное действие эффекта "эха" (галло-эффект), т. е. многократного повторения одной и той же оценки, отнесенной к общей группе проблем.
В таком случае следует частные вопросы ставить первыми, обобщающий — в конце соответствующего "блока", предваряя фразой: "А теперь просим Вас оценить в целом, в какой мере Вы удовлетворены... своей нынешней работой— условиями жизни" и т. д. Оценка частных условий труда, быта и прочее предваряет общую, заставляет респондента более ответственно подойти к итоговой оценке, помогает разобраться в собственных настроениях.
Четвертый принцип — смысловые "блоки" опросного листа должны быть примерно одного объема. Доминирование какого-то "блока" неизбежно сказывается на качестве ответов по другим смысловым "блокам". Например, в анкете об образе жизни, детально расспрашивая об условиях труда, а затем уделяя 2—3 вопроса условиям быта, мы заведомо даем понять респонденту, что первое важнее, и тем самым оказываем на него давление. Несогласные с такой позицией исследователей, возможно, неумышленно будут снижать оценки по блоку "работа", а заодно — и по другим аспектам тематики опроса.
Пятый принцип касается распределений вопросов по степени их трудности. Первые вопросы должны быть более простыми, далее следуют более сложные (желательно событийные, не оценочные), затем — еще сложнее (моти-вационные), потом — спад (снова событийные, фактологические) и в конце — наиболее сложные вопросы (один-два), после чего — завершающая "паспортичка".
В анкету закладаються гіпотези, сформульовані завдання, котрі потрібно вирішити під час соціологічного дослідження.
Анкета починається зі вступної частини — звернення до респондента. У ньому визначається мета дослідження, спосіб заповнення анкети. Далі йде основна частина анкети з блоками запитань до опитуваних і третя частина - "паспортичка", тобто демографічні відомості про опитуваних (може виноситися на початок).
Структура та послідовність запитань в анкеті передбачає розвиток комунікації соціолога з респондентом: завоювання довіри, пробудження зацікавленості, бажання продовження бесіди та ін. Логіка побудови запитань в анкеті відповідає меті дослідження й отримання інформації, що перевіряє гіпотези.
Питання слід формулювати максимально конкретно та точно, не допускати неясності й неоднозначності.
Види ?: Відкриті/напівзакриті/ закриті. Прямі/непрямі. Основні , неосновні
Функціонально-психологічні питання використовуються для зняття напруги, для переходу від однієї теми до іншої, а також для зняття настанов, які можуть виникнути у респондента.
Питання-фільтри. Завдання таких запитань - відсіяти тих респондентів, яких не стосується наступне запитання
Контрольні питання отримали широке розповсюдження у практиці соціологічних досліджень. Їх призначення — перевірка достовірності даних.
Змістовні питання поділяються на:
- Запитання про факти, їх мета — одержання висловлювань або інформації про соціальні явища або ознаки, що можуть стати визначеними, запитання про вік, освіту, професії, суспільну працю та ін.
- Запитання про знання, їх мета — одержання різних теоретичних суджень, концепцій або відомостей, що свідчать про інформованість респондента. Відповіді на запитання допомагають точніше виявити структуру установок інтересів.
- Запитання про суспільну думку. Відповіді на ці запитання частіше містять оцінки. Відповіді про суспільну думку сильніше обумовлені ситуацією і нерідко залежать від особистих переживань і настроїв.
Правила формулювання запитань анкети: однозначність, стислість, валідність
Відомо, що добре опрацьована анкета може бути заповнена не більше, ніж за півгодини. Правила анкет:
Бергер – займався проблемами "третього світу", соц. сімьї та політичною соц.Книги: "Приглашение в социологию"(1963); "Социальное конструирование реальности", "Лицом к модерну"
П.Бергер і Т.Лукман: головну увагу - на повсякденне знання. В ньому треба шукати відповіді на питання про те, що відбувається в процесі становлення сучасного суспільства. Кожна людина розміщена у своїй «біографічній ситуації», тому в будь-який момент життя вона керується запасом знання, яке складається з типізацій повсякденного світу. Людина завжди гадає, що її інтерпретація об'єктів соціальної реальності є правильною. Думки і враження індивіда про світ організуються в деякі інтерпретації, внаслідок чого утворюються припущення, установки, які і виступають як регулятор соціальної поведінки.
Існує зв’язок між індивідуальною свідомістю, індивідуальним повсякденним життям та колективною інтерпретацією процесів соціальної реальності. В наш час пересічна людина, часто переконавшись у недієвості раніше запропонованих конструкцій, намагається використовувати міфологічні способи осягнення дійсності, наприклад згадати традиційні способи соціальної самоорганізації. Саме тому виникає нова ситуація, коли в нашій країні теоретиками виступають не професійні ідеологи, а діячі культури чи релігії. Відродження регіонально-кланових відносин є відповіддю соціуму на кризу раціоналістичних конструкцій, які були свого часу нав’язані суспільству.
Соціологічне уявлення про соціальний простір та соціальний час розширили П.Бергер і Т.Лукман у праці «Соціальне конструювання реальності». Зокрема цьому слугує розроблення ними понять соціального порядку та інституційного порядку і його меж.
Людина прагне знайти «наповнене сенсом» місце в реальності свого повсякденного життя.
Результат д-ті - створюваний людиною соціокультурний світ, що протистоїть йому як щось зовнішнє і чуже.
На думку П. бергера і Т. Лукмана, «інститути - це все типізації колективно звичайних дій»
інститути є конструктами, які колись виникли з типізації поведінки в процесі взаємодії індивідів і з часом об'єктивувалися в соціальній реальності.
У їх концепції індивіди, наділені суб'єктивністю і вибудовують свою взаємодію виходячи з можливості безпосереднього переживання один одного. Ефективні і дії, що повторюються неодноразово, які виникли з взаємодії, що безпосередньо переживається, стають звичними, тобто хабітуалізуються (тобто озвичаюються).
І саме з процесом хабітуалізації зв'язані процеси становлення і конструювання інституту, як соціальній даності, елементу повсякденної взаємодії індивідів, який упорядковує цю взаємодію і саму соціальну реальність.
Для того, що б типи, що закріпилися в інститутах, відтворювалися необхідно «навчати» цим типам, тобто передавати знання, що стосуються певної поведінки в повсякденній реальності. У цьому сенсі інститут тісно пов'язаний з системою знань, яка існує в тому або іншому суспільстві, а, по суті, просто є її різновидом.
Осн. релевантні структури, що відносяться до повсякденного життя, дані мені вже готовими в самому соціальному запасі знання.» Це означає, що індивід в процесі свого входження в соціум просто пасивно засвоює відносини, що склалися, прописані в системі знання, причому, вони засвоюються не просто через конкретні норми і правила, але і з освоєнням мови.
У інститутах за допомогою знання закріплені типи дії. Відтворюючи певний тип, індивід починає освоювати, а потім грати, відповідну йому роль.
За допомогою ролей інститути утілюються в індивідуальному досвіді. Граючи ролі, індивіди стають учасниками соціального миру.
Повсякденність припускає наявність безлічі ролей у індивіда, як і соціальна реальність припускає наявність безлічі інститутів, причому ця множинність може бути основою для виникнення конфліктних ситуацій.
індивід, будучи повністю включеним, в повсякденну реальність, «наповнює» цю «форму» заданими інтерсубєктивними , загальними для всіх, значеннями, прописаними в символічному універсумі.
68. Психологічні особливості підбору кадрів.
Современный этап. Переломным моментом в работе кадровых служб - перенос опыта отбора кадров из промышленности во все сферы экономики - можно считать создание в конце 1950-х - начале 1960-х гг. «теории качеств» (первоначально разрабатывалась для управленцев). Представители этого направления шли по пути поиска необходимых для лидера личностных качеств, таких как «энергичность», «воля», «решительность», «оперативность» и т.д. В разных исследованиях фигурировало множество качеств, необходимых, с точки зрения исследователей, для успешного выполнения управленческих функций. Среди них такие как умение предвидеть, быстрая реакция, выдержка, терпение, способность привлекать внимание, такт, но прежде всего энергия, ум и характер.
Наиболее слабой и уязвимой стороной новой теории стала ее основная идея, согласно которой управляющий должен обладать всеми добродетелями и ни одним пороком. К. Бирд, обобщив 20 исследований, указал 79 качеств необходимых для лидера. В те годы исследования на эту тему росли как грибы, и часто доходило до абсурда, когда результаты одних исследований противоречили результатам других. Как считал Олпорт, из 17 000 определений, используемых в английском языке для описания индивидуума, почти каждое может быть использовано для характеристики лидера. Через несколько лет С.Джиб сделал вывод о том, что многочисленные исследования симптомо-комплексов лидерства не состоятельны ввиду того, что разнообразные ситуации требуют проявления различных, часто противоположных качеств от человека, призванного управлять. Ошибкой являлось так же то, что эти списки представляли собой набор прилагательных или существительных которыми фактически подменялись искомые качества. Чем длиннее оказывался перечень, тем менее надежным оказывался итоговый результат оценки. К тому же отсутствовала процедура перевода первичных оценок в стандартизированные статистические.
«Теория качеств» представляла собой первую попытку решения проблемы индивидуального различия людей в целях их отбора для управляющей работы. Она носила утопический характер и не могла служить основой в процессе профессионального отбора управляющих. Несмотря на это, теория послужила отправным толчком для создания последующих, гораздо более эффективных, систем отбора персонала.
МЕТОДЫ ОТБОРА ПЕРСОНАЛА.
Как правило, до принятия организацией решения о приеме на работу кандидат должен пройти несколько ступеней отбора. Комплекс используемых методов отбора может включать в себя:
1. предварительный отбор (анализ информации о кандидате, содержащейся в предоставленной документации: резюме стандартной формы, диплом, рекомендации и др.);
2. сбор информации о кандидате (от других людей);
заполнение бланка заявления и анкеты;
предварительную отборочную беседу (с прошедшими отбор по документам);
групповые методы отбора;
личностные вопросники и тесты (в том числе психологические тесты и тесты профессиональных способностей);
собеседование/интервью;
медицинский осмотр;
принятие решения.
69. Проектування та організація соціологічного дослідження
Підготовка передбачає розробку прграми.
Организация соц. исследования – способ реализации программы исследования, порядок действий, экономное и качественное решение поставленных задач. Соц. исследования требуют значительных материальных и финансовых затрат, поэтому возникает необходимость в специальной организационной деятельности. О. с. и. является частью общего плана исследования и определяется его задачами.
О. с. и. решает следующие основные задачи: определение необходимых для исследования видов работ и их последовательности; расчет необходимы?; материальных и финансовых ресурсов; анализ затрат времени на отдельные виды работ н исследование в целом; нормирование труда исполнителей,
О. с. и. состоит из следующие этапов: разработка сетевого июня-графика; подготовка поля исследования; подготовка исследовательской группы; проведение полевого исследования; организация обработки и анализа соц. информации; подготовка итогового отчета-
Сетевой план-график составляется в соответствии с программой исследования. Он включает наименование видов работ и отдельных операций, стоки их начала и завершения, название отчетных документов, указание ответственных исполнителей. Существенным является оптимальное распределение временных затрат на отдельные этапы исследования. Обычно до 30% времени отводится на отработку инструментария (пилотажное исследования), 20% отведенного времени охватывает полевое исследование (сбор первичной информации и ее подготовка к обработке на ЭВМ), до 40% времени выделяется на обработку и анализ данных. 10% – для подготовки итогового отчета.
Подготовка поля исследования предусматривает ознакомление руководителей обследуемых групп с целями, задачами и ожидаемыми результатами исследования и т.д.
В процессе подготовки материально-технической базы исследования решаются все финансовые вопросы, приобретается необходимое оборудование, тиражируется инструментарий исследования.
Важным моментом о. с. и. является подготовка исследовательской группы. В соответствии с программой исследования решается, кто будет проводить полевое исследование (анкетеры, интервьюеры и т.д.), каким должно быть их количество, обеспечивается специальная подготовка исполнителей.
На этапе проведения соц. исследования решаются вопросы распределения исполнителей по объектам исследования и видам работ, обеспечивается контроль над соответствием обследуемых лиц плану работ, над качественным выполнением работ, соблюдением их последовательности, рассматриваются вопросы о сроках и месте проведения опроса, наблюдения, принимаются меры для «шах» возврата анкет и их качественного заполнения.
На этапе обработки и анализа данных определяется объем подлежащей обработки информации, выбираются технические средства, осуществляется работа по подготовке информации к обработке на ЭВМ.
70. Психологический социологизм кон. ХІХ- нач. ХХ ст.:общая хар-ка и осн. направления развития.
Ближе к концу ХІХ в. в социологии возникает психологическое направление, оказавшее сильное влияние на ее развитие как науки. Появление нового направления было связано с успехами психологии, особенно экспериментальной. Кроме того, психология, кот. еще в нач. ХІХ в. изучала лишь индивида, к концу столетия исследует социальные процессы и поведение групп людей. Некоторые исследователи объясняли явление психологизации социологических теорий стремлением социологов увести общественное сознание от обострившихся реальных противоречий общественного развития, особенно в сфере производства, и направить его в сторону социально-психологических факторов. Психологическое направление в социологии, сформировавшееся на рубеже веков, имело сложную структуру. Выделим психологический эволюционизм, групповую психологию, психологию подражания, псих-ю народов, инстинктивизм, интеракционизм. Что касается самого психологического подхода, то различают три его разновидности: индивидуалистскую, групповую, социетарную. Первая разновидность означает, что социальные явления и процессы обусловлены действием индивидуальных психических факторов. Вторая-ориентирует на поиск причинно-следственных связей в объяснении общественных явлений и процессов в психологии групп и их поведении. Третья-объяснение социальной жизни и деятельности должно осуществляться с позиции общественной психологии, а психику индивида следует рассматривать как продукт общества.
Концепції соціологічного психологізму в кінці XIX — на Поч.. XX ст. виникають практично одночасно у ряді країн Зх. Європи та США. Серед них можна виділити три основні групи теорій:
• Соцієтальні течії, які об'єднує спроби тлумачення суспільного життя як результату розвитку свідомого начало та розгляд психіки індивіда як продукту суспільство.
• Групові течії, представники яких вважають, що соціальні процеси і явища пояснюються через дію психології соціальних груп. Г Лєбон
• Індивідуалістичні течії, в основі яких лежить переконання, що сфера-соціального зумовлена дією індивідуальних психічних факторів і тому повинна досліджуватись через аналіз психіки індивіда.
Основні ідеї соціологічного психологізму:
• намагання наповнити .положення про всезогальну еволюцію та розвиток суспільства людською сутністю, акцентувати на важливості психічних, свідомих, а не чисто біологічних факторів у цьому еволюційному процесі;
• прагнення створити всеохоплюючу соціологічну систему, виходячи з психологічних основ;
• визнання визначального впливу групи або суспільства в цілому на окремого індивіда;
• розуміння суті соціальних процесів як зіткнення біопсихічної природи людини з суспільними умовами її існування;
• визнання винятково важливої ролі колективного людського інтелекту як головного рушія історичного розвитку.
71. психологія натовпу Лебона.
Лебон розглядає цивілізацію, як продукт інтелектуальної творчості еліти. Він виступає проти всіх форм соціальної рівності та демократій, прагнучи довести, що всі досягнення цивілізації - результат діяльності еліти, яка поступово витісняється від участі в історичному процесі тому що розвиток промисловості та урбанізація збільшують роль мас в історичному процесі. На зміну еліті приходить ера мас, ера сліпого і стихійного натовпу.
Лебон сформулював концепцію масового суспільства, ототожнюючи масу з натовпом, пророкує наступ ери мас і занепад цивілізації. В натовпі індивіди втрачають почуття відповідальності і потрапляють у владу ірраціональних почуттів, нетерпимості, всемогутності. Ними управляє "закон духовної єдності натовпу". Натовп – це сліпа, руйнівна сила. Під впливом натовпу людина здійснює такі вчинки, які ніколи не вчинив би сам індивід.
Велику роль Лебон приписує ідеям, нав’язаним масам різними лідерами. Революції - це прояв масових істерій. Він вводить класифікацію натовпу: різнорідні та однорідні народи. Різнорідний народ може бути анонімним і неанонімним натовпом (суд, парламент). Однорідний натовп народу може скластися з верств людей які об'єднані певними колективними ознаками та інтересами (народ, натовп). Обмеженість поглядів Лебона була в тому, що він не врахував соціальної структури суспільства, а розглядав лише еліту і натовп. Однак, багато проблем, пов’язаних з психологією натовпу були плідними і стали продовжені іншими психологами і соціологами
72. Репрезентативність вибірки в соц.дослдж..
Здатність вибіркової сукупності відтворювати характер та параметри генеральної сукупності. Генеральна сукупність – сукупність об’єктів дослідження, для яких необхідно встановити закон розподілу випадкової величини за однією або декількома ознаками.
Репрезентативність вибірки — здатність вибіркової сукупності відтворювати основні характеристики генеральної сукупності.
Вибірка не може абсолютно точно відтворювати генеральну сукупність, тому вона завжди матиме певні відхилення від неї.
Помилка репрезентативності — відхилення вибіркової сукупності за певними характеристиками від генеральної сукупності.
Чим більша величина відхилень, тим значніша помилка репрезентативності, тим нижча якість отриманих даних.
Репрезентативність - це якість вибіркової сукупності відтворювати параметри і значні елементи генеральної сукупності. Генеральна сукупність це сукупність всіх можливих соціальних об'єктів яку належить вивчати в межах програми соціологічного дослідження.
Повторна сукупність (вибірка) - це частина об'єктів генеральної сукупності, відібрана за допомогою спеціальних прийомів для одержання інформації про всю вибірку в цілому. Число одиниць спостереження, складаючих вибіркову сукупність називається об'ємом вибірки.
73. Структурно-семіотичний підхід – розкриття знаково-інформаційної сутності культури
Історія може розглядатися як процес зміни і становлення реальних подій, а також як осягнення цих подій у межах культури, яке має різний ступінь достовірності. Саме в останньому значенні історія постає як предмет семіотичного дослідження. Оскільки наближення до реальності стало найголовнішим способом верифікації історичного знання, розповісти про події те, якими вони були, вважається вищим проявом об'єктивності історичної науки. Семіотичний підхід виходить із настанови, що історик має справу не з фактами, а з текстами, які репрезентують ті чи інші історичні події з більшим чи меншим ступенем імовірності.
Актуальність семіотичного підходу, визначається, насамперед, тим, що він дає можливість продуктивно використовувати методи аналізу мови у дослідженні найрізноманітніших проявів культури. Мова розглядається в якості “систематизованої сукупності правил, необхідних для комунікації, що є байдужою до матеріалу тих сигналів, із яких вона складається”. Мова виступає як найдосконаліший засіб людської комунікації, тому визнається доречним залучення до вивчення найрізноманітніших комунікативних процесів саме лінгвістичного інструментарію. Усвідомлення культури як “мови” соціальної реальності було найважливішою теоретичною настановою, що визначила специфіку структурно-семіотичного дослідження історичного процесу. Це дослідження базується на методологічних принципах, що застосовуються при вивченні найрізноманітніших проявів культури – міфів, літературних творів, кінофільмів, політичної ідеології та ін. На етапі становлення структуралістського підходу головна увага приділялася пошукам структурних особливостей, інваріантних характеристик та універсальних принципів, що лежать в основі досліджуваних явищ. Ідея Ф. де Соссюра про те, що мова може досліджуватися як самодостатній феномен в єдності власних іманентних характеристик, вплинула на розуміння характеру тих принципових обмежень, що з необхідністю повинні враховуватися й у структурно-семіотичному аналізі історичного процесу. Так, В.Н. Топоров відзначає, що “смисл цих обмежень – у створенні передумов для розмежування в історії того, що має відношення до емічного, і того, що належить до етичного (або емпіричного) рівня (порівн. фон-емний - фон-етичний, phon-emiс - phon-etic); у визначенні того, чи є історія інваріантною щодо перетворень різного роду (і, отже, сама по собі становить особливий клас явищ) чи вона повинна розглядатися як варіант чогось більш ширшого за обсягом (і, отже, входити в деякий клас явищ поряд з іншими); у з'ясуванні розходжень між описом, який ведеться зсередини сукупності явищ, що стосується, і описом, що ведеться ззовні” –Історія розглядається як специфічний семіотичний процес у просторі культури – систематизованої сукупності норм і правил, за допомогою яких здійснюється комунікація, організовується й структурується індивідуальний та соціальний досвід, набуваючи універсального значення. “У семіотичній перспективі історичний процес може бути представлений, зокрема, як процес комунікації, при якому, постійно надходячи, нова інформація зумовлює ту чи іншу відповідну реакцію суспільного адресата (соціуму). У даному випадку принципово неважливо, хто є адресантом, відправником повідомлення”. Важливим є виявлення тих іманентних механізмів, що забезпечують розгортання історичного процесу, виробництво нової інформації та продуктивність комунікації поза залежністю від соціокультурних просторів, взагалі – від тих чи інших знакових утворень, які у даній ситуації можуть виступати як функціонально тотожні. Загальною функцією цих утворень є вироблення нової інформації, перетворення реальності на зміст індивідуального й суспільного культурного досвіду. “Історія за своєю природою семіотична в тому розумінні, що вона передбачає деяку семіотизацію дійсності – перетворення не-знака в знак, не-історії в історію”
Неодноразово відзначалося, що недоліком структурно-семіотичного осмислення історичного процесу є недооцінка ролі у ньому індивіда, суб’єктивних факторів, оскільки ставиться за мету, виявити глибинні структури та механізми. Навіть якщо взяти до уваги обмеженість можливостей будь-якого методу дослідження, з тим, що такі зауваження мають під собою певні підстави, важко не погодитися. Спроба побудувати модель історичного процесу на основі аналізу лише його об'єктивних характеристик навряд чи може дати вагомі результати, оскільки саме імпульси, що визначаються суб'єктивними чинниками, додають суспільному розвиткові непередбачуваності, більшої інформативності, становлять його специфіку та відтворюють найважливіші умови для продуктивної історичної комунікації.
