Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Життя на крилах волі
Лунала Кригко
Початок - 16.11.2013р.
Розділ 1
Я доходила до вершини. Щетрішки. Повітрябуло мало, дихатибуловажко. Я йшла. Залишилосяблизько 15 кроків. Я зупинилася, глянула вниз. Мені не крутилась голова, я не бояласявисоти, навпаки я любила її. Я пішладалі.
Дійшовши до вершини, я поглянула на небо. Вонобулосірим, хмари клубочилисьнаді мною. Я простояла так з півхвилини, здавалося, я стала такою ж горою, на яку тількищозійшла. І лишесильнийпориввітру нагадав, що я жива людина. Меніхотілосялетіти... Летітиначе птах...
Враз, я піднялася в небо і полетіла. Музика... Я чуламузику. Вона ставала голосніше йголосніше. Я могла розібрати слова... Я чула - цебувмійулюблений гурт. Океан Ельзи. Так, саме Океан Ельзи. І то булапісня "Стріляй"...
А я все летіладалі й далі. Крила несли мене. Небо нахмурилось щебільше. Напевно, йому не сподобалось, що я літаю без дозволу.Вітеррвонув так сильно, я на мить подумала, що падаю. Але ні - крилатримали мене і я летіла.
Почалась гроза. Гриміло. Але я не боялася, навпаки, я почувала себе вільною. Та небо, схоже, не нажартрозізлилось на мене.Воно почало кидатиблискавки. Одна із них влучиламені у лівекрило. Я почала втрачатишвидкість, почала падати. Тепер я летіла не вперед, а вниз. Щетрішки і я розіб'юсь. Лишалось дуже мало... І в цеймомемент... Я прокинулась...
* * *
Сон бувдосить таки реальним. Я прокинулась, нерозуміючи де знаходжусь і щозі мною. Перша здогадкабула про те, що я десь на тому світі, або в крайньомувипадку у місцевомумедичномувідділенні.
Уявитивиразмогообличчя, коли я почуламамине: «Оленко, ідиснідати! Ми трохи проспали!», буловажко. На ньомубула і радість, і настороженість, і переляк, і здивованістьодночасно. Я підірвалася з ліжка і глянула на годинник: 08:55. Проспали? Трохи проспали? Уроки починаються о 09:00, а я ще в піжамі з якоюсь коалою, щоїстьлистяевкаліпту, сиджу на підлозі (Коли ковдру з себе скидала, впала з ліжка) і дивлюсь на годинник, не тямлячи, що то зі мною робиться. І аж тоді, коли до мене вдругедонісся мамин клич, я вийшла з заціпеніння, встала з тоїклятоїпідлоги і пошкандибала до кухні. Там на мене чекав «сонячний» омлет.
- Сідай, - кинула через плече мама.
- Але ж, мамо, ти знаєш, я не їм не почистивши зуби, - ну як можна свої мікроби їсти?
- Ах, так! Біжи, але швидше.
- Добре, - гукнула я забігаючи і ванну кімнату.
В кінці з кінцями, до школи я прийшла на кінець першого уроку.
Розділ 2
Цілий день, як у тому сні, мені було важко дихати, і страшно хотілося летіти. Куди? Сама не знаю, та летіти хотілось – це точно. Щось наче штовхало вибігти на вулицю, і розправивши крила, полинути у незвідані краї, де панує спокій, немає людей, тільки… музика. Коли ж «лекції» завершилися і можна було зі спокійною душею йти додому я, напевно, вибігла зі школи найшвидше. І тоді мені знову ж таки здалось, що я лину небом. Та летіла я повільно, а тому ч
ерез декілька незабутніх секунд знизилася і почалапала пішки на своїх двох.
* * *
Я ставала залежною від так званих, польотів. Щораз німа глухота огортала мене, і я невзмозі зупинитися, мчала що є сили. Після кожного польоту повставало питання: куди я лечу? Та щойно мої крила починали розтинати повітря зі швидкістю світла, як всі питання та сумніви розвіювалися, а на зміну їм, приходили нові незабутні відчуття волі та невимовного щастя.
Тепер у список моїх найулюбленіших пісень «Океану Ельзи» записалася, ще одна: «На Небі».
- І я на небі!Мила моя, на небі!... – підспівувала я, коли музика у моїхнавушниках, вмикалася на повнугучність.
З неба мене спустила подруга Маша, яку тільки я називала Машою, всі інші кликали її Річкою (від Марічки).
- Лєнка! Е-ей, виходь з нірвани, - потрусила мене.
- Маш, слухай. Я божевільна? – запитувала я, скидаючи навушники.
- Ти що з дуба впала? Яка ще божевільна? Нормальна ти, - Маша дивилась так, наче я справді божевільна.
- Я б воліла бути божевільною…
- Розмріялась, -пирхнула, - З тобою все гаразд?
- Так, все добре. Що тобі подобається робити найбільше?
- Це, тобто… Це як? А, допетрала! Думаю…- Мовила розважливо, - Думаю, що співати.
- А от я, наприклад, люблю літати.
- Літати?
- Ну так, літати... Нузнаєш, отакмахатикрилами вверх-вниз.
Тепер вона справдівважатиме мене божевільною. А це й добре. Не хочу бути нормальною занудою.
Післяцього Володя з третього ряду написав для мене особливукричалку, яка звучала приблизно так:
- Слава Псих-лікарні!
- Психам слава!
- Слава Божевіллю!
- Нормальності смерть!
- Крила!...
- Понадусе!
Розділ 3
- Хто тобі більше до вподоби: миша чи панда? – запитувала я у Маші, коли ми спокійнісінько собі йшли додому.
- Ти що, точно збожеволіла? Які панди? Я людиною хочу бути! – вона зупинилася і глянула на мене скоса.
- Ні, справді. Сіра миша чи чорно-біла панда?
- Мишка, напевно. Вони такі маленькі… А що?- схоже вона вже заспокоїлась.
- Та ні, нічого.
- Ти якась дивна стала, - образилась подруга.
- Ну розумієш, - почала я, - Сірий – колір невизначеності… - я не договорила, бо Річка мене перебила.
- Тоді до чого тут миші? – не вгавала вона.
- Думаю, панди – краще. Бути чорно-білою, було б розумніше, аніж сірою.
- І до чого ти ведеш? – вона явно нічого не розуміла.
- Ех, - «Ну хіба можна бути такою недотепою? Що тут не зрозумілого?» - подумала я, а в голос сказала: - До того, що було б краще, якби в тобі боролося зло і добро, те саме чорне і біле, аніж щоб в душі панувала безвихідь, стабільність та невизначеність, тобто сірість. Розумієш?
- Ну… Це я розумію, але для чого було порівнювати панду з мишею?
Я глибоко вдихнула, видихнула і повела далі:
- Ти цього не зрозумієш, доки не почнеш літати.
- Знову свою заводиш? Ну не може людина сама по собі літати! Що ти вигадуєш, ну які ще літання?! «Я літаю, літаю. Я божевільна!» - ну хіба так можна?! Літун гідрогенний! – з останньої фрази я нічого не зрозуміла, та схоже це означало, що я – «набридаючий їй літун». Вона пришвидшила хід, показуючи цим, що ми не будемо розмовляти після цього три дні. Моє «пророцтво» збулося, як я і думала, ми не розмовляли три чи чотири дні.
* * *
У мене виникла власна теорія, щодо вислову «як сіра миша».Всім бажаючим я пояснювала і доводила вірність свої слів. Щодо самої теорії, то я записала її на аркуші, ось так:
Вислів «як сіра миша» означає «невизначеність у житті».
Запитуючи: «Ти що, хочеш бути сірою мишею?», Ви запитуєте: «Ти хочеш невизначеності та стабільності?».
Пізніше мене почали називати «літаючим філософом», або «божевільним літуном». Перше прізвисько мені не дуже подобалось, та скоро я змирилася з цим і вела себе так, ніби мене називають просто «Лєнкою».
Розділ 4
Інколи здається, що знаєш людину ціле життя і, навіть, більше. Та враз, вона стає тобі далекою, недосяжною і тобі стає важко. Важко жити, важко дихати. Дихати було важко і до того, та то було терпимо, а зараз…Машка була моєю єдиною, найкращою подругою, і тут таке…
Одного разу вона підійшла до мене і сказала:
- Не збираюся заразитися божевільністю.
Я нічого не відповіла, мовчки зрозуміла, що дружбі кінець. Головне, що вона визнала мене божевільною.
* * *
Коли я в черговий раз літала, то почула дивні голоси. Один казав «Вона моя», а інший «У неї крила, тому вона не буде твоєю»… Я довго думала, і здогадалась. То говорили Величні Земля і Небо. Вони боролися за мене.
- Що ж, Земле, - промовила я, - я завжди буду з тобою. Тим паче після смерті. А Ви, Небеса, радійте, що я можу вільно ширяти у ваших просторах. Я завжди любила Землю, а тепер ще й Небо.
Не впевнена, чи правильно зверталася до Них, та зробила так, як вважала за потрібне. Дивних голосів я більш не чула, та щось все таки не давало спокою.
Іноді мені так і хотілося полетіти. Просто випригнути з вікна і полетіти... Забути усі турботи, нікого не чути, лише музику. Падати вниз, а не вгору, як зазвичай, падати, щоб потім розбитися... і не жити. Слухати тишу, яка впивається в душу своїми німими пальцями, а тоді спробувати кричати... А звук, щоб застрягав десь далеко у тобі. Лежати і нічого не відчувати, окрім тої глухоти, яка їсть із середини і з кожною секундою робить більшою дирку, що вбиває. Та потім згадую, що я смертна і всі мої тендітні бажання, розбиваються об важку стіну реальності...
* * *
Я люблю танцювати. Можливо, я незграбно рухаюсь при цьому, але всеодно люблю. У вільний час я виходжу на задній двір, вмикаю музику і рухаюсь під неї, скільки душа забажає. От тільки тепер я почала літати і зовсім забула за танці. Одного разу, ввечері, коли мама була у подруги, а тато на роботі, я взялася прибирати. Незчулася, як почала танцювати. Знаєте? Я танцювала на кухні в якій місця, як у ластівчиному гнізді... І дуже дивно, що я ще ні разу не гримнулась... Я літаю! Справді літаю! У мене є крила! Я божевільна!