на тему- Право на життя.
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Міністерство освіти і науки України
Чорноморський Державний Університет імені Петра Могили
Доповідь
на тему:
«Право на життя. Правове регламентування аборту»
Виконала:
Студентка 252 групи
Пєхова В.О
Викладач:
Січко Д.С.
Миколаїв - 2013
ПЛАН
1.Особисто немайнове право, що забезпечує природнє існування фізичної особи - право на життя.
2.Евтаназія
3.Право на штучне переривання вагітності
ПРАВО НА ЖИТТЯ
Законодавча система України закріплює, що людина, її життя і здоров’я є найвищою соціальною цінністю.Ця конституційна засада всієї правової системи створює відповідний правовий режим реалізації різноманітних елементів права на життя у тій чи іншій правовій галузі.
Конституція України у ст.27 закріплює положення: “Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави - захищати життя людини”. Деклароване у конституційному акті право, що є невід’ємним елементом всієї системи прав людини, є зрозумілим для всіх і кожного. Що для людини є зрозумілішим ніж поняття “життя”? Однак у практиці повсякденного застосування законодавства, що торкається захисту та охорони права на життя, виникають численні проблеми та ускладнення правового характеру. З метою уникнення зазначених ускладнень, видається необхідним визначитись зі змістом, складом та правовим розумінням цього явища.
Ставлячи запитання, чим є право на життя з точки зору юридичного поняття, зауважимо, що це є категорія, яка регулює відносини з приводу такого блага фізичної особи, як благо життя. Це благо носить нематеріальний характер і є об’єктом регулювання численних галузей права.
Життя є особистим немайновим благом фізичної особи (людини). Цим благомособа наділена і є її носієм внаслідок еволюційного природного процесу, продуктом якого є все людство.
Благо життя є біологічною базою, основою на якій будується право людини на життя, що є категорією соціальною і етично-правовою. Благо життя є основою формування розуміння права на життя, його складових елементів, змісту та значення.
Вчені-юристи активно досліджують проблеми здійснення права на життя людини. Серед таких відомих науковців-правників необхідно відзначити Л.О. Красавчикову, М.М. Малеїну, О.М. Єрмолаєва, З.В. Ромовську, О.І. Йойриш, О.О Красовського, М. Ардашеву, М.І. Ковальова, О.В. Тихомирова, Н. Болотіну та багатьох інших.
У чинній правовій системі питаннямохфоші, захиступорядку здійснення права на життя присвя-чено норми конституційного, кримінального, цивільного, сімейного, екологічного права України.
Особливо важливого значення набуває розширення сфери регулювання суспільних відносин у частині здійснення права на життя у реформованому цивільному та сімейному праві України.
Зокрема у ст.270 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) визначено, що “Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя ...”. Цивільне законодавство відносить право на життя до системи особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи (глава 21). У ст.281 (Право на життя) зазначено, що це право має невід’ємний характер і її носій (фізична особа) не може бути позбавлений життя. Далі у цій статті законодавець розміщує правову норму, пов’язану з положеннями кримінального права щодо змісту поняття необхідної оборони (права захищати своє життя від протиправних посяганьбудь-якими засобами, не забороненими законом).
Крім вище зазначених положень, до змісту права на життя законодавець відносить наступні елементи: обов’язковість проведення медичних, наукових та інших дослідів лише щодо повнолітньої дієздатної особи за її вільною згодою; заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя; обов’язковість стерилізації лише повнолітньої особи за її бажанням та особливу вимогу щодо порядку стерилізації недієздатної особи; порядок проведення операцій по штучному перериванню вагітності, штучного запліднення та перенесення зародка в організм жінки. Іншими словами, законодавець, відштовхуючись від існуючих правових концепцій та домінуючих поглядів вчених-правників, зробив спробу максимально широко регламентувати елементи права на життя у одному нормативно-правовому акті.
Сучасна цивілістична наука, активно досліджуючи перспективи правового регулювання здійснення права на життя, містить різноманітні точки зору які інформують існуючі правові концепції.
Право на життя в об’єктивному значенні - це сукупність цивільно-правових норм, спрямованих на охорону життя людини, які встановлюють неможливість самовільного позбавлення життя, заборону активної евтаназії, дозвіл на штучне запліднення та імплантацію ембріона, а також самостійне вирішення жінкою питання про материнство, у тому числі і щодо штучного переривання вагітності. Як наслідок, елементом права на життя у розумінні цивільного права визначається: право на штучне запліднення та імплантацію ембріона; право жінки на штучне переривання вагітності; право на стерилізацію; право на евтаназію. До змісту елементів, які формують право на життя, у цивілістичному значенні відносять також необхідність визначення юридичних меж життя (його початку та закінчення); право вимагати підтримки медичними засобами внутрішньоутробний розвиток плоду у тілі матері, яка визнана за медичними критеріями померлою. В той же час відомий дослідник особистих немайнових прав людини М.М. Малеїна зазначає, що відносини з приводу штучного запліднення та імплантації ембріона, штучного переривання вагітності, стерилізації мають відношення до інтересів саме батьків. “Зміст права на життя можуть складати тільки ті повноваження, які належать вже існуючому суб’єкту, людині яка народилась. Повноваження на проведення штучного запліднення, імплантації ембріона, штучного переривання вагітності, стерилізації ембріону не належать, а закріплені за майбутніми батьками, але не як складові права на життя, а як складові права на здоров ’я.
З позицій цивілістики зміст права на життя складається з правомочностей збереження життя (індивідуальності) та правомочності на розпорядження життям.
У цивілістичній науці існують позиції, пов’язані з сучасними природознавчими концепціями та розумінням життя людини як складної єдності фізіологічного існування та соціального буття. Як наслідок, робиться висновок про те, що об’єктом цивільного права під нематеріальним благом життя розуміється фізіологічне існування людини від моменту народження до моменту смерті. Цивільно-правові засоби захисту даного блага повинні забезпечити нормальне фізичне існування ахисту даного блага повинні забезпечити нормальне фізичне існування індивіда при відсутності загрози незаконного припинення цього існування. Вочевидь, існуюче різноманіття поглядів розуміння права на життя у межах тільки цивільно-правової науки підкреслює необхідність подальшого удосконалення рівня теоретичного розуміння даного явища.
Проте виникає питання, на чому будуються зазначені правові концепції? Відповідь на це міститься у розумінні поняття “життя”. Цікавим є те, що міжнародно-правові акти не містять у своїй структурі чіткого визначення поняття життя та не розкривають його змісту, закріплюючи “право людини на життя” та “право людини на забезпечення достатнього життєвого рівня, що включає в себе достатнє харчування, одяг, житло та безперервне покращання умов життя” (Ст.3. Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року; Ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня 1966 року; Ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 року; Ст. 11 Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації по відношенню до жінок від 18 грудня 1979 року; Ст.6
Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року; Ст.2 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 року). У контексті вирішення зазначених завдань новацій цивільного.
У контексті вирішення зазначених завдань новацій цивільного законодавства відповідають необхідності правового регулювання права на життя. Проте для остаточного визначення змісту та перспектив правового регулювання у даній сфері необхідно вирішити декілька проблем.
По-перше, необхідно визначитись у співвідношенні понять “право на життя” та “право на забезпечення життєвого рівня”. Як вже було зауважено, змістом права на забезпечення життєвого рівня є задоволення потреб людини у харчуванні, одязі, житлі (обов’язково на достатньому рівні) та взаємопов’язану з цим вимогу безперервного покращання цих умов. Взаємозв’язок двох понять, з нашої точки зору втілюється у тому, що здійснення права на забезпечення життєвого рівня є однією із гарантій забезпечення здійснення права на життя людини. Як наслідок, стає
можливим віднести право на забезпечення життєвого рівня до блоку “соціальних” прав особи, воля на реалізацію якого знаходиться в руках суспільства (його соціально-економічного рівня розвитку), а не окремої людини, що, вочевидь, вбачається при здійсненні права на життя. Це особливо важливо з урахуванням особливих відмінностей, що існують між правом публічним та правом приватним (у нашому випадку правом цивільним). Однак з іншого боку право на забезпечення життєвого рівня, хоч і носить характер публічно-правовий, за своєю природою подібне до права на безпечне для життя і здоров’я довкілля (яке також регламентоване та закріплене у Цивільному кодексі України як одне із видів особистих немайнових прав).
Який же вихід можна запропонувати у даному випадку? Розв’язання зазначеної нами проблеми можливе. Воно пов’язане з тим, що можна запропонувати розглядати право на життя у широкому та вузькому правовому значенні. Право на життя у широкому правовому значенні охоплює своїм змістом всі передбачені у законодавчій системі гарантії забезпечення та захисту життя (системи гарантій забезпечення та захисту життя у кримінальному, цивільному, сімейному, екологічно-правовому сенсі. У вузькому значенні право на життя охоплює можливість здійснення лише “біологічних” властивостей та якостей життя, пов’язаних з існуванням людини як автономної біологічної істоти. Власне, з такої “біологічної” позиції виходить законодавець, формуючи правову норму цивільного законодавства щодо права на життя.
Законодавство не містить абсолютної заборони на позбавлення життя однією особою іншою. Кримінальне законодавство України передбачає перелік обставин, що виключають злочинність діяння, серед яких важливе місце відведено необхідній обороні та затриманню особи, що вчинила злочин. Кримінальний кодекс передбачає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності лише у випадках умисного вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.118 КК України). Перевищенням необхідної оборони є умисне заподіяння тому, хто посягає, шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту, а перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визначається умисне заподіяння особи, яка вичинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця (ч.3 ст.36 тач.2 ст.38 КК України). Якщо особане перевищила межі необхідної оборони, завдана шкода у цивільно-правовому порядку відшкодуванню не підлягає. Дане положення закріплено у ст.1169 ЦК України: “Шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист від протиправних посягань, у тому числі у стані необхідної оборони, якщо при цьому не було перевищено її меж, не відшкодовується”. Можливість позбавлення життя, легальне право на завдання смерті іншій особі випливає і зі змісту положень Конституції України, які стосуються захисту суверенітету і територіальної цілісності України. Оборона
України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості покладається на Збройні Сили України. Збройні сили є державним інструментом захисту, а тому основне їх призначення – це ведення бойових дій спрямованих, в першу чергу, на знищення противника (вбивство людей). Крім Збройних сил, аналогічним правом, спрямованим на забезпечення державної безпеки, громадського порядку, захисту державного кордону, наділені інші військові формування та правоохоронні органи держави. Зрозуміло, що відшкодування шкоди, завданої вбивством в умовах дотримання законодавства, правил та звичаїв ведення війни, є неможливим.
Отже, життя однієї людини може бути принесене у жертву загальному благу або для рятування іншого життя. Право на життя може бути обмежене, але тільки при суворо визначених обставинах. Класичним прикладом є вбивство поліцейським терориста при звільненні заручників. Цікавою є позиція німецького законодавця у регулюванні даного питання. У теорії німецького публічного права цю проблему визначають як “рятівний постріл”. Терорист, що загрожує життю людей або такий, що вже вчинив вбивство, є носієм права на життя; відповідно держава зобов’язана захищати і його життя.
Вирішальним є мотив пострілу, який спрямований на збереження життя іншої людини. Більш того, жертвувати власним життям держава має право вимагати від певних осіб при необхідності захисту від загальної небезпеки (наприклад від військових, поліцейських, пожежників)11. Не менш цікавою є ситуація і у межах приватноправових відносин. у межах приватноправових відносин. Цивільне законодавство визначає зміст особистих немайнових прав як можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя. Зазначене дозволяє стверджувати, що особа наділена правом на самопожертву не тільки у галузі публічно-правових відносин, але і у сфері власного приватного життя. Це право можна розглядати як елемент права на життя, як суб’єктивне право, у якому втілено елементи змісту гідності людини. Крім того, самозахист людини, у тому числі необхідна оборона та затримання злочинця, можна розглядати як суб’єктивне право на позбавлення життя, яке може бути здійснене лише в умовах бойової обстановки, при затриманні злочинця чи в умовах необхідної оборони. Тому право на позбавлення життя необхідно також розцінювати як внутрішній елемент права на життя.
Право на смерть розглядається як можливість (свобода) людини свідомо та добровільно у обраний нею час піти з життя обраним нею та доступним для неї шляхом12. Право на смерть складається з таких основних елементів: права на самогубство та права на застосування евтаназії. Як наслідок, у юридичній теорії зроблено висновок: “ Конституційне закріплення права на життя логічно означає юридичне закріплення права людини на смерть. Очевидно, що право на життя відноситься до числа особистих прав людини, то його реалізація здійснюється нею індивідуально і самостійно, незалежно від волі інших”.
