Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Економіка підприємства Отрошко О.В.
Тема 1.Економічні основи ринкової діяльності в умовах ринкової економіки
1. Підприємство, як вид господарської діяльності, що здійснюється з метою одержання прибутку.
Спрямована на створення товарів та послуг діяльність (господарська діяльність) поділяється на некомерційну та комерційну господарську діяльність. Якщо некомерційна є господарська діяльність, що здійснюється без мети одержання прибутку, то комерційна господарська діяльність здійснюється з метою одержання прибутку. Здійснувану з метою одержання прибутку господарську діяльність прийнято кваліфікувати також як підприємство, а суб’єктів такої діяльності як підприємця. Зважаючи на те, що прибуток є різницею між виручкою від реалізацією продукту та загальними витратами, можна стверджувати, що підприємці це люди, які купують товари та послуги з метою перепродажу або ж продажу, вироблених з їх використанням, інших товарів та послуг з максимальним для себе прибутком.
У випадку, коли виручка від реалізації продукту виявляється меньшою ніж витрати виробництва, підприємство замість отримання прибутку будуть отримувати збитки.
Можливість неповерненості вкладів у бізнес коштів становить основний ризик, на який доводиться іти підприємцям. Підприємець завжди є власником або співвласником відповідного бізнесу і як такий обов’язково виконує певні управлінські функції, тобто є менеджером.
Водночас не кожний менеджер є підприємцем, оскільки частина менеджерів може не мати жодного відношення до прав бізнесу і виконувати свої функції виключно на умовах найму.
Витрати, що їх несуть підприємства, поділяються на явні та неявні. Явні витрати виробництва це прямі платежі підприємства за фактори виробництва, які залучаються ними для ведення господарської діяльності.
Неявні витрати виробництва – це витрати тих факторів виробництва, які безоплатно надаються підприємству його власниками. Такого роду витрати не враховуються в бухгалтерському обліку, а тому не беруться до уваги при розрахунку бухгалтерського рахунку – різниці між виручкою від реалізації продукту та явними витратами виробництва.
Проте з погляду підприємства неявні витрати мають не менш важливе значення ніж явні, адже застосовуючи належні йому фактори виробництва у власному бізнесі, він втрачає можливий їх прибуток використання в інший спосіб. Тому з погляду підприємця прибуток є не тільки і не скільки бухгалтерським прибутком, скільки економічним прибутком – різниця між виручкою від реалізації продукту та всіма включно з неявними витратами виробництва.
Мотив максимізації прибутку як різниці між виручкою та витратами виробництва націлює підприємство на виробництво лише тих товарів та послуг, які користуються попитом споживачів, тим самим досягнення підприємством реалізації власних інтересів ставиться у залежність від задоволення ними суспільних потреб.
Крім того прагнення максимізувати прибуток спонукає підприємство до зниження витрат виробництва, адже за інших рівних умов чим нижчими будуть витрати виробництва, тим більше прибуток.
Разом з тим націленість на одержання максимального прибутку може підштовхувати підприємство і до дій, які суперечать інтересам суспільства:
1) Бажаючи скоротити витрати виробництва, підприємства можуть вдаватися до економії на витратах, пов’язаних із забезпеченням належної безпеки робочих місць і продукції, допущенням погіршення стану навколишнього середовища або сплатою податків. Усі ці види економії, хоча і здешевлюють виробництво продукції для підприємства, є небажаними з точки зору суспільства.
2)підприємства можуть намагатися збільшити власні прибутки за рахунок економічно невиправданого підвищення цін на пропоновані ними товари та послуги.
В наведених вище випадках бізнес домагаючись реалізації власних інтересів діятиме на шкоду суспільства, звідси виникає необхідність у державному регулюванні підприємницької діяльності: держава має поставити бізнес в такі рамки, в яких ця шкода була б мінімальною.
2.Сукупні, постійні та змінні витрати виробництва.
Обсяг сукупних витрат є сумою добутків цін спожитих в процесі виробництва факторів виробництва на їх кількість. TC = P1*Q1+….+Pn*Qn
Від кількості використаних в процесі виробництва факторів виробництва залежить не тільки обсяг сукупних витрат, але й сукупного продукту. TP=f(Q,Q2,…Qn)
Наведена функція відома як виробнича функція фірми і показує, що разом із зростанням кількості факторів виробництва, які використовуються в процесі виробництва, зростає і сукупний випуск фірми. Однак у кожний даний момент часу кожна фірма має обмежені виробничі потужності, які характеризують її спроможність виробляти максимальний обсяг виробництва.
Коєфіцієнт завантаження виробничих потужностей= фактичний обсяг виробництва/максимально можливий обсяг виробництва.
У мікроекономіці довгостроковим прийнято вважати період достатньо тривалий для того, аби фірми могли внести зміни у всі застосовувані ними фактори виробництва.
Короткостроковим вважається період, продовж якого фірми можуть змінювати лише частини факторів виробництва. Відповідно у короткостроковому періоді сукупні витрати поділяються на постійні та змінні, тоді як у довгостроковому періоді всі витрати є змінними.
Таким чином у короткостроковому періоді TC=FC+VC
3.Функції сукупних витрат виробництва і виручки і поріг беззбитковості.
(Графік C)
За нульового обсягу виробництва рывень сукупних витрат виробництва становитиме Tc1=FC. У міру зростання обсягу виробництва відбуватиметься збільшення сукупних витрат за рахунок зростання їх змінної частини аж до досягнення ними максимального рівня тоді, коли фірма працює на межі своїх виробничих потужностей.
Виручка від реалізації продукції або валовий дохід фірми (TR) завжди є добутком ціни реалізації продукції на її кількість. TR=P*Q
(Графік TR)
Графіком функції виручки є пряма лінія, яка проходить від початку координат. Виручка пропорційно зростає у міру збільшення обсягів виробництва і сягає максимуму, коли фірма виходить на межу виробничих потужностей.
(Графік TR I TC)
Точку перетину ТR і ТС називають порогом беззбитковості, відповідний обсяг виробництва Q1 – критичним з погляду забезпечення прибуткової діяльності фірми.
Досягнення фактичних обсягу виробництва у критичній точці буду зазнаватиме збитки, як тільки фактичний обсяг виробництва перевищить рівень критичного обсягу виробництва, фірма почне отримувати прибутки. Максимальний прибуток фірма зможе отримувати тоді, коли вироблятиме максимальний обсяг виробництва.
Тема 2. Традиційна та альтернативна теорії фірми
1.Традиційна теорія фірми та її проблеми
Традиційна теорія фірми виходить з того, що метою її діяльності є максимізація прибутку.
Фірми звичайно можуть ставити і інші цілі, як наприклад, збільшення їх ринкової частки. Однак, всі подібні цілі підпорядковуються зрештою меті одержання максимального прибутку. Такий підхід до фірми дозволяє достатньо точно моделювати її поведінку.
Водночас критики традиційної теорії фірми вказують на такі її проблемні моменти:
Проте, як зауважують критики, на практиці рішення щодо діяльності фірм, в тому числі і стратегічні, нерідко приймаються не їх власниками, а менеджерами, які можуть переслідувати інші цілі. Відносини між власником фірми і її менеджерами є одним з випадків стосунків між принципалами та агентами. Люди, які наймають для здійснення певних функцій інших людей(принципали) як правило, володіють меншою інформацією щодо цих функцій ніж ті люди, що наймаються ними(агенти), що створює підґрунтя для неналежного виконання агентом покладених на нього обов’язків.
Можливими шляхами розв’язку проблеми принципалів та агентів є:
2.Альтернативні теорії максимізації
Існує декілька альтернатив щодо традиційної теорії максимізації:
1. Максимізація довгострокового прибутку.
В традиційній теорії припускається, що фірми максимізують короткостроковий прибуток, однак чимало дій фірми можуть бути кваліфіковані як такі, що не відповідають цій цілі і водночас співпадають з ціллю максимізації довгострокового прибутку, наприклад політика зниження цін на пропоновану фірмою продукцію може призводити до зменшення прибутку у короткостроковому періоді та зростанню прибутку у довгостроковому періоді. Головною проблемою теорії максимізації довгострокового прибутку є труднощі, які можуть виникати при оцінці фірмами майбутніх положень кривих попиту і витрат.
2.Максимізація корисності для менеджерів.
Стверджується, що за умови досягнення фірмою задовільного рівня прибутковості, менеджери отримують значну свободу у тому, яку політику впроваджувати. При цьому цілком можливо, що вони намагатимуться діяти у власних інтересах, які полягають у максимізації їхньої корисності, основними складовими якої є їхні оклади, гарантії зайнятості.
Один з висновків даної теорії полягає в тому, що у разі, коли менеджери матимуть можливість реалізувати власні цілі, може посилюватися тенденція до зростання середніх витрат виробництва в результаті зростання витрат на облаштування офісів, збільшення персоналу…
3. Максимізація доходу від продажів
В цій теорії припускається, що менеджери прагнуть максимізувати виручку від продажів. Це пов’язано з тим, що успішність менеджерів оцінюватися відповідно до динаміки цього показника.
Максимізація доходів від продажів може бути вагомішою ціллю фірми ніж максимізація прибутку, особливо тоді, коли фірми мають впливовий відділ продажів.
4.Максимізація зростання
Замість того аби ставити за завдання максимізацію прибутку, менеджери можуть націлювати діяльність фірми на максимізацію її розмірів. Менеджери виявляються зацікавленими у цьому тому що у більших за розміром фірмах вони можуть мати більше влади та повноважень, а також більш високі оклади.
3.Множинність цілей фірми та її поведінкові теорії
Фірми можуть переслідувати декілька цілей. Забезпечити одночасну реалізацію яких неможливо. Тоді керівництвом фірми можуть встановлюватися компромісні значення для контрольних показників, які характеризують ступінь досягнення альтернативних цілей.
Той факт, що фірми можуть одночасно мати декілька цілей, пов’язаний зокрема з наявністю в їхній структурі різних підрозділів зі своїми наборами специфічних завдань. У свою чергу реалізація цілей підрозділів обмежується інтересами причетних до компанії осіб – акціонерів, клієнтів, кредиторів.
Фірма – це організація, до якої входять групи з різними інтересами і її важливим завданням є пошук способів зменшення між групових конфліктів.
Особливість поведінкових теорій фірм є те, що вони досліджують які саме цілі у дійсності переслідують фірми; чим вони вмотивовані, які суперечності можуть виникати і як вони можуть розв’язуватися.
Передбачається, що для різних підрозділів фірм встановлюються контрольні цифри, у разі недосягнення яких розпочинається пошук причин. У разі конфлікту між контрольними показниками, менеджери намагатимуться знімати подібні протиріччя шляхом переговорів, результати яких будуть залежати від співвідношення їх влади в організації.