Зазначимо, що структурно-семіотичний підхід деякою мірою є альтернативою екзистенціалістському світорозумінню, що розглядає історію як арену самореалізації вільно діючого індивіда. Можливість протистояти нерегламентованому волюнтаризмові, наблизитися до ідеалу науковості та об'єктивності вбачається у використанні методологічних досягнень природничих наук. Однак, реалізація таких інтенцій іноді веде до досить категоричних висновків: “Фактично історія не пов'язана ані з людиною, ані з якимось особливим об'єктом. Вона – метод, використання якого є необхідним для відкриття елементів деякої структури, людської або нелюдської” .
Таким чином, структурно-семіотичний аналіз історичного процесу постає, насамперед, як виявлення іманентних універсальних характеристик, що поєднують його з іншими комунікативними процесами. Історичне дослідження не має самостійного значення, але є необхідним для семіотичного осягнення соціальної реальності, оскільки відбиває логіку розвитку знакових систем. Так, на думку К.Леві-Стросса, “історія знакових систем охоплює логічну еволюцію, що належить до різних рівнів структурування, і ці рівні спершу ще треба виділити. Якщо свідома система існує, вона може виникати лише як щось на кшталт “діалектичної середньої” серед безлічі несвідомих систем, кожна з яких охоплює якийсь аспект чи рівень соціальної реальності. Ці системи не збігаються ані за своєю логічною структурою, ані за історичною “прив'язкою”. Вони ніби переломлюються, зіштовхуючись із часовим виміром, міць якого додає синхронії її щільність, без чого вона перетворилася б у розріджену невідчутну сутність, фантом реальності” .
74. Символічний інтеракціонізм Дж.Міда і Ч.Кулі
СИМВОЛІЧНИЙ ІНТЕРАКЦІОНІЗМ - теоретико-методологічний напрям у сучасній соціології, який зосереджується на аналізі соціальної взаємодії переважно в її символічному змісті. Особливу увагу представники цього напрямку приділяють аналізу мови – головного символічного ‛медіуму“ взаємодії.
Ч. Кулі Дії індивідів і соціальний тиск модифіковано взаємовпливають одне на одного.
У 1912 р. Кулі запропонував теорію „дзеркального Я", стверджуючи, що уявлення індивіда про те, як його оцінюють інші, істотно впливають на його „Я-концепцію".
„Дзеркальне Я" виникає на основі символічної взаємодії індивіда з різноманітними первинними групами, членом яких він є. Така група характерна безпосереднім спілкуванням її членів між собою, відносною сталістю і високим ступенем тісних контактів між невеличкою кількістю членів групи, які приводять до взаємної інтеграції індивіда і групи. Безпосередні стосунки між членами групи надають індивіду зворотний зв'язок для самооцінки. Таким чином, „Я-концепція" формується методом спроб і помилок, в процесі якого засвоюються цінності, установки та ролі.
суспільство, соціальні групи і індивіда як єдиний живий організм.
твердження про соціальну природу людини, яка виробляється в людині за допомогою простих форм інтимної взаємодії або первинних груп, особливо сімейних і сусідських, які існують скрізь і завжди впливають на індивіда однаково. Вона є якоюсь загальний для всього людства комплекс соціальних відчуттів, установок, моральних норм, що становить універсальне духовне середовище людської діяльності.
Соціальній природі людини відповідає особливе соціальне пізнання, «яке здатне сполучати видиму поведінку з уявою відповідних внутрішніх процесів свідомості».
Досліджував головним чином малі групи і формування особи; ввів розрізнення первинних груп (сім'я, сусідство і ін.), вважаючи їх осн.осередками суспільства, і вторинних суспільних інститутів (класи, нації, партії).
Мід вважав, що Me створюють засвоєні людиною установки (значення і цінності), а J - це те, як людина в якості суб'єкта психічної діяльності спонтанно сприймає ту частину свого „Я", що позначена як Ме. Сукупність J і Ме створюють власне особистісне, або інтегральне, „Я" (Self).
J трактується Мідом як імпульсивна неупорядкована тенденція психічного життя індивіда, майже аналогічна фрейдівському несвідомому. Будь-яка поведінка починається в якості реагуючого імпульсивно J, але далі розвивається і закінчується як Ме, і оскільки воно реалізується під впливом соціокультурних чинників, Удає імпульс до спрямування психічного життя, а Ме спрямовує його у певні рамки.
Важливість інтерактивної сторони спілкування визначена в науковому напрямі - символічному інтеракціонізмі (Ч. Кулі, Дж. Мід), який розглядає взаємодію як базове поняття будь-якого соціально-психологічного аналізу та приділяє важливу увагу соціальним детермінантам взаємодії. Особистість формується у взаємодії з іншими, причому механізмом цього процесу є встановлення контролю дій особистості за допомогою тих уявлень про неї, що складаються в оточенні.
Недоліками цієї концепції є те, що: 1) поведінка людини в ситуаціях взаємодій зумовлена символічною інтерпретацією цих ситуацій, а вся сукупність соціальних відносин культури зводиться тільки до символів; 2) інтерактивний аспект спілкування відокремлюється від змісту діяльності, внаслідок чого усе багатство макросоціальних відносин особистості ігнорується.
Разом з тим зазначимо, що символічний інтеракціонізм гостріше за багатьох інших теоретичних орієнтацій соціальної психології поставив питання про соціальні детермінанти взаємодії та їх значення у формуванні особистості.
75. Системна теорія Н.Лумана
Луман различает систему и окружающую среду. Его концепция – саморефлективные системы. Выделение системы из окружающей среды происходит через самореференцию. Самореферентные системы наделены способностью отличать себя среди того, чем они не являются.
Виды социальных систем:
1. Системы взаимодействия возникают, когда присутствующие индивиды воспринимают друг друга, а также воспринимают взаимное восприятие. Личное присутствие является принципом отбора и принципом формирования границ этих систем. Тот, кто не присутствует – не принадлежит к ним. Пример: семейный ужин в отличие от самой семьи, встреча в одном кабинете, очередь в кассу. В каждом из случаев присутствующие имеют приоритетное рассмотрение, а забота об отсутствующих уменьшается, независимо от того, в какой мере они влиятельны. Набор элементов систем взаимодействия определяет выбор тем коммуникации. Язык в рамках систем взаимодействия делает возможным иметь дело и с отсутствующими, т.е. отображать и тематизировать аспекты среды в системе, заменяя реальное присутствие знаками, репрезентирующими отсутствующих. В системе – борьба за контроль центрального положения и внимания других участников взаимодействия, неравное распределение ценностно-нормативных возможностей.
2. Ограничений такого рода можно избежать в системах другого, социетального типа, – всеохватывающих, независимых. Они не обязательно должны включать все объективно существующие действия и всех людей, но лишь взаимно приемлемые коммуникативные действия. Сегодня существует только одна социетальная система – мировое общество, являющееся не просто совокупностью личностных взаимодействий, но системой более высокого порядка (в т.ч. координирующей возможные взаимодействия с теми, кто в данный момент отсутствует).
3. Организации во многих областях социальной жизни находятся между социетальной системой и системой взаимодействия. Организованными являются те системы, которые связывают членство в них со специфическими условиями. Предпосылкой организации является взаимная независимость изменений в поведенческих требованиях организации и мотивах ее членов. Безличные правила членства (например, подчинение руководству в обмен на зарплату), несмотря на возможность собственного изменения и добровольность выбора, способствуют длительной стабилизации в значительной мере искусственных способов поведения. Только организации способны осуществлять генерализацию мотивов и создавать поведенческие и ценностно-нормативные особенности, необходимые в различных функциональных сферах общества. Генерализация – обобщение, логический переход от частного к общему, подчинение частных явлений общему принципу.
Обозначенные виды социальных систем не являются взаимоисключающими. Луман приводит пример факультетского собрания, являющегося системой взаимодействия, короткой историей, собственным горизонтом возможностей и серией выборов. Эта система существует в организации, которая, в свою очередь, принадлежит к образовательной подсистеме общества. Ресурсы и ограничения более широких систем ограничивают рамки возможного в локальных системах взаимодействия. Без подобных ограничений было бы невозможно сохранение ожиданий относительно поведения и результатов.
76. Составьте модель переговоров и разрешения статусных конфликтов в организации
Пример конфликта: 2 сотрудника организации, завотделом Голубев и старший сотрудник Иванов претендуют на должность начальника другого отдела. За ними стоят определённые должностные лица, одни из которых поддерживают Голубева, другие – Иванова. Между этими сотрудниками – конфликт, в который вовлечены другие сотрудники организации. Модель разрешения данного конфликта:
Интегративная модель “выигрыш-выигрыш”. Процесс ведения переговоров включает в себя 3 этапа:
1. Определение типа конфликта, причин конфликта, временных и территориальных рамок конфликта, интенсивности, остроты и длительности конфликта, участников конфликта и сторон конфликта; кто стоит за участниками конфликта, подталкивает на конфликт, что привело к конфликту.
Ситуативный анализ положения: В роли посредника выступает руководитель, менеджер организации. Он занимается диагнозом конфликта, в том числе и ситуативным анализом, который включает в себя:
1) Анализ ситуации, её позитивные и негативные моменты, которые несёт в себе конфликт. Проблема “роста” – сотрудники выросли из тех функций, которые они ьыполняют, что является позитивным моментом, если их самооценка соответствует действительности: возможность задействовать обоих сотрудников для более сложных заданий, В данном случае интегративная модель типа “выигрыш-выигрыш” является самой лучшей, поскольку даёт возможность использовать инициативу и энтузиазм сотрудников в интересах организации. Силовая модель предполагает проигрыш одного из участников,
2) Стадия разгара конфликта, завершение конфликта. В данном случае конфликт находится в стадии близкой к завершению, что также обуславливает принятие интегративной модели.
3) Менеджер организации выясняет обстоятельства и сущность возникших разногласий, их причину, источники. Проводит подготовку к проведению переговоров:
- Опрашивает лиц, обладающих информацией о зарождающемся противоречии (независимых и компетентных свидетелей конфликта, желательно – неформальных лидеров коллектива).
- Проводит индивидуальную беседу с каждым из участников конфликта в целях определения их взглядов о сложившейся ситуации и путях дальнейшей работы с ними.
- Определяет в чем каждый оппонент прав, а в чём нет, возможные последствия разногласий.
- Выясняет истинные причины и в дальнейшем пытается разрешить противоречие в интересах, а не в позициях.
- Оцениваст наихудший, наилучший и наиболее вероятный варианты развития и разрешения конфликтов, в том случае, если его вмешательство не даст результатов.
- Принимает меры, исключающие нанесение морального или матеріального ущерба со стороны противоборствующих участников. Разрабатывает замыслы и планы действий по разрешению конфликтов, программу “максимум”, нацеленную на смягчение. В план, разрабатываемый менеджером входит:
• место проведения переговоров: кабинет директора организации
• время переговоров: желательно ближайшие 2-3 дня;
• участники (при необходимости привлекает к переговорам друзей оппонентов, поскольку они во-первых – влияют на участников конфликта гораздо значительнее чем он сам, во-вторых, оценивают сложившуюся ситуацию более объективно и неформальных лидеров, пользующихся уважением со стороны обоих участников конфликта).
Определяет и вопросы, вынесенные на переговоры: самые важные – почему оба участника претендуют на должность, каковы причины, есть ли альтернативные, второстепенные варианты. Знакомит обе стороны с планом переговоров.
2. Непосредственно проведение переговоров в форме дискуссии участников их друзей. Возможные методы: обнажённой агрессии – “обмен позициями”. Стороны высказываются, не перебивать, затем их просят поменяться местами, и представляют себя на месте своего оппонента, высказать возможные с его стороны претензии в свой адрес: большее понимание сторонами своего оппонента, сложившейся ситуации, снятие напряженности, понижение агрессивности.
- Поиск альтернативных вариантов,
- Разработка конкретных действий,
3. Заключение договоренности. Если не договорились – о перемирии. Если договорились – о сотрудничестве. Менеджер пытается разрешить конфликт полюбовно, корректируя принятые решения в зависимости от особенностей развития ситуации... добивается фактического устранения разногласий возникших во время конфликта, при необходимости – административными средствами.
Методы: дискуссии оппонентов, собрание (оценка коллектива), санкции, способ развития – перевод одной из сторон в другое структурное подразделение. Санкции и перевод – использовать осторожно, по мере развития ситуации, если дискуссии и собрания не принесли конкретных результатов.
77. Складіть модель переговорів при розв'язанні статусних конфліктів в організації/ Складіть модель переговорів у конфліктній ситуації „викладач-студент"
Складність моделі переговорів при розв’язанні статусних конфліктів в організації / у ситуації «викладач –студенти» Переговори в конфліктній ситуації — це особливий специфічний випадок переговорів узагалі. Всі загальні вимоги при цьому зберігаються, але вести переговори в конфліктних ситуаціях, зрозуміло, складніше. Перш за все слід досить тонко регулювати психологічну атмосферу, адже імпульсивність і нестриманість часто погіршують стосунки між учасниками. Крім того, корисно налагодити між сторонами стійкий контакт не тільки інструментального, а й особистісного плану; прийом і передачу інформації здійснювати вербальними і невербальними засобами (техніка слухання, пояснення, стиль ведення розмови тощо). Рухаючись послідовно до згоди, доцільно конкретизувати проблему, обговорити варіанти її вирішення; запобігати маніпуляціям, які гальмують переговорний процес; долати всі можливі спроби опору опонентів і досягати бажаного взаємос-прийнятливого рішення. Закінчення переговорів рекомендовано відзначити якоюсь приємною акцією, вчинком чи приємним спілкуванням, що має закріпити успіх і налагодити майбутні стосунки. У ході переговорів часто доводиться мати справу з партнером (партнерами), який заняв позицію опору. Тому одним із головних завдань переговорів у конфлікті є подолання такого опору. З огляду на це конфліктологи, зокрема, А. Кармін та ін., виокремлюють чотири головні стилі ведення переговорів у конфліктній ситуації. Жорсткий стиль відповідає стратегії суперництва. Вести переговори в такому стилі означає непохитно наполягати на своїх вимогах, не йти на поступки і досягати перемоги, здійснюючи тиск на опонента і не враховуючи його інтересів. Бажаний результат — «ваш виграш — його програш». Головна вада такого стилю — це якщо опонент обере таку ж саму лінію поведінки, отже, в такому разі переговори будуть зірвані, а їх підсумок — відповідати формулі «програш-програш», тобто виходу із конфлікту не знайдено. Жорсткий стиль насамперед зводиться до демонстрації своєї сили і можливостей. Застосовуються дві основні тактики ведення переговорів такого стилю; ультимативна і витискування поступок. Ультиматум — це заява опоненту в категоричній формі, яка не допускає заперечень, Що йому слід зробити, з погрозою застосувати заходи жорсткого «пливу в разі відмови. Цей засіб єдино корисний, якщо є наочна можливість завершити переговори «одним махом», блискавично. Але взагалі він може повністю зірвати переговорний процес, якщо супротивник не схильний поступатися. Витискуючи поступки, засто- „ть засоби позиційного і психологічного тиску, маншулящї 1а совуюгь засоии пам'ятати що в переговорах такого типу мож-ШШ' тїнТиТя на протидію жорсткій тактиці (вміння нейтралізую. ™ "3™уГі<п, иатність «тримати удар», повертати тиск супроти»- иикя ігооти нього самого). М'який стиль вщповщає стратегіям пристосування і ухилення Він передбачає, шо налагодження суб'єктом добрих стосунків .опонентом для нього важливіше, ніж власна позиція в конфлікті. Такий суб'єкт проявляє толерантність, поступливість, рухається назустріч бажанням опонента. Можливі результати переговорів у такому стилі: «програш-виграш» (якщо зроблені значні поступки) або «внграш-виграш» (якщо ваш опонент у відповідь також піде на поступки), що безумовно є більш оптимальним завершенням. Отже, задаючи такий стиль переговорів, опоненти одержують шанс стати партнерами. Техніка і методика м'якого стилю — не тільки поступки, це і самокритика, і терпимість до емоційних виплесків опонента, і зглагодження інцидентів, і м'які критичні зауваження тощо. Слід ураховувати, що цей стиль — не панацея, а відтак, його доцільно застосовувати тоді, якщо: ви дійсно цінуєте більше добрі стосунки з опонентом, ніжінтереси, які б хотіли задовольнити у конфлікті; ви розумієте, що правда не на вашому боці та легко можете відмовитись від попередніх позицій; у вас замало реальних шансів, щоб перемогти. Торговий стиль відповідає стратегії компромісу. Його сутність полягає в тому, що поступки застосовуються як засіб подолати опір опонента і одержати від нього те, що вам потрібно. У переговорах ви прагнете досягти вигідного для себе результату, зробивши при цьому мінімум необхідних поступок опоненту, але в обмін на задоволення ваших головних вимог. Отже, тут застосовуються технології торгу та поступок. Результати переговорів такого стилю частіше за все асиметричні на користь більш переконливого із суперників, чи симетричні, якщо угода виявилася взаємовигідною.
78. Стрес і організація часу управлінця
Стрес (від angl.- напруга) - неспецифічна (загальна) реакція організму на дуже сильну дію, будь то фізичне або психологічне, а також відповідний стан нервової системи організму (або організму в цілому). У медицині, фізіології, психології виділяють позитивну (еустрес) і негативну (Дістресс) форми стресу.
Г. Селье ввів в ужиток поняття стресу, назвав це явище «адаптаційним синдромом» і з'ясував, що він протікає в три стадії, що розгортаються як єдиний процес. Це стадія тривоги, стадія резистентності (адаптації) і стадія виснаження.
Симптоми стресу у керівників
Серцебиття; відчуття, що серце б'ється сильно, нерегулярно або часто.
Біль і відчуття стиснення в грудній клітці.
Порушення травлення, здуття живота газами, що утворюються.
Спазматичні, різкі болі в животі і пронос.
Часте сечовипускання.
М'язова напруга, часті болі у області шиї і нижньої частини спини.
Стійкі головні болі, що часто починаються у області шиї і розповсюджуються на голову. Мігрень. Шкірні висипи. Відчуття грудки в горлі.
Надмірно сильні і швидкі зміни настрою.
Невиправдана тривога з різного приводу.
Нездатність відчувати симпатію до інших людей.
Відчуття втоми і неможливість зосередити увагу.
Підвищена дратівливість і тривожність.
Зловживання курінням, алкоголем.
Переїдання або (рідше) втрата апетиту.
Зміна характеру сну, трудності з настанням сну і пробудженням.
У 67% керівного персоналу стрес супроводжується відчуттям втоми і неможливістю зосередити увагу. Найчастіше (у 90% випадків) при стресі у керівників наголошуються підвищення дратівливості і тривожності, а також порушення сну.
Управління стресами — це процес цілеспрямованого впливу на персонал організації з метою адаптації особи до стресової ситуації, усунення джерел стресу й оволодіння методами їх нейтралізації всім персоналом організації.
Існує два рівні управління стресами
Прийоми виходу зі стресових ситуацій
1. Учіться правильно розпоряджатися своїм часом.
Уміння правильно організувати свій час — важливий засіб запобігання стресу.
Активність — прояв зовнішньої великої енергії, що не завжди йде на користь справі; іноді це метушливість, багато рухів, але мало результатів. Продуктивність — виконання наміченого, поступове наближення до поставленої мети;
проаналізуйте причини втрати часу:
2. Змусьте стрес працювати на вас.
3. Лікуйтеся від трудоголізму.
4. Поведінка в кризових ситуаціях.
5. Не допускайте суперечок у родині.
Існує декілька методик планування часу і прийняття рішень. Розглянемо деякі з них.
Метод “Альпи” містить у собі п'ять стадій:
Складання завдань дня.
Оцінка тривалості акцій.
Резервування часу «про запас» (60:40).
Прийняття рішень по пріоритетах, скороченням і передорученню (делегування).
Наступний контроль – перенос незробленого.
Ведення щоденника часу, який являє собою одночасно календар-пам'ятку, особистий щоденник, записну книжку, інструмент планування, довідник, абонементну книжку, картотеку ідей і інструмент контролю.
Застосування принципу Парето (співвідношення 80:20) полягає в тому, що коли всі робочі функції розглядати з погляду їх ефективності, то виявиться, що 80 % кінцевих результатів досягається тільки за 20 % витраченого часу, тоді як інші 20 % підсумку «поглинають» 80 % робочого часу.
Встановлення пріоритетів за допомогою аналізу АБВ містить у собі три закономірності:
найважливіші задачі (категорія А) складають приблизно 15 % кількості всіх задач і справ, якими зайнятий керівник. Власна значимість цих задач (у змісті внеску в досягнення мети) складає, однак, приблизно 65 %;
на важливі задачі (категорія Б) припадає в середньому 20 % загального числа і також 20 % значимості задач і справ керівника;
менш важливі і несуттєві задачі (категорія В) складає, навпроти, 65 % загального числа задач, але мають незначну частку – близько 15 % у загальній «вартості» усіх справ, які потрібно виконати.
Потрібно врахувати, що встановлення пріоритетів - важливе правило ефективної техніки роботи. Потрібно усвідомити, що не все можна зробити і не все потрібно зробити. Завжди потрібно починати з найважливіших справ.
Аналіз за принципом Ейзенхауера
Відповідно до цього правила пріоритети встановлюються за такими критеріями, як терміновість і важливість справи.
У залежності від ступеня терміновості і важливості задачі розрізняються 4 можливостями їх оцінки і (у підсумку) виконанням:
Термінові / важливі справи. За них варто прийматися негайно і самому їх виконувати.
Термінові / менш важливі справи.
Менш термінові / важливі задачі. Їх не треба виконувати терміново. Але потрібно проконтролювати, щоб вони не перейшли в розряд термінових справ.
Менш термінові / менш важливі задачі.
Розглянуті аспекти самоменеджменту за своїм характером носять раціоналістичний підхід.
