Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
§1. Поняття конституційного ладу і його співвідношення
із суспільним ладом
У поняття конституційного ладу вкладається різне значення. Так, зокрема, він визначається: по-перше, як фактична конституція або цілісна система основних політико-правових, економічних і соціальних відносин, які встановлюються й захищаються конституцією та іншими конституційно-правовими (державно-правовими) нормами; по-друге, як певний спосіб (форма) організації держави, якого (яку) закріплено в його конституції; по-третє, як такий стан відносин (або порядок), що характеризує державу як конституційну, забезпечує підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню в суспільній практиці й правосвідомості справедливих, гуманних і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою або як установлені конституційним правом взаємовідносини між людиною, народом, суспільством і державою, що покликані забезпечити визнання та захист прав і свобод людини і громадянина, народовладдя, громадянського суспільства і демократичної держави. При цьому під конституційною державою розуміється держава, що характеризується, по-перше, обмеженістю (підпорядкованістю) державної влади правом і народним суверенітетом, по-друге, забезпеченням такої обмеженості відповідними гарантіями.
Розмаїття підходів до визначення терміну „конституційний лад” значною мірою пояснюється тим, що він є відносно новим для вітчизняної конституційно-правової теорії. Цей термін увійшов до широкого вжитку на початку 90-х років ХХ ст., прийшовши на зміну терміну „основи суспільного ладу”, що використовувався в радянському державознавстві. Така зміна термінології є цілком виправданою, оскільки суспільний лад є явищем об’єктивним і являє собою систему базових суспільних відносин, що характеризують конкретно-історичний етап розвитку суспільно-економічної формації. Характер цих відносин зумовлений певним рівнем виробництва, розподілу й обміну продуктів, характерними особливостями суспільної свідомості й традиціями взаємодії людей в різних сферах життя, яка охороняється державою і правом.
Суспільний лад постійно перебуває під впливом держави, котра створюється суспільством як суверенна політична організація для захисту спільних інтересів, зокрема для охорони суспільного ладу. Держава здійснює вплив на суспільний лад своєю політикою, тобто організованою й цілеспрямованою діяльністю державних органів, установ і посадових осіб, яка виходить з певним чином усвідомлених суспільних потреб.
Держава впливає на суспільний лад насамперед шляхом правового регулювання суспільних відносин – встановлення чи санкціонування правових норм і забезпечення їх реалізації. У сучасному демократично організованому суспільстві правове регулювання спирається на конституцію та інші джерела права, що мають конституційне значення. Суспільний лад у конституційній державі обов’язково отримує більш чи менш повне закріплення й гарантію на рівні конституції як основного закону.
Проте право, в тому числі й конституційне, може тільки закріплювати суспільний лад чи певним чином впливати на його розвиток, але жодним чином не може змінити його сутнісних рис, так само як і законів суспільного розвитку, що лежать в його основі. Крім того, як відзначалося в попередньому розділі, юридична конституція не може абсолютно повно відобразити все розмаїття суспільних відносин, що складають фактичну конституцію; між ними завжди зберігається певний „люфт”. Тому предметом конституційного права є не сам суспільний лад, а його „юридична оболонка” – конституційний лад.
Структура суспільного ладу складається з чотирьох основних підсистем, котрі являють собою відносно самостійні, але взаємно пов’язані системи відносин у відповідних сферах життя суспільства. Такими підсистемами є:
а) економічна система – сукупність відносин, що визначають спосіб виробництва матеріального життя суспільства; до неї належать відносини власності та такі, що виникають на їх основі відносини щодо виробництва, обміну, виробничого розподілу та споживання матеріальних і духовних благ;
б) політична система – сукупність відносин щодо управління державними і суспільними справами, відносини влади й підпорядкування;
в) соціальна система – сукупність відносин між різними соціальними групами, що забезпечують задоволення матеріальних і духовних потреб людей, підтримання наявного способу життя;
г) духовно-культурна система – сукупність відносин, пов’язаних з внутрішнім, духовним світом людини, її світосприйняттям та участю в культурному житті.
Кожна з названих підсистем тією чи іншою мірою врегульована правом. Конституційне право відіграє при цьому двояку роль: з одного боку, ця галузь майже повністю впорядковує політичні відносини, а з іншого – встановлює вихідні засади, найважливіші принципи правового регулювання для інших підсистем – економічної, соціальної й духовно-культурної, – які потім отримують деталізацію й розвиток в інших галузях права (цивільному, господарському, адміністративному, фінансовому тощо).
Суспільний лад у конституційній формі закріплення називається конституційним ладом. Іншими словами, конституційний лад – це форма (спосіб) організації держави, що забезпечує підпорядкування її праву й характеризує її як конституційну державу.
Існування конституційного ладу є можливим тільки за наявності трьох умов: 1) у державі має існувати юридична конституція (незалежно від її форми, способу прийняття тощо); 2) конституція має визначати чіткі межі владної діяльності держави і гарантувати додержання загальновизнаних прав і свобод людини; 3) конституція має втілюватися в життя, тобто бути реальною. Відповідно, конституційний лад – це державний лад конституційної держави; це, насамперед, певна якісна характеристика державноорганізованого суспільства, ступінь його досконалості, убезпеченості людини від утисків і свавілля. З даної точки зору про існування конституційного ладу в Україні говорити поки що зарано; конституційний лад в нашій країні тільки складається, а тенденція до розбудови конституційної держави поки що не є стійкою й однозначною.
§2. Засади конституційного ладу: поняття та ознаки
Засади конституційного ладу – це система фундаментальних політико-правових принципів, що визначають характер взаємовідносин між особою, громадянським суспільством і державою. В сукупності ці принципи складають провідний генеральний інститут конституційного права. У Конституції України 1996 р. більшість норм цього інституту розміщено в розділі І «Загальні засади».
Засади конституційного ладу відрізняються від усіх інших принципів права низкою ознак, серед яких:
Засади конституційного ладу відіграють ключову роль у політико-правовій системі суспільства, надаючи їй визначеності, стабільності й відіграючи роль загального орієнтиру державного будівництва, підґрунтя для діяльності всіх органів державної влади й інститутів громадянського суспільства. Ці принципи відображають певні суспільні ідеали, визначають і закріплюють основи правового статусу суб’єктів конституційно-правових відносин, зумовлюють певний характер взаємовідносин між ними. Відповідно до ч.3 ст.5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові, а законопроекти про внесення змін до розділу І Конституції України затверджуються всеукраїнським референдумом (ч.1 ст.156).
У спеціальній літературі запропоновано декілька підходів до класифікації засад конституційного ладу. Зокрема, залежно від підсистем суспільного ладу, яких вони стосуються, засади конституційного ладу поділяються на засади політичної системи, засади економічної системи, засади соціальної системи і засади духовно-культурної системи. Крім того, зустрічається поділ цих принципів на засади державного і суспільного ладу, на гуманістичні й демократичні засади тощо.
§3. Система і зміст принципів, що становлять засади
конституційного ладу України
Засади конституційного ладу України складають наступні політико-правові принципи:
1. Принцип народного суверенітету (ч.2-3 ст.5 Конституції України) означає повновладдя народу і полягає у визнанні його носієм суверенітету і єдиним джерелом влади. Саме народу належить право бути вищим суддею з питань влади і вирішувати долю останньої. Відповідно його воля, висловлена в певних формах, є істинним і єдиним базисом держави. Саме від волі народу виходить мандат на устрій держави і будь-які зміни її форми, входження держави у відповідні міждержавні об’єднання. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народу і не може бути узурповане державою, її органами чи посадовими особами; водночас ніхто не може узурпувати державну владу.
Народний суверенітет слід розглядати як природне право народу самостійно розпоряджатися своєю долею, створювати такий суспільний і конституційний лад, який відповідає його волі. Водночас народний суверенітет у площині конституційної доктрини повинен мати певні обмеження, мета яких - захистити конституційні цінності. Такі обмеження можуть мати формальний або змістовний характер.
Формальне обмеження народного суверенітету знаходить свій прояв у тім, що Конституція чітко визначає форми народного волевиявлення – вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії (ст.69), а також процедуру їх застосування (наприклад, згідно зі ст.74 Конституції України не допускається проведення референдуму щодо законопроектів з питань податків, бюджету і амністії), що є гарантією від спонтанних проявів народовладдя і необґрунтованих рішень, прийнятих у такий спосіб.
Здійснення народовладдя відбувається у двох формах: безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (безпосередня (пряма) і представницька демократія).
2. Принцип державного суверенітету (ст. 1 Конституції України) означає визнання державної влади похідною від народу верховною владою, що виявляється у самостійному здійсненні державою своїх функцій в рамках національного і міжнародного права. Спираючись на легальне визначення суверенітету України, що дається у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., можна виділити чотири внутрішніх і дві зовнішніх ознаки державного суверенітету:
Внутрішні ознаки:
– верховенство – на території держави не може бути інших, конкуруючих з нею влад; тільки держава може робити свої веління загальнообов’язковими;
– самостійність – будь-яке протизаконне втручання інших суб’єктів політичної системи в діяльність держави заборонене; у держави достатньо власних ресурсів для виконання своїх завдань і функцій;
– повнота – державна влада розповсюджується на всі сфери суспільного життя без винятку; держава має право вирішувати будь-які справи, що становлять суспільний інтерес, без винятку;
– неподільність – державна влада є цілісною, єдиною; між державними органами і гілками влади розподіляються лише повноваження для більш ефективного вирішення суспільних справ.
Зовнішні ознаки:
– незалежність – держава самостійно формує свою зовнішню і внутрішню політику, втручання іноземних держав у внутрішні справи суверенної держави є неприпустимим;
– рівноправність – держава має рівні права і обов’язки у порівнянні з іншими суверенними державами, є повноцінним учасником світової спільноти.
3. Принцип найвищої соціальної цінності людини (ст. 3 Конституції України) передбачає безумовний пріоритет прав і свобод людини в діяльності органів публічної влади. Жодна інша мета не може слугувати підставою для обмеження чи скасування основних прав і свобод особи. Органи публічної влади створюються й діють для забезпечення прав людини, всі інші їх функції є похідними.
4. Принцип республіканізму або республіканської форми правління (ч.1 ст.5 Конституції України) полягає у тому, що всі вищі органи державної влади формуються або безпосередньо народом, або загальнонаціональними представницькими органами. Таким чином, в Україні неможливі будь-які спадкові, довічні посади і державні органи, виведені за межі відповідальності перед народом. Основний Закон України 1996 р. закріпив напівпрезидентську республіку, за якою глава держави – Президент – виведений за межі трьох основних гілок влади і покликаний виконувати консолідуючу, інтегруючу роль у державному механізмі.
5. Принцип демократизму (ст.1 Конституції України) означає право і реальну здатність громадян, широких верств населення впливати на процес вироблення і зміст державно-владних рішень. У новітній літературі з теорії держави і права набуло поширення «розширювальне» тлумачення демократії, коли демократія ототожнюється з взірцем, оптимальним устроєм держави. На наш погляд, більш коректним є «буквальне» тлумачення демократії як форми політичного режиму, коли демократичною вважається та держава, устрій і діяльність якої відповідають волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина. У демократичній державі мають створюватися належні умови для діяльності політичних партій, спілок, асоціацій, що відображають багатоманітність соціальних, політичних, економічних ідеалів, прагнень і програм.
6. Принцип унітаризму або унітарної форми державного устрою (ст.2 Конституції України) означає відсутність у складі України будь-яких державоподібних утворень, єдність державного механізму і єдність системи законодавства. В адміністративно-територіальних одиницях не можуть створюватись органи, паралельні з місцевими органами державної влади. Вони можуть мати тільки власні органи місцевого самоврядування, порядок формування, функції та компетенція яких визначаються законодавством України. Автономна Республіка Крим є адміністративно-територіальною автономією у складі України і ніяким чином не порушує унітарного характеру нашої держави.
7. Принцип соціальної держави (ст.1 Конституції України) означає спрямованість державної політики на першочергове задоволення соціальних потреб громадян. Соціальна держава – це держава, яка надає підтримку незахищеним верствам населення, намагається впливати на розподіл матеріальних благ відповідно до принципу соціальної справедливості, аби забезпечити кожній людині гідне існування. Зазначений принцип покладає на державу обов’язок розробляти і здійснювати спеціальні соціальні програми, спрямовані на підвищення загального рівня життя громадян, підтримку соціально вразливих прошарків суспільства, вирівнювання доходів населення, здійснення заходів щодо розширення мережі і зміцнення матеріально-технічної бази соціальних закладів, тобто здійснення патерналістської функції.
Головним завданням соціальної держави є сприяння суспільному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності та взаємної відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов’язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних благ. Обов’язками соціальної держави згідно з Конституцією та чинним законодавством України є: забезпечення соціальної спрямованості економіки; охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці; охорона здоров’я людей; забезпечення підтримки сім’ї, дитинства, материнства та батьківства; розвиток системи соціальних служб, які забезпечують соціальний захист громадян; встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат і допомог.
Слід відзначити, що Україна нині знаходиться лише на початку свого шляху до соціальної держави. Найважливішими завданнями у соціальній сфері є забезпечення розвитку народонаселення, створення сприятливих житлових та соціально-побутових умов, удосконалення трудових відносин, розвиток ринку праці та зайнятості населення, розвиток соціального партнерства, реформування системи соціального забезпечення (у тому числі соціальна підтримка громадян, звільнених у запас або відставку з військової служби, служби в органах внутрішніх справ, установ кримінально-виконавчої системи і членів їх сімей), розвиток гуманітарної сфери (освіти, науки, фізкультури і спорту та ін.).
8. Принцип правової держави (ст.1 Конституції України) передбачає визначеність державних органів правом, перш за все демократичною конституцією і правовими законами, виданими на підставі цієї конституції. За визначенням німецького державознавця У.Мойнера, правова держава є не тільки державою законного управління і всеохоплюючого судового контролю, не тільки принципом правової безпеки і обов’язковості виконання; у матеріальному сенсі слова вона передбачає спільноту, побудовану на повазі особистої свободи і засадах такої поміркованої та міцно заснованої державної влади, що має на меті захист цієї свободи, влади, чий порядок, що походить від народу, пов’язує всі державні дії цими засадами і прагненням до справедливого і рівномірного перетворення людських взаємин. При цьому під правом розуміють систему загальнообов’язкових норм, що відображають усталені уявлення народу про належний і справедливий устрій державного і суспільного життя.
9. Принцип поділу влади (ст.6 Конституції України) – не відкидаючи єдності системи державної влади, вимагає, перш за все, здійснення її на основі функціонального поділу (по горизонталі) на законодавчу, виконавчу і судову підсистеми («гілки»), носіями якої є самостійні органи держави (наприклад, в Україні – Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації та суди України). Водночас цей принцип передбачає реальне зрівноважування, за якого жодна з трьох гілок влади не може ущемити або підкорити собі інші. З іншого боку, принцип поділу влади знаходить свій прояв у розмежуванні (по вертикалі) предметів відання і повноважень між вищими, центральними і місцевими органами державної влади. Конкретний зміст принципу поділу влади найбільш вдало, на наш погляд, визначено російськими державознавцями М.В.Баглаєм і Б.М.Габричидзе:
– закони повинні мати вищу юридичну силу і прийматися тільки законодавчим (вищим представницьким) органом;
– виконавча влада повинна займатися в основному виконанням законів і тільки обмеженою нормотворчістю, бути підзвітною або главі держави, або парламенту;
– між органами законодавчої і виконавчої влади має бути забезпечений баланс повноважень, що виключає перенесення центру прийняття владних рішень, а тим більш усієї повноти влади на одного з них;
– судові органи незалежні й у межах своєї компетенції функціонують самостійно;
– жодна з трьох гілок влади не повинна втручатися в прерогативи іншої влади, а тим більше зливатися з іншою владою;
– спори про компетенцію повинні вирішуватися тільки конституційним шляхом у рамках юридичної процедури, тобто Конституційним Судом;
– конституційна система повинна передбачати правові засоби стримування кожної влади двома іншими, тобто містити взаємні противаги для всіх влад.
Принцип поділу влади закріплений у ст.6 Конституції України і відображений у структурі Основного Закону.
10. Принцип визнання й гарантування місцевого самоврядування (ст.7 Конституції України) – полягає у визнанні влади місцевого самоврядування (муніципальної влади) самостійною підсистемою публічної влади в суспільстві та встановленні відповідної децентралізованої системи управління, фінансово й організаційно відокремленої від державного апарату.
11. Принцип верховенства права (ст.8 Конституції України) – означає безумовне підпорядкування держави правовим приписам, в яких відображені усталені уявлення народу про належний і справедливий устрій державного й суспільного життя. Щодо змісту даного принципу досі точаться жваві дискусії. На наш погляд, його зміст найбільш вдало окреслюється формулою, запропонованою професором Л.І. Юзьковим: „Конституція має бути правовою, а закон – конституційним”. При цьому правовий характер Конституції, тобто її відповідність усталеним уявленням народу про належне й справедливе, забезпечується залученням широких верств населення до процесу розробки Основного Закону, а конституційність законів – діяльністю Конституційного Суду України.
12. Принцип законності (ст.19 Конституції України) – на відміну від інших засад конституційного ладу, по-різному тлумачиться щодо владних і невладних суб’єктів. Суб’єкти, які не мають владних повноважень (пересічні громадяни, іноземці, громадські формування), не можуть бути примушені робити те, що не передбачено законом. Ті ж суб’єкти, яким надано владні повноваження (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи) зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином, конституційно визнано, що за межами компетенції, визначеної Конституцією та законодавством, органи публічної влади діяти не можуть. З іншого боку, з конституційного припису випливає, що компетенція, форми і методи діяльності органів публічної влади мають бути закріплені в чинному законодавстві. Це є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян від свавілля посадових осіб.
13. Принцип гласності полягає у визнанні необхідності й вимозі обов’язкового дотримання безперешкодного руху інформаційних потоків у межах політико-правової системи. Цей принцип відкидає будь-які перепони на шляху суспільно значущої інформації, за винятком лише мінімальних правообмежень, необхідних для забезпечення національної безпеки та обороноздатності, і водночас вимагає від держави налагодження міцних, постійних зв’язків з громадськістю. При цьому швидкий розвиток засобів масової комунікації значно полегшує інформаційний обмін, дає змогу якісно та кількісно його покращити, і водночас робить все більш проблематичним приховування відомостей від широких кіл громадськості. На відміну від попередніх принципів, принцип гласності не відображений у тексті Конституції у вигляді окремої норми, але випливає зі змісту низки конституційних норм (зокрема, з положень ст.57, ч.1 ст.84, ч.2,3 ст.94, п.7 ст.129) і прямо закріплений у багатьох законах, що визначають статус органів державної влади і місцевого самоврядування )зокрема, у законах „Про Кабінет Міністрів України”, „Про місцеві державні адміністрації”, „Про місцеве самоврядування в Україні” та ін.
14. Принцип визнання міжнародно-правових стандартів (ст. 9, 18 Конституції України) – означає, що Україна визнає прогресивний характер міжнародного права і як рівноправний член світової спільноти буде сумлінно виконувати взяті на себе міжнародні зобов’язання. Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Більше того, у випадку колізії між нормами закону України і міжнародного договору України, пріоритет надається міжнародному договору. Проте укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
15. Принцип рівноправності (ст.21, 24 Конституції України) – означає проголошення рівної цінності кожної особи; визнання того, що всі люди є вільні й рівні у своїй гідності та правах, надання індивідам рівних правових можливостей для участі в суспільному та державному житті. Громадяни мають рівні конституційні права, свободи та обов’язки і є рівними перед законом. Будь-яка дискримінація (у тому числі за ознаками статі, раси, мови, національності, політичних чи релігійних переконань) в Україні заборонена. Рівноправність є універсальною категорією; вона включає формальну й реальну рівноправність, рівноправність за обсягом і змістом наданих прав і свобод, має індивідуальний і колективний, матеріальний і процесуальний аспекти. До того ж слід мати на увазі, що рівноправність не обмежується громадянами України; згідно зі ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Дезжавні символи
Символ – це умовний знак якогось поняття, явища, ідеї. Державні символи – це умовні знаки державності, суверенітету. Разом з тим вони розглядаються як важливі атрибути державності, здатні сприяти патріотичному вихованню громадян. На це доволі часто звертається увага в конституціях, у тому числі й у Конституції України, де записано: „Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України” (ст.20).
Державні символи мають не тільки важливе юридичне, але й соціально-психологічне значення. Адже при визначенні державної символіки законодавець враховував національні й історичні традиції народу.
Державна символіка виконує декілька основних функцій: а) політичну, зміст якої виявляється у виключній можливості державних символів бути зовнішнім проявом державної влади на всій території держави і за її межами; б) дипломатичну, коли офіційні символи суверенітету держави у зв’язках з іноземними державами, міжнародними організаціями виконують представницьку роль; в) соціальну функцію, котра виявляється у можливості державних символів об’єднувати (консолідувати) навколо ідей державного будівництва громадян держави, незалежно від походження, соціального та майнового стану, раси, національності та інших соціальних ознак.
Державні символи, з одного боку, підтверджують факт існування держави і слугують зміцненню її суверенітету, а з іншого – державний суверенітет виступає першоосновою як появи, так і подальшого розвитку державних символів. Втрата національної державності призводить до втрати її символів.
Пройшло вже більше дванадцяти років після прийняття Конституції України 1996 р., але більшість законів щодо державної символіки так і не були прийняті. Це свідчить про те, що дану проблему не так просто вирішити. Конституція не завершила процес повного оформлення державної символіки, але вона вказала шлях і заклала основи, що має суттєве значення для ствердження України як незалежної, суверенної держави.
Система правових норм, що визначають вигляд та порядок використання державних символів, являє собою окремий генеральний інститут конституційного права. Проте в Україні про його остаточне оформлення говорити поки що зарано; він перебуває на стадії становлення. Досі не прийнято закони про Державний Герб, Державний Прапор, про порядок використання державної символіки, необхідність прийняття яких безпосередньо випливає зі змісту ст.20 Конституції України.
Становлення державності передбачає надійну охорону й захист державної символіки, що вельми важливо й для забезпечення стабільності конституційного ладу, і його захисту, становлення конституціоналізму, поваги до державних символів. Згідно з ч.1 ст.65 Конституції України шанування державних символів України є обов’язком громадян України. Публічна наруга над державними символами тягне за собою кримінальну відповідальність (ст.338 Кримінального кодексу України).
Відповідно до ст.8 Закону України „Про рекламу” від 11 липня 2003 р. № 1121-IV використовувати або імітувати зображення Державного Герба України, Державного Прапора України, звучання Державного Гімну України, зображення державних символів інших держав у рекламі забороняється. Ст.18 Закону України „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р. № 2460-XII забороняє політичним партіям мати символіку, яка відтворює державні символи України.
Адміністративно-територіальні одиниці України можуть мати власні офіційні символи – герб, прапор і гімн.
§2. Державний Прапор України: опис та порядок використання
Державній Прапор – це офіційний відмінний знак (емблема) держави, символ її суверенітету. Згідно з Конституцією України (ч. 2 ст. 20) Державний Прапор України являє собою стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Згідно з постановою Верховної Ради України „Про Державний прапор України” від 28 січня 1992 р. № 2067-ХІІ цей прапор являє собою прямокутне полотнище, а співвідношення ширини прапора до його довжини складає 2 : 3.
Затвердження синьо-жовтого Державного Прапора України відтворило в собі національну символіку в галузі прапорництва, що має більш як тисячолітню історію та бере початок з Київської Русі, де найбільш поширеними державними кольорами були червоний, синій, жовтий, блакитний. Синьо-жовтий колір традиційно асоціюється з образом чистого неба і хлібного лану, уособлюючи вільні простори України.
Державний Прапор України піднімається на будинках органів державної влади і органів місцевого самоврядування, а в святкові дні – на будинках громадських формувань, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а також на житлових будинках. За кордоном український прапор вивішується на будинках дипломатичних представництв, консульських установ та інших офіційних представництв України або при міжнародних організаціях – згідно з нормами міжнародного права, правилами дипломатичного протоколу і традиціями країни перебування.
Державний прапор (у зменшеному розмірі) встановлюється на транспортних засобах Президента України, Прем’єр-міністра України, керівників державних та урядових делегацій, глав дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном, глав постійних представництв України при міжнародних організаціях.
Державний прапор України піднімається на морських судах, судах внутрішнього плавання та інших засобах пересування, на яких в якості офіційних осіб перебувають Президент України, Прем’єр-міністр України та інші особи, які представляють Президента України чи український Уряд, згідно з морськими традиціями і правилами дипломатичного протоколу.
Державний прапор України піднімається на військових кораблях та інших суднах Військово-Морського Флоту; на судах, внесених до Державного судового реєстру України або судового реєстру Державної річкової судноплавної інспекції, на які видано судовий патент, відповідне судове свідоцтво чи судовий білет, – в якості кормового прапора. Судно, що плаває під державним чи національним прапором іноземної держави, при проходженні внутрішнього моря і (або) внутрішніх судноплавних шляхів України або під час стоянки в українських портах на додаток до прапора своєї держави має піднімати й нести згідно з міжнародними морськими звичаями також Державний прапор України.
Зображення Державного Прапора України наносяться на повітряні судна України та космічні апарати, що запускаються Україною. Вони використовуються також як бортові знаки державної належності кораблів, катерів і суден прикордонної служби України.
Державний прапор України може бути піднятий при церемоніях та під час інших урочистих заходів, що проводяться органами державної влади України, громадськими формуваннями, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності і навіть під час сімейних урочистостей.
Державний прапор може бути вивішений на знак трауру. В таких випадках у верхній частині древка (мачти) прапора кріпиться чорна стрічка, довжина якої дорівнює довжині полотнища прапора. На знак трауру Державний прапор може бути приспущений до половини древка.
Державний Прапор України може використовуватися як елемент або геральдична основа державних нагород України, а також геральдичних знаків – емблем і прапорів органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
§3. Державний Герб України: опис та порядок використання
Державний Герб – це символічний знак, який складається з графічних і кольорових зображень і є офіційною емблемою держави. Конституція України передбачає наявність одразу двох гербів – малого й великого: ч. 3 ст. 20 передбачає, що Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорозького законом, який приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, а ч. 4 цієї ж статті підкреслює, що головним елементом великого Державного Герба України має бути Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).
Слід відзначити, що тризуб було затверджено як малий герб України і вирішено вважати його головним елементом великого герба України ще постановою Верховної Ради України „Про Державний герб України” від 19 лютого 1992 р. № 2137-ХІІ. Названою постановою було визначено, що малий Державний герб України – це тризуб кольорового (золотистого) зображення (20:12), розташований на щиті синього кольору (22,5:16). Передбачена можливість і чорно-білого (монохромного) зображення Державного герба. Цією ж постановою було визначено, що зображення Державного герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного управління, грошових знаках та знаках поштової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов’язковим додержанням його затверджених пропорцій. Крім того, Державний Герб зображається на паспортах громадян України або документах, що їх замінюють.
Конкурс на кращий ескіз великого Державного Герба України проводився неодноразово, але конкретних результатів не дав. Востаннє такий конкурс планувалося завершити до 31 грудня 2008 р., а про його результати мав бути поінформований Кабінет Міністрів України.
Державний Герб України може використовуватися як елемент або геральдична основа державних нагород України, а також геральдичних знаків – емблем і прапорів органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Зображення Державного Герба України є неодмінним елементом символіки органів державної влади України. Зокрема, геральдичний знак – емблема Міністерства внутрішніх справ України, затверджена Указом Президента України від 19 грудня 2000 р. №1346/2000, являє собою восьмикутну зірку з білого металу у вигляді 48 розбіжних променів; у центрі зірки вміщено зображення малого Державного Герба України. Емблема внутрішніх військ МВС України, затверджена Указом Президента України від 28 січня 2002 р. №75/2002, являє собою прямий рівносторонній хрест з розбіжними кінцями крапового кольору і пружками білого металу; в центрі хреста вміщено зображення емблеми МВС України.
Державний герб розміщується на прикордонних знаках і пунктах пропуску через державний кордон України. Державний герб може бути зображений на орденах і медалях України та її грошових знаках.
Допускається відтворення герба як у кольоровому, так і в чорно-білому зображенні. Він може виготовлятися в різних матеріалах і техніці, розрахований на різне збільшення і зменшення (при збереженні пропорцій).
§4. Державний Гімн України: опис та порядок використання
Державний Гімн – музикально-поетичний твір, який разом з Державним Гербом та Державним Прапором є офіційним символом держави. Конституція України (ч.5 ст.20) визначає, що Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинними в: конституційного складу Верховної Ради України.
Закон України «Про Державний Гімн України» було прийнято 6 березня 2003 р.; згідно зі ст.1 цього Закону Державним Гімном України є національний гімн на музику М. Вербицького із словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського в такій редакції:
„Ще не вмерла України і слава, і воля,
Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.
Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці.
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Приспів:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду”.
Названим Законом також встановлено, що урочисті заходи загальнодержавного значення розпочинаються і закінчуються виконанням Державного Гімну України. Музичне виконання Державного Гімну України здійснюється також під час проведення офіційних державних церемоній та інших заходів.
Наруга над Державним Гімном України тягне за собою відповідальність, передбачену законом.
Виконання Державного Гімну у військових частинах, на військових кораблях і суднах регламентується військовими статутами. При проведенні офіційних заходів за кордоном виконання Державного Гімну здійснюється згідно з правилами, встановленими МЗС України з урахуванням практики країни перебування і Закону „Про Державний Гімн України”.
Допускається виконання Державного Гімну України при проведенні спортивних змагань з урахуванням існуючої практики спортивних організацій.
При публічному виконанні Державного Гімну України присутні заслуховують його стоячи, чоловіки – без головних уборів.