Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
Розділ 3 |
КОМПЛЕКСНИЙ ПІДХІД |
3.1. Методологічні основи комплексного
аналізу фінансової стійкості
Вивчення явищ природи і громадського життя неможливе без аналізу. Термін «аналіз» походить від грецького слова analyzis, що в перекладі означає «розділяю», «розчленовую». Отже, аналіз у вузькому розумінні являє собою розчленовування явища або предмета на складові елементи для вивчення їх як частин цілого. Таке розчленовування дає змогу «заглянути усередину» досліджуваного предмета, явища, процесу, зрозуміти його внутрішню сутність, визначити роль кожного елемента в досліджуваному предметі або явищі.
Наприклад, щоб зрозуміти сутність вартості банківських ресурсів, які залучаються, необхідно знати не тільки її складові, а й залежність її від кон’юнктури ринку, виду банківських ресурсів, суми і термінів, на які залучаються ресурси. Чим детальніше буде розкладений на складові досліджуваний предмет (або явище), тим більше буде інформації для прийняття управлінських рішень щодо вироблення політики поведінки банку на фінансовому ринку.
Водночас відзначимо, що явища і процеси, які відбуваються в навколишньому середовищі, неможливо осмислити тільки за допомогою аналізу. Досить часто виникає потреба у використанні інших методів, наприклад синтезу, який виявляє зв’язки і залежності між окремими частинами досліджуваного предмета. Сучасна діалектика виходить із єдності аналізу й синтезу як наукових методів вивчення реальності. Тільки аналіз і синтез у єдності забезпечують наукове вивчення явищ у їх усебічному діалектичному взаємозв’язку.
Таким чином, аналіз у широкому розумінні — це спосіб пізнання предметів і явищ навколишнього середовища, заснований на розчленовуванні цілого на складові і вивченні їх у всьому розмаїтті зв’язків і залежностей.
У зв’язку з істотними змінами на фінансовому ринку України зростає роль і значення аналізу фінансової стійкості як для самого банку, так і для його ділових партнерів, клієнтів, акціонерів банку і держави в цілому. Регулярне проведення банком аналізу своєї діяльності дає змогу йому ефективно управляти активними і пасивними операціями для максимізації прибутку і забезпечення стабільного фінансового стану.
Це особливо важливо в сучасних умовах, коли загострилося суперництво банків і небанківських фінансово-кредитних установ, які виконують різні операції щодо залучення вільних грошових ресурсів підприємств і населення. Такі установи успішно конкурують із банками, здійснюючи суто банківські операції, а також операції, які банки не мають права виконувати відповідно до законодавства (страхування, операції з нерухомістю та ін.) [4].
Кожна наука має свій предмет дослідження, який вона вивчає з відповідною метою властивими їй методами. Визначення предмета має принципове значення для обґрунтування самостійності і відособленості тієї або іншої галузі знань. Усі визначення предмета аналізу банківської діяльності, які найчастіше зустрічаються в літературі, можна згрупувати таким чином: фінансова та інша діяльність комерційного банку; різні процеси і явища, що відбуваються як усередині банку, так і в масштабах економіки в цілому [56; 240].
Зазначимо, що банківський аналіз вивчає не саму фінансову діяльність банку, а її економічні результати. Щоб виділити відношення, властиві тільки банківському аналізу, потрібно виходити із сутності процесів діяльності банку. Процес — це причинно обумовлена зміна подій, явищ, стан об’єкта відповідно до наміченої цілі. Результати економічних процесів, які безпосередньо впливають на діяльність банку, плануються і прогнозуються у відповідних показниках, ураховуються в міру фактичного їх виконання і потім аналізуються. Але результати як наслідок процесів є не предметом аналізу фінансової стійкості, а його об’єктом. Предметом же аналізу є причини утворення і зміни результатів фінансової діяльності. Пізнання причинно-наслідкових зв’язків у діяльності банку дає змогу розкрити сутність економічних явищ і на цій основі дати об’єктивну оцінку досягнутим результатам, виявити резерви підвищення ефективності діяльності банку, обґрунтувати плани й управлінські рішення.
Тільки розкривши причинно-наслідкові зв’язки різних сторін діяльності банку, можна досить швидко розрахувати, як зміняться основні фінансові показники, обґрунтувати будь-яке управлінське рішення, обчислити зміни суми прибутку, економічні нормативи фінансової стійкості у разі зміни кон’юнктури різних ринків. Таким чином, особливістю аналізу фінансової стійкості є дослідження причинно-наслідкових зв’язків економічних явищ і процесів, які прямо або непрямо впливають на діяльність банку.
Методом аналізу фінансової стійкості комерційного банку є комплексне органічно пов’язане дослідження діяльності комерційного банку з використанням статистичних, економіко-матема тичних, облікових та інших способів обробки інформації. Особливостями методу аналізу фінансової стійкості є:
Обумовленість економічних явищ і процесів причинним зв’яз ком потребує від аналізу вивчення факторів, що викликають зміни тих чи інших показників. За допомогою аналізу установлюються найбільш суттєві факторні показники, які впливають на зміни результатів діяльності банку. Виявлення і вимірювання взаємозв’язку між показниками, що аналізуються, забезпечує комплексне, органічно взаємозв’язане дослідження роботи комерційного банку.
Основними об’єктами аналізу фінансової стійкості є такі:
Ця класифікація є узагальненою і в разі необхідності може бути деталізована. Зміст і завдання аналізу фінансової стійкості випливають насамперед із функцій, які він виконує в системі інших прикладних економічних наук. До таких функцій відносять такі:
Таким чином, аналіз фінансової стійкості являє собою систему спеціальних знань, пов’язаних із дослідженням тенденцій усебічного розвитку, науковим обґрунтуванням планів і управлінських рішень, контролем за їх виконанням, оцінкою досягнутих результатів, а також пошуком, вимірюванням і обґрунтуванням резервів підвищення ефективності фінансових показників діяльності банку.
Аналітичне дослідження, його результати і їх використання в банківському менеджменті мають відповідати певним принципам (вимогам), що накладають свій відбиток на це дослідження і повинні обов’язково виконуватися у процесі організації, проведення і практичного використання результатів аналізу фінансової стійкості. Назвемо основні з цих принципів:
1. Урахування специфіки тієї країни, де функціонує банк, зокрема, її законодавства, нормативних вимог центрального банку, основних напрямків грошово-кредитної політики уряду.
2. Науковий характер, тобто аналіз має базуватися на комплексному науковому підході (використання передового досвіду, новітніх методів досліджень та ін.).
3. Комплексність, тобто аналіз повинен охоплювати всі сторони діяльності банку, щоб установити фінансовий стан банку і виробити необхідні заходи для поліпшення його функціонування.
4. Забезпечення системного підходу до аналізу. При цьому кожний досліджуваний об’єкт розглядається як складна динамічна система елементів, певним способом пов’язаних між собою і зовнішнім середовищем. Кожний об’єкт необхідно вивчати з ура хуванням усіх внутрішніх і зовнішніх зв’язків, взаємозалежності і взаємопідпорядкованості його окремих елементів. Наприклад, ана ліз якості активів супроводжується вивченням різних ризиків (кредитних, процентних та ін.), що, у свою чергу, також є об’єк том аналізу фінансової стійкості.
5. Об’єктивність, конкретність, точність, які означають, що аналіз має базуватися на достовірній інформації, а висновки і рекомендації обґрунтовуватися точними аналітичними розрахунками. У зв’язку з цим необхідно постійно удосконалювати організацію обліку, внутрішнього і зовнішнього аудиту, а також методику аналізу для підвищення точності і достовірності його розрахунків.