Задачі самоменеджменту враховують і такий фактор діяльності людини, як біологічний, який містить у собі поняття природного ритму роботи індивідуально для кожної людини і поняття біоритмів.
Працездатність кожної людини піддається визначеним коливанням, які відбуваються в рамках природного ритму. Говорять звичайно про «людину ранку» чи «жайворонка» і про «людину вечора» чи «сову». Пік працездатності припадає в них на різні періоди дня. Кожний з нас може пристосуватися до цих коливань своєї працездатності. Необхідно вивчити свої особливості і використовувати ці закономірності у своєму розпорядку дня.
Як правило, усякий процес ґрунтовного самоменеджменту починається зі встановлення цілей і планування. Алгоритм постановки цілей:
1. Перебування цілей (аналіз цілей).
Що я хочу?
- особисто (життєві цілі)
- професійно (кар'єрні цілі).
2. Ситуаційний аналіз
Що я можу? Сильні і слабкі сторони. Ситуація, оточення.
- особисто
- професійно
3. Формулювання цілей (планування цілей)
- особисто (план життя).
- професійно (план кар'єри).
Планування особистої праці є невід'ємною рисою свідомої діяльності кожного керівника. План особистої праці повинний складатися на тиждень, на місяць. Він повинний бути націлений на рішення головних завдань, на відшукання способів раціоналізації праці.
Роботи, що підлягають виконанню протягом дня, ранжуются за терміновістю і значимістю. На першу годину роботи треба передбачати ознайомлення з поштою, прийом відвідувачів, тому що в цей період відбувається "врабатування". Рішення найбільш важких питань треба проводити під час піка своєї працездатності, що кожною людиною виявляється індивідуально. На кінець робочого дня намічають легкі роботи (оформлювальні, складання зведень).
Десять золотих правил для керівників, виконання яких допоможе домогтися економії часу
1. Формуйте робочі блоки, у які Ви будете включати виконання великих чи схожих по характеру завдань.
2. Неодмінно усамітнюйтеся і влаштовуйте неприйомні години.
3 При проведенні переговорів установлюйте регламент, а також визначайте необхідні витрати часу для виконання визначених завдань.
4. Дотримуйте принципу встановлення пріоритетів при виконанні усіх видів робіт.
5. По можливості виконуйте тільки дійсно важливі справи (Принцип Парето).
6. Повною мірою використовуйте делегування (передоручення).
7. Великі завдання виконувати невеликими частинами (тактика "нарізування салямі")
8. Установлюйте для самого себе терміни виконання справ з категорії "А" (і т.д.).
9. Головні задачі виконуйте рано ранком (відчуття успіху).
10. Свідомо враховуйте в робочих планах коливання рівня працездатності.
Ось це і є основні методики та принципи, що складають основу самоменеджменту та є обов’язковими в процесі самовдосконалення особистості керівника. Тепер варто перевірити, наскільки ж ми усі, як потенційні менеджери схильні до самоорганізованості та самоуправління.
79. Соціальна мобільність в сучасному українському суспільстві. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт та предмет, задачі та гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Люди в місті знаходяться в постійному русі, а міський соціум – в розвитку. Сукупність соціальних переміщень людей в місті, тобто зміна свого статусу, називається соціальною мобільністю. Існують два основні види соціальної мобільності – міжпоколінна і внутрішньопоколінна, і два основних типа – вертикальна і горизонтальна. Вони, в свою чергу, поділяються на підвиди і підтипи, які тісно пов’язані один з одним. Міжпоколінна мобільність передбачає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або спускаються на нижчий щабель, ніж їх батьки. Внутрішньопоколінна мобільність має місце там, де один і той же індивід, поза порівнянням з батьком, на протязі життя декілька разів змінює соціальні позиції. Інакше вона називається соціальною кар’єрою. Під вертикальною мобільністю розуміють переміщення із однієї страти в іншу. В залежності від напряму переміщення існують висхідна мобільність (соціальний підйом, рух нагору) і спадна мобільність (соціальний спуск, рух вниз). Горизонтальна мобільність – перехід індивіда із однієї соціальної групи в іншу, розташовану на одному й тому рівні. Різновид горизонтальної мобільності – географічна мобільність, під якою розуміють не зміну статусу чи групи, а переміщення із одного місця в інше при збереженні попереднього статусу. Якщо до переміни місця додається переміна статусу, то географічна мобільність перетворюється в міграцію. Якщо сільський житель приїхав в місто, щоб провідати родичів, то це географічна мобільність. Якщо ж він переселився в місто на постійне місце проживання і знайшов тут роботу, то це вже міграція. Він змінив професію. Можна запропонувати класифікацію соціальної мобільності за іншими критеріями. Так, наприклад, розрізняють індивідуальну мобільність, коли переміщення вниз, вгору чи по горизонталі відбувається у кожної людини незалежно від інших, і групову мобільність, коли переміщення відбуваються колективно, наприклад, після соціальної революції старий клас віддає пануючі позиції новому класу. Крім того іноді виділяють організовану мобільність, коли переміщення людини чи цілих груп вгору, вниз чи по горизонталі керуються державою із згодою самих людей чи без їх згоди. До добровільної організованої мобільності слід віднести так званий соціалістичний оргнабір, громадські призови на комсомольські будівлі тощо. До примусової організованої мобільності можна віднести репатріацію (переселення) малих народів і розкуркулення в роки сталінізму. Від організованої мобільності необхідно відрізняти структурну мобільність. Вони викликана змінами в структурі народного господарства і відбувається поза волею і свідомістю окремих індивідів. Таким чином, структурну мобільність в середині ХХ століття визначали три фактори: 1) зміна структури народного господарства і розширення управлінських вакансій; 2) нестача молоді в середньому класі; 3) доступність освіти. Соціальна мобільність міських жителів вимірюється при допомозі двох головних показників. Дистанція мобільності – це кількість сходинок, на які вдалося піднятися чи довелось спуститися міським жителям. Нормальною дистанцією вважається переміщення на одну-дві сходинки вверх чи вниз. Під об’ємом мобільності розуміють число міських жителів, які перемістилися по соціальних сходах у вертикальному напрямі за певний проміжок часу. Якщо об’єм вираховується кількістю переміщених індивідів, то він називається абсолютним, а якщо відношенням цієї кількості по всьому населенню, то відносним об’ємом і вказується у відсотках. Сукупний об’єм, чи масштаб мобільності, визначає кількість переміщень по всім стратам разом, а диференційований – за окремими стратами, прошаркам, класам. Зміна мобільності за окремими прошарками описується двома показниками. Перший –це коефіцієнт мобільності виходу з соціального прошарку. Він свідчить, наприклад, про те, скільки синів кваліфікованих робочих стали інтелігентами чи селянами. Другий – коефіцієнт мобільності входження в соціальний прошарок, він свідчить про те, з яких прошарків доповнюється, наприклад, прошарок інтелігентів. Він визначає соціальне походження людей. На вертикальну і горизонтальну мобільність впливають стать, вік, рівень народжуваності, рівень смертності, щільність населення. В цілому молоді чоловіки більш мобільні, ніж жінки та люди похилого віку. Для молодих властива професійна, для дорослих – економічна, для людей похилого віку –політична мобільність.
80. Соціальна мобільність як динамічна характеристика суспільного життя. Класифікація, канали, демографічні фактори соціальної мобільності.
Соціальна мобільність - перехід, переміщення людей з одних суспільних верств, прошарків в інші соціальні спільності (соц. переміщення), а також їх просування на позиції з більш високим престижем, прибутком і владою (соц. сходження) або ж просування по більш низьким ієрархічним позиціям (соц. спад, деградація). Поняття соціальної мобільності введено соціологом Питиримом Сорокіним, а потім широко застосовувалось в дослідженні соц. структури суспільства. Здебільшого поняття соціальної мобільності використовується для характеристики відкритості/закритості соціальних спільностей і прошарків суспільства. Відрізняють інтергенераційну(між поколіннями) та інтрагенераційну (в середині поколінь) соц. мобільність. Рівень соціальної мобільності - один із критеріїв відношення суспільства до певного типу: традиційного, модернізованого, постіндустріального.
Соціальна мобільність - форма соц. відтворення населення: від її результатів залежить характер динаміки соц. структури суспільства. Соц. Мобільність - здатність або готовність населення до соц. переміщень. А соц. переміщення в суспільстві мають масовий характер.
П.Сорокін виділив два типи соціальної мобільності - горизонтальну і вертикальну.
Горизонтальна мобільність - перехід індивіда або соц. об’єкта від однієї соц. позиції до другої, що лежить на тому ж рівні (територіальна, релігійна, сімейна, політ та ін.). В усіх випадках індивід не змінює статусу, соц. ладу до якого він належать.
Вертикальна мобільність - сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціального об’єкта з однієї соц. верстви, соц. статусу в ін. (економічна, політична, професійна). В залежності від умов вирізняють висхідну і низхідну соціальну мобільність.
Практичні висновки до яких приводить теорія соціальної мобільності П.Сорокіна полягають в тому що: ніколи не існувало суспільства, соціальні прошарки якого були б абсолютно закритими або в яких була б відсутня вертикальна мобільність; ніколи не існувало суспільства, в якому вертикальна соціальна мобільність була б абсолютно вільною; необхідно вдосконалювати канали соціальної мобільності і встановити контроль за нею, для того, щоб здійснювати її постійно і своєчасно.
Вивчати соц. мобільність важливо для повноти уяви про реальну картину соц. переміщень, знати їх причини, щоб в потрібних для суспільства межах контролювати ці процеси, впливаючи на них в інтересах збереження не тільки необхідної соц.динаміки, але й стабільності суспільства.
81. Социальное напряжение в трудовом коллективе. Составьте план диагноститического интервью социального напряжения в коллективе
Пример: В последнее время в организации участились случаи опозданий на работу, столкновений между сотрудниками и начальством, бойкотирование собраний, анонимки вышестоящему начальству. В то же время наблюдается подавленность работников, отсутствие инициативы, повышенная агрессивность,
План:
1. Подготовка к проведению интервью. Описание имеющихся данных о создавшейся ситуации, видимых проявлений напряжённости, враждебных эмоций и отношений. На основе осмысления этих данных – составление вопросов для интервью.
Вопросы должны включать в себя 2 уровня:
1) Психологическое проявление напряжённости – вопросы о психологическом состоянии работников, о состоянии депривации, фрустрации, агрессивности, самоудавлетворённости.
2) Поведенческое проявление – вопросы о внешнем проявлении напряжённости:
- Почему участились случаи анонимок, кляуз в организации?
- Почему на прошлой недели служащие бойкотировали собрание?
- Почему происходит столкновение между подчинёнными и начальством?
2. Проведение интервью, индивидуальных бесед с сотрудниками организации. Выявление информации о возможных конфликтах:
1) неудовлетворенности состояния дел в организации,
2) заведённом порядке,
3) стиле руководства,
4) методов и результатов деятельности организации в целом и её отдельных подразделений,
5) осознание необходиности обновления деятельности и одновременно невозможности эю сделагь при данном ее состоянии,
6) девальвации норм и ценностей, на которых строится организация,
7) её дезинтеграция,
8) дисфункциональное, кризисное состояние.
3. Анализ собранных данных. Выяснение порога напряженности. Если порог напряжёяяостя высокий – форма проявления более высокого этапа возникновения конфликта.
Пункгы 1-5 свидетельствуют о позитивной напряженности. 6-8 – о негативной, которая может привести к серьёзному кризису вплоть до развала организации.
Разработка мер по устранению напряжённости для руководства и коллектива, по устранению причин напряжённости: возможные меры – изменение стиля руководства, методов работы, изменение порядка и т.д.
82. Екологічна соціологія У.Бека
У. Бек
проблематика суспільства ризику, "глобалізація"
"Суспільство ризику".
Суспільство, що виникає з індустріального, Ульріх Бек іменує суспільством ризику.
суспільство ризику як вид суспільства індустріального, оскільки багато хто з цих ризиків пов'язані з індустріальним розвитком.
людина стає вільною від традиційних життєвих взаємозв'язків. Дія класового положення більше не є таким, що визначає, індивід стає більш незалежним від нього. Змінилося положення жінок, отже міняється структура сімейних відносин. Осередком суспільства стає не сім'я, а окремий індивід.
У суспільстві ризику люди досягають солідарності в спробі уберегти себе від отруйних речовин, позбавитися небезпеки. Ця мета багато в чому негативна, тобто це не прагнення до кращого, а спроба уникнути гіршого. Рушійна сила суспільства ризику виражена наступною фразою: "Я боюся!".
Гл. особливість сучасного західного суспільства свобода індивідів, що все збільшується, від впливу суспільних структур. В результаті перед людьми відкриваються небачені раніше можливості творення рефлексії не тільки себе, але і суспільств, в яких вони живуть.
Перед людьми відкриваються вибори соціального контексту - в які соціальні відносини вступати і підтримувати, а в які немає.
Рефлексивність розповсюджується на життєві орієнтації і цінності.
З'являються нові тенденції в мисленні і поведінці людей: якщо раніше вони були
перш за все стурбовані добробутом, то тепер - ризиками. Їх свідомість все
більше хвилюють проблеми, пов'язані із запобіганням і мінімізацією ризиків:
Не тільки спеціальні структури, але самі люди починають збирати інформацію про ризики і їх наслідки. Вони перестають довіряти офіційним структурам і навіть ученим.
Ризики в значній мірі викликаються джерелами багатства в сучасному суспільстві.
Індустріальне суспільство - це суспільство, яке засновано на недоліку благ. У ньому науково-технічний прогрес є необхідним для виявлення прихованих джерел суспільного багатства.
Ризики - це продукт передових сучасних технологій, і вони мають тенденцію до посилення.
Ризики, що виникли на найвищому ступені розвитку продуктивних сил істотно відрізняються від багатств.
Багатствами можна володіти, а ризики нас наздоганяють, нас наділяє ними сам розвиток цивілізації.
Суспільство ризику - це суспільство, чревате катастрофами. Його нормальним станом може стати надзвичайне положення.
Центральне значення в індустріальному суспільстві має соціальний клас, а в суспільстві ризику взаємозв'язку між ризиком і класом не існує.
83. „Я-концепція" особистості керівника та її роль у процесі його самовдосконалення
"Я-концепція" - це сукупність всіх уявлень індивіда про себе, що виявляється у самооцінці, почутті поваги до себе, рівні домагань. Це поняття виникло в 1950-ті роки в руслі феноменалістичної (гуманістичної) психології (А. Маслоу, К. Роджерс та ін.)
Я-концепция виступає як установка по відношенню до самого собі і включає компоненти:
- когнітивну - образ своїх якостей, здібностей, зовнішності, соціальної значущості і т.д. (самосвідомість);
- емоційну - самоповага, себелюбство, самосвідомість;
- оцінний-вольову - прагнення підвищити самооцінку, завоювати пошану і т.д.
САМООЦІНКА = УСПІХ / ДОМАГАННЯ
Основні компоненти продуктивної управлінської діяльності.
- управлінські здібності (Комунікативність, глибина Розуму, ініціативність, наполегливість, самовитримка, працездатність,уважність, організованість, самостійність у прийнятті рішень.)
- професійна управлінська компетентність - уміння керівника як суб'єкта управлінського впливу, здатного по-новому структурувати наукові і практичні знання з управління.
- управлінська спрямованість( інтерес до професії керівника, схильність займатися нею, усвідомлення своїх здібностей, характеру і мотивів вибору певної професії)
володіння змістом і засобами розв'язання професійних завдань за умови підвищення їх складності (теоретична і практична підготовка керівника, технологічну підготовленість)
-позитивна "Я - концепція"
- створення продуктивної управлінської ситуації
Ниже приведены некоторые рекомендации по самосовершенствованию.
1. Решите, чего вы хотели бы достичь.
2. Оцените свои способности и возможности.
3. Получите информацию и определите ответную реакцию окружающих.
4. Наметьте возможности для самосовершенствования.
5. Наладьте сотрудничество с руководством.
6. Поставьте перед собой несколько целей согласно критериям SMART.
7. Разработайте личный план действий.
8. Следуйте личному плану действий.
9. Тренируйтесь, чтобы новые умения вошли в привычку.
10. Сообщайте о своих успехах.
10 рекомендаций
Ниже перечислены 10 практических советов по самосовершенствованию руководителя:
1. Считайте себя руководителем и работайте над совершенствованием навыков межличностного общения для усиления личного влияния и получения поддержки окружающих. 2. Следите за прогрессом в сфере своей деятельности, вступите в профессиональную организацию, чтобы общаться со специалистами в своей области. Читайте профессиональные журналы и следите за новыми достижениями. 3. Используйте метод обратной связи по принципу «360 градусов» для выяснения мнения своего руководства, сотрудников и непосредственных подчиненных о ваших навыках как руководителя. 4. Служите примером для самосовершенствования, учитесь, пробуйте различные новые подходы. Это подтолкнет ваших сотрудников к аналогичным действиям. 5. Относитесь с энтузиазмом к работе. При отсутствии мотивации и энтузиазма нельзя ждать от окружающих интереса к работе. 6. Ведите себя в соответствии со своими словами — если обещаете что-то, придерживайтесь обещанного. 7. Развивайте у себя чувство юмора, избегайте драматизировать события на рабочем месте. Учитесь не воспринимать события и рабочие проблемы слишком серьезно. 8. Постарайтесь работать, как минимум, над одним проектом, который вам интересен и ради которого вы с удовольствием приходите на работу. 9. Поставьте перед собой четкую долгосрочную цель. Затем разберитесь, что поможет этой цели достичь. Делайте каждый день хотя бы один шаг, пусть маленький, к своей цели. 10. Займитесь физкультурой для повышения выносливости и энергетического уровня.
84. Соціальна стратифікація України на сучасному етапі. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Верхний слой включает прежде всего реально правящий слой, выступающий в роли основного субъекта реформ. К нему относятся элитные и субэлитные группы, занимающие наиболее важные позиции в системе государственного управления, в экономических и силовых структурах. Их объединяет факт нахождения у власти и возможность оказывать прямое влияние на процессы реформирования.
Средний слой является зародышем среднего слоя в западном понимании этого термина. Правда, большинство его представителей не обладает ни обеспечивающим личную независимость капиталом, ни уровнем профессионализма, отвечающим требованиям постиндустриального общества, ни высоким социальным престижем. Кроме того, пока этот слой слишком малочислен и не может служить гарантом социальной стабильности. В будущем полноценный средний слой в России сформируется на основе социальных групп, образующих сегодня соответствующий протослой. Это мелкие предприниматели, менеджеры средних и небольших предприятий, среднее звено бюрократии, старшие офицеры, наиболее квалифицированные и дееспособные специалисты и рабочие.
Базовый социальный слой охватывает более 2/3 украинского общества. Его представители обладают средним профессионально-квалификационным потенциалом и относительно ограниченным трудовым потенциалом.
К базовому слою относится основная часть интеллигенции (специалистов), полуинтеллигенция (помощники специалистов), технический персонал, работники массовых профессий торговли и сервиса, большая часть крестьянства. Хотя социальный статус, менталитет, интересы и поведение этих групп различны, их роль в переходном процессе достаточно сходна — это в первую очередь приспособление к изменяющимся условиям с целью выжить и по возможности сохранить достигнутый статус.
Нижний слой замыкает основную, социализированную часть общества, его структура и функции представляются наименее ясными. Отличительными чертами его представителей являются низкий деятельностный потенциал и неспособность адаптироваться к жестким социально-экономическим условиям переходного периода. В основном этот слой состоит из пожилых малообразованных, не слишком здоровых и сильных людей, из тех, кто не имеет профессий, а нередко и постоянного занятия, места жительства, безработных, беженцев и вынужденных мигрантов из районов межнациональных конфликтов. Признаками представителей данного слоя являются очень низкий личный и семейный доход, низкий уровень образования, занятие неквалифицированным трудом или отсутствие постоянной работы.
Социальное дно характеризуется главным образом изолированностью от социальных институтов большого общества, компенсируемой включенностью в специфические криминальные и полукриминальные институты. Отсюда следует замкнутость социальных связей преимущественно в рамках самого слоя, десоци-ализация, утрата навыков легитимной общественной жизни. Представителями социального дна являются преступники и полупреступные элементы — воры, бандиты, торговцы наркотиками, содержатели притонов, мелкие и крупные жулики, наемные убийцы, а также опустившиеся люди — алкоголики, наркоманы, проститутки, бродяги, бомжи и т.д.
Другие исследователи представляют картину социальных слоев в современной России следующим образом: экономическая и политическая элита (не более 0,5%); верхний слой (6,5%); средний слой (21%); остальные слои (72%).
85. Социальное моделирование
Модель – от лат. мера, образец. Моделирование – исследование каких-либо процессов, явлений или систем объективным путём и изучением их систем, изложенные модели для определения или уточнения характеристик и рациональных способов построения объектов.
Моделирование – это исследование объектов управления на их моделях; построение и изучение моделей реально существующих предметов и явлений, а также объектов, которые конструируются. 2 позиции:
1. для изучения и уточнения характеристик,
2. оптимизация способов их строительства.
Этапы моделирования:
1) формализация явления в соответствии с аналогом,
2) поиск разрешения проблемы с помощью операций,
3) интерпретация получения результата, касательно общественного явления, которое изучается.
Особенность социального моделирования состоит в том, что нет возможности дать достаточно полного описания социальных процессов и явлений, т.к. они сложны и динамичны. В соответствии с тем, что учитывает поведение человека, определяется внешними условиями поведения (это 1-вый фактор влияющий на моделирование), внутреннее состояние человека. В любой ситуации человек принимает решения, которые могут не соответствовать ситуации. Степень несоответствия может быть различной, цели, мотивы поведения человека мигут быть игнорированы.
Моделирование – способ улучшения научных основ социального управления путём движения от моделей ограниченных информацией к моделям более содержательным, которые полнее раскрывают суть управляемых объектов. Моделирование в социологии – метод исследования социальных явлений и процессов на их моделях, т.е. опосредствованное изучение социальных объектов, в процессе которого они восиротводятся в вспомогательной системе (модели), замещающей в познавательном процессе оригинал и позволяющий получать новое знание о предмете исследования.