4.Теорія фірми Гелбрейта
Ще один альтернативний погляд на природу фірми прийнято пов’язувати з ім’ям відомого американського економіста Гелбрейта. За Гелбрейтом, крупні корпорації не є ані підприємницькими ані капіталістичними інститутами. Замість цього вони обслуговують цілі бюрократичного, корпоративного управлінського апарату. Групи, які приймають рішення в крупних корпораціях – це так звана техноструктура, яка складається з вчених, інженерів, професійних менеджерів. Власники крупного бізнесу втратили контроль над ним через посилення складності сучасного ділового та технологічного світу. Головний інтерес техноструктури полягає у збереженні власних робочих місць а тому і в збереженні та розвитку самих компаній. Проте часто зростання компаній забезпечується не за рахунок впровадження нових продуктів, а за рахунок нав’язування споживачам за допомогою реклами традиційної продукції.
Фірми намагаються мінімізувати ризики і через це неохоче йдуть на впровадження нових продуктів, та насправді фірми нерідко погано слугують не тільки їх власникам, а й споживачам.
5.Теорія фірми Коуза
У 1937 році була опублікована, згодом «Природа фірми», в якій автор поставив два запитання:
1.Чому у вільній економіці взагалі існують фірми?
2. Чому все виробництво не здійснюється однією великою фірмою?
Шукаючи відповідь на ці запитання Коуз ввів поняття трансакційних витрат, які в широкому розумінні включають всі витрати, пов’язані організацією обміну(витрати на пошук партнерів, укладання та підтримка угод з ними)
За Коузом, фірми та ринок являють собою альтернативні способи здійснення тих самих обмінних операцій. Якщо на ринках виробництво координується через ринкові обмінні трансакції, то всередині фірм цю саму функцію здійснює підприємець. Таким чином визначальною ознакою фірми є заміщення цінового механізму.
Фірми виникають тоді, коли їх ієрархічна організація забезпечує здійснення тих самих трансакцій з меншими витратами ніж це міг би зробити ринок.
Проте, починаючи з певного моменту, подальше розширення кола трансакцій, які здійснюються всередині фірми, може виявитися занадто витратним. Звідси випливає, що процес зростання фірм триватиме доти, поки витрати на проведення додаткових трансакцій в межах фірм не стануть перевищувати витрат и на проведення цих самих трансакцій у ринковий спосіб.
Таким чином, вибір між фірмою та ринком, або між тим: зробити самому чи купити, диктується зрештою співвідношенням витрат на здійснення трансакцій в одному та іншому випадку.
Тема 3.Виробничі засоби
1.Поняття, склад, структура і оцінка основних засобів
Для вир-ва будь-якого виду продукції необхідна наявність і взаємодія 3-ох елементів: засобів праці, предметів праці і живої праці.
Засоби праці і предмети праці являють собою засоби вир-ва, що, беручи участь у виробничому процесі в натуральній і вартісній формі, в сукупності складають речовинний зміст виробничих фондів. Залежно від специфіки характеру, участі у виробничому процесі і засобу обороту виробничі фонди поділяються на основні та оборотні
Основні фонди(ОФ) — це засоби праці, які мають вартість, функціонують у виробничому процесі тривалий час, не змінюючи при цьому своїх форм і розмірів, а свою вартість переносять на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.
Основні фонди поділяються на виробничі та невиробничі. Основні виробничі фонди функціонують у сфері матеріального вир-ва підприємства. Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі вир-ва, задовольняючи соціальні потреби працівників підприємства: житловий фонд, будинки відпочинку, медичні заклади, заклади громадського харчування та ін.
У промисловості ОВФ поділяються на промислово-виробничі та непромислово-виробничі. До промислово-виробничих фондів належать засоби праці підприємства, призначені для вир-ва промислової продукції. Непромислово-виробничі фонди — це засоби праці непромислових підприємств (підприємства с/г призначення, ремонтно-будівельні дільниці, транспортні цехи та ін.).
За належністю основні виробничі фонди поділяють на власні і залучені. Власні основні фонди — це фонди, які знаходяться на балансі підприємства. Залучені — взяті в тимчасове користування в іншої організації на умовах оренди або надання послуг.
За ознакою використання основні фонди поділяють на діючі, до яких належать засоби праці, що функціонують у процесі вир-ва як в основному, так і в підсобному, і недіючі, якими вважаються фонди, які перебувають на стадії вибуття у зв'язку з їхнім зносом, на консервації або в запасі.
Для поліпшення виробничої структури основних фондів можливе впровадження таких заходів: оновлення та модернізація устаткування; механізація та автоматизація вир-ва; правильна розробка проектів будівництва та високоякісне виконання планів будівництва підприємств; ліквідація обладнання, яке не використовується та встановлення обладнання, що забезпечить правильніші пропорції між його окремими групами.
Джерелами формування майна підприємств і відповідно основних фондів можуть бути: грошові і матеріальні внески засновників, прибутки, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; прибутки від цінних паперів; кредити банків і інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів відповідних рівнів; інші джерела, не заборонені законодавством.
2.Знос і амортизація основних засобів
У процесі виробничого використання основні фонди поступово зношуються і в результаті втрачають свою первісну і споживчу вартість. Економічна сутність зносу полягає у втраті фондами їхньої вартості.
Розрізняють фізичний і моральний знос основних фондів. Фізичний знос — це втрата основними фондами їх споживчих якостей, що є проявом впливу на основні фонди природно-кліматичних і технічних умов. Розмір фізичного зносу ОФ залежить від якості їхнього виготовлення, запроектованих технічних хар-к, від власт. матеріалів, з яких вони вироблені. Фізичний знос пов'язаний також з кваліфікацією обслуговуючого персоналу, своєчасністю і якістю проведеного поточного обслуговування і ремонту. Фізичний знос знижує технічні і економічні характеристики основних фондів і в кінцевому підсумку призводить до повної втрати ними споживчої вартості, робить основні фонди непридатними для використання.
Розрізняють фізичний частковий та фізичний повний знос. Частковий знос можна усунути. Це означає, що споживчі якості основних фондів відновлюються за рахунок ремонту. Повний знос не можна усунути, він зумовлює необхідність ліквідації зношених фондів та заміни їх новими.
Моральний знос — це зменшення вартості основних фондів під впливом підвищення продуктивності праці в галузях, що виробляють засоби праці, а також у результаті створення нових, більш продуктивних та економічно вигідних машин і устаткування, ніж ті, що перебувають в експлуатації.
Моральний знос буває двох форм. Моральний знос першої форми виникає в результаті знецінення старих основних фондів по причині зниження витрат вир-ва в галузях, що поставляють основні фонди будівництву. Моральний знос другої форми — це обезцінення старих основних фондів через створення нових, більш ефективних.
Процес відшкодування зношування основних фондів здійснюється шляхом амортизації.
Амортизація це процес перенесення вартості основних фондів на вартість новоствореної продукції з метою їхнього повного відновлення.
Амортизаційні кошти надходять підприємству у складі виручки від реалізації готової продукції (робіт, послуг) і накопичуються для подальшого використання як джерела відтворення вартості основних засобів в амортизаційному фонді.
Амортизаційні відрахування здійснюються за певними нормами. Норма амортизації — це встановлений річний (квартальний) відсоток відшкодування вартості зношення частини основних фондів. Норма амортизації (На) для певної групи обладнання визначається із залежності
де Вл — ліквідаційна вартість основних фондів певної групи, грн;
Тсл — термін служби основних фондів, визначений за технічною документацією, років.
Методи амортизації основних фондів
Прямолінійний (рівномірний) метод полягає в тому, що кожного року на собівартість виготовленої продукції переноситься однакова частина вартості основних фондів.
Сума амортизації (А) визначається як добуток первісної балансової вартості основних фондів та норми амортизації (На):
При його застосуванні не враховується моральний знос об'єкта, а також необхідність збільшення витрат на ремонт в останні роки експлуатації основних фондів в порівнянні з першими.
Прискорена амортизація основних фондів дає можливість протягом половини терміну корисного використання основних фондів відшкодувати 60—70 % їхньої вартості в результаті застосування підвищених норм амортизації.
Метод зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об'єкта на початок звітного року та річної норми амортизації.
Кумулятивний метод (метод суми чисел) характеризується більш високими нормами амортизації в першій половині строку використання і поступовим їх зниженням у другій половині. Норма амортизації тут— величина змінна і розраховується діленням числа років на кумулятивне число, яке є сумою чисел членів арифметичної прогресії (наприклад, від 1 до 7, якщо строк служби сім років). Кумулятивне число розраховується як сума числових значень років служби устаткування. Методи приск. ам. слугують для підприємств гарантією від втрат унаслідок знецінення основних фондів, посилюють роль амортизації як джерела нагромадження.
Виробничий метод амортизації полягає в тому що функціональна корисність основних фондів залежить не від часу, а від результатів їх використання. При цьому термін корисної служби визначається кількістю продукції та обсягом послуг.
де Qф — фактичний обсяг продукції;
СA— виробнича ставка амортизації.
3.Ремонт основних засобів
У процесі використання основні фонди піддаються фізичному зносу. Різниця в умовах їх експлуатації призводить до того, що окремі об'єкти основних фондів, їхні складові елементи зношуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність ремонтних робіт.
Ремонт основних фондів — це відновлення фізичного зношення окремих конструктивних елементів (вузлів, деталей) і підтримання основних фондів у працездатному стані протягом усього терміну їхньої служби.
За економічним змістом ремонт можна розподілити на:
— поточний;
— капітальний;
— відновний.
Поточний ремонт породжується випадковими поломками, що принципово не впливають на нормальне використання основних фондів. Має характер дрібних налагоджувальних робіт.
Капітальний ремонт породжується закономірним зношенням основних фондів і направлений на відновлення їх початкових експлуатаційних характеристик.
Відновний ремонт — особливий вид ремонту основних фондів, що породжується їх зруйнуванням в результаті стихійних лих, тривалої бездіяльності.
Підприємство має право потягом звітного року віднести на витрати вир-ва частину фактичних витрат на проведення усіх видів ремонтів, реконструкції, модернізації, технічного переоснащення у сумі, що не перевищує 5 % сукупної балансової вартості основних фондів на початок звітного року.
4.Виробничі потужності
Виробнича потужність підприємства (цеху, дільниці) - це максимальний обсяг продукції, який може виготовити підприємство (цех, дільниця) протягом року (кварталу, місяця) за допомогою закріплених (наявних у нього) за ним засобів праці (технологічної сукупності машин, устаткування і виробничих площ) відповідно до встановленої спеціалізації, кооперації вир-ва та режиму роботи.
