технічний прогрес максимальна віддача за мінімальних витрат наявних обмежених ресурсів проте останнім
Работа добавлена на сайт samzan.net:
32. Макроекономіка — галузь економічної науки, що вивчає поведінку економіки як єдиного цілого з метою забезпечення умов сталого економічного зростання, повної зайнятості ресурсів, мінімізації півня інфляції і рівноваги платіжного балансу. Макроекономіка — це одна з наук, що вивчає закономірності функціонування національної економіки.
цілі:
економічне зростання — виробництво більшої кількості і ліпшої якості товарів ф послуг, що дає змогу підвищити рівень життя населення. Основні чинники економічного зростання — науково-технічний прогрес (максимальна віддача за мінімальних витрат наявних обмежених ресурсів, проте, останнім часом загострюється проблема економічного зростання на екологічну безпеку);
повна зайнятість — забезпечення робочими місцями ти, хто бажає і здатний працювати;
стабільний рівень цін та уникнення значного їх зростання. Зростання загального рівня цін ускладнює господарські зв’язки економічних суб’єктів, знижує реальні доходи населення і знецінює заощадження;
досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв’язках — стабільний курс національної валюти, розумний баланс міжнародної торгівлі та міжнародних фінансових операцій
макроекономічних інструменти: податки, державні видатки, пропозиція (кількість) грошей, квоти та ін. Макроекономіка аналізує чотири основні види політики: фіскальну, монетарну, політику доходів, зовнішньо-економічну політику.
1. Фіскальна (заходи уряду. спрямовані на зниження безробіття та інфляції та досягнення природного обсягу виробництва через зміну державних видатків, рівня оподаткування або через одночасне поєднання обох цих заходів. Податки й державні видатки — це основні знаряддя фіскальної політики).
2. Монетарна, або кредитно-грошова політика — це заходи уряду що впливають на кількість грошей у національній економіці для досягнення макроекономічної стабільності. Монетарну політику зазвичай проводить центральний банк, а в Україні — Національний банк України.
3. Зовнішньоторговельна політика складається із заходів уряду, що покликані впливати на обсяги зовнішньої торгівлі. Основної види:
4. Протекціонізм — політика захисту національних виробників від конкуренції іноземних товарів. Фритредерство — це торгівля з незначними митними або не митними бар’єрами, або взагалі без них.
33.фактори зростання НД:
1. Кількість праці, затраченої в сфері матеріального виро бництва. Чим більше праці витрачається суспільством впродовж року у виробництві, тим більшим є й національний доход. Причо му збільшення кількості праці може бути досягнуто: а)шляхом збільшення кількості працюючих у виробництві; б)шляхом продо вження робочого дня; в)шляхом підвищення інтенсивності праці.
Перші два шляхи є характерними для країн слаборозвинутих і постсоціалістичних. У країнах високорозвинутих (посткапіталісти-чних) кількість праці, зайнятої у сфері матеріального виробництва, зростає переважно за рахунок підвищення інтенсивності праці.
2. Підвищення продуктивності праці. Це найважливіший фактор зростання національного доходу. Хоча підвищення продук тивності праці не збільшує національний доход у вартісному вираженні3", він зростає в натуральному обсязі, тобто, та ж вартість буде втілюватись у більшій масі різноманітних споживних вартостей.
3. Економія на постійному капіталі. Цей фактор, як і попе редній, впливає не на вартісний, а на фізичний (натуральний) обсяг національного доходу.
Розподіл національного доходу виступає як сукупність відно син, що виникають з приводу новоствореної вартості між безпосе редніми учасниками її виробництва - власниками факторів вироб ництва (капіталу, праці, землі, інтелекту). На рівні первинних господарських ланок (підприємств, фірм) у процесі розподілу національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів.
первинні доходи не залишаються повністю в розпоря дженні суб'єктів виробництва, а частково трансформуються в так звані вторинні або похідні доходи учасників нематеріальної сфери. Механізм перерозподілу національного доходу є однією з найважливіших підсистем національної економічної системи. Він включає в себе найрізноманітніші канали, по яких первинні доходи трансформуються у вторинні. Набір цих каналів залежить від ступеня розвитку економіки.
51. Грошова система — це визначена державою форма організації грошового обігу, що історично склалася й регулюється законами цієї держави. Її основу становить сукупність економічних відносин та інститутів, які забезпечують її функціонування. Кожна промислово розвинена країна має власну грошову систему, яку розвиває й вдосконалює для розвитку національної економіки
Кожна з нині діючих грошових систем мають багато спільних ознак та включають такі елементи:
- грошову одиницю;
- види державних грошових знаків;
- масштаб цін;
- валютний курс;
- порядок готівкової й безготівкової емісії та обігу грошових знаків;
- регламентацію безготівкового грошового обігу;
- правила вивозу й ввезення національної валюти та організації міжнародних розрахунків;
- державний орган, який здійснює грошово — кредитне й валютне регулювання.
67.Функції маркетингу:
Аналітична функція:
- вивчення ринку як такого;
- вивчення споживачів;
- вивчення фірмової структури ринку;
- вивчення товару;
- аналіз внутрішнього середовища підприємства.
Виробнича функція:
- організація виробництва нових товарів;
- організація матеріально-технічного забезпечення;
- управління якістю та конкурентоспроможністю продукції.
Збутова функція:
- організація системи товароруху;
- провадження цілеспрямованої товарної політики;
- організація сервісу;
- провадження цілеспрямованої збутової політики.
Функція управління:
- планування маркетингової діяльності;
- організація маркетингової діяльності;
- інформаційне забезпечення;
- контроль маркетингової діяльності.
Життєвий цикл товару — концепція, що визначає послідовність періодів існування товару.
Життєвий цикл описується в координатах: час-продаж, паралельно показана крива "час-прибуток".
Задача маркетологів полягає в раціональному подовженні життєвого циклу товару. Кожному етапу відповідають своя маркетингова стратегія і своя тактика. Розглянемо які саме.
1. Етап розробки товару. Якщо бути точними, слід визнати, що етап розробки товару не є етапом його життєвого циклу. Але саме на цьому етапі закладаються основи майбутнього комерційного успіху товару
2. Етап впровадження — період появи товару на ринку і поступового збільшення обсягу продажу.
Збут зростає повільно. Причини — технічні проблеми, неналагодженість каналів розподілу, небажання покупців зраджувати своїм звичкам.
Як бачимо, на цьому етапі фірма несе збитки. Причина — в необхідності покрити витрати на впровадження товару у виробництво та виведення його на ринок.
3. Етап зростання — свідчить про визнання товару споживачами. Нарешті фірма отримує прибутки, обсяги про дажу продовжують зростати.
Базову стратегію цього періоду називають "Переваги", оскільки вона побудована на врахуванні зростаючої активності конкурентів.
4. Етап зрілості. Етапу зрілості відповідає стратегія "Захист". Конкретні дії фірми за цей період:
зниження ціни;
активізація заходів для стимулювання збуту;
поліпшення сервісу;
пошук нових сегментів ринку;
інтенсифікація рекламних заходів.
5. Етап падіння. Стратегія, що має назву "Відхід" передбачає зняття товару з виробництва, розпродаж продукції за низькими цінами.
70. Соціальна політика держави включає:
— регулювання соціальних відносин у суспільстві, регламен тацію умов взаємодії суб'єктів економіки в соціальній сфері (в тому числі між роботодавцями і найманою робочою силою);
— вирішення проблеми безробіття та забезпечення ефектив ної зайнятості;
— розподіл і перерозподіл доходів населення;
— формування стимулів до високопродуктивної суспільної праці й надання соціальних гарантій економічно активній час тині населення;
— створення системи соціального захисту населення;
— забезпечення розвитку елементів соціальної інфраструкту ри (закладів освіти, охорони здоров'я, науки, культури, спорту, житлово-комунального господарства і т. ін.);
— захист навколишнього середовища тощо. Системотворчий характер соціальної політики обумовлюєть ся тим, що соціальна політика виступає елементом:
— життєздатності суспільства;
— стабілізації та розвитку суспільства;
консолідації суспільства.
Система соціального захисту в Україні перебуває в кризовому стані. Невдоволені пенсіонери. Більшість з них добросовісно пропрацювали десятки років на виробництві, але тепер позбулися своїх накопичень, а на свою пенсію навіть не мають можливості заплатити за квартиру, не можуть нормально харчуватися, купити обнову, перемонтувати телевізор. Невдоволені працівники бюджетної сфери, що по кілька місяців не можуть одержати заробітну плату, оскільки у держави не має для цього коштів. Невдоволений також уряд, оскільки соціальні виплати зайняли в бюджеті таке місце, що внаслідок їх обов‘язковості потіснили всі інші витрати, передусім інвестиції.
71. Агра́рні відно́сини — особливий вид економічних відносин між членами суспільства, господарствами, державою з приводу володіння та використання землі й привласнення інших об'єктів власності, а також виробництва, розподілу, обміну, споживання сільськогосподарської продукції.
У становленні, розвитку та ефективному функціонуванні всіх без винятку економічних систем і країн одне з визначальних місць займає аграрний сектор. Незалежно від обсягів виробництва у ньому, його частки у внутрішньому валовому продукті він являє собою ту серцевину, навколо або з безпосередньою участю якої вирішується переважна більшість соціально-економічних проблем країни. При добрій розвину тості аграрної сфери вона збагачує країну економічно, зміцнює її у військово-оборонному і політичному відношеннях, набуває значення одного із найважливіших чинників формування досить високого життєвого рівня громадян. І, навпаки, недостатній розвиток цього сектора обмежує можливість країни ставати багатшою або робить її бідною у всіх відношеннях. Крім того, від розвитку аграрного сектора, залежить суспільно-політичне становище безпосередньо, навколо або й в країні в цілому, а при великих складнощах з його розвитком стає однією з найважливіших передумов ускладнення політичної ситуації. Це особливо проявляється в країнах, де аграрний сектор посідає важливе місце в економіці країни. З цих причин аграрні відносини , рівень їх розвитку і соціально-економічної віддачі у всі часи посідали і будуть посідати одне із найбільших або й найбільше місце серед пріоритетів, які в кожній країні доводиться вирішувати постійно і, як правило, з наростаючими зусиллями.
72. інтеграція - Агропромислові формування у сфері виробництва, переробки, зберіган-
ня і реалізації продукції у формі агрофірм, агрокомбінатів, агрохолдингів,
аграрних фінансово-промислових груп передбачають:
1) агрокомбінати і агрофірми. Це як правило створюється єдиний колек-
тив. Засновники втрачають право юридичних осіб. Основна задача таких ін-
тегрованих формувань – забезпечити тісну технологічну взаємопов’язаність
процесу виробництва, переробки, зберігання і реалізації;
2) аграрні фінансово-промислові групи (АФПГ). Засновники: підприєм-
ства АПК, які створюють центральну компанію АФПГ для здійснення
управління узгодженим ефективним виробництвом. Засновники АФПГ за-
безпечують приватне фінансування своєї діяльності. Участь у розподілі при-
бутків здійснюється з врахуванням внеску кожного засновника. Засновники
зберігають право самостійної юридичної особи;
3) інтегровані формування холдингового типу. Для таких об’єднань ха-
рактерна наявність інвестора, що має необхідні фінансові ресурси. Він здійс-
нює фінансування сільськогосподарського виробництва і при цьому визначає
політику функціонування агрохолдингу. Правові форми такого агрохолдингу
досить різноманітні: відкрите акціонерне товариство, закрите акціонерне то-
вариство, товариство з обмеженою відповідальністю, асоціації та__
73.різноманіття форм власності лежить в основі різноманітних форм господарювання на селі. Ще у радянські часи в Україні, як і в СРСР в цілому, господарювали на землі: колгоспи — колективні господарства, радгоспи — державні господарства та особисті підсобні господарства селян. У процесі розвитку агропромислової інтеграції з'являлись такі форми господарювання, як агрофірми, агрокомбінати, сільськогосподарські кооперативи, агропромислові підприємства, об'єднання тощо. Такі агропромислові формування виникають при наявності прямих і усталених зв'язків між сільськогосподарськими, з одного боку, та переробними, торговими підприємствами і організаціями, з іншого, високого рівня концентрації та товарності виробництва.
Поряд з низовими агропромисловими формуваннями у межах окремих областей, районів функціонують регіональні агропромислові комплекси. Вони охоплюють сільське господарства окремого регіону, галузі, що забезпечують цей комплекс засобами виробництва, здійснюють надання виробничих послуг та перероблюють, зберігають та доставляють продукцію до споживачів.
В умовах переходу до розвинутих ринкових відносин здійснюється реформування форм господарювання.
В Україні цей процес умовно можна поділити на два етапи: перший — перетворення колгоспів у колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), а радгоспів — в акціонерні товариства; другий — реформування КСП на засадах приватної власності на землю і майно, тобто створення приватних підприємств на основі орендно–пайових відносин, а також фермерських господарств
76. Зміст категорії «економічний суверенітет». В еконо мічній літературі найважливішою ознакою категорії «економічний суверенітет» називали самостійне управ ління економікою. Однак ця ознака є другорядною або похідною від наявності у руках суверенної держави, на ції або народу (залежно від існування відповідних форм суверенітету) власності на все національне багатство, природні ресурси, землю тощо. При цьому економічний суверенітет органічно пов'язується з такою рисою дер жавного суверенітету, як верховенство держави на своїй території. Отже, економічний суверенітет України мож на визначити як власність українського народу на своє національне багатство, на основі якої уповноважені ним органи влади самостійно здійснюють регулювання еконо міки та зовнішньоекономічної діяльності в інтересах пе реважної більшості населення.
83. Розвинені країни — країни з найбільшим розвитком економіки, в яких домінує третинний і червертний сектори. Цей рівень економічного розвитку зазвичай характеризується високим прибутком на душу населення і максимальним індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП). Країни з максимальним валовим внутрішнім продуктом (ВВП) на душу населення часто відповідають критеріям розвинених країн, проте, засновуючись тільки на цьому показнику, виникають деякі аномалії, тому цей фактор зазвичай не використовується самостійно.
До числа розвинутих країн ООН відносить приблизно 60 держав Європи, Азії, Північної Америки, Африки, Австралії і Океанії.
Група країн цього типу налічує близько двох десятків держав, у них проживає 15 % населення планети. Ці країни володіють величезними фінансовими ресур сами і на їх частку припадає 9/10 іноземних інвестицій, тобто довгострокових вкладень капіталу безпосередньо у підприємства промисловості, сільського гос подарства, торгівлі та інших галузей господарства зарубіжних країн. Саме еко номічно розвинуті країни є членами Організації економічного співтовариства і розвитку (ОЕСР) і так званого Паризького клубу, що контролює світовий фінан совий ринок.
До групи країн, що розвиваються (менш розвинутих, слаборозвинених), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. З 182 країн-членів Міжнародного валютного фонду до країн, що розвиваються, відносять 121. Незважаючи на значне число цих країн, а також на те, що для багатьох з них характерні велика чисельність населення і величезна територія, на них припадає близько 40% світового ВВП, частка у світовому експорті – 26%.
До цієї групи відносяться країни Африки, країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР) (крім Японії, Австралії, Нової Зеландії, країн-«драконів» Південно-Східної Азії й азіатських держав СНД), країни Латинської Америки і Карибського басейну. Виділяються і підгрупи держав, що розвиваються, зокрема, підгрупа країн АТР (Західна Азія плюс Іран, Китай, країни Східної і Південної Азії – всі інші країни регіону), підгрупа країн Африки (Африка південніше Сахари за винятком Нігерії і ПАР, всі інші африканські країни за винятком Алжиру, Єгипту, Лівії, Марокко, Нігерії, Тунісу).
Все угруповання країн, що розвиваються, досить неоднорідне, і, скоріше, правильно було б називати їх країнами третього світу. До країн, що розвиваються, відносяться, зокрема, такі держави, в яких більшість показників рівня і якості життя вище кожної розвинутої країни (Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт, Багамські острови та ін.). ВВП на душу населення, обсяг соціальних витрат уряду тут відповідають або навіть перевищують аналогічні показники країн Великої сімки. Є в групі держав, що розвиваються, середні, з непоганим рівнем розвитку економічної і соціальної інфраструктури, є і значне число країн із украй відсталим національним господарством, більшість населення яких знаходиться за межею бідності, що відповідає за методикою ООН одному доларові витрат у день на кожного мешканця. Так само не можна стверджувати, що усі вони – економіки аграрного або аграрно-індустріального типу.
84. До групи країн з перехідною економікою відносять держави, що з 80 – 90-х рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної (соціалістичної) економіки до ринкової (тому їх часто називають постсоціалістичними). Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх радянських республік, а за деякими класифікаціями до них також відносять Монголію, Китай і В'єтнам (хоча формально дві останні країни продовжують будувати соціалізм). Іноді всю цю групу відносять до країн, що розвиваються (наприклад, у статистиці МВФ), виходячи з низького рівня ВВП на душу населення, а іноді – тільки три останні країни.
Країни з перехідною економікою виробляють близько 6% світового ВВП, у тому числі країни Центральної і Східної Європи (без Балтії) – менше 2%, колишні радянські республіки – більше 4% (у тому числі Росія – близько 3%). Частка у світовому експорті – 3%. Китай виробляє близько 12% світового ВВП.
Тут є країни, що домоглися за десять років ринкових реформ значних успіхів в економічному розвитку: Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Литва, Латвія й Естонія. У деяких з них рівень життя майже впритул наблизився до стандартів країн Західної Європи, а темпи економічного зростання зберігаються стабільно високі і навіть перевищують західноєвропейські. Основні структурні перетворення в економіці вже проведені, і на порядку денному стоїть питання інтеграції в єдиний європейський ринок.
Інші держави, такі як Болгарія, Румунія, Україна, Албанія, Македонія, знаходяться в стадії трансформації всієї економічної системи, і їм ще доведеться вирішувати багато складних проблем перехідного періоду. Є і такі країни, що випробовують застій і вже перестали рухатися убік ринкової орієнтації. До них, наприклад, відноситься Білорусь, в якій ринкові реформи захлинулися, і нависла серйозна погроза повернення до старої адміністративно-командної системи. Відносяться до даної групи і країни, серйозно потерпілі від воєнних дій у результаті порушення їхньої територіальної цілісності і численних етнічних конфліктів, їм зараз просто не до реформ, перед ними стоїть проблема відновлення постраждалої від війни економіки. Це Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина.
85.проблеми інтеграції України:
1. В Україні тільки розгортається процес визначення того, які фірми та товари мають формувати зовнішньоторговельний профіль країни в середньо- та довготерміновому періодах.
2. Економічна криза в країні гальмує вихід на світовий ринок в цілому та європейський зокрема і утвердження на них потенційно конкурентноспроможних українських підприємств. До того ж нагромадження взаємної заборгованості між підприємствами перешкоджає розвитку нормальної кооперації, без чого неможливо забезпечити випуск кінцевої продукції.
3. Інтеграція України в світову економіку значною мірою гальмується структурою виробництва, успадкованою від СРСР.У минулому Україна спеціалізувалася переважно на випуску проміжної промислової продукції, тоді як виробництво кінцевих товарів знаходилося за межами республіки.
4. Архаїчна структура промисловості України залишається практично без змін. В ній традиційно переважають матеріало та енергомісткі виробництва, наприклад, важке машинобудування, хімічна та будівельна промисловості, виробництво сільськогосподарської техніки та тракторів тощо. Високотехнологічні виробництва сьогодні не визначають промисловий профіль країни. Ось чому значна частина українських виробів мало конкурентноспроможні або й зовсім неконкурентноспроможні на світових ринках.
5. Світовий ринок досить насичений товарами з низьким ступенем обробки, промисловими товарами споживчого призначення та сільськогосподарською продукцією. А саме ці товари сьогодні складають основну частку українського експорту насамперед за рахунок низьких цін. Насиченість ринку світу виробами традиційного машинобудування, що їх випускає вітчизняна промисловість, означає, що утвердження України на світовому ринку як виробника складної продукції об’єктивно вимагає активізації інноваційного процесу в країні.
6. Серед головних причин і чинників, що спонукають до поглиблення участі економіки України в міжнародному поділі праці, до органічного включення її господарства в сучасні економічні процеси, можна назвати високу питому вагу експорту у валовому національному продукті. Досить характерним є те, що третина національного виробництва України опосередкована дією зовнішніх економічних зв’язків. Це підкреслює виняткову важливість даної сфери в системі життєзабезпечення держави і для виходу його з надзвичайно важкої і всеосяжної кризи. Українським експортерам ще явно бракує досвіду діяльності на зовнішніх ринках. Часто-густо міжнародне співробітництво гальмується недостатньою підтримкою виробників з боку відповідних міністерств та відомств. До того ж можна назвати численні випадки, коли Україна втрачала вигідні можливості внаслідок неефективної системи вироблення та реалізації економічної політики в цілому.
7. Українське законодавство ще далеке від ідеального – існують багато суперечностей в законах, які не сприяють розвитку економіки, притоку інвестицій. Треба привести українське законодавство до світових норм, які будуть сприяти розвитку української економіки.
86.г лобальні проблеми — це всезагальні проблеми, що відзначаються загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн, становлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирішенні спільними діями всіх країн світу.
Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, екологічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. У міру розвитку людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. Так, до групи глобальних стали відносити проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, освоєння та використання космосу. Дослідження цих проблем дозволяє помітити, що вони тісно взаємопов’язані, зокрема, енергетична та сировинна проблеми співвідносяться з екологічною, екологічна з демографічною, демографічна з продовольчою і т. д. Тому їх аналіз, пошук шляхів вирішення являє собою складне завдання.
За походженням, характером і способам вирішення глобальні проблеми класифікуються на такі три групи.
До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства (надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, збереження природного навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, оволодіння космічним простором). Друга група — це проблеми соціально-економічних і воєнно-політичних відносин, а саме: відносини між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються; відносини між розвинутими країнами і постсоціалістичними країнами та державами різних соціально-економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох країн, проблеми роззброєння і збереження миру, локальні, регіональні та міжнародні кризи. Третя група охоплює проблеми, пов’язані з розвитком людини, забезпеченням її майбутнього, зростанням народонаселення, боротьбою із зубожінням, голодом, хворобами, наркоманією тощо.
Глобальні проблеми відрізняються загальнопланетарним характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн незалежно від їх соціального ладу, рівня економічної зрілості, географічного положення і можуть бути вирішені шляхом взаємодії всіх держав.
Їх невирішеність породжує загрозу для майбутнього всіх людей. Наприклад, науково-технічна революція призвела до небаченого розвитку засобів розрухи і військової справи. Людина виявилась здатною знищити все живе на планеті. Накопичених арсеналів, як уважають учені, достатньо для того, щоб знищити 58 млрд осіб, або в 9,7 раза більше ніж живе людей на землі.
87. Глобальні проблеми — це нехаотичні явища і процеси: вони тісно взаємопов’язані. Для їх вирішення потрібні нові підходи і практичні заходи, які б виходили із цілісності світу, необхідності співробітництва в планетарному масштабі.
Між країнами світового співтовариства існують суперечності, що часто призводять до регіональних і міжрегіональних конфліктів із застосуванням зброї. У ХХІ ст. глобальні проблеми ставлять перед людством завдання, яке має доленосне значення: подолати політичні і воєнно-політичні суперечності і конфлікти заради успішного вирішення глобальних проблем. Треба будь-що зберегти мир на планеті. А це означає, що народи світу мають засвоїти нове політичне мислення.
Нове політичне мислення знаменує усвідомлення важливості і негайного вирішення глобальних проблем, включаючи розробку системи ефективних міжнародних процедур і механізмів, здатних забезпечити збереження і розвиток людської цивілізації в цілому.
Глобальні проблеми неможливо вирішити швидко на рівні окремих країн. Потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВТО, регіональні і галузеві організації, котрі мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.
Із глобальними проблемами людство може впоратися. Для цього воно вже має в розпорядженні достатні науково-технічні і матеріальні досягнення. Можна навести численні приклади успішних спроб щодо розв’язання, хоча б часткового, ряду глобальних проблем. Так, на міжнародному рівні приділяється велика увага екологічним проблемам. Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку розробляє програми покращання якості природного середовища та загального екологічного стану. Ця комісія і ряд інших міжнародних організацій визначають критерії екологічної безпеки, розробляють короткострокові та довгострокові програми. У 2000 р. витрати на природоохоронні заходи зросли приблизно у 6 разів проти рівня витрат 1970 р.
Важливу роль в охороні навколишнього середовища відіграє регіональне співробітництво. Зокрема, у документах ЄС неодноразово підкреслювалась необхідність розвитку регіональної стратегії у цій сфері і раціонального використання природних ресурсів європейського регіону, який сьогодні є найбільш кризовим в екологічному плані. В ЄС навіть система оподаткування будується таким чином, щоб стимулювати збереження природного середовища.
У вирішенні демографічної проблеми значну роль відіграла п’ята Всесвітня конференція ООН з народонаселення, що відбулася у Каїрі у 1994 р., на якій було прийнято Програму дій щодо визначення політики народонаселення в усьому світі на період до 2015 р. Вона містить положення, що стосуються чисельності населення, його приросту та структури, міжнародної міграції, освіти, а також визначають шляхи співробітництва у розв’язанні демографічної проблеми. Одночасно було встановлено і суму коштів, необхідних для її реалізації, — близько 17 млрд дол.
89. В економічній літературі запропоновано безліч концептуальних підходів до оцінки економічної ефективності.
К.В. Півоваров намагається оцінити ефективність використання ресурсного потенціалу підприємства, враховуючи витрати, випадні з категорії «оборотні кошти», а саме: річний фонд заробітної плати, витрати води, електроенергії, газу і тепла [2].
І.Н. Герчикова пропонує рахувати ефективність щодо реальних витрат виробництва. При цьому, вона вважає, що ефективність слід визначати по рентабельності активів, по рентабельності власного капіталу і позикового капіталу [3].
А.Д. Шеремет і Р.С. Сайфулін пропонують визначати ефективність авансованих ресурсів і ефективність спожитих ресурсів, а також оборотність і рентабельність коштів або їх джерел [4].
О.В. Ефімова приходить до висновку, що ефективність доцільно визначати по рентабельності використаного капіталу, причому у разі залучення позикових засобів треба враховувати також фінансові витрати (відсотки). Прибуток для визначення рентабельності слід брати ту той, що залишається у розпорядженні підприємства, тобто чистий [5, с.363].
Г. Шмален одним з наріжних каменів діяльності підприємства в умовах ринкової економіки називає економічність. Під економічністю автор розумієотримання певного результату при найменших витратах або заданому об'ємі витрат. Основними показниками діяльності підприємства в ринкових умовах Г.Шмален називає фінансову стійкість і прибуток (рентабельність). Причому, під останньою він розуміє рентабельність власного капіталу і рентабельність всього капіталу, вкладеного в підприємство [6].
Приведені вище пропозиції визначати ефективність оборотності капіталу або щодо витрат виробництва (І.Н. Герчикова), або на основі чистого прибутку (О.В.Ефімова), або щодо спожитих ресурсів (А.Д. Шеремет, Р.С. Сайфулін) – ми вважаємо частковими, такими, що не відображають основної мети діяльності підприємства або що відображають її неповно. Ці пропозиції можна застосовувати при оцінці ефективності використання окремих складових елементів капіталу, виробничих площ і устаткування, грошових коштів і т.п. На нашу думку, для формування загального висновку про ефективність роботи підприємства доцільно використовувати комплексну систему показників, яка поєднує всі названі підходи.
Отже, в найбільш загальному вигляді економічна ефективність виробництва є кількісним співвідношенням двох величин – результатів господарськоїдіяльності і виробничих витрат.
2. Дата и время несчастного случая число месяц год и время происшествия несчастного случая ко.html
3. Конституция РФ 1993 года о принципе государственного устройства РФ
4. Тема Організація виконання документів Мета- визначати виконавця документа; організовувати зберігання доку
5. Святой праведный Алексий Мечев
6. Город как составная часть феодальной системы
7. Лабораторная работа 1 Знакомство с ccess
8. Статья Пророки о будущем России
9. Исполнение наказаний в отношении осужденных военнослужащих
10. Поняття структура та принципи самоорганізації громадянського суспільства
11. И по-звериному воет людьё человек в повести А И Солженицына Один день Ивана Денисовича
12. Независимой газеты
13. ПСИХОЛОГИЯ НАЧАЛЬНОГО ОБРАЗОВАНИЯ ВОПРОСЫ к экзамену по разделу Возрастная и педагогическая пси
14. тема нормативных актов в Российской Федерации Заключение Список литературы Введение Во все времена л
15. Оценка человеческого капитала предприятия1
16. Перехід від стада до роду
17. Вакцинация
18. Биогенные стимуляторы и препараты из свежих растени
19. Ботанический сад
20. ОскараMountin Чарльз Фрейзер Холодная гора Посвящается Кэтрин и Энни Трудно поверить в смертельную но