Предмет історії філософії Три аспекти- історія ідей історія понять історія впливів

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1. Предмет історії філософії Три аспекти: історія ідей, історія понять, історія впливів. 

Серед філософських дисциплін історії філософії належить особливе місце. Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлення ідей, історичні зразки витлумачення певних філософських проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкретну філософську концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філософія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.

Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філософія є не тільки елементом культури, але й системою знання, впливу якої зазнали всі складові духовної культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон, Августин (Блаженний) Аврелій, Декарт, Фрідріх Ніцше були філософами, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму і духовному розкріпаченню особи. Кожна з філософських систем самодостатня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ними не завжди зводяться до опозиції «істина — хибність».

Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об'єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується істориками філософії.

Існують концепції, які цілком заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи мовби співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Однак філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну епоху. їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Історію філософії можна розглядати як історію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем.

2. Природа філософського знання, його місце у світогляді.

У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три історичні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світогляду необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.

Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу.

Філософський світогляд. Філософія виникла водночас із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціального контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи. Щоправда, марксистсько-ленінська філософія, будучи в СРСР офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав'язувалась, по суті була поза релігією.

3. Духовне зростання людства крізь призму концепції “осьового часу”. 

         Осьовий час. Запропонував концепцію  нім. Вчений Карл Ясперс(1888— 1969). Ще 800-200р до н.е. на просторах Євразії з’являються вчення про багато спільних засад у різних частинах світу: Кит., Інд, Перс, Палестини, Дав. Греції.Саме в цей час людська думка зробила крок довсесвіту і виникає всесвітня людська єдність. Виникає тип тотального вчення, яке регулює життя, надає йому сенс, дає людині основу для особистого та інтелектуального розвитку. Особа отримує моральне та інтелект.самостояння. Людина усвідомлює себе як неповторну особу з певними цілями, цінностями, що розходяться із загальноприйнятими, вона діє за інерцією, стадний інстинкт, не пропонує авльтернативи, діє за правилами, тобто – не думає. Вона розчинилась у колективі. До осьових часів людина могла порушувати табу, але робила так як і інші і не усвідомлювала себе як духовно самодостатня особа. Постає думка, що духовність – найвище. Людина прислуховується до самої себе, відкриває свою індивідуальність. Такі доктрини міняють погляд на певні речі. Людина хоче протиставити себе до спільноти завдяки досконалому вченню. Відданість істині вважається вагомішою ніж страх перед насильством. Ясперс говорить про 4 головних осіб у духовній цивілізації “Вони мірило для всіх ”- Сократ ,Ісус, Будда, Конфуцій.

Німецький філософ Карл Ясперс (1888— 1969), який спеціально досліджував цю єдність, назвав період появи філософських традицій між 800 і 200 роками до н. е. «вісьовим часом історії», тобто часом, який повернув хід історії людства. На його думку, саме в цей час у різних кутках Землі в розвинутих цивілізаціях «людина усвідомила буття в цілому, саму себе і свої межі, їй відкривається страх перед світом і власна немічність. Стоячи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вимагає звільнення і спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі...»

4. Західна і східна культурні парадигми. Проблема сумісності. 

Філософія є складовою культури, світоглядом певного народу. Вона несе на собі скарб культури даного народу, властивого йому способу сприйняття світу. Цим зумовлена відмінність однієї національної філософії, наприклад німецької, від іншої — французької. Однак, якщо європейська філософська думка в своїй основі все ж таки єдина (побудована на спільному корені — давньогрецькій філософії), то відмінність між європейською філософією та індійською й китайською суттєва. Деякі філософи європейської традиції стверджують, що всерйоз вести мову про китайську чи індійську філософію взагалі не можна. Вони не замислюються, що з позиції східної традиції так можна висловитись і про західну.

Між європейською філософією, з одного боку, та індійською і китайською філософіями — з іншого, існують відмінності.

Перша відмінність полягає у нечіткому розмежуванні між міфологією та філософією, релігією та філософією на Сході. Індійська філософія тривалий час перебувала в лоні міфології, пізніше тісно перепліталася з релігійними течіями. Зокрема, важко сказати, наприклад, чим є буддизм — філософією чи релігією.У Європі ж, попри те, що в певні періоди (наприклад, у середньовіччі) філософія була тісно пов'язана з релігією, а упродовж усієї історії існують релігійні філософські течії, філософія не розчинялася в релігії, а в Давній Греції була відокремлена від міфології. Європейська філософська традиція тісно пов'язана з наукою. На Сході такого зв'язку між філософією та наукою не існувало, Схід взагалі не знав теоретичної науки.

Друга відмінність — домінування етичної (Індія) і соціально-етичної (Китай) проблематики, а в європейській філософії — вчення про світ (онтологія) і пізнання (гносеологія). Етичну і соціальну проблематику європейські мислителі також досліджували, але домінувала вона лише на окремих етапах розвитку і не в усіх системах.

Третьою є відмінність суб'єктів філософування. В Китаї та Індії в силу різних обставин особа не посідала того місця в суспільстві, як у Греції чи Римі. Тому в китайській та індійській філософії панують не особи (погляди окремих мислителів), а школи. В Європі ж школи є скоріше винятком, ніж правилом. Крім того, школа в європейській традиції — це не просто коментування поглядів учителя, а розвиток, зміна ідей.

Дослідники культури дещо умовно називають західну культуру, а отже і філософію, екстравертною — націленою на оволодіння зовнішнім світом. Звідси зв'язок: філософія — наука — техніка. Остання і є практичним втіленням світоглядних ідей, спрямованих на оволодіння світом. Індійську і китайську культури (особливо індійську) вважають інтравертними — спрямованими на оволодіння внутрішнім світом. Звідси вчення про медитації, практики морального самовдосконалення тощо.

Однак ця відмінність ще не свідчить про відсутність єдності, тотожності. Дослідників вражає не так відмінність, що цілком природно, як духовна єдність, спорідненість мотивів, настанов на світ, способів самоусвідомлення людини, що виявилися у східній та західній філософіях, а також в близьких їм за духом релігійних течіях. Це вражає тим більше, що давньогрецька, індійська та китайська культури практично не контактували, що філософія не є технічним знаряддям, яке легко передається від народу до народу.

5. Філософська культура Стародавнього Сходу. Основні особливості

 

7. Основні засади буддизму. 
            Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчення зі значними філософськими вкрапленнями. Виникло у 6 ст до н.е. Як і більшість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання. «Чотири благородні істини» Будди проголошують: існує страждання, є причина страждання – це людські бажання, можна припинити страждання ( подолавши бажання), є шлях звільнення, який веде до цього. Причиною страждань є бажання людей. А спосіб регулювання їх є восьмиступінчастий шлях морального вдосконалення людини: правильне розуміння, правильне прагнення, правильна думка, правильна мова, правильна дія, правильний спосіб життя, правильні зусилля, правильна зосередженість. Цей шлях є нічим іншим, як засобом опанування бажаннями. На цьому шляху досягається нірвана — стан незворушності й спокою, який перериває сансару — безкінечність народжень.У буддизмі найважливішим є питання людського існування, основне – наголос на критику тілесних задоволень, проголошення аскетичності життя. Головна думка буддизму – ПРАКТИКУЙ САМООБМЕЖЕННЯ.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матеріальних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття-небуття. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності

Засновником вважають царевича ГАУТАМУ, прозваного Буддою. Основні ідеї буддизму викладені у праці ТІПІТАКА(три корзини законів)

8. Проблема страждання у буддизмі
             Вчення сформульоване у "Чотирьох благородних істинах", виголошених Буддою у найпершій проповіді в Бенаресі чи Сарнаті. У ній міститься теоретичне обґрунтування доктрини звільнення, спасіння людини. Перша з цих істин полягає в тому, що існує страждання, страждає все, стражданням заповнений весь світ, усе буття є стражданням. "Цей людський світ сповнений страждань. Життя – страждання, старість – страждання, хвороба – страждання, смерть – страждання." "Усяка прив'язаність до будь–чого – страждання", – каже Будда. Причому, страждання – це не переживання певного стану, а чекання на нього, навіть чекання на наслідки страждання, це емоції, пов'язані з таким чеканням: страх, неспокій, напруженість, невдоволеність і т.п. До речі, усі ці емоції мають здебільшого соціальне походження. Друга істина говорить: страждання має причину. Це – жадоба, бажання буття, вони становлять зміст усіх життєвих процесів, усієї сансари. Бажання заповнює сансару протягом усього ланцюга перероджень. Щоб звільнитися від страждання, треба усунути їх причину – жадобу буття. Остаточне звільнення від страждань можливе лише в нірвані внаслідок ряду позитивних перероджень. Звернімо увагу на те, що буддизм у принципі засуджує прагнення людини до задоволення своїх потреб, щастя і добробуту, до здоров'я, бо воно породжує страждання. Третя благородна істина встановлює, що оскільки страждання має причину, воно має початок, а маючи початок, має й кінець, тобто може бути припинене і людина звільниться від нього. Ця благородна істина фіксує стан звільнення від страждання, шлях цього звільнення. Таким шляхом є знищення жадоби буття, припущення в людині самого бажання жити, знищення всіх бажань. А найбільший ефект досягається самим усуненням факту буття. У зв'язку з цим слід зауважити, що ототожнення буддизмом буття із стражданням дає йому підставу виробити своє уявлення про смерть. Оскільки сансара вічна, ланцюг перетворень довгий до нескінченності. Ще краще уявлення про сансару як нескінченний кругообіг народжень і смертей, дає порівняння її з колесом, "колесом сансари". Смерть – це перехід з однієї фази життя в іншу – або гіршу, або кращу, але це не кінець життя. Ось тому вона втрачає трагедійність і породжує чекання. Вона не кара і не нагорода. Вона – факт руху душі, рівноцінний факту народження людини. Як бачимо, у перших "Трьох благородних істинах" йдеться про страждання і звільнення від нього як від певного суб'єктивного стану людини, як її переживання. Суть і рішення цих проблем обертається навколо людини. Пізніше в буддизмі з'являються і космічні мотиви страждань. Четверта істина повідомляє, що є спосіб спасіння, це запропонований Буддою "Восьмискладовий шлях спасіння" – вісім вимог до віруючого, вісім настанов йому в практичному житті.

9.Чотири Благородні Істини

Одне з базових вчень буддизму, якого дотримуються всі його школи. Чотири Благородні Істини сформулював сам Будда Шак'ямуні. Вони представляють зміст перших настанов, які давав Будда після Пробудження. Ці повчання давалися його товаришам-аскетам, з якими він раніше разом практикував аскезу.

Перша ІстинаДукха - Істина про страждання :Світ повний страждань. Народження - страждання, хвороба - страждання, смерть - страждання. З'єднання з неприємним - страждання, розлучення з приємним - страждання. Навіть нейтральні емоційні стани не вільні від впливу причин і обставин, які людина не може контролювати. Людина залучена в процес, який передбачає страждання.

Друга Істина:Самуд - Істина про походження і причини страждання ( карма або Самуд- джерело дуккхі). Шляхетна істина про причини страждань:«Моя огида та погана карма є причинами мого страждання і умовами страждання інших».Причина страждання полягає в жадобі (ТАНГу), що призводить до круговороту народження і смерті ( сансаре). Джерело страждання - прихильність і ненависть. Решта згубних емоцій, як правило, породжені ними. Їх наслідки призводять до страждання. Корінь же прихильності і ненависті - в невіданні, незнанні істинної природи всіх істот і неживих предметів. Це не просто наслідок недостатнього знання, але помилковий світогляд, вигад повної протилежності істини, помилкове розуміння реальності.

Третя Істина: Ніродхі - Істина про справжнє припинення страждання та усунення його джерел (істина про нірвану або ніродха(санскр.  «придушення») - припинення дуккхі). Шляхетна істина про припинення страждань:«Моє щастя є результат мого доброго мислення і моєї доброї карми». Стан в якому немає страждань є досяжним. Усунення забруднень розуму (прихильності, ненависті, заздрості і нетерпимості) - це і є істина про стан за межами страждання і причин.

Четверта Істина: Марга - Істина про шляхи до припинення страждання ( «Шлях»). Шляхетна істина про шлях:«Моє благе мислення є причина мого щастя і умова щастя інших». Запропоновано так званий серединний або Восьмирічний Шлях досягнення нірвани. Цей шлях напряму пов'язаний з трьома різновидами плекання чеснот: моральністю, зосередженням і мудрістю. Духовна практика проходження по цих шляхах призводить до істинного припинення страждання і знаходить свою найвищу точку в нірвані.

10. “Жень” як центральна категорія конфуціанства

Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім'я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), та її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім'ї до тебе не будуть ставитись вороже».Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім'я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги. Конфуцій запроваджує ієрархічну модель життя,є 5 типів відношень між людьми: правитель-підданий, чоловік-дружина, батькі-діти, старший-молодший,- це стосунки субординації( підданства). Найвище у розвитку особистості – мудрість. Важливим у вихованні дитини є музика та поезія. Для досягнення ЖЕНЬ допоміжними є ЛІ – етикет, І - обов'язок, СІНЬ – вірність, щирість.Конф-й правитель повинен бути носієм найвищих моральних чеснот, взірцем для народу. Конф-во проіснувало до 20ст завдяки стійкому традиціоналізму. Конфуцій казав, що лише той, хто осягає нове, плекаюче старе, може стати істинним вчителем.

11. Вчення Конфуція про “виправлення імен”. Міжлюдські взаємини і етикет

Виправлення імен понять - концепція Конфуція, що висуває вимогу адекватності між словом і справою, реальним станом речей, поведінкою індивідів та їх етико-ритуальним статусом, відображеним принципом лі. Концепція виправлення імен Конфуція є плід осмислення соціально-економічних змін, що привели до дестабілізації китайського суспільства.

Не випадково Конфуцій казав: коли імена неправильні - судження невідповідні; коли судження невідповідні - справи не вирішуються. Так, родова знать втрачала титули і вплив, сановники-інтелектуали усувалися від управління країною, порушувалися ритуальні правила поведінки верхів стосовно низів, вищими шарами суспільства забувалися, нехтувалися традиції давньої культури - основи стабільності китайської цивілізації. У такій ситуації Конфуцій закликав подолати себе і повернутися до мудрого способу життя давніх, зафіксованого у ритуальній благопристойності (лі), канонічних писемних пам'ятниках давньої культури, у титулах, рангах і посадах (мін), тобто до всього, що ще залишалося в іменах, але вже зникало з реального життя.

Основна мета Конфуція - гармонізувати життя держави, суспільства, родини і людини взагалі. У центрі уваги конфуціанства - взаємини між людьми, проблеми виховання. Конфуцій не задоволений існуючим, однак його ідеали не в майбутньому, а в минулому. Майбутнє не привертає занадто багато уваги - адже час рухається по колу; і усе повертається до свого початку. Кульмінація конфуціанського культу минулого - «виправлення імен».

Конфуцій визнавав, що «усе тече» і що «час біжить, не зупиняючись». Тому конфуціанські «виправлення імен» означало не приведення суспільної свідомості у відповідність із суспільним буттям, що змінюється, а спробу привести речі у відповідність із їх колишнім значенням. Тому Конфуцій учив, що государ повинен бути государем, сановник - сановником, батько - батьком, а син - сином не по імені, а реально, насправді – це ієрархічна модель Конфуція.

Ідеалізуючи стародавність, Конфуцій раціоналізує вчення про моральність - конфуціанську етику. Вона спирається на такі поняття, як «взаємність», «золота середина», «людинолюбство», що складають у цілому «правильний шлях» - дао. Конфуцій закликав до самовдосконалення. Багато уваги приділяв навчанню та вихованню.Найвище у розвитку особистості – мудрість. Важливим у вихованні дитини є музика та поезія. Для досягнення ЖЕНЬ допоміжними є ЛІ – етикет, І - обов'язок, СІНЬ – вірність, щирість.

12. Ґенеза, природа і розвиток античної філософії

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють два періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав XII—VI ст. до н. е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патріархальними родовими відносинами. Те суспільство багатьма рисами було схоже на європейське ранньофеодальне.

На другому етапі, який розпочався в VI ст. і тривав до початку нашої ери, активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах виробництва. В політичному житті змагалися аристократія та демократія (торгово-ремісничі прошарки міста), що спричинило поступове відсторонення аристократії від влади. Наслідком цих змін стало переміщення центру соціально-економічного життя із села в місто, перетворення міста з осередку аристократії на ремісничо-торговий центр.

За суттю ці два періоди багато в чому схожі на феодалізм та капіталізм у пізнішій Європі. Тільки в Давній Греції недостатній розвиток техніки у процесі розвитку товарно-грошових відносин перетворив людину на товар. (Ранній капіталізм у США повторив цей досвід работоргівлі.)

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія.Саме греки вперше застосували цей інститут. Людину почали утотожнювати із громадянином. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в тісному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

13. Періодизація античної філософії.

Всього у античній філософії є 5 періодів:

1 Натуралістичний 6-5ст.да.н.е. – ключові проблеми космосу, природи – іонійці, піфагор.,елеати, атомісти.

2 Космологічний(антропологічний) 5 ст.до н.е. – перші спроби визначити сутність і природу людини – софісти, Сократ.

3 Синтетичний 5-4 ст.до н.е. – відкрита реальність надчуттєвого світу. Органічне формування основних філос ідей – Платон, Арістотель.

4 Елліністичний 4ст. до н.е.-2-3ст.н.е. – епоха А.Македонського, створ.еллініст.шкіл:кінізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.

5 Релігійний 3-5ст. н.е. – період античної язичницької думки. Ключова ідея – неоплатонізм. Наступним був етап зародження і формування догматів християнства.

            14. Роль Гомера і Гесіода у формуванні давньогрецького світогляду 

Вже в епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі, починають розвиватися певні правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера, його життя і творчість відносяться до VIII ст. до н.е., а описані в "Іліаді" та "Одісеї" події — до XIII ст. до н.е., на яких пізніше виховувалася вся Еліада, Зевс у морально-правовій площині виступає, як верховний заступник загальної справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство і неправий суд. Порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський, але, перш за все, антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара. Власне, закріплення у вказаних поемах суспільно-політичної ситуації та ідеології тієї доби дає уявлення про праворозуміння того періоду. Цей період (кінець II – початок I тисячоліття до н.е.), який називають "гомерівською Грецією", характерний відсутністю держави і, відповідно, права у значенні державного законодавства, але воно знає право у вигляді звичаю і справедливості (теміс), знає принцип політичної та правової справедливості (діке). Вже в цей період право і справедливість в уявленні греків, хоча і тісно пов'язані між собою, але розрізняються навіть термінологічно. Справедливість (діке) — безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної справедливості (діке), її присутності, прояву і дотримання між людьми. Хоча норми звичаєвого права не були ще записані, проте дотримання цих правил було неухильним. У античних греків уже в цей період, судячи з Гомерових поем, було сильно розвинуте розуміння закону, пов'язане з поняттям справедливих і несправедливих діянь.

Ідея права і справедливого суспільно-політичного устрою набуває ще більшого значення в поемах Гесіода, VII ст. до н.е., "Теогонія" ("Походження богів") і "Роботи і дні". У гесіодівській інтерпретації, боги виступають носіями морально-правових принципів і сил. За Гесіодом, правління Зевса знаменується встановленням основ справедливості, законності і суспільного добробуту. Справедливість (діке) у Гесіода, як і Гомера, протиставляється силі і насильству. В Гесіода вперше зустрічається зародження двох понять, які проходять через всю давньогрецьку політичну та правову думку, — поняття про право по природі, або природне право (фєсеї) і поняття про право, встановлене людьми (номо), або поняття про природне і позитивне право.

Гомер «Іліада», «Одіссея»:Люди покликані забезпечити справедливість;Діке – вічна справедливість;Темес – справедливість, права людей;Фаталізм.В поемах немає потворного, деформованого. Гармонія, міра, пропорція.Причини і мотиви подій, воля до находження мотивів

           Гесіод «Теогонія», «Праці і дні»:Зевс і Феміда породили три дочки:Діке – справедливість,Ейрена – мир,Еномія – порядок.Для забезпечення справедливості всі повинні тяжко працювати

15. Перші іонійці: натурфілософія мілетської школи. 

Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері науки греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх.

Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:

— що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного);

— як пояснити зникнення і виникнення речей за не-знищуваності субстанції;

— як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фундаторам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Особливо відчутним був взаємовплив філософії та математики, починаючи від Фалеса, який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галузей знання.

16. Філософія Фалеса. 

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розвинутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, зберігалась до епохи Відродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води.

Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене із загального, пояснене через загальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Нині може здаватися, що мислення за моделлю (категоріальною структурою) — від одиничного до загального, Бід множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес.

Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти. У давньому Вавилоні, де також була розвинута математика, така модель мислення не була відома. Там мислення рухалося від одиничного до одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками, фалес запропонував іншу модель — від загального (правил, формул, принципів — так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) блискуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єгипетської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з довжиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В основі обох явиш є загальне.

Модель мислення від одиничного до загального (пошуки основи, законів) і навпаки — від загального до одиничного (пояснення фактів, одиничного на основі загального) заклала одну з основних засад європейської науки

17. Вчення про апейрон Анаксимандра. 

Першооснову Анаксимандр знайшов не серед реальних стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апей-рон Анаксимандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності алейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон - основа і єдина причина всієї суті; алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче).

Апейрон Анаксимандра є дещо невизначене.

Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної стихії (наприклад, землі, води, повітря чи вогню) призвела б до її відокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними. Апейрон Анаксимандра є невизначене, а тому байдуже до всіх стихій, що вихідні з нього й породжуються ним.
Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несумісність деякої однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності. Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно, правильна у сучасних умовах. Відомий чеський космолог Лео Рігер у книжці «Вступ до сучасної космології» вказує на те, що спроби підсумувати сучасні уявлення про матерію та її властивості обов'язково приходять до ідеї апейрона Анаксимандра. Справді, будь-яке однозначне й вичерпне онтологічне визначення матерії в принципі неможливе. А поняття безкінечності й невизначеного збігаються, адже часто говорять: функції (або число) стають невизначеними, маючи на увазі їх нескінченне зростання.

18. Натурфілософські погляди Анаксимена. 

Анаксимен(580-525 р до н.е) - давньогрецький філософ-матеріаліст, представник мілетської школи. Першоосновою всіх речей вважав повітря, яке, за Анаксименом, є безмежним, всюдисутнім, перебуває в стані вічного руху. Всі речі, за Анаксименом, утворюються з повітря завдяки його згущенню і розрідженню. Анаксимен уперше розрізнив планети і зірки та зробив спробу дати природничо-наукове пояснення затемнення Сонця і Місяця, а також явища випадання снігу і граду.