Розрізняють такі види потужності підприємства: проектну, поточну (планову) і резервну. Проектну потужність визначають у процесі проектування будівництва нового, реконструкції чи розширення діючого підприємства. Поточна (планова) потужність визначається періодично відповідно до змін умов вир-ва (змінюється продуктивність устаткування, номенклатура випуску продукції). Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях економіки, таких як електроенергетика, газова промисловість, транспорт, у галузях з перероблення сільськогосподарської сировини.
Виробнича потужність визначається в натуральних одиницях при обмеженій номенклатурі виробів і у вартісному виразі при широкому асортименті.
На величину виробничої потужності підприємства впливають такі фактори: кількість обладнання; його потужність; режим роботи підприємства; кваліфікаційний рівень робітників; структура основних фондів.
1.Виробничу потужність верстата, обладнання, агрегата (ВПв) обчислюють так (одиниць/період):
ВПв=Фд/Тшт, де Тшт — прогресивна норма часу на одиницю продукції, год/одиницю.
Дійсний фонд часу (Фд) – це максимально можливий фонд роботи устаткування при заданому режимі за вирахуванням планових витрат часу на капітальний та поточний ремонти.
Для підприємств з неперервним характером вир-ва він становить: Фд=Фк-(Рк+Рп), де Рк і Рп – планові витрати часу відповідно на капітальний та поточний ремонти.
2.Виробнича потужність потокової лінії (BПпл) (одиниць/період):
ВПпл=Фд/r, де r — такт потокової лінії (характеризує кількість часу на випуск одиниці продукції), год/одиниць.
3.Виробничу потужність агрегатів неперервної дії (ВПпл), наприклад, доменних печей, обчислюють за формулою (т/період)
ВПпл=Фк х q/tпл.,
де Фк — календарний фонд часу роботи доменної печі, год/рік;
tпл — час на одну плавку, год/плавк;
q — обсяг металу, що виплавляється за одну плавку, т/плавка.
4.Вихідну виробничу потужність у вартісному виразі, тобто потужність на кінець розрахункового періоду (року) (ВПВИХ), обчислюють за виразом (грн)
ВПвих=ВПвх+ВПвв-ВПвив,
де ВПвх — виробнича потужність на початок періоду, грн;
ВПвв — введена в плановому періоді виробнича потужність, грн;
ВПвив — виведена за плановий період виробнича потужність, грн.
Середньорічну виробничу потужність (Впсер.р) підприємства, цеху, обчислюють за формулою
де к — кількість місяців експлуатації обладнання з певною потужністю протягом року.
Успішне функціонування основних фондів та виробничих потужностей залежить від того, як саме реалізуються екстенсивні та інтенсивні фактори кращого їх використання. Екстенсивне поліпшення використання основних фондів і виробничих потужностей означає: по-перше, збільшення часу функціонування основного устаткування і, по-друге, підвищення частки діючого устаткування в складі всього устаткування, наявного на підприємстві.
5.Показники та основні шляхи поліпшення основних засобів
Основними напрямками підвищення ефективності використання основних виробничих фондів підприємства є такі:
- Екстенсивний, до якого належить в основному збільшення часу роботи основних виробничих фондів.
-Інтенсивний, до якого належить підвищення віддачі засобів праці на одиницю часу.
Найважливіші шляхи підвищення ефективності використання основних активів підприємства:
До узагальнюючих показників відносять віддачу основних засобів (фондовіддачу), яка визначається відношенням обсягу виготовленої продукції до середньорічної вартості основних засобів:
f=Q/ОЗ, де f-віддача основних засобів, Q-обсяг виготовленої продукції, ОЗ-середньорічна вартість основних засобів, грн.
Обернений до віддачі основних засобів показник (фондомісткість), яка визначається відношенням середньорічної вартості основних засобів до обсягу виготовленої продукції:
f’ =ОЗ/Q, де f’- фондомісткість.
Однією з головних умов підвищення ефективності відтворювальних процесів є оптимальність термінів експлуатації основних фондів, і передусім активної їх частини, відповідно до первинного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і подовження терміну експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.
Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого, — зумовлює зростання собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших за обсягом інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.
Подовження періоду функціонування основних фондів дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці й за рахунок цього спрямовувати більше ресурсів на розширене відтворення, але при цьому знижується загальна продуктивність діючих основних фондів.
Саме тому терміни експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому процесі протягом усього періоду їх функціонування.
Результати соціологічних досліджень свідчать, що найістотніше на економічно доцільний термін експлуатації впливають щорічні амортизаційні відрахування та середньорічні ремонтні витрати. Це дає можливість застосувати на практиці дуже простий метод оптимізації термінів експлуатації шляхом мінімізації сумарної величини цих економічних показників використовуючи графічний спосіб (рис. 3.3).
Розширити відтворення основних фондів можна за допомогою таких заходів:
6.Склад і структура оборотних виробниих засобів, визначення потреби в них
Оборотні виробничі засоби — це частина виробничих засобів, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, при цьому переносять усю свою вартість на створювану продукцію і змінюють свою натуральну форму. Речовим змістом оборотних засобів є предмети праці, які в процесі виробництва перетворюються в готову продукцію, становлячи її матеріальну основу, або сприяють її створенню.
Оборотні виробничі засоби поділяють на:
а) виробничі запаси;
б) незавершене виробництво і напівфабрикати власного виготовлення;
в) витрати майбутніх періодів.
Виробничі запаси До складу входять: сировина; основні та допоміжні матеріали; куповані напівфабрикати та комплектуючі вироби; паливо; тара і тарні матеріали; запасні частини для ремонту.
Незавершене виробництво — це ті предмети праці, які перебувають у процесі виробництва на різних стадіях оброблення безпосередньо на робочих місцях у цехах, на дільницях, або ж у процесі транспортування від одного робочого місця до іншого.
До напівфабрикатів власного виготовлення належать ті предмети праці, які повністю були оброблені в одному виробничому підрозділі (цеху), але подальше оброблення повинні пройти в інших підрозділах цехах.
Витрати майбутніх періодів являють собою грошові витрати, що були здійснені в даному періоді, але на собівартість продукції будуть віднесені частинами в наступних періодах. Це витрати на проектування та освоєння нових видів продукції, раціоналізацію та винахідництво. Співвідношення окремих елементів оборотних засобів до загального їх обсягу характеризує їх виробничо-технологічну структуру, яка формується під впливом цілого ряду факторів. На підприємствах різних галузей структура оборотних засобів має значні відмінності, обумовлені особливостями застосування технологій, умовами забезпечення і видами застосування матеріальних ресурсів, рівнем та видами спеціалізації тощо.
Потреби в оборотних виробничих засобах, зокрема у матеріальних ресурсах, визначають за допомогою нормування.
Під нормою витрат матеріальних ресурсів розуміють гранично допустиму величину сировини, матеріалів, палива, енергії, яка може бути витрачена для випуску одиниці продукції визначеної якості за певних організаційно-технічних умов.
Для більшості матеріалів структура норми витрат має такий вигляд:
Нв = Вк + Втех + q,
де Н — норма витрат;
Вк — чисті витрати матеріалу на одиницю продукції або виробничої роботи(корисні витрати);
Втех — неминучі технологічні відходи та втрати;
q — інші організаційно-технологічні втрати, що виникають у процесі транспортування, зберігання тощо.
Норми витрат матеріалів на виготовлення одиниці продукції розраховують з урахуванням її матеріаломісткості.
7.Оцінка і основні напрями поліпшення використання оборотних виробничих засобів
Раціональне та економне використання оборотних засобів (сировина, матеріали, паливо, енергія) — одне з найважливіших завдань підприємств. Для оцінки ефективності використання оборотних виробничих засобів застосовують систему показників, що диференціюються залежно від особливостей виробництва та видів сировини і матеріалів.
Розрізняють показники витрат матеріальних ресурсів та показники рівня корисного використання матеріальних ресурсів.
1)Показники витрат матеріальних ресурсів характеризують їх виробниче споживання, безпосередньо пов'язане з виконанням виробничої програми та з проведенням ремонтних робіт, обслуговуванням внутрішньозаводського транспорту, забезпеченням підсобного господарства тощо.
Розрізняють загальні витрати матеріальних ресурсів та питомі витрати окремого виду продукції. Загальні витрати матеріальних ресурсів — це витрати окремих матеріалів або їх сукупності на виконання виробничої програми. Загальні витрати сировини та матеріалів обчислюються в натуральних показниках, сумарні — у вартісному виразі. Питомі витрати конкретного виду матеріалів характеризують величину їх на одиницю виготовленої продукції.
Для загальної характеристики витрат матеріальних ресурсів використовують показники матеріаломісткості. Показник питомих витрат матеріальних ресурсів на одиницю продукції (питома матеріаломісткість) визначається за формулою
Мп=Мі/N
де Мп — питома матеріаломісткість;
М — витрати конкретного виду ресурсів;
N — кількість одиниць виготовленої продукції, шт..
Показник витрат усіх матеріальних ресурсів у грошовому виразі на одну фізичну одиницю виготовленої продукції (загальна матеріаломісткість) визначається за формулою
Мз=Ма/N
де Мз — загальна матеріаломісткість;
Ма — загальна сума матеріальних витрат, грн.
Наведені формули використовуються для розрахунку матеріаломісткості нескладних видів продукції (електроенергія, мінеральні добрива, чавун, сталь тощо).
2)Друга група показників — показники рівня корисного використання матеріальних ресурсів — повніше відображає використання у виробництві матеріальних ресурсів на всіх стадіях їх виробничого споживання. Так, у галузях, що переробляють первинну сировину (підприємства кольорової металургії, цукрові заводи), застосовують показник (коефіцієнт ) виходу або добування готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, показник добування міді з руди, виходу цукру з буряків.
Економне використання матеріальних ресурсів полягає у формуванні такого рівня витрат сировини і матеріалів, за якого на виготовлення продукції високої якості використовується мінімальна кількість сировини та матеріалів. Водночас, створюючи раціональну структуру металоспоживання, у виробничому процесі потрібно застосовувати такі матеріали, сировину, котрі дають змогу підвищити споживні якості продукції при порівняно низьких витратах на її виготовлення. Основні шляхи (напрямки) економії матеріальних ресурсів поділяють на виробничо-технічні й організаційно-економічні.
До виробничо-технічних напрямків відносять заходи, пов'язані з якісною підготовкою сировини до її виробничого спож. удосконалення машин, устаткування і виробів; застосування більш економних видів сировини, палива;
Організаційно-економічні напрямки економії - удосконалення та підвищення наукового рівня нормування і планування матеріаломісткості продукції; розроблення і впровадження технічно обґрунтованих норм і нормативів витрат матеріальних ресурсів тощо.
