Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 1. Предмет і завдання курсу
1. Предмет курсу «Історія економічних учень»
Вивчення будь-якої дисципліни починається з визначення її предмета. Визначення предмета науки передбачає передовсім чітке окреслення кола тих питань, які ця наука вивчає.
Економічне життя суспільства є надзвичайно багатогранним. Його вивчає система економічних наук, які включають науки про загальні закони економічного розвитку, галузеві економічні на уки, науки, що розглядають конкретні економічні процеси та явища. Кожна з них має свій предмет. Першість з-поміж усіх економічних наук належить політичній економії, яка вивчає економічні закони. Політична економія як наука склалась у ХVІІ ст. Вона є результатом тривалого історичного розвитку економічної думки, яка зародилась ще в глибокій давнині.
Економічна думка стала принциповою основою формування політичної економії. Історія економічної думки вивчає економічні погляди різних соціальних груп від глибокої давнини до сьогодення, у тому числі й такі, що не склались у певну систему. Складовою частиною цього загального курсу є історія економічних учень. Її предметом є історія економічних поглядів, але тільки тих, що склались у певну систему, певне вчення. Отже, історія економічних учень є поняттям вужчим, ніж поняття «історія економічної думки». А історія політичної економії, у свою чергу, є основою історії економічних учень.
Цей розподіл, проте, є дуже умовним. І студенти, вивчаючи курс «Історія економічних учень», побачать, що в різних підручниках ці курси часто ототожнюються.
2. Методи аналізу курсу
«Історія економічних учень»
Методико-методологічні засади аналізу історії економічної думки можуть бути різними залежно від того, які цілі ставить перед собою дослідник. У літературі виділяють, в основному, два принципи, два методи: історичний, або хронологічний, і логічний. Історичний підхід передбачає розгляд ідей, теорій за часом їхнього виникнення та формування. Такий підхід часто поєднують з аналізом соціально-економічних умов, що в них формувалися ці погляди та ідеї.
Логічний метод ґрунтується на дослідженні еволюції концепцій та теорій, без достатнього урахування їхнього зв’язку з іншими теоріями. У такому разі досліджується логіка розвитку концепцій, теорій.
Варто окремо назвати і мотиваційний, або класовий, метод, коли аналіз економічної думки підпорядковується економічній мотивації. Визначаються класи, які ведуть боротьбу за відповідну частку кінцевого продукту, а на цій підставі — класова позиція теоретиків, ідеологів того чи того класу. Цей метод використовував К. Маркс і його послідовники. Ясна річ, що наявність такої боротьби є незаперечною. Але покладати її в основу всієї економічної теорії також буде помилкою. Очевидно, треба передовсім теоретично осмислити питання ефективного функціонування економіки.
Може застосовуватись і територіальний метод, що передбачає дослідження історії економічної думки в певних країнах.
Поряд з таким підходом до вивчення історії економічної думки слід розглянути методологію як спосіб наукового пізнання, спосіб, з допомогою якого формується теорія, а також критерії оцінювання такої теорії. Цей аспект аналізу потребує спеціального дослідження і є доцільним у разі, коли студент уже опанував матеріал курсу і може аналізувати й порівнювати різні парадигми (маржиналізм, неокласика, кейнсіанство та ін.).
З проблемою методико-методологічних засад дослідження й викладу матеріалу безпосередньо пов’язане питання періодизації історії економічної думки. У нашому навчально-методичному посібнику економічні теорії та школи досліджуються відповідно до історичної послідовності їхнього виникнення і розвитку. Проте може застосовуватися й інша періодизація. Так, Я. С. Ядгаров пропонує поділити історію економічної думки (економічних учень) на три етапи: економічні вчення доби доринкової економіки; нерегульованої ринкової економіки; регульованої (соціально орієнтованої) ринкової економіки (див.: Ядгаров Я. С. История экономических учений. — М., 1996. — С. 9). Не вдаючись у детальну критику такої схеми, зауважимо, що далеко не всі теорії вкладаються в запропоновані автором етапи.
Важливим моментом дослідження історії економічної думки є виявлення співвідношення між економічними теоріями та ідеологією. Розглядаючи це питання, необхідно завжди мати на увазі те, що ця проблема є особливо актуальною для пострадянських країн, оскільки саме в них історію економічної думки було занадто ідеологізовано. Проте на теренах пострадянських країн часто бачимо нині іншу крайність. Намагаючись позбутись марксистського догматизму та зайвої ідеологізації економічної теорії, дехто з учених-економістів узагалі заперечує будь-який зв’язок економіки та ідеології. Але такий зв’язок існує, тому цілком ігнорувати його було б неправомірним. Західні економісти, наприклад, визнають роль ідеології, проте по-різному оцінюють силу її впливу. Отже, не варто заперечувати роль ідеології в економічних теоріях, так само як і не варто занадто їх ідеологізувати, що було притаманне всім суспільним наукам за радянських часів.
3. Завдання курсу
Яким є завдання курсу, для чого ми вивчаємо історію економічних учень, історію економічної думки? Оволодіння економічною теорією потребує знання магістрального шляху розвитку економічної науки. Таке знання допомагає з’ясувати умови виникнення теорії та мотиви її суспільного визнання.
Історія економічної думки розкриває процес виникнення економічних категорій, концепцій, теорій, показує їхню спадкоємність і безперервність процесу. Вивчення історії економічної науки потрібне для того, щоб ліпше знати інтелектуальну спад щину, яку нам залишили попередні покоління. Це знання важливе не лише для оволодіння культурою економічного мислення, а й для розуміння суті сучасних економічних теорій, для їх творчого сприйняття і використання.
Розвиток економічної думки — це не є тільки безперервне нагромадження й удосконалення економічних ідей. У різні економічні епохи вчені досліджують різні економічні реальності, а економічні ідеї минулого можуть бути не лише ґрунтом для сучасних теорій, а й застереженням від сучасних помилок.
Уміщена в даному методичному посібнику програма саме й передбачає вивчення в курсі «Історія економічних учень» не тільки колишніх, а й сучасних теорій, без знання яких не може сформуватись справжній економіст. Знання цих теорій, крім усього іншого, дає можливість розуміти і спрямовувати економічну політику держави, яка завжди бере за основу ту чи ту економічну теорію. Досить докладно висвітлювали це питання М. Блауг і Такаші Негіші
Тема 2. Економічна думка стародавнього
світу та середньовіччя. Меркантилізм
Починаючи вивчати історію економічних учень, слід передовсім розглянути «витоки» економічної науки, тобто ті ідеї мислителів стародавнього світу і середньовіччя, які стали вихідними в процесі виникнення та становлення економічної теорії, зрозуміти, як поодинокі ідеї, погляди з часом переросли в систему економічних знань, у конкретні економічні вчення, першим з яких вважається меркантилізм. У процесі вивчення цієї теми треба засвоїти основні риси меркантилізму, етапи його розвитку та особливості в різних країнах.
Розглядаючи економічну думку стародавнього світу, слід виходити з того, що нині досліджено лише ті тогочасні економічні погляди та ідеї, які було викладено в писемних творах. Тому «витоків» економічної науки треба шукати в пам’ятках економічної думки цивілізацій стародавнього Сходу й античності. При цьому важливо звернути увагу на те, що економічна думка стародавнього світу відображала стан соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних суспільств. Економічна система всіх цих суспільств була традиційною, що й зумовило наявність спільних рис, притаманних економічній думці стародавнього світу в цілому.
Водночас деякі із стародавніх суспільств були суспільствами азіатського способу виробництва (держави стародавнього Сходу), інші — суспільствами античного способу виробництва (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Відмінності між ними й визначали особливості їхньої економічної думки. Виходячи з цього, для ґрунтовного засвоєння еволюції економічної думки стародавнього світу необхідно окремо розглянути основні ідеї та погляди, утілені в пам’ятках економічного мислення цивілізацій стародавнього Сходу та античних держав.
1. Економічна думка стародавнього Сходу
Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори, присвячені управлінню державою й державним господарством. Багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Тогочасному економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати це знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коменту вали й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з ІV тисячоліття до н.е.) було започатковано конкретні економічні науки (статистику, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку вже в античному періоді (І тисячоліття до н.е. — ІV століття н.е.).
Чи не найперші відомі нам пам’ятки економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про влас ність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Пов чання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Пророчення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарсь кі та юридичні документи.
Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських майстрів та землеробів тощо. Крім того, як видно навіть із назв творів, важливе місце в давньоєгипетській літературі належить творам дидактичного характеру, що викладають правителям «правила» державного управління і керівництва господарством.
Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини. Відомою пам’яткою економічної думки є закони царя Хаммурапі — система правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVІІІ ст. до н.е. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найцікавішими
(з економічного погляду) є статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається в тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця в довічне рабство.
Вивчаючи економічну думку Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, слід звернути увагу на те, що ціла низка її особливостей зумовлюється специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед кастовим устроєм в Індії та чи новницько-бюрократичною системою в Китаї. Ці особливості сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у процесі формування економічної думки, яка ґрунтувалася переважно на категоріях моралі, етики тощо.
Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами розв’язання конкретних соціальних та політичних завдань. В основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати — буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна.
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоч воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги.
Велика кількість брахманістських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з них присвячено відповідну літературу. Матеріальній вигоді, користі присвячено трактат «Артхашастра» (між ІV та ІІІ ст. до н. е.). У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави, показано величезну роль держави в господарському житті країни. За «Артхашастрою», головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у трактаті викладено вчення про управління і державні доходи, зокрема розглянуто їх основні джерела, подано рекомендації щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики.
Для розуміння змісту й особливостей економічної думки Стародавнього Китаю слід ураховувати, що вона виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, котрі сформувалися у ІV — ІІІ ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть.
Виходячи з цього, необхідно розглянути кожний з названих напрямів, вивчити економічні ідеї та погляди їх засновників і основних представників. Треба добре зрозуміти для себе, що вчення Конфуція (бл. 551—479 до н.е.), розвинене його численними послідовниками, постійно еволюціонувало, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліп шення народного добробуту, зменшувати податки та ін.
На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, представники легізму велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало ґрунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну пра цю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя моїсти вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» та «взаємної вигоди».
Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (ІV ст. до н.е.). Трактат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років. Автори трактату приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за постійний вплив держави на господарське життя, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним». Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки. Для зміцнення землеробства, що вважалося найважливішою умовою забезпечення стійкості економіки, пропонувалося вжиття низки спеціальних заходів: визначення родючості ділянок ріллі, рівномірніший їх розподіл, установлення рівня оподаткування відповідно до якості землі, звільнення селян від усіх інших робіт протягом сільськогосподарського року та ін. Великого значення автори трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів, надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормованої емісії грошових знаків тощо. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.
2. Економічна думка античного світу
Вивчаючи це питання, треба збагнути, чому саме в літературних пам’ятках античності економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді, а висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч іще й не склалися в цілісну систему поглядів, проте є вже серйозною спробою теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища, чому ідеї мислителів Стародавньої Греції стали підґрунтям усієї економічної науки. При цьому обов’язково треба звернути увагу на еволюцію економічної думки античного світу.
Так, якщо перші вияви економічної думки Стародавньої Гре ції пов’язано з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, землеробства, то згодом все більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, поділу праці, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу. Оскільки ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства, необхідно спеціально, докладніше розглянути їх.
Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430—355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства, а також деякі поради щодо способів подолання притаманних йому недоліків. Ксенофонт уважав поділ праці на фізичну та розумову (а людей — на вільних і рабів) природним, був прихильником нату рального господарства, як стійкішого й надійнішого. Найважливішою галуззю такого господарства, на думку Ксенофонта, є землеробство, а ремесло і торгівля — другорядними. Проте він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з ог ляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість суспільного поділу праці, побачив зв’язок між рівнем його розвитку та місткістю ринку. Заслугою мислителя є також постановка питання про подвійне використання блага — як споживчої цінності та як мінової, тобто про дві властивості товару.
Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів мусять постачати члени третього стану і раби.
Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з’являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство.
У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство.
Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у приватному.
Для розуміння наукових досягнень Арістотеля в галузі дослідження економічних питань слід звернути особливу увагу на аналіз ним видів багатства і, відповідно, класифікацію господарств та видів діяльності. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповід но до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хрематистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов’язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хрематистикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику торгівлю і лихварство.
Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початково авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарсь ким підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого.
Приступаючи до вивчення економічної думки Стародавнього Риму, потрібно згадати, що його могутність пов’язана зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Тоді стає зрозумілим, чому центральне місце з-поміж соціально-еко номічних проблем Стародавнього Риму належало проблемам рабства й аграрним проблемам, особливо питанням раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони знайшли пе реважне відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах давньогрецьких авторів. Найвідомішими з них є трактат «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сільське господарство» Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою са мою назвою Колумелли (І ст. н. е. ), проекти аграрних реформ братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.).
У творах Катона, Варрона й Колумелли відображено розвиток сільського господарства, узагальнено тогочасний досвід і дано практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького господарства. Водночас вони свідчать про еволюцію економічних поглядів римлян на раціональну організацію господарства і управління ним. Так, за Катоном, зразкове господарство — це пере важно самозабезпечуване натуральне господарство з певною рин ковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний захід). У написаному пізніше трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального — напівтоварного типу. Головною метою землевласни ків, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Виходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєтку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.
Вивчаючи економічну думку Стародавнього Риму, слід також приділити увагу ідеям раннього християнства, яке виникло у І ст. н.е. в Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бід них. З ідеєю рівності міцно пов’язані принципи загального обо в’язку працювати, розподілу за працею та ін. Яскравим вираз ником економічних поглядів раннього християнства був Августин Блаженний (354— 430).
3. Економічна думка середньовіччя
Вивчаючи це питання, необхідно враховувати, що сучасні уявлення про економічну думку середньовіччя так само, як і про економічну думку стародавнього світу, ґрунтуються, головно, на матеріалах тогочасних літературних джерел. Економіка доби середньовіччя була переважно аграрною, панувало натуральне господарство. Мислення середньовічної людини мало теологічний характер. Економічна думка ще не відокремилась у самостійну галузь знань. Цей процес почався лише в період пізнього середньовіччя. Те, що можна розглядати як вияви економічної думки, просякнуте духом практицизму. Середньовічні трактати містять численні конкретні господарські поради, різноманітні практичні рекомендації, але надто мало теоретичних узагальнень і спроб осмислення суті економічних процесів та явищ. Основними джерелами економічної думки середньовічного суспільства є юридичні кодекси й церковні пам’ятки. Економічні уявлення народних мас відбилися в різних «єресях» та економічних вимогах селянських повстань.
Серед юридичних пам’яток, які дають уявлення про економічну думку країн Західної Європи доби середньовіччя, зокрема раннього, найвідомішими є «Салічна правда» (V ст.) і «Капітулярій про вілли» (початок ІX ст.). «Салічна правда» (Салічний закон) — запис давнього звичаєвого права племені салічних франків, у якому було відбито економічний лад франків у період роз кладу родових відносин і поступового майнового розшарування через виникнення і розвиток індивідуально-родинної власності. «Капітулярій про вілли» дає уявлення про організацію й управління вотчиною за умов переважно натурально-господарських відносин із використанням праці закріпачених селян.
Економічна думка класичного середньовіччя, як і в попередній період, розвивалася під величезним впливом християнської церкви. Найбільшим тогочасним авторитетом, лідером так званої пізньої школи канонізму, який висловив багато важливих економічних ідей, був Тома Аквінський (Аквінат) (1225/26—1274). Його основними творами є «Сума проти язичників» та «Сума
теології», де він обстоює централізацію влади, визнає соціальну ієрархію, а її природну підставу бачить у поділі праці, розглядаючи приватну власність як необхідний інститут людського життя.
Тома Аквінський, будучи прихильником натурального господарства, визнавав, проте, необхідність обміну. Тому розгляд його міркувань з проблем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей тощо має неабияке значення. При цьому потрібно звернути увагу на двоїстість характеристик і оцінок, які він дає економічним категоріям та явищам. Так, Аквінат дав своє тлумачення «справедливої ціни» — категорії, яка в економічному вченні каноністів заміняла категорії «вартість» («цінність»), «ринкова ціна». Витратний принцип установлення «справедливої ціни» Тома Аквінський уважав недостатнім, оскільки така ціна має узгоджуватися не лише з річчю, що продається, а й зі збитком, якого міг би зазнати продавець, недоодержавши певну кількість грошей, що відповідає його становищу в суспільстві. У такому разі «дозволено по праву продавати річ дорожче, ніж вона варта сама по собі, хоча вона не повинна продаватися дорожче, ніж коштує її власникові». «Справедливі ціни» можуть бути джерелом примноження приватної власності й створення «помірного» багатства.
У своїх поглядах на торговий прибуток та лихварський процент Тома Аквінський також займав двоїсту й компромісну позицію, засуджуючи такого роду доходи як самоціль, єдину мету торгової та лихварської діяльності. Водночас, він виправдовував їх як плату за працю (у тому числі пов’язану з поліпшенням речі продавцем), відшкодування транспортних та інших витрат, винагороду за ризик та як своєрідне відшкодування втрачених доходів, котрі позикодавець міг би мати, використавши позичені гроші у власних інтересах.
Гроші (монети), на думку Аквіната, виникли для полегшення обміну внаслідок домовленості між людьми. Він виділяв «внутрішню цінність» та «номінальну цінність» монети. При цьому слід звернути увагу на двоїстість підходу Томи Аквінського й до цього питання. З одного боку, він виступав проти псування монети, а з другого — уважав, що «номінальну цінність» монети може визначати держава і припускав можливість її певного відхилення від «внутрішньої цінності».
Економічна думка середньовічної Західної Європи, як уже зазначалося, знайшла відображення також у різноманітних релігійних єресях, вивчення яких дасть можливість зрозуміти, що всі вони завжди мали антифеодальну спрямованість, проповідували ідеї рівності всіх людей, повернення до принципів «євангельської бідності» ранньохристиянського ладу, засуджували багатство та необмежене нагромадження власності церквою тощо.
Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя пов’язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території. Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про тогочасні економічні погляди, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського та церковного права тощо. Найвідомішими з цих пам’яток є «Руська правда» (зведення законів давньоруського права XІ—XІІ ст.), «Повість временних літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха. У них певною мірою відображено всі основні процеси економічного та суспільного життя Староруської держави, зокрема соціальну структуру й відносини власності, суспільний поділ праці, товарно-грошові відносини, джерела доходів Київської держави тощо. Тому головну увагу під час вивчення економічної думки України доби середньовіччя необхідно приділити передовсім саме цим писемним джерелам.
У найрізноманітніших документах XІV—XV ст. (жалуваних і позичкових грамотах, інвентарях, люстраціях тощо) також відображено відносини вотчинної форми, тогочасну систему повинностей, певні аспекти торгівлі, грошового обігу, розвитку сільського господарства та ремесел, надання позичок під заставу майна, у тому числі земельних володінь. Належний внесок у розвиток економічної думки України зроблено так званою полемічною літературою, яка виникла у 80-ті роки XVІ ст. у ході боротьби проти унії та католицизму. Так, твори Івана Вишенського наголошують на проблемах соціальної рівності, оскільки майново-соціальна нерівність людей походить не від природи і не від Бога, а від земних несправедливостей, показують основні форми привласнення продукту праці селян і ремісників панами, шляхтою, духівництвом, торговцями.
У найрозвиненішому вигляді економічну думку пізнього середньовіччя репрезентує меркантилізм.
4. Меркантилізм
Вивчення питання доцільно розпочати зі з’ясування історичних передумов виникнення меркантилізму, які значною мірою пояснюватимуть його суть, основні відмітні риси й цілі, а також те, чому він знаменував собою перехідний період до зародження економічної науки як самостійної галузі людських знань і став першим виявом економічних ідей буржуазного суспільства.
У Західній Європі меркантилізм зародився вже в ХV ст., але великого поширення набув у ХVІІ ст. Головною передумовою генези меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму. К. Маркс, характеризуючи той період, назвав його «початковим нагромадженням капіталу», пов’язаним з найбрутальнішими формами насильства: розоренням дрібних виробників, колоніальними загарбаннями, работоргівлею.
Як відомо, велику роль у виникненні капіталістичного способу виробництва відіграв торговий капітал, який у добу розкладу феодалізму був переважною формою капіталу. Формування світового ринку, що розпочалося з великих географічних відкриттів ХV—XVІ ст., і небувале пожвавлення зовнішньої торгівлі призвело до зосередження величезних багатств у окремих осіб, передовсім у купців і монопольних торговельних компаній. Торговий капітал підпорядковував собі дрібних виробників і одночасно сам проникав у сферу виробництва.
Особливості епохи, коли домінував торговий капітал, обумовили й методологічні принципи меркантилістської системи, що панували протягом ХVІ — XVІІІ ст. Тому, знаючи історичні умови тієї епохи, можна переходити до вивчення суті та головних принципів меркантилізму.
Предметом дослідження меркантилістів була майже виключно сфера обігу. Латинські («mercarі» — торгувати), англо-французь кі («mercantile» — торговий) та італійські («mercantе» — торговець, купець) корені в терміні «меркантилізм» наочно свідчать про суть економічних поглядів його представників. Ідеологи меркантилізму були впевнені, що тільки гроші (золоті і срібні) та скарби становлять багатство нації, окремої держави. Джерелом багатства вважався нееквівалентний обмін у результаті торгових взаємовідносин з іншими державами. Примноження багатства, на думку меркантилістів, є невід’ємним від протекціоністських заходів регулювання зовнішньої торгівлі (заохочення експорту, стримування імпорту) і широкої підтримки національної промисловості.
Варто, проте, зазначити, що економічні погляди меркантилістів не склалися в певну цілісну наукову теорію. Це була, по суті справи, сукупність поглядів і думок багатьох людей, до того ж не науковців, а практиків — купців, промисловців, фінансистів, службовців торговельних компаній. Вони не теоретизували, а розв’язували конкретні економічні питання, формулювання яких здебільшого виносили прямо в заголовки своїх друкованих творів, котрі тоді називали «памфлетами». Меркантилізм можна визначати і як сукупність практичних господарських заходів європейських держав у ХVІ — XVІІІ ст. Намагаючись подолати гострі економічні суперечності, що їх породжував розклад феодальної системи, дворянський абсолютизм у Франції, інших країнах Західної Європи та в Росії намагався зміцнити торгівлю і промисловість за допомогою цих заходів. Засадничими вимогами меркантилістів незмінно залишались такі: перевищення експорту над імпортом, стимулювання вивезення з країни товару і ввезення в неї золота, захист національної економіки від закордонних інвестицій.
Необхідно звернути увагу на те, що хоча меркантилісти не узгоджували між собою ні цих принципів, ні загального аналітичного інструментарію, проте можна виявити певну спільність їхніх теоретичних поглядів:
по-перше, багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується в грошах, тобто багатство — це не що інше, як нагромадження грошей;
по-друге, виробництво створює потрібні передумови для нагромадження багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку;
по-третє, безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються на гроші;
по-четверте, сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за вищу ціну, ніж ціна купівлі (Г — Г', тобто гроші, що породжують гроші, — такою є формула капіталу в меркантилістів);
по-п’яте, не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства, бо обіг товарів усередині країни хоч і збагачує одних осіб за рахунок інших, проте не збільшує і не зменшує загальної суми національного багатства, а отже, джерелом багатства є лише зовнішня торгівля;
по-шосте, баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, отож, треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння суті поняття активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже різнилися).
З’ясувавши основні риси, притаманні меркантилізму в цілому, варто розглянути і його еволюцію. У розвитку меркантилізму виділяють два етапи — ранній і пізній. Ранній меркантилізм К. Маркс назвав монетарною системою, а пізній — власне меркантилізмом, або мануфактурною системою. Основним критерієм такого поділу є обґрунтування способів досягнення активного торговельного балансу, тобто позитивного сальдо в зовнішній торгівлі.
Ранній меркантилізм виник іще до великих географічних відкриттів і був актуальним до середини ХVІ ст. Найвідомішими представниками цього напряму були В. Стаффорд в Англії та
Г. Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм ґрунтувався на теорії «грошового балансу», яка мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні. Для розв’язання цих завдань ранні меркантилісти запропонували низку заходів, які
тією чи іншою мірою знайшли практичне відображення в економічній політиці того часу. Тому необхідно ознайомитись з основними висновками (пропозиціями) і конкретною політикою ран нього меркантилізму.
Зі зростанням капіталістичних форм господарства і розширенням зовнішньої торгівлі ставала очевидною недоцільність політики, що мала на меті утримування грошей у країні. Через це система монетарного меркантилізму змінюється системою меркан тилізму мануфактурного (пізнього). Пізній меркантилізм охоплює період з другої половини ХVІ ст. по другу половину XVІІІ ст., хоча окремі його елементи можна бачити й значно пізніше. Головними представниками його були Т. Мен, Д. Стюарт в Англії, А. Монкретьєн у Франції, А. Сєрра в Італії. Ця система меркантилізму ґрунтувалася на так званій теорії торгового балансу, яка вважала за потрібне домогтися перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартість товарів, увезених до країни. Важливо підкреслити, що пізні меркантилісти перенесли центр ваги своїх досліджень зі сфери грошового у сферу товарного обігу. Далі слід приділити увагу тим заходам, які пропонувались ними (як і ранніми меркантилістами) для досягнення активного торгового балансу і котрі знайшли відповідне втілення в економічній політиці.
Знання суті та основних характеристик раннього і пізнього меркантилізму уможливить порівняльний аналіз їх, тобто виявлення як спільних рис, так і відмінностей. При цьому важливо зрозуміти, що в центрі уваги всіх меркантилістів завжди була проблема збагачення країни. Варто підкреслити, що в головному і ранні, і пізні меркантилісти були згодні: на їхню думку, єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступали за максимальне нагромадження грошей. Основна відмінність полягала в різних поглядах на суть активного балансу.
Пізній меркантилізм зумовив перехід від металістичної до кількісної теорії грошей і системи монетаризму. Ранні меркантилісти дивились на гроші очима скнари, який знає, що будь-яка купівля зменшує їхню кількість, а будь-який продаж — збільшує. Пізні ж меркантилісти підходять до грошей уже як капіталісти, розуміючи, що гроші породжують гроші, але для цього вони мають бути в постійному русі. Це означає, що ранні меркантилісти визначальною функцією грошей вважали функцію нагромадження, пізні — функцію засобу обігу.
Очевидною істиною для теоретиків обох етапів меркантилізму була необхідність впливу державної влади на господарське життя і навіть її опікування цим життям. Відмінність полягала лише в різному розумінні конкретних засобів такого втручання, зокрема визначення його найдоцільніших форм. Принцип грошового балансу на чільне місце ставить саме діяльність уряду, а принцип торгового балансу — приватну ініціативу купців і купецьких компаній, держава тут, як і раніше, відіграє роль покровителя й регулятора торгівлі.
Меркантилізм виник в Англії, потім поширився у Франції, Італії та інших країнах Західної Європи. У кожній країні політика меркантилізму мала певні особливості. Тому для більш повного і системного розуміння суті теорії і практики меркантилізму доцільно дослідити особливості їх реалізації в окремих країнах. Найрозвинутішим і найтиповішим був англійський меркантилізм. Ще у XV—XVІ ст. видавалися «закони про витрачання», які зобов’язували іноземних купців витрачати виторг за свої товари на купівлю англійських. Пояснювалося це тим, що Англія у XVІ— XVІІ ст. значно просунулася вперед в економічному розвиткові і два сторіччя меркантилізм був офіційною політикою держави.
Із представників раннього меркантилізму в Англії слід назвати В. Стаффорда (1554—1612), який 1518 р. надрукував під ініціалами «W. S. » твір «Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників». В. Стаффорд правильно розумів зв’язок між вартістю грошей і вартістю товарів. Саме в появі неповноцінної монети, у свідомому псуванні її королями він убачає причину подорожчання товарів. Стаффорд доводить шкідливість вивезення монети за кордон, бо від того зростають ціни і погіршується становище народу. Він наполягає на необхідності державної підтримки вітчизняної торгівлі через заборону ввезення предметів розкошів, регламентацію торгівлі, обмеження вивезення монети, розширення виробництва сукна тощо.
Проте найвидатнішим представником меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Т. Мен (1571—1641), який у памфлетах «Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) заперечує монетаризм і обґрунтовує теорію торгового балансу.
Мен висловлюється проти заборони вивезення грошей, тому що, на його думку, гроші стають багатством, тільки перебуваючи в обороті. Отже, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні, на думку Мена, є сприятливий торговий баланс. Мен заперечує будь-які заходи, що гальмують експортну торгівлю, є прихильником низьких цін, котрі полегшуватимуть конкуренцію на зовнішньому ринку. Важливим є те, що Мен уже чітко розрізняє поняття грошей, багатства й дорогоцінних металів. Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом готових виробів. Він уважає досить суттєвим також розвиток транзитної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збагачення. Особливо важливим з цього погляду є мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце призначення тільки на англійських суднах.
Меркантилістські погляди розвивав і С. Фортрей (1622 —1681) — автор праці «Вигода та добробут Англії, що полягає у збільшенні запасів та розширенні торгівлі цього Королівства». Для стимулювання розвитку промисловості він пропонує встановлення на іноземні товари високого мита, унаслідок чого ціни на товари, що завозяться в Англію, зростатимуть, а це, у свою чергу, сприятиме збуту товарів вітчизняного виробництва. Коли меркантилізм як політика вичерпав себе, на його захист виступив видатний економіст Д. Стюарт (1712—1781), який спробував оновити й розвинути далі меркантилістську концепцію у ХVІІІ ст.
У Франції меркантилізм також відігравав важливу роль в економічній політиці, особливо у XVІІ ст., хоча буржуазія тут була слабшою, ніж в Англії, а французький абсолютизм став суто дворянською диктатурою. Найактивнішим провідником політики протекціонізму у Франції в XVІІ ст. вважають суперінтенданта (міністра) фінансів Ж.-Б. Кольбера (1619—1683). Він уважав, що могутність держави визначається кількістю грошей, які є в її розпорядженні, а їх може дати тільки торгівля. Завдяки політиці Кольбера у Франції створювалась могутня мережа мануфактур у промисловості, але одночасно стримувалось становлення фермерства, що згодом призвело до звуження внутрішнього ринку Франції. Вплив Кольбера на економічне життя був настільки значним, що французький меркантилізм навіть стали називати кольбертизмом.
Найвідомішим представником теоретичної школи меркантилізму у Франції був А. Монкретьєн де Ваттевіль (1575—1621). 1615 p. він опублікував книжку «Закони суспільного господарства» («Трактат з політичної економії»), яку присвятив королю і королеві-матері. Саме в цьому творі було вперше вжито термін «політична економія», що згодом став назвою цілої науки. Економічні погляди Монкретьєна перебували на межі раннього та пізнього меркантилізму, що цілком відповідало економічному й політичному стану Франції того періоду. Релігійні війни з альбігойцями спустошили південнофранцузькі міста, а гугенотська міжусобиця розладнала всю економічну систему. На той час Англія вже значно випереджала Францію в економічному розвитку. Монкретьєн спробував розробити економічні заходи, запровадження яких дало б змогу «оживити» народне господарство Франції. На підставі англійського досвіду, Монкретьєн досить детально розглядає проблеми розвитку мануфактур, питання тор гівлі, мореплавства, професійного навчання тощо.
Обстоюючи інтереси Франції, Монкретьєн засуджує французьку політику забезпечення свободи торгівлі купцям з інших країн. При цьому він досить своєрідно трактує меркантильну теорію прибутку, перетворюючи її на зброю проти іноземних купців. У торгівлі, на його думку, виграш одного завжди є втратою для іншого. Але в процесі внутрішньої торгівлі виграють і програють окремі учасники обороту, країна в цілому нічого не втрачає і не придбає. У зовнішній торгівлі іноземні купці є свого роду «насосом» і, отримуючи прибуток, вони викачують багатство країни, з якою торгують.
Цікаво зазначити, що Монкретьєн розрізняє поняття «гроші» і «багатство», уважаючи, що золото створює лише передумови для багатства і добробуту країни, але само по собі ще не робить її багатою. Монкретьєн відрізняється від багатьох інших меркантилістів і тим, що розуміє потреби бідних верств населення, особливо селянства, до якого він ставиться з великим співчуттям, і вважає, що держава має турбуватися про нього.
Для практичного запровадження політики меркантилізму в Італії не було належних умов. Величезна політична роздробленість Італії призводила до її неминучого економічного занепаду. Натомість нагромаджені торгівлею у XVІ ст. капітали посилено перетворювалися на позичкові, розвивалася діяльність банків. Саме ці обставини визначили інтереси перших італійських меркантилістів, які особливу увагу приділяли питанням грошового обігу і кредиту.
Серед представників італійського меркантилізму слід назвати Г. Скаруффі (1519—1584), Б. Даванцаті (1529—1606), А. Серра (ХVІ—XVІІ ст.), А. Дженовезі (1712—1769). Так, професійний банкір Скаруффі запропонував фантастичний, як на ті часи, проект скликання загальноєвропейської конференції для налагодження грошового обігу в міжнародному масштабі. Цей проект підтримав і розробив далі флорентійський банкір-економіст Даванцаті. Він був прихильником біметалізму, засуджував хаос у грошовому обігу, пропонував повернутись до вільного карбування монети та обігу золотих і срібних зливків. З теоретиків більш зрілого меркантилізму варто назвати А. Серра, який заперечував концепцію монетаризму і дотримувався теорії «торгового балансу». Він засуджував заборону вивезення грошей і регламентацію їхнього обігу, втручання держави в економічне життя.
Ідеї меркантилізму у тій чи іншій формі позначалися на формуванні й розвитку економічної політики Іспанії, Німеччини, Австрії та інших країн Західної та Східної Європи.
Окрему увагу слід звернути на розвиток ідей меркантилізму в Росії та в Україні. Зокрема, в Росії вони поширюються значно пізніше, ніж у країнах Західної Європи, що було зумовлено специфікою історичного та економічного розвитку російської держави. На відміну від країн Західної Європи, де важливу роль у переході до капіталізму відігравала зовнішня торгівля, у Росії остання майже виключно була в руках іноземних купців, тому й не мала великого значення для розвитку економіки. До того ж Росія не мала власного торговельного флоту, була відрізана від берегів Балтійського й Чорного морів.
Своєрідність меркантилізму в Росії полягала в тім, що там не було чистого монетаризму, його елементи перемішувалися з більш зрілими принципами «торгового балансу». З одного боку, як і на Заході, меркантилізм у Росії відображував переважно інтереси купецтва, а з другого — російський меркантилізм був принципово відмінним від західноєвропейського. Якщо представники останнього джерелом багатства вважали зовнішню торгівлю, то в центрі уваги російських меркантилістів був розвиток продуктивних сил країни.
Російські вчені, у працях яких були помітні певні ідеї меркантилізму, висували широку програму розвитку мануфактурної промисловості. Вони не ототожнювали багатство з грошима і благородними металами. Хоча російські меркантилісти і вважали необхідним розвиток зовнішньої торгівлі, у центрі їхньої уваги був розвиток вітчизняного виробництва, розширення внутрішньої торгівлі.
За своїм змістом російський меркантилізм відрізнявся від західноєвропейського й тим, що зачіпав ще й аграрне питання. Проблеми колоніалізму в ньому не посіли того місця, яке їм належало в західноєвропейському меркантилізмі. Проте економічну роль держави російські вчені-економісти трактували значно ширше, хоч водночас у Росії досить сильно виявлялася дворянська обмеженість практичного меркантилізму.
З-поміж ідеологів меркантилізму в Росії можна назвати А. Ор дін-Нащокіна (1605—1680), І. Посошкова (1652—1726), а практичним відображенням цих ідей були економічні реформи Петра І.
Певні риси меркантилізму були властиві й українській соціально-економічній думці кінця XVІІ — початку XVІІІ ст. Уже економічна політика Б. Хмельницького (XVІІ ст.) свідчить про наявність у ній елементів меркантилізму. Вона базувалась на засаді активного втручання державної влади в господарське життя, заохочення вивезення товарів і обмеження ввезення коштовностей, установлення захисного мита, пільг для місцевих підприємців і купців. Велике значення мали економічні зв’язки з іншими країнами, довгострокові торговельні угоди. Така політика об’єк тивно сприяла пожвавленню економічного життя країни, розвитку товарно-грошових відносин, процесу первісного нагромаджен ня капіталу.
Одним із найпослідовніших прихильників реформ Петра І в галузі економіки, освіти, державного управління став Ф. Прокопович (1681—1736) — історик, філософ, письменник, політичний діяч, професор Київської академії, а згодом її ректор. Економічна думка України (як і Росії) тієї доби відрізнялася від західноєвропейських меркантилістських концепцій широтою й оригінальністю підходу до розв’язання багатьох питань, зокрема, суті багатства та його джерел, ролі промисловості в економіці країни тощо.
Дослідивши економічну основу меркантилізму та механізм реалізації його ідей у політиці окремих країн, можна висновувати, що в цілому меркантилізм мав історично прогресивний характер. Практична спрямованість меркантилістської системи у сфері торгових чи позичкових операцій і грошового обігу та її вплив на наступні етапи еволюції економічної науки очевидні. Теорія «торгового балансу» пропонувала достатньо ефективне розв’язання економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо «торгового балансу» справді було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж постійним і надійним, не пов’язаним із випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. У найрозвинутіших країнах тієї доби, передовсім в Англії і Франції, особливості реалізації ідей меркантилізму протягом ХVІ—XVІІІ ст. визначили, по суті, головні причини своєрідності їхнього економічного розвитку аж до ХХ ст.
Тема 3. Класична школа політичної економії
1. Історичні умови виникнення
і загальна характеристика
класичної політичної економії
Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду меркантилізму передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини ХVІІ ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань. ХVІІ ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, астрономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці ХVІІ ст. та у Франції на початку ХVІІІ ст., прийшовши на зміну меркантилізму.
Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Якщо меркантилісти досліджували сферу обігу, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок її науковому аналізу. Класики проголосили ідею природного порядку, дію об’єктивних економічних законів. На відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, вони обстоювали економічну свободу, економічний лібералізм, були супротивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, класична школа розв’язувала переважно з позицій трудової теорії.
Слід звернути увагу на хронологічні рамки існування класичної політичної економії. За схемою К. Маркса, до класиків належали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе. Її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов’язував із загостренням класової боротьби.
У західній літературі визначення хронологічних меж класичної політекономії є іншим. Її зародження часто пов’язують із фізіократами. До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст.
2. Виникнення класичної політичної
економії в Англії. В. Петті
Основоположником класичної політичної економії в Англії К. Маркс називає В. Петті (1623—1687). Інші економісти відносять його до меркантилістів. Проте аналіз його праць дає підстави для висновку, що він є економістом перехідного від меркантилізму до класичної політекономії періоду.
Петті — лікар за освітою. Під час придушення визвольного руху в Ірландії він був лікарем в англійській армії і став великим землевласником, одержавши від королівського уряду багато земель, конфіскованих у ірландців.
Петті називають першим професійним економістом. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).
У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину меркантилізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золота і срібла, виправдовує колоніальну експансію, втручання держави в економічне життя. Водночас уже в першій друкованій праці Петті далеко виходить за межі питань, що їх ставлять меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Навіть сама тільки постановка цих питань відрізняє його від меркантилістів.
Медик за освітою, він розглядає економічний лад країни, як живий організм, «політичне тіло», починаючи з’ясовувати його «анатомію». Розвиваючи нову науку, яку він називає «політичною арифметикою», або «політичною анатомією», її завдання він убачає в необхідності пояснити «таємничу природу» цілої низки явищ, з’ясувати суть економічних процесів. Слід звернути увагу, що він застосовує і новий метод дослідження економічних явищ. На відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в політичній економії.
Відрізняє Петті від меркантилістів і постановка питання про багатство. У нього багатство — це сума рухомого й нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дає перелік предметів, що, на його думку, є багатством. Поряд з конкретизацією він визначає й загальне (абстрактне) поняття багатства. Це — прибуток нації, який вона має від зовнішньої торгівлі. Джерелом багатства в нього є не сфера обігу, а праця, виробництво.
Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вартості. Саме тому К. Маркс називає його засновником класичної політичної економії в Англії. Вартість Петті трактує з позиції пропорційного обміну, що визначається затратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Він використовує термін «природна ціна», яка в нього і є, по суті, вартістю. Природна ціна певного товару визначається, за Петті, кількістю срібла, на видобуток якого і доставку в Лондон треба витратити стільки ж праці, як і на виготовлення товару.
Отже, слід звернути увагу на те, що Петті не розуміє вартість як об’єктивну реальність, як внутрішню властивість товару. Він визначає, власне, не вартість товару, а лише його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи її від ціни. Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати». У такий спосіб земля в нього теж стає фактором вартості. На цій підставі він дає ще одне визначення вартості, створеної землею і працею, — «середній щоденний прожиток дорослої людини». Відповідно вартість певної речі дорівнюватиме кількості щоденних пайків, спожитих тим, хто цю річ виготовив.
Крім «природної ціни» (вартості), Петті виділяє ще й «політичну», тобто ринкову ціну. Її величина визначається не лише затратами праці, а й попитом і пропозицією.
Аналізуючи економічні погляди Петті, необхідно проаналізувати і визначення ним інших економічних категорій. Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається вартістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці. Її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва. Процент Петті називає «грошовою рентою» і визначає його як щось похід не від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної ренти і кількості грошей в обігу.
Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства і національного доходу. Національний дохід, на його думку, створюється у сфері матеріального виробництва й у сфері послуг.
3. Виникнення класичної політичної
економії у Франції
Засновником класичної політичної економії у Франції К. Маркс називає П. Буагільбера (1646—1714). На формуванні його світогляду позначились особливості економічного розвитку Франції: панування феодалізму, слабкий розвиток промисловості, зубожіння сільського населення. В економічній теорії та в економічній політиці неподільно панував меркантилізм.
У своїх працях «Докладний опис становища Франції» (1696), «Роздрібна торгівля Франції» (1699), «Міркування про природу багатства, грошей і податків» (1707) та інших Буагільбер виступив з гострою критикою меркантилізму. Усупереч останньому він джерелом багатства вважав не обіг, а виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошував себе адвокатом сільського господарства та виступав за реформування економічної політики в інтересах аграріїв.
Справжнє багатство нації для нього — це різні корисні речі, передовсім продукти землеробства, а джерелом багатства є праця.
Теорія вартості. Проголосивши Буагільбера засновником класичної політичної економії у Франції, К. Маркс називає його (як і Петті) прихильником трудової вартості. Як же визначає вартість Буагільбер? Він виділяє ринкову ціну й «істинну», або «справедливу», вартість, що залежить від робочого часу. «Істинна» вартість одного товару визначається іншим товаром, на який витрачено стільки ж робочого часу. Отже, як і в Петті, йдеться про еквівалентний обмін. Проте на відміну від Петті, який аналізував мінове відношення між товарами і грішми, Буагільбер розглядає прямий товарообмін. Він — супротивник грошей, які, на його думку, порушують природну рівновагу товарного обміну. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе в державі.
Фізіократи — французькі економісти другої половини ХVІІІ ст., представники класичної політичної економії. Саме їх західні економісти називають засновниками політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» — природа і «кратос» — влада. Вивчаючи це питання, необхідно уяснити, чим зумовлена поява школи фізіократів саме у Франції, в економічній політиці якої неподільно панував меркантилізм. Фізіократи виступили проти меркантилізму і висунули на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала в них аграрного характеру. Фізіократи на відміну від меркантилістів були прихильниками економічного лібералізму.
Утворилася школа фізіократів наприкінці 50-х рр. ХVІІІ ст. Її представниками були: Ф. Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє де ла Рів’єр, Ж. Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф. Кене (1694—1774). Його перу належить низка економічних праць, зокрема «Економічна таблиця» (1758), «Загальні принципи економічної політики держави», «Про торгівлю» (1760), «Аналіз економічної таблиці», «Діалог про ремісничу працю», «Зауваження відносно грошового процента» (1766) та ін.
Фізіократи де в чому розвивають ідеї Буагільбера, проте їхні погляди зовсім не тотожні. Основу концепції фізіократів становить ідея «природного порядку». Мерсьє де ла Рів’єр, Дюпон де Немур визначають фізіократію як «науку природного порядку». Цю ідею розвиває і Кене. Природний порядок панує як у природі, так і в суспільстві. Закони природного порядку створено Богом, вони вигідні людству, є вічними і незмінними. Основою природного порядку в Кене є право власності.
Економічна програма фізіократів формувалась у боротьбі проти меркантилістів. Якщо останні всю увагу концентрували на аналізі явищ у сфері обігу, то фізіократи перенесли свої дослідження у сферу виробництва. Кене, зокрема, висунув ідею еквівалентності обміну за умов природного порядку. Якщо обмін є еквівалентним, то він не породжує багатства. Збагачення країни фізіократи пов’язують з матеріальним виробництвом, зокрема із сільським господарством.
Основою економічної системи Кене є учення про «чистий продукт». Це надлишок продукції над витрати виробництва. Створюється він лише в сільському господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати споживні вартості. У промисловості відбувається не збільшення натуральних вартостей, а лише їх складання, комбінування, зміна форм.
Отже, необхідно уяснити, що «чистий продукт» у Кене має натуральну форму, він є дарунком природи, а вартість обмежується споживною вартістю. «Чистий продукт» у фізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники. Саме тому фізіократи виступали за проведення податкової реформи з наміром усі види податків замінити одним — поземельним.
Із поняття «чистого продукту» фізіократи виводили і своє розуміння продуктивної й непродуктивної праці. У них продуктивною є праця, що створює «чистий продукт», тобто праця в сільському господарстві, інші види праці вони оголошували «безплідними». Відповідно до цього Кене здійснює й поділ суспільства на класи. Він виділяє три класи: продуктивний — землероби, непродуктивний — виробники, що зайняті всіма іншими видами праці, і власники.
Капітал фізіократи розглядають в уречевленій формі. Аналізуючи цю категорію, слід звернути увагу на розмежування фізіократами складових капіталу, залежно від способу перенесення вартості на готовий продукт різними частинами капіталу. Отож, у фізіократів ми бачимо вже (хоч іще в зародку) розуміння поділу капіталу на основний і оборотний.
Гроші в Кене не мають товарного походження. Це лише засіб, що полегшує обмін. Виступаючи проти меркантилістів, які ставили гроші в центр усіх економічних програм, фізіократи досить зневажливо ставились до цієї економічної категорії. Зокрема Кене виступає проти нагромадження грошей, оскільки це — безплід не багатство.
Економічна таблиця Ф. Кене. Геніальною ідеєю назвав К. Маркс спробу Кене проаналізувати процес відтворення всього суспільного капіталу. Відтворення і обіг суспільного капіталу Кене викладає у своїй знаменитій «Економічній таблиці». У ній знайшли відображення всі сторони економічного вчення Кене: «чистий продукт», капітал, гроші, продуктивна й непродуктивна праця тощо. Розглядаючи це питання, слід звернути увагу на ті методичні засади, з яких виходить Кене в своєму аналізі. Відповідно слід простежити, як відбувається рух суспільного продукту, як він у процесі обігу розподіляється між трьома класами і як формуються передумови відтворення. Це питання бажано роз-
глянути не лише за підручником, а й за першоджерелом.
А. Тюрго (1727—1781) — продовжує розвивати ідеї фізіократів. «Чистий продукт» він називає «фізичним даром родючості», «чистим даром» понад заробітну плату. Якщо у фізіократів він є даром природи, то в Тюрго він — результат більшої продуктивності праці робітника в сільському господарстві.
Цінність він пов’язує з корисністю речі, її здатністю задовольняти потреби. Цінність або «природна ціна» не має внутрішньої субстанції. Це величина відносна. У процесі обміну відбувається обмін рівновеликими цінностями. Проте суб’єктивно кож ний з учасників обміну одержує більше, ніж віддає (порівняйте визначення цінності Тюрго з визначенням Буагільбера).
Ціна в Тюрго залежить від попиту і пропозиції. Капітал — нагромаджена цінність. Капіталісти (промислові, торгові, позичкові), пише Тюрго, сконцентрували в своїх руках рухоме багатство (засоби виробництва, предмети споживання, гроші). Нагромадження багатства цей клас здійснив за рахунок власної ощадливості. Отже, первісне нагромадження капіталу, на думку Тюрго, є результатом ощадливості.
Прибуток він (на відміну від Кене) розглядає, як самостійний вид доходу і називає правомірним прибуток промислового капіталіста й торговця, пояснюючи це тим, що без рухомого капіталу неможливе жодне виробництво. Капітал також сприяє збільшенню «чистого продукту». Капіталіст, авансуючи капітал, ризикує втратити його. Саме тому Тюрго прибуток промислового капіталіста й торговця вважає «заробітною платою за працю, турботи, ризик». Виправдовує він і процент. Правомірність процента виводилась Тюрго з порівняння процента як «ренти тимчасової» з «вічною рентою» — земельною, яку власник капіталу міг би мати, купивши землю. Процент, як і прибуток, у нього — це частина «чистого прибутку».
У Тюрго вже є певне розуміння товарної природи грошей. Проте він їх розглядає як звичайні товари і стверджує, що в кожному товарі закладено потенційні гроші.
Аналізуючи погляди Тюрго, слід звернути увагу на те, що він був не лише теоретиком, а й практиком, який намагався втілити в життя ідеї фізіократів.
4. Економічне вчення А. Сміта
А. Сміт (1723—1790) видатний англійський економіст, який започаткував систематизований виклад політичної економії. 1776 року він опублікував працю «Дослідження про природу і причини багатства народів», яка здобула світової слави.
Наслідуючи філософів-просвітителів, котрі за вихідний пункт своєї системи брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою наукове завдання її комплексного дослідження. У «Багатстві народів» він досліджує «людину економічну», однак не ізолює її від інших аспектів людського життя.
Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі, як трудове походження життєвих благ, схильність до обміну послугами або результатами своєї праці, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.
Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати заради них «дозвіллям, свободою, спокоєм». Схильність до обміну зумовлює те, що люди через поділ праці концентрують свою діяльність на певній її формі, що підвищує її продуктивність. Керуючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, людина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для всього суспільства.
Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», Сміт підкреслює, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємо дією господарської діяльності людей керує «незрима рука», яка забезпечує загальну гармонію через «вільну гру» приватних інтересів, тобто економічне життя людей підпорядковується об’єк тивним закономірностям.
Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, «вільної гри» господарських сил, невтручання держави в економічне життя. Водночас Сміт визнає роль держави у виконанні таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо.
Сміт брав собі за мету дослідити природу і причини багатства народів. Проте його працю під такою назвою присвячено, по суті, розгляду умов зростання багатства, умов збагачення нації. Він аналізує низку економічних категорій і понять, що становлять основу цих процесів.
Свій твір Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном, і фізіократів, які пов’язували його із сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — працю. Вирішальний фактор зростання багатства й «загального добробуту» він убачає в поділі праці, який веде до «величезного збільшення продуктивності всіх різноманітних занять і мистецтв».
З’ясувавши, якого значення надає Сміт поділу праці, що забезпечує зростання її продуктивності, а отже, і багатства, слід зрозуміти для себе, чим, на його думку, це зумовлюється. Крім того, необхідно звернути увагу на те нове, що вніс Сміт у розуміння поділу праці. Він починає аналіз з поетапного поділу праці в мануфактурному виробництві голок і через фаховий поділ, аналіз економічних функцій класів виходить на суспільний поділ праці, пов’язуючи його зі зниженням витрат. Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не розумів його причин. Поділ праці у нього породжується тільки «схильністю до обміну», а міра поділу праці завжди обмежується місткістю ринку.
Поділ праці та обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям у Сміта є гроші. Слід зазначити, що він наголошує на товарному походженні грошей, визначає їх функції. Головною він називає функцію грошей як засобу обігу. За Смітом, гроші є «великим колесом обігу» і вони відрізняються від товарів, які обертаються з їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, котрі золото і срібло вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід суспільства — це товари, а не гроші. Для здешевлення обігу Сміт пропонує замінити золото і срібло паперовими грошима.
Теорія вартості. Сміт, як і інші економісти тієї доби, вживає термін «цінність», а не «вартість». Цінність у нього має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше він називає «цінністю в споживанні», друге — «цінністю в обміні». Це вже є фактичним визначенням споживної й мінової вартості. З допомогою так званого парадокса води і діамантів Сміт пояснює різницю між споживною і міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в обміні, і навпаки.
Аналізуючи визначення цінності А. Смітом, слід з’ясувати кілька питань. Як заявляє сам автор, він намагається показати: а) дійсне мірило вартості; б) з яких частин вона складається; в) ті обставини, що призводять до відхилення ринкової ціни від природної.
Мінову, або природну, цінність товару Сміт визначає через працю. Але таке визначення, на його думку, є справедливим лише для «раннього, примітивного» суспільства, коли ще не було поділу праці. За таких умов індивідуальна праця втілена в товарі, відповідала його купівельній силі. Отже, обмін був завжди еквівалентним.
З розвитком поділу праці ситуація змінюється. Обмін стає необхідним, і багатство особи, як зазначає Сміт, визначається її можливістю одержувати продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов мінова цінність товару для товаровиробника визначатиметься кількістю чужої праці, яку він може одержати в обмін на одиницю свого товару. Товаровиробник, на його власний погляд, одержує більше праці, ніж віддає. Те саме відбувається із супротивною стороною. У такий спосіб Сміт фактично запроваджує поняття суб’єктивної цінності, проте виводить його не з принципу корисності (як це зробила майже на 100 років пізніше австрійська школа), а з принципу праці. Головне в теорії цінності Сміта — ідея економії праці.
Щодо складових ціни товару, то, якщо ціна визначається працею, нелогічною, на перший погляд, є сама постановка питання. Річ, однак, у тім, що Сміт чітко бачив різницю між обміном товарів у первісному суспільстві і за умов простого товарного виробництва, коли виробники обмінювалися працею, уречевленою в товарах, і обміном за умов капіталізму, коли відбувається обмін живої та уречевленої праці. Робітники продають свою працю, котра так само, як і інші товари, має «справжню й номінальну ціну» (номінальна й реальна заробітна плата). За цих умов, пише Сміт, порушується закон еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує уречевленої. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з двох частин: заробітної плати і прибутку капіталістів. Третьою складовою цінності, за Смітом, є рента. Їх Сміт називає першоосновою будь-якої мінової цінності. Отже, цінність у нього — це сума первинних доходів: заробітної плати, прибутку і ренти. Усі вони мають єдину ціннісну субстанцію — працю, уречевлену в товарах, які одержують через обмін. З’ясовує Сміт і причини відхилення ринкової ціни (за якою продається товар) від природної (грошового виразу цінностей). Факторами, що впливають на це відхилення, є попит і пропозиція. За умов природного стану (вільної конкуренції) вони зумовлюють тяжіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги, тоб то встановлення ринкової ціни. Аналізуючи це питання, необхідно чітко з’ясувати також позицію Сміта щодо людського втручання в економічний процес і його наслідків.
Класи і доходи. Відповідно до визначених первинних доходів (їхніх джерел) Сміт виділяє три класи суспільства: найманих робітників, землевласників, капіталістів-підприємців.
Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати кількістю засобів існування робітника і його сім’ї. Нормальний рівень заробітної плати підтримується ринковим механізмом і залежить від попиту і пропозиції на ринку праці. Сміт був прихильником високої заробітної плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.
Прибуток у Сміта має трудове походження. Він його визначає як різницю між заново створеною вартістю і заробітною платою, тобто як результат неоплаченої праці. Він заперечує тим, хто називає прибуток оплатою праці з нагляду й управління, і зазначає, що прибуток має інші джерела і залежить від величини капіталу, використовуваного у виробництві. Праця з нагляду й управління на двох підприємствах, пояснює Сміт, може бути однаковою, а прибуток абсолютно різним, оскільки різною є величина авансованого капіталу. З прибутку Сміт виводить і процент, як похідний прибуток.
Земельна рента, на думку Сміта, — це плата за користування землею. Її причиною він називає приватну власність на землю. Є в Сміта й елементи фізіократичного трактування земельної ренти як наслідку дії сил природи, що їх землевласник надає в користування фермеру. Праця в сільському господарстві, писав Сміт, продуктивніша, бо тут поряд з людиною працює природа. Сміт бачив різницю в родючості й місцезнаходженні земельних ділянок і її вплив на величину ренти. Розглядав він також залежність ренти від капіталовкладень. Проте Сміт ще не розумів й не розрізняв суті понять диференційної й абсолютної ренти. Він визначає монопольну ренту (хоч не вживає цього терміна), що виникає тоді, «коли кількість землі, котра може бути пристосована під якусь особливу культуру, занадто мала для задоволення реального попиту». Оплачує цю ренту споживач.
Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Передовсім слід зазначити, що Сміт називає продуктивною будь-яку працю, незалежно від того, до чого її прикладено. Щодо критеріїв її визначення, то в Сміта таких два. Перший — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він обробляє, праця служника не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної праці витрачається капітал, а непродуктивної — дохід. Другий критерій визначення продуктивної і непродуктивної праці пов’я зується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця — праця робітника — закріплюється і реалізується в певному предметі або товарі, що придатний для продажу. А праця служника не закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають у момент їх надання. Згідно з цим уся сфера нематеріального вироб ництва визнавалася непродуктивною. Такий висновок Сміта багато хто з його сучасників піддавав справедливій критиці. Проте К.Маркс сприйняв його, хоч і з певними застереженнями. Цим, головно, і пояснюється те, що саме такий підхід став основним критерієм розрахунків національного доходу в СРСР.
Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції (не використаний на споживання), що дає прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Капітал він поділяє на основний (машини, знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі, «людський капітал» тощо) і оборотний (гроші, запаси продовольства, сировини, готової продукції на складах).
Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті, основна ідея його праці. Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості. Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений для утримування продуктивних робітників. Зростання кількості продуктивних робітників і підвищення продуктивності їхньої праці збільшує річний продукт нації.
Цінність річного продукту нації складається лише з доходів. Такий підхід Сміта до визначення мінової цінності сукупного суспільного продукту в марксистській літературі одержав назву «догми Сміта». Сміта звинуватили в тім, що він не включає перенесену вартість у вартість сукупного продукту. Проте Сміт виходив із того, що матеріальні витрати (перенесена вартість) — це не що інше, як чиїсь доходи, отримані на попередніх стадіях виробництва.
Сміт чітко розрізняє валовий і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розуміє весь річний продукт країни. Чистий дохід — це нова цінність.
Як прихильник економічного лібералізму Сміт виступає за свободу міжнародної торгівлі, критикує протекціонізм. Він обґрунтовує теорію абсолютних переваг, відповідно до якої поділ праці також у сфері міжнародного обміну є важливою передумовою підвищення продуктивності та прибутковості виробництва. На його думку, існує природний розподіл виробництв між різними країнами, що відповідає їхнім взаємним інтересам. А протекціонізм перешкоджає отриманню з цього належного зиску.
У підсумку варто зазначити, що заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він започаткував системний виклад політичної економії. Він підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок інших, він набирає загрозливого для суспільства характеру, тобто ринковий механізм створює гармонію лише тоді, коли його обмежено відповідними правовими та інституціональними рамками.
І не випадково англійський історик економічної думки М. Блауг писав, що «Сміту немає рівних ні у ХVІІІ, ні в ХІХ ст., за глибиною і точністю проникнення в суть економічного процесу, економічною мудрістю…»
5. Економічне вчення Д. Рікардо
Д. Рікардо (1772—1823) — видатний представник класичної політичної економії. Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1827 р. було опубліковано його головну працю «Основи політичної економії та оподаткування». У цій праці (і не тільки в цій) Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він розробляє економічну програму буржуазного розвитку, бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії із землевласниками.
Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу багатства між класами. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо — розподіл багатства на заробітну плату, прибуток і ренту і вплив його на зростання багатства. Отже, розподіл він уважає фактором зростання. Вихідним пунктом дослідження в нього, як і в Сміта, є мінова вартість.
Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоч і є абсолютно необхідною для визначення останньої. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, потрібної для їх добування. Перше джерело — рідкісність, стосується незначної кількості товарів (мистецькі твори тощо). Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею.
Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення «працею, що купується». Не сприймає Рікардо і тлумачення Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи. Водночас Рікардо заявляє, що на цінність товарів впливає не лише праця, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Проте (на відміну від Сміта) він трактує цю категорію позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом.
У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він уважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару, а позначаються лише на величині прибутку.
Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли розв’я зував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається його розмірами, а норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до затрат живої праці. Тоді у галузях, де переважала б ручна праця і були більшими її витрати, створювалась би більша цінність, ніж у галузях зі значним основним капіталом. Щоб подолати цю суперечність Рікардо відмовляється від твердження, що заробітна плата не впливає на ціни. Він висновує, що зростання номінальної заробітної плати збільшує цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або з допомогою малої кількості техніки, і навпаки. Саме в такий спосіб вирівнюється норма прибутку, незалежно від статей витрат.
Рікардо в основному дотримувався трудової теорії вартості, хоч і розумів, що вона не може повністю пояснити співвідношення товарних цін. Але вона була зручною для аналізу проблеми протягом нетривалих часових періодів.
Підхід Рікардо до визначення цінності зазнав гострої критики з боку економістів, які підкреслювали працезатратний характер його концепції. Слід звернути увагу на це питання, адже в СРСР саме ця затратна концепція в теорії виявилася як розтратна практика в народному господарстві.
Рікардо також розрізняє «природну» й «ринкову» ціну. Під «природною» він фактично розуміє цінність, під «ринковою» — ціну. Ринкові ціни відхиляються від природних під впливом попиту і пропозиції.
Гроші. Теорію грошей Рікардо будує на засадах своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото, цінність котрого, як і будь-якого іншого товару, визначається затратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Використання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу.
Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії, як уже зазначалось, Рікардо вважає розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку й ренти.
Заробітна плата в Рікардо — це дохід робітника, плата за працю. Праця як товар також має природну й ринкову ціну. Природна ціна визначається цінністю засобів існування робітника і його сім’ї. Вона змінюється з часом і є різною в різних країнах. Рікардо притаманна тенденція обмежувати природну ціну праці ціною мінімуму засобів існування.
Ринковою ціною праці є та, що фактично виплачується робітникам. Рікардо ставить її в залежність від попиту і пропозиції, тобто узалежнює рух заробітної плати від руху народонаселення. З розвитком суспільства становище робітників буде погіршуватись. Це зумовлюватиметься, на думку Рікардо, зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства, що спричинятиме зростання цінності останніх. А грошова заробітна плата коли й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Він виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягає на необхідності скасування законів на захист бідних.
Прибуток у Рікардо — це перевищення цінності над заробітну плату. Він виступає в нього то як породження капіталу, то — як праці.
Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. З розвитком суспільства вона має тенденцію до зниження. Ця тенденція зумовлена тим, що продуктивність праці в сільському господарстві зменшується (дія «закону спадної родючості ґрунту»), що призводить до зростання цін на продукти харчування і зростання заробітної плати. Відповідно відбувається зниження прибутку. Фактором, що протидіє спаданню норми прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних сил.
Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «частку продукту землі, яка виплачується землевласнику за користування першопочатковими й такими, що не руйнуються, силами ґрунту». Ренту він пов’язує з приватною власністю на землю. Основний постулат Рікардо полягає в тім, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість неоднакова. Зі зростанням кількості населення починається обробіток і менш родючих та гірше розміщених земельних ділянок. У такому разі зростатимуть витрати виробництва сільськогосподарської продукції. Це відбуватиметься доти, доки на найгіршій земельній ділянці витрати виробництва не зрівняються з ринковою ціною. Така ділянка ренти не дає. Однак обробіток гірших земель забезпечує зростання ренти на ліпших ділянках.
Аналізує Рікардо і можливість збільшення витрат виробництва на одній ділянці для одержання такої самої величини додаткового продукту, що й на іншій. Розглянуті Рікардо види ренти К. Маркс назвав диференційною рентою. Величина ренти в Рікардо — це перевищення цінності над середній прибуток.
Теорія ренти Рікардо відіграла велику роль у боротьбі промислової буржуазії проти землевласників. Буржуазії імпонував висновок Рікардо про те, що в підтриманні високих цін на хліб заінтересовані лише землевласники, бо це забезпечує їм високу ренту. Промислова буржуазія використала теорію ренти Рікардо для обґрунтування вимоги скасування хлібних законів.
Проблема відтворення і криз. Рікардо поділяє погляди Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз. Посилаючись на Сея, Рікардо стверджує, що попит обмежується лише виробництвом. Кожна людина виготовляє продукцію або для власного споживання, або на продаж. Отже, продукти завжди ку пують за інші продукти чи послуги. Гроші є лише «мірилом, за допомогою якого відбувається обмін». Рікардо допускав можливість надвиробництва в окремих галузях. Але його він розглядав як тимчасове і таке, що спричиняється неправильним розподілом ресурсів, прорахунками підприємців.
Теорія порівняльних переваг. Велика заслуга Рікардо полягає в розробленні теорії порівняльних витрат, як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Він першим з економістів розробив теорію міжнародної торгівлі з теоретичного боку і показав, чим вона відрізняється від внутрішньої торгівлі: якщо внутрішня торгівля зумовлюється тенденцією вирівнювання норми прибутку, то зовнішня — «порівнянними витратами». Сміт сформулював тезу про «абсолютні переваги», а Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов, коли різні країни мають тільки відносні переваги щодо виготовлення тих чи інших товарів, тобто абсолютні переваги лише щодо якогось одного фактора виробництва.
Рікардо, як і Сміт, — видатна, хоч і суперечлива постать в історії економічної думки. Понад півстоліття його теорія панувала в економічному житті Англії. Аналізуючи економічні погляди Рікардо слід врахувати оцінку, яку дали йому видатні економісти. К. Маркс уважав праці Рікардо і Сміта вершиною класичної (наукової) політичної економії. Натомість Д. М. Кейнс популярність Рікардо назвав «явищем загадковим» і пояснював її тим, що теорія вченого імпонувала владі. Саму ж теорію Кейнс назвав непридатною для наукових прогнозів. Англійський економіст Блауг, порівнюючи внесок у розвиток економічної теорії Сміта і Рікардо, писав, що «Багатство народів» містить більше суттєвих узагальнень щодо функціонування економічної системи, ніж «Ос нови» Рікардо. Заслуга останнього в тім, що він «винайшов техніку економічної науки», заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.
Тема 4. Еволюція класичної політичної
економії в першій половині XIX століття.
Завершення класичної традиції
На межі ХVIII—ХIХ ст., коли повністю сформувались капіталістичні відносини, у класичній політичній економії сталися помітні зміни. Ці зміни поки що не зачіпали засадничих принципів економічних досліджень, але все ж були досить суттєвими, причому настільки, що згодом стали відправними на шляху формування нових підходів до досліджень, передумовою виникнення маржиналізму, а потім і неокласики. Вони були спричинені тим, що капіталізм почав виявляти ознаки, котрі разюче суперечили економічному оптимізму Сміта та Рікардо.
Так, Сміт уважав, що численне населення є запорукою багатства суспільства, бо основою товарів — вартостей є жива праця. Проте за сформованого капіталізму товари виробляють за допомогою машин, а використання живої праці дедалі обмежується. Механізація виробництва спричинила таке явище, як «надлишкове населення» (безробіття). Отже, цю тезу Сміта неодмінно треба було переглянути. Водночас стала сумнівною і теорія вимірювання вартості лише затратами живої праці. Крім того, об’єктом дослідження у Сміта є матеріальне виробництво, де, на його думку, створюються товари (матеріалізується жива праця) — основа багатства суспільства. Економічний прогрес суспільства, за Смітом, — це виробництво якомога більшої кількості товарів. Тому він не приділяв особливої уваги іншим сферам, зокрема розподілу, обміну та споживанню.
Широке використання машин могло, й справді, забезпечувати безперебійне виробництво. Але вже перші кризи надвиробництва, коли населення не спроможне було купувати вироблені товари (через низькі доходи), показали, що розподіл має не менш важливе значення, і в будь-яких теоретичних міркуваннях необ хідно враховувати не лише потреби виробництва, а й відповідні обсяги споживання. Негайного теоретичного розв’язання потребували проблеми доходів: прибутку, заробітної плати, ренти. Для цього необхідно було дослідити сферу обміну і споживання.
Нагадаємо, що Сміт визнавав створення вартостей лише в матеріальному виробництві, а їх споживання — у невиробничій сфері. Проте дослідження сфери обміну довело, що в обміні беруть участь не лише товари, а й послуги — продукт праці в невиробничій сфері. Щоправда, послуги не мають матеріалізованого вигляду, але, як і матеріальні речі, потребують вимірювання, цінового вираження і, безперечно, доходів для їх придбання. Це суперечило засадам ототожнення категорії вартості і категорії матеріальних цінностей, а отже, робило сумнівною тезу Сміта про товарну природу багатства і способи його вимірювання через вартість.
У Сміта вартість — основа економічного врівноваження та економічного розвитку: принцип конкурентності базується на конкуренції вартостей. На ринку виграє той виробник, чиї товари мають меншу вартість.
Проте, коли визнати, що процес обміну поширюється не лише на товари, а й на послуги, вартість яких неможливо визначити, але які мають ціну, то постає питання про те, що ж саме є пріоритетним в економічних дослідженнях: ціна чи вартість.
Слід, однак, мати на увазі, що тоді представники класичної школи ще не піддавали сумніву твердження Сміта щодо вартості як центральної категорії політичної економії: вони всіляко намагалися довести існування абсолютного зв’язку між ціною та вартістю.
«Нова хвиля» в класичній школі. Беручи загалом, названих проблем у своїх працях торкаються всі економісти-класики, які вважали себе послідовниками Сміта та Рікардо, не маючи, проте, на меті спростувати класичне учення, а лише намагаючись уточнити певні його положення або пристосувати його до сучасних їм реалій.
До низки економістів-класиків, яких заведено вважати «економістами нової хвилі», належать: англійці Д. Мак-Куллох та Д. Мілль (ортодоксальні послідовники та популяризатори вчень Сміта і Рікардо), Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Мілль; французи — Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа; американець — Г. Ч. Кері.
Ліпшому розумінню особливостей політичної економії в трактуванні економістів «нової хвилі» сприятиме ознайомлення з особистим внеском кожного з них у економічну теорію. На жаль, в економічній літературі бракує узагальненого викладу їхніх доктрин.
Дуже важливо, у світлі вищенаведених проблем, розібратися, чому той чи той автор стільки уваги приділяє категоріям вартості, ціни, капіталу, прибутку, заробітної плати, ренти, бо це дасть можливість зрозуміти, як саме представники «нової хвилі», не спростовуючи класичних принципів, закладали основи нової політичної економії.
Водночас, потрібно спробувати, узагальнюючи розрізнені дані про суть економічного вчення того чи того автора, змалювати загальну картину класичної політичної економії тієї доби. Слід також з’ясувати, що є спільним і які відмінності існують між класичною економічною теорією в різних країнах, і чим це зумовлено.
1. Політична економія в Англії
Виникнення нових ідей в англійській класичній політичній економії пов’язується з періодом, що ознаменувався переходом від мануфактурної стадії виробництва до машинної.
Проте багато хто з англійських авторів навіть у цей час ортодоксально сприймав класичні догмати. Так, економічні погляди Д. Мілля (1773—1836) та Д. Мак-Куллоха (1789—1836) характеризуються намаганням цих авторів популяризувати класичне вчення. Але, пояснюючи окремі положення теорії Сміта і Рікардо, вони демонстрували і власне розуміння окремих категорій.
Так, вивчаючи основні положення теорії Д. Мілля, слід звернути особливу увагу на те, як автор трактує заробітну плату. Очевидно, що він пов’язує її розміри не з вартістю робочої сили, а з її ціною, яка визначається чинниками пропозиції робочої сили та розмірами авансованого капіталу. Так само і трактування Міллем прибутку як продукту функціонування капіталу суперечить класичній трудовій теорії вартості. Цікавим є ставлення Д. Мілля до такої форми доходу, як рента, що його Д. Мілль уважає паразитичним. Сам факт виникнення ренти без будь-якої участі землевласника глибоко вражав Мілля, бо наочно свідчив, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспільного продукту, не маючи жодного відношення до його створення.
Це дало підставу Міллю дійти висновку, що клас землевласників не заінтересований у прогресивному розвиткові землероб ства, оскільки зростання продуктивності праці, котре протистоїть закону — тенденції спадної родючості ґрунтів, спричиняє зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а отже зменшення ренти. Але кожний землевласник, наголошує Мілль, заінтересований, щоб продуктивність праці саме на його ділянці була вищою, ніж на інших, оскільки надлишок продукту позитивно позначатиметься на розмірі ренти.
Щоб обмежити можливості отримання землевласниками дармового доходу, він пропонує встановити для них конфіскаційний рівень державних податків, що призвело б до скасування земельної власності, тобто до фактичної націоналізації землі.
Слід звернути увагу на теорію грошей Мілля. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому й не ставив питання про чинники вартості грошей. Проте він стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку.
Уважний аналіз трактування, яке дає Мілль класичним категоріям, свідчить, що, усупереч декларованій ним відданості класичним догматам, він робить крок у напрямку нової теорії.
Так само й Д. Мак-Куллох, намагаючись узгодити теорію
А. Сміта з новими реаліями, фактично спростовує низку її принципових положень. Щоб переконатись у цьому, треба проаналізувати його трактування вартості в тій частині, яка стосується її субстанції.
Якщо Мілль дотримувався думки, що у створенні вартості бере участь уречевлена праця, то Мак-Куллох доповнює це положення. Він відносить до чинників вартості всі сили (машини, природу, тварин), які, хоч і своєрідно, але «працюють». На його думку, це не суперечить теорії Рікардо, а навпаки доводить, що всі складові виробництва можна розглядати крізь призму праці.
Прибуток Мак-Куллох розглядає як породження уречевленої праці, землі та інших дармових сил. Тому він вважає за неможливе включення прибутку (поряд із заробітною платою) у витрати виробництва. Це (фактично єдине) розходження з доктриною Рікардо Мак-Куллох постійно обстоював, не розуміючи, що підриває тим самим найголовніші засади трудової теорії вартості.
Аналізуючи погляди Мак-Куллоха, слід звернути увагу на те, що він старанно захищав слабкі сторони доктрини Рікардо. Він обстоював тезу про неможливість криз надвиробництва, теорію реалізації, кількісну теорію грошей тощо.
Сучасна західна економічна література оцінює Д. Мілля та Д. Мак-Куллоха як економістів, котрі догматично сприйняли теорію Рікардо і, невдало популяризуючи її, тим самим сприяли її вульгаризації.
Економічні концепції Т. Мальтуса (1766—1834) трактуються сучасними західними економістами-теоретиками як революційні для свого часу. Це стає зрозумілим, коли порівнювати ці концепції з поглядами його попередників.
Важливе місце в економічній концепції Мальтуса посідає теорія народонаселення. Вивчаючи її, слід звернути увагу на два моменти. Передовсім ця теорія та її автор стали об’єктами нищівної критики. Мальтуса не безпідставно звинувачували в зайвому песимізмі. Однак ця критика мала дещо однобічний характер: цілком ігнорувалась та обставина, що теорія народонаселення бу ла для Мальтуса лише передумовою для розроблення цілої низки економічних та соціальних доктрин.
Отже, не варто шукати основоположних ідей учення Мальтуса лише в його праці «Нарис про закон народонаселення». Вона зовсім не є його основним науковим доробком. Проте навіть і тут міститься кілька положень, що заперечують твердження Сміта про трудове походження суспільного багатства.
Суть економічної теорії Мальтуса викладено в праці «Принципи політичної економії, розглянуті в контексті їх практичного застосування» (1820). Саме ця праця і стала, власне, майже революційним оновленням класичної політичної економії.
Треба усвідомити, що Мальтус будує свою економічну теорію зовсім інакше, ніж Сміт і Рікардо, намагаючись змалювати картину збалансованого розвитку економіки, віднайти відправну точку економічного розвитку і простежити взаємозв’язок усіх економічних категорій з цією відправною точкою (базовим явищем).
За таку точку він бере витрати капіталу на розвиток виробництва (інвестиції) і показує, як на інтенсивність інвестування впливають розподіл, доходи (у трьох їхніх формах), заощадження і споживання. Не обходить він увагою і монетарний підхід до визначення причин економічного самоврівноважування, зокрема інвестиційних.
Тут варто нагадати, що в центрі теорії економічної рівноваги Сміта була вартість. Пізніші автори вважатимуть, що таким стабілізатором є ціна, яка змінюється під впливом попиту і пропозиції.
І лише на початку ХІХ ст. економісти дійдуть висновку, що най-
ефективнішим регулятором економічної рівноваги є інвестиції.
Мальтус був одним із перших науковців, який надавав проблемі економічної рівноваги важливого значення і в такий спосіб став першовідкривачем макроекономічних залежностей.
Отже, вивчаючи трактування Мальтусом уже знайомих нам економічних категорій, потрібно особливу увагу звернути на те, як воно «працює» на його макроекономічну теорію.
Необхідно звернути увагу й на ту обставину, що Мальтус не був абсолютним прихильником теорії ринкового саморегулювання: зокрема, він уважав за можливе коригування попиту через вплив на заробітну плату.
Учення Мальтуса містить багато цікавих положень, що роблять його цілком оригінальним. Це стосується і його теорії ренти, і теорії міжнародної торгівлі, і проблеми циклічності економічного розвитку.
Кризи надвиробництва він пов’язував з реалізацією виготовленого продукту, тобто з попитом. Попит забезпечується за рахунок заробітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на споживання капіталіста, а також частини заощаджень, що не знайшли іншого застосування. Проблеми реалізації надлишку вирішують «треті особи», до яких Мальтус відносив землевласників, духівництво, урядовців. Непродуктивне споживання «третіми особами», які нічого не виробляють, на його думку, є основою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності економічного розвитку.
Багато нового вніс у класичну політекономію Н. Сеніор (1790—1864). Він підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу певних економічних явищ. На відміну від Сміта Сеніор не брав собі за завдання побудову завершеної соціальної філософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивченням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса. Теорію політичної економії викладено, головно, у його книжці «Політична економія» (1850).
Теорія вартості. Об’єктом дослідження політекономії, на думку Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можна обмінювати або які мають вартість. Обмінювати чи передавати з рук до рук можна речі, які є в обмеженій кількості і мають властивість бути корисними.
Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність, та обсяг пропозиції. У сукупності вони визначають цінність багатства. Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, зокрема, поняттю граничної корисності, але він окреслює проблему в цілому, тому його не можна вважати засновником суб’єктивної теорії вартості.
Першим чинником вартості (цінності) він вважає корисність тобто попит, другим — рівень доступності блага, його пропонування. Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробництва. Сеніор критикує визначення вартості Смітом та Рікардо, які обмежують фактори вартості лише затратами праці. На погляд Сеніора, трудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими).
Витрати виробництва під впливом, яких формується в Сеніора вартість, включають прибуток, процент та заробітну плату. Їх він визначає через суб’єктивну категорію «здержливості», тобто своє рідної «жертовності» обох суб’єктів виробництва — капіталіста та найманого робітника. Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радощах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Така «здержливість» сама собою не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталістам, так і робітникам. Ця винагорода набуває форми заробітної плати та прибутку.
Отже, вивчаючи економічні погляди Сеніора, слід зосередити увагу на тій обставині, що він одним з перших зрозумів, що багатство суспільства зростає не лише тоді, коли використовується більше живої праці, а й тоді, коли застосовуються більші обсяги капіталу (тобто багатство має не лише трудове походження). Щоб узгодити трудову теорію вартості з проблемами економічної практики, він пропонує нове розуміння субстанції вартості — величину вже згадуваної «здержливості» (її ще називають «утримуванням».
Це видається логічним, бо уможливлює пояснення природи доходів капіталіста (утримується від споживання прибутку, отже, жертвує ним заради виробництва нових вартостей, що дорівнюють величині його «здержливості»), природу заробітної плати (розмір пожертви робітника, який виробляє вартості) і навіть ренти (ідентичній внеску землевласника у виробництво).
Крім того, такий підхід дав змогу Сеніору причислити до розряду вартостей усі корисні речі, які є в обмеженій кількості і можуть підлягати обміну.
Щоб ліпше зрозуміти, як саме використовується Сеніором його теорія «здержливості», необхідно проаналізувати докази, що приводять його до нових висновків, а саме:
Сеніор фактично абстрагується від вартості й аналізує виробництво та розподіл як такі, що базуються на ціновому регуляторі. Про це свідчить і дослідження ним ціни в контексті проблеми монополізації виробництва. Безперечно, його теорія ціни значно випередила свій час.
На особливу увагу заслуговує також монетарна теорія Сеніора, яка, по-перше, синтезувала всі сформульовані на той час теорії грошей, а, по-друге, стала новим словом в економічній науці, оскільки вперше поставила питання про грошовий чинник економічної рівноваги. Так само, як і Т. Мальтуса, його можна вважати засновником макроекономічної теорії.
Ми вже казали, що праці економістів «нової хвилі» завершили класичну традицію. Уже в Мальтуса та Сеніора можна знайти певні положення й висновки, які незаперечно свідчать про початок перетворення класичної політекономії на теоретико-прикладну науку, для котрої, крім абстрактного аналізу, характерними стають макро- та мікроекономічний аналіз. Метою такого аналізу є формулювання засад раціональної економічної політики.
Найвиразнішою у цьому розумінні є теорія суспільного розвитку, сформульована Дж. С. Міллем (1806—1873), яка синтезувала всі теорії класичної школи (англійських, французьких, американських економістів), у тім числі й теоретиків «нової хвилі». Мілль також урахував особливості вчення Сміта як загальносоціальної теорії, збагативши економічну науку розумінням того, що економічні процеси відбуваються в певному соціальному середовищі, тому поступальний економічний розвиток залежить і від соціальної рівноваги.
Дж. С. Мілль був першим, хто синтезував класичні визначення економічних явищ із нововведеннями, які здійснили класики «нової хвилі» під впливом реальних змін в економіці, і передо-
всім спромігся розмежувати закони виробництва, які він уважав об’єктивними, та закони обміну і розподілу, що залежать, на його думку, від суб’єктивних і загальносоціальних чинників.
Погляди Мілля було викладено в праці «Принципи політичної економії…» (1848), яка протягом другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для економістів. Ця праця складається з п’яти книжок: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду».
Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, центральною проблемою праці Мілля. Проблему вартості він розглядає у зв’язку з проблемами обміну товарів. На його думку, значно важливіше значення має співвідношення факторів виробництва, тобто праці, природних ресурсів та капіталу. Він розрізняє фізичну та розумову працю і вважає продуктивною ту працю, що створює багатство. Непродуктивна праця не робить світ багатшим у матеріальному плані.
Капітал — це раніше нагромаджений матеріальний продукт праці. Він авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили. Мілль розрізняє основний та оборотний капітал. Капітал у нього — найважливіший фактор економічного зростання.
Заробітна плата у Мілля не має однозначного визначення. Він характеризує її або як частину капіталу, котру витрачають безпосередньо на купівлю робочої сили, або як плату за працю.
Прибуток — це винагорода за стримування від споживання. Розміри прибутку він узалежнює від праці, прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зумовлений неефективним виробництвом.
Вартість, як уже зазначалось, не відіграє в нього тієї ролі, що в класиків. На його думку, тему вартості фактично ними вичерпано, і всі проблеми політичної економії Дж. С. Мілль пов’язує з рухом цін.
Ціна може означати як корисність, так і купівельну спроможність, тобто і ціну користування, і ціну обміну. Його ціна — це завжди ціна обміну, вона визначає вартість речей відносно грошей, тобто ту кількість грошей, які можна обміняти на річ. Ціну Мілль часто трактує як вартість або мінову вартість. Мілль не надавав особливого значення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість, тобто ціна.
Отже, засадничими положеннями вчення Мілля, що свідчать про завершення класичного періоду розвитку політичної економії, є трактування ним основних категорій класичної політекономії: вартості як категорії, що не потребує дальшого дослідження з погляду її субстанціальності, але потребує конкрет ного вимірювання з позиції граничної корисності, тобто в уявленні Мілля вартість з категорії об’єктивної, пасивної щодо споживача, перетворюється на категорію суб’єктивну, таку, що частково визначається і споживачем; прибутку, як основи економічного зростання та форми доходу на капітал; капіталу, як наслідку стримування від споживання; ціни, як основи економічної рівноваги тощо.
Слід також нагадати, що Мілль аналізує економічні явища в загальносуспільному контексті, тому його теорії формулюються на основі макроекономічних та мікроекономічних узагальнень. Кожна з категорій набуває ознак належності до загальної теорії рівноваги, розглядається під цим кутом зору.
Варто спробувати проаналізувати, як Мілль формулює роль корисності, попиту і пропозиції як чинників ціни та через неї процес саморегулювання економіки; як він показує зв’язок між виробництвом, розподілом та споживанням, тобто, збудувавши пофазну модель, на цій основі формулює ще низку умов економічної рівноваги.
Необхідно також ознайомитись зі змістом сформульованих Міллем законів, які є або його власним відкриттям, або узгоджують те, що було вже відоме, з новими реаліями економічного розвитку. З цього погляду заслуговують на увагу його думки про монополію та конкуренцію, концепція статики і динаміки та інвестиційна теорія циклу.
Д. С. Мілль був переконаним послідовником Рікардо. Але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зростання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригіналь ного трактування природи капіталу та процента.
Важливо також зрозуміти, як Мілль характеризував роль держави в суспільному розвитку. Він, не відмовляючись від принципу невтручання держави, показав, які аспекти її діяльності можуть сприяти формуванню середовища для поступального, без кризового розвитку, не порушуючи інтересів суб’єктів господарювання. Цікавими є також підходи, якими він скористався, щоб обґрунтувати тезу про необхідність соціальної стабільності, пояснити способи і напрямки реформування суспільства.
Мілль синтезував у єдиній теорії не лише теоретичні відкриття англійських науковців: багато ідей він запозичив із французької політичної економії.
2. Політична економія у Франції
Політична економія у Франції мала певну специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але, не сприймаючи ортодоксально надто абстрактну теорію вартості, з прагматичних позицій розв’язувала проблеми розвитку буржуазного суспільства.
Представниками французької класичної економічної школи були Ж.-Б. Сей (1767—1832), найвідоміший послідовник Сміта на континенті, і Ф. Бастіа (1801—1850), котрий абсолютизував ідеї лібералізму.
Учення Сея, незважаючи на його прихильність до провідних принципів класичної теорії, має дещо іншу спрямованість, ніж теорії англійських економістів.
У зв’язку з цим варто звернути увагу на ту обставину, що, хоч тогочасна французька школа політекономії за усіма ознаками належала до класичної, проте вона, формуючись на базі фізіократії, вирізнялася власним трактуванням субстанції вартості. Це можна простежити саме на прикладі Сея.
По-перше, він будує свою теорію, маючи намір розкрити закони виробництва, розподілу та споживання (тобто здійснює пофазне дослідження суспільного відтворення). По-друге, процес виробництва він розуміє як виробництво корисностей, отже, і послуг, а не лише матеріальних благ. По-третє, вартість він трактує, як продукт взаємодії трьох факторів виробництва — капіталу, землі (сил природи) та праці, що логічно узгоджується з двома першими постулатами. І, по-четверте, Сей надає важливого значення ролі суб’єктивного чинника в суспільному відтворенні. З одного боку — це вплив виробника та споживача на формування оцінки вартості продукту, а з другого — він запроваджує таке поняття, як підприємливість — особливий талант, що дає змогу підприємцю раціонально організовувати та управляти виробництвом, тобто оптимально поєднувати три його фактори, перетворюючи їх потенційну енергію на реальну.
На підставі цих теоретичних засад Сей побудував логічну схему суспільного відтворення і успішно розв’язав цілу низку проблем, що постали перед наукою того часу.
Досить уважно простежити за його логікою, щоб переконатись: з усіх тогочасних економічних теорій теорія Сея є найвичерпнішою та найпереконливішою. У нього майже не виникає проблем із поясненням природи всіх категорій, бо він користується власним постулатом, згідно з яким енергія будь-якого фактора виробництва може мати своїм наслідком корисність. Так само, він не зазнає труднощів аналізуючи сферу розподілу, вихо дячи з того, що витрати кожного фактора мають відшкодовуватись, і з цієї позиції пояснюючи природу прибутку, заробітної плати, ренти, процента.
Дуже важливо з’ясувати, як саме Сей пояснює об’єктивність і вимірюваність цих категорій.
Величина корисності факторів (послуг), тобто величина заробітної плати, прибутку і ренти, на думку Сея, виявляється в процесі обміну. Саме в процесі обміну відбувається формування ціни на корисні послуги, а отже, ціна формується на ринку під впливом попиту та пропозиції. Закон попиту та пропозиції регулює ціну послуг і продуктів, величину прибутків, ренти, процента, заробітної плати.
Теорія розподілу й обміну Сея включає взаємовідносини між економічними суб’єктами — продавцями й покупцями, а не між класами, як у Сміта. Це виявляється в суб’єктивному визначенні ціни послуг як наслідку «протиборства» виробника та споживача, у суб’єктивному впливі підприємця як особистості на процес виробництва та розподілу, а споживача — на обсяги виробництва й розміри прибутків.
Важливо усвідомити, що Сей заснував особливий напрям у класичній теорії, який згодом став засадничим для формування макроекономічних та мікроекономічних галузей досліджень. Він уперше звернув увагу на існування макроекономічних залежностей у суспільному виробництві і створив теоретичну базу для вимірювання вартості.
Наочним прикладом макроекономічного аналізу є теорія ринків Сея. Щоправда, висновок про неможливість криз надвиробництва, зроблений Сеєм на підставі власних теоретичних узагальнень, був помилковим. Але сама постановка питання була досить оригінальною, оскільки торкалась аналізу загальносуспільної економічної рівноваги через аналіз відносин між локальними ринками (ринком попиту і пропозиції).
Цікаво буде проаналізувати класичні економічні категорії в цьому контексті.
Варто також простежити причини помилкового теоретичного висновку Сея щодо врівноважування ринків. Адже засади, на які він спирався, як це довела сучасна економічна теорія, є цілком правильними. До речі, саме ці положення Сея значно пізніше обґрунтували Л. Вальрас та В. Парето.
Задовго до того, як це зробили маржиналісти, Сей припускав, що вимірювання цінностей має здійснюватись на засадах їхньої граничної корисності, а також проаналізував мотиви поведінки виробника та споживача на ринку.
Теорію Сея було повністю орієнтовано на виявлення об’єктив них залежностей, причинно-наслідкових зв’язків природного порядку. Крім поняття суб’єктивного фактора, вона не лише не суперечила основним догматам класичної політекономії Сміта, а навпаки, уточнювала і систематизувала його вчення.
Французьку школу класичної політичної економії репрезентує ще один теоретик — Ф. Бастіа. Його причисляють до класиків — економістів «нової хвилі» через те, що він намагався, не спростовуючи основоположних принципів, дослідити особливий аспект економічного розвитку за умов капіталізму — роль індивідуалізму (індивідуальних інтересів) та конкурентності як умови саморегулювання економіки. Протиборство інтересів, на думку Бастіа, є основою гармонічного економічного, а отже, і соціального розвитку.
Бастіа намагався довести, що гармонію інтересів може забезпечити капіталізм, який є асоціацією об’єднаних спільною метою людей. Відносини між ними складаються на основі дії природних сил — об’єктивних економічних законів. Дія цих сил забезпечує гармонію інтересів і відповідний прогрес людства. Ці ідеї він виклав у своїй головній праці «Економічні гармонії» (1850).
Гармонія соціального світу позначається на всіх явищах економічного життя: на обміні, цінності, конкуренції, розподілі, виробництві і споживанні. Узгодження інтересів у суспільстві, на думку Бастіа, відбувається на основі обміну та споживання.
Обмін має вартісний характер, тому важливо визначити, що лежить в основі вартості. Наслідуючи Сея, він уважає, що основу вартості закладено в послугах: «Вартість є відношення двох послуг, що обмінюються». З цієї теорії виводиться й розподіл.
Проблему розподілу суспільного доходу Бастіа розв’язує на основі трьох факторів виробництва, фактично повторюючи теорію Сея. Він використав її з метою довести економічні права класів на відшкодування їхньої участі у виробництві у вигляді прибутку, ренти та заробітної плати, показати, що гармонія суспільних інтересів будується на економічній гармонії, що розміри су-
спільного продукту визначають розміри доходів і кожен із класів заінтересований у сприянні зростанню виробництва.
Розподіл сукупного продукту (виробленого з участю капіталіста, землевласника та робітника) відбувається пропорційно внеску кожного у виробництво.
Слідом за Тюрго Бастіа формулює закон-тенденцію норми прибутку до зниження, але цей закон остаточно трансформується в нього в закон зменшення відносної частки капіталіста в суспільному продукті одночасно зі збільшенням його внеску у виробництво.Отже, на думку Бастіа, у процесі розподілу загального доходу частка власника капіталу відносно зменшується, бо суспільний дохід перерозподіляється з допомогою держави на користь інших учасників виробництва, зокрема робітників.
Щодо землевласників, то їхня участь у виробництві полягає в тому, що вони піклуються про землю і є власниками колишніх послуг предків з обробітку і поліпшення землі. З часом частка колишніх послуг у виробництві буде зменшуватись, а нових — зростати: відповідно перерозподілятиметься і дохід на користь тих, хто обробляє землю, а не землевласників, оскільки нові послуги завжди корисніші і продуктивніші за старі. Отже, гармонія суспільних інтересів будується на економічній гармонії.
На час, коли Бастіа писав свою книжку, уже повністю було розв’язане теоретичне питання щодо носіїв вартості. Їх більше не обмежували лише матеріальними цінностями. Тому його теорія послуг у цьому розумінні не є оригінальною. Але, якщо розглядати її в контексті конкурентності (економічного лібералізму), то великої ваги набуває постулат Бастіа про примирення економічних інтересів у процесі обміну і споживання послуг. Саме під цим кутом зору треба проаналізувати, у чому полягає особливість теорії Бастіа, чим вона відрізняється від теорій його попередників.
Обов’язково необхідно приділити увагу ще одному аспекту вчення Бастіа — тій його частині, де Бастіа доводить, що в новій економіці зміщуються акценти в економічних відносинах. Досить ґрунтовно ним досліджено зміни, які з розвитком капіталізму відбулися в суспільному виробництві: пропозиція стала надмірною, і долю виробництва почав вирішувати попит. На цій основі Бастіа формулює свій закон про визначальну роль споживача щодо виробника. Це було новим словом у політичній економії, суттєвим кроком до формування її нової якості.
3. Економічна теорія у США
До економістів «нової хвилі» належить Г. Ч. Кері (1793—1879). У політичній економії Кері поєднувалася обґрунтована критика тогочасних економічних теорій із його власними науко вими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких він уважав песимістичними і такими, що розпалюють со ціальну ворожнечу.
Кері опублікував багато праць. Найвідомішими з них є «Нариси про норму заробітної плати» (1835) у трьох томах, тритомник «Принципи політичної економії» (1837—1840), «Минуле сучасне й майбутнє» (1843), «Гармонія інтересів» (1850), «Основи соціальної науки» (1858—1859), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін. Однією з основних проблем у працях Кері є проблема вартості в досить своєрідному трактуванні. Кері пише про ідею вартості, що існує в людському розумі як оцінка опору, котрий потрібно подолати, щоб мати бажану річ. Він визнає також ідею корисності, але тільки як корисну властивість, міру «людської влади над природою». Вартість речей є мірою влади природи над людиною.
Визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів: природи та праці людини. Але робить це він не з погляду врахування витрат, а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найнаочніше цю думку виражає його теорія земельної ренти, яку він протиставляє рікардіанській. На думку Кері, родючіші землі потребують більших зусиль для обробітку. Тому, посилаючись на досвід землеробства в Америці, він, усупереч класичній теорії, стверджує, що з розвитком суспільства відбувається перехід в обробітку землі від гірших її ділянок до ліпших, а не навпаки.
Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Виявом гармонії інтересів є справедливий розподіл, який ураховує внесок кожного у виробництво. З розвитком суспільства частка робітника в сукупному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а капіталіста — лише абсолютно. Це пояснюється зміною внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Теорія «гармонії інтересів» Кері подібна до теорії Бастіа.
Але його не можна беззастережно відносити до економістів-класиків, оскільки він використовував дещо інакший метод досліджен ня — історико-соціологічний, розширюючи в такий спосіб предмет дослідження, виводячи його далеко за межі суто економічної сфери.
Вивчення цього розділу підручника та рекомендованих літературних джерел дає підстави для висновку, що вже економісти-класики «нової хвилі» сформулювали основи (хоча б тільки у вигляді окремих постулатів), нової маржинальної теорії, що згодом еволюціонувала до неокласичної.
Тема 5. Критичний напрям політичної економії.
Формування соціалістичних ідей
Початок ХІХ ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, зубожінням значної частини населення. Економіку починають розхитувати економічні кризи.
Міркування класиків щодо гармонії приватних і суспільних інтересів повсякчасно спростовувало саме життя. У зв’язку з цим виникає так званий критичний напрям. Варто порівняти погляди представників критичного напряму і «нової хвилі».
1. Економічні погляди С. Сісмонді
С. Сісмонді (1773—1842) — за словами К. Маркса завершує класичну політичну економію і започатковує дрібнобуржуазний напрям. Західні економісти, оцінюючи світогляд Сісмонді, підкреслюють те, що він першим виступив проти канонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією».
Сісмонді був не лише економістом, він залишив велику на укову спадщину в галузі історії. Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта. 1819 р. він опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення». У цій праці він намагається побудувати політичну економію на нових засадах.
Сісмонді виступає з критикою класичної політичної економії, зокрема заперечує визначення предмета й методу політекономії класиками. Предметом політекономії, за Сісмонді, має бути «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави». Критикуючи абстрактний метод класиків, Сісмонді ставить у центр своїх досліджень становище людини і наголошує на необхідності вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Тому його можна вважати попередником історичної школи.
Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Проте Сісмонді не лише критикує капіталізм, а й розробляє проект його реформування. Сісмонді є прихильником державного втручання в економіку, а також відновлення поєднання праці та власності, притаманного дрібному виробництву. Він закликає повернутись до дрібного виробництва і в промисловості, і в сільському господарстві. Однак способів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив. Сісмонді не був радикалом, він проголошував себе супротивником комунізму, а його соціальні вимоги обмежувалися необхідністю запровадження робітничого законодавства.
Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді є прихильником трудової теорії вартості. Проте він (як і класики) не дає визначення субстанції вартості, а розглядає фактично тільки мінову вартість.
Капітал він трактує як виробничі запаси, переважно засоби виробництва, але виокремлює основний і оборотний капітал.
Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника і підкреслює його експлуататорську природу. Ренту він розглядає у фізіократичному дусі — як винагороду природи за виробничу діяльність.
Теорія відтворення і криз. Ця теорія є наріжним каменем економічного вчення Сісмонді, і треба чітко уяснити її суть. Метою капіталістичного виробництва він визнає споживання, а суперечність між виробництвом і споживанням розглядає як основну суперечність капіталізму, що виявляється в труднощах збуту товарів, у кризах. Ці негативні явища, на думку Сісмонді, зумовлено звуженням внутрішнього ринку через зменшення доходів робітників, яких витискають з виробництва машини і заробітна плата яких зменшується. Щодо капіталістів, то вони частину свого доходу, яку мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагромадження він ігнорує). За цих обставин частина суспільного продукту не може бути реалізованою на внут рішньому ринку. Зовнішні ринки у зв’язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються. До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була велика маса споживачів — дрібних виробників, господарства яких зруйнував капіталізм, зву жуючи тим самим внутрішній ринок, породжуючи загальне надвиробництво і кризи.
Отже, кризи в Сісмонді — це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно недоспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможливлюють його розвиток. На цю думку Сісмонді варто звернути особливу увагу, оскільки саме її (і його теорію від творення) взяли «на озброєння» російські народники.
Сісмонді навіть звертається до урядів капіталістичних країн, щоб вони своєю владою «припинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим встановленню «загального добробуту» через відновлення дрібного виробництва.
Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб» оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, потребуючи ще й «третіх осіб». У Сісмонді — це дрібні виробники. Слід порівняти теорії відтворення Сісмонді і Мальтуса.
Ідеї Сісмонді не справили великого впливу на його сучасників. Проте вони певною мірою сприяли розвиткові трьох напрямів економічної думки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли прихильники соціалістичних учень, а міркування щодо предмета й методу політичної економії — представники історичної школи. І нарешті, його заклик до втручання держави в економічне життя, критика ролі особистого інтересу як спонукальної сили економічного розвитку започаткували критичне ставлення до економічного лібералізму (економічної ортодоксії).
2. Економічна концепція Прудона
П. Прудон (1809—1865) — французький соціаліст. 1840 р. він видав у Парижі книжку «Що таке власність», в якій гостро критикував капіталізм, проголосивши своє знамените гасло «власність — це крадіжка». 1846 р. було опубліковано його працю «Система економічних суперечностей, або філософія злиденності», яку К. Маркс піддав нищівній критиці у своєму творі «Злиденність філософії».
У цій праці Прудона викладено систему його економічних поглядів, в основу яких покладено було ідеї дрібнобуржуазного соціалізму. У наступних працях він розробляє проекти «реформування» капіталізму.
Вивчаючи погляди Прудона, необхідно звернути увагу на його методологію, на намагання застосувати в дослідженнях гегелівський діалектичний метод, хоч останнє обмежилося виявленням у категоріях і економічних процесах «добрих» і «поганих» сторін та їх механічним поєднанням. Звідси Прудон робив висновок, що завжди можна зберегти добрі сторони і позбутись поганих. Це стосувалося як економічних категорій, так і капіталістичного виробництва в цілому.
Теорія цінності. Цінність у Прудона є вічною абстрактною категорією, носієм двох протилежних ідей: споживної і мінової цінностей. Між ними існує протилежність. Перша є втіленням достатку, друга — відображенням винятковості. Примиренням цих суперечливих сторін, синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона є так звана конституйована, або синтетична, цінність. Вона встановлюється в обміні і обов’язково реалізується на ринку. Для подолання труднощів товарного обміну потрібно, на думку Прудона, кожний товар наділити конституйованою цінністю, гарантувати його реалізацію.
Своєю теорією конституйованої цінності Прудон намагається усунути суперечності капіталістичного товарного виробництва, суперечність між товаром і грошима, надавши самому товару властивостей, притаманних грошам.
Економічна програма Прудона. Прудон пов’язував причини труднощів дрібного виробника з недоліками обміну, з проблемою збуту. Він розробляє проекти реформування капіталізму через викуп робітниками засобів виробництва в буржуазії, створення майстерень і підприємств на акціонерних засадах, а також через реформування обміну. Основною причиною зубожіння і несправедливості він оголошує обмін і гроші, тому хоче зберегти дрібне товарне виробництво, яке зумовить обмін продуктами праці за трудовим еквівалентом без грошей.
З цією метою Прудон навіть спробував створити обмінний банк — «народний банк», який приймав би від товаровиробників товари і видавав би їм трудові талони, «робочі гроші», які засвідчували б кількість праці, витраченої на виготовлення товару. За ці «гроші» товаровиробник одержував у банку інші потрібні йому товари. Саме в такий спосіб Прудон сподівався встановити в суспільстві рівність і справедливість і позбутись експлуатації. У своїх теоретичних поглядах Прудон не був послідовним: виступаючи про ти грошей, він одночасно пропонував надавати через банк робітникам і товаровиробникам безпроцентний кредит у грошовій формі.
Економічною основою експлуатації у Прудона є процент, що його Прудон уважав єдиною формою, в якій втілено неоплачену працю робітника. Тому зниження ставки процента «Примусовими законами» і зведення її до нуля забезпечить одержання робітниками повного продукту своєї праці. Керуючись такою логікою, Прудон розвиває ідею «дарового кредиту».
Надання «дарового кредиту» позбавляє необхідності позичати гроші під проценти і тим самим, на думку Прудона, ліквідує експлуатацію. Надання всім і кожному «дарового кредиту» приведе до «злиття класів», бо залишаться лише трудящі, які обмінюватимуться продуктами відповідно до їхньої ціни. Уряд теж стане непотрібним, оскільки буде гарантовано справедливість у процесі обміну. Усі будуть рівними, і зникнуть джерела конфліктів.
Дрібнобуржуазний соціалізм Прудона набув значного поширення в другій половині ХІХ ст. в багатьох європейських країнах.
3. Економічні погляди
К. Родбертуса
К. Родбертус (1805—1875) — німецький соціаліст. Він посідає своєрідне місце в історії економічної думки. Сприйнявши ідеї Сісмонді, критику ним капіталізму і нужденного становища робітників, він виступає з проповіддю соціалістичних ідей. Проте він вважає, що їх практичне втілення поки що є нереальним. Що ж до теорії, то тут, на його думку, слід бути безкомпромісним. Саме тому він гостро критикує теоретичні засади так званого катедерсоціалізму і водночас стає одним із основоположників теорії «державного соціалізму». Реформування суспільства він сподівається здійснити за допомогою зрівняльного розподілу, покладаючи цей обов’язок на державу.
Теорія цінності. Родбертус стоїть на позиціях трудової теорії вартості, хоч формулює і трактує її досить специфічно. Цінність, крім витрат праці, включає в нього витрати матеріалу і знарядь виробництва, але тільки як попередні витрати праці.
Родбертус визнає різницю між визначенням мінової цінності і самою цінністю, її величиною. Мірою цінності є праця. А одиницею її вимірювання є час.
Виходячи з трудової теорії вартості, Родбертус розглядає як нетрудові доходи прибуток і земельну ренту. Їх він об’єднує в єдину категорію «ренти взагалі», яку визнає рівноцінною категорії додаткової вартості. Слід звернути увагу на те, що Родбертус звинувачував К. Маркса в тому, що останній нібито «запозичив» у нього свою теорію додаткової вартості.
Земельна рента. Основою утворення земельної ренти Родбертус називає приватну власність на землю. Вона є нетрудовим доходом власника землі. Земельну ренту дають усі ділянки землі. Отже, Родбертус поставив питання про існування ренти, яку Маркс назвав абсолютною, що ж до диференційної ренти, то він заперечував її існування, хоч і визнавав, що різниця в продуктивності і розміщенні земельних ділянок збільшує ренту.
Що ж є джерелом ренти? За Родбертусом, середні ціни всіх товарів, як промислових так і сільськогосподарських, збігаються з їхніми трудовими вартостями. Кількість додаткової вартості («ренти») в обох галузях пропорційна створеним у них сумам вартостей. Проте в сільському господарстві та сама сума вартостей, а отже, й додаткової вартості, створюється меншим капіталом, ніж у промисловості, тому що тут немає сирого матеріалу, сировини. Норма прибутку визначається промисловістю. Через те в сільському господарстві виникає певний надлишок над прибутком. Цей надлишок і є земельною рентою.
Вивчаючи це питання слід проаналізувати суперечності, притаманні трактуванню ренти Родбертусом.
Проблема розподілу. Однією з найважливіших функцій су спільства Родбертус називає справедливий розподіл суспільного продукту. Під «справедливим» він розуміє такий розподіл, який забезпечує одержання кожним робітником повного продукту своєї праці. У розподілі багатства Родбертус виділяє дві сторони — економічну і соціальну. Економічна (через дію ринкових відносин) дає змогу власникам землі та капіталу привласнювати частину суспільного продукту (у вигляді процента і ренти). А соціальна — забирає в робітників частину створеного ними продукту, що є порушенням справедливого розподілу.
Чітке розмежування економічної і соціальної сторін розподілу багатства є чи не найбільшою заслугою Родбертуса. Не приділяючи особливої уваги з’ясуванню пропорцій, які складаються в процесі розподілу між факторами (послугами) виробництва, він спеціально наголошує на проблемі пропорцій між трудовими і нетрудовими доходами в національному продукті.
Висновуючи, що частка робітників у національному продукті зменшується на користь капіталістів і землевласників, Родбертус визнає необхідність ліквідації приватної власності, що забезпечить, на його думку, ліквідацію нетрудових доходів. Але це діло далекого майбутнього. За реальних умов розв’язання проблеми він бачить, як уже було сказано, у посиленні ролі держави в розподілі національного продукту.
4. Економічна програма
Ф. Лассаля
Ф. Лассаль (1825—1864) — німецький соціаліст, що вважав себе учнем К. Маркса. Справді у трактуванні соціалістичних ідей він наслідує Маркса. Проте він більше практик, пропагандист. Як теоретик соціалізму Лассаль засуджував тяжке, безправне становище робітників, але пояснював його не соціально-економічними умовами, а дією так званого залізного закону заробітної плати. Суть закону, за Лассалем, полягає в тім, що робітник завжди одержує лише мінімум засобів існування, а не повний продукт своєї праці. Скасувати цей закон неможливо, але його можна «обійти» нейтралізувати. Нейтралізувати дію закону Лассаль сподівався перетворенням робітників на підприємців через організацію добровільних асоціацій. У таких асоціаціях робітники одночасно були б і підприємцями. Тим самим було б ліквідовано різницю між заробітною платою і прибутком, а винагорода робітника збільшилась би до повного продукту праці. Капітал для утворення таких асоціацій має дати держава. Змусити державу це зробити можна лише за допомогою загального виборчого права, що дало б можливість включити робітників у законодавчий процес.
Слід звернути увагу на те, що ідея утворення робітничих асоціацій не була новою. Лассаль копіював план «суспільних майстерень» Луї Блана — французького соціаліста. Значного поширення в Німеччині набули також різні форми кооперації, пропо новані відомим німецьким економістом Шульце-Делічем. Лассаль не заперечував корисності кооперативів. Але він наголошував на необхідності чіткого розмежування інтересів найманих робітників, виробників матеріальних благ і, як він пише, «інтересів споживачів». У праці «Пан Бастіа — Шульце-Деліч, або Капітал і Праця» Лассаль піддає гострій критиці економічну програму Шульце-Деліча і доводить тотожність його поглядів і поглядів Бастіа, який висунув ідею гармонії інтересів у буржуазному суспільстві.
Капіталізму Лассаль протиставляв соціалізм, а виробничі асоціації розглядав як перехідну форму до майбутнього соціалістичного ладу.
Тема 6. Економічні вчення західноєвропейських
соціалістів-утопістів
Перш ніж почати вивчення цієї теми, пригадаємо, про що йшло ся в попередніх розділах підручника. Найважливіші висновки, викладені в них, дадуть змогу на основі порівнянь визначити місце соціальних утопій як особливого напрямку політичної економії.
Учення соціалістів-утопістів формувались на базі класичних економічних ідей. Представники цього напряму (як і класики) визнавали залежність між економічним розвитком та іншими сторонами життя суспільства, уважаючи, що основою економічних відносин є форма власності на засоби виробництва. З удосконаленням форми власності, як вони стверджували, удосконалюватиметься виробництво, розподіл і суспільство в цілому.
Отже, ці підходи не суперечили класичним. Проте були й відмінності, зокрема щодо предмета політичної економії і методів дослідження.
Класична школа, використовуючи абстрактний метод, досліджувала економічні закони, котрі діють на всьому глобальному економічному просторі, стверджуючи, що вільна дія цих законів забезпечується приватною власністю на засоби виробництва і сприяє економічному прогресу.
Соціалісти-утопісти погоджувалися з цими висновками. Справді, приватна власність є основою конкуренції, а прагнення до збільшення власності сприяє активізації її власників. Але вони зосереджувалися на тих проблемах суспільства з приватною власністю, виникнення яких провокується вільною дією економічних законів, а саме: суспільній нерівності, нагромадженні багатства меншістю суспільства і зубожінням більшості, соціальних заворушеннях, економічній неспроможності масового споживача. Усе це, на їхню думку, стримує економічний прогрес суспільства.
Тому економічні дослідження соціалістів-утопістів є спробою дати загальну соціальну картину розвитку капіталістичного су спільства та окреслити способи свідомої побудови суспільства нового, справедливішого.
1. Теоретичні джерела західноєвропейського
утопічного соціалізму
Ознайомлення з теоретичними джерелами західноєвропейського утопічного соціалізму дає змогу порівняти зміст та глибину обґрунтованості соціальних утопій докапіталістичної та капіталістичної доби і дійти висновку, що історичні умови виникнення утопічного соціалізму в Західній Європі на початку ХІХ ст., зокрема існування класичного вчення, справили великий вплив на пошуки способів побудови справедливого суспільства. Західно-
європейському утопічному соціалізму притаманні нові риси: матеріалізм — розуміння того, що економічні підвалини суспільного розвитку мають вирішальне значення для трансформування суспільства; реформізм, тобто відмова від насильницьких методів запровадження реформ. Але, як і їхнім попередникам, представникам цього напрямку притаманний ідеалізм, тобто віра в те, що суспільство можна трансформувати цілком свідомо (іноді — революційним, насильницьким шляхом, іноді — переконуванням, вихованням усіх верств населення), та комунітаризм (декларування пріоритетності суспільних інтересів над індивідуальними).
2. Утопічний соціалізм Сен-Сімона,
Фур’є й Оуена
Аналізуючи концепції А. Сен-Сімона (1760—1825) та його послідовників, необхідно звернути особливу увагу на аргументи, які вони використовують, критикуючи капіталістичний індивідуалізм та обґрунтовуючи доцільність колективізму як особливої форми комунітаризму у виробництві, розподілі, споживанні та управлінні суспільством. Це важливо для глибшого розуміння принципів індустріального та колективістського детермінізму, покладених в основу системи Сен-Сімона.
Важливим внеском Сен-Сімона в метод дослідження є його теорія стадій економічного розвитку. Це пряме свідчення того, що її автор лише частково поділяє погляди класиків на методологію аналізу, зокрема капіталізм він не вважає кінцевою точкою розвитку суспільства. Він формулює проект нової індустріальної системи (як єдності колективізму та високого рівня розвитку промислового виробництва), шлях до якої пролягає через еволюційне трансформування власності.
Проблема трансформування власності в ученні Сен-Сімона, заслуговує на особливу увагу. Центральне поняття його теорії — «колективізм», хоч його сутність і зміст передбачають зовсім інші форми усуспільнення (а саме: кооперування), ніж ті, що запропоновані Ш. Фур’є та Р. Оуеном. Перехідна економічна модель суспільства, за Сен-Сімоном, — це асоціація кооперативів із соціалістичним принципом розподілу. Згодом ця асоціація (завдяки всезагальній націоналізації власності) має перетворитися на єдиний кооператив, і тоді в суспільстві діятиме закон розподілу за потребами.
Відходом від класичних засад є також трактування ролі держави як основного суб’єкта реформацій. Очевидно, що це є наслідком використання комунітаристських підходів. Проте згодом, після повного трансформування суспільства держава відімре, як інституція, а управління здійснюватиметься колективно вповноваженими індустріалами.
Ідеї Сен-Сімона розвинули далі його послідовники — О. Тьєрі, брати Родрігеси, Анфантен і Базар. Вони уточнили низку положень сен-сімоністського вчення, зробили його радикальнішим.
Концепція Ш. Фур’є (1772—1837) також трактується, як історична. Вона, так само, як і в Сен-Сімона, передбачає безперервні зміни економічного устрою суспільства, узалежнені від розвитку форм промисловості. Але, аналізуючи цю теорію, необхідно звернути особливу увагу на висновки, що їх робить Фур’є, спираючись на історичний метод дослідження. Центральною ланкою його теорії є теза, згідно з якою люди можуть свідомо комбінувати запропоновані історією суспільні форми, будуючи таке суспільство, яке їм потрібно, досягаючи стану «соціальної гармонії». Через це його вчення набуває помітно ідеалістичного забарвлення.
Фур’є користується також і матеріалістичними підходами. Так, він поділяє думку інших економістів щодо засадничого характеру відносин власності, і формулює постулат про акціонерні товариства — фаланги, як спосіб усуспільнення власності (перехідна економічна модель). Тут слід знову звернутись до учення Сен-Сімона і знайти відмінності між цими двома концепціями усуспільнення (у Сен-Сімона вияв колективізму — кооператив, община; у Фур’є — добровільне об’єднання індивідуалів, корпорація). Задовго до того, як почалися процеси корпоратизації виробництва, Фур’є передбачає її наслідки і ті можливості, які вона забезпечує.
Теорія розподілу суспільного продукту, запропонована Фур’є, також заслуговує на особливу увагу, бо саме вона пізніше стала основою реформістської концепції розподілу за соціалізму, і була реалізована на практиці. Як і інші утопісти, Фур’є завдання реформування суспільства покладає на державу — інституцію, спроможну обстоювати загальносуспільні інтереси.
Фур’є також мав послідовників, серед яких найвідоміші — Консідеран і Годен, які намагались на практиці втілити в життя його ідеї, створивши акціонерні товариства з участю робітників.
В Англії автором майже такої самої доктрини був Р. Оуен (1771—1858). Варто знати, що особливістю англійського утопічного соціалізму було те, що ідея побудови справедливого суспільства не обмежувалась певним рівнем його соціалізації. Вона передбачала дальше перетворення суспільства на комуністичне. Але шлях до комунізму, на думку Оуена, мав пролягати через соціалізм, заснований на асоціації, котру він розумів як об’єднання, сформоване на базі виробництв.
Проте розуміння асоціації Оуеном дещо відрізняється від того, як її трактував Фур’є. Так само відрізняється й розуміння організуючої ролі держави.
Перше пов’язане з тим, що асоціації Оуена — це первинні ланки суспільної системи, і відносини між асоціаціями — акціонерні, а всередині них — суспільні. Його асоціація за власністю — це акціонерне товариство, але розподіл у ньому здійснюється не за факторами, а за соціалістичним принципом — за працею та із суспільних фондів споживання (у Фур’є — всередині асоціації відносини акціонерні, а між асоціаціями — товарні).
У перспективі асоціації Оуена мали б перетворитися на єдину суспільну асоціацію, об’єднатися на базі усуспільнення власності. У Фур’є в перспективі асоціації як виробничі ланки зберігатимуться, але відносини між ними стануть акціонерними (інакше кажучи, відбудеться загальносуспільна корпоратизація).
Одним із доказів різного тлумачення соціалістами-утопістами сутності асоціації є трактування передовсім форм розподілу. Так, Фур’є вважає, що розподіл в асоціації відбуватиметься за факторами виробництва, Оуен визнає соціалістичний принцип розподілу за працею, а згодом, з формуванням комуністичного суспільства — за потребами. Варто знайти й інші розбіжності, зокрема щодо вимірювання створених вартостей, розуміння суспільної власності тощо.
Щодо другої особливості вчення Оуена, то роль держави в трансформуванні суспільства він бачить у формуванні «сприятливого соціального середовища» для розвитку комуністичних відносин. З’ясувавши, чим відрізняється такий підхід від запропонованого Сен-Сімоном та Фур’є, можна здобути докази на користь того, що метод, використаний Оуеном, є альтернативним щодо класичного.
На увагу заслуговує і практична діяльність Оуена з реформування суспільства, його проект «трудових грошей» і «справедливого обміну».
Ідеї Оуена є значно утопічнішими, ніж у Сен-Сімона та Фур’є, тому його послідовники змушені були їх постійно переглядати. Треба з’ясувати, які саме зміни вніс у його теорію, наприклад, В. Томпсон, щоб виявити слабку ланку доктрини Оуена.
Важливо також запам’ятати, що згодом колективізм та асоціаціонізм соціалістів-утопістів стали теоретичною основою вчень про соціалізацію суспільства, зокрема марксистського, ревізіоністського, соціал-реформістського.
У цьому зв’язку варто звернутися до проблем практичного втілення таких моделей, починаючи з оуенівських реформацій до практики побудови соціалістичних суспільств.
Тема 7. Виникнення і розвиток
марксистської економічної теорії
Ця тема є логічним продовженням, синтезом і, певною мірою, завершенням попередніх, оскільки витоків марксизму треба шукати в класичній політекономії, зокрема в ученнях соціалістів-рікардіанців і соціалістів-утопістів, звідки марксизм запозичив багато засадничих ідей.
Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша — загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга — нові тенденції в розвитку економічної науки.
Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині ХIХ ст., набуває все більшої популярності.
Саме в цей час у розвитку економічної науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім соціал-утопізму, можна назвати інтервенціонізм, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку для розв’язання соціальних суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії: соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму, інтервенціоністи — принцип невтручання держави, альтернативна школа — обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим, адже капіталістична система саморегулювання по-
ступово втрачала ефективність, що негативно позначалося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності.
Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу.
Більше того, спроба реалізувати їх на практиці під час французької революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши.
А між тим нова соціальна сила — робітничий клас — нагально потребувала теорії, що відбивала б її інтереси. Саме тому і виникає особлива течія в політичній економії — марксизм, засновниками якого були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Ріста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса.
Загальні ознаки марксизму. Вивчення цієї, досить складної для розуміння, теорії буде полегшене, якщо умовно поділити її на дві частини:
— марксизм як економічне вчення;
— марксизм як соціальне вчення.
Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком самостійними, оскільки перша і створювалась для обґрунтування другої, тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень суспільства.
Марксистське бачення таких перетворень було, на відміну від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власності. Водночас економічне обґрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень (до речі, саме Маркс уважав найбільшою утопією сподівання, що соціальні зміни може запровадити держава або клас «вихованих» капіталістів).
Методологія марксизму. Варто зауважити, що Маркс і Енгельс починали свою наукову діяльність як прихильники альтернативної школи політекономії, запозичивши з неї ідею свідомої перебудови суспільства і поєднавши її з ученнями соціалістів-утопістів.
Але згодом на них великий вплив справила класична політекономія, принципи якої вони не піддавали сумнівам. Тому їхнє вчення стало синтезом двох протилежних підходів, двох методів — історичного і логічного (абстрактного).
Такий синтез не завжди був органічним, що й зумовило певну двоїстість їхнього вчення: з одного боку — воно утверджувало принципи об’єктивності, з другого — принципи суб’єктивізму та ідеалізму. Але матеріалістичні (об’єктивістські) підходи у працях засновників марксизму переважають. Навіть використання історичного методу дослідження базується на цих підходах.
Саме завдяки цьому в межах історичного методу було сформульовано формаційний принцип аналізу: Маркс і Енгельс доводили, що прогрес суспільства цілком залежить від розвитку продуктивних сил, основним стрижнем яких стають засоби вироб ництва, котрі завжди є чиєюсь власністю, що й спричиняє поділ суспільства на два основні антагоністичні класи — власників і тих, кого позбавлено власності. Форма власності, і класи, котрим ця власність належить, визначають тип формації.
Класова боротьба загострюється в міру того, як клас власників засобів виробництва починає, замість удосконалення засобів виробництва, посилювати експлуатацію класу, позбавленого цих засобів. Отже, на думку К. Маркса, застарілі форми власності стримують розвиток засобів виробництва, а забезпечити цей розвиток можна тільки зміною таких форм.
Ці засадничі ідеї основоположників марксизму дуже важливі для розуміння їхніх економічних праць.
1. Зародження марксистської
економічної теорії
У підручнику процес становлення марксизму характеризується за періодами. Ранній — до виходу у світ «Капіталу» (40—50 рр. ХІХ ст.), коли працям основоположників марксизму був більшою мірою притаманний революційний пафос, ніж наукове осмислення дійсності. Далі йдеться про зміст «Капіталу» — основної економічної праці марксистів. Пізній період (70—90-ті рр. ХІХ ст.) ознаменований працями, в яких викладається марксистське бачення справедливого суспільства.
Період становлення марксизму припадає на роки загострення соціальних суперечностей, посилення класової боротьби. Це позначається на теоретичній діяльності Маркса та Енгельса, надає їхнім працям загальнофілософського забарвлення та соціологічної спрямованості.
З цих праць передовсім варто назвати твори Маркса: «Критика Гегелівської філософії права», де (цілком у дусі альтернативної школи) доводиться необхідність формування нової ідеології, що здатна надихнути маси на революційні перетворення; «Економічно-філо софські рукописи 1844 року», що стали першим кроком до створення нового напряму в економічній теорії, заснованого на класовому підході (розглядаються відносини між працею і капіталом); «Злиденність філософії» та «Наймана праця і капітал», де автор заперечує можливість «удосконалення» капіталізму, оскільки відносини праці і капіталу є непримиренно ворожими; «Чорновий рукопис 1857—1858 року» з попереднім формулюванням основних ідей «Капіталу».
Велике значення мали праці Енгельса: «Нариси до критики політичної економії», де висловлено міркування щодо ролі різних форм приватної власності як основи різних типів суспільного ладу, та «Становище робітничого класу в Англії», де обґрунтовано правомірність класової боротьби з економічного погляду.
Зі спільних праць Маркса та Енгельса заслуговують на увагу «Святе сімейство» та «Німецька ідеологія», що в них найповніше відбито їхні погляди на необхідність застосування нових методів економічного аналізу, а також «Маніфест Комуністичної партії», котрий став першим системним викладом особливого класового світогляду та першою спробою змалювати основи іншого, комуністичного ладу.
Ознайомлення з цими працями дасть можливість скласти уявлення про ті проблеми, які потребували розв’язання на більш глибокій теоретичній основі. Водночас у цих творах уперше обґрунтовувалась теорія класової боротьби. Роботи цікаві за змістом, важливі для розуміння сутності подій, що відбувались у той час. Багато що з цих праць згодом буде використано радикальними соціальними вченнями.
2. Теоретичні проблеми «Капіталу» К. Маркса
Праця над цим фундаментальним твором тривала понад п’ятнадцять років. Її було задумано як критичний огляд поширених тоді економічних теорій. Кілька рукописних варіантів «Капіталу» (1857—1865) («Критика політичної економії», «До критики політичної економії», другий та третій попередні варіанти «Капіталу») у вигляді нарисів та закінчених теоретичних викладок давно були готові до друку, однак Маркс не поспішав, намагаючись надати цьому твору характеру вичерпної, логічно завершеної теорії. Головною метою дослідження, за словами Маркса, було «відкриття економічного закону руху сучасного суспільства».
Перший том «Капіталу». Перший том капіталу вийшов з друку 1867 р. і йому Маркс дав підзаголовок — «Процес виробництва капіталу».
Центральною проблемою цього тому є процес виробництва додаткової вартості як основи розвитку й виразника відносин між капіталом та працею.
Дослідження починається з визначення ролі товару та грошей у становленні капіталізму. Маркс доводить, що існування в докапіталістичну добу товарного виробництва й торгівлі, що обслуговувалась за допомогою грошей, історично зумовлює виникнення капіталу. Капітал він аналізує як об’єкт власності, як основу та рушійну силу економічного розвитку, як мету виробництва, а найголовніше — як сутнісну ознаку економічної формації, першопричину боротьби двох класів.
Маркс досліджує генезу капіталу на шляху від простого товарного виробництва до капіталістичного, беручи за основну його складову — товар, що в ньому, на думку Маркса, як у краплині води, відбиваються всі вади та суперечності товарного виробництва.
Усі категорії політичної економії Маркс трактує з погляду їхньої товарної (матеріальної) природи (тому і він, так само як Сміт та Рікардо, досліджує виробництво, притаманне лише матеріальній сфері).
Економічні категорії капіталізму Маркс аналізує з позиції його основоположної теорії — трудової теорії вартості, згідно з якою всі вартості створено живою працею, а тому вони підлягають вимірюванню затратами цієї праці.
Дуже важливо збагнути логіку Маркса, згідно з якою товар перетворюється на капітал завдяки створенню в процесі його виробництва так званої додаткової вартості — неоплаченої праці найманого робітника, оскільки без цього важко зрозуміти його тезу щодо експлуататорської сутності капіталу.
До речі, логіку обґрунтування Марксом теорії вартості та додаткової вартості його сучасники — економісти-класики — визнали дуже переконливою.
Почавши аналіз капіталістичного виробництва з товару, Маркс розкриває його властивості: споживну вартість і вартість; дає визначення двоїстого характеру втіленої в товарі праці: конкретної й абстрактної. Сам Маркс назвав це визначення «найліпшим», що є в першому томі.
Проаналізувавши форми вартості, Маркс показав, як виникли гроші. Слід звернути увагу на те, що гроші в Маркса мають товарне походження. Він аналізує функції грошей і показує, за яких умов вони перетворюються на капітал. Запровадження нової категорії «товар — робоча сила» дало Марксу можливість логічно розглянути процес обміну праці на капітал і ще раз підтвердити систему доказів щодо створення додаткової вартості. Додаткова вартість — це вартість, створена робітниками у додатковий робочий час (понад вартість робочої сили), що безкоштовно привласнюється капіталістом.
Додаткова вартість підрозділяється на абсолютну, виробництво якої забезпечується за рахунок продовження тривалості робочого дня і підвищення інтенсивності праці, і відносну, що виникає внаслідок зростання продуктивності суспільної праці. Від ношення величини додаткової вартості до вартості робочої сили, так звана норма додаткової вартості, указує на рівень експлуатації робочої сили.
Виходячи з учення про додаткову вартість, Маркс дає визначення капіталу як вартості, що самозростає, та наголошує на її класовому змісті. Він запроваджує новий принцип поділу капіталу — на постійний і змінний. Постійний капітал у процесі виробництва не змінює своєї величини, змінний — створює додаткову вартість. Заробітну плату Маркс визначає як перетворену вартість і відповідно ціну робочої сили і наголошує, що на поверхні капіталістичного суспільства вона виступає як ціна праці, тобто як оплата всього робочого часу — необхідного й додаткового.
Спираючись на свої абстракції, категорії вартості та додаткової вартості, Маркс формулює кілька об’єктивних законів капіталістичного виробництва, зокрема закон капіталістичного нагромадження.
Нагромадження капіталу — це перетворення частини додаткової вартості на капітал. Аналізуючи просте й розширене капіталістичне відтворення, Маркс формулює загальний закон капіталістичного нагромадження, відповідно до якого нагромадження капіталу посилює поляризацію суспільства, погіршує становище робітничого класу. Під час вивчення цього питання слід, звернути увагу, що з критикою цього твердження виступило багато сучасників Маркса, критикували його і так звані ревізіоністи. Не підтвердилося воно і на практиці.
Особливо слід наголосити на підсумках першого тому «Капіталу», зокрема на так званій історичній тенденції капіталістичного нагромадження. Суть її, за Марксом, полягає в тому, що в надрах капіталізму визрівають об’єктивні й суб’єктивні передумови соціалістичної революції. З розвитком капіталізму посилюється процес усуспільнення виробництва, а привласнення лишається приватнокапіталістичним. Водночас міцніє нова соціальна сила — пролетаріат, яка здатна розв’язати цю суперечність революційним шляхом.
Другий том «Капіталу». Вивчаючи теоретичні проблеми другого тому «Капіталу», необхідно зосередитись на тій його частині, яка стосується проблем функціонування капіталу, його обігових форм. Необхідно простежити логіку доказів, які Маркс висуває на користь своєї доктрини додаткової вартості, виходячи на цей раз не з процесу безпосереднього виробництва, а з процесу обігу. Тут він, як і його попередники, намагається довести (усупереч меркантилістам), що зростання вартості не відбувається в обігу. Проте поза обігом, за Марксом, цього також не відбувається.
Будь-який капітал у своєму русі проходить три стадії. На першій гроші перетворюються на елементи продуктивного капіталу (засоби виробництва і робочу силу), на другій — у процесі вироб ництва створюється новий товар, що містить і додаткову вартість, на третій — відбувається його реалізація, перетворення на гроші. Відповідно до цих трьох стадій капітал набуває різних функціональних форм: грошової, виробничої і товарної.
Досліджуючи рух капіталу з погляду часу цього процесу і його значення для капіталістичного виробництва, Маркс розвиває вчення про основний і оборотний капітал. Ми пам’ятаємо, що ці категорії не нові. Проте на відміну від своїх попередників Маркс за основу визначення основного й оборотного капіталу бере двоїстий характер праці, що дає змогу зрозуміти, як відбувається процес перенесення вартості із засобів виробництва на готовий продукт.
Великого значення надає Маркс проблемі відтворення й обігу всього суспільного капіталу. Нагадаємо, що в першому томі йшлося про відтворення індивідуального капіталу, але між від-
творенням індивідуального й суспільного капіталу існують певні відмінності.
У процесі аналізу руху індивідуального капіталу досліджувалась зміна його форм, проблема реалізації залишалась поза дослідженням. За дослідження руху суспільного капіталу ця проблема стає основною. В основу аналізу відтворення всього суспільного капіталу Маркс покладає поділ суспільного виробництва (і суспільного продукту) на два підрозділи — виробництво засобів виробництва і виробництво засобів споживання. Він аналізує рух суспільного продукту і в кожному підрозділі, і між ними, формулюючи ті умови, що необхідні для безперешкодного процесу відтворення, для реалізації суспільного продукту.
Третій том «Капіталу». У цій книжці Маркс знову повертається до проблем, поставлених у першому томі, зосереджуючись на аналізі всіх тих форм, яких набирає капітал-вартість на стадії розподілу. Маркс фактично розв’язує завдання, які свого часу ставив Рікардо та його послідовники, намагаючись визначити не лише форми, яких набирає вартість, а й чинники, які обумовлюють розміри цих форм.
Тим самим Маркс переводить теоретичний аналіз на інший рівень, надаючи політекономічній науці нових рис, які згодом стануть провідними для неокласичного напрямку.
Необхідно розглянути характеристики основних форм доходів у капіталістичному суспільстві, простежити, як Маркс, із вартісних позицій, пояснює відхилення їхніх параметрів від сутнісного змісту, визначеного ним у першому томі «Капіталу». Адже не випадково, усі ці форми Маркс називав «перетвореними».
Маркс аналізує перетворення додаткової вартості на прибуток і норми додаткової вартості на норму прибутку, перетворення прибутку на середній прибуток. Це перетворення є одночасно і перетворенням вартості на ціну виробництва. Маркс досліджує також процес розподілу прибутку між різними групами капіталістів і ті конкретні форми, яких прибуток у результаті цього процесу набирає, а саме: дохід підприємця, процент і ренту.
Четвертий том «Капіталу» був написаний автором ще до того, як було написано перші три томи «Капіталу». Його присвячено аналізу відомих теорій політичної економії. Тому, добре знаючи теорії попередників Маркса, не важко, порівнюючи їх з узагальненнями, сформульованими в перших трьох томах, з’ясувати ставлення Маркса до цих теорій.
Підбиваючи підсумок, ще раз слід наголосити на тій обставині, що загальне уявлення про суть марксистської економічної теорії, безперечно досить ґрунтовної та логічної, має базуватися на розумінні намірів Маркса:
— довести, що несправедливість капіталістичного суспільства пояснюється експлуатацією чужої праці;
— показати, що додаткова вартість, яка має матеріальний вираз і трудове походження, є результатом експлуатації праці.
Це два дуже важливі моменти, які визначають належність теорії Маркса до старої класичної школи, і водночас пояснюють ставлення пізніших авторів до неї як до обмеженої.
3. Праці Маркса та Енгельса 70—90-х років
До них належать «Громадянська війна у Франції», де підсумовується досвід Паризької комуни та розглядаються перспективи революційних перетворень, «Націоналізація землі», присвячена викладу економічних основ соціалізму, «Критика Готської програми», де також аналізуються проблеми форм власності та форм розподілу за соціалізму і наводиться модель процесу відтворення.
Праці Ф. Енгельса цього періоду — це «Анти-Дюрінг», де висвітлюються питання методології політичної економії та розв’я зуються проблеми сутності соціалістичного ладу, його організаційних основ; «Розвиток соціалізму від утопії до науки», де чітко формулюються основи суспільного соціалістичного ладу; «До критики проекту соціал-демократичної програми 1891 року» з розглядом нових аспектів розвитку капіталізму — монополізації виробництва, що потребувало уточнень марксистського вчення. Ця робота цікава тим, що Енгельс уважає монополізацію передумовою соціалістичних перетворень, засобом протистояння анархії і конкуренції (більшість тогочасних економістів оцінювала монополізацію, як процес, що дестабілізує економіку, заважає дії механізмів саморегулювання).
Беручи загалом, можна сказати, що Маркс і Енгельс створили в економічній науці особливий напрям, який став основою соціал-де мократичних теорій, а згодом і так званого наукового комунізму.
4. Розвиток В. І. Леніним марксистського
економічного вчення
Економічне вчення та соціальна доктрина основоположників марксизму позначилися на багатьох економічних та соціальних ученнях, що були сформульовані наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст. Найортодоксальніше з них належить В. Леніну, який категорично не сприймав жодних критичних зауважень на адресу марксистської теорії і намагався довести її абсолютну відповідність будь-
яким економічним і соціальним умовам.
Основні праці Леніна постійно сповнені намагання абсолютизувати марксистську доктрину, проте найвагомішим його внеском в економічну теорію ще донедавна радянські економісти вважали твір «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму». У ній, крім застосування марксистської методології аналізу до нових реалій розвитку капіталістичного світу, зроблено спробу дослідити економічні закономірності й наслідки та економічне підґрунтя глобальних трансформацій.
Уявлення про розвиток В. Леніним економічних та класових постулатів марксистської доктрини дають твори «Держава і революція» і «Доповідь на захист резолюції про поточний момент», які свідчать про крайній радикалізм та ортодоксальність ленінських підходів до формування доктрини майбутнього соціалістичного суспільства.
5. Марксизм і сучасність
Аналізуючи роль, яку відіграв марксизм у розвитку економічної науки, та наслідки практичного втілення цієї доктрини в життя, слід урахувати його складність і неоднозначність. Передовсім слід розмежовувати економічну теорію і політичні погляди К. Маркса, а також оцінку марксизму (зокрема економічного вчення) західними економістами і дослідниками в пострадянських країнах.
Щодо перших, то не треба забувати, що з самого початку виникнення марксизму він мав як палких прихильників і послідовників, так і запеклих критиків.
Те саме спостерігається і тепер. Навіть ті економісти, які високо цінують загальний теоретичний доробок Маркса, не сприймають його теорій трудової вартості, заробітної плати, додаткової вартості тощо, не кажучи вже про теорію «наукового соціалізму».
Оцінки марксизму пострадянськими дослідниками також неоднозначні. У перші роки після розпаду СРСР спостерігались діаметрально протилежні оцінки: від продовження вихваляння й абсолютизування марксизму, як за радянських часів, до численних спроб його абсолютного заперечування.
Поступово пристрасті вщухали, і нині серйозні науковці намагаються переосмислити теоретичний доробок Маркса, збагнути те позитивне й негативне, що в ньому є.
Безперечно, Маркс заклав основи нового напряму в дослідженні економічних і соціальних процесів. Західні дослідники вважають його видатним теоретиком, який спромігся синтезувати історію, політичну економію, філософію, соціологію у створенні відповідних підходів до дослідження суспільного розвитку.
На жаль, на блискучих економічних дослідженнях Маркса надто негативно позначилися його радикальні революційні погляди. Погану послугу Марксу зробила і радянська економічна наука, рекламуючи його теорію як «єдино правильну і всеосяжну», перетворюючи на догму навіть його помилки.
Між тим марксизм і, зокрема, його найважливішу складову — економічну теорію, слід розглядати тільки як один (щоправда серйозний і глибокий), з численних напрямів суспільно-еконо мічної думки, не абсолютизуючи його і не вбачаючи в ньому панацею від усіх економічних і суспільних негараздів.
Тема 8. Виникнення альтернативної
школи політичної економії.
Німецька національна політекономія
В економічній літературі поняття «альтернативна політична економія» вживається тоді, коли йдеться про інше, ніж визначене класичною школою, трактування закономірностей суспільного розвитку.
Треба знати, що підходи, альтернативні класичним, базуються на особливій філософії, мають власне історичне коріння і виникли задовго до появи класичної політичної економії. Так, прикладами альтернативного мислення можуть бути теорії, сформульовані, скажімо, ще Платоном, який виклав свої погляди на принципи державного устрою, або теорії меркантилістів (особливо показовими щодо цього є доктрини німецьких та австрійських камералістів), учення представників німецької історичної школи, сучасні доктрини інституціоналістів.
Загальною сутнісною ознакою альтернативної політичної економії є те, що вона базується на постулаті пріоритетності загальносуспільних інтересів над приватними, тобто на принципі комунітарності. Згідно з цим принципом економічна спроможність суб’єкта господарювання узалежнюється від розвитку національної економічної системи в цілому, а суспільна ідеологія примату загальнонаціональних інтересів набуває провідного значення. Та кий підхід, однак, не заперечує значущості індивідуалістичних чинників економічного прогресу, але передбачає свідоме формування державою соціально-економічного середовища для спрямування їх у необхідне русло.
1. Започаткування системи національної
політичної економії в Німеччині
Аналізуючи це питання, необхідно з’ясувати ті соціально-економічні особливості розвитку Німеччини XIX ст., що позначились на формуванні політичної економії. Треба також урахувати стан історико-філософських досліджень, які було покладено в основу побудови принципів альтернативної економічної теорії.
Автором нової теоретичної системи був Ф. Ліст (1789—1846) — прихильник ліберальних ідей (у тій їхній частині, що стосувалась розвитку капіталістичної промисловості) і реформ, перешкодою для яких, на його думку, була внутрішня митна політика Німеччини (в країні існували митні кордони між окремими державами конфедерації).
Найповніше основоположні принципи національної політичної економії викладено в його книжці «Національна система політичної економії». Саме в цій праці, яка складається з чотирьох томів («Історія», «Теорія», «Системи», «Політика»), аналізуються всі сторони суспільного життя, висвітлено практично всі складові альтернативної концепції розвитку суспільства. Згодом ці ідеї взяли на озброєння прихильники історичної школи та інституціоналізму.
Вивчаючи економічні погляди Ліста, слід зосередитись на таких напрямках його вчення:
— заперечення космополітизму (науки про те, як людство в цілому може досягти високого рівня добробуту) і необхідність переходу до «істинної політекономії» (науки про те, якого типу політики має дотримуватись нація, щоб стати освіченою і багатою);
— доведення похідного характеру економіки від державної політики засобом абстракції, запозиченим у класичної політекономії (як наслідок похідного характеру приватних інтересів від суспільних);
— розуміння категорії «продуктивні сили», їхнього змісту, напрямків і можливостей їхнього реформування;
— розуміння конкуренції як протиборства національних інтересів (він називає їх «приватними інтересами націй»).
Аналіз цих основоположних складових учення Ліста дає змогу зрозуміти:
Отже, Ліст визнавав політичну економію наукою про складові державної політики, в основу якої покладено доктрину економічного розвитку окремої нації, що суперечило класичній економічній науці, яка вивчала проблеми загальноцивілізаційного розвитку, його стимули та закономірності.
Основний об’єктивний закон розвитку суспільства, на його думку, полягає в тім, «що численні покоління, що настають одне за одним, поєднують свої сили, щоб досягти єдиної мети, і розподіляють у певному розумінні між собою зусилля, котрих потребує досягнення цієї мети». У цьому визначенні відбивається методологія Ліста, історична та національна водночас. Вона інша, ніж у класиків, які всі покоління розподіляли за формаціями, прив’язуючи їх за допомогою їхніх приватних інтересів до форми власності і в такий спосіб визначаючи основний економічний закон суспільного розвитку (за Смітом і Рікардо — отримання максимального прибутку).
2. Історична школа
Нагадаємо, що теорію Ліста заведено розглядати як переддень історичної школи В. Рошера (1817—1894), Б. Гільдебранда (1812—1878), К. Кніса (1821—1898).
Ця школа, теорії якої є найяскравішим прикладом альтернативності економічного мислення, постала в першій половині ХІХ ст. Її ідеї було поширено в Англії, Франції, Сполучених Штатах, але найвизначніші праці, побудовані на засадах альтернативності та історичного методу, написали саме німецькі економісти-теоретики. Тому альтернативна (історична) школа політичної економії ототожнюється з німецькою історичною школою.
Своє завдання представники цієї школи вбачали у формуванні на базі історичного методу окремого напряму національної політичної економії — учення про народне господарство Німеччини. Так само, як і Ліст, вони виходили з того, що ідеологія суспільного розвитку є первинною, визначає економічну політику, і отже, спрямовує розвиток економіки. Усі ці автори поділяли погляди Ліста, але всі вони зверталися до категорій, розроблених школою класичної політекономії, і стверджували, що ці категорії не заперечують слушності історичного методу, узгоджуються з ним і роблять картину суспільного життя повнішою. Фактично вони намагалися поєднати принцип державного регулювання і принцип економічної свободи.
Якими ж були основні методологічні засади історичної школи? Нагадаємо, що вони формувались як альтернатива методології класичної школи.
По-перше, на відміну від індивідуалізму та гедонізму класиків, теорії історичної школи мали комунітарний характер, тобто історична школа виходила з іншого, ніж класики, розуміння «економічної людини». Щоправда, вона для них так само була і виробником, і споживачем, але належала до певного визначеного суспільства, до певної нації, і повинна була свої індивідуальні інтереси узгоджувати з інтересами всієї нації за сприяння держави. Натомість класики розглядали індивіда як частину глобального економічного світу, де відносини впорядковуються економічними законами, без втручання держави.
По-друге, історична школа предмет політичної економії вбачала в дослідженні народного господарства певної країни.
Відрізнялась історична школа від класичної і методом дослідження. Вона використовувала історичний метод, сутність якого трактувалась у такий спосіб: коли йдеться про національне суспільство як певну історичну спільність людей, то необхідно враховувати, який саме потенціал, які надбання має в своєму розпорядженні нація і якими способами вони формувались. Отже, не обхідно дослідити всі економічні та позаекономічні чинники національного суспільного прогресу. Аналіз суспільного розвитку необхідно використовувати не лише для розвитку теорії, а й для того, щоб впливати на цей розвиток.
Керуючись історичним методом, представники історичної школи в основу аналізу покладали позаекономічні чинники як визначальні.
Слід також звернути увагу на те, що представники історичної школи, критикуючи теоретичні засади класиків, водночас користувалися деякими з них.
Лідером історичної школи був В. Рошер. 1843 р. він публікує свою відому працю «Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу». Йому також належить «Історія англійської політичної економії XVI—XVII століть» (1851), «Система політичної економії» у п’яти томах (1854—1894), «Історія національної політичної економії в Німеччині» (1874).
Рошер ставить своїм завданням доповнити й розвинути теорію класичної школи і водночас вплинути на формування національної політики. Досліджуючи історію становлення й розвитку економічних процесів у різних країнах, він намагається встановити причини їхніх національних особливостей.
Історична школа в особі Рошера мала рішучого поборника еволюційного шляху розвитку суспільства і супротивника революційних перетворень. Він бачив історичну перспективу, критикував класичну школу за те, що вона, розглядаючи капіталістичні відносини як результат цивілізаційного прогресу, водночас оголошувала їх незмінними і вічними. Натомість Рошер не заперечував доцільності втілення в життя соціалістичних ідей, але тільки реформістським шляхом.
Іншим представником німецької історичної школи був Б. Гіль дебранд. Його основна праця «Політична економія сучасного і майбутнього» мала на меті, за його власними словами, «відкрити шлях для основного історичного погляду в політичній економії» і перетворити її на теорію економічного розвитку народів. Політична економія, на його думку, мала бути наукою про закони економічного розвитку нації.
Він значно рішучіше, ніж Рошер, критикував класичну школу за її метод, не визнавав об’єктивності економічних законів, універсальності узагальнень, принципу індивідуалізму.
За основу еволюційного розвитку людства він бере проблему обміну і виділяє три періоди, три фази еволюції: натуральне господарство, грошова та кредитна економіка.
Вершиною прогресу економіки, на думку Гільдебранда, є кредитне господарство. Ця форма господарства будується на справед ливому обміні й розподілі, для якого не потрібні гроші. Її Гіль-
дебранд фактично ототожнює з плановою економікою, що функціонує задля задоволення конкретних, наперед визначених потреб споживачів і є можливою завдяки високим моральним якостям громадян суспільства. Роль держави полягає в керівництві соціально-економічним процесом.
Праця третього представника історичної школи К. Кніса «Політична економія з погляду історичного методу» (1853), перевидана 1883 р. під назвою «Політична економія з історичного погляду», була прикладом такої наполегливості й послідовності викладу цієї проблеми, якої не було ні в Рошера, ні в Гільде-
бранда.
У цій праці теж досить чітко проглядає критика класичної школи та необхідність розвитку національної політичної економії. Кніс виходить з того, що рівень економічної могутності су спільства і теоретичні концепції, котрі його відображають, є результатом певної передісторії розвитку, а сам цей рівень є тільки перехідним етапом до дальшого прогресу. Економічна доктрина не може свідчити про рівень розвитку суспільства, оскільки категорії, якими вона оперує, мають місце в будь-якій господарській системі, але за різних умов відіграють різну роль.
Кніс, як і його попередники, поділяв думку про можливість свідомо впливати на суспільні процеси за умови, що їхня генеза буде добре відомою, а мета, заради якої здійснюватиметься цей вплив, — суспільнозначущою.
Німецькі економісти, виходячи з ідеї німецької національної єдності, розробили історичний метод дослідження і скористалися з нього для заснування нового напряму політичної економії, основою якого стало вивчення закономірностей розвитку національного народного господарства, визначальної ролі держави в цьому процесі. Слід звернути увагу на те, що цей напрям заперечував космополітизм класиків та геополітизм англійських економістів.
Доктрина історичної школи еволюціонувала, пристосовуючись до вимог часу. Особливо важливою є така деталь: теорії су спільного розвитку формулюються національною школою політичної економії (з особливим наголосом на необхідності застосування історичного методу) саме тоді, коли перед Німеччиною постала необхідність реформувати суспільний уклад, щоб вивести економіку з кризи.
Це наводить на думку, що формування альтернативних напрямків у розвитку економічної теорії пов’язане з особливим, перехідним періодом у розвитку національних економік. Тому альтернативні моделі розвитку є особливими, мобілізаційними, основними умовами їх реалізації є активна роль держави та інших інституціональних суспільних структур. Така мобілізаційна модель передбачає врахування всіх аспектів суспільного життя і суспільної економіки: від законів саморегулювання до менталітету нації (часто свідомо формованого).
Такі теорії були популярними і в інших країнах, стан розвитку яких потребував мобілізації зусиль нації для трансформування економіки.
3. Нова історична школа та соціальний напрям
Наступний етап еволюції історичної традиції в Німеччині також був пов’язаний із особливим періодом розвитку німецького суспільства — монополізацією економіки, що спричинила різку поляризацію доходів населення, і внаслідок цього загострення класових суперечностей. Формування нової історичної школи було покликане до життя необхідністю теоретичного обґрунтування способів розв’язання соціальних проблем.
Щоб зрозуміти різницю між двома цими школами, нагадаємо: для історичної школи (на відміну від класичної) соціальне питання ніколи не залишалось поза увагою. Спираючись на свій метод, саме вона зосереджувала увагу на важливому значенні всіх соціальних інституцій. Тому проблема соціальної рівноваги розглядалась цією школою як необхідна умова економічного розвитку, а гарантом такої рівноваги мала бути держава (адже інтереси суспільства за національною методологією є пріоритетними).
Слід також згадати, що концептуальним підходом класичної школи до суспільних проблем був постулат: індивід сам формує свій добробут, а добробут суспільства — це сума добробуту індивідів. Історична школа виходить із цілком протилежного, уважаючи індивідуальний добробут похідним від загальносуспільного.
Фундатори нової історичної школи, яка виникла в Німеччині в 70-х рр. ХІХ ст., Г. Шмоллер (1838—1917), Л. Брентано (1844—1931) і К. Бюхер (1847—1930), орієнтуючись на проблеми сучасності (що характерно для історичного методу), з самого початку взяли собі за мету створити в межах національної політичної економії особливу галузь — основи соціальної політики. Вони виходили з того, що:
Основу таких підходів було закладено ще представниками старої історичної школи. Проте в їхніх працях не тільки не пропонувалося конкретних заходів з реформування суспільства, а й навіть не надавалося пріоритетного значення трансформації соціального середовища, в якому відбуваються економічні процеси. Навпаки, усі автори нової історичної школи вважали принциповою саме цю проблему. Але зміст практичних рекомендацій у них був різний.
Отже, зосереджуючи увагу на тому, що представники нової історичної школи виступали за еволюційний і реформістський шлях розвитку суспільства, що його мала забезпечити держава через свою політику, і вважали, що реформування має починатися з соціальної сфери і базуватись на принципі примирення економічної свободи та суспільного порядку, — необхідно ознайомитись із конкретним змістом пропозицій, тобто з тим, як ці автори розуміли соціальні реформи.
Це важливо ще й тому, що теорії представників історичної школи дуже добре відбивали характер процесів, які відбувались у тогочасних суспільствах. Вони доводили, що впертий консерватизм призводить до революцій, тоді як державна політика може бути гнучкою і забезпечувати класовий мир (ця теза і була відмітною ознакою так званого катедер-соціалізму).
Г. Шмоллер, який очолив консервативне крило «нової історичної школи», був запеклим монархістом. Прусську державу він розглядав як основну рушійну силу суспільного розвитку, а економічне життя — лише як частину загальної культурної моделі.
З цього випливав логічний висновок: ретельне вивчення минулого культурного розвитку забезпечить культурну перспективу для розвитку майбутнього. Шмоллер одним із перших в історії економічної науки запроваджує «етичний принцип», який нині на брав великого поширення у світовій економічній практиці. Він доводить, що господарське життя визначається не тільки природни ми й технічними, а також і моральними факторами.
Важливого значення надавав Шмоллер ролі морального фактора в розв’язанні робітничого питання. Він писав, що найліпший засіб для цього — виховання моральності робітників з тим, щоб подолати вороже ставлення до підприємців, запобігти поширенню революційного руху серед робітничого класу. Шмоллер пропагував ідеї відмови від класової боротьби і закликав виховувати робітників у дусі «соціальної солідарності» з капіталістами. Він наполягав на проведенні реформ, які усунули б занадто велику майнову нерівність, що породжує небезпеку соціальних конфліктів. Цими принципами керувалась у своїй практичній діяльності і створена 1872 р. Шмоллером «Спілка соціальної політики».
Шмоллер досліджував і багато інших тем суспільного життя. Про широкий діапазон його наукових інтересів свідчить конспект з історичних досліджень, який вийшов у світ у двох томах у 1900 і 1904 рр. У цій праці Шмоллер розглядав фізичні, етичні та юридичні основи політичної економії, аналізував розвиток і структуру населення, висвітлював питання технічного прогресу і його значення для економіки, ринкові відносини, широке коло соціальних проблем.
Одним із провідних ідеологів ліберально-буржуазного крила цієї школи був Л. Брентано. Найвідоміші його праці — це «Класична політична економія» (1888) та «Етика і народне господар ство в історії» (1894). Так само, як і Шмоллер, Брентано надавав визначальної ролі в економіці етичному і правовому факторам. Він стверджував, що теоретична економія має «другорядне значення», порівняно з «безпосереднім спостереженням» економічних явищ. Фактично Брентано вважав теоретичну політичну економію зайвою, такою, що не має практичного значення.
Він також пропагував ідею «соціального миру» і суспільної рівноваги. Брентано рекомендував підприємцям надавати певні пільги робітникам, використовуючи для цього фабричне законодавство, профспілки, споживчу кооперацію, житлове будівництво тощо. Велику роль у поліпшенні становища робітничого класу він покладав на профспілки.
На відміну від своїх колег, Брентано заперечував визначальну роль держави в суспільному розвитку, а як прихильник реформістського напряму в соціальній політиці, він проголошував певні ідеї, спрямовані на пом’якшення соціального протистояння в суспільстві.
Монополізацію економіки Брентано розглядав як оздоровчий засіб економічного розвитку. Він увійшов у історію економічної науки як один з ідеологів таких об’єднань, як картелі, убачаючи в них найважливіший засіб стабілізації економіки.
Значний внесок у економічну науку зробили й інші представники німецької історичної школи, зокрема К. Бюхер — автор відомої книжки «Піднесення національної економіки» (1893). У цій праці він простежує еволюцію розвитку народів Західної і Середньої Європи.
З позицій мінової концепції Бюхер розробив періодизацію економічної історії людства, яка включала три види господарств:
Головним критерієм, за допомогою якого здійснюється історична періодизація суспільства, у нього є обмін.
Послідовниками і представниками нової історичної школи вважають В. Зомбарта (1863—1941) і М. Вебера (1864—1920). Вони продовжують пошук засобів удосконалення суспільства, намагаючись теоретично розв’язати нагальні соціальні проблеми.
Усі автори, які дотримувались історичних традицій у дослідженнях, обов’язковою умовою поступального розвитку вважали створення державою сприятливого середовища для такого розвитку. Як складові соціального середовища розглядалися право, релігія, традиції, мораль, рівень освіти та суспільна ідеологія.
Так, Зомбарт присвячував свої праці проблемам соціальної психології нації, дослідженню її впливу на економічну поведінку суб’єктів народного господарства. Він намагався показати на історичних прикладах, що капіталістичне суспільство виникає як наслідок психологічного прагнення людини до свободи економічної діяльності, духу підприємництва і новаторства, що забезпечують її збагачення. У свою чергу, збагачення веде до змін у су-
спільній психології (інколи негативних, запобігати яким — зав дання держави).
Тут необхідно наголосити на суттєвому моменті: в економічній літературі Зомбарта часто називають ідеологом нацизму. Це зумовлено тим, що він, звертаючись до ідей Ф. Ліста, намагається обґрунтувати тезу про визначальну роль суспільної, національної за сутністю, психології, яка, на його думку, є основою істинної конкуренції — протистояння держав і націй. Він стверджував, що нації зі свідомо сформованою психологією є сильнішими за ті, мораль яких формується стихійно, а тому вони мають право насильницьким способом насаджувати свою мораль, завойовуючи собі «життєвий простір».
Варто замислитись над цією тезою Зомбарта, проаналізувати її та дати їй оцінку, спираючись на приклади розвитку сучасного глобального світу.
Дещо іншим є об’єкт дослідження у Вебера. Він також присвячує свої праці (найвідоміша з яких «Протестантська етика і дух капіталізму») дослідженню морально-етичної природи су спільно-історичних процесів. Він звертає увагу на основоположні ідеї вчень Лютера і Кальвіна, згідно з якими своїм поступальним розвитком суспільство завдячує економічній діяльності, котра є лише однією з багатьох форм виконання людиною своїх обов’язків перед Богом і суспільством. Тому необхідно виховувати в нації працьовитість, бережливість і прагнення збагачення.
Слід визнати, що праці Вебера були важливим внеском у розвиток історичної традиції. Вони давали якнайповніше уявлення про особливості національної політичної економії, згідно з якою менталітет нації, суспільна мораль визначають форми економічних відносин. Вебера часто називають батьком сучасного інституціоналізму.
До складу нової історичної школи входили також і ті вчені, котрі намагалися узгодити висновки, зроблені класичною школою, із висновками історичного методу, доводячи, що економічні категорії, сформульовані класиками, не суперечать поглядам історичної школи і є частиною вчення про суспільство. Цей напрям отримав назву соціального.
Соціальний напрям. Найвідоміші його представники — Р. Штаммлер (1856—1938) та Р. Штольцман (1852—1930).
Потрібно відрізняти цей напрям від катедер-соціалізму, бо, хоч обидва вони базуються на однакових підходах, проте в катедер-соціалістів ідеться тільки про соціальну сферу, соціальну справедливість та способи її досягнення, тоді як представники соціального напряму намагались показати, як можна «примусити» економічні закони служити інтересам суспільства. Саме з цього погляду вони аналізували економічні категорії і доводили, що дію цих законів можна спрямовувати в необхідне русло за допомогою належного законодавства та раціональної державної політики.
Їхній внесок у доктрину історичної школи полягає в тім, що вони синтезують два протилежні вчення. Але, слід зазначити, що економічні категорії та закони вони також уважають похідними від державної політики, підпорядкованими їй. Отже, і цей напрям не порушував засадничих принципів історичної школи.
Найважливішим висновком, якого можна дійти після докладного ознайомлення з ідеями старої та нової історичних шкіл, є той, що ці ідеї мають виражений інституціональний характер, тобто визначають примат суспільної психології над індивідуальною, визначальну роль суспільних інституцій (права, моралі, ідеології, менталітету тощо), порівняно з економічними.
Тема 9. Маржиналізм. Становлення
неокласичної традиції в економічній теорії
Вивчення цієї теми дасть можливість з’ясувати передумови виникнення, основну ідею та методологічні принципи маржиналізму, а також зрозуміти роль різних шкіл та їхніх лідерів у формуванні неокласичного напряму в економічній теорії.
1. Маржиналізм
Починаючи вивчення цього питання, необхідно передовсім з’ясувати для себе, що поява маржиналізму (marginal — граничний) була об’єктивно зумовлена глибокими якісними змінами на мікро- та макрорівнях, які сталися в останній третині XIX ст. в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу, а саме: все більшою монополізацією економіки, формуванням складніших форм господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем, інтенсивним процесом інтернаціоналізації ринків та ін. Значною мірою його поява стала наслідком величезного прогресу науки, особливо її природничих і гуманітарних галузей. Засновниками маржиналізму вважаються австрієць К. Менгер (1840—1921), англієць В. С. Джевонс (1835—1882) і француз Л. Вальрас (1834—1910).
Далі слід усвідомити, що основна ідея маржиналізму — це дослідження граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної системи на рівні фірми, галузі (мікроекономіка) та національної економіки (макроекономіка). З погляду методології головними принципами маржиналізму є: 1) ідеологічна нейтральність аналізу, тобто звільнення його від впливу ідеології та відокремлення від конкретно-економічних дисциплін для з’я сування універсальних закономірностей, незалежних від місця і часу (щоб підкреслити «відстороненість» своїх досліджень, маржиналісти, починаючи з В. С. Джевонса і А. Маршалла, почали вживати замість терміна «political economy» нейтральніший — «economics»); 2) перегляд предмета дослідження: провідною стає проблема раціонального розподілу обмежених ресурсів (за словами М. Блауга, «економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв’язок між даними цілями і даними обмеженими засобами, що мають альтернативні можливості використання»); 3) ме тодологічний індивідуалізм, тобто пояснення економічних явищ поведінкою окремих індивідів, розгляд суспільства як сукупності атомістичних індивідів, економіки як системи взаємозалежних суб’єктів господарювання, а економічних закономірностей як наслідку взаємодій індивідуальних рішень, основаних на вільному виборі суб’єктів; 4) статичний підхід, оскільки досліджується не те, як змінюється економіка, а те, як вона улаштована, як може існувати і не руйнуватися система, котра складається з індивідів, що керуються власними інтересами; 5) рівноважний підхід; 6) економічна раціональність, яка означає максимізацію суб’єкта ми господарювання своїх цільових функцій (корисності для споживачів і прибутку для виробників); 7) граничний аналіз; 8) ма тематизація, тобто широке використання математичних методів, зокрема диференціального числення.
Знання основної ідеї та методологічних принципів маржиналізму необхідне для розуміння, чому перехід в останній третині XIX ст. від цінностей класичної школи (загального бачення, методу і навіть предмета) до теоретико-методологічних цінностей маржиналізму було визнано «маржинальною революцією» в економічній теорії.
З’ясувавши це, слід приділити увагу питанням генези й еволюції маржиналізму. Тому важливо розглянути погляди поперед ників маржиналізму Г. Госсена (1810—1858), Ж. Дюпюї (1804—1866), А. Курно (1801—1877), Й. Тюнена (1783—1850) і етапи «маржинальної революції», простежити особливості маржинальних концепцій різних шкіл.
2. Австрійська школа
Вона сформувалась у 70-ті роки XIX ст. і здобула найширше визнання серед представників маржиналізму на першому етапі «маржинальної революції». Цю школу репрезентували професори Віденського університету — вже згадуваний К. Менгер, а також Ф. Візер (1851—1926) і Е. Бем-Баверк (1851—1914). Основні праці К. Менгера — «Основи політичної економії» та «Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема»; Ф. Візера — «Походження й основні закони господарської цінності», «Природна цінність», «Закон влади»; Е. Бем-Баверка — «Основи теорії цінності господарських благ», «Капітал і прибуток», «Теорія Карла Маркса та її критики».
Вивчаючи їхні економічні теорії, необхідно звернути увагу на такі найхарактерніші методологічні особливості австрійської школи: по-перше, суб’єктивно-ідеалістичне відображення економічних процесів та явищ; по-друге, використання як головного об’єкта дослідження не суспільного виробництва, а індивідуального господарства; по-третє, визнання примату споживання над виробництвом.
Коло питань, що їх вивчали представники австрійської школи, є досить широким. Це і вчення про предмет політичної економії, її методологічні основи, і метод дослідження економічних процесів, і аналіз вартості товару і факторів, що впливають на її формування, тощо.
Об’єктом дослідження вважалося окреме господарство, яке визнавалося типовим елементом економічної системи суспільства. Ідеалом такого господарства було господарство цілком ізольованого суб’єкта — Робінзона. Народне господарство розглядалось як сукупність таких окремих господарств. Для того щоб виявити і розкрити закони економіки в цілому, достатньо було, на думку австрійських економістів, вивчити механізм їхньої дії на прикладі одного ізольованого господарства. Такий метод дослідження отримав назву «робінзонат».
Обстоюючи позиції нової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв’язками, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засадничими в дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру. Основою економічної діяльності вважалася психологія суб’єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку. При цьому об’єк тивний характер розвитку суспільного виробництва і властивих йому законів повністю ігнорувався. В їхніх системах усі економічні суб’єкти цілком однорідні й рівноправні, кожний діє виключно у власних інтересах. Економічні закони в такому разі стають наслідком взаємодії індивідуальних рішень.
Оскільки центральне місце серед проблем, які досліджувала австрійська школа, посідала проблема цінності, потрібно передовсім вивчити теорію цінності цієї школи, що відома під назвою теорії «граничної корисності». Згідно з цією теорією корисність є визначальним фактором цінності. Під корисністю австрійці розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіда. При цьому вони розрізняли (зокрема Е. Бем-Баверк) два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну). Абстрактна розглядалась як корисність взагалі, що притаманна матеріальним благам, які є в достатній кількості. Кваліфікованою корисністю наділялися блага, запас яких обмежений, і зменшення такого блага хоча б на одну одиницю негативно позначатиметься на добробуті індивіда. Таке розмежування корисності пов’язувалося з формуванням цінності благ. Не всі «корисності» здатні обмінюватися. Таку здатність мають тільки ті блага, які є в обмеженій кількості і завдяки цьому стають цінностями. К. Менгер дав суб’єктивістське тлумачення цінності, яке стало згодом загальною вихідною позицією австрійської школи, а саме: «цінність — це судження, яке люди, що господарюють, мають про значення благ, котрі перебувають у їхньому розпорядженні для підтримання їхнього життя та їхнього добробуту, а тому поза їхньою свідомістю вона не існує».
Розвиваючи цю ідею, Е. Бем-Баверк процес утворення цінності поділяв на два етапи. Перший він пов’язував з утворенням «суб’єктивної цінності», під якою розумів індивідуальну оцінку блага суб’єктом. Вона залежала від того, яку роль благо відігравало в задоволенні його потреб. Величина корисності, що її забезпечує людині відповідне благо, є водночас і мірою його цінності. При цьому важливо зрозуміти й запам’ятати, що новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності, було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини. К. Менгер був першим із представників австрійської школи, хто сформулював принцип спадної корисності, відповідно до якого цінність будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу. Е. Бем-Баверк, дотримуючись такого принципу в дослідженні суб’єктивної цінності, не обмежився цим і виділив другий етап утворення цінності блага, який пов’язував з «об’єктивною» цінністю, котра, на його думку, формується на ринку в результаті вирівнювання суб’єктивних оцінок у процесі стихійного виявлення попиту і пропозиції.
Крім теорії «граничної корисності», необхідно також, використовуючи рекомендовану літературу, вивчити й засвоїти інші теорії представників австрійської школи, зокрема, теорію приписування (рос. мовою «теория вменения»), теорію капіталу і про цента, звернувши увагу на їхній методологічний інструментарій.
3. Становлення неокласичної традиції.
Кембриджська школа
Починаючи вивчення цього питання, слід запам’ятати, що становлення неокласичної традиції пов’язане з другим етапом «маржинальної революції», який припадає на 90-ті рр. XIX ст. З цього часу маржиналізм стає популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів на цьому етапі — відмова від суб’єктивізму та психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що «метою чистої економіки… завжди залишалося пояснення регулярного ходу економічного життя на основі даних умов» (Й. Шум петер). Через це представників «другої хвилі» «маржинальної революції» стали вважати спадкоємцями класичної політичної економії й називати неокласиками, а їхню теорію — «неокласичною».
Визначаючи цілі економічної науки, неокласики казали про вплив різних факторів на економічний добробут. На перший план висувалася корисність благ і попит на них з боку споживачів. При цьому неокласики виходили з того, що економічні закони однакові для будь-якого суспільства: як для індивідуального господарства, так і для сучасних досить складних економічних систем. Вихідною і водночас центральною в неокласиків є ідея економічної рівноваги, яка досягається завдяки механізму ціноутво рення в ринковому господарстві.
На цьому етапі «маржинальної революції» — етапі формування неокласичного напряму — найбільший науковий внесок у економічну теорію зробили англієць А. Маршалл, американець Дж. Б. Кларк та італієць В. Парето. З огляду на це саме їхні економічні теорії потрібно передусім розглянути та проаналізувати.
А. Маршалл (1842—1924) був засновником і главою кембриджської школи, яка сформувалася у 90-х роках XIX ст. в Англії. Ця школа за своїм впливом на економічну науку не поступалася австрійській і започаткувала неокласичний напрям в економічній теорії. Основна праця А. Маршалла — «Принципи економікс» («The Principles of Economics», 1890). У цій та інших своїх працях він намагався розробити універсальну економічну теорію, поєднуючи різні концепції. Найбільшою його заслугою є створення синтетичної теорії, яка об’єднувала елементи трудової теорії вартості і теорії граничної корисності. Маршалл переосмислив, переробив теорію трудової вартості (дія об’єктивних факторів) і теорію граничної корисності (дія суб’єктивних факторів), поєднав ши їх у власній теорії взаємних зв’язків попиту і пропозиції. Ключова ідея А. Маршалла полягала у відмові від теоретичних дискусій навколо вартості («цінності») на користь вивчення проблем взаємодії попиту і пропозиції як сил, що визначають процеси, котрі відбуваються на ринку. Він ґрунтовно проаналізував, як формуються і взаємодіють попит і пропозиція, увів поняття еластичності попиту, запропонував власну компромісну теорію ціни.
Ціну продукту він розглядав як найважливіший елемент ринкової економіки, а ринок — як високоорганізовану інституцію, де взаємодіють попит і пропозиція і встановлюються ціни. Маршалл уважав, що його теорія ціни спрямована на пошук усіх факторів, що визначають ціну. Його теорія синтезує й досліджує дві групи факторів, що впливають на ринкові ціни. Оскільки ринкові ціни складаються під впливом попиту та пропозиції, то їх дослідження потребує виділення суми факторів, від яких залежать їхні зміни та взаємозв’язок на ринку. З одного боку, є ціна попиту. Вона формується під впливом попиту на товар, який визначається корисністю продукту. Це група факторів ринкового походження. З другого — існує ціна пропозиції, яка залежить від витрат виробництва, тобто має виробниче походження і визначається факторами виробництва: землею, працею, капіталом і організаторськими здібностями підприємця. У визначенні ціни Маршалл виділяв її залежність від граничних витрат з боку пропозиції і від граничної корисності з боку попиту. Витрати на виробництво граничної одиниці товару і виручка від його продажу будуть однакові. Середня або рівноважна ціна товару тлумачилася ним як результат ціноутворення, коли на ринку перетинаються ціни попиту і пропозиції. Маршалл одним з перших економістів пов’язав із ціною товару еластичність попиту на нього.
У теоретичній системі Маршалла важливе місце поряд з теорією ціни належить теорії розподілу. Згідно з цією теорією кожний із факторів виробництва (земля, праця, капітал, підприємницька діяльність) також підлягають дії попиту і пропозиції. Виходячи з цього, кожен з цих факторів, як щойно було сказано, має ціну попиту, яка визначається його граничною продуктивністю, і ціну пропозиції, яка визначається його граничними витратами. Величина зарплати, процента, ренти є рівноважною ціною цих факторів (праці, капіталу, землі). Прибуток, на відміну від цих доходів, не є гарантованим доходом підприємця, а змінюється зі зміною цін, і його розмір визначається багатьма причинами, серед яких не останнє місце належить «природним якостям» бізнесмена. Загальний національний дохід є результатом дії всіх факторів і зростає зі збільшенням пропозиції факторів.
З часом саме життя все більше підштовхувало економічну думку до розроблення теорій, які могли б дати реалістичніше уявлення про те, як насправді функціонує ринкова система, у чому її переваги, а де вона дає збої, що потребують коригування з боку держави. Економічна думка першої чверті XX ст. стала приділяти все більше уваги проблемі економічного циклу, але будучи зв’язаною провідною ідеєю неокласичної школи про автоматичне встановлення економічної рівноваги, вона прагнула дати пояснення економічного циклу на підставі зовнішніх щодо економічної системи явищ. Тому неокласики починають спеціально досліджувати роль грошової системи та її вплив на параметри розвитку економіки, можливості використання грошово-кредитної політики як інструмента антициклічного регулювання. Унаслідок цього виникають нові грошові теорії.
У 20-х рр. з’являється кембриджський варіант кількісної теорії грошей або теорія «касових залишків». Її авторами були А. Маршалл, А. Пігу та Дж. Робертсон. Основна ідея кількісної теорії грошей — безпосередній вплив змін грошової маси на рівень цін. Новим у кембриджському варіанті є те, що центром аналізу стають мотиви, котрі визначають накопичення готівки в касах фірм і в окремих осіб. Прагнення суспільства зберігати певну частину своїх доходів у грошовій формі розглядається прихильниками кембриджського варіанта, як найважливіша умова автоматичного встановлення рівноваги в економічній системі за наявності гнучкої системи цін. Зростання або зниження цін, на думку авторів, спричиняє зміну реальної цінності суми грошей у вигляді готівки. Щоб зберегти її незмінною, коли ціни зростатимуть, економічні суб’єкти прагнутимуть збільшити грошову частину свого доходу і скоротити частину доходу, яка споживається; коли ж ціни знижуватимуться, то їх дії будуть протилежними. Саме це прагнення до збереження реальної цінності грошової частини доходу прихильники кембриджського варіанта розглядають як автоматичний регулятор рівноваги на ринку: підвищення цін спричиняє зменшення споживання і внаслідок цього скорочення попиту та нове зниження цін. Падіння цін навпаки — стимулює зростання попиту і наступне зростання цін. Такі процеси заведено називати «ефектом Пігу» або «ефектом реальних касових залишків».
Основною працею А. Пігу (1877—1959) є «Економічна теорія добробуту» (1920), де викладено його концепцію добробуту. Основна увага приділяється проблемі оптимізації соціального добробуту, що його А. Пігу розглядає як суму добробуту окремих індивідів. Основою соціального добробуту є економічний добробут. На думку Пігу, економічний добробут — це задоволення, яке можна оцінити в грошовому еквіваленті. Економічні причини впливають на економічний добробут будь-якої країни не безпосередньо, а через створення і використання об’єктивного додаткового економічного добробуту, тобто національного доходу (національний дохід є тією частиною об’єктивного доходу, яка також вимірюється грошима). Пігу вважав головним показником національного добробуту «національний дивіденд». Добробут визначається рівнем і темпами зростання національного дивіденду та рівномірним його розподілом. Виходячи з цього Пігу визнає перерозподіл національного доходу однією з найважливіших функцій держави.
Важливо звернути увагу на те, що А. Пігу був одним із перших неокласиків, котрий піддав сумніву досконалість ринкового механізму та вільної конкуренції. Він показав, що існують вагомі та стійкі причини, які порушують дію ринкового механізму і зумовлюють необхідність державного втручання. Основними з них є, по-перше, неминучість виникнення монополій. Монополії й монополістична конкуренція зумовлюють зростання цін та зниження рівня інвестицій. У результаті відбувається спад можливого рівня національного дивіденду. Отже, необхідне обмеження монополістичних тенденцій державою. По-друге, так звані зовнішні ефекти, тобто позитивні або негативні (що буває частіше) ефекти діяльності приватних осіб та фірм, які не знаходять вартісної оцінки на ринках, але від яких виграють або програють інші економічні суб’єкти. Зовнішні ефекти є відображенням суперечності між інтересами виробництва та потребами суспільства.
Пігу розглядав дві форми державного втручання в економіку: пряму й непряму. Непрямі заходи (податки, субсидії) необхідно застосовувати для усунення економічних наслідків «зовнішніх ефектів», що виникають за умов вільної конкуренції. Пряме втручання необхідне за посилення позицій монополій в економічному житті. Однак, на думку Пігу, антимонопольне законодав-
ство є хоч і корисним, але малоефективним. Він висловлює ідею прямого втручання держави в галузі із найбільшою загрозою виникнення монополії. Втручання держави має здійснюватися у формі безпосереднього контролювання цін, тарифів та обсягів випуску продукції. Крім того, Пігу не виключає можливості прямих державних капіталовкладень у певні сфери економіки, а також прямого державного управління. Таким чином, у концепції Пігу було сформульовано важливі аспекти участі держави в економічній діяльності, однак в цілому ця концепція залишилася в межах неокласичної традиції.
Монетарну теорію економічного циклу розробив у цей час інший представник кембриджської школи Р. Хоутрі (1879—1975). Йому належить пріоритет створення теорії, яка пов’язує споживчі доходи й витрати з економічним циклом. Кредитна система є важливою складовою його моделі, тому що саме приплив грошей з банків для задоволення потреб підприємців веде до підвищення доходів. На його думку, економічний цикл — це суто грошове явище, обумовлене коливаннями грошового попиту й відповідними змінами в наданні кредитів. За економічного піднесення, на думку Хоутрі, попит на гроші зростає, банки збільшують кредит і полегшують умови його надання, зменшують ставку процента. Такі дії банків є результатом зростання рівня цін, ділової активності і збільшення швидкості обігу грошей. Але з розвитком цього процесу банки стають обережні шими і, побоюючись розвитку інфляції, підвищують ставку процента, обмежують і навіть скорочують кредитування. В результаті відбувається спад економічної активності.
На основі своєї теорії Хоутрі дійшов висновку, що циклічні коливання ділової активності можна пом’якшити через розумну грошово-кредитну політику. Саме ідеєю грошово-кредитної політики пройнято всю його теоретичну систему. На це слід звернути увагу, вивчаючи інші теоретичні розроблення Хоутрі, коло яких досить широке і охоплює проблеми трудових відносин та заробітної плати, оподаткування, економічної діяльності та влади, міжнародної торгівлі тощо. Найвідоміші його праці — це «Добра й погана торгівля» (1913), «Капітал і зайнятість» (1937).
4. Американська школа
Наприкінці XІX ст. з’являється своєрідний американський варіант теорії граничної корисності. Автором цієї теорії був професор колумбійського університету Дж. Б. Кларк (1847—1938). Його основні праці: «Філософія багатства» (1886), «Розподіл ба гатства» (1899), «Проблеми монополій» (1901), «Суть економічної теорії» (1907). У процесі вивчення економічного вчення Кларка його наукові досягнення необхідно розглядати у двох аспектах: методологічному і теоретичному, у першому випадку звертаючи увагу на новизну методології в рамках розробленого вчення про три природні розділи економічної науки, у другому — на так званий закон спадної продуктивності факторів виробництва (праці та капіталу).
Саме Кларк був автором цього закону, який покладено в основу теорії граничної продуктивності — основної теорії Кларка. Сутність закону спадної продуктивності праці й капіталу полягає в тому, що кожний новий внесок праці у виробництво за незмінних розмірів капіталу супроводжується зменшенням продуктивності проти попередніх внесків праці. У свою чергу, кожний наступний внесок капіталу (за незмінної чисельності робітників) характеризується меншим обсягом виробленої продукції, нижчою ефективністю, ніж попередній.
Знання теорії граничної продуктивності є обов’язковою умовою розуміння теорії розподілу Кларка, яка має стати наступним кроком у вивченні даного питання. Саме проблему розподілу Кларк уважав головною проблемою політичної економії. На його думку, розподіл суспільного доходу відбувається відповідно до природного закону, який забезпечує кожному фактору виробництва стільки багатства, скільки він створює. Кларк розвинув учення про три фактори виробництва, установивши ще один такий фактор: 1) капітал у грошовій формі; 2) капітальні блага (засоби виробництва і земля); 3) діяльність підприємця; 4) праця робітника. Згідно з його теорією розподілу кожний фактор виробництва характеризується специфічною продуктивністю і створює дохід. Так, капітал дає банкірові процент, капітальні блага по роджують ренту, діяльність підприємця забезпечує йому підприємницький прибуток (утворюється лише за «динамічного стану», коли підприємець виступає як новатор), а праця — заробітну плату робітнику. Величина доходу, який дає кожний фактор своєму власникові, визначається граничною продуктивністю цього фактора (наприклад, зарплата є еквівалентом граничної продуктивності праці).
Отже, теорія граничної продуктивності поширює маржиналістський підхід на сферу розподілу і в такий спосіб ніби завершує маржиналістську систему. Водночас не варто забувати про її певну статичність й абстрактність, ігнорування факторів пропозиції під час визначення ціни факторів виробництва та ін.
Далі слід розглянути вчення Кларка про статику і динамі-
ку, оскільки відоме в економічній теорії розмежування статичного й динамічного аналізу також було вперше обґрунтова-
но цим ученим. Проводячи аналогію з теоретичною механікою, Кларк поділяв економічну науку на три розділи: універсаль-
ну економіку (вивчає загальні універсальні закони розвитку економічних явищ); економічну статику (аналізує дію цих
законів за умов перебування господарства в стабільному, рівноважному стані, тобто без будь-яких змін); економічну динаміку (показує, що «відбувається з багатством і добробутом суспільства за умови, якщо суспільство змінює форму та способи діяльності»).
5. Шведська (стокгольмська) школа
Вивчаючи це питання, слід передовсім запам’ятати, що засновником цієї економічної школи був К. Вікселль, а її найвідомішими представниками — Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль, Е. Лундберг, Б. Олін. Щодо теоретичної бази та інструментарію вони були прихильниками маржиналізму й принципу загальної економічної рівноваги, сприяли активному використанню математики в економічних дослідженнях. Наукові розроблення цих учених так чи інакше були пов’язані із взаємозв’язками грошей, процента і цін. Стокгольмська школа, яка заявила про себе в 20—30-х роках XX ст., основну увагу зосередила на проблемах економічної динаміки, нерівноваги й невизначеності.
Праці К. Вікселля (1851—1926), основними з яких є «Цінність, капітал і рента» (1893), «Процент і ціни» (1898) та «Лекції з політичної економії» (1901, 1906), відзначаються новими підходами до дослідження низки економічних проблем. Головний внесок Вікселля полягає в розвитку теорії розподілу на основі концепції граничної продуктивності й спробі інтеграції грошей у схему Л. Вальраса, що уможливлювало дослідження коливань їхньої вартості у зв’язку зі змінами рівня ділової активності. Тим самим було запропоновано новий підхід до проблеми динаміки. Необхідно, користуючись рекомендованою літературою, докладно розглянути аналіз Вікселлем проблеми динаміки цін для розкриття механізму їхнього руху за умов «грошової економіки».
Основною змінною моделі грошової економіки Вікселля є співвідношення ринкової процентної ставки і «природної» ставки, а центральним механізмом цієї моделі — так званий кумулятивний процес. Тому вивчення концепції кумулятивного процесу має неабияке значення.
Розуміння цієї концепції дасть можливість засвоїти сформульовані Вікселлем умови грошової рівноваги і стабільності цін. Вони полягають у рівності ринкового та природного процентів. У такому разі сукупний попит на позичковий капітал дорівнюватиме сукупній пропозиції заощаджень, процент не впливатиме на ціни, а ціни й заробітна плата залишатимуться незмінними. З’я сування сумісності цих умов та їх здійсненності стало згодом завданням представників стокгольмської школи.
Аналіз кумулятивних процесів та дослідження проблем порушення рівноваги привели Вікселля до створення теорії економічного циклу. Основну причину криз він шукав у «реальних факторах» економіки, хоч і не заперечував значення руху цін. Ме ханізм циклічного розвитку господарської кон’юнктури він пов’язував із процесом нагромадження капіталу. Тому важливо приділити увагу також і цьому аспекту економічної теорії шведського вченого.
Спираючись на знання загальних методологічних засад стокгольмської школи та економічних поглядів її основоположника К. Вікселля, далі слід розглянути теоретичні розроблення його учнів і послідовників — Г. Мюрдаля (1898—1987), Е. Ліндаля (1891—1960), Е. Лундберга (1902—1987), Б. Оліна (1899—1979).
Завершити вивчення даного питання рекомендується розглядом теоретичної спадщини відомого шведського економіста Г. Касселя (1866—1945), праця якого «Природа і необхідність процента» (1903) була визнана важливим етапом розвитку теорії процента і грошей. В іншій праці — «Теорія суспільного господарства» («Теорія соціальної економіки») він уперше запровадив до економічного аналізу поняття збалансованого зростання, за якого структура економіки не змінюється, оскільки всі її компоненти зростають однаковими темпами, що дорівнює темпу зростання населення. У центрі уваги Г. Касселя була також проблема торговельно-промислового циклу. Його міркування щодо цієї проблеми треба вивчити докладніше.
6. Математична школа
в політичній економії
Розпочати вивчення цього питання доцільно з формування загального уявлення про передумови виникнення, сутнісну характеристику і значення математичного напряму в економічній теорії. Для цього передовсім треба згадати історичні умови розвитку країн Західної Європи, які спричинили виникнення (перша половина XIX ст.) і формування в цілісну концепцію (друга половина XIX ст.) окремих розроблень економістів-математиків.
Значення математичної концепції в економічній науці визначається тим специфічним впливом, який справило на розвиток економічної теорії застосування математичних методів дослідження. Основними передумовами все активнішого впровадження математичних методів у економічні дослідження були: 1) пе ретворення капіталізму на розвинену господарську систему з високим рівнем взаємопов’язання та однорідності всіх її частин і елементів; 2) значні досягнення в галузі математики і можливість їх застосування до аналізу економічних процесів.
Самостійність математичного методу полягає в тому, що він є не тільки описовим, а й дослідницьким методом, причому дослідження не лише кількісного, а і якісного. Математичний аналіз має спиратися на відповідну теорію причинно-наслідкових економічних залежностей.
Досягнення економістів-математиків щодо описування, систематизації та дослідження ринкового механізму є значними. Уперше дослідження вищої математики було застосовано у сфері суспільних наук. У працях економістів-математиків було зроблено першу спробу описати ринок конкуренції товаровласників, як замкнену систему суворих, чітких взаємозалежностей. Тим самим був зроблений крок наперед у розумінні того, що існує тісний зв’язок кількісних та соціальних характеристик функціонування господарської системи як цілого.
Отже, важливо засвоїти, що вчені-математики досліджують дію ринкового механізму за умов вільної конкуренції і центральною тут є проблема економічної рівноваги. В еволюції математичної концепції рівноваги в XIX ст. слід виділити два етапи. Перший — праці А. Курно і Г. Госсена. Цей етап є передісторією математичної концепції економічної рівноваги, оскільки в наукових працях цього періоду (перша половина XIX ст.) наявні лише окремі елементи, підходи до цієї концепції. Другий етап — праці Л. Вальраса і В. Парето, в яких математичну теорію подано в цілісному вигляді. Виходячи з цього, головну увагу слід зосередити на працях саме цих учених.
Л. Вальрас (1834—1910) видатний економіст-математик, засновник лозаннської школи. Головна наукова праця — «Елементи чистої політичної економії» (1874). Принципова заслуга Вальраса полягає у створенні замкненої математичної моделі загальної економічної рівноваги. Ця модель є спробою пояснити у взаємозв’язку всі категорії ринкового господарства на основі принципу суб’єктивної корисності. Тому потрібно ґрунтовно розглянути цю модель.
Усіх агентів виробництва Вальрас поділив на дві групи: власники продуктивних послуг (землі, праці, капіталу) і підприємці. Отже, в основу моделі Вальрасом покладено ринковий підхід до економічних явищ. Суб’єкти першої групи — це продавці послуг і покупці предметів споживання; суб’єкти другої групи навпаки — покупці продуктивних послуг і продавці продуктів споживання. Виробництво і споживання є взаємозв’язаними через два взаємодіючі ринки: продуктивних послуг і предметів споживання. Рівновагу в цій системі Вальрас характеризував як стан, за якого: по-перше, ефективний попит і пропозиція продуктивних послуг будуть однаковими; по-друге, існуватиме постійна стійка ціна на ринку продукції; по-третє, продажна ціна продукції дорівнюватиме витратам, вираженим у продуктивних послугах. Дві перші умови відносяться до рівноваги обміну, а третя — до рівноваги виробництва. Ці умови рівноваги Вальрас відобразив через чотири взаємозв’язані системи рівнянь. У цих чотирьох системах загальна кількість рівнянь дорівнює кількості невідомих, що дає математичне розв’язання задачі. У теорії Вальраса рівновага роз-
глядається, з одного боку, як явище функціональне, а з другого — як вияв суб’єктивного прагнення суб’єктів господарської діяльності до найбільшої корисності за умов вільної конкуренції.
Основні закони, дотримання яких, на думку Вальраса, забезпечує рівновагу: 1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну; 2) ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість споживану; 3) ціна має забезпечувати максимальне задоволення і покупцеві, і продавцю. Ці закони можна застосувати до товарів або послуг не лише на споживчому, а й на виробничому рівні.
Треба, проте, зауважити, що теорія Вальраса — це теорія економічної статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних коливань, технічних нововведень тощо. У цілому ж, вивчення моделі загальної економічної рівноваги цього вченого дає можливість зрозуміти, що він уперше зробив спробу застосувати математичну модель для виявлення проблем установлення рівноваги економічної системи й надання цій системі стабільності. Однак на відміну від моделей ринкової рівноваги А. Курно, В. Джевонса, А. Маршалла та інших модель Вальраса характеризує не окрему, а загальну економічну рівновагу симетричних ринків. Тому Л. Вальрас по праву вважається засновником сучасного макроекономічного моделювання. Крім того, наявність однодумців і послідовників його вчення дала підстави називати Л. Валь раса основоположником лозаннської школи маржиналізму.
Продовжувачем традицій лозаннської школи був видатний італійський учений В. Парето (1848—1923). Основні його праці — це двотомний «Курс політичної економії» (1898), «Учення політекономії» (1906) і «Трактат із загальної соціології» (1916). Головний напрям наукових пошуків Парето полягав у спробах створення «чистої» економічної теорії, позбавленої понять цінності та корисності. Він уважав, що економічна теорія має вивчати механізм установлення рівноваги між потребами людей і обмеженими ресурсами для їх задоволення.
Для теоретичного обґрунтування моделі взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживання, він широко використовував математичні методи аналізу.
Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. За Вальрасом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учасник отримує максимум корисності. Удосконалюючи теорію загальної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Рівновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище будь-якого з учасників обміну, не погіршивши становища когось іншого. Рівновага настає тоді, коли діаметрально протилежні сили, тобто бажання та всі численні перешкоди на шляху до їх задоволення, буде збалансовано. У такий спосіб Парето сформулював поняття суспільної максимальної корисності («оптимум Парето»). Це поняття характеризує найдоцільніший розподіл товарів і ресурсів.
На відміну від Вальраса, він розглядав стан рівноваги в часі, а також допускав коливання коефіцієнтів виробничої функції залежно від розмірів випуску продукції, намагався «очистити» теорію рівноваги від «психології», виключивши етичні мотиви економічної поведінки суб’єктів господарювання. У його моделі аналізуються не лише економіка вільної конкуренції, а й різні типи монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослідження економістів лише через кілька десятиліть (у середині XX ст.).
Тема 10. Економічна думка в Росії (ХІХ — поч. ХХ ст.)
На стані російської суспільної, у тім числі економічної думки ХІХ ст. позначились особливості історичного розвитку країни. Якщо на Заході економічна думка розв’язувала проблеми капіталізму як реально існуючого способу виробництва, то прогресивна наукова думка в Росії тільки дискутувала щодо проблем переходу від феодалізму до капіталізму, ліквідації кріпацтва.
1. Економічна думка на початку ХІХ ст.
Вивчаючи це питання, слід проаналізувати економічні погляди консервативного і ліберального дворянства та їхніх ідеологів на проблеми реформування сільського господарства.
Економічні ідеї декабристів. Під назвою декабристів у історію ввійшли дворянські революціонери, які очолили визвольний рух у Росії в першій чверті ХІХ ст. Політична програма декабристів передбачала знищення самодержавства і встановлення або республіканського устрою, або конституційної монархії, центральним питанням соціально-економічної програми декабристів було знищення кріпацтва. Необхідно простежити вплив ідей ліберального дворянства і тогочасної західної політичної економії на формування поглядів і програм декабристів.
У розв’язанні ними аграрного питання намітились дві тенденції — радикальніша П. Пестеля і поміркованіша М. Тургенєва і М. Муравйова. Аналізуючи суть цих програм, необхідно звернути увагу на характеристику економічних поглядів М. Тургенєва, і зокрема на його теорію податків.
2. Економічна думка в період
кризи і ліквідації кріпацтва
Економічна думка цього періоду була безпосередньо пов’я зана з вирішенням проблем кріпацтва. Аналізуючи її, слід звернути увагу на різні підходи до цієї проблеми представників консервативного та ліберального дворянства, а також буржуазії та її ідеологів.
Критика кріпацтва О. Герценом і М. Огарьовим. В обговоренні проблеми скасування кріпацтва взяли участь і революційні демократи як ідеологи селянства. Зокрема Герцен і Огарьов, які пройшли складну еволюцію від позицій дворянських революціонерів до революційного демократизму, розробляли революційну програму звільнення селян.
Аналізуючи погляди Герцена і Огарьова, слід звернути увагу на те, що притаманна їм спільність соціально-економічного й політичного світогляду не означала нівелювання їхніх індивідуальностей. Крім того, якщо Герцену належить пальма першості в галузі суто літературної творчості, то стосовно економічних проблем Огарьов був далекогляднішим за Герцена. Вони в цілому були прихильниками звільнення селян із землею, проте не бачили нічого несправедливого в тім, що поміщики одержать певну компенсацію за втрату права користування «вигодами минулої кричущої несправедливості». Така позиція Герцена і Огарьова багато в чому залежала від їхньої належності до дворянського стану.
Однак після реформи Герцен і Огарьов виступили з її гострою критикою, називаючи «новим кріпацтвом», оскільки вона не дала селянам ні землі, ні волі. Відображаючи інтереси селянства, яке боролося проти поміщицького землеволодіння і поміщицької власності, Герцен і Огарьов проголосили і обґрунтували гасло «Земля і воля». Це гасло, писав Герцен, не видумане, його підказав сам народ.
Нова платформа з аграрного питання передбачала ліквідацію поміщицького землеволодіння, передачу всієї землі селянам. Розв’язання цієї проблеми мало відбутися через селянську революцію. Герцен і Огарьов критикували не лише кріпосництво, а й капіталізм, як нову форму експлуатації, «нову форму рабства». Порівнюючи економічні процеси, які відбувались у пореформеній Росії, з економічним розвитком Заходу, Герцен виступив з обґрунтуванням особливого — некапіталістичного шляху розвитку Росії. Основу цього розвитку він бачив у общині. Згодом Герцен і Огарьов проголосили общину наріжним каменем соціалізму. Гарантована нею рівність селянського землеволодіння мала запобігти небезпеці пролетаризації селянства.
Герцен став засновником теорії «селянського соціалізму», який, на його думку, мав ґрунтуватися на трьох засадничих умовах: 1) право кожного на землю; 2) общинне володіння землею; 3) громадське управління. Лише на цих засадах, писав Герцен, «може розвиватися майбутнє Росії». Герцен і Огарьов виступили з гострою критикою капіталізму, поєднуючи її з критикою західної політичної економії, яка стоїть на сторожі капіталістичної системи господарства. На їхню думку, постала необхідність у створенні нової економічної науки, спрямованої на обґрунтування соціалізму.
М. Г. Чернишевський (1828—1889) — представник революційно-демократичного руху. Він залишив велику літературну і наукову спадщину. Більшість його праць присвячено критиці кріпацтва: «Про нові умови сільського побуту» (1857), «Про поземельну власність» (1857), «Листи без адреси» (1861), прокламація «Панським селянам від їхніх доброзичливців уклін» (1861). Критикуючи кріпацтво, обґрунтовуючи необхідність його скасування, Чернишевський виходив з глибокого аналізу суті кріпосницької системи як примусової праці. Примусова праця, писав Чернишевський, є невигідною не лише для селян, а й для поміщиків, вона є головною причиною убозтва держави в цілому.
Характеризуючи кріпацтво як гальмо економічного розвитку, Чернишевський розробляє програму його скасування, ліквідації поміщицької власності на землю без викупу, передачі землі в державну власність з общинним володінням.
Ідеалом Чернишевського є така форма поземельної власності, яка поєднує власника, господаря й робітника в «одній особі». Чернишевський погоджується, що цій вимозі найбільш відповідає селянське приватне господарство, а не община, проте він вважає, що общинна землевласність є правомірною для перехідного періоду. Тенденція дальшого розвитку має полягати в поступовому розширенні сфери державної власності з общинним володінням і скорочення сфери приватновласницького виробництва.
Слід замислитись над тим, чому Чернишевський саме так ставить питання. Він наголошує на можливості запобігти проникненню в Росію капіталізму, котрий, на його думку, є необов’яз ковим та й небажаним шляхом економічного розвитку. І саме державна власність на землю з общинним володінням уможливить, на його думку, початок поступового переходу до соціалістичних форм господарства.
Після ліквідації феодалізму країна, за Чернишевським, розвиватиметься через «перехідний стан» до колективних форм виробництва. «Перехідний стан» він розуміє як період співіснування секторів — общинного, колективного і приватного. На зміну приватній власності має прийти суспільна власність як справедливіша. Перемога соціалізму в Чернишевського є невідворотною. Соціалізм стає закономірним результатом розвитку свідомості й матеріального виробництва. І якщо ідея соціалізму виникла на Заході, то її здійснення можливе насамперед у Росії, тому що тільки тут збереглась вихідна форма колективної власності — община. На Заході її давно зруйновано розвитком капіталізму.
Необхідно звернути увагу на розуміння Чернишевським суті общини і її ролі в суспільному розвитку. Вона не є в нього готовою формою соціалістичного виробництва, такою вона стане в майбутньому, після переходу до колективної праці і високорозвиненої техніки. Він захищав общину також і як засіб запобігання класовому розшаруванню села.
Чернишевський виступив як глибокий критик капіталізму і західної політичної економії в наукових працях: «Молінарі. Курс політичної економії» (1857), «Принципи народного господарства В. Рошера» (1858), «Капітал і праця» (1860), примітки до «Основ політичної економії» Мілля, «Нариси з політичної економії (за Міллем)» та ін. Він зробив, по суті, критичний аналіз історії політичної економії. Чернишевський високо оцінює класичну політичну економію і піддає критиці праці економістів пізнішого періоду — Сея, Бастіа, Мальтуса, Кері та інших, які, на його думку, нездатні розвивати науку. Їхні теорії він називає «політичною економією капіталістів» і протиставляє їй особливу «політичну економію трудящих». Її завдання він бачив у захисті інтересів трудящих, і передовсім селянства.
Розробляючи свою «теорію трудящих», Чернишевський аналізує майже всі основні проблеми політичної економії. Особливе місце в «теорії трудящих» належить теорії трудової вартості. Чернишевський називає працю єдиною матеріальною субстанцією вартості. Виходячи з цього, він визначає поняття справедливого розподілу. Якщо колишні теорії стверджували, що «все створюється працею», то нова додає, що «все має належати праці». Саме з цих позицій Чернишевський аналізує такі економічні категорії, як цінність виробництва, мінова цінність, внутрішня цінність.
Слід звернути увагу на те, що Чернишевський відносить до капіталістичної системи господарства категорії цінності виробництва й мінової цінності, а до соціалістичної — категорію внутрішньої цінності.
Капітал у Чернишевського — продукт праці, який служить виробництву. До капіталу він відносить і продукт харчування робітника, зайнятого у виробництві. Предмети розкошів — не капітал. Отже, капітал, за Чернишевським, має соціальну характеристику як суспільний фонд виробництва. Капітал у нього — вічна категорія.
Ренту Чернишевський розглядає як надприбуток. Він у цілому погоджується з теорією ренти, розробленою Рікардо, але категорично заперечує її зв’язок із законом спадної родючості ґрунту. Велику увагу Чернишевський приділяє характеристиці конкуренції, закону вартості, поділу праці, проблемам продуктивності праці тощо. Переважну частину «Політичної економії трудящих» присвячено пропагуванню соціалістичних ідей. Настання соціалізму Чернишевський пов’язує з революційною боротьбою.
3. Економічна програма народництва
В економічній думці Росії другої половини ХІХ ст. провідним напрямом було народництво, тобто певний різновид утопічного соціалізму, властивий країнам із низьким рівнем економічного розвитку, переважанням сільського господарства і дрібних виробників.
Російське народництво — складне й багатогранне явище. У народництві виділяються дві тенденції — революційна і ліберальна, а відповідно — і два етапи розвитку. Перший — із 60-х до середини 80-х рр., пов’язано із діяльністю революційного народництва. Другий — із середини 80-х до кінця 90-х рр. — характеризується переважанням у народництві ліберальних ідей.
Усім без винятку представникам народництва, до яких би течій чи напрямів вони не належали, притаманні певні спільні риси: визнання капіталізму в Росії занепадом, регресом, а також визнання самобутності, «неповторності» російського економічного ладу взагалі і селянина з його общиною, артіллю зокрема.
Народники вірили в можливість запобігти розвитку капіталізму в Росії, ідеалізували вигаданий ними «народний лад», проголошуючи його запорукою прогресивніших, ніж капіталізм, суспільних відносин соціалізму. Революційні народники сподівались здійснити соціалістичні перетворення через селянську революцію.
Революційне народництво. У революційному народництві існували три течії, які очолювали П. Лавров, П. Ткачов і М. Бакунін.
П. Л. Лавров (1823—1900) — один із провідних ідеологів народництва, філософ, соціолог, економіст, математик. Він і його послідовники (так звані лавристи) були прихильниками соціалістичної революції, яку здійснить народ, селянство, кероване революційною інтелігенцією. Підготовка революції передбачала попередню тривалу пропаганду ідей соціалізму в народі.
Значне місце в працях Лаврова присвячується економічним питанням, які охоплюють усі сторони суспільно-економічного життя тогочасної Росії. Це і становище селянства, і оцінка реформи, і роль общини. Спостерігаючи процес розкладу общини і зародження капіталізму, Лавров характеризує його як початок підготовки соціального перевороту. На місце капіталістичного ладу, писав він, прийде «робочий соціалізм». Він, за Лавровим, здійснюватиметься через передачу землі селянським общинам, а промислових підприємств — робітникам.
М. О. Бакунін (1814—1876) — анархіст за світоглядом. Він був непримиренним противником кріпацтва і вважав, що російський селянин — «бунтар від природи». Бакунін сподівався на можливість негайної соціальної революції.
Він виступив з критикою реформи 1861 р., яку назвав обманом. Критикував він і капіталізм як нову форму експлуатації. Бакунін і його послідовники виступали проти існування держави і пропагували ідею вільної федерації робітничих асоціацій і селянських общин з абсолютною свободою особистості. Економічну основу такого устрою бакуністи вбачали в передачі всієї землі землеробським общинам, а всіх засобів виробництва — робітничим асоціаціям.
П. М. Ткачов (1844—1885) — прихильник «селянського соціалізму». Розв’язати проблему побудови «селянського соціалізму» мали революціонери, поваливши царський уряд і захопивши владу. Росія, на його думку, готова до соціалістичної революції, оскільки не має капіталу і буржуазії. Після захоплення влади буде проведено реформи. Одна з програмних вимог Ткачова полягала у ліквідації поміщицького землеволодіння і передачі землі у власність селянам.
Визнавав Ткачов і необхідність промислового розвитку країни, без чого сільське господарство не може не тільки процвітати, а й взагалі існувати. Він виступив з гострою критикою капіталізму і буржуазної політичної економії, яка, за його словами, захищає інтереси капіталу. Ткачов зробив навіть спробу створити нову економічну науку, виходячи з вимог «справедливості та моралі».
Ліберальне народництво. З середини 80-х рр. у суспільному русі переважають ідеї ліберального народництва. Цьому сприяли розвиток капіталістичних відносин у країні і посилення диференціації селянства. Хоч ліберальні народники, як і революційні, виступали від імені всього селянства, проте фактично вони були виразниками інтересів сільської буржуазії.
Ідеологами ліберального народництва в Росії були: В. П. Во ронцов (1847—1918), М. Ф. Данієльсон (1844—1918), М. К. Михай ловський (1842—1904), С. М. Кривенко (1847—1906), С. М. Южа ков (1849—1910) та інші. На відміну від революційних, ліберальні народники відмовились від боротьби із самодержавством і сконцентрували всю увагу на розробленні програми так званих «дрібних діл». Свою економічну програму вони пов’язували з ідеєю некапіталістичного шляху розвитку Росії, яка ґрунтувалась на вченні С. Сісмонді.
Спираючись на теорію реалізації Сісмонді, народники ігнорували виробниче споживання, вартість сукупного продукту обмежували лише сумою доходів. З цього випливав висновок про скорочення внутрішнього ринку, неможливість реалізації додаткової вартості без зовнішніх ринків, постійні кризи надвиробництва. Це було підставою для доказів безперспективності розвитку капіталізму в Росії.
Ідеалом ліберального народництва було міцне селянське господарство, яке протиставлялось капіталістичному. Саме для забезпечення цього господарства ліберальні народники вимагали розширення селянського землеволодіння, упорядкування орендних відносин, надання селянам позичок, створення на селі ощадних кас, різних форм кооперацій, забезпечення селян поліпшеним сільськогосподарським реманентом. Однак фактично ці вимоги забезпечували створення умов, необхідних для капіталістичного розвитку сільського господарства.
В. Воронцов наголошував, що Росія не має ґрунту для розвитку капіталізму у зв’язку зі скороченням внутрішнього ринку. Він не міг не бачити явних ознак капіталістичного розвитку в країні, але називав «усе це більше грою в капіталізм, ніж виявом його дійсних відносин». Розвиток капіталістичних відносин в окремих галузях промисловості (наприклад машинобудуванні) Воронцов пояснював протегуванням уряду. Він закликав ужити заходів для затримки розвитку капіталізму і пропонував (як перехідні) форми «іншого шляху промислового прогресу» у вигляді артільної організації дрібного кустарного виробництва з допомогою інтелігенції. Дальший розвиток він пов’язував з так званим «народним виробництвом», тобто із сімейними та артільними майстернями, які витискуватимуть капітал. У промисловості передбачалось створити такі форми організації виробництва, де «робітники будуть одночасно і господарями підприємства».
С. Южаков дотримувався аналогічних поглядів, звертаючи увагу на загрозу капіталізму, яка насувається із Заходу. На його думку, її ще не пізно було зупинити і повернутись до старих патріархальних порядків.
М. Данієльсон — не лише сподвижник, а й близький друг В. Воронцова повністю поділяв його погляди. Визнаючи, що капіталізм поступово перемагає і в Росії, він звертався до «розуму і совісті» співвітчизників, закликаючи їх урятувати «вітчизну» і народ від навали капіталізму через зміцнення общини і розвиток дрібного селянського виробництва. Данієльсон відомий ще й тим, що переклав І том «Капіталу» К. Маркса російською мовою.
Підбиваючи підсумок аналізу ідеології народництва, слід звернути увагу на оцінку російського народництва В. І. Леніним.
У праці «До характеристики економічного романтизму», що мала підзаголовок — «Сісмонді і наші вітчизняні сісмондісти» (1897) він підкреслює абсолютну тотожність поглядів народників з доктриною Сісмонді і наголошує на їх реакційному характері. Насправді економічна програма ліберальних народників мала буржуазно-демок ратичний характер і фактично мала створити умови, необхідні саме для капіталістичного розвитку сільського господарства.
5. Політична економія в Росії
в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст.
На розвитку політичної економії в Росії позначились особливості її суспільно-економічного стану. Суттєві залишки кріпосництва, общинний лад, які надовго збереглись у пореформений період, зумовили появу критичного струменя в політичній економії, спрямованого проти пореформених порядків. І важливо те, що ця критика велась із позицій, близьких до ідей класичної школи політичної економії.
Значне місце в політичній економії Росії (на відміну від Заходу) посідали аграрні питання, і зокрема проблема общини. У розв’я занні аграрного питання намітились два основні напрями. Представники одного — обстоювали поміщицький шлях аграрної еволюції. Представники другого — заперечували аграрну політику царизму, що призводила до зубожіння селянства, критикували способи ведення поміщицького господарства, проте фактично виступали за його збереження.
До цього (ліберально-народницького) напряму належала значна частина російських економістів. Він переважав у політекономії в пореформений період. Представники цього напряму виходили з ідей А. Сміта і Д. Рікардо. Вони прихильно ставились до економічної теорії К. Маркса, розглядаючи її як розвиток класичної теорії. Ідеї цього напряму набули найбільшого розвитку в працях М. О. Каблукова (1849—1919), О. С. Посникова (1846—1921), О. І. Чупрова (1842—1908), М. О. Каришева (1855—1905) та інших, праці яких було значною мірою присвячено аграрним проблемам.
Основу аграрної програми цих економістів становили: заперечення капіталістичної еволюції сільського господарства, захист общинного землеволодіння і збереження поміщицької земельної власності.
М. Каблуков, наприклад, усіляко захищав відробітки як форму поєднання інтересів поміщиків і селян. У центрі уваги О. Пос никова була проблема збереження общини, розширення її меж за рахунок державних земель.
Програма професора Московського університету О. Чупрова передбачала збереження общини, запровадження раціональної землеробської культури, розвиток кустарних промислів тощо.
Проте суто аграрними питаннями не вичерпувались наукові інтереси ліберал-народницьких економістів.
Так, у Чупрова ми бачимо весь спектр питань політичної економії, а також конкретної економіки і теоретичної статистики. Теоретичну позицію Чупрова в політичній економії марксистська література трактувала як еклектичну, передовсім на тій підставі, що він визнавав наявність кількох шкіл у політичній економії і бачив певні позитивні риси в кожній із них. Виділяючи такі школи, як манчестерська, соціалістична та історична, Чупров підкреслював, що в кожній із них «виявляється своя частка істини». Політичну економію він розглядав як науку про вічні закони, що діють на всіх етапах історичного розвитку, у всіх суспільно-економічних формаціях. Саме тому він мріяв про синтез численних напрямів політичної економії, про створення єдиної економічної науки, що керувалася б єдиними істинами.
У своїх перших наукових працях і в лекціях Чупров виступає як прихильник класичної політичної економії, використовує певні положення економічної теорії К. Маркса. Щодо теорії корисності, то він уважає її другорядною.
Другорядне значення теорії корисності він пояснював неможливістю безпосереднього порівнювання благ за їхніми фізичними властивостями та суб’єктивним характером оцінок корисних властивостей тих чи тих предметів. На цій підставі він робив висновок, що мінові пропорції товарів визначаються не корисністю, а кількістю праці, необхідної для виготовлення цих товарів.
На близьких позиціях стояли Каблуков і Каришев, які підкреслювали величезну роль праці в господарському житті. На захист трудової теорії вартості і з критикою теорії корисності виступив А. О. Ісаєв (1851—1924). Він пропонував відмовитись від категорії граничної корисності і зосередитись на категорії корисності, яку досліджували ще економісти-класики. Гранична корисність, підкреслював він, пов’язана з діяльністю особи, а тому відбиває її власні інтереси, а не інтереси суспільства. Критикуючи суб’єк тивну теорію цінності, Ісаєв був прихильником марксистського трактування вартості.
Слід звернути увагу на те, що наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. перед економістами постають нові проблеми, нові завдання. Значного розвитку набуває теоретичне розроблення економіки окремих галузей виробництва. Змінюється проблематика політичної економії. На перший план замість детального аналізу економічних категорій виходять питання економічної політики, посилюється вплив австрійської та німецької історичної школи. У політич ній економії складається так званий соціальний напрям (соціальна школа), представники якого на перший план висували правові, етичні відносини людей. Прихильниками цього напряму були такі економісти, як С. Солнцев, П. Струве, В. Войтинський та інші. Формуються також психологічний та математичний напрями.
Психологічний напрям почав формуватись у працях українських економістів і згодом поширився в усій Росії. Його представники розвинули далі суб’єктивну теорію цінності, запровадили поняття об’єктивної й суб’єктивної господарської цінності, поширили суб’єктивні принципи психології окремої людини на психологію «колективності», застосовуючи такі поняття, як «соціальні оцінки», «суспільна гранична корисність». Один із представників цього напряму (В. Войтинський) пропагував поєднання психологічного напряму з історичним.
Основи математичної школи в Росії заклав ще Чупров. Значний внесок у розроблення математичних методів зробили такі економісти, як Ю. Жуковський, В. Дмитрієв, Л. Слонімський та інші. Так, Ю. Жуковський з допомогою цих методів намагався дати аналіз теорії прибутку і теорії ренти Д. Рікардо. Л. Сло німський пропагував ідеї Й. Тюнена і А. Курно.
Найпослідовнішим прихильником математичних методів дослідження був В. Дмитрієв. Його праці справили значний вплив на розвиток економіко-математичних досліджень не тільки в Росії, а й за кордоном. Головна мета його економічних нарисів — довести сумісність трудової теорії вартості і теорії граничної корисності.
Основна теоретична праця Дмитрієва «Економічні нариси» складається з трьох частин, які було об’єднано й видано 1904 р. під назвою «Економічні нариси (досвід органічного синтезу трудової теорії цінності і теорії граничної корисності)».
У першому нарисі Дмитрієв дає математичний аналіз теорії цінності Рікардо, розглядає питання кількісного аналізу співвідношення між ціною і витратами виробництва і робить цікаві висновки щодо визначення повних витрат праці. У другому нарисі він аналізує теорію конкуренції А. Курно, у третьому — викладає еволюцію теорії граничної корисності.
Дмитрієв заклав основи системи міжгалузевого балансу, яку згодом розробив В. Леонтьєв під назвою моделі «витрати-ви пуск». На жаль, праці Дмитрієва і його наукові досягнення в СРСР з 20-х рр. ігнорувались офіційною наукою.
У цілому математичний напрям не набув у Росії великого поширення, багато економістів критикували математичну школу.
Економічна думка в Україні має багатовікову історію. У цьому навчальному посібнику (як і в підручнику) розглянуто лише економічну думку другої половини ХІХ ст., коли відбувалися величезні зрушення в економіці та соціальній структурі суспільства. Українські економісти, як побачимо далі, зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.
1. Економічні проблеми в період
підготовки та здійснення реформи 1861 р.
Передовсім слід звернути увагу на те, що навколо питання про скасування кріпацтва загострюється ідейна боротьба представників різних напрямів суспільно-економічної думки. Уже в 40-х роках формуються ліберально-дворянський та революційно-демо кратичний напрями, які відображали інтереси протилежних класів — поміщиків та селян.
Таємна політична організація «Кирило-Мефодіївське товариство» (1846 — 1847), що утворилася в Києві, проголосила необхідність знищення кріпосництва та царизму і об’єднання сло в’янських народів на демократичній основі. Проте щодо способів розв’язання цього завдання кириломефодіївці не були одностайними. У товаристві утворилися два напрями: революційно-де мократичний (Т. Шевченко, М. Савич та інші) та ліберально-дворянський (П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров та інші).
Вивчаючи це питання, слід проаналізувати відмінності в поглядах представників названих напрямів щодо досягнення програмного завдання товариства.
В. Н. Каразін (1773—1842) — учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету, в питанні ставлення до кріпацтва стояв на позиціях дворянського лібералізму. Він не виступав за повне і негайне звільнення селян, а закликав лише до обмеження зловживань поміщиків. Як прогресивний мислитель і землевласник Каразін, проте, розумів неефективність старих форм господарювання на селі. Він виступав за реформування аграрних відносин, пропонуючи наділити селян землею у вічне користування, установити «межу залежності» селян від поміщиків, замінити панщину грошовим оброком.
В. Каразін розробляв проекти реформування різних сфер су спільного й державного життя, усіх основних секторів економіки. Проте основне місце в його програмі економічного розвитку належало аграрно-селянському питанню.
А. О. Скальковський (1808—1898) відомий економіст, статистик, працював у Одесі при канцелярії генерал-губернатора.
З 1841 року очолював статистичний комітет. Він не засуджував кріпацтво, але і не був запеклим противником його ліквідації. В аграрному питанні він виступає як захисник великого поміщицького землеволодіння. Слід звернути увагу на те, що його аграрна програма формувалась відповідно до основної практичної проблеми, що постала перед поміщиками півдня України, — забезпечення великого поміщицького господарства робочою силою. Скальковський був прихильником наділення землею як селян-кріпаків, так і селян-переселенців, але за умови, що за цю землю селяни довічно платитимуть поміщикам (або відроблятимуть). Отже, його програма вичерпувалася встановленням напівкріпосницьких порядків.
Д. П. Журавський (1810—1856) — видатний статистик — виступає за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його поступового перетворення на капіталістичне. Він є прихильником розвитку капіталістичних відносин і присвячує свої праці аналізу тих процесів, що свідчили про розвиток капіталістичних відносин у країні. Його перу належить ціла низка глибоких наукових досліджень. Найзначніша його праця — тритомний «Статистичний опис Київської губернії», яку М. Черни шевський назвав «одним з найдорогоцінніших надбань» російської науки XIX ст.
У цьому описі Д. Журавський дав глибокий і всебічний аналіз феодально-кріпосницької системи. Він аналізує основні ланки сільськогосподарського виробництва: поміщицьке й селянське господарства. Досліджуючи поміщицьке господарство, Журавський робить висновок про його неефективність, зростання заборгованості, занепад. Прибутковими були лише господарства, які поєднували сільськогосподарське виробництво з підприємництвом, застосовуючи суто капіталістичні форми господарювання. Але це було під силу лише небагатьом.
Журавський показує тяжке економічне становище селянства, більша частина якого не могла самостійно господарювати. Він констатує появу процесів диференціації селянства, виникнення явищ, невластивих колишньому феодальному господарству. Особливу увагу вчений звертає на неефективність кріпацької праці. Це питання Журавський розкрив науково, аналізуючи величезний статистичний матеріал. Він обґрунтовано довів не лише низьку продуктивність праці кріпаків, а й непродуктивне використання її поміщиками. Лише заміна праці кріпаків вільнонайманою працею, наголошує він, ліквідує це зло. Проте спочатку він не ставить питання про скасування кріпацтва, а лише розробляє рецепти для поліпшення становища селянства і підвищення продуктив ності його праці. Журавський пропонує навчати селян ремесла, наближати їхню працю в поміщицькому господарстві до вільнонайманої тощо.
Загострення кризи феодально-кріпосницької системи, посилення селянського революційного руху позначились на світогляді Журавського. Ще до офіційної постановки питання про ліквідацію кріпацтва він виступав за звільнення селянства і наділення його землею на правах повної власності без викупу. Щоправда, він пропонував залишити за селянами лише половину тієї землі, якою вони користувались. А це ставило селян у нову залежність від поміщиків, перетворювало їх не на самостійних виробників, а тільки на джерело дешевої робочої сили для поміщицького господарства.
Отже, Журавський виступав за збереження великого поміщицького господарства, але з умовою його поступового перетворення на капіталістичне.
Д. М. Струков — ліберальний економіст, інспектор сільського господарства півдня Росії. Він критикує поміщицьке землеволодіння, проте не вимагає його ліквідації, а пропонує реорганізацію — продаж частини поміщицьких земель, або передавання землі в довгострокову оренду. Посилаючись на досвід організації сільського господарства в Новоросійському краї, де господарства колоністів і десятинників, що наближалися за формою до капіталістичних ферм, досягли значних успіхів, він не заперечує можливості перебудови аграрних відносин і на базі селянського господарства, яке Струков уважав здатним теж нагромаджувати капітал. Останнє категорично заперечували дворянські ліберали. Виходячи з необхідності перебудови всієї системи «земельних порядків» у Росії, Д. Струков виступає і проти общинного землеволодіння. У звільненні селян від опіки общини він бачить одну з обов’язкових умов розвитку самостійного селянського господарства.
Якщо до офіційного оголошення урядом підготовки реформи головним було питання скасування кріпацтва, то в період безпосередньої підготовки реформи на перший план вийшли міркування про майбутні взаємовідносини між поміщицьким і селянським господарством, про міру поступок селянству.
2. Ліберально-буржуазна економічна
думка в пореформений період
Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політич ного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи. Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали головним чином ліберали.
Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, об’єднаною в так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х роках у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України.
Активними діячами «Старої громади» в Києві були: В. Ан тонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, К. Михальчук, П. Жите цький, В. Беренштам, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, П. Косач, В. Рубінштейн та інші.
Діяльність громад мала, головно, культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.
Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літературно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі. Він фактично був органом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозерський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвітленні національно-культурного руху українського народу.
З економічних питань одним з центральних було, зрозуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу. Аналогічну позицію з цього питання займали й громадівці.
Не зважаючи на надто помірковану національну програму громадівців («українофілів»), їхня діяльність зазнавала численних нападок реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мови, друкування й поширення українських книжок стали підставою для звинувачення їх у революційності та сепаратизмі. Київські громадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колективною заявою у пресі, де доводили свою «благонадійність».
Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво українофілів після поразки польського повстання було заборонене. Відновилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х рр. Нову легалізацію громадівців пов’язано з відкриттям у Києві «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873).
Бажано ознайомитися з літературою про діяльність цього Товариства. Його «Південно-Західний відділ» уже з перших днів розгорнув широку наукову роботу. В економічних статтях, уміщених у «Записках Південно-Західного відділу», розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин, тяжкого становища селянства в пореформений період, але вимог, спрямованих на розв’язання аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося.
Аналогічно висвітлювався характер пореформених аграрних відносин і на сторінках газети «Киевский телеграф», яка протягом 1874—1875 рр. була органом громадівців. Газета, констатуючи тяжке становище селянства після реформи, не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити матеріальний стан селянства через перерозподіл податків.
Слід зазначити, що газета приділяла значну увагу й робітничому питанню, у тому числі аналізу нових відносин, що складались між робітниками та їхніми наймачами. На сторінках газети розглядалися й інші економічні проблеми, пов’язані з розвитком капіталістичних відносин, зокрема нові форми організації капіталістичного виробництва — акціонерні компанії — та їхній вплив на становище робітничого класу.
Проте навіть така надзвичайно поміркована діяльність громадівців стала причиною незадоволення реакційних кіл і уряду. Громади було знов заборонено. Ганебним Емським указом 1876 р. було заборонено друкування та ввезення з-за кордону книжок українською мовою, театральні вистави та викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою. Було закрито «Південно-Західний відділ географічного товариства», при пинено видання «Киевского телеграфа». З цього часу легальна діяльність громадівців була повністю перенесена за кордон, де організувалось українське видавництво і куди емігрував М. Дра гоманов, звільнений 1875 р. з Київського університету.
Розглядаючи дальшу еволюцію поглядів громадівців, слід мати на увазі, що на ній позначились ті зміни, які відбувались у житті країни. У другій половині 70-х рр. у добу загального революційного піднесення, громадівці продовжували свою діяльність нелегально. Вони посилили зв’язки з революційною молоддю, надавали їй матеріальну допомогу.
Виступаючи проти революційної боротьби, громадівці, однак, сподівались, що вона примусить уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадівців великі надії покладала на дарування царем конституції. Зокрема такі ідеї проголошував О. Кістяківсь кий. Інші громадівці не поділяли таких оптимістичних сподівань і вимагали спрямувати діяльність громади на організацію боротьби за розвиток української демократичної ідеї. Як центральне програмне завдання українофілів проголошувалося розв’язання «народно-національного, а не соціального питання», тобто утворення національної держави.
Суспільно-політичній орієнтації громадівців найбільше відповідав так званий земський рух, тобто спроба утворення місцевих органів самоврядування. Громадівці навіть стверджували, що програма земців є такою самою, що й їхня, лише без національного забарвлення.
З кінця 1879 р., тобто після арештів і заслань найрадикальнішої частини громадівців, у роки жорсткої політичної реакції, українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються примирити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху.
Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на характер діяльності громад, їхній склад, неодноразову заборону урядом їх функціонування. Необхідно уяснити також багатогалузеву спрямованість наукової роботи громад і з’ясувати проблематику еконо мічних питань.
М. П. Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик — один із лідерів Київської «Старої громади». М. Дра гоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він не був економістом, хоч суспільно-економічним проблемам присвячено значну частину його наукового доробку.
У наукових працях, які друкувались багатьма європейськими мовами, М. Драгоманов висвітлює питання історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержавства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку, закликає до об’єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства.
Неоціненними є заслуги Драгоманова в розвитку української національної ідеї. Він палкий прихильник возз’єднання українських земель, розвитку національної культури, борець із насильницькою русифікацією за право українського народу користуватися рідною мовою.
Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найповніше викладено в «Передньому слові» до першої збірки «Громада», що видавалась ним за кордоном. Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства» (соціалізму), федералізму й анархізму.
Велику увагу приділяв Драгоманов пореформеним аграрним відносинам. Він позитивно оцінював реформу, проте бачив її антинародну спрямованість і писав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. А це погіршило становище селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістичні форми.
Важливим у характеристиці світогляду Драгоманова є розуміння ним проблем капіталізму. На відміну від народників він не тільки не заперечував капіталістичного розвитку, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях.
Драгоманов правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Водночас, він бачив і негативні риси капіталізму — кризи, безробіття тощо. Для критичного аналізу капіталістичного вироб ництва Драгоманов намагався використати політичну економію. Високо оцінюючи фундаментальні праці західних економістів, він наголошував на необхідності їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки.
Велику увагу приділяв Драгоманов тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму і пропонував заходи для його поліпшення: підвищення заробітної плати, створення належних умов праці, освіта тощо. Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності.
Заслуговує на увагу розуміння Драгомановим майбутнього суспільства. Його він пов’язував із соціалізмом (громадівством), що, на його думку, є досконалішим, ніж капіталізм суспільним ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабрики, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до такого ладу мав бути тільки еволюційним.
Для характеристики світогляду Драгоманова важливо з’ясу вати його ставлення до марксизму. Він заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. Першочергове завдання соціалістів він бачив у завоюванні політичних свобод і здійсненні соціально-економічних реформ.
Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в цілому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але як реформіст змикався з буржуазним лібералізмом.
3. Революційно-демократична
економічна думка
Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розвитку в пореформений період було революційне народництво, а також окремі громадсько-політичні діячі, які не поділяли народницьких поглядів.
Аналізуючи погляди українських революційних народників слід передовсім з’ясувати для себе спільність як теоретичних засад, так і практичної, організаційної діяльності українських і російських народників. Однак мали місце й певні важливі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — специфічних форм селянського землеволодіння в Україні (тут не було общинної форми землеволодіння, а соціалістичні ідеали селянства українські народники вбачали не в общині, а у зрівняльному подушному переділі землі) і національних устремлінь багатьох українських ідеологів народництва, зокрема пов’язання ними економічних питань з національними, визнання необхідності ведення пропаганди українською мовою тощо.
Усвідомивши загальну сутність революційного народництва в Україні, слід проаналізувати діяльність відповідних гуртків.
Економічна думка в Галичині. До революційно-демократич ного напряму можна віднести багатьох суспільних діячів західно українських земель: В. Навроцького, О. Терлецького, М. Павли ка, І. Франка та інших.
В. Навроцький (1847 — 1882) — видатний економіст-ста тистик, талановитий публіцист, етнограф. Його називають першим дослідником економіки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму.
У своїх економічних працях В. Навроцький розглядає різні сторони суспільно-економічного розвитку краю, але найбільшу увагу приділяє аграрному питанню. Він простежує процес майнової диференціації, що відбувається в галицькому селі, концентрацію землі в руках великих власників, гостро критикує так звану пропінацію (монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв), викриває колонізаторський характер австрійської податкової системи.
Навроцький був добре обізнаний з політичною економією Заходу і широко користувався в своєму аналізі економічними категоріями, передовсім трудовою теорією вартості і земельної ренти. Він чітко розрізняє умови формування диференційної ренти: різна родючість ґрунту і різна відстань від ринків збуту.
Звертаючи певну увагу на становище робітничого класу, Навроцький найбільше співчуває селянству. На підставі значного статистичного матеріалу він аналізує еволюцію земельної власності й аграрних відносин у цілому.
Навроцький критикує залишки кріпосництва, які погіршували становище селянства. Запропонувавши низку економічних заходів для його поліпшення (запровадження прогресивного прибуткового податку тощо), добробут краю і окремої людини він сподівався підвищити через належну освіту.
О. Терлецький (1850 — 1902) — відомий учений і громадський діяч. Його наукова і громадська діяльність була досить активною і багатогранною. У формуванні його економічних поглядів велику роль відіграв В. Навроцький. Він, так само як і Навроцький, основну увагу у своїй науковій діяльності приділяє аграрному питанню. Розв’язати його Терлецький уважав за можливе революційним шляхом, а поки що пропонував створювати госпо дарства, засновані на громадській власності на землю.
Терлецький наголошував на необхідності глибокого дослідження соціально-економічних проблем і сам розглядав їх з демократичних позицій. Друковані праці Терлецького, сповнені гострої критики тогочасних суспільно-економічних відносин і уря ду, що «обтяжував народ різними здирствами», часто вилучались із продажу.
М. Павлик (1853—1915) — відомий діяч громадсько-політич ного життя в Галичині був виразником інтересів трудового, або, як він писав, «робітного народу».
Головну увагу у своїх працях він приділяє питанням усунення експлуатації та побудови майбутнього суспільства, котре Павлик, як і Терлецький, пов’язує із соціалізмом. Основу соціалістичного суспільства, на його погляд, становитиме колективна власність громадян і колективне господарювання. Як і Драгоманов, він перехід до соціалізму вважав еволюційним процесом, хоч і не виключав революційної боротьби.
І. Франко (1856—1916) — видатний український письменник, мислитель, історик, філософ, літературознавець. Значне місце в його науковій спадщині належить і економічним питанням. Велику увагу він приділяв дослідженню економіки Галичини, становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земельна власність у Галичині» (1897), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодальних відносин у тім краї.
Великого значення надавав Франко політичній економії, підкреслюючи, що вона «безперечно найважливіша з усіх наук», оскільки є наукою про «суспільні зв’язки між людьми». Певний час він викладав політичну економію в робітничих гуртках самоосвіти і навіть підготував, як він сам писав, «невеличкий елементарний підручник економії суспільної по Міллю, Чернишевському і Марксу». Він переклав українською мовою 24-й розділ першого тому «Капіталу», який мав намір опублікувати як додаток до підручника. Але підручник не було надруковано, і Франко почав видавати серію брошур і статей, присвячених окремим питанням політичної економії. Щоправда, він був не теоретиком у галузі політичної економії, а скоріше популяризатором економічної теорії, зокрема економічної теорії К. Маркса. Аналіз категорій політичної економії в нього підпорядковано іншим завданням: намаганням привернути увагу суспільства до економічних проблем і необхідності їх розв’язання. З метою пропаганди ідей соціалізму серед робітників Франко надрукував у газеті «Praca» серію статей під назвою «Робітниче питання». У цих статтях він широко використовує категорії політичної економії для аналізу економічних питань.
Аналізуючи категорії політичної економії, Франко звертає особливу увагу на такі: товар, гроші, капітал, рента, заробітна плата та інші. Він послідовно стоїть на позиціях трудової теорії вартості.
Франко визнавав неминучість перемоги соціалізму. Розвиток теперішнього суспільства, писав він, прямує «від капіталізму до соціалізму». Проте згодом він розчарувався у революційних теоріях К. Маркса, а шляхи переходу до соціалізму пов’язував тільки з еволюційним поступом.
Даючи загальну оцінку світогляду Франка, слід урахувати його еволюцію і чітко проаналізувати, як змінювався його світогляд, зокрема погляди на проблеми суспільного розвитку.
4. Ліберальне народництво
Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає вже в 70-ті рр. Його представники були пов’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ідеї народників знайшли відображення в працях земських статистиків.
Типовим представником ліберального народництва 70-х рр. в Україні був П. Червінський (1849—1931). У 1876—1890 рр. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте, якщо більшість народників заперечувала можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то Червінський намагався довести таку можливість.
Аналізуючи розвиток людського суспільства, він покладає в основу зміни типів народного господарства, теорію К. Маркса. Але, як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму. Тут община перешкоджає обезземеленню селянства і утворенню пролетаріату. Якщо на Заході капіталізм, пише Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна або штучно насаджувати, або затримати чи й зовсім припинити його розвиток. Сам він доводить можливість і необхідність запобігти капіталістичному розвитку Росії.
Проте Червінський добре розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги технічного прогресу. Майбутнє країни він бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво.
Ідеї народників знайшли відображення в працях багатьох земських статистиків, зокрема О. Шликевича (1849—1909), В. Вар зара (1851—1940), О. Русова (1847—1915) та інших. Необхідно розглянути ті економічні питання, що були предметом дослідження земських статистиків.
М. В. Левитський (1859—1936) — найвідоміший представник ліберального народництва в Україні. Він, як і ліберальні народники в цілому, критикує капіталізм, заперечує можливість його розвитку в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники.
Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, він виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє.
М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, котрий розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дрібним виробникам дешевого кредиту тощо.
Найвідомішим теоретичним опрацюванням М. Левитського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами і який він наполегливо впроваджував у життя.
Т. І. Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Розглядаючи напрями народногосподарського розвитку країни, він займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник — статистик, котрий оперував величезним статистичним матеріалом, що свідчив про розвиток капіталістичних відносин, він визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, Осадчий називав цей процес «украй небажаним». Розвитку капіталізму він протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.
5. Розвиток політичної економії
Розглядаючи це питання, слід чітко уяснити суспільно-еко номічний стан країни, який безумовно позначився на розвитку політичної економії. Слід мати на увазі й те, що політичну економію було включено до навчальних планів університетів (зокрема Московського, Казанського, Харківського), а згодом гімназій і ліцеїв ще в 1803—1804 рр. Це стало поштовхом до створення університетських лекційних курсів з цієї дисципліни.
Т. Ф. Степанов (1795—1847) — професор політичної економії Харківського університету. Він одним із перших розробив курс політичної економії російською мовою. До нього користувалися переважно підручником академіка Шторха, виданим французькою (1815 р.) і німецькою (1820 р.) мовами.
На формуванні суспільно-економічних поглядів Т. Степанова позначилися праці багатьох західноєвропейських економістів. Але вирішальним був вплив представників класичної політичної економії — Сміта й Рікардо.
У своїх наукових працях і лекціях Степанов широко й творчо використовує надбання світової економічної науки. У двотомних «Записках про політичну економію» та інших працях він аналізує такі питання, як предмет політичної економії, суть і джерела багатства, продуктивні й непродуктивні класи, продуктивна й непродуктивна праця, суспільний поділ праці, цінність, капітал, заробітна плата, прибуток, рента, процент, кредит, національний дохід тощо. У висвітленні цих категорій Степанов здебільшого наслідує Сміта. У дусі А. Сміта він визначає такі категорії, як цінність, багатство. Під капіталом він фактично розуміє засоби виробництва, хоч і застерігає проти однобічного його тлумачення.
Т. Степанов не тільки аналізував і пропагував теоретичні ідеї західноєвропейських економістів, а й пов’язував їх з російською дійсністю, використовував для критики феодально-кріпосницької системи.
Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський (1821—1884). У своїх працях, опублікованих до реформи, а також у журналі «Экономический указатель» (1857—1861) видавцем і редактором якого він був, Вернадський головну увагу приділяє критиці кріпосництва і всіх добуржуазних форм виробництва. Після реформи він захищає буржуазні відносини, стає прихильником великого виробництва і великого капіталу, які уможливлюють науково-технічний прогрес. Позитивно оцінюючи процес концентрації ка піталу і виробництва, І. Вернадський однозначно негативно ставиться до великої земельної власності, яка на той час була майже виключно поміщицькою. Він пропагує її пристосування до «раціональних», тобто капіталістичних форм господарювання.
Як прихильник класичної школи в політичній економії, Вернадський заперечував втручання держави в економічне життя. Спеціальну працю він присвятив визначенню предмета політичної економії («Предмет політичної економії»). Він виступає проти визначення політичної економії як науки про багатство. Її предметом, пише він, є «природні закони виробництва». Але такими законами для нього є лише закони товарного виробництва.
У «Нарисі історії політичної економії» (1858) Вернадський формулює завдання політичної економії як відкриття «природних законів господарства», що не підпорядковані сваволі влади. У тій самій праці він аналізує розвиток політичної економії. Аналіз економічних шкіл, їхню класифікацію Вернадський здійснює за принципом визнання ними вільної конкуренції чи державного втручання.
Вернадський виступає проти соціалізму. Ідеї соціалізму він вва жає помилковими, а їхню появу пов’язує з процесом пауперизму.
М. Вольський — професор Новоросійського університету. Він перебував під значним впливом класичної політичної економії і трудової теорії вартості, хоч і прагнув об’єднати всі відомі економічні теорії, як такі, що мають багато спільного. Особливу увагу він приділяє визначенню предмета політичної економії. Для того, щоб політична економія успішно розвивалась як наука й надалі відігравала належну роль у суспільстві, необхідно, підкреслював М. Вольський, точно визначити її предмет, тобто чітко окреслити коло питань, що підлягають вивченню цією наукою.
Цікаво, що він критично аналізував визначення предмета політичної економії такими західноєвропейськими та російськими економістами, як Сей, Сісмонді, Бастіа, Шторх, Горлов. Предметом політичної економії в нього є людина, її діяльність, спрямована на задоволення матеріальних і моральних потреб.
Майже таке саме визначення предмета політичної економії дає професор Київського університету А. Антонович. У праці «Основи політичної економії» (1879) політекономію він визначає як науку про «суспільний елемент у діяльності людей, спрямованій на задоволення як духовних, так і матеріальних потреб». Він присвятив спеціальне дослідження теорії цінності. Піддавши критиці різні визначення цінності західними економістами, він найприхильніше поставився до тих, хто до визначення цінності підходив з позицій виробництва. Проте А. Сміта він критикує, називаючи його еклектиком, який дав різні визначення цінності. У своєму власному визначенні цінності А. Антонович намагається враховувати виробництво, розподіл і споживання, беручи за засадничий принцип теорію трьох факторів виробництва Сея і намагаючись поєднати її з теорією К. Маркса. За А. Антоно вичем, цінність є уречевленим суспільно необхідним часом дії трьох факторів виробництва: природи, праці й капіталу.
Професор Харківського університету Г. Цехановецький дотримувався засад класичної політичної економії, висвітлюючи, разом з тим, у лекціях окремі положення економічної теорії К. Маркса, з приводу чого проти нього було навіть розпочате слідство «за неблагонадійність». Однак багатьох положень марксизму, особливо щодо революційної перебудови суспільства, він не поділяв. Що ж до класичної політичної економії, то він, як і деякі інші українські економісти, особливо високо цінував твори Дж. С. Мілля. Цехановецькому імпонувало розмежування Дж. С. Міллем законів виробництва й розподілу. Якщо перші є об’єктивними, як і закони всіх природничих наук, то закони розподілу багатства повністю залежать від правлячих кіл суспільства. Поділяє Г. Це хановецький і погляди Дж. С. Мілля на роль розподілу в суспільному розвитку. Він уважає основною сферою дослідження політичної економії обмін, через який здійснюється розподіл.
Заслуговує на увагу визначення цінності Цехановецьким. Він писав, що за умов вільного обміну цінність прагне до рівноваги з працею, за браком такого обміну вона ґрунтується, головно, на корисності.
Прихильником і захисником трудової теорії цінності був учень Цехановецького — М. Коссовський. У праці «Цінність і ціна» (1883 р. ) закон «мінової цінності» він назвав основним законом політичної економії. Він указував на наявність багатьох неоднозначних трактувань цінності, докладно і критично аналізував існуючі теорії, підкреслюючи, що останнє слово у питаннях про цінність належить К. Марксу.
Палкий прихильник і захисник теорії трудової вартості, Коссовський, утім, надто абсолютизував цю теорію, надаючи їй великого значення для перебудови соціально-економічних відносин. Він уважав, що саме на підставі цієї теорії можна буде пе ретворити тогочасні відносини розподілу. Коссовський не вивчав спеціально питань розподілу, але наголошував на експлуататорській природі прибутку, бачив нерівноправність у відносинах між працею і капіталом. Коссовський виступав за рівномірний розподіл сили в суспільстві, що створить можливість для повної реалізації закону трудової вартості.
Особливе місце з-поміж представників класичної політичної економії в Україні належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був прихильником трудової теорії вартості і популяризатором економічного вчення Маркса. У магістерській дисертації «Теорія цінності й капіталу Рікардо у зв’язку з пізнішими доповненнями та роз’ясненнями» він розглядає теорію Маркса як дальший розвиток учення Сміта й Рікардо. 1876—1878 рр. в журналах «Знание» і «Слово» Зібер публікує низку статей під назвою «Економічна теорія Маркса», викладаючи зміст першого тому «Капіталу».
Тоді ж він пише критичні статті, спрямовані проти Ю. Жу ковського та Б. Чичеріна, які піддавали критиці засадничі принципи економічного вчення К. Маркса, особливо його теорію додаткової вартості. Полемізуючи із Ю. Жуковським та Б. Чиче ріним, Зібер не лише прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз’яснює суть цієї теорії. Він детально аналізує теорію грошей Маркса, його вчення про двоїстий характер праці, категорії капіталу, прибутку та ін.
Значний інтерес становить розуміння Зібером закономірностей суспільного розвитку. Він не поділяв думки Маркса про неминучість революційного перетворення суспільства і був прихильником його еволюційного розвитку.
Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували улюблений постулат народників щодо особливого шляху економічного розвитку Росії. Він наголошував, що економічний розвиток країни відбувається за об’єктивними економічними законами і неминуче призведе до капіталізму, що його Зібер розглядав як історично минущий лад.
Сприйняття ідей класичної школи політичної економії з її трудовою теорією вартості було характерним не лише для економістів України, а й Росії в цілому. Саме через це багато хто з них прихильно ставився до марксистської економічної теорії, розглядаючи її як розвиток класичної теорії.
Відомий учений-економіст М. Бунге, професор, згодом ректор Київського університету, а у 80-ті рр. — міністр фінансів Росії, критично ставився до ідей класичної школи політичної економії. Він став фундатором Київської психологічної школи, яка згодом здобула високу оцінку на Заході. Бунге вказував на велике значення для розвитку політичної економії правильного визначення її предмета і вважав, що складність такого визначення пояснюється нечіткими позиціями ліберальної економічної школи та соціалістів. Обстоюючи шлях капіталістичного розвитку як необхідний і природний, М. Бунге критикував соціалістів за те, що вони засуджували існуючий порядок і вбачали свій ідеал у «вигаданих формах суспільного устрою». Цінність речі Бунге визначає її корисністю, «придатністю», величина якої залежить від попиту і пропозиції. Згодом він розробив теорію цінності на засадах психологічної школи і визначив цінність як «корисність».
Ідеї психологічної школи розвивав учень Бунге професор Київського університету Д. Піхно. У працях з політичної економії основи ціни та цінності він убачає в потребах людей, які, у свою чергу, зумовлюють попит.
Наприкінці ХІХ і на початку ХХ ст. найвідомішими представниками суб’єктивно-психологічного напряму в Україні були Р. Ор женцький та О. Білімович. Вони не лише сприйняли ідеї маржиналізму, а й розвинули їх. Р. Орженцький свою працю «Корисність і ціна. Політико-економічний нарис» (1895) присвячує популяризації ідей австрійської школи. Він підтримує критику австрійською школою трудової теорії вартості, і особливо теорії вартості К. Маркса.
Послідовником Київської психологічної школи був і професор Київського університету О. Білімович. Розробляючи і пропагуючи ідеї австрійської школи, він також заперечує трудову теорію вартості і відповідні теоретичні концепції К. Маркса. Білімович бачить заслугу австрійської школи саме в критиці нею трудової теорії вартості, через що всі теоретичні постулати К. Маркса —про двоїстий характер праці, робочу силу як товар, додаткову вартість, а отже, і вся «теорія експлуатації», на думку Білімовича, «зависли в повітрі». Варто наголосити на тому, що ціла плеяда українських учених не обмежилася інтерпретацією чи розвитком окремих теоретичних засад провідних економічних шкіл Заходу, а своїми працями зробила значний внесок у розвиток світової економічної науки.
С. А. Подолинський (1850—1891) — видатний український учений, громадський діяч. Лікар за освітою, він написав низку праць з питань економіки. У середині 70-х рр. ХІХ ст. він спільно з уже згадуваним О. Терлецьким організує у Відні видання соціалістичної літератури українською мовою, літератури, яка широко використовувалась народниками. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського «Парова машина», «Про бідність» та інші. У цих брошурах він намагався викласти в популярній формі теорію додаткової вартості К. Маркса. 1880 р. було опубліковано його працю «Ремесла і фабрики на Україні», що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної економічної дійсності України.
Але найвидатнішою його працею, що зробила справжній прорив у світовій науці, стала стаття «Праця людини і її відношення до розподілу енергії», опублікована в журналі «Слово» у 1880 р., а також у багатьох зарубіжних виданнях. У цій статті Подолинський уперше у світовій науці розробив енергетичну теорію органічного життя. Критично розглянувши тогочасні енергетичні теорії, він аналізує розподіл енергії у всесвіті та роль праці у її збереженні й нагромадженні, даючи нове природничо-наукове визначення праці, що збільшує енергетичний бюджет людства.
Результати свого дослідження Подолинський сформулював у десяти тезах-висновках. Передовсім учений наголошує на тому, що загальна кількість енергії, яка нагромаджена на землі і є в розпорядженні людства, поступово збільшується за рахунок праці. Він уперше у світовій науці висловив гіпотезу про можливість безпосереднього синтезу продуктів харчування з неорганічних елементів.
У французькому варіанті праці Подолинський зробив висновок, що позбавити людство від марнотратства природних ресурсів і забезпечити найбільше акумулювання енергії може лише соціалізм. Згодом ідеї Подолинського знайшли втілення в ученні В. Вернадського про ноосферу тощо.
М. І. Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим ім’ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних проблем економіки. Він закінчив 1889 р. фізико-математичний і екстерном — юридичний факультет Харківського університету. Під впливом прогресивної професури він сприй має ідеї класичної школи, захоплюється марксизмом, але згодом виступає з критикою трудової теорії вартості, додаткової вартості. Він критикує Маркса за економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі. Критично оцінюючи концепції економічних шкіл Заходу, зокрема історичної, австрійсь кої, він намагався переорієнтувати політекономію в Росії і в Україні на позиції суб’єктивно-психологічної школи та неокласиків. У праці «Учення про граничну корисність господарських благ, як причину їхньої цінності» (1890 р.) він провів порівняльний аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їх синтезу (на Заході це зробив Маршалл у «Принципах економічної науки», 1890 р.).
Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної теорії циклів. Ця теорія справила величезний вплив на розвиток політичної економії. На його праці численні західноєвропейські та американські економісти не тільки посилаються й досі, а й плідно розвивають його ідеї. Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок Туган-Барановського в розроблення таких проблем, як теорія розподілу, теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.
Світове визнання здобули дослідження українських економістів — представників математичного напряму в політичній економії: М. Столярова, О. Білімовича, О. Орженцького. Найвидатнішим економістом-математиком, який справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень, був Є. Слуцький (1880—1948), котрий у 1913—1926 рр. викладав у Київському комерційному інституті (нині КНЕУ). Він написав низку праць у галузі математичних і математико-ста тистичних досліджень. 1915 р. Слуцький опублікував в італійському журналі статтю «До теорії збалансованого бюджету споживача», яку лише в 1963 р. було передруковано в Москві. У цій статті вчений показав зв’язок між функцією корисності і рухом цін і грошових доходів населення.
Цю працю вважають початком економіко-математичних досліджень проблем попиту і взаємозв’язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Уже в 30-ті роки ХХ ст. вона здобула високу оцінку зарубіжних економістів, зокрема Р. Аллена і Дж. Хікса.
Слуцький уперше у світовій літературі поставив питання про необхідність формування особливої науки — праксеології, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов. Ідеї Слуцького з дещо модернізованим математичним апаратом широко використано в працях зарубіжних економістів Р. Аллена, Дж. Хікса, К. Ерроу, Ж. Дебре та ін.
Пісумовуючи короткий огляд розвитку політичної економії в Україні, треба ще раз наголосити на його певних особливостях, зокрема на тому, що українські економісти не тільки запозичували економічні ідеї західних економістів і розвивали їх з урахуванням соціально-економічних особливостей розвитку України, а й зробили вагомий внесок у розвиток світової економічної думки.
Тема 12. Загальна характеристика розвитку
економічної теорії у XX столітті
Загальна характеристика розвитку економічної теорії у XX сто літті передбачає розгляд таких питань, як відображення в економічних теоріях проблем соціально-економічного розвитку; основні напрями розвитку економічних теорій та їх еволюція за умов НТР. Вивчення теми завершується питаннями класифікації і порівняльного аналізу основних напрямів сучасної економічної теорії. Передбачається також з’ясування взаємозв’язку між проблемами соціально-економічного розвитку, що поставали перед людством протягом XX ст. під впливом глибоких змін у суспільно-політичному житті розвинутих країн у процесі науково-тех нічного прогресу, та їх відображенням в економічних теоріях цього періоду.
Слід підкреслити, що в підручниках цю тему окремо не виділено, не передбачено також її розгляду на лекціях та семінарських заняттях. А проте, перш ніж розпочати вивчення сутності та особливостей конкретних сучасних економічних теорій, важливо з’ясувати, чому сучасна економічна наука характеризується неоднорідністю, наявністю багатьох напрямів, шкіл та течій. Цю можливість саме і надає ознайомлення з тими об’єктивними умовами, що склалися з переходом світової економіки в монополістичну стадію розвитку і з формуванням у процесі цього переходу складніших форм господарювання та поступового розширення ринку поза національні межі.
1. Проблеми соціально-економічного
розвитку та їх відображення в економічних теоріях
Розгляд особливостей соціально-економічного розвитку людства протягом XX ст. ми радимо розпочати із загальної характеристики історичного періоду кінця XIX — початку XX ст.
Як відомо, XIX століття завершувалося переходом економічної системи провідних країн до якісно іншого стану. Доба вільної конкуренції поступилася економічній системі монополістичної конкуренції, яка проіснувала до середини XX століття. Глибокі зміни, що відбувалися під впливом науково-технічного прогресу в суспільно-політичному житті розвинутих країн зумовили якісні зрушення в характері та структурі виробництва, методах управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері споживання.
Із розвитком капіталізму відбувається швидке руйнування механізму автоматичного ринкового саморегулювання. На межі XX століття монополії остаточно знищують вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Вільне переливання капіталу та робочої сили, вирівнювання цін та норми прибутку стають тепер неможливими.
Монополістична система спричиняється до різкого загострення боротьби між найбільшими компаніями світу і урядами національних держав за контроль над джерелами дешевої сировини та ринків збуту. Ця боротьба стала причиною двох світових війн і численних регіональних конфліктів.
Прискорена трансформація однієї економічної системи в іншу супроводжується і зміною соціальної структури суспільства. Зростає кількість міст, кількість і частка міського населення, відповідно скорочується частка тих, хто зайнятий у сільському господарстві та проживає в сільській місцевості. Паралельно відбувається процес зростання та зміцнення робітничого класу. Але найбільш значущою соціальною зміною в цей період стає зміцнення позицій «середнього класу», який на початку XX ст. в найрозвинутіших країнах (Англія, США, Франція) становив 20—25% населення. Міцний «середній клас» цих країн відігравав роль стабілізатора суспільства, який запобігав серйозним соціальним потрясінням.
Обов’язково треба звернути увагу на те, що в добу монополістичної конкуренції рівень та якість життя всіх без винятку соціальних груп населення постійно зростали. Це відбувалося завдяки, з одного боку, успіхам медицини та поширенню освіти, а з другого — значному збільшенню виробництва, що забезпечувалося широким використанням досягнень науково-технічної революції та наукової організації праці.
Усе це потребувало формування нових підходів до пояснення процесів та явищ суспільної практики, використання нових методів аналізу дослідження економічних процесів. Адже економічне зростання все частіше переривалося кризами, найбільш глибокою з яких була світова економічна криза 1929—1939 рр. та наступна депресія 30-х років. Вона стала серйозним випробуванням як економічної системи, що почала свою чергову трансформацію, так і економічної науки.
Як відомо, економічні кризи завжди дають міцний поштовх розвитку економічної теорії. Складні процеси становлення й розвитку монополістичної стадії капіталізму зумовили появу різних течій в економічній думці XX століття. Сучасна економічна теорія також є неоднорідною, тому вона так і не спромоглася уникнути розбіжностей у визначенні предмета дослідження, теоретичному трактуванні економічних явищ, у методах вивчення основних способів впливу на соціально-економічні процеси та визначення ролі держави у їх здійсненні. Ці розбіжності пояснюються також відповідною соціальною структурою суспільства та наявністю різних економічних інтересів у представників різних суспільних прошарків.
2. Основні напрями розвитку економічної
теорії у XX столітті та їх еволюція
Розглядаючи це питання, можна виходити з того, що всю сукупність течій, шкіл, що репрезентують економічну теорію в XX столітті, умовно можна згрупувати за такими трьома основними напрямами:
Їх детальну характеристику буде дано в наступних розділах. Спочатку ж маємо розглянути загальні риси цих напрямів, їхній взаємозв’язок і альтернативність.
Крім того, не слід забувати і про такі напрями економічної думки ХХ ст., як соціал-реформізм та економічні теоретичні засади радянського ладу, спрямовані на впровадження в реальне господарське життя після жовтневої революції 1917 р. наукових постулатів марксизму-ленінізму.
Неокласицизм, що виник у кінці ХІХ століття, є суб’єктивною школою в політекономії. Об’єктом досліджень неокласичної економічної теорії була поведінка «людини економічної», що намагається максимізувати свій дохід та мінімізувати витрати. Це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних суб’єктів за умов вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи. Неокласичний напрям панував у світовій економічній думці до 30-х років ХХ століття, коли він змушений був значною мірою поступитися міс цем кейнсіанству, яке отримало назву від імені його засновника — англійського економіста Дж. М. Кейнса (1883—1946). На відміну від неокласиків — прихильників економічного лібералізму — Кейнс обґрунтував концепцію державного регулювання економіки і розробив її конкретні форми.
Аналізуючи суть неокласичного напряму та кейнсіанства, слід звернути увагу на їхній зв’язок із соціально-економічними умовами та зумовленість цими умовами. Крім того, необхідно простежити еволюцію цих напрямів та визначити їхню неоднорідність.
Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття склався також інституціоналізм — напрям в економічній теорії, прихильники якого вирішальну роль у суспільному розвитку надавали поза економічним факторам — соціальним інститутам. Необхідно з’ясувати зв’язок цього напряму з теоретико-методологічними принципами його попередників, зокрема історичної школи, та, як і щодо інших, розглянути зумовленість його появи конкретними соціально-економічними реаліями, пам’ятаючи, що цей напрям виник майже одночасно з неокласичним.
З’ясовуючи характерні для цих напрямів економічної думки особливості, слід не лише уяснити їхню еволюцію, а й замислитись над тим, що спричиняло цю еволюцію і що нового вона внесла в розвиток економічної теорії.
Вивчення соціал-реформізму передбачає обов’язкове врахування таких обставин: по-перше, те, що його концепції й нині мають значне поширення в європейських країнах, і, по-друге, те, що вони багато в чому можуть бути основою теоретичних розроб лень стосовно перебудови економіки постсоціалістичних країн.
Радянська економічна думка варта вивчення тільки як певний історичний і соціальний феномен.
3. Критерії класифікації і порівняльний
аналіз напрямів економічної теорії
Суспільно-економічний розвиток, ті зміни, що сталися в ринковій капіталістичній системі, у світовому господарстві в цілому, поставили перед економічною наукою нові завдання — розроблення нової теоретичної системи, нової наукової парадигми. Настав час, як писав Кейнс, поглянути на світ іншими очима.
Економічна наука мала була винайти методологічний стрижень, котрий уможливив би виявлення взаємозв’язків як між різнорідними економічними процесами, так і між ними та політикою, ідеологією, соціологією, екологією тощо. Формування нової наукової парадигми — процес складний, і відбувається він не на основі якоїсь однієї теорії, а на комплексному, системному аналізі попередніх теорій. У навчальному процесі, зрозуміло, не йдеться про розроблення нової наукової парадигми, але мати це на увазі необхідно. Тому, вивчаючи сучасні економічні теорії, слід не лише глибоко усвідомити їх зміст, а й простежити їхній взаємозв’язок, взаємозалежність. Саме на цьому наголошується в даному розділі.
Вище вже було визначено основні напрями сучасної економічної теорії. Зверніть увагу — мовиться саме про напрями, у рамках яких формуються різні економічні теорії.
Історично першими є неокласичний напрям і інституціоналізм. Кейнсіанство виникло пізніше і, що цікаво, раніше за інші напрями втратило своїх прихильників. Неокласичний напрям сформувався в кінці ХІХ — на початку ХХ століття, коли А. Маршалл зробив спробу об’єднати всю післярікардіанську політичну економію. Учення А. Маршалла і його послідовників стали називати «неокласичним», підкреслюючи походження його ідей від теорій класичної школи. Згодом цей термін було поширено на всю маржиналістську теорію.
Суть неокласичного, як і інших напрямів сучасної економічної думки, буде розглянуто в наступних розділах. Тепер зазначимо тільки, що неокласичні ідеї, ідеї економічного лібералізму не залишались незмінними. Відбувалась модифікація неокласичних ідей. Але ті процеси, що сталися в суспільно-економічному житті, а особливо криза 1929—33 рр., спричинили крах неокласичної теорії. Ця теорія не передбачала такої ситуації і не могла запропонувати рецептів виходу з неї. Економісти не були одностайними у визначенні причин кризи та способів її подолання. Почали застосовуватися різні практичні заходи для виведення економіки з тривалої депресії. Саме тоді було опубліковано працю Дж. М. Кейнса «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936), яка підвела теоретичну базу під практичні рекомендації та дії підприємців. Кейнс, на відміну від неокласиків — палких прихильників ринкового саморегулювання, доводив необхідність державного втручання в процес економічного розвитку. Теорія Кейнса не лише внесла нові підходи в теоретичне мислення, вона мала прямий вихід на практику, обґрунтовувала такі потрібні тоді практичні рекомендації.
Економічний спад 1968 р. , зростання безробіття, посилення інфляції підірвали позиції кейнсіанства. На перший план знову виходить неокласичний напрям з усіма його модифікаціями.
У рамках неокласичного напряму виникають нові теорії так званого неокласичного відродження. Вони, зокрема «монетаризм» та «економіка пропозиції», справили найбільший вплив на формування економічної політики західних держав.
Проте це не означає, що кейнсіанство пішло у безвість. Наприкінці 70-х рр. між кейнсіанством та неокласицизмом спостерігається певне примирення, зокрема на засадах теорій економічного зростання та концепції «неокласичного синтезу».
Щодо інституціоналізму, то цей досить впливовий напрям економічної думки, який не сприймає «ортодоксальних» (неокласичної і кейнсіанської) теорій, має у своєму доробку багато такого, що є важливим не лише для формування економічної політики, а й для розроблення стратегії сучасної корпорації. Це пере довсім стосується «нової інституціональної економічної теорії».
За сучасного панування неокласичного напряму можна, проте, казати про утворення своєрідного синтезу неокласики і інституціоналізму, «чистої» теорії і прикладних розроблень. Отже, підбиваючи підсумок, можна вважати фактом певну універсалізацію економічної теорії в процесі її розвитку протягом ХХ століття.
Тема 13. Кейнсіанство та його
особливості в різних країнах
1. Історичні передумови
виникнення кейнсіанства
Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Для розуміння теоретичної системи кейнсіанства передовсім треба згадати історичну епоху її виникнення й усвідомити, що саме особливості цієї епохи зумовили її появу. Головною з цих особливостей було швидке руйнування з розвитком капіталізму механізмів автоматичного ринкового саморегулювання. На межі XX ст. монополії остаточно знищили вільну конкуренцію як регулятор капіталістичного господарства. Отже, сама дійсність спростувала ілюзії неокласиків щодо здатності ринкового механізму автоматично забезпечувати рівновагу на ринках товарів, праці та капіталу. Найнаочнішим свідченням цього стала світова економічна криза 1929—1933 рр. та наступна депресія 30-х років. Криза продемонструвала очевидну невідповідність між високим рівнем розвитку продуктивних сил та ірраціональністю стихійних ринкових процесів. Високий рівень усуспільнення та ускладнення господарського механізму нагально потребували планомірного регулювання економіки в загальнонаціональних масшта бах, тобто посилення ролі держави в економіці.
Спочатку посилене державне втручання в економічне життя, як ми вже зазначали, пояснювалося суто практичними міркуваннями без відповідної теоретичної бази. Опублікувавши 1936 р. книжку «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей», Дж. М. Кейнс створив цю теоретичну платформу і став ідеологом нового напряму у економічній науці, котрий обґрунтовує неможливість саморегулювання капіталістичної економіки на макрорівні та необхідність державного втручання в економічні процеси.
2. Теоретична система та економічна
програма Дж. М. Кейнса
Дж. М. Кейнс був видатним економістом, державним й політичним діячем, взагалі надзвичайно активною, різнобічно обдарованою людиною. У наукових творах Дж. М. Кейнс розглядав широке коло проблем, зокрема проблеми теорії ймовірностей, монетарної економіки тощо. Проте його головною працею є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей». На думку багатьох економістів, «Загальна теорія…» Дж. М. Кейнса стала поворотним пунктом в економічній науці XX ст. і багато в чому визначає економічну політику розвинених країн і дотепер.
Слід звернути увагу на те, що вчення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись належав і він сам як учень А. Маршалла і кембриджської школи. Економічна криза 1929—1933 рр. різко змінила погляди Кейнса. Він рішуче й безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства, проголошуючи, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав свої можливості. Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв’язки процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати так звану стокгольмську школу — Б. Оліна, Е. Ліндаля; Ф. Кана у Великобританії та А. Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного регулювання економіки.
Необхідно засвоїти, що новизна ідеї Кейнса полягала у визнанні недосконалості та нездатності до саморегулювання системи ринкових економічних відносин, а отже, у визнанні потреби активного втручання держави в економіку.
Докладний розгляд економічного вчення Кейнса дасть можливість зрозуміти його наукове значення і вплив на дальший розвиток економічної теорії. Так, новаторство економічного вчення Дж. Кейнса з погляду предмета вивчення та методології виявилось у наданні переваги макроекономічному аналізу перед мікроекономічним. Це означає, що на відміну від інших економістів, які зосереджували свою увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями — споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тоб то величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного доходу. Однак головним у методі Кейнса було те, що, аналізуючи сукупні народногосподарські величини, він прагнув установити причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це і зробило його основоположником макроекономіки як самостійного розділу економічної теорії.
Другою важливою складовою економічного новаторства Кейнса можна назвати обґрунтування концепції так званого «ефективного попиту», тобто потенційно можливого і стимульованого державою попиту. Різко і аргументовано критикуючи тих економістів, які були прихильниками догматичних постулатів «закону ринків» Ж.-Б. Сея, у тому числі Кларка, Маршалла, Пігу, Кейнс дійшов висновку, що всі життєво важливі проблеми високорозвинутого капіталістичного суспільства слід шукати не у сфері пропозиції ресурсів (їхньої рідкісності, цінності, найефективнішого поєднання для отримання максимуму продукції тощо), чим займалася до цього часу неокласична економічна думка, а у сфері попиту, що забезпечує реалізацію цих ресурсів. Сучасний рівень виробництва або національного доходу, за Кейнсом, залежить від сукупного ефективного попиту, тобто попиту, що забезпечений грошима, інакше кажучи, від реальних витрат на придбання товарів та послуг. У зв’язку з цим Кейнс звертає увагу на проблему реалізації та доводить, що неузгодженості у сфері попиту і створюють у капіталістичному суспільстві головну перешкоду для використання ресурсів: труднощі з реалізацією саме і призводять до порушень процесу відтворення. Тому в центрі теорії Кейнса — проблема факторів, що визначають величину попиту та його зростання.
Вихідним у вивченні цієї проблеми є зрозуміння того, що «ефективний попит» є тотожним національному доходу, який витрачається на споживання й нагромадження, тобто складається з особистого та виробничого попиту. Перший — це витрати суспільства на споживчі блага, другий — на інвестиції (капітальні блага), інакше кажучи — це споживчий та інвестиційний (виробничий) попит.
Кейнс розглядає ефективний попит у зв’язку з дією трьох факторів: схильності до споживання, схильності до інвестицій, переваги ліквідності. Перший фактор — схильність до споживання — визначає величину споживчого попиту. Відповідно до теорії Кейнса витрати на споживання зростають мірою збільшення доходу, що є в розпорядженні суспільства. Проте величина їхнього зростання дещо відстає від абсолютного збільшення доходу, тобто кожний додатковий долар останнього хоч і збільшує споживання, але на суму меншу за цей долар. Кейнс назвав частку кожного додаткового долара даного доходу, яка використовується на споживання, граничною схильністю до споживання. З допомогою цього показника можна визначити, якою мірою приріст доходу впливає на приріст споживання, ураховуючи, що зі зростанням доходу цей показник зменшується, тобто зменшується і частка споживання в доході. Відставання споживання від темпів зростання доходу, що є в суспільному розпорядженні, пов’язане з тим, що частина національного доходу зберігається, заощаджується, не повертаючись у господарський оборот. Підстави цієї закономірності Кейнс бачив не в соціальних, класових стосунках, а в психології людини. Це його твердження відоме під назвою «основний психологічний закон». Економічна сутність цього закону полягає в тому, що зі зростанням доходу збільшується і споживання, але меншою мірою, ніж збільшується дохід, оскільки зростає схильність до заощаджень. Це, зрештою, стримує зростання попиту і споживання.
Дія «психологічного закону» може бути компенсована, на думку Кейнса, іншим фактором — схильністю до інвестицій, що визначає величину інвестиційного (виробничого) попиту. Основними факторами, що впливають на обсяг інвестицій, за Кейнсом, є норма процента й норма очікуваного прибутку. Інакше кажучи, інвестиції можуть здійснюватися лише в тім разі, коли очікуваний прибуток перевищуватиме позичковий процент. Величину процента Кейнс узалежнював від пропозиції грошових засобів та попиту на них. Збільшення інвестиційних витрат, котрі покликані поглинути обсяги заощаджень, що постійно зростають, на думку Кейнса, може ліквідувати розрив між рівнем доходу та споживання. Це, однак, є можливим тільки тоді, коли інвестиції дорівнюватимуть заощадженням.
Розглядаючи цей аспект концепції Кейнса, слід згадати, що докейнсіанська економічна думка виходила з того, що інвестиції автоматично пристосовуються до рівня заощаджень за допомогою норми процента і між ними не може виникати стійкої невідповідності. Кейнс же висловив думку про те, що насправді величина інвестицій зазнає впливу певних факторів, які не допускають такого автоматизму. Населення завжди використовує на споживання лише певну частку своїх доходів, а решту — заощаджує. Рішення про заощадження, таким чином, приймаються паралельно з рішеннями про частку споживчих витрат у загальному обсязі доходу і цілком незалежно від розв’язання фірмами (приватним бізнесом) питання про рівень інвестицій. Економісти до Кейнса не звертали особливої уваги на той факт, що заощаджують споживачі, а інвестують — виробники, тобто рішення про заощадження та інвестиції приймають різні люди, не погоджуючи їх між собою. Важливо зазначити, що Кейнс зробив цей висновок одним із засадничих пунктів свого аналізу.
Іще одним фактором, котрий впливає на ефективний попит, Кейнс називає переваги ліквідності. Таку саму назву має і кейнсіанська теорія попиту на гроші. Ліквідність у Кейнса — це можливість продати за одиницю часу за максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи, віддають перевагу ліквіднішим, тому що побоюються значних фінансових втрат у разі зниження ділової активності. При цьому Кейнс указував на існування трьох мотивів, здатних спонукати людину зберігати передовсім гроші, а не активи, що дають дохід (земля, будівлі, акції, облігації). До них належать: трансакційний мотив (бажання мати готівку для непередбачених платежів), мотив перестороги та спекулятивний мотив (острах втратити капітал). Між сукупним попитом і фактором переваги ліквідності, на відміну від двох попередніх факторів, існує обернена залежність.
Отже, саме недостатнім попитом Кейнс пояснює циклічний характер виробничого процесу. На думку Кейнса, не варто пов’язувати економічні коливання виключно із зовнішніми факторами — війною, посухою та іншими катаклізмами. Навпаки, причини інфляції та безробіття пояснюються браком синхронності прийняття основних економічних рішень, зокрема, рішень щодо заощаджень та інвестицій. Кейнс визнає, що в сучасній капіталістичній економіці рівновага між заощадженнями та інвестиціями є недосяжною, бо інвестиції, як правило, відстають від зростання заощаджень, виявляються меншими за останні, в результаті чого утворюються надлишкові заощадження, має місце відносне перенагромадження, і суспільство зазнає кризи або тривалої стагнації. Виходячи з цієї концепції, Кейнс намагається з’ясувати і причини безробіття.
Наступним етапом має стати вивчення кейнсіанської теорії зайнятості. Слід звернути увагу на те, що вона дуже відрізняється від класичного підходу, згідно з яким існує рівноважна ціна для будь-якого виду товару, у тім числі товару «робоча сила»: коли створюється надлишок будь-яких товарів або їх починає бракувати, то достатньо відповідно знизити або підвищити ціни на них, для того щоб знову настала рівновага. На відміну від неокласиків Кейнс поставив безробіття в залежність не від заробітної плати, а від браку «ефективного попиту», а обсяг зайнятості — від рівня виробництва «національного доходу», тобто від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага. Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що робить повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим.
Кейнс усупереч панівним тоді економічним поглядам доводить помилковість використання заробітної плати як засобу лікування безробіття. Він не тільки наголошував на необхідності запобігти за допомогою держави «урізанню» заробітної плати як нібито основного засобу ліквідації безробіття, а й прямо казав, що «найрозумніша політика полягає, зрештою, у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати». Революційний висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму не існує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість. Кейнс визнає, що безробіття — органічно притаманне капіталізму явище, яке «неминуче супроводжує сучасний капіталістичний індивідуалізм» та зумовлюється органічними вадами системи вільної конкуренції. Проте він стверджує, що економіка може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва і за високого рівня безробіття та інфляції.
Розглядаючи кейнсіанську модель макроекономічної рівноваги, обов’язково слід звернути увагу на теорію мультиплікатора. Важливим моментом цієї моделі є те, що зміна рівня рівноваги національного доходу більша за зміни того вихідного рівня автономних витрат, що його спричинили. Це поняття в макроекономічній теорії відоме як мультиплікаційний ефект. Кейнс дає таке пояснення його дії. Кожна інвестиція перетворюється на суму доходів індивідів, і коли б ці доходи не витрачалися, то приріст національного доходу за певний проміжок часу дорівнював би, як ми вже зазначали, приросту інвестицій. Але на практиці отриманий дохід витрачається й перетворюється на нові доходи, які, у свою чергу, знову витрачаються, і т. д. Зрештою приріст національного доходу через певний час буде значно більшим, ніж приріст початкових інвестицій, тобто він стає помноженою величиною початкових капіталовкладень. Сам же множник, або мультиплікатор, залежить від того, яку частку своїх доходів суспільство витрачає на споживання: що вища схильність до споживання, то більший мультиплікатор, і навпаки. Необхідно засвоїти формулу визначення мультиплікатора інвестицій, запропоновану Кейнсом:
,
де — приріст доходу;
— приріст інвестицій, що спричинив приріст доходу;
r — гранична схильність до споживання;
— величина мультиплікатора, виражена через «граничну схильність до споживання».
Докладне вивчення теорії Дж. М. Кейнса дасть можливість зрозуміти, чому навіть він сам результатом свого дослідження вважав створення якісно нової економічної теорії. Вона, на його погляд, «указує на життєву необхідність створення централізованого контролю в питаннях, які нині в основному віддано приватній ініціативі…».
Спираючись на знання теорії Кейнса, далі слід перейти до вивчення запропонованої ним економічної програми державного регулювання економіки, тобто тих практичних рекомендацій, які розробив Кейнс для усунення недоліків системи ринкових економічних відносин. При цьому потрібно звернути увагу, що конкретні напрямки державного втручання в економіку і державного регулювання випливають з положень моделі відтворення Кейнса і охоплюють три основні сфери: грошовий обіг та грошову політику, нагромадження капіталу та інвестування і реалізацію вироб лених товарів. Основним стратегічним напрямом економічної політики, за Кейнсом, має стати підтримка інвестиційної діяльності, сприяння максимальному перетворенню заощаджень на капіталовкладення. Саме зменшення рівня інвестиційної діяльності Кейнс та його послідовники вважали основною причиною «великої депресії» 30-х рр. ХХ ст. Щоб подолати основну слабкість капіталістичної економіки — недостатню схильність до інвестування, — держава мусить не тільки створити найсприятливіші умови для інвестиційної діяльності підприємців (зниження норми процента, дефіцитне фінансування інфляційного зростання цін та інше), а й узяти на себе функції безпосереднього капіталовкладника. Як одну з форм таких інвестицій Кейнс розглядав організацію громадських робіт, навіть у тому разі, коли вони непотрібні суспільству. З-поміж найважливіших заходів, здатних компенсувати відставання попиту, активізувати «схильність до споживання», Кейнс називає також фіскальну політику, що регулює величини чистих податків та державних закупівель.
Завершуючи вивчення питання в цілому, необхідно усвідомити значення теорії Кейнса як вихідної бази розвитку теорії макроекономічної динаміки, що зумовлюється багатьма суттєвими моментами:
по-перше, це макроекономічний метод дослідження;
по-друге, він висуває на перший план проблему реалізації, або «ефективного попиту», яка поклала початок розвитку динамічної теорії циклу;
по-третє, його теорії національного доходу в цілому та мультиплікатора органічно увійшли в післякейнсіанські теорії економічного зростання;
по-четверте, він поєднав економічну теорію та економічну політику в одне ціле, покликане сприяти підтримуванню життєдіяльності капіталістичної системи господарства.
У цілому економічна теорія та програма Кейнса справили величезний вплив на розвиток економічної науки та економічну політику провідних країн світу. Це була справжня революція в економічному мисленні.
3. Поширення кейнсіанства в різних країнах
Послідовники Кейнса висунули три проблеми, які мають відносно самостійний характер: проблему динамічної рівноваги, проблему тривалих відхилень від стану динамічної рівноваги та проблему короткотривалих відхилень, або циклічних коливань. Теорії, що виникли як результат дальшого розвитку теорії Кейнса, називають неокейнсіанством.
Вивчаючи неокейнсіанство, слід мати на увазі, що в ньому домінують дві тенденції: американська, пов’язана з іменами ряду економістів США, та європейська, репрезентована передовсім дослідженнями французьких учених. Отже, необхідно послідовно розглянути концепції цих учених-неокейнсіанців.
У США ідеї Дж. М. Кейнса розвивали ще з 30-х рр. його американські послідовники і передовсім економісти Гарвардського університету Е. Хансен (1887—1975) та С. Харріс (1897—1974). Ґрунтовне вивчення їхніх концепцій (насамперед інвестиційної теорії циклу) допоможе усвідомити загальні риси (особливості) американського неокейнсіанства. Так, по-перше, його характерною рисою є те, що в поясненні найважливіших економічних проблем чільне місце надається інвестиціям. Послідовники Кейнса виходять з того, що причина циклічності, а водночас і причина періодичних криз та безробіття полягає в «коливаннях динаміки інвестицій». Капіталовкладення набувають характеру своєрідної неза лежної змінної, від якої залежать інші змінні. По-друге, американські неокейнсіанці доповнили концепцію мультиплікатора Кейнса концепцією акселератора, який характеризує зворотний зв’язок між національним доходом та інвестиціями. По-третє, велике значення в неокейнсіанській теорії циклу має поділ капіталовкладень на автономні (незалежні від руху споживання або національного доходу) та похідні інвестиції (пов’язані з розширенням споживання внаслідок зростання національного доходу). Саме остан ній тип інвестицій бере участь у моделі «мультиплікатор-акселера тор». По-четверте, американські послідовники Кейнса змінили метод перманентного регулювання й спрямування приватних і державних інвестицій на метод маневрування державними витратами (видатками) залежно від економічної кон’юнктури (незважаючи на можливий дефіцит державного бюджету). Він є основною складовою концепції «вбудованих» стабілізаторів і неокейнсіанських антициклічних програм, які теж слід докладно розглянути.
Далі необхідно перейти до вивчення неокейнсіанства у Франції. Його особливістю є те, що деякі французькі економісти вважали необов’язковим положення Дж. М. Кейнса щодо регулювання позичкового процента як засобу стимулювання нових інвестицій. Вони запропонували використання індикативного методу планування економіки як визначального засобу забезпечення незгасання інвестиційного процесу. Слід розглянути концепцію індикативного планування, автором якої є Ф. Перру і яка справила значний вплив на практичну реалізацію програмування економіки Франції.
4. Неокейнсіанські теорії
економічного зростання
Починаючи вивчення цього питання, слід звернути увагу на те, що в післявоєнні роки на перший план соціально-економіч ного розвитку західних країн висувається не проблема «повної зайнятості», а проблема економічного зростання. Об’єктивною передумовою для появи такої проблеми стали процеси, що відбувалися в розвитку економіки в цей період. Розгортання НТР, нерівномірний розвиток країн з ринковою економікою, високі темпи економічного зростання в соціалістичних країнах поставили цю проблему на порядок денний. Дехто з прихильників засадничих ідей Дж. М. Кейнса та його послідовників щодо необхідності й можливості державного регулювання економіки (за браком на стихійному ринку рівноваги між попитом і пропозицією) сприйняв ці ідеї як вихідну позицію для розроблення нових теорій, суть яких полягала у з’ясуванні й обґрунтуванні механізму постійних темпів економічного зростання. Так постали неокейнсіанські теорії економічного зростання, автори яких робили спроби створити теорію відтворення, придатну для різних кон’юнктурних умов, визначити загальні фактори економічного зростання.
Оскільки головними авторами таких теорій були англієць Р. Харрод (1900—1978) і американець О. Домар (н. 1914), необхідно особливу увагу приділити саме їхнім теоріям (моделям). Вивчення теорій Харрода і Домара дасть можливість з’ясувати їх основний зміст, специфіку і спільність. При цьому стане зрозумілим, що особливості цих моделей зумовлено лише певною відмінністю у вихідних позиціях побудови моделі. Так, в основу моделі Харрода покладено ідею рівності інвестицій та заощаджень, а модель Домара виходить із рівності грошового доходу (попиту) і виробничих потужностей (пропозиції).
Водночас варто звернути увагу на те, що обидві теорії базуються на врахуванні системи «мультиплікатор-акселератор» і моделюванні економічної динаміки з використанням характеристик взаємозв’язку нагромадження й споживання. Їх об’єднує також визнання незмінності (сталості) у тривалому періоді таких параметрів, як частка заощаджень у доходах і середня ефективність капіталовкладень. Спільним є й висновок щодо доцільності підтримування пос тійного темпу економічного зростання як вирішальної умови динамічної рівноваги економіки, за якої можна досягти повного використання виробничих потужностей і трудових ресурсів. І нарешті, близькість теорій полягає в тому, що досягнення динамічної рівноваги й сталого зростання визнається можливим лише в разі активного державного регулювання економіки. Унаслідок такої подібності ці моделі стали об’єднувати в модель Харрода—Домара.
Далі слід зрозуміти, що модель Харрода—Домара є однофакторною, тобто спрощеною. Вихідним її положенням було визнання того, що динамічна рівновага потребує певної відповідності вироб ництва та попиту. Складнішими системами моделювання є багатофакторні моделі економічного зростання Е. Хансена, Д. Хікса та ін. Ці моделі є неокейнсіанськими, модифікованими за рахунок запровадження в базові (однофакторні) моделі механізму циклічних коливань, змін галузевої структури виробництва, впливу науково-технічного прогресу тощо. Використовуючи рекомендовану літературу, доцільно докладніше ознайомитися з ними.
5. Посткейнсіанство
Розпочати вивчення цього питання доцільно зі з’ясування об’єктивних умов, які стали причиною значної еволюції кейнсіанства і появи в його межах такої течії, як посткейнсіанство. Уже в другій половині 60-х рр., і особливо в 70-ті рр. ХХ ст., рецепти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити економічним законам розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих проблем, таких як інфляція, дефіцит державного бюджету, а особливо — циклічність розвитку. Соціально-еконо мічний і політичний розвиток західних країн після Другої світової війни з усією наочністю довів, що державне регулювання економіки неспроможне забезпечити повної зайнятості й рівноваги. Використання кейнсіанських концепцій і моделей не дало змоги розв’язати проблеми реалізації та безкризового розвитку.
Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулювання спричинилася до значного посилення критики цієї теорії не тільки з боку її традиційних супротивників — неокласиків, а й з боку самих прихильників теорії Кейнса. За цих умов дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його реформування, перегляду ортодоксальної версії кейнсіанської економічної теорії. Це нове явище в економічній думці одержало назву «посткейнсіанство».
Далі слід перейти безпосередньо до вивчення економічних поглядів посткейнсіанців. Історично посткейнсіанство сформувалося через злиття двох наукових течій: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кембриджі, найяскравішими представниками якого були Дж. Робінсон (1903—1983) — загальновизнаний лідер цієї течії, Н. Калдор, П. Сраффа, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, Х. Мінскі та ін.). Представників цих течій об’єднали певні спільні підходи до економічної теорії, зокрема те, що вони брали собі за мету остаточне розвінчання неокласичної системи, доведення до кінця початої Кейнсом «революції» в економічній теорії, створен ня нового синтезу макро- і мікроекономіки. Однак створити ціліс ну загальновизнану теоретичну систему вони так і не спромоглися.
Докладніший розгляд концепцій представників англійського лівого кейнсіанства (теорії нагромадження капіталу, економічного зростання і розподілу національного продукту, теорії вартості й ціноутворення та ін.) і американського посткейнсіанства (так званого монетарного кейнсіанства) дає можливість визначити і зрозуміти їхні спільні риси та відмінності.
Завершуючи вивчення посткейнсіанства, необхідно зробити певні загальні висновки щодо прогресивності теоретичних підходів лівих кейнсіанців, оскільки вони, по-перше, критикують засилля монополій, висувають ряд антимонопольних вимог; по-друге, наполя гають на розв’язанні певних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподілі доходів і збільшенні купівельної спроможності населення, переорієнтуванні військових витрат на охорону здоров’я, соціальне страхування і т. ін. У США ортодоксальне кейнсіанство критикується за такими основними напрямами: по-перше, «ортодокси» не розробляли теорії інфляції, відірвавши реальні процеси від процесів ціноутворення, в результаті чого їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися непридатними за умов стагфляції; по-друге, вони ігнорували роль грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому як причин, що породжували й стимулювали економічну нестабільність.
6. Кейнсіанська теорія та економічна політика
Вивчення цього питання слід починати, спираючись на знання кейнсіанської теоретичної системи і розуміння того, що вона справила значний вплив на економічну політику багатьох країн світу. Ідеї Дж. М. Кейнса взяли на озброєння керівні органи індустріально розвинених країн. Особливо це стосується теорії національного доходу, теорії циклу, теорії зростання та інших аспектів макроекономіки. Саме теорія Кейнса поклала початок широкому втіленню в життя державного регулювання економіки, опрацюванню конкретних методів і способів такого регулювання.
Виходячи з цього, потрібно приділити увагу практичному застосуванню кейнсіанської теорії та рекомендацій в економічній політиці насамперед таких країн, як США, Великобританія, Франція, Німеччина. Економічну програму посткейнсіанства якнайповніше втілено в практиці «скандинавської моделі», хоча країни Скандинавії за основу економічної політики взяли передовсім самостійні наукові розроблення шведської (стокгольмської) школи. Певні елементи кейнсіанства наявні і в економічній політиці уряду України.
Тема 14. Еволюція неокласичних ідей.
Неолібералізм
Перш ніж розпочати вивчення цієї складної і досить перевантаженої інформацією теми, необхідно знову звернутись до тих обставин, що склалися на початку 20-х років ХХ ст. і визначали риси економічної теорії, а саме:
Отже, щоб зрозуміти, чому для економічної теорії цей період став періодом невизначеності та формування великої кількості течій і шкіл, слід передовсім визначити та проаналізувати завдання, які тоді мала розв’язати політична економія, створити бодай загальне уявлення про ці течії та напрями, класифікувати їх та з’ясувати, що в них є спільного.
Такий аналіз може дати відповідь на питання про природу різноспрямованості досліджень сучасної політичної економії як її характерної риси. Спираючись на знання такої природи, легше зрозуміти сутність і обумовленість методології, яка використовується в межах різних напрямів.
Суспільно-економічні процеси початку XX ст. своєрідно позначились на розвитку економічної теорії. Монополізація економіки, транснаціоналізація економічних зв’язків, посилення економічних функцій держави, революційні події у світі тощо спричинили нагальну потребу в теорії, яка не лише пояснила б природу об’єктивних залежностей, що склались в економіці, а й стала б теоретичною базою економічної і соціальної політики держави, орієнтованої на стабільний поступальний розвиток суспільства.
Отже, теоретична наука отримує новий імпульс для розвитку: держава стає «замовником» розроблення теоретико-економічних підвалин формування своєї політики. Саме з цих позицій необхідно оцінювати ті тенденції в розвитку неокласичної теорії, які виявилися на початку 30-х рр. XX століття.
1. Еволюція неокласичних ідей у XX ст.
Нові історичні обставини та нові зрушення, що відбулись в економіці (монополізація економіки, економічна криза 20—30-х рр.), поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокла сицизму. Зазнав краху вихідний принцип неокласиків — принцип лібералізму.
Остаточного удару засадничим принципам неокласицизму завдали кейнсіанці, які запропонували нову концепцію економічного розвитку. Крім того, не варто забувати, що саме в цей час відбувалась практична реалізація марксистських ідей стосовно створення й розвитку соціалістичного, централізовано-керовано го господарства.
Однак послаблення позицій неокласицизму як основи економічної політики зовсім не означало відмови від неокласичної методології аналізу економічних явищ. Постають теорії, які мали на меті довести, що дія об’єктивних законів економічного розвитку, сформульованих цією школою, триває і вони залишаються актуальними, незважаючи на нові історичні обставини та нові зрушення, що відбулись в економіці.
До таких теорій можна віднести теорії монополії і конкуренції. Слід згадати, що всі класичні вчення розглядали монополію як антипод конкуренції. Тому заслуговують на увагу спроби певних науковців довести, що монополізація економіки не знищує конкуренції, а лише видозмінює її.
Отож, якщо ці науковці й неспромоглися спростувати тези про необхідність державного регулювання економіки, а також довести, що механізми саморегулювання залишаються так само ефективними, як і колись, то певний внесок у розвиток економічної науки вони все ж таки зробили, щонайменше висвітливши вплив процесів монополізації на конкурентне середовище.
2. Перегляд неокласичної теорії ринку.
Монополії і конкуренція
У підручнику докладно розглянуто зміст теорій недосконалої конкуренції англійки Дж. Робінсон, монополістичної конкуренції американця Е. Чемберліна та ефективної конкуренції австрійського вченого Й. Шумпетера.
Усі вони дотримувались тієї самої думки: конкуренція зберігається і на монополістичній стадії капіталізму, щоправда, пересуваючись на інший щабель.
Але, безперечно, треба спеціально зосередитись на відмітних ознаках кожної з цих теорій.
Теорії Чемберліна та Робінсон орієнтовано на дослідження особливостей вільного ціноутворення на монополістичній стадії розвитку капіталізму. Так, Чемберлін доводить, що на ціну за цих умов діють конкурентні сили, але їхню природу він пов’язує з диференціацією продукту: пропозиція продуктів (різнорідних та одного виду) за монополії (через високий рівень її продуктивних можливостей) настільки зростає, що вони починають конкурувати між собою за покупців, і виграє той, хто (крім усього іншого) буде спроможний забезпечити ціну, яка найбільшою мірою відповідатиме запитам покупців і вони віддаватимуть перевагу саме цьому товарові. Чемберлін також розглядає види недобросовісної, нецінової конкуренції, тобто формулює нову модель ціноутворення, яка доповнює неокласичну.
Звернімо увагу на модель ціноутворення, яку пропонує Дж. Робінсон. За її теорією, монопольному ціноутворенню, яке призводить до зростання цін, протистоять інтереси фірм-конкурентів: зростання цін на товари однієї фірми спонукає іншу також підвищувати ціни, що, у кінцевому рахунку, призведе до зниження загального попиту на товари. У такий спосіб постає необхідність або підвищувати рівень доходів населення (у тім числі — заробітну плату), або домогтися змови між фірмами-конкурентами стосовно ціни, що знову ж таки повертає їх до проблеми попиту. У будь-якому разі діятимуть сили самоврівноважування, що позначається на діяльності фірми-монополіста (так званий випадок часткової рівноваги фірми).
Отже, обидві ці моделі мають довести, що сили цінового самоврівноважування діють в економіці незалежно від рівня її монополізації.
Слід уважно дослідити особливості ще однієї моделі монополістичної конкуренції, яка не обмежується ціновим чинником економічної рівноваги. Це модель Й. Шумпетера, який поняття конкурентності пропонує розглядати в іншій площині — як вияв суб’єктивних якостей виробника, підприємця-новатора. Саме підприємець, на думку Шумпетера, є тією рівноважною та рушійною силою, яка водночас є і монополістом, і супротивником монополізації. Максимальна ефективність конкуренції виявляється в інноваціях, новаторстві, яке дає змогу просунутись наперед; а це завжди веде до створення монополії. Проте така монополія сприяє поширенню інновацій, прогресивному розвитку всіх виробництв, тобто знову ж таки врівноважуванню економіки.
У підручнику описано модель Й. Шумпетера, а також іще одну модель монополії — монополію на інформацію, сформульовану Ф. Хайєком. Ця модель є досить цікавою у тому відношенні, що була створена автором задовго до того, як стала практично актуальною.
3. Консервативна неокласика.
Неокласичні теорії економічного зростання
Цей параграф присвячено теоріям, створеним у межах неокласичного методу. Їх можна назвати консервативними, бо їхні автори, як і раніше, дотримувались неокласичних принципів.
Передовсім ідеться про теорії економічного зростання, які завжди були в центрі уваги неокласичної школи, але під впливом нових реалій набули нового трактування. Якщо раніше вони спиралися на абсолютизацію регулювальної ролі ринку, то тепер ураховують і кейнсіанські підходи.
Неокласичні доктрини економічного зростання формувалися на базі двох джерел — теорії факторів виробництва, що бере початок від Сея, Мілля, Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів — праці і капіталу, яка, у свою чергу, була новим трактуванням теорії трьох факторів виробництва. Прихильники консервативно-неокласичного напрямку досліджували, яким має бути співвідношення факторів виробництва для досягнення найбільшого виробничого ефекту за оптимальних витрат факторів і за умови обмеженості ресурсів. Вони доводили, що це співвідношення досягається автоматично, тобто є саморегульованим.
Еволюція цих теорій пов’язується з тим, що дослідники, намагаючись урахувати зрушення, які відбуваються в розвитку продуктивних сил, запроваджують до своїх моделей усе нові й нові параметри, які характеризують ці зрушення, наприклад, фактор науково-технічного прогресу, що якісно змінює засоби виробництва, робочу силу і капітал. Проте дехто з них розглядає науково-технічний прогрес як цілком самостійний, третій фактор.
У підручнику в історичному та теоретичному аспектах аналізуються ідеї виробничої функції Кобба-Дугласа, Р. Солоу, Б. Уол ла, Е. Денісона, Дж. Міда та В. Свена. Уважне ознайомлення з ними дає змогу порівняти їх, простежити, як змінюються підходи до визначення взаємозв’язків факторів виробництва.
Крім того, слід наголосити на тій обставині, що поняття виробничої функції стало теоретичною основою для розвитку економіко-математичного моделювання.
Необхідно також знати, що одним з авторів ідеї виробничої функції, яка враховувала дію автономних чинників, передовсім науково-технічного прогресу, був Я. Тінберген, який зробив видатний внесок у розвиток теорії економічних циклів. Ця його теорія і об’єднала, власне, в одне ціле всі інші теорії економічного зростання, що базувались на ідеї виробничої функції: згідно з нею саморегулювання економіки залежить від стану та співвідношення факторів і відповідає фазам циклу — посилюється за оновлення факторів виробництва, і послаблюється, коли ці фактори «старіють», а їх співвідношення не відповідає рівню НТП. Тінберген показав, що у фазі запровадження досягнень науково-технічного прогресу та оновлення факторів стають необхідними регулювальне втручання держави та її підтримка.
Отже, ці дослідження, які, до речі, на тій самій основі проводились і прихильниками кейнсіанства, залишаються актуальними й нині, коли змінюється сама природа факторів (наприклад, коли до них включають інформацію).
Розглянувши два напрями неокласичних досліджень, один з яких репрезентовано теоріями монополії і конкуренції, а інший — теоріями економічного зростання, можна дійти висновку, що неокласична традиція в економічних дослідженнях зберігається, відвоювавши собі певну нішу, визначену ще класичною політекономією. Предметом дослідження залишаються об’єктивні закономірності розвитку, процеси саморегулювання економіки, фактори виробництва та економічного зростання тощо.
Однак економічна теорія не могла ігнорувати нових обставин, що виникали з розвитком суспільства, зокрема тих, які аналізувались вище. Водночас і реальне життя свідчило, що втручання держави в суспільно-економічні процеси — це не лише нагальна необхідність, а й незаперечна реальність. Тому поява неоліберальної течії в межах неокласичної теорії має відповідне пояснення.
4. Неолібералізм: лондонська, фрейбурзька,
паризька, чиказька школи
Аналіз теорій, що були сформульовані неолібералами, треба починати з визначення відмітних засадничих ознак цих теорій.
Такою ознакою, є передовсім те, що неоліберали заперечують втручання держави в економічні механізми саморегулювання. Вони вважають, що роль держави полягає у створенні умов для вільної дії цих механізмів, в їхній охороні, а також в участі в перерозподілі суспільних доходів. Але найважливішою з ознак неолібера лізму є те, що прихильники цієї течії, виходячи за межі неокласицизму, уважають за можливе свідомо, спираючись на цивілізаційні особливості розвитку суспільств, створювати умови, які забезпечать моделювання бажаного економічного і соціального ладу, тобто вони вбачають завдання економічної науки в моделюванні раціональної економічної та соціальної політики держави.
Слід іще раз акцентувати увагу на тому, що саме неоліберали фактично використовують подвійну методологію: для формулювання основ економічного ладу користуються неокласичним методом, але, водночас, уважаючи, що суспільне середовище суттєво впливає на взаємовідносини між економічною і соціальною сферою, застосовують історичний метод для визначення конкретних форм цих взаємовідносин. Згадаємо, що відповідно до цього методу моделювання суспільств відбувається на підставі знань про особливості їхнього історичного розвитку. Саме тому існує кілька неоліберальних моделей, які конструювалися з урахуванням таких національних особливостей і прийнятні лише для певних країн.
Усі ці моделі мають свою теоретичну базу, репрезентовану певними економічними школами неолібералізму, на чолі яких стояли автори відомих доктрин. З їхніми засадничими положеннями можна ознайомитись, прочитавши першоджерела та додаткову літературу, рекомендовану для проведення семінарських занять.
У підручнику розглянуто теорії лондонської, чиказької, фрейбурзької і паризької шкіл неолібералізму.
Аналіз моделей рекомендується здійснювати за такою схемою: спочатку визначити теоретичну основу моделі (методологію дослідження, її вияви та наслідки застосування); визначити принципи та складові функціонування економіки (на якій формі власності її побудовано, як забезпечується її конкурентність); з’ясувати роль держави за цією теорією (об’єкти, форми, напрямки та межі втручання); простежити способи й наслідки практичного втілення теоретичної моделі.
Англійська (лондонська) школа неолібералізму характеризується найбільшим використанням основних принципів неокласицизму. Найдокладніше англійський теоретичний варіант неолібералізму, що базується на абсолютному індивідуалізмі, опрацьовано Ф. Хайєком (1899—1992).
Знайомлячись з його теоріями, особливу увагу слід звернути на ту обставину, що праці Хайєка мають двоїстий характер: одні з них присвячено аналізу закономірностей розвитку економіки, здійсненому на мікроекономічному (і навіть маржинальному) рівні розвитку, що відбувається завдяки зіткненню інтересів економічних суб’єктів; а інші — це намагання дати загальну соціальну картину життя суспільства, показати, за яких умов функціонує ця економіка. Перші написано під впливом неокласики, другі — історичної школи. Тому метод, який використовує Хайєк у своїх дослідженнях, також є неоднозначним. Але обидва використані ним підходи об’єднано на основі доктрини спонтанного порядку, згідно з якою всі явища в економіці і суспільстві в цілому є результатом стихійного зіткнення різноманітних сил, де перемогу здобувають найжиттєздатніші.
Варто знати, що великої популярності набули його праці з проблем економіки, де він стверджує, що рівноважного стану взагалі не існує: є зіткнення інтересів, яке веде до перемоги найраціональнішого, отже, стає рушієм прогресу. Філософські праці Хайєка, присвячені суспільним умовам розвитку економіки, їхньому впливу на її параметри, а також ролі держави у формуванні таких умов («Індивідуалізм і суспільний лад», «Закон, законодавство і свобода», «Конституція свободи») — менш відомі. Але саме вони й дають підстави вважати його неолібералом.
Хайєк упевнений у тому, що раціональне само пробиває собі дорогу, воно не потребує свідомого впровадження, а навпаки, заперечує будь-яке втручання, котре спотворює дію природних механізмів.
На особливу увагу заслуговують наведений у підручнику коментар щодо цих положень, особливо в частині теорії грошей, і пов’язаних із цією теорією радикальних за своїм змістом пропозицій Хайєка.
Індивідуалістичні підходи використовуються ним для обґрунтування ідеї про потребу звуження економічних функцій держави: він навіть пропонує надати можливість суб’єктам економічної діяльності здійснювати емісію грошей, а також зменшити поступово обсяги тих коштів, які є в розпорядженні держави.
І в цьому також виявляється двоїстість теорії Хайєка: у тій частині, де йдеться про можливості спонтанного розвитку — вона консервативно неокласична, причому є скрайнім виявом такого консерватизму.
Знайомлячись із засадничими положеннями соціальної теорії Хайєка, неважко помітити, що завдання впровадження та охорони спонтанного порядку він покладає саме на державу. При цьому у формах та методах запровадження такого порядку він пропонує виходити з цивілізаційних особливостей розвитку країн, зазначаючи, що вони спонтанно формувались під впливом багатьох умов. Більше того, Хайєк визнає й обґрунтовує необхідність активного втручання держави у сфери, які створюють внутрішнє середовище розвитку економіки (освіту, право, ідеологію, мораль тощо), і покладає на неї функцію захисту від впливу зовнішнього середовища (міжнародна сфера).
Отже, Хайєк формулює теоретичну модель політики держави щодо розвитку суспільства, яка в загальному вигляді передбачає:
— формування автономної економіки на засадах приватної власності, індивідуалізму, конкуренції та невтручання держави (навіть у сферу грошової емісії);
— активну роль держави у створенні умов для вільного та успішного функціонування економіки.
Можна сказати, що модель Хайєка орієнтовано на створення державою сильної конкурентної економіки.
Німецький неолібералізм (ордолібералізм). Дещо інші параметри неоліберальної моделі розвитку було запропоновано німецькими авторами. Тут слід згадати традиції німецької школи політичної економії, які забезпечили їй імідж альтернативної.
Методологія цієї школи була особливою: згідно з нею, свідоме формування суспільства може здійснюватись державою через вплив на суспільну свідомість. Ця методологія покладалась в основу багатьох економічних учень і знайшла відображення в неоліберальних теоріях, особливо в «теорії порядків», яку в найвичерпнішій формі було сформульовано В. Ойкеном (1891—1950).
У підручнику розглядаються основні складові цієї теорії.
У процесі її вивчення слід особливу увагу приділити саме особливостям методології німецької школи, що дасть ключ до розуміння її економічної моделі.
Передовсім треба зрозуміти, що «ідеальні типи господарства» в цій теорії — це, власне, те саме, що й абстрактні економічні категорії класичної школи, тобто економічні, господарські форми, узяті в чистому вигляді, які різняться між собою способом управління (від централізованого керування до стихійного саморегулювання). У господарському порядку вони займають скрайні позиції: проміжні позиції завжди містять певні «домішки», що спотворюють цей ідеал. За Ойкеном — це «реальні типи господарства», форми вияву ідеальних.
Але класична школа визнає лише об’єктивне походження економічних форм, узалежнює їх від об’єктивних обставин. Альтернативна школа навпаки — природу форм визначає як таку, що зазнає суб’єктивного впливу.
Згадаємо, що згідно з історичною методологією, типи господарства формуються під впливом суспільного середовища, яке, у свою чергу, може свідомо формувати держава. Отже, реальні типи господарств можуть залежати від політики держави, котра визначатиме, в яких дозах змішуватимуться «ідеальні типи».
Цю ідею і було покладено в основу теорії «соціально-рин кового господарства», як синтезу вільного ринкового господарства та принципу соціальної рівності.
На думку Ойкена, яку поділяв і запроваджував на практиці Л. Ерхард (1897—1977) держава має взяти на себе проблему оптимального поєднання форм — типів господарства, створивши відповідне законодавче та ідеологічне середовище і формуючи новий людський потенціал (підготовка кадрів, освіта, ідеологія, соціальна підтримка тощо).
Звичайно, така політика передбачала (і потребувала!) високого рівня розвитку соціальних відносин, соціальної сфери.
Ці положення раніше обґрунтовували й інші економісти-тео ретики. Варто звернути увагу на характеристику теорій В. Репке, О. Рюстова, А. Мюллера-Армака. Знайомлячись з ідеями цих авторів, слід зосередитись на трактуванні ними соціально-ринко вого господарства та політики держави щодо його формування.
В. Репке та О. Рюстов ще в 20-х рр. вивчали проблеми суспільного ладу. Свої теоретичні пошуки вони продовжили під час Другої світової війни, намагаючись визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.
Так, Репке розробляє концепцію «ринкового господарства». Під ринковим господарством він розуміє такий господарський порядок, основу якого становить ринковий механізм, заснований на приватній власності. Засади ринкового господарства має охороняти держава. Вона повинна сприяти підтримуванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались би пропорції виробництва.
Згодом західнонімецькі неоліберали сформулювали ідею «соціального ринкового господарства». Сам термін увів у науковий обіг А. Мюллер-Армак. Під «соціальним ринковим господарством» вони розуміли поєднання конкурентного ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість.
На особливу увагу заслуговують ті положення, що стосуються різноманітних, зокрема правових, аспектів формування сприятливого для становлення цієї господарської форми соціального клімату, методів стимулювання економічного розвитку, протекціоністської політики держави.
Слід звернути увагу на змістову характеристику вільного ринкового господарства за теорією ордолібералів, особливо в тій її частині, яка стосується форм власності на засоби виробництва як основи економічних відносин, а також форм розподілу суспільного продукту. Це дасть змогу порівняти і виявити відмінності даної моделі, наприклад від англійської.
Теоретичну та практичну модель німецьких ордолібералів можна назвати вченням про свідомий вибір суспільної системи, яке передбачає:
— формування сильного ринкового господарства, заснованого на різноманітних формах власності на засоби виробництва, що конкурують між собою;
— абсолютизацію ролі держави у формуванні сприятливого суспільного середовища розвитку економіки та соціальних відносин через запровадження раціональної правової бази та ідеології соціального партнерства, створення розвиненої інфраструктури соціальних гарантій, державний протекціонізм та патерналізм тощо.
Неважко переконатися, що ця модель відрізняється від моделі Ф. Хайєка, оскільки на державу покладається не тільки формування умов для успішного розвитку економіки на конкурентних засадах, а й низка соціальних функцій. Крім того, параметри вільної ринкової економіки згідно з цією моделлю, також дещо інші, хоч завдання залишається тим самим — максимальна ефективність.
На аналізі цих конкретних відмінностей варто спинитись окремо.
Щоб ліпше зрозуміти сутнісний зміст теорії ордолібералізму, необхідно проаналізувати, як було втілено теоретичні викладки німецької школи на етапі практичного втілення та якими є ознаки «сформованого суспільства». Важливо також зосередитись на тих завданнях, які були поставлені перед німецьким суспільством на наступний період розвитку, що дасть змогу простежити далі порядок впровадження принципів ордолібералізму в життя.
Зауважимо також, що створення соціально-ринкового господарства в Німеччині відбувалось на основі чітко сформульованої політики та за жорсткого контролю з боку держави.
Французька (паризька) школа неолібералізму (дирижизму), як і всі інші, що належали до цієї течії, також спиралась на теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напрямку. Щоправда, неокласичні ідеї, які було покладено в основу національної теоретичної моделі неолібералізму, мали певні особливості. Саме вони й зумовили оригінальність цієї моделі.
На аналізі цих особливостей варто спинитися спеціально. Так, необхідно знати, що формування неоліберальних поглядів на ринкове саморегулювання у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної регулювальної ролі держави (давалися взнаки історичні особливості розвитку країни). Своїми управлінськими позиціями держава поступилася лише частково. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.
Пояснення цього феномена слід шукати в працях Ж. Рюефа, Л. Армана та Ф. Перру, де йдеться про особливості розвитку французької економіки та їх відображення у французькій політичній економії.
Узагальненого вигляду французька неоліберальна модель су-
спільного розвитку набуває в працях М. Алле (н. 1911), який формулює її, виходячи не лише з національних особливостей розвитку, а й з глобальних його умов.
Вивчаючи його теорії, необхідно пам’ятати, що Алле пропонує форми, синтезовані ним самим із категорій ринкової економіки та планового управління. Крім того, на державу покладається низка інших економічних функцій. У такий спосіб активну роль держави в економіці ця теорія поєднує з охоронною функцією.
Слід також звернути особливу увагу на його теорію локальних ринків. Саме категорія «економіка ринків», запроваджена Алле, дає йому можливість здійснити такий синтез.
Важливою ознакою моделі М. Алле є її мобілізаційний характер. Синтетичні категорії, які він формулює, уможливлюють побудову особливої теорії щодо мотивованої державою поведінки економічних суб’єктів у інтересах національної економіки. Як уже зазначалось, комунітаризм, тобто підпорядкування індивідуальних інтересів суспільним, — це одна зі складових історичного методу. Слід ураховувати цю обставину і віднайти вияви такого підходу в теоретичних конструкціях Алле.
Зокрема, необхідно уважно ознайомитись із категорією «економіка ринків» та в цьому контексті з оригінальною теорією циклів, яка передбачає розв’язання економічних суперечностей через планове узгодження пропорцій виробництва. Це є свідченням того, що, визнаючи об’єктивність дії механізмів урівноваження, Алле визнає і важливу роль планування, виходячи з такої логіки: оскільки держава впроваджує мобілізаційну модель, провадить «політику оборонної стратегії в новому міжнародному поділі праці» (а через те розбалансовує економіку), вона мусить дбати про економічну рівновагу (через «договірне планування», «індикативне планування» тощо).
На увагу заслуговує також низка положень Алле («золоте правило», «теорема еквівалентності») стосовно об’єктивних взаємозалежностей, котрі складаються в економіці, причому ці положення аж ніяк не суперечать його мобілізаційній доктрині.
Підбиваючи підсумок порівнювання теоретичної неоліберальної моделі М. Алле з іншими національними моделями, потрібно виділити основні складові його мобілізаційної доктрини (політики держави):
— формування економічно незалежного суспільства здійснюється державою на основі особливої державної структурної політики;
— ринкові, конкурентні відносини підпорядковуються загальносуспільним інтересам, наслідком чого може бути розбалансування економіки. Важелем збалансування має стати державне планування в особливій формі, що не суперечить ринковим відносинам;
— соціальна політика держави є похідною від її економічної політики і залежить від успіхів ринкової економіки. Проте її можна розглядати також і як чинник економічного розвитку.
Слід нагадати, що цю теоретичну модель було використано на практиці урядом де Голля, як основу «політики модернізації».
Особливе місце з-поміж неоліберальних моделей належить американському неолібералізму (монетаризму). Формування цієї моделі почалося в межах неокласичної школи на базі кількісної теорії грошей. Саме грошова теорія є засадничою для всіх неоліберальних моделей: їй приділяють виняткову увагу представники різних течій неолібералізму, указуючи на грошову природу економічних циклів.
Проте значних успіхів досягла група американських теоретиків на чолі з І. Фішером, котра так само, як і Кейнс, доводила, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але заперечувала кейнсіанські методи регулювання, що базувались на розширювальній грошовій політиці (дефіциті бюджету).
Послідовником цієї школи, а також засновником «нової школи монетаризму» став М. Фрідмен (н. 1912).
Монетарну доктрину Фрідмена варто проаналізувати, порівнюючи її з теоретичною моделлю Хайєка, оскільки за неокласичним спрямуванням вони дуже подібні. Проте Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки державою монетарними засобами (у Хайєка — створення державою умов для вільного функціонування економіки). Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визнається важелем державного регулювання економіки (модель Хайєка будується на маржиналістській теорії вартості, крім того, він пропонує демонополізувати грошову емісію, позбавити державу можливості втручання в цю сферу); по-друге, відкритість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинник грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки (Хайєк розглядає соціальні витрати як дестабілізуючий чинник та такий, що підриває основи ринкових відносин). Ці основні відмінності двох неоліберальних теорій зумов лені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше моделі Хайєка, була реакцією на активне використання кейнсіанства та його негативні наслідки.
Під час вивчення доктрини Фрідмена треба передовсім з’ясувати для себе засадничі її принципи, а для цього:
— простежити логіку монетаризму як форми вияву неокласицизму й визначити, у чому полягає абсолютизація Фрідменом ефективності ринкових механізмів;
— знайти теоретичне підтвердження того, що економічна збалансованість досягається за умови, коли кількість грошей в обігу відповідає створеній суспільній вартості;
— знайти докази того, що баланс бюджетних доходів і витрат — умова та вияв економічної збалансованості, а отже, необхідний державний контроль грошової емісії;
— проаналізувати докази Фрідмена на користь того, що національну економіку слід розглядати як ланку світової господарської системи, а тому для внутрішньої збалансованості важливе значення мають міжнародні валютні відносини та контроль за
цією сферою.
Зосереджуючись на теоретичному обґрунтуванні основних положень теорії М. Фрідмена, варто пам’ятати, що в її основу покладено історичний метод дослідження. Головна його праця так і називається: «Монетарна історія США». Проте важливий внесок у монетарну теорію було зроблено на основі неокласичних підходів — у книжці «Інфляція і грошові системи».
Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю.
Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку — грошовою емісією, виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував визначення оптимально необхідної кількості грошей для нормального функціонування економічної системи за допомогою «рівняння обміну», відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з урахуванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути орієнтованою на приріст ВНП. Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) — на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4—5 % щорічно.
Фрідмен піддає гострій критиці політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна забезпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом діяльності держави.
Отже, підбиваючи підсумок, слід наголосити, що монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їх реалізацію пов’язано з дестабілізацією економіки.
5. Неокласичне відродження.
Теорії «економіки пропозиції»
та «раціональних очікувань»
«Неокласичне відродження» — течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках ХХ ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку.
Пригадаємо, що теза про необхідність державного регулювання економіки виникає одночасно з доктриною про необхідність регулювання попиту як умови стабілізації ринку (таку ідею задовго до Кейнса висували Т. Мальтус та інші науковці, які не погоджувались із Ж.-Б. Сеєм, що будь-яка пропозиція породжує попит). Не випадково регулювання економіки пов’язується із регулюванням попиту і розглядається як умова стабілізації: навіть соціальний захист розглядається як форма забезпечення попиту.
Під час затяжної економічної кризи 60—70-х років економісти доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб’єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі з допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не є об’єктивно зумовленими. Пояснити це явище взявся Д. Мут, а згодом — Р. Лукас. Вони показали, що економічні суб’єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави, яка пріоритетними вважає інтереси суспільства, а не індивідуальні інтереси, і намагаються вжити заходів, щоб це якнайменше позначалося на їхніх доходах. Завдяки цим намаганням економічна політика урядів стає неефективною.
Знайомлячись із цією теорією, яка отримала назву «теорії раціональних очікувань», необхідно проаналізувати логіку доказів, що наводяться на користь інших мотивів суб’єктивних рішень — індивідуальних інтересів. Адже саме ці мотиви, за визначенням маржиналістів та ранніх неокласиків, забезпечують саморегулювання економіки, тоді як коригувальне втручання держави може спричинитися до такого її розладу, що постане потреба в тотальному регулюванні.
Важливо також простежити спроби практичного застосування неокласичної методології, розглядаючи два підходи до визначення сутності очікувань — як адаптивних та як раціональних.
На основі цих теоретичних висновків сформувались і дві течії в новій неокласичній теорії: «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».
Теорія «раціональних очікувань». Її представники (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються сформулювати модель, яка формалізує суб’єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. (У цьому контексті необхідно докладно ознайомитись із принципами використання методів функціонального аналізу.) Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення.
Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.
«Раціональні очікування» базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, рівень ставки процента, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроекономічні показники тощо.
Автором ідеї «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Лише через десять років до цієї ідеї повернувся і використав її Р. Лукас — лауреат Нобелівської премії (1995). Він став фундатором політекономічної школи, яка поставила в 70-х рр. під сумнів справедливість багатьох положень як кейнсіанської, так і монетаристської доктрин. Цей напрямок відомий під назвою «нової класичної школи економікс». Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб’єктивістському підході до аналізу економічних явищ.
1975 р. Т. Сарджент та Н. Уоллес у спільному дослідженні довели, виходячи з цієї теорії, також і неефективність активної фіскальної та грошової кейнсіанської політики, що підтверджувало висновки школи про нейтральність грошей та недоцільність кон’юнктурної політики.
Гіпотеза про раціональні очікування стала новим імпульсом для використання методу функціонального аналізу. Так, Лукас побудував функцію пропозиції праці.
Заперечуючи політику державного регулювання, нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.
Теорія «економіки пропозиції». Заперечуючи використання політики стимулювання попиту, її представники — А. Лаффер, Р. Мандель, М. Фелдстайн, М. Боскін — доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб’єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями.
На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.
Прихильники теорії поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, і зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту також визнавали за недоцільні.
Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій. Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту державного бюджету) є заощадження. Автори теорії виступали проти високих податків, за розумну податкову політику. Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ресурсів з приватного сектора в державний, що призводить до зниження продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін.
Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого розвитку економіки.
Щоб ліпше зрозуміти ці положення нових неокласиків, необхідно розглянути, як, спираючись на них, вони аналізують вузлові категорії ринкової економіки: економічне зростання, податкова політика, інфляція, гроші, ціни, заробітна плата, прибуток тощо.
Варто також дослідити, чому автори так багато уваги приділяють використанню одного з важелів впливу держави на економіку — податків (крива Лаффера).
Цікавими є узагальнення авторів і щодо соціальних витрат держави.
Зауважимо, що положення теорій неокласичного відродження є коригувальними щодо доктрини монетаризму, яка не могла в чистому вигляді бути застосованою на практиці через свій радикалізм. Нові неокласики, хоч і заперечують необхідність державного втручання, проте залишають для нього певний простір, визнаючи неможливість його абсолютної ліквідації.
6. «Неокласичний синтез»
Це течія в економічній думці, яка намагається «примирити» всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Представники цієї течії є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей. Тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства.
Фактично, ця течія узагальнює всі здобутки економічної теорії, отримані за допомогою використання методів багатьох наук — історії, філософії, класичної та альтернативної політичної економії, психології, математики тощо.
Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії: у 30-х роках ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс, у 40—50-х — Ф. Модільяні, але найповніший її виклад дав наприкінці 40-х рр. П. Самуельсон (н. 1915) у своїй книжці «Економікс». Саме на прикладі цієї праці аналізується вчення «неокласичного синтезу».
Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що всі теорії, які синтезовано в єдиному вченні, не базуються на тій самій методології, вони є ситуаційними, на чому, власне, і наголошував Самуельсон. Тому, щоб охарактеризувати неокласичний синтез, необхідні знання всіх складових економічної теорії.
Однак у цього вчення є й власна структура, яку в загальному вигляді можна описати, виходячи лише з кількох принципових вимог:
— щодо економіки: можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв’язує суспільство;
— щодо ролі держави: межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу.
Очевидно, що такі підходи визнають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави. Але вчення «неокласичного синтезу» пропонують цілу низку обмежень, які виходять далеко за межі суто економічних вимог. Це, зокрема, вимоги, що лежать у площині альтернативної теорії — дотримання загальносуспільних, національних інтересів.
Слід звернути увагу, що це вчення великого значення надає аналізові міжнародних економічних відносин, трактуючи їх з неокласичних позицій як сферу зіткнення приватних та загальнонаціональних економічних і політичних інтересів.
Підбиваючи підсумок, необхідно пам’ятати, що неокласичний синтез є інтегрованим викладом усіх попередньо розглянутих у підручнику економічних теорій, котрі мають як суто теоретичне, так і прикладне значення.
7. Досвід застосування неокласичних
моделей в економіці різних країн
Економічна теорія неокласиків знайшла широке застосування в економічному житті. Особливо чітко це виявилося в ході здійснення економічних реформ в Англії та США, де, починаючи з
80-х рр., робилися рішучі кроки до відновлення механізмів саморегулювання та обмеження державного втручання в економіку.
Під час вивчення цього питання на окрему увагу заслуговує так званий тетчеризм, тобто економічна політика М. Тетчер, в основу якої було покладено програму оздоровлення економіки, запропоновану М. Фрідменом, а також «рейганоміку» — реалізацію економічної програми М. Фрідмена в США.
Необхідно проаналізувати спільні риси й особливості застосування монетаризму, а також інших неокласичних теорій в економічній політиці Англії та США і їх наслідки.
Тема 15. Інституціоналізм
Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його прихильники в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а пов’язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо. Він виник як суто американське явище і тривалий час залишався таким, але згодом його місце в науці змінилося і його значення нині постійно зростає.
1. Ідейно-теоретичні основи
інституціоналізму та етапи його розвитку
Інституціоналізм почав формуватися наприкінці ХІХ ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього слова «інститут» (зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів, установ, спілок). Дуже часто ці терміни вживаються як синоніми. Прихильники цього напряму вирішальну роль у суспільному розвитку надають позаекономічним факторам — соціальним інститутам (держава, конкуренція, монополія, звичаї
і т. ін.). Саме вони, на думку інституціоналістів, регулюють діяльність людей. У формуванні філософських основ інституціоналізму велику роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники прагматизму. Певний вплив на формування і розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, зосередженням уваги на правових нормах та політиці держави.
Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. Інституціоналізм не має єдиних теоретичних засад. Об’єднує прихильників цього напряму методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорій. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм, строкатість, притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм.
2. Ранній інституціоналізм
У рамках раннього інституціоналізму склались три основні напрями: 1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон’юнктурно-статистичний).
Соціально-психологічний інституціоналізм. Його було започатковано працею Торстена Веблена (1857—1929) «Теорія бездіяльного класу» (1899), в якій він дав глибоку критику капіталізму. Автор наголошує на існуванні суперечності між економічною теорією і реальним життям. Економічна наука займається абстракціями, які не збігаються з реаліями життя. Політична економія проголосила ідею гармонії інтересів, а насправді скрізь відбувається жорстока боротьба за існування. Веблен критикує ортодоксальних економістів за те, що вони обмежують економічні інтереси тільки грошовими, ігноруючи людину як особистість, що перебуває у певному суспільному середовищі. Крім того, вони не враховують історичного розвитку цього середовища.
З цієї причини Веблен ставить завдання — розширити сферу дослідження за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей.
Гостра критика капіталізму дала підставу колегам назвати Веблена «американським Марксом». Він і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса, називав його великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи. Проте Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником капіталізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за здійснення більш-менш радикальних реформ. Веблена можна вважати прихильником еволюціонізму, поєднаного із соціал-дарвінізмом, котрий поширює поняття природного добору, боротьби за існування на сферу суспільного життя. Будуючи свою концепцію на засадах еволюціонізму, Веблен формулює ідею суперечностей еволюційного розвитку. За його концепцією, інститути в процесі розвитку суспільства вступають у суперечність з новими умовами життя, з новим суспільним середовищем. Інститути, що не пристосовуються до змін, стають «консервативним фактором», перешкодою для суспільного розвитку.
У розвитку суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, далі суспільство проходить через варварство до сучасної машинної системи. Капіталізм у нього це — «машинний процес та інвестиції заради прибутку». Головною суперечністю капіталізму є суперечність між «індустрією» і «бізнесом», яка виявляється в тім, що «бізнес» перешкоджає розвиткові машинної техніки, індустрії. Якщо джерело всіх суперечностей, усіх недоліків капіталізму перебуває у сфері бізнесу, то і позбутись таких негараздів можна, звільнивши індустрію від поневолення її бізнесом. Індустрією має керувати не бізнес, а промислово-технічна інтелігенція. Вона, стверджував Веб лен, створюватиме генеральний штаб індустріальної системи, кот рий візьме під контроль усе суспільство. Тим самим Веблен заклав основи індустріально-технологічної концепції, яка набула розвитку в працях неоінституціоналістів.
Соціально-правовий інституціоналізм. Д. Р. Коммонс (1862—1945) формулює «юридично-мінову» концепцію суспільного розвитку. Її суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини, зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути суспільства. Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного інституту, включає три моменти: конфлікт, взаємодію, розв’язання. Отже, будь-які суспільні конфлікти, усі суперечності можна успішно розв’язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил «угоди».
Велике місце в концепції Коммонса посідає категорія «розумної цінності», яка утворюється в результаті формування оцінок, єдності думок у процесі всіх угод. Він навіть заявляє, що політична економія — це наука про процеси, що ведуть до встановлення «розумної цінності».
Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення вартості. Вартість у нього — це очікуване право на майбутні блага і послуги.
Кон’юнктурно-статистичний інституціоналізм. В. Мітчелл (1874—1948) — учень Веблена — став засновником нового емпіричного напряму в інституціоналізмі. Проте Мітчелл не безоглядно наслідував Веблена. Так, наприклад, він критично оцінював ігнорування Вебленом статистики для доказу своїх ідей. Сам Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень. Він підкреслював великий вплив грошей на поведінку людей. Це зумовлено тим, що виробництво товарів підпорядковане не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку. Саме це пояснює необхідність вивчення грошового господарства.
Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він намагався не тільки звернути увагу на вади тогочасного економічного життя, а й сподівався розв’язати загальні суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділяв аналізу циклічних коливань. Циклічний характер капіталістичного відтворення, за Мітчеллом, спричиняється дією багатьох факторів «системи гро шового господарства». Він уважає за можливе впливати на цикли і навіть запобігати їм. Він прихильник державного втручання в економіку.
3. Неоінституціоналізм
Після Другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місце і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін.
Соціальний (індустріально-технологічний) інституціоналізм пов’язують з ім’ям Дж. Гелбрейта (н. 1909). Його наукові інтереси досить багатогранні. У своїх перших працях він розробив концепцію «врівноважувальної сили», пропагував «суспільство добробуту». Проте згодом, зокрема у «Новому індустріальному суспільстві» (1967), він розвиває концепцію «індустріаль ного інституціоналізму».
Теорія трансакційних витрат. Економічна теорія прав власності. Американський економіст англійського походження Р. Коуз (н. 1910) одержав Нобелівську премію (1991) за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Суперечка про граничні витрати» (1946), «Проблеми соціальних витрат» (1960).
Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, необхідних партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової междисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.
Господарська система — це своєрідно впорядкована система зв’язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ та послуг і споживачами. Координацію цього зв’язку, тобто прийняття рішення, що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, можна здійснювати двома способами: спонтанним, або стихійним, і ієрархічним.
Спонтанний порядок — це ринок, інформацію про стан якого розпорошено, а пошук її потребує значних витрат. Іншим способом одержання інформації є ієрархія, тобто система, коли з одного центру спрямовується низка наказів і доручень. Ієрархічна система має місце в будь-якій фірмі, на чолі ієрархії може бути й держава. У цьому разі виробники не шукають інформації, вони одержують наказ, що забезпечує скорочення трансакційних витрат. Проте це стосується не кожного централізованого керівництва.
Скорочення трансакційних витрат, а отже підвищення ефективності функціонування економіки, забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв’язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сфор мульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Коуз зазначив, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод.
У чому ж суть економічної теорії прав власності? Своєрідність цієї теорії полягала в трактуванні власності та її використання як методологічної й теоретичної основи економічного аналізу. Поняття «власність» прихильники теорії замінили терміном «право власності». Власність як така не є ресурсом, а тільки комплексом прав (принаймні часткою такого права) на використання ресурсу (право володіння, користування, управління тощо). Крім того, категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об’єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.
Права власності мають бути чітко визначені, і саме вони стають об’єктом купівлі і продажу. Їх у кінцевому підсумку придбають ті, хто більше цінує забезпечені ними можливості виробництва і здатний одержувати від них більшу користь. Слід звер нути увагу на ще один важливий висновок Коуза. Для успішного функціонування ринку, наголошував він, важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо трансакційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і їх додержують суб’єкти господарювання — ринок здатний до само регулювання.
Теорія суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х рр. Її автором визнають видатного американського економіста Дж.-М. Б’юкенена (н. 1919). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема «Формула згоди» (1962), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін.
В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б’юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов’язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів.
Політику Б’юкенен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці — ні. Завжди існує політична нерівність, зумовлена економічними причинами. Це — нерівність прав і можливості одержання інформації, її свідоме перекручування, схвалення чиновниками, парламентарями рішень у власних інтересах, діяльність організованих груп тиску (лобі), які часто працюють усупереч справжнім суспільним потребам.
З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.
Отже, підбиваючи підсумок, слід зазначити, що хоч інституціоналізм не має єдиної теоретичної основи, проте йому притаманні певні спільні риси:
4. Теорії трансформації капіталізму
У другій половині ХХ ст. великого поширення набули так звані теорії «трансформації» (перетворення) капіталізму. Ці теорії виходили, як правило, з реальних соціально-економічних процесів і явищ капіталістичного розвитку, але тлумачили їх досить своєрідно.
Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х рр. у США. З її обґрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Надлер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші.
Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин: 1) теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) тео рії «управлінської (менеджерської) революції»; 3) теорії «революції доходів».
Теорія «дифузії власності». Суть теорії полягає в тому, що з розвитком капіталізму поступово змінюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приватна власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюджен ня акцій серед населення багато хто з економістів розглядає як «дифузію» (розпорошення) власності.
Дрібний акціонер, на думку прихильників цієї теорії, нібито перетворюється на рівноправного співвласника акціонерних підприємств, на співвласника «народного капіталу».
Аналізуючи цю теорію, слід чітко уяснити собі, що її прихильники плутають два різні процеси: процес концентрації капіталу і зростання суспільного характеру виробництва, що й справді має місце, і процес ліквідації капіталістичної приватної власності, що неможливо в капіталістичному суспільстві.
Теорія «управлінської революції». Її прихильники стверджують, нібито з розвитком акціонерних товариств влада капіталістів-власників слабшає або й зовсім зникає і замінюється владою найманих управлінців — менеджерів. Вони є «довіреними особами народу» і керуються не мотивами прибутку, а суспільними інтересами. З обґрунтуванням цієї концепції виступили аме риканські економісти А. Берлі, Дж. Бернхем, П. Дракер та інші.
Ця теорія теж відображає цілком реальні процеси в розвитку капіталізму: відокремлення капіталу-власності від капіталу-функції, розмежування власності й управлінської діяльності. За домонополістичного капіталу, коли підприємство було здебільшого індивідуальною власністю, а управлінська праця не потребувала глибоких знань, капіталіст сам керував виробництвом. Зі зростанням розмірів виробництва, з виникненням акціонерних товариств капіталісти стали доручати керівництво найманим працівникам. Дехто вбачає в цьому процесі витискування капіталіста не лише із виробництва, що й справді так, а й із суспільства взагалі. Слід звернути увагу на те, що за такого підходу ігнорується питання про характер власності, а воно й визначає природу підприємства.
Теорія «революції доходів». Її прихильники стверджують, що в розвинутих капіталістичних країнах стався революційний переворот у розподілі національного доходу, суть якого полягає в поступовому зближенні доходів різних верств населення. Цю тезу пропагували С. Кузнець, Дж. Гелбрейт, К. Боулдінг, М. Саль вадорі, Е. Хансен та інші. Особливих зусиль для обґрунтування теорії доклав американський економіст С. Кузнець. У праці «Частка вищих за доходами груп у доході і заощадженнях» (1953) він навів дані про динаміку розподілу національного доходу в 1919—1948 рр. За його підрахунками, питома вага населення США з найвищими доходами скорочувалась. Знизилась і питома вага осіб з високими доходами. На цій підставі автор зробив висновок про систематичне зниження доходів вищих груп населення.
Проте ця теорія зазнала серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів, які доводили тенденційність підрахунків Кузнеця.
Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Бер лі. Основи концепції було закладено ще в 30-ті рр. , коли американські економісти Мінз і Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. Ця концепція має багато спільного з теорією «народного капіталізму». Важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». Зокрема, Мінз стверджує, що «власність і контроль відокремились і перебувають у різних руках». У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки кількісні показники (розміри корпорацій) і ігнорується їх соціально-економічний зміст. Велика корпорація, де працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготовляються товари масового споживання, на думку Мінза та Берлі, перестала навіть приблизно відповідати як «старій юридичній моделі власності», так і економічній моделі «атомістичної фірми за умов конкурентного ринку». Така корпорація ніби вже не є автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, що забезпечує розв’я зання суспільних проблем.
Концепція «соціального партнерства». Зародки концепції з’явились ще наприкінці ХІХ ст., коли соціал-реформісти почали розробляти різні системи «участі робітників у капіталістичних прибутках». У післявоєнний період концепція поширюється в багатьох країнах. З обґрунтуванням цієї ідеї виступили французький економіст і соціолог Р. Арон, німецький економіст Е. Гауг лер, Дж. Гелбрейт та інші.
Вони намагались довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності й класові конфлікти. Така зміна зумовлена посиленням економічної та соціальної ролі держави, зростанням кількості великих корпорацій, мотивом діяльності яких уже нібито не є прибуток, наданням робітникам певного комплексу соціальних гарантій.
Як доказ наявності «соціального партнерства» називають поширення «участі робітників у капіталістичній власності», «участі трудящих в управлінні капіталістичним підприємством». Як бачимо, аргументи на користь цієї концепції перегукуються з тео-
рією «народного капіталізму».
Розглянуті концепції «трансформації капіталізму» не вичерпують усієї їхньої різноманітності. Посилення втручання держави в економічне життя, зростання її ролі у розв’язанні соціальних проблем породили майже аналогічні теорії «плюралістичної економіки», «держави достатку», «суспільства високого масового споживання» тощо.
5. Теорії «індустріального суспільства»
Науково-технічна революція справила великий вплив на всю систему сучасної політичної економії. Своєрідно відобразив її інституціоналізм, породивши новий, так званий соціальний напрям інституціоналізму. Його адепти, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій трансформації капіталізму.
Основи індустріальної концепції було закладено ще у працях Веблена. У 40—60-х рр. вона знов набула актуальності у зв’язку з розгортанням НТР. Родоначальником концепції «індустріального суспільства» є американський економіст П. Дракер, який ще в 40-х рр. опублікував кілька праць з цієї проблеми: «Майбутнє індустріальної людини» (1942), «Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу» (1949) та ін.
Становлення «індустріальної системи» він відносить до ХХ ст. Її основу створюють великі підприємства й корпорації, що здійснюють масове виробництво. «Індустріальна система» знаменує перехід до «індустріального суспільства». Дракер виділяє два різновиди «індустріального суспільства»: капіталістичне — вільне й соціалістичне — рабське.
У 60-х рр. теорію «індустріального суспільства» розробляли американський соціолог і економіст Волт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.
В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест» (1960), де виклав власну концепцію суспільного розвитку, альтернативну марксистській формаційній теорії. Він виділяє п’ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для піднесення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. В. Ростоу дає характеристику кожній стадії, розкриває їх характерні риси. Найхарактернішою рисою п’ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і добробут у найширшому розумінні».
П’ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію розвитку. Майбутнє суспільство він пов’язує зі стадією «за споживанням», де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.
Раймон Арон свою концепцію індустріального суспільства виклав у таких працях: «18 лекцій про індустріальне суспільство» (1962) та «Три нариси про індустріальну епоху» (1966). Індустріальне суспільство він визначає як таке, в якому переважає велика промисловість, існує технологічний поділ праці. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Капіталістичному типу економіки притаманна приватна власність на засоби виробництва, децентралізоване регулювання економіки, поділ суспільства на наймачів — власників засобів виробництва і найманих робітників, гонитва за прибутком як рушієм виробництва та циклічні коливання економіки. Ці ознаки властиві суто капіталістичному типу індустріального суспільства — чис-
тому капіталізмові. Реальний же капіталізм за низкою ознак ніби наближається до соціалізму. Із соціалізмом його зближує характер власності, використання прибутку, розподіл тощо.
Щодо власності, то схожість Арон бачить в існуванні на Заході «колективної власності», що виникає в результаті націоналізації деяких галузей промисловості після Другої світової війни. Прибуток — категорія, притаманна будь-якому індустріальному суспільству. Близькість принципів розподілу полягає в тім, що і в пла новому, і в капіталістичному суспільстві зберігається різниця індивідуальних доходів, головним джерелом якої є різна заробітна плата. Арон зближує капіталістичну й соціалістичну системи, оскільки вони обидві належать до категорії індустріальних суспільств.
Жак Еллюль розробив концепцію «технологічного суспільства». Його основу становить техніка, яка панує над суспільством і людиною. Техніка розвивається за власними законами і не підвладна людині. Вона автономна і щодо економіки, і щодо політики.
Еллюль універсалізує техніку. Вона в нього не обмежується машинами й технологією, а охоплює всі сфери людської діяльності: 1) економічна техніка (пов’язана з виробництвом); 2) техніка організації (включає комерційну і промислову діяльність, державу, поліцію, військо); 3) людська техніка (охоплює людину, генетику, пропаганду тощо).
Надаючи техніці роль вирішального фактора економічного розвитку, Еллюль з’ясовує як її розвиток позначається на економічному розвитку суспільства. У процесі цього розвитку відбувається перехід: 1) від індивідуального підприємництва до «економіки корпорацій»; 2) від «ліберальної» економіки до державного регулювання; 3) від ринкової до планової економіки. Отже, техніка у Еллюля передбачає централізацію, а та, у свою чергу, планування, що є необхідною умовою функціонування «технологічного суспільства».
Дж. Гелбрейт виступив зі своєрідним різновидом теорії «індустріального суспільства», яка розвивала цей науковий напрям. Він спробував розробити, за його словами, «синтетичну» теорію, котра б охоплювала всі найважливіші закономірності такого суспільства.
Цю теорію було викладено Гелбрейтом у книжці «Нове індустріальне суспільство» (1967), яка стала бестселером на американському книжковому ринку. Її автора журнал «Форчун» навіть назвав «сучасним Кейнсом».
Ця книжка, як писав Гелбрейт у передмові, ґрунтується на попередніх наукових дослідженнях автора. Гелбрейт, зокрема, став відомим як автор теорії «врівноважувальної сили». Суть теорії полягає в тім, що концентрація капіталу не призводить до утворення монополій, оскільки цей самий процес породжує нейтралізуючу «врівноважувальну силу» у вигляді великих об’єднань покупців і постачальників. Ця сила не лише перешкоджає утворен ню монополій, а й заступає колишню конкуренцію «типовим для сучасного стану ринком з невеликою кількістю продавців, яких активно приборкують не конкуренти, а другий бік ринку — сильні покупці».
У «новому індустріальному суспільстві» Гелбрейт намагається комплексно розглянути всю економічну систему капіталізму, яку пов’язує з технічним прогресом. Він виділяє дві форми капіталістичної економіки з погляду рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств — великі корпорації і дрібне виробництво. Основу сучасної економіки становлять великі корпорації. Частину економіки, репрезентовану великими корпораціями, Гелбрейт називає «індустріальною системою», котра й визначає суть «нового індустріального суспільства».
Гелбрейт виокремлює два рівні розвитку корпорацій: «підприємницьку» і «зрілу». У «підприємницькій корпорації» (20—30-ті рр. ХХ ст.) господарем і керівником був окремий капіталіст, який дбав про максимізацію прибутку. Така корпорація не потребувала планування і державного втручання. «Зріла корпорація» — це колективна організація, в ній приватна власність замінюється «суспільною капіталістичною власністю». Її очолює не окремий підприємець, а «техноструктура», до якої переходить влада. Техноструктуру Гелбрейт визначає як «союз знань і кваліфікації».
Перехід у корпораціях влади до техноструктури змінює й мету діяльності корпорацій. За Гелбрейтом, вона відображає вже не особистий інтерес підприємця, а суспільний, керується не максимізацією індивідуального прибутку, а суспільним благом. На перший план техноструктура ставить економічне зростання, яке сприяє ефективному функціонуванню корпорації, що відповідає як інтересам суспільства, так і її власним інтересам.
Важливою рисою «індустріальної системи» Гелбрейт називає планування, яке теж породжується розвитком науки і техніки. Велика корпорація здійснює планування. Якщо раніше Гелбрейт стверджував, що нейтралізувати монополію і конкуренцію можна з допомогою «врівноважувальної сили», то тепер він намагається замінити конкуренцію й ринок монополією (великою корпора-
цією) і плануванням. Щоправда, сам Гелбрейт заперечує можливість ототожнювання великої корпорації з монополією.
В «індустріальному суспільстві» формується, на думку Гелбрейта, нова класова структура. Зникає конфлікт між багатими й бідними, йому на зміну приходить новий конфлікт — між «класом освічених» і «неосвічених і малоосвічених». Вирішальною силою «індустріального суспільства» стає «клас освічених», скла довою частиною якого є «техноструктура».
Велика роль у «індустріальному суспільстві» Гелбрейта належить державі. Технічний прогрес автоматично зумовлює необхідність планування на державному рівні, регулювання державного попиту, перерозподілу національного доходу через систему податків, сприяння розвитку науково-технічного прогресу, освіти, національної оборони. При цьому Гелбрейт підкреслює незалежність корпорацій, їхню самостійність, «автономію» щодо дер жави. Державу й корпорації він розглядає як дві незалежні сили, котрі плідно співпрацюють одна з одною.
У концепції «індустріального суспільства» Гелбрейта є й критичні ноти. Він критикує мілітаризм, гонку озброєнь, розуміє складність розв’язання соціальних проблем у межах «індустріального суспільства». Останнє завдання він покладає на інтелігенцію, яка керуватиметься не тільки економічними пріоритетами, а сприятиме розвитку «естетичних цінностей».
Вивчаючи концепцію Гелбрейта, слід чітко зрозуміти алогічність цілої низки його визначень суті та порядку функціонування «індустріального суспільства».
Концепція «постіндустріального суспільства». Термін «постін дустріалізм» було запроваджено в науковий обіг англійським соціологом А. Пенті ще на початку ХХ ст. Цей термін він пов’язував із майбутнім суспільством, яке настане «після краху індустріалізму».
Як сформована концепція «постіндустріоналізм» склався в
70-х рр. і пов’язаний з ім’ям професора соціології Гарвардського університету Д. Белла. Ще з кінця 50-х рр. він активно пропагував цю концепцію. 1973 р. він опублікував працю «Настання постіндустріального суспільства», що в ній оприлюднив найновіший удосконалений варіант концепції.
Белл зробив спробу дати, з одного боку, соціальний прогноз розвитку суспільства, а з другого — утвердити новий концептуальний підхід до цього аналізу, який заперечував би моністичну теорію суспільного розвитку К. Маркса. Він визнає велику роль Маркса в розвитку соціології, підкреслює його вплив на соціологів, які вивчали проблеми й перспективи розвитку капіталізму, і навіть стверджує, що «всі ми постмарксисти».
Белл намагається наслідувати марксову логіку соціального аналізу, але категорично виступає проти моністичного підходу до вивчення закономірностей суспільного розвитку, яке в марксистському вченні визначається діалектичною єдністю продуктивних сил і виробничих відносин. Белл заявляє, що недоліком марксистського вчення про зміну формацій є те, що концептуальна схема суспільного розвитку будується навколо осі відносин власності, а для характеристики капіталізму така вісь непридатна, передовсім тому, що «власність — це юридична фікція». Крім того, на думку Белла, перехід від «індустріального» до «постіндустріального» суспільства зумовлюється вже не стільки матеріальними факторами, скільки соціальними інститутами. Він висуває ідею про те, що розвиток будь-якого суспільства відбувається одночасно за кількома «осьовими лініями», які визначають його економічну, політичну і культурну еволюцію. Залежно від вибору «осі» історію суспільства можна роз-
глядати по-різному: як еволюцію форм власності, його політичних організацій, або культурних традицій. Сам Белл бере за основу схему побудови суспільства навколо «осі виробництва і типів використовуваних знань». Саме в останньому він бачить докорінну різницю між своєю концепцією і поглядами прибічників «індустріалізму», які всі суспільні зміни виводять лише з прогресу техніки і технології.
Аналізуючи концепцію «постіндустріального суспільства» Бел ла, слід звернути увагу на характеристику ним системи «постіндустріалізму», на ті ознаки, якими він її наділяє. Проаналізувавши ці ознаки, необхідно усвідомити, що хоч вони й відповідають реальним фактам і породжені ними, але не визначають суті су-
спільної системи.
Теорія конвергенції. З теоріями соціальної трансформації капіталізму змикається теорія конвергенції. Термін «конвергенція» перекладається як «наближення», «зближення».
Зарубіжні економісти, прихильники цієї теорії, стверджували, що капіталізм і соціалізм під впливом індустріального розвитку набувають спільних рис, зближуються, зливаються в якесь «змішане суспільство». Воно не буде ні капіталістичним, ні соціалістичним, а втілюватиме переваги обох систем.
З обґрунтуванням теорії «конвергенції» у 50-х рр. ХХ ст. виступили економісти і соціологи П. Сорокін, В. Бакінгем (США), Р. Арон (Франція). Значного поширення теорія набула у 60-х рр. завдяки працям таких учених, як В. Ростоу, П. Дракер, Дж. Гелб рейт (США), Ян Тінберген (Голландія) та інші.
Як і розглянуті теорії «індустріального» і «постіндустріального» суспільства, теорія «конвергенції» не є якоюсь цільною науковою гіпотезою. Її автори користуються різними аргументами на захист своїх позицій, по-різному описують «змішане суспільство».
Технологічний варіант «конвергенції» проголосив Дж. Гелб рейт. Злиття двох систем, наголошував він, відбувається внаслідок розвитку однакової технологічної структури виробництва, зростання розмірів виробництва.
В. Ростоу робив висновок, що відбуватиметься наближення соціалізму до капіталізму.
Ян Тінберген процес «конвергенції» уявляв як «сприйняття» певних принципів і «переборення» інших. В результаті виникне «змішана система», яка уможливить досягнення суспільного оптимуму. Він прихильник «синтезу» певних елементів капіталістичної ефективності і соціалістичної рівноваги.
Р. Арон визнає наявність спільних рис у капіталізмі і в соціалізмі. Можливим шляхом «синтезу» двох систем є організація соціалізму на «капіталістичних засадах».
В. Бакінгем зазначав, що внаслідок конвергенції постане «єди ний загальний економічний лад» на капіталістичній основі.
Як відомо, марксистська література не просто критично оцінювала теорію «конвергенції», а називала її «міфом» і вбачала її призначення у спробах захистити капіталізм і спростувати досягнення соціалізму. Арбітром у розв’язанні цієї проблеми стала історія.
6. Концепції футурології
З багатьох проблем сучасності однією із центральних є проблема майбутнього. Досліджуючи цю проблему, слід згадати марксистсько-ленінську концепцію суспільного розвитку, в основі якої лежить зміна суспільно-економічних формацій і побудова комунізму як майбутнього людства. Цій концепції протистоять концепції футурології (науки про майбутнє) західних економістів. Назву новій науці дав німецький політолог О. Флехтхейм.
У праці «Історія і футурологія» (1966) він визначає футурологію як засіб переборення «старих ідеологій».
Спроби визначити обриси соціальної організації суспільства майбутнього робили ще мислителі пізнього Середньовіччя — Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла, великі соціалісти-утопісти — Ш. Фур’є, А. Сен-Сімон, Р. Оуен. У 60—70-х рр. ХХ ст. виник справжній «футурологічний бум». Відбувається швидкий розвиток футурології як науки. Економісти, філософи, соціологи починають активно прогнозувати майбутнє. Постає низка урядових і позаурядових організацій, які намагаються моделювати й прогнозувати майбутнє.
Радянські дослідники-марксисти заперечували навіть право футурології на існування на тій підставі, що вона не відповідала марксистсько-ленінським уявленням про перспективи су-
спільного розвитку. Розглядаючи це питання, необхідно чітко з’ясувати як раціональні, так і безпідставні зауваження радянських дослідників.
У футурологічних концепціях так само, як і в теоріях трансформації капіталізму, немає єдиної методологічної основи. Футурологи обмежуються фрагментарною характеристикою суспільства, занадто абсолютизують якусь одну його сторону. Досить умовно можна виділити два основні напрями футурології — індустріальний і конвергентний. Прихильники теорії конвергенції, як уже зазначалося, намагалися спрогнозувати процеси суспільного розвитку, виходячи з існування двох протилежних систем. У межах індустріального напряму футурологічний характер мають різноманітні теорії так званого постсуспільства.
За підрахунками Белла, протягом 60—70-х рр. з’явилось близько двадцяти визначень з префіксом «пост»: постбуржуазне су спільство Р. Дарендорфа, посткапіталістичне суспільство Р. Ліхт хейма і К. Боулдінга, постцивілізаційне Г. Кана, постсучасне А. Етціоні та ін.
Основним методологічним принципом усіх цих теорій є технологічний детермінізм, тобто твердження, що розвиток техніки визначає розвиток суспільства незалежно від його соціально-економічної структури. Роль науки, техніки, технології в розвитку суспільства гіперболізується. В основу характеристики суспільства майбутнього беруться різні ознаки, причому як кількість ознак, так і їх сутність неоднакові в різних авторів. Проте майже всі наголошують на розширенні сфери послуг, зростанні ролі науково-технічної інтелігенції, зростанні загального добробуту, мож ливості задоволення різноманітних інтересів тощо.
Так, у концепції «постцивілізації» Г. Кана однією з ознак майбутнього суспільства є рівень доходів на душу населення. Ця ознака стала і основним критерієм класифікації стадій суспільного розвитку, яких виокремлюється п’ять.
До концепції «постцивілізації» Г. Кана близька «технотронна ера» відомого політолога, професора Колумбійського університету З. Бжезинського. Як визначальні риси «технотронного суспільства» він називає: переважання сфери послуг, розвиток індивідуальних здібностей людини, доступність освіти, заміну мотиву нагромадження особистого багатства «моральним імперативом використання науки в інтересах людини», ліквідацію «персоналізації» економічної влади, тобто втрату власниками капіталу позицій в управлінні виробництвом. Цю роль відіграє «еліта технотронного суспільства» тобто організатори виробництва та вчені, що утворюють «верхівку панівного класу».
Одним із найяскравіших представників футурології є американський соціолог Д. Тоффлер. Він констатує наявність кризових явищ в індустріальній системі, які пов’язано з тим, що індустріальний світ вступає в нову стадію історичного розвитку, стадію технотронної цивілізації, котра вже не підлягає законам індустріалізму. Просування до «нового суспільства» відбувається в процесі розвитку «суперіндустріальної революції».
Прогнозуючи майбутнє, Тоффлер розробив кілька його моделей. Так, у праці «Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації» (1980) крах індустріалізму він пов’я зує з послідовною зміною «хвиль перемін»: аграрна хвиля цивілізації, індустріальна цивілізація, хвиля комп’ютерів, комунікацій і утвердження суперіндустріалізму.
Аналогічні ідеї розвиває Тоффлер і в книжці «Передбачання і передумови» (1983). Щоправда, тут він особливу увагу звертає на формування різних структур «інформаційного суспільства». У праці «Зрушення влади. Знання, багатство і насильство на порозі ХХІ століття» (1990) Тоффлер майбутнє пов’язує з побудовою «цілісної гуманної цивілізації», перехід до якої відбудеться через «революцію влади». Її він називає однією з найважливіших революцій, яка є рушійною силою багатьох перемін. Основним фактором «революції влади» є знання.
Багато хто з економістів і соціологів пов’язував майбутнє людства з різними формами соціалізму. Так, американський соціолог К. Келлі вважав, що змінюється характер власності, мета виробництва заради прибутку, тобто настає доба «гуманістичного соціалізму»; шведський дослідник І. Гальтунг писав, що розвиток відбувається в напрямі «післяреволюційного комуністичного суспільства»; Дж. Гелбрейт у праці «Економіка і суспільна мета» розробив концепцію «нового соціалізму»; американський економіст П. Дракер проголосив «пенсійно-фондовий соціа лізм», посилаючись на К. Маркса, який пов’язував соціалізм із власністю робітників на засоби виробництва (у США така власність у складі пенсійних фондів уже тоді становила понад 35 % всієї власності).
Підбиваючи підсумок, слід усвідомити, що проблема майбутнього — складна і багатогранна. Крім теорій, які виникають у рамках так званих ортодоксальних напрямів, з’явились альтернативні ідеї суспільного розвитку. У них наголос усе більше переноситься з відносин між людьми і багатством на відносини між людьми в найширшому розумінні. Це концепції «якості життя», «етики розвитку», «екорозвитку», «соціального розвитку» тощо. Вони включають не лише економічні, а й соціальні, політичні, психологічні та інші аспекти.
Тема 16. Економічні концепції
соціал-демократії
Соціал-демократичні ідеї формувалися під впливом різних шкіл та напрямків у політичній економії. Необхідно лише усвідомити, що, у кінцевому рахунку, вони є синтезом різних наукових доктрин, у тім числі таких протилежних за змістом, як марксистська та ліберальна.
Як уже зазначалось, у ході еволюції ліберальної політичної економії все більш настійливо повторювалась теза про те, що для економічного розвитку суспільства велике значення мають ті умови, за яких цей розвиток відбувається, а особливо — соціальні.
Пригадаємо: про необхідність стабілізації соціальної сфери, як чинника економічної рівноваги, писали класики Дж. С. Мілль та Н. Сеніор; як основи сталого ефективного попиту — І. Фішер, А. Пігу, Є. Слуцький, Дж. М. Кейнс, Я. Тінберген та інші. У ХХ сто літті цю тезу не піддавав сумніву жодний економіст, навіть якщо він і не включав до предмета свого дослідження соціальну сферу.
Проте існували школи та напрями, які безпосередньо вивчали проблеми соціальної справедливості: утопісти, соціалісти-утопіс ти, соціалісти-рікардіанці, марксисти тощо.
Найґрунтовнішим (і найпопулярнішим) з усіх цих учень стало марксистське. По-перше, тому, що воно базувалось на певній економічній доктрині; по-друге, воно виникло на основі аналізу капіталізму, було актуальним, бо визначало причини його суперечностей та їхні соціальні наслідки; по-третє, воно пропонувало способи боротьби з проблемами, породжуваними капіталізмом.
За своєю сутністю марксистська доктрина була надто радикальною. Тому зрозумілим є розкол, що стався всередині марксистського руху наприкінці ХІХ ст.: частина прихильників марксизму поставила під сумнів найрадикальніші сторони цього вчення, оскільки розуміла, що впровадження його в життя супроводжуватиметься не лише соціальною нестабільністю, а й великим кровопролиттям.
Найчастіше заперечувалися постулати марксизму про:
Отже, усередині марксизму виникають дві течії — ревізіонізм і ортодоксальний марксизм (російський більшовизм).
Крім того, багато хто з науковців, які визнавали потребу в удосконаленні соціальних відносин, почав шукати способів поступової, еволюційної трансформації суспільства через реформування його економічних підвалин. З часом їхні погляди дуже близько підійшли до поглядів ревізіоністів, і на цій підставі на початку ХХ ст. починається формування соціал-демо кратичного вчення.
1. Ревізіонізм
Ревізіоністську течію в марксизмі, що сформувалась наприкінці XIX ст., репрезентували лідери II Інтернаціоналу: Карл Лібкнехт, Роза Люксембург, Дмитро Благоєв (ліве крило), Едуард Бернштейн, Карл Каутський, Рудольф Гільфердінг, Отто Шмідт (праве крило).
Представники лівого крила ревізіонізму виступали за негайне здійснення революційних перетворень, повну націоналізацію засобів виробництва та їх усуспільнення, за встановлення диктатури пролетаріату, планової економіки.
Представники правого крила ревізіонізму навпаки — відмовлялися від засадничої ідеї марксистського вчення про необхідність революції, як головної предумови побудови соціалістичного суспільства.
Родоначальником правого крила ревізіонізму став Е. Берн штейн (1850—1939). Своє розуміння проблем суспільного розвитку, суті робітничого руху, його стратегії і тактики він виклав у праці «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899). Е. Бернштейн критикує теорію вартості і додаткової вартості, заперечує висновок Маркса щодо абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату за капіталізму. Він обґрунтовує теорію «демократизації капіталу», яка, на його думку, остаточно спростовує марксистську ідею революційного трансформування власності.
К. Каутський (1854—1938) у працях «Соціальна революція» (1902) та «Шлях до влади» (1909) обґрунтував невідворотність епохи соціальної революції як об’єктивно зумовленого явища, підготовленого всім попереднім розвитком людства. Але цей процес має здійснюватись не революційним, збройним шляхом, а парламентськими методами боротьби за контроль над економічною владою. Він виступив з теорією «ультраімперіалізму», суть якої полягає в тому, що процес монополізації економіки приведе до утворення єдиного всесвітнього картелю, що створить умови для планомірного регулювання господарства у світовому масштабі. Саме цей процес і означатиме соціальний переворот.
Р. Гільфердінг (1877—1941) — один із лідерів II Інтернаціоналу. У своїх працях, зокрема у праці «Фінансовий капітал» (1910), він дає глибокий аналіз тих процесів, що відбувалися в економіці та політиці капіталізму наприкінці XIX — поч. XX ст. і робить висновок про створення передумов для встановлення су спільного контролю над виробництвом.
З початком Першої світової війни він, як і Каутський, закликає до еволюційного, реформістського розв’язання соціально-еконо мічних проблем, що забезпечується встановленням ери «організованого капіталізму».
Після перемоги революції в Росії ревізіоністи відмежовуються від Жовтневої революції, називаючи її помилкою, а її організаційні форми — реакційними. Пізніше ревізіоністські доктрини трансформувались у реформістські і стали основою багатьох соціал-демократичних програм.
2. Формування теоретичних джерел сучасного
соціал-реформізму в 20—30-х рр. XX ст.
У програмах соціал-демократичних партій західноєвропейських країн після революційного перевороту 1917 р. ставилось завдання обґрунтувати шлях до соціалізму не через революцію, а через реформування економічних відносин. Це реформування передбачалось здійснити завоюванням більшості в парламенті, проголошенням прогресивних реформ, які б гарантували здійснення соціалістичних перетворень.
Але незважаючи на цю спільність теоретичних засад різних програм соціал-реформістів, їм притаманні й певні особливості, позначені національними ознаками.
Тому, щоб мати уявлення про формування витоків сучасних соціал-демократичних ідей, про історичне коріння сучасних національних соціал-демократичних моделей суспільств, важливо, знайомлячись із національними програмами соціал-реформізму, виокремити ті основні ознаки, що свідчитимуть про їхню належність до соціал-демократичного вчення.
Першою такою ознакою є визнання самоеволюції капіталізму (наприклад, акціонування розглядалось як крок до усуспільнення влас ності), а другою — ідея можливості еволюційного здійснення реформ, які мали б забезпечувати прогресивні соціальні перетворення.
Під прогресивними перетвореннями у 20—30-х роках автори розуміли поступовий перехід до соціалістичного укладу, який передбачав становлення суспільної власності на засоби виробництва, державний плановий характер управління економікою та соціальною сферою, справедливий (у тім числі через суспільні фонди споживання) розподіл, забезпечення прав і свобод трудящих.
Проте ця модель не завжди сприймалася беззастережно і в повному обсязі. Крім того, різнились і думки щодо способів та методів її запровадження.
Так, наприклад, англійська (лейбористська) модель соціал-демократичних перетворень передбачала державне регулювання самого процесу реформування, а усуспільнення (націоналізацію) власності розглядала як похідне від акціонування підприємств. Процес націоналізації як засіб створення умов для державного управління та планового ведення господарства мав відбуватись на умовах повної компенсації власникам. Як перший крок такого реформування розглядалась можливість запровадження кейнсіанської моделі.
Австро-марксистську модель вирізняє те, що шлях до побудови соціалізму тут пролягав через соціалізацію управління, формування відносин самоврядування. Ця модель не передбачала націоналізації, уважаючи достатнім контролювання органами самоврядування сфери розподілу. Значну роль мала відігравати держава, контролюючи виробничу сферу, забезпечуючи її ефективність.
Особливою є німецька модель, яка передбачала робітничий контроль за виробництвом і розподілом, «соціальне партнерство» та встановлення «господарської демократії». На початку 30-х років вона включала кейнсіанську програму і протиставлялась фашистській моделі.
Варто також уважно розглянути американську модель соціал-демократичних реформ, особливо з погляду її практичного застосування напередодні Другої світової війни. Достатньо проаналізувати «Новий курс» Рузвельта, щоб ліпше зрозуміти, як еволюціонувала ця модель у процесі її практичного застосування.
У зв’язку з цим, треба наголосити на тій обставині, що названі моделі були переважно теоретичними, не апробованими на практиці, оскільки вони формувались у період, який характеризувався високим рівнем монополізації виробництва, а згодом і світовою кризою 1929—1933 років.
Заслуговують на увагу ще дві теоретичні моделі, які згодом було запроваджено в життя, — французька та шведська. Ці моделі є особливо цікавими, бо в першій переважають ревізіоністські тенденції в соціал-демократичному русі, а в другій — ліберальні.
Французька модель спочатку була суто марксистською, але поступово еволюціонувала, відмовившись від вимоги націоналізації як способу усуспільнення власності (акціонування капіталу, на думку її авторів, розв’язувало це завдання), проте ідея планування народного господарства (у тому числі розподілу) залишалась.
На відміну від французької шведська модель узагалі не передбачала усуспільнення власності, централізованого втручання в економіку, надаючи натомість великого значення розвиткові «соціального партнерства» та соціальної сфери.
Практичній реалізації багатьох соціал-демократичних моделей перешкодила Друга світова війна. Розв’язання післявоєнних проблем багатьох національних економік потребувало використання інших, головно мобілізаційних, моделей для відновлення економічної рівноваги, дестабілізованої процесами монополізації, для забезпечення післякризового та післявоєнного економічного розвитку.
3. Соціал-реформістські моделі
економічного розвитку
Необхідно звернути увагу, що на початку 50-х років економіки багатьох країн світу досягли врівноваженого стану, що уможливило (під тиском соціал-демократичних партій) запровадження певних соціальних реформ. Водночас відбувається об’єднання соціал-демо кратичних рухів на базі оновлення концепції соціал-реформізму.
Концепція «демократичного соціалізму» як теоретична платформа соціал-реформізму була спільною для всіх соціал-демо кратичних партій але певною мірою декларативною. Вона проголошувала принцип демократії та утвердження її в трьох сферах: соціальній, економічній і політичній.
Але на особливу увагу заслуговує та обставина, що трактування напрямів, змісту і методів запровадження соціальних реформ дуже змінилось, зокрема пішли в непам’ять радикальні гасла щодо усуспільнення власності, директивного планування, ус тановлення соціалістичних форм розподілу тощо, характерні для теоретичних моделей 20—30-х років. Новому розумінню сутності реформ притаманна обережність формулювань.
Проте реальне здійснення певної демократизації економіки можна вважати ознакою успішного впровадження в життя соціал-реформістських моделей.
Важливим моментом загальної теорії нового соціал-рефор мізму є визнання того, що національні соціал-демократичні моделі можуть відрізнятись одна від одної, залишаючись, проте, єдиним цілим.
Для доказу цієї тези треба ретельно проаналізувати зміст поняття «економічна демократія», або «змішана економіка», що є центральною ланкою всіх демократичних перетворень, а також усвідомити особливості різних національних моделей.
Найтиповішими і, сказати б, найнаочнішими є такі національні моделі економічного розвитку («змішаної економіки»): німецька, лейбористська, скандинавська (шведський соціалізм), фран цузька.
Аналіз цих моделей потрібно здійснювати, виходячи з тих розбіжностей, що існують між ними.
По-перше, зрозуміло, що поняття «змішана економіка» перед бачає різні форми власності. Необхідно встановити, які саме форми власності прийнятні для тієї чи іншої моделі (яка з них переважає) та як будуються взаємовідносини між ними.
По-друге, важливою характеристикою економічних відносин, що складаються у «змішаній економіці», є контроль за виробництвом і розподілом. Тут важливо з’ясувати для себе форми такого контролю, а також теоретичні обґрунтування засадничого принципу участі трудящих в управлінні.
По-третє, моделі змішаної економіки різняться між собою ставленням до планування виробництва, хоч майже всі визнають певну потребу в ньому. Отже, треба простежити, в яких напрямах, формах та секторах здійснюється таке планування, яких форм воно набирає.
По-четверте, важливим показником соціальних реформ, а, го ловно, демократичних перетворень, є рівень втручання держави в економіку. Соціал-реформісти більше не вважають, що таке втручання має бути тотальним, але обстоюють ідею його необхідного протистояння тискові ринкових відносин, орієнтованих на принцип виживання в конкурентній боротьбі, яка набирає все жорстокіших форм у сучасному світі. Держава має бути захисником загальносуспільних інтересів, тому міра та форми її втручання залежать від потреб суспільства.
Контроль, здійснюваний за «змішаною економікою» (виробництвом, розподілом, споживанням) у державах, де перемогла демократія у трьох сферах суспільного життя (досягнуто соціального консенсусу), безперечно є провідною рисою такого аналізу. Саме завдяки такому контролю певні країни називають себе соціалістичними.
Під час вивчення цієї теми треба також з’ясувати причини різного трактування соціалізму в контексті національних моделей. Це потребуватиме усвідомлення суті термінів «німецький етатичний соціалізм», «скандинавський розподільний соціалізм», «лейбористський корпоративний соціалізм», «французький самокерований соціалізм».
Відповідь на ці питання можна отримати, звернувшись до аналізу цих моделей у підручнику та в рекомендованій літе-
ратурі.
4. Сучасний соціал-реформізм
Феномен неоконсерватизму та невдачі, яких зазнавали останнім часом соціал-демократичні партії на виборах, змусили переглянути соціал-демократичні моделі, адаптувати їх до нових умов.
Першими на тиск монетаристських тенденцій відреагували швед ські соціал-демократи, уточнивши власну позицію щодо монетаризму.
У Франції за програмою соціалістів відбувається націоналізація відсталих галузей виробництва, їх модернізація, планове й податкове регулювання процесу перерозподілу доходів.
Слід звернути увагу на те, як ці процеси позначились на нових програмних документах Соціалістичного Інтернаціоналу, зокрема на трактуванні понять «демократичний соціалізм», «новий міжнародний економічний порядок» тощо.
Тема 17. Розвиток радянської
економічної думки
Аналізуючи це питання, передовсім слід згадати, що створення першого в світі соціалістичного суспільства відбувалось на основі використання теоретичної доктрини, яка давала тільки дуже загальну модель цього суспільства, проте не спроможна була дати відповідь на цілу низку конкретних питань, які були поставлені реальним життям уже в перші роки радянської влади.
Щоб ліпше зрозуміти ті проблеми, які необхідно було розв’я зувати радянським економістам, а також методи їх розв’язання, необхідно зосередитись на:
Нагадаємо, що авторство моделі справедливого суспільства, яка саме і впроваджувалась у життя, належить К. Марксу та Ф. Енгельсу. Справедливість авторами моделі розумілась, як рівність у доходах і, відповідно, у споживанні.
Суспільство соціальної рівності можна було збудувати лише за умови суспільної власності на засоби виробництва. Однак трансформування власності — завдання, що не може бути вирішене одразу. Тому й негайне встановлення рівності також стає проблематичним.
Класики марксизму також дійшли цього висновку і передбачили особливий перехідний період, коли формуватимуться основи соціалізму, а також поетапну побудову справедливого суспільства — спочатку соціалістичного, а згодом — комуністичного.
За перехідного періоду до соціалізму мали бути сформовані основи суспільної власності на засоби виробництва, що зробило б, на думку марксистів, невідворотним процес дальшого усуспільнення власності (не лише засобів виробництва, а й інших її об’єктів).
У цей період ще неможливо забезпечити повну соціальну рівність, але треба передовсім забезпечити рівний доступ усіх членів суспільства до соціальних благ, що стане першим кроком до рівності й необхідною умовою поступального розвитку суспільства. Це стосувалося безплатної освіти, безплатної медичної допомоги, безплатного житла тощо.
Отже, стратегічні завдання суспільства загалом були зрозумілі. Проте кілька взаємопов’язаних питань, які потребували теоретичного вирішення, залишались. Головні з них:
Саме навколо них у перші роки радянської влади і точаться економічні дискусії.
1. Основні етапи становлення й розвитку
економічної науки в СРСР
Умовно в розвитку радянської економічної теорії можна виділити кілька етапів:
Характерною рисою економічної думки у 20—30-ті роки був справжній плюралізм. Відбувались численні теоретичні дискусії. Проте з кінця 20-х рр. науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеологічним. Починається догматизація основних положень марксистсько-ленінського вчення. Для другого періоду (друга половина 30-х — 40-ві рр.) характерним є те, що науку було обмежено жорсткими ідеологічними рамками. Завданням економічної науки стає, по суті, тільки всебічне обґрунтування тези щодо переваг соціалізму над капіталізмом.
Третій період (50-ті — 60-ті рр.) характеризується тим, що економічна теорія, яка була побудована на марксистських догматах і цілком підпорядковувалась ідеологічним потребам, з огляду на конкретні вимоги життя повинна була розширити коло своїх досліджень. Це виявилось, зокрема, у новому підручнику з політекономії (1954).
У наступний період (початок 70-х рр.) було дещо послаблено політико-ідеологічну цензуру, що позитивно позначилось на розвитку економічної теорії. Але це послаблення тривало недовго. Починаючи із середини 70-х рр. в економічній науці спостерігається застій, зумовлений погіршанням економічного становища в країні. Від науки почали знову вимагати принаймні теоретичного доведення переваг соціалістичного ладу, бо реальне життя свідчило про початок глибокої кризи радянської економіки. Через це на початку
80-х рр. економічна теорія також зазнала кризи. Як догматична та схоластична, вона нездатна була пояснити причини спаду радянської економіки та визначити способи виведення її з кризового стану.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. в економічній літературі починають формуватись засади нової концепції господарювання, розглядається можливість трансформації соціалістичної економіки в ринкову.
Варто звернути увагу і на такий парадоксальний факт. На початку 60-х рр. на вимогу партійного керівництва почалося формування в радянській економічній науці такого напряму, як «критика буржуазних економічних теорій». Задуманий як суто «ви кривальний» захід, цей напрям, однак, дав змогу радянському читачеві отримати бодай загальне уявлення про стан і досягнення світової економічної теорії, а отже, наочніше усвідомити загальну відсталість соціалістичного суспільства, що, безперечно, прискорило його остаточний крах.
2. Економічні дискусії 20—30-х рр.
У перші роки радянської влади, як щойно було сказано, формування економічної думки відбувалось у процесі дискусій, що спочатку здійснювались на демократичних засадах, але завершились установленням ідеологічного диктату так званої пролетарської політичної економії.
Між тим методологічні дискусії 20—30-х рр. позитивно позначились на розвитку економічної теорії і передовсім сприяли визнанню необхідності існування політичної економії навіть у соціалістичному суспільстві, визначили її структуру.
В економічній літературі досліджувались та обговорювались в ході дискусій такі основні проблеми:
Проаналізувавши ці проблеми, можна зрозуміти, як формувались засади політекономії соціалізму. Особливу увагу треба звер нути на дискусії з методологічних і загальнотеоретичних питань економічної науки, предмета і методу політичної економії, діалектики продуктивних сил і виробничих відносин, характеру економічних законів, у тому числі закону вартості, тощо. У другій половині 30-х рр. активність досліджень теоретичних, а особливо методологічних проблем, почала спадати, і невдовзі вони стали можливими тільки в дозволених владою напрямах і тільки з дозволеними нею ж висновками.
Проте це зовсім не означає, що радянські вчені-економісти остаточно припинили свою діяльність, навпаки, багато хто з них зробив помітний внесок у скарбницю світової економічної думки, хоч залишався невизнаним у власній країні. Слід, зокрема, назвати таких теоретиків, як М. Кондратьєв, О. Чаянов, О. Челінцев, Є. Слуцький, В. Леонтьєв, М. Вавилов, В. Вернадський, Л. Канто рович, С. Струмилін та ін. На жаль, доля багатьох із них склалася аж надто трагічно.
3. Розвиток радянської економічної науки
в 30—90-ті рр.
Характерними рисами економічної теорії, починаючи з другої половини 30-х рр., була її повна заідеологізованість, схоластичність, вульгаризація суспільно-економічних процесів. З науки повністю зникають альтернативність суджень, вилучається сама
науковість.
Виконуючи протягом десятиліть апологетичні й коментаторські функції, політична економія соціалізму не тільки все далі відходила від свого предмета, а й поступово знищувалася політикою.
Щоправда, у радянській економічній науці спостерігалися й періоди пожвавлення, зумовлені певним послабленням політичної цензури, переорієнтацією господарської діяльності, наявністю нових соціальних замовлень і тимчасовим розвитком демо-
кратичних процесів.
Підручник з політичної економії 1954 року став важливою основою дальшого розвитку економічної теорії в СРСР. Значний поштовх розвитку економічної теорії дали спроби змінити чинний господарський механізм, відомі під назвою господарської реформи (60-ті рр.). Розроблення відповідних теорій, присвячених проблемам трансформування директивно-планової економіки в госпрозрахункову та реалізація їх на практиці могли б стати прикладом теоретичного та практичного успіху, свідомого інституційного реформування економіки. На жаль, практичну діяльність у цьому напрямі було швидко припинено.
Наприкінці 70-х та у 80-х рр. стався новий перегляд підходів до аналізу економічних явищ. Багато хто з радянських науковців наполягав на необхідності дослідження економічних процесів з урахуванням об’єктивних факторів невартісного походження. Відбувалися активні пошуки компромісу між марксистською та іншими економічними теоріями.
4. Розвиток економічної теорії в Україні
в радянський період
Розвиток економічної теорії в Україні загалом не відрізнявся від відповідного процесу в Росії, але на окремих етапах мав і свої особливості. У 20—30-ті рр. українськими вченими було зроблено значний внесок у дослідження економічних проблем. Чільне місце тоді належало методологічним проблемам, зокрема питанню предмета політичної економії, дуже актуальному на той час.
Особливо своєрідними були постановка й спроби розв’язання українськими економістами аграрного питання. Це зумовлювалось історичними особливостями організації в Україні селянського господарства.
1918 р. було створено Українську Академію наук, де М. Ту ган-Барановський очолив соціально-економічний відділ. З його ініціативи того самого року було створено Інститут економічної кон’юнктури, який мав на меті проведення економічних досліджень закономірностей суспільного розвитку. Рекомендації цього інституту базувались на досягненнях світової економічної думки і спочатку були спрямовані проти економічної програми більшовизму, на розроблення плану самостійного розвитку України.
1920 р. було засноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р. Орженць кий, М. Птуха, Ф. Задорожний та ін., що займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства.
Слід зробити наголос на тому, що в теоретичних розробках тієї доби обстоювалась думка про регулювальну роль ринку та ринкових цін, критикувалась ідея централізованого соціалістичного планування і ліквідації загальних ціннісних орієнтирів, через що ціна перетворюється з категорії ринкових факторів на суто облікову категорію. Замість цього пропонувалась ідея плану-прогресу.
Особливу увагу слід звернути на ті праці українських економістів (Є. Слуцького, К. Воблого, М. Туган-Барановського, Р. Ор женцького, М. Птухи, Л. Яснопольського, О. Чаянова, М. Левитсь кого), які увійшли в скарбницю світової економічної думки.
Орієнтація владних структур на тоталітаризм поклала край розвитку економічної думки в країні, перетворила її на складову радянської економічної теорії. Було закрито щойно створені інститути та кафедри, припинено економічні дослідження (особливо у сфері кооперації), багатьох учених вислано з України або заарештовано.
Вивчаючи дальший розвиток економічної думки в Україні слід звернути увагу на певну двоїстість у дослідженнях економістів. З одного боку, починає формуватись «офіційна» економічна наука, з другого — у працях економістів з’являються формулювання, що суперечили офіційним поглядам і навіть антимарксистські концепції. Так, М. Волобуєва, який виступив у пресі з пропагандою переваг самостійного економічного розвитку України, було оголошено «ворогом народу», а його концепцію («волобуєв щину») — «виявом націоналістичних настроїв» в економічній думці. «Ворожими» було визнано також ідеї О. Чаянова, О. Че лінцева, а згодом М. Туган-Барановського.
Відтоді економічна думка в Україні розвивається так само, як і в Росії, згідно із соціальним замовленням, в ізоляції від світової економічної думки.