Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
32
Київський університет імені Тараса Шевченка
Собуцький Михайло Анатолійович
УДК 801:804/806:807.32.33
МОВНА СИТУАЦІЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ В АСПЕКТІ МОВНО-КУЛЬТУРНОЇ ВЗАЄМОДІЇ
Спеціальність 10.02.15 - загальне мовознавство
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Київ – 1999
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі загального мовознавства і класичної філології Київського університету імені Тараса Шевченка.
Науковий консультант - доктор філологічних наук, професор Семчинський Станіслав Во лодимирович, завідувач кафедри загального мовознавства і класичної філології Київського університету імені Тараса Шевченка.
Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор Нікітіна Фіонілла Олексіївна, професор кафедри гуманітарних і прикладних дисциплін Київського інституту перекладачів.
- доктор філологічних наук, професор Помірко Роман Семенович, декан факультету іноземних мов Львівського державного університету імені Івана Франка.
- доктор філологічних наук, в.о.професора Сенів Михайло Григорович, завідувач кафедри класичної філології і світової літератури Донецького державного університету.
Провідна установа - відділ загального мовознавства Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України.
Захист відбудеться “17” червня 1999р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.19 в Київському університеті імені Тараса Шевченка (м. Київ, буль.Т.Шевченка, 14. к. 63).
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10)
Автореферат розісланий “28” квітня 1999р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філологічних наук, доцент Л.І.Шахова
Загальна характеристика
Латинський компонент мовної та мовно-культурної історії Європи безперечно є настільки значущим, що дослідницький інтерес до нього, напевне, ніколи не буде вичерпано. Латина – “ключ до розуміння середньовіччя”, і не одного лише раннього, якого стосується цей вираз М.Ріхтера; вона ж – і спільна “рідна мова (нім. Muttersprache) Європи”, за виразом Карла Фоссена. Особливо це стосується романської Європи, “народні мови” якої безпосередньо продовжують собою спонтанний розвиток одного з функціональних стилів латини, постійно взаємодіючи з іншими складниками її стилістичної системи.
В сучасному мовознавстві існує чимало праць, присвячених зовнішній та внутрішній історії середньовічної латини, її генезі, розвиткові, функціям, її взаємодії з романськими мовами. Узагальнені нариси Н.Дага, М.Діас-і-Діаса, М.Пеі, Р.Політцера, Е.Пулгрема, К.Фоссена доповнюються багатьма більш детальними розробками в царині діахронних та синхронних стосунків латини і романських мов (роботи Р.Г.Піотровського, Є.А.Реферовської, М.А.Таривердієвої, Р.Блейка, Р.Райта, Р.Сабатіні та багатьох інших дослідників); з’ясовуються місце та роль латинського компонента в
історії окремих романських мов (Дж. Девото, М.Дуранте, Р.Менендес Підаль, В.Пізані, Ф. фон Вартбург, інші автори), форми взаємодії цього компонента з германськими мовами середньовічної Європи, інші питання, пов’язані з різноманітними аспектами мовної ситуації західноєвропейського середньовіччя.
Проте, незважаючи на розробленість багатьох конкретно-історичних питань, що стосуються розвитку певних рівнів структури середньовічної латини (зокрема, фонетичного, лексичного, почасти морфосинтаксичного), поки що бракує дослідження, яке систематичним чином показувало б місце латинського компонента серед функціональних стилів єдиної макросистеми “латина-народні мови”, особливо ж – динаміку діахронічних змін цього місця, кількості рівнів ієрархії функціональних стилів та їх взаємного розташування.
З іншого боку, саме проблему кількості рівнів функціонування та їхнього взаємного розподілу за квазі-просторовими схемами досить чітко розроблено в сучасній культурології (А.Я.Гуревич, Ж.Дюмезіль, К.Леві-Строс, Ж.Дюбі, Ж.Ле Гофф та ін.). Відомими є також і семіотична природа культури, і очевидний паралелізм, якщо не ізоморфізм,
структурних схем, способів функціонування та динаміки розвитку знакових систем культури й мови. Культура давно вже розглядається як свого роду “мова” або “над-мова”, зі своїми правилами породження висловлювань та канонічними текстами (У.Еко). В дос-
лідженнях з історії та теорії культури досить часто розглядається проблема взаємопереходу бінарних і потрійних схем членування явищ оточуючого світу та власної культури (а також, явно чи неявно, власної мовної компетенції), якими людина користується на різних етапах своєї історії, схем, на які вона спирається при самоусвідомленні. На думку Ж. Ле Гоффа, перехід від бінарних до потрійних схем позначає собою найсуттєвіший крок на шляху до більш впорядкованої, порівняно з архаїчною, організації суспільної
думки. В історії культури зміні цих схем відповідають переходи від жорсткої системи двох “мов культури”, звичайно – “верхньої” та “нижньої” або сакральної й профанної (диглосія – термін, введений Ч.А.Фергюсоном на позначення такої ситуації), до більш рухомої системи, що складається з трьох компонентів, де наявна ще й “середня” субкультура. Зазначені схеми мають також і соціологічні паралелі. Так, потрійне (принаймні в теорії) членування соціальних верств у середньовічній Європі (oratores – bellatores – laboratores, священство, лицарство та “третій стан”) вповноважує “середній” стан, тобто дворянство, на вироблення у XI-XIII ст. власної субкультури – “культури замку й двору”, або куртуазної культури, яку репрезентують такі літературні жанри, як роман, лірика трубадурів і труверів. У більш ранній же час, з VI-VIII по X-XI ст., панують жорсткі бінарні соціокультурні схеми.
На лінгвістичному рівні, кожній окремій субкультурі за відомим з американської соціолінгвістики (Ф.Бок, Дж. Гамперц, К.Лі Пайк) принципом ізоморфізму відповідає або певний функціональний стиль єдиної мови, або окрема мова, – при цьому межі між першим та другим дуже розмиті і досі чітко не визначені.
Звідси виникає нагальна потреба синтезувати досягнення культурологічних та філологічних дисциплін – соціолінгвістики, романського мовознавства і, зокрема, класичної філології, в якій проблема функціональних стилів ставиться на античному матеріалі.
Актуальність теми нашого дослідження, таким чином, випливає з наведених вище міркувань і полягає в тому, що здійснити аналітичний опис мови (у сенсі вербальних засобів комунікації) й “мови культури” (культури як семіотичної системи) в єдиній системі координат на матеріалі західноєвропейського середньовіччя на сьогодні необхідно і цілком можливо. Такий опис дасть змогу окреслити шляхи взаємодії обох знакових систем значно краще, ніж це робилося як в суто (або переважно) лінгвістичних, так і в (переважно) культурологічних, ба навіть соціолінгвістичних працях. Кожен з двох компонентів мовно-культурного цілого, макросистеми вербальних та надвербальних кодів, засобів комунікації, буде значно зрозумілішим у своїй функціональній стратифікації, якщо послідовно врахувати відповідні рівні функціонування другого компонента.
Основна мета дослідження – з’ясувати форми й способи взаємодії знакової системи мови (вербальної комунікації), в усіх її функціонально-стильових різновидах, з системою субкультур суспільства Західної Європи, взятою в динаміці її розвитку протягом періоду середніх віків. З одного боку, реєструючи історичні зміни суто мовного характеру, ми намагатимемось відслідкувати, як вони позначаються на системі субкультур; з іншого ж боку, ми, описуючи розвиток “мови культури” середніх віків, на кожному хронологічному етапі намагатимемось вказувати наслідки змін у системі субкультур для системи
функціональної диглосії мов або мовних стилів, що існують на той час у суспільстві.
З поставленої нами мети випливають конкретні завдання дослідження:
– проаналізувати концептуальні засади розгляду мовної ситуації середніх віків, по-перше, експлікувавши сенс протиставлення “народної”, “пізньої” та “середньовічної” латини (з одного боку – класичній латині, з іншого боку – романським мовам), по-друге – уточнивши зміст та обсяг складного концепту “середніх віків”, на адекватному розумінні якого грунтується окреслення рамок предмету розгляду мовно-культурної та мовної історії середньовічної Європи;
– визначити зміст, причини й наслідки мовно-культурних транформацій у процесі переходу від пізньої античності до раннього середньовіччя, особливості їх репрезентації у свідомій рефлексії головних культурних діячів IV – початку VII ст. та у структурі текстів, у мовленнєвих автоматизмах тієї епохи;
– співвіднести між собою процеси, що відбувалися протягом “темних віків”, каролінгського та оттонівського “відроджень” на різних рівнях мовної та культурної знакових систем, конкретизувати як вплив змін у засобах вербалізації культури на її структурування, так і зворотний вплив пропозиціональної семіотики “мови культури” на вербально-мовні навички та на лінгвістичну рефлексію VIII – X ст.;
– для періоду XI – початку XII ст. з’ясувати, по-перше, засоби й форми опанування єдності нових європейських спільнот “народними” мовами, по-друге – засоби вироблення нових культурних форм у надрах латиномовної субкультури;
– дати максимально точне визначення місця й ролі куртуазної субкультури XII – XIII ст. у розвитку системи мовних компетенцій зрілого середньовіччя, у переході від двокомпонентного до трикомпонентного її ієрархічного впорядкування;
– проаналізувати хронологічне співвідношення фактичного розвитку функціональних стилів макросистеми “латина – народні мови” протягом XII – XIV ст. та його теоретичного усвідомлення, а також дати узагальнений нарис завершального переходу від вертикального ієрархічного протиставлення латини іншим рівням макросистеми “латина – народні мови” до горизонтального їх співіснування у мовній ситуації Ренесансу XIV – XVI століть.
Комплексний характер поставлених завдань зумовлює відбір матеріалу (перш за все – текстових джерел, загальною кількістю 64, обсягом 26840 сторінок; принципи відбору першоджерел докладно описуються в РОЗДІЛІ 2) та використання в процесі дослідження комплексу методів, серед яких, перш за все – порівняльно-історичний, зіставно-типологічний та контрастивний методи. Обмежені можливості застосування соціолінгвістичних методів та методик для віддаленої епохи, якою є західноєвропейські середні віки, компенсуються використанням методів семіотики, неориторики, культурології та філософської антропології.
Наукова новизна одержаних у процесі дослідження результатів полягає в тому, що в роботі вперше здійснено аналітичний опис мовно-культурної системи нагромадження й передавання інформації в середньовічному суспільстві Західної Європи як єдиного цілого, з урахуванням обопільних кореляцій між “мовою культури” в найширшому розумінні та власне мовними засобами її вербалізації. Визначено найголовніші фази розвитку опозиції “латина – народні мови”, частиною якої є опозиція “латина – романські мови”; виділено критерії розрізнення фаз цього розвитку та здійснено його сумарну періодизацію.
Порівняно з існуючими на сьогодні науковими даними, введено додаткові підстави диференціювання мовних та мовно-культурних ситуацій раннього (“першого”) і зрілого (“другого”) середньовіччя; дістало подальшого розвитку розуміння соціолінгвістичного поняття диглосії у застосуванні до матеріалу середньовічного західноєвропейського походження.
На захист виносятся такі положення:
1. Питання про кількість компонентів мовної ситуації західноєвропейського середньовіччя, про їх спадкоємність, про характер їх використання, а також питання про статус середньовічної латини – як продовження класичної латини чи народнолатинського “койне”, як “живої” чи “мертвої” мови, як окремої мови чи “під-мови”, – можна вважати похідними від питань мовно-культурної взаємодії, тобто розподілу функціональних стилів мовлення як засобів вербалізації наявних у середньовічному суспільстві субкультур.
2. Зміст внутрішніх трансформацій західноєвропейського мовно-культурного простору під час переходу від античності до середньовіччя полягає у зміні способу його структурування з горизонтально-біполярного на вертикально-ієрархічний.
3. Протягом V – початку VII ст. елементи успадкованих від античності мовно-культурних підсистем перегруповуються у двох можливих варіантах дворівневої системи оцінювання – церковність “плюс” або “мінус” латиномовна освіченість, побудована з елементів пізньоантичної “мови культури”. Між новоутвореними субкультурами
(“верхньою” церковною та “нижньою” народною) і відповідними мовними засобами їх вербалізації на цьому етапі ще немає ізоморфності, через що єдина на той час писемна форма комунікації – так зване “народнолатинське койне” – зазнає протягом VII – VIII ст. фактичної внутрішньої руйнації.
4. Усвідомлення на межі VIII – IX ст. необхідності вироблення уніфікованого “верхнього” мовного регістру як засобу вербалізації “верхньої” субкультури призводить до поновлення за часів “каролінгського відродження” універсалістської латини як єдино адекватного засобу комунікації в універсалістській “відродженій Західній імперії”, а разом з тим – спричиняє повернення до моделі церковності “плюс” латиномовна освіта з елементами античної “мови культури”. Такий частковий “ренесанс” забезпечує встановлення ізоморфізму поділу “мови культури” на субкультури та ієрархії відповідних їм функціональних стилів мовлення.
5. В рамках ранньосередньовічної диглосії латина та “народні” мови (особливо романські мови) сприймаються носіями ієрархічної середньовічної культури як дві “під-мови”, призначені для оформлення ними текстів різних субкультур; через це, переклад більшості текстів з однієї “під-мови” на іншу (тобто з латини на “народні” мови й навпаки) не видається необхідним.
6. Латиномовна субкультура середніх віків у X – XI ст. уможливлює експериментування з новими формами, які вже з неї потрапляють в “нижні” культурні підсистеми, оформлювані “народними” мовами.
7. XII століття позначене виробленням зрілої трирівневої вертикально-ієрархічної системи мовних компетенцій, ізоморфним чином поставлених у відповідність трьом субкультурам: церковній, куртуазній, “народній”. Поява третього, “серединного”, куртуазного складника триступеневої мовно-культурної ієрархії становить основний зміст переходу від раннього (“першого”) до зрілого (“другого”) середньовіччя; тепер уже цей складник вербалізується засобами “народних” мов, замість латини, яка обслуговувала його зародження на попередньому етапі; проте, використовувані куртуазною субкультурою “народно”-мовні засоби не тотожні засобам вербалізації “народної культури”.
8. Кінцевою точкою розвитку мовної ситуації середніх віків у Західній Європі є перехід від панування триступеневої мовно-культурної ієрархії (XII – XIV ст.) до горизонтального біполярного протиставлення “мов культури” середньовічного та ренесансного гатунків (XIV – XVI ст.) і, відповідно, від диглосії або “триглосії” (принаймні в ціннісному аспекті) до білінгвізму, а потім і до поступового витіснення латини зі складу необхідних засобів вербалізації “мови культури”.
Теоретичне значення одержаних результатів полягає у можливості створення на їх підставі нових моделей функціонування складних систем комунікації та нагромадження інформації в суспільствах, типологічно подібних до середньовічного західноєвропейського. Контрастивне зіставлення результатів, отриманих на матеріалі Західної Європи, з можливими інтерпретаціями матеріалу східноєвропейського походження може бути корисним і для візантиністики та славістики. Результати дослідження сприяють кращому мовознавчому розумінню проблеми співвідношення мови та інших знакових систем, зокрема – мови та культури; вони можуть використовуватися також у соціолінгвістиці, теорії культури, загальній семіотиці.
Практичне значення роботи. Результати дисертаційного дослідження використовуються у процесі викладання нормативного курсу “Народна латина”, спецкурсів “Латина і романські мови”, “Латино-романська двомовність” та “Історія античних лінгвістичних вчень” для студентів, що навчаються зі спеціальності “класична філологія” на філологічному факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка, курсу “Культура Європи середніх віків” для студентів факультету гуманітарних та суспільних наук Національного університету “Києво-Могилянська академія”, а також нормативного курсу “Латинська мова” для студентів факультету іноземної філології Київського університету ім. Тараса Шевченка. Результати дисертаційної роботи можуть використовуватися під час підготовки до друку оригінальних та перекладних видань середньовічних пам’яток за-
хідноєвропейського походження (одне з таких видань було здійснено автором дос-
лідження у 1995 р. за підтримки посольства Франції в Україні).
Лексикографічний компонент пропонованого дослідження безпосередньо пов’язаний з розробкою планової теми № 260 “Укладання латино-українського словника”, відповідальним виконавцем якої є автор дисертаційної роботи.
Особистий внесок здобувача. Більшість праць, опублікованих за темою дисертаційної роботи, є одноосібними. Праці, видані у співавторстві з І.І.Магушинцем до захисту кандидатської дисертації у вересні 1992 р., використано лише в оглядовій частині роботи. В основній частині роботи використовується праця: “Київські глаголичні листки” та їх латинський прототип // Mediaevalia Ucrainica. - 1995. – T. IV. – C. 5-37, виконана у співавторстві з Т.Вілкул; у цій праці здобувачеві належить аналіз і переклад латинського прототипу (міссалу VI – VII ст.). Використано виконаний у співавторстві з С.В.Семчинським переклад з латини: “Звернення (Універсал)…” 1658 р. // Пам'ять століть. – 1997. – №3 (6). – С. 27-31; здобувачеві належить половина обсягу перекладного тексту. Як додаткову, використано також працю: “Слово о полку Игореве” и повествовательные жанры западноевропейского средневековья // “Слово о Полку Игореве” и мировоззрение его эпохи. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 169-177, виконану у співавторстві з І.В.Пістрим. Здобувачеві належить методика аналізу дискурсивної й оповідної ритміки тексту, а також побудовані на її підставі ритміко-структурні схеми й інтерпретація тих комунікативних ситуацій, що стоять за ними.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження оприлюднено на Міжвузівській науковій конференції “Проблеми контрастивної лінгвістики” (Кіровоград, 18-20 травня 1993 р.), на VIII Міжнародній конференції, присвяченій 270-літтю від дня народження Г.С.Сковороди (Полтава, 1993 р.), Всеросійській науковій конференції “Принципы функционального описания языка” (Єкатеринбург, 18-20 березня 1994 р.), Міжнародній науковій конференції пам'яті проф. А.О.Білецького “Актуальні питання сучасної філології” (Київ, 3-4 жовтня 1996 р.), Міжнародній конференції “Семантика образу в культурі середньовічної Європи: Схід-Захід” (Київ, 30 вересня - 3 жовтня 1996 р.), Міжнародній конференції “Славяне и их соседи” (Москва, 12-14 травня 1997 р.), Міжнародній конференції “Переклад на межі XXI століття: історія, теорія, методологія” (Київ, 29-30 травня 1997 р.), Міжнародному семінарі викладачів східноєвропейських університетів (Одеса, липень 1997 р.), Міжнародній нараді секції “Класична філологія” Науково-методичної ради МДУ (Москва, січень 1998 р.), щорічних наукових конференціях викладачів філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка 1995-1998 рр., “Днях науки НаУКМА” 1-5 лютого 1999 р. Дисертацію обговорено на засіданні кафедри загального мовознавства і класичної філології філологічного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка.
Результати дисертаційної роботи опубліковано у 1 монографії, у вигляді розділів у 2 книгах, у 3 навчальних програмах, 23 статтях у наукових журналах та збірниках наукових праць, 7 матеріалах і тезах конференцій.
Структура та зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку літератури (732 позиції). В роботі міститься 12 ілюстрацій (схем).
У вступі обгрунтовується вибір теми, актуальність та доцільність роботи, формулюється її мета та завдання, які необхідно розв’язати для досягнення поставленої мети,
визначаються наукова новизна одержаних результатів, їх теоретичне та практичне значення, особистий внесок здобувача, апробація результатів дисертаційного дослідження, називаються основні положення, які виносяться на захист.
У РОЗДІЛІ 1 “Мовна ситуація західноєвропейского середньовіччя в дослідницькій літературі” здійснюється огляд літератури за обраною темою, окреслюються основні етапи розвитку наукової думки стосовно питань мовної ситуації Західної Європи (перш за все – романської) з останніх століть існування Римської імперії аж до кінця періоду середніх віків. Перш за все, аналізується зміст і обсяг понять “народної” та “кла-
сичної” латини в застосуванні до доби римської класики.
Якщо виходити з факту існуючої вже за часів Ціцерона диглосії літературного та розмовно-побутового стилів мовлення, очевидно, необхідно називати “народною латиною” той фамільярний стиль, що його почасти вживає й Ціцерон у листах Ad Familiares. За термінологією К.Тальявіні, це – “розмовна латина” (latino pareato), “спільна латина” (latino comune), “латинське койне” (coinй latina). Цей функціональний стиль відомий у ширших хронологічних межах, ніж класична літературна нормативна латина; саме історії “латинського койне” належать і пренестинська фібула, й епітафії Сціпіонів, і комедії Плавта. Для періоду після завершення генези “верхнього” літературно обробленого й унормованого функціонального стилю – тобто класичної латини – народнолатинське “койне” зазвичай визначають як необроблену розмовну форму латиномовної комунікації, більш-менш спільну для всього загалу, співіснуючу з “класикою”, проте позбавлену характерної для останньої маркованості знаком “плюс”. Саме так уявляють зараз співвідношення класичної й “народної” латини і в синхронії, і в діахронії, тобто під час їх співіснування на теренах Римської держави.
Необхідно звернути увагу на те, що усвідомлюваний ще з часів Ціцерона, Варрона та Квінтіліана дуалізм літературної і “нелітературної” форм мовлення вже у самих цих діячів давньоримського письменства інтерпретується не в двох, а в трьох нетотожних зрізах. Один член опозиції – “літературна (=класична) латина” – залишається тим самим, а протистоять йому: а) sermo cotidianus; б) sermo rusticus; в) sermo peregrinus. В дослідницькій літературі ці поняття, незважаючи на різний їх переклад – (а) “повсякденна мова”; (б) “сільська (чи то “селянська”) мова”; (в) “мова іноземців”, що дорівнює не поняттю “іноземна мова”, а скоріше “латина з іноземним акцентом”, - не надто розрізняються між собою. А проте, звертаючися до відомої в романістиці теорії Ф.Моля, яку в останні роки підтверджено грунтовними діалектологічними дослідженнями (зокрема, працями А.В.Широкової), ми повинні поцікавитися, з яким із компонентів sermo vulgaris варто пов’язувати діалектальність народної латини, що нею зумовлено появу ізоглос на карті Італії, а потім і всієї Романії. Очевидно, не з sermo plebeius (cotidianus) Ціцеронових листів Ad Familiares: це ж бо – фамільярне мовлення людини, про котру аж ніяк не можна сказати, що вона не володіє культурою літературної мови. З соціолінгвістичної точки зору, sermo cotidianus Ціцерона – функціональний стиль, а не територіальний діалект (яким, мабуть, є sermo rusticus) і не регіональний варіант латини, видозмінений впливом субстрату (sermo peregrinus). Діалекти Італії можна виводити з sermo rusticus, романські мови – з sermo rusticus плюс sermo peregrinus, що й засвідчено тим же Ціцероном в промові “На захист поета Архія” (Pro Archia pota, 26).
Необхідно згадати, що й самі римляни класичної доби мали власну теорію “трьох стилів”. З одного боку, в цієї теорії мало спільного з тим протиставленням літературного, повсякденного й простонародного регістрів мовлення, про яке йдеться в зв’язку зі з’ясуванням змісту дослідницької опозиції “класична латина” – “народна латина”. Бо ж, як добре відомо, Теофрастова теорія “високого”, “середнього” та “низького” characteres (“форм”, “особливостей” мовлення), яку разом з іншими канонами елліністичної словесності засвоїли собі римляни, по-перше, стосується в основному розподілу лексики, точніше – навіть тематики, топіки, предметів зображення й відповідних лексем, а не граматичних форм; по-друге, лексичний розподіл відбувається тут всередині літературної форми мовлення, “класики”. З іншого ж боку, ми навряд чи маємо право зовсім ігнорувати риторичні (класицистичні) characteres або “роди правильно побудованої промови”, яку “Риторика до Гереннія” йменує “величною”, “середньою” та “зниженою” манерами.
Звернувшися до часто уживаного дослідниками листа Ціцерона Ad Familiares, IX, 21, 1, бачимо, що в ньому протиставлено не дві сутності (“літературне” – “нелітературне” мовлення), як то виходить при переказі в скороченому вигляді, а три: ornatius (=”високий”, “піднесений” стиль мовлення), subtilius (=”середній” чи нейтральний стиль “простіших справ”), cotidianis verbis (“повсякденне” мовлення, яке приблизно дорівнює sermo plebeius). Таким чином, “народно-розмовній” латині тут усе ж таки відведено певне скромне місце на периферії класицистичної стилістики.
Не можна ігнорувати трьохстилеве членування мовлення й у іншому, більш теоретичному аспекті. Описуючи розподіл лексем між стилями, Ю.С.Степанов слушно під-
креслює, що основна структура – тричленний стильовий поділ – є тою самою в античному суспільстві й у наш час, проте зовсім різними є її компоненти: в античному світі – різні поняття й однаково нейтральні слова, в сучасних національних мовах – однакові поняття, але різностильові слова-синоніми. Таке явище носить у нього назву стійкості се-
міотичної структури.
Строго кажучи, предметом даного дослідження є не античне й не сучасне суспільство, а мовна ситуація суспільства середніх віків. Проте на опис цієї ситуації може впливати й успадкована від античності звичка до такого, а не іншого функціонально-стильового розподілу мовної стихії, й проеціювання деяких рис сучасності на тодішній стан речей. Особливо корисно пам’ятати про можливість трирівневого розподілу стилів, коли “високий” та “низький” визначаються як відхилення в той чи той бік від нейтрального мовлення, на важливості якого наполягає все той же Ю.С.Степанов, при розгляді поняття диглосії, яке є ключовим при іншому, бінарному підході до предмету.
Наступним кроком в розгляді дослідницьких підходів до мовної ситуації середніх віків є аналіз специфіки поняття “народна латина” у застосуванні до періоду з кінця IV століття аж до межі VIII-IX століть. Специфіка цієї доби полягає, крім усього іншого, в так званій “інверсії престижу” (термін А.Ронкалья), пов’язаній з християнізацією імперії, а потім – із хрещенням варварських народів. “Народна латина” з переважно усно-роз-
мовного функціонального різновиду латинського мовлення перетворюється на один з писемних функціональних стилів, “бюрократичну” латину, як її йменують деякі сучасні німецькі дослідники, або “офіційну латину” в термінології В.Пізані, який описує мовну ситуацію Романії IV-VIII ст. саме як диглосію. Складність цієї диглосії, на відміну від дуалізму писемної та усної форм мовлення, полягає в тому, що якщо раніше, помічаючи в листах Ціцерона форми аналітичного футурума, а в Cena Trimalchionis - аналітичні ступені порівняння прикметників, ми могли безумовно віднести такі явища не тільки до “народнолатинських” у значенні “протороманських” за їхньою лінгвістичною структурою, але й до “некласичних” у значенні тих, що ними представлено “нижчий” щабель функціонування культури римського соціуму, – то, починаючи з Ієроніма, відповідні форми завдяки “інверсії престижу” вступають з рештками ціцероніанського класицизму у нерозривний синтез, позитивно поціновуваний у тогочасній культурі. Відповідно, недоречним стає і застосування терміну “народна латина”, використовуваного, скажімо, М.Пеі для позначення такого канцелярсько-ділового “койне” періоду VII, VIII, IX, навіть початку X ст.
Саме “пізньолатинським койне” краще за все називати вульгаризовану писемну латинську або “квазілатинську” чи “латинізуючу” (Latinate) писемну форму комунікації, уніфіковану, єдину для всіх регіонів Романії (колишніх провінцій, пізніше – варварських королівств). Емпірично відомо, що ця “койне”, засвоюючи деякі новації, розповсюджує їх по всьому простору Західної Європи і не відбиває реального членування діалектного континууму, в надрах якого саме в цей час народжуються романські мови, емпірично не засвідчені принаймні до межі VIII-IX століть, а іноді й кілька століть по тому. Натомість, деякі автори (Р.Блейк, Р.Райт) вважають, що “квазілатинскі” тексти після IX ст. насправді є романськими, лише замаскованими латинською оболонкою; Р.Блейк кілька сторінок однієї зі своїх праць відводить експериментальним зразкам озвучення староіспанською мовою уривків із латинських середньовічних документів. Р.Райт розгортає оригінальну цілісну теорію трансформацій характеру мовлення на Заході середньовічної Європи. Те, що Е.Пулгрем не без іронії називає “датою народження”, приписуваною романським мовам (йдеться про постанову Собору в Турі 813 р., 17-й канон якої містив вимогу перекладати проповіді на “сільську романську мову”), Р.Райт вважає не стільки “народженням”, скільки кінцем континуальної мовної історії попереднього часу. Наполягаючи на одномовності періоду пізньої латини – “вульгарної” або “народної”, яка у своїй фонетичній формі дорівнює “протороманській”, а “латиною” є лише за писемною оболонкою, - Р.Райт переносить акцент на реформування цієї оболонки в каролінгську добу, на межі VIII-IX ст., точніше – між 787 та 801 рр., завдяки орфографічній реформі Алкуїна. Відповідно, не романські мови починають відлік своєї історії в зазначений час, а саме латина, в її гімназично-університетській формі, починає свій відлік з IX ст. Обгрунтуванням служать документи того самого зразка, що й розглядувані Р.Блейком, а також паралелізм процесів у Франкському королівстві межі VIII-IX ст. та в Іспанії після 1080 р. (Собор у Бургосі – аналог Турського Собору 813 р.). Документи того ж гатунку слугували основним матеріалом кандидатської дисертації автора цього дослідження, захищеної у 1992 році; її результати згадуються лише в першому, оглядовому розділі даної роботи. Ці результати полягали у тому, що мова “квазілатинських” документів IX-XII ст. рясніє проявами інтерференції двох узусів – “живого” протороманського та “мертвого” латинського (не класичного; скоріше, ще “койне” перехідної доби).
Якщо підходити до мовної ситуації середніх віків не з точки зору новонароджених романських мов, а під кутом зору такого неоднозначного явища, як середньовічна латина, то зі сгаданої “інверсії престижу” має випливати, що коли протягом IX-XIII століть протороманська народно-розмовна стихія остаточно відокремлюється від писемної латини й конституюється в романські мови, реформування латини діячами “каролінгського відродження” та подальших п’ятьох сторіч сягає не глибше рівня Ієронімової Вульгати з її ціцероніансько-народнолатинським мовним синтезом. Диглосія встановлюється між цією формою латини, як “верхом”, та народними мовами, які утворюють “низ”. При
цьому, в романському ареалі нащадками народної латини з суто лінгвістичної точки зору є як романський “низ”, так і латинський “верх”.
Необхідність вирізняти в мовній ситуації середньовіччя “верх” та “низ”, враховуючи ціннісні аспекти середньовічної диглосії (якщо попередньо вважати цей термін придатним для опису реалій відповідного періоду), обумовлює звернення до соціолінгвістичної та культурологічної проблематики й розгляд специфіки співвідношення мови з культурою. Ці два канали позагенетичного нагромадження й передавання інформації в людському суспільстві мають між собою багато спільного, внаслідок чого сучасна семіотика розглядає культуру як своєрідну “мову” або “над-мову” (У.Еко, Ю.М.Лотман, Б.О.Парахонський, численні з-поміж інших авторів); проте, проводячи таку паралель, Б.О.Парахонський справедливо підкреслює наявність у знаковій системі культури (у “мові культури”, за вживаною ним термінологією, яку прийнято і в цій роботі) перш за все нормативно-ціннісного рівня. Таким чином, культура відрізняється від мови в її лінгвістичному сенсі (“природної” мови, для якої пропонується робочий термін “вербальна мова” у протиставленні “мові культури”) наявністю у ній аксіологічного виміру, для “природної”, вербальної мови зовсім не обов’язкового.
Огляд дослідницьких підходів до проблем соціолінгвістичного й лінгвокультурологічного характеру в РОЗДІЛІ 1 роботи завершується аналізом відомих з літератури трактовок понять диглосії, білінгвізму, монолінгвізму та полілінгвізму в їх зв’язку з проблематикою членування культури на субкультури.
Від білінгвізму, який, на думку проф. С.В,Семчинського, буває субординативним та координативним (а також “чистим” або “ідеальним”, що є лише теоретичною абстракцією), відрізняють ключове для цієї роботи поняття диглосії, інтерпретація якого залежить від того, де знаходиться вихідна точка шкали відліку: в “ідеальній двомовності” чи в
“ідеальній одномовності”. В першому випадку, переходячи від роздільного рівноправного співіснування незалежних мовних систем до більш реалістичних “мішаних” чи “субординативних” ситуацій, дослідники природним чином приходять до необхідності протиставити білінгвізмові як практиці навперемінного користування двома мовами диглосію як практику навперемінного використання однієї мови. Ідучи, з іншого боку, від абсолютної одномовності, “монолінгвізму”, тобто монолітної, недиференційованої кодової системи, використовуваної суспільством (така сама теоретична абстракція, як і ідеальний білінгвізм), дослідники, теж природним чином, приходять до стильової диференціації, необхідної в суспільстві, а від неї вже – до використання в суспільстві двох (чи більше) мов. Ключовим поняттям виявляється не “мова”, а більш загальний концепт: “код” або “стиль” як засіб підтвердження статусу суб’єкта (Р.Т.Белл) або засіб розрізнення офіційних та неофіційних комунікативних ситуацій (У.Брайт, С.М.Ервін-Трипп). Джон Дж.Гамперц констатує різний характер компонентів кодової матриці в різних соціумах: вони можуть бути як діалектами або стилями однієї мови (субкоди), так і різними мовами (коди). Проте різниця між кодом і субкодом є переважно лінгвістичною; вона не обов’язково відповідає різниці в соціальній функції.
В системі “латина – романські мови”, яка цікавить автора цієї роботи, іноді важко говорити про “різні мови” і, тим паче, визначати межу, після якої вони вже можуть вважатися такими. Скоріше, можна було б говорити про ситуацію саме того типу, для якого, власне, Чарлзом Албертом Фергюсоном і було введено в соціолінгвістику поняття диглосії на позначення співвідношення побутового мовлення та “койне”. Йшлося, перш за все, про мовну ситуацію в Греції, арабських країнах і Китаї; досить швидко з’ясувалося, що основним в такому співвідношенні є аксіологічний, цінніний аспект. За Р.Т.Беллом, білінгвізм є результатом використання індивідом чи суспільством більш ніж одного коду, диглосія ж є результатом оцінки такого функціонального поділу. Як вважає М.М.Славятинська, диглосія сакральної та звичайної мов (“мова богів/мова людей”) існувала ще до появи писемності в індоєвропейських народів; на аспекті оцінки мовцями своїх ідіомів за шкалою “високий-низький” як суттєвому для визначення диглосії концентрують увагу і автори “Лінгвістичного енциклопедичного словника” 1990 р.; і на їх думку також, компонентами диглосії можуть бути як різні стилі однієї мови, так і різні мови. Дж.Дж.Гамперц розрізняє в складі “верхніх” кодів церковний та адміністративний (трохи “нижчий” за перший); тим самим задається адекватна сітка координат для опису мовної ситуації не тільки раннього, а і зрілого середньовіччя.
Вказується ще й на те, що членування мовних кодів та субкодів може бути симетричним (ізоморфним) або асиметричним членуванню кодів культури (субкультур); найменш імовірною вважається так звана мішано-монокультурна двомовність.
З усього зазначеного в РОЗДІЛІ 1 робиться висновок, що розбіжності у трактуванні поняття диглосії стосуються як його співвідношення з поняттям білінгвізму, так і аксіологічного аспекту розподілу мовних “кодів” та “субкодів”. Оскільки аксіологічна вісь є інтегральною ознакою “мови культури”, а не мови як такої, диглосію в її ціннісному аспекті, знов-таки, необхідно розглядати під кутом зору мовно-культурної взаємодії і взаємопереплетеності. За умови такого підходу, для емпіричної ситуації західноєвропейського середньовіччя виявляються ще до кінця не розв’язаними питання щодо конкретного характеру взаємодії компонентів системи мовної комунікації з компонентами системи культури, щодо статусу цих компонентів, а також шляхів виникнення диглосної ситуації та напрямків її подальшого розвитку. Питання про кількість компонентів мовної ситуації (постійні коливання між двокомпонентними та трикомпонентними репрезентаціями системи функціональних різновидів латинського, “квазілатинського”, протороманського та романського мовлення), про їх спадкоємність, про трактовку ситувації як диглосії чи як білінгвізму можна вважати похідними від питань мовно-культурної взаємодії.
У РОЗДІЛІ 2 “Засадничі питання аналізу мовно-культурної ситуації західноєвропейського середньовіччя” на підставі висновків РОЗДІЛУ 1 визначаються предмет, матеріал, методи, основний набір понять та допоміжні засоби дослідження мовної, або – точніше – мовно-культурної ситуації західноєвропейського середньовіччя. Задля здійснення цілісного та якомога адекватнішого опису мови та культури “латинського” (латино-романського) західноєвропейського середньовіччя в максимально широких діахронних та діатопічних рамках вводиться робоче поняття мовно-культурного простору на позначення єдиної макросистеми вербальної мови та “мови культури”. Кожен з двох компонентів такого цілісного концепту значно краще інтерпретується в плані його функціональної стратифікації за умов урахування ізоморфних або неізоморфних цій стратифікації рівнів функціонування іншого компонента. Отже, предметом розгляду й аналізу в дослідженні реально має бути мовно-культурний простір західноєвропейського середньовіччя як система взаємообумовлених вербальних та над-вербальних систем інформаційної взаємодії.
Оскільки кінцевою метою дослідження є визначення характеру середньовічної мовної ситуації, у сенсі вербальної мови, окремо окреслюються склад та обсяг матеріалу, залученого до розгляду в лінгвістичному плані. Першоджерелами слугують тексти різноманітних жанрів, оформлені як латиною, так і романськими мовами; досліджувані тексти походять з різних регіонів Романії й охоплюють період з IV-V ст. по XV-XVI ст. Виходячи з соціолінгвістичних міркувань, необхідно відрізняти тексти, орієнтовані на норми так званих “власних” груп, від текстів, пов’язаних із референтними групами, які можуть і не співпадати з власною соціальною (але не культурологічною) приналежністю мовця. Неможливість здійснення експерименту на зразок анкетування спричиняє необхідність вирізняти у кожному з аналізованих текстів як мінімум три рівні використання мовленнєвих норм референтної та/або “власної” груп:
рівень усвідомлення, рефлексії, теорії;
рівень стереотипів,що не завжди чітко усвідомлюються, але зумовлюються ціннісним аспектом “мови культури”;
рівень мовного узусу, що зводиться до первинних автоматизмів, не оцінюваних у шкалі “мови культури”.
На перший погляд, кожному з цих рівнів мали б відповідати свої групи текстів: (1) – трактати граматичного та риторичного, почасти також енциклопедичного характеру; (2) – “вчена” літературна творчість; (3) “народна” поезія та приватні документи. Проте практика перших же спроб розподілити тексти IV-XVI ст. по таких категоріях демонструє, скажімо, відставання систематичної рефлексії трактатів від рефлексивних елементів, присутніх у “народних” текстах, або автоматизмів, помітних у практиці “вчених” текстів, як від рефлексії, так і від ціннісних стереотипів. Тому, під час добору текстів для аналізу брався до уваги ще й аспект “перехідного” їх характеру, в двох різних розуміннях перехідності. Це (1) розташованість тексту між латиною й романським узусом; тут, у свою чергу, виділялися (а) вищезазначена “квазілатина” та (б) переклади з латини на “народні” мови й навпаки; (2) розташованість тексту між субкультурами середньовічної культури, яка примхливим чином відбивається на їх стилістиці та на реалізації цих текстів тією чи тією мовою, наявною в репертуарі компетенцій носія даної культури та/або субкультури.
Пам’ятки, залучені до розгляду згідно з окресленими тут критеріями, наведено в “Переліку умовних позначень”. Загальна їх кількість – 64, обсягом 26840 сторінок (1677 друк. аркушів). До “Переліку умовних позначень” не увійшли джерела, залучені з зіставно-типологічних міркувань, а також цитати, опосередковані працями сучасних науковців (не завжди присвяченими проблематиці, безпосередньо спорідненій з темою дослідження; такі праці наводяться виключно в загальному “Списку літератури”).
Далі, після стислого переліку застосовуваних лінгвістичних методів дослідження, серед яких називаються порівняльно-історичний, зіставно-типологічний та контрастивний, вказується, що соціолінгвістичні методи, можливості використання яких обмежені через об’єктивну віддаленість досліджуваної епохи, доповнюються методами семіотики, неориторики, культурології та філософської антропології. Конкретні методики, в залежності від характеру досліджуваного матеріалу, варіюють від статистичного обрахунку до структурного опису так званого “емічного” рівня та до графічних способів подання визначених в описі й аналізі структур.
Далі в РОЗДІЛІ 2 визначаються хронологічні, територіальні та типологічні межі мовно-культурного простору західноєвропейського середньовіччя у тому вигляді, в якому це поняття застосовується в дисертаційному дослідженні. Доводиться, що хронологічні рамки середніх віків з точки зору мовної, літературної, культурної історії “латинської”, тобто Західної Європи мають окреслюватися кінцем IV ст. та кінцем XV ст.; термін “середні віки”, що його було введено ренесансними гуманістами на позначення періоду “середньої” латини (з філологічної точки зору), або проміжку між античністю й Відродженням (з точки зору “мови культури”), є омонімічним соціологічному терміну на позначення феодальної суспільної формації (панівної в Західній Європі аж до середини XVII ст.), але не тотожним йому за своїм змістом та денотативним обсягом.
З точки зору змістових типологічних критеріїв, “середньовіччям” доцільно вважати період домінування на європейському Заході так званих “ідеаціональної” та “ідеалістичної” суперсистем, які Питирим Сорокін обгрунтовано протиставляв ренесансній та пізнішій “сенсативній” суперсистемі; розгортання двох зазначених суперсистем у часі вкладається у зазначений проміжок з V по XV століття. Спираючися на послідовний розгляд окремих типологічних рис середньовіччя, які іноді вважаються вирішальними для його визначення – символізм (Л.П.Карсавін), універсалізм (П.М.Біціллі) та деякі інші, що на них спираються С.С.Аверінцев, А.Я.Гуревич, Ж.Ле Гофф та Ж.Дюбі, - можна зробити висновок, що згідно з метою і завданнями дисертаційного дослідження під “мовою культури” середніх віків у найширшому можливому сенсі доцільно розуміти вертикально орієнтовану ієрархічну проекцію трансцендентального теоцентризму на весь навколишній світ та на самого носія даного культурного типу. Саме цей мовно-культурний тип панує в Західній Європі з V по XV ст. Соціолінгвістичний компонент зазначеної ієрархічної проекції може варіювати в плані кількості й характеру взаємодії рівнів ієрархії.
Відповідно до наявності в межах окресленого у такий спосіб періоду двох “суперсистем”, що змінюють одна одну в часі, розгляд мовно-культурного простору західноєвропейського середньовіччя повинен розпадатися на дві частини, відповідні двом варіантам ієрархізації рівнів мовної або/та культурологічної компетенції суб’єкта (або різних суб’єктів, з їх ієрархізацією), які хронологічно йдуть один за одним і відповідають ранньому (“першому”) та зрілому (“другому”) середньовіччю, співвідносним з “ідеаціональною” та “ідеалістичною” суперсистемами (до та після середини XII століття). Аналізові мовно-культурного простору першого та другого зазначених періодів, що виділяються всередині середньовічної доби в цілому, присвячено відповідно третій та четвертий розділи роботи.
РОЗДІЛ 3 має назву “Двокомпонентний мовно-культурний простір раннього середньовіччя”. В цьому розділі розглянуто зміни в структурі мовно-культурного простору під час переходу від античності до середньовіччя (IV - початок VII ст.), спільне та особливе в мовних та мовно-культурних ситуаціях Заходу та Сходу (Візантії) між VII та XI ст., а також особливості епічної статики XI – початку XII ст.
Аналіз структури мовно-культурного простору перехідної доби з кінця IV ст. по 630-ті рр. ускладнений тим, що, загалом повторюючи одне одного в своїй стратифікації, мова та культура, інакше кажучи, вербальна мова та “мова культури” можуть здійснювати таке повторення з чималими розбіжностями у хронології. “Інверсія престижу”, яка розпочинається в IV ст. після двох століть контркультурності раннього християнства (в його опозиції язичницькій культурі), призводить до внутрішнього дуалізму мовно-культурного простору; до початку V ст. цей дуалізм ще горизонтальний за характером співіснування мовно-культурних субкодів. З кінця IV ст. дуалізм субкультур та пов’язане з ним протиставлення “ціцероніанства” християнству в аспекті використання мовних компетенцій, відбору засобів вербалізації текстів новоутвореної християнської субкультури, переживається як інтеріоризований конфлікт. В роботі аналізуються наслідки внутрішнього психологізованого конфлікту субкультур у мовній діяльності таких отців церкви, як Ієронім та Августин; характерні риси мовного узусу Ієронімового перекладу Біблії (“Вульгати”) зіставляються з мовними характеристиками язичницьких панегіриків тієї ж доби та з особливостями мови “Римської історії” Амміана Марцелліна. Зіставлення змушує константувати, що вжиток мовних форм у XII Panegyrici Latini загалом стоїть між реальним класицизмом Амміана Марцелліна, дійсним як на рівні самоусвідомлення, так і на узуальному, практичному рівні, та квазілітературністю Ієронімової “Вульгати”: літературність тут існує лише на рівні теоретичної саморефлексії, на практиці ж мова “Вульгати” тяжіє до загального рівня тогочасної “вульгаризованості” офіційного “койне”.
Звідси можна бачити, якого граничного рівня могло сягнути (й реально сягнуло) філологічне виправлення “необробленої” мови біблійного перекладу, здійснене Ієронімом. Його “Вульгата” втілює один із перших кроків у напрямку нового способу опанування мовнокультурної античної спадщини середньовічним християнским світом, якому надалі в роботі дається назва “привласнення” античності, точніше – привласнення лише тих її фрагментів, які після фрагментації цілого виявилися придатними до інкорпорування в інший, наново структурований мовно-культурний простір.
Дещо примхливішим є співвідношення мовної теорії та мовленнєвої практики у другого зі згаданих отців церкви, а саме в Августина. У нього зустрічаємо формулювання принципу “Народний звичай важливіший за літературну правильність”; проте ним же не лише задекларовано, але й здійснено значно повніший, ніж в Ієроніма, синтез “ціцероніанського” мовного пуризму та риторичних прикрас старого (гомеотелевти) і нового (рими та “ритми”) гатунків з неологізмами пізньоантичного зразка; завдання цього синтезу – вербалізувати синтез субкультур, здійснений Августином на рівні філософсько-культурницької рефлексії (Civitas Dei, за традиційним перекладом – “Град Божий”,
точніше – “боже громадянство” як парадигмальне опосередкування концептів Christianitas та Romanitas, ключове для ранньосередньовічної “мови культури”).
Період V – початку VII ст. характеризується в роботі, по-перше, через зростаючу територіальну децентралізацію мовно-культурної активності, по-друге, через призму діяльності “останніх римлян” (термін В.І.Уколової) Боеція, Кассіодора, Ісидора Севільського. З’ясовуються умови консервації решток латиномовної освіченості у крайніх точках колишнього римського світу: на Британських островах, де від св. Патрика до Арторія Августа продовжується традиція синтезу концептів Christianitas та civitas Romana, та у вандальскій Африці, де Марціан Капелла формує канон “сімох вільних мистецтв” (septem artes liberales), а Фульгенцій створює парадигму опанування (“привласнення”) міфологічної спадщини античності середньовічною “мовою культури”.
Внесок “останніх римлян” у “мову культури” розглядається в роботі перш за все в аспекті створення ними моделі функціонування освітянського середньовічного канону “сімох вільних мистецтв”, якій дається робоча назва “церковність плюс латиномовна освіченість пізньоантичного зразка”. Окрім цієї моделі, протягом того самого VI століття було вироблено ще одну модель середньовічної культури, яка спиралася на колишні
контркультурні інтенції християнської апологетики; цій моделі “вченої невченості”, репрезентованій Бенедиктом Нурсійським та папою Григорієм І (Великим), а почасти також і Григорієм Турським, дається робоча назва церковності “мінус” латинська освіта.
Окремо аналізується взаємодія, іноді контрастна, освітніх інтенцій діячів VI – початку VII ст. з їх же мовною практикою. Дуже показовою в цьому відношенні є діяльність, як його називає В.І.Уколова, “першого середньовічного енциклопедиста” Ісидора Севільського (Isidorus Hispalensis, бл. 570-636). Цей особистий друг папи Григорія Великого уособлює протилежну щодо Григорієвої мовно-культурну модель: для іберо-романця Ісидора схема “церковність плюс латиномовна антична освіта” значно актуальніша, ніж “вчена невченість” його італійських контрагентів. Проте, попри культурологічну протилежність моделей, їх лінгвістичні наслідки майже однакові. Реальна диглосія усного й писемного, “невченого” і “вченого” різновидів латини так чи так спричиняє певну гібридну форму комунікації: у Григорія Великого, Григорія Турського та їх послідовників – свідомо, в Ісидора ж – несвідомо. В роботі це ілюструється на матеріалі тексту найбільшого й найбільш “теоретично-лінгвістичного” Ісидорового твору – його “Етимологій” у XX книгах.
Невідповідність мовної свідомості (точніше самосвідомості) ранньосередньовічного граматиста-етимолога його реальним навичкам, реальній мовній компетенції дається взнаки одразу ж, якщо порівняти основний, “вчений” текст “Етимологій” із напівфамільярно написаними листами до єпископа Брауліона, які йому передують. Взагалі кажучи, це не є несподіванкою; розбіжність між мовою листування й мовою трактатів спостерігається вже в Ціцерона. Але та сама, що і в добу класики, структурна схема використання різних комунікативних підсистем у різних умовах наповнюється в ранньому середньовіччі іншим матеріалом. Розбіжності між “вченою” і “невченою” мовними компетенціями, між теорією, свідомою практикою й підсвідомими стереотипами одного й того ж автора – Ісидора Севільського – ускладнюються ще й тим, що через “інверсію престижу” “освіченість” уже прямо асоціюється в Ісидоровій культурній моделі з “церковністю”; на рівні мовного узусу це помітно, наприклад, у вжитку слова “господь”, “господин” у його нередукованому та редукованому варіантах dominus / domnus. Етимологію цього слова (від domus, “дім”) Ісидор наводить у Etym., X, 65; але він вочевидь асоціює це слово перш за все з Богом: Октавіан Август у нього “іменування “Dominus” відхилив, будучи людиною…” (Etym., IX, 3, 17). Як в основному тексті “Етимологій”, так і в листуванні з Брауліоном на позначення Бога завжди вживається нередукований варіант Dominus; у зверненні ж до конкретної людини в листах 7 разів з’являються редуковані форми (domne, domno – “пане”, “пану”). Такий узус цілком відповідає тенденції до розподілу форм Dominus та Domnus між богом та людиною (співбесідником), помітній у цитованому далі в дисертації листуванні Фродеберта й Імпортуна (665) – пам’ятці галлороманського, а не іберороманського походження. Галло-романські паралелі цілком доречні через розглянуту в РОЗДІЛІ 1 відсутність регіональної забарвленості мови ранньосередньовічних пам’яток. Мовно-культурна ж їх забарвленість стоїть у прямій залежності від “сакрально-вченого” або ж “профанно-фамільярного” регістрів мовлення, досить-таки стереотипно вживаних у різних комунікативних ситуаціях у рамках ранньосередньовічної диглосії.
Вбачається важливим з точки зору “мови культури” та її зв’язків з вербальними мовними засобами, з їх добором, також питання про характер трансформації ритмометричної теорії та практики віршування, розпочатої ще Августином і вже недвозначно помітної якраз у листуванні Фродеберта й Імпортуна, написаному римованою прозою. В XII-XIII ст. така проза йменуватиметься “ісидоріанською”, а перші її зразки віднаходитимуть у Soliloquia Августина (теж аналізованих в дисертації). Проте, у самого Ісидора не зустрічається ані практика римованої прози, ані теоретичне її усвідомлення: “ритм” у нього “не врегульовується певними закінченнями, а лише плине згідно з розумно впорядкованими стопами”, це – саме ритм прози, з поняттям рими не пов’язаний.
Розгляд матеріалу VII століття вочевиднює факт тимчасової неізоморфності стратифікації “мови культури” та засобів її вербалізації. Виробивши культурологічну вертикальну ієрархію (“церковне-народне”, “верх-низ”) і позірно ототожнивши з її рівнями
різні мовні стилістики, раннє середньовіччя в обох моделях (церковність “плюс” чи “мінус” латинська освіта) насправді змушене користуватися приблизно однаковими засобами латиномовної комунікації. До того ж, у культурі Заходу всюди, за винятком Британських островів, на деякий час (приблизно півтора століття) перемагає модель “вченої невченості” папи Григорія I, наслідки чого даються взнаки вже у VII ст.
Протягом так званих “темних віків” (період між добою “останніх римлян” та “каролінгським відродженням” межі VII-IX ст.) латина, вийшовши в моделі “церковність мінус освіта” з-під будь-якого контролю, активно сприймала новації й за сто років перетворилася на ту “квазілатину”, що її Н.Даг називає малозрозумілою мішаниною вульгаризмів, романізмів, гіперкорекцій, вважаючи цю надмірно варіативну форму реалізації текстів непридатною для комунікації у межах великого королівства (франкського). Діячі другої половини VIII ст., перш за все Алкуїн (бл. 735-804), мали розв’язати проблему створення або відновлення універсального засобу мовного спілкування у державі франків, який відповідав би універсалістським прагненням тодішньої культури, був би здатний обслуговувати пропозиціональну семіотику “відновленої імперії Заходу” Карла Великого та, до того ж, забезпечував би ізоморфність вертикальних ієрархій соціуму, культури та мови. Найкращим способом створення та фіксації єдиної сакралізованої норми був той, що його запропонував Алкуїн у трактаті “Про орфографію” (796 р.): для латинського тексту канонізованого на той час богослужіння та для Ієронімової версії Біблії – “Вульгати”, що саме тоді стала повсюдно визнаною, - кожній літері ставився у відповідність окремий звук (фонема, на сучасний погляд). Таким вимогам мали відповідати й новонаписані тексти, і писати їх належало латиною. Оскільки народне мовлення встигло досить далеко піти від свого предка, навіть у рідній Італії, вже не кажучи про колишні провінції, спиратися на нього у письмі було вже неможливо, з огляду на імперсько-християнський універсалізм. Необхідно було зробити як мінімум два кроки: 1) усвідомити фактичне розходження латини й романських діалектів, і 2) відтворити літературну латинську норму або хоч би зімітувати її. Перше з цих завдань вирішувалося тими постановами церковних соборів 813 р., щодо яких існує згаданий в РОЗДІЛІ 1 термін “дата на-
родження романських мов”. Розв’язанню другого завдання служили, крім Алкуїнової орфографічної реформи, численні всезагальні настанови і накази Карла щодо навчання письму на римський кшталт (не в останню чергу – через острах перед тим, що формули церковних таїнств можуть втратити свою сакральність, будучи виголошеними не буквально, з граматичними помилками), і діяльність очоленої Алкуїном в 793 р. придворної Академії в Аахені. В літературі цей період часто називають “каролінгським ренесансом”; проте, незважаючи на всю “антикізуючу” мовно-культурну активність його діячів – Алкуїна, Теовульфа, Павла Диякона, Храбана Мавра, пізніше також Ейнгарда, Седулія Скотта, Еріугени, - ані каролінгський, ані пізніший оттонівський (X ст.; найяскравіша представниця – Хротсвіта Гандерсгеймська) “ренесанси” не засвоюють античний тип культури як цілісний культурний світ, рядопокладений усьому середньовічному світові “мови культури”, альтернативний йому на горизонталі. Типологічна відміна каролінгського та оттонівського “відроджень” полягає в тому, що античність привласнюється в каролінгську добу частинами й виконує додаткові функції у “верхній” субкультурі (на вертикалі), яку змодельовано за формулою “церковність плюс освіта” – або “церковність плюс фрагментована античність”.
Відомо, що “каролінгський ренесанс” був би неможливий без участі у ньому вчених людей британо-ірландського походження (від Алкуїна до Еріугени, 800/815 – 872/875). Процеси, що йдуть паралельно цьому в самій Британії, значно відрізняються від новоствореної ізоморфної мовно-культурної латино-романської (надалі також латино-германської) диглосії континентального Заходу. Якщо Іоанн Скотт Еріугена перекладає “Ареопагітики” з грецької на латину, то уессекський король Альфред (849-900, король у 871-900 рр.), створивши придворний вчений гурток, спрямовує його діяльність на переклад латинських творів давньоанглійською (тобто “народною”, “нижньою”” в диглосній моделі) мовою: з просвітницьких міркувань перекладається не лише один з фундаментальних текстів середньовіччя – “Втішання Філософією” Боеція – а й “Діалоги” папи Григорія І, що свого часу (наприкінці VI ст.) писалися вульгаризованою латиною також із “просвітницьких” міркувань “ученої невченості”.
Проблема перекладу в умовах середньовічної диглосії – одна з найсуттєвіших з точки зору завдань дослідження мовної ситуації того часу. На підставі аналізу ранніх се-
редньовічних спроб інтерлінеарного перекладу латинських проповідей “народними” мовами (як романськими, так і германськими) в роботі робиться висновок про відсутність необхідності перекладати більшість текстів церковної (“верхньої”) субкультури на мови “низу” (в його культурологічному розумінні). Функціональний розподіл мов, що століттями продовжують сприйматися як мовні стилі, відсуває перекладацьку діяльність на периферію мовно-культурного простору середніх віків.
З зіставно-типологічною метою, в роботі зроблено стислий огляд процесів, що відбувалися в той самий час на Сході Європи, перш за все у Візантії (частково також у процесі християнізації слов’ян); особливості цих процесів порівнюються з висновками, щойно зробленими на західноєвропейському матеріалі. На відміну від ієрархічно впорядкованої “мови культури” Заходу, візантійський Схід тяжіє до монокультурного монолінгвізму, до мовно-культурної моностилістики. С.С.Аверінцев свого часу звернув увагу на те, що латинська Західна Європа вже з часів Альдхельма (бл. 640-709) знає не лише практику, а й теорію нової “ритмічної” поезії (не римованої прози, а цього разу – силабіки з римами), тоді як візантійська теорія весь час свого існування (тобто по XIV ст. включно) ігнорує практику силабічного віршування. Узагальнення досвіду інших сфер “мови культури”, а також практики їх вербальної реалізації, робить наочною суттєву відмінність візантійської сконцентрованості на античній спадщині від латинських “ренесансів” IX та X ст.: якщо західноєвропейське середньовіччя завжди “привласнює” тільки фрагменти, частини античності, й античний лексикон та синтаксис “мови культури” не домінують на Заході навіть у “верхній” субкультурі, - на Сході панівним є поєднання жорсткого аксіологічного стрижня (“Ареопагітики”) з жорстко античними лексиконом та синтаксисом, навіть без віднесення їх до компетенції культурологічного “верху”.
Останній підрозділ третього розділу відведено розглядові мовно-культурних трансформацій XI – початку XII ст., що передують докорінним змінам, якими позначено перехід від раннього (“першого”) до зрілого (“другого”) середньовіччя. Цей період, що його названо в роботі “добою епічної статики”, характеризується двома найважливішими явищами. По-перше, хоча мовно-культурний простір XI та початку XII ст. все ще ієрархізується у два щаблі, два рівні, він завдяки появі саме у цей час романських епосів синтезується в деяких аспектах в єдину монолітну статику. Латино-романська диглосна функціональна система, рівні якої встигли достатньо розмежуватися протягом каролінгського та оттонівського “відроджень”, на деякий не надто довгий час деякою (не повною і не остаточною) мірою перетворюються на вертикальний континуум – від місцевих говірок через регіональні, надрегіональні чи навіть супрарегіональні (наприклад франко-італійські) скрипти до великих епічних форм, що слугують засобом вербалізації самоусвідомлення нових романських спільнот, зазвичай більш дифузних і ширших за обсягом, ніж сучасні нації. Аналіз епічних текстових форм (перш за все – “Пісні про Роланда”) спирається в роботі на оригінальну авторську методику графічного представлення дискурсивної та оповідної ритміки, утворюваної повторами епізодів та мотивів, конститутивними для епіки з її формульною стилістикою.
З аналізу епічних форм романського (почасти й германського) світу в дослідженні робиться висновок, що такі форми комунікації “народними” мовами на цьому етапі віконують об’єднуючу функцію значно ефективніше, ніж універсалістська латина. Проте, зародження цих форм у X ст. відбувалося ще у надрах латиномовного “оттонівського ренесансу” (поема “Вальтарій”). Те саме повторюється й у відношенні майбутньої основної форми консолідації рицарської (куртуазної) субкультури XII-XIII ст. – роману. В роботі аналізується латиномовна поема “Руодліб” (1030-1050 рр.), що вважається “протороманом”; поема несе на собі відбиток імперського латино-романо-германського синтезу (італо-німецького, судячи з лексики та особливостей синтаксичних конструкцій – наприклад, вживань субстантивованих інфінітивів, герундіальних видових перифраз на зразок trudio simul ibant sermocinando “три дні поспіль ходили і проповідували” – пор. італ. andava dicendo “все говорив і говорив”, досл. “ходив говорячи”). Одна з суттєвих рис середньовічної латини – те, що вона, будучи в умовному сенсі “відродженою”, є настільки ж і “привласненою” в сенсі, описаному вище для середньовічних “відроджень” узагалі. Вона не є ані абстрактним складником церковної “верхньої” субкультури, ані простим школярством “книжних списувачів” (за висловом Бенедикта Нурсійського), ані застиглою реплікою античної вченості. Латиномовна словесність виявляється полем експериментування з новими культурними формами, які вже з неї потрапляють в “нижні” підсистеми мовно-культурної системи “латина плюс романські мови” – а частково і “латина плюс германські мови” (частково і “латина плюс слов’янські мови”).
Таким чином, на противагу зрілим епічним формам, реалізованим “народними мовами”, підготовка майбутнього перепланування мовно-культурного простору XII ст. в XI ст. здійснюється ще в латиномовних формах. Як перед тим епічні засоби опанування
єдності “верху” та “низу”, так тепер і “середній” складник майбутньої мовно-культурної триступеневої ієрархії виробляється спочатку як один із компонентів латинської субкультури.
РОЗДІЛ 4, останній розділ роботи, має назву “Трикомпонентний мовно-культурний простір зрілого середньовіччя”. Тут розглядається вирішальний перехід від подвійності до потрійності мовно-культурного ієрархізму в XII столітті, трансформації, яких зазнає трикомпонентна ієрархія вербальних мов та відповідних субкультур протягом XIII, XIV, XV століть, а також завершальна фаза тисячолітньої історії стосунків середньовічної латини з “народними мовами” – зміна мовної ситуації на початку епохи Відродження.
Розгляд докорінних перетворень ієрархії субкультур та відповідних їм мов, що з аксіологічної точки зору дорівнюють функціональним стилям, починається з констатації факту попередньої теоретичної підготованості переходу до триступеневої мовно-культурної вертикалі; теоретична підготовка відбулася знов-таки в надрах латиномовної субкультури “верху” (трактати Адальберона з Лана і Герарда з Камбре, де введено поділ
суспільства на три стани: священство, рицарство, трударів, латиною - oratores, bellatores, aratores або laboratores). Наново актуалізована (або ж наново винайдена) тричленна індоєвропейська уявна (за Ж.Дюбі) соціальна структура спричиняє перехід від жорсткого дуалізму ранньосередньовічної диглосії до більш рухомої, більш здатної до розвитку “го-
тичної вертикалі” з опосередковуючим куртуазним “серединним” елементом. Мовна вербалізація субкультури замку і двору на данному етапі (з середини XII ст.) здійснюється вже не у вигляді латиномовного протороману, а “народними мовами”: в піснях трубадурів – старопровансальською, в рицарських романах (псевдоантичної, потім – бретонської “артурівської” тематики), перш за все, англо-нормандським варіантом старофранцузької. Саме ці різновиди “народних мов” невдовзі перетворюються на канонізоване втілення куртуазії; скажімо, для Італії літературний статус провансальської та французської, нижчий за статус латини, але вищий за статус власної італійської, очевидний протягом всього XIII та початку XIV ст. Серединне положення між латиною й “народною” (в даному разі германською, середньоанглійською) мовою в цей час займає старофранцузька і в Англії (в тексті роботи наведено схеми-діаграми розподілу субкультур та відповідних їм мов – функціональних стилів – у різних країнах Європи).
Окрім загальних висновків щодо кількості рівнів мовно-культурної ієрархії та способів їх взаємодії, у РОЗДІЛІ 4 зроблено спробу зіставити структуру засобів текстової організації пам’яток куртуазної субкультури з аналогічними результатами, отриманими для романського епосу в РОЗДІЛІ 3 (аналіз дискурсивної й оповідної ритміки за допомогою авторської методики графічної репрезентації мотивних повторів). Таке зіставлення унаочнює перехід від неособової, всезагальної статичної комунікації до динамічного розгортання інформаційного потоку в новій комунікативній ситуації – від першої особи автора до другої особи реципієнтів про третю особу учасників описуваного.
Стосовно домінанти, якою організовується мовно-культурний простір зрілого середньовіччя, в роботі зазначається, що, оскільки у взаємодії мов (“під-мов”, функціональних стилів) беруть участь більше ніж дві мови, терміну “диглосія” виявляється не-
достатньо для позначення такої мовної ситуації, і в роботі вводиться термін “триглосія” на позначення трирівневої вертикально-ієрархічної системи мовних компетенцій, яка виробилася у XII ст.
До XIV ст. включно “триглосія” як модель була нормою для більшості країн Західної Європи; проте, протягом XIII ст. в її реальній структурі відбулися суттєві зміни, пов’язані з активізацією “третього стану” – міської протобуржуазії (“третій” стан тут не дорівнює “середньому” станові, яким з XII ст. є рицарство з його субкультурою та відповідною мовною компетенцією). “Третій стан” не виробляє окремої мовної підсистеми,
еквівалентної за значенням наявним підсистемам “триглосії”; він користується готовими засобами вербалізації інших субкультур, синтезуючи латинський церковний “верх” з простонародним “низом”. Цьому синтезові сприяють університети, що саме тоді вини-
кають в середньовічних містах; “верх” та “низ” у цей час ефективно тиснуть на куртуазну “середину”. Це відбивається навіть на кодексах куртуазії, структура яких напряму залежить від обраних засобів їх мовної реалізації. Врівноважену позицію займають у XIII ст. лише тексти, які синтезують всі три щаблі мовно-культурної ієрархії (наприклад, “Чудеса Богоматері” Готье де Куенсі – пам’ятка, що її створено, виходячи з інтенцій церковного “верху” у його зверненні до простонародного “низу”, але з використанням засобів оформлення тексту старофранцузською, цебто “народною” мовою, напрацьованих куртуазною субкультурою). Дослідження конкретних текстів, укладених на стикові яких-небудь двох із зазначених субкультур (церковної – куртуазної – народної), дозволяє помітити, що перехід в інший мовний регістр змінює і культурологічні ознаки тексту (в роботі порівняно латинські exempla і віршовані напівкуртуазні їх версії в “Чудесах Богоматері” Готье де Куенсі: аналізується також куртуазний “Бестіарій кохання” Рішара де Фурніваль).
Межа XIII – XIV століть – час справжнього розгортання лінгвістичної рефлексії, спрямованої не на латину, а вже і на “народні мови” (поява перших граматик цих мов). Одною з найяскравіших маніфестацій тодішньої мовно-культурної свідомості є теорія “славетної народної мови” Данте. Написаний на початку XIV ст. латиною його трактат De vulgari eloquentia є декларацією прав “середньої” обробленої мови, яка не є латиною (латину Данте розуміє як ідеальну граматику, навіть як штучне утворення), але не є безпосереднім проявом діалектної стихії, а являє собою “чистий тип”, що існує певною мірою ідеально, певною ж мірою – у вигляді конкретних маніфестацій у ліриці трубадурів (провансальська), у поезії “нового стилю” (італійська) та ін. В такому розумінні, трактат Данте можна вважати яскравою маніфестацією вертикальної тричленної макросистеми “латина – оброблена народна мова – необроблені народні діалекти”, трикомпонентної системи функціональних стилів зі своїми сферами вжитку для кожного.
Вертикальна вісь, уздовж якої в XII-XIV (подекуди і в XV-XVI) ст. розташовуються субкультури і відповідні мовні стилі або мови, на той час є обов’язковою для всіх членів суспільства, й альтернативи їй поки що не існує. Проте Ренесанс, зі своїм від-
родженням античності як цілого, створює саме таку культурологічну і водночас мовну альтернативу, відновлюючи, деякою мірою, ситуацію пізньої античності, - з однією суттєвою відмінністю. “Ціцероніанство”, знов з’явившися через тисячу років після Августина та Ієроніма, сприймається не як гріх, а як інший можливий мовно-культурний підпростір; поруч з вертикальною макросистемою середньовіччя (збереженого у контрреформації) вибудовується горизонтальна двокультурність і двомовність, яка є, нарешті, не диглосією, а справжнім білінгвізмом: ренесансна латина, на відміну від середньовічної, не є частиною макросистеми (тобто функціональним стилем), а виступає вже “іншою мовою” іншої культури. Варто зазначити, що протиставляються тут інколи не латина і народна мова (як неявно вважають, роблячи акцент на “захисті і прославленні” народних мов XVI ст.), “а латина і латина” – цебто, відроджена латинська класика увіходить в опозицію з “кухонною” середньовічною латиною Сорбонни й інших європейських університетів. Історія латини як функціонального стилю в межах диглосії “латина – народні мови”, що набуває різного вигляду аж до “триглосії” на тлі горизонтальних і вертикальних дво- та три- компонентних схем почленування середньовічної культури, які почергово змінюють одна одну, з настанням доби Ренесансу практично завершується.
У загальних ВИСНОВКАХ стисло викладено підсумки виконаної роботи:
1. Аналiз змiсту та обсягу поняття “народна латина” у застосуваннi до перiодiв I — III столiть, IV — VIII столiть та IX — XIII столiть показав, що “народна латина” доби античностi є перш за все одним зi складникiв функцiонально-стилiстичної системи латинської мови, а саме її неунормованим розмовним стилем. Для пiзнiших перiодiв “на-
родною латиною” називають уже скорiше не розмовний рiзновид латини, а канцелярське, писемне адмiнiстративно-дiлове “койне”; вiдповiдно до такої трансформацiї у змiстi, з обсягу поняття “народна латина” (або “пiзня латина”) у застосуваннi до ранньосередньовiчної доби вилучаються розмовнi форми низового мовлення, тобто протороманськi дiалекти, не фiксованi на письмi хоч скiльки-небудь послiдовно. “Народнолатинське койне” фiксує тiльки спiльнороманськi риси i, зберiгаючи до початку IX ст. практично монопольне положення в Захiднiй Європi, розносить їх по всiх регiонах Романiї. Виходячи з наявного стану дослiдженостi мовної ситуацiї раннього середньовiччя, ми не можемо вважати очевидним i статус середньовiчної латини вже пiсля початку фiксацiї на письмi новонароджених романських мов (IX — XIII ст.): (а) як продовження класичної латини чи “народнолатинського койне”; (б) як “живої” чи “мертвої” мови; (в) як окремої мови чи як “пiд-мови”, функцiонального стилю в диглоснiй моделi системи мовних компетенцiй середньовiчної Європи. З пiдпунктом (в) безпосередньо пов'язане питання, з якою з систем позагенетичного iнформацiйного обмiну в суспiльствi є переважно пов'язаною у своїх закономiрностях розвитку середньовiчна латина — з мовною системою у власному сенсi (тобто системою словесної, вербальної мови) чи з системою культури (“мови культури” в семiотичному розумiннi). Наявнiсть як в системi мови (“вербальної мови”), так i в системi культури (“мови культури”) рiзних можливостей розподiлу та взаємодiї кодiв та субкодiв робить корисним розгляд iсторичного розвитку стосункiв мови (або кiлькох мов, або “пiд-мов”, функцiональних стилiв) конкретного емпiричного суспiльства — в даному разi середньовiчного захiдноєвропейського, — з його культурою (або кiлькома культурами, або субкультурами), а також з його реальним устроєм i його власними теоретичними уявленнями про цей устрiй i про функцiї мови та культури в ньому. Розбiжностi у трактуваннi поняття диглосiї стосуються не тiльки суто лiнгвiстичного спiввiдношення його з поняттями бiлiнгвiзму та монолiгвiзму, але й цiннiсного, аксіологічного аспекту розподiлу мовних кодiв та субкодiв; оскiльки цiннiсний вимiр є iнтегральною ознакою “мови культури”, проблеми диглосiї (в даному разi — середньовiчної диглосiї) необхiдно розглядати пiд кутом зору мовно-культурної взаємодiї. Таким чином, питання про кiлькiсть компонентiв мовної ситуацiї захiдноєвропейського середньовiччя, про їх спадкоємнiсть, про характер їх використання (бiлiнгвiзм, полiлiнгвiзм, диглосiю або розподiл функцiональних стилiв) можна вважати похiдними вiд питань мовно-культурної взаємодiї (розподiлу функцiональних стилiв мовлення як засобiв вербалiзацiї наявних у суспiльствi субкультур).
2. Викладенi в п.1 вимоги максимально адекватного опису та аналiзу мовної ситуацiї середнiх вiкiв змушують нас поставити в центр розгляду концепт мовно-культурного простору захiдноєвропейського середньовiччя, який включає вербально-мовний та мовно-культурний компоненти, нерозривно пов'язанi мiж собою. Основними методами дослiдження є: для вербально-мовного компонента мовно-культурного простору — порiвняльно-iсторичний, зiставно-типологiчний та контрастивний; для аналiзу “мови культури” та особливостей її вербалiзацiї, окрiм соцiолiнгвiстичних методiв, застосовувалися методи семiотики, неориторики, культурологiї та фiлософської антропологiї. Добiр матерiалу пiдкорявся вимогам соцiокультурної та соцiолiнгвiстичної репрезентативностi за такими параметрами: по-перше, це репрезентованiсть у текстах на мовному рiвнi основних культурологiчних опозицiй епохи у виглядi або (а) проявiв теоретичної рефлексiї, або (б) стереотипiв цiннiсного характеру, або (в) мовленнєвих автоматизмiв; по-друге, це особливий характер деяких текстiв, перехiдних або (а) мiж латиною й романським узусом, або (б) мiж рiзними субкультурами середньовiчної культури.
3. Змiстом внутрiшнiх трансформацiй захiдноєвропейського мовно-культурного простору пiд час переходу вiд античностi до середньовiччя виявляється змiна способу структурування з горизонтального на вертикальний. Пiд “мовою культури” середнiх вiкiв у найширшому можливому для нас сенсi ми розумiємо вертикально орiєнтовану iєрархiчну проекцiю трансцендентального теоцентризму на весь навколишнiй свiт та на самого носiя даного культурного типу. Хронологiчно цей мовно-культурний тип панує в Захiднiй Європi з V по XV сторiччя. Соцiолiнгвiстичний компонент зазначеної iєрархiчної вертикалi може варiювати в планi кiлькостi й характеру взаємодiї рiвнiв iєрархiї.
4. Двi пiдсистеми, якi спiвiснували на горизонталi всерединi пiзньоантичного мовно-культурного простору до межi IV — V столiть, знаходилися в стосунках взаємної негацiї й, фактично використовуючи одну вербальну мову (латину), становили несумiснi мовно-культурнi компетенцiї з рiзними носіями (суб'єктами). На межi IV — V столiть iнтерiоризацiя протиставлення обох мовно-культурних пiдсистем перетворює їх на двi несумiснi компетенцiї одного й того ж суб'єкта; в планi вербалiзацiї це тягне за собою спроби використовувати “цiцеронiанськi” мовно-стильовi регiстри для оформлення висловлювань у християнськiй культурi. Таку ситуацiю ми визначаємо як внутрiшнiй мовно-культурний бiлiнгвiзм та вербально-мовний монолiнгвiзм.
Надалi, внаслiдок цiннiсних перестановок у культурi кiнця V — початку VII ст., елементи колишнiх двох мовно-культурних пiдсистем перерозподiляються у двох можливих варiантах вертикальної дворiвневої аксiологiчної моделi — церковнiсть “плюс” або “мiнус” латиномовна освiченiсть античного зразка, — мiж двома новоутвореними субкультурами єдиної мовно-культурної системи середньовiчного типу. Кожна з новоутворених субкультур (“пiд-мов культури”, мовно-культурних компетенцiй) виявляє тенденцiю до пошуку окремого суб'єкта, проте носiї “верхньої” (церковної) субкультури усвiдомлюють необхiднiсть комунiкацiї з носiями “нижнiх” мовно-культурних навичок й адаптують свiй мовний узус до “низового” сприйняття — аж до фактичної внутрiшньої руйнацiї “народнолатинського койне” в перiод панування моделi “церковнiсть мiнус латиномовна освiченiсть” протягом VII — VIII ст. У цей перiод пiдсилюється неiзоморфнiсть членування культурологiчного та лiнгвiстичного пiдпросторiв мовнокультурного простору, що виникла на попередньому (V — початок VII ст.) етапi: мова вербальної комунiкацiї у Захiднiй Європi, принаймнi на письмi, лишається єдиною, це — латина, яка аж до VIII сторiччя зберiгає позiрну самоiдентичнiсть, але замiсть нарощування елементiв диглосiї деякий час унiфiкується за “низовим” зразком i перетворюється з “народнолатинського койне” на “латинiзуюче”. Ситуацiю до кiнця VIII ст. можна ха-
рактеризувати як зовнiшню мовно-культурну диглосiю та вербально-мовний монолiнгвiзм iз зародками диглосiї; комунiкацiя у вертикально iєрархiзованому унiверсалiстському європейському просторi за таких умов поступово утруднюється, що тягне за собою усвiдомлення на межi VIII — IX столiть необхiдностi вироблення унiфiкованого “верхнього” мовного регiстру як засобу вербалiзацiї “верхньої” субкультури.
5. “Каролiнгське вiдродження” IX ст. розв'язує проблему унiверсального засобу комунiкацiї, спрямованого з верхнього рiвня мовно-культурної системи до нижнього, i здiйснює мовну реформу, яка призводить до часткового вiдтворення латинського освiтнього канону пiзньоантичного зразка, засвоєного (привласненого) церковною субкультурою разом з iншими фрагментами античної “мови культури”. Паралельно до процесiв “вiдродження” норми, усвiдомлюється особливий статус “нижнього” рiвня системи; таким чином, повернення до боецiєво-iсидорової цiннiсної моделi “церковнiсть плюс латиномовна освiченiсть”, на вiдмiну вiд кiнця V — початку VII ст., у IX ст. та пiзнiше забезпечує досягнення приблизного iзоморфiзму членування культурологiчного та лiнгвiстичного (вербально-мовного) пiдпросторiв мовно-культурного простору, ставлячи у вiдповiднiсть до двох субкультур двi форми їх вербалiзацiї — латинську i “народну” романську (меншою мiрою, германську). Сприймаються ж цi двi форми як два функцiональнi стилi, якими оформлюється комунiкацiя у рiзних сферах, i переклад бiльшостi текстiв з однiєї “пiд-мови” на iншу (з латини на народнi мови та навпаки) не вважається за необхiдний (внутрiшня та зовнiшня мовно-культурна та вербально-мовна диглосiя).
6. На межi XI — XII ст. в рамках упадкованого вiд IX — X ст. iзоморфного дворiвневого вертикально iєрархiзованого мовно-культурного простору, мiж його рiвнями, виробляється континуум регiональних та надрегiональних форм комунiкацiї “народними” мовами, якi на цьому етапi виконують функцiю об'єднання нових мовно-культурних спiльнот значно краще, нiж латина. На противагу зрiлим епiчним формам комунiкацiї, реалiзованим народними мовами, попередня їх пiдготовка у X ст. здiйснювалася латиною; так само у латиномовних формах в XI ст. виробляється “середнiй” складник майбутньої триступеневої мовно-культурної iєрархiї, перехiд до якої буде здiйснено впродовж XII ст. Латиномовна субкультура уможливлює екпериментування з новими формами, якi вже з неї потрапляють в “нижнi” пiдсистеми мовно-культурної системи.
7. Ситуацiя дворiвневого вертикального iзоморфного членування мовно-культурного простору (диглосiї) в обох його пiдпросторах (“мови культури” та мовних компетенцiй як засобiв її вербалiзацiї) пiсля завершення доби епiчної статики (XI ст. — першi десятиліття XII ст.) трансформується у трирiвневу, теж iзоморфну, систему членування обох пiдпросторiв: вербально-мовного (три мови або три функцiональнi стилi, “пiд-мови”, мовнi компетенцiї) та простору “мови культури” з трьома вiдповiдними субкультурами: церковною, куртуазною, “народною”. Вироблення “серединного”, куртуазного складника триступеневої мовно-культурної iєрархiї є основним змiстом переходу вiд раннього до зрiлого середньовiччя протягом XII ст.; тепер уже цей “серединний” складник реалiзується засобами “народних мов”, замiсть латини, яка обслуговувала його зародження на попередньому етапi; проте, використовуванi куртуазiєю “народнi” мовнi засоби не тотожнi засобам вербалiзацiї “народної культури”, що являє собою нижнiй щабель iєрархiчної системи. Розгляд матерiалу рiзних регiонiв Захiдної Європи, датованого XII, XIII та XIV ст., пiдводить нас до висновку про те, що трирiвневе членування мовно-культурного простору, тобто мовно-культурна та вербально-мовна “триглосiя”, як ми умовно називаємо цю ситуацiю, зазнаючи модифiкацiй, зберiгається з XII по XIV сторiччя i є не винятком з диглосiї попереднього етапу, а нормою. Порiвняння з вiзантiйським матерiалом переконує в тому, що зрiле середньовiччя з його чiтко окресленою трирiвневою iєрархiзацiєю мовно-культурного простору є явищем, специфiчним для захiдноєвропейського регiону.
8. “Триглосiя”, триступенева iєрархiя “пiд-мов культури” та вербально-мовних функцiональних стилiв, компетенцiй, якi обслуговують цi “пiд-мови”, має здебiльшого зовнiшнiй характер; кожна субкультура, як правило, має своїх власних носiїв, що не є носiями сусiднiх лiнгвокультурних компетенцiй. Виникнення подiбного до пiзньоантичного мовно-культурного i вербально-мовного горизонтального внутрiшнього бiлiнгвiзму за доби Вiдродження XIV — XVI ст., принаймнi для охопленої цим процесом частини соцiуму, кладе край як середньовiчному трансцендентальному iєрархiзмовi, так i “живiй латинi”, що виступала його складовою частиною.
Основні положення дисертації опубліковано в таких працях:
I. Монографія:
Собуцький М.А. Мовно-культурний простір західноєвропейського середньовіччя. – К.: Інститут історії України НАН України, 1997. – 208 с.
II. Розділи в книгах:
Малые жанры старофранцузской литературы: Куэнси Г. де. Чудеса Богоматери. Бестиарий любви Ришара де Фурниваль с приложением Ответа дамы. Великий Гри-
муар… / Составл., вступ. статьи, пер. со старофранц., лат., итал. и комментарии М.Собуцкого. – К., 1995. – 240 с.
Собуцький М. Вступ // Морен Е. Втрачена парадигма: природа людини. – К., 1995. – С.VI-X.
Собуцький М. До визначення культури // Морен Е. Втрачена парадигма: природа людини. – К., 1995. – C. 191-194.
III. Навчальні програми:
Собуцький М.А. Середньовічна культура зарубіжної Європи: Програма курсу лекцій. – К.: НаУКМА, 1995. – 7 с.
Програма курсу “Латинська мова” для студентів факультету іноземної філології / Упорядник Собуцький М.А. – К.: РВЦ “Київський університет”, 1997. – 12 с.
Собуцький М. Програма курсу “Культура Європи середніх віків” (бакалаврський рівень навчання). – К.: НаУКМА, 1998. – 20 с.
IV. Статті у наукових виданнях:
а) основні
Собуцький М.А. Багаторівнева взаємодія двох підсистем мовної компетенції (латино-романська диглосія: Наварра, XII ст.) // Мова та історія. – 1994. – Вип. 4. – С. 1-4.
Собуцкий М.А. Средневековые притчеобразные нарративы: общечеловеческое знание о структурах возможных событий // Рациональность и семиотика дискурса. Сб. науч. трудов.- К.: Наук. думка, 1994. – С.73-89.
Собуцкий М.А. Самопознание куртуазного повествования: метатекст и метакод // Рациональность и семиотика дискурса. Сб. науч. трудов.- К.: Наук. думка, 1994. – С.89-104.
Собуцький М.А. Все ж таки два чи три? Структура суб’єкта, репертуар субкультур, мовна компетенція середньовіччя // Мова та історія. – 1994. – Вип. 5. – С. 1-3.
Вілкул Т., Собуцький М. “Київські глаголичні листки” та їх латинський прототип (перекладацька праця середньовічного книжника: погляд із сучасності) // Mediaevalia Ucrainica: Ментальність та історія ідей. – 1995. – Т. IV. — С. 5-37.
Собуцький М. Протистояння “латина-романські мови”: кінцева фаза та сумарна періодизація // Мова та історія. – 1995. – Вип. 7. – С. 1-2.
Собуцький М. Графічний аналіз дискурсивної й оповідної ритміки середньовічного тексту // Мова та історія. – 1995. – Вип. 8. – С. 14-15.
Собуцький М. Варіанти впорядкування мовно-культурної функціональної системи перехідного характеру (VI-VIII ст.) // Мова та історія. – 1996. – Вип. 11. – С. 6-7.
Собуцький М. “Мова культури” і позамовна інформативність середньовічних та сучасних текстів // Мова та історія. – 1996. – Вип. 19. – С. 4-5.
Собуцький М. Чи необхідний переклад в мовній ситуації раннього середньовіччя? // Мова та історія. – 1997. – Вип. 29. – С. 7-11.
Звернення (Універсал) від імені Війська Запорозького до іноземних володарів, у якому пояснюються причини розриву з Москвою (жовтень 1658 р.). / Пер. з лат. С.В.Семчинського та М.А.Собуцького. // Пам’ять століть. – 1997. — №3(6) – С. 27-31.
Собуцький М. Мова середньовічної культури: висловлювання, парадигма впізнавання, матриця розпізнавання // Духовна спадщина Київської Русі. Збірник наук. праць за матеріалами міжнар. семінару викладачів східноєвропейських університетів 2-4 липня 1997 р. – Одеса: Маяк, 1997. – Вип. II. – С. 99-106.
Собуцький М. Зміна рівня функціонування перекладного епосу в умовах середньовіччя // Національний університет “Києво-Могилянська академія”. Наукові записки. Культура. – 1997. – Т. 2. – С. 86-90.
Собуцький М. Мовна свідомість і мовно-культурні стереотипи межі VI-VII століть (Ісидорові “Етимології”) // Вісник Київського університету. Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. – 1998. Вип. 6. – С. 160-162.
б) додаткові
Пистрый И.В., Собуцкий М.А. “Слово о полку Игореве” и повествовательные жанры западноевропейского средневековья (социум и личность в структуре эпоса и структуре романа) // “Слово о полку Игореве” и мировоззрение его эпохи. – К.: Наук. думка, 1990. – С. 169-177.
Собуцький М.А. Триєдність вертикальних субкультур Середньовіччя і ренесансна подвійність світосприйняття // Філософська і соціологічна думка. – 1992. — №8. – С.64-69.
Собуцкий М.А. Язык, мышление, миф и мифотворчество (рец. на кн.: Дьяконов И.М. Архаические мифы Востока и Запада. – М.: Наука, 1990. – 247 с.) // Новый круг. – 1993. — №1. – С. 282-285.
Собуцький М.А. Кілька нотаток про бінарне мислення у гуманітарному знанні й у повсякденному житті //Філософська і соціологічна думка. – 1993. — №9-10. – С. 30-47.
Собуцький М.А. Втрачена природа людини: про ранні стадії розвитку мови, культури, міфа і людського нерозум’я // Філософська і соціологічна думка. – 1995. — №5-6. – С.84-89.
Собуцький М. Пролегомени до вивчення культури європейського середньовіччя // Філософська і соціологічна думка. – 1996. — №1-2. – С. 134-158.
Собуцький М. Від античності до середньовіччя: перепланування мовно-культурного простору // Філософська і соціологічна думка. – 1996. — №3-4. – С. 200-232.
Собуцький М. Дві імперії – спільне на особливе (європейський мовно-культурний простір у VII-IX ст.) // Філософська і соціологічна думка. – 1996. — №5-6. – С. 156-189.
Собуцький М. Між “першим” та “другим” середньовіччям. Час епічної статики // Філософська і соціологічна думка. – 1996. — №7-8. – С. 174-200.
V. Тези конференцій:
Собуцький М.А. Контрастивні методи хронологізації ранніх етапів становлення новоєвропейських мов (на романсько-латинському матеріалі) // Проблеми контрастивної лінгвістики. Тези міжвузівської наук. конф. 18-20 травня 1993. – Кіровоград, 1993. – С. 242-243.
Собуцький М.А. Рівні непрямої комунікації в середньовічних наративних текстах // Актуальні проблеми дослідження філософської культури східних слов’ян XI-XVIII ст. Матеріали міжнар. наук. конф., присвяченої 270-літтю від дня народження Г.С.Сковороди. – Полтава, 1993. – С. 38-39.
Собуцкий М.А. Системно-функциональный подход к описанию перехода от синтетизма к аналитизму раннероманского имени // Принципы функционального описания языка. Тезисы всероссийской науч. конф. 18-20 марта 1994. – Екатеринбург, 1994. – Часть 2. – С. 170-171.
Собуцький М. Лінгвокультурологічний підхід до середньовічної латини // Міжнародна наук. конф. пам’яті проф. А.О.Білецького (1911-1985) “Актуальні питання сучасної філології”. – К.: Київський ун-т ім.Т.Шевченка, 1996. – С. 86.
Вилкул Т., Собуцкий М. Смысловые сдвиги в переводе “Киевских глаголических листков” // Славяне и их соседи: Славяне и немцы: Средние века – Новое время. Сб. тезисов 16 конф. Памяти В.Д.Королюка. – М.: Ин-т славяноведения и балканистики, 1997. – С. 17-19.
Собуцький М. Специфіка перекладу в ситуації ранньосередньовічної диглосії // Міжнар. конф. “Переклад на межі XXI століття: історія, теорія, методологія”. Тези доповідей. – К.: Київський ун-т ім. Т.Шевченка, 1997. – С. 75-76.
Soboutsky M. Niveaux de la compйtence linguistique et la reconnaissance consciente de sa structure comme des composants de l’йvolution culturelle occidentale (VIIIe- XIVe siиcles) // La sйmantique des images mйdiйvales: L’approche comparative. – K., 1996. – P. 23.
Собуцький М.А. Мовна ситуація західноєвропейського середньовіччя в аспекті
мовно-культурної взаємодії. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціаль-
ністю 10.02.15 – загальне мовознавство. – Київський університет імені Тараса Шевченка, Київ, 1999.
Дисертацію присвячено аналізові процесів тісної взаємодії двох приблизно ізоморфних функціональних систем: з одного боку, системи вербальної комунікації “латина – народні мови”, з другого боку, культури як семіотичної системи, з її поділом на субкультури. Вперше системи культури та мови описано як єдине ціле (мовно-культурний простір середньовічної Західної Європи). Шляхом порівняння з візантійським матеріалом та з мовною ситуацією, з одного боку, пізньої античності, з іншого – доби Відродження, визначено територіальні та хронологічні рамки існування мовно-культурної аксіологічної вертикалі середніх віків. Встановлено, що в межах тисячолітнього (з V по XV ст.) періоду існування західноєвропейської середньовічної культури з її вертикальною ієрархією субкультур та відповідних мов або “під-мов” вирізняються “перше” (з IV-V ст. по середину XII ст.) і “друге” (з середини XII ст.) середньовіччя – з дворівневою й, відповідно, трирівневою стратифікацією “під-мов культури” (субкультур) та мов, як засобів їх вербалізації. Мови, вживані в такій системі, виступають радше функціональними стилями, впорядкованими на ціннісній вісі “верх-низ”; відповідно, мовна ситуація “першого” (раннього) середньовіччя кваліфікується як диглосія, “другого” (зрілого) середньовіччя - як “триглосія”. Останній термін спеціально створено на позначення специфічної мовно-культурної ситуації, яка існує в Західній Європі з XII по XIV-XV ст. Основні результати дисертації використовуються у викладацькій та видавничій практиці.
Ключові слова: мовна ситуація, функціональний стиль, субкультура, мовно-куль-
турний простір, середньовічна латина, народні мови, диглосія, триглосія, відродження, ієрархізм.
Sobutsky M.A. Linguistic situation of the West European Middle Ages in the aspect of linguo-cultural interaction. – Manuscript.
Thesis for a doctor’s degree in speciality 10.02.15 – general linguistics. – Taras Shevchenko Kyiv University, Kyiv, 1999.
The thesis is devoted to analyzing the processes of close interaction between two approximately isomorphic functional systems: on the one hand, the system of verbal communication “Latin – popular languages” and on the other hand, the system of culture as a semiotic system divided into subcultures. For the first time the system of language and culture has been described as a whole (the linguo-cultural space of Medieval Western Europe). The comparison with some Byzantine material and with the linguistic situation of late antiquity, on the one hand, and with that of Renaissance – on the other, has made the establishment of territorial and chronological limitations of medieval linguo-cultural axiological vertical possible. The internation transformations of the West European linguo-cultural space during the transition from antiquity to Middle Ages consist in changing its main structural dimension from horizontal to vertical (or hierarchic). The “higher” and “lower” subcultures created during this period combine the elements of the language of culture according to the possible models called here clericality “plus” or “minus” Latin antiquity. The domination of the “minus” model in the VIIth and VIIIth centuries leads to the lack of isomorphism in the linguistic and cultural subspaces of the linguo-cultural space, which in its turn necessitates re-establishment of isomorphic dichotomy during the “carolingian renaissance”, i.e. the return to the “plus” model. Inside the thousand-year (from the Vth to XVth century) period of existence of West European medieval culture characterized by its vertical hierarchy of subcultures, it has been shown necessary to discern the “first” (from the IVth-Vth centuries to the middle of the XIIth century) and “second” (after the middle of the XIIth century) middle ages possessing two-level and, correspondingly, three-level stratifications of “sub-languages of culture” (or subcultures) and languages as the means of their verbalization. It should be emphasized that one of the most substantial characteristics of the linguistic situation of the period is an almost complete absence of translations of texts belonging to different subcultures - from Latin to popular languages and vice versa. When such translations appear as an exception, their cultural characteristics change drastically. The languages in use in such a system are represented first of all as functional styles situated on a "high-and-low” evaluation axis, so that the linguistic situation of the “first” (early) middle ages can be defined as diglossia, and that on the “second” (or later) period – as “triglossia”. The latter term has been coined to denote the specific linguo-cultural situation existing in Western Europe from the XIIth to the XIVth-XVth centuries. The main results of the investigation are being used in teaching and editorial practice.
Key words: linguistic situation, functional style, subculture, linguo-cultural space, medieval Latin, popular languages, diglossia, triglossia, renaissance, hierarchism.
Собуцкий М.А. Языковая ситуация западноевропейского средневековья в аспекте языково-культурного взаимодействия. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.02.15 – общее языкознание. – Киевский университет им. Тараса Шевченко. – Киев, 1999.
Диссертация посвящена анализу процессов непосредственного взаимодействия двух приблизительно изоморфных функциональных систем: с одной стороны, системы вербальной коммуникации “латынь – народные языки”, с другой же стороны, культуры как семиотической системы, с ее членением на субкультуры. Система языка и система культуры впервые описываются как единое целое (языково-культурное пространство средневековой Западной Европы). Определяются территориальные (на основании сравнения с византийским материалом) и хронологические (по контрасту с языковой ситуацией, с одной стороны, поздней античности, с другой – эпохи Возрождения) рамки существования языково-культурной оценочной вертикали средних веков. Установлено, что в пределах тысячелетнего (с V по XV вв.) периода существования западноевропейской средневековой культуры, с ее вертикальной иерархией субкультур и соответствующих им языков или подъязыков, вычленяются “первое” (с IV-V вв. по середину XII в.) и “второе” (с середины XII в.) средневековья, характеризуемые соответственно двухуровневой и трехуровневой стратификацией “подъязыков культуры” (субкультур) и языков как средств их вербализации. Языки, используемые в такой системе, выступают в качестве функциональных стилей, расположенных в иерархическом порядке на оси “верх-низ”; соответственно этому, языковая ситуация “первого” (раннего) средневековья определя-ется как диглоссия, “второго” (зрелого) средневековья – как “триглоссия” (авторский термин, созданный для обозначения специфической языково-культурной ситуации в Западной Европе с XII по XIV-XV вв.). Основные результаты диссертации используются в преподавательской и издательской практике.
Ключевые слова: языковая ситуация, функциональный стиль, субкультура, языково-культурное пространство, средневековая латынь, народные языки, диглоссия, триглоссия, возрождение, иерархизм.