К использованию моделей прибегают в тех случаях, когда приступить к непосредственному изучению интересующего объекта (по каким-то причинам) невозможно или когда это нецелесообразно (например, если со значительными трудностями).
Одновременно своеобразие моделей, применяемых в социологии, во многом обусловлено спецификой целей, задач и способов социологических исследований. Модели, выступая средством изучения социальной системы, при этом часто используются и для решения управленческих задач; т.е. служат для преобразования системы в интересах человека
Всё более широко начинают использоваться модели, ориентированные на изучение и объяснение механизмов социальных явлений и процессов. Уже имеется немало успешных попыток применения в конкретных исследованиях моделей, заключающих в себе объяснение механизмов, процессов социальной мобильности, процессов воспроизводства образования населения, процессов рождаемости и смертности, миграционного движения населения, социально-политических процессов и деятельности соц.-пол. институтов, социальных процессов коллективно группового уровня и др.
86. Социальное прогнозирование: сущность и проблемы
Прогнозирование – это систематически непрерывно ведущееся исследование перспективного развития конкретных социальных явлений параллельно планированию, программированию, проектированию и управлению, имеющее целью повышение основательности научного уровня и эффективности управления. Прогнозы бывают:
- краткосрочные
- среднесрочные (5-10лет)
- долгосрочные (50 лет)
- сверхсрочные (50-100лет)
Прогностика – теория и практика прогнозирования.
Особенности:
1) определение цели, раскрывающей содержание ситуации. Раскрывает социальные процессы, которые прогнозируют.
2) Прогноз не является директивой, он даёт информацию и выбор методов планирования. Прогноз указывает на возможность того или иного пути развития.
Функции прогнозирования:
• Ориентационная – срабатывает в выборе более оптимального варианта социальной цели, способов ее достижения, реализации тенденций его развития.
• Нормативная – проявляется в определении основных социальных потребностей будущего и возможности их удовлетворения.
• Опережающая – анализ отрицательных последствий тех или иных тенденций в социальном развитии.
Этапы прогнозирования:
1. составление предпрогнозирующей ориентации,
2. создание базовой модели объекта, который прогнозируется на основе поисково-нормативного прогноза
3. определение внешних факторов, которые влияют на развитие объекта
4. этап достоверности и точности модели, которая прогнозируется
5 подготовка рекомендаций для принятия управленческих решений.
Таким образом, система прогнозирования заключается не просто в максимально точном предвосхищении тех или иных моделей будущего, а в максимально возможном повышении научного уровня и эффективности программирования, планирования, проектирования, что в конечном счете составляет управление жизнедеятельностью общества. Социальное прогнозирование изучает множество социальных аспектов, перспектив развития общественных явлений и процессов, но все они связаны с жизнедеятельностью общества и направлены на ее улучшение и стабилизацию.
87. Влада керівника: можливості використання.
Влада керівника - віддзеркалення в рішеннях керівника і в свідомості підлеглих примушуючого потенціалу, який несуть в собі надані керівнику правові повноваження. Влада - це здатність впливати на поведінку інших людей, можливість надавати дію на їх діяльність за допомогою якого-небудь засобу: волі, примушення, заохочення, навіювання, інтриги і т.д
Влада - це можливість впливати на поведінку інших людей. Є формальна та реальна
Вплив через владу
Вплив - це використання конкретних засобів, за допомогою яких одна особа вносить зміну в поведінку, відношення і т.д. іншої особи.
Форми влади керівника над підлеглими: влада ,що грунтується на примусі; влада, заснована на винагороді; експертна влада; еталонна влада; законна влада; харизма.
Для забезпечення ефективного керівництва треба враховувати такі шість елементів:
ініціативність;інформованість;захист своєї думки;прийняття рішень;розв'язання конфліктних ситуацій;критичний аналіз.
Для того, чтобы руководить, необходимо влиять, а чтобы влиять - необходимо иметь основу власти. Чтобы обладать властью руководитель должен иметь возможность держать под своим контролем что–либо, имеющее значение для исполнителя, что создает зависимость от руководителя и заставляет подчиненного действовать так, как желает руководитель. Это “что-то” есть у нас всех. По определению Маслоу - это основные потребности: физиологические потребности, потребности в защищенности, социальные потребности, потребности в уважении и самовыражении. Власть основывается на обращении к активным потребностям исполнителя.
Власть может принимать разнообразные ФОРМЫ. Имеется пять основных форм власти.
1. Власть, основанная на принуждении. Исполнитель верит, что влияющий имеет возможность наказывать таким образом, который помешает удовлетворению какой-то насущной потребности, или вообще может сделать какие-то другие неприятности. Это есть влияние через страх.
2. Власть, основанная на вознаграждении. Исполнитель верит, что влияющий имеет возможность удовлетворить насущную потребность или доставить удовольствие.
3. Экспертная власть. Исполнитель верит, что влияющий обладает специальными знаниями, которые позволят удовлетворить потребность.
4. Эталонная власть (власть примера). Характеристики или свойства влияющего настолько привлекательны для исполнителя, что он хочет быть таким же, как влияющий. Харизма - слепая вера в руководителя.
5. Законная власть. Исполнитель верит, что влияющий имеет право отдавать приказания, и что его долг - подчиняться им. Он исполняет приказания влияющего, так как традиция учит, что подчинение приведет к удовлетворению потребностей исполнителя. Поэтому законную власть очень часто называют традиционной властью. Законная власть бывает действенна тогда, когда подчиненный повинуется указанию руководителя только потому, что руководитель стоит на более высокой ступеньке организационной структуры. Все руководители пользуются законной властью, потому что им делегированы полномочия управлять другими людьми.
Личная власть это степень уважительного, хорошего и преданного отношения к ее обладателю со стороны подчиненных, основанная. на близости его и их целей. Таким образом, личная власть происходит со стороны подчиненных, снизу. Основными формами личной власти могут быть экспертная власть, власть примера, право на власть.
Прочность власти и преобладание той или иной ее конкретной формы зависят от многих обстоятельств, но в целом имеют тенденцию к ослаблению. Обусловлено это следующими основными факторами:
I. Значительно сократился разрыв в уровне образования и квалификации между руководителями и подчиненными. Если прежде преобладание первых во всех случаях было неоспоримым, то сегодня подчиненные могут превосходить руководителей во многих отношениях, оставляя им формальное преимущество в занимаемой должности, организаторские способности или личный авторитет.
2. Вместо универсальных работников, так широко распространенных ранее, заменить которых было достаточно легко, основу организации стали составлять узкие специалисты, обладающие высокой, подчас уникальной, квалификацией. Их уход может обернуться для организации серьезными неприятностями. Понятно, что над такими людьми невозможно властвовать преимущественно административными методами.
3. У большой части населения произошло реальное ослабление традиции послушания как основы власти, Это связано с многими внутренними и внешними причинами общественного развития. В Украине это является следствием неустойчивого экономического и политического положения страны.
4. Мобильность работников, их широкие внешние связи, легкость доступа к информации и т.п. значительно облегчают для хороших специалистов поиск нового места приложения своих способностей, что делает их менее зависимыми от администрации.
88. Соціальний факт, його сутність та дослідження
Социальный факт - единичное, общественно значимое событие или совокупность однородных событий, типичных для той или иной сферы социальной жизни или характерных для определенных социальных процессов.
Социальный факт обладает независимой реальностью и составляет часть объективного окружения людей.
Понятие "социальный факт" было введено в социологию Эмилем Дюркгеймом — классиком французской социологической школы прошлого века. Дюркгейм разделял социальные факты на морфологические как материальный субстрат общества (например, плотность населения) и нематериальные факты как компоненты коллективных представлений, имеющие наиндивидное социально-культурное значение.
В современной социологии социальными фактами принято считать:
(а) совокупные, систематизированные характеристики массового поведения; (б) совокупные, систематизированные характеристики массового сознания — мнений, оценок, суждений, верований и т. п.; (в) совокупные, обобщенные характеристики продуктов человеческой деятельности, материальной и духовной; (г) в феноменологически ориентированной социологии в качестве социального факта рассматривается отдельное событие, случай, состояние социального взаимодействия, подлежащее интерпретации с позиций деятельного субъекта.
В гносеологическом плане социальные факты обретают смысл благодаря той или иной системе понятий, в которых мы описываем фрагменты социальной действительности. Как это ни парадоксально, научный факт есть определенный итог познавательного процесса, а не его начало.
Приведем общую схему последовательности операций, необходимых для установления обоснованных социологических фактов.
Первый уровень на этой схеме — общая предпосылка обоснованности фактуального знания. Это наши фундаментальные представления о социальной и природной действительности, наше мировоззрение. Если на этом уровне доминируют иллюзии, заблуждения, то они будут "накладываться" на все последующие операции исследования.
Второй уровень — состояние и разработанность социологической теории. Здесь имеется в виду система уже достигнутого научного знания об объектах исследования, исходя из которой и путем сопоставления с новыми, еще не систематизированными наблюдениями (или данными других наук) выдвигаются гипотезы относительно неисследованных социальных явлений и процессов. Они образуют концептуальные "рамки", в которых далее будут описываться отдельные события в конкретных социальных ситуациях. Условие такого перехода от имеющихся теоретических представлений к эмпирическому исследованию — эмпирическая интерпретация понятий, о чем мы будем говорить в следующей главе.
Третий уровень — процедурный. Это система знаний о методах и технических приемах исследования, обеспечивающих надежную и устойчивую фактуальную информацию.
Три названные предпосылки образуют главные условия для составления обоснованной исследовательской программы, которая, в свою очередь, определяет содержание и последовательность эмпирических процедур сбора и обработки фактуальных данных.
Конечный "продукт" этой деятельности — научные факты — вводится в социологическую теорию. В жестко целенаправленном исследовании они входят в ту систему знания, из которой были извлечены первоначальные гипотезы. Конечно, на базе хорошо обоснованных фактов возможно и иное их теоретическое истолкование. Но тогда потребуется дополнительное исследование, проверяющее надежность фактической базы, ибо крайне редко удается дать действительно полное и всестороннее описание фактов; какие-то существенные свойства и связи наблюдаемых явлений с иной точки зрения окажутся менее убедительными или вовсе не охваченными.
Понятно также, что введение новых научных фактов так или иначе видоизменяет теорию данного уровня, а изменения в ряде специальных социологических теорий ведут к соответствующим преобразованиям в более высоких уровнях знания. Таков как бы спиралевидный путь развития любой науки. Начальный этап исследования на любом витке спирали — имеющееся системное знание, а завершающий — новое системное знание и переход к следующему витку.
Итак, социальные факты мы можем рассматривать как социально-статистические, т. е. сгруппированные единичные события, получающие описание в некоторых концептуальных моделях. Социальные факты такого рода — эмпирический базис знания.
В этом понимании будет справедливым следующий логический ряд:
1) описанию и обобщению подлежат повторяющиеся, не единичные социальные события, которые относятся к фактам индивидуального или группового, реального и вербального поведения и к продуктам деятельности людей. Значимость этих событий, состояний определяется, во-первых, их функциями в общественных или межличностных взаимосвязях, их смыслом в данной культуре (или субкультуре) и, во-вторых, проблемой и целью исследования, а также состоянием теории, в понятиях которой мы рассматриваем конкретную социальную ситуацию; 2) обобщение повторяющихся событий производится, как правило, статистическими средствами, что не лишает статуса социальных фактов единичные события особой научной и общественной значимости; 3) описание и обобщение социальных явлений осуществляется в научных понятиях, и если это понятия социологического знания, то соответствующие социальные факты могут быть названы фактами "социологическими".
Понятие "социальный факт" может рассматриваться и в ином, качественном, смысле: как единичный факт, имеющий многоплановую социальную интерпретацию. Единичный факт или малая совокупность таких фактов должны быть истолкованы в многообразии их социальных значений, должны быть подвергнуты качественному анализу. Такой анализ предполагает, во-первых, определение многообразных значений наблюдаемого события в его многообразных связях. Во-вторых, интерпретация факта может быть предложена с позиций разных концептуальных подходов. В-третьих, следует установить (и это предполагает переход к изучению на большой статистике), насколько данное событие или события типичны, выражают массовую тенденцию или, напротив, нетипичны, но могут свидетельствовать о существенных особенностях возможных изменений в будущем.
89. Соціологічні засоби профілактики девіантної поведінки серед молоді/ Сформулюйте проблему і визначте об‘єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Зробіть інтерпретацію основних понять.
Об‘єкт дослідження – сфера соціальної дійсності, на яку спрямоване соціологічне дослідження. Об‘єктом можуть виступати як соціальні процеси. Явища та звязки, так і соціальні спільноти.
Обєктом в даному випадку є молодь.
Предмет дослідження – та сторона обєкта дослідження. Яка цікавить дослідника.
Предметом є девіантна поведінка молоді.
Задачі дослідження – сукупність конкретних цільових настанов, що визначають спрямованясть на аналіз і вирішення проблем.
Основні задачі:
1. Виявити причини виникнення девіантної поведінки серед молоді;
2. Встановити причинно-наслідкові зв‘язки між соціальним впливом і девіантною поведінкою;
3. Визначити соціологічні засоби профілактики девіантної поведінки.
Гіпотези – наукові припущення про структуру, характер і звязки і характер соціальних відносин між досліджуваними об‘єктами.
Основні поняття:
Молодь – частина населення віком від 15 до 25 років.
Соціологічні засоби – засоби впливу з боку суспільних груп або окремих людей.
90. Гендерні фактори вибору стилю керівництва
Жінки мають інакший стиль керівництва –чоловіки тиснуть на підлеглих, а жінки шукають спільних розв’язань разом з колективом. У жінок вищий коефіцієнт емоційності.
чоловіки й жінки мають однакові уявлення про якості керівника в майбутньому: комунікабельність і здатність співпрацювати з колективом.
Чоловікам набагато більше вдається директивний, проблемно-оріентовний стиль керівництва, а жінкам — стиль соціального лідера, який створює «дух команди»; чоловіки більшою мірою, ніж жінки, налають значення перемогам, домінуванню над іншими. Якщо в організації прийнятий демократичний стиль спілкування та керівництва, жінки в ролі лідерів цінуються так само високо, як і чоловіки. За умов авторитарного стилю оцінка жінки-лідера нижча; люди краще сприймають «сильне» чоловіче керівництво, аніж «нав'язливе» жіноче; чоловічий стиль спілкування характеризує турботу про незалежність, а жіночий — про взаємну залежність.
основні суб'єктивні чинники, які впливають на стиль керівництва:
- психофізіологічні та особистісні особливості підлеглих - вікові, статеві, особливості темпераменту, морально-вольові якості, характер, потреби тощо;
- соціально-психологічні особливості колективу - морально-психологічний клімат, згуртованість, підготовленість до роботи, ціннісно-орієнтаційна єдність, дисциплінованість, рівень громадської думки тощо;
- психофізіологічні та особистісні якості керівника;
компетентність керівника - певна сума знань особистості, що допомагає їй свідомо виробляти найкращий стиль керівництва на основі власного досвіду, обізнаності в галузі управління, широкого наукового та культурного кругозору.
«СКЛЯННА СТЕЛЯ»
91. Социальные организации: функционирование, принятие решений, коммуникации.
Социальная организация- это упорядоченное взаимодействие индивидов, социальных групп и иных общностей. Эта упорядоченность в соц. Организации носит не временной, а длительный, устойчивый характер. В теории организаций установлено, что упорядоченность в различного рода организациях может носить разноуровневый характер. Для высших форм организаций характерен системный уровень. Система – это определенным образом упорядоченная совокупность элементов со связями между ними и их свойствами. Специалисты по системному анализу выделяют четыре целостные системы: механические, органические, суммативные и целостные системы.
В истории социологии были попытки рассмотрение организации как органические системы, аналогичной по способу формирования и функционирования живому организму. Органическая система – это саморегулирующаяся система. Основная особенность органической системы аналогична по способу формирования и функционирования живому организму. Органическая система- – это саморегулирующаяся система. Основная особенность органической системы – это стремление к сохранению равновесия с окружающей средой. Основной недостаток такого подхода- неспособность объяснить импульсы развития организации.
В какой-то мере этот недостаток преодолевается на основе трактовки предприятий как преимущественно соц. систем. Основными элементами соц. систем являются индивиды, их связи, взаимодействия и отношения. В рамках соц. организации эти индивидуальные связи, взаимодействия и отношения не просто суммируются, а образуют новое качество, системное качество. Это особое качественное состояние, которое больше, чем сумма составляющих его элементов. Откуда же берется это дополнение? Что умножает силу организации? Социологи отмечают, что на базе соединения различных элементов организации в целое создается особый «организационный» или «кооперативный эффект». «Организационный эффект» означает синергию, прирост дополнительной энергии, превышающий сумму индивидуальных усилий ее участников. Исследователи организации называют три основных его составляющих: 1) организация объединяет усилия многих своих членов: уже простая массовость, то есть одновременность многих усилий, дает прирост энергии; 2) сами единицы- элементы организации, включаясь в нее, становятся несколько иными: они превращаются в частично специализированные, а следовательно, однонаправленные элементы, выполняющие лишь определенную функцию. Эта специализированная однонаправленность действия индивидов позволяет также усилить их энергию, поскольку энергия концентрируется в одной точке; 3) на базе специализации в организации осуществляется взаимодополняемость ее членов которая также служит источником прироста энергии.
Соц. организация имеет функционально- целевую природу. Выполнение организацией своих функций (функционирование) проявляется в производстве специфической продукции, в качестве которой могут выступать материальные блага, услуги, информация, управленческие решения и т. д. Так, например, производственные организации различного типа возникают на основе разделения труда и специализации. Одни из них изготавливают ткани, другие шьют одежду, третьи изготавливают станки для производства тканей и швейные машины и т. д. Функции организации, как правило, закрепляются в официальных (учредительских) документах, где фиксируется основной вид деятельности и результат (цель), ради которой она создается. Эффективность деятельности той или иной организации оценивается через достижение этих результатов – целей. Это означает, что организация представляет собой средство и инструмент обеспечения функции объединения и регламентации поведения людей ради такой цели, которая не может быть достигнута индивидами порознь, в одиночку.
Специализация организаций обуславливает внутреннюю специализацию членов организации, а это предусматривает четкое распределение между ними функций. П. Берну, «разделение функций предполагает точность и продолжительность. Для решения различных производственных задач создаются определенные организационные структуры: бригады, цехи, службы, бюро и т. д., то что в социологии принято называть горизонтальными структурами. Эти горизонтальные структуры создаются по технологическому признаку и призваны выполнять определенные функции в технологической цепочки производства. Функционирование организаций также невозможно без определенной системы коммуникаций. Эта система обеспечивает контакты индивидов соц. групп, горизонтальных вертикальных структур. Сердцевину коммуникаций составляет принятие решений и ответ на них, взаимодействие на системы и групп уровня и т. д.
Организация – это система сознательно координируемых целей деятельности двух или более индивидов.
92. Соціальні проблеми безробіття (сформулюйте проблему, визначте обєкт, предмет, задачі і гіпотези соц. Дослідження. Дайте інтерпритацію основних понять)
Безробіття- розбіжності на ринку праці між пропозицією робочої сили і попитом на неї, за яких певна частина робочої сили вимушено поповнює резервну армію праці.
2. Мета дослідження.
Отже, мета соціологічного дослідження, визначити як ставляться громадяни України до проблем безробіття. А також метою даного соціологічного дослідження є зібрати якомога більше інформації про поставлену проблему. Доцільно було б використати результати дослідження для проведення необхідних заходів з боку уряду.
Предметом дослідження є : знайти можливі шляхи для вирішення проблеми безробіття.
Об’єктом дослідження є : безпосередньо молодь.
3. Завдання дослідження.
Дане дослідження повинно виконати ряд певних завдань. Визначимо їх перелік:
4. Основні гіпотези дослідження:
3. Безробіття – це порок якого важко позбутися.
5. Серед методів дослідження доцільно обрати
1) анкетне опитування населення (переважно молоді);
2) аналіз статистичних даних.
Потрібно скласти анкети відкритого типу, щоб зумовити викладання громадянами своїх міркувань та побажань. Такий підхід дозволить поглиблено проаналізувати проблему, імітуючи підхід з точки зору споживача. При аналізі розширених відповідей можуть виплести нові підходи до проблеми та шляхи її вирішення.
Очікуванні результати дослідження. Після проведення дослідження і вирішення його завдань буде отримано інформацію, яка дає можливість отримати дані про відношення громадян до проблеми безробіття в нашій країні. Як висновки повинні сформуватися ряд пропозицій практичного значення, які могли б допомогти уникнути проблем безробіття в нашій країні. Дані рекомендації потрібно представити органам влади, які через регулювання законодавчого характеру зможуть стабілізувати становище, відреагувати відповідно на проблему і враховувати наслідки, до яких вона може призвести.
93. Соціологічна система В. Парето
У соціології Вільфредо Парето є яскравим представником психологізму. Характерною особливістю його соціологічної орієнтації є концентрація уваги на психологічних, переважно ірраціональних, аспектах соціального життя: почуттях, емоціях, гіпнозі, лібідо тощо. З допомогою таких психічних факторів прибічники психологізму інтерпретували соціальні процеси, намагаючись дати останнім властиво несоціальне, редукціоністське тлумачення.
Наукові погляди італійського ученого формувались у другій половині XIX ст. в руслі досягнень точних і природничих наук. Тому невипадково Парето є активним провідником бачення соціальної дійсності за зразком зазначених наук. Свій ідеал соціології він пов'язує із здійсненням принципів природонаукового пізнання. У цьому зв'язку особливе значення треба надавати емпіричній обґрунтованості соціологічного знання. Учений вважає, що соціологія як наука не може бути сферою прикладання філософських принципів, бо філософські істини принципово ілюзорні, а тому філософія і наукова соціологія несумісні. Наукова соціологія не існує поза досвідом. Її метод він називає логіко-експериментальним. Його зміст складають процедури:
1. систематичне спостереження явищ і розкриття регулярності їх виникнення;
2. поширення (з допомогою логічних операцій) здобутого знання на галузі, які не були предметом безпосереднього спостереження.
