Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 52
Модуль IV
Проаналізуйте суть змін у стані освіти, які відбулися на українських землях з середини ХIV до середини ХVIІ ст.
З ХІV ст., освіта в Україні розвивалась у складних соціальних і національно-культурних умовах. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло суттєвих змін у їхній культурно-національний розвиток. Тут і далі діяли православні (монастирські й церковнопарафіяльні) школи з церковнослов’янською мовою викладання, традиції яких склалися в період Київської Русі. Вони забезпечували основи грамотності населення.
Поступово, в процесі зближення Литовської держави з Польщею, у князівстві посилюються польські впливи. Після заснування при Празькому (1397) та Краківському (1409) університетах спеціальних інтернатів для студентів з литовських та інших сусідніх земель литовські й українські магнати почали посилати своїх дітей для подальшої освіти саме до цих університетів. Як наслідок навчання в чужій школі, литовська й українська магнатерія та шляхта почали культивувати презирство до рідної мови.
На українських землях давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність власної вищої школи. Як правило, школи існували при церквах і монастирях, де навчалися переважно діти міщан, селян, дрібної шляхти, які міцно трималися своєї національності й православної віри. У ХVІ ст. в Україні з’являються мандрівні дяки та світські вчителі, які організовували своєрідні пересувні школи. Першим підручником був буквар, зразки якого не збереглися, першою читанкою – Часослов. 1491 р. Святополк (Швайпольт) Фіоль видав у Кракові «Часосолов» для використання в українських землях, який став першою слов’янською книжкою, котру надрукували кирилицею.
В умовах посилення наступу католицизму на українські землі з другої половини ХV ст. православна Церква як один з головних чинників тогочасної культурни намагалася зберегти національний характер школи з навчанням слов’яноруською мовою. Але з розвитком продуктивних сил, поглибленням товарно-грошових відносин такі школи вже не відповідали вимогам часу, в суспільстві зростала потреба в освічених людях. Водночас Церква, яка володіла всіма освітніми закладами, не була заінтересована в поширенні знань, освіти серед населення, а через те не прагнула вдосконалювати школи.
З середини ХVІ ст. в українські землі починають проникати ідеї Реформації, зокрема звільнення з-під влади Рима, демократизація Церкви й наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг національними мовами, заснування шкіл. Реформаторство супроводжувалося потужним прсвітницьким рухом. В Україні (Хмельник, Любар, Киселин, Панівці та ін.) наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. створювалися протестанстські, зокрема социніанські школи, де пропагувалися реформаторські ідеї. Високий рівень викладання, загальнодоступність і віротерпимість привертали до цих закладів іновірців, а тому католицька Церква та уряд Речі Посполитої переслідували социніанські школи.
Католицька Церква, занепокоєна поширенням реформаторських ідей, розпочала з ними боротьбу, зокрема в освіті. Важливим інструментом у зміцненні позицій католицизму став орден єзуїтів. У Польщі його діяльність була спрямована на посилення католицької експансії, піднесення рівня католицьких шкіл, розширення їхньої мережі. В українських землях експансія Ватикана особливо активізується після Люблінської унії (1569) і утворення Речі Посполитої.
Єзуїти відкривали свої школи (елементарні й середні) та колегії, які мали два відділи: нижчий (гімназія, п’ять класів) і вищий (де три роки вивчалася філософія і чотири – богослов’я). Чільне місце в єзуїтських навчальних закладах посідала латинська мова, якою велося викладання. Ці заклади організовувалися за зразком західноєвропейських. Випускники єзуїтських шкіл відзначалися вмінням вести диспути з протестантами та православними. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії – у Ярославі (з 1575), Львові та Луцьку (з 1608), Києві (з 1647) та ін. Система виховання в єзуїтських школах була спрямована на формування з молодих людей ревних католиків. Багато представників православної української шляхти після закінчення цих шкіл зрікалися своєї національності й віри, починали зневажати рідну культуру. Таким чином, католицькі школи стали одним із засобів полонізації українського населення.
Ця денаціоналізація, що охопила насамперед українські шляхетські кола, викликала в Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. серйозний опір. Коли католики, уніати, протестанти посилюють боротьбу за вплив на освіту, православна Церква втрачає монополію в шкільництві. З ініціативи окремих осіб або груп української шляхти, міщанства, духовенства виникають нові або реорганізуються старі школи.
Посилення впливу світських кіл, проникнення гуманістичних і реформаційних ідей обумовили вагомі зміни в українській освіті у цей період, виникнення якісно нової школи – греко-слов’яно-латинської. Вона ґрунтувалася на національних традиціях, поєднуючи їх з передовими досягненнями західноєвропейської школи й науки. Такий різновид школи надовго стає визначальним у розвитку освіти в східнослов’янських землях. Першим навчальним закладом такого типу була школа в Острозі на Волині, яка піднесла систему освіти в Україні до рівня вищих протестантських і католицьких шкіл.
Культурно-освітній центр нового типу, який складався з колегії, літературно-наукового гуртка, друкарні та бібліотеки, заснував 1576 р. князь Костянтин Острозький, який відігравав роль опікуна православ’я і мецената української культури. Він зібрав у м. Острозі людей з високою гуманістичною освітою. Першим ректором колегії був письменник-полеміст Герасим Смотрицький, друкарню очолював Іван Федоров (1577–1582), викладали тут українські вчені Даміан Наливайко, Василь Сурозький. Наприкінці ХVІ ст. Острог перетворився на великий просвітницький центр.
Навчання велося за поширеною в Європі системою «семи вільних мистецтв», яка поділялася на тривіум (граматика, риторика, діалектика) та квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Острозька школа, як і більшість шкіл того часу, мала переважно гуманітарну спрямованість. Національні культурно-освітницькі традиції в Острозькій школі зберігалися завдяки викладанню церковнослов’янської та грецької мов. Ці мови були літературними й конфесійними в регіоні й вивчення їх було характерною особливістю шкіл у східнослов’янських землях ще з часів Киівської Русі. Окрім того, в умовах наступу католицизму, церкослов’янська мова виступала як засіб самозбереження національної віри й культури.
Разом з тим, навчання будувалося так, щоб випускники школи за рівнем освіти не поступалися тим, хто закінчив католицькі та протестантські школи. У зв’язку з цим в Острозі значну увагу приділяли вивченню латини, мові західноєвропейської школи, науки, літератури. До того ж у Речі Посполитій вона було також офіційною мовою адміністративних та судових установ. Острозька школа стала фактично першою вищою школою в Україні. Після смерті К. Острозького (1608), нащадки якого прийняли католицтво, вона поступово занепадає. 1624 р. єзуїти відкрили в Острозі свій колегіум і припинили діяльність школи.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 27—30.
Визначте роль братських шкіл та Київської колегії у збереженні та розвитку української освіти наприкінці ХVI ст. – ХVIІ ст.
З другої половини 1580-х рр. значну роль у суспільно-політичному і культурному житті починають відігравати братства – громадсько-політичні організації українського міщанства, які створювалися для захисту його станових і національно-релігійних інтересів. Братства розпочинають боротьбу проти національного й релігійного обмеження, за збереження православ’я та української культури, зокрема й освіти. Створення шкіл було одним з головних положень статутів братств. Наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. в Україні виникає близько 30 братських шкіл, першою з яких була школа при Львівському Успенському братстві (1586).
Її першим ректором був визначний знавець і викладач грецької мови єпископ Арсеній. Він розробив один з найстаріших шкільних статутів Європи – «Порядок шкільний», який містив педагогічні ідеї та визначав коло предметів. Цим статутом було закладено принцип станової рівності освіти. З 1604 р. братство запросило на посаду ректора школи чудового знавця латинської та грецької мов Івана Борецького.
Школа готувала вчителів і священиків, а також намагалася зразковим вихованям протидіяти антиукраїнським впливам єзуїтів. Визначним здобутком Львівської школи було те, що її студенти створили греко-слов’янську граматику «Адельфотес», призначену не лише для вивчення мов, а й для ознайомлення з діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією, астрономією, медициною та богослов’ям.
Інші братські школи, які виникають у Перемишлі, Рогатині, Замості, Києві, Вінниці, Немирові, Крем’янці, Луцьку та ін. містах, будувалися за зразком Львівської. Вона надсилала багатьом свій статут, постачала підручники, а іноді направляла вчителів. Під ідейним і педагогічним впливом братських шкіл перебували монастирські та парафіяльні школи.
За навчання в братських школах батьки сплачували певні кошти, діти незаможних навчалися безкоштовно. За програмою навчання ці школи були закладами середнього типу. Найголовніша увага приділалася вивченню слов’янської та української книжної мов. Усі братські школи пройшли два етапи розвитку: вони виникали як греко-слов’янські, а згодом почали зближуватись з латино-польськими. Це давало їхнім учням змогу ознайомитися з досягненнями західноєвропейської науки й літератури.
1615 р. було засновано Київську братську школу. Одним з її організаторів і першим ректором був Іван Борецький (пізніше – митрополит Іов), який переїхав зі Львова. В Київській братській школі, як і у Львівській, викладалися церковно-слов’янська, грецька, латинська, книжна українська мови, філософія, риторика, поетика.
Викладання не було однаковим у всіх школах і визначалося можливостями братств. Але Львівська, Луцька, Київська братські школи за рівнем викладання успішно конкурували з єзуїтськими й протестантськими і відіграли важливу роль у поширенні освіти, розвитку наукових знань, боротьбі проти католицизму.
Українські освітні заклади діяли в умовах посилення національно-релігійного тиску. Після Берестейської унії (1596) розпочалося створення уніатських шкіл: 1609 р. Іпатій Потій заснував уніатські школи у Володимирі, Барі, Шаргороді, Холмі, організував уніатський орден василіан. В уніатських школах вивчалися латинська, польська, грецька, а іноді й церковнослов’янська мови, але головним їхнім завданням було насадити уніатство. Королівський універсал 1613 р. прирівняв уніатські навчальні заклади до католицьких.
З початку ХVІІ ст. Київ стає провідним культурним центром України, чому значною мірою сприяло зростання економічного потенціалу міста. 1631 р. митрополитом Київським став Петро Могила, який заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Від братської вона відрізнялася тим, що в ній вивчалися «сім вільних мистецтв» і більше уваги приділялося латинській мові, а грецька мала другорядне значення. Відкриття школи в лаврі викликало невдоволення Київського братства, яке не бажало передавати шкільну освіту до рук архімандрита Києво-Печерської лаври. 1632 р. братчики примусили Петра Могилу погодитись на об’єднання навчальних установ.
Школа отримала назву Київської колегії (в Західній Європі колегіями називали навчальні заклади вищого типу) й за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Однією з реформ Петра Могилои стало введення викладання в колегії та багатьох братських школах латиною, яка була невід’ємною ознакою освіченості. Без її знання неможливо було вступити до вищих шкіл Західної Європи. В колегії викладали також старослов’янську, книжну українську, польську та грецьку мови. Крім того, Петро Могила ввів у програму викладання «семи вільних мистецтв». З часом у програму навчання почали входити німецька, французька, староєврейська мови, з 1751 р. введено курс російської мови та поезії. Викладалися також історія, географія, література. Повний курс навчання тривав 12 років.
Київська колегія дещо відрізнялася від західноєвропейських університетів, що було зумовлено історичними умовами та національними традиціями: в ній не було обов’язкової для університетів системи факультетів, учням не надавалися вчені ступені, не завжди читався курс богослов’я. Останнє було пов’язано з політикою польського уряду, який забороняв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би права академії. Однак рівень освіти, який отримували випускники Київській колегії, був достатньо високим, що давало їм можливість навчатися за кордоном і відкривало шлях до європейської науки. Колегія залишалася центром українського культурного життя і в другій половині ХVІІ ст.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 30—33.
Дайте стислу характеристику наукових знань, що їх надавали центри освіти на українських землях у ХVІІ ст.
Головним центром розвитку наукових знань на початку ХVІІ ст. був Київський колегіум, навколо якого зосереджувались найкращі наукові сили. Викладачі колегіуму в трактуванні деяких питань вийшли далеко за межі теологічного тлумачення світу. Вони сприймали ідеалістичні погляди Арістотеля, які становили основу їхніх філософських концепцій, але в спробах творчо переосмислити його спадщину зверталися не до інтерпретованих Церквою творів філософа, а безпосередньо до першоджерел. Разом з тим, у поглядах деяких викладачів колегіуму простежувались елементи матеріалістичного світосприйняття. Так, Йосип Кононович-Горбацький викладав у колегіумі філософію. Його курс включав логіку, фізику та метафізику. Він вважав, що матерія постійно рухається і що саме рух є формою її існування. Стверджував також, що світ існує незалежно від людської свідомості.
Викладачі колегіуму знали не тільки філософську систему Арістотеля, а й матеріалістичні погляди старогрецьких філософів. Так, Мацей Стрийковський у хроніці виклав саме такі уявлення про походження світу.
В другій половині ХVІІ ст. центром освіти і науки в Україні стала Києво-Могилянська колегія. Тут гуртувалися найкращі наукові сили того часу: Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський та інші. Київські вчені зосереджували увагу на складних питаннях астрономії, математики, географії та інших наук. Зокрема, І. Галятовський намагався розкрити причини сонячного й місячного затемнень, хмарності, блискавки. Передові погляди в астрономії, що пов’язувалися з системою Коперника, проявили перекладачі «Космографії» Є. Славинецький та А. Сатановський. У науковому середовищі Києва були знавці математики, зокрема планіметрії та стереометрії.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 53—54.
Розкажіть про досягнення в математиці, фізиці, геології на Гетьманщині, Слобожанщині та західноукраїнських землях у ХVІІІ ст.
У ХVІІІ ст. на розвиток і поширення наукових знань у Гетьманщині, Слобожанщині та інших українських землях вплинуло створення Петербурзької Академії наук та діяльність М. Ломоносова. Своїм ученням про поверхню землі він започатокував розвиток геології, надавав великого значення використанню кам’яного вугілля, на яке багаті надра України. Наукові експедиції Академії наук мали велике значення для вивчення природи України. Їхні маршрути пролягали через Київ, Глухів, Бахмут та інші міста. На початку ХVІІІ ст. було відкрито поклади кам’яного вугілля в Донбасі. З академічних комплексних експедицій на чолі з П. Палласом, В. Зуєвим та іншими вченими розпочалися систематичні геологічні дослідження в Україні.
З точних наук певних успіхів було досягнуто в математиці. Феофан Прокопович у 1707–1708 рр. склав курс лекцій з арифметики й геометрії для студентів Київської академії. Цей курс мав переваги над тогочасними зарубіжними підручниками з математики. Підручник викладача математики Київської академії Іринея Фальковського «Скорочення змішаної математики» та його ж книга «Теоретична астрономія» були значним долсягненням тогочасної науки.
Математика та фізика посідали значне місце в навчальній програмі Studium Ruthenum (Руського інституту) при Львівському університеті. Викладали ці предмети у ХVІІІ ст. вихідці з Закарпаття Петро Лодій та Іван Земанчик. У цілому, поширення наукових знань в українських землях досягло помітних успіхів, хоч і гальмувалось феодальними відносинами і відсутністю державності.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 54—55.
Охарактеризуйте стан початкової та середньої освіти на Лівобережній та Правобережній Україні у ХVIІІ ст.
Хоча входження Лівобержжя до складу Росії після національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького зумовило суперечливі тенденції в духовному розвитку України, на Лівобережжі зберігався багаторічний досвід організації шкільної освіти. Діяли парафіяльні школи при церквах, де вчителювали дяки та їхні помічники («виростки», «молодики», в містах працювали школи для дітей духовенства, ремісників, купців. На Запоріжжі функціонували церковнопарафіяльні та січова школи, які приділяли велику увагу навчанню військовій справі й забезпечували освіченими людьми військову канцелярію Запорізької Січі. На Правобережжі зберігалися братські школи, але вони поступово втратили провідну роль у освіті. Натомість посилилась політика полонізації, яку проводив уряд Речі Посполитої.
В першій половині ХVІІІ ст. розвиток освіти на Лівобережжі та Слобожанщині було ускладнено внаслідок колоніальної політики царизму, зокрема мовної. Низку царських указів (1721, 1727, 1728, 1735 рр.) було спрямовано на введення російської вимови в церковну практику й обмеження друкування та розповсюдження книжок, написаних українським варіантом церковнослов’янської мови. З другої половини ХVІІІ ст. всі школи України поступово перейшли на російську мову. Іншою перешкодою розвитку національної освіти були кріпосницькі відносини.
Початкова освіта на Лівобережжі, Слобожанщині та Запоріжжі до останньої чверті ХVІІІ ст. зосереджувалась у церковно-парафіяльних школах. Вони існували майже в кожному селі, їх засновували сільські громади, й у них навчалися діти старшини, козаків, а також селян. 1748 р. на території семи полків Гетьманщини було 866 шкіл, але розміщення їх було нерівномірним. Так, у Ніжинському полку нараховувалося 217 шкіл, у Лубенському – 172, тоді як у Миргородському – лише 37. На Слобожанщині у 1730-х рр. налічувалась 131 трирічна церковно-парафіяльна школа. В наступні роки кількість таких шкіл зменшилась, що пояснювалося подальшим розоренням і закріпаченням селян та козаків.
За свідченням лубенського полковника І. Кулябки, освічених людей бракувало навіть для заміщення посад осавулів і сотенних отаманів. 1768 р. з його ініціативи почали навчати грамоті й військовій справі понад тисячу козацьких дітей. Невдовзі досвід Лубенського полку схвалила Генеральна канцелярія, котра сприяла його поширенню в усіх полках. З другої половини ХVІІІ ст. для дітей старшини створювалися закриті навчальні заклади – пансіони та інтернати, в яких викладали переважно іноземці. На Запоріжжі у 1754–1758 р. існувала Головна Січова школа для дітей переважно заможних козаків і старшини. За змістом навчання вона прирівнювалася до найкращих братських шкіл, у ній викладали піїтику, риторику, математику, астрономію, музику (велася підготовка кобзарів, цимбалістів, сурмачів, скрипалів) та ін.
У ХVІІІ ст. розвиток вищої освіти в Україні був пов’язаний насамперед з діяльністю Києво-Могилянської академії, якій указами Петра І 1694 р. та 1701 р. було надано статус академії, права самоуправління (як у вищих навчальних закладах Європи) й уперше дозволено викладати курс богослов’я. До середини ХVІІІ ст. Києво-Могилянська академія вважалась одним з перших за значенням вищих навчальних закладів Російської імперії. Серед її слухачів було багато вихідців з Правобережжя й західноукраїнських земель, уродженців центральних районів Росії, а також представників пригноблених Туреччиною та Австрією слов’янських народів (сербів, болгар, чорногорців та ін.). Хоча навчання в академії значною мірою було церковно-богословським, її слухачі діставали досить всебічну освіту.
Головну масу студентів становили діти старшини, духовенства, заможних казаків і міщан; у реєстрі слухачів 1729 р. згадано представників майже всіх відомих тоді старшинських сімей. Разом з тим, серед студентів були й бідні, що жили вбурсі (гуртожитку). Свою роль культурно-освітнього центра академія почала втрачати з кінця ХVІІІ ст. й була закрита у 1817 р. Її функції перейняла Київська духовна академія (1819).
Українська старшина, не задовольняючись академією, яка з другої половини ХVІІІ ст. все більше перетворювалася на спеціальний церковний навчальний заклад, не раз порушувала питання про відкриття в полкових містах Гетьманщини та Слобожанщини університетів. Навіть російські адміністратори П. Рум’янцев та Г. Потьомкін неодноразово виступали з подібною ідеєю. Царський уряд відкидав усі ці проекти, штучно консервуючи церковно-схоластичне спрямування освіти в Україні.
Важливе значення в розвитку освіти мали також колегіуми у Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1730). Харківський колегіум став центром освіти Слобожанщини, у відкритих 1768 р. додаткових класах викладались інженерні науки, артилерійська справа, геодезія, географія, французька та німецька мови, а з 1773 р. було відкрито клас вокальної та інструментальної музики. Крім того, наприкінці ХVІІІ ст. існувало ще дві семінарії – у Полтаві та Новгород-Сіверському, які були всестановими й загальноосвітніми школами.
Розвиткові національної освіти на Правобережжі й західноукраїнських землях заважала політика полонізації, яку проводив польський уряд. Шкіл на Правобережжі було дуже мало. Влада підтримувала лише єзуїтські колегії та уніатські школи, навчання в яких мало яскраво виражене польсько-католицьке забарвлення. У містах Східної Галичини діяли трирічні школи, в яких навчалися діти шляхти, міщан, духовенства, а викладали польською мовою. Важливим осередком освіти й науки на Західній Україні був Львівський університет (1661), де викладали латинською мовою.
Після першого поділу Речі Посполитої (1772) західноукраїнські землі увійшли до складу імперії Габсбургів. Австрійський уряд здійснив реформи освіти. З 1774 р. було запроваджено три види шкіл: однокласні «парафіяльні» з викладанням рідною мовою; трикласні «тривільні»; чотирикласні «нормальні» з викладанням німецькою мовою. Як «рідну мову» було допущено й українську (церковно-слов’янську з українською вимовою). Львівський університет було перетворено на світський заклад, при ньому в 1787–1808 рр. діяв «Руський інститут» («Studium Ruthenum») – відділення, де на філософському та богословському факультетах окремі предмети викладалися українською мовою.
Незадовільним стан освіти був на Буковині. За турецького панування тут майже не було шкіл. З встановленням австрійської влади відкрилося кілька шкіл, де викладали переважно румунською та німецькою мовами. Закарпаття перебувало в складі Угорського королівства, що зумовило там політику латинізації та мадяризації. Разом з тим, там існувала невелика кількість церковно-уніатських шкіл з викладанням «руською» (як називалася там українська) мовою. Слов’яно-руською мовою викладали також у Мукачівській монастирській школі (з 1744 р. – духовній семінарії), яка стала основою для створення вчительської семінарії. 1776 р. її було переведено до Ужгорода.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 39—41.
Розкажіть про провідних науковців у природничих та фізико-математичних науках, які працювали в університетах і ліцеях на українських землях у ХІХ ст.
У ХІХ ст. науково-дослідні роботи зосереджувалися в університетах та ліцеях. Професори вищих навчальних закладів поряд з викладанням працювали в лабораторіях, кабінетах, обсерваторіях. У науці все більше наростала боротьба між матеріалістичним та ідеалістичним світоглядами.
Професор Харківського університету Т. Осиповський у праці «Зміна Сонця» висловив низку думок про природу світла. В астрономії він був послідовником Лапласа. Його тритомний «Курс математики», виданий у Петербурзі, кілька десятиліть слугував основним вітчизняним підручником з цієї науки. В Київському університеті працював професор В. Федоров, який сприяв відкриттю в університеті обсерваторії. Помітне наукове значення мали праці з астрономії професора Рішельєвского ліцею В. Петровського, який вивчав космічні тіла та будову Всесвіту. Професор Харківського університету, гідрогеолог Н. Борисяк досліджував геологічну будову басейну річок Сіверського Донця, Дніпра й Дону, геологію Донбасу.
Велику роль у розвитку природничих, фізико-математичних і технічних знань відігравали наукові товариства, які зміцнювали контакти між ученими та пропагували знання. Особливо виділялися Харківське (1863), Київське (1899) та Одеське (1870) товариства дослідників природи. Перше математичне товариство в Україні виникло при Харківському університеті в 1879 р. Київське фізико-математичне товариство (1890) друкувало наукові праці у своїх «Звітах» і «Протоколах». Наприкінці 1860-х рр. розпочало роботу Київське відділення Російського технічного товариства. Згодом воно взяло активну участь у заснуванні Київського політехнічного інституту.
На західноукраїнських землях 1892 р. на базі Літературного товариства ім. Т. Шевченка було створено Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке складалося з трьох секцій: історико-філософської, філологічної, математично-природничо-медичної та низки комісій з окремих галузей науки. Товариство видавало наукові журнали, серійні видання.
Помітних успіхів у другій половині ХІХ ст. досягла математика. З 1885 р. в Харківському університеті працював видатний математик О. Ляпунов, якому належить провідне місце в розробці проблем стійкості й рівноваги руху механічних систем. Його праця «Загальна задача про сталість руху» не втратила наукового значення до наших днів. Математики Київського університету заклали фундамент нової алгебраїчної теоретичної школи. Праця М. Ващенка-Захарченка «Символічне числення і застосування його до інтегрування лінійних диференційних рівнянь» стала відома в усій Європі. Засновником математичної школи в Одесі став професор Є. Сабінін. Його учень С. Ярошенко 1873 р. видав першу в математичній літературі працю, присвячену проекційній геометрії, – «Початки нової геометрії».
ХІХ ст. в усьому світі було періодом бурхливого розвитку фізики. Нові відкриття: закон збереження і перетворення енергії, електроліз, електромагнітні явища – потребували нових філософських узагальнень.
Професор Новоросійського університету М. Умов у працях про хвильові процеси й земний магнетизм зробив помітний внесок у розвиток світової науки. У Київському університеті проблемами молекулярної фізики займався М. Авенаріус. У Києві 1884 р. виникла перша в Україні кафедра теоретичної фізики, яку очолював М. Шіллер. У Харкові з 1880 р. фізик М. Пильчиков розвивав теорію магнітних аномалій і магнітних вимірів, працював у електротехніці та електролізі, став одним з піонерів рентгенографії та рентгенології в Росії. Пильчиков був дійсним челеном багатьох вітчизняних і закордонних наукових товариств.
1864 р. М. Бекетов організував при фізико-математичному факультеті Харківського університету перше фізико-хімічне відділення й лабораторію фізичної хімії. У загальній хімії працював Я. Михайленко, який 1899 р. ввів парціальні величини в термодинаміку розчинів, випередивши відкриття Люїса.
Активна розробка корисних копалин зумовила піднесення геологічної науки. К. Феофілактов заснував у Києві школу геологів, що поклала початок вивченню Українського кристалічного щита та геології Придніпров’я.
Значного рівня розвитку досягла біологія. У 1867 р. І. Мечникова було обрано доцентом Новоросійського університету. Він створив учення про фагоцитоз та імунітет, визнане у світовій науці. 1886 р. спільно з мікробіологом М. Гамалією І. Мечников організував у Одесі першу в Російській імперії бактеріологічну станцію.
Центром наукової діяльності на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. залишалися Львівський університет та математично-природничо-медична секція Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Активними членами секції стали математики В. Левицький і М. Зарицький. У загальній хімії у Львові з 1872 р. плідно працював Б. Радзішевський. Проблемами органічної хімії у 60–70-х рр. ХІХ ст. займався керівник кафедри хімії Е. Ліннеманн. Львівські вчені-геологи провели низку ґрунтовних досліджень геології краю. Ю. Токарський розробляв літографію та петрографію відкладів південно-східної частини Карпат; виверження порід вивчав основоположник мікроскопічної петрографії Ф. Ціркель.
1881 р. уродженець України, інженер М. Бенардос першим у світі винайшов і застосував у промисловій практиці дугове електрозварювання металів. Найбільш економічний для свого часу паровоз сконструював наприкінці ХІХ ст. київський інженер О. Бородін.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 55—57.
Розкажіть про формування мережі вищих навчальних закладів (академій, університетів, інститутів тощо) на українських землях у ХVIІІ ст. – на початку ХХ ст.
У ХІХ ст. набула розвитку вища освіта. 1805 р. було відкрито Харківський університет, який став центром національного відродження. Його було засновано за приватною ініціативою, насамперед В. Каразіна, на кошти харківського дворянства й купецтва. 1834 р. в Києві було відкрито Університет св. Володимира, до складу якого входили філософський, юридичний, а згодом медичний (1842) факультети. Його першим ректором став професор М. Максимович. 1863 р. університети отримали автономію. Але 1884 р. її було ліквідовано, а університети передано під контроль попечителів навчальних округів.
Крім того, створювалися вищі навчальні заклади, що об’єднували гімназичний та університетський курси: Волинська гімназія у Кременці (1805–1832), Рішельєвський ліцей в Одесі (1817), при якому діяв Інститут східних мов для підготовки перекладачів (1828–1855), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820), згодом перетворена на математичний (1832), а потім – на юридичний (1840) ліцей. 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі було утворено Новоросійський університет.
Економічний і культурний розвиток країни прискорив появу спеціальних вищих навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту, Харковського ветеринарного інституту (1873). Першим вищим технічним закладом в Україні став Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1885). 1898 р. було створено Київський політехнічний інститут у складі хімічного, механічного, інженерного та сільськогосподарського відділень. Серед професорів інституту були відомі вчені М. Артем’єв, С. Реформаторський, В. Кирпичов (перший ректор). 1899 р. в Катеринославі почало діяти вище гірниче училище.
Характерною рисою розвитку вищої освіти в Україні на початку ХХ ст. було створення мережі вищих навчальних закладів для жінок. 1903 р. в Одесі було відкрито Вищі жіночі педагогічні курси, які з 1906 р. отримали історико-філологічний та фізико-математичний факультети; після 17-річної перерви відновили діяльність Вищі жіночі курси в Києві (1906), створено такі ж курси в Харкові (1907). Останні, окрім двох традиційних факультетів, мали юридичне відділення.
Вища освіта в західноукраїнських землях зосереджувалась у Львівському університеті, Реальній (або торгівельній, 1817), Ветеринарній (1897), Технічній (1844) академіях у Львові (останню було згодом реорганізовано в політехнічний інститут), Чернівецькому ліцеї. Львівський університет складався з філософського, теологічного, юридичного та медичного факультетів. Викладали тут латинською, німецькою та польською мовами. Українцям австрійський уряд не перешкоджав вступати лише на богословський факультет, який готував сільських священиків.
Українському студенству західноукраїнських земель після наполегливої боротьби вдалося домогтися від австрійських властей відкриття у Львівському й Чернівецькому університетах кількох українських кафедр. В цілому ж, освіта в українських земелях як Російської, так і Австро-Угорської імперій не задовольняла потреб суспільства.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 34—35, 41—43.
Яку роль у розвитку та поширенні фізико-математичних та технічних знань на українських землях відіграли створені в першій третині ХХ ст. наукові, технічні товариства та гуртки?
Помітний внесок у розвиток і демократизацію науки, в популяризацію наукових знань робили наукові товариства, багато з яких діяли при університетах. Так, при Київському університеті налічувалося 10 наукових товариств, при Харківському – 8, при Новоросійському – 4.
Велике значення для розвитку технічних знань в Україні мала діяльність філій Російського технічного товариства у Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Найактивнішим серед них було Київське відділення Російського технічного товариства, яке очолював професор університету і політехнічного інституту Г. Де-Метц. До складу цього відділення в 1915 р. входило 7 відділів: архітектурний, механіко-будівельний, цукровий, фотографічний, електротехнічний, теплотехнічний, борошномельний.
Помітну роль у розвитку авіаційної справи, теоретичну основу якої заклали М. Жуковський і К. Ціолковський, відіграли добровільні повітроплавальні товариства, гуртки й аероклуби. 1908 р. в Одесі було засновано аероклуб, де вже через 2 роки налічувалося близько 140 членів. Його вихованцями були піонери повітроплавання С. Уточкін та М. Єфимов, який 8 березня 1910 р. здійснив над Одесою перший у Росії політ на літаку.
1908 р. повітроплавальний гурток було організовано при Київському політехнічному інституті, а через рік виникло Київське товариство повітроплавання. Невдовзі вони об’єдналися. Об’єднане товариство очолив професор політехнічного інституту М. Делоне, тут успішно працювали такі видатні конструктори й льотчики, як Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров, Ф. Андерс, професор політехнічного інституту О. Кудашев.
І. Сікорський уславився як конструктор перших у світі надпотужних багатомоторних літаків «Російський витязь» та «Ілля Муромець». Заслуга створення перших гідролітаків типу «летючий човен» належить колишньому студенту КПІ Д. Григоровичу. Його моделі гідролітаків широко використовувались у бойових діях під час Першої Світової війни. Лише в Києві протягом 1909–1912 рр. було створено близько 40 дослідних літаків різних типів. 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві П. Нестеров вперше в історії авіації здійснив одну з найскладніших фігур вищого пілотажу – «мертву петлю», пізніше названу «петля Несторова».
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 55—62.
Розкажіть про провідні наукові школи фізико-математичних та технічних наук, що діяли в Україні на початку ХХ ст.
Початок ХХ ст. ознаменувався помітною демократизацією науки, що виявилося насамперед у популяризації наукових знань, чому присвятили діяльність О. Ляпунов, В. Стеклов, Д. Синцов, С. Реформатський та ін.
Значно розширилися міжнародні зв’язки вчених України. Активну участь у роботі майже всіх міжнародних математичних конгресів початку ХХ ст. брав професор Харківського університету, почесний член Амстердамського математичного товариства Д. Синцов. Професора Київського університету, геолога М. Андрусова обрали членом Ради Міжнародного геологічного конгресу.
Помітних успіхів на початку ХХ ст. досягли математики України. Зокрема, викладачі київських вузів В. Єрмаков, Б. Букрєєв, їхні учні Г. Пфейффер, П. Воронець з успіхом досліджували різні питання теорії диференційних рівнянь, варіаційного числення, а також звернулися до нових проблем математики – теорії поверхонь, алгебраїчних функцій двох змінних і теорії груп. Викладач комерційного інституту Є. Слуцький проводив дослідження з математичної статистики, розробив основи теорії випадкових функцій.
Професор Київського університету Д. Граве створив алгебраїчну школу, з якої вийшли відомі вчені: М. Чеботарьов, О. Шмідт, Б. Делоне, М. Кравчук. Основним напрямом їхніх досліджень був один з найголовніших відділів алгебри – терія груп. Математики Харківського університету працювали в математичній фізиці (В. Стеклов), геометрії та геометрічній теорії диференційних рівнянь (Д. Синцов), математичного аналізу теорії функцій і теорії ймовірностей (С. Бернштейн).
Значних успіхів досягли вчені-фізики. Представник київської фізичної школи М. Авенаріуса Й. Косоногов провів низку досліджень електролізу за допомогою ультрамікроскопу, оптичного резонансу, електричних коливань. Проблемами оптики займалися професор Київського університету і політехнічного інституту Г. Де-Метц та професор Харківського університету Т. Кравець. Дослідження останнього з поглинання світла в розчинах забарвлених речовин становили на той час одне з найвидатніших досягнень оптики, а в сучасній науці вони мають велике значення у зв’язку з висновками квантової теорії.
Засновником харківської школи радіофізиків був Д. Рожанський, який дослідженнями коливного розряду в 1908 р. набагато випередив зарубіжних колег. Цінні дослідження з різних питань геофізики, оптики, радіотехніки та рентгенографії провів професор Харківського технологічного інституту М. Пильчиков.
У Львівському університеті М. Смолуховський розробляв проблеми молекулярної фізики й термодинаміки. Він створив основу для молекулярно-кінетичного обгрунтування другого начала термодинаміки.
Особливого значення в Україні на початку ХХ ст. у зв’язку з подальшим розвитком промисловості набули технічні науки. Відтоді наукові дослідження почали випереджати й визначати розвиток техніки, а не навпаки, як було доти. Практичне застосування наукових ідей кардинально змінило техніку й технологічні процеси.
Важливі наукові проблеми аналітичної механіки, динаміки твердого тіла розробляли професори Київського університету Г. Суслов, П. Воронець, праці яких започаткували новий розділ механіки і математики – динаміку неголономних систем.
Видатним ученим-механіком був ректор Київського політехнічного інституту В. Кирпичов. Його дослідження з фізики, механіки, опору матеріалів, варіаційного числення не втратили значення і нині. Викладач цього ж інституту з 1904 р. Є. Патон став відомим фахівцем з мостобудування. Йому належить низка посібників і монографій з розрахунку та проектування мостів, численні проекти оригінальних мостів.
Професор Катеринославського вищого гірничого училища О. Динник – засновник наукової школи з теорії пружності – працював з проблемами стійкості та дав визначення коефіцієнтів стійкості, вивчав гірський тиск і міцність підйомних шахтних канатів. Оригінальністю й новизною відзначалися роботи професора того ж училища Я. Грдини з динаміки живих організмів, у яких широко застосовувалися методи аналітичної механіки з рисами сучасної біокібернетики.
Комплексній розвідці й експлуатації вугільних родовищ Донбасу було присвячено праці професора О. Терпигорєва. Аналітичні методи проектування рудників і шахт розробляли Л. Шевяков та Б. Бокій. Цінний внесок у розвиток гірничої науки зробив професор М. Протодяконов у працях про гірський тиск і кріплення гірничих виробок. Коефіцієнтом міцності й класифікацією гірських порід за міцністю, які запровадив М. Протодяконов, і зараз користуються при відповідальних розрахунках.
Серед технічних наук широкого розвитку набула металургія, тісно пов’язана з розвитком металургійної промисловості в Україні. Велике значення для розв’язання низки проблем металознавства й термічної обробки металів мали праці відомого вченого-металурга, професора Київського політехнічного інституту В. Іжевського – автора проекту електроплавильної печі оригінальної конструкції.
Чималий внесок у розвиток металургійної справи зробили вчені Катеринославського вищого гірничого училища, які досліджували доменнн виробництво, виробництво коксу, підготовку металургійної сировини (П. Рубін), вивчали природу і властивості булату, смугасту структуру сталі, розробляли теорію прокатки металів (А. Виноградов), вдосконалювали теорію доменного процесу (М. Павлов). На початку ХХ ст. на металургійних заводах України (Брянському, Маріупольському, Краматорському) працював визначний український металург-практик, конструктор доменних печей, один з засновників школи вітчизняних доменщиків М. Курако.
Різні галузі електротехніки збагатили професор Харківського технологічного інституту, автор перших вітчизняних підручників з електротехніки П. Копняєв (вивчав теорію машин і електричної тяги); М. Артем’єв (досліджував дію струму високої напруги, розробив проекти електростанції та електромережі Харкова, електричного трамваю в Полтаві) та інші науковці.
Цінні дослідження проводилися в різних галузях хімії. Над проблемами органічної хімії працювали С. Реформатський, роботи якого стосувалися синтезів за допомогою металоорганічних сполук. Наукові пошуки І. Осипова (представник харківської хімічної школи М. Бекетові) та професора Новоросійського університету П. Павлова з термохімічних процесів сприяли розвитку фізичної хімії. Основоположником колоїдної хімії в Україні вважається А. Думанський, який з 1912 р. викладав у Київському університеті курс колоїдної хімії і того ж року видав монографію «Про колоїдні речовини».
У Львівському університеті загальну й фармацевтичну хімію вивчав засновник наукової школи хіміків у Львові Б. Радзішевський. Дослідження з фізичної хімії тут проводили С.-К. Толочко, В. Кемула.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 58—61.
Розкажіть про особливості розвитку української науки після розпаду Російської імперії. Які саме організаційні та структурні зміни відбулися в ній після 1921 р.?
Новий етап у розвитку української науки розпочався з розпадом Російської імперії. В листопаді 1918 р. відбулися установчі збори Української академії наук (УАН). Першим президентом академії став відомий учений, мінералог, кристалограф, геохімік В. Вернадський. УАН складалася з трьох відділів і нараховувала 12 членів. 12 лютого 1919 р. в Києві відбулися загальні збори засновників академії.
У постанові від 4 липня 1919 р. Раднарком УСРР зазначав, що утворення Академії наук має першочергове значення для розвитку науки в Україні. Наприкінці 1920 р. у складі її трьох відділів працювали вже три інститути, 26 кафедр, 15 наукових комісій та комітетів. Уряд узяв на себе фінансування УАН.
Через відмову в квітні 1921 р. В. Вернадського від своїх обов’язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського М. Василенка. Після ліквідації в 1920 р. університетів наукова діяльність УСРР зосереджувалась переважно в установах УАН. У червні 1921 р. РНК УСРР схвалив постанову, згідно з якою академія визначалася як найвища наукова державна установа республіки. Після укладення Ризького мирного договору в березні 1921 р. УАН перейменували на Всеукраїнську академію наук (ВУАН). Такою назвою декларувався намір об’єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. Відносини ВУАН з керівництвом радянської України були напруженими. Зв’язки з західними вченими швидко зійшли нанівець. Влада не визнала повноважень М. Василенка, і в березні 1922 р. президентом обрали академіка О. Левицького, але у травні 1922 р. після його смерті президентом став В. Липський, який обіймав цю посаду до 1928 р.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 62—65.
Коли і чому ВУАН було перейменовано в Академію наук УСРР? Які провідні наукові школи існували в її установах у той час?
1 квітня 1934 р. ВУАН було підпорядковано Раднаркому УСРР. У складі академії було створено або значно розширено науково-дослідні інститути хімії, хімічної технології, фізичної хімії, геології, математики та ін. Внаслідок цих організаційних заходів в Академії наук замість 164 невеликих інститутів, кафедр, комісій, лабораторій було створено 36 структурних одиниць (науково-дослідні інститути та установи при Президії). На травневій сесії ВУАН 1934 р. було обрано 9 дійсних членів та 18 членів-кореспондентів, серед них – О. Шмидт (математика), В. Яворський (органічна хімія), О. Лейпенський (фізика).
У лютому 1936 р. РНК УСРР затвердила новий статут академії. ВУАН було перейменовано на Академію наук УСРР.
Інститути технічних наук академії працювали над створенням нових машин, у хімічних науках впроваджувалися нові технологічні процеси. Було розроблено загальну теорію втомлюваності, стійкості металу, теорії динамічної пружності конструкцій.
1934 р. було створено Інститут електрозварювання АН УСРР під керівництвом академіка Є. Патона. Працюючи в тісному контакті з підприємствами, інститут розробив ефективний спосіб автоматичного зварювання під флюсом.
Успішно досліджувалися проблеми фізико-математичних, хімічних і геологічних наук. В Інституті фізичної хімії О. І. Бродський уперше в країні на лабораторних установках здобув важку воду. Вчені України зробили значний внесок у розробку теоретичних основ фізики плазми. В кінетичній теорії плазми основоположною стала праця Л. Ландау «Кінетичне рівняння для випадку кулонівської взаємодії», написана 1936 р. під час роботи в УФТІ. Висновки Л. Ландау випереджали наукову думку в цій галузі на два десятиліття і пізніше знайшли застосування й розвиток у зв’язку з розгортанням досліджень термоядерного синтезу.
З діяльністю академічних науково-дослідних установ були нерозривно пов’язані наукові дослідження на кафедрах і в лабораторіях університетів та інститутів республіки. Багато відомих учених України очолювали кафедри та вузівські лабораторії. Вони зробили значний внесок у розвиток гірничої справи, металургії, зварювальної техніки, будівельної механіки та ін. Так, у Дніпропетровському гірничому інституті під керівництвом академіка О. Терпигорєва, а також Л. Шевякова склалася відома школа з гірничої справи. У металургії багато зробив академік М. Доброхотов, який з 1934 р. завідував кафедрою металургії сталі Дніпропетровського металургійного інституту.
1939 р. в АН УРСР відбулися чергові організаційні зміни. У березні загальні збори академії ухвалили створити 4 відділи: суспільних, фізико-математичних, біологічних і технічних наук. У складі Академії наук УРСР почали працювати нові інститути: чорної металургії, енергетики, технології силікатів. У відання академії перейшов УФТІ. Після включення західноукраїнських земель до складу України в організації науки у республіці відбулися певні зміни. За постановою РНК УРСР від 2 січня 1940 р. у Львові було організовано філіали установ АН УРСР. На 1 січня 1941 р. в Академії наук УРСР нараховувалося 60 академіків, 66 членів-кореспонденів та 164 доктора наук.
На межі 30–40-х рр. ХХ ст. центральне місце в планах науково-дослідної роботи відводилося використанню енергії атомного ядра, виробництву високоякісних сталей, електрозварюванню тощо. У передвоєнні роки Інститут електрозварювання розробив новий ефективний спосіб швидкісного автоматичного зварювання. Праці Інституту будівельної механіки з теорії механічної міцності конструкцій практично застосовувалися в авіаційній, танковій і машинобудівній промисловості. В Україні було розроблено та впроваджено у виробництво на Костянтинівському цинковому заводі технологію одержання індію з напівпродуктів і відходів. У 1941 р. В. Ізбеков, Я. Фіалков та О. Нижник здобули перший кілограм металевого індію.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 65—67.
Праналізуйте ліквідацію неписьменності та становлення системи навчальних закладів в Радянській Україні 1917–1930-х рр.
Радянська влада в Україні також приділяла увагу розвитку освіти. Народне секретарство освіти у грудні 1917 р. очолив В. Затонський. Протягом наступних 2–3-х місяців у тих регіонах України, де існувала радянська влада, замість старих адміністративних органів освіти створювалися відділи й комісаріати народної освіти, культурно-освітні комісії ревкомів. Ці органи на початку 1918 р. зустрілися з гострими кадровими проблемами, оскільки абсолютна більшість адміністрації й учителів 480 гімназій та 356 неповних середніх шкіл поставилися до неї різко негативно й практично не брали участі в перших спробах запровадження обов’язкової та безкоштовної освіти.
25 січня 1919 р. було ухвалено Декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу. Передбачалося створити єдиний тип навчальних закладів – трудову школу, яка складалася з двох ступенів: першого (5 класів) і другого (4 класи) з безкоштовним навчанням та викладанням предметів рідною мовою. Щоб якнайшвидше підготувати спеціалістів для зруйнованої економіки України, в 1920 р. державні, громадські й приватні початкові та середні школи було тимчасово ліквідовано, а їхні класи реорганізовано в 7-річну школу. Молодь мала продовжувати освіту в професійно-технічних школах і технікумах. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося 21887 шкіл.
Радянська влада вжила заходів для ліквідації станової вищої освіти. З 1919 р. було запроваджено нові правила вступу до вищих навчальних закладів, які створювали пільгові умови вихідцям з робітників і селян: не складалися вступні іспити, не вимагалося свідоцтво про середню освіту, відкривалися тримісячні підготовчі курси. Замість ректорів і проректорів призначалися спеціальні комісари.
З 1920 р. почали організовуватися робітничі факультети (робітфаки). Університети ліквідовувались, а на базі окремих факультетів створювались відповідні інститути. На початку 1920 р. поновив діяльність Київський політехнічний інститут, закритий у роки війни.
Було відкрито інститути народної освіти, міжнародних відносин, зовнішньої торгівлі тощо. З урахуванням воєнного часу, термін навчання скорочувався, державні іспити скасовувались, а складалися лише іспити з предметів, які вивчались на окремих факультетах. Наприкінці 1920 р. в Україні вже діяло 38 інститутів, де навчалися 57 тис. студентів, а також 13 тис. робітфаків і 665 професійних шкіл. Попит на освіту був дуже великий. Так, у Одеський інститут народного господарства потрібно було набрати кілька сот студентів, а заяв подали 13 тис.
З літа 1920 р. радянська влада розпочала ліквідацію неписьменності, оскільки 72% населення Україні не вміли читати і писати. В травні 1921 р. Раднарком України ухвалив Декрет про ліквідацію неписьменності. Для його виконання 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!» на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським. Вже наприкінці 1920-х рр. рівень письменності виріс з 24% до 57%. Найбільша кількість слухачів у школах грамотності в Україні навчалась 1934 р. (870 тис.). Згодом учнів у них ставало все менше, й 1936 р. товариство припинило діяльність як таке, що виконало свої функції.
У роки непу система освіти теж розвивалася. 1925 р. в Україні – першій з союзних республік – було запроваджено обов’язкове чотирирічне навчання дітей 8–9 років. На початку 1930-х рр. загальнообов’язковою початковою освітою було охоплено 98% дітей до 10 років, а 95% випускників початкових шкіл навчалися в семирічній школі.
Велику увагу радянська влада приділяла підготовці вчителів. 1920 р. було відкрито 48 педагогічних технікумів і близько 100 учительських курсів. Крім того, відбувся поворот учительської маси до радянської влади. За 1926–1932 рр. мережа педагогічних інститутів у республіці зросла з 12 до 46, а технікумів – з 59 до 84. Вдвоє було підвищено заробітну плату вчителям початкової школи; на 80% – старших класів. Разом з тим, держава посилила адміністративне керівництво та ідеологічний тиск на освіту. У травні 1934 р. керівництво республіки приймає спеціальну постанову, яка ставила під жорсткий ідеологічний контроль викладання історії та географії.
З 1931 р. відбувається відхід від так званої комплексної системи освіти, яка не давала учням достатнього обсягу знань, і перехід до поєднання політехнічного навчання з ґрунтовним засвоєнням наук.
З 25 серпня 1932 р. в СРСР запроваджувалася єдина загальноосвітня школа з десятирічним навчанням, а з 1934 р. – єдині типи школи: початкова (І–ІV класи), неповна середня (І–VІІ класи) і середня (І–Х класи). Протягом 1930-х рр. значно розширилася мережа неповних середніх і середніх шкіл при зменшенні кількості початкових.
Через відмову від політики коренізації на вересень 1938 р. в УРСР було переведено на російську або українську мови викладаня всі школи з мовами національних меншин. Всього ж в Україні на травень 1941 р. працювала 30881 загальноосвітня денна школа, з яких 4435 – середніх (2264 – на селі).
Економіка потребувала постійного збільшення кількості закладів професійно-технічної освіти. На початку 1920-х рр. було створено школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), куди приймали підлітків з чотирикласною освітою, та перебудовано спеціальну освіту. На базі колишніх ремісничих і реальних шкіл організовано професійно-технічні школи для юнаків (на базі семирічної освіти) для підготовки кваліфікованих робітників. Замість учительських семінарій, інститутів і відповідних факультетів університетів створювались інститути соціального виховання або профосвіти; відкрилися інститут народного господарства, сільськогосподарські, зооветеринарні інститути; широкопрофільні медичні (Київ, Харків, Одеса) та хіміко-фармацевтичні (Харків, Одеса) інститути. Розширювалася мережа робітфаків, які готували робітничу молодь до вступу в інститути.
З 1929 р. розпочинається уніфікація вищої та середньої спеціальної освіти і реорганізація її за галузевою ознакою. Вищим навчальним закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум. Усі технікуми передавалися з Нарокомату освіти галузевим наркоматам. Їхня кількість зросла до 576 (1938 р.). Було створено галузеві вищі навчальні заклади. З 1932 р. розпочалось укрупнення 203 вузів України, з яких на 1938 р. залишилося 123.
За рішенням уряду УСРР від 10 березня 1933 р., в республіці було відновлено університетську освіту. Почали працювати університети у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську.
Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР освіту в краї було реорганізовано відповідно до чинної в СРСР системи. Вона стала загальнообов’язковою. У середині 1940 р. тут діяло 6918 шкіл, зокрема 6000 – з українською мовою навчання. Розгорнулася ліквідація неписьменності дорослих. Усі вищі й середні навчальні заклади перейшли на державний бюджет. У 1940/41 навчальному році в західноукраїнських земелях діяло 15 вузів (7 – у Львові), 23 технікуми і 2 робітфаки.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 46—49.
Розкажіть про внесок українських науковців у перемогу СРСР в роки Другої Світової війни.
Серйозно перебудувалася робота науково-дослідних установ України з початком Великої Вітчизняної війни. В плани їхньої роботи включалася переважно оборонна тематика. При Президії Академії наук УРСР було створено Науково-технічний комітет сприяння обороні. До його складу входили провідні вчені: П. Будніков, А. Кіпріанов, М. Луговцов та ін. Праця науковців сприяла виробництву високоякісних металів, вибухових речовин, появі нової військової техніки та озброєння, підвищенню продуктивності праці працівників тилу.
Так, працівники Інституту електрозварювання АН УРСР під керівництвом Є. Патона розробили та впровадили у виробництво методи електрозварювання для відновлення відпрацьованих деталей, створили установки для підводного зварювання і різання металів, що в багато разів прискорило ремонт кораблів. Важливе значення мало автоматичне електрозварювання металів, що стало широко застосовуватись у танковій промисловості та виробництві іншої військової техніки. Співробітники Фізико-технічного інституту виготовили перший зразок радіолокатора для визначення координат і швидкості літаків. Було створено також зразок локатора для кораблів ВМФ. Вчені інституту дали пропозиції з виробництва хімічних запалювальних сумішей, які використовувалися для боротьби з танками противника, рівнів для мінометних пріцілів, приладів для контролю стволів гармат тощо.
У зв’язку з просуванням німецьких військ углиб України науково-дослідніустанови та вузи республіки евакуювали до тилових регіонів. Наприкінці 1941 р. працівники евакуйованих наукових установ та вузів налагодили роботу на нових місцях. Більшість інститутів та Президія АН УРСР працювали в Уфі. Деякі інститути, а також науково-дослідні установи, підпорядковані різним наркоматам і відомствам, діяли безпосередньо на базі підприємств у Казахстані, Сибіру, на Північному Уралі.
Хоча кількість наукових співробітників Академії наук скоротилася порівняно з довоєнним часом у 6 разів, збереглося ядро найбільш кваліфікованих спеціалістів, які забезпечували виконання основної наукової тематики.
У воєнний час кількість досліджуваних проблем і тем в АН УРСР зменшилась майже вдвічі, але їхня актуальність, темпи та якість розробки були на значно вищому рівні, ніж до війни. Дослідні роботи провадились переважно комплексно, тобто одну тему розробляли вчені кількох інститутів. 1942 р. АН УРСР мала тісні науково-виробничі зв’язки ніж з понад 300 підприємствами.
Важливе значення мали праці вчених для подальшого розвитку металургійної промисловості. Метод виплавлення ферромарганцю на магнезійних шлаках, який розробив Український науково-дослідний інститут металів, було впроваджено на Кузнецькому металургійному комбінаті. Перебуваючи на Уралі, академік М. Доброхотов розробив і впровадив у виробництво технологію виплавлення броневих сталей у мартенівських печах, запропонував нову технологію їхнього окислення та легірування. Це дало змогу знизити брак з 42% до 2%.
Науковий колектив Інституту енергетики взяв участь у реконструкції енергогосподарства великих підприємств, у монтажі повітроохолоджувального устаткування заводів та шахт. Вугільні родовища Кузнецького басейну досліджував Український вугіллехімічний інститут. Унаслідок цих робіт сировинну базу коксування на Сході було збільшено на 2400–2500 тис. т на рік.
Особливу цінність мали роботи вчених, спрямовані на підвищення боєздатності армії. Першочергове значення в забезпеченні армії танком Т-34 мали роботи колективу Інституту електрозварювання, евакуйованого до Нижнього Тагілу. Інститут став першою організацією в країні, яка проектувала автоматичні зварювальні установки, виготовляла в майстернях апаратуру до них, монтувала ці установки на заводах, пускала їх в експлуатацію, вдосконалювала технологію автоматичного зварювання, готувала кадри зварювальників безпосередньо на підприємствах. За короткий термін співробітники інституту створили необхідну кількість апаратів швидкісного зварювання, пультів управління апаратурою та ін. На березень 1943 р. внаслідок річної праці колективу інституту на двох танкових заводах Уралу швидкісне зварювання посіло провідне місце в технології бронекорпусного виробництва. 28 автоматів, які працювали на цих заводах, вивільнили кілька сотень зварювальників для інших робіт, підвищилась надійність зварних швів.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 67—69.
Розкажіть про умови відновлення та розвиток народної освіти Радянської України після звільнення від німецько-фашистських окупантів.
В УРСР у повоєнні роки першочергова увага приділялася відновленню й удосконаленню мережі навчальних закладів. Вже в першому після визволення 1943/44 навчальному році в усіх містах і селах республіки школи відновили роботу. До навчання залучалась молодь, яка змушена була припинити його в зв’язку з війною. З вересня 1943 р. в Україні було створено школи робітничої молоді, а у вересні 1944 р. – школи сільської молоді з навчанням без відриву від виробництва.
Заходи, спрямовані на охоплення всіх дітей навчанням у школі, створення й розширення мережі вечірніх та заочних шкіл, сприяли розгортанню обов’язкової семирічної освіти. До 1953 р. в основному було забезпечено загальне семирічне навчання для дітей шкільного віку, у другій половині 1950-х рр. майже всі учні мали можливість закінчити десятирічку, адже у 1958 р. в Україні діяли 11 тис. середніх шкіл – у 2,5 рази більше, ніж у 1940 р.
З 1958 р. замість семирічної обов’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні й технічні знання. Повну середню освіту молодь здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9–10-ті класи). Наприкінці 1950-х рр. у країні почалась організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів Великої Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. На кінець 1950-х рр. в Україні діяло понад 90 шкіл-інтернатів.
У 1960–1970-х рр. система народної освіти розвивалась і вдосконалювалась. У 1960-ті рр. було запроваджено загальнообов’язкове восьмирічне навчання, а в 1970-ті – завершено перехід до загальної середньої освіти, яка запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, але й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. У 1980-х рр. значно скоротилася кількість початкових і неповних шкіл і водночас зросла кількість середніх, що стали основною ланкою шкільної освіти.
На 1990/91 навчальний рік в Україні налічувалося 20819 шкіл, у яких навчалося 6,8 млн. учнів. У 15316 школах (3,3 млн. учнів) навчання велося українською мовою. Російською навчалися в 1303 школах республіки. Змішаних українсько-російських шкіл у республіці налічувалося в цей період 981. У 93 школах України навчання велося румунською мовою, в 59 – угорською, в 14 – молдавською, у двох – польською. Однак не існувало жодної української школи за межами республіки.
Швидке зростання в повоєнні роки технічного рівня виробництва висувало дедалі вищі вимоги до підготовки кадрів для всіх галузей народного господарства. Досвід показав, що однією з найефективніших форм підготовки поповнення робітничих лав є професійно-технічні учалища, які поряд з професією дають молодим робітникам і середню освіту. Крім того, існувала система виробничого навчання: виробничо-технічні курси, вечірні та заочні школи, технікуми, інститути. На 1987 р. в Україні функціонувало понад 1200 професійно-технічних училищ усіх видів, де навчалося 710 тис. учнів.
У повоєнне сорокаріччя розширювалася підготовка спеціалістів у системі вищої та середньої спеціальної освіти. 1954 р. було об’єднано дрібні вузи й споріднені факультети, організовано низку нових вищих навчальних закладів і збільшено прийом на інженерні спеціальності. На 1960 р. кількість вузів в Україні скоротилася з 160 до 135, але контингент студентів збільшився з 201 тис. до 417 тис. Значно розширилися заочні та вечірні відділення при університетах та інститутах. У 1960–1980-х рр. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів, будувалися навчальні корпуси, гуртожитки, спортивні комплекси. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів було створено університети. У 1986/87 навчальному році в Україні працювали 146 вищих навчальних закладів, де навчалося 850 тис. студентів. 1969 р. в деяких вузах республіки було створено підготовчі відділення, слухачів яких після складання іспитів зараховували на І курс.
Розширилась підготовка спеціалістів з середньою спеціальною освітою. У 1986/87 навчальному році в Україні налічувалося 733 середніх спеціальних навчальних заклади, де навчалося 805 тис. учнів, які отримували 370 професій.
Розвиток освіти в повоєнний період забезпечив високий освітній рівень мешканців України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила 28 млн. чоловік при загальній кількості 52 млн. В цілому, вища й середня спеціальна школи виконували покладені на них завдання підготовки кадрів для економіки, науки та культури. Але в цей період не обійшлося без помилок і порушень у освіті. Політика «злиття націй» призвела до того, що в Україні залишилося менше, ніж половина шкіл з українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Крім того, з 1983 р., на виконання постанови керівних партійних органів, у системі середньої школи республіки почалося посилене викладання російської мови, що полягало в збільшенні кількості годин, поділу класів на групи в школах з українською мовою викладання тощо. Вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже повністю перейшли на російську мову.
Загалом радянська школа забезпечила всім громадянам республіки доступ до освіти, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати масову неписьменність і запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий та культурний потенціал. Але в умовах командно-адміністративної системи в Україні не існувало такої школи, де учням дають не тільки знання, а й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, культуру свого народу. Створення національної школи розпочалося в Україні після здобуття незалежності.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 49—52.
Які саме напрями в розвитку математичних і технічних наук домінували в Радянській Україні у повоєнні роки?
У повоєнні роки до організації наукових досліджень в УРСР було внесено низку змін. Зокрема, у 1952 р. з відділу фізико-хімічних і математичних наук АН УРСР виділився відділ фізико-математичних наук. 1954 р. було утворено Кримський філіал академії. Розширилася мережа науково-дослідних установ в УРСР. Якщо 1945 р. їх налічувалося 267, то 1950 р. – 462, зокрема понад 30 академічних інститутів. Серед новостворених – харківські інститути радіофізики та електроніки й фізико-технічний низьких температур, львівські інститути машинознавства та автоматики, геології, корисних копалин, київські інститути металофізики, металокераміки і спецсплавів та ін. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-дослідних установ, зростав кадровий потенціал.
У середині 1950-х рр. у складі академії налічувалося 81 дійсний член та 100 членів-кореспондентів. 1946 р., після смерті О. Богомольця, президентом АН УРСР було обрано О. Палладіна, відомого біохіміка.
Зусилля науковців УРСР спрямовувалися передусім на розв’язання актуальних проблем індустріального розвитку, створення нових видів озброєнь і техніки, на реалізацію «плану перетворення природи». Попри всі морально-психологічні труднощі, некваліфіковане втручання партійних і державних чиновників у наукове життя, репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами й відкриттями. Зокрема, вони чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових та мирних цілях, взяли активну участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі у жовтні 1957 р., польоту в космос першої в світі людини. 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець з Житомирщини, колишній студент КПІ С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А. Люлька. Одним з творців атомної зброї був генерал-лейтенант М. Духов.
Значними були досягнення математиків. Під керівництвом М. Лаврентьєва було створено новий напрям у теорії функцій – теорію квазіконформних відображень, що мало велике значення для подальшого розвитку газо- та гідродинаміки. Провадились дослідження з квантової теорії поля, теорії ймовірностей, обчислювальної машинної техніки. 1947 р. в лабораторії моделювання та обчислювальної техніки Інституту електротехніки АН УРСР на чолі з С. Лебедєвим розпочато дослідження з кібернетики. У 1948–1951 рр. тут під його керівництвом було створено першу в СРСР малу електронну обчислювальну машину «МЕОМ». З 1949 р. в Інституті фізики під керівництвом М. Пасічника розгорнулися дослідження з фізики атомного ядра. Металургію атомної енергетики, ядерну фізику надвисоких енергій, ядерну фізику середніх енергій, фізику наднизьких температур, радіофізику успішно досліджували науковці Харківського фізико-технічного інституту АН УРСР. З 1948 р. розгорнулися дослідження з порошкової металургії.
В Інституті електрозварювання АН УРСР, якому 1945 р. було присвоєно ім’я його організатора – академіка Є. Патона, досліджувався і впроваджувався у виробництво новий метод електрошлакового зварювання кожухів доменних печей, суцільнозварних мостів, суден, нафтових та газових резервуарів. Завдяки цьому методу стало можливим замінити нераціональні великі суцільнолиті і суцільноковані конструкції на зварні з окремих, більш економічних відливок, поковок та товстолистового прокату. Цей спосіб докорінно змінив технологію важкого машинобудування – відпала потреба будувати нові цехи й заводи зі складним устаткуванням. Син і учень Є. Патона Борис створив теорію автоматів дугового зварювання, що допомогло розробити технології напівавтоматичного зварювання під флюсом.
Розроблені в Інституті електрозварювання принципи будівництва залізничних і шляхових мостів методом зварювання замість клепання було застосовано при спорудженні у 1953 р. (разом з Дніпропетровським заводом металоконструкцій та 1-м Мостозагоном) найбільшого на той час у світі суцільнозварного мосту через Дніпро в Києві завдовжки понад 1,5 км та сприяли значному поширенню електрозварювання в мостобудуванні. З 1953 р. після смерті батька й донині Інститут електрозварювання очолює академік Б. Патон.
Українські вчені продовжували дослідження у різних галузях металургії, зокрема сталеплавленні. Група науковців під керівництвом академіків АН УРСР М. Луговцова та М. Доброхотова розробила технологію застосування кисню в мартенівських печах. Цей метод підвищував продуктовність виробництва сталі. У промислових масштабах кисень було застосовано в мартенах 1952 р. на «Запоріжсталі» та «Азовсталі». 1956 р. на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Г. Петровського вперше в промислових масштабах було впроваджено киснево-конвекторний процес, який у наступні роки став основним напрямом розвитку сталеплавильного виробництва.
Значних результатів було досягнуто в хімічних науках. В Інституті фізичної хімії ім. Л. Писаржевського 1949 р. вперше одержали важкий азот. Під керівництвом директора інституту О. Бродського було розроблено теорію розділення ізотопів, створено методи концентрування важкої води. Книга О. Бродського «Хімія ізотопів» (1952) стала першим у світовій науці підсумковим дослідженням у цій галузі хімії.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 70—74.
Як, на Вашу думку, на стан української науки впливали екстенсивні методи ведення господарства в СРСР у 1960–1980-тих рр.?
Протягом 70–80-х рр. ХХ ст. десятки тисяч наукових розробок українських учених було впроваджено у виробництво. Однак гальмівним чинником було те, що командно-адміністративна економіка не була зорієнтована на швидке впровадження наукових новацій і прогресивних ідей у виробництво. Жорстке планування з постійним зростанням показників зумовлювало низьку спроможність економіки та суспільства використовувати досягнення НТР, штовхало на пошук екстенсивних, а не інтенсивних шляхів розвитку. Наукові розробки впроваджувалися здебільшого тим самим методом адміністративного тиску, наказу чи розпорядження. Велика кількість наукових досягнень, технологій, винаходів і розробок циркулювала лише в науковому середовищі, не знаходячи попиту на виробництві, а якщо й знаходячи, то радше за межами СРСР. Винятки становили тільки розробки в інтересах військово-промислового комплексу і великі наукові проекти загальновійськового значення.
У розвитку наукової діяльності діяли ті самі закони й принципи, що і в радянському суспільстві. Екстенсивний розвиток економіки визначив такий самий шлях розвитку науки. В складі АН УРСР утворювалися нові спеціалізовані наукові установи, відділи та лабораторії, виникали численні підрозділи. Більшість із них займалися новими перспективними напрямами наукових досліджень (інститути напівпровідників, радіотехнічних проблем, проблем міцності, металофізики, геофізики, хімії високомолекулярних сполук, кібернетики, ядерних досліджень), але були й такі, що виникали на хвилі реорганізації, кон’юктури, без достатніх на те об’єктивних підстав. Подібні рішення призводили до розпорошення наукових сил, диспропорції наукового потенціалу, нераціонального його використання, не відповідали вимогам підвищення ефективності академічної науки, що й обумовило їх перегляд, визнання помилковими.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 74—77.
Розкажіть про особливості науково-технічної революції в СРСР і УРСР у 1960–1980-ті рр.
З другої половини 50-х рр. ХХ ст. у світі розгорнулася науково-технічна революція, головні напрями якої – комплексна автоматизація виробництва, вдосконалення контролю і управління виробництвом, відкриття і використання нових видів енергії, застосування нових конструкційних матеріалів. Розширилася спеціалізація наук, що зумовило їхню подальшу диференціацію та появу нових галузей знань.
Бурхливий розвиток світової НТР поставив перед ученими УРСР складні завдання. у республіці велися дослідження з низки ключових, визначальних напрямків науково-технічного прогресу. 1964 р. у Фізико-технічному інституті АН УРСР було створено найбільший на той час у світі прискорювач електронів у 2 млрд. електронвольт. Розширилася пошукова діяльність з фізики твердого тіла, матеріалознавства, астрофізики тощо.
УРСР стала одним з центрів розвитку кібернетики. За цикл праць із теорії цифрових автоматів академік В. Глушкова 1964 р. було удостоєно Ленінської премії. Українські вчені й інженери спроектували і створили цифрову машину «Київ» (1960), першу в СРСР машину управління широкого профілю «Дніпро» (1961), машини «Промінь» (1962), «Мир» (1964) та ін. Колектив українського Науково-дослідного конструкторсько-технологічного інституту синтетичних надтвердих матеріалів АН УРСР 1961 р. одержав перші штучні алмази.
Світове визнання одержали дослідження українських представників точних наук. Серед них – нові методи квантової теорії поля і статичної фізики, які наприкінці 50-х рр. ХХ ст. розробив академік М. Боголюбов. Це дало можливість обгрунтувати теорію надтекучості й надпровідності.
Науково-дослідні установи АН УРСР, галузеві інститути хімічного профілю, а також кафедри вузів республіки зробили значний внесок у розвиток фізичної хімії, зокрема хімії ізотопів, кінетики, електрохімії, каталізу. В УРСР почала розвиватися порівняно молода на той час галузь хімічної науки – хімія високомолекулярних сполук. Такі високомолекулярні сполукі, як пластичні маси, синтетичний каучук, штучне волокно, різні лаки, почали широко використовуватися у виробництві. Зокрема, пластичні маси, що відрізняються малою питомою вагою, високою механічною міцністю, високими ізоляційними властивостями, почали широко використовуватись як замінники кольорових металів у авіапромисловості, автомобілебудуванні, електропромисловості та приладобудуванні.
У 60–80-х рр. ХХ ст. щорічно на науку асигнувалися десятки мільярдів карбованців. Основним науковим центром залишалася республіканська Академія наук. Згідно зі статутом 1963 р. вона підпорядковувалася Раді міністірів УРСР та Президії АН СРСР. Наукові дослідження велися в академічних установах, установах відомчого підпорядкування та вищих навчальних закладах.
1965 р. управління всією наукою було централізовано під керівництвом Державного комітету науки й техніки. В Україні виникли і регіональні центри управління наукою. Того ж 1965 р. було створено Донецький науковий центр у складі 4 установ АН УРСР і Донецького університету, 1971 р. – мережа центрів: Південно-Східний (Харків), Придніпровський (Дніпропетровськ), Південний (Одеса) і Західний (Львів). Створення наукових центрів сприяло зростанню потенціалу вузівської науки і її орієнтації на вирішення регіональних проблем.
У 1970-ті рр. республіканська Академія наук складалася з трьох секцій, що об’єднували 9 відділів. У подальшому було створено ще три відділення. Основні напрями дослідження визначали секції фізико-технічних і математичних наук та секція хіміко-технологічних наук. В установах Академії наук неухильно зростала кількість науковців. Якщо 1960 р. їх налічувалося 3,6 тис., то 1985 р. – 15,3 тис. чол. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за той час у 5,5 раза. Значно підвищився науковий потенціал вузів – більш ніж половину всіх наукових працівників республіки було зосереджено у вузах.
Останнє не могло не позначитися на ефективності наукових розробок. Відкриття, які не мали аналогів у світі, зробили вчені-математики. Головною організацією в СРСР зі створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин став Інститут кібернетики, на чолі з академіком В. Глушковим, а потім академіком В. Михалевичем. З 1966 р. у розпорядженні українських учених-фізиків для перебував найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів.
У 70-ті рр. ХХ ст. однією з головних проблем, яку вирішували вчені Академії наук України, було скорочення термінів розв’язання проблеми в лабораторії і застосування досягнень на практиці. Академічний інститут перетворювався на науково-технічний комплекс із замкнутим циклом: науковий заклад – конструкторське бюро – експериментальне виробництво – дослідний завод, що давало науковій продукції можливість одразу перетворюватися на серії готових приладів і конструкцій.
У серпні 1971 р. в Україні вперше було створено науково-виробничий комплекс у складі Інституту проблем матеріалознавства, окремого конструкторсько-технологічного бюро цього інституту і Броварського заводу порошкової металургії. В середині 1970-х рр. в академії існувало вже 23 таких організації.
Однією з головних проблем, які розв’язували вчені республіки в цей період, було створення якісно нових матеріалів із заданими властивостями. Принципово нову технологію виготовлення залізного та сталевого порошків і металокерамічних виробів з них розробив Інститут проблем матеріалознавства. На початок 1970-х рр. науковці інституту впровадили в промислове виробництво понад 100 винаходів.
Інститут кібернетики вів багато спільних розробок з галузевими нуково-дослідними інститутами та великими підприємствами. Створення і впровадження у виробництво автоматизованих систем управління (АСУ) було одним з головних завдань, над якими тоді працював цей інститут. Основою для створення типового проекту АСУ підприємствам масового і великосерійного виробництва стала система «Львів», котру інститут розробив спільно з Львівським телевізорним заводом.
Значні наукові сили було зосереджено у вищих навчальних закладах України. Вчені вузів, проводячи фундаментальні дослідження, багато уваги приділяли поєднанню наукової творчості з потребами виробництва. Вони розв’язували завдання, пов’язані зі створенням і вдосконаленням нових машин, апаратів, приладів, технологічних процесів. Лише 1970 р. вчені вузів України одержали 1059 авторських свідоцтв. Зокрема, Харківський політехнічний інститут виконував науково-дослідні роботи більш ніж для 300 підприємств країни. Важливі технічні вироби спроектували і впровадили у виробництво науковці Київського, Одеського, Львівського політехнічних інститутів. На 1970 р. сума, одержана від впровадження результатів наукових досліджень учених вузів України у виробництво, в 3,3 раза перевищувала витрати на них.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 74—77.
Визначте досягнення і прорахунки в науково-технічному розвитку України у перше десятиліття після проголошення її державної незалежності.
Після проголошення незалежності України в її науковому розвитку проявилися певні негативні тенденції, які потрібно було швидко ліквідовувати. Зокрема, орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень, що було наслідком нагромадження серйозних проблем у середині 1990-х рр. Понад 90% нових технологічних розробок, які здійснили академічні вчені, не впроваджувалось у виробництво.
Суттєвою вадою науки в Україні новітнього періоду є її поділ на академічну, вищих навчальних закладів та галузеву. Низький рівень фінансування створює великі труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні науки. Окремі науково-дослідні інститути втратили за останні роки понад половину кадрового складу.
На 1994 р. загальна чисельність наукових кадрів в Україні становила близько 300 тис. осіб, що вдвічі більше, ніж у Франції. З них понад 80 тис. – доктори та кандидати наук. Однак наукова віддача цих спеціалістів була набагато нижчою, ніж у Західній Європі, Америці та провідних країнах Далекого Сходу. Стало помітним падіння професіоналізму частини наукових співробітників. Давалися взнаки брак творчих дискусій, здорового суперництва та певна ізоляція від європейської та світової науки.
Недостатня технічна спорядженість наукових лабораторій та соціальна незахищеність наукових працівників призвели до того, що вчені почали все частіше виїздити з країни для роботи за контрактом на тривалий час, а то й назавжди. Щороку в результаті міграції Україна втрачає близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. Особливо відчутні втрати серед генетиків, фізиків-теоретиків, фізіологів, біохіміків.
Попри всі негаразди, значна частина академічних учених самовіддано працювала на ниві вітчизняної науки. Перебудовувалася робота Національної академії наук. Було визначено фундаментальні проблеми, що потребують ґрунтовного наукового аналізу: енергозабезпечення, розроблення й управління інформативних технологій, випереджального зростання вартості робочої сили, земельної власності, включення землі в товарні відносини, правового регулювання стосунків між її власниками та тими, хто на ній працює.
Одночасно з вирішенням науково-прикладних завдань зросла увага до фундаментальних досліджень. Перегрупувалися наукові сили. Розгорнула діяльність Українська наукова асоціація (УНА), покликана сприяти відродженню української науки й виведенню її на світовий рівень. Засновано Академію наук вищої школи, Українську академію аграрних наук, Академію медичних наук, Академію мистецтв, Академію правових наук, низку інших галузевих академій. Почали діяльність декілька інститутів та центрів, громадських об’єднань науковців, наукових товариств тощо. Сучасну науку України представлено більш як 300 тисячами науковців, з яких 90 тис. — доктори і кандидати наук.
У сучасній Україні існує декілька концепцій пріоритетних напрямів розвитку науки: екологічно чиста енергетика та ресурсоощадні технології; перспективні інформаційні технології, прилади комплексної автоматизації, системи зв’язку, а також виробництво, переробка та збереження аграрної продукції.
За роки незалежності українські науковці мають чимало здобутків. Зокрема, створено перший в Україні комп’ютер швидкістю в сотні мільярдів операцій за секунду; георадар, який «бачить» на десятки метрів під землею; нову ультразвукову апаратуру для виявлення дефектів у трубопроводах та інших великогабаритних об’єктах під час їхньої експлуатації. Вчені Інституту «Трансмаг» та Інституту проблем ринку і економіко-екологічних проблем НАН України (м. Одеса) розробили оптимальну трасу для високошвидкісного наземного транспорту (ВШНТ) в Україні. 28 січня 2000 р. створено громадську наукову організацію «Інститут авіаційно-космічних досліджень імені І. Сікорського», яка діє відповідно до Закону «Про об’єднання громадян» для цілеспрямованого розвитку аерокосмічної науки, захисту фахових інтересів, взаємної координації науково-дослідних робіт. Інститут, у рамках співпраці з Національним космічним агентством України, бере участь у проведенні державної та науково-технічної політики з розвитку аерокосмічної науки і техніки.
Факторами, які сприяють впровадженню основних засад техніко-промислової політики, насамперед є такі: розвиненість транспортної мережі; здатність промисловості випускати великий асортимент продукції. Фактори, які в минулому не сприяли впровадженню основних засад техніко-промислової політики: 80% підприємств України до 1991 р. працювало на потреби військово-промислового комплексу; бракувало законодавчої нормативної бази для функціонування в умовах ринкової економіки та чіткої програми дій щодо реформування економіки; тривала економічна криза.
Особливо негативно на техніко-промислову політику держави вплинули зміни в демографічній ситуації України за останні півтора десятиріччя. На момент проголошення незалежності чисельність усіх зайнятих у народному господарстві республіки становила 25 млн. чол. При цьому 72% працездатного населення були зайняті у виробничій сфері, близько 28% — у невиробничій.
Аналіз економічного стану різних галузей промисловості свідчить про те, що вірогідним напрямком його розвитку є поступове піднесення технологічного розвитку машинобудування, металургійної та хімічної промисловості, де рівень рентабельності майже сталий, як і рівень прибутку. У цих галузях промисловості найбільша кількість підприємств впроваджує нові технологічні процеси та освоює випуск нових видів продукції, що також пов’язано з удосконаленням технологій. З відносно сталою рентабельністю працюють також фармацевтична, деревообробна та целюлозно-паперова галузі промисловості.
І все ж питання впровадження науково-технологічних розробок у виробництво на сьогодні ще залишається до кінця невирішеним. Сьогодні понад 90% продукції, яка виробляється в Україні, не має сучасного науково-технічного забезпечення, що позначається на конкурентоспроможності й рентабельності більшості вітчизняних товарів. Фінансовий стан більшості виробництв не дає їм змоги впроваджувати нові технології, утримувати висококваліфікованих фахівців. Через недостатнє використання сучасних вітчизняних досягнень науки і впровадження їх у виробництво Україна втрачає щорічно близько 50 млрд. грн. Кількість підприємств, які займаються інноваційною діяльністю, постійно зменшується і становить нині лише 12–13%.
Водночас про позитивну тенденцію останніх років свідчить те, що в обсязі експорту технологічних послуг у 1998–1999 рр. майже половину становили науково-дослідні та дослідно-конструкторські послуги. Так, у межах співпраці Україна — ЄС започатковано три проекти технічної допомоги «Твіннінг», що мають на меті впровадження засад європейської транспортної політики, підвищення безпеки дорожнього руху та приєднання України до європейських авіаційних правил.
Україна, володіючи значним науково-технічним потенціалом, пропонує міжнародній спільності співпрацю в галузі авіакосмічних технологій (проект «Морський старт», спільне виробництво літаків АН-148, АН-70 тощо), ресурсо- й енергозбереження (економічні теплоенергогенераційні технології), розробки нових речовин і матеріалів, захист природних екосистем та багато іншого.
У 1990-ті рр. ХХ ст. в умовах переходу до ринкової системи господарювання, фактичного розриву традиційних кооперативних зв’язків, зміни ринків збуту та необхідності протидіяти кризі закладалася правова основа нової промислової політики держави. Зокрема, було прийнято Закон «Про власність», а згодом Державну програму приватизації майна державних підприємств, яка 12 років змінювалась та доповнювалась. На перше десятиліття ХХІ ст. пріоритетом визнано структурну перебудову промисловості та розвиток інноваційної моделі економічного зростання, утвердження України як високотехнологічної держави, її входження до 2010 р. в коло провідних технологічно розвинених країн світу.
Впродовж 2006 р. відбулися позитивні зрушення, що виявилися в нових пріоритетах у енергетиці. Поступово нарощувався видобуток власних енергоносіїв, зокрема: вугілля – на 1,8% (порівняно з відповідним періодом 2005 р.), нафти разом із газовим конденсатом – на 6,3%, природного газу – на 1%.
Однією з найважливіших властивостей економічно незалежної держави є здатність створювати та ефективно використовувати власні технології на основі розвиненої фундаментальної і прикладної науки. Без інтеграції науки, освіти з виробничим потенціалом подолати економічну кризу практично неможливо.
Для подальшого розвитку держави, враховуючи технологічний, інтелектуальний і виробничий потенціал України, виділяються сім стратегічних напрямів: літакобудування, біотехнології, ракетоносії, комп’ютерні системи, телекомунікації, зв’язок, супутникові технології. Створення державних науково-технічних програм під ці напрями та надання ресурсів і пільгового кредитування може бути побудоване на засадах комерційних ефектів. Вони є частиною системи стратегічних ефектів, де поряд з економічними критеріями враховуються також національно-стратегічні, геоекономічні, культурологічні тощо.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 93—99.
Окресліть головні напрями розвитку середньої та вищої освіти в Україні після проголошення 1991 р. її державної незалежності.
Незалежна Україна успадкувала від СРСР високий освітній потенціал: 93% зайнятого населення на початок 1990-х рр. мали середню або вищу освіту. 1991 р. Верховна Рада ухвалила Закон України «Про освіту», що визначив школу як основу духовного та соціально-економічного розвитку держави. Його реалізація була тісно пов’язана зі зміцненням матеріально-технічної бази освіти, урізноманітненням форм шкільної освіти, впровадженням у навчання новітніх досягнень економіки.
На основі закону «Про освіту» прийнято закони прямої дії, зокрема «Про загальну середню освіту», нормативно-правові акти про різні типи шкіл і форми навчання. Вперше в Україні було розроблено стандарти загальної середньої освіти.
На початку ХХІ ст. в Україні працювало 21,3 тис. денних загальноосвітніх навчальних закладів різних ступенів із контингентом 6,7 млн. учнів, 248 середніх вечірніх (заочних) шкіл (114,3 тис. учнів). Для розвитку здібностей обдарованих дітей відкрито 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів тощо. Основи шкільних наук викладаються за 135 навчальними програмами.
На початку ХХІ ст. в Україні поглиблювалась політика розширення використання української мови як державної, задоволення потреб і прав молоді щодо вивчення рідної мови. Тільки в 1999/2000 н.р. додатково було відкрито 60 шкіл з українською мовою навчання, 166 російськомовних шкіл реорганізовано в українськомовні. У російськомовних закладах відкрито 2,7 тис. класів з українською мовою навчання. Всього на початку ХХІ ст. українською мовою навчалося 4,5 млн. учнів (67,4%) — проти 49,3% у 1991 р.
На початку ХХІ ст. зі зміцненням матеріально-технічної бази освітніх закладів розпочався досить тривалий поетапний перехід до 12-річної загальноосвітньої середньої школи. На початок 2006/2007 н.р. Міністерство освіти і науки України підготувало й запровадило державні стандарти загальної середньої освіти, які включали, зокрема, низку критеріїв дієвого механізму атестації та акредитації закладів освіти, системи тестування й моніторингу якості загальноосвітньої підготовки учнів. Щоб забезпечити рівні права випускників загальноосвітніх середніх шкіл при вступі до вузів, в Україні випускні іспити поступово замінюються на тестування за єдиним загальнодержавним зразком.
Важливою ланкою системи безперервної освіти є професійно-технічна, спрямована на формування кваліфікаційного рівня особистості, створення національного виробничого потенціалу, що бере участь у технологічному оновленні виробництва. Україна успадкувала досить розвинуту систему професійно-технічної освіти, яка відповідала потребам економіки країни на межі 1980–1990-х рр. Так, 1991 р. функціонувало 1246 професійно-технічних училищ із контингентом учнів понад 600 тис. осіб, але підготовку робітничих кадрів у той період було спрямовано здебільшого на задоволення потреб військово-промислового комплексу, машинобудування. Як наслідок, у 1990-ті рр. в Україні позначився дефіцит кваліфікованих фахівців соціальної сфери, готельного господарства, туризму, бізнесу побуту, комунальної служби.
З початку 1990-х рр. в Україні розпочалася власна політика щодо професійно-технічної освіти, спрямована на виведення її на рівень розвинутих країн світу. Указом Президента України від 8 травня 1996 р. було затверджено Основні напрями реформування професійно-технічної освіти України на 1996–2000 рр. На його виконання органи управління профтехосвітою на місцях, професійно-технічні навчальні заклади, науково-методичні установи вжили систему заходів, що дало змогу розпочати реформу цієї ланки освіти.
На початок ХХІ ст. система профтехосвіти України налічувала 977 державних професійно-технічних закладів, де понад 500 тис. випускників загальноосвітніх шкіл оволодівали більш як 500 робітничими професіями (70% учнів ПТУ одночасно з професією здобували повну середню освіту).
В подальшому мережа навчальних закладів та структури підготовки фахівців удосконалюється на підставі спеціалізації навчальних закладів за професійним спрямуванням відповідно до потреб ринку праці й суспільства, загальнодержавної й регіональної потреби в кваліфікованих кадрах. Проте у реформуванні професійно-технічної освіти здійснено лише частину запланованих кроків. Через недостатнє фінансування не вдається повністю реалізувати програму реформування професійно-технічної освіти.
Систему вищої освіти України на початку 1990-х рр. утворювало 910 навчальних закладів: 735 технікумів і училищ, 15 коледжів, 156 університетів, академій та інститутів. Ці заклади були нерівномірно розподілені по території України, концентрувалися переважно в індустріальних центрах. Зокрема, бракувало навчальних закладів у Житомирській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Чернігівській та Закарпатській обл. Систему освіти країни визначав відомчий, а не загальнодержавний підхід. Саме на цій основі в першій половині 1990-х рр. формувався основний зміст освіти, перелік спеціальностей, обсяг держзамовлення за кожною з них. Звідси випливали суттєві диспропорції обсягів підготовки спеціалістів за основними галузями знань. Досить зазначити, що частка природничих та інженерних спеціальностей в Україні у той час становила 52%, тоді як у Канаді — 16%, США — 17%, Франції — 19%. Тільки 7% загального обсягу становила підготовка з права та інших соціальних наук (Канада і Франція — 21%, США — 30%).
Відомча розпорошеність навчальних закладів призводила до дублювання підготовки, зниження економічної ефективності управління системою освіти. Це, в свою чергу, загострювало проблему працевлаштування працівників вузів за фахом. За таких обставин держава була змушена започаткувати реформи, для пристосування ефективної в минулому системи до задоволення потреб ринкової економіки та відкритого суспільства. Це завдання розв’язувалося в умовах, коли, крім фінансових труднощів, існувало чимало об’єктивних і суб’єктивних проблем: брак науково обґрунтованої методики визначення потреб у фахівцях відповідного профілю; несформованість ринку праці як основи для прогностичних оцінок потреби в тих чи інших спеціалістах; брак фінансування та інші.
Перехід від закритого до відкритого суспільства, коли з’явилися можливості використати потенціал, накопичений у світовому співтоваристві, потребував перегляду окремих стандартів освіти й утворення ефективної системи контролю її якості, щоб забезпечити визнання українських документів про освіту світовою спільнотою.
Більшість проблем вищої освіти було зумовлено процесами поза її сферою. Однак вища школа України, де сконцентрувалося близько 50% науковців країни, мала досить високий потенціал. Тому суть реформ, що розпочалися у вищій освіті, визначалася такою метою:
– збереження досягнень минулого й одночасне приведення системи освіти у відповідність до нових соціально-економічних вимог;
– забезпечення умов для перспективного розвитку вищої освіти в процесі входження України в систему міжнародної співпраці.
За мету ставилося зберегти основні стратегічні показники: кількість студентів на 10 тис. населення, відповідність термінів навчання на кожному освітньо-кваліфікаційному рівні й стандартів, прийнятих у європейському співтоваристві, визнаних у світі університетських, природничих та інженерних, гуманітарних, наукових і педагогічних шкіл України.
Початок реформування освіти в країні припадає на період упровадження закону «Про освіту» (1991). Було введено нові структури освітньо-кваліфікаційних рівнів, перелік напрямів підготовки та спеціальностей, за якими вона велася; визначено статуси вищих навчальних закладів нового типу — галузевих університетів, академій, коледжів. Розроблялися та впроваджувалися нові навчальні програми, формувалися нові принципи й цілі освіти. Це, в свою чергу, дало можливість створити вищі навчальні заклади недержавної форми власності.
Але швидка зміна принципів господарювання, економічна нестабільність принципово змінили застосування положень закону «Про освіту». Це, в свою чергу, зумовило повільне просування реформ, несприйняття в частині науково-педагогічної громадськості їхніх основних положень та перспектив. Тому ще однією метою реформування вищої освіти було створити законодавчу та нормативну базу з урахуванням соціально-економічної ситуації в державі. Було врегульовано такі важливі питання, як порядок створення, ліквідації, ліцензування, атестації та акредитації навчальних закладів; структура закладу та управління ним; порядок прийняття на роботу й звільнення керівників і працівників; порядок організації навчання, забезпечення студентів стипендіями, працевлаштування випускників.
В умовах реформування вищої освіти було створено Державну акредитаційну комісіу, запроваджено структуру освітньо-кваліфікаційних рівнів, переглянуто порядок створення закладів освіти. Тепер незалежно від форм власності, потребу в них визначає Кабінет Міністрів України. Вищі навчальні заклади країни отримали дозвіл приймати студентів понад план державного замовлення з частковою або повною оплатою свого навчання.
Для прискорення реформ було запроваджено низку стратегічних заходів: новий перелік напрямів підготовки та спеціальностей, нові механізми формування державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою, з урахуванням державно-регіонального підходу. Було ліквідовано 7 малопотужних навчальних закладів, а натомість створено вищі та професійно-технічні навчальні заклади через об’єднання та перепрофілювання малопотужних і однопрофільних; на базі окремих закладів створено філії, застосовано принципово новий підхід: включення до складу вищих навчальних закладів ІІІ–ІV рівнів акредитації технікумів та коледжів з правами структурного підрозділу.
Як наслідок, мережа професійно-технічних училищ на початок 2000 р. в Україні скоротилася на 151 одиницю й нараховувала 995 закладів. Мережу вищих навчальних закладів І та ІІ рівнів акредитації скорочено на 179 одиниць, і вона становила 658 навчальних закладів (592 — державної форми власності). На початку ХХІ ст. в Україні діяло 298 університетів, академій, інститутів, 206 із них — державної форми власності.
Чинний перелік напрямів підготовки спеціалістів було приведено у відповідність до вимог Міжнародної стандартної класифікації освіти. Це сприяло входженню України в міжнародну систему обліку й статистики. Враховувався також попит населення та ринку праці на ту чи іншу спеціальність і необхідність зберігати визнані в Україні та в усьому світі наукові школи, які забезпечують пріоритетність нашої держави в певних галузях науки й техніки. Новий перелік містить 275 спеціальностей молодшого спеціаліста (замість 525) та 268 спеціальностей рівня «спеціаліст», «магістр» (замість 514 попереднього переліку).
Крім того, було переглянуто структуру державного замовлення на підготовку фахівців із вищою освітою, щоб привести обсяги підготовки для кожного з профілів у відповідність до запитів і можливостей держави, потреб ринку праці та окремих громадян. При цьому залишилися незмінними обсяги підготовки зі спеціальностей, необхідних для виконання загальнодержавних та регіональних цільових програм, враховано замовлення галузевих міністерств і відомств.
В умовах фінансових негараздів вдалося зберегти обсяги підготовки спеціалістів з фундаментальних природничих наук, у яких Україна мала визнання в світі, та кадровий потенціал для розв’язання стратегічних завдань розвитку держави. Загалом комплекс заходів системного реформування вищої освіти України дав змогу зберегти її потенціал на рівні розвинених країн Європи.
Вдалося повніше задовольнити попит населення на ринку праці, перепрофілювати освітні установи на підготовку фахівців для ринкової економіки та управління. За рахунок скорочення підготовки фахівців інженерно-технічного профілю на 17% збільшено план прийому на спеціальності «Правознавство», «Менеджмент», «Економіка», «Міжнародні відносини», «Українська мова і література». Вдалося усунути дублювання підготовки для впровадження ступеневої освіти й інтегрованих навчальних планів, що скоротило для певної частини студентів термін отримання повної вищої освіти на 1–1,5 роки.
Органічною складовою освітньої діяльності є науково-дослідна робота в системі вищої освіти. Її ведуть викладачі в другій половині робочого дня та працівники наукових підрозділів вищих закладів освіти ІІІ–ІV рівнів акредитації. У 97% вищих навчальних закладів ведеться підготовка аспірантів, у 67% — докторантів. Тут захищається понад 60% докторських і кандидатських дисертацій, більш як половина Державних премій України з науки й техніки присуджується за роботи, виконані за участю науковців вищої школи.
Вища освіта України активно інтегрується в європейський освітній простір завдяки залученню до Болонського процесу. Він спрямований на формування єдиного відкритого європейського простору освіти, стимулювання мобільності й створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців у межах Європи, впровадження кредитних технологій на базі європейської системи трансферу кредитів. У зв’язку з тим, що Україна проголосила намір приєднатися до Європейського Союзу, система вищої освіти потребує докорінного реформування.
Історія Болонського процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 р., проте її передісторія сягає 1954 р., коли було підписано Європейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн. Ідеї освітньо-культурного об’єднання європейських країн загалом, та університетів зокрема, отримали продовження у Великій Хартії університетів. Велику Хартію підписали всі ректори, що зібралися в Болоньї 18 вересня 1988 р. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій.
У 1997 р. під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій вищої освіти Європи, яку підписали 43 країни (Україна в тому числі). 25 травня 1998 р. міністри освіти Франції, Італії, Великої Британії та Німеччини підписали Сорбонську декларацію «Про гармонізацію європейської системи вищої освіти», завдання якої – створення відкритого європейського простору вищої освіти. Основна ідея цих документів – двоступенева структура вищої освіти, використання системи кредитів (ECTS), міжнародне визнання бакалавра як рівня вищої освіти, що надає особі кваліфікацію та право навчатися за програмами магістра відповідно до положень Лісабонської угоди. Таким чином, поступово створювалися умови для інтеграційних процесів у вищій освіті європейських країн. Україна була і є активним учасником цих процесів.
19 червня 1999 р. міністри освіти 29 європейських країн підписали Болонську декларацію, головною метою якої проголошувалась побудова до 2010 р. загальноєвропейського простору вищої освіти, в якому викладачі та студенти зможуть безперешкодно пересуватися, а їхні кваліфікації будуть визнаватися.
З метою досягнення цілей загальноєвропейського освітнього простору заплановано:
1. Введення дворівневого навчання у вищих навчальних закладах. Перший рівень – 3–4 роки, завершується отриманням студентами ступеня «бакалавр». Другий – один-два роки, передбачає отримання ступеня «магістр». Після завершення другого циклу навчання передбачено можливість отримання ступеня «доктор».
2. У системах вищої освіти країн-учасниць Болонської декларації заплановано впровадження технології кредитно-трансферної акумулюючої системи (ECTS). Передбачається введення уніфікованої системи обліку трудомісткості різних видів навчальної роботи студентів у кредитах.
3. Якість підготовки фахівців має контролюватися шляхом об’єктивної оцінки професійних умінь відповідно до стандартів транснаціональної освіти.
4. Результатом процесів модифікації освітнього середовища має стати зростання професійної та соціальної мобільності випускників вищих навчальних закладів у межах Європи.
5. За рахунок уніфікації підготовки фахівців академічні ступені та кваліфікаційні рівні будуть єдиними для європейських країн.
6. Із запровадженням нововведень передбачається зростання привабливості європейської освіти та інтересу до вищої освіти в цілому.
Вища школа України для входження до Болонського процесу потребує певних реформ. В Європі вищу освіту здобувають приблизно один з 10 випускників школи, а магістерську ступінь отримують не більше, ніж 10–15% випускників бакалаврату. Вищі навчальні заклади України сьогодні приймають на навчання до 70% випускників шкіл.
Сьогодні вітчизняний диплом не визнається в Європі, наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть влаштуватися на роботу за фахом. Найбільше не влаштовує закордонних працедавців низька дієвість знань наших фахівців, тобто низька здатність використовувати набуті знання на практиці. Річ у тім, що вітчизняні навчальні заклади забезпечують 4 рівні підготовки фахівців з вищою освітою: заклади І–ІІ рівнів акредитації готують молодших спеціалістів і бакалаврів; заклади ІІІ–ІV рівнів — бакалаврів, спеціалістів і магістрів. За кордоном цього не розуміють. Отже, існує потреба уніфікувати освітньо-кваліфікаційні рівні для переходу на двоступеневу систему освіти відповідно до європейських стандартів.
Рішенням Колегії Міністерства освіти і науки України від 28 лютого 2003 р. та від 24 квітня 2003 р. з 2003/2004 н.р. в українських вузах розпочався педагогічний експеримент щодо впровадження кредитно-модульної системи у вищих навчальних закладах ІІІ–ІV рівнів акредитації. Другий етап експерименту (2005–2008 рр.) передбачає внесення змін до експериментальних матеріалів та їхню апробацію на більшому масиві учасників.
Ще однією перешкодою на шляху входження України до Болонського процесу є недостатній рівень автономії вітчизняних університетів. Тому дуже важливо надати провідним університетам України автономію та академічні свободи на рівні європейських критеріїв і стандартів, звичайно, підвищивши рівень відповідальності цих закладів перед суспільством.
Отже, система освіти України перебуває на етапі глибокого реформування. Цей процес відбувається в умовах розвитку ринкової економіки, децентралізації управління, боротьби за утвердження цінностей демократичного суспільства.
«Історія України». (Соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник / Заг. ред. Б. П. Ковальського. — Ч. IV. — К., 2007. — С. 78—82.