Тема 4. Типологія підприємства
1. Поняття підприємства
Підприємство – економічна одиниця, що здійснює функцію з виробництва та реалізації товарів та послуг, і у цьому сенсі підприємства протиставляються домогосподарствам, основною економічною функцією яких є споживання. Хоча певна частина благ створюється в середині домогосподарств, переважна більшість товарів і послуг вироблені підприємствами, крім того, якщо домогосподарства виробляють продукцію переважно для себе, то підприємства для зовнішніх споживачів
Завдання підприємства полягає у залучені необхідного для здійснення господарської економічної діяльності економічних ресурсів (факторів виробництва) та трансформації у продукти. Кінцевим результатом процесу перетворення ресурсів у продукти є збільшення запасу засобів придатних для споживання.
Основними фазами господарського процесу на підприємстві є:
1. Постачання – забезпечення факторами виробництва, яке сепроводжується формуванням витрат виробництва. Використовувані підприємствами фактори виробництва можна поділити на такі три категорії:
2. Виробництво – комбіноване використання факторів виробництва з метою створення товарів та послуг
3. Збут, який супроводжується отриманням підприємствами виручки
Крім основних фаз в процесі господарювання можуть виникати фази складування:
Причини виникнення фаз складування, а отже і утримання відповідних складів полягають у недостатній синхронізації процесів постачання, виробництва та збуту.
Деякі економісти вважають що необхідно проводити відмінність між поняттями підприємства та фірми. Зокрема існує думка, що підприємство – це організація, яка володіє і веде господарську діяльність на подібних підприємствах. Фірма може володіти як одним так і багатьма підприємствами.
Відповідно до іншої точки зору, якщо підприємства існують у будь-яких системах то фірми, як тип підприємств є фенеменом виключно ринкової економіки. Крім того іноді фірми, як організації що грунтуються на приватній власності протиставляють державним підприємствам.
Господарський кодекс України визначає підприємство як самостійний суб’єкт господарювання створений для задоволення суспільних і особистих потреб, шляхом систематичного здійснення виробництва, науково-дослідницької, торговельної та іншої господарської діяльності. Підприємства можуть створювати для здійснення як комерційної так і некомерційної господарської діяльності.
2. Класифікація підприємств за галузями та розміром
Галузева класифікація грунтується на об’єднанні у групи підприємств, які здійснюють переважно однакові, або подібнні види виробничої діяльності. Вона може починатися з виокремлення великих секторів економіки з наступним їх звуженням до підсекторів галузевих груп та власне окремих галузей.
Приміром, початково, підприємства можуть бути поділені на:
Далі підприємства сфери матеріального виробництва можуть бути поділені на:
Складність віднесення підприємств до тієї чи іншої галузі економіки полягає у тому, що більшість з них, це підприємства з багатоманітним асортиментом продукції.
Промисловим піідприємствам притаманні такі відмінні риси:
Крім галузевої належності, важливою характеристикою підприємства є його розміри щодо яких, зазвичай, застосовується багатомірний спосіб оцінки, Це пов’язано з тим, що між окремими показниками розмірів підприємств, як наприклад між численністю працівників та величиною доданої вартості створеної підприємствами, не обов’язково існує чіткий однозначний зв’язок. Як наслідок, мале підприємство за одним показником, може бути великим за за іншим показником.
Один з поширениз способів оцінки розмірів підприємства полягає у застосуванні двохмірної шкали, яка включає:
За цією шкалою всі підприємства можуть бути поділені на:
3. Класифікація підприємств залежно від форм власності, способу заснування та частки у статутному фонді іноземних інвестицій
Згідно з господарським кодексом України підприємства поділяють на такі види:
1. Залежно від форм власності:
2. Залежно від способу заснування та форм статутного фонду
3. За часткою у статутному фонді іноземних інвестицій:
4.Різновиди господарських товариств.
Господарське товариство – підприємство створене юридичними особами або громадянами шляхом обєднання їх майна і участі у підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку. Юр. особи, які стали товариствами зберігають свій стратус юр. особи.
Господарські товариства є :
Установчими документами господарського товариства є засновницький договір та статут, в якому повинні міститися відомості про вид товариства, предмет та цілі його діяльності, засновників, склад та компетенцію органів управління.
Статут акц. товариств повинен містити також відомості про види акцій і що випускаються іх номінальну вартість , а статутн. Товариства з обмеженою відповідальністю відомість про розмір часток кожного з учасників.
Вкладами учасників госп. тов. можуть бути матеріальні цінності і цінні папери, майнові права(права корист. Землею), грошові кошти. Прибуток тов.. утв. З надходжень від його діяльності після покриття лат. витрат і витрат на оплату праці. З прибутку товариства сплачуються податки, а також відсотки по кредитах, рента прибутку залишається у розпорядженні товариства.
Учасники госп. тов.. мають право:
У разі ліквідації товар. належні йому кошти після розрахунків зі всіма кредиторами розподіляються між учасниками товариства.
5.Об’єднання підприємств
Види об’єднань:
1.Картель це договірна форма об’єднання суб’єктів господарювання , учасники якої укладають угоду про регулювання обсягів вир-ва продукції, надання послуг або виконання робіт про поділ ринків збуту та джерел сировини. Наймання робочої сили, встан. Рівня зарплати та соціальних гарантій для працюючих, про умови продажу та строки платежів.
Картель є типовою формою монополії, що існує в країнах з ринковою економікою у прихованому вигляді, незважаючи на Антимонопольне законодавство учасники картелю зберігають господарську і комерційну і виробничу та юридичну самостійність.
2.Трест – форма об’єднання суб’єктів господарства за якої всі підприємства що об’єднуються втрачають свою комерційну, виробничу самостійність, підпорядковуються одному органу управління.
3.Синдикат – це об’єднання суб. госп., у якому розподіл замовлень на закупівлю сировини та реалізацію виготовленої продукції здійснюється через єдину мережу постачання та збуту.
4.Консорціум – об’єднання суб. госп. Різних організаційно - правових форм(під-в, об’єднань, банків) на основі тимчасової угоди щодо спільної діяльності з метою здійснення єдиного проекту або проведення великих фінансових операцій. Це одна з форм об’єднання виробничого та банківського капіталів.
5.Концерн найбільш поширена форма об’єднань, учасники якої мають обмежену самостійність, єдину власність, єдину систему управління та контролю. Має спеціальний апарат управління , якому підпорядковані всі підприємства, що входять до концерну.
6.Корпорація – об’єднання підприємств, яке створюється з метою захисту їхніх конкретних інтересів. З позиції управлінської практики , корпорація розглядається з двох аспектів. По-перше , це союз партнерів, створений для захисту конкретних привілеїв їх учасників, наприклад корпорація студентів. Адвокатів. По-друге, під корпорацією розуміють акціонерні компанії.
7.Холдинг – це компанія – власник, статутний капітал якої утворюють контрольні пакети акцій підприємств , що входять до неї. Ці підприємства називають дочірніми. На відміну від інших об’єднань, наприклад трести, формування холдинг-компаній в традиційній економіці відбувається ринковим шляхом. Для цього компанія скуповує акції інших підприємств і на цій підставі створює свій статутний акціонерний капітал.
Тема 5. Вибір місця розташування підприємства.
1.Вибір місця розташування підприємства як проблема прийняття рішень.
Вибір місця розташування підприємства (ВМРП) під яким розуміють місце де знаходяться його адміністративні будівлі, виробничі цехи, склади і т.д., відноситься до основних засновницьких підприємницьких рішень.
Якщо ці приміщення розташовані в різних місцях, то часто говорять про фірму, яка володіє кількома підприємствами. Залежно від міри свободи при ВМРП воно може бути зв’язаним або вільним.
Прикладами прив’язаних до МР підприємств є шахти, гідроелектростанції і т.д.
При ВМРП необхідно:
1)Визначитись яким мінімальним вимогам має відповідати МР (відносно кліматичних, транспортних або робочої сили).
2)Виявити місця, що відповідають цим вимогам.
3)Визначити для кожного із можливих місць розташування ймовірні витрати та результати виробництва.
4)Обрати те МР де залежні від нього результати найбільшою мірою перевищують відповідні витрати.
Основна проблема наведеного алгоритму ВМРП полягає в тому, що ані залежні від нього витрати, ані відповідні результати не можна наперед достатньо точно визначити, крім того на ВМРП можуть впливати не тільки економічні, але і політичні і навіть ірраціональні причини, як наприклад, прив’язаність засновників до певних місць.
Важливою складовою МРП є рішення щодо ступеня географічної централізації, або децентралізації підприємницької діяльності. За цією ознакою підприємства можуть бути поділені на:
1)національні (якщо вони мають виробничі потужності лише в одній країні);
2)інтернаціональні (якщо вони мають потужності розміщені в різних країнах);
3)регіональні (якщо вони працюють в межах лише одного регіону);
4)локальні (якщо вони мають один завод, розташований в якомусь одному місці).
Головними стимулами для посилення закордонної диверсифікації підприємницької діяльності є:
Серед проблем з якими додатково зіштовхуються міжнародні компанії виділяють:
1.Відмінності в політико-правових умовах, а також економічній та технічній структурах різних країн.
2.ускладнення в діяльності підприємств;
3.особливі вимоги до системи управління персоналом пов’язані з включенням в роботу підприємств співробітників вихованих в різних традиціях національних культур.
Таким чином ВМРП може включати:
1.Вибір країни.
2.Вибір регіону країни.
3.Вибір в даному регіоні країни площадки для базування підприємства.
2.Фактори, що впливають на ВМРП.
Найважливішими факторами ВМРП, якщо воно є вільним (не прив’язаним до території) є:
1)транспортні витрати, величина яких залежить від обмежень щодо часу доставки, кількості вантажів, віддаленості від місця доставки та збуту засобів транспорту.
Враховуючи цей фактор, деякі підприємства можуть віддавати перевагу розташуванню своїх виробничих потужностей в портах, на річках, або біля залізничних вузлів.
2)витрати на робочу силу. Витрати на оплату праці в регіонах віддалених від місць концентрації промисловості часто бувають відносно нижчими. Водночас у підприємств, які обирають для свого базування подібні регіони можуть виникати додаткові витрати на оплату праці.
По-перше, у разі нестачі робочої сили та погано організованого місцевого транспорту і підприємству доведеться самостійно забезпечувати доставку працівників.
По-друге, через нестачу спеціалістів потрібної кваліфікації та відсутність необхідних для їх підготовки учбових закладів доведеться створювати власну систему підготовки кадрів.
По-третє, внаслідок незначної соціальної цінності віддалених регіонів, підприємство зможе залучати висококваліфікований керівний персонал лише за допомогою високих надбавок до зарплати.
Міжнародні відмінності у рівні витрат на зарплату можуть спонукати підприємства промислово розвинутих країні виводити свої підприємства в країни з відносно нижчим рівнем зарплати. При цьому важливо врахувати, що:
1)завдяки сучасним технологіям витрати на робочу силу у деяких галузях можуть не мати такого великого значення як раніше;
2)продуктивність праці в розвинутих країнах завдяки вищому освітньому рівню персоналу є відносно більш високою, що може призводити до формування в них цілком прийнятних витрат на зарплату у розрахунку на одиницю продукції.
Не зважаючи на те, що абсолютний рівень оплати праці в країні Б нижчий, ніж в країні А, підприємство доцільніше розмістити в країні А, оскільки в ній витрати на зарплату у розрахунку на одиницю продукції є нижчими (0,3) ніж в країні Б(0,4).
|
Країна А |
Країна Б |
|
|
1.Погодинна оплата праці |
30 |
24 |
|
2.Продуктивність праці |
100 |
60 |
|
3.Витрати на зарплату у розрахунку на одиницю продукції |
0,3 |
0,4 |
3)вартість будівництва підприємства та орендні платежі.
4)збутові витрати, які мають особливо важливе значення для торгових підприємств, а також виробників продукції, які мають територіально-обмежену область збуту.
Наприклад, магазини, які торгують товарами повсякденного попиту (продукти харчування) мають бути розподілені по всій території міста, оскільки покупці таких товарів не бажають далеко їздити за ними. Магазини, які торгують товарами періодичного попиту, наприклад. одягом, можуть концентруватися на окремих локальних території у безпосередній близькості один від одного, оскільки це відповідає, по-перше, бажанню покупців мати якнайновіший огляд таких товарів, по-друге, їх готовності втрачати на здійснення подібних покупок більше часу.
5)Державна та регіональна економічна політика і зокрема міжнародні та внутрішньодержавні відмінності в оподаткуванні. Значним є вплив держави на ВМРП і тоді, коли висока інфляція, недостатній розвиток освіти, охорони здоров’я та виробничої інфраструктури. Це відлякую потенційних інвесторів.
Відповідно до важливості при прийнятті рішення щодо ВМРП розрізняють обов’язкові та взаємозамінн фактори. Якщо обов’язкові фактори МРП відображають вимога, які неодмінно мають бути притаманні обраній для цього точці, що взаємозамінні характеризуються тим, що несприятливий вплив одного фактора може бути компенсований позитивним впливом іншого фактору.
Врахування взаємозамінних факторі має важливе значення при відносній оцінці альтернативних точок розміщення придприємства.
Тема 6. Основи управління підприємством
1.Поняття та стадії менеджменту.
У загальному випадку менеджмент визначають як діяльність з прийняття та реалізації господарських рішень. Відштовхуючись від противного менеджмент можна визначити як діяльність, яка не є у чистому вигляді виконавчою.
Як інституція, менеджмент охоплює управлінські інстанції підприємства, всіх тих, хто виконює управлінські функції. Зазвичай виділяють три рівні менеджменту:
1)Вищий (правління, виконавчий або генеральний директор)
2)Середній (начальники цехів, відділів)
3)Нижчий (начальники бюро, майстри)
Процес управління включає такі стадії:
1)Планування, яке у свою чергу включає:
1.1.Формування цілей підприємства:
У зв’язку з тим, що підприємства часто переслідують декілька цілей, виникає необхідність їх упорядкування. Розрізняють декілька типів відносин між окремими цілями підприємства:
3
1
Рентабельність
Оборот
2
встановлення пріоритетності цілей, коли їх розподіляють на групи за важливістю чи невідкладністю.
Залежно від рівня управління можна виокремити:
1.2.Аналіз управлінської проблеми
Важливими складовими цієї стадії менеджменту є встановлення фактичного стану об’єкта управління (діагностика) та прогноз його подальшого розвитку.
1.3.Пошук альтернативних управлінських рішень, тобто способів дій, які дозволяють розв’язати управлінську проблему.
1.4.Прогноз та оцінка наслідків прийняття управлінських рішень.
2)Прийняття управлінського рішення.
Управлінські рішення можуть бути інноваційними або рутинними, делегованими або безпосередніми, такими, що стосуються всього підприємства або ж окремих його підрозділів. До рішень, що приймаються вищим рівнем менеджменту відносять:
3)Виконання управлінських рішень
Шляхом використання таких засобів як вказівки, розпорядження, переговори, інформування, стимулювання. При цьому важливо аби особи, задіяні у реалізації управлінських рішень:
4)Контроль. Ця стадія управління включає не тільки співставлення бажаного і фактичного стану об’єкта управління, але і аналіз причин відхилень другого від першого. Розрізняють:
2.Керівництво як функція менеджменту.
На відміну від управління господарськими процесами на підприємстві, об’єктом керівництва, як функції менеджменту більшою мірою виступають люди і з цього погляду курівництво у вузькому сенсі – це управління людьми.
Керувати означає, з одного боку, так впливати на підлеглих, щоб це сприяло внесенню ними очікуваного вкладу у досягнення цілей підприємства, а з іншого створювати умови, які дозволяли б підлеглим одночасно реалізовувати свої власні цілі.
Необхідність врахування процесів керівництва, інтересів не тільки підприємства, але і працівників зумовлено:
наявністю залежності між задоволеністю людей та продуктивністю їхньої праці;
тим, що підприємці мають розглядати працівників не тільки як економічний ресурс, але і як людей з їхніми власними цілями, мотивами та очікуваннями.
1
2
3
4
Виразна оцінка працівників
Невиразна оцінка працівників
Зовнішній контроль
Самоконтроль
Стилі керівництва:
Залежно від того на скільки працівників спрямовують вказівками згори (самоконтроль та зовнішній контроль) та якою мірою їм стає відомою оцінка їхньої діяльності керівниками (виразна чи невиразна оцінка) розрізняють:
Використовувані на підприємстві стилі керівництва значною мірою залежать від особистісних характеристик менеджерів. Водночас вважається, що з точки зору забезпечення балансу між ефективністю підприємств та задоволеністю його працівників вибір стилю керівництва має бути не стільки особистою справою вищого менеджменту, скільки результатом аналізу наявних умов господарювання.
3.Організаційна структура підприємства.
Кожне підприємство характеризується такими параметрами:
1.Спеціалізація. Відмінності у спеціалізації проявляються по-перше стосовно їх масштабів (на скільки значною є кількість діючих на підприємстві організаційних одиниць), по-друге стосовно їх виду (спеціалізовані на виконання окремих функцій чи на окремих продуктах). Залежно від виду спеціалізації розрізняють два типи організаційних структур: функціональну та дивізіонну.
1)за функціональної організаційної структури всі основні підрозділи підприємства кріс найвищої інстанції управління утворюються за принципом виконуваних ними функцій. Керівники підрозділів напряму підпорядковані генеральному директору, чиї функції полягають у тому аби координувати їх діяльність, доводити до них загальну стратегію підприємства. Однак коли підприємство досягає значних розмірів функціонально-організаційна структура стає менш ефективною через появу труднощів у питаннях комунікації, координації та контролю.
2)дивізіонна організаційна структура передбачає утворення підрозділів за продуктовою ознакою коли для кожної групи продуктів утворюється підрозділ (дивізіон) який вирішує оперативні завдання. Така структура управління дозволяє перекласти відповідальність за отримання прибутку на керівників підрозділів і є особливо доречною при сильно диференційованій виробничій програмі підприємства.
Перевагами є:
Недоліками дивізіонної системи є:
2.Параметри координації – узгодження різних видів діяльності з урахуванням спільної цілі. Спрощення координації досягається шляхом утворення відділів, тобто об’єднання певних точок у більш значні структурні одиниці, і по-друге внаслідок створення спеціальних керівних підрозділів-інстанцій, наділених повноваженнями приймати рішення та здійснювати контроль.
3.Система управління. Виділяють два типи систем управління:
1)однолінійна система управління ґрунтується на єдиноначальності. Кожний підлеглий має лише одного керівника, що забезпечує однозначну структуру вказівок, розподіл відповідальності, високий рівень координації.
Недоліками однолінійної системи управління є:
2)багатолінійна система управління ґрунтується на принципі неодноразового підпорядкування, коли робочі місця мають декілька керівних посад. Право давати вказівки і відповідальність окремих керівників обмежується виконуваними ними функціями. Спеціалізація керівників сприяє підвищенню якості їх рішень. Ще однією перевагою багатолінійної системи управління є усунення довгого службового шляху.
Недолік цієї системи управління полягає у тому, що підлеглі можуть отримувати неузгоджувані вказівки багатьох керівників.
За лінійно-штабної організації при керівництва підприємства утворюються штаби, які без первинних повноважень щодо прийняття рішень і роздачі вказівок здійснюють консультативні функції. Штаби можуть бути загальними або спеціалізованими.
За допомогою лінійно-штабної організації можуть бути об’єднані переваги ясного розподілу компетенції та відповідальності однолінійної системи з перевагами спеціалізації властивим багатолінійній системі.
Альтернативою використання штабів є передача їх функцій зовнішнім організаціям, які спеціалізуються на наданні консультативних послуг.
У разі коли для виконання спеціальних проектів створюються групи до яких залучаються працівники різних функціональних підрозділів говорять про матричну форму організації. Кожною групою керує менеджер проекту, що поліпшує координацію між функціональними підрозділами. Матрична форма організації дозволяє зібрати для виконання певної роботи кращих спеціалістів різних підрозділів і зберегти переваги поділу на підрозділи за їх функціональною спеціалізацією. Недоліком матричної форми організації є порушення принципу єдності підпорядкування, коли кожний працюючий має одного начальника, що замість кращої координації може призводити до конфліктів.
4.Делегування права прийняття рішень. Розподіл повноважень в системі управління включає постановку задач, формулювання очікуваних результатів, наділення різних рівнів менеджменту необхідними правами, визначення відповідальності за результати діяльності. При цьому важливо, щоб:
5.Формалізація, під якою розуміють характер і обсяг впровадження письмово-зафіксованих організаціонних правил у вигляді положень інструкцій і т.д.
Тема 7. Витрати виробництва та собівартість
1.Собівартість продукції (послуг). Кошторис виробництва.
Собівартість продукції - - це виражені в грошовій формі сукупні витрати на підготовку і випуск продукції (робіт, послуг). Собівартість характеризує ефективність усього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці та ін. Чим краще працює підприємство, ефективніше використовує виробничі ресурси, тим нижча собівартість продукції (робіт, послуг).
При обчисленні собівартості важливе значення має склад витрат, які до неї входять. Собівартість повинна включати до свого складу витрати необхідної праці, тобто витрати, що забезпечують процес відтворення всіх факторів виробництва (предметів і засобів праці, робочої сили і природних ресурсів), і не включати витрат додаткової праці, що відшкодовуються за рахунок прибутку.
Згідно з зазначеним до собівартості продукції (робіт, послуг) входять витрати на підготовку, освоєння та обслуговування виробництва, охорону праці й безпеку праці, оплату праці та підготовку кадрів, інші витрати.Склад витрат, які входять до собівартості, не є незмінним, він може з тих чи інших практичних міркувань змінюватись. Та за всіх умов собівартість має найповніше відображати витрати на виробництво продукції (робіт, послуг).
Залежно від часу розрахунку розрізняють: планову собівартість,яку визначають перед початком планового періоду на основі прогресивних норм витрат ресурсів та цін на ресурси, що склались на момент складання плану; фактичну собівартість, яка відображає фактичні витрати на виробництво продукції за даними бухгалтерського обліку; нормативну собівартість, що відбиває витрати на виробництво та реалізацію продукції, розраховані на основі поточних норм витрат ресурсів; кошторисну собівартість, яка характеризує витрати на окремий виріб або замовлення, що виконується в разовому порядку.
Залежно від обсягу витрат, що входять до собівартості, розрізняють технологічну, цехову, виробничу собівартість. Технологічна собівартість включає витрати, пов'язані з технологічним процесом виготовлення продукції. Цехова собівартість охоплює витрати цехів на виготовлення продукції. Виробнича собівартість — це витрати підприємства, пов'язані з процесом виробництва продукції. Фактично виробнича собівартість збігається з цеховою собівартістю.
За тривалістю розрахункового періоду розрізняють собівартість місячну, квартальну, річну, а також індивідуальну собівартість і середньогалузеву. Індивідуальна собівартість відбиває витрати на виготовлення продукції в умовах окремого конкретного підприємства, середньогалузева — відображає витрати на виготовлення однотипної продукції в середньому по галузі.
Індивідуальна собівартість використовується для планування, аналізу та порівняння витрат виробництва окремих підприємств, середньогалузева — головним чином для ціноутворення.
Слід розрізняти собівартість продукції (робіт, послуг) і кошторис виробництва. Кошторис виробництва — це витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період незалежно від того, відносяться вони на собівартість чи ні. Таким чином, кошторис виробництва і собівартість загального випуску продукції не збігаються. Витрати, що входять до кошторису виробництва, класифікуються за економічними елементами:
1)матеріальні витрати;
2)витрати на оплату праці;
3)відрахування на соціальні заходи;
4)амортизація основних фондів і матеріальних активів;
5)інші витрати, пов'язані з основною діяльністю.
Таке групування для всіх підприємств промисловості є ідентичним. До складу елемента "Матеріальні витрати" включається вартість витрачених матеріалів (крім продукту власного виробництва):
Із витрат на матеріальні ресурси, що входять до кошторису, вираховується вартість зворотних відходів.
Зворотні відходи — це залишки сировини, матеріалів, напівфабрикатів, теплоносіїв та інших видів матеріальних ресурсів, що виникли у процесі виробництва продукції (робіт, послуг). Вони втрачають повністю або частково свої споживчі властивості початкового ресурсу й у зв'язку з цим використовуються з підвищеними витратами продукції або зовсім не використовуються за прямим призначенням. До зворотних відходів не належать: залишки матеріальних ресурсів, які відповідно до встановленої технології передаються в інші цехи, підрозділи як повноцінний матеріал для виробництва інших видів продукції (робіт, послуг).
До складу елемента "Інші витрати", пов'язані з основною діяльністю, включають витрати, що не ввійшли до складу перелічених вище елементів, зокрема: •витрати на відрядження; •на послуги зв'язку; •виплати матеріальної допомоги; •плата за розрахунково-касове обслуговування тощо. Складається кошторис витрат за такою схемою.
Виробнича собівартість валового випуску продукції розраховується так: із загальної суми витрат вираховуються витрати на роботи та послуги, що не входять до складу виробничої собівартості продукції. Ураховується зміна залишків витрат майбутніх періодів; при збільшенні залишків цих витрат сума приросту віднімається від загальної суми витрат на виробництво, а при зменшенні - додається.
Виробнича собівартість виготовленої продукції обчислюється як сума витрат на випуск валового випуску продукції, зменшена (збільшена) на величину собівартості при зростанні (зменшенні) залишків незавершеного виробництва.
Собівартість реалізованої продукції розраховується шляхом збільшення (зменшення) виробничої собівартості продукції на величину зміни витрат у залишках нереалізованої продукції.
Порядок розроблення кошторису виробництва може бути різним, залежно від розміру підприємства, стану його інформаційної бази та стадії планування. На стадії прогнозування величини витрат кошторис виробництва можна складати коригуванням фактичних витрат за минулий період.
Поелементна класифікація витрат, яку містить кошторис виробництва, дає змогу визначити ресурсну структуру собівартості, що є важливим для аналізу чинників формування та зниження собівартості продукції.
Структура собівартості -- це поелементний її склад, обчислений у відсотковому відношенні до загальної суми витрат, тобто питома вага різних елементів витрат на виробництво продукції.
На основі аналізу структури собівартості розрізняють:
а) матеріаломісткі виробництва, у собівартості продукції яких значну питому вагу займають витрати на сировину і матеріали (підприємства чорної металургії, машинобудування, легкої та харчової промисловості);
б)енергомісткі виробництва, у собівартості продукції яких значною є частка витрат на енергію (підприємства кольорової металургії, органічного синтезу);
в)фондомісткі (капіталомісткі) виробництва(підприємства нафтопереробної промисловості, виробництво електроенергії);
г)трудомісткі виробництва(підприємства вугільної та металообробної промисловості, машинобудування, точне приладобудування).
2. Калькуляція продукції. Класифікація витрат за статтями.
Калькуляція — це розрахунок собівартості одиниці продукції, виконаних робіт та послуг. Калькуляції складають на продукцію основного й допоміжного виробництв щомісячно, за квартал, за рік за цільовим призначенням. Розрізняють такі види калькуляції:
•планові(складають на основі прогресивних норм витрачання засобів виробництва та робочого часу й використовують як вихідні дані при встановленні цін);
•кошторисні(стосуються нових видів продукції, робіт та послуг для розрахунку відпускних цін);
•нормативні(складають на основі існуючих норм використання засобів виробництва та робочого часу).
Перелічені види калькуляції є попередніми, їх розробляють до початку виробництва продукції і використовують при складанні кошторису.
Калькуляції, що за даними бухгалтерського обліку відображають фактичні витрати, називають звітними. Вони потрібні для контролю за виконанням планових завдань із собівартості продукції і для виявлення резервів подальшого зниження витрат.
При калькулюванні встановлюють об'єкти калькулювання, вибирають калькуляційні одиниці, визначають калькуляційні статті витрат та методики їх обчислення.
Об'єкт калькулювання - продукція (робота, послуга), собівартість якої обчислюється. До об'єктів калькулювання належать основна та допоміжна продукція (інструмент, запасні частини), послуга і роботи (ремонт, транспортування тощо). Головним об'єктом калькулювання є готова продукція, що поставляється за межі підприємства споживачам. Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення.
Для кожного об'єкта калькулювання вибирається калькуляційна одиниця -- одиниця його кількісного вимірювання (у штуках, метрах, тоннах, кіловат-годинах тощо). Наприклад, об'єкт калькулювання — вугілля, електроенергія, взуття, калькуляційна одиниця відповідно — 1 тонна, 1 кіловат-година, 100 пар взуття.
При калькулюванні продукції (робіт, послуг) витрати групують за калькуляційними статтями, перелік і склад яких установлюється підприємством самостійно.
Витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватись за такими статтями калькуляції (типовими для більшості підприємств):
1)сировина та матеріали;
2)куповані комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи та послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;
3)паливо й енергія на технологічні потреби;
4)зворотні відходи (вираховуються);
5)основна заробітна плата;
6)додаткова заробітна плата;
7)відрахування на соціальні заходи;
8)витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції;
9)відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристосувань цільового призначення та інші спеціальні витрати;
10)витрати на утримання й експлуатацію машин та обладнання;
11)загальновиробничі витрати.
Сума перших 10 статей становить технологічну собівартість, сума 11 статей - цехову (виробничу) собівартість виготовленої продукції.
Розподіл витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування здійснюється одним із таких методів:
1)методом розрахунку нормативних ставок витрат на один виріб (на частку участі цеху у виготовленні даного виробу на замовлення);
2)методом розрахунку рівня витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування на одну вартісну одиницю заробітної плати виробничих робітників (окремо по механізованих та ручних роботах).
За першим методом устаткування кожного цеху об'єднують до груп за ознакою приблизної рівності витрат на одну годину роботи устаткування й установлюють нормативну величину витрат на одну годину роботи одиниці устаткування кожної групи, прийнявши за умовну одиницю витрати на одну годину роботи однієї з груп устаткування. Відносно цієї умовної одиниці визначають коефіцієнти витрат решти груп устаткування.
Планову вартість однієї коефіцієнто-верстато-години отримують шляхом ділення загальної суми (на плановий період) витрат на утримання й експлуатацію устаткування на загальну кількість планових коефіцієнто-верстато-годин роботи устаткування. Нормативна ставка витрат на утримання й експлуатацію устаткування на один виріб, що входять до його планової собівартості, розраховується множенням планової вартості однієї коефіцієнто-верстато-години на загальну кількість коефіцієнто-верстато-годин на один виріб (виходячи з трудомісткості виробу).
Другий метод використовується в цехах з устаткуванням з невеликою різницею у витратах на одну годину роботи. Кошторисну ставку визначають як результат від ділення загальної суми (на плановий період) витрат на утримання й експлуатацію устаткування на плановий загальний фонд тарифної заробітної плати основних виробничих робітників цеху, помножений на тарифну заробітну плату цих робітників, розраховану на один виріб.
При розподілі загальновиробничих витрат розрізняють загальновиробничі витрати постійні й змінні.
Змінні загальновиробничі витрати (витрати на обслуговування й управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються пропорційно до зміни обсягу виробничої діяльності), розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності) виходячи з фактичної потужності звітного періоду.
Постійні загальновиробничі витрати (витрати на обслуговування й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності) розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності) при нормальній потужності, яка визначається підприємством самостійно. При цьому під нормальною потужністю розуміють очікуваний середній обсяг діяльності підприємства.
Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у період їх виникнення. Перелік і склад загальновиробничих витрат установлюється підприємством.
3. Основні фактори зниження собівартості
Для виявлення резервів зниження собівартості необхідно визначити фактори, які обумовлюють це зниження.
Під факторами зниження собівартості продукції (робіт, послуг) розуміють усю сукупність рушійних сил і причин, які визначають її рівень та динаміку.
Розрізняють такі фактори зниження собівартості продукції:
Індексний метод дає змогу врахувати вплив перелічених факторів на зниження собівартості продукції.
