Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Місце у світовій економіці
Група країн, до яких відносять найменш розвинуті, тобто країни з низьким доходом, - багаточислена. Різні спеціалісти включають до неї від 54 до 60 країн. Показники, за допомогою яких визначається міра нерозвинутості країн, недосконалі. Найастіше рівень соціально-економічного розвитку оцінюють за рівнем письменності, душовим ВВП, купівельною спроможністю, розміром зовнішнього боргу, структурою господарства, структурою зайнятості населення в різних сферах виробництва і т.д. Як би не намагалися виявити універсальний показник бідності, він буде далекий від ідеального.
За класифікацією Всксвітнього банку країн із душовим ВВП менше ніж 1000 дол. на рік у світі нараховується близько 50. Найбільше їх у Тропічній Африці, на південь від Сахари, - 38, у Латино- Карибському регіоні - 3 (Гаїті, Гондурас, Нікарагуа), в Азії - 7 (Афганістан, Бутан, Ємен, Камбоджа, Лаос, М'янма, Непал).
Причини бідності цих країн різні: наслідок хижацької колоніальної політики (Гаїті, М'янма, Кот-д'Івуар), периферійне положення (Непал, Бутан), відсутність значних запасів корисних копалин (Чад, Нігер, Бенін), диктаторські режими (Гондурас), відсутність виходу до моря (Малі, Центрально-африканська Республіка, Уганда), слаборозвинута транспортна, фінансова і соціальна інфраструктури.
Слаборозвинуті країни відзначаються неконтрольованою і нерегу- льованою демографічною ситуацією, при якій ВВП країни не встигає за збільшенням чисельності населення. У них низька тривалість життя (в середньому 40-57 років), висока смертність (20-26 проміле), в тому числі й дитяча (135-170 проміле). Процеси псевдоурбанізації ще більше ускладнюють і без того числені економічні проблеми
На 1999 р. близько 840 млн чоловік у країнах, що розвиваються, страждало від постійного недоїдання; близько 1,3 млрд людей мало щоденні прибутки в розмірі менше ніж 1 дол.; більше ніж у 1,1 млрд чол. очікувана тривалість життя не перевищувала 40 років.
У слаборозвинутих країнах основну частину споживчого бюджету складають витрати на харчування. У світі виділяють 25 країн, де за останні 25 років відбулося зниження калорійності щорічного раціону. Якщо в 1970 р. у 24 країнах на одну людину в середньому за день припадало більше 2 тис. калорій, то в 1996 р. їх залишилося 17, а нижче цього рівня опустилися 8 країн: Ангола, Бурунді, Заїр, Замбія, Камбоджа, Мозамбік, ЦАР, Чад. Додамо до них Руанду, Ефіопію, Еритрею, і загальна чисельність населення «країн недоїдання» складе 460 млн чол.
Основа економіки цих країн - екстенсивне сільське господарство. На його частку припадає 40 % ВВП. Зайнято в ньому до 80 % працюючого населення.
Багато видів сільськогосподарської продукції є головними статтями експорту цих країн і забезпечують до 90% валютних надходжень (какао в Кот-д'Івуарі і Гані, кава в Нікарагуа й Ефіопії), падіння цін або попиту на їхню продукцію відразу ж знижує прибутки країн. Інтенсифікація і модернізація низькопродуктивного сільського господарства в даних умовах нереальна через відсутність можливості накопичення капіталу для його наступного інвестування в модернізацію.
Через фінансову і політичну нестабільність ці країни слабо інтегровані у світове господарство, сюди поволі йдуть інвестиції.
Проблеми економічного розвитку
Проблеми слаборозвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і є якісь корисні копалини в надрах країни, їхній видобуток залежить від притоку зовнішніх інвестицій. Але гальмом для них виступає політична нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приплив капіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально не- освіченого населення стримує розвиток виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах, але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадання та розбазарювання цих надходжень.
Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це не сприяє зростанню продуктивності праці, спричинює низький рівень споживання, тобто низький рівень накопичення є результатом злиднів і одночасно причиною їх збереження.
Незначні інвестиції не забезпечують впровадження нових технологій. Наприклад, у 2005 р. сукупна сума всіх ПІІ, вкладених в економіку 42 держав Західної, Центральної та Східної Африки, дорівнювала 105 млрд дол., або вдвічі менше, ніж інвестиції в економіку однієї лише Бразилії. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва.
2..
Найменш розвинуті країни - це регіон, де спостерігається найвищий рівень масової бідності, відсталості та зубожіння.
На 1 січня 1993 р. до НРК входили: Афганістан, Бангладеш, Бенін, Ботсвана, Буркіна-фасо, Бурунді, Бутан, Вануату, Гаїті, Гвінея, Гвінея-Бісау, Гамбія, Джибуті, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія, Заїр, Замбія, Ємен, Кабо-Верде, Камбоджа, Кірібаті, Коморські Острови, Лаоська Народно-Демократична Республіка, Лесото, Ліберія, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мальдівські Острови, Мозамбік, М'янма, Непал, Нігер, Об'єднана Республіка Танзанія, Руанда, Самоа, Сан-Томе і Прінсіпі, Соломонові Острови, Сомалі, Судан, Сьєрра-Леоне, Того, Тувалу, Уганда, Центральноафриканська Республіка, Чад.
Характерні риси економіки НРК такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінування традиційних (натуральних і напівнатуральних) форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початкова стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; відносно висока роль держави в мобілізації та використанні ресурсів; хронічна дефіцитність державних бюджетів і платіжних балансів; однобока (часто монокультурна) спеціалізація експортного сектора, його анклавний характер; гіпертрофована залежність процесу відтворення та капіталотворення від припливу зовнішніх ресурсів -по лінії офіційної допомоги розвитку (ОДР).
Звичайно, між окремими НРК та їхніми угрупованнями існують певні відмінності. Йдеться про відмінності в масштабах ресурсно-економічного потенціалу та рівні ефективності його використання, структурі зайнятості населення й частці в ньому найманої праці, методах здійснення бюджетної, грошово-кредитної і валютної політики, в мірі участі іноземного капіталу в господарському житті та в експортній спеціалізації країни в світовому господарстві тощо.
Важливою складовою економічного потенціалу НРК є трудові ресурси, величина яких безпосередньо залежить від загальної чисельності населення. Зіставлення країн за даним показником дає змогу констатувати істотні міжкраїнні відмінності: у 13 країнах проживає менше 1 млн, у п'яти - від 1 до 3 млн, а в 17- від 3 до 10 млн чоловік (за станом на кінець 1990 p.). Тільки в п'яти НРК (Бангладеш, Ефіопія, Мьянма, Заїр і Судан) чисельність населення перевищує 20 млн чоловік.
Зазначені відмінності (як і інші), природно, вносять корективи у конкретно-країнну інтерпретацію групи НРК. Проте вони аніскільки не заперечують правомірність її виокремлення насамперед тому, що таке виокремлення відображає стійкі специфічні ознаки господарської еволюції Даних держав. Серед цих ознак найбільш точно визначають сучасну господарську ситуацію в НРК вкрай повільні темпи росту ВНП, а у багатьох країнах - стагнація економіки.
Протягом 1981- 1990 pp. середньорічні темпи приросту Реального ВНП в НРК склали всього 2,5 проти 7,2%, які передбачались основною новою програмою дій на 80-ті РОКИ для найменш розвинутих країн (ОНПД). Це менше приросту чисельності населення, середньорічні темпи якого Дорівнювали 2,6%. В результаті ВНП на душу населення в середньому по групі НРК знизився до 252 дол., що складає, лише 1,5% аналогічного показника для розвинутих країн з ринковою економікою. Експерти ЮНКТАД охарактеризували загальноекономічне становище НРК у 80-ті роки як "стан відносного застою".