Філософське вчення Анаксімена (близько 588-525 pp. до н.е.) являє собою одну з перших, незрілих, нерозвинених натурфілософських побудов. Він стверджував, що природа, яка є основою всього сущого, єдина й нескінченна, однак ототожнював її з повітрям. Анаксімен вважав, що природа є неоднорідною за ступенем розрідження й ущільнення. Це залежить від речовин, з яких вона складається. Розріджуючись, вона стає вогнем; згущуючись, вона стає вітром, потім хмарою, згущуючись ще більше, вона перетворюється на воду, потім на землю, камінь; все інше виникає із цих речовин. Анаксімен також визнає вічність руху, який спричинює зміну речей. Таким чином, філософія Анаксімена стверджує: основою, началом усього сущого є повітря. Отже, основний зміст учення Анаксімена полягає в постановці проблем матеріальної першооснови всього сущого й першоджерела руху.

У галузі спеціально-наукового знання заслуги Анаксімена, насамперед, у відстоюванні простого, зрозумілого викладу проблем, у прихильності до точних фактів і сміливих гіпотез. В галузі астрономії він першим серед грецьких учених установив відмінності між нерухомими зірками й планетами. Він обґрунтував новий, більш правильний порівняно з уявленнями Анаксімандра порядок розташування небесних тіл, близький до порядку, запропонованого піфагорійцями. Помістивши Землю в центр світобудови, Анаксімен вважав, що навколо Землі обертається круглий кришталевий небесний звід. Він увів, таким чином, уявлення про небесну твердінь, що протрималося в астрономії аж до Коперника. Розвиваючи свої погляди, Анаксімен спирався на припущення, що світила виникли не безпосередньо з "повітря" — першооснови всіх речей, а утворилися з "повітря" землі.

У метеорології Анаксімен сформулював вражаюче близькі до сучасних пояснення природи снігу, граду, блискавки. Він запропонував природно-наукові пояснення цілого ряду інших явищ, зокрема зміни погоди й напрямку вітру, хмар, довгу, землетрусів і світіння моря.

Таким чином, сфера власне наукових інтересів Анаксімена була досить широкою і різноманітною. Науково-теоретичний характер його конкретних досліджень виявляється в тому, що він, як Фалес та Анаксімандр, намагався пояснити окремі явища природи, спираючись на загальні теоретичні припущення й гіпотези, а їх конкретне пояснення подавав з позицій причинно-наслідкового зв'язку.

20. Діалектика Геракліта Ефеського. 

Так, Геракліт вважав, що первнем є вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого.Це вічна та рухлива стихія, що підтримує усе живе на землі, Геракліт підтримує концепцію згущення та розрідження вогню. Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Геракліта, не створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. «Війну», тобто боротьбу, він проголошує батьком і матір'ю всього. «Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу». Йому належить ідея логосу — космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі. Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригінальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхід загострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності.

21. Геракліт і вчення про Лоґос. 

Філософія Геракліта діалектична: світ, яким править логос, єдиний і змінюваний, ніщо в ньому не повторюється, все скороминуче й одноразове, а головний закон Всесвіту - боротьба: батько всього й цар над усім, боротьба загальна, і все народжується завдяки боротьбі й через необхідність. Отже, Геракліт один з перших пояснював суть речей та процесів через боротьбу протилежностей. Саме протилежно спрямовані сили, що діють одночасно, утворюють напружене становище, яке й обумовлює внутрішню, таємну гармонію речей. Цю глибоку думку Геракліт ілюструє відомим прикладом: обидва дугоподібних кінця лука прагнуть розігнутися, але тятива стримує їх, і їх взаємна дія створює вищу єдність. Та незважаючи на те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто втрачають зв'язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді, коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою, що є взаємозв'язаними та майже тотожними.

Але кожна людина має можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв'язок із логосом. Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу», по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення - це велика вартість, й мудрість - в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії, що є кращою, аніж явна, - це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об'єднання людей.

22.Філософія піфагорейців.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Піфагор та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. У всьому — в русі планет, архітектурі, звучанні струни — вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію. Числа піфагорійці мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального (числа) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.Піфагор звертав увагу не на стихії, а на їхні арифметичні структури. Числова структура охоплює весь світ. Із рівності вони виводили справедливість. Досконале число – 10 – це число повноти та завершеності. У світі існують 10 пар протилежностей.

Ще Піфагор сповідував крнцепцію переселення душ, душа – як вічне матеріальне начало, існує циклічність душ, речовин. Метеопсихоз переходить на іфлософський рівень. Піфагорейці сповідували аскетичний спосіб життя, проповідували до доброго володіння знаннями  з філософії, математики і медицини. Вони прагнули удосконалити тіло, для цього потрібно було знатися на музиці.

Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації (кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Зрештою, універсальність математики як науки про кількісні відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі має кількісні виміри. Ідея квантифікації переходить від піфагорійців до платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на формування європейської науки Нового часу.

Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовно всього, навіть любові, дружби, справедливості, вони шукали числові відношення. Піфагорійці приховували своє вчення від людей. їхня школа була організована на зразок релігійного ордену, де тільки найбільш наближених до Піфагора посвячували в заповітні таємниці.

23. Елейська школа (онтологія Парменіда, апорії Зенона). 

             Елеати (Ксенофан, Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Вони вперше протиставили мислення і чутттєві пізнання. При цьому вони відзначали нестійкість та мінливість людських почуттів, саме трому головна роль надавалась мисленню. Вони брали за першооснову не конкретну речовину, а одну з універсальних характеристик речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття є щось всезагальне. Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття відриває його від видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

У вченні про буття елеати, по суті, дали своєрідне формулювання логічного закону тотожності. (Для того щоб розмова мала сенс, потрібно, аби співрозмовники однаково розуміли поняття, щоб ці поняття були тотожними.) Парменід переніс вимогу цієї тотожності на світ, став мислити світ (буття) як ідею. Протиставляючи буття світові речей і водночас беручи його за основу сущого, елеати продовжили ідеалістичну традицію піфагорійців. Однак буття в елеатів є поцейбічним — ідеальне у них ще не було відірваним від матеріального, не перетворилося на його протилежність.

Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рух і зміни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то й неможливі переходи від буття до небуття (зникнення), від небуття до буття (виникнення). Мінливий світ, яким людина його бачить, — всього лише позірне, уявне, оманливе знання. Істина полягає в незмінності буття. Зенон навіть висунув кілька апорій (суперечностей).

Апорії Зенона є величною пам'яткою логічної могутності давньогрецької філософії. Безумовно, Зенон розумів, що рух існує. Однак у його вченні йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у поняттях. А за допомогою понять, тобто логічно, математика зуміла передати рух тільки в XIX ст. До того часу апорії Зенона стимулювали думку. Суть апорій проти руху полягає в тому, що рух мислиться як сума точок спокою, а за цієї умови рух зникає. Його не можна звести чи передати через спокій, хоча він і мислиться як сума точок спокою, порушуваних тілом, яке в ці точки послідовно потрапляє.

24. Вчення про буття і небуття Парменіда. 

Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття відриває його від видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

              Все є буттям бо небуття нема, навіть думати про ніщо неможливо.Воно єдине, вічне, незмінне.Буття – Єдине

25. Апорії Зенона: логічне доведення відсутності руху. 

             На особливу увагу заслуговують апорії Зенона Елейського (бл. 490–430 р. до н.е.) і суперечливий стиль його мислення, що за допомогою парадоксальних доведень піддавав істини сумніву. Він висунув 45 апорій (протиріч, парадоксів), з яких до нас дійшли 9. Його апорії спрямовані проти множинності, нескінченності й руху. Чотири з апорій, які дійшли до нас, іменуються апоріями руху, це апорії "Ахілес і черепаха", "Стріла, що летить", "Дихотомія", "Стадії". Так, у апорії "Ахілес і черепаха" стверджується, що швидконогий Ахілес ніколи не наздожене черепахи, тому що поки він пройде відстань до черепахи, черепаха за цей час пройде деяку відстань, після проходження ним цього нового шляху черепаха пройде новий відрізок шляху й т. і. За логікою суджень цей процес нескінченний, тому що черепаха увесь час буде випереджати Ахілеса й буде проходити певну відстань, перш ніж Ахілес пройде попередню відстань. Але в дійсності виходить інакше. Ахілес, маючи більшу швидкість, повинен обігнати черепаху. Парадокс полягає в логіці суджень, яка не відповідає реальній дійсності. 
             Якщо проаналізувати судження Зенона в апорії "Дихотомія", то прийдемо до того, що рух узагалі відсутній. Щоб пройти відрізок усього шляху, необхідно пройти спочатку першу його половину, а щоб пройти першу половину, необхідно пройти чверть, потім – восьму й т.д. нескінченно. Отже, щоб пройти відрізок певної довжини, необхідно пройти нескінченну кількість відрізків, сума яких дорівнює

Отже, щоб пройти весь відрізок, потрібна нескінченна безліч відрізків часу, що практично неможливо. Із цієї логіки суджень виходить, що рух неможливий. У цьому плані також вступають у протиріччя дійсний факт і логіка суджень. 
            Така логіка суджень настійно вимагала розробки нових методів переходу від дискретних (перервних) до континуальних (неперервних) основ, від кінцевих множин до нескінченного й уведення граничного переходу. Аргументи Зенона Елейського також приводили давньогрецьку математику до кризового стану й настійно порушували питання про розвиток діалектичного способу мислення. Математика зокрема й наука взагалі в цей час розвивалася на основі математичного атомізму Піфагора й фізичного атомізму Левкіппа-Демокрита, у науковий обіг увійшли діалектичні методи й безперервність (континуальність). Основне положення, відстоюване Зеноном і Парменідом (учитель Зенона), полягає в тому, що перервність, множинність і рух – характеристики видимої, чуттєво сприйманої картини миру. Але ця картина світу, на їхню думку, не є достовірною: істинна картина світу осягається умоглядно, безпосередньо логікою мислення. Спроба мислити про множинність світів приводить до протиріччя. Якщо виходити із цієї множинної картини світу, то сума нескінченної безлічі малих величин приведе до нескінченно великої, необмеженої величини. Такий постулат є помилковим у сучасній математиці. На підставі граничного переходу, розробленого французьким математиком Огюстеном Коші й німецьким – Карлом Вейєрштрассом, були встановлені певні закономірності в діях над нескінченно малими й нескінченно великими величинами. Але заслуга Зенона Елейського полягає в тому, що він поставив ці завдання й установив протиріччя. 
             Завдання відображення руху носить суперечливий, діалектичний характер. Зенон і не думав спростовувати існування руху, питання полягає в тому, як виразити його в логіці понять. 
              Наведені приклади показують, що при вивченні будь-якого процесу спостерігається взаємодія кінечного й нескінченного, дискретного й безперервного. Процес, що розвивається діалектично, необхідно призупинити, вивчати в спокої, далі необхідно вивчити діалектично суперечливий взаємозв'язок між його елементами, взаємне проникнення протилежностей і виявлення тенденції розвитку цього процесу. 
              Апорії Зенона Елейського не втратили свого значення й у наші дні, тому що вони належать до основних законів діалектики й руху, до складних проблем основ математики, пов'язаних з абстракціями актуальної й потенційної безкінечності. 

26. Атомістична теорія Демокріта.

            Атомісти у свій час користувалися великим пієтетом. Вперше думку про атомну структуру усього сущого висунув Левкіп, коли дивився на пилинки на промені сонця, що падає у кімнату. Засновником атомної теорії є Демокріт. Він вважав, що увесь світ складається із атомів. Атом є неподільним, рівним, відокремленим від усього. У взаємодії між собою, атоми заселяють порожнечу. Вони знаходяться у постійному русі, з'єднуються і утворюють матерію, предмети. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводив пустоту. Атоми – буття, порожнеча – небуття. Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів, які вважали неподільним буття. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих буттів нескінченно багато.

Демокріт запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини), це його вчення було найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, досліджуваного шляхом логічного обгрунтування. Цим логічним обґрунтуванням вчення Давньогрецьких атомістів принципово відрізняються від здогадів про атоми, наявних в індійських та китайських філософія. Також Демокріт сповідував відсутність загробного життя, вважав, що душа також має атомарну страктуру. За що його дуже критикував Платон.

27. Софістика і зміщення осі філософського пошуку з космосу на людину. 

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Державні інституції, закони(загальне) все більше ставало залежним від індивіда, а відбулось це завдяки демократії, людина стає творцем. Натурфілософія стає нестійкою, суперечливою, втрачає довіру, це і зумовило поворот мислителів від суб'єкта до індивіда.

Антропоцентризм (грец. anthropos —людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Софісти( 5-6 ст до н.е.) вчителі мудрості, ідеологи давньогрецької демократії – першими усвідомили людину як головну проблему філософії. Вони першими усвідомили протилежність світу і людини, субєкта і обєкта.  Софісти проголошують свободу духу напротивагу традиціям, демонструють необмежену віру в розум. Але у софістів є кілька генерацій, їхні погляди дещо різняться між собою. Наприклад, 1 генерація( Проотагор, Горгій, Продін) мислять принципами антропацентризму, Протагор назвав людину  «мірилом усіх речей». Пізніші покоління стверджували, що конкретних істин не існує, є лише конкретні судження певних людей. Вони заперечували критерії, визнавали лише людину та її почуття. Софісти були хорошими ораторами, вони маніпулювали словами та громадською думкою, дбали про власний зиск.

Бачення космосу, природи крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка виділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.

28. Античні просвітники: собливості філософської пропаганди софістів. 

Софістів називають давньогрецькими просвітниками.Софісти як професійні «вчителі мудрості» були закономірним породженням демократії, розвиток якої зумовив потребу в інтелектуалах — професійних політиках, ораторах, суддях. Вони навчання мудрості перетворили на соціальне заняття, яке оплачувалось.Це філософи, які вчили поводитись із словом, через ораторські здібності навчали учнів впливати на маси, перекрнувати у прийнятті певних рішень. Для них важливою була річ СУГЕСТІЇ (навіювання) та раціональний аргумент.Вони вважали, що доброчесними не стають, а народжуються. Вони були новаторами, йщли проти інерційно пануючих принципів. Здобували прихильність у молоді.Мали суто практичні цілі і висували наперед проблеми виховання.Вони брали платню за навчання, мандруючи, навчали.Вони вважали, що там, де добре – і є Батьківщина, вони були першими космополітами. Тут виникає таке явище як ПОСТРАКІЗМ – вигнання із рідної землі.

Як і просвітники XVIII ст., вони винесли на суд розуму вірування, традиції, моральні засади суспільства. Аналізуючи й критично оцінюючи їх, вони сприяли їх занепаду, релятивізували і розвінчували їх сакральність, наближаючи водночас кризу й самої полісної демократії. , софісти доводили неможливість отримання достовірних і загаль-нозначущих знань про речі, нга основі залежністі від стану органів чуття. А основним завданням філософії вважали не набуття знання про світ, а виховування людей, навчання їх жити. Софісти стверджували, що істин стільки, скільки людей, вони мало переймалися питаннями істинності знання. Проте поза їх увагою не залишилося питання про соціально-практичний сенс знання. Це живило їх постійний інтерес до мови, ораторського мистецтва, методів і засобів переконання і заплутування суперника в дискусії. Через це терміни «софіст», «софістика» набули негативного значення.

29. Мудрець перед лицем смерті – Сократ.  Переоцінка Сократом традиційних цінностей.

Сутністю людини є її душа, яка заслуговує на удосконалення,турботу, плекання. Душа є мислячою активністю, це інтелект і морально-орієнтована поведінка. Людина користується тілом як інструментом. А основна ціль - плекання душі.

Доброчесність він вважав способом життя, який веде до джосконалості.Вона стосується лише людини. Незнання та невігластво – порок людини. Сократ казав, що людина чинить зло лише тому, що не знає, що таке добро. Скарби душі – ось багатство. Пізнання – запорука благої справи.

Свобода.Раціональне повинне панувати над чуттєвим. Лише та людина є щаслива, яка переможе свої інстинкти.Порядок і гармонія у душі досягається лише  знащенням внутрішніх бажань. Саме це і є людина-герой, це і є – ІДЕЯ ЩАСТЯ. Заслугою Сократа перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родовидової субординації.

На думку Сократа справжньою мудрістю володіють лише боги, люд. може тільки прагнути до неї, наповнюючись лише частковою мудрістю. Сократ говорить про Бога в кожному із нас, про внутрішній голос. Тобто кожен із нас має інтуїцію добра і зла. Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши душу людини і її справи, і в цьому основне завдання філософії. Сократ не боявся смерті, бо вважав, що далі його душа знайде вічність, переродиться. У никати ж смерті – жалюгідно...

30.Особливості філософського стилю Сократа – іронія і маневтика.

Головне для Сократа — процес пошуку понять. За життя не написав жодного рядка, бо не міг зупинити своїх думок. Якби не учні ми б не мали уявлення про Сократа. Фундатор афінської школи. Ведучи розмову з людьми він видавав із себе невігласа, нічого не знаючого, Водночас ставав найкращим другом свого співрозмовника, просив якнайповніше розповісти про щось. Згодом скидав з себе маску і показував спів-роз. його помилки, тому той і визнавав себе невігласом. Це примножувало кількість його ворогів. “Я знаю. що я нічого не знаю…” – ІРОНІЯ. Син акушерки. успадкував мистецтво від матері і казав: “Я приймаю пологи в душі. Душа не може досягти істини якщо не вагітна. Мати допомагає народженню дитині, а С. допом. народжув. істині. “Жодна людина не може народити істину сама”-МАЄВТИКА. Маєвтика – це мистецтво приймати душевні інтелектуальні пологи.У діалозі “Банкет” С. каже, що “жінка підключається до вічності через народження дітей, а чоловіки через народж. душі”.

31. Переоцінка Сократом традиційних цінностей. 

З кола софістів вийшов видатний філософ Сократ (471-399 рр. до н.е.). Він привертав увагу філософів від проблем Всесвіту до внутрішнього світу людини. "Пізнай себе!" - проголошував мислитель. Спочатку мудрець осягає істину шляхом ретельного аналізу самого себе, потім - об'єктивно існуючого духу та об'єктивно існуючої істини. Про себе ж Сократ говорив: "Я знаю, що нічого не знаю". Істина, за методом Сократа, народжувалася в спорі. Вчений заклав основи професіоналізму, зауважуючи, що людина, яка не є професійним політиком, не має права на судження про неї. Філософ виступав проти рівності людей, поділяючи їх на тих, що пізнали істину, і тих, що не пізнали її.

Сократ відкидає всю натурфілософію, як "для людини зайву", в центр ставить проблему суб'єкта. Предметом філософії Сократа є людина як суспільне і моральне істота. Сократа цікавить, в першу чергу, не природа, а етика і моральність.

Сократ міняє існую цінності, оголошуючи моральність головним шляхом досягнення щастя. Сократ розриває людську природу на тіло (пристрасті) та душу (розум), остання пов’язується з потойбіччям, зі світом заперечення життя. Тому й прагнення до щастя за допомогою чесноти розуму та моральності стає повністю ілюзорним.

32. Постать Сократа. Історико-філософські наслідки. 

Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 pp. до н.е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія — це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Філософ — людина, яка змінює своє відношення до світу відповідно до змін обставин буття.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ"

Завдяки Сократу з’явились так звані сократичні філософи. Саме Сократ вважається батьком грецької класичної античної філософії, оскільки він розпочав критичний аналіз знань, шукав і ставив певні вимоги до знань.Сократ не заперечував існуючий в його часи лад, грецький пантеон Богів, просто вважав, що діалогами можна змінити державу. За легендою, перед смертю Сократу приснився сон, що з його грудей вилетів сіяючий лебідь, що продовжив та розвив його філософські погляди, це був Платон.

33. Філософія кініків. Діоґен Сінопський.                                         

          Школа кініків – одна з найвідоміших і найзначніших давньогрецьких сократівських філософських шкіл 4 століття до н. е. В основному вивчали етичні проблеми та їхній вплив на суспільство, ігноруючи вивчення теорії пізнання й розвитку суспільства. Кініки були послідовниками Антисфена. Виражали настрої демократичних прошарків сучасного їм рабовласницького суспільства. Основою щастя і благодаті вони вважали нехтування суспільних норм, відмову від багатства, слави, всіх чуттєвих задоволень, досягнення незалежності та внутрішньої свободи особистості.                

         Відповідно до кинічного принципу — «жити згідно з природою» — Діоген відмовився від будь-яких узвичаєних людських форм існування: житла, посуду, одягу (пробував навіть їсти не приготовану їжу, але не зміг перетравити сире м'ясо); це було здійсненням на практиці радикальної позиції, за якою треба знищити людську цивілізацію та культуру й повернути людей до «природнього» досоціального стану. Практика спрощення в європейській традиції бере початок саме від Діогена. У загальнометафізичному плані Діогенові погляди тотожні поглядам Антисфена та інших киніків: має право на існування тільки те, що відповідає природі; всі людські установлення надлишкові та шкідливі; треба відмовитися від будь-якого придбання, бо лише така відмова робить людину вільною; не можна дозволяти собі насолод, треба лишатися байдужим до будь-яких спокус. Попри відверту асоціальність, сучасники поважали Діогена, й разом із Сократом Діоген за античних часів був узірцем мудреця.

34. Еллінська філософська класика: афінська школа. 

У III ст. до н. е. античний світ вступає в період поступово зростаючої кризи. Хронологічно це збігається з добою, так званого еллінізму. Остання була тісно пов'язана із завоюванням Александром Македонським майже всієї Ойкумени (так називали греки територію відомого їм на той час світу), внаслідок чого еллінська культура (і, звичайно ж, філософія) поширилася у величезному регіоні Середземномор'я, Близького Сходу, Парфії та Бактрії (Пенсії й Середньої Азії), Західної Індії та ін.
             Істотні зміни намічаються в змісті традиційної філо¬софської парадигми античного суспільства. Йдеться про те, що цілісне, предметно-речове бачення світу ніби «подвоюється» поряд зі звичним предметним світом речей мов¬би виростає новий — духовно-ідеальний (вже не і предмет-ний), «внутрішній», «індивідний» (той, що «випадає» із сві¬тової гармонії буття) світ. У елліністичній (після арістотелівській) філософії вказані зміни виявляють себе насам¬перед не просто поворотом від космосу до людини (такий поворот здійснює вже Сократ), а виключним інтересом до морально-етичних проблем, до суб'єктивної тематики. Даний поворот чітко простежується у всіх трьох провідних філософських напрямах елліністичної філософії — епікуре¬їзмі, стоїцизмі та скептицизмі.  

Сучасником Зенона був Епікур (341-270 рр. до н.е.). Він заснував в Афінах свою школу, де вів викладання, бесідуючи з друзями в своєму саду, відомому в історії як «Сад Епікура». Філософська школа Епікура проіснувала вісім століть. Щастя, за Епікуром, в свободі від всіляких пристрастей. Головний принцип філософа — «не можна жити приємно, не живучи розумно, морально і справедливо». На думку Епікура, людина повинна прагнути до атараксії (букв, «відсутність хвилювань», «незворушність»). Атараксія - це ідеальний стан душі, який досягається позбавленням страху перед богами, смертю, явищами природи за допомогою обмеження потреб, помірністю в насолодах, виробленням незалежності від громадської думки.

В елліністичну епоху, крім стоїків і епікурейців, широкого розвитку набула третя філософська школа - кініків. Ця назва походить від площі Кіносаргес в Афінах, де містилася школа Антисфена - одного з представників кінізму. Пізніше цю назву виводили від «кінікос» - пес, нібито кініки рекомендували псяче життя, без усяких вигод.

35. “Друга навігація” та її наслідки для античної філософії. 

"Друга навігація" (вираз Платона) зробила ставку в пошуках першопочатків і першопричин не на фізичну, а на метафізичну, інтелігібельну, умоосяжну реальність, що, за переконанням Платона, і є істинне, абсолютне буття. Будь-які речі фізичного світу мають свої вищі й останні причини в чуттєво несприйманому, невидимому світі ідей або форм, і тільки через причетність до цих ідей існують.

Згідно з термінологією давніх мореплавців: коли ущухав вітер і паруси не функціонували, судно переходило на управління веслами, і це мало назву другої навігації. Згідно з образною системою Платона перша навігація символізувала рух філософії за вітром під парусами натуралістичної думки. Перша навігація, по суті, завершилася невдачею, бо до-сократикам не вдалося до кінця пояснити, що чуттєве сприймається шляхом чуттєвого ж.

Через цю прогалину філософія вникла на новий вимір буття надчуттєвого. «Друга навігація» Платона вдалася до рішучого відсторонення від чуттів і чуттєвого, сталося зміщення центру філософської осі на суто раціональне, на те, що можливо схопити лише інтелектуально. В «Федоні» ми читаємо: «... Зміцни мене в необхідності вдатися знову і знову до доказів логосу, і лише в них буду шукати істину речей... Тож я сам визначив для себе такий напрямок, і крок за кроком, визнавши основою міркування, яке мені видається найбільш стійким, вирішую, що з ним співпадає, як про істинне, будь-то причини, чи інші речі, а якщо не співпадає, як про неістинне».

"Друга навігація" Платона зробила рішуче усунення від почуттів та почуттєвого, відбулося зміщення центру філософської осі суто раціональне, те що, може бути схоплено лише інтелектуально. "Друга навігація" призвела до розумінню двох планів буття: феноменального, видимого, і невидимого,метафеноменального,улавливаемого виключно інтелектом. «Другу навігацію називають відкриттям метафізики.»

36. Вчення Платона про ідеї. 

Перш за все, філософія Платона є оригінальним вченням про ідеї. Відповідно цього вчення, світ чуттєвих речей не є світом дійсно сущого: чуттєві речі перебувають у безперервній зміні, то виникають, то гинуть. Всьому тому, що є в них справді сущим, чуттєві речі зобов'язані своїм безтілесним прообразам, які Платон називає ідеями. Ідеї вічні, незмінні, безвідносні; вони не залежать від умов простору і часу. По відношенню до чуттєвих речей ідеї є одночасно і їх причинами, і тими зразками, за якими були створені ці речі. Водночас ідеї є також метою, до якої прагнуть істоти чуттєвого світу.
         Платонівська ідея або, як часто її називав Платон, "ейдос", — фактично об'єктивоване поняття.
         Ідеальний світ Платона протистоїть звичайному світові не тільки як абстрактне — конкретному, сутність — явищу, оригінал — копії, але і як добро — злу. Тому ідеєю всіх ідей, найвищою ідеєю Платона виступає ідея добра як такого — джерело істини, краси і гармонії. Ідея добра безлика (хоча неоплатоніки вважали платонівську ідею добра Богом). Ідея добра виражає безликий аспект філософії Платона, тоді як Богтворець — особисте начало. Бог і ідея добра дуже близькі. Ідея добра увінчує піраміду ідей Платона.

37. Структура платонівського світу ідей. 

Спираючись на досягнення піфагорійців і сучасних йому математиків, Платон будує свою філософську систему, створюючи три світи: світ речей, який постійно змінюється, світ ідей (ейдосів);— вічний та незмінний і, у проміжку між ними — математичні об'єкти.

На погляд Платона справжні цінності буття утворюють особливий позафізичний світ — Гіперуранію. Цей світ складають безтілесні прообрази, зразки, проекти, ідеї, ейдоси речей, тварин, людей, чеснот та цінностей. Ейдоси ніким і нічим не народжені, існують вічно, вони незмінні й непорушні. Позірний світ, доступний почуттям, утворюється при втіленні ейдосів у хаотичній, плинній змінній хорі (матерії). Світ, який ми знаємо — це лише тіні світу ейдосів.

Комплекс Ідей ввійшов у історію під назвою "Гіперуранія". У Платона це "місце над небесами". Це спосіб позапросторового,розум досягаємим надфізичного світу. Платон підкреслює, що Ідеї "доступні лише найбільш високою частини душі", тобто. відкриті розуміючому розуму.

Світ ідей освічений з якогось безлічі, оскільки там є ідея всіх речей: ідеї естетичних цінностей, ідеї моральних цінностей, ідеї різних тілесних утворень, ідеї математичних і геометричних формул і лідерів та т.п. Такі ідеї ніким і не породжені, вони не розчленовуються і є незмінні.

З'ясування структури ідеального світу дозволяє зрозуміти походження і структуру чуттєвого сприйняття фізичного космосу. Платон вважає, що порядок і міру вносить у світ Розум деміург, який із любові до Блага взяв за взірець світ ідей, зліпив як майстер із доступної сировини чуттєво сприйняти речі. Структурні компоненти появи світу є: модель (ідеальний світ), копія (фізичний світ), Творець, зодчий, який створює копії відповідно до моделі. Модельзразок вічна, вічний також Творець, але чуттєвий світ, продукт деміурга, народжений і тілесний, внаслідок чого із Хаосу породжується Космос, якому деміург надає досконалу форму сфери. Космос постає як досконала гармонійна істота, що є за своєю структурою божественний Розум, Світова Душа й світове тіло. 

38. Гносеологічні погляди Платона: теорія анамнезису. 

Якщо Сократ трактував знання як розуміння, що досягається індуктивним шляхом, тобто шляхом узагальнення інформації на підставі чуттєвих даних, то Платон — антисенсуаліст. Його гносеологія — перший в історії філософії варіант здобуття апріорного, позадосвідного знання. Не відчуття передують раціональному знанню, а навпаки, раціональне знания передує відчуттям. Знання е пригадуванням душею людини чогось такого, що вона колись знала, а потім забула. Його метод анамнезису (пригадування) — метод сходження до ідей, до загального, пе шляхом узагальнення часткового і одиничного знання, а шляхом пробудження в душі того знання, яке нею було забуте, знаходження його в ній. Таке пригадування стає можливим завжди, коли виявляється подібність ідей до реальних предметів, речей, явищ, процесів. Тому головпим у методі анамнезису є мистецтво логічного розмірковування, філософської бесіди, постановки питань і відповідей па них, тобто, згідно з Платоном, мистецтво діалектики.

Видатний ідеаліст античності Платон (427-347) проблемам пізнання присвятив кілька своїх творів і створив свою, платонівську, теорію пізнання. Заперечуючи матеріалісту Демокріту, Платон стверджував, що наші почуття ні в якій мірі не дають нам вірного уявлення або знання про світ. Для пояснення суті своїй гносеології він у своєму найбільшому за обсягом і за значенням твори "Політика" (Держава) склав таку картинку-міф. Ми, люди, - це в'язні, укладені в печері і прикуті ланцюгами обличчям до стіни [7]. Позаду ці людей знаходиться вхід. А за входом рухаються люди, тварини, тінь про яких падає на стіну печери. Люди в печері таким чином бачать тільки рухомі тіні на стіні і приймають ці тіні за єдиний дійсних світ. Платон, таким чином, вчив, що наші почуття ні в якій мірі не дають нам бачити світ таким, яким він є насправді. Істину про світ показують нам не почуття, а розум. І для пояснення свого розуміння місця розуму в пізнанні істини Платон розвиває свій, відомий вже нам, міф про душу.

Об'єктивний ідеаліст античності вчив, що Істина - ідеальна і ніяк не пов'язана з матерією, що ця ідеальна істина спочатку існувала в потойбічному світі, перебувала у світі Емпірей. У цьому потойбічному світі поряд з майбутньою душею людини перебували абсолютно всі істини у вигляді ідей. Серед цих Ідей знаходилися істини різного ієрархічного положення. Найменшою серед них була Ідея-душа. Але. хоча і будучи самому маленькою, незначною ідеєю в світі емпірії, душа людини до свого втілення в людини мала можливість спостерігати всі ідеї, спілкуватися з ними. Коли ж душа "Затовстіло" і випала в матеріальний світ, то на шляху до свого людині вона, проходячи через річку Стікс (ріка Забуття), напилася води і ... забула своє минуле. В умовах свого земного життя душа людини тільки при особливих умовах - при придушенні своїх почуттів, зосередженості, відчуженості, благочестивого способу життя - може щось там згадати про те, що вона спостерігала, знала в потойбічному світі. Ось це і такий спогад (αναμνεσισ, намнезіс - спогад) дає можливість людині пізнати справжні і безсумнівні істини.

Теорія анамнезісу Платона впродовж тисячоліть розвивалася європейськими філософами, обростала додатковими концепціями і навіть у наш час знаходить своє застосування в "навчаннях" про переселеннях душ, в розповідях про "спогадах" свого колишнього життя на землі кілька десятків або сотень років тому. Слід сказати, що сам філософ не опускався до таких примітивних уявлень. Коли Платон заводив мову про анамнезіса, то він мав на увазі не якісь матеріальні, чуттєві, житейські речі, а ідеї високого рівня, ідеї-істини. До таких він відносив, насамперед Смисложиттєві ідеали, ідеали: Істини, Добра (Блага), Краси, Справедливості. Саме ці чотири смисложиттєві ідеали введені Платоном в античну, а від неї - у всю європейську культуру і думка. До числа ідеалів філософ відносив також ті ідеали й поняття, які відповідають істині і добуваються людиною шляхом абстрактного мислення. Це ідеї Логосу, Гармонії, Бога (Душі світу), математичних аксіом. Ця сторона платонівської філософії у вищій мірі розроблена і завершена великим німецьким філософом 19 століття Гегелем.

Розвиваючи діалогічний метод Сократа, Платон поклав початок діалектичному методу пізнання. Але діалектика в пізнанні додавалася Платоном не до матеріальної дійсності, а до ідей. Діалектика, як її розумів Платон, може слуужіть пізнання речей тільки на основі зіставлення ідей про речі, шляхом діалектичного приєднання речі до ідеї. Вищої ідеєю, до якої, за Платоном, зводилися всі ідеї, а відповідно і всяке пізнання, є ідея "блага". "Пізнавати речі, - пише філософ, - можуть познават лише завдяки благу; воно ж дає їм буття і сутність, хоча саме благо не є сутність, воно за межами суті, перевищуючи її по достоїнству і силі". У реальній дійсності ця ідея є "причиною всього правого і прекрасного", а в області пізнання - причиною "істини і розуму".

Гноселогія Платона грунтується на протиставленні тіла і душі. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула.  Є релігійне трактування, за яким душа є безсмертною і народжується кілька разів. Тобто, передумовою видобуття істини з душі, є сам факт наявності її там. Жодна людина не бачила у житті та природі щось абсолютно рівне, значить, вона бачила це раніше у ідеальному світі. У кожній людині присутні чисті форми знання, першопочаткова інтуїція істини. Це і є анамнезис.

        Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

39. Проблема людини у Платона: дуалізм душі і тіла.

 У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому.Людська душа, на його думку, є безсмертною і є вища за тіло. Вона може перероджуватись. Її потрібно постійно удосконалювати, плекати, розвивати свій розум. У душі існує першопочаткова інтуїція істини. Тіло – це лише середовище, у якому перебуває душа. Тому його потрібно підтримувати, щоб не померти. Але й не потрібно піддаватись інстинктам та насолодам. Ідея реінкарнації душі, вона жива, вічна. Платон знехтував самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім'я держави.

40. Діалог Платона “Федон”. Основні теми і проблеми твору. (семінар 1)

41. Критика Арістотелем платонівського вчення про ідеї. 

Арістотель належить до синтетичного періоду у античній філософії.  Він є учнем Платона, йому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина дорожча». Але, якщо Платон – основоположник філософування,його твори більше художні, він цінує математику,то Арістотель будує досить систематичну споруду творчого порядку,він сильний у класифікації. У його методі – строгий раціональний дискурс, тяжів до природничих наук, він прагнув із хаосу створмити космос. Автор «Метафізики».

Він вказав на те, що концепція платона має слабкі сторони. Платон нібито неправомірно відрізав ідеї від речей. Ідей – це внутрішня сила речей і їх розривати не можна. Арістотель схильний говорити про ідеї, а не про форми.Ідея існує у наднебессі, а форма властива самій речі. Він висуває іманентні форми. Платон вважав, що існує певний зразок досконалої речі, і світ є світом копій. Арістотель же говорить про 4 передумови появи певной речі: матеріал, форма, мета, дія. Також арістотель поділив усі існуючі науки на 3 розділи: теоретичні, практичні та поетичні. За критерієм цінності найвище стоять теоретичні. Їх мета – виробництво певних продуктів, це науки про творчість науки та людину у ній.

42. Філософська система Арістотеля. 

Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії.
           На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний, світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоиом, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували "в,.особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Дише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Реальні самі речі, які можна пізнати емпіричним, досвідним і чуттєвим шляхом. Саме про реальні речі люди і створюють загальні поняття. Тим самим Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму.
           Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Саме форма перетворює можливість речі у її дійсність, бо матерія сама по собі інертна, пасивна. Розвиток природніх явищ — це безперервний процес оформлення матерії. Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном всього —• це Світовий Розум.
Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості.
              У  «Метафізиці» Арістотель виклав  найвагоміші- питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі.
               Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на -той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Якщо часткові науки пізнають окремі сторони буття, то філософія досліджує суще як таке, його загальні і основоположні принципи, причини і начала.      
Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про метода наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають «батьком логіки».
               Проблематика людини в античній філософії знаходить своє відбиття у трактаті Арістотеля «Про душу», який присвячено дослідженню душі, з'ясуванню явищ сприйняття та пам'яті людини.            
              Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність».
              У трактаті Арістотель викладає матеріалістичний погляд на незалежність предмета від його сприйняття, розглядає діяльність пам'яті як відтворення уявлень, що існували раніше. Умовою спогадів він вважає зв'язок, за допомогою якого з появою предмета виникає уявлення про інший.
               Невеликий, стисло написаний трактат «Про душу» — класичне дослідження головних психічних функцій, з аналізом і Класифікацією психічних явищ, розробкою фундаментальних понять гносеології.
               Варто також звернути увагу на працю Арістотеля «Нікомохова етика», в центрі уваги якої знаходиться питання про виховання чеснот і формування звичок доброчинного життя, що веде до досягнення щастя. Шлях до щастя філософ бачить у розумній діяльності. Доброчинність, або розумна діяльність — це є всього лише дотримання «золотої середини», міри у всьому, вміння не кидатись у крайнощі.
               У своєму вченні про, державу Арістотель не шукав, як Платон, абсолютної справедливості. Він розумів, що існує основна дилема — або-влада закону, або влада людей. Усвідомлюючи всю недосконалість існуючих законів, він все ж таки підкреслював, що "влада закону" краща, ніж влада будь-якої особистості. Правління на основі закону не може бути цілком справедливим, але все ж воно — менше зло, ніж свавілля і пристрасті, притаманні особистості «при владі». Ця ідея Арістотеля увійшла пізніше до фундаменту західноєвропейської демократи'.
43. Арістотелівська теорія чотирьох типів причин. 

Важливе місце в розгляді цієї проблеми займають класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин:

- матеріальні — ті, з яких складаються речі, її субстрат;

- формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;

- діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;

- цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?». Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна

пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші сутності - одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких - певне одиничне буття. Воно - єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія — це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки матерія - мідь є можливістю і кулі, і статуї. Щодо окремого предмета сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблено кулю. Коли матерію оформлено, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос - форма - це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ - єдність матерії і форми.

«Ніщо не відбувається випадково, але для всього, виникнення чого ми приписуємо самодовіль-ності або випадку, є певна причина».

44. Вчення Арістотеля про три природи душі.

 У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання), яка притаманна лише людям та тваринам, і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

Арістот. Стверджує, що є 5 видів відчуттів, з яких породжується фантазія та відчуття, які породжують пам'ять і досвід. Унаслідок відчуття виникає і апетит, бажання,а з нього виникає рух. Тобто, на базі відчуття людина урухомлюється.

Інтелект є найбільшою ознакою людського існування, людина здатна абстрагуватися від почуттів та покладатися на раціоналізм. У першу чергу людина повинна збагачувати свій інтелект, розум.

45. Етика Арістотеля. Вчення про середину (мезотес). 

Етика належить до практичних наук і займається тим, що можна змінити.Усі вчинки людини прямують до 1 цілі. Але є 1 вища мета наших дій – це щастя. За Аріст.є 3 основні означення, що таке щастя: 1.Це задоволення, гнасолода, підпорядкування бажанням, але це рабське життя; 2. Це пошана, успіх, слава, та вони недовговічні, бо є зовнішнімим чинниками; 3. Це примноження багатств- найабсурдніша ціль життя. Щастя- це удосконалення самого мебе, людина-розум, внтелект – ось головне. Ми повинні керуватись розумом, а не відчуттями і ще привчити свої імпульси до автоматизму, стримувати себе. Реалістично А. оцін.є матеріальні блага. Мислитель повинен бути вільним від пристрастей, стриманим та поміркованим.

Серцевиною Арістотелевої етики є МЕЗОТЕС – ДОБРОЧЕСНІСТЬ – як середина міуж двома пороками.  Мужність –серед. Між зухвалістю, відчайдушн.та боягузтвом. Щедрість – серед.між марнотратством та скупістю. Дотепність – серед.між похмурістю і блазеньством. Людина завжди повинна знаходити золоту середину між недостатком та надлишком.

46. Дві парадигми розуміння природи мистецтва: Платон і Арістотель.

 Платон і Арістотель – ці неперевершені корифеї античної думки - створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну.

 Справді прекрасне, відповідно до Платону, не належить світу одиничних чуттєвих речей, а лише ідеям, що є поза часом. На відміну від чуттєвих речей, котрі змінюються і містять нічого істинного, ідеї незмінні і прекрасні власними силами. Збагнути прекрасне, відповідно до Платону, можна тільки шляху відстороненого умогляду шляхом інтелектуального екстазу. Позаяк мистецтво є лише наслідування почуттєвим речам, які, своєю чергою, є копіями ідей, воно лише копіює їх, створюючи копії з копій, тіні тіней. На думку філософа, мистецтво це не дає нам справжнього знання, воно далеко віддалений від істини, нерідко провокує у людині погані пристрасть і нахили, є оманливим, тому негідно громадян ідеального держави, про яку мріяв Платон. У поглядах яскраво виражений аристократизм і нетерпимість до всьогонеистинному, не що впливає належним чином на природу людини.

 У «Поетиці» - своєму головному естетичному творі, Аристотель узагальнює художню практику свого часу й виробляє правила художньої творчості. Він був добре з грецької драмою, епосом, архітектурою, скульптурою, музикою, театром, живописом. У межах своїх міркуваннях про мистецтво він постійно називає конкретні художні твори. Чудовим для Аристотеля є щось об'єктивне й повна, воно міститься у реальних предметах, їх властивості і стосунках, у ньому закладено міра, лад і гармонія. Наслідуючи горішнього прекрасному, мистецтво саме уподібнюється йому, і тому вона виконує величезну виховну роль житті кожної окремої чоловіки й всього суспільства взагалі. Мистецтво, на думку Аристотеля, сприяє поліпшенню моральної життя, воно підпорядковане завданню «удосконалення до чесноти».

Духовно насолодитися мистецтвом можна лише споглядаючи прекрасне, не думаючи на той час про жодні практичні. Таке вільне споглядання, вважає Аристотель, родинно божественному, адже він звернуто лише він. Проте зовсім не всяке здатне облагородити душу. Тому, на думку Аристотеля, необхідний суворий контролю над тим, яке мистецтво людина сприймає. Це питання Аристотель солідарний із Платоном. Вважаючи музику найважливішим засобом естетичного виховання, він звертає увагу, що є три типу мелодій: етичні (які впливають на моральні почуття), практичні (збуджуючі у ньому активність),ентузиастические (викликають екстаз).

Аристотель віддає перевагу етичним мелодій, оскільки ті благотворно впливають людське душу. До що така мелодій він відноситьдорийский лад, сприяє вихованню мужнього характеру, і навіть лідійський, що сприяє розвитку благопристойності і вихованості.Неподходящим на виховання філософ вважаєфригийский лад, бо йому властивий жагучий,оргиастический характер. Вплив що така мистецтва б'є по людині дуже несприятливо, викликаючи непотрібні емоції.

А. хотів класифікувати усе, що може охопити розум.  У акторській грі на сцені(смерть, крадіжка, крадіжка) ми визнаємо дійсність, ми бачимо дійсність, життя, але під іншим кутом зору. Дійсність є безмежна, а художній твір має межі. Отже, все зайве ми розумом відкидаємо. Залишаємо головне. Мистецтво завжди обмежене. Так вважав Арістотель. Людина влаштована так, що пізнання приносить їй радість, задоволення. КАТАРСИС – це очищення душі за допомогою мистецтва. Для Платона ж , мист.твір був лиш МІМЕЗИСОМ – наслідуванням, копією. Аріст. Вважав, що мист-во є близьким до філософії, як і літ-ра.Мета поета і філософа говорити про те, що повинно трапитись, а не те, що є. Поезія є благородною та філософічною, позаяк трактує універсальне, а історія – минуле.

47. Вчення Арістотеля про катарсис. 

За Аристотелем мета катарсису (або "очищення") - порушити, напружити афективну здатність людини, отримати насолоду саме з злочину буденної заходи афекту, з порушення кордону "нормального" в афекту шляхом "співчуття і страху". Щоб осягнути сам процес очищення, слід з'ясувати, що Аристотель розумів під трагедією, страхом і жалем.

Арістотель відзначав виховне та очисне значення музики, завдяки якій люди отримують полегшення і очищаються від афектів, переживаючи при цьому "нешкідливу радість". (У Арістотеля вчення про катарсис є вже прихованою полемікою проти Платона, який заперечував соціально-педагогічну корисність музики, зокрема трагедії.)

За вченням Арістотеля, трагедія "за допомогою співчуття і страху виробляє катарсис подібних (тобто співчуття, страху і споріднених їм) афектів" ("Поетика", VI). Тлумачення цих слів представляє значні труднощі, тому що Аристотель не пояснює, як він розуміє це "очищення", а грецьке вираз "катарсис афектів" Має двоякий сенс і може позначати: 1) очищення афектів від якої-небудь скверни; 2) очищення душі від афектів, [тимчасове] звільнення від них.

Однак системний аналіз застосування терміна "катарсис [душі]" У Аристотеля та інших античних теоретиків переконує в тому, що катарсис слід розуміти не в етичному сенсі, як моральне очищення [від] афектів (Лессінг та ін), а у вищезгаданому медичному (Бернайс та ін.) Всі люди схильні ослаблює афектів, і, згідно з ученням Аристотеля, одним із завдань мистецтва є безболісне збудження цих афектів, що приводить до катарсису, тобто до розрядженню, в результаті якого афекти [на час] виявляються як би вилученими з душі.

Трагедія, збуджуючи в глядачі співчуття і страх, виробляє розрядження цих афектів, направляючи їх при цьому по нешкідливому руслу естетичної емоції, і створює відчуття полегшення, подібно до того як в грецькому релігійному лікуванні ентузіастіческая (клікушескіе) стану виліковувалися допомогою виконання перед хворими ентузіастіческая мелодій, які викликали підвищення афекту і подальший катарсис в його області.

48. Александр Македонський і перехід від класичної до елліністичної епохи. Зміна орієнтирів. 

А. Макед. Започаткував елліністичний тип, його епоху.Його похід у 334-323рр.до н.е. призвів до радикального перевороту в елінському світі. Закінчилась класична епоха. У Греції падає значення полісів, а Македонізм розвивається.Він впровадив проект універсальної божественної монархії, що завдало удару по структурі полісного життя. У 4 ст. до н.е. розповсюджується космополітичний ідеал. Замість поняття громадянин запроваджується поняття підданий. Від людини не вимагають чеснот, а потреб,навичок. Правління надається функціонерам, людина займає нейтральну позицію. Новою реальністю і об'єктом дослідження філософів став ІНДИВІД. З роз'єднанням людини і громадянина розділилась етика та політика. У старій класичній етиці – людина=громадянину і підпорядковувалась владі. Тепер і вперше у ЗХ філос.етика структурує людину як автономну, одиничну, окрему. Крах расистських упереджень щодо природніх відмінностей між греками і варварами. Вважали, що є люди – раби за природою. Александр спробував успішно асимілювати завойованих варварів і зрівняти їх із греками. Навчав людей мистецтву воювати.

Еллінські школи в античному мисленні сповідували цінності, які не підпорядковувались гр.культурі. Відбувається втрата глибини та чистоти гр.культури, асиміляція інших традицій, вірувань. Центр інтелектуальної культури переміщується із Афін в Александрію. (Евклід, Гіппократ, Архімед)

49. Філософські напрямки елліністичної епохи (епікуреїзм, стоїцизм, еклектизм). 

Було багато напрямків та шкіл у еллінській філософії. Найпоширеніші – кінізм, стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм.

Епікуреїзм – отримав назву від імені свого засновника – Епікура. Він вважав, що усе життя проникнуте стражданнями і потрібно знайти засіб, щоб звільнитись від зла. Він хотів звільнити людей від страху перед смертю та невідомим. Непередбачуваність лякає людину.Мати Епікура виганяла духів із людей, він завжди відчував присутність зла серед людей, і казав, що ніяка віра не допоможе допомогти позбутись страху та врятуватись. Він не віизнавав духовну природу у будь-чому, був спадкоємцем атомістичної теорії Демокріта. Він закликав: «Живи непомітно!», вважав, що лише відокремившись від усього, людина досягне АТАРАКСИ(свободи).Скупість, розкута, багатство позбавляють людину доброчесності. Епікур був просвітником, вважав усіх людей рівними, пропагував стриманість та врівноваженість.Його віра – земна, і існує у корені природи.Політика, страх перед богами, смертю та загробним світом недозволяють досягнути атараксії.

Стоїцизм – найкривавіший напрямок у всій елліністичній філософії, що обіймає 7 століть(4 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.). є рання стоя, середня та пізня. Слово стоя виник від законод.чинника, люди, народжені не в Афінах, навчались стоячи. Стоїцизм утверджує те, щолюдина повинна здобути незалежність від світу, звільнитись від бажань. Змінити щось у світі – неможливо! Філософ не мав повністю цуратись соціального життя,але мав бути позбавлений пристрастей, не показував свого скепсису до життя,не відкидав культуру, просвітництво, релігію. Бажання віднайти баланс між соціальним та природнім. Стоїки є зваженими, консервативними, незворушними(апатичними)Важливим є воля до знання і дотримання поглядів, які сповідуєш. Найактивніше розвив. У Греції та Римі на лат.основі. Найвизначнішим став НЕОСТОЇЦИЗМ,представники: Епіктет,Марк Аврелій, Секнека.

50. Філософія скептицизму.

 Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі — абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного.

Скепсис – прискіпливість до речей, будь-яку проблему вони досліджували педантично, відкидаючи помилки, хиби. Висловлювали невдоволення недосконалістю людської думки. Якщо знання будувалось на свідченнях органів відчуттів – воно недостовірне. Єдиний критерій істини – видимість.Світ є нерівним, недосконалим, і ми не можемо знати усе, що відбувається у ньому.Скептики також говорять про атараксію(свободу) і незворушність. Скептики йшли до неї через відмову від знання, бо вважали його заблудженням. Тобто, філософ повинен стримуватись від будь-яких суджень.

Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотнє слово» — улюблене прислів'я скептиків.

51. Основні риси філософії стоїків. 

Стоїцизм – найтривавіший напрямок у всій елліністичній філософії, що обіймає 7 століть(4 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.). є рання стоя, середня та пізня. Засновником цієї школи був Зенон з Кітіона (II ст. до н.е.), найбільш відомими представниками - Сенека , Марк Аврелій.

Слово стоя виник від законод.чинника, люди, народжені не в Афінах, навчались стоячи. Стоїцизм утверджує те, щолюдина повинна здобути незалежність від світу, звільнитись від бажань. Змінити щось у світі – неможливо! Філософ не мав повністю цуратись соціального життя,але мав бути позбавлений пристрастей, не показував свого скепсису до життя,не відкидав культуру, просвітництво, релігію. Бажання віднайти баланс між соціальним та природнім. Стоїки є зваженими, консервативними, незворушними(апатичними). Важливим є воля до знання і дотримання поглядів, які сповідуєш. Найактивніше розвив. У Греції та Римі на лат.основі.

«мудрого необхідність веде, дурного волочить». Отже, ідеалом, до якого повинні прагнути люди, є пристосування до законів природи та вивчення її та природи самої людини.. Якщо жити у злагоді з природою, то здобудеш щастя і доброчинність. Треба навчитись керувати собою, бути просто байдужим до благ, краси, любові і т.п.

52. Стоїцизм. Періодизація і загальна характеристика.                                  

Стоїци́зм — вчення однієї з найвпливовіших філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. «розписний портик»), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя. Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове (фруктові) дерево(а), а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

Стародавня Стоя: III—II століття до н.е. Засновником школи вважають Зенона з Кітіона (бл. 336 - 264 рр. до н. е.). Найвідомішими його учнями були Клеанф (пом. бл. 232 р. до н. е.) та Хрісіпп (бл. 281 - 208 рр. до н. е.).

Середня Стоя: II—I століття до н.е. Основні представники цього періоду - Панетій (бл. 180 - 110 рр. до н. е.) і Посідоній (бл. 135 - 51 рр. до н. е.). Завдяки їм стоїчні ідеї було перенесено до Риму, первинний етичний ригоризм суттєво пом'якшено.

Пізня Стоя: I—II століття н.е. Основні представники періоду - Сенека (4 р. н. е. - 65 р. н. е.), Епіктет (50 - 138), Марк Аврелій(121 - 180). Це період римського розвитку філософії стоїцизму. Головними питаннями, які розглядали філософи Пізньої Стої, є проблеми етики, зокрема питання незалежності від умов життя. На цей час до стоїцизму починають ставитися як до свого роду популярної філософії.

Стоїки дотримувалися поглядів епікурейців . Вони уявляли Космос як першооснову усього живого на світі. Вони вважали, що якщо їхня увага не буде спрямована на богів, то вони самі зможуть наблизитися до них і в певному значенні самі ними стати.

53. Філософія неоплатоніків.

Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вчення про еманації (випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.              Неоплатонізм був своєрідним завершенням античної філософії. І в той же час він виходить поза межі філософії як теоретичного світогляду. Неоплатонізм - це повернення до міфології, синтез міфології та філософії. Головне в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність першооснови, і про містичний екстаз як шлях до Істини. Не випадково для багатьох освічених язичників шлях до християнства найчастіше пролягав через неоплатонізм. Кінцем античної філософії вважається поч. VІ ст. н.е.

54. Вчення Плотіна про еманацію. Тріада неоплатонізму.

 Серцевиною неоплатонізму є вчення про містичну еманацію матеріального світу з духовного першоджерела. Першоджерело всього існуючого - "Єдине". Плотін розуміє творення світу "Єдиним" як абсолютно немотивований об’єктивний процес, еманацію. Першим, що з необхідністю походить від "Єдиного", є Розум, за ним - Світова Душа, яка вже перебуває в часі та просторі. Поєднання Світової Душі й матерії породжує природу. За Плотіном, матерія протистоїть "Єдиному" як зло. Все прагне до поєднання з Благом, тобто з "Єдиним". Досягти "Єдиного" людина може не через раціональне пізнання, а тільки через екстаз - позаінтелектуальне, безпосереднє злиття душі з Богом. Вчення Плотіна продовжили і розвинули Порфирій, Прокл, Ямвліх.

Плотин пов’язує сотворення всесвіту з еманацією. В перекладі з латини цей термін означає “витікати, виливатися”. Нічим не обмежене Єдине здатне виливатися, сходити без усіляких зовнішніх причин. Як “джерело наповнює ріки, саме нічого не втрачаючи, як сонце освічує атмосферу, аніскільки не затемнюючись саме, як квітка випускає свій аромат, не залишаючись від цього без запаху”, так Єдине виливає себе, не втрачаючи своєї повноти, незмінно перебуваючи в собі.

55. Луцій Анней Сенека. “Моральні листи до Луцілія”.

 “Моральні листи до Луцилія” — останній твір Сенеки. Сенека був духовним вождем Луцилія, який жагуче прагнув стати філософом. Улюбленою формою наставляння з часів Сократа став філософський діалог (діатриба). З усного мовлення діатриба легко переходила в письмову форму: у невеликі трактати (у Сенеки вони так і називаються “Діалоги”, хоча в них і немає співрозмовників) і, тим більше, у листи: лист, будучи й у життєвій практиці заміною безпосередньої бесіди, у літературі виявився природною її іпостассю.

Зміст листів до Луцилія – це цілий курс моральної філософії. Особливо детально розроблені ті питання, які вважаються найбільш важливими у стоїків. Так, в листах багато говориться про бідність, свободу волі, дружбу. Сенека стирає соціальну нерівність між вільними, вільновідпущениками та рабами, але завжди найдетальніше філософ говорить про смерть. Він вважає, що смерті не потрібно боятися, адже ніхто не може її уникнути. Більше того, якщо людина втомилась від життя, вона може сама з легкістю розпрощатися з ним. Тобто Сенека проповідує самогубство.

У його «Моральних листах до Луцилія» звучать заклики жити у злагоді з природою, несхитно переносити удари долі, йти шляхом постійного духовного вдосконалення. Філософсько-етичні погляди, розвинуті у «Листах», належать до витоків християнської ідеології.

56. Етика неостоїцизму (Луцій Анней Сенека). 

Сенека. Луцій Анней Сенека народився в Іспанії, в Кордубі, на рубежі двох історичних епох. Він мав величезний успіх у політичній кар'єрі в Римі. Засуджений Нероном до смерті, він покінчив життя самогубством у 65 р. н.е., прийнявши смерть з твердістю і силою духу, гідною стоїка. До нас дійшли численні його твори, серед яких роботи під назвою "Діалоги", "Моральні листи до Луцилія" (124 письма в 20 книгах), трагедії, де втілена його етика: "Медея", "Федра", "Едіп", " Агамемнон "," Несамовитий Геркулес "," Фієст ".На основі психологічного аналізу, де Сенека й справді майстер, він відкриває поняття "совісті" (conscientia) як духовної сили і морального фундаменту людини, поміщаючи його на перше місце з рішучістю, до нього небаченої, ні в грецькій, ні в римській філософії. Совість - це осмислення добра і зла, інтуїція первісна і незамінного.

Від совісті ніхто не може втекти, бо людина - істота, нездатне сховатися в самому собі, не уміщається в собі. Злочинець може піти від переслідування закону, але піти від невблаганного судді-ведуна, укусів совісті - неможливо.

Як ми вже бачили, Стоячи традиційно дотримувалася факту, що моральна чинність визначається "розташуванням душі", а це останнє трактувалося в дусі інтелектуалізму всієї грецької етики, як те, що народжується в пізнанні, і високих щаблів якого досягає лише мудрець. Сенека йде далі і говорить про воління, Voluntas, причому, вперше в історії класики, про воління, відмінному від пізнавальної, самостійної здібності душі. Це відкриття Сенеки не обійшлося без допомоги латинської мови: справді, в грецькій мові немає терміна, співвідносного адекватним чином з латинським "волюнтас" (воля). Як би там не було, але Сенека не зумів теоретично обгрунтувати це відкриття.

Інший момент відрізняє Сенеку від античної Стої: акцент на поняттях гріха і провини, які позбавляють чистоти людський образ. Людина гріховна тому, що іншим він не може бути. Таке твердження Сенеки рішуче антитетично стародавньої Стое, яка догматичним чином наказувала мудрецеві вдосконалення. Але, якщо хтось безгрішний, - говорить Сенека, - він не людина, і мудрець, залишаючись людиною, грішний.

Сенека, можливо більш інших стоїків, рішучий противник інституту рабства і соціальних відмінностей. Справжня цінність і справжнє благородство залежать не від народження, але від чесноти, а чеснота доступна всім: вона вимагає людини "в голому вигляді".

Благородне походження і соціальне рабство - гра випадку, всі і кожен може знайти серед своїх предків і рабів, і панів, але, за останнім рахунком, всі люди рівні. Єдино виправданий сенс благородства полягає в ісгінной духовності, яка завойовується, але не успадковується, в невпинних зусиллях по самовизначенню. Ось норма поведінки, яку Сенека вважає прийнятною: "Звертайся з підлеглими так, як хотілося б тобі, щоб чинили з тобою ті, які вище і сильніше тебе". Ясно, що ця максима звучить по-євангельському.

Що ж стосується відносин між людьми взагалі, Сенека бачить для них справжній фундамент - братство і любов. "Природа виробляє нас усіх братами, зробленими з одних і тих же елементів, призначеними до одних і тих же цілям. Вона вкладає в нас почуття любові, роблячи нас товариськими, дає життя закон рівності і справедливості, і згідно з її ідеальним законам, немає нічого більш низинного, ніж образити, краще вже бути скривдженим Вона змушує нас бути готовими надавати допомогу і робити добро Збережемо ж в серцях і на вустах слова: "Я - людина, і ніщо людське мені не чуже ... Будемо ж завжди пам'ятати, що ми народжені для суспільства, а наше суспільство - це що кам'яне склепіння, який тільки тому не падає, що камені, спираючись один на інший, підтримують один одного, а вони в свою чергу, міцно тримають звід ".

57. Феномен християнства в історичному контексті (юдейські корені християнства ізначення греко-римської традиції). 

Залежно від історіософської позиції, середньовіччя як історичну епоху можна вважати або закономірним продовженням античності (і тоді важко зрозуміти безодню між ними), або новим витоком історії. Більш прийнятною є друга позиція, яка ґрунтується на концепції історичного коловороту (греко-римська цивілізація занепала, прийшли нові народи і розпочався новий цикл нової цивілізації).

Європейський феодалізм перейняв від античності християнство, а християнство як релігія передбачає певну самостійність особи і орієнтована на особу, наділену свободою волі. (Релігія є носієм ідеї особистості.) Оскільки ж за феодальних відносин особа не може реалізуватись як соціальна одиниця, вона під впливом християнства утверджується як духовна особа. Духовна особа — це своєрідний компроміс феодалізму і християнства: особа, яка не може реалізуватись у зовнішньому світі, заглиблюється в себе.

Характерною особливістю середньовічного світогляду є теоцентризм. Античність не знала ідеї трансцендентного (потойбічного стосовно реального світу) Бога. Вважалося, що боги, як і люди, живуть в єдиному для всіх космосі (космоцентричний світогляд). Середньовіччя по-іншому мислило і Бога, і світ. Бог творить світ з нічого, він абсолютно перший, істинне буття. Природа як творіння Бога втрачає свою самоцінність. Вона виступає тільки символом чи знаком божественної премудрості, адресованим людині. Відношення Бога і природи мислиться в категоріях справжнього і несправжнього буття елеатів: Бог єдиний, неподільний, незмінний (трансцендентний); природа множинна, подільна, рухома, але існує завдяки Богові.

Філософія в середньовіччі розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду тієї епохи. Релігія, безумовно, звужувала межі філософського мислення, задавала і проблематику, і загальну модель вирішення проблем. Крім того, філософія в епоху середньовіччя не мала власної соціальної бази — особи, яка потребувала б філософського світогляду. Тому розвиток в лоні релігії був єдино можливим способом існування і збереження філософського мислення загалом. В іншій іпостасі воно тоді просто не могло б існувати.

Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилось до язичницької мудрості — античної філософії. Одначе, вступивши з нею в дискусію, воно змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства був перенесений філософський стиль мислення.

Носіями філософії в дану епоху було вузьке коло служителів церкви. Світської філософії не існувало. Звідси догматизм, авторитаризм і традиціоналізм цієї філософії.

58. Філософсько-богословські погляди Філона Александрійського. Теологічне переосмислення вчення про Лоґос.Гносіологічний принцип містичного екстазу.

На ідеї раннього християнства передусім вплинули неоплатонізм Філона Александрійського і стоїцизм Сенеки.
Філон Александрійський — іудейський богослов, який перейшов на службу до римського імператора, — прагнув поєднати філософію Платона з ученням Біблії, підвівши цим філософське обгрунтування під біблійні сказання. Філонівське тлумачення біблійного месії як Логоса, водночас творця, управителя світу і рятівника знедолених, покладено проповідниками християнства в основу їх учення про Сина Божого, євангельського Ісуса Христа. Не випадково відомі дослідники історії первісного християнства Бруно Бауер і Фрідріх Енгельс називали Філона Александрій-ського «батьком» християнського віровченняФілон Олександрійський (бл. 25 до н.е. - 50. Г до н.е.) - єврейський мислитель, який у своїй філософії з'єднав єврейську і еліністіческую спрямованість, іудаїзм і грецьку філософію.  

Для обгрунтування своїх поглядів Філон використовує Старий Завіт - Священне писання древніх іудеїв. У Старому Завіті, на думку Філона, міститься вся мудрість світу. Але Філон не просто використовує Старий Завіт для своїх поглядів, він його алегорично тлумачить Він виходить з того, що світ створений Богом, - це основний догмат іудаїзму. Все інше - простір, час - виникли разом зі світом. Бог виступає у Філона як суще, яке є єдине, просте, незмінне. Воно не має зв'язку ні з чим, окрім себе самого.

Суще - це деяка бескачественное субстанція, яка знаходиться не в світі, не в просторі, вона обіймає все, що є у світі Між Богом і світом знаходиться Логос, який опосередковує їх зв'язок. Крім того. Логос для Філона - це внутрішній закон, "душа" світу світовий розум, який направляє рух космосу. Вдаючись до алегорії, Філон бачить в кожному слові, образі, суперечності, навіть у помилках в Біблії (в грецькому тексті перекладу і в єврейському тексті) різні глибокі смисли, які приховані підспудно.

Так, в Адамі він бачить розум, в Єві - життя і почуття. Каїна - користь і глупоту Філон сліпо поклоняється біблійного тексту і довільно витлумачує кожну букву Біблії, що часто призводить до абсурду.

Етика Філона Олександрійського представляє собою з'єднання стоїчних ідей про елімінації пристрастей і визнання людини вищою творінням, що належить як чуттєвого, так і нечувственное світу.

по Філону, сприйняття людиною божественної пневми або світла (фосфор) робить для нього можливим в ці осяяні благодаттю годинни пізнання бога в містичному екстазі. Передумовою екстазу є зречення усього чуттєвого світу й самого себе, адже Бог має надчуттєвий і неосяжний, незбагненний характер. Наступним моментом є тиша, спокій. Плотін залишив опис цього пережитого ним самим стану: «усякий рух, усяке бажання чогось іншого в його сходженні до божества зникло в ньому, він навіть опинився вище за всі поняття й усяке мислення, він узагалі вже не був один... але в захопленні й нестямі стояв він самотньо, повний спокою, і нічого не відбувалося в ньому... і він сам перетворився на спокій».Цей момент з’єднання з божеством, осяяння переживається як еротичне почуття, як почуття захвату від близького світла.Найвищий момент екстазу становить захоплення, зачудовання, захват, це момент переживання раптового відриву від чуттєвого світу та вражаючого, зачудованого, піднесеного блаженства споглядання божества. 

59. Універсальність природи християнства і унівесалізм філософії.

 Виникнення християнсько-релігійної філософії пов'язане було також і з твердженням християнської ідеології, суто релігійної, як пануючої ідеології, не терпить і переслідує всі інші типи ідеології. В основі цієї ідеології лежала містична ідея про існування Єдиного Бога як творця всього сущого, який до творення Світу створив Розум і Дух. Центральна ідея - Бог створив світ з нічого. Принциповим моментом нової ідеології стало вчення про Христа, сина Божого, який у своїй персоні, у своїй особистості безпосереднім чином втілив єдину сутність Творця, Творця. Він плоть від плоті творця. Тому він носій Бога батька, він -- носій Божественного розуму, він же і знову Святий дух, але, крім того, він особистість, доносять до нас у своєму навчанні, як посланні Бога-Отця, істинну сутність про Бога - Творця, закріпленого в святому письмі - Старому і Новому Завіті. Звичайно, це явно містична ідея, основною формою осягнення і затвердження якої може бути тільки віра в дійсне Буття Єдиного Бога, в Христа - як свідчення цього буття, підтвердженого його надприродними діяннями в рамках земного буття.

 Першими розповсюджувачами нової ідеології та світогляду з'явилися батьки нової християнської церкви, які прагнули до утвердження нової віри в її чистоті, а також до затвердження влади церкви, як єдино справді Божественної влади. Тому твердження Віри, утвердження нової ідеології та влади церкви носило тотальний і непримиренний характер.

60. Періодизація патристики. 

Патристика – сукупність філософських, теологічних, політико-соціологічних доктрин християнських мислителів 2-8 ст.н.е.Боролась із єресами. Виникла і розвивалась через постійну критику традиц.язичницького світогляду. Часто патр.вступала у взаємозв.із платонізмом. Її ще називають розвитком християнс.мислення у період пізньої античності.

1-2 ст.н.е. – 1період. Діяльність апологетів(Тертуліан, Юстин, Оріген), христ.мислителі ревно захищають христ. Істиниперед язичниками.Відкидають ідею примирення між течіями іфлос, Гр. і Риму.Загострена полеміка.

4-5 ст. н.е. – 2 період. Систематизація християнської докрини. Розвив.на латинській основі. Домінує мислення Августина. Грецький Схід – Кападокійський гурток, тлумачення світу, як сист.символів.

6-8 ст. н.е. – 3 період. Заключний. Характеризується стабілізацією догми, період енциклопедичного кодифікування наук під егідою теології. Северин Боецій.

61. Апологетика перших століть християнства. Фідеїзм Тертулліана.

 Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої «апологетики» (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: «Вірую, бо це — абсурдне». Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.

Крім того, Тертулліанове «вірую, бо це — абсурдне» — це відкриття і визнання «надрозумової реальності», яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Є істини, які не можуть бути висловлені і обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму.Тертуліан ставив віру вище за розум( ФІДЕЇЗМ), для нього філософія та язичницькі релігії  - єресі. Джерело істини – Бог,а своїми суперечками філософи лиш змучують та збаламучують людей.Бог творить світ з нічого. Тертуліан ще полемізує із християнами-платоністами, які вірять у вічність матерії, і кажуть, що Бог ліпить світ із неї. Це хибна теза для христ-на. Мислення Тертуліана тяжіє до мислення парадоксів. Вн був першим христ. мислителем, який писав свої праці латиною

62. Антагонізм граду земного і граду Божого у філософії Августина Блаженного. Праця “Про град Божий”. 

Августин вперше приходить до дослідження історії, він вважав, що вона наділена сенсом.Історія людства є історією боротьби 2 непримиримих начал – світла(неба) та пітьми(держави). Держава базується на егоїзмі, на типі любові – Купідітас, а протиставляється їй – КАРІТАС – любов альтруїстична, до людини, до Бога та зневажання себе. Приклад – розвиток,вснування та крах Римської держави. Це стало поштовхом до створення праці «Град Божий». Августин вважав, що винна у всьому жахлива історія Рима, бо вже навіть у її історії лежить гріх – братовбивство. Сенс історії полягає упермозі християнства у всесвітньому масштабі. Він створює періодизацію  історії на 6 періодів, 5 із них – старозавітна історія, 6 – 1 пришестя Христа, і закінч він 2 пришестям, страшним судом, відділенням праведників від святих. Град Божий приречений у цьому світі на бездомність. Тут є постійний антагонізм між державами, їхнє насильство на людиною. Це все – гріхи.Отже, людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу ніякого часу не існувало, і після кінця світу часу теж не буде.

63. Філософські і богословські погляди Августина Блаженного. 

Одним із засновників патристичну філософії був Августин Блаженний (354 - 430м р. н.е.), що займав і високий церковний пост єпископа. Він створив вчення, що одержало назву августініанства, проіснувало ка панівне аж до XII століття н.е. У своєму знаменитому працю "Сповідь" він формулює основні принципи і завдання філософії, пристосовані до потреб релігії і церкви. Предметом філософії, за Августином, є осягнення суті порядку і єдності універсуму як творіння Бога, а значить і осягнення суті Бога. А оскільки людина неминуче вступає в відносини з Богом, то й пізнання людини, її сутності і його душі, відшукання істинного шляху людини до Бога також входить в предмет і завдання філософії. Тому справжнє філософствування полягає в осягненні істини Бога, оскільки істина і є Бог. За релігійної догматики Бог є як одкровення, він посилає всім людям звістку, яку потрібно і зрозуміти і витлумачити. Але перш людина повинна знайти універсальну форму виявлення Бога як реальності, як дійсно едіносущей, очевидною для всіх. Віра, як духовно-психологічний феномен, і є універсальним засобом встановлення Бога як об'єкту і як реальності. Поза віри Бог не виявляється для суб'єкта, людини як реальність. Тому природно у релігійному філософії стверджується примат Віри. Але віра сама по собі ще не дає знання, вона дає лише об'єкт для пізнання. А Божественну сутність крім того потрібно описати, пояснити і зрозуміти. Це мета досяжна тільки за допомогою Розуму, на основі діяльності якого ми отримуємо справжнє знання про сутність Бога. Віра має потребу в пізнанні як доказі і інструменті тлумачення сутності Бога і його діянь. У філософії Августина констатується проблема єдності Віри і Розуму, що стала фундаментальною для всієї християнсько-релігійної філософії. Але Віра обов'язково передує Розуму, а тому вона вище розуму. Без Віри немає об'єкта для Розуму, який він пізнає. "Вірую, тому і розумію" -- стає аксіомою. Августин звертає увагу на діалектику Віри і Розуму, їх взаємозв'язок і взаємозумовленість. Без Віри Розум порожній, а Віра без Розуму, що дає знання про Бога, сліпа. Розум же, який мислить Бога і дає знання про нього, його невидимою суті, повинен спиратися на догмати і аксіоми Священного писання, щоб не впасти в оману або в єресь. Тому метою філософії, вважає Августин, створити вчення про Бога як творця всього сущого.

Августин сформував свою теорію пізнання, гносеологію, як діяльність розуму, що спирається на Віру. Але пізнання є особливий творчий акт, він є діяльність душі, яка розуміється як мисляча сущность1 , Активність якої спрямована як на пізнання Бога, так і на пізнання людиною своєї сутності, як відображення божественної сутності. Душа ж не є животворящим принципом тіла, а здатністю, якої наділяє нас Творець, Творець, Бог. Суб'єктом пізнання скоріше є не людина, а його душа. Тому пізнання починається з занурення в себе, він в собі знаходить прообраз вічних істин Бога, узреваніе яких як би відбувається у формі осяяння, але саме знання істин досяжною лише за допомогою понять, категорій. (Про Бога, про його сутність, про його Буття і т.д.). А оскільки думки Бога передують самим речам, тому метою пізнання є не пізнання речового світу, а пізнання думок Бога.

Августин створює досить універсальну філософську систему, в якій розкриваються всі параметри Буття Бога як світової суті, порядок світоустрою. Так, природа постає у філософії Августина як натуралізація ідей і думок Бога, які передують їй, а вона сама акт Божого створіння. (Світ створений з нічого). Вона є нижча ступінь божественного Буття, ледь-ледь піднімається над небуттям. А простір і час не об'єктивні форми буття природи, а форми існування душі і духу. Поза Бога і духу немає ні простору, ні часу. Вічність є атрибут Бога, а не світу тілесного, є атрибут людського духу, а не його тіла. Тому час існує тільки в душі і ніде в іншому. "В тебе, душа моя, вимірюю я час ", - говорить Августин. Час по суті є нескінченна дленіе діянь вільної волі Бога, націленої на Абсолютне Благо і Добро. Символом Божественного єдності простору - часу виступає неосяжне небо, нескінченний шлях Бога до самоздійснення, в якому сутність і існування збігаються, тотожні. "Божественне час" може бути виявлено лише в духовному акті, духовному переживанні минулого (пам'ять), цього (свідомість), майбутнього (надія). Земне і людське час - дленіе вільної волі занепалого людини і людства, його егоїзму, дленіе шляху людини до смерті, в кінці якого йому відкривається вічність буття Бога і можлива вічність буття людини у вигляді надії на осягнення суті Бога за допомогою Віри і Розуму і надія на спокутування своєї гріховності допомогою Віри і Розуму, що відкриває ворота Небесного Божественного Раю для порятунку людської душі і набуття вічності.

Августин прагне філософськи обгрунтувати містичну концепцію людини, зафіксованої в Священному писанні. Надати їй характер інтелектуальної інтерпретації, що апелює до Віри і Розуму. Він, по суті, сформував основні принципи християнсько-релігійної антропології, яка так чи інакше вплинула на всі наступні релігійні та ідеалістичні вчення про людині. Людина і людський рід по Августину, створені Богом, наділивши їх тілом, душею, розумом і вільною волею, націленої на пізнання й осягнення суті Первотворца. Але людина впадає в первородний гріх, що полягає в служінні своєї тілесності, у прагненні осягнути не істину Бога, а осягнути насолоди від тілесного буття. Чи не тіло стало слугою душі, а душа слугою тіла, пристрасті опановують розумом людини. Гріхопадіння призводить до повстання проти Бога, відпадання людину від Бога, він (чоловік) сам уявив себе Богом. Гріхопадіння неминуче призводить до зла, яке полягає в відсутність належного Добра, Блага та Істини, які полягають в Бозі. Зрада Віри в Бога - є джерело зла. Звідси теза - зло не в світі, зло в людині, яке породжене його довільною волею. Бог - творець добра і блага, людина - творець зла. А оскільки люди не керуються більш вірою і розумом, вони після гріхопадіння швидше схильні, зумовлені до зла. Втрата віри мимоволі приводить людей до творіння зла, хоча суб'єктивно прагнуть до добра. Вони вже не відають, що творять. Буття і життя людини набувають трагічний і розірваний характер. І самостійно люди без допомоги Бога не можуть звільнитися від зла, перервати трагічний характер буття. Подолання трагедії - у відновлення єдності з Богом на основі святої віри, на основі розуму, що відкривають істину Бога і які примушують свавілля людської волі. Але, оскільки Бог є Абсолютне Добро і Благо, Абсолютне милосердя, людина спочатку обраний Творцем для порятунку. Бог дарує йому лише надію на спасіння, але не визначає сам порятунок. Бог посилає людям свого сина Ісуса Христа, який своїм прикладом спокутування в ім'я порятунку людства вказує шлях порятунку. По суті, Бог жертвує своїм сином в ім'я порятунку людини. Христос страждає за все людство, оскільки наділений любов'ю до ближнього. Тому й спасіння і спокутування людей від гріхопадіння можливо через дотримання трансцендентного почуття любові кожної людини до ближнього як брата своєму, утихомиривши тим самим в серці і душі почуття ненависті та егоїзму, себелюбства. Спокута гріховності і подолання зла в собі вимагає від людини перш за все покаяння, усвідомлення своєї гріховності, практичного спокутування. А оскільки Христос жертвує собою заради спокутування гріховності всіх, так і кожна людина повинна не тільки каятися, не тільки молитися про милосердя Бога, але в ім'я порятунку себе повинен жертвувати земними пристрастями, земними благами під ім'я очищення своєї душі і помислів, знову знаходячи Віру в Бога, а значить знаходячи надію на порятунок. Земне життя є лише підготування себе до вступу в місто Боже, в царство Бога, в якому людина здобуває справжнє щастя після очищення від гріхопадіння. Тому страждання людини в межах Земної граду є смиренна і неминуча плата за перворідне гріхопадіння. Людина як би виявляється перед вибором між добром і злом, який він вільний добровільно визначити. Але саме здійснення свободи людини можливе лише на основі Віри в Бога і в межах її, за межами якої він абсолютно не вільний, а тому за межами Віри, він мимоволі і неминуче впадає у гріх і звернений до зла. Розробляючи і оформляючи християнсько-релігійну етику Августин приходить до необхідності створення концепції організації суспільства і держави, знайшла вираження в його творі "Про град Божий". Він виділяє два граду Божественного (civitas Dei), зосередженням Істини, Добра і Краси Бога і граду земного (civitas terrena), зосередженням гріховності, плотських і суєтних потягів, світ помилок. У першому існують праведні, у другому - нечестивці і відступники від віри. "В основі небесного граду лежить любов до Бога, доведеної до презирства до себе ", в основі земного - любов до самого себе, доведена до презирства до Бога "1 . Божественний град "вічний", там ніхто не народжується, бо ніхто не вмирає; там істинне і повне щастя, - дар Божий "2 . Град ж земної не вічний, а існує від початку творення світу і до його кінця. "Засновником земної граду, говорить Августин, був братовбивць Каїн "3 . Але між ними немає прірви, а є сходження людини з граду Земної, в місто Боже, за допомогою спокутування гріха і подолання зла в собі. Повноважним представником граду Божого в граді земному є церква, втілюючи в собі і служителів церкви суть Бога. Вона покликана боротися з безбожників, які створили світське держава, як уособлення влади зла. Тому історія постає як вічна боротьба між Добром і Злом. Зло можливо перемогти, якщо спочатку перемогти зло в собі, тоді і виникає надія на можливість переходу з граду Земної в град Божий. Град Божий як би народжується з граду Земної, але сам перехід вимагає величезних зусиль духу і жертв.

Тому історія людства набуває трагічний характер, а сам порятунок постає як чудо, досяжний лише за допомогою волі Бога. Таким чином, Августин створює досить універсальну філософську систему Буття світу, як Буття Бога і людини. Не можна не відзначити, що філософія Августина є одночасно проповідь і філософське обгрунтування християнського гуманізму, суттю якого є милосердя Бога до людини і милосердя людей один до одного.

64. “Сповідь” Августина. Ключові проблеми. (семінар,той шо на карточці)
65. Вчення про предестинацію Августина.

 Августин являє собою дуалістичне поєднання начал. Істина потрібна людині для досягнення бажань.Він критикує основні цінності та ідеї язичницької цивілізації.  Він 9 років прослужив маніхейству( пост.боротьба добра і зла). Він казав, що церква не тільки запрошує, але й заставляє до добра.Також говорить про акт навернення, вибору самого себе і вибору себе як християнина. Головний у світі – Бог, далі – стосунки у світобудові людей і Бога.Увесь світ створений із протилежностей.Але головне у стосунках Бога і людини – гріх. Всі люди грішні перед ним. Гріх набуває антропологічного, космополітичного. Метафізичного значення. Згрішивши, людина занурюю у гріх весь світ. Для цього потрібна спокута Христа.Він вірить, як і Тертуліан, що Бог творить світ з нічого, відтворює та постійно поновлює його.( Тема Сповіді).

У гносеології він прагне відкинути скептицизм.Джерелом усіх вічних істин є Бог.Він є світлом, що освітлює душу людини. Душа – це творіння Бога, тому він заперечує її передіснування , але вона – вічна.Вона не руйнується, бо не склад.із простору і частин, вона існує у часі, має розум, пам'ять і волю. Воля вища за розум, а Віра – вища за волю.Волюнтаризм переростає у федеїзм – ставлення віри вище,ніж розум. Людина повинна полюбити і повірити у Бога, а потім - пізнавати. Августин вчив про пізнавальну силу любові.

Предисценація – визначення наперед. Одні люди визначені до спасіння, інші – до гибелі. Бог – джерело усіх благ, він сам – благо, і людина повинна усім завдячувати йому.Але кожна людина приречена на спасіння. Віра – це дар Божий, тому вона є несвобідною.

Августин Блаженний пристосував платонізм для розбудови християнської теології. Через платонізм Августин почав переосмислювати маніхейську думку щодо боротьби добра і зла. Він вважав, що Бог – благий і досконалий, а зла, як такого – немає. Зло лише є відсутністю належного добра. Це ставлення тіла вище за душу, коли природа стає вищою від Бога. Якщо людина відокремлюється від Бога, то і вся природа відокремлюється від нього. Августин вважав, що джерелом добра в людях є благодать, яка сходить на людину, обрану Богом до спасіння. Він думав, що Ісус спокутував гріхи лише за меншість, обрану до спасіння.

66. Августинове тлумачення проблеми співвідношення волі людини і волі Бога: проблема божественної благодаті. 

Яким є протиріччя, що міститься в проблемі свободи і несвободи волі, котре не зміг подолати Августин? З одного боку, він на власному життєвому досвіді усвідомлював суперечність, розбіжність людської волі з Божою, що, врешті, вело до відкриття «Я» як особистості з власною волею. З іншого боку, воля, за природою своєю, тяжіє і мусить тяжіти до вищого Блага.

За Августином, зіпсованість людської волі є наслідком первісного гріха, коли душа перших людей загубила своє джерело, що завжди її живило і почала вірити в те, що може стати началом самої себе. Це самоначало затверджується, гадає Августин, коли ми піклуємося лише про те, щоб втішити і задовольнити самих себе. Перша людина полюбила саму себе, коли вона відпала від незмінного Блага, порушивши обов'язок, бо вона мусила була віддати перевагу Благу, а не самій собі. Заборона чинити зло з самого початку була накладена на людину і свободна воля тоді лише по-справжньому свободна, коли не вдається до зла. Однак первісний гріх зробив волю уразливою, потребуючої Божої благодаті. З того часу людина перестала бути «автаркічною» в моральному житті: їй тепер потрібна допомога, допомога Бога. «Доки людина, — завершує Августин, — прагне жити, спираючись лише на свої сили, без Божої благодаті, що її звільнює, вона здобич гріха; все ж в людини завжди є сила вірити в свого Рятівника і, шляхом свободного веління, досягти благодаті» . Августину на власному досвіді вдалося зректися власної волі на користь волі Бога; шляхом болісних зусиль волю Бога вдалося зробити своєю.

Отже, проблема свободи волі цікавила Августина не лише з точки зору теорії, але і з точки зору певних постулатів. Він мислив цю проблему у такий спосіб, щоб вона відповідала вимогам релігійної і моральної свідомості, а відтак, поняття свободи і відповідальності в нього зливалися.

67. Пізня патристика. Северин Боецій. 

Пізня патристика. Видатним діячем та відомим філософом пізньої античності був Северин Боецій (480-524), який здійснив велику кількість перекладів із старогрецької мови на латину, що перетворилась у головну мову культури та освіченості. Найбільш цінною визнається його перекладацька та коментаторська діяльність в галузі логіки та гносеології. Боецій переклав та прокоментував твори Арістотеля. Він вперше поставив поняття універсалій, яке згодом розвивалось у схоластиці. Філософія Юоеція втішає і зцілює, при цьому оперує знаннями, мінливі речі не приносять серцю спокою. Зло обирає сама людина, це її акт волі, рефлексії через зіпсованість людської природи, гріховність. Боецій казав: «Предметом моєї філософії є не кількість твоєї бібліотеки, а стіни твоєї душі».

«Розрада від філософії» – найвагоміший твір написаний на порозі смерті у в'язниці -(образне сприйняття філософії). Філософія владна, ніколи не старіє, є завжди актуальною. Вона підіймається до небес, то опускається до людських розмірів.  У творі Боецій алегорично уособлює філософію зі строгою владною жінкою, з величною поставою, красивим, та старим одягом, але вік та зріст цієї жінки важко визначити. Її справа спрямована на культуру, на підтримку сенсу життя, вимагає багато праці. І 1 руці – книги, у другій – скіпітер. Так і філософія – вона ніколи не старіє, завжди актуальна, вона універсальна. Вона знатна, уе видає її одяг, має давню історію.

68. Северин Боецій як предтеча схоластики. 

Велику роль у поширенні і підтримці слави Боеція як християнського мученика зіграло те, що він був автором теологічних трактатів, і те, що, будучи заточений у в'язницю, написав найкращу свою книгу - "Втіха Філософією", прославляють Бога і людську гідність. Боецій описує перебування у в'язниці і стан відчаю через несправедливості. У цій ситуації його і відвідує якась дама, в якій він дізнається Філософію. Філософія зцілює Боеція від страждань, наводячи аргументи на користь того, що все що відбувається має найвищий сенс. Вона доводить, що світом править універсальне божественне провидіння, в підпорядкуванні якого найбільше благо для людини. Для Боеція перш за все важлива строгість доказів та їх логічна обгрунтованість. Він сформулював відомий "логічний квадрат". Завдяки логічної спрямованості творчості Боецій вважається предтечею середньовічної схоластики. Безпосередній зв’язок античної доби і Середньовіччя  в галузі логіки було здійснено Боецієм (480-525), якого називали останнім філософом античності і першим філософом середніх віків. Він переклав латинською мовою основні праці з логіки Арістотеля, „Вступ” Порфірія і його коментарі до „Категорій”, сам написав низку оригінальних трактатів, зокрема: „Вступ до категоричного силогізму”, „Про поділ”, „Про визначення”. Ці праці мали великий вплив  на подальший розвиток логіки у Західній та Центральній Європі. До ХШ ст. твори Боеція були одним з визнаних джерел  набуття вченості і ерудиції в ділянці логіки.

69. “Розрада від філософії” Северина Боеція.

 Велику роль у поширенні і підтримці слави Боеція як християнського мученика зіграло те, що він був автором теологічних трактатів, і те, що, коли був ув'язнений у в'язницю, написав найкращу свою книгу - "Розрада Філософією", прославляють Бога та людську гідність.

Боецій описує перебування у в'язниці і стан відчаю через несправедливості що відбувається. У цій ситуації його і відвідує якась дама, в якій він дізнається Філософію. Філософія зцілює Боеція від страждань, наводячи аргументи на користь того, що все, що відбувається має найвищий сенс. Вона доводить, що світом править універсальне божественне провидіння, у підпорядкуванні якого найбільше благо для людини.

Для Боеція за все є строгість доказів та їх логічна обгрунтованість. Він сформулював відомий "логічний квадрат". Завдяки логічної спрямованості творчості Боецій вважається предтечею середньовічної схоластики.

Автор "Втіхи" намагався вирішити проблему суміщення свободи волі з промислом Бога. З одного боку, якщо Бог все передбачає, то свободи волі не існує. З іншого - свобода людини, її воля все-таки існує, а це підриває здатність Бога проникати в морок майбутнього. Це видиме протиріччя Боецій пояснює тим, що знання Богом наших майбутніх дій, їх передбачення, не є необхідною причиною самих цих дій. Боецій наставляє читача, щоб той ухилявся від зла, своє серце спрямовував до доброчесності, а розум - до істини. "Розрада філософією" стало останнім твором стародавнього світу, в якому відсутня християнська мораль і жодного разу не згадано ім'я Христа : характерно, що в ув'язненні Боеція є не Діва Марія, але персоніфікована Філософія.

Написавши твір у в’язниці, у найдраматичніші хвилини свого життя, в очікуванні близької страти, філософ розкрив нам глибинні духовні сили філософської мудрості, її здатність бути чи не єдиною зцілителькою зраненої душі, сердешною і не замінимою порадницею на людській життєвій дорозі. Усім цим мислитель засвідчив, що мудрість філософії є мудрістю життя. Уся книга Боеція сповнена великим гуманізмом, безмежною любов’ю до людини і навіки полишається живим пам’ятником духовному добру і людській величі.

70. Загальна характеристика схоластики і її періодизація.

 Наступний період (XIII—XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою.Схоластика — філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські засновки з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.Центральна проблема - з'ясування співвідношення між вірою і розумом. Проблема тлумачення сакральних текстів. Метод схол. – дедукції, від заг.до конкретного, що пояснюєтьсячерез загальні догми, аксіоми, які не піддаються сумніву. Особлива форма мислення схоластів – силогізм – 2 положення – висновок. На першому місці – теологія,2 – філософія,3 – науки. Рух думки відбув.від 1 дефініції до іншої із урахуванням юридичного мислення.Гол.критерій мисленн схоластів – логіка.

Філософію викладали у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва — «схола» (з грецької — школа). Пізніше це слово набуло негативного значення, ним стали позначати відірване від життя мудрування. Періодизація:

Рання  9-13ст. –посилення папської влади, влада августинівського платонізму.З'явл.позиції реалізму та номіналізму, проміжна позиція – концептуалізм. Представники: Скотт, А. Кентенберійський, Абеляр.

Зріла 12-13 ст. – культивується в університетах, лідери Оксфорд та Паризький унів.Платонізм витісняється арістотелізмом. Найвидатн.схоласт – Тома Аквінський.

Пізня 14-15 ст. – ідейні суперечності, зростання епохи феодалізму, христ.зменшує вплив на людей, визріває скепсис, віра відступає.Бажання примирити віру і розум, їхня взаємодія, руйнується ідеологія Томізму, а, значить арістотелізму. Скотт, Оккам.

71. Полеміка реалізму і номіналізму в середньовічній схоластиці. 

Суттєве значення для подальшого розвитку європейської філософії мала дискусія між номіналістами і реалістами, яка тривала в схоластиці протягом кількох століть. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Почалося все як теологічна суперечка.підгрунтя – догмату Святої Трійці. Ортодокси вваж., що Трійця – це єдине і святе, а інші – що цетри окремі іпостасі. Ті, хто говорив про єдність – реалісти, хто про окремість – номіналісти.Ця проблема споріднена з проблемою співвідношення загального і одиничного, що хвилювала давньогрецьких філософів, але їй властиве дещо інше смислове забарвлення.

Реалізм — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття існують реально як сутності речей.Вони є первинні, існують незалежно від нашого мислення, поза свідомістю.

Ансельм Кентерберійський,Тома Аквінський  був поміркованим реалістом, вважав, що загальне існує нерозривно від одиничного, що людина осягає сутності в поняттях розуму. Є 3 аспекти універсалій,ланцюжок: ідея, що існує в Бога — сутність — ідея в розумі людини. Ієрархічна побудова сущого

Номіналізм— філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсали існують не в дійсності, а тільки в мисленні людини.Універсалії – це лише імена речей, а дійсним існуванням володіють лише одиничні речі.

Номіналісти — Вільям Оккам, Жан Буриданне приховують ніяких універсалій.

Така відмінність у співвідношенні одиничного і загального в світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти — прихильники платонівсько-арістотелівської традиції, для якої Бог є передусім розумом — вважали, що ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює , Що постала в концепції Аквінського, зумовлена різним способом втілення ідеї — форми.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка тлумачить його як вищу волю. На їх думку, Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні. Це є підставою для заперечення принципу ієрархічності побудови світу. Обидві концепції по-різному інтерпретують і пізнання.

72. Рання схоластика (Ансельм Кентерберійський).

 У перший період всі вчення були пов'язані переважно з інтерпретацією Августином Блаженним неоплатонізму. Видатним представником схоластики цього часу був Ансельм Кентерберійський (1033-1109), який з 1093 р. обіймав посаду архієпископа в Англії. "Я вірую, щоб розуміти, а не прагну розуміти, щоб вірити" - так Ансельм сформулював своє кредо у сфері пізнання. Втілюючи його у своїх міркуваннях, він побудував відоме "онтологічне доведення" буття Бога. Воно полягає ось у чому. Віруюча людина має самоочевидне поняття про Господа, істоту найдовершенішу. Але для повної довершеності ознака буття є необхідною. Отже, Бог реально існує. Вже сучасники архієпископа Кентерберійського піддавали сумніву таку аргументацію, оскільки вона робила висновок від існування ясного поняття про річ до реального існування цієї речі. Та хіба ж не справжні предмети є підґрунтям вироблення понять про них? Хіба, наприклад, з'являться у вашій кишені гроші завдяки одній тільки думці? Проте такі контраргументи навряд чи мали вагу для Ансельма: він вважав свій висновок результатом віри і божественного откровення, а його логічне обґрунтування - лише легкозрозумілою формою демонстрації істини.

73. Ансельм Кентерберійський і онтологічний доказ буття Божого.  

        Вперше онтологічний аргумент буття Бога навів Ансельм Кентерберійський. Філософ виходив з розуміння Бога як найдосконалішої істоти, більше за яку нічого не можебути. Отже, все, що існує, входить до змісту Його розуміння. Висновок: буття Бога необхідне, Він необхідно існує. Ансельм задає питання, чи не безумство говорити, що Бога немає? І, відповідаючи, вказує, що Бог існує настільки істинно, що Його неможливо уявити таким, що не існує. Всезагальній вірі в Бога відповідає «вище благо, яке не потребує нічого іншого, в якому все має потребу для благополуччя і буття». 

           Ансельм Кентерберійський пропонує два шляхи доказів Божественного буття. Перший - апостеріорний, тобто "за наслідками". Цей доказ виходить зі ступенів досконалості речей створеного світу. Проте скінченність останнього впливає на те, що якості, властиві речам світу, не безумовні, а відносні. Так, ступені благодаті свідчать про існування абсолютної Благодаті; ступені мудрості - про існування абсолютної Мудрості; ступені досконалості - про існування абсолютної Досконалості. Але благодать, мудрість, досконалість мають сенс тільки за умов "буття" речей. Ланцюг причин існування підводить до визнання єдиного початку, що надає існування всьому, але сам він нікому не зобов'язаний своїм буттям .
            Другий шлях доказів Божественного існування - апріорний. На цьому шляху Ансельм Кентерберійський наслідує Платона і Августина Блаженного, які переконливо доводили: коли йдеться про найвищу Сутність, різниця між ідеальним і реальним перестає існувати; істинна думка про найвище Буття свідчить про Його реальне існування. Доказ Ансельма Кентерберійського базується не на співставленні, як попередній, а на Одкровенні, і починається з констатації того, що визначити нескінченного Бога, як будь-яку скінчену річ, окреслюючи її межі, неможливо. Отже, залишається лише позначити Бога: Бог - це те, більше чого не можна помислити. Тому коли хтось виголошує в серці своєму "немає Бога", він усе ж таки керується не примхами, а щирим бажанням зрозуміти суть справи, і тоді він має визнати: Бог є. Бо той, хто насправді усвідомлює беззаперечну велич Господа, має переконатись, що про Бога не можна тільки мислити; Бог має існувати необхідно і об'єктивно. Для Господа межі між мисленням і реальністю не існує, на відміну від речей та істот скінченого світу. Для НЬОГО бути і бути присутнім у мисленні - є одне й те саме. Саме цей висновок стає підґрунтям онтологічного, за визначенням Канта, доказу . В історії філософії було багато як прибічників, так і критиків наведеного доказу.

74. Зріла схоластика. Тома Аквінський.

 Систематизатором класичної схоластики був Фома Аквінський (1225 або 1226-1274). Свою теологічно-філософську систему він виклав у численних працях (останнє Ватиканське видання його творів становить 28 томів), найвідомішими серед яких є "Сума проти язичників" (1264), "Сума теології" (1274). У цих творах Аквінський розробив свою систему "покатоличеного" аристотелізму - томізм, як стали називати це вчення за іменем його творця (за латинською транскрипцією ім'я Фома вимовляється, як Томас, звідси "томізм"). За життя Фоми Аквінського його філософія недуже схвально підтримувалася теологами. Загальне визнання і слава прийшли до нього лише після смерті, йому було присвоєно почесне звання "ангельський доктор", а в 1323 р. його причислили до лику святих. Вчення ж Фоми фактично стає офіційною філософською доктриною католицької церкви.

У центрі томізму - вчення про те, що Всесвіт являє собою ієрархію ступенів буття. Нижчий ступінь цієї ієрархії становить природа, матерія, вищий Бог, абсолютна божественна свідомість, яка творить світ і керує ним. Кінцевою метою людського життя є Бог. Але розумом він не пізнається. Бог є найрозумніша істина, яка недоступна слабкому людському розуму. Ця істина дається людям через послані Богом "істини одкровення". Однак "докази" буття Бога можна знайти шляхом осмислення "ідей", закладених Богом у природному світі. На цих вихідних засадах Фома вибудовує концепцію подвійної істини: є "істини розуму" і є вищі істини - "істини одкровення". Істини розуму відкриваються нам через науку і філософію, істини одкровення - через теологію, зокрема через Святе Письмо (Біблію). Отже, філософія і теологія не суперечать одна одній, бо осягають різні світи - природу і Бога.

75. Антропологія Томи Аквінського. Людина як compositum душі і тіла. 

Август. говорив, що тіло відкидається, але його не можна відкидати. Тома говорить про з’єднання душі і тіла. Люд. без душі – труп, а без тіла – привид. Наголошує, що д. і т. – це спосіб поєднання, тіло животвориться душею. Тіло причетне до суті духовної діяльності людини. Людина не тільки душа. Душа – не лише двигун тіла, а її субстанціальною формою. Людська особистість є найдосконалішою в людській природі. У всіх люд. інтелект є єдиним, лиши у Богові інтелект є сутністю, а в люд лише потенціал сутності. Не інтелект мислить, а людина. Томі вдалося примирити Арістотеля з Христом і це виправдання було справжнім переворотом. Докази існування Бога-це теж мислення Арістотеля. Томізм важко уявити без Арістотеля.

76. П’ять раціональних доказів буття Божого у теології Томи Аквінського.                             Т.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути «першодвигун», або «першопоштовх» рух;, — Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність — Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості — Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати «остання» і головна ціль - Бог.Проте, .деякі інші догми християнства  не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа. про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме,  що вони «надрозумові», їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії.Хоча Ф.Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив певні можливості і для розвитку наукового знання

77. Співвідношення віри і розуму, теології і філософії в ідейній спадщині Томи Аквінського.

 Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія «двох істин». Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. Схоластика, особливо її розвинута форма — томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум. На відміну від них, теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином  теорія «двоїстої істини» поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму.

Тома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри.В тих випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити.  Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але, хоч наукове знання об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже, предметом філософії є «істини розуму», предметом теології — «істини Одкровення».

Тома Аквінс.писав у сумі про язичників, що він думає про тіло, аби мислити про душу, про душу, щоб мислити про окрему субстанцію, а про неї, щоб думати про Бога. – Ієрархічна система. Його називали Доктор Ангелікус.Тома примирив Арістотеля з Христом. Він намаг.переорієнтув. з філос. Платона на Арістотеля. Відчуття – це вікна душі. Є 5 типів відчуттів. Бог, його образ пов'язані із матеріальним світом.Тому повністю зневажати матерію не можна. Сутність та існування лише у Бога є тотожними. Для Томи найблагороднішим у всій природі є особистість. Не інтелект мислить, а особистість. Інтелект є унікальним у коного, він керує волею.

Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі «істини Одкровення» можна довести раціонально. Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є «служниця теології». Функції філософії як «служниці релігії» полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати христянські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

78. Значення філософії Арістотеля для теології Томи Аквінського.

Широко використовуючи філософські погляди Аристотеля, якого Фома Аквінський обрав своїм духовним наставником у філософії, йому вдалося створити цілісну, логічно побудовану систему релігійних положень і висновків стосовно природи і суспільства, які хоч і мали відтінок релігійного мислення, але стосувалися цілком реальних процесів тодішньої епохи.

 Розвиваючи концепцію "ланцюгово-пірамідального" суспільства, середньовічні мислителі постійно акцентувати увагу на арістотелівській тезі про суспільний характер людини. Цю тезу підтримував і Фома Аквінський. Він вважав, що особа тісно пов´язана з сім´єю, де вона працює і відпочиває, державними інститутами, різного роду корпоративними інтересами. І хоч середньовічне суспільство було побудоване на кшталт піраміди, все ж, як вважають європейські соціологи, це було деякою мірою і плюралістичне суспільство

Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, протиставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім - природним чи соціальним - світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до відкриття самосвідомості.

Погляди Фоми Аквінського на суспільство сформувалися під впливом Аристотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов'язки, бо їх установлено богом.

79. Пізня схоластика. Вільм Оккам. 

Виступає як антитеза до зрілої схоластики. Є бажання  зруйнувати звязок розуму і віри. Пізні схолатки сприймаються як попередники Відродження. Віддають приорітет волі перед розумом. Емансипація філософії від теології Дунс Скот, Вільям Оккам.  первинне пізнання – інтуїтивне. “Сутності не слід збільшувати без необхідності”

Оккам – номіналіст, монах-францисканець. Реальним існуванням наділяв лише одиничні субстанції, поза мисленням. Так звані універсалії – це лише імена, які визначають класи предметів. У пізнанні Оккам закріплює інтуїтивність. Поняття, які не зводяться до інтуїтивного пвзнання, не піддаються перевірці ту досвіді, вони повинні бути ілюміновані із філософією. Це і є принцип «Бритви Оккама».

Хоча все реальне, за Оккамом, одиничне, все ж індивіди можуть бути розподілені розумом на класи, тобто розподілені за родами та видами. В самих речах намає ні загального, ані часткового. І те, і друге притаманне тільки нашому способові сприйняття однієї і тієї ж речі. Науки поділяються на реальні та раціональні. Реальні науки розглядають поняття з погляду їх відношення до речей, раціональні — з точки зору їх відношення до інших понять, а не до речей. Тому номіналізм Оккама іноді називають "термінізмом", що пов'язаний з його вченням про досвід. Догмат простоти, ясностіі стислості.

80. “Бритва Оккама” і специфіка пізньої схоластики. 

Проводячи свою номіналістичну лінію в запереченні об´єктивності існування загальних понять, Оккам використовує свою знамениту "бритву" ("бритва Оккама"), за допомогою якої відсікає всі "сутності" (загальні поняття), необхідність яких не обґрунтовувалася строго логічно. Загальні поняття самі по собі є термінами, що виражаються словами й у цьому плані є чимось одиничним. Властивість загальності вони набувають лише в розумі, в результаті приписування їм того чи іншого значення. Звідси - термінізм, як часто називають оккамову теорію загальних понять. Своєю концепцією термінізму Оккам започаткував тлумачення загальних понять як системи знаків, знакових систем. 

Це принцип економії розуму. Відповідно до його, варто уникати ускладнених теоретичних побудов, що припускають введення великої кількості вихідних допущень. Якщо щось може бути пояснене найбільш простим способом, то саме цей спосіб варто вважати правильним, відкинувши все, що ускладнює пояснення. Так, В. Оккам думає, що дві із чотирьох аристотелівських причин - з діюча й причина цільова (фінальна) - у більшості випадків зайві й нічого не додають до розуміння явищ. Згідно В. Оккаму, рух предметів необов'язково має потребу в поясненні за допомогою аристотелівській любові до Бога, що притягає до себе мир силою любові, хоча можливо, що так воно і є. Набагато більш важливо визначити конкретну причину, що діє на дане тіло. В. Оккам призиває до відмови від метафізичних претензій. Він говорить про довіру факту й тільки факту. З його погляду , замість того щоб запитувати: що це таке? - варто з'ясувати спочатку, як воно існує. Інакше кажучи, субстанціальному розумінню природи речей слід віддати перевагу функціональному.

Легко помітити, що оккамовский підхід становить епілог середньовічної схоластичної вченості й одночасно є введенням до новоєвропейської науки. Він відкриває нові перспективи вивчення природи на шляхах раціональних і експериментальних. В. Оккаму ж належить пріоритет теоретичного захисту всього індивідуального перед особою загального. Він одним з перших заговорив про права й достоїнство особистості перед особою владних інститутів. Це ріднить його з культурою Відродження.

81. Антропоцентричність філософії епохи Ренесансу.

  Поняття «Відродження» виникло як найменування пошуків діячів цього періоду стосовно відродження цінностей та ідеалів античності. Епоха Відродження припадає на ХІУ-ХУІ ст. Це період ранньої кризи феодалізму і зародження буржуазних відносин. 

Найважливішою характерною рисою світогляду епохи Відродження є орієнтація на людину. Якщо в центрі уваги античної філософії було природно-космічне життя, середньовічної - релігійне життя і в його основі проблема «осмислення», то з XV ст. на перший план виходить світське життя, набуває значення діяльність людини в цьому світі та досягнення щастя. Інтерес до античної літератури, з трчки зору гуманізму, оцінюється як стимул і форма виявлення особистого відродження. Філософія ж повинна допомогти людині знайти місце В ЖИТТІ.Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми.

        Філософське мислення цього періоду характеризується як антропо-центричне. У центрі - не Бог, а людина. Якщо Бог - начало світу, то людина - його центр. Вона у своїй діяльності та помислах нічим не обмежена, спроможна на все саме завдяки власним зусиллям. Формується певний рівень самосвідомості; визначальними є такі якості, як гордість, самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту, життєрадісності та вільнодумства Завдяки цьому епоха Відродження дала світу видатних особистостей, різнобічно освічених, з яскравим темпераментом, вольовою цілеспрямованістю, величезною енергією.

Домінуючим аспектом філософії Відродження стає естетичне, оскільки прекрасне висувається на перший план. Причому на чільне місце ставиться не наслідування природи, а сама творчість художника. Об'єктом цієї творчості стає краса людського тіла. Для естетики Ренесансу характерне злиття духовного і особистісно-тілесного. Максимального естетичного ефекту можна досягнути двома шляхами: опорою на біблійні сюжети; зображенням самого себе, оскільки автопортрет найбільш яскраво виражає духовність художника, його ставлення до епохи.

82. Натурфілософські ідеї мислителів доби Відродження (Микола

Кузанський). 

Натурфілософія – це спроба пояснити й витлумачити оточуючий світ та природу, спираючись на результати наукових досліджень. Тим самим вирішуються суто філософські питання щодо будови світу та місця в ньому людини. Термін «натурфілософія» вперше використав давньоримський філософ Сенека. Специфіка ренесансного світовідчуття сприяла розвитку натурфілософських учень, які стали одним з провідних філософських напрямів цієї історичної епохи та заклали підґрунтя подальшого розвитку європейської філософії, Серед представників натурфілософського напряму — геніальний митець Леонардо да Вінчі, великі вчені Микола Копернік і Галілео Галілей, одна з найгероїчніших постатей в історії світової філософії Джордано Бруно та ін.

Натурфілософські ідеї присутні і в працях засновника революційного вчення про геліоцентричну систему Всесвіту польського вченого Миколи Коперніка. Він написав працю «Про обертання небесних сфер». Продовжуючи вважати Бога першопричиною світу, він доповнював цю ідею принципом саморозвитку Всесвіту, що сприяло звільненню людської думки від церковних впливів. Копернік створив і обґрунтував геліоцентричну теорію. Вона повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому, і відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії.

Отже, представники натурфілософського напряму філософії епохи Відродження намагалися зрозуміти природу оточуючого світу, спираючись на наукові, емпірично доведені  а не на християнські релігійні доктрини, як це було в епоху Середньовіччя. Тому саме цей напрям найбільшою мірою стимулював бурхливий розвиток природничого знання, яке згодом визначатиме світоглядну основу Нового часу

. Микола Кузанський є головним представником неоплатонічного напряму філософії епохи Відродження. Головним принципом мислення М.Кузанського була „єдність протилежностей”. У своєму вченні він використовував геометричні образи для доведення суто філософських ідей. Наприклад, „Бог є коло, центр якого-всюди, а периферія-ніде”. Найвищо. Якістю людини є здатність до творчості, адже завдяки творчості людина стає певною мірою Богом. В роздумах Кузанського Бог як єдність усіх нескінченних становлень, тобто абсолютний інтеграл, збігається з найменшим перевтіленням, тобто абсолютним диференціалом, і людина є продовженням цієї парадоксальної єдності.

Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу дарована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. Тому кінцевий світ природи людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати неможливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреально-го, тому про надреальнии світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через богоодкровення. Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога, а активний спосіб життя наближає людину до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

             З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики. 

84. Скептицизм Мішеля Монтеня. 

Основний твір Монтеня «Ессей» є скарбницею мудрості для усіх європейців. Предметом книги є він сам. Критикує схоластів. Він був сучасником Варфоломіївсвької ночі, Гугенотських війн. Монтень був ненависником ТЕРПИМОСТІ та серйозності. Він пропагував незалежність особистості, самостійний хід думок. «Що я знаю?», -питання, яке повинна ставити людина собі. Божевільна людина та, яка ні в чому не сумнівається. Вважав, що впертість та запальність духу – ощнаки нлупоти. Істина досяжна, але вона завжди відносна.  Монтень зображає внутрішній світ суб'єктивних емоцій через саму людину – пізнання самого себе.Він був оптимістом та радісною людиною.» Глибоко помиляються ті, хто зображують філософію із похмурим чолом».  Монтень вважав, що до природи потрібно ставитись як до матерії, а людина є її частиною. Його називали скептиком ренесансним. Про філософування він казав так: «Начало – здивування, дослідження – пошук, кінцем є незнання».

До Бога Монтень ставився скептично, вважав, що він є непізнаваним, а носієм звичаїв і традицій є релігія. Іскра розуму дана Богом, але це не багаття. Основою усього є мораль – наука добра і зла.

Він хотів займатися лише безспірними фактами людського життя, що їх треба визнавати незалежно від особистої позиції. Він намагався уникати загальних теорій. Він вважав, що неварто витрачати своє життя на теоретичні дослідження, як це робили скептики.

Філософія Монтеня містила скептицизму рівно стільки, скільки було потрібно, щоб не торкатися заплутаних питань, щоб уникати фанатизму та жити в спокої. Скептицизм був для нього тільки способом полегшити й зробити приємнішим життя — відповідним, як судив, у важкі й неспокійні часи. Це був скептицизм, подекуди чимось схожий на той, що його пізніше поширюватиме Декарт, тобто був так само лише методом: як той методом здобування істини, так цей — облаштування собі життя.

85. Зародження протестантизму (Мартін Лютер). 

Реформація – боротьба проти головування  католицької церкви у релігійному та, сусп. та політ. житті. Яскрава критика монополії катол.руху.Пік припадає на 16ст.  Мартін Лютер не є філософом, він монах, священик, професор-теолог Віттенбергського університету. У 1517 році він пише 97 богословських тезисів, які направлені проти організації архітектоніки католицизму, схоластики, а, головне – проти авторитету церкви та вищих уерковних ієрархій. І вивісив їх на вході у церкву. Лютер казав, що духовенство є посередником між Богом і людьми. Людина досягає спасіння душі лише вірою. Але воно не залежить від неї, бо без Божої благодаті людська воля ні на що не здатна. Він вважав, що людина не сумнівається, а має певні переконання у душі.

Улітку 1520 року Папа Лев10 наклав анафкму і відлучив Лютера від церкви, а Лютер спалив папську енцикліку. 1534р – переклав Біблію на нім.мову. Він ставить її на місце авторитету, замість церкви.

У 1580р виникає ЛЮТЕРАНСТВО. Християнська свобода – це свобода у христ.значенні. Церква підпорядковується державі.Релігія стала ірраціональною, підтримували концепцію 2 істин, за якою філософія, наука і релігія – незалежні.

Творець німецької реформації Мартін Лютер проголосив працю богоугодною справою та осудив неробство, наголошуючи, що в праці людина подібна до творця всього сущого. Протестантизм засудив пияцтво і розпусту, через які розтринькувались здобутки праці, добробут людини визнав свідченням її богоугодної поведінки. Бідність стала вадою (якщо ти бідний, то ведеш небогоугодне життя), багатство вважалося чеснотою. Цим, на думку Вебера, поясняюється те, що капіталізм зародився в країнах, де переміг протестантизм

86. Емпіризм Френсіса Бекона, його гносеологія і вчення про ідоли. 

Будь-яке судження ми можемо висловити лише послуговуючись фактами». Англійський філософ Ф.Бекон(1561-1626 рр) започатковує вивчення методів осягнення природи. Особливо він цінив метод ЕМПІРИЗМУ. Основний твір Бекона: «Новий органон». Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток.

«Знання – це сила», -Бекон. Він вважав знання істиною, і цим воно відрізняється від практики. Релігія, на думку Б.,не повинна втручатись у науку. Він казав, що повне знання сусідить з релігією, а часткове – веде до атеїзму.

Основним робочим методом логіки він вважає індукцію(від конкретного до загального) і зовсім відмовляється від дедукції. Як основне знаряддя пізнання у нього виступають почуття, досвід, експеримент і те, що з них випливає. На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень (образ дзеркала

Головною перепоною на шляху пізнання природи є засміченість відомості так званими “ідолами” – спотвореними образами дійсності, хибними уявленнями й поняттями. Людина помиляється через тупість, недостатність знань, обмеженність.
Розділяють чотири види “ідолів”: “ідоли” роду, “ідоли” печери,
“ідоли” ринку, “ідоли” театру (теорій).
“ІДОЛИ” РОДУ – це хибні уявлення про світ, притаманні цілому людському роду, вони є результатом обмеженості людського розуму і органів чуття. Ця обмеженість проявляється насамперед в антропоморфізаціі речей, тобто в наділенні природних явищ людскими характеристиками; приймаються до уваги лише ті сни , які збулись, але забувають ті, які не підтвердились. Для зменішення шкоди, нанесеної пізнанню “ідолами” роду, людям необхідно зіставляти показання органів чуттів з предметами навколишнього світу і тим самим перевіряти їх вірність. 
“ІДОЛИ” ПЕЧЕРИ (особистого світогляду) – це спотворені уявлення про дійсність, пов’язані з сіуб’єктивністю сприйняття довкілля. У кожної людини є своя печера, тобто свій суб’єктивний внутрішній світ, що накладає відбиток на всі його судження про речі і процеси дійності.Нездатність людини вийти за межі своєї суб’єктивності і є причиною даного виду помилок.
“ІДОЛИ” РИНКУ - це забобони суспільних відносин, які є наслідком розмов – випадкового і неправильного вживання слів, промов тощо. Люди в одні і ті ж слова вкладають різний зміст, і це спричиняє пусті і безпідставні суперечки та відволікає від вивчення природи і правильного її розуміння. Цим самим Бекон критикує схоластичне словоблуддя на зразок того: “Чи зможе Бог створити камінь, який не зможе підняти?” – яке, як правило, відбувалося в місцяхскупчення людей – на ринках, площях.
“ІДОЛИ” ТЕАТРУ (теорій) – це різні догми попередніх теорій і філософій, які виникають внаслідок некритичного запозиченняїх ідей. Згідно з Бекеном, кожна філософська система - це зіграна перед людьми драма чи комедія. Скільки в історії існувало філософських систем, скільки було поставлено драм і комедій з зображенням вигаданих, штучних світів. Але люди ці вистави сприймають як істинні, керуються їх ідеями як основними в своєму житті.
“Ідоли” роду і печер є природними властивостями індивіда подолати їх можна шляхом саоосвіти і самовиховання. “Ідоли” ринку і театру набуті розумом, завдки пануванню над людиною минулого досвіду: авторитету церкви, мислителів тощо. Подолати їх можна через зміну суспільної свідомості.

87. Емпірико-сенсуалістична лінія в теорії пізнання Нового часу (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк). 

Основною проблемою філософії Нового часу – гносеологія. У 17-18 ст. людина стає розкутою і прагне пізнати. Це століття геніїв.  Впали цінності Середньовіччя, виникає альтернатива раю – створення ідеальної держави.  Тоді ж теорію пізнання поділяють на 2 фактори: ЕМПІРИЧНИЙ( пізнання за допомогою досвіду та відчуттів), СЕНСУАЛІСТИЧНИЙ  ( метод занурення у матерію).

 Бекон, Гоббс (систематизатор емпіризму Бекона, автор праці «Левіафана») і Локк були деїстичними матеріалістами. Природу вони розглядали як субстанцію, щось самостійне, а науку — єдиним вченням про природу. Сферу моралі вони залишали в компетенції Святого Письма. їх світогляду притаманний натуралізм у механістичній формі. Вони розглядали людську суб'єктивність як віддзеркалення зовнішнього (механічного) світу. І сама ця суб'єктивність зводилась до механічної комбінації ідей (особливо у Гоббса). Суб'єктом пізнання вони вважали окремого індивіда, але вже у вченні про «привиди» (Бекон) і про суспільний характер знаків (Гоббс) вони зіткнулись із впливом суспільства на процес пізнання.

Емпіризм у його крайньому сенсуалістському трактуванні, коли відчуття визнаються єдиним джерелом знання, таїв у собі загрозу суб'єктивізму. (Якщо мені дані відчуття і нічого, крім відчуттів, то на основі чого я суджу?)

88. Суб’єктивістське перетлумачення людського пізнання. Протиставлення суб’єкта до об’єкта у філософії Рене Декарта. 

французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.

Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».

Декарт звертає увагу до розуму і свідомості. Знаходження знання у собі самому. Він казав, що власне існування є більш достовірним, ніж існування зовнішнього світу. Полемізуючи зі схоластами, Декарт вимагав перевірки знань. Це передбачало відмову від усіх суджень, що сприймались на віру.Якщо авторитети філософії прходили перевірку розумом, то вони залишались. Декарт навчив людей технічного розуму. Саме завдяки йому почали робити техніку. Він був першим мислителем, який закликав не ставити над розумом ніяких меж. Гарантом пізнання і достовірнгості у Декарта виступив Бог, він є джерелом об'єктивної значущості людського мислення. Якщо людина сумнівається у пізнанні істини, значить –вона є обмеженою та недосконалою у розумі.«Я мислю, отже існую» — істинний і що він тому є першим і найвірнішим з усіх висновків.

Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і незалежно одне від одного. Декарт говорив про «вроджені ідеї», про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Він вивів 4 принципи раціонального методу пвзнання.

89. Принципи раціоналістичного методу Рене Декарта, їхнє значення для новочасної філософії

Рене Декарт – автор дедуктивного методу пізнання і засновник раціоналізму. В історії Нової філософії перший розробив дуалістичне філософське вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасно самостійного існування свідомості і матерії, душі й тіла. З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його дуалізм. Людину він розглядав як механічне поєднання цих 2 субстанцій. Дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу, тому Декарт ввів третю субстанцію-Бога, яка зумовлювала їх єдність і можливість пізнання навколишнього світу.

Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно існують в розумі.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило – визначення принципів, начал. Друге правило – аналітичне вивчення природних явищ, тобто слід ділити складну проблему на простіші, і робити це доти, поки речі не стануть ясними і очевидними. Третє правило – мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від них до складніших. Четверте правило – досягнення повноти знань, послідовність і ретельність дедуктивного виведення, докладний огляд всіх ланок.

На думку Декарта, дотримання цих правил – гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Декарт розробив вчення „вроджених ідей”, які, на його думку, приховані в глибині інтелекту й можуть бути усвідомлені лише інтуїтивно. Це ідея Бога, аксіоми математики тощо.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум. Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою. Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

91. Релігійна філософія Блеза Паскаля. Людина як “мислячий очерет”. (семінар4)

92. Суперечлива природа людини у філософії Паскаля. (Семінар4)

93. “Думки” Паскаля. Основні ідеї. (+4 семінар)

 У своїй праці "Думки" (що являє собою підготовчі матеріали до праці на захист християнства) Паскаль змальовує вражаючу картину людського становища у світі: на тлі космічних масштабів людина перетворюється на непомітну порошину, але, якщо рухатися углиб матерії, людина є велетнем порівняно з нескінченно малими величинами.

95. Феномен Просвітництва (від деїзму до атеїзму). 

Для Просвітництва характерне скептичне, а часто й зневажливе ставлення до релігії, яке у деяких його представників переростає в атеїзм. Хоча більшість просвітників і визнавала ідею Бога, але тлумачила її в дусі деїзму. Бог мислився ними творцем світу, суддею за моральні вчинки, але заперечувалося його безпосереднє втручання в хід подій. Таку релігію просвітники називають раціональною, тобто узгодженою з розумом, або ж природною. Подібних поглядів дотримувались, зокрема, Толанд, Монтеск´є, Вольтер. Водночас просвітники заперечували існуючу так звану позитивну релігію — релігію Одкровення, яку вважали сукупністю марновірства та невігластва. Це породжувало нехтування обрядами, заперечення церковних історій. Гольбах як найвідоміший атеїст, який написав кілька праць, спрямованих проти релігії, вважав, що вона є плодом невігластва та обману. Більшість просвітників наївно вірила, що світло розуму розвіє сутінки релігії. При цьому вони не бачили принципової відмінності між релігією, міфологією та марновірством. Все це критикувалося як незасноване на розумі. Разом з релігією вони підривали авторитет традиції і культуру. Вважаючи людину природною істотою, вони і мораль розуміли як природне явище, не бачили необхідності в релігії для обґрунтування моралі.

96. Деїзм філософії просвітників. 

Просвітництво 18-поч19 ст. Просвітники визначили рівність людини перед законом. Домінуючі позиції П. у Франції пов'язані із існуванням «Третього стану»( селяни, молода буржуазія). Просвітники виражали інтереси саме цього стану. Їхня мета – досягнути соціальної рівності перед законом. Вольтер боровся проти катол.церкви та її власності на землю. Він казав:  «Якби навіть бога не було, то його варто було б винайти!.Він вважав його блискучим винаходом.

   Просвітники сповідували ДЕЇЗМ – концепцію пасивного Бога. Вони вважали, що бог створив світ, але більше нічого не зробив, не впливає на події. Деїзм – це опозиція до креаціонізму. Через матеріалізм пролягає шлях до від деїзму до атеїзму. Деїсти: Вольтер, Дідро, Монтеск'є, Кондільяк. Атеїсти: Гольбах, Гельбецій, Ля Метрі. Революція, здійснена проствітниками стала основою соціальної революції ( Вел.бурж.1789р).  Першопочатком стала револ.ідей, гасло якої –свобода, рівність, братерство!Жан Жак Руссо був і просвітником і скептиком водночас. Він говорив про навернення до природи. Прагнув до становлення людини чистої, незіпсованої. Побічними наслідками прогресу ставало те, що людина ставала бездушною, недоброю, прагматичною.

  Маніфест просвітн-ва виявився у виданні «Енциклопедії» у Франції, ред-ми якої був Дідро та Де Ламберг. Завд.ЕНЦ. – надати публіці найрізноманітніші на той час знання, просвітити народ. До роботи над її створенням залучали видатних інтелектуалів. Велика кількість статей була ліберального змісту, влада тиснула на видавців, а згодом – заборонила її видавати.

99. Ідеалістичне спрямування німецької класичної філософії, її витоки і суть.

Німецька класична філософія зароджується у 18ст. зусиллями Канта, та розквіт її припадає на кінець 18ст, завдяки Фіхте, Ніцше, Гегелю. Філософія складна, абстрактна і умоглядна. 18-19ст – золотий вік нім.культури.Виникає відомий перифраз про німців як націю поетів та філософів. Сама ж держава на той час слабка, розділена, але спостерігається бурхливий душевний та культурний підйом. Закінчується епоха у 30х рр 19 ст. – смертю Гегеля.

Характеризується схильністю до умоглядності, стриманим ставленням до матеріалізму, екмає прихильності до атеїзму. Просвітництво здійснюється пасторами. Хороша традиція – започаткув.перекладів античної філософії, ідеалістичне сприйняття грецької культури та ідеології.Багато німці дали і світовій музиці.Стрижнева лінія у філософів – дослідження форм всезагальності. Дійсність розумілась як духовна реальність, як розум. У кінцевому розвитку нім.ідеалізм висунув основну філос.проблему – діалектику тотожності мислення і буття. Філософів, які належать до НКФ, споріднює зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта.Кожен із філософів намагався бути оригінальним, і вважав свої досягнення неповторними, довершеними. Нім. клас. ідеалізм став основою для розвитку нім.філософії 19-20ст.

100.Особливості діалектичного методу Ґеорга Вільгельма Фрідріха Геґеля.Геґелівськатріада. 

             Діалектичного метод дослідження за своїм змістом включає в себе закони і принципи діалектичної логіки, закони мислення. За Гегелем, цей метод не може бути відмінним від діалектики, він тотожній їй. А це означає, що діалектичний метод передбачає розгляд усіх явищ через призму їх суперечливості: зв’язку з іншими явищами; біжучості категорій; якісних перетворень; утримання, “зняття” старого у новому тощо.

Діалектичний метод, писав Гегель, “ . єдино істинний. Він не є чимось відмінним від свого предмета і змісту, бо саме зміст внутрі себе, діалектика, котру він має у собі, рухає вперед цей зміст. Не можна вважати науковими будь-які способи викладу, якщо вони не дотримуються руху цього методу”.

Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи у Гегеля є запозичений у Фіхте цикл — теза, антитеза, синтез — так звана тріада, згідно з якою думка (ідея) в своєму розвитку переходить у свою протилежність, яка на наступному етапі знімається своєю протилежністю і, завдяки цьому, примирює в собі два попередні етапи. Так коротко можна окреслити метод, який уможливлює філософію як систему абсолютного знання Гегеля.

101.Філософська система Гегеля.

Гегель, вибудовуючи свою філософську систему, виходить із того, що єдиною дійсною реальністю є абсолютна ідея, результатом дії і творчості якої є світ, розмаїття світу. Абсолютна ідея постійно змінюється, розвивається, існує вічно й незалежно від людини, суспільства і природи. У своєму розвитку вона проходить три етапи (ступеня). На першому етапі (Гегель розглядає його у малій і великій "Логіці") абсолютна ідея розвивається у сфері чистої думки, поза простором і часом, накопичуючи свій духовний потенціал. Еволюціонуючи через ряд ступенів, абсолютна ідея, логічно заперечуючи себе, переходить у свою протилежність - природу (матеріальний світ). "Інобуття" абсолютної ідеї розглядається ним туманно, має надуманий характер, про що свідчить "Філософія природи". І третій етап розглядається Гегелем у "Філософії духу", де абсолютна ідея завершує свій розвиток, досягаючи співпадання світового розуму із створеними ним природою і суспільством.

Гегелівська система об'єктивного ідеалізму складається з трьох основних частин. У першій частині своєї системи - в "Науці логіки" - Гегель зображує світової дух (званий їм тут "абсолютною ідеєю") таким, яким він був до виникнення природи, тобто визнає дух первинним. Ідеалістичні вчення про природі викладено ним у другій частині системи - в "Філософії природи". Природу Гегель як ідеаліст вважає вторинної, похідної від абсолютної ідеї. Гегелівська ідеалістична теорія суспільного життя складає третю частину його системи - "Філософію духу". Тут абсолютна ідея стає по Гегелю "абсолютним духом". Таким чином, система поглядів Гегеля носила яскраво виражений ідеалістичний характер.

Істотна позитивна особливість ідеалістичної філософії Гегеля полягає в тому, що абсолютна ідея, абсолютний дух розглядається ним у русі, в розвитку. Вчення Гегеля про розвиток складає ядро гегелівської ідеалістичної діалектики і цілком спрямоване проти метафізики. Особливе значення в діалектичному методі Гегеля мали три принципи розвитку, що розуміються ним як рух понять, а саме: перехід кількості в якість, протиріччя як джерело розвитку і заперечення заперечення. У цих трьох принципах, хоча й у ідеалістичної формі, Гегель розкрив загальні закони розвитку. Вперше в історії філософії Гегель вчив, що джерелом розвитку є протиріччя, притаманні явищам. Думка Гегеля про внутрішню суперечливість розвитку була коштовним придбанням філософії

102. Суперечність між системою і методом у філософії Геґеля. 

Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи. Систему Гегель вважав досконалою, остаточною, вона не може розвиватись.А метод є діалектичним, постійно розвивається. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан — якраз цього вимагає гегелівська система. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності. 

1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку.

2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану.

3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови.

4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.

В роботі «Наука логіки» Гегель ставить завдання показати саморух поняття. Весь процес саморуху поняття здійснюється діалектичним шляхом. Заключена в кожному понятті «заперечність», яка і складає його обмеженність, однобічність, виявляється поштовхом до саморозвитку цього поняття. Гегель пропонує щаблі, сходини, по яких людина може підійматися, здобувати щоразу новий досвід,а, досягнувши вершини – осягне істину, подивиться на світ та себе з точки зору завершеної історії. Там, наверху, не буде протилежностей, буде досягнута тотожність мислення і буття. Поки поняття не досягне свого вищого пункту — абсолютної ідеї, доти кожен із ступенів його розвитку дає тільки відносну, але не кінцеву, не повну істину.

 

103. Етичні погляди Іммануеля Канта. 

Основа кантівської етики – РІЧ В СОБІ. Пізнаня речі як такої, якою вона є насправді, сама по собі. Людина у етиці Канта постає як істота, що є спроможною діяти незалежно від чуттєвого сприйняття світу, а свобода – це здатність абстрагуватися.

У природі будь-яке явище обумовлене попередньою причиною. У свідомому світі людина започатковує ряд, починаючи з розуму. Людська воля є автономною, людина сама собі ставить закони розуму і свободи, визначає їх. Людина є жителем 2х світів: чуттєво сприймаючого(підпорядкув.природі) та інтелігібельного(умоглядного, що підпорядк.розуму,свободі) маємо дуалізм 2 світів, з яких людина не може вирватися.

Принцип 1(чуттєвого): ніяке явище не може бути причиною самого себе, воно завжди має причину іншого. Випливає з чогось. Принцип2( Свободи): розумна істота існує сама по собі, вона є ціллю, до неї не можна ставитись як до засобу для чогось іншого. Людина – річ сама по собі.

 КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ – серцевина практ.філос.Канта. «Дій так, аби максима твоєї волі могла мати у той же час силу принципу – всезагального законодавства». Заклик не перетворювати істоту у засіб своїх егоїстичних цілей. Внутрішня передумова розуміння – інтуїція, сила, яка наштовхує і визначає ставлення до інших людей. «Є 2 речі, які мене все більше дивують, це: зоряне небо над головою і моральний закон в мені» , - Кант.Уся моральна теорія І.Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І.Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі.

104. Гносеологічна концепція Канта. Розум і розсудок. Обмеженість теоретичної філософії. 

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність. Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, поділ.на світ речей, які є у нашій свідомості та світ явищ, який є поза свідомістю.

Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища являють собою лише підготовчий матеріал і знань не дають. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою РОЗСУДКУ. Кант вважає, що існують два основні стовбури людського пізнання, що виростають із спільного коріння: чуттєвість, через яку предмети даються, та розсудок, за допомогою якого вони мисляться. Щодо змісту знання, розсудок є цілком залежним від чуттєвості. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого споглядання і одночасно як здатність мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок, можуть бути емпіричними, якщо в них містяться відчуття, викликані присутністю предмета, та чистими, якщо до них не приєднуються відчуття, що складають матерію знання.

В процесі пізнання на рівні розсудку ми упорядковуємо чуттєві дані категоріями розсудку, формулюючи закони науки. Головним стає специфіка пізнання самого суб'єкта. Рефлексія спрамована на саме мислення. Тобто, наскільки спроможне саме мислення людини до пізнання, яке є конструюванням. Сам же предмет дослідж.потім стає наслідком.Цей висновок Кант кваліфікує як "Коперніканський переворот".

Третьою здатністю людського пізнання є РОЗУМ, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що  безпосередньо не пов'язане з досвідом.Предметом розуму є результати діяльності розсудку. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття — трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму — це необхідні поняття, а розсудкові понятя слугують розумінню чуттєвого досвіду.

105. Особливості розвитку філософії в післяідеалістичному ХХ столітті. 
Започаткування некласичної парадигми у західній філософії. 

Своїм розвитком філософія 20 ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів. Особливості філософії 20 ст.: - вийшла далеко за межі академічних аудиторій; - постала досить сильно інтегрованою у системі загальної освіти; - отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції та семінари, діяльність філософських товариств; - постала у своїх основних проявах неокласичного; - відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозуміло кожній людині; змінилися також її змістові та предметні орієнтації; - відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалось  тенденції мінімалізму у філософії, тобто відновлення від абсолюті; - почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності. Основні напрямки у зарубіжній філософії 20 ст.:  сцієнтичний ;

Філософія кінця XIX — початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії.Гносеологізм стає визначальним. Абстрактність та спекулятивність у гегелівському мисленніна поч.30х рр вивітрюється. У творюються 3 течі, напрями, які рухаються опозиційно до філософії класичного ідеалізму.( Гегеля критикували за нежиттєвість теоретизування, відхилявся від емпіризму, не цікавився природн.науками, базисом існування людини, природи).1 – ПОЗИТИВІСТИ (Огюст Конт),2 – ФІЛОСОФІЯ ЖИТТЯ (Шопенгауер, критикує Гегеля за фрагментарністьта несистематизацію філософії), 3 – ЕКЗИСТЕНЦІАЛІСТИ (К'єркегор, крит.геге.за те, що не залишає у своїй системі місця для людини). Не відштовхував гегеля американський прагматизм( у 80х рр 19ст. ) – Пірс, Джеймс; і релігійна філософія НЕОТОМІЗМ(1879р).

106. Передекзистенціалізм Сьорена К’єркеґора. Вчення про три стадії людськогоіснування.

 Філософські погляди данського мислителя Кєркегора склалися під впливом німецького романтизму, з одного боку, і були антираціоналістичною реакцією на філософію Гегеля, — з іншого.Він скептично критикував усе, що йогго сучасники вваж.ідеальним. Вперше він приділив увагу терміну ЕКЗИСТ. – ІСНУВАННЯ. Розум як існування людини, похідні – настрої, відчуття. Людське існув.протиставляється існуванню світу, абстракції. Об'єктивність є необгрунтованою і непозбавленою вигадки. Людське існування може бути охоплене поняттями, людина на шляху до Бога проходить три якісно відмінні стадії: 1.Естетичну: людина піддається бажанням, почуттям,інстинктам –зовнішньому впливу, виконує їх, вона є ненаситною, хоче все більше. Людина не зв'язана із минулим та майб., не знає, що таке вина і обов'язок. В результаті етик приходить до траг.фіналу – не може насититись і знесилюється, стає етиком.

2. Етичну: Обов'язок, провина, повторення. Це людина раціональності, здатна піднятися над чуттєвою природою, прагне соціальності, сім'ї, становища. Вона робить зусилля над собою. Має аскетизм, у її обмеженні діє вольова природа. Етик закінчує відчаєм. Далі йде релігія.

3.Релігійна: найвища, головна стадія розвитку людини. Це віра силою абсурду, несумісна із жодним раціональним поясненням.( Приклад про Агамемнона та Авраама). Те, що вимагає Бог не є надто багато, і жертва не може бути занадто великою, якщо її вимагає Бог.Ця жертва, готовність до неї стала передумовоювважати Авраама отцем віри.

107. “Філософія життя”. Загальна характеристика і основні етапи розвитку. 

Філософія життя — філософський напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей та інші

Цей напрям виступив за реабілітацію життя, проти його утиску і збіднення розсудливим, політичним, економічним і іншими утилітарними і раціоналістичними підходами. У зв'язку з цим, поняття "життя", як центральне поняття цієї філософської течії, покликане замінити поняття "буття". Буття - це статичний стан. Життя - це рух, становлення. Ряд представників філософії життя підкреслювали, що життя - це діяльність, творче творення, самовираження людини, форми об'єктивування людини в культурі, що дозволяють їй реалізувати і пізнавати самого себе. Кожен індивід відчуває себе у рамках якогось величезного життя, що зачіпає його і загрозливе йому. Він почуває себе підпорядкованим якимсь потокам, потокам життя. Життя - це потік, невловиме розсудливими методами пізнання. Його пізнання здійснюється на основі особливих пізнавальних здібностей: переживання і співпереживання (розуміння); інтуїції, віри, любові і т. ін. Філософи цієї течії закликали відмовитись від будь-якого раціоналізму – тільки ірраціоналізм та містика допоможуть адекватному баченню життя «з нього самого». Тому, замість понять та «механіцизму» ромірковування про життя проголошувався перехід до його бачення та творення.

Засновником напрямку вважається Артур Шопенгауер, песиміст і мізантроп. За Шопенгауером, суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, що є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого. Такий підхід отримав назву волюнтаризму. Шопенгауер намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому жодні суспільно-політичні перетворення нічого не змінять.

Основа життя , за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів).

Вільгельм Дильтей визначає життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точки зору, дійсність - це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність - це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить про необхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому, "практичному" відношенні людини до світу.

108. Метафізика волі Артура Шопенгауера.  

Шопенгауер створив метафізику загальної волі, що виявляється в об'єктивному плані як природа, включаючи і людське тіло, а в плані суб'єктивному - як свідома воля.

Вчення про волю А. Шопенгауера розкриває погляди філософа на світ і місце в ньому людини з життєвої позиції, що головним чинником в людині головною причиною всіх її дій і вчинків є воля.

Головні пункти вчення Шопенгауера - визначення поняття Світової волі,з'ясування того, як вона існує, як і де проявляються наслідки, яким вона є причиною; його антропологічні, естетичні та етичні погляди.

Другий принцип філософії Шопенгауера – за явищами знаходиться світ речей у собі, який є якоюсь метафізичною Волею.Метафізична Воля безосновна і єдина, Тоді як її прояви багаточисельні. Найбільш значні її прояви – гравітація, магнетизм, хімічні сили, прагнення тварин до самозбереження, половой інстикт тварин і різні афекти людей. Воля з великої літери лежить на перетині усіх цих різних станів і є якоюсь безликою могутньою силою, яка не має ніякої основи крім самої себе. 

У його головному творі "Світ як воля і представлення" (1819) несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауэру, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною энергийной основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу, : інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту, : світ - тільки дзеркало цього воления, виступаюче як представлення.

Відстоюючи примат волі по відношенню до розуму, філософ висловив немало тонких і оригінальних ідей відносно особливостей вольових і емоційних складових духовного світу людини і їх життєвої значущості. Він піддав критиці помилкову позицію прибічників крайнього раціоналізму, згідно з яким воля являє собою простий придаток розуму або просто ототожнюється з ним. По Шопенгауэру, воля, тобто хотіння, бажання, мотиви спонукання людини до дії, і самі процеси його здійснення специфічні: вони значною мірою визначають спрямованість і характер реалізації дії і його результат. Проте Шопенгауэр перетворив волю на зовсім вільне хотіння, тобто він абсолютизував волю, перетворивши її із складової духу в самодостатній початок. Більше того, Шопенгауэр розглядав волю як щось споріднене "несповідимим силам" всесвіту, вважаючи, що усьому сущому властиві "вольові пориви". Воля для Шопенгауэра - абсолютний початок, корінь усього сущого. Світ мислився їм як воля і представлення. Таким чином, волюнтаризм є основним і універсальним принципом усієї філософії мислителя.

109. Філософія Фрідріха Ніцше. Загальна характеристика.

 Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну ієрархію. «Надлюдина» — це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає «досконало мудрий» — людина, яка осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці. Бути «надлюдиною» — не означає стояти при владі. «Надлюдина» у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як «повелитель людського стада».

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема, людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення. «Воля до влади» означає самоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: «Хай гинуть слабкі, їм треба допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніж співчуття».

У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей.

У філософії Фр.Ніцше є 3 етапи розвитку:

I етап — Ф.Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє естетичну проблематику (праці «Походження трагедії з духу музики», «Невчасні роздуми»);

II етап — вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори «Людське, надто людське», «Ранкова зоря», «Весела наука»).

III етап — надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до влади» (праці «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин», «По той бік добра та зла», «Генеалогія моралі», «Воля до влади»).

Твори Ф.Ніцше репрезентовані у різних жанрах. Тут і форма есе, і праці, які складаються з ланцюжка афоризмів і фрагментів. Філософія Ф.Ніцше набула вираження у поетичній творчості, в легенді, міфі.

В філософській творчості Ф.Ніцше поєднуються дві основні тенденції. З одного боку, Ніцше — прямий ідейний нащадок західної філософської класичної традиції — античної філософії, філософії Нового часу. З другого боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної тенденції європейської культури. Злиття цих двох тенденцій багато в чому обумовило багатоплановість і суперечливість як самої творчості Ніцше, так і його наступного впливу.

110. Ніцшівське протиставлення “аполлонічного” та “діонісійного” начал у житті і культурі. 

Вже у своїх перших працях Ніцше протиставив дві основні орієнтації людини. У той час він був іще філологом і черпав метафори з античності: символ однієї з отих двох орієнтацій бачив в Аполоні, другої - в Діонісі.  Діонісійська орієнтація цінує передусім повноту та плідність життя, його стрімкість, що зносить всі границі, скидає всі закони, розбиває всі гармонії, для котрого динаміка є важливішою від досконалості. Ніцше, природно, перейшов на бік діонісійської орієнтації. Доводив, що вона була джерелом усього, що в історії було великим, потужним, творчим. Навіть грецька культура, яка здається дуже аполонівською, була, на думку Ніцше, у своїй основі діонісійською.

Це протиставлення - Діоніс і Аполон - Ніцше в останні роки замінив іншим, ще яскравішим: Діоніс був для нього символом життя як найвищого блага, а Бог на хресті — символом жертвування життя задля інших благ. Сам він був серцем на тому боці: був ворогом релігії та християнства.

111. Психоаналіз і духовна ситуація ХХ століття. 

Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. - психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два перші.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;

аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме - це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347].

Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого - принципу реальності.

Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.

112. Головні засади фройдизму. 

Психоаналіз (фрейдизм, неофрейдизм) - психологічна і філософська концепція, яка вважає основою буття людини поле несвідомого. Засновник цього напрямку - австрійський психіатр, психолог Зигмунд Фрейд (1856-1939) запропонував оригінальне трактування сутності, структури свідомості і причини вивчення людини (антропологічні принципи) і людської культури. Рушійним фактором психіки, а значить людини і суспільства в цілому, Фрейд уважав енергію несвідомих пси-хосексуальних потягів. У структурі свідомості 3. Фрейд виділяє три підструктури. Найбільш архаїчна безособова, цілком несвідома частина - "ВОНО" (Id) - резервуар психологічної енергії, "киплячий казан" потягів, які прагнуть негайного задоволення. Ця частина психіки позбавлена контактів із зовнішнім миром і не знає різниці між зовнішньою реальністю і суб'єктивною сферою. Друга психічна структура - "Я" - (Ego) -посередник між зовнішнім світом і "Воно", потягом і задоволенням. "Я" керується не принципом задоволення, а вимогою реальності, стримує ірраціональні принципи "Воно" за допомогою різних захисних механізмів. Третя психічна структура "Понад - Я" (Super - Ego) виступає як джерело моральних установок індивіда, функціонує здебільшого несвідомо, проявляючись у свідомості як совість (почуття страху, провини, депресії, неповноцінності і т.п.).

Наприкінці 30-х років виник неофрейдизм, представники якого (Е. Фромм, К. Хорні, Г. Саллівані) спробували відійти від біологізму і "пансексуалізму" Фрейда і створити соціологічну і культурологічну доктрину. Еріх Фромм, наприклад, розробляв цілісну концепцію особистості, вивчав механізми взаємодії психологічних і соціальних факторів її формування; запропонував проект перебудови суспільства за допомогою методів "соціальної терапії", зокрема, проект "перевиховання" американської нації.

113. Неофройдизм. Поняття колективного безсвідомого. 

Заснований послідовниками Зігмунда Фрейда, які прийняли основи його теорії, але ключові поняття психоаналізу Фрейда переробили. Психоаналіз Фрейда (фрейдизм) полягав у систематизованому поясненні несвідомих зв'язків через асоціативний процес. Фрейд запропонував нову структуру психіки людини, розділивши її на его («Я»), суперего («зверху») та Ід («воно»). Усі психічні стани, всі дії людини, а потім і всі історичні події, і суспільні явища Фрейд піддає психоаналізу, тобто тлумачить як прояв несвідомих, і перш за все сексуальних, потягів. Також Фрейд ввів таке поняття, як лібідо (несвідоме прагнення до насолоди) і сублімація (витіснення і перетворення сексуальних потягів в інші види діяльності). Він говорив про конфлікт несвідомого лібідо за «принципом реальності», до якого пристосовується свідомість. Тобто Фрейд приділяв велику увагу сексуальній природі людини.

Послідовники Фрейда (представники неофрейдизму) вважають, що провідну роль у становищі людини грають суспільно-культурні впливи. Тобто вони зосереджують свою увагу на соціальних та культурних процесах. На їхню думку, саме ці процеси роблять істотний вплив на виникнення внутрішньоособистісних конфліктів індивіда. В основі всіх теоретичних побудов цього напрямку лежать поняття несвідомого та принципової конфліктності відносин особистості і суспільства. Основними представниками неофрейдизму є Гаррі Салліван, К. Хорні та Еріх Фромм.Лідерами неофрейдизму є Г. Маркуле, Г. Юнг, В.Райх, А. Адлер. До неофрейдистів нерідко також відносять А. Кардинер, Ф. Александера і деяких інших представників психоаналізу. Наприклад, К. Хорні після еміграції в США в 1932 р. виявила, що підґрунтя невротичних конфліктів у пацієнтів у Новому світі істотно відрізнялася від такої у пацієнтів в Німеччині та Австрії. Осмислення цих фактів призвело Хорні до відмови від фрейдистської теорії інстинктів і до визнання соціо-культурної зумовленості психопатології. Таким чином, неофрейдисти залишилися прихильними до ідеї несвідомої емоційної мотивації людської діяльності, але висувають докази про те, що психопатологія відносна і специфічна для кожної культури.

Ідеї Фрейда отримали широкий розвиток в працях його послідовників. Так, один з його найближчих учнів Альфред Адлер (1870-1937) переніс акцент з сексуально-несвідомого на несвідоме прагнення до влади як основне спонукання людей, що виявляється в їх поведінці в рамках сім'ї, міжособистісних відносин і взаємин соціальних груп. Інший його учень і близький сподвижник Карл Густав Юнг (1875-1961) розвивав вчення про колективне несвідоме, що визначає поведінку соціальних груп. Представники психокультурного фрейдизму Карен Хорні (1885-1952), Еріх Фромм (1900-1980) та ін, визнаючи певну роль підсвідомого, в тому числі сексуальних інстинктів, в поведінці людей, обґрунтовують роль у цьому соціальних факторів, в тому числі соціальних зв'язків та відносин між людьми, матеріальної і духовної культури. На їхню думку, соціокультурні умови життя людей в чималому ступені обумовлюють мотиви і зміст їх діяльності та поведінки.

Таким чином, можна сказати, що представники неофрейдизму відхилилися у бік більшого визнання ролі свідомості та впливу соціального фактору на розвиток особистості, на відміну від Фрейда, який визнавав тільки сексуальну енергію. Потрібно сказати, що розробка проблеми несвідомого внесла істотний внесок у дослідження структури індивідуальної і суспільної свідомості, розмежувавши область людської психіки на сферу свідомого і несвідомого. Неофрейдисти вводять таке поняття, як надкомпенсація. Під нею вони розуміють особливу соціальну форму реакції на почуття неповноцінності. На її основі виростають великі особистості, "великі люди", що відрізняються винятковими здібностями. Так, чудова кар'єра Наполеона Бонапарта на основі цієї теорії пояснюється спробою людини за рахунок своїх успіхів компенсувати фізичний недолік - низький зріст.

Тобто можна сказати, що представники фрейдизму ставили перед собою завдання прояснити індивідуальні вчинки людини. А їх послідовники неофрейдисти вже на основі базових ідей цієї філософії прагнули пояснити соціальний устрій життя людей.

114. Філософія позитивізму. Основні етапи. 

Позитивізм як форма філософії проходить у своєму розвитку ряд етапів — позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм, але її основні вихідні ідеї при цьому залишаються практично незмінними.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857 рр). Вся попередня філософія, на думку Конта, орієнтувалася на теологічні і «метафізичні» питання і тому ніколи не була досконалою, науковою. Вона націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», на пошуки «перших і кінцевих причин», смислу життя і тому подібних характеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню; саме тому попередня філосфія є химерою, невиразною, нереальною. Усе розв'язується і пізнається науково, а що не піддається науці – непояснюване. Позит.пов'яз.із методами точних, але природничих наук. Конт писав, що позитивне означає реальне на противагу до ілюзорного.Реальність – це фактуальне існування.

В другій половині XIX ст. розпочинається етап так званого «другого позитивізму», творцями якого стали Е.Мах  і Р.Авенаріус.

На початку XX ст. виникає і набуває поширення новий варіант позитивістської філософії — «третій позитивізм», або «неопозитивізм». Неопозитивізм розвивається у руслі головного ідейно-теоретичного спрямування перших двох етапів позитивізму.

Тоді ж     у   рамках Віденського гуртка розробили принцип верифікації. Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Якщо при цьому виявиться принципова неможливість зіставлення якогось твердження з фактичними даними, то воно вважається позбавленим смислу, «псевдотвердженням» і від нього потрібно звільнитися. Однак при застосуванні верифікації виявилася практична неможливість зіставити твердження з фактами.

115. “Перший позитивізм” Оґюста Конта. Критика “псевдопонять” і “псевдопроблем” метафізики. 

Перший позитивізм виник у 30-40-х роках 19 ст.. Його засновниками були Огюст Конт (1798-1857), який і запровадив термін "позитивізм", Герберт Спенсер (1820-1903), Джон Стюарт Мілль (1806-1873), Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші.

Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма.

Програма початкового позитивізму зводилась до таких засад:

· Пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;

· Вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);

· у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом;

· вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.

Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі "Курс позитивної філософії" та Гербертом Спенсером у 10-томнику "Синтетична філософія". Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.

Також головним досягненням цього періоду є розроблений О. Контом закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства:

· теологічна стадія, коли людство воліло знаходити надприродні пояснення природних явищ,

· метафізична стадія, коли панує філософія і оперує абстрактними поняттями та сутностями, так само далекими від реального стану справ, як і релігійні пояснення;

· позитивна, наукова стадія, яка, на думку перших позитивістів, тільки-но розпочиналася.

Наука має бути позитивним знанням, яке спирається на данні досвіду. Справа науки- констатувати, описувати, класифікувати факти, встановлювати зв'язки між ними, послідовність явищ, тобто виявляти злочини. Наука не повинна претендувати на пізнання глибинної сутності явищ,субстанцій, причиноівості, оскільки результати таких спроб пізнання- "метафізичні", тобто ненаукові.

116. Неопозитивізм і “лінгвістичний поворот” у філософії. 

Третя форма позитивізму-неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше -- емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Казімеж Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Віздом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек, Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін.) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.). Третій позитивізм відрізнявся від попередніх подальшим звуженням свого предмета. Відмовившись від ідеї створити всеохопну систему знань чи бодай теорію знання наукового, представники третього позитивізму зосередили зусилля на визначенні загальновизнаного критерію науковості. Такий критерій вони вбачали у процедурі верифікації, тобто перевірки наукових постулатів шляхом їх зіставлення з фактами, що піддаються спостереженню. Отже, всі ці постулати (висловлювання) подщіляються на:

· Безглузді ("Місяць примножує трикутно"), які не підлягають верифікації;

· Осмислені, але такі, що не піддаються зіставленню з чуттєвим досвідом, отже, "метафізичні" ("Бог існує", "душа безсмертна"); вони теж не можуть бути верифіковані;

· Висловлювання, які безпосередньо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними, отже, верифікувати.

117. Екзистенційна філософія у ХХ столітті. 

Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї ф-фії був С.К”єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзист. є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб”єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу.

Жити як усі – значить втравчати свою індивідуаль-ність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.

118. Людське існування у світлі онтології: філософські погляди Мартіна Гайдеґґера. 

Онтоло́гія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого. Поняття «онтологія» не має однозначного тлумачення у філософії.

Ма́ртін Га́йдеггер) — німецький філософ, який зосереджував свою роботу у сферах феноменології та екзистенціалізму. Один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. Поруч із Вітґенштайном здійснив мовну революцію.

Професор Марбурзького (1923-28) і Фрайбурзького (1928—45) університетів.

Найвидатніші праці: «Буття та час» (1927), «Вступ до метафізики»(1935).

Ідеї:

У праці «Час та буття» М. Гайдеггер сформулював вихідні принципи філософії екзистенціалізму, згідно з якими життя сучасної людини в світі науково-технічної цивілізації є нібито «несправжнім» існуванням. «Справжнє» існування досягається, за Гайдеґером, лише відмовою від раціоналістично-наукового способу життєдіяльності на користь ірраціоналістичного «переживання» — т.зв. екзистенції, основний смисл якої виявляє лише смерть. Тільки перед лицем смерті людина ніби пізнає «смисл буття», усвідомлюючи тлінність людського існування.

В останні роки життя Гайдеґер багато уваги приділяв «екзистенціальному аналізу» мови, звідки бере початок «феноменологічна гермневтика».

119. Релігійна та атеїстична форми екзистенціалізму. 

Однією з провідних течій суспільної думки 20 ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо людини та її місця в світі.

   Сьорена К’єркегора (1813-1855) першим сформулював поняття “екзистенція” — як внутрішнє буття що поступово переходить у зовнішнє.

   У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Хайдегер, у Франції — Жан-Поль Сартр, Камю, Марсель, в Італії — Нікколо Аббаньяно.

  Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію 20 ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи

розкрити природу моралі, релігії, мистецтва. В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті, тощо. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, проблема свободи та відповідальності, проблема часу як характеристики людського буття.

 Важливим визначенням екзистенції є трансцендування, тобто вихід за свої межі. З точки зору Сартра і Камю, трансценденція є “ніщо”, яке виступає як найглибша таємниця екзистенції. А Ясперс і Марсель визнають реальність трансцендентного, пов’язуючи з ним життя і долю людини. Таке неоднозначне тлумачення трансцендентного дає змогу вирішити два основних напрямки в екзистенціалізмі: релігійний та атеїстичний. Перший закликає до руху від світу до Бога, до самозаглиблення, що зробить можливим досягнення нового, “трансцендентного” виміру буття. Самозаглиблення, як стверджують представники релігійного екзистенціалізму, є розширенням лише індивідуального “Я”. Атеїстичний екзистенціалізм, на думку Ж.-П.Сартра, є значно послідовнішим. Він вчить, що навіть, коли Бога немає, то все ж є, принаймні, одне буття, в якому існування передує сутності, буття, яке існує до свого визначення за допомогою понять. Цим буттям є людина, людська реальність. За Ж.-П.Сартром, людина спочатку існує, зустрічається, з'являється у світі, і лише потім вона визначається. А далі він робить висновок, до екзистенціалізм віддає кожній людині у володіння її буття і покладає на неї повну відповідальність за існування. В цьому суть основного принципу екзистенціалізму, з якого випливають важливі наслідки: немає заданої людської природи, ніяка зовнішня сила, крім самого індивіда, не може зробити його людиною. Тим самим екзистенціалізм проводить важливу ідею індивідуальної відповідальності людини за все, що відбувається з нею та іншими людьми. Розгорнуту концепцію людського буття створили німецькі екзистенціалісти. Так, у К.Ясперса буття представлене як: 1) предметне буття; 2) екзистенція, або вільне людське існування; 3) трансценденція як раціонально незбагненна межа будь-якого буття та мислення

120. Екзистенція і трансценденція у філософії існування. 

Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Екзистенція (справжнє або власне існування людини, не обумовлюване нічим зовнішнім, лише власною його індивідуальністю), за Ясперсом, не знаходиться в границях предметного світу, тому що вона — воля: «або людина як предмет дослідження — або людина як воля». Оскільки людина осягає себе, виходячи з волі, вона у такий спосіб осягає власну трансценденцію, що зникає явищем якої саме він і виявляється у своїй волі.

Трансценденція  - один з основоположних термінів філософії і теології, в античній філософії має подвійне визначення - трансценденція як більш висока ступінь буття по відношенню до попередньої (Аврелій Августин), і як абсолютна трансценденція по відношенню до всього буття, як єдність протилежностей в цілому (Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Микола Кузанський). Пізніше говорять про протиставлення трансценденції як виходить за рамки і іманентного як знаходиться в кордонах. У філософії середньовіччя трансценденцію розглядають в теологічному аспекті наділяючи властивостями нумінозності (Фома Аквінський). Кант заперечує урочистий характер трансценденції і розглядає його як виходить за межі області, в якій допустима діяльність чистого розуму [1]. У сучасній філософії неодноразово уточнюється ставлення трансценденції до області відчування, розуму і буття. У повсякденному житті трансценденція фігурує як «пізнання пізнання», вихід за межі кордонів сприйманого досвіду, об'єднання протилежностей, стирання кордонів між суб'єктом і об'єктом пізнання.

123. Філософія неотомізму. 
          Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф. Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Неотомізм отримав офіційне визнання Ватікана.

Головними представниками цього напряму є Мартіен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д.

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління.

Неатомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Розум людини – неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одне. Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

1. Драйвер виртуального диск
2. Методы генетики
3. Реферат- Учет собственного капитал
4. Качества, которыми должен обладать Государь по книге Сиясат-наме
5. тематики и физикоматематического моделирования Курсовая работа По дисциплине- Математика На
6. 32 с Список литературы ~ 5 наименований
7. варианты для выхода на объект и его рецепт
8. ТЕМАТИКА семінарських занять підготовлена робочою групою кафедри суспільнополітичних наук Вінницького нац
9.  Классификация видов памяти
10. Ислам как образ жизни
11. ВТБ 24 4.1 Повышение прибыли в банке ЗАО ВТБ 24
12. апринятием христианства созданием национальной письменности на базе которой появились разнообразные пол
13. братства из которых в последствии образовывались кружки актеровлюбителей
14. тема. Важной формой контроля знаний студентов является проведение контрольных работ по окончанию изучения к
15. . Этика менеджмента бизнеса и предпринимательства 2
16. Стивен говорят мне с укоризной ты много знаешь
17. Статья Школьная дезадаптация
18. А Повернется на угол ’-2 по часовой стрелки B Повернется на угол ’-2 против часовой стрелки C Повернется на
19. Варіант 1 У завданнях 140 позначте лише одну правильну відповідь 1
20. О ЦБ РФ выделяет 3и осн

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе