Конспект лекцій та методичні вказівки до практичних занять з навчальної дисципліни.

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Г.Г. ФЕСЕНКО

ФІЛОСОФІЯ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Конспект лекцій та методичні вказівки до практичних занять

з навчальної дисципліни

Харків – 2008

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

Фесенко Г.Г.

Конспект лекцій

та методичні вказівки до практичних занять

з навчальної дисципліни

ФІЛОСОФІЯ ГОСПОДАРЮВАННЯ

(для студентів заочної форми навчання напрямів підготовки

0501 „Економіка і підприємництво“, 6.030504 - „Економіка  підприємства“ і 6.030509 – „Облік і аудит“)

Харків - 2008

Конспект лекцій та методичні вказівки до практичних занять з навчальної дисципліни «Філософія господарювання» (для студентів заочної форми навчання напрямів підготовки 0501 „Економіка і підприємництво“, 6.030504 - „Економіка  підприємства“ і 6.030509 – „Облік і аудит“). – Фесенко Г.Г. – Харків: ХНАМГ, 2008. – 79 с.

Рецензент: зав.кафедри історії та культурології к.і.н., доц. Рябченко О.Л.

Рекомендовано кафедрою історії та культурології, протокол засідання

№ 10 від 25 червня 2008 р.

© Фесенко Г.Г.,  ХНАМГ, 2008

ВСТУП

Філософське дослідження загальних передумов

економічної діяльності й економічного мислення

…є безпосереднім завданням філософії господарства.

С.М. Булгаков

Дослідження сучасного господарського життя залишає актуальним питання, підняте у свій час С.М. Булгаковим у трактаті «Філософія господарства»: «чи є господарство функцією людини або ж людина є функцією господарства?» Сьогодні осмисленню і переосмисленню піддаються самі основи господарювання: цілі і можливості виробництва, його цілі та цінності господарства в цілому, результати і наслідки господарювання.

У пошуку нових концептуальних рішень теоретична економія звертається до філософії господарства, що намагається дослідити те смислове поле господарської реальності, яке знаходиться за межами дослідницьких інтересів економічної науки, а саме: хто така людина? в чому сенс її життя? чому, навіщо і куди спрямована діяльність людини, яка господарює? яку мету має людське господарство? якими будуть його наслідки? який результат має бути?

 Філософія господарства не дає практичних порад, а надає світогляд, тим самим формує людину, яка господарює. Філософія господарства ні на чому не наполягає, хоча й виступає за мудрість. Філософія, спираючись на точні і перевірені знання, здобуті наукою, формує і направляє процес розуміння світу, результатом якого стає певна цілісна «картина світу». Отже, філософсько-господарське знання, по-перше, є світоглядним, узагальнюючим, трансцендентним (а не функціональним, технологічним), по-друге, діалогічним (з економічною та іншими науками).

Конспект лекцій та методичні вказівки до практичних занять з навчальної дисципліни «Філософія господарювання» відповідає навчальному плану студентів заочної форми навчання напряму підготовки 0501 „Економіка і підприємництво“ (лекції 8 год., практичні заняття – 2).

Аудиторні заняття	Кількість годин
Лекції
1. Господарство як предмет філософського аналізу	1
2.  Історія філософсько-господарської думки	3
3. Епістемологія господарства: проблеми й підходи	2
4.  Аксіологія господарства	2
Практичні заняття
Онтологія господарства та господарювання	2
Всього	10

Лекція 1.

ГОСПОДАРСТВО ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

1.1. Феномен господарства в системі сучасного соціогуманітарного знання.

1.2. Концептуальні витоки філософії господарства.

1.3. Раціональна реконструкція функціонування господарства (від архаїки до

      Нового часу).

Опорні поняття: філософія господарства, онтологія, аксіологія,      епістемологія, антропологія, спосіб господарського буття

1.1. Феномен господарства в системі сучасного соціогуманітарного знання.

Господарство як загальне філософське поняття розкриває об’єктивний, цілеспрямований зв’язок людини зі світом природи й культури.

Господарство є об’єктом вивчення багатьох наук: політекономії (вивчає закони, що керують виробництвом, розподілом, обміном і споживанням благ на різних етапах еволюції соціального буття людей); історичної науки (досліджує історичні закономірності розвитку господарської діяльності; економічної науки (вивчає суспільний процес господарювання; шукає відповіді на запитання: що, скільки, яким чином і для кого виробляти; досліджує альтернативне використання обмежених засобів). Філософія – сфера загальних міркувань на тему суті і структури буття, джерел і правомірності людського пізнання, сенсу життя, способів гідного його існування тощо, які торкаються погляду на світ і місце людини в ньому. Філософія також звертається до граничних проблем і основ різних наук. Філософія господарства виходить за межі політичної економії і науки, з'єднує філософію і наукові знання про господарство.

Філософія господарювання співвідносить знання про господарство з моральними проблемами. Економіка часто буває байдужою до морального. Філософія господарства націлює людину на господарювання з любов’ю. (Адже господарювати можна по-різному. Господарство може не допомагати ствердженню життя, а навпаки може бути спрямоване на руйнування, смерть. Війна – це теж господарство?).

Господарство – ємкісне за змістом слово. У ньому можна почути далеко не одне тільки виробництво й споживання благ, їхній розподіл й оцінку, а дещо більше й значуще – життя, облаштоване людиною.

Господарство як загальне філософське поняття розкриває об’єктивний, цілеспрямований зв’язок людини зі світом природи і культури. Філософія господарювання розглядає господарство як цілеспрямований та ціннісно організований спосіб відтворення буття, що функціонує і розвивається в єдності способу виробництва економічних, соціальних та духовно-світоглядних зв’язків певного суспільства.

У професійному дискурсі поняття «господарство» було або відсутнім, або ототожнювалося з категорією «виробництво». У цілому економіка розглядалася через категорії праці та виробництва. У нашій країні наголос тривалий час робився на економічних реформах. У Німеччині, наприклад, економіка у широкому розумінні визначається як  «Wirtschaft» - народне господарство.

Проте господарювати – означає не тільки виробляти, а й багатоманітно спілкуватися із світом. Якщо виробництво функціонує заради самого себе, то про виробництво як господарювання не має сенсу говорити.

Тому філософія господарювання співвідносить знання про господарство з моральними проблемами. Економіка дуже часто буває байдужою до морального, бо головним для неї є прибуток, його максимізація.

У філософії «господарство» розглядається як цілеспрямований та ціннісно організований спосіб відтворення буття, що функціонує і розвивається в єдності способу виробництва економічних, соціальних та духовно-світоглядних зв’язків даного суспільства.

1.2. Концептуальні витоки філософії господарства

Основні питання філософії господарювання:

1.  У чому полягає суть господарського буття?
2.  У чому смисл діяльності людини, яка господарює у світі?

Актуальними також є:

Що є благо? Що є багатство? Що є виробництво? Що є власність? Як працюють гроші? Яке ставлення повинна виробити людина до власності? Що важливіше - захист виробника чи споживача?

Функції філософії господарювання:

•  Онтологічна – осмислюється господарство з точки зору його виявлення у бутті.

*Буття – поняття, яке означає все те, що існує; головний предмет досліджень метафізики (як теорії буття існуючого) і онтології (як теорії буття можливого).

•  Антропологічна – осмислює діяльність людини як суб’єкта господарювання.
•  Епістемологічна – розробляє шляхи пізнання господарства, тобто методологію.

*Філософія господарства намагається показати значення методологічної  проблематики, здатність надати евристичності сучасним економічним  дослідженням.

(Евристика – спроба методологічним шляхом знаходити нове).

•  Аксіологічна – намагається визначити основні цілі й цінності господарювання.

 Господарство (буття, життя, виробництво; продуктивна організація життя, буття) – філософське поняття, що розкриває об’єктивний, цілеспрямований (телеономний) зв’язок людини зі світом природи і культури. Отже об’єктом філософського аналізу господарства є цілеспрямована діяльність людини та її  результати щодо перетворення природного світу, а потім і світу культури. Мета взаємодії людини із світом культури й природи обумовлена збереженням самого життя як “граничного підґрунтя Буття”.

 

1.3. Раціональна реконструкція функціонування господарства

(від архаїки до Нового часу)

Господарство є цілераціональним способом відтворення буття (способом господарювання). Філософському осмисленню тепер піддані три фундаментальні відношення буття, поза якими господарство не існує: “людина – виробництво - природа”, “людина – виробництво – культура”, “людина – культура – природа”. Буття людини – різноманітне. Цілі, результати реалізації – різні. Багатоманітність господарств відображає і різноманітність самої людини, її внутрішнього космосу.

•  Людина – це родове поняття, що вказує на належність до людського роду, вищого ступеня розвитку живої природи на планеті. Відрізняються люди від тварин виробництвом необхідних їм життєвих засобів і потреб. Виробляючи необхідні їм життєві засоби, люди побічно виробляють і своє матеріальне життя. Тільки там, де існує виробництво (постійно відновлюваний процес праці), може мати місце суспільство (соціокультурне об’єднання людей). Виробництво і відрізняє людину від тварини. Виробництво – творчість, де втілюються різноманітні фізичні й духовні здібності людини.

Людина з’являється на Землі як істота, яка господарює, і здатна не лише до забезпечення свого життя, але і виробництва свого життя ( і навіть до його зміни). Людина хоче вона того чи ні, змушена бути господарем (заради виживання, заради повноти життя, заради облаштування буття).

Німецький філософ М.Вебер запропонував розглядати господарство через чотири типи: домашнє, мінове, натуральне, грошове. Основні типи – домашнє й мінове - відрізняються метою виробництва. Домашнє господарство, незалежно від розмірів, здійснюється для безпосереднього задоволення потреб, чи то потреби держави, особистості або союзу споживачів. Домашнє господарство може функціонувати у межах цілої імперії. Мета мінового господарства – виробництво для обміну, а в підсумку – отримання прибутку.

 Натуральне й грошове господарства відрізняються наявністю або відсутністю грошей в господарському обороті. Господарство без використання грошей називається натуральним, господарство із використанням грошей – грошовим. Зрозуміло, що мінове господарство може бути натуральним, якщо обмін товарами здійснюється без посередництва грошей. Так було в ранні епохи розвитку суспільства, так буває і тепер, коли грошовий обіг з якихось причин порушено (бартерний обмін). Домашнє господарство може бути грошовим, коли гроші використовуються для взаєморозрахунків між окремими виробничими організаціями. Ринкове господарство є міновим грошовим господарством. Його мета – отримання прибутку, що виражається у грошах, за допомогою обміну товарів на ринку. Воно набагато зручніше й ефективніше натурального мінового господарства тому, що дозволяє зіставити витрати й прибутки в однакових розрахункових одиницях.

Історична типологія господарства представляє розвиток господарської діяльності наступним чином.

1. Привласнююче господарство.

2. Виробляюче господарство

•  Доіндустріальне,
  •  Індустріальне,
  •  Післяіндустріальне (інформаційне).

Привласнююче господарство.

Розселяючись по Землі, людина проникає практично в усі райони сучасної ойкумени. Цей процес завершується в епоху верхнього палеоліту. Чим далі вглиб століть проникає дослідник, тим більш очевидною стає залежність господарської діяльності людей від фізико-географічних умов середовища їх проживання.

Сформований у ті часи тип господарювання ґрунтується на привласненні готового природного продукту. Щоб добути природний продукт, люди займалися виготовленням знарядь праці, спеціальних пристосувань, створювали специфічні організаційні форми для ведення полювання і рибальства.

Виробництво найпростіших знарядь почалося за мільйон-півтора років раніше, аніж виникли мова і мислення; мало своїм найбільшим наслідком послаблення інстинктивної основи поведінки людини на ранній її стадії. Праця, що виникає, потребувала для свого розвитку і соціального вдосконалення всередині стада. Виробництво знарядь диктувало необхідність уже надбіологічного об’єднання, що відповідало виробничо-господарській кооперації індивідуумів.

Характерною ознакою першого господарського типу є його низька продуктивність, що практично повністю залежить від випадкових факторів.

Перший історичний тип господарювання містить у собі такі види діяльності, як полювання, збирання і рибальство, характерні для первісної людини. Поступовий перехід від напівтваринного існування людини до людського способу життя, добування засобів життя, збереження певної кількості добутих продуктів харчування – характерні риси, що відрізняють людину від тварини.  

Виробляюче господарство.

•  Доіндустріальне (сільське господарство):

1) ручне землеробство і скотарство; 2) орне землеробство.

 Поступово із збирача дарів природи людина стала землеробом і скотарем. На цій основі виник другий господарсько-історичний тип - ручне землеробство і скотарство. До нього входять заняття, пов'язані з обробкою землі за допомогою ще примітивних ручних знарядь, і скотарство як відносно самостійна галузь, що дає стабільний прибавочний продукт. Також характерними були осілі групи мисливців і рибалок. На цій ступені виявляється майнова нерівність, що веде до соціального розшарування і державотворення.

 Третій історичний господарський тип — орне землеробство — з'являється, коли люди навчилися з'єднувати вже удосконалені знаряддя сільськогосподарської праці з тягловою силою одомашнених тварин. Приблизно в один  і той самий історичний час народи, що належать до одного господарського типу (наприклад, землеробські народи), створюють свої унікальні й своєрідні культури (виникають Єгипет, Дворіччя, Індія, Китай, Греція).

 Подальший поділ праці приводить до спеціалізації діяльності людини, обумовлює формування соціальної структури, виникнення приватної власності та ін., виникає соціальна нерівність, перетворення захоплених у боях і війнах між племенами і народами полонених в підневільних робітних людей та ін. Основну масу становили землероби, об’єднані в общини, громади.

Така господарсько-історична типологія дозволяє вирішити тільки деякі дослідницькі завдання і не є вичерпною класифікацією господарства. Проте дана класифікація не втрачає своєї актуальності і в теперішній час, оскільки всі три господарсько-культурних типи існують у сучасній соціокультурній дійсності: перший господарсько-культурний тип розповсюджений у долині ріки Конго, Амазонки, на півдні Індії, Шри Ланку, Індонезії, Філіппінах; другий – у Південній і Південно-Східній Азії, на островах Океанії, у Південній Америці, Африці; третій – в Європі, Північній Америці, в деяких країнах Азії.

•  Індустріальне господарство

За часів переходу до машинного виробництва розвиток людства йшов під знаком безумовного пріоритету процесу індустріалізації. Благо пов’язувалось з високим темпом економічного зростання і створенням великої машинної індустрії. Життя доводить, що безмежне збільшення матеріальних засобів, прийнятих за благо, позначене для людини згубними наслідками.

•  Післяіндустріальне (інформаційне) господарство

У ХХ ст. ейфорія індустріально-технократичного оптимізму спадає. Індустріальний розвиток не тільки створив загрозу соціальним і культурним цінностям, а й підірвав власну основу (виснаження природних ресурсів тощо).

 Тип цивілізаційного устрою суспільства з товарообмінною основою - економічне господарство, його характерні риси – соціальність, конкурентність, динамічність. Економіку характеризують як „беспокійне господарство”, яке не має чітких цілей, крім однієї - стремління до зміни.

Для економіки властивою характеристикою є трансформації, перехід від однієї історичної форми свого буття до іншої. З часів наукової, буржуазної революцій економічне господарство пройшло складний шлях становлення, для якого характерним є:

•  розвиток капіталізму (від первісного накопичення капіталу до формування в ХХ ст. високоорганізованої системи світового капіталу),
•  високі темпи розвитку виробничих сил від парової машини і ткацького верстата до ЕОМ тощо),
•  потрясіння відбуваються з певною періодичністю (економічні, соціальні, політичні, військові).

Вивчаючи економіку, управлінські системи, можна переконатися, що основою стабільної господарської діяльності й розвитку економіки є виробництво. На початку історії людства це було сільськогосподарське виробництво, потім – промислове. У 60-х роках ХХ ст. науково-технічна революція зробила рушійною силою економічного прогресу науку. Якщо символом доіндустріальної цивілізації була мотига, індустріальної – конвеєр, то символом сучасної цивілізації є комп’ютер.

У традиційних суспільствах люди майже повністю повторюють життя своїх предків. Обсяг знань, необхідний людині для життя у циклічному світі, невеликий. Вже у ранньому віці людина осягає практично все, що треба, і надалі особливо не має потреби в нових знаннях.

Сьогодні аналітики говорять про „другу НТР”,  головною складовою якої стає стрімкий розвиток високих технологій (хай-тек). Отже, основним ресурсом сучасної економіки є інтелектуальний капітал. Широкі верстви населення Північної Америки, Західної Європи та Японії зайняті науковими розробками, або у наукоємних виробництвах.

Підсумовуючи усе вище викладене, можна стверджувати:

•  Філософія господарювання – світоглядне знання, що надає цілісності уявлення про господарство.
•  Філософія «окультурює» господарство, співставляє господарство з моральними основами, загальнолюдськими та загальносвітовими цінностями. Господарське знання пов’язане із загальнокультурним і загальноприродним знанням.
•  Господарювати – це не тільки виробляти, але й “багатоманітно” спілкуватися із світом. Господарське знання пов’язане із загальнокультурним і загальноприродним знанням.

Питання для самоконтролю

 

1.  Визначить основну мету й завдання філософії господарювання як навчальної дисципліни.
2.  Відомо, що господарська політика має забезпечувати розумність життєдіяльності людини та суспільства. Проте в історичній практиці панує протилежне. Наведіть з історії і сучасності приклади «негосподарської економіки».
3.  Доведіть, що філософія господарювання має міждисциплінарний характер.
4.  У чому Ви вбачаєте відмінність дослідницьких стратегій економічної науки і філософії господарювання?
5.  Охарактеризуйте функцію філософії господарювання, що пов’язана з розробкою методології економічного дослідження?
6.  Спробуйте провести історичні паралелі (виділити етапи становлення господарства) у становленні господарства в Україні. 