Однак за такою в цілому похмурою картиною приховуються істотні відмінності в економічному розвитку деяких країн. В 11 НРК (з населенням 58 млн) середньорічний приріст реального ВНП в розрахунку на душу населення у 80-ті роки коливався в межах від 1,6 до 8,5%, ще в шести країнах (124 млн чоловік) цей показник складав від 0,1 до 0,8%. Найстійкіше і найстабільніше розвивалась економіка Мальдівських Островів, Ботсвани, Бутану, Чаду, Кабо-Вер-де та Ємену. В той же час у 24 НРК (250 млн чоловік) спостерігався застій або спад ВНП на душу населення: в 11 країнах ВНП у середньому на душу населення скоротився в межах від 0,3 до 1,1%, а в 13 країнах він знижувався на 1,2-4,8% щорічно. Протягом 80-х років виробництво ВНП на душу населення в Нігері, Ліберії, Гвінеї та Мозамбіку зменшилось більш ніж на 30%.
Стагнація і спад в економіці 24-х НРК були зумовлені: погіршенням умов зовнішньоторговельного обміну (купівельна спроможність експорту знизилась у 19 країнах, у тому числі у 15 - понад 25%); посиленням структурної незбалансованості в економічному розвитку; різким падінням внутрішніх інвестицій в реальному обчисленні; наростанням інфляційних процесів (у семи країнах темпи інфляції в 1985- 1990 pp. перевищили 250%); скороченням обсягів пільгової допомоги в розрахунку на душу населення. Водночас діяли специфічні фактори, пов'язані з перебуванням в десяти країнах двох мільйонів біженців, а також із воєнними діями на території дев'яти НРК. У кількох країнах, включаючи Афганістан, Ліберію, Мозамбік, Сомалі, Судан та Ефіопію, воєнні конфлікти фактично зупинили розвиток.
Важливою причиною відсталості НРК є панування у їхнім господарстві архаїчних аграрних структур. Рутинна система землеволодіння і землеробства перешкоджає раціональному використанню потенціалу аграрної сфери. Домінування натуральної і напівнатуральної форм господарювання стримує зростання товарності сільськогосподарського виробництва, обмежує економічний доступ населення до продовольчих товарів і конче звужує сферу ринкового обігу харчових продуктів. Досі від 20 до 60% (залежно від країни) домашніх господарств в НРК не мають належної купівельної спроможності для придбання основних продуктів харчування.
Аграрний сектор має ключове значення для економічного розвитку НРК. 1989 р. у сільському господарстві було зайнято 72% робочої сили (в 1980 р. - 78%), в ньому створюється 42% ВНП (1980 р. - 45). Хоча частка робітників сільського господарства у загальній чисельності робочої сили в усіх НРК поступово знижується, кількість населення, що залежить здебільшого від надходжень аграрного сектора, зростає (з 267 млн в 1980 р. до 311 млн у 1989 p.).
Отже, переважаюча більшість населення вказаних країн живе за рахунок сільськогосподарського сектора, який, до того ж, забезпечує більше половини експортних надходжень.
Сільськогосподарське виробництво майже в усіх НРК має яскраво виражений екстенсивний характер. Частка економічно активного населення, зайнятого в аграрному секторі, значно перевищує внесок галузі у створення ВНП. Це пов'язано з тим, що основна маса сільськогосподарських виробників використовує архаїчні знаряддя землеробства (соха, сапа), а також найпримітивніші способи обробітку грунту, широко практикує кочове скотарство. Наприклад, у сільському господарстві Буркіна-Фасо в 1990 р. використовувалось лише 130 тракторів, у Нігері - 176, у Гвінеї - 270. Для порівняння вкажемо, що в країнах того ж регіону із середнім рівнем доходу й приблизно однакових за чисельністю населення цей показник істотно вищий: у Камеруні- 1080, Кот-д'Івуар- 3550 тракторів.
Низький рівень продуктивних сил у сільському господарстві НРК нерозривно пов'язаний, як правило, з дуже несприятливими природно-кліматичними факторами. Більшість африканських НРК страждає від частих засух і нестачі водних ресурсів, процеси опустинювання охопили територію десяти держав. Крім того, вкрай нераціональне використання землі, яка для 80% бідного населення НРК є часто джерелом мізерних коштів для існування, негативно впливає на родючість грунтів та спричинює низький рівень продуктивності праці в аграрній сфері.
За 1980- 1990 pp. темпи приросту сільськогосподарської продукції в НРК становили 2,9%, а відповідно до завдань ОНПД вони повинні були досягти 4%. Зростання аграрного виробництва у 2/3 НРК відставало від приросту населення.
Тільки десятьом країнам вдалося збільшити обсяг виробництва продовольства в розрахунку на душу населення. У 29 НРК цей показник 1991 р. був нижчим від рівня 1979 1981 pp.
Протягом 80-х років у середньому виробництво на душу населення зернових культур в НРК щорічно скорочувалось приблизно на 1%. Запаси зернових у розрахунку на душу населення залишилися практично незмінними, тобто на рівні 170 кг, за рахунок збільшення продовольчої допомоги її обсяг складав майже 50% сукупних імпортних закупок зернових.
Для жодної групи країн сучасного світу продовольча допомога не має такого значення, як для НРК. В 1980/1981- 1989/1990 pp. у ці країни по лінії продовольчої допомоги було доставлено 39,4 млн т зерна. До НРК надається майже 40% допомоги по каналах Всесвітньої продовольчої програми. Приблизно 2/3 сукупної продовольчої допомоги було виділено чотирьом країнам - Бангладеш, Судану, Ефіопії та Мозамбіку.
Останнім часом багатьма НРК були вжиті заходи для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції. Вони, як правило, стосувались наступних трьох сфер: підвищення закупівельних цін, лібералізації збуту аграрної продукції і реформування сільськогосподарської торгової політики. Крім цього, багато які держави скоротили або повністю скасували субсидії на сільськогосподарську техніку й добрива.
Стагнація аграрної економіки стримує розвиток промислового виробництва в НРК. Протягом 80-х років обсяг продукції обробної промисловості зростав щорічно на 2,7% і проти 5% у 70-ті роки і замість 9%, передбачуваних ОНПД. Частка обробного сектора у сукупному ВНП найменш розвинутих країн, разом узятих, скоротилась з 8,4% в 1980 р. до 8,0% в 1989 р. Чиста продукція обробної промисловості (добавлена обробітком вартість) на душу населення - другий важливий показник рівня індустріалізації країни - в 1990 р. складала 22 дол. порівняно з 205 дол. у середньому по всіх країнах, що розвиваються. Темпи приросту чистої продукції обробної промисловості на душу населення в НРК у другій половині 80-х років дорівнювали всього 1,5% (в усіх країнах, що розвиваються, - 2,5%).
Основою обробного сектора НРК є підприємства харчової, текстильної, лісової і деревообробної промисловості. Більшість підприємств займається первинною переробкою або доведенням до товарного вигляду продукції сільськогосподарського сектора.
Частка обробних галузей у чистій продукції промисловості в НРК вища, ніж питома вага гірничодобувних. Однак співвідношення двох ключових галузей індустріального виробництва відображає не силу потенціалу обробного сектора, як в економічно розвинутих державах, а слабкість ресурсної бази гірничодобування у більшості НРК. У тих країнах, що мають крупні запаси мінеральних ресурсів і здійснюють їх інтенсивне видобування, частка гірничодобувної промисловості у загальному обсязі індустріальної доданої вартості значно перевищує питому вагу обробних галузей (Заїр, Гвінея, Ботсвана, Ліберія, Нігер, Сьєрра-Леоне, Мавританія).
Для промисловості НРК властиве низьке використання виробничих потужностей (в середньому 30% ). Промисловому зростанню у цих країнах перешкоджають макроекономічні та структурні дисбаланси, вузькість внутрішніх ринків, нестача технічних і управлінських кадрів. Серйозним бар'єром на шляху індустріалізації залишаються недостатній розвиток і недосконалість систем транспорту, зв'язку й енергетики.
Економіка НРК, як і раніше, дуже залежить від традиційних видів енергоносіїв (паливна деревина, деревне вугілля й біомаса). На частку таких джерел енергії в НРК припадає близько 75% від загального обсягу споживаної енергії проти 25% по всій групі країн, що розвиваються. Це лягає важким тягарем на навколишнє середовище, викликає зростання процесів збезліснення і опустинювання (Африка), зменшує ресурсний потенціал для ліквідації бідності та злидарства у найменш розвинутих країнах.
Проблеми економічного розвитку
Проблеми слаборозвинутих країн полягають у тому, що вони не мають власних резервів для подолання бідності. Відсутність багатих покладів корисних копалин не дає їм можливості одержати прибутки від мінеральної ренти. Якщо ж і є якісь корисні копалини в надрах країни, їхній видобуток залежить від притоку зовнішніх інвестицій. Але гальмом для них виступає політична нестабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Можна було б розраховувати на приплив капіталів для створення трудомістких виробництв, але низький рівень письменності, високий при цьому відсоток функціонально не- освіченого населення стримує розвиток виробництв. Світове співтовариство постійно надає допомогу цій групі країн у різних формах,але відсутність механізму її раціонального застосування призводить до розкрадання та розбазарювання цих надходжень.
Вкрай низький рівень накопичення коштів населення і капіталів виробництва унеможливлює інвестування галузей для створення засобів виробництва, підготовки кваліфікованої робочої сили, удосконалення технологій. Це не сприяє зростанню продуктивності праці, спричинює низький рівень споживання, тобто низький рівень накопичення є результатом злиднів і одночасно причиною їх збереження.
Незначні інвестиції не забезпечують впровадження нових технологій. Наприклад, у 2005 р. сукупна сума всіх ПІІ, вкладених в економіку 42 держав Західної, Центральної та Східної Африки, дорівнювала 105 млрд дол., або вдвічі менше, ніж інвестиції в економіку однієї лише Бразилії. Низький попит навіть на товари першої необхідності не дає можливості створювати підприємства серійного виробництва.
Галузева структура ВВП деяких найменш розвинутих країн (2006р., %)1
Слаборозвинуті країни знаходяться на початковому етапі розвитку індустріального суспільства, тому з промислового виробництва в них розвинуті галузі з видобутку корисних копалин і переробки сільськогосподарської сировини на експорт; третій напрям - виробництво продуктів харчування і товарів повсякденного попиту для споживання всередині країни (табл. 4.13).
У цих країнах промислове виробництво зосереджене в основному на малих підприємствах. За числом зайнятих малі підприємства посідають друге місце після аграрного сектора і багато в чому пов'язані з аграрним сектором. Вони більш ефективно використовують наявні незначні сировинні ресурси, постачають населенню споживчі товари, виробляють сільськогосподарський реманент. Це особливо важливо в умовах нерозвиненості складського і холодильного господарства, відсталості інфраструктури і постійних перебоїв у подачі електроенергії. У Східній Африці, наприклад, через проблеми з електроенергією 70% ремісників працюють у помешканнях без електрики і водопроводу. Крім цього, рівень інтенсифікації виробництва на таких підприємствах нижчий, ніж на великих, що дає можливість створювати додаткові робочі місця. На таких підприємствах велика частка живої праці, в тому числі неврахованої: сімейної, дитячої і жіночої.
Можливість дрібних підприємств пристосовуватися до нестабільної економічної ситуації знайшла відбиток в особливих їхніх формах - об'єднанні промислової і сільськогосподарської діяльності. Це так звана «сільська індустріалізація» і «мала індустріалізація», що створюються за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази.
Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відтік робочої сили із сільської місцевості.
У ряді країн, що розвиваються, почали створювати кластери - групи малих підприємств, територіально пов'язаних між собою, що здійснюють спільні закупівлі сировини і збуту готової продукції. Малі підприємства витримують конкуренцію з більш значними виробниками подібної продукції завдяки економії на адміністративному штаті і більш детальному вивченні місцевих ринків.
Відбувається помітна диференціація малих підприємств за щаблем технічної озброєності, спеціалізації, рівнем кваліфікації кадрів, продуктивності праці. Кооперація дрібних підприємств з великими приводить до якісних змін у промисловості. Нові стимули зростання дрібного виробництва створює інтернаціоналізація світового господарства при активній ролі ТНК. Об'єктом їх інтересу є малі підприємства в текстильній, взуттєвій, швейній промисловості.
Розширюється число малих підприємств з виробництва продукції народних промислів. Кустарні і ремісничі майстерні з великою часткою ручної праці користуються підтримкою уряду своїх країн не тільки з урахуванням економічної необхідності, але і як збереження культурної спадщини. Широко функціонує неформальний (неорганізований, неофіційний, нерегульований, нецензований) сектор. До нього відносять ту частину населення, що зайнята в традиційно відсталих галузях економіки, і не враховується офіційною статистикою, відзначається низькими прибутками, часто в натуральній формі, на грані фізичного виживання. Це найдрібніші підприємства, що виробляють товари і послуги, а також незалежні, самозайня- ті виробники в містах.
В Азії й Африці понад 50% жінок, не зайнятих у сільському господарстві, працюють у неформальному секторі (Замбія - 72 Гамбія 62%). Це роздрібна торгівля і традиційні послуги.
Високі темпи урбанізації переповнюють міста надлишковою робочою силою, в них частка неформальної зайнятості становить 2060%. Неформальний сектор виготовляє текстиль, килими, іграшки, взуття, біжутерію, перуки, штучні квіти.
Починаючи з 60-х років, слаборозвинуті країни здійснюють політику імпортозамінної індустріалізації. До раніше сформованої харчової, тютюнової і текстильної промисловості додалися металургія, металообробка, сільськогосподарське машинобудування (в основному на рівні складання) і приладобудування: складання холодильників, пральних машин, кондиціонерів. Як правило, в їхньому виникненні брав участь іноземний капітал.
Регіональні особливості
Найбільше число слаборозвинутих країн знаходиться в Тропічній та Екваторіальній Африці (ТА). Ця група країн включає 38 держав, на них припадає 1,24% світового ВВП. їх сукупний зовнішній борг складає 223 млрд дол. Його відношення до ВВП найвище в світі - 70%, його вартість у 2,5 рази перевищує експортні надходження, а на обслуговування боргових зобов'язань іде 20% прибутків від експорту.
Причини боргової проблеми - вузькість слабо диференційованого експортного сектора, незбалансованість економіки, нездатність використовувати переваги міжнародного поділу праці, величезна залежність від зовнішніх ресурсів.
При частці населення в 10,8 % на цю групу країн припадає 0,4 % світового торгового експорту, 0,7 - світового промислового і 3,23% сільськогосподарського виробництва.
У 90-х роках порівнянно з 80-ми середньорічні темпи зростання ВВП на душу населення зросли в Нігері, Нігерії, Гані, Ефіопії, Гамбії, Танзанії, Сенегалі, Мозамбіку, Буркіна-Фасо, Судані і Свазіленді. Не змінилися в Малі і на Мадагаскарі і знизилися в інших країнах Тропічної Африки.
Частка експорту у ВВП з 1970 р. стабільно зростала в Мавританії, Свазіленді, Малі і Маврикії; спадала - в ЦАР, Судані і Замбії. Більше всього від експорту залежать: Ангола, Конго, Габон, Мавританія, Свазіленд, Ботсвана і Маврикій (у них надходження від експорту дають від 50 до 82% ВВП). Зміна ринкової кон'юнктури найсильніше може вдарити саме по економіці цих країн (табл. 4.14).
У ряді країн частка експорту в накопиченні ВВП нижча ніж 15% (Судан, Нігерія, Буркіна-Фасо, Руанда). На ці країни можливі зміни ринкової кон'юнктури не спричинять істотного негативного впливу, але в той же час настільки низький показник експортних можливостей свідчить або про перебудову структури господарства (у Судані і Нігерії) за рахунок реформ, або про слабкі експортні можливості (Буркіна-Фасо, Руанда).
Найвищі темпи річного приросту ВВП в регіоні відзначалися в 1951-60 роках, під час звільнення від колоніальної залежності. За останні 10 років вони знизилися до 1,3%. Якщо країни, що розвиваються, за період з 1900 р. в основному нарощували середньорічні темпи зростання ВВП, то країни ТА їх неухильно знижували з 60-х років. Зараз ці темпи в 3,8 рази нижчі, ніж у цілому по країнах, що розвиваються (табл. 4.15).
З країн ТА спостерігається відтплив капіталу: у 1991-2000 рр. він склав 15 млрд дол.; основні причини - політична нестабільність, відсталість, низька норма прибутку і казнокрадство.
У більшості країн ТА впровадження неоліберальної моделі господарювання призвело до зниження загального рівня життя. Найвищі темпи зниження особистого подушового споживання за 1980-1999 рр. відзначалися в Кот-д'Івуарі, Мадагаскарі, Гамбії, Нігері, Нігерії, Замбії й Анголі (їхні темпи становили 2,5-7,8 % за рік). На відміну від інших регіонів країн, що розвиваються, де ареали злиднів і бідності за останні 10 років скоротилися, у ТА вони розрослися, і це - 28% населення.
Останніми роками положення в сільському господарстві ряду країн дещо змінилося: вони стали відмовлятися від традиційного монокультурного господарства. Наприклад, Гана, відома як головний виробник какао-бобів, займається вирощуванням ананасів і виробництвом ананасового соку. За оцінками експертів, для модернізації сільського господарства в нього щорічно потрібно вкладати 25% бюджетних коштів країн ТА; зараз ця цифра становить 7-8%.
Африканські країни намагаються наслідувати економічні моделі НІК ПСА. Так, Гана у своїй програмі досягнення до 2020 р. статусу держави із середнім прибутком намагається з'єднати підходи Сингапуру - з розвитку людських ресурсів і ринків капіталів, із досягненнями Малайзії й Індонезії в сільськогосподарському виробництві, Республіки Кореї, Таїланду й Індонезії - у текстильному виробництві. У створених за підтримкою МБРР зонах спільного підприємництва функціонують підприємства з випуску електроніки і високоточних приладів. Здійснюється програма комп'ютерної підготовки, створюються науково-дослідні центри.
Одним із варіантів виходу зі злиднів для ряду країн може стати розвиток екотуризму. Перспективність цього напряму індустрії подорожей зумовлена екологізацією суспільної свідомості жителів розвинутих країн, збільшенням їхньої занепокоєності руйнацією природного середовища в Африці, тягою до природи, особливо екзотичної, населення західних індустріальних мегаполісів. На частку Африки припадає 2% міжнародних туристів і 1% прибутків від світового туризму. За експертними оцінками внесок у ВВП туризму в Ботсвані, Лесото і Гані в найближчі роки може скласти 4-5%, у Гамбії - 10%. Високими темпами туризм розвивається в Танзанії, Замбії, Сенегалі. Прибутки від екотуризму можуть бути спрямовані на вирішення проблем продовольчого забезпечення, захист навколишнього середовища, подолання наслідків псевдоурбанізації.