6. Дійовість, тобто аналіз повинен ефективно впливати на діяльність банку, дозволяючи його керівництву вчасно виявляти недоліки, а також сприяти попередженню виникнення їх у майбутньому. Результати аналізу мають служити для керівництва банку інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з оптимізації функціонування банку.
7. Проведення аналізу за планом і систематично. Для цього необхідно організувати в банку окремий підрозділ (департамент), що безпосередньо здійснює аналіз його діяльності, із чітким розподілом обов’язків серед співробітників.
8. Оперативність. Швидке і своєчасне проведення аналізу дасть змогу керівництву банку приймати правильні управлінські рішення, що відповідають поточній кон’юнктурі фінансового ринку і пріоритетам розвитку банку.
9. Демократизм. Участь в аналізі широкого кола співробітників банку забезпечує істотне підвищення його ефективності, що не тільки позитивно впливає на фінансові показники, а й сприяє згуртованості колективу.
Отже, проведення комплексного аналізу фінансової стійкості на основі перелічених принципів істотно збільшить його ефективність і результати фінансової діяльності.
В економічній літературі аналіз класифікується за різними ознаками [56; 240; 262]. Ці ознаки доцільно використовувати і під час класифікації видів аналізу фінансової стійкості. Виходячи з періодичності проведення аналіз фінансової стійкості може класи фікуватися таким чином: щоденний; щотижневий; місячний; квар тальний; річний.
Залежно від спектра досліджуваних питань аналіз фінансової стійкості підрозділяється так:
За суб’єктами (користувачами) розрізняють аналіз:
За охопленням об’єктів, що досліджуються, аналіз класифікується так:
Залежно від мети і характеру аналізу розрізняють такі його види:
Залежно від об’єкта дослідження аналіз фінансової стійкості банку підрозділяється так:
Макроекономічний аналіз банку як одного з учасників фінансового ринку дає змогу визначити масштабність активно-пасив них операцій і банківського прибутку конкретного банку в загальному обсязі банківської системи країни, а також рівень участі комерційного банку або групи банків у формуванні грошової маси, розподілі банківських послуг, регіональному розподілі кредитних ресурсів. Аналіз масштабності активно-пасивних операцій здійснюється шляхом порівняння масштабів конкретних видів операцій із середніми або абсолютними (максимальними і мінімальними) значеннями аналогічних показників по банківській системі в цілому. Отже, розглянуті питання, на нашу думку, сприятимуть подальшому удосконаленню вивчення методологічних основ аналізу фінансової стійкості сучасного комерційного банку.
3.2. Методичні підходи до аналізу
фінансової стійкості
У вітчизняній економічній літературі поки що немає єдиного підходу до аналізу фінансової стійкості комерційного банку. Немає навіть сталої думки щодо її змісту [316; 320, с. 29]. У цій ситуації особливої актуальності набувають дослідження забезпечення фінансової стійкості банку. Конструктивна роль таких до сліджень полягає у їх спрямуванні на розроблення цілісного підходу до оптимізації управління банком.
У процесі комплексного аналізу фінансової стійкості необхідно використовувати таку методику, яка найбільшою мірою сприятиме його ефективності. Під методикою проведення будь-якого аналізу слід розуміти сукупність способів, правил і заходів щодо найбільш доцільного виконання якої-небудь роботи [231, с. 309]. В аналізі фінансової стійкості методика являє собою сукупність аналітичних способів і правил дослідження діяльності банку, спрямованих на дослідження різних об’єктів аналізу, які допомагають одержати найбільш повну оцінку фінансової стійкості і прибутковості банку, котра враховується його керівництвом у процесі прийняття управлінських рішень щодо вироблення подальшої стратегії розвитку банку.
Під методом у широкому розумінні наука розуміє спосіб дослідження свого предмета. Для проведення комплексного аналізу фінансової стійкості використовуються такі методи:
1. Метод порівняння. Передбачає зіставлення невідомого (досліджуваного) явища, предметів із відомими, вивченими раніше, із метою визначення їхніх спільних рис або відмінностей. За допомогою цього методу визначаються загальне і специфічне в економічних явищах, вивчаються зміни досліджуваних об’єктів, тенденції і закономірності їх розвитку. В аналізі фінансової стійкості порівняння (як основний або допоміжний метод) використовують для вирішення всіх його завдань. Можна виділити такі найбільш типові ситуації, коли використовується порівняння, і цілі, що при цьому досягаються:
2. Метод приведення показників у порівнянний вид. Наприклад, щоб згрупувати усі видані банком кредити, необхідно привести їх суми в порівнянний вид (оскільки банк видає кредити як у національній, так і в іноземній валюті); для цього суми кредитів в іноземній валюті трансформуються в гривневий еквівалент шляхом множення на відповідний валютно-обмінний курс, і тільки після цього підсумовуються усі видані банком кредити (гривневі кредити і гривневі еквіваленти кредитів в іноземній валюті). Цей метод використовується також у разі порівняння фактичних показників із показниками попередніх періодів. Наприклад, в умовах інфляції складно проаналізувати динаміку показників без приведення їх у порівнянний вид. Для цього необхідно фактичне значення якогось вартісного показника розділити на індекс інфляції за даний період, і лише після цього отриманий показник можна порівнювати з показником минулого періоду.
3. Метод використання абсолютних і відносних показників. Абсолютні показники характеризують кількісні розміри наданих кредитів, залучених коштів, капіталу банку та ін., а відносні відбивають співвідношення яких-небудь абсолютних показників. Відносні показники виражаються у формі коефіцієнтів (за базу взято 1) або відсотків (за базу взято 100). До них відносять показники виконання плану, динаміки, структури (питома вага), ефективності та ін. Цей метод є одним із ключових в аналізі банківської стійкості. З його допомогою (через різні коефіцієнти) оці нюються показники ліквідності, платоспроможності, прибутковості банку.
4. Метод групувань дає змогу через систематизацію даних балансу розібратися в сутності аналізованих явищ і процесів. Під час аналізу фінансової стійкості застосовуються угруповання рахунків балансу з погляду виділення власних і залучених коштів, довго- і короткострокових кредитів, термінів активно-пасивних операцій (для розрахунку показників ліквідності), видів доходів, витрат і прибутків. Статті можуть бути згруповані також за ступенем ліквідності, економічної сутності банківських операцій, рівнем прибутковості (за активом) і вартості (за пасивом).
5. Балансовий метод слугує головним способом для визначення співвідношень, пропорцій двох груп взаємозалежних і урівноважених економічних показників, підсумки яких мають бути тотожними. Цей метод допомагає зрозуміти економічний зміст функціонування банку. Правильно розуміючи («читаючи») баланс банку, можна охарактеризувати його поточний фінансовий стан (через показники платоспроможності і ліквідності), а також ефективність активно-пасивних операцій (через показники прибутковості).
6. Графічний метод. Графіки являють собою масштабне зображення показників за допомогою геометричних знаків (ліній, прямокутників, кіл) або умовно художніх фігур і мають велике ілюстративне значення. Завдяки їм досліджуваний матеріал стає зрозумілішим.
7. Метод табличного відображення аналітичних даних. Результати аналізу звичайно подаються у вигляді таблиць. Це найбільш раціональна і зручна для сприйняття форма уявлення аналітичної інформації про досліджувані явища за допомогою цифр, розташованих у певному порядку. Аналітична таблиця являє собою систему суджень, виражених мовою цифр. Вона набагато виразніша і наочніша, ніж словесний текст. Показники в ній розташовуються в більш логічній і послідовній формі порівняно з текстовим викладом, займають менше місця, і пізнавальний ефект досягається набагато швидше. Табличний матеріал дає змогу охопити аналітичні дані в цілому як єдину систему. За допомогою таблиць легше простежуються зв’язки між досліджуваними показниками.
Для проведення комплексного аналізу фінансової стійкості необхідно мати аналітичні матеріали, що дають змогу одержати достовірну, повну і всебічну інформацію про банк (його фінансовий стан і результати діяльності). До такої інформації відносять насамперед баланс банку і звіт про прибутки і збитки.
Баланс комерційного банку — це бухгалтерський баланс, у якому відбивається стан власних, залучених і запозичених коштів банку, їх розміщення в кредитні й інші активні операції. За даними балансу здійснюється контроль за формуванням і розміщенням грошових ресурсів, станом кредитних, розрахункових, касових та інших банківських операцій, включаючи операції з цінни ми паперами. Баланси комерційних банків є головною частиною їхньої звітності. Аналіз балансів дає змогу контролювати ліквідність банків, здійснювати управління фінансовою стійкістю. Керівництво банку, використовуючи звіти інших банків, знайомиться зі станом їхніх справ під час установлення кореспондентсь ких відносин, надання міжбанківських кредитів та ін. Баланси банків будуються за уніфікованою формою. Ступінь деталізації операцій обмежена комерційною таємницею, характерною для практики комерційних банків, що працюють в умовах конкуренції. Звичайно в балансах не виділяються сумнівні і збиткові операції, а також страхові резерви, використовувані для їхнього покриття. Одночасно мають бути забезпечені достовірність і наоч ність балансу, щоб не підірвати конкурентоспроможність банків і зберегти довіру до них.
Банківські баланси являють собою комерційну інформацію і відповідають її основним вимогам: оперативності, конкретності, вагомості. Оперативність банківського балансу виявляється в
його щоденному упорядкуванні. Банківський баланс є джерелом конкретної інформації про наявність коштів і платоспроможність клієнтів банку, про кредитні ресурси та їх розміщення, надійність і стійкість самого банку. У процесі побудови банківських балансів використовують принципи групування операцій за економічно однорідними ознаками, з ліквідністю статей, що знижується за активом і ступенем запитання коштів за пасивом, що зменшується.
Рахунки номенклатури балансу банків підрозділяються на балансові і позабалансові. Балансові рахунки бувають пасивними й активними. Кошти на пасивних рахунках є ресурсами банку для кредитування і здійснення інших банківських операцій. Заборгованість на активних рахунках показує використання (напрямок) цих ресурсів. У пасивних рахунках відбиваються фонди банку, кошти підприємств, організацій і фізичних осіб, доходи державного бюджету, депозити, кошти в розрахунках, прибуток банку, кредиторська заборгованість, інші пасиви і залучені кошти, вклю чаючи суми рефінансування, отримані від інших банків. В активних рахунках ураховуються готівка в касах банку, коротко- і довгострокові кредити, витрати державного бюджету, витрати на капітальні вкладення, дебіторська заборгованість, а також інші активні й відвернені кошти.
На позабалансових рахунках відбивається рух цінностей і документів, що надходять в установи банків на зберігання, інкасо або комісію. Сюди відносять також знаки оплати державного збору, бланки суворої звітності, бланки акцій, акції з доручення і на зберігання, а також інші документи і цінності.
Відмітними рисами балансів комерційних банків є відносно невелика питома вага власних коштів і перевага в пасиві короткострокових ресурсів. Законодавством і нормативними документами передбачається певне співвідношення власних і залучених ресурсів, тому комерційні банки, як правило, підтримують власні кошти на мінімально допустимому рівні [4; 13]. При цьому основним джерелом покриття активних операцій є короткострокові ресурси.
Під час групування статей балансу, беручи до уваги ступінь ліквідності, виділяють такі активи:
З погляду економічної сутності банківських операцій статті балансу групуються в такий спосіб:
Баланси комерційних банків використовують для аналізу й управління діяльністю банківськими установами, визначення показників їхньої ліквідності, управління банківськими ресурсами, аналізу банківського прибутку. У ринкових умовах баланс комер ційного банку є засобом не тільки бухгалтерської звітності, а й комерційної інформації банківського менеджменту, а також своєрідною рекламою для потенційних клієнтів, що прагнуть на професійному рівні розібратися в діяльності банку.
Результати діяльності комерційних банків, усі здійснені витрати й отримані доходи в минулому звітному періоді враховуються в звіті про прибутки і збитки, що відбиває різні види доходів і витрат за операціями банку. У дохідній частині звіту виділяються:
а) відсотки, отримані:
б) доходи і комісія від послуг, наданих клієнтам і банкам на основі кореспондентських відносин;
в) доходи від операцій із цінними паперами, у тому числі:
г) доходи від позареалізаційних операцій (у тому числі від операцій на міжбанківському валютному ринку);
д) інші.
Серед інших доходів, що мають невелику питому вагу в загальній сумі доходів банку, відзначимо відшкодування клієнтами поштових, телеграфних та інших витрат банку; доходи за інкасацію грошового виторгу; пені; отримані штрафи.
До витрат входять:
а) відсотки, сплачені за:
б) комісія, сплачена банкам за кореспондентськими відносинами;
в) витрати за операціями з цінними паперами;
г) витрати на утримання апарату управління:
ґ) інші.
Серед інших відзначимо витрати на проведення маркетингових досліджень і рекламу, амортизаційні відрахування, витрати на охорону, утримання й обслуговування комп’ютерних центрів і устаткування.
Після статей доходів і витрат показується фінансовий результат діяльності банку — балансовий прибуток, що після певного коригування (наприклад, на суму не підлеглих оподатковуванню доходів) «перетворюється» в оподатковуваний податками прибуток. Після відрахування податку з прибутку залишається прибуток до розподілу (чистий прибуток), розміри якого показують фінансовий результат роботи банку за звітний період. Саме чистий прибуток підлягає розподілу в різні фонди (вирішується зборами акціонерів банку).
Для аналізу фінансової стійкості важливим джерелом інформації є також дані рахунків аналітичного обліку, кредитних справ, що дають змогу деталізувати (розшифрувати) певні балансові рахунки (наприклад, визначаючи показники ліквідності, детально аналізуючи кредитний портфель банку з погляду якості виданих позичок).
Для одержання об’єктивних результатів, які сприяють підвищенню ефективності функціонування банку, у комплексному ана лізі фінансової стійкості доцільно виділити такі етапи його проведення:
Комплексний аналіз фінансового стану банку являє собою багатомірне завдання. На рис. 3.1 показана система комплексного аналізу фінансової стійкості сучасного комерційного банку, що включає оцінку фінансово-економічної ситуації в країні, аналіз власних, запозичених і залучених коштів, активів, доходів, витрат і прибутковості, ліквідності і платоспроможності, банківських ризиків, дотримання економічних нормативів, фінансового стану клієнтів банку, інтегровану оцінку фінансової стійкості.
3.3. Методичні основи аналізу
фінансової стійкості
З’ясовуючи фінансову стійкість банку, передусім необхідно оцінити фінансово-економічну ситуацію в країні, яка прямо чи опосередковано впливає на банк (особливо при визначенні політики щодо проведення активно-пасивних операцій), на фінансові результати його діяльності і рівень надійності (ліквідність та платоспроможність).
З моменту отримання Україною незалежності економічну ситуацію в країні можна охарактеризувати як нестабільну і важкопрогнозовану. Більшість макроекономічних показників, які затверджувалися в законах про бюджет на різні роки, не дотриму валися, що призводило до незбалансованості доходів і витрат Державного бюджету. Оскільки надходження до бюджету були недостатніми для фінансування видатків у повному обсязі, відбувалося незаплановане зростання дефіциту бюджету, який покривався переважно шляхом емісії грошей. Серед основних факторів, які впливають на діяльність українських банків, слід відзна чити економічні, політичні, юридичні і соціально-економічні.
Що стосується економічних факторів, то слід відмітити, по-перше, значне падіння ВВП України (за останнє десятиріччя обсяг ВВП скоротився більше ніж на 50%), що відповідно вплинуло на результати діяльності комерційних банків (наприклад, загальний обсяг капіталу всіх банків країни дорівнює обсягу капіталу одного середнього банку ФРН); по-друге, недосконале податкове законодавство спричинило розвиток тіньової економіки, яка за масштабами зрівнялась з офіційною; по-третє, низький рівень припливу іноземного капіталу; по-четверте, наявність протягом тривалого часу від’ємного сальдо в зовнішньо торговельному обороті.
Серед політичних факторів, які безпосередньо впливають на економічну ситуацію в країні, слід відзначити, по-перше, значний рівень корумпованості на різних рівнях державного управління, що стримує ринкові перетворення; по-друге, відсутність політичної злагоди серед основних політичних сил країни.
До юридичних факторів необхідно віднести, насамперед, відсутність стабільної законодавчої бази, що заважає діяльності суб’єктів підприємництва і не сприяє поліпшенню інвестиційного клімату в країні.
До найсуттєвіших соціально-економічних факторів належать: падіння життєвого рівня населення внаслідок погіршення загальної економічної ситуації в країні і недовіра широких верств населення до фінансово-кредитних інституцій.
Усі перелічені фактори негативно впливають на банківську сис тему, яка, незважаючи на ці обставини, залишається найбільш роз винутою сферою економіки України. Оцінка фінансово-економіч ної ситуації в країні допомагає з’ясувати причини змін різних показників діяльності комерційного банку, його фінансової стійкості.
Комплексний підхід до аналізу фінансової стійкості комерційного банку передбачає проведення аналізу власних, залучених і запозичених коштів, активів, доходів, витрат та прибутковості, ліквідності та платоспроможності, додержання економічних нормативів. Послідовно розглянемо ці складові аналізу фінансової стійкості комерційного банку.
Власні кошти утворюють ресурсний потенціал комерційних банків, у зв’язку з чим особливе значення має їх аналіз. Дослідження фінансової стійкості банку передбачає кількісний і якісний аналіз його власних коштів. Кількісний аналіз по-різному впливає на фінансову стійкість і прибутковість банку. Так, збіль шення власних коштів сприяє підвищенню прибутковості банку (оскільки цей вид банківських ресурсів є «безплатним») і поліпшенню його економічних показників (наприклад, достатності капіталу). Крім номінального збільшення банківських ресурсів (та їхніх складових), важливо знати їх реальне збільшення, тобто з урахуванням рівня інфляції і зміни валютного курсу.
Власні кошти, або власний капітал банку — це кошти, що безпосередньо належать банку. Вони мають порівняно невелику питому вагу (близько 10%) у загальному банківському капіталі, але виконують важливі функції: захисну, регулюючу й оперативну. Розглянемо ці функції:
Для оцінювання діяльності сучасного комерційного банку необхідно мати аналітичні матеріали, які б дали змогу отримати правдиву, повну інформацію про банк (його фінансовий стан і результати діяльності). До такої інформації відносять передусім баланс банку і звіт про прибутки та збитки.
Аналіз власних коштів банку починається з якісного аналізу, що дає змогу виділити джерела формування і склад власного капіталу банку. Потім проводиться кількісний аналіз структури власного капіталу, фіксуються зміни його структури за певний період і тенденції розвитку. При цьому порівнюють структуру власного капіталу даного банку з аналогічними показниками інших банків.
Для якісного аналізу власного капіталу важливо знати його структуру (рис. 3.2). При цьому слід розрізняти два види власного капіталу банку: по-перше, капітал як сума усіх його фондів (перший розділ балансу банку); по-друге, капітал розрахований за спеціальною методикою НБУ і який має назву «регулятивний». Регулятивний капітал банку складається із суми основного капіталу (капітал 1-го рівня) і додаткового капіталу (капіталу 2-го рівня).
Рис. 3.2. Структура власних коштів комерційного банку
Розраховуючи загальну суму регулятивного капіталу, необхідно врахувати, що сума додаткового капіталу та субординованого капіталу не може перевищувати розмір основного капіталу.
Основний капітал складається з таких елементів:
1. Фактично сплачений зареєстрований статутний капітал.
2. Розкриті резерви, що створені або збільшені за рахунок нерозподіленого прибутку:
Ці складові частини включаються до капіталу 1-го рівня лише за умови, що вони відповідають таким критеріям: по-перше, відрахування до резервів і фондів здійснено з прибутку після оподаткування або з прибутку до оподаткування, скоригованого на всі потенційні податкові зобов’язання; по-друге, призначення резервів та фондів і рух коштів по цих резервах і фондах окремо розкрито в оприлюднених звітах банку; по-третє, фонди мають бути в розпорядженні банку з метою необмеженого і негайного їх використання для покриття збитків; по-четверте, будь-яке покриття збитків за рахунок резервів та фондів проводиться лише через рахунок прибутків та збитків.
3. Загальний розмір основного капіталу визначається з урахуванням розміру очікуваних (можливих) збитків за невиконаними зобов’язаннями контрагентів та зменшується на суму:
Додатковий капітал складається з таких елементів:
1. Резерви під стандартну заборгованість інших банків.
2. Резерви під стандартну заборгованість клієнтів за кредитними операціями банків.
3. Результат переоцінки статутного капіталу з урахуванням індексу девальвації чи ревальвації гривні.
4. Результат переоцінки основних засобів.
5. Прибуток поточного року.
6. Субординований борг, що зараховується до капіталу (субор динований капітал) [13].
До субординованого капіталу належать кошти, залучені як в національній, так і в іноземній валюті, на умовах субординованого боргу на підставі угоди на строк не менше п’яти років, зі щорічним зменшенням розміру цих коштів на 20% від їх первинного розміру протягом п’яти останніх років угоди. Якщо ці кошти залучені в іноземній валюті, то вони перераховуються у гривні за курсом Національного банку України на дату укладення угоди. Розмір субординованого капіталу не може перевищувати 50% розміру основного капіталу.
Кошти, залучені на умовах субординованого боргу, можуть включатися до капіталу банку після отримання дозволу Національного банку в разі, якщо вони відповідають таким критеріям:
Для визначення розміру регулятивного капіталу банку загальний розмір капіталу 1-го і 2-го рівнів додатково зменшується на балансову вартість таких активів:
Важливою складовою основного капіталу банку є статутний фонд. Він формується як за рахунок коштів шляхом емісії акцій, так і за рахунок внесків у вигляді матеріальних і нематеріальних активів, а також цінних паперів третіх осіб (це не характерно для українських банків, тому що законодавчо внески акціонерів можливі тільки у вигляді грошових коштів). За нашими оцінками, у зарубіжних банках 70% статутного капіталу становить частка матеріальних активів. Це негативно позначається на рівні платоспроможності і ліквідності банку, скорочує його ресурсну базу.
Статутний фонд формується за рахунок емісії простих і привілейованих акцій (останні, як правило, не перевищують 10%). Банки розміщують свої акції на фондовому ринку, отримуючи додатковий прибуток. З огляду на нестабільну економічну ситуацію в Україні і нерозвиненість фондового ринку, нарощування статутного капіталу шляхом випуску і розміщення нових акцій для банків є досить проблематичним. Крім того, такий спосіб мобілізації грошових ресурсів є дорогим і не завжди прийнятним через утрату контрольного пакета акцій. Величина статутного фонду важлива також для іноземних ділових партнерів (наприклад, для ЄБРР), які, вибираючи банк для здійснення інвестиційної діяльності в Україні (шляхом відкриття кредитних ліній) звертають увагу на його фінансову стійкість. Статутний фонд у даному разі є гарантом стійкості банку, оскільки, як і резервний фонд, являє собою найбільш стабільну частину власних коштів.
У складі основного капіталу, як ми вже зазначали, головну роль відіграє статутний капітал банку, який формується з акціонерного або приватного капіталу під час організації нового банку за рахунок внесків засновників чи випуску і реалізації акцій. Засновники визначають розмір статутного фонду, однак він не може бути меншим від мінімального роз міру, встановленого Національним банком України.
НБУ встановлює мінімальний розмір статутного фонду тільки на час створення та реєстрації комерційного банку. Він не може бути меншим за суму, еквівалентну:
НБУ має право встановлювати для окремих банків мінімальний розмір статутного фонду залежно від їх спеціалізації.
Емісійна різниця (балансовий рахунок 5010) — це перевищення ціни придбання (ринкової вартості) акцій банку над номінальною вартістю при їх купівлі новими акціонерами (звичайно акціонери банку попередньої емісії мають пільги на придбання акцій наступної емісії за номінальною вартістю). Водночас на ринкову вартість впливає ринкова привабливість акцій банку для потенційних акціонерів, що, як правило, мають на меті:
Резерви банку формуються за рахунок прибутку і включають резерви за позичками, резерви під знецінювання цінних паперів та ін. Резервний фонд (балансовий рахунок 5021), як і статутний, є стабільною частиною власних коштів (тобто його можна використовувати тільки на погашення збитків). Формування резервного фонду обумовлюється в установчому договорі.
Резерви на покриття кредитних ризиків (балансовий рахунок 2400) формуються за рахунок витратної частини. Залежать вони від того, до яких категорій ризику відносяться кредити, що видаються.
Нерозподілений прибуток — це прибуток, що залишається в розпорядженні банку (ним розпоряджаються збори акціонерів і керівництво банку).
У заходах, спрямованих на зміцнення банківської діяльності слід враховувати співвідношення активів і акціонерного капіталу банку, яке визначає показник мультиплікатора акціонерного капіталу (МАК):
.
Звідси випливає, що чим більше значення цього показника, тим більший рівень банківських ризиків і вірогідність втрат комерційного банку. Це негативно позначиться на його фінансовому стані. Власний капітал відіграє важливу роль у забезпеченні фінансової стійкості банку і є основою нарощування його активних операцій.
Для проведення активних операцій банк формує банківські ресурси (сукупність залучених і запозичених коштів, які належать постачальнику ресурсів), від кількісної, особливо якісної структури яких залежать якісні показники ефективності його діяльності, фінансова стійкість і надійність банківської установи.
Залучені кошти посідають важливе місце в структурі банківських ресурсів. У світовій банківській практиці всі залучені кошти за способом їх акумуляції ділять на депозити та інші залучені кошти. Основну частину залучених коштів комерційних банків становлять депозити. Залучені кошти — це тимчасово вільні кошти фізичних і юридичних осіб, які мобілізовані банком за відповідну плату, на певних умовах і на певний термін чи до запитання. Запропонована нами структура залучених коштів наведена на рис. 3.3.
Аналіз залучених коштів повинен починатися з порівняльного аналізу даних за клієнтами і за строками. Використовуються дані синтетичного й аналітичного обліку. Через зіставлення структури залучених коштів банків-конкурентів проводиться порівняльний аналіз у динаміці. Потім за допомогою кількісного аналізу структури залучених коштів визначається питома вага кожної підгрупи або кількох підгруп у загальній сумі коштів. У результаті такого аналізу виявляється роль кожного економічного контрагента у формуванні залучених коштів банку (детальний аналіз проводиться на основі даних аналітичного обліку). Для аналізу залучених коштів для банків України рекомендується таке групування коштів клієнтів за строками на рахунках:
Структуру залучених коштів варто проаналізувати також із погляду їхнього розміру. На думку фахівців, частка великих депозитів характеризує стабільність ресурсної бази, оскільки вплив дострокового вилучення депозиту на ресурсну базу зростає зі збільшенням його розмірів [240, с. 70—71]. Підвищення частки великих депозитів знижує стабільність ресурсної бази банку.
Залучені кошти за ступенем ліквідності підрозділяються на такі групи:
Збільшення частки термінових депозитів поліпшує ліквідність банку й меншою мірою сприяє підвищенню його прибутковості. Збільшення ж частки депозитів до запитання веде до зворотних результатів. Особливу увагу потрібно звернути на депозити до запитання, які є найдешевшим видом ресурсів, але надмірна частка їх у загальній масі банківських ресурсів зумовлює зниження ліквідності банку. За нашими розрахунками, ця частка не повинна перевищувати 30% суми всіх залучених коштів.
Збільшення частки депозитів юридичних і фізичних осіб сприяє здешевленню ресурсної бази банку і підвищенню прибутковості банківських операцій. На основі аналізу структури ресурсної бази можна оцінити значущість кожного джерела залучених коштів, а також їх динаміку. Отримана інформація дає змогу зробити висновки щодо політики банку: збільшуючи обсяги своїх операцій, банк проводить агресивну політику або додержується політики помірного зростання.
Вище зазначалося, що залучені кошти можна поділити за способом їх акумулювання на депозити та інші залучені кошти. До інших залучених коштів ми відносимо ресурси, які банк отримує у вигляді позики або шляхом продажу на грошовому ринку власних боргових зобов’язань, а також кореспондентські рахунки банків, міжбанківські кредити, кошти інвесторів вкладені в боргові зобов’язання банку. Адже запозичені кошти — це грошові кошти кредиторів та інвесторів, мобілізовані банками на певних умовах на міжбанківському та фондовому ринках. Їх структура наведена на рис. 3.4. На наш погляд, вона є найбільш повною і вбирає в себе складові запозичених коштів сучасного комерційного банку.
Одним із джерел банківських ресурсів, які належать до запозичених коштів, є кошти інвесторів, укладені в довготермінові незабезпечені боргові зобов’язання банку. Згідно з чинним законодавством банки можуть емітувати цінні папери (облігації, сертифікати) тільки після повної сплати заявленого статутного фонду і в обсязі, що не перевищує 25% його розміру [3]. Якщо ж у складі запозичених коштів переважають міжбанківські кредити як один із найдорожчих видів ресурсів, то це призведе до залежності банку від ситуації на грошовому ринку. Тому, за нашими розрахунками, частка міжбанківських кредитів у ресурсній базі банку не повинна перевищувати 20%.
Аналіз структури залучених та запозичених коштів завершується визначенням темпів збільшення їхньої загальної суми й окремих її складових. Порівняння отриманих даних із темпами збільшення даних коштів у банків-конкурентів за той самий період дає змогу зробити висновок про масштаби розширення діяльності банку на ринку грошових ресурсів.
Основними видами залучених коштів в Україні є депозити юридичних і фізичних осіб, а також міжбанківські кредити. Така структура залучених коштів ефективна з погляду прибутковості банку, оскільки чим більше «дешевих» ресурсів, тим вищий рівень прибутку. Це також свідчить про ефективність політики комерційних банків щодо формування залучених коштів, що позитивно позначиться на рівні їх фінансової стійкості.
Аналіз структури активних операцій комерційного банку є аналізом напрямів використання його ресурсів. Актив і пасив банку характеризують одні й ті самі кошти (пасив відображає джерела коштів, а актив — напрямки їх використання). Здійснюючи кредитно-інвестиційну політику, банки направляють зусилля на досягнення таких цілей:
Аналіз активів комерційного банку передбачає аналіз структури його активних операцій і оцінку економічної доцільності та ризикованості окремих операцій. Відзначимо, що структура і якість активів банку обумовлюють його ліквідність і платоспроможність. Основні напрямки розміщення коштів:
Аналізуючи напрямки використання коштів, відзначають зміни протягом досліджуваного інтервалу часу, а також порівнюють отриману інформацію з аналогічними даними інших банків. Одним з основних етапів аналізу структури активів є їх кількісний аналіз на підставі даних балансу банку й аналітичного обліку. При цьому визначають питому вагу різних статей активу балансу і їхню значущість для банку. Важливим є поділ активів на такі, що приносять і не приносять дохід.
Кредити аналізують за термінами, а позичальників класифікують за галузями й організаційно-правовими формами. При цьо му необхідно проаналізувати прострочену заборгованість і причини її появи. Кошти на позичкових рахунках класифікуються у такий спосіб:
На основі наведеної класифікації можна оцінити заплановані строки повернення виданих кредитів. Ці дані можуть бути покладені в основу розрахунку відносних показників, що характеризують питому вагу кредитів різної строковості в загальному обсязі наданих кредитів, забезпечених і незабезпечених кредитів у їхньому загальному обсязі, прострочених кредитів у загальному обсязі кредитів різної строковості тощо.
Щоб оцінити кредитну політику банку, необхідно знати частку виданих позичок у всіх залучених банком коштах. За нашими розрахунками, оптимальною є частка 65—75% .
Важливим етапом аналізу активних операцій є оцінка їхньої ризикованості. При цьому з’ясовується достатність створених банком резервів, а також оцінюються методи управління активними операціями. З цією метою класифікують активи банку з погляду ступеня ризику. При цьому окремим категоріям і групам активів привласнюються відповідні поправочні коефіцієнти. Основою даної класифікації є групування активів, передбачене Інструкцією НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» [13].
Під кредитним ризиком звичайно розуміють ризик невиконання позичальником умов кредитного договору, тобто неповернення основної суми боргу і відсотків за ним у встановлені договором терміни. На розміри кредитного ризику в нашій країні впливають як макро-, так і мікроекономічні чинники. В останні роки ступінь кредитного ризику для українських комерційних банків різко зріс. Найважливішими мікроекономічними чинниками, що вплинули на рівень кредитних й інших ризиків банківської діяльності в Україні, є: високий рівень економічного ризику як наслідок економічної, політичної і соціальної кризи в країні; значення кредитних операцій як одного з найважливіших видів діяльності українських банків і основного джерела їхнього прибутку; проведення НБУ жорсткої політики фінансової стабілізації, заснованої на монетарних принципах обмеження грошової маси і скорочення державних витрат, що призвело до небувалого спаду виробництва, взаємних неплатежів суб’єктів економіки і, природно, до збільшення неповернення банківських позичок.
Крім аналізу динаміки зростання кредитних вкладень комерційного банку, необхідний також їх якісний аналіз, що передбачає детальний розгляд кожного кредитного договору, об’єкта кре дитування, термінів, сум, можливих ризиків, забезпечення кредиту та ін. Аналіз цієї інформації дає змогу зробити висновок про якість кредитного портфеля. Знаючи його структуру за категоріями якості кредиту і визначаючи статистичним шляхом середній відсоток проблемних, прострочених і безнадійних позичок за кожною категорією, банк може вжити заходів, які спрямовані на зниження втрат за кредитними операціями. Це можуть бути заходи з метою зниження кредитного ризику за кожною конкретною позичкою і за позичками на рівні кредитного портфеля банку в цілому. Банки щомісяця дають звіти про кредитний портфель за формою 301. Аналогічно аналізується портфель цінних паперів, коли робиться акцент не тільки на кількісний, а й на якісний аналіз.
Структура і якість активів значною мірою обумовлюють ліквідність і платоспроможність банку, а врешті-решт — і його фінансову стійкість. Використання банківських ресурсів залежить від особливостей конкретного банку і визначається ними. Тому для визначення головних напрямів діяльності комерційного банку необхідно розглядати структуру активної частини його балансу. Для забезпечення банківської діяльності банки повинні систематично й об’єк тивно визначати свої сумнівні активи та своєчасно створювати відповідні мінімальні резерви для покриття можливих збитків.
Аналіз фінансових результатів діяльності комерційного банку передбачає аналіз доходів і витрат банку, прибутковості (рентабельності). Доходи банку — це загальна сума коштів, отриманих від проведення активних операцій. Валові доходи банку підрозділяються на процентні і непроцентні. До процентних доходів банку відносять:
До непроцентних доходів банку належать:
Аналіз банківських доходів передбачає визначення питомої ваги окремого виду доходів у їхній загальній сумі або групі доходів. Потім необхідно проаналізувати зміну дохідних статей за певний період, вивчити структуру доходів банку. Для оцінки середнього рівня дохідності кредитних операцій застосовуються відносні показники:
Аналіз наведених показників у динаміці дає змогу визначити, за рахунок яких кредитних операцій зросли процентні доходи.
Ефективність використання банком некредитних джерел одер жання прибутків оцінюється за допомогою аналізу непроцентних доходів. До них насамперед відносять доходи від інвестиційної діяльності і валютних операцій. Розмір доходів даного виду залежить від розміру і структури портфеля інвестицій, дохідності різних видів цінних паперів, а також від прибутковості валютних операцій (прибутковість банку від валютних операцій визначається як відношення сумарного доходу за даним видом угод за період до загального обсягу угод). До інших доходів належать комісійні, що можуть нараховуватися у відсотках від суми кожної операції, проведеної на рахунку клієнта, або у твердій сумі, що сплачується періодично.
Аналізуючи дохідну частину, необхідно виявити, яка питома вага в ній операційних доходів. Їх частка повинна наближатися до 100%, а темп приросту має бути рівномірним. У разі зменшення приросту цих доходів загальне їх збільшення може бути забезпечене за рахунок інших видів доходів банку.
Зіставлення отриманих даних із даними інших банків дає змогу виявити, чи є існуюча ситуація з доходами особливістю даного банку чи вона характерна для всієї банківської системи країни.
Валові витрати підрозділяються на процентні і непроцентні. Процентні витрати включають відсотки, сплачені за:
Непроцентні витрати містять:
Аналізуючи витрати комерційного банку, необхідно проаналізувати в динаміці абсолютні й відносні розміри витрат (у цілому і за групами витрат), виділити основні причини зміни їхнього рівня, щоб прийняти необхідні управлінські рішення для зниження витрат банку.
Основним показником ефективності роботи банку є прибуток. З метою визначення цього показника проводяться кількісний і якісний аналізи прибутковості за певний період. Виділяють такі фактори, які впливають на рівень прибутковості банку: співвідношення темпів зростання (зниження) доходів і витрат банку, середня дохідність окремих активних операцій банку, питома вага працюючих активів (тих, що приносять дохід), рух відсоткових ставок за активними і пасивними операціями банку, структура активів, які приносять дохід, структура кредитного портфеля, частка ризикованих активних операцій в загальних активах, прибутковість окремих видів активних операцій. Відомо, що різниця між доходами і витратами банку становить його валовий прибуток, цей показник характеризує ефективність діяльності банку. Прибуток, що підлягає розподілу (прибуток після оподатковування), становить інтерес для акціонерів комерційного банку.
Одним з основних прийомів оцінки рівня прибутковості комерційного банку є аналіз системи фінансових коефіцієнтів. Цей аналіз передбачає:
У банківській практиці застосовуються різні показники прибутковості (рентабельності) банку. Найбільш широко використовуються такі:
.
оптимальне значення цього коефіцієнта дорівнює 1%. Він може використовуватись як коефіцієнт для оцінки діяльності керівництва банку.
.
оптимальне значення цього коефіцієнта дорівнює 15%.
Цей коефіцієнт повинен враховувати тільки процентні активи та процентні пасиви. Таким чином, виключається вплив безпроцентних депозитів до запитання та невиконаних вимог резервування на отримані чисті процентні доходи, а також вплив процентних ставок на прибуток банку, що дає більш глибоке розу міння джерел прибутку банку. оптимальне значення цього коефіцієнта дорівнює 1,25%.
оптимальне значення цього коефіцієнта дорівнює 4,5%. Він визначає здатність банку одержувати прибуток.
Оптимальне значення цього коефіцієнта дорівнює 1%. Він показує залежність банку від непроцентних доходів (збільшення коефіцієнта свідчить про рівень диверсифікації).
Цей коефіцієнт відрізняється від коефіцієнта «дохід на активи» на величину непроцентних операційних витрат, сплачених податків та непередбаченого доходу (збитку).
Посередницька маржа визначається як різниця між вартістю залучення коштів та доходом за дохідними активами з урахуванням доходів від відповідних комісійних та зборів. оптимальне значення цього коефіцієнта дорівнює 6,5%. Аналіз витрат на посередництво полягає в розкладанні непроцентних витрат на групи, що здійснюється шляхом оцінки кожної статті непроцентних витрат як відсотка загальних середніх активів. Загальний обсяг коштів, що йдуть на посередництво у вигляді відсотка до загальних середніх активів, є також показником ефективності діяльності банку.
«Мертва точка» дохідності дає змогу визначити мінімальний розрив у відсоткових ставках за активними і пасивними операціями, який покриває загальні витрати банку, але не приносить доходу. Вона встановлює мінімальний рівень дохідності, який необхідно витримувати банку під час проведення активних опера цій для покриття його загальних витрат.
Одним із показників, який використовується для оцінки результативності політики банку, є коефіцієнт продуктивності праці (Кпр):
.
Критеріальний рівень даного коефіцієнта становить біля 60%. Якщо банком управляють добре, те цей коефіцієнт знижується приблизно до 55%. Але зменшувати його до цього рівня вже небезпечно, тому що значну частку в чисельнику формули має заробітна плата банківських працівників, зниження якої призведе до втрати банком частини працівників, а слідом за цим і частки ринку [240, с. 156].
Оскільки заробітна плата є найважливішою складовою витрат банку, то продуктивність праці працівників свідчить про ефективність його роботи. Економія на заробітній платі через її скорочення (або через скорочення чисельності персоналу) може спричинити зниження якості і мотивації в роботі, а отже, й зниження ефективності роботи банку. У банківській практиці застосовуються такі показники ефективності діяльності працівників банку:
Цими показниками вимірюється окупність витрат на утримання персоналу. Вони дають змогу порівнювати рівні ефективності діяльності персоналу різних банків.
Є й інші показники ефективності діяльності банку, що допомагають деталізувати досліджуваний об’єкт аналізу.
При цьому ефективність діяльності банку слід оцінювати не тільки з точки зору її прибутковості, а й з позицій оптимального (стабільного) зростання. Тому планування діяльності банку повинно передбачати проведення аналізу його оптимального зростання, і передусім аналізу зростання активів. Параметри, що впливають на зростання активів, такі: 1) рівень планування діяльності комерційного банку, 2) здатність банку нарощувати свій капітал; 3) рівень ризику; 4) направленість дивідендної політики (рис. 3.5). Виділені параметри оптимального (стабільного) зростання дають змогу здійснити їх формалізацію та запропонувати відповідну модель для визначення й оцінки зростання банку, його активів.
Рівень планування обирається відповідно до існуючої системи планування в банку, яка передбачає стратегічний і оперативний, або фінансовий, рівень.
Рис. 3.5. Основні параметри оптимального
зростання комерційного банку
Для оцінки здатності банку нарощувати власний капітал необхідно проводити аналіз показника (ROA), який визначається так:
,
де Мпр — маржа прибутку, яка розраховується як відношення чистого прибутку до процентного доходу;
Да — дохідність активів, яка розраховується як відношення процентного доходу до суми активів.
Рівень ризику визначається за допомогою обчислення показника фінансового левереджу, що планується:
,
де А — активи банку;
Ка — сума акціонерного капіталу.
Направленість дивідендної політики обумовлюється запланованим рівнем дивідендів за акціями балансу. Для оцінки цієї політики слід використовувати показник виплати дивідендів (Pd), який визначається відношенням загальної суми дивідендів до суми доходів банку.
На основі визначених параметрів модель оптимального зростання комерційного банку матиме такий вигляд:
Зростання активів = ROA·(1 – Pd)·L.
Використання запропонованої моделі дає змогу збільшувати активи банку за рахунок внутрішніх резервів з метою досягнення банком динамічного стану фінансової стійкості і вирішення дилеми «прибуток — ризик». Спочатку ця модель може бути використана для обґрунтування можливостей зростання банку, а в подальшому – для аналізу показника зростання активів і здійснення контролю за його відхиленням від запланованого рівня.
Розрахунок великої кількості показників прибутковості дає змогу виявити сформовані тенденції в зміні показників ефективності і слугує необхідною інформацією для прийняття управлінських рішень щодо усунення негативних явищ.
Термін «ліквідність» у буквальному значенні означає легкість реалізації, продажу, перетворення матеріальних цінностей у кошти. Активи банку за ступенем їхньої ліквідності поділяються на три групи:
1) ліквідні кошти, що можна реалізувати негайно, або першокласні ліквідні кошти (каса, кошти на кореспондентському рахунку, першокласні векселі й державні цінні папери);
2) ліквідні кошти в розпорядженні банку, що можуть бути перетворені в кошти (кредити й інші платежі банку з термінами виконання 30 днів, умовно реалізовані цінні папери, цінності, включаючи і нематеріальні активи);
3) неліквідні активи (прострочені кредити і ненадійні борги, будинки і спорудження, що належать банку).
Баланс вважається ліквідним, якщо його стан за рахунок швидкої реалізації коштів за активом дає змогу покривати термінові зобов’язання за пасивом. Можливість швидкого перетворення активів банку в грошову форму для виконання його зобо в’язань визначається низкою чинників, серед яких визначальним є відповідність термінів розміщення коштів термінам залучення ресурсів. Інакше кажучи, який пасив за терміном, таким має бути й актив. У цьому разі забезпечується рівновага в балансі між сумою і терміном вивільнення коштів за активом та сумою і терміном майбутнього платежу за зобов’язаннями банку. Таким чином, на ліквідність балансу банку впливає структура його акти вів: чим більша частка першокласних ліквідних коштів у загальній сумі активів, тим вища ліквідність банку.
Ліквідність балансу банку оцінюється за допомогою розрахунку спеціальних показників — коефіцієнтів ліквідності [13]. Ліквідність — найважливіша якісна характеристика діяльності банку, що свідчить про його фінансову стійкість, надійність і ста більність. Для забезпечення ліквідності банку необхідно сформувати таку структуру балансу, за якої активи зможуть вчасно перетворюватися в кошти, не втрачаючи своєї вартості, у міру платежів за пасивами. У цьому випадку мета аналізу банківської діяльності — дати керівництву комерційного банку інформацію про його поточну ліквідність (а також про сформовану тенденцію) для оперативного втручання у разі погіршення показників ліквідності.
Отже, ліквідність — це спроможність банку забезпечити своєчасне виконання своїх грошових зобов’язань. Вона визначається збалансованістю між термінами та сумами погашення активів і термінами і сумами виконання зобов’язань банку.
В Україні широко застосовуються різні методи державного регулювання ліквідності комерційних банків, що полягають як у встановленні НБУ різних норм і обмежень, що стосуються діяльності комерційних банків, так і в існуючій системі оподатковування їхньої діяльності. У цьому зв’язку можна виділити ряд принципових моментів, що безпосередньо впливають на ліквідність комерційного банку.
По-перше, на комерційні банки впливають наслідки рестрикційної політики НБУ, проведеної в межах монетарної політики. Наприклад, установлення високої облікової процентної ставки, збільшення норм обов’язкового резервування і мінімального статутного фонду, введення певних економічних нормативів, які безпосередньо впливають на структуру й ефективність активних і пасивних операцій комерційних банків.
По-друге, на ліквідність банків впливає фіскальна політика держави в банківській сфері. Норми ліквідності звичайно встановлюються у формі відношення різних статей активів балансу до всієї суми або до певної групи пасивів. Найчастіше використовуються коефіцієнти, що дають кількісне співвідношення ряду статей активу і пасиву з однаковою терміновістю погашення:
.
Залежно від цілей аналізу коефіцієнт ліквідності можна деталізувати за термінами. При цьому можна виділити такі показники ліквідності:
Ліквідність банку лежить в основі його платоспроможності — спроможності вчасно і сповна виконувати свої платіжні зобов’язання. Загальний резерв ліквідності комерційного банку залежить від норми обов’язкового резерву залучених коштів, установленої НБУ, і рівня резерву ліквідності, визначеного банком самостійно відповідно до потреб своїх клієнтів і самого банку в коштах. Кожний комерційний банк прагне створити мінімальний резерв ліквідних коштів і забезпечити максимальний кредитний потенціал виходячи зі своєї ліквідності, фінансової стійкості і прибутковості.
Розглянемо ситуації «платоспроможність—неліквідність» і «неплатоспроможність—ліквідність». Банк може не повернути кошти у встановлений строк у разі тимчасових ускладнень із ліквідністю, а після надходження грошей та поповнення кореспондентського рахунку його ліквідність відновлюється і банк у змозі виконати свої платіжні зобов’язання. У зв’язку з тим, що зобов’язання, як правило, зростають швидше, ніж активи, ситуація «платоспроможність—неліквідність» не може тривати довго, бо це може призвести до втрати довіри з боку кредиторів та вкладників і спровокувати масовий відплив грошових коштів.
Ситуація «неплатоспроможність — ліквідність» виникає, коли банк, підтримуючи ліквідність, залучає нові грошові кошти у дедалі більших обсягах. Це призводить до створення так званої «фінансової піраміди», яка є ліквідною, але неплатоспроможною (якщо не надходять нові грошові кошти, вона стає також неліквідною). Неплатоспроможність «фінансової піраміди» виявляється у її неспроможності своєчасно виконувати фінансові зобов’язан ня за відсутності нових надходжень грошових коштів.
Показник платоспроможності є одним із важливих індикаторів банківської діяльності комерційного банку. Згідно з інструкцією НБУ «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» він визначається як відношення капіталу банку до сумарних активів, зважених за ступенем ризику [13]. Вважається, що його значення не повинно бути нижче ніж 8%. Слід ураховувати, що надмірно високе співвідношення означає нездатність фінансових менеджерів використовувати наявні можливості для розвитку банку і максимізації прибутку (це може призвести до зниження його фінансової стійкості).
Водночас треба відзначити, що чим менше це співвідношення, тим вищим є прибуток на капітал. Тому комерційні банки намагаються знижувати значення показника платоспроможності. Але чим нижчий цей показник, тим більша вразливість банку щодо можливих збитків, а це, у свою чергу, відбивається на фінансовій стійкості і надійності банківської установи.
Здійснюючи свої операції, комерційні банки мусять дотримуватись певних економічних нормативів, що дає змогу уникати надмірних ризиків у різних напрямах банківської діяльності. Згідно з Законом України «Про банки і банківську діяльність» контроль за дотриманням економічних нормативів покладено на НБУ 4. Національним банком розроблена і доведена комерційним банкам для керівництва в їхній поточній діяльності інструкція «Про порядок регулювання діяльності банків в Україні» 13. Перехід банків України на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку і звітності, а також запровадження цієї інструкції, спрямованої на підтримку фінансової стійкості банків через дотримання ними економічних нормативів, забезпечує «прозорість» банківської системи України.
За допомогою економічних нормативів регулюються:
Розрахунок економічних нормативів банки (юридичні особи) проводять на підставі щоденних балансів 13. Щоденно банки розраховують нормативи максимального розміру кредитного ризику на одного контрагента, великих кредитних ризиків, максимального розміру кредитів, гарантій та поручительств, наданих одному інсайдеру і наданих усім інсайдерам.
За формулою середньоарифметичної величини за місяць розраховуються нормативи адекватності регулятивного капіталу, адекватності основного капіталу, ліквідності, інвестування в цінні папери окремо за кожною установою, загальної суми інвестування, ризику загальної відкритої (довгої/короткої) валютної позиції банку.
Значення нормативів залежать переважно від розміру власних коштів, від співвідношення їх та залучених коштів (чим воно більше, тим кращими будуть показники ліквідності, платоспроможності, достатності капіталу та ін.) Однак необхідно відзначити, що надто високі економічні показники можуть свідчити про значні резерви у проведенні активно-пасивних операцій, які можуть бути використані для отримання додаткового прибутку. Тому метою аналізу додержання банком економічних нормативів є не тільки фіксація становища, а й виявлення існуючих резервів для нарощування обсягів банківських операцій. У зв’язку з цим аналіз додержання економічних нормативів має здійснюватися за такими напрямками: порівняння фактичних значень з нормативними; розгляд динаміки зміни показників, що аналізуються; виявлення причин зміни показників.
Інші складові фінансової стійкості будуть нами проаналізовані в наступних розділах.
74