Доцільність та принципова можливість правового регулювання права на смерть є дискусійною. Взаємовиключеність права на життя та “права на смерть”, а також вибір сучасного людства, яке сприйняло необхідність переваги першого над другим, ставить під сумнів майбутнє теорії “права людини на смерть”.
Правове регламентування аборту
У ст. 50 „Основ законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р., а саме передбачено: „Операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров’я при вагітності строком не більше 12 тижнів. Аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними і медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України”. Постановою уряду від 12 листопада 1993 р. ? 926 „Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів” було передбачено перелік медичних і соціальних показань, за наявності яких може бути проведене штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів.
До медичних показань штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів віднесено інфекційні хвороби (туберкульоз, сифіліс, краснуха), хвороби ендокринної системи (цукровий діабет), новоутворення, хвороби крові та кровотворних органів, психічні розлади (алкогольні, шизофренічні психози, хронічний алкоголізм, токсикоманії, розумова відсталість), хвороби нервової системи та органів чуття, хвороби системи кровообігу, хвороби органів дихання, органів травлення, сечостатевої системи, ускладнення вагітності в пологовий та післяпологовий періоди, хвороби шкіри, кістково-м’язової системи та сполучної тканини, спадкова патологія, моногенні хвороби, фізіологічний та інший стан. До соціальних показань, за наявності яких може бути проведене штучне переривання вагітності від 12 до 28 тижнів, належать: наявність трьох і більше дітей; розлучення під час вагітності; смерть чоловіка під час вагітності; вагітність внаслідок зґвалтування; перебування жінки або її чоловіка у місцях позбавлення волі; позбавлення жінки батьківських прав; наявність у жінки дитини-інваліда; тяжке захворювання або травма чоловіка, що зумовили його інвалідність під час вагітності дружини.
Згадана постанова втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 15 лютого 2006 р. ? 144, яка передбачає, що штучне переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів, здійснюється в акредитованих закладах охорони здоров’я на підставах, зазначених у додатку, за висновком комісії, утвореної відповідно Міністерством охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управлінням охорони здоров’я обласної та Севастопольської міської державних адміністрацій і Головним управлінням охорони здоров’я Київської міської державної адміністрації. Висновок готується згідно із заявою вагітної жінки та відповідними документами.
Також була видана Інструкція щодо заповнення форми первинної облікової документації ? 035-1/о „Журнал для реєстрації Висновків Комісії Міністерства охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управлінь охорони здоров’я обласних, Севастопольської та Головного управління охорони здоров’я Київської міських державних адміністрацій з визначення показань до штучного переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів”, затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20 липня 2006 р. № 508, спрямована на реалізацію положень цієї постанови.
Водночас тією ж урядовою постановою покладено обов’язок на Міністерство охорони здоров’я розробити і затвердити методику штучного переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів.
Порівняно з попередньою нова постанова не розмежовує медичних та соціальних показань, а дає їх єдиний перелік, як підстав для переривання вагітності. Зокрема, серед таких показань є стан фізичної незрілості організму жінки, який новою постановою встановлюється до досягнення нею 15-річного віку (в постанові, яка втратила чинність – до 18 років), а також скорочено перелік так званих соціальних показань.
В останні роки було досягнуто істотного прогресу в розробці нових методів штучного переривання вагітності в І і ІІ триместрах вагітності. Вибір конкретного методу залежить від строку вагітності, наявності відповідної апаратури, а також спеціально підготовленого персоналу. Точне визначення строку вагітності є однією з основних умов успішного проведення операції.
В першому триместрі для переривання вагітності використовують такі методи: медикаментозний аборт; вакуум–аспірацію; розширення шийки матки з подальшим вискрібанням плодового яйця (дилятація і кюретаж).
При перериванні вагітності в другому триместрі ризик для здоров’я жінки зростає в 3–4 рази порівняно з операцією, яка проводиться у першому триместрі вагітності [2, c. 31] .
Методика проведення медикаментозного переривання вагітності затверджена наказом Міністерства охорони здоров’я України від 5 травня 2003 р. ? 192 „Про затвердження Інструкції про порядок проведення медикаментозного штучного переривання вагітності ранніх строків шляхом застосування препаратів міфепристону та мізопростолу й інших зареєстрованих в Україні препаратів аналогічної дії”. Медикаментозне штучне переривання вагітності ранніх строків шляхом застосування препаратів міфепристону та мізопростолу й інших зареєстрованих в Україні препаратів аналогічної дії (надалі – медикаментозний аборт) проводиться за бажанням жінки в разі вагітності в терміні до 49 днів з першого дня останньої менструації.
ВИСНОВОК
Статистичні дані, що показують значну кількість зроблених абортів в Україні, переконливо свідчать про необхідність комплексного, у тому числі теоретико-правового аналізу ситуації, що склалась. Важливим є положення, що розкриває суть проблем, які виникають при здійсненні аборту, які містяться у Декларації Осло про медичні аборти, прийнятої Всесвітньою Медичною Асамблеєю (1970): "Визначення ставлення до цього питання (аборту — Авт.) і правил його розв'язання у даній державі або громаді лежить поза компетенцією медицини; лікарі повинні лише забезпечити захист своїм пацієнтам і відстояти власні права в суспільстві". Справді, першочерговим завданням юристів є вироблення єдиних правових принципів і на їхній основі прийняття законодавчих актів, які б врегульовували усі сторони такої важливої проблеми як аборт. Без сумніву, подібні рішення повинні прийматися лише на основі попереднього теоретико-правового дослідження, всебічного обговорення із залученням лікарів, філософів, представників релігійних і громадських організацій, інших зацікавлених сторін.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1.Семенов І.С. До питання про етико-правовий статус евтаназії в контексті права на життя: теорія і судова практика. Адвокат. 2009. №7 (0,9 п.л.);
2.Конституція України
3.Цивільний Кодекс України
4. Алексєєв С. С. Права людини як інститут природного і позитивного права / Права людини. Історія, теорія і практика. Навчальний посібник. / / Відп. Ред. Б. Л. Назаров. - М., 1995.
5. Акопов В. І. Етичні, правові та медичні проблеми евтаназії / / Медична етика і право. - 2000. - №1.
6. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод // Голос України. — 2001. — № 3 (2503). — С. 6–8.
7. Малеина М. М. Особисті немайнові громадян: поняття, здійснення
8. Бойко В.І., Куліш А.М. Окремі питання правового регулювання штучного переривання вагітності // Юридична наука і практика. – №3. – 2011. – С. 71-76.
9. Гусак Петро. Природне право як підстава для позитивного права на життя.
10. Пунда О.О. Правове регулювання штучного переривання вагітності в Україні: цивільний та кримінально-правовий аспекти.
11. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 2947-14. – 5 с.
12. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. – 2-е вид., перероб. і доп. / Н.С. Кузнєцова, І.О. Дзера, В.М. Коссак та ін. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – Т. І. – 832 с.
2. тема управления базами данных ccess 9х электронными таблицами Excel 9х и другими
3. А вдруг я беременна живот растет а мама ей отвечала- Не говори ерунды у тебя наверное просто запор пойди
4. Хозяйственные процессуальные правоотношения и их субъекты
5. Задонщиной Текст повести приводится по изданию
6. Развитие графических образов в рисунках детей старшего дошкольного возраста в процессе ознакомления
7. Тема 7- Школа психологии и человеческих отношений неоклассическая- Школа поведенческих наук 19301950 гг.html
8. Свойства МБТОсобенности лабораторной диагностики
9. Понятие Преступления в Законодательстве Европейских Стран
10. История философии- Запад-Россия-Восток (книга третья. Философия XIX ’ XX в.). (Сборник).html
11. Путешествие в страну здоровья
12. Тема. Якоб та Вільгельм Грімм Маленькі помічники німецька казка Мета ознайомити учнів з життєвим та
13. не всегда плохо Новые технологии на основе применения высококонденсированных источников энергии Асгат
14. Кожна пора року красить світ у свій колір але різнокольорова осінь ~ це справжній художник
15. РОССИЙСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ КООПЕРАЦИИ КАЗАНСКИЙ КООПЕРАТИВНЫЙ ИНСТИТУТ ФИЛИАЛ УТВЕРЖДАЮ Прорект
16. Персоналистская Космология универсальная наука будущего
17. Тема- МАТРИЦЫДЕЙСТВИЯ НАД МАТРИЦАМИ
18. Релігія як духовний феномен і суспільне явище
19. Ультрамикроскопические размеры измеряются в нанометрах
20. Новые признаки лидерства