Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Виникнення і розквіт духовного красномовства в IV в.
Середньовіччі - це тисячолітній період історії європейської культури між античністю і Відродженням. ">Средними", тобто. "серединними", "проміжними", їх назвали мислителі епохи Відродження, які вважали, що після падіння Римська імперія настала смуга культурного здичавіння. Але сьогодні до середньовіччя можна ставитися як до епохи затвердження, ідучи торжества християнської віри. Саме він зробила людини особисто відповідальних своє життя, на думки і події. Можна сміливо сказати, що християнство - це фундамент, у якому грунтувалася вся європейська середньовічна цивілізація, і творча людина тієї епохи, хоч би яким різним протягом середньовічної культури й був, якого б стану ні належав, передусім був християнином.
Але середньовічний чоловік у що свідчить ще залишався язичником. Християнські і варварські уявлення жили та боролися у душі і світосприйнятті. Тому християнська церква, намагаючись затвердити своє панування, використовувала цієї мети будь-яких заходів, і, релігійне проповідництво, що у класичний період античності не було. Проповідник у середні віки і є найтиповішим оратором, а риторика стає "служницею богослов'я".
"Золотим століттям" духовного красномовства вважається IV ст. Саме на цей період християнство стало державної релігією Римська імперія. Проте початок століття не віщувало нічого прибічникам нової віри. Так було в 303-304 рр. одна одною пішли 4 указу імператора Діоклетіана, які оголошували християнству справжню "війну". Але вже у 311 р. кілька днів на смерть імператорГалерий опублікував едикт, який надавав християнам свободу віросповідання за умови, що вони молити свого Бога здоров'я імператора. Влітку 313 р. імператори західною та східною імперій спільно видали едикт,признававший рівних прав християнства між іншими релігіями. Поступово період із 313 по 324 рр. інші укази забезпечили християнської церкви привілейоване становище. Така релігійна політика імператорської влади щодо даної релігії мала далекосяжні плани. Саме християнству має стати нової офіційної ідеологією, здатної об'єднати суспільству й так перешкодити розпаду держави (при імператорі Константіне (285-337) імперія знову почала єдиної). Церква посіла становище духовного охоронця держави, здавна який звик жити, підкоряючись ясним і чітко сформульованим законам. У зв'язку з цим виникла необхідність чітко викласти основні засади свого віровчення, причому мовою, звичному інтелектуалам імперії. Для цього він стали організовуватися релігійні диспути, у якихоратори-христиане мали доводити істинність нового вчення, і цим остаточно похитнути авторитет минаючого язичництва.
Проте під час богословських суперечок розбіжності виникало і серед самих християнських проповідників. Причиною була боротьба між традиційним християнством і різними єресями, й головним зброєю у цій боротьбі було слово. У IV в. найпринциповіша полеміка розгорілася між прибічниками Нікейського символу віри (в 325 р. м.Никое стався "вселенський" собор єпископів, у ньому було сформульовано головні постулати християнського вчення) і його прибічниками єпископа Арія (аріанство - протягом в християнстві і IV-VI ст.;ариане не приймали основний догмат офіційного християнства, за якимБог-синединосущенБогу-отцу). У розбіжності церковників дедалі більше втручалася світська влада: імператори підтримували то одну, то інший бік, частенько змінюючи свої уподобання. У деякі періоди часу у цієї полеміці брали участь якцерковникі, а й простих громадян імперії. Ринки, площі, перехрестя наповнилися, за свідченням очевидців, сперечалися. "Хочеш дізнатися ціну собі на хліб - відповідають: "Отець більше схожий Сина"; запитуєш, готова чи лазня, кажуть: "Син стався з нічого".
У 337 р. відбулася подія, що мало велике значення майбутньої християнства: імперія знову було поділена на частини. Імператор,воцарившийся сході, став активно підтримуватиариан. У умовах від старих поглядів відреклося більшість єпископів. На середину століттяариане дедалі більше зміцнили своїми панівними позиціями, а багато єпископи, сповідуючи Нікейський кредо, були у вигнання (наприклад, Афанасій Олександрійський вирушав у заслання 15 раз). Мимовільним рятівником православного християнства виявився імператор ЮліанОтступник. Він симпатизував поганству і зрівняв у правах усі релігії. Боротьба християнства з єресями його цілком не цікавила, тому всі вигнанці з'явилася можливість повернутися в свої колишні місця.
Особливості історичного поступу західною та східною імперій поступово почали спричинить розходженням між християнськими церквами Заходу та Сходу. Ці процеси особливо посилилися в V в. Римські тата претендували на чільне положення в християнському світі, в Візантії їм протистояли константинопольські патріархи. Суперництво між тими церковними організаціями стало джереломповой полеміки з питань догматики і культу. Внаслідок цього духовне красномовство середньовіччя розділилося Західну (європейське) і східне (візантійське).
2. Християнське проповідництво Європи (західна гілка)
Однією з найбільш видатних представницький західної галузі духовного красномовства був Аврелій Августин (Блаженний) (354-430 рр.). Він народився р.Тагасте (Північна Африка).Иго мати - св. Моніка - була християнкою і надавала на сина величезне духовне вплив, батько ж залишався язичником, Августин підлітковому віці навчався у Карфагені (столиці римської Африки) головною науці на той час - риториці, без оволодіння яких неможливий було брати участь у життя, виступати у суді, торгуючи, за словами Августина, "красивою брехнею" і "переможної багатослівністю". А у 374 р. він почав викладати риторику і став однією з найвідоміших ораторів. У своїй "Сповіді" Августин згадує, що брав участь у змаганнях драматичних поетів, але особливу привабливість таїв у собі форум, де, за його словами, він було б обсипаний похвалами то більше вписувалося, ніж майстерніший він брехав. Невдовзі Аврелій приїжджає до Італії, де продовжує викладати риторику.
Після десятирічного перебування у маніхейської громаді Августин залишив її й ставнеоплатоником, та був під впливом проповіді єпископа АмвросіяМедиоланского, яка має він прийняв водохрещенняЗ87 р., - християнином. Отут варто згадати, що ще підлітковому віці, ознайомившись із Біблією, Августин із бундючністю ритора засудив за темряву суджень і недорікуватість. Йому здалося, що істина може бути преподана настільки негарно. І ось необробленість і невигадливість Письма справили нею зовсім інше враження. Августин зрозумів, що вища істина лише виграє від простоти викладу. Після цього він став вказувати на Біблію як джерело та духовної, і світського знання, зокрема риторики. Повернувшись Африку, Аврелій продав усе своє майно і влаштувався з групою християн вТагасте, щоб у бідності вести молитовну життя.
У 391 р. єпископ північноафриканського містаГиппона, почувши проханням віруючих, висвятив Августина в священників сан, а потім довірив і проповідь. Невдовзі Августин почав її найближчим повноправним помічником, а 395 р. успадкував єпископську кафедру. До смерті він натхненно проповідував і шалено боровся проти єретичних течій свого часу.
Предметом постійних турбот Августина Блаженного було звернення язичницької мудрості, творів древніх авторів затвердження й культурна збагачення християнства. Августин не зжив остаточно й було викоренити у собі людину, вихованого на кращих досягненнях античності. Будучи прославленим своїм благочестям і аскетизмом єпископомГиппона, у одному з своїх листів він напише цікаву річ, розмірковуючи проапокрифическом Євангелії, у якому описується піднесення Христа на небо у супроводі старозавітних пророків і патріархів. До сонму вознесених разом Христом Августин Блаженний хотілося б прилучити Платона, Ціцерона й Вергілія, які передчували, на його думку,Бога-спасителя, "Часом не тільки серед ораторів і поетів, які зневажали і виставляли на посміховище своїх фальшивих богів та його діяння, були сповідували єдиного Бога. Однак і серед тих, хто помилявся щодо вшанування Бог і погода відплачував хвалу м>upу, а чи не його Творцю, були, безперечно, люди, які жили чесно, подавали прекрасний приклад чистоти, безкорисливості,воздержаниям. Привертає увагу те що, що числу цих "праведників" Августин зараховує і оратора Цицерона. Але це не дивно, адже єпископ вважав, що з релігійного освіти й розуміння достоїнств християнської літератури необхідно ознайомлення з граматикою, риторикою, діалектикою, математичними науками, історією. Ці дисципліни не ведуть від пізнання Святого Письма, але, навпаки, призводять до нього. Такимoбpaзом, метою риторики є обов'язок пізнання істини як розуміння сутітеоцентризма.
Головна заслуга Блаженного Августина у цьому, що спробував, здійснити синтез античної культури та християнства, якого нова релігія ніколи стала загальноєвропейської, і потім і світова.