Будь умным!

У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

1В отечественной научной литературе политическая история Киевской Руси делится на три периода.

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 3.6.2024


1)В отечественной научной литературе политическая история Киевской Руси делится на три периода. Первый период охватывает почти 100 лет, с 882 г., когда на престол в Киеве сел Олег, до смерти Святослава в 972 г. В это время происходит быстрое расширение территории Руси. Первый князь объединенной Руси Олег в течение нескольких лет подчинил своей власти приднепровские племена-полян, древлян, северян, радимичей, Олег Игорь и Святослав присоединили к Руси земли-княжества уличей, тиверцев, вятичей, Белую Вежу, Тмутаракань.

Второй период - расцвет Киевской Руси - годы, когда, у власти находились Владимир Великий (980 - 1015) и Ярослав Мудрый (1034 - 1054). Эти князья продолжали расширять границы государства. Были присоединены земли волынян, белых хорватов, ятвягов и некоторые земли Прибалтики. Следовательно, в тот период в пределах Киевской Руси были объединены все восточно-славянские и многие неславянские племена. Для укрепления молодого государства, с целью централизации власти, в 988 г. Владимир провел "идеологическую реформу".

В Киевской Руси было принято христианство в его восточном варианте-православии, которое являлось государственной религией в Византии. Во время княжения Ярослава завершилось строительство Древнерусского государства. Был сломлен местный сепаратизм, стабилизировалась государственная территория и границы, усовершенствован государственный аппарат. Он юридически закрепил феодальные отношения на Руси принятием свода законов "Русская, правда"

Третий период - раздробленность и гибель Киевской Руси. Некоторые историки относят его к концу правления Владимира Мономаха (1113 - 1125) и его сына Мстислава (1125 - 1132). Этот период характеризуется центробежными тенденциями, вызванными ростом продуктивных сил в сельском хозяйстве и ремесле, господством феодальной собственности на землю, крупного вотчинного землевладения. В ХШ в власть великого киевского князя стала номинальной. На политической карте огромного государства появляется более полутора десятка суверенных княжеств, в том числе шесть на территории современной Украины - Киевское, Черниговское, Переяславское, Галицкое, Волынское, Турово-Пинское.

Вопрос 2.
Монголо-татарське нашестя. Причини поразки Русі. Політика орди та ії наслідки.

На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.

Причина поразки Русі у втраті нею своєї колишньої єдності та розподілу на маленькі князівства. на мелкие княжества и вражду между князьями этих мелких княжеств. Між князями котрих панувала ворожда. Отже, руські війська не мали єдиного командування, діяли не узгоджено і зазнали нищівної поразки.

Політика Орди.
Орда не визнавала своїх кордонів, не будувала фортець.
Працювали система ярликів (документ на право володіння землею), система доносів, система заручників, система данини. З метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. 
Слов’янські князівства делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах.
Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. 

Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

{3 вопрос}
Культура та історичне значення Київської Русі у другій половині ХІ – першій половині ХІІІ ст.

Київська Русь відіграла важливу роль як в історії східнослов’янських народів, так і в світовій історії. Її утворення сприяло більш швидкому економічному, політичному й культурному розвиткові східних слов’ян і в той же час дало їм мож-ливість захистити свої землі від нападів багатьох ворогів, — кочівників-печенігів, половців, норманів, польських і угорських королів та феода-лів, — від зазіхань імператорів Візантії.

Як уже говорилося, в російській історичній науці, особливо в другій половині ХІХ ст., утвердився погляд на Київську Русь як на державу російського народу, оскільки існування українського й білоруського народів як окремих самостійних народів не визнавалося. Українські вчені, передусім М. С. Грушевський, висловили інші погляди. Грушевський визнав загальноприйняту в ті часи схему «русскої» історії нераціональною.

Порогом історичних часів для українського народу Грушевський вважав IV ст. н. е. (від антів), тобто від часу, коли, — пише він, — «починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш народ можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи...» (Історія УкраїниРуси. Т. 1. — К., 1991. — С. 18). Погляди Грушевського були позитивно сприйняті в українській історіографії й розроблялися багатьма істориками. Щоб підкреслити спадковість України щодо Київської Русі, українські історики вживають термін «Україна-Русь».
Київська держава мала своїм головним осередком території, які включали всі теперішні етнічні українські землі. Саме на цих землях утворилися й діяли державні органи влади й управління з центром у Києві. Київські князі поширювали й зміцнювали свою державу, спираючись передусім на сили подніпровського населення. Та й назва «Русь» стосу-валася насамперед Середнього Подніпров’я, а в термін «Руська земля» вкладався швидше державний, ніж етнічний зміст. Найвидатніші пам’ятки культури — літописи, архітектурні споруди та інші — теж створювалися в Києві та інших подніпровських, пізніше українських, землях. Тому є всі підстави відносити Київську Русь передусім до історії України. Україна — безумовна спадкоємниця Київської Русі. Через це спадщину Київської Русі не можна ототожнювати з Росією, Великоросією.
 

Вопрос 4.
Роль Галицько-Волинського князівства в політичному житті Русі та Європи в ХІІІ ст.

Галицько-Волинське князівство бере початок у 1119 р., коли волинський князь Роман Мстиславич об'єднав Галичину і Волинь. У 1202 р. він приєднав до своїх володінь Київські землі. Князь запропонував проект "доброго порядку" на Русі, що передбачав заходи щодо припинення свар між князями Русі.
Велося об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.

Розквіту Галицько-Волинське князівство зазнало за часів правління Данила Галицького. 
Данило Романович проводив активну зовнішню політику. Ще у 1238 р. він розгромив німецьких рицарів під Дорогочином, які надовго залишили спроби завоювання руських земель. Припинили втручання у справи князівства і польські князі. Було укладено мирний договір з Угорщиною. Внаслідок поїздки до Золотої Орди (1245-1246 рр.) Данило Романович змушений був визнати зверхність хана, але добився підтвердження своїх справ на Галицько-Волинське князівство. Вінцем політичної діяльності Данила Романовича Галицького було прийняття ним королівського титулу. Коронація відбулася в 1253 р. в м. Дорогочині. 3 цього часу не лише фактично, а й юридично Галицько-Волинське князівство набуло статусу самостійної Української держави, який визнавався Папою Римським і країнами Східної та Центральної Європи. Саме королівство в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Само воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель.
Данило Романович продовжував активно вести воєнні дії з військами Золотої Орди. Одночасно він втрутився у боротьбу за Австрію та вів війни з литовськими князями. У 1250-х г. Данило Романович збудував Місто Львів, назвавши його на честь свого сина Лева, а раніше - в 1240 рр. на річці Угорці він заснував місто Холм. За його князювання галицько-волинська держава стала найбільшою державою в Європі. 

Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович та Галичиною, де князював Лев Данилович. Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.

Вопрос 5. 
Українські землі у складі Великого Князівства Литовського. Люблінська унія (1569 р.). Політика Речі Посполитої щодо українського народу.

Українські землі під владу Великого князівства Литовського перейшли за князів Гедиміна та Ольгерда.
У 1362 р. відбулася битва на р. Синюха (Сині Води), в якій литовці перемогли татар. Українські землі звільнилися з під влади Золотої Орди.
Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського відбувався переважно мирним шляхом. Причини цього були в тому, що литовські князі діяли за принципом "Ми старини не рушимо, новизни не вводимо", а також виступали під гаслом "збирання земель Русі". Дійсно литовські князі прихильно ставились до місцевих звичаїв та системи управління. Місцева знать зберегла володіння та привілеї. Поширювався вплив православної церкви. Руська мова стала офіційною в діловодстві. Литва відчувала сильний вплив (політичний, економічний і культурний) руських земель. В удільних князівствах, які утворювалися на руських землях, відбувається обрусіння нащадків Гедиміна. Умови для розвитку українських та інших руських земель у складі Великого князівства Литовського були якнайсприятливіші.
Велике князівство Литовське представляло собою феодальну державу, на чолі якої був великий князь і рада Панів, у віданні яких перебували найважливіші питання (фінанси, вищі посади, розподіл земель та ін.). Гедиміновичам належали удільні князівства, з яких на українських землях знаходилися: Київське, Подільське, Волинське, Чернігівське, Новгород-Сіверське.

1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського (К. Острозький, К. Вишневецький, О. Чарторийський, К. Радзивілл, Г. Ходкевич та ін.) підписали Люблінський унітарний акт і склали присягу на вірність польсько-литовському союзу.
За Люблінською унією Польща і Литва об'єднувалися в єдину державу - Річ Посполиту, що в перекладі означає республіка. Об'єднана держава мала спільний сенат (раду магнатів) і сейм, що обирав спільного короля. Єдинимисталискарбниця(казна),грошовасистема,зовнішня політика. Піддані Речі Посполитої мали право на маєтки в обох частинах держави. Литва втратила державність, але зберегла самоуправління - автономію. Вона мала власних урядовців, свій суд, військо, зберегли чинність Литовські Статути. Але її територія зменшилася втричі. Крім Литви, за князівством збереглися Білорусія, Берестейщина і Пінщина. Більшість українських земель увійшли до складу Корони.
Люблінська унія стала подією великої історичної ваги. На сході Європи утворилася нова держава з потужним військом, господарством, з величезною багатою територією. Вона стала реальною загрозою для сусідів. У цей час в Європі йшла Реформація, загострювалося протистояння між католиками і протестантами. Річ Посполита стала опорою, базою прихильників римського папи на сході Європи, як Іспанія - на заході.

Політика Речі Посполитої щодо українських земель була трагічною. Адже на українські землі посилилася польська експансія, почався наступ католицизму, було покріпачено селян, що було остаточно затверджено Литовським статутом 1588 р., який увів 20-річний термін піймання селян-утікачів і надав право шляхтичам самим установлювати всі повинності, розпоряджатися селянським життям і майном. Православна церква переслідувалася, обкладалася податками та грабувалася. Українська шляхта втратила свої права, православним заборонялося займати державні посади та брати участь у міському самоврядуванні.
Все це призвело до селянських повстань, втеч до Дикого поля, покозачення.

Вопрос 6.
Причини, час, територія формування українського козацтва. Запорізька Січ, її функції та устрій.

У ХV ст. на українські землі насунулась нова грізна небезпека. Золота орда, ослаблена внутрішніми суперечками, розпалася на окремі орди. Кримські татари утворили свою державу, яка згодом почала робити спустошливі напади на українські землі. Також причиною стало соціальне та національно-релігійне гноблення з боку магнатів і польської шляхти. Козацтво формувалося в основному з селян, які втікали від панів, а також із частини міського населення й представників колись сильної знаті, які не отримали шляхетських прав. Вони з'являлися між Кримом та порогами Дніпра. У перший час свого існування, десь до середини ХVI ст., козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення – січі, зроблені з рублених або січених колод. У середині XVI ст. окремі січі об’єдналися в одну Запорозьку Січ. Першою із Запорозьких Січей була Хортицька, що існувала у 1553-1557 рр. і була створена за активної участі Дмитра Вишневецького, старости черкаського і канівського, відомого під іменем Байди-Вишневецького. 

Запорізька Січ - військова козацька республіка.
До основних функцій Запорізької Січі відносилися: 
- захисні ф-ції: охорона народу від національно-релігійного гноблення, винищення українського народу;
- ЗС завжди стояла на захисті православної церкви;
- в Січі формувалася майбутня козацька еліта, форми і методи державного правління, затверджувалася головна національна ідея про створення своєї козацької держави.
Постійно діяли пости зі сторожовими черговими загонами, які спостерігали за степовими шляхами й переправами через річки.
Саме в Запорозькій Січі було створено Запорозьке Військо, що стало організаційною формою збройних сил України. Воно виробило блискуче козацьке військове мистецтво, що перевершувало стратегію й тактику феодальних європейських армій.
Запорозька Січ героїчно відстоювала свою незалежність.

На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й певною мірою духовну).Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, визначав духівництво для січової та паланкових церков, розподіляв воєнну здобич, прибутки, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду.

До військової старшини належали військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Військовий суддя здійснював основні судові функції, водночас був скарбником і начальником артилерії. Військовий писар вів документацію, облік прибутків та витрат. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, виконання судових вироків, проводив слідство, виконував інтендантські функції, організовував охорону іноземних послів та купців, керував військовою розвідкою.
Справи про тяжкі злочини передавалися на розгляд військовим суддею чи кошовим отаманом. Для військової старшини судом першої інстанції вважався суд кошового отамана, а другої — суд військової ради.

Тут відроджувалась українська державність. Система органів військово-адміністративної влади забезпечувала виконання властивих державі внутрішніх і зовнішніх функцій. Запорізька Січ була новою військово-демократичною державою, що постала на руїнах княжої.

7) Військово-політична діяльність П.Сагайдачного 

П.Сагайдачний вперше перетворив козацьке військо на регулярне з жорсткою дисципліною. Гетьман розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою, що стало значним внеском у розвиток українського військового мистецтва. Запроваджена ним система комплектування та організації війська, крім підвищення його ударної сили, вогневих і маневрових можливостей, була спрямована на створення гнучкої організаційної структури, яка б дозволяла у випадку значних втрат відновлюватися. Козацьке військо вже за часів П.Сагайдачного піднялося до рівня кращих європейських армій. Під його проводом запорозькі козаки здійснювали активну протидію туркам і татарам, захищали національний генофонд від знищення. Успішна боротьба козацького війська проти турків мала значення і в тому сенсі, що вона зупинила подальше просування Туреччини у європейські країни.
Виражаючи інтереси національно-патріотичних сил, гетьман П.Сагайдачний активно виступали проти чужоземного панування на українських землях. Він виражав властиві українському народу прагнення до політичної самостійності. П.Сагайдачний домагався автономії України, досягнення для неї широких прав у складі Речі Посполитої. Намагаючись зміцнити становище українського козацтва, гетьман проводив компромісну політику щодо Речі Посполитої.
В умовах, коли польські магнати, спираючись на католицизм, посилювали національно-релігійне гноблення українського народу, П.Сагайдачний зумів навернути козаків до підтримки православної церкви. Союз козаків з православним духовенством був на користь національним інтересам і сприяв розвитку української культури. Разом з усім козацьким військом П.Сагайдачний вступив до Київського братства. Ця акція була виявом політичної ваги проти політики національно-релігійних утисків і підняла авторитет братства, оберігаючи його від репресій польської влади. За активною участю гетьмана Єрусалимський патріарх відродив в Україні православну церкву.

П.Сагайдачний підтримував історичне явище „покозачення”, відмову селян окремих районів України від феодальної повинності та іноземної підлеглості. Завдяки цьому розширювалася територія козацької України, оскільки покозачене населення запроваджувало козацькі порядки.
Очолюючи реєстрове козацтво, яке перебувало на службі польського уряду, П.Сагайдачний був змушений відстоювати польські інтереси, брав участь у боротьбі за польський престол у Росії. Козацьке військо П.Сагайдачного врятувало Польщу від політичної катастрофи під Хотином. Разом з тим, гетьман висловлював пропозицію російському уряду прийняти українських козаків на службу. Пропозиція, напевно, випливала із того, що польська влада скорочувала реєстр. П.Сагайдачний надіявся на використання „випищиків” православним московським государем.

Вопрос 8.
Причини, характер та рушійні сили Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького.

Від польської влади потерпав український народ. Відбувалася нещадна експлуатація селян, вони буди позбавлені будь-яких юридичних прав, українська православна шляхта не мала повних дворянських прав, в них забирали землі та змушували сплачувати податки, обмежувалися права Запорізької Січі, кількість реєстрових козаків періодично зменшувалось, Україні не надавали козацької автономії. Інтенсивно йшов процес ополячення. Не припинялося переслідуванння православної церкви. Через все це в Україні сформувались такі основні рушійні сили боротьби за національне визволення: козацтво, селянство та міщанство, православні священики.
З-поміж соціальних верств найважливішу роль у Визвольній війні відігравало козацтво, котре міцно тримало в своїх руках провід і винесло на своїх плечах основний тягар боротьби за незалежність. Саме воно створило кістяк армії, основу нової політичної еліти. Козацтво відіграло провідну роль у руйнуванні польських і становленні українських державних інституцій — центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, адміністративно-територіального устрою. Дуже активну участь у повстанні взяло селянство.

Психологічним фактором війни стало і те, що польська влада жорсткими репресіями придушила козацько-селянський рух, накопичуючи у народу ненависть до гнобителів.

Суб'єктивним чинником початку війни стала доля Богдана Хмельницького. Він був сином чигиринського сотника. Отримав гарну освіту та служив у реєстровому війську. У битві з турками його батька вбили, а сам він потрапив до полону. Пізля визволення продовжив воєнну службу та був відзначений польським королем Владиславом ІV.Та польська влада не захистила від свавілля команди старости Черкас. 
У 1647 - Б. Хмельницький очолив Січ, де виявилося що він має талант державного діяча та полководця.
Він вклав союз з Кримом, котрий передбачав надання Хмельницькому татарської кіноти. В Україні створювалися таємні склади, готувалися повстанські загони. 
Боротьба носила національно-визвольний, антифеодальний, релігійний та соціальний характер, її головніші завдання полягали в тому, щоб добитися створення незалежної соборної держави і ліквідувати існуючу феодально-кріпосницьку модель соціально-економічних відносин.

Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала неполонізованій козацькій старшині. Головною метою, що всіх об’єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні


9)
Лютнева революція 1917р. — революція в Росії, що скинула самодержавство. Викликана різким загостренням соціально-економічної й політичної кризи у зв'язку із зовнішніми поразками, господарською розрухою, продовольчою кризою. 23 лютого в Петрограді стихійно почалися антивоєнні мітинги, викликані недостачею продовольства в столиці, деякі з них перейшли в масові страйки і демонстрації, сутички з козаками і поліцією. 24—25 лютого масові страйки переросли у загальний страйк. 26 лютого окремі сутички з поліцією вилилися в бої з викликаними в столицю військами. 27 лютого загальний страйк переріс у збройне повстання, почався масовий перехід військ на бік повсталих, які зайняли найважливіші пункти міста, урядові будівлі. Створено Раду робітничих і солдатських депутатів, одночасно створено Тимчасовий комітет Державної думи, який сформував уряд. 2(15) березня Микола II відрікся від престолу. 1 березня нова влада була встановлена в Москві, протягом березня — по всій країні.
В Україні процес формування влади мав свою специфіку. Якщо в Росії склалося двовладдя, то в Україні – тривладдя. Поруч зі структурами російського Тимчасового уряду і Радами постала Українська Центральна Рада (УЦР), що була утворена 4(17) березня 1917 р. представниками ряду політичних партій та політичних блоків: Товариства українських поступовців (ТУП), Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) та ін. Головою УЦР був обраний професор-історик М. С. Грушевський.
6-8 квітня 1917 р. відбувся Український національний конгрес, в якому взяли участь делегати з багатьох губерній України, а також з Петрограду, Москви, Кубані, Криму, де було багато українців. Конгрес ухвалив утворення Центральної Ради, як вищої законодавчої влади. У червні 1917 р. утворено виконавчий орган Центральної Ради — Генеральний секретаріат (уряд), який очолив письменник В. К. Винниченко.
У своєму І Універсалі (10 червня 1917 р.) УЦР проголосила автономію України у складі оновленої Росії. Однак під тиском Тимчасового уряду УЦР змушена була прийняти II Універсал (3 липня 1917 р.), де відмовлялася від автономії до скликання Всеросійських Установчих Зборів.
Після повалення більшовиками Тимчасового уряду та утворення Раднаркому на чолі з В. І. Леніним (25—26 жовтня 1917 р.) Центральна Рада проголосила себе вищою владою в Україні, зайняла антибільшовицьку позицію і прийняла ІІІ Універсал (7 листопада 1917 р.). У цьому документі говорилося про: утворення Української Народної Республіки (УНР) у складі Російської Республіки; передачу землі селянам; введення 8-годинного робочого дня; державний контроль над виробництвом; демократичні свободи тощо. Однак у здійсненні своїх рішень УЦР проявила повільність та непослідовність, що зменшило її авторитет і призвело до зростання більшовицького впливу в Україні.

Вопрос 10. 
Брестський договір між Четверним Союзом та УНР . Характеристика Української держави на чолі з гетьманом П. Скоропадським. Причина падіння гетьманату.

БРЕСТСЬКИЙ МИРНИЙ ДОГОВІР УНР З ДЕРЖАВАМИ ЧЕТВЕРНОГО СОЮЗУ був підписаний у Бресті-Литовському 9 лютого 1918 між Українською Народною Республікою, з одного боку, та державами Четверного союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною — з другого. Перший міжнародно-правовий документ, який визначав міжнародний статус України та її західні кордони. Крім цього, між Україною та Австро-Угорщиною було підписано таємну заяву (8 лютого 1918) і таємний додаток (4 березня 1918), згідно з якими Підляшшя та Холмщина відходили до УНР, Галичина і Буковина об'єднувалися в один край у складі Австро-Угорщини з наданням українцям широкої автономії, а в Криму мала утворитися мусульманська республіка. У відповідь УНР зобов'язалася забезпечити права національних меншин (поляків, німців, євреїв) у своїй країні. Договір надав Україні можливість протягом 1918 формувати рівноправні відносини зі своїми сусідами. Внаслідок укладення цього миру Україна формально набувала статусу незалежної нейтральної держави, а фактично ставала житницею центр. держав Європи.

Того ж дня, 29 квітня 1918 p., коли німецькі військові розігнали Центральну Раду, відбувся Всеукраїнський хліборобський з'їзд. Він проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Він видає "Грамоту до всього українського народу", в якій повідомлялося про розпуск Центральної Ради, проголошувалась українська держава замість УНР, відновлювалось право приватної власності, свобода торгівлі, підприємництва. Одночасно законом "Про тимчасовий державний устрій України" законодавча, виконавча та судова влади зосереджувалися в руках гетьмана, затверджувався новий державний прапор - синьо-жовтий.
Головним зовнішньополітичним пріоритетом нової влади була боротьба за визнання української держави іншими країнами. За часів гетьманату Україну визнали 30 країн, 10 з них відкрили свої дипломатичні місії у Києві. Україна мала своїх представників у 23 державах. 
Було налагоджено роботу Міністерства фінансів, збалансовано державний бюджет, зміцнено національну валюту, яка забезпечувалась природними багатствами і цукром.
В Україні запрацював адміністративний апарат, який намагався навести елементарний порядок в суспільстві. Розпочалося створення національної армії та морського флоту. Запрацювали залізниці, поштово-телеграфний зв'язок, було заборонено страйки, встановлено 12-годинний робочий день.
Значних успіхів було досягнуто в галузі культурної, освітницької політики. Провадилась українізація державного апарату, військових частин, загальноосвітньої школи. Засновується 150 українських гімназій. Відкриваються два державних українських університети - в Києві та Кам'янці-Подільському. Створюється Українська Академія наук. Було створено Національну бібліотеку, Український історичний музей, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери тощо.
16 жовтня було видано Універсал про відродження козацтва як соціальної бази режиму і армії.

Та все ж, незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, П. Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Річ у тім, що всі успіхи гетьманату пов'язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила — окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. З часом гетьманат почав занепадати.
Основними причинами падіння гетьманату були: залежність стабільності держави від австро-німецьких збройних формувань; відсутність численної дієздатної регулярної української національної армії; реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя; посилення впливу на державну лінію гетьмана російських консервативних кіл; вузька соціальна база; підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції.

12) Становище після гром. війни

Після закінчення громадянської війни внутрішнє становище в Україні було надзвичайно складним і тяжким. Воєнні дії, які

точилися на її території протягом семи років, починаючи з першої світової, потім громадянської війни, іноземної

військової інтервенції, завдали економіці УСРР величезних збитків і шкоди. Загальні збитки в народному господарстві

склали близько 10 млрд. золотих карбованців. Розруха вразила велику машинну індустрію, залізорудну, вугледобувну

промисловість, металургію. В стані глибокого занепаду знаходились провідні галузі легкої та харчової промисловості

України. Внаслідок закриття підприємств скоротилась чисельність промислових робітників. В скрутному становищі

опинилось і сільське господарство. Плуг, серп і ціп продовжували залишатися основними знаряддями

сільськогосподарського виробництва, а єдиною тягловою силою була робоча худоба, кількість якої за роки війни значно

зменшилась. Поряд з економічними труднощами республіка, як і вся країна, переживала серйозні ускладнення

політичного характеру. Незадоволення селян воєнно-комуністичною політикою з її реквізиціями продовольства і

забороною торгівлі після ліквідації фронтів стало відчуватися гостріше. Складною була ситуація в промислових центрах

республіки. Денний пайок на одну людину скоротився до 100 грамів. Та й видавали його не кожного дня. Це привело до

активізації страйкового руху, найчастіше у формі “італьянок”, коли трудівники не покидали свої робочі місця, але значно

вповільнювали темп праці. Ці акції рішуче придушувалися владою.

Майже по всій території України, насамперед у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях,

поширився повстанський рух.

В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу

до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального

підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним.

Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів

В галузі економіки політика воєнного комунізму зазнала повного краху, і Ленін був змушений починаючи з Х

з'їзду РКП(б) (березень 1921) визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами,

невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну військовому комунізму прийшла нова

економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921.


14.Індустріалізація України

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося

прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня

розвитку економічно розвинутих країн світу. *здійснювати плановими методами

(п'ятирічками).

Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне

нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, сільського господарства.

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і

технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості

працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати

ентузіазм народу.

Наслідки:

посилило тиск на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля

(надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

перехід до насильницької колективізації

Відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм

державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до

сповільнення темпів розвитку господарств.

Поряд із цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення:

- Україна із аграрної перетворилася в індустріально-аграрну;

- за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих

західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву

- за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт,

електростанцій. Серед них - сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод,

Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, "Азовсталь"

"Запоріжсталь", "Криворіжсталь".

11)причини поразки

Із точки зору внутрішніх чинників головна українська дилема українців (насамперед це стосується східних) полягала в

тому, що вони починали формування держави, не завершивши формування нації. Відставання і нерозвинутість процесу

національного будівництва були наслідком гніту царату й слабкої соціальної бази, на яку спиралося формування нації. З

усіх соціальних груп і класів на Україні найбільш діяльною виявила себе інтелігенція (проте слід зазначити, що вона мала

значний брак політичного досвіду). Вона складала лише 2 – 3% усього населення, й тільки невелика її частина підтримала

українську справу. Для багатьох її представників, однаково тісно пов’язаних із російською та українською культурою, було

психологічно важко розірвати зв’язки з Росією. Цим і пояснює їхня нерішучість у питанні про незалежність і схильність до

автономії чи федералізму. Нарешті навіть під час революції та громадянської війни багато українських інтелігентів ніяк не

могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення. Тому в Східній Україні на роль вождів

революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недостатньо досвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти,

перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть і як це реалізувати.

Очолюючи змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на підтримку найбільш чисельного

українського стану – селянства. Проте цей величезний загін потенційних прибічників не виправдав сподівань.

Неосвічений, забитий і політично незрілий селянин знав, що він хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться.

Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. З цим і пов’язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Але

середньостатистичному селянинові важко було осягнути ідею національної незалежності, й лише на завершальному етапі

громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на їх бік. Та найліпший момент для завоювання

незалежності вже був втрачений.

Навіть коли селяни прагнули підтримати справу незалежності, організувати його до цієї підтримки було надзвичайно

складно. На відміну від великих компактних груп робітників, зосереджених у кількох найбільший містах, селяни були

розпорошені по тисячах сіл. Переконувати їх у необхідності співпраці становило собою проблему, розв’язати яку

недостатньо мобільній інтелігенції не вдалося. Також до радикальних дій селянство мала спонукати аграрна реформа, що

мала забезпечити селян землею та вивести з убогої бідноти; але вона так і не була реалізована. І якщо підтримка

українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в

містах (це стосується Галичини) мала вирішальне значення. Не в змозі розраховувати на робітників, міську буржуазію,

чиновництво, службовців, технічний персонал, українські армії з великими труднощами утримувалися в містах – цих

осередках комунікацій, транспорту і управління. Таким чином слабкість соціальної бази українського руху 1917–1921 рр.

стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби.

За всієї серйозності внутрішніх недоліків українського національного руху вирішальними в його поразці стали зовнішні

чинники. Що стосується західних українців, котрі за силою національного руху не поступалися іншим східноєвропейським

країнам, які завоювали незалежність, то їхня поразка пояснюється переважаючою силою поляків. На Східній Україні шлях

до незалежності закрила більшовицька Росія, а не українські більшовики. Наприкінці 1920 р. командувач Червоної армії

Лев Троцький відкрито визнав: «Радянська влада протрималася до сих пір на Україні (і протрималася нелегко) в

основному силою Москви, великоруських комуністів і Червоної армії».

Своєю перемогою партія Володимира Ілліча завдячувала не лише блискучому керівництву й чудовій організації, а також

наявності в її розпорядженні величезних фінансових, адміністративних, промислових і людських ресурсів Росії.

Більшовики могли розраховувати на підтримку росіян і русифікованих робітників у містах України. Східні українці мали

ще одного запеклого ворога – білогвардійців. Щоб перемогти таких могутніх ворогів, потребувалося більше сил, ніж могли

зібрати національні рухи, що зароджувалися.

Воюючи з набагато могутнішими ворогами як західна, так і східна частина України не змогла добитися визнання і

допомоги з боку переможної Антанти. До причин, через які Антанта (а вона з готовністю надавала збройну й

дипломатичну допомогу антибільшовицькій Білій армії та чисельним новоствореним у Східній Європі національним

державам) належали: незнання реального становища на Україні; енергійна та ефективна антиукраїнська пропаганда білих

та поляків; відносини Центральної Ради та Гетьманату з німцями та ліві тенденції Директорії.

16.Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні. Масові репресії

У кін. 20-х - на поч. 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні всі атрибути

демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом

особистої влади Сталіна або сталінщиною.

Тоталітарний режим, базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на

політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою. Тоталітарний режим, як Ви

побачите далі, базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу,

на ідеологію, на керівництво економікою.

Масові репресії

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен

був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію

сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Ідейним обґрунтуванням масового

терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до

соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти "ворогів

народу".

Напрями масових репресій в Україні

-> Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).

-> Боротьба з "підпільними націоналістичними організаціями".

- Боротьба з "націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато

вчених, розігнано цілі наукові інститути.

Боротьба проти релігії і церкви. У 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ на

українські парафії, наклавши високі податки та обмеживши їхню діяльність.

Зруйновано і закрито тисячі церков, розпочато гоніння проти священиків і віруючих. ->

Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. розстріляно 28 письменників, серед

яких М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін Був розігнаний театр "Березіль", а Його керівник,

драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі/ 30-ті pp. дослідники назвали "розстріляним

відродженням".

Наслідки:

- тотальний терор торкнувся всіх категорій населення, були фізично знищені мільйони

українців, унаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;

- занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;

- деформація морально-етичних відносин (насадження атмосфери страху та абсолютної

покори, заохочення доносів, соціальна незахищеність населення, формування тоталітарної

свідомості);

- посилення економічної і політичної залежності України від центру;

- шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної

політичної влади Сталіна.


13.Суспільно-політичне життя в Україні.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20-:

1. Утвердження комуністичної форм и тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через

усунення та поступове знищення Релігії, Віри та Церкви як однієї з фундаментальних основ

суспільства та держави.

2. Монополізація влади більшовицькою партією в країні. Влада безцеремонно усувала з

політичної арени партії - конкуренти.

Держава тримала під контролем профспілки, комсомол, громадські організації.

що масштабна еміграція західноукраїнських селян за океан тривала і в міжвоєнний період.

Зокрема, в Канаду і США із Західної України виїхало близько 200 тис. чоловік. Десятки тисяч

українців виїхали також із Закарпаття, Бессарабії, Буковини.

15.Колективізація сільського господарства

однією з найтрагічніших сторінок в історії України. Поштовхом до суцільної колективізації

стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще

активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції

зерна. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним

завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні. * до колгоспів заганяли

насильно.

Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася

активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало

фізичне знищення заможних селян. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ

і до Сибіру, де багато хто загинув.

До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. *селянством - було

покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського

господарства. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір,

поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про

боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". Повсякденною

практикою стала поява в українських селах регулярних частин Червоної армії та загонів ГПУ

(Головне політичне управління, яке замінило ЧК), які силоміць забирали хліб і решту всіх

продуктів у селян.

Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна,

селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися.





































1. Северный Арктический федеральный университет имени М1
2. 7S МакКинси завода металлоконструкций в Челябинске
3. тематика ІІ І семестр Множини
4. вариант 0003 ИСТОРИЯ КАЗАХСТАНА 1
5. тема В ней всего двенадцать правил и она позволит не только не болеть но и вернуть свое здоровье абсолютн
6. Ценовая политика предприятия.html
7. тема экономических наук и место в ней общей эко номической теории
8. .1. Основным режущим элементом любого инструмента является режущий клин рис
9. Предбрачный период ухаживания и влияние его на устойчивость современной семьи
10. Охарактеризуйте устройство сканера его назначение тип планшетный; 2
11. Тема- Налаштування конфігурації системи в CMOSSetup.
12. экономическое развитие Нидерландов Социальнополитические конфликты последней четверти XV в
13. тема освещения люминесцентная Росв
14. Понятие менталитета этнокультурных общностей
15. модуль 4 Налоги и налогообложение Вариант 15 Определить НДС подлежащий уплате в бюджет и заполнить н
16. Компьютерные вирусы и средства антивирусной защиты
17. Библиографическая деятельность НА Рубакина и его труд Среди книг
18. на тему- Малый бизнес и его роль в рыночной экономике
19. Виды режима и порядок исполнения наказания
20. Системы управления качеством

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе