Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
85. назвіть способи укладення шлюбу
Існувало три способи укладення шлюбу:
• урочистий релігійний ритуал за участю жерців і 7 свідків, супроводжуваний жертвопринесенням (в найдавніше час). Такий спосіб укладання шлюбу був привілеєм патриціїв і називався "конферраціей"
• уявна покупка чоловіком своєї майбутньої дружини у її батька за правилами, встановленими для придбання цінних речей ("манципація нареченої"). Цей спосіб укладання шлюбу вважається плебейським. Даний спосіб називається "коемпція" і в I в. н.е. перетворюється на фікцію і потім зникає;
• шлюб "sine manu", тобто без влади чоловіка, полягав без всяких формальностей. Даний вид шлюбу розвинувся з давньої форми укладання шлюбу під назвою узус. Він полягав у застосуванні до області шлюбних відносин строку давності.
З розвитком права йшов процес відмирання або послаблення ролі старих форм укладення шлюбу. Паралельно йому відбувалося затвердження неформального скоєння шлюбу шляхом простого угоди, за яким повинен був, однак, необхідно слідувати deductio feminae in domum nuptias [4].
86. Яким було становище дружини в давній римській сім’ї?
Шлюб це союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права». Між тим в усі часи рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чоловіком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залежності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо.
У ранній період римської історії правильний (законний) римський шлюб називався cum manu (шлюб з чоловічою владою). За цим шлюбом жінка потрапляла в повну залежність від чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона була на становищі дочки у батьків свого чоловіка, втрачала родинні зв'язки зі своїми батьками і родичами. Влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна.
Найбільш поширеною і простою формою укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання жінки у домі чоловіка протягом року. Але вже Закони XII таблиць допускали можливість укладання шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, покидаючи дім чоловіка на три доби підряд (usurpatio trinocti), цим самим перериваючи перебіг давності володіння.
Поступово на зміну шлюбу xum manu приходять новий шлюб без влади чоловіка sine manui, і вже в класичний період римського права він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. При шлюбі без чоловічої влади дружина виходить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вона або зберігала за собою статус особи свого права, або продовжувала перебувати під владою свого батька. Чоловік за умов шлюбу sine many не мав влади над жінкою, яка зберігала свою особисту і майнову незалежність.
87. Коротко охарактеризуйте usus як спосіб укладення шлюбу в Римі.
При шлюбі у формі usus («за звичкою, давності»), жінка, яка прожила невідлучно в будинку свого фактичного чоловіка один рік, признавалася його законною дружиною, що перебувала в його manus. При цьому важливе значення мало саме вираження наміру стати чоловіком і дружиною, інакше таке спільне проживання вважалося конкубінатом. Така форма укладення шлюбу була особливо популярна у римлянок, тому що жінка дуже просто і законно могла звільнитися від панування свого чоловіка: їй варто було провести три ночі в році поза домом. Шлюб в такій формі рідко укладався вже Цицерона, та законами Августа був формально скасований.
88. Сім’я — це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об’єднання осіб, пов’язаних спільним побутом, взаємною допомогою та моральною відповідальністю.
В стародавньому Римі існувало два види сім’ї (споріднення):
Агнатське споріднення. Суть такої сім’ї полягала в тому, що всі її члени підпорядковувалися владі єдиного домовладики, який називався особою свого права. Всі підпорядковані йому родичі називалися агнатами. Кровний зв’язок не мав тоді жодного значення. Тому, якщо дівчина виходила заміж, вона переходила до іншої сім’ї і ставала персоною чужого права щодо нового домовладики. Таким чином, за правовим статусом вона прирівнювалася до братів та сестер свого чоловіка.
Що стосується попередньої сім’ї, то з нею вона втрачала всілякі юридичні зв’язки і не могла бути навіть спадкоємницею своїх кровних батьків. Агнатське споріднення зберігалося і після смерті домовладики.
Агнати могли бути пов’язані між собою і кровними зв’язками, але юридичне значення мало лише підпорядкування одному певному домовладиці. Причому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічий лінії, оскільки йшлося про підпорядкування батьку сімейства.
Звичайно такий стан речей не міг тривати довго. З розвитком суспільства виникає новий вид сім’ї — сім’ї, що базувалася на когнатському спорідненні.
Когнатська сім’я базувалася на кровному спорідненні. Якийсь час ці два види сім’ї існували паралельно, що вносило велику плутанину у сімейні правовідносини, але згодом когнатське споріднення витіснило агнатське.
89. Назвіть випадки припинення шлюбу.
У шлюбі cum manu розлучення потребувало виконання формальностей, подібно до тих, які здійснювалися під час укладення шлюбу.
Шлюб sine manu, навпаки, міг бути розірваним не тільки за взаємною згодою обох сторін, але й односторонньою заявою як з боку чоловіка, так і жінки. Будь-яких законних причин для розлучення зовсім не вимагалося.
Усе це свідчить про те, що однією з головних засад римського сімейного права було додержання принципу абсолютної свободи розлучення майже у всі часи. У.стародавні часи, перебуваючи в шлюбі cum manu, розлучення мав право вимагати тільки чоловік, а жінка як підвладна особа ніякої ініціативи в цьому не могла виявляти. Така свобода розлучення мала певні негативні наслідки. В імператорський період, , були вироблені звичаї, згодом закріплені законом, які суттєво обмежували право чоловіка на розлучення. Чоловік мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю.
90. Яких осіб об’єднує когнатична спорідненість?
Когнатична спорідненість об’єднувала осіб, які перебували у природному, кровному спорідненні.
91.Батьківський пекулій - це частина майна, яку патер передавав синам чи рабам без того,
щоб вони були юридично його власниками. Подарунок батька підвладному
сину також визнавався лише як пекулій
92. Єдиноутробні діти – ті діти, які мають лише спільну матір.
93. Чим відрізняється усиновлення від узаконення?
Батьківська влада виникає насамперед природним чином внаслідок народження дитини в законному шлюбі. Закононародженими вважалися діти, які народилися під час шлюбу, а також ті, які народилися після спливу 181 дня після одруження і не пізніше 300 днів після смерті чоловіка. Кожна дитина, народжена заміжньою жінкою, вважалася сином або дочкою її чоловіка, поки не буде доведено протилежне. Батьком дитини вважався той, на кого вказує факт шлюбу.
Щодо незаконних дітей, тобто народжених поза шлюбом, то батьківська влада може бути встановлена тільки шляхом узаконення. Право на узаконення з’являється тільки в період абсолютної монархії і тільки для lіberі naturales - так званих природних дітей. Поступово виникли три способи такого узаконення:
1) з часів імператора Феодосія і Валентина узаконення стало можливим шляхом висунення сина в стан місцевих декуріонів, попередньо наділивши його майном (декуріон - особа, яка відала місцевими справами, іноді погашала податки неплатоспроможного місцевого населення своїми коштами);
2) за часів імператора Анастасія узаконення відбувалося зі вступом родичів у законний шлюб (після того як були усунуті перешкоди, які не давали змоги це зробити раніше;
3) за часів Юстиніана узаконення могло відбутися шляхом спеціального рескрипту імператора.
Щодо чужих дітей, то батьківська влада могла бути встановлена шляхом усиновлення, форми якого розрізнялися залежно від того, хто усиновлювався: усиновлення особи власних прав називалося arrogatіo, а усиновлення особи чужих прав (підвладної) - adoptіo.
94. Що таке військовий пекулій?
Батьки часто виділяли своїм повнолітнім дітям певне майно для самостійного господарювання - пекулій. Все те майно, здобуте сином на війні або військовій службі, належало йому як його власне майно, і він міг вільно ним розпоряджатись - військовий пекулій.
95. На як категорії поділялось римське населення за сімейним станом?
За сімейним статусом поділялись на главу родини та решту членів родини (підвладних).
96. Назвіть підстави розірвання шлюбу cum manu.
У.стародавні часи, перебуваючи в шлюбі cum manu, розлучення мав право вимагати тільки чоловік, а жінка як підвладна особа ніякої ініціативи в цьому не могла виявляти. Чоловік мав право на розлучення лише за таких обставин: подружньої зради; постригу в монахині; чаклунства щодо дітей; вчинення перешкод чоловікові до вживання алкоголю. Шлюб cum manu жінок відлякував, тому вони вступали у співжиття, яке мало позашлюбний характер. Від негативних наслідків звільняли переважно законні причини розлучення, зокрема: а) імпотенція чоловіка протягом трьох років з часу одруження; б) полон або інші причини відсутності чоловіка протягом п'яти років без будь-яких відомостей про нього; в) постриг у ченці одного з подружжя.
97. Який критерій було обрано для поділу володіння на види?
У римському праві розрізняли різні види володіння. Законне володіння – це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалось похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння. Законний володілець мав право на володіння річчю. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, - це незаконне володіння. Воно не мало правового титулу і ґрунтувалось лише на факті. Незаконне володіння поділялося на добросовісне і недобросовісне. Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Володіння злодія завжди буде не добросовісним, так само як і купівля краденого.
98.Що таке специфікація у вченні про право власності?
Саме ж римське право володіння відрізняється настільки очевидною специфікою, настільки явно суперечить вимогам логіки та юридичної догматики, що його інтерпретація в сучасних правових поняттях практично неможлива. Правознавець постійно змушений вдаватися до метафор, жертвувати юридичної чіткістю мови задля фактичної точності, відмовлятися від логічних та аналітичних на користь історичних і гіпотетичних кваліфікацій та обгрунтувань. Створюється враження, що власне інститут володіння в цивільному праві, т. зв. юридична володіння було створено тільки юриспруденцією XIX ст. і сучасними цивільними законодавствами.
99.Дайте характеристику права власності за римським правом.
Спочатку рим. приватне право знало держ. і громадську (общинну) власність на землю, а також приватну власність на ін. майно, яка проголошувалась уже Законами XII таблиць (451—450 до н. е.) і позначалася терміном dominium (від лат. domus — дім, господарство). Згодом до нього стали додавати jure Quiritium — власність на правах квіритів (повноправних гр-н Риму). Цим римляни прагнули підкреслити давність, а отже, усталеність, непохитність, недоторканність відносин власності. Спочатку терміном dominium позначали всі права на річ, усю сукупність влади в домі. Проте вже з 1 ст. римляни розмежовують значення цього терміна. Наприкінці класич. періоду (3 ст.) власність взагалі почали позначати терміном proprietas. Обсяг і межі права приват, власності визначаються переліком правомочностей власника. Рим. власник мав такі правомочності: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержання прибутків, пр аво захисту. Проте, помітивши, що деякі правомочності певною мірою повторюються, римляни звужують їх коло і залишають тільки право володіння, право користування і право розпорядження. Право володіння річчю означало фактично мати річ. Право користування полягало в праві вилучати з речі її корисні властивості. Право розпорядження трактувалося як право визначати юрид. долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами. У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) становлять поняття і зміст права власності.
Власник міг передавати окр. правомочності ін. особам. Так, за договором найму наймачі здійснювали і право володіння, і право користування, але від імені власника. Власник міг також доручити будь-кому продати річ, тобто розпорядитися своїм правом власності, однак усі ці правомочності здійснювалися від імені власника. Отже, право В. за р. п. є правом володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
100. Що означає "право на річ"
римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість безпосередньої дії на неї, то таке право є речовим.
Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове.
До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, право власності, сервітути та інші права на чужі речі;
101.Що таке майно?
Сукупність різних речей, об'єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно. Майном вони вважали
все, що належить певній особі. У преторський період до складу майна входило усе, що залишилося після відрахування боргів кредиторів. Так поступово поняття майна стали трактувати як сукупність прав і обов'язків власника. Отож майно складалося з активу і пасиву, з вимог та боргів, а відтак до складу майна входили і борги, які іноді становили значну , а то й більшу його частину.
102.Яке значення мало виділення похідних володільців в окрему категорію?
У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося похідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов´язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержатель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставлене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням.
103. Назвіть способи набуття законного володіння.
Враховуючи правові підстави фактичного панування над річчю, римляни розрізняли володіння законне і незаконне. Вважалося нормальним станом речі, якщо вона знаходиться у володінні тих, кому належать, тобто у власника, який має право нею володіти. У цьому розумінні власник є законним володільцем. Законне володіння Грунтувалося на праві або певному договорі, а володіння, основане на праві є одночасно елементом права власності,і може набуватися тими ж способами, що й право власності. У Римі відомі два способи набуття володіння: первинний (шляхом захоплення речей, які нікому не належали, набуття ж речі за давністю - шляхом переробки тощо) і похідний (шляхом передачі речі від однієї особи до іншої на підставі договору купівлі-продажу, дарування, спадкування тощо). Законними були й так звані похідні володільці, які ставали такими, зокрема, на підставі договору застави, поклажі, а також прекаристи і секвестарії.
104. Що таке суперфіцій?
Суперфіцій — це довгострокове, відчужуване та успадковуване право користування земельною ділянкою, переданою відплатно чи безвідплатно особі для будівництва та експлуатації на ній будівель та споруд, на які в останньої виникає право власності. Суб'єктами суперфіціарних відносин є власник земельної ділянки, яка надається під забудову, і особа, яка має право використання зазначеної ділянки для забудови (суперфіціарій). Суперфіцій - буквально означає - те, що знаходиться на поверхні землі. Якщо за емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва сільсьгосп продукції, то за суперфіцієм землю орендували під забудову. Уже в період республіки держава і окремі міські общини нерідко здавали ділянки міської землі під забудову. Поступово до такого способу передачі земель стали вдаватися і приватні особи. Ось чому суперфіцій часто визначають як довгострокове, відчужуване, таке, що переходить у спадщину, право, суперфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови житлового будинку або іншої споруди на чужій землі.
105.Що таке об’єктивний елемент володіння?
Об'єктивний (юридичного)елемент володіння — це намір володіти річчю для самого себе, коли володілець ставиться до неї як до своєї і панує над нею як власник.
106. Умови набуття права власності за давністю володіння
Умови набуття права власності за давністю у кінцевому підсумку визначалися таким чином:
а) необхідно володіння річчю
б) при тому - сумлінне
в) володіння повинно мати законну підставу (iustus titulus), яке могло б саме по собі призвести до придбання права власності, якщо б не завадило цьому якусь зовнішню перешкоду, наприклад, володіння має в якості законного підстави купівлю-продаж і подальшу передачу речі , що не зробили покупця власником тому, що продавець сам не мав права власності на річ
г) володіння повинно тривати відносно рухомих речей - 3 роки, щодо нерухомих - 10 або 20 років (як було при longi temporis praescriptio)
д) нарешті, необхідна була здатність речі до придбання за давністю (res habilis). Такий здатністю не володіють речі, вилучені з обігу, речі крадені (хоча б цей власник був сумлінним) і деякі інші.
107. Назвіть елементи права власності
три правомочності – право володіння (jus possidendi), право користування (jus utendi) і право розпорядження (jus abutendi), що охоплюють усі можливі форми і способи впливу власника на річ і в той же час зазіхання інших осіб, що відмежовують, на цю же річ.
108. Що таке суб’єктивний елемент володіння?
Відомо, що володіння складається з двох елементів: суб'єктивного і об'єктивного. суб’єктивний - animus possessionіs, - можливість вважати дану річ своєю, володіти від свого імені, тобто мати волю, скеровану на річ, як на свою.З цього випливає, що суб'єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юридичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).
109. Відомо, що володіння складається з двох еле¬ментів: суб'єктивного і об'єктивного. З цього випливає, що суб'єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юри¬дичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).
Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі, не вилучені з обороту. Одночасне володіння двох або більше осіб однією річчю було неможливе, хоч володіння такою річчю можливе в ідеальних частинах. Це так зване загальне володіння.
110.Види сервітутів:
-предіальні;
-речові;
-сільські; відомі чотири: три дорожних сервітути - право проходу через чужу ділянку; право проходу й прогону худоби; право проходу, прогону і проїзду взагалі (кожний наступний сервітут включав у себе попередній) та один сервітут води - право провести воду з чужої ділянки.; право прогону худоби для напування, право пасти худобу на чужому вигоні, розроблені також сервітути, які надавали право брати пісок, глину тощо на чужій ділянці.
-міські; право опирати будову або її частину на прилеглу споруду сусіда, право вставляти балку в стіну сусідського будинку, право відводити дощову воду зідвір сусіда, право вимагати, щоб сусідська споруда не заслоняла розташованому поряд будинку світла і краєвиду.
-особисті(найвважливіший - узуфруктус).Сервітути на право користування чужою річчю чи майном в інтересах конкретної фізичної чи юридичної особи.
111. За якими основними ознаками володіння відрізняється від держання?
Володіння можна визначити як фактичне панування над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї як до своєї, тобто володіти незалежно від волі іншої особи, самостійно; держання ж можна визначити як фактичне володіння річчю без такого наміру.
Практичне значення різниці між володінням і держанням виражалося у порядку їх захисту- володілець мав право прямо і безпосередньо вимагати собі захисту від претора в усіх випадках, коли він у ньому відчує потребу; держатель у тих самих випадках, що і володілець, повинен діяти через власника, від якого залежить надати захист чи утриматися від нього.
112.Які вимоги ставились до суб’єктів володіння в Римі?
Відомо, що володіння складається з двох елементів: суб’єктивного і об’єктивного. З цього випливає, що суб’єктом володіння могли бути лише ті особи, які мають свою власну долю. Такими не могли бути, зокрема, діти віком до 7 років, душевнохворі, юридичні особи (однак юридичні особи, малолітні, душевнохворі могли здобути право на володіння через представника).
113. Цивільне володіння (possessio civile). Цей вид володіння з'явився тоді, коли не було права власності на землю. Оскільки земля вва¬жалася спільним майном всіх громадян Римської держави, то було дозволено захоплювати пустуючі або покинуті ким-небудь землі для подальшої обробки. Вважалося, що домовладика, захоплюючи зем¬лю, володіє нею для своєї сім'ї. В Законах XII таблиць вказувалося, що володілець землі, обробляючи її протягом двох років, перетво¬рюється на власника землі. Законне володіння — це володіння, набуте будь-якою особою дозволеним способом, наприклад, шляхом передачі, купівлі тощо. Незаконне володіння — це володіння, набуте недозволеним способом, наприклад, шляхом насильства, обману, таємного викра¬дення тощо. Незаконне володіння може бути двох видів: добросовісне і недобросовісне. Добросовісне володіння мало місце лише тоді, коли володілець речі не знав і не повинен був знати, що він не має правомірного володіння (наприклад, крадена річ куплена на базарі). Недобросовісне володіння означає, що володар знає і повинен знати,що він не має права володіння на цю річ (наприклад злодій).
114. Для чого встановлювалась добросовісність володіння?
Різниця між добросовісним і недобросовісним володільцями мала значення у ряді правовідносин. Зокрема, тільки добросовісний володілець міг набути за давністю володіння право власності; у випадках, коли власник подав позов про повернення речі від фактичного володільця, недобросовісний володілець речі суворіше відповідав за збереження речі, за плоди від неї і прибутки, ніж добросовісний. Наприклад, добросовісний володілець зобов'язаний був повернути всі наявні плоди на момент пред'явлення позову і повертав одержані прибутки тільки після подання позову; недобросовісний зобов'язаний був повернути одержані прибутки, а також відповідав за ті, які він міг би одержати, але не одержав через недбале використання речі.
115. Назвіть обмеження права власності
Підставами виникнення обмежень права власності були закон і правочин.
Закон (lex). На підставі закону обмеження права власності виникали водночас з появою самої власності з міркувань суспільного інтересу або в інтересах сусідів за так званим сусідським правом.
До числа обмежень права власності відносяться заборони відчуження. Ці обмеження полягали в тому, що власник був позбавлений права відчужувати свою річ. Такі заборони встановлювалися по-різному: законом, рішенням суду, заповітом та договором.
За законом заборонялося відчужування приданого (dos), дошлюбного дарунка (donatio).
Право відчужування могло бути заборонено рішенням суду в інтересах позивача, наприклад заборона на нерухоме майно відповідача.
116.Назвіть випадки припинення володіння.
Володiння припинялось у таких випадках:
а) фiзичної загибелi речi-не можна здiйснювати володiннярiччю, якої немає;
б) юридичної загибелi речi, тобто коли вона вилучалася з ци-вiльного обороту - не була об'єктом права приватної власностi i,отже, об'єктом володiння;
в) якщо володiлець втрачав один з правових елементiв воло-дiння (тiло володiння чи володiльницьку волю), тобто фактичнеобладання рiччю, бажання вважати її своєю. Iншими словами, володiння припинялося тими самими способами, як i набувалося.Пiсляпродажу володiлець втрачав право на володiння рiччю, пе-редаючи її покупцевi. Вiн втрачав володiння i при будь-якому iн-шому позбавленнi фактичного обладання рiччю, наприклад приїї загубленнi, крадiжцi. Крiм того, володiння припинялося зi смер-тю обладателя речi. Його спадкоємцi повиннi були знову здiйснитиi обгрунтувати весь склад володiння у своїй особi.
117. Назвіть первинні способи набуття права власності.
1. Заволодіння (occupatio)- річ, не вилучена з обороту, але яка не має власника, надходить у власність того, хто її перший захопить (primo occupanti) з метою собі привласнити. Це могли бути як рухомі, так і нерухомі речі.
2. Давнісне володіння (usucapio)- зумовлює набуття права власності шляхом володіння, яке продовжувалося протягом визначеного законом часу.
3. Переробка речі (специфікація). Цим терміном позначається створення з чужого матеріалу нової речі для себе, наприклад, виготовлення вина з чужого винограду, вази з чужого металу тощо. Специфікація вважається здійсненою, якщо матеріал набував нової форми, одержано нову річ
4. Придбання плодів. Плоди з моменту їх відокремлення від ре#, яка їх виробляє, стають самостійними речами. їх відокремлення не зменшує цінності плодоносної речі.
5. Приріст (accesio) - сполучення речей, які належать різним особам, причому одна з речей після сполучення стає належністю іншої речі, власністю власника головної речі. Приріст може бути природний або штучний, тобто результатом дій людини.
118. Назвіть підстави виникнення спільної власності ?
Виникають ситуації, за яких одна й та сама річ може бути власністю кількох осіб, наприклад у випадках, коли річ переходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців або якщо особа, що не має до¬статніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з кількома іншими особами з метою придбати цю річ спільно. У таких випадках одна й та сама річ є власністю кількох осіб. Отже, погляди римських юристів щодо виключного характе¬ру права власності суперечили дійсності.
119. Назвіть похідні способи набуття права власності
Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на праві попереднього власника, виводяться з його права — звідси й назва. Основним титулом похідного способу є договір (це можуть бути договори як речевого, так і зобов´язального права). Крім того, до цього способу належить і перехід права власності в порядку спадкування.
Основними способами похідного набуття були:
1) договір між відчужувачем і набувачем речі;
2) перехід майна у спадщину.
При похідному набутті право власності набувача ґрунтується на праві власності відчужувача. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладення договору недостатньо. Угода про передачу речі права власності у набувача ще не породжувала, вона була лише правовою основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фактична передача самої речі в формі манципації, поступки правом або традиції. Римське право додержувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою — traditioni-bus dominia rerum, non pactis nudis transferuntur. Тільки припоєднанні цих двох умов (фактична передача і правова основа) право власності переходило від відчужувача до набувача. Правовими формами похідного набуття права власності були:
1) Mancipatio (манципація) — символічний акт, за яким у присутності п´яти свідків і вагаря проходила фактична передача речі відчужувачем набувачеві. Спочатку вагар дійсно зважував метал, який був платою за річ, що відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символічним і лише засвідчувало дійсний факт передачі права власності набувачеві.
2) In jure cessio (поступка правом) з´явилася вже у преторському праві та являла собою уявний судовий процес. Набувач вимагав річ, яку набув, стверджуючи, що вона належить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача. Претор, перед яким здійснювалась ця процедура, визнавав право власності за набувачем.
3) Traditio (проста передача) — простіша, легша і доступніша форма перенесення права порівняно з двома розглянутими вище формами передачі права власності, які були дуже громіздкими й ускладнювали цивільний обіг. Така форма вже була відома jus gentium. Вона називалась traditio і полягала у передачі фактичного володіння річчю відчужувачем набувачеві. Це міг бути або окремий речевий договір, або дії на виконання попередньої угоди, якою був договір купівлі-прода-жу, міни, дарування тощо. Для перенесення права власності за договорами зобов´язального права за традицією мала значення підстава — causa justa possessions, за якою передача здійснювалася. Цією підставою була взаємна воля, висловлена в договорі, що мав передувати передачі речі. Традиція ж є лише її виконанням, заключним актом.
120.Назвіть види римського права власності в Римі.
Традиційно вважалося, що римський власник має такі правоможності: право володіння, право користування, право розпорядження, право одержувати прибутки, право захисту.
Jus possidendi(право посідання) – правоможність власника, яка полягає в тому, що власник має право фактично володіти своєю річчю.
Jus utendi(право користування) – полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї.
Jus abutendi(право розпорядження) – власник міг визначати юридичну та фактичну долю речі, тобто відчужувати її всіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб, знищити її, викинути тощо.
Отже, право приватної власності можна визначити як найвищу владу особи над річчю, її виключне право володіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами.
121. Чим подібні емфітевзис і суперфіцій?
У клас ичному праві терміном емфітевзис (грецьк. - обробка, насадження) позначалася тривала (100 і більше років) спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Така тривала спадкова оренда, добре захищена від свавілля і за порівняно невелику плату за землю, притягала багатьох безземельних і малоземельних селян.
Суперфіцій - буквально означає - те, що знаходиться на поверхні землі. Якщо за емфітевзисом землю передавали під обробку для виробництва сільськогосподарської продукції, то за суперфіцієм землю орендували під забудову.
Отже, суперфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови житлового будинку або іншої споруди на чужій землі
122.Які речі називаються манципними?
res mancipi— манципні речі, тобто такі, які вимагають спеціального обряду при передачі права власності на них.До речей, які підлягали складній процедурі передачі - манципації, римляни відносили землю, будівлі, рабів, робочу худобу, земельні сервітути та інші цінні речі, що становили економічну основу римського ра¬бовласницького суспільства. З урахуванням їх особливої цінності й був установлений складний порядок їх відчуження.
123.Негаторський позрв(actio negatoria)- позов про заперечення. Він застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику здійснювати правомочність користування річчю.Позивачем виступав власник речі, якому хтось перешкоджав у якись спосіб здійснювати право власності.зазвичай, відпозивачем за негаторським позовом був той, хто претендував на користування якимось чином чужою річчю.Відщповідальність за цим позовом зводилася до обов'язку припинити неправомірні дії.
124. У чому полягає зміст прав на чужі речі?
Сутність прав на чужі речі полягала в тому, що суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю, а в деяких випадках навіть розпоряджатися нею. Але оскільки це були права на чужі речі, які належали іншим особам, то, зрозуміло, особа, котра мала право на чужу річ, не могла володіти такими широкими правомочностями, як власник. Суб'єкт цього права мав змогу користуватися чужою річчю лише в певних обмежених масштабах.
125. Види прав на чужі речі.
Існувало 3 види прав на чужі речі. Найстаро-давнішими з них були сервітутні права, або сервітути (лат. servire -служити). Сервітути поділялися на речові й особисті. Згодом претори створили емфітевзіс (спадкове довготермінове право на користування чужою землею) і суперфіцій (довготермінова оренда землі для забудови). До прав на чужі речі відноситься також заставне право. Сервітут - це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або декількох відношеннях. Якщо суб'єкти- сервітуту лише певною мірою користується чужою річчю, то такий сервітут називається позитивним. Коли ж суб'єкт сервітуту деякою мірою усував від користування річчю інших і навіть власника, то це - негативний сервітут. Найдавнішим сервітутом були так звані сервітути предіальні (лат. predium - маєток, земля).Сервітути поширювалися не тільки на землі, але й на всі інші речі. Залежно від цього розрізняли сервітути сільські та міські. Із сервітутів сільських відомі чотири: три дорожних сервітути - право проходу через чужу ділянку; право проходу й прогону худоби; право проходу, прогону і проїзду взагалі (кожний наступний сервітут включав у себе попередній) та один сервітут води - право провести воду з чужої ділянки.У ІІпол. республіки і в період класичного римського права преторська практика виробила нові форми права на чужі речі, які були невідомі старому цивільному праву, а саме - емфітевзис і суперфіцій. їх виникнення зумовлено появою великих приватних землеволодінь, власники яких були неспроможними їх обробляти, що, в свою чергу, зумовило розвиток довгострокової оренди, оскільки звичайна оренда не забезпечувала належний захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб і навіть власника.Емфітевзис (грецьк. - обробка, насадження) позначалася тривала спадкова оренда землі, яка широко практикувалася в Римській державі. Така тривала спадкова оренда, добре захищена від свавілля і за порівняно невелику плату за землю, притягала багатьох безземельних і малоземельних селян.Суперфіцій-те що знаходиться на поверхні землі.Суперфіцій як речове право виникає лише в результаті забудови житлового будинку або іншої споруди на чужій землі. Заставне право. Вважають, що найважливішим серед преторських нововведень у галузі прав на чужі речі є створення заставного права. Проте застава не є правом користування чужою річчю. Історичні форми застави в принципі не допускали права користуватися її предметом. Заставодержателю надавалося право розпоряджатися предметом застави лише на випадок невиконання боржником свого зобов'язання. Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, але й в праві розпорядження чужою річчю.
126. У чому полягає відмінність між емфітевзисом і суперфіцієм?
Відмінність між цими двома інститутами полягала в тому, що за емфітевзисом земля передавалася з метою обробітку для виробництва сільськогосподарської продукції, а за суперфіцієм міська земля передавалася під забудову.
127. що таке іпотека
Римський юрист Ульпіан зазначає: «Ми називаємо заставою у власному розумінні те, що переходить до кредитора, іпотекою — те, що у володіння до кредитора не переходить» (D. 13.7.9.2). Основою для розвитку іпотеки послугували земельні правовідносини між власниками землі та наймачами. При укладенні договору найму зазначалося, що все, привезене, принесене або приведене на ділянку, не повинне вивозитися з неї, доки не буде повністю погашена заборгованість. Таким чином речі, що знаходилися на ділянці, потрапляли в іпотеку до власника землі, хоча наймач і далі користувався ними. Згодом іпотека, як форма застави, була поширена і на інші речі. Особливістю її було те, що заставодавець мав можливість заставляти одну і ту саму річ декільком кредиторам. У цьому разі їхні претензії задовольнялися почергово, а той, кому майна не залишилося, подавав позов у загальному порядку. Крім того, іпотеку могли укладати усно, але в період абсолютної монархії був виданий рескрипт, внаслідок якого письмова іпотека, укладена в належному місці (місці знаходження майна) у присутності трьох відомих свідків, мала перевагу перед публічно не встановленою (хоча б і раніше) іпотекою.
128. Що таке емфітевзис?
Емфітевзиc - це довгострокове, відчужуване та успадковуване речове право на чуже майно, яке полягає у наданні особі права володіння і користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб з метою отримання плодів та доходів від неї з обов'язком ефективно її використовувати відповідно до цільового призначення. Підставою встановлення емфітевзису є договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (договір про емфітевзис).
129. Поняття скарбу в римському праві.
До первісних способів набуття права власності налеить скарб.
Thesaurus(скарб) – скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Однак, якщо скарб було знайдено на землі іншого володільця, то половина належала власнику земельного наділу, а половина – тому, хто знайшов. Якщо скарб було знайдено з допомогою чаклунства, то він переходив у прибуток держави.
130. Одним із різновидів прав на чужі речі було заставне право, що виникло в ранній республіканський період. Єдиного терміна для його позначення не було, проте сутністьть застави залишалась постійною - забезпечувати виконання певних зобов'язань. Форми застави постійно удосконалювались. Застава виконувала лише допоміжну роль. Договір закладу, що був підставою для виникнення заставного права, укладався паралельно з будь-яким основним договором як доповнення до нього. Акцесорний (додатковий) характер договору закладу полягав в тому, що він вступав в дію лише за певної умови - невиконання основного зобов'язання. Це був договір з відкладною умовою. Якщо умова не наставала, він (заклад) не діяв.
Виникнення заставного права було зумовлене саме прагненням гарантувати виконання зобов'язань боржником.
Велике значення для розвитку ринкових відносин має Закон «Про заставу». Не можна уявити собі успішне ринковий обіг, тобто цивільний оборот, без застосування кредиту, а застосування кредиту в значній мірі забезпечується заставою. Застава тісно зв'язана з речевим правом, хоча структурно в діючому Цивільному кодексі й у проекті нового Цивільного кодексу правові норми, що регулюють заставу, відносяться до зобов'язального права, зокрема, до тієї його частини, що присвячена забезпеченню зобов'язань. (У деяких закордонних Цивільних кодексах застава відноситься до речевого права.).
131.Квіритська власність. Ця власність базувалася на нормах цивільного права (jus civile) і характеризувалась обов'язковим поєднанням у ній таких специфічних ознак: а) її суб'єктами могли бути тільки римські громадяни (винятком з цього правила були лише латини, наділені jus commercii, ; б) її матеріальним об'єктом були речі, які підлягали складній процедурі передачі - манципації.
Квіритська власність мала замкнутий характер, і поки Римська держава була невеликою, вона відповідала її внутрішнім потребам. Але з перетворенням Римської держави у світову квіритська власність стала гальмом розвитку цивільного обороту. Усе це зумовило пом'якшення формалізму квіритської власності і виникнення більш гнучких форм власності.
132. Поняття речі.
Річ- це певна частина природи, що являє собою певну цінність для її володільця. Річ- це все те, що оточує людину, може бути об’єктом речового права і містить в собі певну цінність.
133. Найважливішим серед них був, безсумнівно, віндикаційний позов (rei vindicatio). Він пред’являвся в тих випадках, коли одна особа стверджувала, що є власником речі, яка знаходиться у володінні іншої особи, і на цій основі вимагала, щоб річ була їй повернута.
Негаторний позов застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності. Звичайно відповідачем за негаторним позовом був той, хто домагався користуватись якоюсь мірою чужою річчю. Публіціанський позов. Уже відзначалося, що цим позовом захищалось добросовісне володіння. Згодом ним міг користуватися і власник, якщо він не міг довести права власності свого попередника.
134. Назвіть види речей у римському праві.
1.Речі рухомі і нерухомі. 2. Речі прості і складні. 3. Речі подільні і неподільні.4. Речі споживні і неспоживні.
5. Речі, наділені родовими ознаками, і речі індивідуально-визначені. 6. Речі головні і побічні (придаткові) 7. Речі в обороті і вилучені з обороту. 8. Майно. Сукупність різних речей, об'єднаних господарським призначенням римські юристи розглядали як одне ціле - майно.
135. Що таке сервітут?
Сервітут - це право на чужу тілесну річ, згідно з яким річ, крім свого власника, служить ще й іншій особі в якомусь одному або декількох відношеннях
136. Види прав на речі.
Класифікація майнових прав на речові і зобов'язальні римськими юристами не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). Розмежування речових і зобов'язальних прав вироблено в пізніший період. Зокрема, римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість безпосередньої дії на неї, то таке право є речовим. Коли ж у суб'єкта немає безпосереднього права на річ, а тільки є право вимагати від іншої особи надання речі, то таке право є Зобов'язальне. Отже, різниця між речовим і зобов'язальним правом проводиться за об'єктом права. Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об'єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов'язальне.
До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, право власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадоговірних правомірних дій.
137. Назвіть інститути, які складають речове право.
1) Володіння:
а) законне
б) незаконне: добросовісне і недобросовісне
в) похідне: володіння заставодержця, секвестрація(якщо мiж двома особами виник спiр про право на рiч, то до рiшення суду вони могли передати спiрну рiч на зберiгання третiй особi - секвестрарiю, якому з тих же мотивiв надавався самостiйний володiльницький захист.), пекарій(надання власником з певною метою, часто полiтичною, свого майна iншим особам у тимчасове i безоплатне користування)
2) право власності:
а) квіритське
б)перегринів
в)преторське
г) провінційне
3) право на чужі речі:
а) сервітути
б) емфітевзис
в) суперфіцій
г) застава
138. Випадки визнання заповіту недійсним.
Заповіт може стати недійсним через деякий час з таких причин: а) внаслідок capitis dominutio - обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.
139. Умови, необхідні для прийняття спадщини.
Якщо закликані до спадкування особи були нездатні самостійно прийня¬ти спадщину, то замість них спадщину приймали їх законні представники (опікуни і піклувальники).
Воля на прийняття спадщини могла бути виражена різними засобами. У стародавні часи прийняття спадщини здійснювалося у формі особливого уро¬чистого акту. Спадкоємець у пристуності свідків у будинку спадкодавця урочисто заявляв про прийняття спадщини.
Воля спадкоємця про прийняття спадщини могла бути виражена за допо¬могою так званих конклюдентних дій, з яких достоменно випливає, що спадкоємець прийняв спадщину. Наприклад, спадкоємець вступає у фактичне управління спадщиною, продовжує проживати в будинку, який входить у спад¬кову масу, сплачує податки. Термінів для прийняття спадщини за цивільним правом не існувало. Од¬нак спадкодавець, призначаючи спадкоємця, міг приписати здійснити цей акт у певний строк (здебільшого упродовж 100 днів).
140. Коли спадщина ставала вимороченою?
З появою спадкування за преторським едиктом така можливість заволодіти лежачою спадщиною вже не приваблювала. Якщо хтось і заволодів нею, то на вимогу спадкоємця речі необхідно було повернути, більше того, за законом Авроелія розкрадання спадщини визнавалось злочином. І лише в тому випадку, коли спадщина не була прийнята жодним із спадкоємців як за заповітом, так і за законом, вона вважалася вимороченою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплено кожним бажаючим. Однак у період принципату виморочене майно вже передавалося державі, а в період дошінату за муніципальним сенатом, церквою, монастирями було визнано переважне право на одержання вимороченого майна.
141.Що таке спадкова субституція?
Римське право розрізняло три види субституцій.
1. Звичайна субституція - призначення іншого спадкоємця на випадок, коли перший відмовляється від спадщини.
2. Дитяча субституція. Якщо під владою спадкодавця на момент його смерті перебуває неповнолітня дитина, то він міг призначити цій дитині спадкоємця на випадок її смерті до виповнення повноліття. Формулювалося це, приміром, так: "Призначаю спадкоємцем свого неповнолітнього сина Павла. Якщо Павло помре до повноліття, то спадкоємцем буде Петр о". Різниця між звичайною субституцією і дитячою полягала в тому, що в разі звичайної субституції спадкоємець призначався після спадкодавця, а за дитячої - спадкоємець дитини спадкодавця. Якщо дитина досягала повноліття, то субституція втрачала силу.
3. Ніби дитяча субституція - це призначення спадкоємця душевнохворій особі, якщо їй залишалась обовязкова частка спадку. Коли така особа одужувала або в неї народжувалася дитина, то субституція втрачала силу.
Заповіт, який не відповідав зазначеним вимогам, визнавався недійсним.
Заповіт може стати недійсним і через деякий час з таких причин: а) внаслідок capitis dominutio - обмеження правоздатності; б) якщо спадкоємець втрачає право або помирає раніше, ніж спадкодавець; в) якщо заповіт буде анульований самим спадкодавцем шляхом заяви в суді або в присутності трьох свідків; г) якщо спадкодавець укладає новий заповіт.
142.. Які вимоги до спадкодавця ставило римське право?
Воля спадкодавця мала бути виявлена вголос перед народом і тому ставала відома кожному. Ця обставина не зовсім задовольняла спадкодавця, який не завжди бажав надавати гласності своїм посмертним розпорядженням.
Спадкодавець за допомогою манципаційного заповіту передавав своє майно якійсь довіреній особі, котра зобов'язувалась виконати усі розпорядження, відразу дані спадкодавцем. У присутності, як правило, п'яти свідків довірена особа, тримаючи в руках кусок міді, проголошувала певну формулу, заздалегідь підготовлену для конкретного випадку. Проголосивши формулу, довірений кидав мідь на вагу і передавав спадкодавцю. Після цього спадкодавець усно викладав свої розпорядження.
Після здійснення манципаційного заповіту і проголошення певних формул спадкодавець пред'являв своє письмове розпорядження довіреній особі і свідкам. Потім таблички з розпорядженням зав'язувалися шнурками і скріплювались печатками свідків та довіреної особи, при цьому біля цих печаток кожний ставив свій підпис.
143. Назвіть принципи римського спадкового права.
- спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося місцем необхідному спадкуванню. Не може бути спадкування в одній частині спадкового майна покійного за заповітом,а в другій - за законом(принцип закладений за Юстиніана)
-спадкування за заповітом могло поєднюаптися з необхідним спадкуванням
-права й обовязки переходили до спадкоємців як єдине ціле
-спадкоємець завжди спадкоємець,тобто якщо ти призначений спадкоємцем,ти призначений назавжди і змінити тебе не можна.
144. Спадкування за заповітом виключало спадкування за законом, але поступалося місцем необхідному спадкуванню.
Визнання свободи заповідальних розпоряджень ставить на чергу питання про те, чи може ця свобода бути безмежною.Після заповідача залишаються особи, які були особливо близькі до нього, які брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього відомої підтримки. Повне забуття цих осіб у заповіті та надання спадщини крім них будь-якій особі абсолютно построннему може здаватися несправедливістю. Внаслідок цього багато законодавства, допускаючи свободу заповітів, встановлюють в той же час відомі обмеження в інтересах таких особливо близьких до заповідача осіб.
145. Хто такий спадкоємець?
Спадкоємець - особа, до якої переходить у встановленому законом порядку майно померлого. Ним може бути кожний громадянин, юридичні особи, а також держава. При цьому громадяни та держава можуть спадкувати і за законом, і за заповітом, а юридичні особи - тільки за заповітом.
146.З якого моменту відкривається спадщина?
Смерть спадкодавця зумовлює виникнення спадкових правовідносин, тобто відкритття спадщини. На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, які закликаються до спадщини, і склад спадкового майна. Спадкоємець, закликаний до спадщини, повинен виразити своє волевиявлення на прийняття спадщини або відмовитися від неї.
147. У чому міг виражатися фактичний вступ у права спадкоємця?
Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець не лише став наступником померлого в його правах і обов'язках, тобто власником активної частини спадщини, а й зобов'язаний сплатити борги спадкодавця.
147. У чому міг виражатися фактичний вступ у права спадкоємця?
Прийняття спадщини спочатку здійснювалося шляхом особливого урочистого акту, cretio (від якого відмовилося законодавство Юстиніана); згодом було досить неформального волевиявлення про прийняття або фактичний вступ у справи спадщини (pro herede gestio). Строку для прийняття спадщини цивільне право не встановлювало. Але кредитори спадкодавця, зацікавлені в швидкому задоволенні їхніх вимог, могли допомогою interrogatio in iure вимагати від спадкоємця відповіді, an heres sit, тобто чи приймає він спадщину. Після цього спадкоємцю на його прохання міг бути призначений судом строк для вирішення питання про прийняття спадщини, spatium deliberandi, після закінчення якого спадкоємець, що не дав відповіді, вважався: до Юстініана - відмовився, а в праві Юстініана - прийняв спадщину.Вступ у права спадкоємця-смерть спадкодавця
148. З якого моменту виникає право на набуття спадщини
Проте наступництво в правах і обов´язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби незахищеним, відкритим, яке нікому не належить. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини вважався день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину. Для набуття спадщини необхідно було її прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і запропонувати їм прийняти спадщину. Отже, мало відбутися закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю щодо прийняття спадщини або відмови від неї.
149. Поняття заповіту (testamentum)
Заповіт (testamentum) - це виражене в законній формі розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. Оскільки в римській сім'ї єдиним і неподільним власником майна був домовладика (paterfamilias), то на випадок смерті тільки він міг розпоряджатися своїм майном і вказати, кому, в якому порядку і в яких частках повинно перейти його майно. Заповіт - це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути певні права і обов'язки для інших осіб - спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини.
150. Умови дійсності заповіту.
Заповіт це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять волю на прийняття спадщини. Тут немає збігу двостороннього і одночасного волевиявлення, яке є у випадку укладання договору, оскільки особи, яка склала заповіт, вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором у загальному розумінні, хоч тут є вираз волі як з боку спадкодавця, так і з боку спадкоємців. Спадкодавець у будь-який час може скасувати або змінити своє розпорядження, чого не може зробити одна із сторін у договірних відносинах, що підтверджує односторонній характер заповіту.
Отже, заповіт - це розпорядження майном з відкладною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті спадкодавця. Ця обставина й зумовила суворі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву у будь-якому положенні заповіту спитати про істинний намір спадкодавця вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він повинен відповідати таким вимогам: заповіт має бути складений у визначеній законом формі; спадкодавець повинен володіти активною заповітною правоздатністю; у заповіті мають бути визначені конкретні спадкоємці, які володіють пасивною заповітною правоздатністю.
Проте умови заповітної правоздатності змінювалися. Згадаємо лише деякі з них. Наприклад, жінки, навіть ті, які були особами власних прав (sui juris), тривалий час зовсім не мали права здійснювати заповіти. Римське право встановило не тільки порядок укладення заповіту, визначило умови визнання його дійсності, але й порядок його розпечатування. Закон Юлія встановлював, що заповіт протягом п'яти днів повинен бути поданий тими, хто його зберігав, у місцевий магістрат для розпечатування і ознайомлення.
151. У праві Юстиніана ми маємо тільки один порядок спадкування.
Юстиніан реорганізував право спадкоємства за новелами 118 і 127. Було встановлено чотири класи спадкоємців, які закликались у такому порядку:
I — всі низхідні родичі померлого. Вони (родичі дальших ступенів)закликались разом з ближчими ступенями, якщо вибув їх батько;низхідні одержували рівні частки спадщини. Діти раніше померлого батька всі разом набували ту частку спадщини, яку він міг би одержати за життя;
II — висхідні родичі — батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати й сестри та їх діти тощо.
Якщо успадковували лише висхідні родичі, то спадщина розпо¬ділялася порівну in Ііпеа, тобто одна половина — по батьківській лінії, а друга — по материнській.Висхідні, брати і сестри, успадковували порівну — in capita. Діти померлих братів і сестер за правом представництва всі разом одер¬жували частку померлого батька — in stirpes;
— неповнорідні брати й сестри (єдинокровні і єдиноутробні),а також їх діти. Спадщина розподілялася порівну — in capita. Дітипомерлого батька всі разом успадковували його частку — in stirpes;
— всі інші родичі. Найближчі включають більш далеких безобмеження ступенів. Спадщина ділилася на рівні частки — in capita.
Отже, за правом Юстиніана допускалася наступність класів і ступенів (successio ordinum et graduum).Для спадкування подружжя зберегло силу преторське bonorum possessio. Дружина, яка бідувала, одержувала '/4 частину майна помер¬лого заможного чоловіка; за наявності трьох і більше дітей вона одержувала рівну частку з дітьми — in capita, причому вона мала лише право користування, а не право власності.Діти конкубінату та їх мати одержували '/6 частину майна помер¬лого батька, якщо не було законних дітей і дружини.Останні два види спадкування називаються надзвичайним спадкуванням.
152.Виморочена спадщина. Історичною особливістю цивільної системи спадкування було, по-перше, те, що коли найближчий спадкоємець не приймав спадщини, то вона не переходила до дальшого за порядком родинності спадкоємця і ставала вимороченою, а в стародавні часи - безгосподарною. Таке положення не схвалювалось і претор почав давати введення у володіння наступному родичеві.Лише в тому випадку, коли спадщина не була прийнята жодним із спадкоємців як за заповітом, так і за законом, вона вважалася вимороченою. У стародавні часи таке майно вважалося безгосподарним і могло бути захоплено кожним бажаючим. Однак у період принципату виморочене майно вже передавалося державі, а в період дошінату за муніципальним сенатом, церквою, монастирями було визнано переважне право на одержання вимороченого майна.
153. Назвіть умови сингулярного наступництва у спадковому праві.
Римське спадкове право знало сингулярне наступництво, за яким до окремих осiб переходили лише певнi майновi вигоди без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були так званi легати, або заповiдальнi вiдкази, i фiдеїкомiси. За легатом до легатарія переходило окреме право, а не частина спадщини. Легати призначалися тiльки в разi спадкування за заповiтом i тому не могли бути покладенi на спадкоємцiв за законом. Виконання легатiв забезпечувалося позовним захистом.
Фідеїкоміси з'явилися внаслiдок послаблення формалiзму на основi усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися частiше всього в момент смертi до спадкоємцiв про виконання будь-якої позитивної дiї на користь третiх осiб. З часiв Августа виконання фiдеїкомiсiв почало забезпечуватися наданням спецiальних позовiв, тобто вони одержали позовний захист. Вони позбавленi обтяжливого формалiзму, їх можна покладати на спадкоємцiв як за заповiтом, так i за законом, як до, так i пiсля заповiту у виглядi додаткових розпоряджень, що додавалися до нього.
154. Спадкування становить універсальну правонаступність. Саме в спадкуванні яскраво виявляється така особливість універсального правонаступництва, як одночасність переходу до правонаступника всіх прав та обов'язків, які належали правопопереднику. Майно спадкодавця переходить до спадкоємців як єдине ціле, включаючи майнові права та обов'язки спадкодавця, а також пов'язані з ними особисті (немайнові) права (мова йде про інститути авторського та винахідницького права).
Суттєвою особливістю універсального правонаступництва є одночасність переходу до правонаступника всіх прав і обов'язків, які входять у склад майна правопопередника. Склад цих прав та обов'язків визначається на момент відкриття спадщини.
155. Що таке спадкове представництво?
Спадкове представництво- це таке спадкування за законом, коли спадкоємець помер до відкриття спадщини і його спадкова частка за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, дідусям, бабусям тощо.
156. Чим обмежений принцип свободи заповіту?
Як правило, спадкоємці були членами сім’ї заповідача. Та з часом заповіти почали призначати своїми наступниками зовсім сторонніх осіб. Так поступово виникає потреба в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах заповіт повинен був поіменно перелічити всіх безпосередньо під-владних - heredes sui. Він міг позбавити єх спадщини але розрахунок був на те, що він публічно не наважиться позбавити спадщини усіх підвладних (передусім дітей). Але час довів неслушність таких формальних обмежень і практикою центумвіральних судів така практика була вироблена. Обділені спадкоємці мали право подати позов про порушення заповідачем моральних обов’язків. Було визначене коло осіб, які мали право на обов’язкову частку в спад- щині, незалежно від змісту заповіту. Сюди ввійшли всі безпосеред-ньо підвладні і еманциповані діти, а в класичний період - всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри - за умови, що спадкодавцем були призначені недо-стойні особи.
157. Назвіть види заповідальних відказів (відписів)
Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, а й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги. Це були legata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси).
Legata (легат, або заповідальний відказ) — це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадковою майна третій особі — відказоодержувачу.
За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс ніякої відповідальності за борги спадкодавця.
За своєю формою та діями усі легати цивільного права поділялися на чотири види.
1. Легат віндикаційний. Звичайно цей легат встановлювався за допомогою слів і містив розпорядження про передачу певної речі або сервітуту. Особа-легатарій одержувала річ під час прийняття спадкоємцем спадщини або право на сервітут і могла у разі затримки пред'явити тут же віндикаційний позов, від чого сам легат дістав свою назву.
2. Легат дамнаційний. За цим легатом легатарію надавалося тільки право вимагати від спадкоємця виконання волі спадкодавця (наприклад, купити якусь цінну річ за певну суму і передати іншому). Для захисту свого права легатарій мав тільки особистий позов до спадкоємця.
3. Легат престаційний. Римські юристи цей легат трактували порізному. Сабініанці вважали, що за цим легатом одному з кількох спадкоємців давалася певна річ додатково до спадкової частки.
4. Легат неперешкоджаючий. За цим легатом спадкоємець зобов'язувався тільки дозволити (не перешкоджати) легатарію взяти відписану йому річ. Цей легат є певним різновидом другого легату.
Фідеїкоміси були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Виконання їх було справою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не виконати. Фідеїкоміси позбавлені обтяжливого формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом; як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього.
До заповідальних відказів близьким за сутністю було так зване дарування на випадок смерті, за яким угода про дарування набирала чинності лише після смерті того, хто дарує, і за умови, що він помирає раніше обдарованого.
Крім того, особливим випадком передачі частини спадку особі, що не є спадкоємцем, була mortis causa capio. Суть його полягала в тому, що спадкоємець у заповіті призначався з умовою, що він передасть щось певній особі. Набути прав спадкоємця можна було лише за умови виконання цього розпорядження. Однак вигодонабувач, на відміну від легатарія чи фідеїкомісарія, не міг вимагати виконання цього розпорядження.
158. Поняття необхідного спадкування.
Уже Закони XII таблиць проголосили свободу заповітів. Водночас постало питання - чи може ця свобода бути безмежною.Адже після спадкодавця залишаються особи, близькі до нього (діти, батьки), які, можливо, брали участь у створенні його добробуту і які навіть за життя мали право вимагати від нього певної підтримки (утримання, аліменти). Було несправедливо позбавити їх спадщини і віддати її зовсім стороннім особам. Тому з найстародавніших часів поступово і з великою обережністю законодавчим порядком встановлюються обмеження свободи заповітів на користь близьких до спадкодавця осіб.
Право таких осіб на певну неодмінну частку у спадкуванні дістало назву необхідного спадкування. Римське право розрізняло два види необхідного спадкування: формальне і матеріальне.
Формальне необхідне спадкування полягало в тому, що спадкодавець не повинен своїх спадкоємців у заповіті обминати. Він був зобов'язаний або призначити їх спадкоємцями, або позбавити їх спадщини, не вказуючи на це ніяких, причин. Позбавлення спадщини підвладних синів повинно було здійснюватися поіменно. Імена дочок можна було не називати. Недотримання викладених правил стосовно сина тягнуло за собою визнання недійсності заповіту і відкрит-
тя спадкування за законом. В разі недотримання цих правил стосовно дочки, внука заповіт зберігав свою силу, проте особи, яких спадкодавець безпідставно обминав приєдунавались до призначених у заповіті спадкоємців і разом з ними брали участь у спадкуванні.
Преторський едикт не тільки сприйняв, але й розширив формальне необхідне спадкування. Він замінив поняття свої спадкоємці (jus heredes) поняттям діти (liberi). Отже, за едиктом претора усі діти одержують законні частки, крім тих, які були позбавлені цього права.
Однак уся ця система обмежень лише формально захищала інтереси необхідних спадкоємців. Досить було дотриматися вимоги про порядок усунення, щоб позбавити того чи іншого родича спадщини без будь-яких підстав, просто заради примхи. І коли такі безпідставні усунення від спадкування зачастішали, в суспільній свідомості виникла думка про необхідне матеріальне спадкування. Перше своє втілення ця думка знайшла в практиці центумвіральних судів, які відали справами про спадкування.
Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки,
159. У чому суть сингулярного наступництва?
Римське спадкове право знало сингулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов´язками. Це були lеgata (легати або заповідальні відкази) і fideicomiss (фідеїкоміси). Legata (легат, або заповідальний відказ) — це розпорядження спадкодавця у заповіті про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувачу. Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за законом призвели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних розпоряджень — фідеїкомісів. Вони з´явилися внаслідок послаблення формалізму і були можливі на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися найчастіше в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб.
160. Хто такі необхідні спадкоємці?
Необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -принципово важливий елемент сучасного спадкового права.
161 Хто одержує майнову вигоду при сингулярній наступності?
Разом з універсальним наступництвом у римському спадковому праві розвивалося й сингулярне наступництво, за якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов´язками. Майнову вигоду звичайно отримую спадкоємець адже він звільнюється від усіх боргів та обовязків
162.Як визначали розмір обов`язкової частки центумвріальні суди?
Центумвіральний суд установив матеріальне необхідне спадкоємство і розширив коло необхідних спадкоємців. Ними стали еманциповані діти. У класичний період право на обов'язкову частку було визнано й за іншми особами, а саме: низхідні і висхідні родичі, повнорідні та єдинокровні брати і сестри спадкодавця, необхідні спадкоємці - найперше повнорідні та єдинокровні брати і сестри - повинні були одержати 1/4 тієї частки, яку б вони одержали в разі спадкування за законом. Отже, була створена обов'язкова частка спадщини -принципово важливий елемент сучасного спадкового права.
163.Як визначається розмір обов’язкової частки за законодавством Юстиніана?
У праві Юстиніана розмір обов'язкової частки стали визначати більш гнучко: якщо б при спадкуванні за законом ця особа отримала не менш четверги спадщини, то обов'язкова частка обчислювалася в розмірі однієї третини від цієї законної частки, якщо ж при спадкуванні за закону особа одержала б менше чверті, то обов'язкова частка дорівнювала половині того, що особа отримала б за законом.
164. У якому вигляді можна було залишити обов’язкову частку для необхідних спадкоємців?
Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У «праві Юстиніана» розмір обов'язкової частки визначався більш гнучко: якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'язкова частка становила половину законної, якщо менше — її третину. З поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку
165.Законна часка спадкового майна (pars virilis)- це частина спадкового майна, тобто сукупності прав і обовязків померлого,його активів і пасивів,яку можуть отримати отримують спадкоємці при спадкуванні за законом.Якщо за цивільним правом розрізняли три класи спадкоємців, а за преторськими едиктами - чотири, то Юстиніан усіх потенціальних спадкоємців розділив на п'ять класів. Перший клас спадкоємців за законом становили усі низхідні родичі померлого. Це, зокрема, сини, дочки, внуки, правнуки. При цьому спадкоємці ближчого ступеня усували від спадкування спадкоємців дальшого стуленя. Тому за життя дітей спадкодавця їх діти (внуки спадкодавця) до спадкування зазвичай не закликалися. Внуки могли закликатися до спадкування лише в тому випадку, коли немає в живих їхнього батька - сина спадкодавця. У цьому випадку внуки мали право дістати ту частку, яку одержав би їх батько, якщо б пережив спадкодавця. Така участь у спадкуванні називається спадкуванням за правом представництва, тобто внуки у даному випадку ніби представляють собою свого померлого батька.До другого класу спадкоємців за законом відносилися висхідні родичі - батько, мати, дід, баба, а також повнорідні брати і сестри та їхні діти.
Третій клас спадкоємців за законом - це неповнорідні брати і сестри, а також їхні діти.
До четвертого класу спадкоємців входили усі інші родичі без обмеження ступенів. При цьому родичі ближчого ступеня усували від спадкування родичів більш віддаленого ступеня.До п'ятого класу спадкоємців за законом відносилися чоловік або жінка, які пережили одне одного.
166. Що означає поняття “обов'язкова частка спадкового майна”?
Обов’язкова частка спадкового майна – це деякий мінімум зі спадку, який, у разі складання заповіту, забезпечувався родичам спадкодавця, окрім особливих виняткових випадків.
167.Поняття легату.
Першою історичною формою відписів, відомої ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом з заповітом, були легати. За цивільним правом легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.
168. Хто мав право призначати легат?
Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, але й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це є так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги.Першою історичною формою відписів, відомої ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом з заповітом, були легати. За цивільним правом легати не відділялися від заповіту і могли бути зроблені тільки у заповіті.
168. Хто мав право призначати легат?
Легатарій отримував легат після виплати зі спадкової маси всіх боргів заповідача. Розмір цього дару вираховувався зі спадкової маси, що залишилася і лише після такого відрахування наставала черга інших спадкоємців. Легатарієм часто була церква чи конкретний храм.Спадкодавець у заповіті не тільки призначав спадкоємців, але й міг зробити інші розпорядження на випадок смерті, зокрема розпорядження про передачу спадкоємцем певної суми або певних речей тій чи іншій особі. Це є так званий відпис. Він не робив цю третю особу спадкоємцем у справжньому розумінні: вона була не універсальним, а сингулярним наступником спадкодавця і тому не відповідала за його борги. Разом з тим відпис визнавався дійсним лише тоді, коли були повернуті усі борги.Першою історичною формою відписів, відомої ще цивільному праву, яка виникла, очевидно, разом з заповітом, були легати. Призначати легат мав право тільки заповідач. В якості легатарія (особи, яка отримувала легат) міг бути тільки той, кого можно було призначати спадкоємцем. Заповідач міг зобов’язати видати легат тільки тій особі, яка отримує будь-що з майна заповідача. Легат на користь одного з співспадкоємців (praelegatum) зобов’язував інших спадкоємців виконувати його.
169. що таке фідеїкоміс
ФІДЕЇКОМІС(лат., від довір'я і скріплюю, з'єдную) у римському спадковому праві - доручення спадкодавця спадкоємцю здійснити будь-яку дію на користь третьої особи, зокрема передати їй спадщину; в сучасному праві втратило будь-яке значення.
170. Поняття спадкування
Спадкуванням за римським правом називалися такі правовідносини, за якими одна особа після смерті іншої особи отримувала певний обсяг прав та обов’язків, що переходили від останньої. Залежно від обсягу прав та обов’язків, що переходили від спадкодавця до спадкоємця, роз¬різнялися два види спадкування — універсальне та сингулярне.
Універсальне спадкування (in universum ius) характеризувалося переходом всіх прав та обов’язків до спадкоємця. Тобто, він ставав учасником всіх правовідносин, у яких брав участь спадкодавець до смерті.
Особливістю сингулярного спадкування (in singulas res) було те, що до спадкоємця переходили лише окремі права (так звані легати).
Спадкування в римському праві могло здійснюватися двома шляхами — за законом та за заповітом.