Лекція 2.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФСЬКО-ГОСПОДАРСЬКОЇ ДУМКИ

2.1. Історична ґенеза предмета філософії господарювання в античну добу.

2.2. Господарське богослов’я західноєвропейського середньовіччя.

2.3. Філософсько-антропологічні принципи господарювання за доби

      Відродження та Реформації.

2.4. Філософсько-господарська думка ХVІІІ – початку ХХ ст.

2.5. Новітня філософія господарювання.

Опорні поняття:

історіософія господарства, ойкономія, політична економія, хремастика, камералістика, „людський капітал”, економічний матеріалізм

2.1. Історична ґенеза предмета філософії господарювання в античну добу

Замислюватися над економічними проблемами люди стали задовго до нової ери, фіксуючи свої думки на папірусі або глиняній табличці. Спочатку предметом для осмислення було домоведення, тобто мистецтво управління домашнім або храмовим господарством, царським двором. У наставляннях, присвячених цьому мистецтву, автори докладно описували, як улаштоване господарство, а також давали практичні поради з його ведення. Подібні наставляння виникли в країнах Древнього Сходу: Межиріччі, Індії, Китаї.

Центром економічної організації і сільськогосподарського виробництва в Стародавній Греції і Римі також було домашнє господарство. Ксенофонт (430 - 355 або 354 до н.е.), давньогрецький мислитель, звертався з господарськими повчаннями до громадян полісів у своєму трактаті «Ойкономія». Він уперше вжив слово «економіка» (або «економія») - від грецьких слів: «ойкос» - «будинок», «господарство» й «номос» - «закон».

Набагато ширше, ніж Ксенофонт, розумів економіку великий філософ стародавності Арістотель (384 - 322 до н.е.). Починаючи з Арістотеля економіку визначали разом з етикою і політикою як дисципліну практичної філософії. Він окреслив людину як буття розумне, сформулював теорію доброчинності. Доброчинність трактується як «середина» між двома протилежними вадами: наприклад, щедрість – між марнотрацтвом і скаредністю.

У філософсько-господарських міркуваннях, викладених у трактатах «Нікомахова етика» і «Політика», Арістотель виходив далеко за межі домоведення. Так, він уперше поставив проблему, що й дотепер хвилює економістів: чим визначається співвідношення товарів, які обмінюються один на інший (їхня мінова цінність)? Це співвідношення має бути «справедливим», що передбачає рівноцінність обмінюваної кількості товарів. А тому, писав Арістотель, «потрібно, щоб усе вимірювалося чимось одним». Оскільки різні товари задовольняють різного роду потреби, то знайти такий вимірник виявилося складно.

Арістотель в остаточному підсумку вирішив, що порівнянними товари роблять гроші, що з'явилися через незручності, пов'язані з бартером - безпосереднім обміном продуктами праці. На думку філософа, гроші виконують роль посередника в обміні товарами ( або  обігові кошти).

Разом з тим Арістотель думав, що гроші є мірою цінності (правда, він не пояснив, звідки береться мінова  цінність самих грошей) і засобом утворення багатства. Таким чином, три з чотирьох відомих функцій грошей (четверта — засіб платежу) відкрив Арістотель. Якщо його вчитель Платон бачив у грошах лише призначений державою «символ» цінності, то Арістотель — товар (наприклад, певна кількість металу), що має цінність саму по собі, а не тільки як посередник при обміні.

Хоча Арістотеля цікавили питання, пов'язані з торгівлею і грішми, він вважав ідеалом натуральне господарство, що задовольняло потреби власника і його родини. Тут могла використовуватися праця рабів, на них у Древній Греції дивилися не як на повноцінних людей, а скоріше як на одушевлені знаряддя праці. Обмін у натуральному господарстві був необхідним тільки в рамках розумних особистих потреб. Цю «природну» господарську діяльність Арістотель називав економікою і повністю схвалював.

Прагнення до багатства й грошей філософ засуджував, оскільки воно могло привести до появи в полісі бідних і багатих громадян, що в підсумку порушило б його єдність. Усе, що пов'язане з «протиприродним» бажанням наживи (торговельні спекуляції, лихварство), Арістотель називав хрематистикою (від грецьк. «хрема» - „майно”). Будучи реалістом, він з жалем констатував, що з економіки неминуче виростає хремастика.

Праці Арістотеля так і залишилися вищим досягненням економічної думки доби античності. Древні римляни, скоріше практики, ніж філософи, створили чудову правову систему. Але їхній внесок в економічну думку, за винятком де-яких рекомендацій з управління сільськогосподарськими маєтками, був незначним.

2.2. Господарське богослов’я західноєвропейського середньовіччя

У Середні віки господарська думка розвивалася дуже повільно. Господарській діяльності відводилося другорядне місце. Духовне життя західноєвропейського суспільства в основному визначалося християнською релігією: учені прагнули не стільки вивчати реальний світ, скільки зрозуміти, яким він має бути відповідно до Божественого задуму і Священного Писання.

Бог визнається Творцем, а значить, суб’єктом господарювання - він створив світ і людину. Людина є вищим творінням Бога. Люди мають господарювати «по-божески», з любов’ю і мудрістю, бо любов – Бог. Любов дає особливе відчуття людині, її душі, її свідомості.

Паралельно з богословським напрямком господарське знання розвивалося в рамках камералістики  (сукупність різних знань – географії, економіки, агрономії і навіть меценатства). Метою камералістики було навчання управлінню великими феодальними господарствами.

Богослов і філософ Фома Аквінський, або Аквінат (1225 або 1226- 1274) цікавився економічними питаннями у зв'язку з проблемами моралі. Церква в той час засуджувала торгівлю, будь-яке прагнення до багатства й одержання прибутку,  а ідеалами поведінки вважалися добродійність і добровільне жебрацтво (бідність). Разом з тим у своїй головній праці «Сума теології» він навів випадки, коли комерційний підхід, прагнення до багатства є припустимим, а саме:

•  необхідність забезпечити себе засобами існування;
•  бажання здобути кошти для благодійних цілей;
•  прагнення служити на користь суспільству, але тільки якщо матеріальна вигода буде помірною;
•  «поліпшення характеристик речі, що продається»;
•  відмінність ціни на товар у різних місцях і в різний час;
•  ризик.

Неважко помітити, що перераховані випадки майже повністю охоплюють ринкову економіку. Адже будь-яке виробництво припускає «поліпшення» купленої сировини, перетворюваної в готовий продукт. Що ж стосується розходження цін у різних місцях й у різні моменти часу, то воно здатне виправдати й те, що сьогодні звикли називати спекуляцією. Нарешті, з ризиком пов'язана фактично вся господарська діяльність за межами звичаїв і наказів, зокрема все, що сьогодні визначається як підприємництво.

Приватну власність Фома Аквінський виправдував на тій підставі, що люди охоче працюють на себе, ніж на інших. Таким чином, в особі Аквіната ринкова економіка, що ледь зароджувалася, знайшла свого першого захисника. Фома Аквінський розвинув думку Аристотеля про справедливу ціну, під якою, мабуть, розумів ціну, встановлену в результаті конкуренції.

•  Ціна – грошовий вираз обмінної вартості товару. Ціна справедлива – проголошувана в добу Середньовіччя концепція, згідно з якою справедливою є ціна, пропорційна праці, що затрачена на виробництво товару, і витратам на нього.

З погляду Аквіната, справедливою є ціна, що дає продавцеві доход, звичайний для його соціального статусу. На перший погляд економічного в цій тезі майже нічого немає. Епітет «справедлива» взятий із сфери моралі й навряд чи може бути застосований до цін. Але за терміном «справедлива ціна» (пізніше частіше вживалося слово „природна”) прихована думка про те, що існує за певними  закономірностями центр, навколо якого відбуваються короткочасні коливання ринкових цін.

Фома Аквінський, як і Арістотель, висловлювався проти того, щоб кредитори стягували відсоток з боржників. Брати плату за користування грішми, говорив він, однаково що вимагати особливу плату за користування вином додатково до його ціни: адже гроші, подібно вину, зникають у процесі споживання. Інша справа, коли людина користується будинком і платить за це.

Отже Фома Аквінський за часів схоластики (розквіту „церкви знання”) розробляв учення про економіку як частину філософської моралі. У центрі його економічних досліджень були роздуми про справедливу ціну, справедливий прибуток, виправдання приватної власності тощо.

2.3. Філософсько-антропологічні принципи господарювання за доби Відродження та Реформації

Філософ із Флоренції доби Ренесансу П. делла Мірандола став автором нових поглядів на людину як Homo faber  (людина, яка творить саму себе). Культура Відродження поривала з благочестивими обмеженнями і осудом багатства. Популярним сюжетом стає „Поклоніння волхвам” – євангельська розповідь про багаті дари, піднесені Ісусу.

 П. Браччоліні в діалозі „Про жадібність” (1430) наголошує, що тяжіння до грошей є природним і, більше того , корисним для суспільства, бо сприяє збільшенню потреб, розквіту міст. „Гроші – найнеобхідніший нерв людства, а користолюбці мають вважатися його фундаментом і опорою”.

Інтелектуал-універсал Л.Альберті в трактаті „Про сім`ю” оспівує раціональне примноження власного багатства. „Святая вещь – хозяйственность” (рос.). Одночасно він засуджує просте накопичення грошей і наполягає на розумному, різнобічному використанні капіталу. Не тримати гроші „мертвим вантажем”, а перетворювати  на „справжній капітал” – наприклад, вкладати у розвиток торговельної діяльності. Наповнення товарами лавок приносить благо всьому місту. Довгострокові капіталовкладення у промисловість відкривали нові перспективи підприємництву – інвестиції ( від італ. iunvestio – одягаю). Найбільш прибутковими він вважає вкладення у виробництво одягу і ткацьку промисловість.

Обґрунтовуються також нові шляхи для господарювання:

•  торгівля,
•  банківська справа,
•  промислове підприємництво (організація майстерень).

У добу Реформації в європейців з’являється можливість індивідуального господарювання, формується дух підприємництва під впливом вчення М.Лютера про обраність до спасіння, про призначення кожної людини ще до народження. Це мало запевнити віруючих, що ніякими прижиттєвими благодіяннями не можна домогтися Божої прихильності. М.Лютер: „Людина є автономною, вона наділена правом приймати рішення і нести за них відповідальність”. Для людини важливими стають такі риси: чесність, пунктуальність і професіоналізм, ощадливість (частина грошей мала йти на розвиток).

Слід вбачати знак обраності в успіхах своєї мирської справи – зростання професійної майстерності й примноженні достатку, прибутковості торговельних операцій та інвестицій. Злиденність – показник необраності. Тому немає сенсу витрачати кошти на благодійність, церковні справи, утримувати монахів, а треба намагатися досягти все більших результатів у праці.

Протестантизм розглядає працю як релігійне призначення, затверджує «мирський аскетизм» – обов’язок для християнина намагатися збільшити доходи від своєї професії і вкладати їх у розширення своєї справи, а не витрачати кошти на розкіш і веселощі.

Послідовник М.Лютера Ж.Кальвін надавав духовного підґрунтя не тільки стремлінням до прибутків, а й кредиторській діяльності, повністю виправдавши займи під проценти. Хоча сам М.Лютер протестував проти банкірів папського столу й ростовщиків. Моральне виправдання процентів формувало «дух підприємництва», що, в свою чергу, стимулювало пошук нових методів пізнання природи і впровадження технічних новинок.

Прагнення людини до матеріальної забезпеченості, збільшення багатства розглядаються як привабливі для ділових людей в європейських країнах. За часів Відродження і Реформації поняття „економіка” стало більше відповідати тому смислу, який Арістотель вкладав у поняття „хремастика”.

2.4. Філософсько-господарська думка ХУІІІ – початку ХХ ст.

У ХУІІІ ст. виділяється в самостійну систему національне господарство. Разом з ринковою економікою виникає економічна наука як заняття професіоналів. Економічна теорія в цей час так чи інакше відбивала тотальну вплетеність господарства в нормативні структури традиційного "закритого" суспільства. Потреба в економічних знаннях була викликана розвитком капіталістичних відносин розширеного виробництва, торгівлі тощо. Філософи прагнули осмислити результати зламу старого економічного ладу й оцінити лад, що йшов на зміну феодальному.

А. Сміт (1723-1790), один з творців класичної економії, досліджував проблему примноження багатства націй. У «Студіях над природою та причинами багатства націй» він сформулював основи аналізу функціонування ринкового механізму, обґрунтував принципи вільної конкуренції і ринку. А.Сміт продемонстрував також розуміння зв'язку свободи ринкових механізмів і раціональності, ефективності економічної системи. Тут можна окреслити паралель з І.Кантом, який розглядав свободу як безумовну передумову практичного розуму.

По суті, А.Сміт першим висловив ідею про те, що економіка розвивається за своїми природними законами, дія яких дозволяє суспільству отримати найбільшу користь. Важливим також є розуміння А. Смітом того, що єдиним критерієм ефективності ринкової взаємодії може бути лише вільна згода її учасників як передумова гармонії між прагненням прибутку і всезагальним благополуччям.

Англійські філософи приписують людині почуття суспільної корисності. Люди хочуть мати користь. Егоїстичні інтереси людей спрямовуються на суспільно корисну діяльність. Так, Д. Юм (1711-1776) стверджує, що все на світі здобувається за допомогою праці. Люди зв’язані між собою розподілом праці – єдиним способом задовольнити їх багатоманітні потреби. „Кожний індивід, працюючи на себе, змушений працювати на інших і, навпаки, працюючи на інших, працює на себе”.

Разом з тим А. Сміт побачив і те, що поділ праці негативно впливає на антропологічний стан промислово розвинутих націй: гострота розуму, величність почуттів, моральність у приватному житті стають жертвами однобокості, „народженої” поділом праці. Поступово ідеї лібералізму послаблюють звернення до совісті. А.Сміт не бачив тут іншого виходу, крім просвітницької освіти простого народу в цивілізованому і торговельному суспільстві.

Б. Франклін (1706-1790), американський просвітник, державний діяч, запропонував кодекс поведінки особистості:

1. Пам’ятай, що час – це гроші; той, хто може кожного дня заробляти по 10 шеллінгів і  втім півдня гуляє або байдикує, має врахувати, що навіть якщо він витрачає на себе лише 6 пенсів, він викидає «на вітер» 5 шеллінгів. 

2. Кредит – гроші. Гроші можуть породжувати нові гроші. Тому, хто точно платить, відкритим є гаманець інших. Людина, яка вчасно розраховується, може „зайняти” у своїх друзів гроші, які їм в даний момент не потрібні.

3. Не вважай своєю власністю все, що ти маєш.

4. Веди точні розрахунки своїм витратам і прибуткам.

Починаючи з другої половини ХІХ ст. здійснюються відокремлення економічної теорії від господарської етики, радикальне «звільнення» господарської діяльності від етичних аспектів, а отже і всього того, що пов’язано із свідомим цілеспрямуванням. Автономна політекономія є відображенням автономної економіки, що почала розвивати майже незалежну від традиційних цінностей суто індустріальну динаміку раціональності, коли прибуток стає самоціллю. Вона вже більше не намагалася бути моральною філософією, а прагнула бути вільною від нормативних вимог, цінностей теорією про господарство на кшталт наук про природу.

Критикою цих явищ переймалися гуманітарні й соціальні науки (часто-густо протилежних методологічних напрямів та ідеологічних уподобань) другої половини ХІХ і всього ХХ століття, найрадикальнішим серед яких став марксизм. Внаслідок цього відбулася етична нейтралізація, виникла концепція двох світів: з одного боку, вільної від цінностей теорії господарства, з іншого – позаекономічної господарської етики.

 Дж. Міль, автор «Основ політичної економії» (1848), вперше поставив на філософському рівні питання про те, чим же займається економічна наука. Її предметом, на думку цього вченого, є саме та частина людської діяльності, яка обумовлена стремлінням до багатства і бажанням уникнути труднощів праці. Реальна людина влаштована набагато складніше, однак економічна наука змушена спрощувати її, зводити до так званої „економічної людини” – в іншому випадку неможливо прийти до узагальнень. До кінця ХІХ ст. його книга залишалася головним підручником з економіки для студентів не тільки в Англії, а й в інших країнах.

Філософсько-господарська концепція Дж. Міля базувалася на ліберальних філософських припущеннях про універсальні якості людської природи:

1. Індивідуалізм – людині властива постановка перш за все власних (особистих) інтересів.

2. Раціоналізм – мотиви людини свідомі й визначаються пристосуванням до навколишнього природного та соціального середовища.

3. Гедонізм – людина прагне до пошуку насолоди й задоволення потреб у матеріальному комфорті.

4. Космополітизм – національні розбіжності між людьми не відіграють суттєвої ролі і легко переборюються під час міжнародного обміну товарами, послугами та людьми.

Звідси слідувало, що суспільство є механізмом індивідів і арифметичною сумою людей, загальні інтереси яких базуються шляхом вільної взаємодії і змагання індивідуальних інтересів, а роль держави полягає в наступному:

1) гарантувати економічну свободу й рівну боротьбу на ринку;

2) захищати споживачів у боротьбі за існування від переможених, тобто власників від пролетарів.

У Німеччині були вироблені філософські обґрунтування політики протекціонізму, що заперечували ліберальні догми (Ф.Ліст, К.Родбертус). Серед них були такі контрвисновки:

1. Людина не є відчуженим індивідом, а взаємодіє із суспільством.

2. Співробітництво, а не конкуренція.

3. Нація – необхідний посередник між людиною і людством, уявляється як єдиний народний організм із своїми цілями й цінностями, що перевершують цілі й цінності конкретної людини. Для реалізації загального інтересу необхідною є держава.

4. Кожна нація має спиратися на власні ресурси. Мета – не в задоволенні потреб, а в гарантуванні розвитку виробничих сил нації та задоволенні потреб народу в цілому. Нація повинна думати не про ринкову вартість своєї продукції в теперішній момент, а про саму здатність виробляти.

Система поглядів німецького філософа К.Маркса (1818–1883) – її прийнято називати марксизмом. Філософсько-економічні ідеї марксизму наголошують на тому, що економічна діяльність людей і їх стосунки в рамках цієї діяльності є основним чинником, що визначає форми державної влади, закони, культуру, релігію та інші сфери життя суспільства. Такий підхід називається економічним детермінізмом. Унікальність способів ведення господарства, традицій, звичаїв, неповторність духовного життя народів розглядається марксизмом як щось другорядне. Економічний матеріалізм як філософія господарювання являє собою один з різновидів прагматизму. Основою його є вчення про базис і надбудову.

 К. Маркс сформулював також основи історичного матеріалізму. Він намагався створити наукове економічне обґрунтування комунізму. Результатом цих зусиль став перший том „Капіталу”. Природа капіталу пов’язується із процесом поступового вдосконалення продуктивності праці, економічним визволенням частини суспільства, що жила за рахунок жорсткого гноблення і повної неволі безпосереднього виробника.

К.Маркс розвивав ідеї про трудову вартість, суспільно необхідну працю. Він стверджував, що додаткова вартість з’являється внаслідок експлуатації робітника капіталістом, тому вбачав необхідність у ліквідації приватної власності.

Сьогодні практично всі розвинуті суспільства в господарському плані орієнтуються на ринок, на участь у глобальному капіталістичному розподілі праці. Такий рух певною мірою відповідає марксистському розумінню історії як всеохоплюючої еволюції людських суспільств у напрямку до якоїсь кінцевої мети.

 Ф.Енгельс (1820-1895), співзасновник марксизму, в „Походженні сім`ї та приватної власності” формулює концепцію соціально-економічних формацій: первісно-общинної, рабовласницької, феодальної, буржуазної, комуністичної.

Протиріччя економічного матеріалізму пов’язані із спробою поєднати метафізику історії і науку.

Марксистське розуміння історії породило багато питань: чи кожне конкретне суспільство проходить п’ять етапів чи можливе „перескакування” через декілька сходинок, чи синхронно всі суспільства переходять з однієї сходинки на іншу, чи можливі відставання чи випередження?  Втім  вже  сам  К. Маркс визнавав, що проходження всіх п’яти етапів формаційного розвитку – це тільки тенденція історичного процесу, а не історія кожного конкретного суспільства (так, наприклад, він писав про східні деспотії як особливий тип суспільств).

У зв’язку з цим слід чітко розділяти поняття конкретного суспільства („соціального організму”) і суспільно-економічної формації – схеми суспільства. Ці поняття не є тотожними. Не можна сказати, наприклад, що Стародавній Рим є виключно рабовласницькою формацією, а США – тотожні капіталістичній. У будь-якому конкретному суспільстві існують різноманітні формаційні елементи, економічні уклади, механізми державного устрою.

Тоді як Карл Маркс говорив про капітал як про економічну субструктуру (базис) буржуазного світу, а про ідеологію як про його суперструктуру (надбудову), в постмодерній філософії стверджується, що реальне дезінтегрувалося, капітал перетворився на образ.

2.5. Новітня філософія господарювання

На початку ХХ ст. формується концепція саможертовності (В.Зомбарт „Торгаші і герої”). О. Шпенглер (1880-1936), представник філософії життя, наголошує, що праця – не товар, а обов’язок, що в ідеалі не продається, а жертвується. Звертається також увага на те, що різним національним культурам властиві різноманітні стереотипи економічної поведінки.

У ХХ ст. філософська думка представила опозицію: культура – цивілізація. На думку німецького філософа О. Шпенглера все різноманіття досягнень людства – це пошук істини, торжества краси, занепокоєння духу, що обслуговує людські потреби. Культура, коли вона виникає, має величезний духовний потенціал. Але потім вона втрачає духовність, тоді як її досягнення закріплюються в матеріальних об’єктах, тобто в цивілізації.

М. Вебер (1864-1920) – видатний німецький філософ, одна з найвідоміших праць якого - „Протестантська етика і дух капіталізму”, „Господарська етика світових релігій”. Головна їх ідея – безпосередня обумовленість економічного життя окремих країн і народів закладеними в них релігійно-етичними нормами. М.Вебер розглядав релігію як один з найважливіших способів надання сенсу соціальному діянню, встановлює його значення і цілі. На відміну від К.Маркса, визначальну роль у світовій історії він віддав не економічним, а духовно-релігійним факторам й вважав, що світом людей повинні правити не споживання, а Істина, Добро, Краса.

У сучасній філософії господарювання, що переживає етап подолання суто економічного підходу до розуміння ефективності господарської системи, на часі намітився перехід від осмислення „внутрішньої” ефективності економічної системи до „зовнішньої”, що визначається взаємовідносинами із соціальним світом і довкіллям (оскільки те, що є раціональним економічно, загрожує втратою розумного сенсу щодо життєвої практики і якості життя як таких). Це означає, що раціональність економіки розглядається в ширшому контексті, передусім в її відповідності чи невідповідності практичним (нормативним) ціннісним уявленням. Йдеться про подолання вузькоутилітарних підходів „чистої економіки”, а отже й суто економічної раціональності ринку, підпорядкування практичному розуму, що, як відомо, є морально-етичним розумом.

Особливе місце у філософії господарювання ХХ ст. займає «Філософія господарства» С.М. Булгакова.

•  БУЛГАКОВ Сергій Миколайович (1871-1944) — релігійний філософ і богослов, економіст, один з головних представників т. зв. російського духовного ренесансу початку ХХ ст. На рубежі століть він подолав тернистий шлях «від марксизму до ідеалізму» (саме так називався один з перших збірників його статей) і став найвизначнішим російським філософом. Професор політекономії в Києві (1901-1906) і Москві (1906-1918), емігрував у 1923р., декан Богословського інституту в Парижі 1925-1944). Перебував під значним ідейним впливом І.Канта, слов'янофілів, Ф.Достоєвського й В. Соловйова, засвоївши їх основні філолофсько-гносеологічні й соціальні ідеї (насамперед, ідею всеєдності). Обґрунтовував цілісність християнського світогляду. Слідом за В.Соловйовим, вважав своїм завданням перебудову всіх соціальних відносин на релігійній основі. Порятунок Росії для нього можливий лише на шляху до релігійного відродження.

С.Булгаков спробував побудувати філософську систему, що розглядає світ як господарство. Він наголошує, що будь-яка принципова проблема є вікном, через яке ми дивимось на світ, і, звичайно, при цьому воно змальовує для нас цей світ своїм кольоровим склом. Різні філософські системи дивляться на світ через різні вікна, але передбачають і різні бази.

По відношенню до марксизму С.Булгаков не займав «войовничої» і однозначно негативної позиції. Ось що він писав у передмові до книги „Від марксизму до ідеалізму”: «Мое теперешнее идеалистическое мировоззрение складывалось в атмосфере социальных идей марксизма и уже поэтому оно не есть, не может быть и не должно быть сплошным его отрицанием, напротив, оно стремится к углублению и обоснованию именно того общественного идеала, который начертан на знамени марксизма и составляет его душу» (рос.).

У «Філософії господарства» збільшення багатства пов’язується з реалізацією прагнень, розглядається як життєве призначення людини і служіння Богу. Зростання народного багатства – шлях подолання бідності.

Він спробував дати релігійне обґрунтування взаємин людини й світу як діяльності. Внутрішній зв’язок Бога й створеного ним світу мислиться С.Булгаковим (значною мірою під впливом Флоренського) насамперед як Софія (премудрість Бож`я), що проявляється у світі людини, роблячи її причетною Богові: «Людська творчість у Знанні, в господарстві, в культурі, в мистецтві софійна». Створений cвіт, за С.Булгаковим, має відносну самостійність і творчу активність, «власне завдання і зміст».

Проте людина часто стає невільником господарства, перемагаючи природу. Мислитель наголошує на необхідності шукати модель господарювання, основою якої мають бути духовні прояви життя (так званий економічний ідеалізм). Таким чином, для С.Булгакова господарство є творчою діяльністю розумних істот, феноменом перш за все духовного життя.

А.Тоффлер (нар. 1928 р.) – американський соціолог, соціальний філософ, один з авторів концепції післяіндустріального суспільства. Він стверджує, що людство переживає нову технологічну революцію („третя хвиля”), яка прийшла на зміну аграрній та індустріальній цивілізації – всезагальне впровадження новітніх комп’ютерних систем третього покоління в усіх сферах суспільного життя. Викликане цим посилення темпів соціально-економічних, політичних та культурних змін призведе до зламу адаптивних механізмів індивідів, наслідком чого є або соціальний протест у всій багатоманітності його форм – від пацифізму до нігілізму, або ескапізм, що виражається, наприклад, у розквіті субкультур. А.Тоффлер надає важливого значення світовому співробітництві у вирішенні глобальних проблем.  

Ф. Фукуяма – сучасний американський соціолог, філософ, автор політико-економічного дослідження: „Довіра: соціальні чесноти і шлях до процвітання”. Він намагається глибоко осмислити сутність соціальних трансформацій, сформував економічну концепцію як продовження своїх філософських пошуків, відроджує метод Адама Сміта, втілений у „Багатстві народів” та розробляє власний методологічний інструментарій у „Теорії моральних почуттів”.

Ключовою характеристикою розвинутого людського суспільства, що проявляється як на індивідуальному рівні, так і на рівні соціальному, є Довіра. Саме довіра визначає прогрес, а успіх „самореалізації” конкретного суспільства залежить не від ринкових принципів і не від прихильності традиціям, а від рівня довіри, існуючого в суспільстві (довіра до суспільних інститутів і держави в цілому).

З погляду розповсюдженості довіри в сучасних ієрархічних структурах Ф.Фукуяма вибудовує класифікацію людських суспільств: до групи з високим рівнем довіри він відносить „обрані”, „засновані на довірі” ліберальні демократії (США, Німеччина, Японія), тоді як традиціоналістські країни (Китай, Мексика), європейські „легковіри” (Франція, Італія), як і країни Східної Європи і колишнього СРСР він зараховує до суспільств з низьким рівнем довіри.

Економічний прогрес, з точки зору Ф.Фукуями, є своєрідною нагородою суспільству за внутрішню гармонію, відсутність якої перешкоджає господарському процвітанню. Досягти такої гармонії можливо лише у процесі суспільної еволюції, що не припускає „переплигування” через окремі її етапи („з феодалізму в комунізм”).

 З усіх галузей сучасного життя економіка є такою, де найбільш помітним є безпосередній вплив культури на добробут окремих країн і на міжнародний порядок у цілому. Хоча господарська діяльність нерозривно пов’язана з соціальними і політичними процесами, існує помилкова тенденція, що заохочується сучасною економічною думкою, - розглядати економіку як самостійну сферу, що управляється своїми особливими законами, і відокремлену від іншого життя соціуму.

У такому разі економіка уявляється певним ізольованим простором, в якому люди збираються разом лише для того, щоб задовольняти егоїстичні потреби та бажання, а вже потім повернутися до свого „справжнього” життя в суспільстві. Однак насправді це невірно, оскільки в будь-якому сучасному суспільстві економіка являє собою одну з найбільш базових і постійно змінюваних сфер людського спілкування. З усіх форм економічної діяльності – від управління звичайною хімчисткою до виготовлення складних мікросхем – тільки-но існує така, в якій можна було б обійтись без соціальної взаємодії. Хоча, виходячи на роботу на підприємства і в організації, люди бачать у цьому засіб задоволення власних потреб, сама діяльність неминуче виводить їх із замкнутого приватного простору і різними способами зв’язує їх із суспільством.

 Такий зв’язок із зовнішнім світом – вже не просто засіб (у даному випадку – забезпечити своє існування), а й важлива життєва мета. Бо наскільки особистості властивий егоїзм, настільки їй властива і потреба бути частиною того або іншого суспільного цілого. За відсутності норм і правил, що зв’язують людину із собі подібними, вона відчуває гостре занепокоєння – стан, який Е.Дюркгейм назвав anomie, - і „робота” в теперішньому розумінні слова є тим місцем, де людина частково або повністю здатна від цього занепокоєння позбавитись.

Почуття повноцінності, яке вселяє в нас свідомість причетності до робочого колективу, має своє джерело в нашому базовому прагненні до визнання.  ...Потребою кожної людини  є визнання її гідності – вона хоче, як ми говоримо, щоб її „по достоїнству оцінили”. Нагальність і фундаментальність цієї потреби роблять її одним з головних двигунів усього історичного процесу.

На ранніх стадіях історії вона реалізовувалася на полях боїв, де королі й принци вели свою битву за першість, не жаліючи ні свого, ні чужого життя. У сучасну епоху боротьба за визнання перемістилася в економічну сферу, від чого суспільство в цілому тільки виграло: тепер ця боротьба сприяє вже не знищенню, а творенню матеріальних благ. Річ в тому, що заняття економічною діяльністю, якщо мова перестає йти про забезпечення прожиткового мінімуму, найчастіше має на меті не задоволення матеріальних потреб, а саме визнання. Матеріальних потреб, як указував Адам Сміт, не так уже багато, і задовольняються вони порівняно легко. Робота й гроші набагато більше значущі з погляду самоствердження і статусу, причому це стосується досягнень будь-якого рангу: від організації міжнародної медіа-імперії до отримання місця цехового майстра. У свою чергу, ці досягнення ніколи не є результатом зусиль однієї людини, вони існують тільки в контексті соціуму.

Таким чином, економічна діяльність є найважливішою частиною соціального життя, до неї залучені всілякі норми, правила, моральні зобов’язання та інші суспільні навички людської істоти, з яких це життя складається. Як покажемо далі, одним з головних уроків вивчення економічного життя є те, що добробут країни, а також її здатність до змагання на тлі інших країн визначаються однією універсальною культурною характеристикою – властивим її суспільству рівнем довіри.

(Ф.Фукуяма. Доверие: социальные добродетели и путь к процветанию. – М.,2004. – С. 18-21.)

Ф.Фукуяма наводить приклад з роботи заводу корпорації „Toyota Motor Company”, де працівник має право зупинити конвеєрну лінію, смикнувши за спеціальний шнур на своєму робочому місці (хоча користуються ним не часто). На фордівських заводах робітникам ніколи не надавали такої відповідальності. Сьогодні ж фордівські працівники засвоїли японські організаційні нововведення, мають аналогічні повноваження і відповідно більшу можливість контролювати все, що відбувається на їх робочому місці.

Важливим стає феномен „соціального (суспільного) капіталу” – здатність людей задля реалізації спільної мети працювати разом в одному колективі”. Економісти вже давно взяли до уваги „людський капітал” – поняття, яке базується на передумові, що сьогоднішній капітал  все в меншій мірі втілений в землі, підприємствах і обладнанні і все в більшій мірі – в людських знаннях та навичках.

Втім крім навичок та знань людський капітал складається також із здатності людей утворювати одна з одною певну спільність, причому ця частина людського капіталу має принципове значення не тільки для господарського життя, а й буквально для кожного аспекту соціального життя у цілому. В свою чергу, така здатність до асоціації залежить від існування всередині співтовариства норм і цінностей, що розділяються всіма його членами, а також від готовності останніх підпорядкувати свої інтереси інтересам групи. Результатом спільних норм і цінностей стає взаємна довіра, в якої є своя, цілком конкретна економічна величина.

Накопичення соціального капіталу – складний і багато в чому незрозумілий культурний процес. Наскільки легко на рівні урядових заходів сприяти його виснаженню, настільки важко, практично неможливо зробити щось, щоб його відновити.

Постмодерн: сучасні господарські концепції та їх парадигмальне коріння. У 1990-х роках постмодерністська критика стала панівною парадигмою для широкого діапазону новаторських, радикальних і дискусійних досліджень у гуманітарних та суспільних дослідженнях. Утворений із етимологічно суперечливого сполучення „пост” (після) і „модо” (саме тепер) і наділений атрибутами, які можна простежити крізь всю історію модерної (сучасної) думки, але які набули сучасної форми лише після Другої світової війни, термін „постмодерність” нині довільно включає в себе (або певною мірою з ними пов’язаний) цілу низку рухів, іноді несумісних, що виникли в заможних країнах Європи і в країнах європейського походження в суспільних та гуманітарних науках. Постмодерність передбачає радикальний сумнів щодо надійності основ, на які спираються претензії на наукові твердження .

Тоді як Карл Маркс говорив про капітал як про економічну субструктуру (базис) буржуазного світу, а про ідеологію як про його суперструктуру (надбудову), Г.Дебор твердить, що реальне дезінтегрувалося, капітал перетворився на образ, а реальні події розчинилися в медіа-ґепенінґах.

Постмодерність (постмодерна сучасність) або нова постіндустріальна доба породжує немарксистську позицію про суспільство споживання. Товари більше не містять у собі споживчої вартості, як визначав її Маркс, а мають бути осмислені як знаки в розумінні де Сосюра (Ж.Бодріяр „Симулякри та симуляції). Формується геперреальність (умови, за яких імітація або відтворення реальності набувають більшої легітимності, цінності й сили, аніж самі оригінали). Ж.Бодріяр пропонує кілька прикладів, що відкривають цей стан гіперреальності. Так, Діснейленд являє собою промовисті моделі симуляцій. Діснейленд виразно грається з ілюзіями і уявними світами, висока якість його фантазій – це начебто саме те, що приваблює публіку. Проте якщо вірити Бодрійярові, людей приваблює сюди якраз об’єктивний зв’язок цієї казки з реальною дійсністю Америки. Діснейленд подається глядачам як уявний світ для того, щоб підтримати в них упевненість, що все поза його станами є реальним.

Питання для самостійної робити

1.  Якому виду господарської діяльності  - «економіці» чи «хремастиці» -  віддавав перевагу Аристотелем? Обґрунтуйте відповідь.
2.  Хто з мислителів першим використав термін «економіка» в дослідженні господарства?
3.  Коли виникла економіка як самостійна наука?
4.  Поясніть, чому для Л.Альберті господарювання було «святою» справою?
5.  Які аргументи наводив Лютер на користь тези «Праця є богоугодною справою для людини» ?
6.  Хто з американських діячів ХVIII ст. розробив кодекс ефективної економічної поведінки індивіда?

Лекція 3.

ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ГОСПОДАРСТВА

3.1. Економічна методологія: класична і неокласична. 

3.2. Економіка у контексті філософії науки.

3.3. Постмодернізм в економічній науці.

Опорні поняття:

гносеологія, меркантилізм, маржиналізм, фізіократи, неокласична економіка, постмодерна економіка

3.1. Економічна методологія: класична та неокласична

 У сучасній гносеології часто використовується майже як синонім термін епістемології для позначення гносеології, але лише стосовно наукового знання.

Гносеологія (грецьк. гносиз - знання, логос - вчення), чи теорія пізнання, являє собою фундаментальний розділ філософського знання, завданням якого є сутнісний аналіз i розробка засобів i методів пізнання, незалежно від сфери i виду знання, будь-то наукове, філософське, релігійне чи художнє знання. Філософська теорія пізнання розробляє принципи i логіку пізнавальної діяльності, виявляє й описує найбільш фундаментальні поняття i категорії, що слугують базисом дослідження будь-якої науки й галузі знання, розробляє й описує критерії пізнавальної діяльності. Філософська теорія пізнання є, таким чином, загальною теорію знання і вченням про природу пізнавальної діяльності людини.

Епістемологія є, скоріше, дослідженням природи «готового» знання і методологією пізнавальної діяльнocті. У цьому ceнcі слід вживати семантичні й змістовні аспекти епістемології стосовно до дослідження господарства і господарської діяльності. Завданням епістемології господарства є сутнісний аналіз та розробка логіки наукового пізнання господарства.

 У різні епохи методичними орієнтирами для економічних шкіл слугували механіка, біологія, історія, філософія, математика. Протягом століть змінювалася спрямованість економічних досліджень, рефлексія щодо предмету й методу.

•  Меркантилізм (від італ. мercante – торговець) – загальний напрямок економічної думки XV – першої половини XVIII ст. Послідовники меркантилізму (Ж.Боден, Б. Гаспаро Скаруфі, У.Стаффорд, Т.Ман, А.Серра, Ж.Кольбер) ототожнювали заможність країни з досягненням позитивного торговельного балансу; мірилом багатства визнавали кількість біметалевих грошей. Багатство країни вимірюється кількістю золота й срібла, якою вона володіє. Меркантилісти вважали, що економічна система складається з трьох секторів: виробничого, сільськогосподарського та іноземних колоній. Для ефективного функціонування економічної системи найважливішими, на їх думку, були торговці, їхня праця розглядалась як основний фактор виробництва.

•  Фізіократи (фізис – природа; кратос – влада, сила) – друга половина XVIII ст., доводили, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство; «багатство – це не гроші, а «здобуток землі». Ф.Кене „Економічна таблиця” (1758) першим розробив теорію відтворення виробництва, тобто процесу виробництва за участю трьох класів: фермерів, землевласників та інших (ремісники, купці).

•  Класична школа – розглядала цінність благ через витрати виробництва, тобто визначала її з боку пропозиції. Засновниками класичної школи (теорія англійської політекономії) були А.Сміт, Д.Рікардо, Дж. Міль. Вони критикували твердження меркантилістів про те, що багатство країни залежить від володіння скарбами у вигляді золота або коштовностей, які надходять до країни внаслідок перевищення експорту над імпортом. Основна ідея класичної школи полягала в тому, що багатство народів створюється продуктивною працею у всіх галузях економіки, а не тільки в сільському господарстві. А. Сміт був впевнений, що економіка буде функціонувати найкращим чином, якщо виключити будь-які форми державного втручання. Він пропонував повну свободу підприємців, тоді кожен виробник буде дбати лише про свої інтереси і прагнути до власної вигоди, при цьому в економіці не виникає хаос і плутанина.

Ця школа перенесла дослідження економічних явищ зі сфери обігу в сферу виробництва.; поставила в центр уваги економіки й економічних досліджень працю – як силу і вартість товару, як втілення цінності; розробила економічні закони ринкової системи господарювання.

Маржиналісти запропонували теоретичний аналіз господарств через осмислення феномену попиту; основне значення надавали суб’єктивним оцінкам блага споживачами. А.Маршалл у роботі „Принципи економічної науки” створив криву попиту та споживацьких витрат, поєднав закон попиту й граничну корисність, що знижується.

Сучасна економічна полеміка ведеться між неокласиками і неомеркантилістами.

 „Неокласичні” економісти („риночники”) – М.Фрідман, Г.Беккер, Д.Стіглер – відкрили важливі істини про функціонування грошей та ринків. Неоекономісти стверджують, що ринок дійсно є ефективним місцем вкладення ресурсів і що нестримуваний егоїстичний інтерес дійсно приводить до економічного зростання. Проте багато хто з «неокласиків» наголошує, що запропонована ними методологія є інструментом побудови ледве не універсальної науки про людину. Закони економіки, стверджують вони, застосовуються всюди: вони діють в рівній мірі в Росії і в США, в Японії і в Бурунді, в горах Папуа Нової Гвінеї, тобто не вимагають врахування величезних культурних розбіжностей.

«Неокласики» впевнені у своїй правоті й у більш глибокому епістемологічному змісті: їхня економічна методологія дозволила їм виявити фундаментальну істину про людську природу, з оглядкою на яку вони претендують на пояснення практично всі аспектів людської поведінки. Двоє найбільш плідних і найбільш відомих на сьогоднішній день економістів-неокласиків – Г. Беккер з Університету Чикаго й Д. Бьюкенен з Університету Джорджа Мейсона (обидва - Нобелівські лауреати) - всю свою кар'єру займалися тим, що розширювали застосування економічних методів на такі, що звичайно вважаються неекономічними, феномени, як політика, адміністрування, расизм, родина й народжуваність. Сьогодні на політологічних факультетах багатьох відомих університетів панують послідовники так званої теорії раціонального вибору - теорії, що пояснює політику принципово економічними методами.

 Сучасний філософ-економіст Ф.Фукуяма вважає, що ця теорія «риночників» є вірною на 80%, тому що її базова концептуальна модель раціональної і корисної поведінки людини працює у 80% випадків. Втім в реальній людській поведінці залишаються 20%, у відношенні до яких неокласична модель не працює.

 Нові прихильники меркантилізму, а серед них такі імена, як Чалмерс Джонсон, Джеймс Фэллоуз, Клайд Престовіц, Джон Зісман, Карл фон Вольферен, Еліс Эмсден і Лора Тайсон, стверджували, що економіки країн Східної Азії швидко й динамічно розвиваються, своїм успіхом зобов'язані зовсім не дотриманню, а порушенню правил, формулюємих неокласичною теорією.

•  «Азійські тигри» досягли таких неймовірно високих показників зростання, говорять неомеркантилісти, зовсім не завдяки врятованому від обмежень ринку, а завдяки обміркованій промисловій політиці урядів. Проте, незважаючи на своє розуміння азійських особливостей, вони оперують аргументами того ж ступеня абстрактності й загальності, що й «неокласики». Вони наполягають, що відмінність Азії полягає не в її культурі, а в тому, що азійські країни, прагнучи перебороти статус «запізнілих» і зрівнятися з Європою і Північною Америкою, вирішили впровадити інший набір економічних інститутів. Той важливий факт, що здатність створювати й ефективно управляти певними інститутами сама по собі є культурним феноменом, ними попросту ігнорується.

 Мабуть, найбільш суворий вердикт неокласичної теорії був винесений Джеймсом Феллоузом в його книзі «Дивлячись на сонце». Англо-американська одержимість ринковою економікою, намагається довести Д.Феллоуз, не дозволила американцям побачити, що уряд здатний грати вирішальну господарську роль і що більша частина світу за межами США керується засадами, далекими від неокласичних приписів. Наприклад, азійські уряди, взявши під захист своїх внутрішніх виробників, вдалися для цього до встановлення високих тарифів, обмеження розмірів іноземних вкладень, підтримки експорту шляхом дешевих кредитів і прямих субсидій, виборчої видачі ліцензій і організації акціонерних товариств для розосередження витрат розвитку, і навіть до безпосереднього фінансування необхідних дослідницьких проектів.

Інший відомий неомеркантиліст, Чалмерс Джонсон, висунув тезу, що відповідальність за безпрецедентно високі темпи зростання післявоєнної японської економіки лежить зовсім не на механізмах ринку, а на японському Міністерстві міжнародної торгівлі й промисловості (ММТП). Практично всі неомеркантилисти сходилися в одному: відставанню США в ключових галузях від Японії та інших азійських держав сприяла послідовна ринкова орієнтація американських адміністрацій. Вони домоглися створення аналога ММТП, покликаного вирішувати питання фінансування і координації високотехнологічної промисловості США й просування її на світовому ринку, а також відстоювали набагато більше тверду торговельну політику в ім'я захисту американського виробника від «несумлінної» іноземної конкуренції.

 Дебати, розпочаті неомеркантилістами, зосередилися на двох питаннях: чи є саме промислова політика причиною високих темпів азійського економічного зростання і чи можуть уряди координувати розвиток економіки краще, ніж ринкові механізми. Сучасна економічна полеміка, з якої питання про культурні фактори практично усунуте, навряд чи може дати необхідне пояснення. Але не слід ігнорувати ту роль, що у формуванні цієї самої промислової політики відіграє культура. Тому що навіть коли погодитися з гіпотезою, що азійський прогрес обумовлений мудрим керівництвом урядовців-технократів, зовсім очевидно, що між здатностями урядів різних країн планувати й здійснювати промислову політику існує серйозний контраст. Цей контраст визначений як культурою, так і різними політичними інститутами та історичними умовами. Французи і японці, скажімо, мають довгу державницьку традицію, американці завжди були антидержавниками - відповідно існує величезна різниця між виучкою та іншими якостями людей, що становлять їхні національні бюрократії.

Не менш безперечні культурні відмінності існують і в типі й рівні корупції, характерних для тієї або іншої націй. Спокуса корупцією є принциповою проблемою будь-якої промислової політики, небезпекою, що здатна затьмарити перспективу будь-яких позитивних ефектів від її застосування. Очевидно, що встояти перед цією спокусою можуть тільки ті країни, де одним з історичних стовпів суспільства є чесне й компетентне чиновництво. Успішність господарської політики може залежати й від інших культурних факторів. Наприклад, особливості азійського ставлення до влади «зіграли на руку» урядам, які здійснювали peгyлювання економіки, але в інших частинах світу такий ресурс у них був би відсутній.

Однією з помітних рис промислової політики азійських держав було саме те, що їм вдалося організовано демонтувати застарілі виробництва з їхнім величезним персоналом. Наприклад у Японії зайнятість у текстильній промисловості між початком 1960-х й 1981 роком упала з 1,2 млн. до 655 тис. чоловік; у вугільної, за період з 1950-го по 1981-й - з 407 до 31 тис.; в 1970-х того ж масштабу спад осяг і національне кораблебудування. У кожному випадку держава втручалася не для того, щоб зберегти зайнятість в цих секторах, а для того, щоб прискорити їхнє згортання. Заходи для аналогічного зниження зайнятості в застарілих трудомістких галузях приймалися також владою Тайваню і Південної Кореї.

В Європі й Південній Америці держави так і не зуміли знайти політичну можливість згорнути «спадні» виробництва. Замість того щоб скористатися занепадом вугільної, сталеливарної й автомобільної промисловості, європейські уряди пішли по шляху їхньої націоналізації, у марній надії зробити їх конкурентноздатними на світовому ринку за допомогою централізованих субсидій.

 Значення держсектора економіки може принципово мінятися залежно від культури. У таких «фамілістичних» суспільствах, як Китай і Італія, державне втручання є нерідко єдиним шляхом створення в країні великих виробництв і тому життєво необхідно, якщо країна ставить собі за мету вийти на відповідні світові ринки. З іншого боку, суспільства з високим рівнем довіри й соціального капіталу - скажімо, Японія і Німеччина - здатні створювати великі виробництва без підтримки держави. Інакше кажучи, оцінюючи порівняльні переваги тієї або іншої стратегії для даної країни, економісти повинні брати до уваги не тільки її звичайний капітал і ресурси, але і її соціальний капітал. Там, де в останньому відчувається нестача, держава може взяти на себе його роль - так само, як вона може виправити дефіцит людського капіталу шляхом централізованого будівництва шкіл й університетів. Однак необхідність у державному втручанні завжди залежатиме від конкретної культури й соціального устрою.

Парадоксально, але є фактом те, що неокласична концепція зводиться до того, що її представники забули про деякі ключові положення класичної економіки. А. Сміт, економіст-класик, розумів, що економічне життя глибоко вкорінене у соціальному житті і його неможливо зрозуміти окремо від звичаїв конкретного суспільства, тобто його культури. Він був впевнений, що люди спонукувані бажанням «покращити свої умови», однак йому ніколи не спадало на думку сказати, що економічна діяльність може бути зведена до раціональної максимізації корисності. Недарма його другою роботою після „Багатства наці” була „Теорія моральних почуттів” – у ній економічна мотивація людини представлена як надзвичайно складний феномен, тісно пов’язаний із звичаями та устоями суспільства, в якому він живе.

 Сама зміна назви дисципліни, що відбулася в період між ХVІІІ і кінцем ХІХ ст. – з „політичної економії” на „економіку” – свідчить про те, що фокус її досліджень змістився у бік вузької моделі поведінки. Сучасній економічній теорії слід було б, наскільки це можливо, позбавитися вузькості „неокласичної” версії і повернутися до „класичної” широти , прийнявши до уваги способи, якими культура впливає на людську поведінку і економічну поведінку зокрема. Бо неокласична перспектива не залишає шансу пояснити не тільки політичне життя з такими його домінантами, як обурення, гордість та сором; вона недостатня з точко зору повноцінного звіту навіть про саму економіку. Економічна діяльність не завжди спонукувана мотивами, які вважаються економічними у вузькому сенсі слова.

Вся сучасна неокласична теорія ґрунтується на одній моделі людської природи: людина як «раціональний індивід, що прагне до максимізації корисності». Це означає, що люди прагнуть мати максимально можливу кількість речей, які вважають для себе корисними, реалізують своє прагнення раціональним способом і роблять всі необхідні розрахунки, орієнтуючись спочатку на вигоду для себе як окремої особи, а вже потім на вигоду для колективу, до якого вони належать. Одним словом, неокласична економіка стверджує, що люди - це за природою розумні, але егоїстичні істоти, які прагнуть збільшити своє матеріальне благополуччя. Економісти в куди більшій мірі, ніж філософи, поети, священики або політики, схильні проповідувати чесноти, що супроводжуються своєкорисливим прагненням, тому що відповідно до їх віри найбільше благо для всього суспільства досягається саме тоді, коли кожний одержує шанс реалізовувати ці прагнення в рамках вільного ринку.

•  Якось в одному університеті провели наступний експеримент: великим групам видавалися фішки, які можна було обміняти або на гроші, які учасники одержали б особисто, або на гроші, які могла б одержати група й потім спільно ними володіти. З'ясувалося, що від сорока до шістдесяти відсотків учасників експерименту були готові віддати перевагу добробуту групи в цілому. Єдиним винятком з правила стала група студентів, які тільки но вступили до аспірантури економічного факультету.  Пригадується відома формула: «Перший принцип науки економіки говорить: кожен суб'єкт мотивований винятково егоїстичним інтересом»

 Сила неокласичної теорії заснована на тому факті, що опис людської істоти, взятий нею за основу, виявляється вірним у переважній більшості випадків. Можна не сумніватися, що людина дійсно частіше матиме на увазі власну користь, ніж те або інше загальне добро. Раціональний підрахунок власної вигоди є транскультурним феноменом. Проте кожна зі складових частин неокласичної дефініції людини як раціонального індивіда, який прагне до максимізації корисності,  припускає істотні застереження і виключення.

Дещо сумнівною є концепція людини як зайнятого максимізацією користі індивіда, а не як істоти, яка відчуває себе причетною до тієї або іншої соціальної групи. Людина, яка включена в масу співтовариств – таких, як сім'я, місце проживання і місце роботи, коло спілкування, церква, нація – доводиться співвідносити свої інтереси з інтересами кожного з них. Так, відповідальність, яку людина відчуває перед своєю родиною, не є похідною від простого підрахунку приватних витрат і вигід, навіть якщо мова йде про сімейний бізнес. Скоріше, вірним є зворотне: бізнес, якщо він є, складається залежно від заздалегідь існуючих внутрішньосімейних відносин. Співробітники компанії ніколи не будуть лише пунктами в організаційному розкладі: на робочому місці в них розвиваються почуття солідарності, відданості, антипатії – все те, що впливає на саму природу господарської діяльності, якою компанія займається. Інакше кажучи, соціальна, а виходить, і моральна поведінка співіснує з раціональним прагненням до максимізації корисності в цілому ряді аспектів. Тому найбільша економічна ефективність не обов'язково досягається раціональними й егоїстично налаштованими індивідами. Скоріше, це прерогатива груп індивідів, які, маючи етичну спільність як фундамент, відкривають для себе перспективу ефективної спільної праці.

Отже деяка важлива частина людської особистості не підпадає під «неокласичний» опис доцільного переслідування індивідом власної корисності. Люди будуть діяти егоїстично досить часто, щоб економічні „закони” залишалися корисним знаряддям пророкувань та гарною базою для виробки політичних програм. Разом з тим, оскільки люди ніколи не припинять діяти в ім’я неутилітарних цілей, діяти нераціонально і колективістські, є усі підстави вважати „неокласичну” картину людини неповною.

 Не вщухають дискусії про те, чи повинен уряд і як саме втручатися в економіку. „Риночники” й неомеркантилісти залишають поза увагою одну суттєву деталь. Макроекономічна стратегія, який не був би погляд на цей важливий інструмент розвитку, завжди повинна вироблятися з урахуванням політичного, історичного й культурного контексту. Тому що пропонуючи універсальну формулу, обидві концепції, ризикують залишитися непримиренними: промислова політика, що призвела до повної катастрофи у латиноамериканській країні, може довести свою ефективність або як мінімум нешкідливість в країні азіатській. У таких випадках важливою змінною буде не промислова політика як така, а культура.  

3.2. Економіка у контексті філософії науки

1980-ті роки у світовій економічній науці відзначаються початком нової епістемологічнї активності: випускаються спеціалізовані журнали «Економіка i філософія» (Economics philosophy – виходить з 1985 р.) i «Журнал економічної методології» (Journal оf Economic Methodology – виходить з 1994 р.), публікуються статті з методологічних i філософських питань пізнання економічних явищ. Посилена увага до філософії серед економістів-теоретиків не виглядає випадковою. Вона обумовлена насамперед тим фактом, що дійсність кінця ХХ ст. піддала критиці класичні економічні концепції i постулати, на яких довгий час будувалися практика i теоретичні розробки в галузі господарської діяльності:

1.  Будь яка загальна картина сучасної економічної реальності – множинність сконструйованих реальностей.
2.  Не існує економіки як єдиної наукової дисципліни. Є тільки поле фундаментально різноманітних досліджень, що постійно змінюється.
3.  Наукове знання не дає підстави розмірковувати про об’єктивні сутності. Наукове знання – це інтерпретація об'єкта з певної точки зору.

Настав час теоретичної рефлексії, коли предметом пізнання ставиться не сама господарська реальність, а знання, що її описує. У 1980-ті роки різко змінюється саме сприйняття економічної науки як об'єкта методологічного аналізу. Образ економічної теорії як єдиного «древа знання», що формує свої гілки-напрямки на твердому стовбурі-основі раніше освоєних істин, поступово поступається місцем новим уявленням, що представляють світ економічної науки плюралістичним, а саме знання - обмеженим і фрагментарним. Подібна трансформація, очевидно, свідчила про перехід західної економічної науки на нові основи.

 Відбувається паралельний розвиток різноманітних наукових традицій, а звідси - слабка чуттєвість до критики, в тому числі до фактів, що не стикуються із загальноприйнятими теоріями. Принцип методологічного плюралізму надає вченому право самому визначати метод досліджень, що привів до радикального перегляду стосунків між об'єктом і суб`єктом пізнання. „Правила гри” в науці залишають свободу інтерпретації предмету і свободу вибору метода дослідження. На перший план висунулись дослідження як науково-дослідні програми (парадигми), оцінюється їх наукова прогресивність.

Виявились протиріччя між марксистською онтологією, що лежить дотепер в основі теорії розуміння загального економічного розвитку цивілізації, з одного боку, і макроекономічними теоріями праксеологічної економіки, що використовуються для вирішення нагальних задач розвитку пострадянських країн – з другого.

Особливу увагу останнім часом привертає питання про застосовність в економічній науці синергетичних уявлень. Вихідний імпульс йде від готового математичного апарата, що підлягає економічній інтерпретації.

 Філософія науки як один з авторитетних соціально-філософських напрямків задала параметри епістемології господарства і теорії господарювання. Головну роль тут зіграла така фігура, як І. Лакатош. Він виходив з припущення, що в одній науковій дисципліні можуть співіснувати різні конкуруючі між собою теорії. Простіше говорячи, ті самі факти, або, у всякому разі, факти, що відносяться до однієї і тієї ж предметної сфери, можуть одержувати різні теоретичні пояснення, рівною мірою претендують на істинність і визнання як наукових. Рівнобіжний розвиток різних наукових традицій і шкіл; слабка їхня чутливість до критики, в тому числі до фактів, що не узгоджуються із загальноприйнятими теоріями; місце, яке зайняла в науці «чиста теорія» з її нефальсифікованими постулатами, – усі ці реальні риси економічної науки одержали в концепції І.Лакатоша своє пояснення і, почасти, виправдання. У результаті під впливом Лакатоша спрямованість економіко-методологічних досліджень істотно змінилася. Замість звичних міркувань про предмет і метод на перший план висунулися дослідження, в яких існуючі наукові школи, традиції і теорії стали переосмислюватися як науково-дослідні програми чи парадигми; зародження і еволюція таких програм піддавалися історико-методологічній реконструкції, включаючи спроби відтворення їх «твердих ядер»; оцінювалася їхня наукова „прогресивність”.

Відповідно змінилася роль філософа-методолога: він став насамперед дослідником. Якщо раніше філософія науки озброювала його своєрідним кодексом поведінки вченого, за допомогою якого він починав оцінювати, чи гідна теорія вважатися науковою, то тепер та ж філософія науки надала йому інструменти для аналізу наукових знань.

3.3. Епістемологія економіки та постмодерністський дискурс

Іншим сучасним дослідником, який робить величезний вплив на епістемологію економіки, став Д.МакКлоскі. Його робота «Риторика економіки» викликали широкий відгук тим, що торкнулася підвалин «професійної віри» економістів – віри в те, що економічна наука спрямована на пізнання істини про економіку як науку. Згідно з Д.МакКлоскі, економічна наука - це насамперед риторика, тобто мистецтво переконувати. Що ж стосується аргументів, які прийнято вважати науковими, то їх варто трактувати як один із способів переконання, аж ніяк не єдиний і далеко не завжди вирішальний. Свою основну тезу Д.МакКлоскі проілюстрував на прикладі ряду відомих робіт впливових сучасних економістів, виділивши в їхній аргументації риторичну складову, тобто прийоми, що покликані підкріпити позицію авторів за рахунок літературної форми її  представлення читачеві.

Резонанс навколо робіт Д.МакКлоскі відкрив шлях цілому спектру нових підходів до аналізу економічної науки. Зокрема, епістемологічному аналізу була піддана мова економічного опису. Мова - неодмінний посередник у будь-якої наукової діяльності. Але всупереч поширеній думці, це зовсім не нейтральний посередник, що повно і без перекручувань виражає і передає думку. Мова-посередник має досить складну структуру – можна виділити, щонайменше, три якісно різнорідних шари мовного опосередкування в економічному пізнанні й пов'язані з ними епістемологічні «фільтри»:

•  природний (загальнокультурний) – мова як засіб опису економічних явищ у повсякденному житті – йому відповідає власне мовний фільтр;
•  термінологія економічної науки як інструмент наукового опису економічної реальності – їй відповідає онтологічний фільтр;
•  зовнішнє, насамперед літературне, оформлення економічних текстів і, відповідно, риторичний фільтр.

Мовний фільтр як такий, або фільтр природної мови, – чинник загальнокультурний, а значить – зовнішній для економічної науки і від неї незалежний. Одна з головних функцій термінології – послаблення залежності науки від багатозначності природної мови. Для економіста-методолога мова може бути тільки об'єктом вивчення. Так, безсумнівний інтерес представляє порівняльний аналіз національних мов у частині, що описує економічні явища. Такий аналіз здатний виявляти розходження в економічній культурі різних епох і народів.

Два інших фільтри діють усередині самої науки. Вони не тільки опосередковують діяльність ученого, але і формуються в цій діяльності. Мова тут інструментальна, притому що самі мовні засоби і їхня функціональна роль можуть істотно розрізнятися. Одна справа – наукова термінологія як інструмент у процесі одержання нового знання, інша справа – мова як засіб представити вже отриманий результат. У першому випадку мова виступає посередником між вченим і об'єктом пізнання, і на цій основі формується онтологічний фільтр, що визначає, як дослідник «бачить» свою предметну сферу. У другому випадку мова йде про відносини між вченим і користувачем наукового знання (у самій науці чи поза нею) - тут діє риторичний фільтр.

Д.МакКлоскі відзначив, що наукові тексти багаті на метафори. Стало ясно, що метафори - стандартний прийом мовної практики і сам по собі факт його використання в науковому тексті нічого не говорить про його наукові переваги. Разом з тим деякі види метафор, незважаючи на свою розпливчастість, а можливо, і завдяки їй мають важливу пізнавальну функцію і в науковий лексикон потрапили не випадково. Так, запропонована наступна типологія наукових метафор:

•  педагогічні метафори (покликані проясняти складні наукові ідеї шляхом створення відповідних візуальних образів). При науковому обґрунтуванні самих ідей такі метафори можуть бути вилучені із аргументації, бо зображують те, що добре відомо;
•  евристичні метафори – образи, найчастіше аналогії, що допомагають вченому осмислити проблему, яка його цікавить. Наприклад: «людський капітал», «народне надбання», «багатство нації». У більш широкому сенсі будь-яка теоретична модель, у тому числі формалізована, будучи за своєю природою аналогією, також є евристичною метафорою;
•  конститутивні метафори – цілісні концептуальні схеми «картини світу», за допомогою якої людина осягає навколишній світ. Такі метафори стоять коло витоків цілих наукових шкіл і дослідницьких програм, визначаючи загальну спрямованість наукової думки. Саме на їхній основі формуються онтології або в нашому випадку - онтологія господарства. У свою чергу, ці базові метафори слугують фоном чи контекстом при народженні евристичних метафор.

Для риторичного підходу в широкому сенсі слова мова - не самоціль. Це спосіб фіксації думок автора, що і підлягають розшифровці. Передбачається, що наукове знання емпірично існує не інакше, як викладене засобами мови, тобто як сукупність текстів, чи дискурс. При цьому, однак, акцент ставиться на відношенні між носієм знання і його користувачем, на відміну від акценту на відношенні між суб'єктом і об'єктом пізнання. Саме цим розходженням двох підходів обумовлене наше розмежування онтологічного і риторичного фільтрів.

Інтерес до наукової риторики - це насамперед інтерес до того, як учені використовують наявну в них свободу самовираження. Зрозуміло, ця свобода не безмежна: учений утратить свій статус, якщо допустить фальсифікацію наукових результатів чи замість наукових даних почне викладати власні фантазії. Проте риторика вченого - це не тільки і не стільки питання його літературного стилю.

Наука в постмодерністському сприйнятті наскрізь є соціальною: її головними персонажами, поряд з авторами наукових текстів, виступають редактори і рецензенти, академічні керівники і ті, хто надає гранти. Передбачається, що саме це соціальне середовище, а не безкорисливе служіння абстрактній істині, найбільшою мірою впливає на мотивації науковців, що, у свою чергy, диктують поведінку на всіх етапах наукового процесу: вибір дисертаційних тем і модних методик дослідження, прагнення до належного рівня математизації при обґрунтуванні результатів, презентації роботи на престижних конференціях, забезпечення необхідної кількості публікацій, переважно в журналах з високим рейтингом цитування і т.ін.

Сукупний вплив усього комплексу чинників наукової діяльності в кінцевому рахунку відбивається в науковому дискурсі. Риторичний аналіз змісту і стилістики наукових текстів, структура наукових публікацій єднаються тут з інституціонально-соціологічним вивченням науки, що дозволяє критично оцінювати стан справ у професійному цеху, виявляти розбіжності між номінальними і реальними нормами наукового життя, декларативними і фактичними критеріями, що направляють наукову працю.

Наукове пізнання озброєне методом, тобто спеціально розробленою і свідомо застосованою технологією вивчення відповідного предмета. Для економічної науки питання про метод традиційно було питанням про її відповідність визначеному методологічному стандарту. Якщо стандарт сумнівів не викликав, то увага фокусувалася на особливостях його застосування; коли ж у прийнятого стандарту з'являвся конкурент, дискусія про метод переростала в боротьбу за затвердження одного з конкуруючих стандартів.

Самі методологічні стандарти відбивають досвід наук-лідерів, а методологія служить головним каналом поширення загальнонаукових тенденцій. З тієї ж причини фактор методу зберігає відому автономність по відношенню до внутрішньої логіки розвитку конкретних наук у різні епохи і для різних шкіл економічної думки методологічними орієнтирами служили механіка, біологія, історія, філософія, математика. Визнання принципу методологічного плюралізму, що залишає за вченим право самому визначати метод досліджень, привів до радикального перегляду відносин між об'єктом і суб'єктом пізнання. Якщо мотивація суб'єкта визначається сформованими в науці «правилами гри» і якщо ці «правила гри» залишають за ним волю інтерпретації предмета і свободу вибору методу дослідження, то говорити про об'єктивність пізнання стає складно. Звідси випливають таке висновки:

•  по-перше, наукове знання взагалі й економічне зокрема - це соціальний конструктор, тобто продукт свідомої діяльності, що протікає у певних соціальних рамках;
•  по-друге, соціальним конструктором є не тільки приватні знання, але й будь-яка загальна картина економічної реальності, причому таких соціально сконструйованих «реальностей» може бути скільки завгодно багато;
•  по-третє, не існує економіки як єдиної наукової дисципліни, є тільки «мінливе поле фундаментально різних і часто конфліктуючих дискурсів»;
•  по-четверте, наукове знання, будучи соціальним конструктором, не дає підстави судити про які би то не було об'єктивні сутності; наукове знання - це не більш ніж інтерпретація об'єкта з визначеною (однією з можливих) точкою зору.

Економічна методологія як складова частина епістемології була і залишається полем гострих дискусій і об'єктом критики, насамперед з боку дослідників-практиків.

Таким чином, основними тенденціями розвитку економічної епістемології є наступні:

 1. У реальній науковій практиці чітко дотримуватися фактів і тільки фактів. Однак спроба відмовитися від філософії, загальних теорій і пошуку прихованих від спостереження сутностей виявилася просто нереальною. Установка на суворість і емпіричну однозначність наукових тверджень привела до подрібнення тематики, відходу від фундаментальних проблем.

 2. В академічному співтоваристві створюються передумови для активізації і посилення впливу альтернативних течій економічної думки, пожвавлення контактів і дискусій між представниками різних наукових шкіл.

 3. Повернувши в сферу економічної науки питання наукових онтологій (картин економічної реальності), економісти-методологи не тільки показали активну епістемологічну й ідеологічну роль цього компонента наукового знання, але і включилися в конкретну дослідницьку роботу з реконструкції, критичного аналізу і навіть почасти проектування таких онтологій. Найбільшу увагу стали приділяти реконструкції й осмисленню онтологічних (насамперед поведінкових, етичних, інститyціональних, правових) передумов сучасної економічної теорії.

Таким чином, інтерес до філософії господарства – не простий дослідницький інтерес до маловивченої сфери реальності; такий інтерес з'являється як відповідь на драму взагалі людського пізнання, на кризу наукового пізнання, на нерозв'язність глобальних економічних проблем на основі й у межах економічної науки. Філософія господарства є спробою заглянути в інші значимі сфери, чого не може зробити наука; відповісти на такі питання, на які наука взагалі, економічна наука й політична економія навіть не прагнуть відповісти, а власне кажучи й не можуть. І серед цих питань – які цілі й наслідки має людське господарство, до якого загального результату воно може привести? Зрозуміло, філософія господарства не обмежується цими та їм подібними питаннями, але головне полягає у тому, що вона здатна ставити такі питання й пропонувати на відповіді.

Питання для самостійної робити

1. Визначить основні методологічні зміни у сприйнятті об'єкта економічної науки.

2. Чим обумовлений кардинальний поворот у 1980-х роках економічної методології до філософії науки?

3. Яке місце посідає наукова риторика у сучасних економічних дослідженнях?

4. Охарактеризуйте сучасні тенденції розвитку економічної епістемології.

Лекція 4

АКСІОЛОГІЯ ГОСПОДАРСТВА

4.1. Матеріальні та духовні цінності людини як принципи організації господарства.

4.2. Системна організація цінностей господарювання.

4.3. Цінність як предмет потреб людини. Мати чи бути?

4.1. Матеріальні та духовні цінності людини як принципи організації господарства

 Серед багаточисельних підходів до аналізу господарства існує підхід аксіологічний, що інтерпретує господарство як систему цінностей, норм та інститутів. Під терміном «аксіологія» (грецьк. axsio – цінність) у сучасному філософському знанні розуміється особливий, самостійний розділ філософії, що вивчає цінності. Цінності – непорушні факти буття людини, тому цінностями може бути все те, що оточує людину в бутті, належить їй як носію духовної основи і набуває для неї сенсу життєдіяльності. Цінності фіксують універсальний вектор, вимір буття, ієрархічність його нашарувань, рівнів організації. Основу людської життєдіяльності складають цінності, що безупинно формують модуси чи способи зв'язку свідомості людини і людства й реального світу, згідно з якими деякі речі й ідеї «повинні бути», а інші ні.

•  Цінності (особистісні) – усвідомлені (або неусвідомлені) ідеали, уявлення, переконання людини або групи в тому, що є важливим (цінним) і що таким не є у житті (людини, світу). Ієрархія цінностей складає сутність особистості, її життєву філософію і мудрість.

 Усе більш значиме місце у поясненні сутності економічних процесів займає „людський фактор”. Нобелевський лауреат з економіки (1978 р.) Х.Сімон підкреслював, що економіка – це не тільки дослідження благополуччя, добробуту, але і дослідження людини; у кінцевому випадку знання про багатство – це одночасно знання про людину.

 Цінності надають суспільству необхідний ступінь порядку й передбачуваності. Умовою господарського виживання є трансформація цінностей, її здатність до оптимального співвідношення універсальних і специфічних цінностей.

 Аксіологічний, ціннісний підхід до дійсності розглядається як протилежність підходу пізнавальному, гносеологічному: якщо в межах останнього нас цікавить об’єктивна сутність речей самих по собі, як вони є, то підхід ціннісний спрямований на з’ясування того, яке значення ці речі можуть мати для людини, суспільства, з точки зору їх потреб та інтересів. Нобелевський лауреат з економіки (1988 р.) М.Алле відмітив, що економіка, яка є ефективною в задоволенні потреб, обов’язково є ефективною і в сфері виробництва, але економіка може бути економічно ефективною в сфері виробництва і не обов’язково бути ефективною з точки зору задоволення потреб. До аналізу господарських дій людини включають такі категорії, як «очікування», «раціональність», «мотивація».

•  Впливовий підприємець виступив на економічній конференції, на якій вирішувалося, як подолати економічну кризу, що охопила тоді американське господарство. Зміст цього виступу просто вразив прагматично налаштованих студентів-менеджерів. Говорячи про методи активізації господарювання, підприємець звертався головним чином до таких понять, як заповзятливість, самоконтроль, терпимість до ризику, творча уява, довіра, почуття власної гідності, набагато частіше, ніж економічних понять, таких, як інвестиції, процентна норма, ціни, інфляція тощо.

Ціннісне ядро забезпечує цілісність господарської системи, її неповторний образ, а безперервність існування підтримується за рахунок трансформації самих цінностей. У наш вік «переоцінки цінностей», «конфлікту цінностей» аксіологічна проблематика пронизує всі сфери людського знання і практики, тому що немає нічого у світі буття, що б не піддавалося оцінці. Ціннісне ставлення до світу є фундаментальною установкою буття людини; тому і світ «ділиться» нею на те, що є цінним, нецінним і нейтральним.

 Одна з найпоширеніших дефініцій цінності визначає її як значущість певних реалій дійсності з погляду потреб людини і суспільства. Ця категорія тісно пов’язана з категоріями „потреба”, „інтерес”. Потреби, інтереси, цінності пронизують всі галузі суспільного життя. За їх допомогою можна дати відповідь на такі запитання: Чого потребує людина? У чому вона зацікавлена? Потреби людини, перетворені на інтереси, у свою чергу, перетворюються на цінності.

•  Потреба – стан особи, коли вона відчуває нестачу чогось і що є необхідним для підтримання її життя, створивши умови для розвитку, підтримання, визначеного суспільного стану, збереження психічної рівноваги. Завдяки потребі людина залучається до виробництва матеріальних і духовних об’єктів, розробки методів цього виробництва, включається в історичний процес. Тому потреба є джерело активності людини.

 Вважається, що первинні потреби закладені генетично, а вторинні виробляються під час пізнання і набуття досвіду як окремим індивідом протягом його життя, так і всім етносом протягом його становлення. Цінності не тільки і не стільки задовольняють потреби людини, а значною мірою духовно відтворюють саму людину. Поняття „цінність” використовується у таких значеннях:

1.  те, що людина особливо цінує в житті чи, зокрема, в праці (трудова цінність) і тому є одним з джерел мотивації поведінки;
2.  певний ідеал, який виступає еталоном належного (високі цінності, „загальнолюдські цінності”).

Виділяють два види цінностей:

1. Ті, що задовольняють нагальні потреби людини, обслуговують самоствердження людської особистості;

2. Ті, що відтворюють особистість у принципово новій якості. Цінності надають смислу (сенсу) існуванню самої людини.

Ціннісні об'єкти (матеріальні й духовні) «відбиті» в індивідуальної свідомості як значення, що мають для індивіда визначений сенс. Обираючи ту чи іншу цінність, людина тим самим формує довгостроковий план своєї поведінки й діяльності, визначає тривку смислову перспективу останньої. Якщо мотивація дає відповідь на запитання, чому, для чого людина діє певним чином, то доповнююча її ціннісна орієнтація висвітлює те, заради чого діє людина, чому вона присвячує свою діяльність. Виділяють цінності, які обслуговують самоствердження людської особистості, якою вона є, і цінності, котрі творять і відроджують людину в певній принципово новій якості. Їхній смисл не вичерпується потребами окремого індивіда, а навпаки, суттєво пов’язаний з потребами будь-якої суспільної або культурної спільноти чи навіть людства в цілому. Наголошується також на відкритості для них ідеї Добра та інших основних моральних цінностей. Обираючи подібні цінності й вільно присвячуючи їм свої вчинки, людина утверджує тим самим свідоме ставлення до норм і принципів моралі, дієвість своїх мотивів, цілісність своєї моральної свідомості загалом.

Мотиваційна сфера людини – це стрижень особистості, смислоутвірний її компонент. Мотив є спонуканням, причиною поведінки або вчинку, тому може бути свідомим і несвідомим, свідчити про прагнення до матеріального (наприклад, заробіток) й ідеального (наприклад, цікава робота як така). Таким чином, цінності – проміжна ланка причинного-наслідкового ланцюжка: «потреби →цінності→мотиви→цілі→дії».

А.Маслоу виділяє п’ять типів потреб (фізіологічні, безпеки і захищеності, соціальні, поваги, самореалізації), що утворюють ієрархічну структуру, зображувану у вигляді піраміди, причому потреби вищих рівнів не мотивують на діяльність людини, доки не задоволені хоча б частково потреби нижчих рівнів. Як засновник гуманістичної психології А.Маслоу спрямовує свою увагу на потреби високого рівня (він називає їх потребами зростання), особливо на потреби ціннісної самоактуалізації (самовираження, самореалізації).

Отже людина живе у світі, що являє собою світ цінностей. Цінність є предметом потреб людини. Таким предметом може бути річ чи ідея, тому цінності розділяються на матеріальні й духовні. Матеріальні цінності - це знаряддя і засоби праці, речі безпосереднього споживання. Духовні цінності суть ідеї - політичні, правові, моральні, естетичні, філософські й релігійні. Усі цінності є продуктами суспільного виробництва - матеріального і духовного. Через те що цінності призначені для задоволення потреб і є продуктами виробництва, вони опосередковують взаємодії людей у їхньому житті. Абстрактних, не опосередкованих цінностями зв'язків людей не існує чи майже не існує. Прогрес людини, розвиток цивілізації являє собою створення світу цінностей, що все збільшується і диференціюється, і все більше ускладнення ціннісних зв'язків людей між собою. Усяка цінність характеризується двома властивостями - функціональним значенням і особистісним змістом, тобто відношенням до потреб людини.

Особистісний зміст цінності, з одного боку, визначається об'єктом, що виконує функцію цінності, а з іншого - залежить від самої людини. Наприклад, власний автомобіль може бути засобом пересування і престижним предметом, що в такому випадку важливий як об'єкт володіння, що створює власнику деяку репутацію в очах інших людей, а також як засіб підзаробити тощо У всіх цих випадках той самий предмет зв'язаний з різними потребами. Значення (функціональне) цінності є сукупність суспільно значущих властивостей, функцій предмета чи ідеї, що роблять їх цінностями в даному суспільстві. Компоненти значень (функції, властивості) матеріальних і духовних цінностей неоднакові.

•  Матеріальні цінності являють собою насамперед різні природні матеріали, речовини з певними фізичними властивостями в широкому сенсі цього слова (фізичні, хімічні, біологічні властивості тощо). Цінністю ж та чи інша матеріальна субстанція стає завдяки тому, що з неї створюється певний технічний пристрій. Ставши таким, природний предмет може виконувати ті чи інші функції або в процесі виробництва, або в безпосередньому споживанні людини в побуті, тому можна говорити про виробничо-технічні й споживчі функції цінностей. Матеріальні цінності функціонують на всіх етапах розвитку суспільства у визначених соціально-економічних формах (товарно-грошова чи натуральна форма, та чи інша форма власності).

•  Духовні цінності характеризуються певним інформаційним змістом і істинносним відношенням. Політичні, правові, етичні та інші ідеї, як відомо, можуть бути істинними чи помилковими, як, наприклад, релігійні ідеї, але вони не перестають бути цінностями. Всі ідеї мають те чи інше матеріальне буття, вони втілюються у книгах, скульптурах, архітектурних спорудах, у безпосередньо зіграній артистом ролі, проспіваній пісні чи пісні, записаній на магнітофонну стрічку, чи в нотному записі пісні і т. ін. Далі, всі ідеї у сфері цінностей мають ту чи іншу реальну функцію, вони регулюють ті чи інші відносини людей, будучи засобами й об'єктами їхньої діяльності. І нарешті, духовні цінності, як і матеріальні, будучи продуктами виробничої й іншої діяльності людей, функціонують в історично визначених формах власності.

Матеріальні й духовні цінності утворюють системні об'єднання, бо відмінності між ними не є абсолютним. Кожен клас цінностей має властивості протилежного класу, тобто духовні цінності, будучи такими реаліями, що існують як явища ідеальні, разом з тим мають ознаку матеріальності, матеріального буття, а матеріальні цінності як цінності припускають визначені моменти своєї ідеальності. Однак моменти «матеріальності» і «ідеальності», властиві обом класам цінностей, по-різному представлені, мають різні функції, неоднаковий зміст у цих двох класах цінностей.

Якщо «матеріальність» матеріальних цінностей є суттєвою характеристикою, їх «діючою основою», то матеріальність духовних цінностей (матеріальне втілення) є тільки способом передачі їх від однієї системи до іншої, формою, що забезпечує можливість їхнього функціонування як цінностей. Ця підпорядкованість (інструментальність, службовість) «матеріальності» духовних цінностей виявляється, зокрема, в тому, що та чи інша духовна цінність може існувати в різних формах (ідеї можуть мати форму усної лекції, книги, запису на магнітофонній стрічці тощо), не втрачаючи при цьому своєї суттєвості, тоді як для матеріальних цінностей суттєва визначена форма їхнього матеріального буття і саме дана форма утворює основу їхньої ціннісної природи.

Наприклад, вартісні характеристики реалій в умовах товарно-грошового виробництва уявляються залежними лише від природних і, в крайньому випадку, споживчих властивостей цих речей. Особливу правдоподібність здобуває це уявлення стосовно грошей, тому що їхні специфічні функції здаються обумовленими лише природними властивостями золота і знаків, що його заміняють (це явище К. Маркс назвав товарним і грошовим фетишизмом).

Слід мати на увазі, що поле актуалізації (реалізації) товарно-вартісних значень продуктів виробництва, і особливо грошей припускає наявність певних економічних зв'язків між людьми, а саме таких відносин, що примушують їх виходити у своїй свідомості і, отже, у своєму поводженні з того значення золота (грошей узагалі), що нав'язується характером цих відносин. Соціальні значення речей (цінностей) повинні включати деякий ідеальний компонент, що з необхідністю породжується об'єктивно існуючими матеріальними відносинами людей певної культури і цивілізації.

Отже, «ідеальність» функціонування грошей припускає суспільну значущість, суспільно визнану обов'язковість їхніх функцій і ґрунтується на досить твердому й визначеному зв'язку зі специфічними соціально-економічними відносинами. Характер цих відносин такий, що люди бачать дійсну силу золота не в тому, з чого воно складається, не в значенні золота, обумовленого характером економічних відносин, а в його нібито природних властивостях. І тільки філософський аналіз виявляє дійсні відносини і таємницю соціальних ілюзій, ними породжуваних.

 У зв'язку з питанням про матеріальні цінності відзначимо два моменти. По-перше, всі матеріальні цінності характеризуються тим, що вони є певним видом власності в тих чи інших історично обумовлених фopмax. Тим самим, будучи об'єктами задоволення потреб індивідів, матеріальні цінності опосередковують відносини між ними. По-друге, саме власність як найважливіший аспект соціально-економічного функціонування матеріальних цінностей припускає тотальне визнання її характеру в масштабах усього даного суспільства, на чому б не ґрунтувалося це визнання (безпосереднє насильство, релігійно чи яким-небудь іншим способом мотивований страх, переконання в життєвій необхідності функціонуючих форм власності тощо).

 Отже без деякого ідеального компонента та чи інша форма власності як аспект матеріальних цінностей і як реальна суспільна взаємодія не існує. Тому зміцнення того чи іншого суспільного ладу припускає також конституювання загального ідеального визнання адекватних даному ладу форм власності. Наявність ідеального компонента в цінностях обох видів іноді породжує ілюзію їхньої нерозрізненості і навіть, більше того, зовсім неправильне уявлення про ідеальну природу цінностей взагалі. Отже за проблемою цінностей стоять найскладніші життєві питання політичного, господарського і духовного розвитку суспільства. Людина і людство живуть і діють у світі цінностей. Цінності пронизують буття і саме буття виявляється як світ цінностей.

  

4.2. Системна організація цінностей господарювання

Сенс завжди щось індивідуальне, особистісне, але віднесене до об'єкта, характеристики об'єкта, точніше, його відображення у свідомості індивіда, тобто визначене ідеальне відношення, що зв'язує між собою різні значення. При цьому до складу значень, якщо мова йде про ціннісні об'єкти, включаються такі компоненти, що характеризують їх саме як цінності, тобто їхні соціально опосередковані функціонально-праксеологічні визначення. Наявність функціонально-праксеологічних компонентів у складі тих чи інших значень і робить їх значеннями цінностей або цінностями, а це, у свою чергу, припускає й актуальне буття таких соціальних систем, стосовно яких об'єкти й ідеї, обумовлені нами як цінності, виявляють свої функціонально-праксеологічні аспекти.

•  Праксеологія – наука про загальні принципи організації людської діяльності.

 Такими системами є «картина світу» і спосіб господарства, які у відношенні до індивідів, що складають усяке суспільство, виступають як єдина система матеріальних і духовних цінностей.

Поруч з такими цінностями істотний структуруючий вплив на моральну свідомість справляють святині. Вони постають як символи або своєрідні точки концентрації цілком реального, хоча й надприродного буття, що ієрархічно перевищує людську особистість. Невибір святині виявляється не просто її запереченням, не просто відмовою від неї, а набуває власного буттєвого прояву, що кваліфікується як гріх.

•  ісламська економіка. Шаріат (від араб. «шараа» - «направляти», «видавати закони») - зібрання законів ісламу - визначає все життя мусульманина, у тому числі економічні відносини. Наприклад, позичати вважається справою шляхетною. В одному з хадисів (переказів про життя Мухаммада) наводяться слова Пророка: «Хто позичить своєму братові-мусульманинові, збільшить своє багатство, ангели пошлють йому свою милість... Якщо хтось відмовить позичити своєму братові-мусульманинові, тому доступ у рай заборонений». Повернути взяте необхідно у строк, затримувати віддачу боргу шаріат вважає гріховним учинком. Однак якщо в боржника дійсно серйозні утруднення, кредитор не може вимагати свого й зобов'язаний терпляче чекати.

 У шаріаті розроблена своя податкова система: хумс - податкове обкладання власності; закят - податок на користь самих бідних; джизья - подушний податок, що стягується з іновірців у мусульманських країнах, і т.ін.

 Шаріат регулює торговельні угоди: не можна купувати й продавати свинину й алкогольні напої, а також відібрати силою речі; заборонено все, що пов'язане з азартною грою; неприпустимі угоди, в яких стягується відсоток (риба). Одержувати лихварський відсоток забороняється, хоча допускається брати риба з кяфира (невірного).

 На початку ХХ ст. в міру втягування мусульманських і насамперед арабських країн у світовий ринок соромливі норми шаріату почасти перешкоджали їхньому економічному розвитку. Практика ділового життя спонукувала арабських торговців і підприємців обходити їх. Відомий єгипетський реформатор ісламу шейх Мухаммад Абдо на початку ХХ ст. юридично обґрунтував допустимість одержання відсотка від капіталу, що сприяло організації національних банків у Єгипті та інших мусульманських державах.

У другій половині ХХ ст. в ісламському світі почалося відродження ідей ісламу в економіці. Цьому сприяли одержання мусульманськими країнами економічної самостійності й прагнення додати розвитку національного характеру. У колективізмі ісламської громади, в ідеях зрівняльності й соціальної справедливості, що пронизують шаріат, теоретики мусульманства бачили шлях до нагромадження засобів для взаємної допомоги й зняття соціальних проблем.

 Уважають, що коли економіка діє в ісламському середовищі, вона повинна відповідати і її релігійним нормам, тобто не можна обожнювати гроші й прибуток, займатися лихварством, установлювати монополії. У той же час з погляду ісламу знищення приватної власності або її обмеження суперечить людській природі.

 До середини 90-х років ХХ ст. стало ясно, що термін «ісламська економіка» найбільше відноситься до банківської діяльності. Ісламські фінансові установи являють собою досить впливову силу. Вони видають нужденні безпроцентні кредити, а самі дістають прибуток, вкладаючи кошти в різні вигідні проекти (торгівлю, виробництво тощо).

 У країнах Євросоюзу банки розробляють спеціальні послуги для мусульман, що не суперечать законам шаріату, а саме всі банківські операції пов’язуються з ризиком втратити грошей. Мусульманам заборонено заробляти гроші без праці, без ризику, лихварством, торгувати алкоголем і тютюном, азартними іграми.

 Цілісну систему соціально-історичних цінностей сучасного західноєвропейського культурно-цивілізованого типу господарства представляє утилітаризм (від грецьк. utilitas - користь, вигода). В основу цієї системи цінностей покладений принцип володіння. Метою людських вчинків і всієї життєдіяльності вважається прагнення здобувати максимальну користь, вигоду, благополуччя, незалежно від того, чи йде мова про індивіда або про суспільство.

Засновниками і розробниками утилітаризму були відомі західні (англійські) філософи й економісти: Н. Бентан, Дж.С. Мілль та ін. Утилітаризм у ХІХ і ХХ ст. став ідеологією політичного й економічного лібералізму, проголосивши ідею свободи господарювання і політичної свободи особи. У сфері господарської практики була забезпечена повнота господарської свободи, що виразилося не тільки в свободі господарювання, тобто самостійності агентів і можливості вибору, але й у господарюванні свободи, тобто в такій конкурентно-ринковій організації, за якої конкуренція обмежувалася тільки конкуренцією, а ринок - тільки ринком.

Господарювання свободи - ідеал капіталістичної організації способу виробництва. Проте ідеал вимагає таких умов, за яких утримується рівновага між несвободою і свободою, а також між сукупною пропозицією продуктів і сукупним попитом на них. Конкурентно-ринковий механізм розвивається і розвиває виробництво, що організовується ним, не на користь зазначених рівноваг.

 Справді, свобода господарювання є і свободою накопичення капіталу, а разом з цим накопиченням самої свободи. Швидкість накопичення в умовах загальної конкуренції не може бути однаковою; підприємці диференціюються за силою і ступенем своєї свободи; звідси нерівномірний розподіл енергії свободи по центрах рішень і погроза рівновазі між свободою і несвободою. Свобода господарювання, просуваючи вперед технічний прогрес і норму експлуатації продуктивних сил, викликає також посилення тенденції до перевищення пропозиції над попитом. Вільне накопичення послабляє контроль над пропозицією з боку попиту, робить його більш незалежним.

 Погроза господарюванню свободи виходить і від самої свободи. Рано чи пізно система, що вільно визначається, зіштовхується з дезорганізацією, особливо коли тому сприяють зовнішні обставини. Історично такими обставинами-каталізаторами розладу капіталістичної організації стали промисловий переворот і викликаний ним розвиток великого промислового виробництва. Результатом радикальних технічних змін, що виникли на основі машини і фабрики, стали прискорення капіталу, збільшення продуктивності й швидке освоєння старих, успадкованих від попередніх капіталізму способів виробництва і нових, що виникли уже при капіталізмі, ринків. Різко підсилилася диференціація підприємців: все чіткіше виділялися великі капітали.

 Еластичність пропозиції помітно підвищилася, чого не можна було сказати про попит. Першим серйозним сигналом неблагополуччя, що насувалося, стала загальногосподарська криза 1825 р. Вона вказала на історичну обмеженість вільного капіталістичного господарювання, підтвердила наявність гострого протиріччя між великим промисловим виробництвом, з одного боку, і свободною буржуазною власністю і свободним конкуренто-ринковим механізмом – з іншого. Криза тільки на час розв'язала протиріччя відтворення і його організації, ненадовго послабила конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами.

За кризою 1825 р. відбулися інші кризи, що стали регулярними. Спочатку був здійснений буржуазний соціальний переворот, що призвів до системи вільного господарювання. Потім відбувся буржуазний технічний переворот, що викликав розвиток великого машинного виробництва. Створене в результаті обох переворотів виробництво не гармоніювало зі своєю соціальною оболонкою, стало послідовно і посилено її заперечувати.

 До 70-х років ХІХ ст. конфлікт між великою промисловістю і системою її організації не виходив за межі періодичних криз відтворення. Це пояснювалося, насамперед, обстановкою загального і тривалого відновлення структури виробництва і споживання, викликаного промисловою революцією, відновлення, що обумовило можливості розширення не тільки пропозиції, але і попиту, а також швидкого відновлення виникаючих у ході періодичних криз диспропорцій. Але як тільки хвиля промислового відновлення пішла на спад унаслідок морального старіння характерних для тих чсів знарядь праці і повного насичення попиту продукцією, що відповідала характеру створених тоді продуктивних сил, так відразу ж виявилися труднощі відтворення довгострокової властивості, не подолані звичайною кризою відтворення. Тенденція до надвиробництва і перенагромадження настільки підсилилася, що темпи зростання виробництва надовго знизилися, а надлишок факторів виробництва, збільшившись, став хронічним. Чітко позначилося поступове зниження норми прибутку.

 Капітал знецінювався. Господарювання свободи зазнало великих труднощів, втрачало ініціативу й ефективність, його принципи виявилися не настільки життєстійкими, як це могло здаватися на початку капіталізму. Капіталістичне господарство, яке вільно організовується, потрапило в стан затяжної загальної кризи.

В останній третині ХІХ ст. в капіталістичному способі господарювання склалася ситуація, коли продуктивні сили і капітал, що їх охоплює, обігнали за рівнем усуспільнення як систему господарської організації, засновану на вільному приватному підприємництві, так і систему власності, що базувалася на вільній (індивідуалізованій, автономній, відособленій) приватній власності.

Криза вільного приватнокапіталістичного господарювання, обумовлена зростанням усуспільнення виробництва і посиленням взаємозалежності приватних господарств, змусила капіталізм шукати новий для себе інструмент власності й господарювання, заснований на більш суспільних і більш свідомих, ніж це було раніше, формах і механізмах. Після поразки на шляхах приватної свободи капіталізм був змушений погодитися на повернення суспільної несвободи.

 Від конкуренції і ринку як основ господарського механізму капіталізм відмовитися не міг (інакше він перестав би бути капіталізмом), але він міг спробувати якісно їх змінити, додати їм більш несвободного характеру, забезпечивши додатковими механізмами реалізації. Несвободна конкуренція і ринок допускали, на відміну від свободних, свідомий коригyвальний вплив на господарів, вільних суб'єктів, і всю систему суспільного господарства. Конкуренція і ринок ставали більш суспільними, вони немов би обростали суспільними рисами.

 Свідомий цілеспрямований вплив на дію суб'єктів господарювання, змінність ринкових параметрів і поведінки усієї господарської системи (тобто вплив, що виходить за межі того, який передбачався умовами господарювання свободи) є основою особливої додаткової організації відтворення капіталу - регулювання. Перетворення вільної конкуренції і ринку в невільні означало, таким чином, розвиток регульованих конкуренції і ринку, що регулюються державою.

•  Слід зауважити, що держава завжди виявляє інтерес до освоєння господарської сфери, що пов'язано з певними обставинами:

- тиском окремих класів і соціальних верств, які прагнуть за допомогою держави вирішувати господарські проблеми, зміцнювати панування чи, навпаки, домагатися рівності й соціальної справедливості;

- виконанням державою суспільних функцій, що потребують великих матеріальних і фінансових витрат, а іноді й дієвого контролю над виробництвом (наприклад, у зв'язку з обороною і веденням воєн);

- прагненням самої держави до посилення свого впливу в суспільстві, у тому числі за допомогою контролю над господарством.

 Держава завжди готова до впровадження у сферу виробництва, тим більше якщо потреба в одержавленні господарської системи виходить від самої цієї системи.

Капіталізм - недержавний спосіб господарства по суті своїй виникає й існує без держави, остання не лежить в його основі. Це, зрозуміло, не заважає державам відігравати помітну господарську pоль, в багатьох країнах настільки значну, що дає привод говорити про існування етатизованих - навіть в умовах свободної конкуренції - господарських систем. Держава також завжди і скрізь залишається великим суб'єктом власності.

Участь держави в господарському житті капіталізму протягом усієї його історії свідчить, що на рубежі ХІХ-ХХ ст. відбулося не зародження, а посилення державно-капіталістичних тенденцій, що держава була в цілому готовою до широкого і послідовного одержавлення виробництва, системи його організації.

•  М. Бердяєв: «Не можна створити нову людину і нове суспільство, оголосивши господарське життя обов'язковою справою чиновників держави. Це є не соціалізація господарства, а бюрократизація господарства... Розуміння господарського життя як соціального служіння зовсім не означає перетворення всякого господарського суб'єкта в чиновника, не означає визнання держави єдиним господарським суб'єктом. Безперечно, частина промисловості, найбільш великої, повинна перейти до держави, але поряд з цим господарським суб'єктом повинна бути визнана кооперація людей, трудовий синдикат і окрема людина... Держава при цьому буде мати контрольні й посередницькі функції, покликані не допускати гноблення людини людиною».

 

 

 У цьому контексті показовим є висловлювання А. Шлезінгера: «Державне втручання було і залишається в цьому жахливому світі кращим засобом зміцнення нашої демократії, продовженням традицій, розширення прав і свобод наших громадян». Інтегрально роль держави в регулюванні економіки може бути охарактеризована відношенням витрат держбюджету до валового національного продукту. Зараз частка державних витрат у розвинутих країнах складає: 30-35% для Японії і США, 40-55% - для країн Західної Європи і Канади, 60-70% - для скандинавських країн і Ірландії. Головні напрямки державних витрат - соціальна сфера, малий бізнес, фермерські господарства (у середині 80-х років ХХ ст. в 24 розвинутих країнах з ринковою економікою бюджетні асигнування сільському господарству склали приблизно половину витрат населення цих країн на продукти харчування).

Аналіз аксіологічної організації господарських систем дає підстави сформулювати ряд актуальних етичних і господарсько-економічних принципів:
1.Володіти й використовувати які-небудь цінності вище припустимого рівня концентрації їх впливу і викликати цим нестійкість суспільства - значить зневажати підтримкою більшості цих суспільств.

2. Знижувати концентрацію цінностей у власника до припустимого рівня - значить розглядати ці дії як необхідність, пов'язану з забезпеченням стійкості і стабільності суспільства, тому що зниження концентрації цінностей до припустимого рівня - це плата: 

•  за довіру і повагу з боку суспільства, за економічну етику підприємця. Можна очікувати, що в майбутньому ці дії знайдуть широке визнання людства і здобудуть категорію цінності;
•  за регулювання обмінних процесів у суспільстві, рівновага яких приносить вигоду у вигляді додаткового часу перебування людства на Землі;
•  за виведення власника із зони ірраціонального ризику, що, як багато разів показала історія, є імовірною зоною постійних руйнувань господарських систем.

3. Створювати правила (етику) поводження суб'єктів, виходячи з їх домовленості із суспільством - значить раціонально й аксіологічно орієнтувати виробництво до цілей і цінностей господарства, гідного людини. Роль організатора таких правил і регулятора їхнього виконання, очевидно, повинна виконувати держава як інструмент кваліфікованої більшості суспільства.

 Весь досвід аксіологічної організації господарської діяльності людей показує, що рівновага і стійкість сучасного суспільства ХХІ ст. напевно лежать у межах цінностей утилітарного „капіталізму”, побудованого на принципах „соціального” суспільства.

4.3. Цінність як предмет потреб людини. Мати чи бути?

Подвійність природи цінностей у ході їхнього функціонування і історичного розвитку реалізується як їхня внутрішня суперечливість. Насамперед, ця суперечливість міститься в тій вихідній тезі, що цінність є моментом здійснення життя людини. Життя людини є задоволення її потреб, на основі яких розгортаються різні акти зовнішньої і внутрішньої активності. Якщо мати на увазі зовнішню активність, то вона передусім приймає форму діяльності. Усяка діяльність, виходячи з визначених потреб і ґрунтуючись на них, пов'язана з тими чи іншими цінностями, які людина виробляє у процесі діяльності і якими вона користується.

 У цілому той чи інший часовий фрагмент життя людини, усе те, що він охоплює (людину з його потребами, її діяльність, цінності) є динамізм, процесуальність, постійна зміна, рух. Однак можна говорити про деякі полюси цієї діяльності, тому що, з одного боку, ми маємо людину як суб'єкта діяльності і потреб, а з іншого - цінність або цінності як щось вихідне з діяльності або привнесене в неї як щось, що стабілізується у своїй речовинній матеріальності. При цьому дане положення однаково істинне, чи йде мова про матеріальні, чи духовні цінності. І далі, все, що фігурує як цінність, є цінністю не сама по собі, а у відношенні до людського світу.

Процес формування «Я» (особистості) знаходить вираження у двох модусах людського буття і, відповідно, у двох типах системної організації цінностей: володіння (haben) і буття (sein). Таким чином становлення „Я” (особистості) відбувається на двох рівнях буття: (haben) і (sein).

Е.Фромм, у книзі якого ми знаходимо глибоке і всебічне дослідження цієї проблеми, вказує ряд істотних особливостей цих двох модусів людського існування. Він виходить з того, що основою, на якій виростає і одержує майже загальне поширення модус володіння, є капіталістичне суспільство, в якому придбати, володіти й здобувати прибуток - це імперативи й священні права індивіда. Ці імперативи у своїй дії далеко виходять за межі господарського життя і проникають у самі приховані таємниці особистісного «Я».

Природа володіння походить з природи приватної власності і визначається через необмежене право зберігати все, що має індивід. Тобто формується специфічна взаємодія між суб'єктом і об'єктом. «Я» (S) володію 0 (об'єктом) - це визначення «Я» через моє володіння. «Моя власність створює мене і мою індивідуальність». Отже суб'єкт - це не «Я» як такий, а «Я» як те, чим володію».

 «Я» перетворюється на річ. І об`єкт володіє суб'єктом, тому життя зникає. Подальший аналіз володіння доводить, що модус володіння, звужуючи сферу людського існування, призводить до згасання «живого» життя індивіда і підпорядковує його зовнішньому світу. «При орієнтації на володіння, - говорить Е.Фромм, - немає живого зв'язку між мною і тим, чим я володію. І об'єкт мого володіння, і я перетворилися на речі, і я володію об'єктом, оскільки в мене є сила, щоб зробити його моїм. Але тут має місце і зворотний зв'язок: об'єкт володіє мною, тому що моє почуття ідентичності, тобто психічне здоров'я ґрунтується на моєму володінні об'єктом (і якомога більшим числом речей). Такий спосіб існування встановлюється не за допомогою живого продуктивного процесу між S і 0; він перетворює речі й у суб'єкт, і об'єкт. Зв'язок між ними смертоносний, а не життєдайний».

Модус володіння і пов'язана з ним приватна власність як його економічна основа припускають певні умови їхньої реалізації, збереження і забезпечення. Усі ці умови резюмуються у феномені влади, що необхідна для придбання і збереження власності. Але влада пов'язана з боротьбою і певним обмеженням свободи інших, проти яких вона спрямована. Тому в кінцевому рахунку володіння - вихідна основа соціальних антагонізмів, обмежує розвиток індивідів, хоча і не для всіх в однаковій мірі. Саме ж щастя в цьому випадку набуває суперечливого характеру, обтяжене турботою про необхідність таких дій, що спрямовані проти волі, щастя і життя інших. «Установка на володіння щастям передбачає встановлення переваги над іншими, влади над ними і у кінцевому рахунку в здатності захоплювати, грабувати, вбивати».

При цьому варто розрізняти екзистенційне володіння і характерологічне. Перше - володіння такими речами, що необхідні для життя і задоволення наших необхідних життєвих потреб (тіло, їжа, житло, одяг і т.п.); друге - виражається в жагyчому бажанні здобувати, утримувати і зберігати речі у приватній власності, незалежно від наших безпосередніх життєвих потреб.

Модус володіння у певному сенсі пов'язаний з визначеним напрямком розвитку інстинкту самозбереження інтенції безсмертя, тому приватна власність як форма його вираження набуває аксіологічного висвітлення, що виходить за межі індивідуального існування і оформляється в різні культурно-ідеологічні діяння (релігійні, філософські, естетичні, етичні). Це означає, що модус володіння, будучи установкою людського існування, є разом з тим модусом, визначеною організацією цінностей, притому не тільки матеріальних цінностей, але і всієї системи цінностей.

Іншу установку людського існування Е.Фромм іменує модусом буття і визначає її в такий спосіб: «Модус буття має як свої передумови незалежність, волю і наявність критичного розуму. Його основна характерна риса - це активність не в сенсі зовнішньої активності, зайнятості, а в сенсі внутрішньої активності, продуктивного використання своїх людських потенцій».

 Реалізація цього модусу існування, звичайно, пов'язана з відмовою від свого егоцентризму, егоїзму й індивідуалізму. У певному сенсі можна стверджувати, що сучасній західній системі господарювання властиве тотальне панування установки на володіння. Серед особливостей модусу буття як способу людського існування слід підкреслити ту його фундаментальну рису, що він являє собою альтруїстичні відносини солідарності між людьми, на противагу егоїзму і антагонізму, породжуваних модусом володіння і реалізацією його в різних формах приватної власності.

Таким чином, внутрішня суперечливість самого процесу людського існування як особливої, соціальної форми життя виявляється як два конфронтуючих один одному модуси - володіння і буття. «Істина полягає в тому, - говорить Е.Фромм, - що обидва способи існування - і володіння, і буття - суть потенційні можливості людської природи, що біологічна потреба в самозбереженні приводить до того, що принцип володіння набагато частіше бере верх, але проте егоїзм і лінощі - не істотні внутрішньо властиві людині якості. Людям властиве глибоко укорінене бажання бути: реалізувати свої здібності, бути активними, спілкуватися з іншими людьми, вирватися з в'язниці своєї самітності й егоїзму».

Е.Фромм, уточнюючи цю свою думку, наголошує: «Усі ці пояснення, очевидно, говорять про те, що людям властиві дві тенденції: одна з них, тенденція мати (володіти), у кінцевому рахунку черпає силу в біологічному факторі, у прагненні до самозбереження; друга тенденція - бути, а значить, віддавати, жертвувати собою - знаходить свою силу в специфічних умовах людського існування і внутрішньо властивій людині потребі в подоланні самотності за допомогою єднання з іншими. Враховуючи, що ці два протилежних прагнення живуть у кожній людині, можна зробити висновок, що соціальна структура, її цінності і норми визначають, яке з цих двох прагнень стане домінуючим. Ті культури, що заохочують потяг до наживи, а виходить, модус володіння, спираються на одні потенції людини; ті ж, що сприяють буттю і єднанню, спираються на інші».

„Гуманістичний психоаналіз” Е.Фромма розвивав ідеї З.Фрейда з урахуванням соціальних факторів. За Е.Фроммом сутність людини виражається в її істинних потребах:

•  у спілкуванні, міжіндивідуальних стосунках (найбільш повною формою розкриття цієї потреби є любов, у якій людина віднаходить могутній душевний потенціал, гранично виявляючи власну сутність);
•  прагненні до творчості як глибинної інтенції людини;
•  у відчутті глибокого коріння, яке гарантує міцність і безпеку буття;
•  прагненні до ідентичності.

Разом з тим, якщо розуміння феномену цінності пов’язується лише із задоволенням певних суб`єктивних потреб, залишається принципово не з’ясованим, чим же цінність у такому разі відрізняється від простої корисності. Адже коли ми говоримо, наприклад, про вищі духовні цінності, цінності справжнього, високого мистецтва, цінності історії і культури, стає очевидним, що їх призначення жодним чином не може бути зведене до задоволення потреб, а в певному, цілком реальному відношенні вони духовно творять або відроджують людину з усіма її потребами. Кожна справжня зустріч з мистецтвом, з кращими духовними здобутками людства відроджує, оновлює, внутрішньо збагачує особистість, насичує її існування новим смислом.

 

Питання для самостійної робити

1. Як співвідносяться трудові цінності й особистісні теорії мотивації?

2. Наведіть приклади функціонування матеріальних і духовних цінностей в системі господарського буття.

3. Охарактеризуйте типи системної організації цінностей у господарському бутті.

4. Чи можна стверджувати, що сучасному західному способу господарювання властиве тотальне панування установки на володіння? Обґрунтуйте свою думку.

5. Яку роль відіграє принцип свободи в господарському бутті?

Методичні вказівки до проведення практичного заняття

«ОНТОЛОГІЯ ГОСПОДАРСТВА ТА ГОСПОДАРЮВАННЯ» 

Питання семінару

1. Природа як елемент структури господарства.

2. Філософія ноосфери як світоглядна основа сучасної філософії господарства.

3.Роль техніки у господарському бутті.

Практичне заняття розпочинається з розгляду функціональних принципів й елементів буття, що виявляють господарство як особливий вид онтологічного виявлення у світі.

 Перше питання передбачає знання терміну «природа», його загальної характеристики.

•  Природа (гр. phisis, лат. natura – виникнути, бути народженим): деякий істотний і в собі єдиний Початок, що виробляє із себе всі речі; Всесвіт, це навколишній світ в його безкінечній багатоманітності виявлень. Це об’єктивна реальність, що не має ні початку, ні кінця, вона безкінечна у просторі й часі, знаходиться в русі, постійно змінюється.

Наступним завданням для обговорення є визначення ролі природних ресурсів у сучасній системі господарювання.

•  Природні ресурси – органічні й неорганічні об’єкти, що використовуються людиною в процесі виробництва і споживання; поділяються на відновлювані (наприклад, водні, рибні) і невідновлювані (наприклад, корисні копалини).

Пропонується також пояснити термін «екологічна катастрофа».

•  Екологія (гр. oikos – житло, logos - вчення) – комплексний філософський і науковий напрямок, що вивчає взаємодію живого із зовнішніми умовами його існування з метою підтримки динамічної рівноваги системи «суспільство – людина – природа».

Розгляд другого питання передбачає осмислення теорії В.Вернадського щодо дбайливого планомірного природокористування, збереження та примноження природних ресурсів планети, контролю за їх використанням, екологічного виховання молоді.

Пропонується також з’ясувати, що покладено в основі філософського світорозуміння мислителя. Слід зазначити також, що В.Вернадський виходить з позиції, спрямованої на усвідомлення вищого синтезу природи й людства, що надає природі людяного змісту і визначає справді космічний масштаб людської діяльності. У цьому, власне, й полягає провідна ідея концепції ноосфери, обґрунтованої В.І.Вернадським.

•  Ноосфера – це інтелектуальна частина біосфери. Виникає в результаті організованої праці. Ноосфера вимагає поведінки людства як єдиного цілого.

У сучасній філософії термін «ноосфера» (грець. ноос - розум, сфера - шар) набуває поширення наприкінці 20-х років ХХ ст. завдяки працям французьких учених П.Тейяра де Шардена і Е.Леруа. Але до ідеї ноосфери ці вчені прийшли переважно під впливом лекцій, читанних у Сорбонні В.І.Вернадським 1922 року. Концептуальний аспект ідеї ноосфери В.І.Вернадський починає розробляти вже із 1890 р., а в наступні роки лише позначив свою концепцію терміном, запропонованим у французькій літературі. Звичайно, ідея ноосфери зародилась не на порожньому місці. Окремі думки, що згодом одержали розвиток в ноосферній концепції, свого часу були висловлені Г.Гердером, Г.Гегелем, А.Бергсоном, Ф.Ніцше, А.Геленом, М.Хайдеггером, М.Федоровим, К.Ціолковським.

Далі слід охарактеризувати сутнісні риси ноосферної концепції. Оцінюючи роль людського розуму як планетарного явища, В.І.Вернадський сформулював наступні положення:

1.Розум здатен репрезентувати творчі самоорганізаційні засади Універсуму на Землі і в цьому розумінні продовжувати  конструктивну функцію біосфери».

2.Він спрямовує і надихає культуру й біогеохімічну енергію.

3.Завдяки Розуму культурна біохімічна енергія реалізується вже не лише через розмноження організмів, а й через інформаційну, виробничу силу науки та праці.

4.У результаті Розум стає не тільки соціальною, а й природною силою всесвітнього порядку, фактором переходу біосфери в ноосферу.

 Слід також зазначити, що концепція В.Вернадського змальовує активну геологічну роль людства. Розум людини вносить зміни в характер земної еволюції. Людина створює нові технології, залучає до життєдіяльності нові ресурси планети і водночас вилучає із обігу хімічних елементів в природі все більшу кількість речовин. Отже, людина постає як геолого утворювальна сила, могутній чинник подальшого розвитку планети. Життєві процеси повинні відбуватися як розумні, технологічно обґрунтовані, морально вивірені. Ноосфера – сфера людського існування, розумного регулювання біосоціальних процесів, морально-гуманістичної єдності людини і природи.

Репрезентуючи традицію космізму, доречним буде охарактеризувати соціально-етичний зміст ноосферної етики. Бо надзвичайно важливою є організація «правильного життя» людства, що можлива за умови, по-перше, максимального розмноження людства, бо це сприятиме і розвиткові «енергії людської культури». По-друге, набуттям свободи мислячою людиною. Діяльність цієї свободної людини буде скеровуватися настановами «особистої етики», що передбачає усвідомлену відповідальність кожного за долю планети. Носієм цієї «особистої етики”, на думку В.Вернадського, може стати лише людина нового типу, яка прийде на зміну сучасного типу homo sapiens.

Слід показати яким чином, філософська концепція, заснована на ідеях ноосфери й екологічному вченні, розв’язує фундаментальні протиріччя Макросвіту і Людства, що закладені в сучасній економічній теорії. Ліберальний погляд на людину порушував гармонію взаємин між природою і людиною. Тому новітні теоретичні економічні конструкції повинні включати ідею єдності потреб людини і біосфери як єдиного еволюційного феномена.

У підсумку підкреслюється, що сучасна філософсько-господарська думка орієнтує господарство не тільки на задоволення меркантильних економічних потреб, а й у відповідності до закону рівноваги природи і соціуму.

Третє питання присвячено висвітленню ролі техніки в господарському бутті людини і людства, її впливу на господарську динаміку. В широкому сенсі техніка – сукупність створених людиною інструментальних засобів і способів, механізмів здійснення будь якої діяльності, збагачуючих та удосконалюючих зміст людського життя, які розширяють взаємостосунки людини з навколишнім середовищем.

•  Техніка – 1) створювані людиною матеріальні засоби, а також правила користування цими засобами, що становлять технічні знання; 2) вміння і спосіб виконання певних дій, напр., техніка гри на скрипці

Специфіка філософсько-господарського осмислення техніки полягає у спробі інтегрування різноманітних аспектів техніки, що вивчаються науками:

•  інструментально-технологічного (технічні науки; до уваги береться онтологічна природа технічного об’єкта, його внутрішня технологічна "логіка");
•  природного (природознавство та інженерна екологія; акцентує увагу на взаємостосунках "техніка — природа");
•  індивідуально особистісного (антропологія, психологія, фізіологія, естетика, ергономіка; зосереджується на предметній сфері "техніка — людина" (індивід, особистість);
•  соціального (соціологія, економічні науки, політологія, культурологія; вивчається у контексті "техніка—соціальне буття", взаємозв’язків техніки і суспільства, техніки и світового цивілізаційного процесу);
•  культурного (культурологія; у контексті "техніка - соціокультурний світ".

З метою дослідження техніки як особливої галузі філософського знання, слід зосередити увагу на пошук антропологічних підстав виникнення та існування техніки.

Протягом багатьох століть панували уявлення про однозначну „корисність” техніки: збагачує людське існування; є засобом, за допомогою якого людина адаптує середовище, зберігає свої зусилля, змінює обставини, полегшує життя. Проте слід пояснити, чому сучасна техніка, як особлива форма буття, змусила переглянути місце і перспективи людського існування у світі.

Розкриття змісту цього питання вимагає знання роботи О. Шпенглера «Людина і техніка», у якій він поставив питання про глибоку кризу сучасної доби: «Сама цивілізація стала машиною, яка все робить за образом машини». Розглядаючи питання про існуючі протиріччя у взаємозв’язку людини з машиною, слід звернути увагу, чому М.Бердяєв питання про техніку вважав питанням про долю людини.

Необхідно також показати, як М. Хайдеггер, К. Ясперс, Х. Ортега-і-Гасет розвивали екзистенційну інтерпретацію техніки про її роль у динаміці культурного простору. Корисним стане і здійснення аналізу техніки з позицій філософсько-соціальної антропології (Ж. Еллюль, К. Маркс, Р. Арон ).

Особливу увагу слід етичним проблемам техніки. Наприклад, американський філософ Л. Мемфорд вбачав причину кризи у надмірній ролі "Мегамашин" («складних ієрархічних організацій людської діяльності»). Філософ пропонує зруйнувати Мегамашину. Він не вірить, що можна вирішити проблеми, що породжені технікою, знову ж таки за допомогою техніки, навіть більш гуманної та досконалої.

 Наступний крок в осмисленні феномену техніки – знайомство з історіософією техніки. Наголошується, що існують дві історичні форми використання у техніці сил та енергій природи: перший - від архаїки до Нового часу, другий – новоєвропейський. Особливу увагу слід приділити постмодерному суспільству - відкритому новій інформації. Технічний прогрес має поступовий формоутворюючий вплив на національні економіки, об’єднує їх у велике світове господарство.

Підкреслюється, що тривалий час актуальними були «високі технології» («high tech»), сьогодні в розвинених країнах більше говорять про «high hum», підкреслюючи пріоритетність гуманітарного знання й соціальних технологій. Дійсно, що може бути важливіше для людини, чим знання про те, як йому жити поруч із іншою людиною? Не як перемагати його й не як управляти ним, а як, визнавши іншого рівним собі, домовитися з ним про гідне життя.

Пропонується обговорити актуальні аспекти проблеми «техніка – людина» – проблеми існування, образу життя людини у створеному нею техносвіті. Роль техніки в людському житті пов’язана з тим, що в процесі науково-технічної революції інструмент, створений руками homo faber (істоти, яка виготовляє знаряддя) піднімається проти творця.

 У підсумку усвідомлення кризових тенденцій техногенної цивілізації може бути поставлено питання для дискусії: Чи може людство знайти шляхи виходу з цієї кризи? Яку роль у подоланні кризи може відіграти зміна ціннісних пріоритетів, формування нового ставлення до природи, формування екологічної культури ?

Питання для самостійної робити

 

1.  Визначить найгостріші екологічні проблеми ХХ ст.
2.  Охарактеризуйте екологічну ситуацію в сучасній Україні. Наведіть приклади «негосподарського» використання природних ресурсів.
3.  У чому, на Вашу думку, полягає складність феномену «довкілля людини» у контексті філософсько-господарського знання.
4.  Якому твердженню, на Вашу думку, філософія господарювання надає перевагу? «Техніка вчить досягати найкращого результату за найменших витрат», «Техніка завжди є  знаряддям, засобом, а не метою господарської діяльності», «Техніка збагачує людське існування, що вона є засобом, за допомогою якого людина адаптує середовище до себе, зберігає свої зусилля, змінює обставини, полегшує життя».
5.  Чи вважаєте Ви справедливим твердження Бертрана Расела про те, що наука і техніка рухаються вперед, ніби «танкова армада без водіїв — сліпо, безрозсудно, без визначеної цілі". Обґрунтуйте відповідь.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.  Автономов В. С. Модель человека в экономической науке. – СПб., 1998.
2.  Берега В.В. Социально-адекватный менеджмент: В поисках новой парадигмы. – К.,2001.
3.  Бродель Ф. Материальная цивилизация. Экономика и капитализм. XV-XVIII вв. Т.1. Структуры повседневности: возможное и невозможное. – М.,1986.
4.  Булгаков С. Философия хозяйства. –  М.,1990.
5.  Вернадский В.И. Философские размышления натуралиста.- М.,1975.
6.  Герасимчук А.А. Філософські основи менеджменту. – К., 1998.
7.  Гребеньков Г.В. Введение в философию хозяйства. – Донецк, 2000.
8.  Дебор Г. Общество Спектакля. – М., 2000.
9.  Делокаров К.Х., Демидов Ф.Д. В поисках новой парадигмы. Синергетика. Философия. Научная рациональность. – М., 2000.
10.  Дерріда Ж. Привиди Маркса. Держава заборгованості, робота скорботи та новий Інтернаціонал. – Харків, 2000.
11.  Друкер П. Посткапиталистическое общество // Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология / Под ред. В.А. Иноземцева. – М..,1990. – С.67-100.
12.  Ермоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека: Современная немецкая практическая философия. – К.,1994.
13.  Зиммель Г. Философия труда // Зиммель Г. Избранное. Т.2. Созерцание жизни. – М.:Юрист,1996.– С.466-486.
14.  Иноземцев В. Перспективы постиндустриальной теории в меняющемся мире // Новая индустриальная волна на Западе. Антология. – М.,1999.
15.  Мазараки А.А., Ильин В.В. Философия денег. – К., 2004.
16.  Меньшиков С. М., Клименко Л. А. Длинные волны в экономике. – М., 1989.
17.  Мясникова Л.А., Фриц М.И. Постмодерн коммерция. – Спб.,2000.
18.  Ріддерстралє Й., Нордстрем А.К. Караоке-капіталізм. – Дніпропетровськ, 2004.
19.  Соловьев В. Оправдание добра. Гл. XVI / Экономический вопрос с нравственной точки зрения. – С.406-440.
20.   Осипов Ю.М. Опыт философии хозяйства. Хозяйство как феномен культуры и самоорганизующаяся система. – М., 1990
21.  Стонер Д., Долан Е. Вступ у бізнес. – Х.,2000.
22.  Тейар де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.
23.  Фромм Э. Иметь или быть? - М., 1990.
24.  Фукуяма Ф Доверие. – М.,2004.
25.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций и преобразование мирового порядка. Новая постиндустриальная волна на Западе. Антология. –  М., 1999.
26.  Шпенглер О. Закат Европы: В 2 т. Т. 1. – М., 1993; Т. 2. – М., 2000.

ЗМІСТ

Вступ	3
Лекція 1. Господарство як предмет філософського аналізу. . . . . . . . .. .. .	5
1.1. Феномен господарства в системі соціогуманітарного знання……	5
1.2. Концептуальні витоки філософії господарства……………….....	6
1.3. Раціональна реконструкція функціонування господарства (від архаїки       до Нового часу)………………………………….......	7
Лекція. 2. Історія філософсько-господарської думки. . . . . . . . . . . . . . . . .	14
2.1. Історична ґенеза предмета філософії господарювання в античну добу .	14
2.2. Господарське богослов`я західноєвропейського середньовіччя..	16
2.3. Філософсько-антропологічні принципи господарювання за доби      Відродження та Реформації……………………………….	18
2.4. Філософсько-господарська думка ХУІІІ – початку ХХ ст	20
2.5. Новітня філософія господарювання	25
Лекція. 3. Епістемологія господарства ……………………………………	33
3.1. Економічна методологія: класична та неокласична	33
3.2. Економіка у контексті філософії науки	41
3.3. Епістемологія економіки та постмодерністський дискурс	44
Лекція 4. Аксіологія господарства …………………………………………	50
4.1. 4.1. Матеріальні та духовні цінності людини як принципи організації господарства…………..	50
4.2. Системна організація цінностей. Мати чи бути?.	57
4.3. Цінність як предмет потреб людини. Мати чи бути?............................	64
Методичні вказівки до проведення практичного заняття «Онтологія господарства та господарювання»	70
Список літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .	77

Навчальне видання

Галина Григорівна Фесенко

ФІЛОСОФІЯ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Конспект лекцій

та методичні вказівки до практичних занять

з навчальної дисципліни

     

Редактор:  М.З. Аляб’єв

План 2008, поз. 12Н

__________________________________________________________________

Підп. до друку  11.06.2008  Формат 60*841/16  Папір офісний

Друк на ризографі   Обл.-вид.арк. 2,5   

Тираж 50 прим.   Зам. №

__________________________________________________________________

Сектор оперативної поліграфії ЦНІТ ХНАМГ

610002. Харків, ХНАМГ, вул. Революції, 12

1. Александр Грэм Белл никогда не планировал быть изобретателем он хотел быть музыкантом или преподава
2. Действия УПА в годы ВОВ и в послевоенный период
3. Лабораторная работа 3
4. Мэйо- ее достоинства и недостатки Критика редукционистского подхода Группы и их значимость.html
5. шаруашылы~ты~ дамуы~ндіргіш к~штерді~ ~суі феодалды~ ~атынастарды~ ~алыптасуы н~тижесінде ерте заманнан
6. акробатический фотосет
7. Исследование струи водовоздушного эжектора
8. Звукотехника
9. і Без української революціі та національної держави 19171919 pp
10. Flotsam And Jetsam
11. Основные понятия и определения
12. правовой специализации Издательство БГУЭП 2005 Печатается п
13. Технології WDM
14. Тема 1. Профессиональная этика поведения PRспециалиста 1.
15. реферату Єгипет Стародавній ~ рабовласницька держава на Пн
16. ТЕМА ’ 8 Контроль производства и качества колбасных изделий копченостей и полуфабрикатов ТЕСТ ’ 1 В
17. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук Глевах
18. тематическими выражениями неоднородными рациональными Всплайнами NonUniform Rtionl BSplines NURBS
19. Экономика и управление народным хозяйством Дистанционное обуче
20. Карти Доказали роль ДНК в передаче наследственных признаков 1953г

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе