Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 10
ТЕМА: Філософія епохи Відродження, Нового часу і Просвітництва
План
1.Основні філософські напрямки в епоху Відродження.
XV-XVI ст. в історії прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу (фр. renaissance - відродження). Це означення стосується періоду, який є посередньою ланкою між схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу.
Характерні риси філософії відродження:
1. Це відродження античної культури, яка була майже повністю забута в середні віки, під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та духовному житті, тобто ренесеанс тої культури. Проте несправедливо стверджувати, що повністю відкидається середньовічна схоластика, аджє дух середньовіччя накладає свій відбиток на Відродження. Наприклад Єресі перші почали підривати середньовічну духовну догматику, релігійну ідеологію.
2. Характеристика нових великих відкриттів, винаходів (Копернік, Колумб), нових галузей промисловості.
3. Антропоцентризм (замість теоцентризму середніх віків) - основна ха-рактерна риса. В центрі уваги поставлена людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природньо-космічне життя, середньовіччя - на Бога та ідею спасіння. Звідси ще одна характерна риса - орієнтація на мистецтво, ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури, адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтний світ людського почуття та його величезна цінність.
4. Гуманізм - ідеалом людини є її різнобічна діяльність, орієнтована на культуру. Приоритетом духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородства. В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості.
В основі такого підходу до людини лежать два принципи:
— по-перше, уявлення про безмежні можливості вдосконалення людської природи; Бог лише закладає в людину певні можливості, а їх реалізація залежить від самої людини;
— по-друге, уявлення про те, що людина, яка має вільну волю, сама приймає рішення стосовно своєї поведінки, визначаючи свій життєвий шлях; індивід- творець свого життя.
5. Вільне мислення - незалежне від ніяких зорвнішніх сил- ні природи (античність), ні Бога (середні віки).
6. Світський, не-церковний характер культури.
Отже, якщо в епоху середньовіччя вважалося, що Бог має повну свободу і тільки він визначає людське життя, Гуманісти Відродження стверджують: Людина теж володіє свободою.
Відродження несе в собі риси, які споріднюють його як з середньовіччям, так і з Новим часом. Відродження, повертаючи античну культуру, не відкидає вихідних положень християнського світобачення, а лише змінює в ньому акценти (іноді досить радикально).
В світобаченні епохи виділяються такі акценти:
природа і земне життя людини мають реальну цінність;
світ і природа являють собою єдине, до тоого ж розумне творіння бога;
найвище творіння бога - людина;
людина здатна осягти процес творіння, наслідуючи Творця, навіть змагатися з Богом у творчому генії.
У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (ХІV ст.) до ідей натурфілософії (кін. ХVІ- поч.ХVІІ ст.). За цей час можна виділити три періоди:
гуманістичний (антропоцентричний);
платонічний (онтологічний і пантеїстичний);
натурфілософський.
Початок філософської думки Ренесансу відносять до творчості фло-рентійського поета і мислителя Данте Аліг’єрі (1265-1321рр.), який одним з перших здійснив спробу обгрунтувати цінності і значущості життя людини, який проголосив людину “найвеличнішим чудом з усіх проявів божественної мудрості” (гуманізм). Гуманістичний погляд він викликав у знаменитій “Божественній комедії”, трактатах “Бенкет” і “Монархія”. Гуманізм Данте антиаскетичний. Людина сама відповідає за своє щастя, вирішальними є її особисті якості, а не багатство або успадковане становище. Головний принцип гуманістичної теорії Данте: “... все людське (в тому числі і політика) повинно бути підпорядковане людині, її розумові”. Хогч поєт і визнає подвійну природу людини – тілесну і духовну – він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі, волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.
Інший мудрець італійський Франческо Петрарка (XIV ст.) вперше впроваджує “земні” устремління людини (гуманізм, антропологізм).
Слід зауважити, що перші представники гуманістичного руху посідали позицію своєрідного антропоцентризму, який поряд з Богом звеличує людину, як творця світу культури, обожнює людину, як суб’єкта творчої діяльності, зближуючи її з Богом. Така діяльність є одним з центральних моментів антропологізму.
Одним з перших представників антропологізму був Лоренцо Валла (XV ст.). Релігію він вважає сферою емоційно-психологічною, наголошуючи на неможливості її осмислення. Валла відстоює життєво-тілесні принципи етики. Людина - найвища цінність, центр світоглядної перспективи (діалог “Про насолоду”).
Отже, гуманістична антропологія була спрямована на:
обгрунтування особливого, центрального місця людини в їєрархії світових сутностей;
піднесення гідності людини;
прирівняння її у чомусь до Бога;
виправдовування земної природи людини.
В епоху Відродження найбільш сприйнятними поглядами з періоду античності стали погляди Платона.
Філософія Ренесеансу повністю не відійшла від схоластики та теології. Традиційна ідея Бога залишається в формі пантеїзму — Бог присутній скрізь у світі, є живою душею, самим життям світу (від гр. Pan - все і teos - Бог), тобто він розчиняється в природі — зближення, майже ототожнення Бога і природи.
Першим сформолював пантеїзм Кузанський Микола (поч. XV ст.). В творі “Про вчене незнання” (1440р.). Творіння світу Богом мислиться тут в дусі вічного породження, роозгортання божественної єдності в множину.
Варто зазначити, що філософія природи Кузанського ще в значній мірі підпорядкована релігійному світосприйняттю; він не заперечує існування надприродньої істоти. Але проблему співвідношення Бога і світу він вирішує інакше ніж релігія. В траддиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом, і, виходячи зі своєї волі, довільно створює світ. Кузанський же не заперечує того, що Бог є початком світу, але він не є позасвітовою особою, а начало яке співпадає із світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог це і є світ в цілому. Отже, світ ніколи не створюється, а існує завжди, як завжди існує Бог. Це релігійна форма пантеїзму — світ розчиняється в надприродній істоті, а не вона у світі.
Філосф стверджує також, що Земля не є центром світу.
Свої ідеї М. Кузанський висловив і в теорії пізнання. Якщо схоласти вважали, що мета людського пізнання — досягнення неземної, раз і назавжди даної істини, то Кузанський підкреслював: процес пізнання означає безкінечне удосконалення людських знань.
Пізнання, за Кузанським, проходить чотири ступеня: чуттєвість, розсудок, розум і інтуїція.
Отже, поо суті, вчення Кузанського є типовим, двоїстим розумінням світу: поряд з Богом - творцем світу з’являється співрівний Богові другий світовий творчий центр - людина, яка є “другим Богом”.
Інший вчений мислитель Піко делла Мірандолла (кін. XV ст.) вважав, що Бог дав людині свободу волі, вона сама має вирішувати свою долю і визначити своє місце у світі. Людина не просто природня істота, а творець самої себе, хазяїн природи (“Промова про достоїнство людини”), тому, що досконалість людині не дана.
Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився у поглядах на світобудову, на безкінечність та несотворимість світу — філософія природи (натурфілософія), яка знайшла своє відображення в геліоцентризмі.
Ці ідеї розвиваються в вченнях Миколи Коперника (1473-1543рр.), Джордано Бруно (1548-1600рр.), Бернардіно Телезіо (1509-1588рр.), Галілео Галілея (1564-1642рр.), Леонардо да Вінчі (1452-1519рр.).
Леонардо да Вінчі був піонером сучасного йому природознавства, першим застосував експерементально-математичний метод дослідження природи. Вороже ставлячись до астрології, магії і алхімії, він бачив смисл наукової діяльноості в її практичній користі для людства. Він обгрунтував ідею про необхідність поєднання практичного досвіду та його наукового осмислення як головного шляху відкриття нових істин.
Реалістичне мистецтво Леонардо да Вінчі (“Тайна вечеря”, “Мона Ліза”) свідчить про розвиток художньо-естетичної думки епохи Відродження. На його думку, мистецтво, як наука, служить пізнанню реального світу.
Філосорфські міркування Леонардо да Вінчі:
світ є витвором Бога, як великого майстра і винахідника;
завдання людини полягає в пізнанні природи;
основа пізнання – досвід, а початок – відчуття, серед яких першим є зір;
на базі досвіду розгортається міркування, які можна перевірити експерементами;
найбільшу достовірність знанню надає матеиатичне обчислення.
Польський вчений Микола Коперник у світовій праці “Про колообертання небесних тіл” твердить, що Земля не є центром світу, і не Сонце обертається навколо Землі, а, навпаки, Земля обертається навколо Сонця і навколо своєї осі. За допомоогою математичних обчислень вчений довів, що центром всесвіту є Сонце, навколо якого обертаються інші тіла, що є на різній відстані. (Коперник відродив давню ідею Арістарха Самоського і математично її довів).
Працю Копернік опублікував лише перед смертю, тому що боявся інквізиції.
Проте погляди вченого не були повністю позбавлені теологічних відхилень. Так, наприклад, на питання, чому Сонце в центрі всесвіту, Коперник відповів: “Тому, що цей світильник ніхто не міг помістити в іншому місці”.
Помилкові твердження Коперника виправив Джордано Бруно (пізнє Відродження). У своїх трактатах “Про причину, принцип і єдине”, “Про безкінечність Всесвіту і світів” розвиває пантеїстичні ідеї, заперечує існування центру Всесвіту, обгрунтовує ідею про безкінечність світу, його динамічність і вічність.
Бруно обгрунтуавав думку про фізичну однорідність всіх світів — всі світи і всі тіла Всесвіту складаються із землі, повітря і вогню, об’єднаних ефіром. Праосновою світу є Єдине, матерія. Розчиняючи Бога в природі (натуралістичний пантеїзм, на відміну від Кузанського, який розчиняє природу в Богові (релігійний пантеїзм)), він розглядав матерію не як пасивне, а як активне, самостійне начало.
У людині Бруно висував на перший план душу, але душа не відділена від тіла, а користуєтьсяя ним. Шлях до людської могутності відкриває так звана “практична магія” — наслідування творіння, яка потрібна людині в земному житті, де людина утверджується за допомогою дії у праці. Щодо потайбічного життя, якщо таке існує, то воно не схоже на земне, а наше життя — єдине й неповториме. Тому його треба цінувати, долати мужньо всі негаразди і прикрощі заради сходження до вищого розуміння світу. А релігія радше потрібна для управління варварськими народами.
У теорії пізнання виходить із положення, що людина — частина (невід’ємна) природи, — відображає її за допомогою органів чуттів, розуму і інтелекту. Однак на відміну від Кузанського Бруно надає перевагу розумові.
Погляди Джордано Бруно на пізнання:
пізнання розпочинається з відчуття, що дають нам речі та облрази;
образи попередньо впорядковує уява, а розсудок виводить із них загальне;
інтелект, подальша сходинка, переводить знання в ранг мислення;
розум знаменує охоплення вихідної єдності буття, тобто споглядання Бога (інтелектуальна інтуїція).
Завершує епоху ренесеансу творчість Галілео Галілея.
Галілей розвинув систему Коперника, виступаючи проти церковної схоластики, перший примітивний телескоп для спостереження і вивчення небесних тіл.
За допомогою телескопа він побачив “гори” і “моря” на Місяці, скупчення Зірок (чумацький шлях), супутники Юпітера — доказ істинності теорії Коперніка. Відкриття Зоряного складу чумацького шляху було непрямим доказом існування незліченної кількості світів у Всесвіті.
В вивченні законів природи він вважав, що досвід є єдиним джерелом знання. Світ він вважав безкінечним, матерію - вічною. Критерієм істини він вважав чуттєвий досвід і практику. Мета пізнання за Галілеєм: “Я радше прагну знайти одну істину, хоча б і в не значних речах, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини”.
При розгляді питання про відношення Бога і світу Галілей ще остаточно не пориває з поглядами на Бога, як творця природи, але тлумачить це творіння по-новому. Бог створив природу, наділив її живим порядком і закономірностями, але після цього не втручається в її розвиток — деїстичне розуміння світу.
На цій підставі він розмежував її науку і релігію - наука спрямована на пізнання природи, а теологія — Бога; у них різні сфери пізнання, а тому наука відкриває такі істини, котрі не можуть оцінюватися з позиції релігії.
Мислителі Відродження піддають перегляду також середньовічні погляди на суспільство. Робляться перші спроби теоретичного обгрунтування ідеї громадянського суспільства, незалежно від релігійно- теологічних настанов.
У поглядах на державотворення виділялося два основних напрямки. Представник одного з них Ла Боесі виступав проти абсолютизму, монархізму, тобто проти будь якого державного устрою, заснованого на експлуатації. Ідеальна держава, це держава, яка поєднює міські вольності (права) з ідеями народного сувернітету.
Другий напрямок, представниками якого був Нікколо Макіавеллі (італ.), та Жан Боден (франц.), обгрунтував необхідність сильної монархічної влади, адже лише вона, на думку вченого, може привести до національного об’єднання і створити сильну державу. Всі засоби, вважає Макіавеллі, дозволені для досягнення політичних цілей. Той хто став на “шлях долі” повинен бути правителем нового типу, абсолютним володарем і деспотом. Він не може бути зв`язаний жодними схемами, правовими нормами, релігією чи власним словом, а повинен керуватися чітко проаналізованими реальними фактами, можливо, бути навіть жорстоким, хитрим, грішним, безпощадним, якщо ці дії направлені на процвітання та могутність держави. Термін “макевіалізм” з часом став синонімом політики, яка керується принципом “мета оправдовує засоби”. Ідеальним устроєм є для Макіавеллі республіка. Головною перешкодою на шляху утворення держави вважаласяя католицька церква. Головний його твір “Монарх”.
Жан Боден у працях “Шість книг про державу” і “Метод легкого вивчення історії” обгрунтовує потребу сильної монархічної держави в Франції. Інтереси держави ставляться вище релігійних. Монарх — єдине і абсолютне джерело права, суверенності.
Боден дає географічну типізацію держав: на його думку, тип держави залежить від кліматичних умов. Для помірного поясу типовими є держави розуму, бо народи, які тут живуть, мають почуття справедливості, любов до праці. Південні народи байдужі до праці, тому потребують релігійної влади і держави. Народи півночі, котрі живуть в суворих умовах, можна підкорити лише за допомогою сильної держави.
В епоху Відродження з’являються перші ідеї утопічного соціалізму. Найяскравіше вони висвітлені в творах Томаса Мора “Утопія” та Томазо Кампанелли “Місто Сонця”. Їм властива переконливість, що приватна власність спричиняє всі суспільні негаразди та злиденність абсолютної більшості народу. Майбутнє суспільство повинно базуватися на розумних природних засадах: планове господарство; обов’язкова для всіх праця; результати якої розподіляються по потребам; всі доорослі члени суспільтства беруть участь у управлінні держави. Проте поряд проповідуєтьсся релігійний культ збереження рабства, як тимчасового стану, надмірно сувора мораль.
Природознавчі досягнення філософії епохи Відродження відкрили шляхи розвиткові філософії та науки Нового часу.
Висновок: Філософія Відродження, таким чином, враховуючи вчення античної філософії, була перехідною від схоластики до науковоої філософії. Розглядаючи людину, як найвищу цінність (антропоцентризм), світ як безмежний і вічноіснуючий (геліоцентризм) та ідеальне суспільство (утопічний соціалізм), вона відкидала і заперечувала теологію, проповідуючи ідею гуманізму.
2. Загальний філософський фон епохи Нового часу і Просвітництва .
Філософія Нового часу (XVIIст) історичними передумовами свого формування має утвердження буржуазного способу виробництва в Зх.Європі, наукову революцію XVI-XVIIст., становлення експерементального природознавства . Вона утверджувалась в боротьбі з феодальною ідеологію, схоластикою, церквою, продовжуючи надбання епохи Ренесансу. Найсутєвішою особливостю філософії Нового часу була дальша орієнтація на природознавство але не споглядальна натурофілософія, а експереминтальне природознавство, тісний зв’язок з проблемами наукового пізнання, утвердження людської гідності, свободи і щастя.
В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум. Основними парадигмами Нового часу були:
1) “Знання — то сила!” — в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається позитивному знанню явищ дійсності, що базується на науці та експерименті;
2) “Опануй природою в ім’я кориті й успіху самого життя”, — діловий підхід до світу з допомогою впровадження науки в виробництво.
Головне завдання вбачається у розробці та обгрунтуванні методів наукового пізнання природи. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, аналіз, порівняння, експеременти, тощо. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф. Бекон.
Прагнення до систематизації знання, його кількісний ріст та диференціація викликають розвиток теоретичного мислення. На цій основі формується два основні протилежні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм (від грецьк. “емпірія”- досвід) прголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, в знаннях немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді суб’єкта. Розум не приносить ніякого нового змістовного знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.
Раціоналізм (від лат. “раціо”- розум) наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтуїції, а чуттєве пізнання лише підштовхує розум до діяльності.
Ідеалом знання для обох напрямків була математика, а характерними рисами всезагальність, необхідність, суттєвість.
Засновником емпіризму був англ. філософ Френсіс Бекон, який основні свої ідеї висловив у працях “Новий органон” (1620р.) і “Про гідність та примноження наук” (1623р.), “Нова Атлантида”, “Історія Генріха VII”. Головне завдання філософії визначає, як пізнання природи і оволодіння її силами. Значну увагу приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв`язування соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток. Наука необхідна для того, щоб від неї користь і успіх мало саме життя. Тому основним своїм завданням він вважав розроблення такого методу пізнання, який підніс би ефективність науки на новий рівень.
Бекон визнавав чотири причини, які, наче примари відволікають пізнання від істини:
— “примари Роду” — це загальні помилки, які людина допускає в пізнавальному процесі, і які зумовлені недосконалістю людського розуму і органів відчуття - людина розглядає природу лише своїми специфічними рисами; вони вроджені, тому позбутися їх неможливо;
— “примари печери” — помилки, зумовлені також індивідуальними особливостями, які ми робимо, виходячи із свого рівня освіти, виховання, оточення, що примушує людину спостерігати людину ніби з своєї печери;
— “примари площі” — проникають у пізнання зі словами, через спілкування у вигляді застарілих понять, слів, неправильним використанням мови;
— “примари театру” — сліпа віра в авторитети, традиції, гадки (на думку Бекона, найзгубніші для людини)
Методом пізнання є індукція і експеримент.
Індукція — (лат. induktio - наведення) шлях руху пізнання від знання ознак або властивостей окремих явищ, до висновку, що вони властиві всім явищам цієї групи, тобто сходження від окремих одиничних фактів, до теоретичних узагальнень.
Метою пізнання є збагачення життя відкриттями і влада людини над силами природи.
Шлях пізнання: 1) павук — виводити істини із самого себе; 2) мурахи — нагромадження голих фактів; 3) бджоли — перетворення емпіричних фактів за допомогою розуму в наукову істину.
Основоположником раціоналістичного напрямку був франц. філософ Рене Декарт (Ренатус Картезіус). Основні погляди викладені у працях: “Міркування про метод” (1637р.), “Роздуми про першу філософію” (1641р.), “Пристрасті душі” (1649р.).
Декарт підкреслює практичне значення науки, як знаряддя прогресу. Свою методологію він базує на принципах дедукції та інтуїції.
Дедукція (лат. deductio-виведення) — на основі істинних загальних положень робиться висновок щодо істинності окремих положень (наприклад, з положення “всі люди смертні” робиться висновок, що “окрема особа теж смертна”).
Суть свого дедуктивного методу Декарт сформолював у 4 правилах, що сприяють правильній роботі інтелекту, стверджуючи, що “пізнання речей залежить від інтелекту, а не навпаки”:
- істинними є лише ті положення, які не викликають сумніву і не потребують доведення,- вихідний пункт пізнання; начало; (істинним є - “я мислю, отже існую” тобто - це єдине, що не викликає сумнівіу, воно є очевидним).
- кожну проблему слід ділити на простіші доти, доки не прийдемо до очевидних речей — аналітичне вивчення;
- порядок мислення — починати вивчення з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до важчих, складніших;
- детальний аналіз та вивчення всіх ланок сходження до істини.
Характерною рисою філософського світогляду Декарта є дуалізм. Він допускав існування двох незалежних одна від одної субстанцій - матеріальної і духовної. Основною властивістю матеріальної є протяжність, духовної - мислення.
Емпіричний напрямок підтримували переважно англ. філософи:
Томас Гоббс (1588-1679рр.). Праці: “Левіафан” (1651р.), “Про людину” (1658р.).
Джон Локк (1632 1704рр.): “Досвід про людське розуміння” (1680р).:
- всі ідеї і поняття людини виникають у наслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (sensus - від чуття) теорію пізнання: душа людини- “чиста дошка” на якій “чуттєвий досвід малює свої візерунки”.
Давід Юм (1711-1776рр.): “Трактат про людське пізнання” (1748р.)
- в змісті знання не має нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді.
Раціоналістичну методологію після Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632-1677рр.): “Трактат про вдосконалення розуму”, “Етика” (1677р.). Він розрізняє 4 способи надбання знань:
- отримання знання завдяки чуткам (правда його він відкидає і згадує лише для показу всіх шляхів пізнання);
- здобування знань із досвіду, що не визнається розумом, і базується на випадкових спостереженнях;
- виведення знання за аналогією з іншими (виведення висновку про окремий випадок, виходячи з загального явища);
- досягнення істини безпосередньо розумом, за допомогою інтуїції.
Блез Паскаль (1623-1662): “Геометричний розум”, “Про мистецтво переконувати”:
- знання повинно сприйматися не розумом, а серцем (серце орган інтуіції).
Другою проблемою, яку вивчали філософи Нового часу була проблема осмислення буття. В цей час буття розуміється у категорії субстанції — істинного буття, що породжує всю багатоманітність світу.
Субстанцію, як єдине, що в епоху Відродження розумілась органічною єдністю духовного і природного, філосоофи Ноового часу переосмислювали за допомогою наукового пізнання. Так Декарт, роз’єднавши єдине на дві самостійні субстанції: природу і матерію, та мислення, вважає, що обидві існують самостійно — дуалістичний характер. За Спінозою — субстанція- це єдність Бога і Природи.
Отже, через всю філософію Нового часу проходить думка “про розумність” світу, яка у XVIII ст. трансформується в ідею просвітництва, рівності, братерства та свободи, тобто суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства Розуму.
В епоху Просвітництва(XVIIІ ст.) увага філософів повертається від проблем методів пізнання та субстанційних основ буття до проблем людсього буття, перспектив розвитку людства . На цій основі в філософії Просвітництва формується два напрямки: деїстичний та матеріалістично-атеїстичний .
Деїзм —(лат. deus- бог) вчення, яке признає існування Бога тільки в якості першопричини світу, в іншому з точки зору цього вчення світ відданий дії законів природи.
Атеїзм (грец. заперечую Бога) — науково обгрунтоване заперечення релігії.
Одним з перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск’є (1689-1755 р.), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільстваства як природно зумовлений процес (“Про рух законів” 1747). Монтеск’є в русі деїзму визнає Бога лише “творцем та охоронцем ” природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її законам , тому досягнення щасливого життя залежить від пізнання природи світу і природи людини та від ефективної просвітницької діяльності.
Монтеск’є розрізняє закони “природі” і “позитивні”. “Природні” закони уявні принципи відношеня людини до природи і відносини між людьми. “Позитивні” закони розділяє на три види: міжнародне право, суспільне право і приватне право.
Проте вчений наголошує на пріоритеті впливу географічних природних обставин на історичний розвиток народів: наприклад, помірний клімат сприяє формуванні хоробрості, теплий - лінощів і покірності і т. д.
Єдність суспільства досягається через поняття “загального духу” народів, центральним елементом якого є “людські пристрасті”.
Атеїстичну ф-ю розробляв Вольтер Француа (1694-1779 рр.): “Філософські листи” (1734р.), “Досвід про звичаї та дух народів” (1769р.).
Головне завдання філософії вбачається в розвінчуванні релігійної догматики. Християнство — це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів. Проте релігію Вольтер розглядав, як засіб мирного вирішення суперечностей.
Роздумуючи про людину, твердить, що моральні відносини, закони, що регулюють відносини, створюються самими людьми, а не Богом.
Деїстичний напрямок підтримували: Жан-Жак Руссо: розглядав прблему нерівності.
Матеріалістичний: Жюль’єн Ламерті, Дені Дідро, Поль Гольбах, Клод Гельвецій.
Висновок: таким чином епоха Відродження (XV-XVIст); Нового часу (XVIIст.) та Просвітництва (XVIIІст.) — це перехід на осмислення світу з наукової точки зору. Основні проблеми вивчення: методологія пізнання, що визнає два підходи - емпіризм і раціоналізм, та вивчення світу, буття як субстанція, атеїстичного та деїстичного підходу до розуміння природи та світу.
Питання:
Література:
1. Філософія. Навч. посібник/ І.Ф. Надольний - К.: Вікар, 1997.- ст. 118-144.
2. Філософія: навч. посібник / за ред. В.Петрушенко. К. - Львів, 2001. С.156-197.
3. Філософія / за ред. Горлача М. Харків, 2000. С.216-232.