Мета вживання даного методу - у виявленні того, що італійській соціолог називає експериментальними одноманітностями, тобто регулярних зв'язків між явищами реальності.
Відмітною рисою логіко-експериментального методу є, згідно з ученим, те, що як він виходить із фактів зовнішнього світу, а не із суб'єктивних ідей - джерела спекулятивних понять, уявлень та упереджень, що становлять перепону на шляху пізнаних справжніх фактів і процесів. У питанні щодо ролі науки у суспільстві Парето відстоює ідею "чистої" науки, яка вивчає тільки суспільство, але не ставить завдання його зрозуміти, поліпшити. Наука і практика - це зовсім різні галузі людської діяльності. Звідси вимога: вчений повинен бути вільним від усіх пристрастей. Наука не може претендувати на статус дороговказу історичного руху суспільства. Її функція - досягнення істини відносно спостережуваних фактів. І це може бути зовсім не безкорисним для суспільства. Щодо практики, соціального життя, то це, згідно з Парето, є цариною буденного, нераціонального мислення людей, їхніх нелогічних дій. Тут панує не логіка розуму, а почуття та інстинкти, які зумовлюють в цілому ірраціональність людської поведінки. Саме цій ірраціональності вчений і намагається знайти раціональне пояснення. Нелогічні дії - предметна царина соціології, її головний інтерес. Як приклад нелогічної дії Парето наводить поведінку людини, яка, заходячи до салону, знімає головний убір, верхній одяг, залишає їх у гардеробі, вітає присутніх. В даному разі людина діє не на підставі логіки, а тому, що такий звичай. Суспільство - це не хаос нелогічних дій, а соціальна система, яка прагне рівноваги. Важливими її компонентами є резидуї та деривації. Їхню назву Парето запозичує з хімії та лінгвістики.
Резидуї в хімії - це "залишки" або "осади" після фільтрування, випаровування та ін. У концепції Парето резидуї - це фундамент людських почуттів, інстинктів, психічних станів. Парето намагається підкреслити сталість, незмінність, ірраціональність резидуїв. Він не зводить резидуї до почуттів та інстинктів. Їх доцільно вивчати не тільки як психічні, а і як культурні факти, що можуть тривало виявлятися у поведінці людей. Одне із основних завдань наукової соціології Парето бачить в описі й класифікації існуючих резидуїв. Усі резидуї він поділяє на шість основних класів, кожний з яких складається з великої кількості родів та видів. Перший клас резидуїв учений називає "інстинктом комбінацій", другий - "постійністю агрегатів", третій - "потребою передавати почуття у зовнішніх діях", четвертий - "резидуями соціальності", шостий - "сексуальними резидуями". На думку Парето, найважливіше значення для рівноваги соціальної системи мають перші два класи резидуїв.
Ідеологічними доктринам, теоріям, уявленням італійській соціолог дав назву деривації, чим у лінгвістиці позначають похідні слова. Цим він підкреслив, що деривації є похідними, вторинними формуваннями від більш фундаментальних реалій — резидуїв. Людам властива схильність ідеологічно обґрунтовувати майже все в житті. Деривації через те є складовою частиною усіх людських дій, за винятком логічних. До них належать різні міфи, легенди, гасла, політичні програми, соціальні, етнічні, теологічні та інші теорії.
Парето - один з відомих в історії соціологічної думки теоретиків елітизму. Для нього історія суспільства є насамперед історією спадкоємності пануючих еліт, які формуються, ведуть боротьбу одна з одною, досягають влади, користуються нею, приходять у занепад та зникають з політичної сцени. За знаменитою формулою італійського соціолога, "історія є цвинтар аристократії".
94. Социологическое исследование как направление социологического знания. Классификация социологического исследования.
В структуре социологии чаще всего выделяют три взаимосвязанных уровня: общесоциологическую теорию, специальные социологические теории (или теории среднего уровня) и социологические исследования. Все три уровня дополняют друг друга, что позволяет получить при изучении социальных явлений и процессов научно-обоснованные результаты и обосновать пракгические рекомендации для составления планов социального развития.
Социологическое исследование – система логически взаимосвязанных и последовательных методологических, методических и организационно-технических процедур связанных между собой единой целью для получеиия точных объективных данных об изучаемом социальном явлении. Прототипом социологических исследований был перечень населення еще в 18 веке. Наиболее активно социологические исследования стали проводиться в 20 веке. Социологические исследования являются связующнм звеном между теорией и практикой. С их помощью осуществляется дальнейшее познание объективных законов развития и функционирования социальных организмов и сообществ людей и определяются пути и формы использования накопленных знаний на практике. Социологические исследования позволяют получить отражение реальной действительности: выявить имеющиеся противоречия, тенденции развития общественных отношений; определить оптимальные пути воздействия на тенденции развития и решения противоречий; позволяет осуществлять контроль за состоянием дел в той или иной сфере общественной жизни. Социологические исследования классифицируют по:
1. По масштабу
- международные
- общенациональные
- региональные
- отраслевые
- локальные
2. По задачам
– разведывательные (пилотажные) – с их помощью мы апробируем нашу подготовку к исследованию; охватывает небольшие совокупности;
- описательные – описание структурных элементов объекта, которые изучаются;
- аналитические – наиболее сложное исследование, часто носит комплексный характер, поскольку для его проведения используются различные методы, например метод эксперимента;
3. По частоте проведення
- разовые и повторные;
- панельные – исследование, которое повторяется с интервалом во времени (один и тот же респрондент опрашивается в разные промежутки времени).
- лонгитюдные – исследования, которые проводятся в течении ряда лет.
Этапы социологического исследования:
1. Подготовительный – этап разработки программы исследования
2. Сбор первичной социологической информации
3. Подготовка информации к обработке
4. Обработка информации с использованием техники
5. Анализ и описание социологических данных: подготовка отчета, выводов, рекомендаций.
95. Вплив соціальних установок на поведінку особистості.
Під установкою прийнято розуміти внутрішню психологічну готовність людини до яких-небудь дій. Поняття установки вперше сформульовано німецьким психологом Л. Ланге в 1888 р. Концепція установки розроблялася радянським психологом Дмитром Миколайовичем Узнадзе (1886-1950) і багатьма іншими вченими. В даний час ясно, що установка - результат реалізації генеральної стратегії керування в живих системах.
Однак формування соціально-психологічної установки може відбуватися під впливом ззовні. У цьому випадку будь-який вплив на людину можна розглядати з погляду теорії установки. Коли він має соціальну природу, то говорять про соціально-психологічну природу установки. Розуміння механізму дії установок полегшується розумінням дії принципу так називаної домінанти. Діяльність людини багато в чому визначається домінантою – стійким осередком підвищеної збудливості в корі і підкірці головного мозку. Це є те саме таємниче "щось", що заважає, чи, навпроти, змушує людину починати які-небудь дії у визначених ситуаціях. Після закінчення деякого часу домінанта убуває, залишаючи після себе стереотипи сприйняття, мислення і, отже, поводження. соціальні фіксовані установки (аттітюди), чинниками формування яких є соціальні потреби людини, пов'язані з належністю (включенням) до мікросоціального середовища, та відповідні соціальні ситуації, у яких можливе задоволення цих потреб. На основі ідей М.Рокіча виокремлюють два різновиди аттітюдів: 1) аттітюди щодо соціальних об'єктів та їх властивостей; 2) аттітюди щодо соціальних ситуацій та їх властивостей. Оскільки об'єкти можуть мати різний ступінь загальності, то й соціальні установки можуть бути більш чи менш загальними. На відміну від елементарних установок нижчого рівня аттітюди відповідно до концепції М.Б.Сміта структуровані на три компоненти: 1) когнітивний, або розсудковий (усвідомлення об'єкта або ситуації); 2) афективний, або емотивний (позитивна або негативна емоційна оцінка об'єкта чи ситуації); 3) конативний, або поведінковий (певні наміри, готовність до дій стосовно об'єкта чи ситуації).
96. Соціологія цивілізаційного процесу Н.Еліаса (соціологія фігурацій)
Н. Еліас "Цивілізаційний процес"
Еліас співвідносив розвиток держави як системи соціальної регуляції з виникненням цивілізованих систем самоконтролю.
"Що таке соціологія?" розвиває ідею фігуративного аналізу, вважаючи, що відносини взаємності між людьми ведуть до виникнення визначених "фігурацій" (образів) соціальної взаємодії, що позапланово розвиваються. Такі поняття як "група" або "община" співвідносяться з фігураціями взаємозалежних індивідів.
Зміни як нормальний спосіб існування суспільства, а соціальні процеси - в якості що не тільки не заважають, але навпаки, що забезпечують його функціонування.
У теорії цивілізації Е.створив модель взаємозв'язку між індивідуальними і суспільними змінами. Сам процес цивілізації він описував як одночасне протікання двох процесів: на рівні індивіда - зміна його поведінки (міняється баланс між примушенням індивіда іншими і самопримушенням, у бік збільшення останнього); на рівні суспільства - зміна «ФІГУРАЦІЇ» (своєрідної структури суспільства, що складається з переплетень взаємодіючих індивідів), яку люди утворюють друг з іншому. Фактичне ядро цивілізаційного процесу - це така зміна структур індивідуальності, яке приводить до появи різних форм контролю людей над своїми афектами, над своїми переживаннями і своєю поведінкою, і до зміцнення цих форм контролю.
EЛІАС розглядав ці дві структури (індивідуальності і соціальності) не як постійні, а, навпаки, як структури, що змінюються, аспекти одного довготривалого процесу цивілізації і утворення держави.
Поняття «індивід» і «суспільство» не пов'язані з двома окремо існуючими феноменами. Швидше вони представляють два різні нероздільні рівні універсуму, що утворюється людьми. Становлення структур особи і суспільства відбувається в їх нероздільному зв'язку друг з іншому.
Elyas вважав, що терміни «індивід» і «суспільство» є різним позначенням одного і того ж явища, а не пов'язані з різною суттю. Тому він ввів поняття «ФІГУРАЦІЯ». Взаємодія є основа того, що Е. називав fyguratsyey. Фігурацию утворюють орієнтовані один на одного, залежні один від одного люди. Це різні групи, всілякі суспільства. Поняття ФІГУРАЦІЇ дозволяє описувати те, що ми називаємо суспільством, не як абстрактне поняття, що позначає сукупність індивідів, і не як «систему» або «цілісність», що існує без індивідів. Поняття фігурації описує суспільство як переплетення взаємодій індивідів. Воно стає зрозумілим, якщо порівняти його з «суспільним танцем». Як фігурацію взаємодіючих людей можна описати державу, місто, сім'ю або будь-яку систему: капіталістичну, комуністичну або феодальну. Ці фігурації можуть змінюватися швидко або поволі.
Суспільний розвиток як незаплановане і ніким не кероване.
термін «аутопойесис» або «самоорганізація», для позначення факту «спонтанного», незапланованого утворення порядку в соціальних процесах.
Eліас не проводить тотальну межу між інтенціональним і неінтенціональним рівнями людського буття. Нєїнтенциональний рівень (його утворюють ненавмисні наслідки направлених дій) інакше можна назвати «культурним», «економічним» рівнем дійсності або «нормативним» або «інструментальним» порядком в суспільстві. Він тісно зв'язаний, а точніше, витікає з навмисних (інтенціональних) дій людей, і, у свою чергу, обумовлює ці навмисні дії.
97. Стиль керівництва. /Сформулюйте проблему і визначте об’єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію основних понять./
У процесі управління виявляються особистісні риси керівника, які визначають певні стилі керівництва і/ або лідерства. Стиль керівництва це вияв особистих якостей керівника в його стосунках з підлеглими, засіб, за допомогою якого начальник управляє підлеглими і в якому виражається незалежна від конкретної ситуації модель його поведінки. Атрибутом лідерства є наявність влади як у формальних, так і в неформальних організаціях на різних рівнях і в різних масштабах від міждержавного до між особистісного. Але в будь-якому випадку лідер має одержувати соціальну, емоційну, психологічну підтримку в спільноті.
Багато дослідників працюють над проблемою лідерства і зо основу визначення лідерства як явища здебільшого беруть постулат: лідером не можливо стати, ним треба народитися.
У соціологічній літературі виділяють класичну та сучасну класифікацію стилів керівництва та лідерства. За класичною шкалою лідерських стилів виділяють авторитарний, демократичний та стиль потурання (анархічний, нейтральний). Для авторитарного стилю характерні одноособове прийняття керівником усіх рішень, а також слабкий інтерес до працівника як до особистості. Начальник управляє підлеглими в силу своєї легітимної влади, сам визначає цілі, розподіляє завдання і суворо контролює їх виконання. Керівник заохочує і карає працівників на власний розсуд, не спираючись на встановлені і визнані критерії. Сучасна інтерпретація авторитарного стилю вбачає в ньому і ряд позитивних рис. Наприклад, він може бути дієвим під час виконання рутинних, нетворчих завдань. Також до переваг відносяться можливість швидко прийняти рішення, мобілізувати працівників, стабілізувати ситуацію в конфліктних групах. На відміну від авторитарного демократичний стиль характеризується прагненням керівника до прийняття колективних рішень, інтересом до неформальних, людських відносин. Керівник спільно з працівниками узгоджує цілі організації та індивідуальні побажання членів групи, розподіляє роботу. Оцінюючи працівників, він керується об’єктивними критеріями. Стосунки в організаціях складаються рівні. Стиль потурання виражається в прагненні керівника ухилитися від прийнятих рішень або пе6рекласти завдання на інших, у його особистій незацікавленості в справах колективу. Зазвичай підлеглі мають свободу дій. У крайньому разі такий стиль означає усунення керівника від влади.
Окрім основних виділяють і проміжні стилі лідерства, які поєднують окремі визначальні риси основних. Це директивно-колегіальний стиль керівництва, директивно-пасивний, пасивно-колегіальний, мішаний тощо.
Соціологічне дослідження стилю керівництва це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і індуктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища. Мета соц. дослідження стилю керівництва загальна його спрямованість, проект дії, що визначають характер і системну упорядкованість різних актів дій і операцій. Мета соц.дослідж. визначає переважну орієнтацію, від якої залежить вся логіка його реалізації, здійснення. Теоретичне дослідження спрямовується на одержання нових знань про стилі керівництва, закономірності розвитку цієї проблеми, а також розробку, складання нових методик дослідження цієї проблеми. Проблема це дослідження стилів керівництва. Об’єкт соціологічного дослідження стилю керівництва це явище або процес. Об’єктом соц.дослідження виступає моделі поведінки курівників щодо своїх підлеглих. Предметом соціологічного дослідження стилю керівництва є той бік об’єкту, що безпосередньо належить вивчати. Правильний вибір предмету конкретного соц.дослідження визначається чіткою постановкою проблеми, формуванням мети і завдань дослідження і системним аналізом об’єкту. Предметом соціологічного дослідження організації дозвілля молоді є стилі керівництва. Задача соц.дослідж. стилю керівництва це сукупність конкретних установок, мети, спрямованих на аналіз і реалізацію проблеми. Основні задачі дослідження визначають пошук відповіді на його центральне основне питання: які стилі керівництва існують і визначення кращого стилю стосовно управління. Гіпотеза в соц.досл. стилю керівництва це наукове передбачення структури соц. об’єктів, характеру і суті зв’язків між соц.явищами. Основна функція гіпотези полягає в одержані нових наукових висловлювань, що удосконалюють або збагачують наявні знання щодо стилів керівництва. Гіпотеза перевіряється всіма засобами і методами досліджень з метою встановлення істинності. Формулювання гіпотез має передбачити спосіб і метод її перевірки, внутрішню несперечливість і логічну обґрунтованість гіпотези. Її побудова має відповідати логічним правилам. На етапі висунення гіпотез дослідник здійснює: збір вихідних даних, теоретичних і емпіричних відомостей про об’єкт, в даному випадку ця інформація стосується стилів керівництва. На етапі обгрунтування гіпотез здійснюється: класифікація висунутих передбачень, встановлення логічного зв’язку між окремими передбаченнями, виділення найбільш загальних передбачень, що хар-ють існування і значимі аспекти проблеми; виділення основної гіпотези; встановлення критеріїв і показників емпіричної і теоретичної гіпотез. Етап перевірки включає одержання фактичних даних, розрахунок показників, що харак-ть відображені в гіпотезі зв’язки, їх тлумачення, експериментальну перевірку гіпотез; прийняття або відхилення емпіричних гіпотез відповідно до встановлених критеріїв тощо.
98. Професійна етика соціолога як запорука якості соціологічного дослідження
Кодекс професійної етики соціолога визначає головні принципи й етичні норми професійної відповідальності та поведінки соціологів України. Кодекс ESOMAR містить вступ, основний зміст («Етичні норми»), додаток (“Відповідальність за порушення Кодексу професійної етики соціолога”) і висновки.
Основний зміст Кодексу становлять етичні норми та правила, структуровані відповідно до таких сфер професійної діяльності соціологів:
– організація професійної діяльності та трудові відносини;
– науково-дослідна діяльність;
– наукове спілкування;
– презентація результатів дослідження і наукові публікації;
– публічні виступи;
– редакційно-видавнича діяльність;
– освіта, викладання, професійна підготовка;
– консультування й експертиза;
– робота за контрактами та надання послуг.
Як додаток до складу Кодексу входить розділ “Відповідальність за порушення Кодексу професійної етики соціолога”, який описує процедури подання і розгляду скарг Комісією з професійної етики САУ.
Етичні норми, задекларовані цим Кодексом, спираються на загальні моральні принципи, прийняті в міжнародній соціологічній спільноті:
– професійна компетентність;
– чесність;
– професійна відповідальність;
– соціальна відповідальність;
– повага до прав і гідності кожної людини.
99. Сутність поняття “цінності”. Класифікація цінностей.
Цінності сукупність ідей, уявлень і відповідних їх соціально-психологічних утворень (настанов, стереотипів, переживань тощо), що визначають мету, вибір засобів та методів діяльності, ступінь послідовності їх реалізації і застосування в соціологічній та політичній практиці. Розрізняють цінності: діючі, наявні (цікава робота, сім’я, повага людей, багатство тощо), цінності мети (ідеали, мета, цінності, бажання ).
Ще одне визначення поняття “цінність” означає, що цінність це особливі суспільні відносини, завдяки яким потреби та інтереси людини або соціальної спільності переносяться у світ речей, предметів і духовних явищ, надаючи їм певні соціальні властивості, не зв’язані прямо з утилітарним призначенням речей, предметів, духовних явищ. Цінності бувають: матеріальні і духовні. Матеріальні цінності засоби праці і речі безпосереднього вживання. Духовні цінності політичні, правові, моральні, естетичні, філософські та релігійні ідеї. Всі цінності продукти суспільного виробництва. А раз цінності продукти суспільного виробництва, то вони неминуче опосередковують взаємодії людей. Звідси, не буває абстрактних цінностей, вони завжди конкретні.
Класифікація цінностей. Цінності класифікуються, по-перше, за суб’єктами або носіями цінностей; по-друге, за сферами життя суспільства; по-третє, за роллю цінностей та інтересів у суспільстві. Колективні або групові цінності. Колективні цінності виникають, формуються в діяльності соц.спільності, угрупування, верстви людей і мають певну значущість, згуртовуючи цю спільність і зміцнюючи її. Класові цінності це цінності, що відображають інтереси, потреби певного соціального класу, соціальної спільності. Загальнолюдські цінності це цінності, що виникають, формуються внаслідок діяльності всіх людей, мають певну значущість для всіх людей. Такими цінностями виступають збереження та охорона навколишнього середовища, досягнення миру, згоди та безпеки народів, милосердя тощо.
100. Інститут соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні та його еволюція
Ф.Ш. в соціології склалася на базі Інституту соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні в 20-30-ті pp. XX ст. Найбільш знані її представники: Е. Фромм, Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермас
Основна проблематика досліджень цієї школи: теоретичне обґрунтування концепції авторитарної особистості; розробка проблем гуманізму, теорії соціального характеру, соціального здоров'я, дерепресії (засобів соціального лікування суспільства); соціологічна критика марксизму; критичне осмислення "масової культури" й культурної індустрії та становища індивіда в суспільстві; вивчення проблем комунікативних дій у суспільстві; виявлення та розв'язання суперечностей, що виникають між соціальною системою з одного боку та "життєвим світом" окремої людини - з другого.
Із самого початку Франкфуртська школа працювала на перетині, технології, культурних індустрій і економічної ситуацій в сучасних капіталістичних суспільства. Вона фактично започаткувала критичні студії масової комунікації і культури, таким чином була ранньою моделлю, того що тепер відоме як cultural studies
у 1930х роках франкфуртцям вдалося створити критичний і що не менш важливо трансдисциплінарний підхід, який поєднував критику політичної економії медіа, з аналізом текстів і їх сприйняття, як також з впливами ідеології на масову культуру. Сам термін "культурна індустрія" був вироблений щоб підкреслити процес індустріалізації масово продукованої культури і комерційне підложжя її динаміки. Всі масово продуковані культурні артифакти контекстуалізувалися в законах індустріальної продукції, яка, як і будь-яка інша, мала вести до товаризації, стандартизації і масифікації.
Найбільше розходження між Франкфуртською школою і cultural studies полягає в трактуванні популярної культури. Переїхавши з нацистської Німеччини у Сполучені Штати члени Франкфуртської школи були глибоко розчаровані тим, що бачили. Сформувавшись в европейському академічному середовищі з його елітистськими смаками вони не сприймали американської "популярної культури" і бачили її як сурогат, який продукується тоталітарним капіталістичним суспільством. Культурна індустрія підміняла справжні цінності комерційною системою, що продавала цінності, стилі і ідеологію американського капіталізму. Адорно і Горкгаймер ставили знак рівності між тоталітарним режимом нацистської Німеччини і тоталітарними Сполученими Штатами.
101. Сучасні проблеми організації дозвілля молоді. /Сформулюйте проблему і визначте об’єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію основних понять./
Студентство характеризується певними соціальними і психологічними відмінностями, які дають змогу виділити його в особливу соціальну групу. Ці відмінності випливають із особливостей соц.становища, реальних моментів життя і навчання. До того ж молодь у цьому віці має свої психологічні особливості: інтенсивне формування самосвідомості, соціальної самооцінки, власної точки зору, установок, цінностей, осмислення явищ суспільного життя. Поступово формується соціальна позиція щодо себе, своєї поведінки та поведінки інших, планів на майбутнє тощо. Однак певній частині молоді бракує психічних якостей зрілої особи самостійності, критичності, відповідальності, далекоглядності, що пов’язано з малим соц.досвідом. Усе це виявляється в конкретній поведінці, в тому числі й щодо проведення вільного часу. Більшість студентів вибирає пасивні форми його проведення: читання газет, журналів та перегляд телепередач; спілкування з друзями, рідними; розваги (прослуховування муз.записів); саморозвиток (читання літератури за спеціальністю, заняття спортом).
Взявши за критерій мотив вибору занять у вільний час, можна виділити п’ять груп студентів: 1.Комунікативна. До неї належать студенти, які керуються бажанням спілкуватися з друзями, коханою людиною, рідними та ін. Ця група становить 42% опитуваних. м.Дніпропетровськ 2. Рекреаційна. До неї входять студенти,, які керуються бажанням відпочити, поліпшити свій настрій.(21,2%). 3. Самореалізації. Студенти цієї групи прагнуть реалізувати у вільний час свої здібності (11,7%) 4. Творча. До неї входять студенти, орієнтовані на естетичне освоєння світу, заохочування до прекрасного (10,5%) 5. Пізнавальна. Студенти орієнтовані на поглиблення та розширення знань. (8,5%).
Соціологічне дослідження організації дозвілля молоді це процес, в якому в єдності представлені теоретико-методологічні і емпіричні рівні пізнання, тобто мова йде про діалектичний процес, в якому поєднуються дедуктивний і індуктивний методи пізнання, що забезпечує цілісність пізнання і уявлень про соціальні явища. Мета соц. дослідження організації дозвілля молоді загальна його спрямованість, проект дії, що визначають характер і системну упорядкованість різних актів дій і операцій. Мета соц.дослідж. визначає переважну орієнтацію, від якої залежить вся логіка його реалізації, здійснення. Теоретичне дослідження спрямовується на одержання нових знань про організацію дозвілля молоді, закономірності розвитку цієї проблеми, а також розробку, складання нових методик дослідження цієї проблеми. Проблема це організація вільного часу молоді. Об’єкт соціологічного дослідження організації дозвілля молоді це явище або процес. Об’єктом соц.дослідження виступає молодь країни, в якій вивчається ця проблема. Предметом соціологічного дослідження організації дозвілля молоді є той бік об’єкту, що безпосередньо належить вивчати. Правильний вибір предмету конкретного соц.дослідження визначається чіткою постановкою проблеми, формуванням мети і завдань дослідження і системним аналізом об’єкту. Предметом соціологічного дослідження організації дозвілля молоді є вільний час молоді, тобто яким чином його треба організовувати щоб він приносив користь молоді. Задача соц.дослідж. організації дозвілля молоді це сукупність конкретних установок, мети, спрямованих на аналіз і реалізацію проблеми. Основні задачі дослідження визначають пошук відповіді на його центральне основне питання: яким чином найкраще організувати вільний час молоді? Гіпотеза в соц.досл. організації дозвілля молоді це наукове передбачення структури соц. об’єктів, характеру і суті зв’язків між соц.явищами. Основна функція гіпотези полягає в одержані нових наукових висловлювань, що удосконалюють або збагачують наявні знання щодо організації дозвілля молоді. Гіпотеза перевіряється всіма засобами і методами досліджень з метою встановлення істинності. Формулювання гіпотез має передбачити спосіб і метод її перевірки, внутрішню несперечливість і логічну обґрунтованість гіпотези. Її побудова має відповідати логічним правилам. На етапі висунення гіпотез дослідник здійснює: збір вихідних даних, теоретичних і емпіричних відомостей про об’єкт, в даному випадку ця інформація стосується організації дозвілля молоді. На етапі обгрунтування гіпотез здійснюється: класифікація висунутих передбачень, встановлення логічного зв’язку між окремими передбаченнями, виділення найбільш загальних передбачень, що хар-ють існування і значимі аспекти проблеми; виділення основної гіпотези; встановлення критеріїв і показників емпіричної і теоретичної гіпотез. Етап перевірки включає одержання фактичних даних, розрахунок показників, що харак-ть відображені в гіпотезі зв’язки, їх тлумачення, експериментальну перевірку гіпотез; прийняття або відхилення емпіричних гіпотез відповідно до встановлених критеріїв тощо.
Проблема: Спостерігається орієнтація молоді на пасивні види проведення вільного часу, які не потребують цілеспрямованих зусиль.
Об’єкт: Молодь м. Києва
Предмет: Форми дозвільної діяльності молоді
Задачі: Аналіз пасивності у проведенні вільного часу молоддю, виявлення причин та мотивів вибору занять у вільний час.
Гіпотези: Чи залежить пасивність молоді у проведенні вільного часу від мотивів?
Чи змінило б ситуацію створення в столиці різносторонніх розважальних центрів?
102. Особливості впливу керівника на соціально психологічний клімат колективу
Состояние СПК является показателем управляемости процессами в коллективах. Это во многом зависит от активности руководителя, его творческого участия в делах коллектива.
Е.С.Кузьмин и А.Л.Свенцицкий предложили следующие характеристики руководителя, непосредственно детерминирующие его отношение к подчиненным и психологическую атмосферу в коллективе:
В отечественной литературе приводятся следующие особенности руководителя, положительно влияющие на людей и климат коллектива:
Среди особенностей отрицательно воздействующих на членов коллектива отмечаются:
Нельзя говорить о качествах личности руководителя вообще, в отрыве от конкретного содержания его деятельности и ряда сопутствующих ей факторов.
Отсюда вытекает возможность и необходимость определения в самом общем виде тех требований, которым должен соответствовать руководитель. Эффективность его деятельности во многом определяется его специальными знаниями и умениями. В основе их лежат организаторские способности.
Согласно исследованиям, организаторские способности включают в себя следующие психологические свойства личности
Вышеперечисленные свойства рассматриваются в единстве, используя термин «организаторское чутье». такое свойство, как эмоционально-волевая воздейственность, включает в себя 1) общественную энергичность, как способность заражать и заряжать своей энергией других; 2) требовательность; 3)критичность. указанные свойства иерархизированы. В этой иерархии первенствует организаторское чутье, на котором базируется эмоционально-волевая воздейственность.
Наиболее значимыми качествами для формирования благоприятного СПК коллектива являются следующие черты личности руководителя: объективность и справедливость, принципиальность и доброжелательность, уравновешенность и оптимизм.
Он подчеркивал, что в первичных коллективах руководящая деятельность сливается с организаторской деятельностью.
В любой конкретной организаторской деятельности все указанные функции проявляются в единстве и взаимообусловленности. Они выступают в разных сочетаниях при преобладании то одной, то другой из этих функций.
Содержание деятельности руководителя раскрывается в следующих его функциях: целеполагающей, административно-организационной, экспертной, дисциплинарно-стимулирующей, представительской, воспитательно-пропагандистской.
В отечественной литературе можно встретить и другие перечни функций руководителя.
Среди наиболее значимых умений руководителя выделяются следующие:
103. Теоретико-підготовчий етап соціологічного дослідження
Соціологічне дослідження має ряд етапів свого здійснення, які різняться один від одного характером і змістом, формами і процедурами дослідницької діяльності.
В емпіричному соціологічному дослідженні можна виділити три основні етапи, кожен з яких включає в себе ряд важливих процедур:
1) підготовчий ( розробка програми дослідження);
2) основний ( проведення емпіричного дослідження);
3) завершальний (обробка та аналіз даних, формування висновків та рекомендацій).
Підготовчий (теоретичний) етап складається з уточнення теми дослідження, осмислення мети і завдань, розробки теоретичної концепції, програми дослідження, встановлення вибірки, розроблення і тиражування методичних документів для збору інформації, визначення інструментарію дослідження, формування групи дослідників, складання графіків роботи, плану, визначення засобів, строків, способів обробки соціологічних даних і т. д.
Важливим елементом на цьому етапі виступає формулювання й обґрунтування проблеми соціологічного дослідження. Соціальна проблема означає, стан «знання про незнання» певних сторін, кількісних та якісних змін, причин, інших характеристик явища чи процесу. Зокрема це може бути, наприклад, незнання певною мірою причин кризових явищ у суспільстві, повільного переходу економіки до ринку або причин нинішнього рівня життя широких народних мас в Україні тощо. При цьому важливо не допускати постановки неактуальних проблем. Соціологічне дослідження повинно мати одну проблему. Інакше виникне зайва складність, знизиться якість результатів дослідження.
Не менш важливим елементом теоретичного розділу виступають цілі й завдання дослідження. Ціль дослідження визначає його теоретичну або прикладну орієнтацію. Якщо цілі дослідження нечітко визначені, то можуть виникнути труднощі при оцінці його результатів. Цілі дослідження можуть бути різними. Задачі дослідження являють собою змістовну, методичну й організаційну конкретизацію мети.
Ще один важливий елемент теоретичного розділу програми — визначення об'єкта та предмету соціологічного дослідження. Під об'єктом в соціологічному дослідженні розуміється галузь соціальної дійсності: соціальні групи, інститути, процеси, відношення, які містять певні соціальні протиріччя, породжують проблемну ситуацію і на які націлений процес наукового пізнання. Об’єктом є діяльність людей та умови, в яких вона здійснюється, предметом прийнято вважати ту сторону об'єкта, яку планується безпосередньо вивчати. Одному і тому соціальному об'єкту можуть відповідати декілька різних предметів дослідження (наприклад, щодо студентів вищого навчального закладу предметами дослідження можуть бути навчально-пізнавальна, наукова, громадсько-політична діяльність студентської молоді, спілкування студентів, вільний час тощо).
Формулювання гіпотези — заключна частина теоретичної підготовки емпіричного соціологічного дослідження. Гіпотеза в соціологічному дослідженні — це науково обґрунтована уява про структуру соціальних об'єктів, характер елементів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізм їх функціонування й розвитку. Наукова гіпотеза може бути сформульована тільки в результаті попереднього аналізу досліджуваного об'єкта з урахуванням різноманітних соціальних фактів.
Гіпотеза в соціологічному дослідженні - це науково обґрунтована уява про структуру соціальних об'єктів, характер елементів і зв'язків, які утворюють ці об'єкти, про механізм їх функціонування і розвитку.Гіпотези — це відправні моменти для дослідження, від них у прямій залежності знаходяться подальші етапи емпіричного соціологічного дослідження. Слід підкреслити, що формулювання гіпотез — це не марні теоретичні вправи, а розробка логічних вузлових моментів для збору й аналізу емпіричних даних. Якщо дослідником були сформульовані гіпотези, то емпіричні дані використовуються для їх перевірки, підтвердження або спростування. Якщо ж гіпотез з самого початку не було, то різко падає науковий рівень соціологічного дослідження, а його результати й узагальнення зводяться до опису процентних показників тих чи інших індикаторів і до досить простих рекомендацій. Відповідно до висунутих гіпотез обирається конкретний інструментарій дослідження, формулюються запитання. Важливо, щоб усі гіпотези мали необхідний інструмент для свого вирішення.
104. Світ-системний аналіз І.Валерстайна.
Мір-системний підхід досліджує соціальну еволюцію систем суспільств, а не окремих соціумів. Досліджує не тільки еволюцію соціальних систем, що охоплюють одну цивілізацію, але і такі системи, які охоплюють більш за одну цивілізацію або навіть всі цивілізації миру.
Мір-системний підхід І. Валлерстайна
сучасна мир-система зародилася в т.з. «довгому 16-м столітті» (приблизно 1450-1650 рр.) і поступово охопила собою весь світ. Донині в світі одночасного співіснувала безліч світ-систем.
Типи світ-систем: мінісистеми, світ-економіки і світ-імперії.
Мінісистеми - первісні суспільства. Для аграрних суспільств характерні світ-економіки і світ-імперії. Мір-економіки є системами суспільств, об'єднаних тісними економічним зв'язками, виступаючі як певні еволюціонуючі одиниці, але не об'єднані в єдину політичну освіту. Згідно Валлерстайну, всі докапіталістичні світ-ек. рано чи пізно перетворювалися на світ-імперії через їх політичне об'єднання під владою однієї держави. Єдине виключення з цього правила - це середньовічна європейська мир-економіка, яка перетворилися не на світ-імперію, а в сучасну капіталістичну мир-систему.
мир складається з безлічі «суспільств».
Разом з поняттям «соціальна система» І. валлерстайн користується поняттям «спосіб виробництва», маючи при цьому на увазі не стільки виробництво, узяте в певній суспільній формі, скільки форми розподілу і обміну.
І. валлерстайн називає всі самодостатні економічні утворення соціальними системами. Їх він перш за все підрозділяє на мінісистеми і світи-системи.
Мінісистеми- дуже невеликі недовговічні автономні утворення, яких була надзвичайна множина.
Ознака миру-системи - самодостатність.
«мир-система» - не «світова система», а «система», що є «миром». Мир-система - одиниця з єдиним розподілом праці і множинністю культур. Існує два види світів-систем. Один - з єдиною політичною системою - світи-імперії, інший без політичної єдності - світи-економіки. Світи-економіки - нестабільні, вони або зникають, або трансформуються в світи-імперії, - держави, тобто системи, що складаються з пануючого соціо-істор. організму і декілька підлеглих.
у світі-економіці немає єдиної політичної влади, - перерозподіл виробничого надлишку може відбуватися тільки за допомогою ринку. Тому спосіб виробництва в світі-економіці може бути лише капіталістичним.
Мир-економіка підрозділяється на ядро, напівпериферію і периферію. Межі між цими частинами відносні. Окремі держави можуть переходити і переходять з одного підрозділу в інше. Ядро миру-системи складається з декількох держав. Але вони не =. Одне з них є гегемоном. Історія ядра - історія боротьби за гегемонію між декількома претендентами, перемоги одного з них, його панування над світом-економікою і подальшого його занепаду. Але головне - відношення ядра і периферії. Суть їх полягає в тому, що держави ядра безоплатно привласнюють надлишок, створений в країнах периферії.
За Валлерстайном, існує лише одна реальна соціальна система, яка не є чиєюсь часткою – це світова система (чи "Світ-система"). Ця система має свої кордони, структури, соціальні групи, правила легітимації та об'єднання. Найголовніша риса системи, - це її самодостатність та здебільшого, внутрішні джерела динаміки її розвитку.
"Сучасна світова система" (1974), "Капіталістична світова система" (1979), "Історичний капіталізм" (1983).
105. Теорії особистості. Соціологічна структура особистості
Социальная структура личности
Социологическая структура личности включает совокупность объективных и субъективных свойств индивида, возникающих и функционирующих в процессе его разнообразной деятельности, под влиянием тех общностей и объединений, в которые входит человек. Отсюда важнейшей характеристикой социальной структуры личности является ее деятельность как самостоятельность и как взаимодействие с другими людьми, что фиксируется понятием субъекта деятельности. Анализ структуры личности без анализа форм ее деятельности невозможен.
Теория Фрейда выделяет три части в психической структуре личности: Ид ("Оно"), Эго ("Я") и Суперэго ("сверх - Я")
Эти три компонента активно воздействуют на формирование личности ребенка. Дети должны следовать принципу реальности, ожидая, пока представится подходящее время и место, чтобы уступить напору Ид. Они должны также подчиняться моральным требованиям, предъявляемым родителями и собственным формирующимся Суперэго. Эго несет ответственность за поступки, поощряемые или наказываемые Суперэго, в связи с этим человек испытывает чувство гордости или вины. Кроме того, если рассматривать личность как систему, то можно выделить в ней две основные подсистемы, или два мира личности: один - внутренний, мир сознания, скрытый от других и зачастую непонятный и неосознанно " живущий " для самой личности; второй - деятельностный, открытый для людей, позволяющий им не только наблюдать внешние проявления личности, но и проникать в ее внутреннюю жизнь, догадываться о том, какие страсти и их борения овладевают человеком.
Внутренний и внешний миры тесно связаны между собой. Однако в каждом конкретном случае эта связь оказывается неоднозначной. Одним ее полюсом является соответствие, " совпадение " актов сознания и поведения, другим наоборот, их совершенное несоответствие друг другу, противостояние.
Внутренний мир человека: потребности, и интересы, и цели, и мотивы, и ожидания, и ценностные ориентации, и установки, и диспозиции. Благодаря их взаимосвязи существуют внутриличностные мотивационные и диспозиционные механизмы.
Мотивационный механизм включает в себя взаимодействие потребностей, ценностных ориентации и интересов, конечным результатом которых является их преобразование в цель личности. Потребности выступают (применительно к личности) как исходные побудители ее деятельности, отражая объективные условия существования человека, являясь одной из наиболее важных форм связи личности с окружающим миром — проявляться в форме естественных (нужда в еде, одежде, жилье и т.д.) и социальных (потребность в различных формах деятельности, общения). Вместе с тем резкой грани между ними нет, поскольку потребность в одежде, жилье, и даже еде приобретают социальную "оболочку". Особенно это характерно для периода кризисного развития общества
Будучи осознанными, потребности превращаются в интересы личности В них отражается отношение человека к условиям жизни и деятельности, определяющее направленность его действий. По сути дела, именно интересы в значительной мере обуславливают мотивы поведения личности. Они оказываются главными причинами действий.
Важный элемент внутренней структуры личности и регулятор ее поведения - ценностные ориентации. Они отражают направленность личности на определенные ценности и интересы, предпочтительное отношение к тем или иным из них. Поэтому ценностные ориентации, так же как и потребности и интересы, являются одним из основных факторов, регулирующих мотивацию деятельности. Именно в ценностных ориентациях, как в чем-то конкретном и определенном, могут проявляться интересы личности.
Другой "внутри личностный" механизм связан с "диспозиционной" структурой личности. Диспозиция личности - это ее предрасположенность к определенному поведению в конкретных условиях, возможность сделать выбор деятельности. В известном смысле диспозиция - это предшествующие поведению ориентации личности. Сам механизм включает в себя взаимодействие мотивов и стимулов, приводящих к появлению установок личности. Результатом этого взаимодействия оказывается возникновение диспозиций.
Под мотивами принято понимать внутренние непосредственные побудители к деятельности, в которых отражается стремление человека удовлетворить свои потребности и интересы. В отличие от мотивов стимулы выступают как внешние побудители к деятельности. Под ними обычно понимают многочисленные факторы экономического, социального, политического и иного характера, действующие в структуре среды личности. Установки - это общая ориентация, направленность сознания на то или иное явление (процесс) действительности. Социальные установки - один из наиболее важных регуляторов социального поведения личности, выражающий ее предрасположенность, готовность действовать определенным образом в отношении данного объекта Установки характеризуют отношение личности к среде, другим людям. Стало быть, установки во времена предшествуют деятельности, в них отражается "нацеленность на тот или иной вектор" поведения.
Иногда структура деятельности отождествляется со структурой наблюдаемой деятельности. Структура деятельности обусловлена объективной необходимостью выполнения тех или иных действия для воспроизводства, функционирования и развития личности. Она детерминируется (на уровне конкретной личности) ее демографическим, социальным, профессиональным положением, местом, занимаемым в системе общественных связей и отношений. Имея в виду структуру в ее "внешнем" выражении, отметим, что она может выступать и как своеобразная типология деятельности личности.
106. Теория этноцентризма и амальгамации в социологии Л.Тумпловича, Г.Самнера.
Л.Гумплович, Г.Ратценхофер, Г.Самнер – представители школы социал-дарвинизма в социологии. В ее основе лежала эволюционная теория Ч.Дарвина: естественный отбор, борьба за существование и выживание наиболее приспособленных видов.
Людвиг Гумплович (1838-1909) – был противником биологических аналогий и свои концепции не выводил непосредственно из эволюционной теории. Он подходит к обществу как к совокупности групп, беспощадно борющихся между собой за господство. Исходные и первоначальные группы – орды, объединенные антропологическими и этническими признаками. Гумплович вводит понятие “этноцентризм” – мотивы, исходя из которых каждый народ верит, что занимает самое высокое место не только среди современных народов и наций, но также по отношению ко всем народам исторического прошлого. Он констатирует состояние непрерывной вражды между ордами. Если вначале физическое столкновений между ними было физическое уничтожение побежденных, то в дальнейшем, в ходе социальной эволюции, побежденные порабощаются победителями. В результате возникает государство. Но межгрупповые конфликты не исчезают. Борьба между группами продолжается в новой форме – борьба социальных групп, классов, сословий политических партий.
Гумплович делит социальные группы на: господствующие и подчиненные. И те, и другие обладают стремлением к власти. Это стремление у господствующих классов выражается в эксплуатации, как можно более интенсивной, в порабощении классов подчиненных; у подчиненных оно проявляется в увеличении силы сопротивления, в уменьшении и ослаблении своей зависимости. Вводит понятие “амальгамация” – это такие социальные процессы, которые происходят благодаря сосуществованию групп вследствие проживания их на определенных территориях, когда между ними устанавливаются длительные исторические связи, формируется культура, язык, традиции. При амальгамации побеждают черты доминирующей нации.
Густав Ратценхофер (1842-1904). Ратценхофер утверждал, что в обществе действуют те же закономерности, что и в природе. Основной принцип, управляющий социальными процессами – интерес. Социальная жизнь представляется в трактовке Ратценхофера как игра различных интересов. Он выделяет 5 основных типов интересов: прокреатнвные (стимулирующие продолжение рода), физиологические (связанные с питанием), индивидуальные (связанные со стремлением к самоутверждению), социальные (родственные и групповые) и трасцендентные (религиозные). Интересы – осознание прирожденных биологических потребностей и импульсов, которые обусловливают борьбу за существование. Социальные группы возникают как организации индивидов для целей этой борьбы.
Основными явлениями и процессами социальной жизни считал: самосохранение и размножение индивидов, изменение индивидуального и социального типов, борьбу за существование, абсолютную враждебность рас, пространственное расположение, расовую дифференциацию, господство и подчинение, чередование индивидуализации и социализации структур, изменение интересов, государство, глобальное общество.
Уильям Самнер (1840 – 1910). Самнер выступал против всех форм государственного регулирования социальной жизни. Эволюция пробивает себе дорогу через борьбу за существование, которая столь же “естественна”, как и сама эволюция. В связи с этим Самнер рассматривает социальное неравенство как естественное состояние и необходимое условие развития цивилизации. Он первым обратил внимание на народные обычаи и традиции. Обычаи – результат фундаментальных биологических потребностей людей. Стремясь удовлетворить свои потребности, люди вырабатывают определенные способы деятельности, которые рутинизируются и выступают как обычаи (на уровне группы) и привычки (на уровне индивида). В качестве причин возникновения обычаев рассматриваются две группы факторов:
1. Интересы Люди борются либо между собой, либо с окружающей их флорой и фауной. Обычаи, таким образом, представляют собой определенные виды защиты и нападения в процессе борьбы за существование.
2. Мотивы: голод, сексуальная страсть, честолюбие, страх.
Вводит понятия “мы-группа” и “они-группа”. Отношения в “мы-группе” – это отношения солидарности, тогда как между группами преобладает враждебность. Враждебность связана с понятием этноцентризма. Самнер определяет этноцентризм как взгляд, согласно которому собственная группа представляется центром всего, а все остальные шкалируются и оцениваются по отношению к ней
107. Теорія наслідування Г.Тарда
ТАРД (1843-1904) - fr. соціолог, один із засновників суб'єктивно-психологічного напряму в західній соціології.
Основний закон всього сущого -наследственности - в світі органічному і наслідування в житті суспільства.
«суспільство, врешті-решт, є наслідування».
Тард сконцентрував свою увагу на вивченні взаємодії людей (індивідуальних свідомостей), продуктом якого виступає суспільство. Зробивши основний акцент на вивченні індивідів, він активно виступав за створення соціальної психології як науки, яка повинна стати фундаментом соціології.
Основа розвитку суспільства - соціально-комунікаційна діяльність індивідів у формі наслідування (імітації).
Суспільство - процес наслідування, розуміючи під ним елементарне копіювання і повторення одними людьми поведінки інших. Процеси копіювання і повторення торкаються що існують практик, вірувань, установок і т.д., які відтворюються з покоління в покоління завдяки наслідуванню. Цей процес сприяє збереженню цілісності суспільства.
Іншим важливим поняттям в поясненні розвитку суспільства, по Тарду, є «винахід» (або «нововведення») - процес адаптації до умов навколишнього середовища, що змінюються. Все нове, що виникає в суспільстві - результатом творчої діяльності нечисленних обдарованих осіб. Мова, релігія, ремесло, держава - все це, на думку Г.тарда, продукти творчості індивідів-новаторів.
Намагаючись розкрити механізм розповсюдження нововведення або винаходу, Тард бачив в наслідуванні спосіб реалізації нововведення .
закономірності наслідування - спрямованість на нескінченне розповсюдження від внутрішнього до зовнішнього, перехід від одностороннього наслідування до взаємного і т.д. Наслідування має три форми: наслідування іншому; копіювання сучасного зразка (мода) і колишнього зразка (звичай) ; наслідування самому собі (звичка).
Наслідування в с-ві - це прояв основного закону життя, закону всесвітнього повторення.
"Злочинний натовп" і "Соціальна логіка"
108. Головні категорії розуміючої соціології М.Вебера
Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864—1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології, Порівняно недавно усвідомили його роль і як організатора емпіричних соціальних досліджень. Найвагоміший його внесок у розвиток методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Соціологію він визначав як науку, яка прагне «зрозуміти соціальну дію і таким чином казуально (без узагальнень — ред.) пояснити її процес і дію». Вебер не вважав організацію економіки основою стратифікації суспільства. Він виділив три основних компоненти нерівності, які, на його думку, взаємопов'язані і водночас незалежні. Багатство означає щось більше, ніж заробітна плата. Багаті часто взагалі не працюють, проте одержують великі прибутки за рахунок власності, капіталовкладень, нерухомого майна, акцій, облігацій. Представники різних соціальних класів — селяни, робітники, купці — мають неоднакові можливості для одержання прибутків і придбання товарів. За Вебером, не все залежить від багатства. Оскільки різні групи людей різною мірою користуються повагою, мають неоднаковий престиж, він ввів поняття «статусні групи», яке виражає другий компонент нерівності. Члени статусних груп ведуть тільки їм властивий спосіб життя (проведення вільного часу, заняття «елітарними» видами спорту, вживання певного класу напоїв тощо). Статусні групи не обов'язково складаються з багатих, до них належать люди різного статку. На статус людини впливає кілька чинників. Багатство відіграє важливу роль, але не менш важливий престиж, який може зовсім не залежати від багатства. Так, професор коледжу, священик більш престижні, ніж власник порнографічного кінотеатру, який має значно вищі доходи. Окрім багатства і престижу Вебер означив третій тип стратифікації — владу, маючи на увазі здатність людини чи групи реалізовувати плани, здійснювати певну політику, долаючи опір інших людей або груп. Інколи можна не володіти багатством і не бути престижним, але володіти владою. Суттєвим є внесок Вебера у соціологію релігії. Порівнюючи провідні релігійні системи Індії, Китаю з релігійними системами Заходу, він дійшов висновку, що деякі аспекти християнської віри мали великий вплив на розвиток капіталізму («Протестантська етика і дух капіталізму»). Цікавими є його міркування щодо загального значення ідеології як чинника суспільного розвитку. Особливу увагу приділяв Вебер вивченню бюрократії (масштабної системи, в якій існує поділ службовців на ранги), вважаючи, що її розвиток — неминуча риса нашої епохи. Веберівські дослідження започаткували концепції наукового управління суспільством. Предмет розуміючої соціології - соціальна дія. Важливою складовою є його концепція ідеальних типів. Ідеальний тип - певну ідеальну модель того, що найбільш корисно людині, що об’єктивно відповідає її інтересам. Ідеальні типи Вебера визначають сутність оптимальних суспільних станів – стану влади, міжособистісного спілкування, індивідуальної та групової свідомості тощо. Вебер вирізняв чотири типи соціальної дії: традиційний, афективний, цілераціональний та цінніснораціональний.
„Протестантська етика і дух капіталізму“, „Про категорії розуміючої соціології“ „Політика як покликання і професія“.
109. Типи выборок в соц. исследовании. Расчет объема и процесс формирования выборок.
Вибірки бувають суцільними та вибірковими. В свою чергу вибіркова вибірка поділяється на випадкову та невипадкову(цілеспрямовану).Випадкова буває: власна, модульована. А невипадкова буває: доступна, стихійна, напрямлена.
Типи вибірок: суцільний (всі опитуються); вибірковий (ймовірний та спямований).
Види випадкових вибірок: проста, стистематична (покрокова або псевдовипадкова).Види невипадкових вибірок з елементами випадковості: районована та гніздова.
Вип вибірка буває повторною та без повторною.
110. Трудовий колектив як суб'єкт та обєкт соціального управління
Трудоволеий колектив – це осередок суспільства, у якому поєднуються суспільні, групові та індивідуальні інтереси працівників, організована спільність людей, які об'єднані конкретним видом суспільне корисної діяльності, здійснюваної в рамках тієї чи іншої форми суспільної власності, та виникаючими в процесі цієї діяльності відносинами співробітництва, взаємодопомоги і взаємної відповідальності, інтересами, ціннісними орієнтаціями, установками й нормативами поведінки. Трудовий колектив підприємства являє собою з одного боку соціальних інститут, тобто одну з форм спільної діяльності людей, з другого – соціальну спільність, тобто виступає елементом соціальної структури суспільства, що характеризується поділом людей на різні соціальні верстви, групи.
Виділяють дві основні функції будь-якого трудового колективу: виробничо-економічну і соціальну. Перша передбачає максимальну оптимізацію трудової діяльності. Вона охоплює технічне вдосконалення виробництва, правильний підбір та розстановку кадрів.
Соціальна функція трудового колективу спрямована на вдосконалення та збагачення змісту відносин між людьми в колективі. Виділяються три аспекти її реалізації: соціально-організаційний (колектив є найважливішим осередком суспільства, де його члени задовольняють свої потреби в спілкуванні, підвищенні соціального статусу тощо); соціально-виховний (саме в колективі людина засвоює великою мірою норми поведінки, саме тут у неї формуються ті чи інші ціннісні орієнтації, моральні принципи; соціально-політичний (як правило, саме колектив виступає тією структурою, в рамках якої людина бере участь у політичній діяльності, включаючись у роботу громадських організацій, беручи участь у висування на виборах народних депутатів тощо).
111. Формальна соціологія (Тьоніс, Зімель)
Фердинанд Теннис про общность и общество. Родился в 1855 г. Главный труд – «Общность и общество». Впервые опубл. В 1812 г. Теннис – один из основоположников современной социологии. На его взгляды повлияли: Аристотель, Гоббс, Маркс, Морган, Шопенгауер. Система основных понятий социологии Тенниса («Общность и общество»): знакомость-чуждость, симпатия-антипатия, доверие-недоверие, соц. Связанность, соц. Сущность, соц. Форма, сущностная воля, избирательная воля, общность, общество, естественная (искусственная, социальная, коллективная) личность; естественное – социальное отношение, соц.совокупность, корпорация. Но главное понятие – «общность». Понятия Тенниса идеальные, а не конкретные исторические (например, «общность» не «община», «общество» не есть конкретно историческим типом социума и т.д.). Общность (общностные отношения) следует понимать в первую очередь кактесную сплоченность, солидарность, спаянность в единство. Общность – «где люди через свою волю органично связаны друг с другом и положительно относятся друг к другу». Особое значение придает симпатии («это уникальная сила, способная сплачивать людей»). Симпатия естественна и социальна. Понятие «общества» - ассоциируется с современном состоянием общества.
Формальная социология Зиммеля. Философское и социологическое творчество Зиммеля развернулось в эпоху «кризиса культуры» — на скрещении многообразных отарых и новых идей и тенденций. Именно как выразитель этих кризисных и противоречивых черт и вошел Зиммель в историю социологии
Несмотря на специфику его теоретических позиций в различные периоды жизни (а их выделяют три), нельзя говорить, что перед нами три разных Зиммеля. Дело в том, что все три стадии характеризуются все более и более углубляющейся разработкой одной и той же темы — темы взаимоотношения общества, человека и культуры. Общество рассматривалось Зиммелем как совокупность форм и систем взаимодействия; человек как «общественный атом», культура — как совокупность объективированных форм человеческого сознания.
Исходной проблемой, от которой начинает свои социологические построения Зиммель, является проблема определения предмета социологии. Социология, по Зиммелю, не является наукой, «обладающей собственным содержанием», поскольку «она не находит себе объекта, который не изучался бы какой-либо из общественных наук». социология должна исследовать не содержание, а формы общественной (социальной) жизни, то общее, что свойственно всем социальным явлениям.
По Зиммелю, в любом обществе можно отделить форму от содержания, а общество как таковое представляет собой взаимодействие индивидов.В результате взаимных воздействий на основе индивидуальных побудительных импульсов и целей образуется единство, которое он и называет «обществом».
Зиммель не оставил какой-либо классификации социальных форм. он считал, что вообще чистые формальные понятия имеют ограниченную ценность, а сам проект формальной социологии лишь тогда может быть реализован, когда эти выявленные чистые формы социальной , жизни будут наполнены историческим содержанием.
Вместе с тем можно классифицировать формы социальной жизни и выделить в них: 1) социальные процессы; 2) социальные типы; 3) модели развития.
Наконец, наибольшую дистанцию непосредственно от социальной жизни сохраняют формы, названные Зиммелем «игровыми». Игровые формы — это чистые формы социации, представляющие собой не просто мыслительную абстракцию, а реально встречающиеся в социальной жизни формы
Формальная.социология Зиммеля определила направление исследований в различных сферах социальной жизни и оказала влияние на ряд социологических концепций, например структурный функционализм, теорию идеальных типов-М.Вебера. Формальная социология Зиммеля представляет собой аналитическое орудие и обретает смысл в контексте его целостной социологической концепции.
112. Д.Хоманс і П.Блау про механізми соціального обміну
Теорії соціального обмела - напрям в західній соціології, що розглядає обмін як основу соціальних взаємодій, на якій зростають структурні рівні суспільного життя.
соціальна система виникає в результаті індивідуальної взаємодії, що розуміється як обмін, в основі якого лежать відкриті психологічні закономірності. При цьому осн. джерелом винагороди (підкріплення) вважається інша людина (група), а сама винагорода розуміється дуже широко (включаючи будь-які послуги, увагу, усмішку і т. д.).
Дж. Хоманс . «Соціальна поведінка: його елементарні форми» формулює закономірності елементарної поведінки
Елементарна соціальна поведінка - це безпосередній, у взаємодії лицем до лиця, обмін з іншою людиною. Дж. Хоманс відрізняє його від інституційної поведінки, яка орієнтується на норми і часто пов'язано з опосередкованим обміном між багатьма людьми.
Інститути існують лише в тій мірі, в якій їх норми спираються на первинний обмін. Якщо винагороди і покарання, що одержуються в ході елементарної поведінки, суперечать інституційним нормам, інститут поступово змінюється.
Елементарна поведінка підкоряється закономірностям:
1. Якщо у минулому прояв конкретної ситуації-стимулу був подією, в якій дана діяльність людини була винагороджена, то ніж більш схожа наявна ситуація-стимул на минулу, тим вище вірогідність того, що він виконає цю або якусь подібну діяльність зараз.
2. Чим частіше впродовж даного проміжку часу діяльність однієї людини винагороджує діяльність іншого, тим частіше інший виконуватиме цю діяльність.
3. Чим цінніше для людини одиниця діяльності, яку інший йому надає, тим частіше він виконуватиме діяльність, що винагороджується цією діяльністю іншого.
4. Чим частіше за чоловік в недавньому минулому одержував від іншого що винагороджує діяльність, тим менш цінній для нього стає будь-яка наступна одиниця цієї діяльності.
5. Чим більше збиток несе людині недотримання правила розподільній справедливості, з тим більшою вірогідністю він проявлятиме емоційну поведінку, яку ми називаємо роздратуванням.
П. Блау «Обмін і влада в соціальному житті» (1964)
соціальний обмін лежить в основі взаємодії і виникнення відмінностей статусу і влади у разі нееквівалентного (несиметричного) обміну. Диференціація статусу і влади веде до виникнення соціальної організації і її легітимації - визнанню всіма учасниками обміну, заснованому на культурних цінностях. Обмін не лежить в основі цінностей, а, отже, і не пояснює феномен влади цілком. Легітимація і організація посилюють нерівність, створюючи структурні передумови соціальної зміни.
Блау розробив чотириступінчасту послідовність переходу від соціального обміну на елементарному рівні взаємодії до великомасштабних соціальних змін: міжособовий обмін; диференціації статусу і влади; легітимація і організація; опозиції і зміна.
норми і цінності служать посередниками соціального життя
норми регулюють опосередкований обмін між індивідом і колективом
цінності опосередкують відношення між колективами.
113. Формування цінностей і ціннісних орієнтацій в Україні на сучасному етапі. (Сформулюйте проблему і визначте об'єкт, предмет, задачі і гіпотези соціологічного дослідження. Дайте інтерпретацію ключових понять)
Ценностные ориентации — а) этические, эстетические, политические, религиозные и т. п. основания — критерии, на которых базируются и которыми объясняются оценки личностью или общностью окружающей реальности, дифференцированного, избирательного подхода к ней и способ ориентации; б) основания, по которым личность или группа "выстраивает" воспринимаемые объекты, субъекты, явления и события по степени их значимости. Понятно, что ценностные ориентации формируются, складываются, развиваются и меняются в ходе накопления субъектом жизненного опыта в условиях изменяющегося мира, а находят свое выражение в целях, социальных выборах, представлениях, идеалах, интересах личности или группы в условиях реального взаимодействия. Ценностные ориентации достаточно жестко привязаны как к интеллектуально-волевой, так и к эмоциональной сферам социальной активности субъекта и во многом, а нередко и решающим образом обусловливают содержательную сторону как индивидуальной, так и групповой деятельности и общения. В социальной психологии групп ценностные ориентации напрямую связаны с проблематикой групповой сплоченности, выражающейся, прежде всего, в степени проявления такого социально-психологического феномена межличностных отношений, как ценностно-ориентационное единство. В целом ряде экспериментальных исследований, выполненных в основном в рамках теории деятельностного опосредствования межличностных отношений (А. В. Петровский) однозначно показано, что в группах разного уровня социально-психологического развития частота совпадения позиций, мнений, точек зрения членов сообщества по поводу значимых обстоятельств жизнедеятельности группы не просто различно, но и нередко имеет прямо противоположные основания. Если в группах высокого уровня социально-психологического развития подобное совпадение не связано с нивелировкой мнений и не мешает полноценному личностному самоопределению индивида в группе, то в корпоративных группировках ситуация, как правило, обратная. Что касается диффузных сообществ, то здесь чаще всего можно наблюдать самый широкий разброс позиций, порой и прямопротивоположных. Для экспериментального исследования уровня ценностно-ориентационного единства в конкретных контактных группах создана и широко применяется в отечественной социальной психологии специальная методика определения степени ценностно-ориентационного единства.
Ценности – это абстрактные, устойчивые представления, иерархизированные опреде-лённым образом, которые обеспечивают регуляцию поведения людей не ситуативно, а обобщённо. Благодаря тому, что ценности являются абстрактными, обобщёнными представлениями, люди ими оперируют, сопоставляют их с помощью размышления, воображения, не прибегая к методу проб и ошибок. Оперируя силой воображения, ценностями, человек может предварительно взвешивать, оценивать те или иные явления социальной жизни, а также, он может сопоставлять эти абстрактные формы социальной жизни и, используя воображение, умозаключение выбрать более значимое для себя, установить приоритеты. Таким образом, ценности – это желательное, предпочтительное для данного социального субъекта (индивида, социальной общности, общества) состояние социальных связей, принципов и практик социальных взаимоотношений, критерий оценки реальных явлений. Ценности определяют смысл, стратегию целенаправленной деятельности и тем самым регулируют социальные взаимодействия. Ценности образуют систему ценностных ориентаций личности, под которыми имеется в виду совокупность важнейших качеств внутренней структуры личности, являющихся для нее особо значимыми. Эти ценностные ориентации и образуют некую основу сознания и поведения личности и непосредственно влияют на ее развитие. Конкретная система ценностных ориентации и их иерархия выступают регуляторами развития личности. Они служат критерием норм и правил поведения личности, по мере усвоения которых происходит ее социализация. В традиційній вітчизняній культурі існує така ієрархія цінностей:
— завжди переважають термінальні та моральні цінності (сенс буття, доброчинність, моральність, прагнення до добра, турбота про інших, щастя інших),
— інструментальним та прагматичним цінностям відводиться другорядне місце,
— гедоністичні цінності вважаються чимось допоміжним, обслуговуючим вищі рівні ціннісної ієрархії (наприклад: відпочити у неділю, щоб у понеділок знову стати до роботи).
Сьогодні, в результаті перевороту ієрархії цінностей, ми можемо констатувати проблему актуалізації внутрішнього конфлікту моральних, з одного боку, і прагматичних та гедоністичних цінностей особистості, з іншого.
На відміну від західної, у вітчизняній культурі існують моральні, писані та неписані закони, які спираються на духовні термінальні цінності. Обираючи гедоністичні та прагматичні цінності, підліток випадає за межі традиціональної моральності. У нас недосить розроблена етика бізнесу, ділові стосунки мають переважно мафіозний характер, бандитську мораль, рекет.
На відміну від західного варіанту надбання багатства шляхом великої та самовідданої праці, серед наших сучасних підлітків дуже поширеною є орієнтація на безмежні задоволення без зусиль: «хочу усього і одразу», не вистачає усвідомлення того, що для досягнення мети є лише один вірний шлях — праця на моральній основі.
Оскільки підлітковий та юнацький вік є сенситивним щодо становлення сфери моральності, пошуку морального взірця і прагнення до нього, то вважаємо за доцільне та необхідне допомагати молоді формувати свої переконання на основі морально-духовних цінностей шляхом залучення до традиційної Православної культури, сприяти засвоєнню християнської етики та відкрито протистояти впливу прагматично-гедоністичних західних поглядів.
114.Громадська думка: структура, звязки. Роль ЗМІ у іормуванні громадської думки.
Громадська думка – специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.
Соціальні процеси, відносини. До них належать організація соціального управління (вироблення, прийняття та реалізація управлінських рішень); реалізація принципів соціальної політики та соціальної справедливості; вирішення екологічних проблем, організація еколого-соціального моніторингу; організація процесів функціонування трудових колективів та самоврядування в них; здійснення соціального контролю тощо.
Економічні процеси, відносини. Їх структурними елементами є регулювання ставлення населення до економічних процесів, із”ясування ставлення населення до економічних реформ; вивчення ринку; маркетинг; дослідження ефективності реклами тощо.
Політичні процеси,відносини. Їх утворюють політична діяльність загалом; проблеми реалізації демократичних принципів; організація виборів та референдумів; визначення рейтингу політичних діячів, політичне рекламування тощо.
Духовні, ідеологічні процеси, відносини. Цю сферу охоплюють організація ідеологічної діяльності, пропаганди, функціонування засобів масової інформації; соціалізація; виховання особистості.
Засоби, форми впливу громадської думки на суспільне життя різноманітні і реалізуються в її функціях, які виражаються у двох тісно пов”язаних між собою вимірах – горизонтальному та вертикальному.
Горизонтальний вимір громадської думки. Виявляється в урегулюванні різноманітних стосунків між індивідами в соціальних спільнотах. Його функції забезпечили еволюцію цивілізації. До них належать: оціночна, критична, діагностична, нормативна, виховна функції.
Оціночна функція. Пов”язана з оцінним навантаженням суджень про суспільні явища, події, процеси. Важливість її полягає в тому, що діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку.
Критична функція. Полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення.
Діагностична функція. Виявляється у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інституцій і владних структур.
Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню.
Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції у соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів.
Вертикальний вимір громадської думки. Передбачає розгляд функцій громадської думки як соціальної інституції, найпомітнішими серед яких є: експресивна, консультативна, функція тиску на владу, директивна.
Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює й контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття.
Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем.
Функція тиску на владу. Суть її у тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень.
Директивна функція. Виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обов”язковий характер. Прикладом реалізації директивної функції є референдуми, вибори органів влади тощо.
115. Теория Общества Энтони Гиденс
Е. Гідденс теорія структурації, спрямована на переосмислення дуалізму соціального об’єкту та суб’єкту, взаємовідносин між соціальною дією та інститутами, на аналіз взаємодоповненості та єдності об’єктивного та суб’єктивного боку соціальної реальності. Вирішення цієї задачі потребувало синтезу макро- та мікро підходів до аналізу соціальних явищ.
Основними поняттями теорії є "соціальний агент", "соціальна дія", "система", "структура", "структурація".
Соціальний агент, - це головний суб’єкт соціальної дії. Звертаючись до цього поняття, вчений підкреслює складну природу дії соціального агента, яку можна зрозуміти за умов аналізу мотивації дії (свідомим та несвідомим бажанням, які спонукають агента до дії), раціоналізації дії (здатність агента "розуміти", "пояснити" свої власні вчинки та вчинки інших учасників взаємодії), рефлексивного моніторингу дії (постійний, безперервний аналіз індивідом своїх власних дій, дій інших людей, а також фізичних та соціальних умов дії).
Соціальна дія, - реальність, що само відтворюється, не створюється соціальними агентами, а постійно виробляється як нова, продукується ними.
Система - взаємозалежність дій, усталені сукупності дій індивідів та груп як їх соціальні практики.
Структура - набір правил та ресурсів, які мають відношення до трансформації соціальної взаємодії, соціальних практик. Правила є водночас і результатом, і умовою дії індивідів. Суб’єкт дії й створює правила, і відтворює правила, які є умовою їх відтворення.
Ресурси – це засоби (матеріальні чи інші), які діючий агент може застосувати для досягнення своїх цілей у соціальній взаємодії. Структура не тільки примушує, вона водночас створює можливості.
Поняття "структура", "система" і "структурація" відображають три аспекти соціальної дійсності. Структури уособлюють у собі регулярні сукупності відношень, які виробляються та відтворюються суб’єктами дії; системи – відношення між індивідами та колективами, які відтворюються як регулярні соціальні практики; а структурація – умови, які керують наслідуванням та перетворенням структур.
116. Етапи соціологічного дослідження
Соціологічне дослідження має ряд етапів свого здійснення, які різняться один від одного характером і змістом, формами і процедурами дослідницької діяльності.
Підготовчий етап складається з уточнення теми дослідження, осмислення мети і завдань, розробки теоретичної концепції, програми дослідження, встановлення вибірки, розроблення і тиражування методичних документів для збору інформації, визначення інструментарію дослідження, формування групи дослідників, складання графіків роботи, плану, визначення засобів, строків, способів обробки соціологічних даних і т. д.
Етап збору первинної соціологічної інформації (або польовий етап). Це зібрані в різній формі неузагальнені відомості - записи дослідника, виписки з документів, окремі відповіді опитуваних осіб і т. д.
Етан підготовки і обробки інформації. Як правило, зібрана на польовому етапі інформація підлягає перевірці й упорядкуванню, особливо з точки зору точності, повноти і якості заповнення методичних документів, відповідності вибірки розрахованим параметрам. На цьому етапі математики-програмісти готують одержану інформацію до обробки на ЕОМ, складають програми обробки, здійснюється обробка на ЕОМ. Якщо збір інформації проходив на невеликому масиві і з використанням незначного за обсягом інструментарію, то обробка інформації здійснюється механічно.
Аналіз інформації і підготовка підсумкових документів (або заключний етап). Методологією аналізу слугує програма дослідження, яка була складена на підготовчому етапі. В ході аналізу робляться висновки відносно сформульованих гіпотез, виявляються соціальні зв'язки, тенденції, протиріччя, нові соціальні проблеми, здійснюється підготовка наукового звіту за підсумками дослідження, формулюються висновки і рекомендації щодо розв'язання проблеми, вивченню якій й було присвячено дослідження.
117.Французская школа
Представители Габриэль Тард и Гюстав Лебон. Они обращаются к решению вопросов межгрупповых отношений, группового поведения и массовизации социальных явлений: толпы как формы организации общества; общественных верований и мнения; характера расы (нации); связи изменений в психике людей и в их жизни; принятия групповых решений .Тард и Лебон в анализе поведения большых групп опираются прежде всего на индивидуальную наблюдательность интуицию и здравый смысл исследователя.
Концепция подражания Г.Тарда
Общество-это совокупность людей, участвующих в потоке подражания.
Тард развивает теорию »трех основных социальных процесов»:
1.Закон подражания. Подражание составляет основной способ-движущую силу общественного прогреса.Тард выделяет три основных типа подражания:1.взаимное подражание;2.подражание обычаям и образцам;3.обдуманное подражание.Таким образом, закон подражания выражает безконечное стремление людей к усвоению, восстановлению и распространению новшеств, обогащающих образ жизни и культуру народов. В такой трактовке он является у Тарда концептуальным ядром соцыологических конструкций, ключом к пониманию массового поведения.
2.Закон противоположения (опозиции). Данный закон выражает во взаимодействии борьбу сторонников противоположных социальных изобретений – борьбу самих новшеств в обществе.
3.Закон приспособления (адаптации).Он выражает доминирующий момент социального взаимодействия – приспособление людей к появившимся новшествам и изменяющимся условиям жизни.
Лебон считает ,что разум , идея вторичны в колективном сознании и включаются в деятельность и поведение рас только проникнув в устойчивую безсознательную область чувств где вырабатываются мотиви наших поступков.
Лебон исходит из установки что душа рас создается механизмами наследственности и внушения , которие укореняют в ней различние фундаментальные верования – нравственые , социальные
По концепции Лебона в конце 19 века начался новый этап эвропейськой цивилизации в котором центральное место занимает толпа – наступает эра толпы как начало ее упадка.
118 Якість соціологічної інформації:характеристика
Якість соціологічної інформації-одна з складових частин якості соціологічного дослідження.В широкому значенні під Я.С.І. розуміють властивості тієї чи іншої соціологічної інформації,в т.ч. і зібранної в результаті соціологічного дослідження,її спроможність правильно відображати соціальну дійсність.Більш поширеним є розуміння Я.С.І.у вузькому сенсі,що має відношення до певних властивостей первинних емпіричних даних дослідження.
Для характеристики Я.С.І.в цій площині послуговуються поняттям надійності соціологічної інформації.Надійною наз.інформацію,в якій,по-перше врахованні помилки,що не перевищують встановленого дослідником рівня;по-друге немає неврахованих помилок,тобто таких обсяг яких дослідник не взмозі оцінити.
Помилки,про які дослідникові відомо,іноді можутьбути досить великими але при цьому сутєво не впливати на Я.С.І.
Помилки бувають теоретичними та інструментальними.Інструментальні помилки поділяються в свою чергу на випадкові та систематичні.Характеристики надійності інформації повязані з вказаними типами помилок.Інформація є надійною за умови,що вона є одночасно валідною правильною і точною.
119. Е.Гелнер про проблему націогенези в модерну добу
НАЦІЯ (лат. - плем'я, народ) - полісемантичне поняття, вживане для характеристики крупних соціокультурних общностей індустріальної епохи.
2 підходи до розуміння Н.: як політичній спільності (політичні Н.) громадян певної держави і як етнічній спільності (етно-нація) з єдиною мовою і самосвідомістю. Багатозначність поняття Н. відображає наявність безлічі концепцій феномена Н.
функціональне визначення Н. як групи, в межах якої рівень комунікативної активності значно вище, ніж за її межами.
Гелнер вважав, що Н. є результат потреби сучасного суспільства в культурній гомогенності, обумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення Н. безпосередньо пов'язано з розповсюдженням загальної освіти і засобів масової інформації. Н., по Гелнеру, - цілеспрямовано створювані спільності. Що веде роль в цьому процесі належить інтелігенції.
сучасні Н. як штучно створювані "уявні співтовариства
Е.Гелнер - ідея нації як культурогенетичного утворення
Націоналістичний принцип може порушуватись у різний спосіб. Політичний кордон конкретної держави може не охоплювати всіх представників відповідної нації; або ж охоплювати їх усіх, але включати та¬кож когось із сторонніх; він може схибити на обох цих шляхах - не об'єднувати всіх членів даної нації і включати також представників інших націй. Нарешті, нація може жити, не змішуючись з іншими, в кількох державах, так що жодна з них не може йменуватися державою цієї нації. Але є одна форма порушення націоналістичного принципу, до якої національне почуття особливо чутливе: коли правителі політичного утворення належать до іншої нації, ніж більшість керованих ними людей - це для націоналістів становить особливо грубе порушення політичної справедливості. Це може трапитись як шляхом включення національної те¬риторії до обширів імперії, так і внаслідок локальної переваги іншонаціо-нальної групи.
Фактично нації, як і держави, зумовлені певною сукупністю обставин, а не загальною необхідністю. Ні нації, ані держави не існували в усі часи і за будь-яких обставин. Більше того, нації і держави не зумовлені обставинами того ж самого типу. Націоналізм стоїть на тому, що вони призначені одна для одної; що одна без другої неповна і що це породжує трагедію. Але перш ніж вони стали призначеними одна для одної, вони повинні були виникнути, їхнє ж виникнення було обопільне незалежним і випадковим. Держава, безперечно, виникла без допомоги нації. Деякі нації утворились, напевне, без благословіння їхньої власної держави.
Певна сукупність осіб стає нацією, якщо і коли члени цієї сукупності твердо визнають певні взаємні права і обов'язки один щодо я-одного на підставі їхньої спільної належності до неї.
Перехід до епохи націоналізму - Людство безповоротно довірило себе індустріальному суспільству, виробнича система якого ґрунтується на досягненнях науки і технології. Його осбливості - той вид культурної однорідності, якої вимагає націоналізм.
Більшість людства входить до індустріальної епохи з аграрної стадії. епоха переходу до індустріалізму має також бути добою націоналізму - періодом бурхливої перебудови, коли або політичні, або культурні кордони, або те й те воднораз перетворюються так, щоб задовольняти нову націоналістичну настанову, яка саме в цей час вперше і заявляє про себе. цей перехідний період має бути шаленим та сповненим конфліктів. В реальній історії зусилля націоналізму схильні поєднуватися з іншими наслідками індустріалізації.
Рання індустріалізація означає демографічний вибух, швидку урбанізацію, міграцію робочої сили, а також економічне та політичне проникнення глобальної економіки та централізованої держави у досі більш чи менш зосереджені в собі спільноти.
нації - гр, що бажають зберігатися як спільноти, об’єднатися на основі спільності культури. Нації дійсно можна визначати у термінах як волі, так і культури, а також виходячи зі збігу цих двох чинників з політичними утвореннями.
Саме націоналізм породжує нації, а не навпаки.
Основна омана та самоомана, властиві націоналізму, - це те, що націоналізм є, по суті, загальним нав'язуванням високої культури суспільству, в якому раніше низькі культури визначали життя більшості, а в деяких випадках і всього населення. Це означає появу анонімного безособового суспільства із взаємозамінними атомізованими індивідами, пов'язаними насамперед культурою цього типу, - замість попередньої комплексної структури місцевих груп, які спиралися на народні культури, відтворювані локально та самобутньо безпосередньо мікрогрупами.
Націоналізм перемагає під гаслом захисту уявної народної культури. Та якщо націоналізм досягає успіху, то він усуває чужу високу культуру;
Більшість сучасних вчених говорить про виникнення націй (йдеться про “модерні” чи “новочасні” нації) у порівняно недавні часи.
Націогенез пов’язують із руйнуванням т.зв.”аграрного суспільства”, становленням економіки, зорієнтованої на ринок, та централізованих держав із розвинутими бюрократичними інституціями. В античні часи та епоху середньовіччя, вважає Е. Сміт, не існувало умов, що породжували б нації. Відмінності між доновітніми й новітніми колективними культурними ідентичностями настільки великі, що їх не можна укласти в єдину концепцію нації. Масові “громадянські нації” могли виникнути тільки в добу індустріалізму та формування демократичних суспільств
120. Криза еволюціонізму та антипозитивістські течії в соціології кінця XIX - початку XX ст
Эволюціо́ністське вче́ння - система ідей і концепцій в біології, що затверджують історичний прогресивний розвиток біосфери Землі, складових її біогеоценозів, а також окремих видів, яке може бути вписане в глобальний процес еволюції всесвіту. Перші еволюційні ідеї висувалися вже в античності, але тільки праці Ч. Дарвіна зробили еволюціонізм фундаментальною концепцією біології. Еволюциоиізм - напрям в теоретичній соціології, що вивчає соціальні зміни на основі ідеї еволюції. Найбільш широкого поширення набув під впливом дарвінізму.
Теоретики еволюціонізму виходили з універсальності законів розвитку, що діють в неорганічному, біологічному і соціальному світах.
ДАРВІНІЗМ СОЦІАЛЬНИЙ - одна в кінці 19 - початку 20 ст. теорій соціальної еволюції, що запозичила у Ч.дарвіна, що намагалася пояснити соціальні процеси по аналогії з біологічними. Теоретики социал-дарвінізму, такі як Г.спенсер, У.самнер, Л.гумпловіч і ін., описували соціальні процеси через конфлікти між соціальними групами і окремими індивідами. У цих конфліктах виживають удачливіші і що володіють вищою адаптацією (принцип "виживання найбільш пристосованих"). Як осн. механізм в суспільстві діє механізм природного відбору, який відбирає випадкові зміни. Таким чином, суспільний розвиток носить не детермінований, а випадковий характер.
ПОЗИТИВІЗМ - що веде напрям в соціології 19 століття, oсн. положення якого були сформульовані О. Контом. Конт проголосив необхідність створити точну, "позитивну" науку про суспільство, побудовану за зразком природних наук, таку ж доказову і загальнозначущу. Для позитивізму характерний пряме запозичення методів і теоретичних моделей природних наук (біології, анатомії і фізіології людини, механіки), що спирається на розуміння суспільних законів як части або продовження природних законів. Тому характерними рисами класичного позитивізму були натуралізм, органіцизм і еволюціонізм.
АНТИПОЗИТИВІЗМ- виниклий в кінці 19 століття напрям, який протистояв впливу позитивістської методології соціологічного аналізу, рахуючи її неадекватній природі соціальної реальності. Антипозитивізм відмовлявся від запозичення методів і теоретичних моделей тих або інших природних наук (перш за все біології),наполягаючи на необхідності виробляти власні методи і теоретичні моделі пояснення культурно-історичної реальності.
Так, Вебер, услід за Віндельбандом, Ріккертом і Дільтєєм, обгрунтував новий підхід в соціології, що припускає "розуміння" сенсу соціальних явищ, і поклав початок "розуміючої соціології". У міру того, як соціологія розвивала власні теоретико-методологічні підстави, проблема антипозитивізму в соціології поступово втрачала актуальність.
Идеологический кризис, связанный с окончанием «мирного» периода развития капитализма и перерастанием буржуазного общества в империализм; методологический кризис позитивистского эволюционизма, господствовавшего в обществоведении второй половины XIX в.; революцию в физике и кризис механического детерминизма в общенаучном мышлении; ускорение дифференциации и специализации общественных наук и связанный с этим рост интереса к вопросам методологии; усиление антипозитивистских течений и тенденций в философии; начало систематической «конфронтации» буржуазного обществоведения с марксизмом.
Конец XIX в. характеризуется как окончание «мирного» периода развития капитализма и вступление его в новую, империалистическую фазу. Империализм, как указывал Ленин, означает поворот к реакции во всех сферах общественной жизни, в том числе и в области идеологии. Обострение антагонистических противоречий капиталистической экономики, усиление классовой борьбы, замена «свободной» конкуренции господством монополистического капитала, а позже превращение его в государственно-монополистический капитализм все это вызвало серьезный сдвиг в буржуазной идеологии. Самодовольные высказывания буржуазных идеологов об их собственном мире как лучшем из миров, типичные для либерализма середины XIX в., стали теперь звучать иронически. Буржуазия потеряла уверенность в своем будущем, существование капитализма оказалось поставленным под вопрос, и это нанесло смертельный удар либерально-позитивистской доктрине.
Позитивистский эволюционизм при всех его критических замечаниях в адрес будущего общества был по сути своей апологетичен. Исторический оптимизм буржуазных концепций начал понемногу таять уже после 1848 г. После 1870 г. эти настроения усилились; будущее рисуется наиболее дальновидным идеологам господствующего класса уже не в столь розовом свете, как прежде: Человечество ожидает не царство свободы, а абсолютный деспотизм военной власти, внешне маскирующейся под республику, и добровольное подчинение масс вождям и узурпаторам.
Крах либерального оптимизма с его принципом laissez-faires сочетается с разочарованием в органицистских «структурных» схемах. Социологи все более отчетливо наблюдают разрушение капитализмом традиционных «общинных» структур — семьи, соседства, ремесленного цеха, причем, в отличие от представителей раннего либерализма, эти процессы вызывают у них тревогу. Они вынуждены также занять определенную теоретико-идеологическую позицию в отношении таких новых социальных явлений, как монополии, финансовый капитал, рост бюрократического аппарата и милитаризма. Это способствовало дифференциации социально-классовых позиций.
Переоценка идеологических ценностей буржуазного общества была тем более болезненной, что она переплеталась с теоретико-методологическим кризисом эволюционизма и натурализма.
Идея развития была усвоена буржуазным обществоведением XIX в. в весьма упрощенном виде. Эволюция понималась чаще всего как ортогенез, т.е. движение к некоторой изначально поставленной цели. По мере того как обнажались социальные антагонизмы, этот ортогенез в форме ли позитивистской теории эволюции или гегелевской исторической теодицеи (при всех своих различиях именно в этом пункте они существенно близки друг другу) подвергался все более резкой критике. При этом под огнем критики нередко оказывался вообще историзм как идея направленности социального процесса. Позитивистский эволюционизм теперь справедливо упрекали за натурализм, механицизм и недооценку «человеческого» фактора.
Раньше всего эта антиэволюционистская тенденция появилась в философии истории, в сочинениях Артура Шопенгауэра, Якоба Буркгардта, Николая Яковлевича Данилевского и Фридриха Ницше, не затрагивая социологию в собственном смысле слова. Однако вскоре антиэволюционистские настроения проникли в антропологию и этнографию, с которыми социология XIX в. была теснейшим образом связана.
Историко-эволюционная социология пыталась выразить в своих схемах общее направление и закономерность исторического процесса. Но по содержанию она была глубоко антиисторична.
Сравнительно-исторический метод превращался при этом в средство некритического сбора фактов для подкрепления априорной схемы и только. Отсюда постоянные конфликты и нескончаемые споры между социологами и историками. Социологи обвиняли историков в «детской привязанности» к хронологии и единичным фактам, переоценке роли «великих людей» и непонимании закономерности общественного развития. Историки, в свою очередь, не менее обоснованно критиковали социологов за механицизм, увлечение произвольными обобщениями, натяжки и схематизм.
Кризис физики вызвал потрясение и в науках о человеке в истории, психологии и социологии. Не могло остаться в стороне от этого движения и обществоведение. Натурализм и эволюционизм позитивистской социологии покоились, хотя сами ученые этого и не сознавали, именно на ньютоновской физике; детерминизм, который они защищали, был типичным лапласовским детерминизмом. Революция в физике, показавшая ограниченность и недостаточность этих представлений, нанесла тяжкий удар механицизму в обществоведении. Даже не отказываясь от использования терминов физики, механики, биологии при рассмотрении общественных явлений, социологи вынуждены были учесть изменения, совершившиеся в этих отраслях знания.
Идеалистическое истолкование революции в физике весьма способствовало росту субъективизма в общественных науках.
Революция в естествознании привлекла всеобщее внимание к философским предпосылкам научного познания, выявила необходимость тщательной проверки основных понятий и методов науки. Позитивисты XIX в. наивно думали, что развитие «положительной» науки само по себе разрешит все социальные и философские проблемы. К концу XIX началу XX в. уже сложились основные черты социально-культурной концепции, позже получившей от своих критиков наименование «сциентизма» абсолютизирующей роль науки в системе культуры и идейной жизни общества
Чем строже становились методы точного естествознания, тем больше они контрастировали с традиционными методами гуманитарных наук. Позитивисты объясняли этот разрыв исключительно «незрелостью» гуманитарных дисциплин, которые еще-де не достигли уровня подлинной науки. Но в противоположность этой установке никогда не умолкали голоса, утверждавшие, что естественнонаучные понятия и методы по самой сути своей неспособны отобразить сложность человеческого мира. Кризис физики способствовал укреплению и оживлению этой антинатуралистической, антипозитивистской ориентации, уходящей своими идейными корнями в идеалистический историзм романтиков. Если натурализм расценивал все формы человеческого познания и самое жизнь по критериям эмпирической науки, то антинатуралистические течения в философии ставили перед собой цель критику науки, установление границ ее эффективности и применимости в свете каких-то более общих человеческих, жизненных или этических ценностей.
PAGE 2