Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
46. Політичні погляди Герцена.
Пріоритет у розробці теорії общинного (народницького, селянського) соціалізму належить Олександру Герцену(1812—1870).
Які основні пункти герценовської теорії, бачення державно-правових проблем?
По-перше, Герцен вважав сільську общину основою, фундаментом майбутнього «російського соціалізму». Вона рятувала Росію. «Общинна організація, хоча і сильно вражена, устояла проти втручання влади; вона благополучно дожила до розвитку соціалізму в Європі». Цю історичну стійкість селянського світу забезпечили три общинні начала: право кожного на землю; общинне володіння нею; мирське управління. Головний недолік общини Герцен вбачав у поглинанні нею особистості. Завдання бачив у тім, щоб з´єднати права особистості з общинним устроєм.Такий розвиток дозволив би уникнути капіталізму і прямо перейти до соціалізму.
По-друге, способи здійснення соціальної революції Герценові бачилися як мирні, так і насильницькі. «Ми не віримо, що народи не можуть йти вперед інакше, як по коліна в крові; ми схиляємося з благоговінням перед мучениками, але від усього серця бажаємо, щоб їх не було». Він відповідав Чернишевському: Русь треба кликати не «до сокири», а до мітел, щоб вимести бруд і сміття, накопичені в країні. Хоч допускав можливість насильницького повалення капіталізму: «Скільки соціалізм не ходить навколо свого питання, у нього немає іншого вирішення, крім лому і рушниці». Але головне — Герцен вперше в російській соціалістичній літературі висловив ідею скликання всенародного без-сословного Земського собору — Установчих зборів для законної боротьби проти самодержавства. Ця ідея буде підхоплена першими російськими політичними партіями лівого напрямку.
По-третє, у теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держави, права, політики розглядаються як підлеглі соціальним і економічним проблемам, як віджилі інститути громадянського життя. «Власність, сім´я, церква, держава були величезними виховними формами людського звільнення і розвитку — ми виходимо з них, коли мине потреба». Майбутній російський соціалізм бачився йому бездержавним.
По-четверте, найкращою з форм організації людського гуртожитку він вважав соціальну республіку. Майбутнє суспільство мислилося йому як «федерально-комунальне життя» самоврядних комун. Ідеал суспільства — колективна власність і солідарність, братерство і любов до всіх. Поступовість, проповідь, «рівно звернена до робітника і хазяїна, до хлібороба і міщанина» заради збереження особистості, культури, досягнень цивілізації — у цьому Герцен бачив сенс соціально-економічного перевороту.
Олександр Герцен (1812—1870). Теоретик «селянського» соціалізму, основаного на общинному побуті, фундатор закордонних літературно-політичного альманаху «Полярная звезда» (1855—1867) і двотижневика «Колокол» (1857—1867). Погляди на державу і право виклав у наукових та науково-публіцистичних працях «Дилетантизм у науці» (1842—1843), «Листи про вивчення природи» (1845—1846), «З того берега» (1847—1850), «Листи з Франції та Італії» (1848—1855), «Про розвиток революційних ідей в Росії» (1851), «Лист до І. Мішле» (1851), «Юріїв день! Юріїв день! Російському дворянству» (1853), «Хрещена власність» (1853), «Російський народ і соціалізм» (1855), «Роберт Оуен» (1860), «Листи до супротивника» (1864), «До старого товариша» (1869) та ін., автор літературних творів «Хто винен?», «Доктор Крупов», «Сорока-злодійка», «Минуле і думи» тощо.
Державу Герцен уявляв як суспільний союз людей, що виник на основі договору між ними внаслідок природної схильності людини до єднання у гурті та притаманного їй розумного егоїзму. Цей розумний егоїзм і громадськість людини він ототожнював з братством і любов´ю, які не вважав ні чеснотами, ні пороками, а «основними стихіями життя людського, без яких не було б ані історії, ані розвитку». Розумний егоїзм, на відміну від «чистого егоїзму», притаманний лише розвиненій, гуманній, культурній, мислячій істоті, особистості, яка прагне до незалежності, відчуває власну гідність, пріоритет колективу над окремою особою. Саме з таких природних якостей людини випливає її потяг до гармонії у взаємовідносинах із суспільством, що й має наслідком суспільний договір про утворення держави.
Найкращою формою державного устрою, на думку Герцена, є істинно демократична соціалістична «республіка трудящих». Республіка, що не веде до соціалізму, не зберігає державну організацію для народу, не прагне до свободи, до демократичної рівності, є нісенітницею. Причому республіка має бути не політичною, а соціальною організацією. Монархія ж не сумісна з пануванням розуму і свободою людей. Герцен доводив, що в разі перемоги соціалізму бездержавність неможлива, а державна влада необхідна на весь період його будівництва та еволюції. Державу і особистість, владу і свободу, комунізм і розумний егоїзм він вважав геркулесовими стовпами майбутньої революційної епопеї.
З погляду Герцена, народ — «консерватор за інстинктом». Не можна звільняти людей у «зовнішньому» житті більше, ніж вони звільнені «зсередини». Держава, за Герценом, — форма, через яку проходить кожна людська спільнота, у т. ч. й та, що «набуває великих розмірів». Вона завжди починається з повного закріпачення особи, а в процесі розвитку здійснює поступове визволення. Держава, не маючи власного змісту, рівною мірою слугує як реакції, так і революції, тобто тому, на чиєму боці сила.
Оригінальним є вчення О. Герцена про право і законодавство. Не сприймаючи експлуататорську державу, він не міг позитивно ставитись як до царських нормативних актів, так і до антинародних французьких законів. Герцену певною мірою був притаманний правовий нігілізм, він, зокрема, вважав «відсутність начал права» у Росії її значною перевагою перед Заходом і майже гарантією впевненого руху до соціалізму. Захоплення мислителя общиною, її ідеалізація свідчать, що він надавав перевагу природному, неписаному праву і критично ставився до позитивістського праворозуміння. Порядки, що природним шляхом утверджувалися в общинних патріархальних відносинах, основаних не на законах, а на взаємній довірі, колективізмі у селянській громаді, Герцен вважав основною причиною того, що общинна суспільно-правова організація впритул підійшла «до розвитку соціалізму в Європі», від якої залежить майбутнє слов´янського світу.
Непримиренний ворог російського самодержавства не сприймав ідей класової боротьби і диктатури пролетаріату і за це зазнавав гострої критики з боку К. Маркса. До того ж наприкінці життя Герцен схилився до релігійної філософії. Однак його ідеї високо цінував В. Ленін і російські революційні демократи, яких Герцен вважав «молодими штурманами майбутнього бурелому». Т. Шевченко називав його «апостолом правди і волі», а учнями Герцена вважали себе М. Драгоманов, В. Антонович, М. Лисенко, M. Костомаров, І. Франко, M. Маркович (Марко Вовчок) та інші видатні українці. О. Герцен був чи не єдиним із російських інтелігентів, який вимагав надання Україні права на самостійну державність.