Відносне зниження собівартості за рахунок економії матеріальних витрат (% АСм) у результаті зміни норм витрат сировини, матеріалів, енергії на одиницю продукції та цін на ресурси визначають за формулою:
Тема 8. Матеріально-технічне забезпечення підприємства
1.Забезпечення підприємства засобами виробництва
Будучи складовою потенціалу підприємства засоби виробництва разом з працею визначають його виробничу потужність. Якщо рішення щодо придбання вартісних засобів виробництва приймаються вищим рівнем керівництва то рішення щодо купівлі дешевих засобів виробництва - окремими підрозділами. Нерідко для підрозділів підприємства вистоновлюється певний бюджет в межах якого плануються закупки які здійснюються відділом постачання.
Розрізняють чотири стадії планування забезпечення підприємства засобами виробництва:
Основними факторами, які впливають на ефективність використання засобів виробництва є:
Важливим аспектом забезпечення підприємства засобами виробництва є врахування їх спроможності випускати за певний період часу більшу або меншу кількість продукції. Ця спроможність або інакше кажучи продуктивність засобів виробництва має технічно обумовлені межі, які можна розглядати як максимальну та мінімальну виробничу інтенсивність (потужність).
Прийнято вважати що в нормальних умовах найбільш прийнятною є не максимальна або мінімальна, а середня інтенсивність використання засобів виробництва. Це пов’язано зокрема з тим, що нерідко засоби виробництва є функціональними лише за умови забезпечення їх певними матеріалами, найнижчі витрати яких на одиницю результату якраз і досягаються за середньої виробничої інтенсивності.
Приклад. У міру зростання виробничої інтенсивності (швидкості руху автомобіля) споживання матеріалу (бензину) на од. результату (1 км шляху) спочатку зменшується, а потім починають зростати. Оптимальна з погляду споживання бензину виробнича інтенсивність досягається за середньої швидкості руху автомобіля.
Споживання бензину на 1 км
інтенсивність
км/год
min
min
opt
max
Функція споживання засобом виробництва автомобіль бензину на км шляху
За умов комплексного використання засобів виробництва постає завдання їх гармонізації, аби всі вони працювали у зоні оптимальної виробничої потужності, тобто найбільш економічно.
Таке завдання тим простіше розв’язувати чим вищою є кількісна виробничо технічна еластичність обладнання, яка визначається як інтервал між максимальною та мінімальною його потужністю. Важливе значення також має якісна виробничо технічна еластичність обладнання, під якою розуміють ступінь легкості з якою засіб виробництва може бути адаптованим до виробництва різних видів продукції.
Типовими сферами використання універсальних засобів виробництва є одиночне (за індивідуальними замовленями) та малосерійне виробництво. Вважається що багатоцільові засоби виробництва працюють менш економічно ніж спеціалізовані.
У свою чергу умовою оптимального завантаження спеціалізованих засобів виробництва є відсутність необхідності у постійних змінах виробничого процесу, що досягається у разі масового і часткового крупносерійного виробництва.
2.Забезпечення підприємства матеріалами
У широкому сенсі забезпення підприємства матеріалами включає забезпечення його:
Особливістю забезпечення підприємства матеріалами є те що воно відбувається партіями у зв’язку з чим виникає питання щодо оптимальної величини партії, і відповідно ємності складу. Підприємству належить вирішити як купувати матеріали – часто дрібними партіями, чи рідко великими.
Виділяють три основні принципи забезпечення матеріалами:
Залежно від характеру споживання у часі матеріали можна поділити на:
Вважається що стосовно першого виду матеріалів доцільно використовувати принцип синхронних поставок; стосовно другого виду принцип підтримки певного ріня запасів; стосовно третього виду – принцип одиночних закупок.
Планування забезпечення матеріалами включає:
1.Планування потреби в матеріалах, ціллю якого є визначення їх оптимального асортименту, а також кількості кожного окремого виду. Для визначення кількості необхідних матеріалів зазвичай застосовується два методи:
В
П
Б
А
2
4
1
3
Припустимо що для виробництва од. виробу (В) потрібно 2 од. проміжного продукту (П) та 3 од. сиробини (Б), а для виробництва од. (П) потрібна од. сировини (Б) і 4 од. сировини (А). Тоді для виробництва 100 од. виробу (В) план потреб у проміжних продуктах і сирвині складатиме: (П) – 200 од. (100*2), (Б) – 500 од. (100*3+200*1), (А) – 800 од. (200*4)
2.Планування закупки матеріалів, одні із центральних завдань якого є визначення оптимального розміру закупок. При цьому важливо враховувати, що із збільшенням розмірів закупок сировини:
Водночас із збільшенням розмірів закупок сировини збільшуватимуться і розміри її складських запасів, що призводитиме до зростання питомих витрат підприємства на її зберігання у вигляді амортизації складських приміщень та обладнання, витрат на опалення, освітлення складів та страхування. Оптимальним є такий розмір замовлення сировини за якого питомі витрати на її закупку та зберігання є мінімальними.
3.Планування зберігання матеріалів, яке крім оптимізації запасів матеріалів, має на меті досягнення безперервності у забезпеченні ними процесу виробництва. Для цього підприємства можуть запроваджувати норматив мінімального рівня складських запасів, при досягненні якого вони здійснюватимуть нові закупки матеріалів.
Рівень нормативу мінімальних складських запасів залежить від швидкості виходу матеріалів зі складу, термінів виконання замовлень, а також ризиків, пов‘язаних з можливістю зміни цих параметрів.
Нині для позначення насамперед фізичного забезпечення матеріалами і, зокрема, заходів з їх транспортування та зберігання все частіше використовується термін логістика. В широкому сенсі цим терміном позначається вся система матеріально-технічного забезпечення.
розмір складського запасу
розмір замовлення
час
час виконання запасу
норматив мінімального рівня запасу
Тема 9. Злиття
1.Типи злиттів та їхні мотиви.
Основними формами, в яких можуть здійснюватися злиття є:
1)Горизонтальна інтеграція. Якщо дві компанії, наприклад А та В, які виробляють ту саму продукцію, утворюють нову компанію С, кажуть про горизонтальне злиття. У разі ж коли компанія А стає власником капіталу компанії В, так що компанія В припиняє своє існування, а компанія А продовжує діяльність, має місце поглинання.
2)Диверсифікація, яка має місце тоді, коли об’єднуються компанії, які виробляють різнорідну продукцію. Диверсифікація може бути кількох видів:
3)Вертикальна інтеграція, яка відбувається у разі, коли об’єднуються компанії, які виробляють продукцію, що знаходиться на різних стадіях виробництва, починаючи із сировини і закінчуючи фінальними продуктами. Вертикальна інтеграція може бути оберненою, якщо поглинається компанія, яка виробляє продукцію, що знаходиться на ранніх стадіях виробничого процесу, або ж спрямованою вперед, коли компанія, що поглинається іншою компанією, знаходиться ближче до ринку кінцевої продукції.
Виділяють такі мотиви горизонтальної інтеграції:
Основними мотивами диверсифікації є:
Основні мотиви вертикального злиття:
2.Вибір часу для вертикальної інтеграції.
Існує точка зору, що ступінь вертикальної інтеграції у галузі співвідноситься із життєвим циклом товару, який включає фази зростання, зрілості та спаду.
Коли товар є новим, ступінь вертикальної інтеграції є відносно високим, оскільки фірмам доводиться самостійно здійснювати виробництво комплектуючих виробів. У міру розширення виробництва товару, інтерес нових фірм щодо виробництва комплектуючих до нього, зростає, в результаті чого фірми, які є постачальниками кінцевого продукту, будуть купувати комплектуючі в інших фірм. І, нарешті, у фазі спаду, виробники комплектуючих, через зменшення прибутків, залишатимуть ринок, в результаті чого, ступінь вертикальної інтеграції знову зростатиме.
Також висловлюється думка, що напрямок вертикальної інтеграції зазнає впливу ділового циклу, зокрема під час стрімкого економічного зростання фірма може виявляти бажання провести вертикальну інтеграцію у зворотному напрямку, аби гарантувати для себе стабільне забезпечення сировиною. І навпаки під час спаду, колу виникають труднощі зі збутом продукції, фірма для їх мінімізації може вирішити провести вертикальну інтеграцію вперед.
3. Неефективність результатів злиттів та стратегічні альянси.
Попри те, що іноді призводить до зростання прибутковості бізнесу, значна частина даних щодо їх наслідків свідчить про те, що вони далеко не завжди покращували показники ефективності інтегрованих компаній.
Існує декілька пояснень того, чому всупереч відносно низькій ефективності злиттів компанії продовжують вдаватися до них:
1. Невиправданий оптимізм управлінського апарату. Менеджер може бути занадто оптимістичним щодо ефективності злиттів і перебільшувати можливість зростання ефективності, які нібито стають доступними за рахунок зокрема економії від масштабу, чи зростання ринкової влади, тоді як на практиці такі можливості є меншими.
2. Часовий горизонт. Плани менеджерів можуть бути занадто спрямовані у майбутнє. Навіть коли злиття не призводить до підвищення прибутковості у короткостроковому періоді, вони сподіваються, що з часом це неодмінно станеться, а проте це є малоймовірним, оскільки і ті злиття, результати яких відслідковувались впродовж тривалого часу, часто не виявляли тенденції до зростання прибутковості.
3.Поведінка, яка не має на меті максимізацію прибутку. Цілком можливо, що менеджери домагатимуться не зростання прибутку, а збільшення розміру компаній як гарантії того, що вони не будуть поглинені іншими компаніями. У подібних випадках менеджери можуть захищатися від поглинання шляхом поглинання інших компаній.
З урахуванням того, що злиття нерідко не призводять до покращення показників прибутковості, компаній можуть застосовуватися альтернативні стратегії підвищення ефективності як наприклад шляхом утворення стратегічних альянсів, під якими розуміється співробітництво фірм у таких зокрема напрямках як франчайзинг або спільна наукова діяльність. Якщо в одних випадках фірми взаємодіють між собою у суто ринковий спосіб, як незалежні суб’єкти, то в інших випадах вони утворюють єдине ціле шляхом злиття. Стратегічні альянси являють собою гібридні форми співробітництва, які знаходяться між ринковими транзакціями та ієрархічними структурами, а тому складно піддаються статистичному обліку. Основними вигодами для фірм від утворення ними стратегічних альянсів є:
Разом з тим при утворенні стратегічних альянсів можуть виникати такі проблеми:
Тема 10. Вплив галузевої структури на результати діяльності фірми
1.Сутність SCP підходу
Один із поширених методів аналізу методів діяльності фірм відомий як підхід «Структура-поведінка-результат» (SCP). За такого підходу припускається, що різні галузеві структури спричиняють різні типи поведінки фірм, що у свою чергу призводить до різних результатів їхньої діяльності.
Відповідно дослідження діяльності фірм повинні включати три етапи:
Найважливішими елементами галузевої структури є:
Підхід SCP полягає у з ясуванні специфіки наведених елементів галузевої структури з наступним передбаченням поведінки фірм, основними складовими якої є:
Згідно з SCP підходом наведені складові поведінки фірм зумовлюють кінцеві результати їх діяльності. Основними параметрами, які характеризують результати діяльності фірм є:
2.Критика цього підходу
На адресу SCP підходу висловлюються такі критичні зауваження:
1.SCP підхід ґрунтується на припущенні щодо наявності чіткого причинно-наслідкового зв язку у напрямку від галузевої структури до поведінки фірм і далі до результатів їхньої діяльності. Тоді як насправді причино-наслідкові зв язки можуть йти і в протилежному напрямку.
Структура Поведінка Результат
1) поведінка діючих у галузі фірм може впливати на структуру галузі. Наприклад наслідком вдало проведеної фірмою рекламної компанії може бути збільшення її ринкової частки, тобто зміни у такому елементі галузевої структури як концентрація продавців.
2)Кінцеві результати діяльності фірм можуть впливати на їх поведінку, як у разі коли зменшення прибутків може призводити до вчинення фірмами узгоджених дій у сфері ціноутворення.
3)Результати діяльності фірм, можуть впливати на структуру відповідних галузей. Зокрема наслідким назького рівня прибутків може стати злиття фірм, що означатиме зміни у рівні концентрації продавців.
2. В рамках SCP підходу одним із ключових зв’язків є зв’язок по лінії – від концентрації виробників до їх поведінки у сфері ціноутворення і далі до результатів діяльності фірм у вигляді нормальних прибутків чи надприбутків.
А тим часом згідно з гіпотезою змагальності ринків вирішальне значення для спроможності компаній отримувати високі прибутки має не стільки концентрація виробниців, скільки ступінь змагальності ринку під яким розуміють легкість з якою нові фірми можуть увійти в галузь а діючі – вийти з неї. Якщо ступінь змагальності ринку є досить високим цілком ймовірно що діючі у галузі фірми аби не приваблювати нових конкурентів....за мету отримання надприбутків навіть тоді, коли рівень концентрації у галузі дозволятиме їм це робити.
Водночас деякі екон. на схильні вважати що гіпотеза змагальності ринків заперечує SCP підхід оскільки ступінь змагальності ринків також можна розглядати як один із параметрів гаузевої структури.
3. Як стверджують представники чікагської школи, крім державної політики не існує інших чинників, які б дозволяли компаніям впрадовж тривалого часу утримувати монопольну владу. Ящо якась фірма і має її це тимчасове явище оскільки інші фірми рано чи пізно знайдуть спосіб вступити в конкуренцію з нею за можливість отримання високих прибутків. Тому позадержавне втручання в економіку ринки тяжіють до моделі досконалої конкуренції, а це означає що концентрація виробників насправді відіграє набагато менще роль у визначенні поведінки фірм та результатів їхньої діяльності ніж це припускається в рамках SCP підходу.
4. Деякі критики SCP підходу стверджують, що вирішальне значення має причинно наслідковий зв’язок не у напрямку від галузевої структури до поведінки фірм і далі до результатів їхньої діяльності, а у напрямку від поведінки фірм до галузевої структури. У свою чергу поведінка фірм визначається насамперед їх внутрішньою організацією, яку інколи називають – архітектурою фірми.
Важливими складовими архітектури фірми є:
Ефективна архітектура і є визначальною ознакою за якою успішні фірми відрізняються від неуспішних.
3.Модель SCP і «П’ять сил Портера»
Одним із варіантів застосування SCP підходу є модель “П’яти сил Портера” в якій за основні фактори які впливають на позицію фірми у галузі розглядаються:
Основне критичне зауваження на модель сил Портера – те що вона є статичною, оскільки дозволяє судити про стан справ фірми лише у даний момент нічого не говорить про те, що її очікує у майбутньому. Тому пропонується використовуати модель Портера у поєднанні з кривою життєвого циклу галузі.
Життєвий цикл галузі включає чотири фази:
1.Впровадження. 2.Зростання. 3.Зрілості. 4.Спаду
У фазі впровадження коли продукт є маловідомим обсягі продажів зростають повільно. Фаза зростання охоплює період коли обсяги продажів у галузі зростают швидкими темпами. У фазах зрілсті та спаду обсяги продажів сягають максимального рівня і починають зменшуватися, коли споживачі віддають перевагу новим продуктам. Вважається що крива життєвого цикклу галузі дає змогу фірмам зорієнтуватися у якій фазі життєвого циклу вони знаходяться, а отже і більш грунтовно будувати совю стратегію.
Водночас на адресу концепції життєвого циклу галузі висловлюються такі зауваження:
Тема 11. Маркетингова діяльність підприємства
1.Поняття маркетингу та його інструменти
Розрізняють два типи ринків: ринок продавця, на якому попит на товар перевищує його пропозицію та ринок покупця, на якому пропозиція товару перевищує попит на нього.
Якщо для підприємств, які діють на ринку продавця, стадія виробництва була більш значущою у порівнянні із стадією збуту, то на ринку покупця процес функціонування підприємства у всіх його фазах має орієнтуватися передусім на можливості збуту товара. Подібна орієнтація діяльності підприємства, яка є типовою в сучасних умовах, називається маркетингом. Він виникає раніше процесу виробництва і означає управління діяльністю підприємства з позиції вимог ринку.
Орієнтований на ринок спосіб господарювання виражається не тільки в реагуванні на наявну ринкову ситуацію, але й у діях, спрямованих на забезпечення бажаних змін на ринку.
Основними ознаками активного маркетингу є:
1)освоєння нових ринків збуту, яке означає передусім те, що підприємство шукає можливості задоволення тих потреб, які до ціх пір хоча й існували, але виразно не проявлялися. В результаті дослідження таких потреб і виробництва відповідних товарів підприємства можуть створювати нові ринки.
2)розширення ринків збуту. Як шляхом збільшення продажу товарів на традиційних для підприємства ринках, так і шляхом входження його на нові ринки.
3)закріплення ринків збуту, яке може досягатися насамперед за рахунок забезпечення високої якості та надійності продукту, розумної ціни на нього та ефективної протидії тиску конкурентів.
Таким чином маркетинг можна розглядати як концепцію, в основі якої лежить ідея підпорядкування всіх аспектів діяльності підприємства інтересам збуту його продукції
Концепція маркетингу передбачає наступне:
Основними областями застосування заходів збутової політики підприємства є:
Маркетинговий комплекс являє собою набір маркетингових інструментів, який забезпечує оптимальне поєднання чотирьох зазначених областей маркетингової діяльності.
При цьому для різних груп товарів та клієнтів він може бути істотно різним. Зокрема у маркетингу споживчих товарів значна увага має приділятися політиці вибору продукту та комунікаційній політиці як інструменту впливу на інтуїцію та емоції покупців
У маркетингу інвестиційних товарів, стосовно яких покупці ретельно готують свої рішення, особливо важливу роль мають відігравати їх інформування та консультування.
Маркетингові інструменти поділяються:
1)З точки зору необхідності застосування – на обов’язкові (наприклад заходи з формування продукту та ціни на нього) і факультативні (політика цінових знижок)
2) з точки зору швидкості впливу – на такі, що впливають достатньо швидко(наприклад рішення щодо зміни ціни продукту) і такі, чий вплив стає відчутний лише з часом (зміна каналів збуту)
3) з точки зору тривалості дії – на такі, що впливають на збут впродовж тривалого часу (реклама) і такі, чий вплив є короткочасним (політика ціноутворення)
4) з точки зору значення у маркетинговому комплексі на основні(реклама) і додаткові(участь у виставках).
2.Дослідження ринку як основа планування збуту
Дослідження ринку включає:
1) Аналіз споживчих груп, якщо для ринків продавців типовим було масове виробництво однорідної продукції, розраховане на середнього покупця, то нині все більші відмінності у запитах споживачів змушують поділяти їх на групи і пропонувати їм різну за ціною, формою та змістом продукції. Це стає можливим, якщо зазначені групи характеризуються:
Проблема сегментації ринку полягає в тому, що із зростанням диференціації споживчих груп їх внутрішня однорідність збільшується, а зовнішня різнорідність зменшується, крім того постає питання щодо вибору ознак для сегментації ринку (доходи, професія, вік, стать, стиль життя тощо)
Важливо враховувати і те, що виокремленні за певною ознакою групи можуть мати істотно різні структури споживанні.
2) Аналіз конкуренції. Якщо на ринку продавців кожний продавець міг розраховувати на отримання прибутку за рахунок зростання ринків, то на ринку покупців часто вирішальною умовою отримання прибутків одними продавцями є їх успішна конкурентна боротьба з іншими продавцями. Аби утвердитися на ринках покупців виробник повинен мати так звані стратегічні конкурентні переваги. Оскільки краще за всіх робити все надзвичайно складно, необхідно домагатися переваг хоча б у чомусь. Такі переваги, по-перше, не повинні бути легко досяжними для інших виробників, по–друге, мають визнаватися великою кількістю покупців, по-третє, мають бути довгостроковими. В рамках аналізу конкуренції продавцю належить відповісти на запитання:
Особливу увагу слід привертати до найбільш потужних конкурентів. Крім того необхідно збирати інформацію щодо потенційних конкурентів, які можуть з’явитися на ринку, а також щодо інших ринків, на які за сприятливих умов можна проникнути.
3) Аналіз тенденцій розвитку ринку. Задля чого можуть використовуватися два основні методи. По-перше, виходячи із прогнозованих загальноекономічних темпів зростання можна спрогнозувати розвиток галузі, в якій діє фірма і далі можливості її збуту у майбутньому, по-друге, в якості основи при плануванні збуту можуть використовуватися індикатори, які характеризують тенденції розвитку інших галузей, з якими тісно пов’язана діяльність підприємства. Наприклад при плануванні збуту цементу можуть використовуватися прогнозні показники щодо розвитку житлового будівництва.
3.Продуктова та асортиментна політика підприємства
Важливою складовою маркетингової політики підприємства є його продуктова та асортиментна політика. Значення цих напрямків політики посилюються у зв’язку з тим, що:
До основних областей продуктової політики відносять:
Зміна наявного або створення нового продукту складається із:
Асортиментна політика підприємства включає:
1. Доповнення продуктових ліній, тобто груп продуктів, які за певною ознакою знаходяться у тісному зв’язку між собою;
2. Зміна широти та повноти асортименту. Широта асортименту дає інформацію про те, скільки видів продуктів та продуктових ліній містить програма. Повнота – інформацію про те, скільки різних типів, моделей та сортів є всередині продуктової лінії;
3. Видалення продуктових ліній.
Тема 12. Цінова політика підприємства
1.Принципи та стратегії ціноутворення.
У системі маркетингових інструментів особливо важливе значення має цінова політика підприємства. Типовими ситуаціями в яких підприємству доводиться приймати рішення щодо ціноутворення є такі:
1.Первинне встановлення ціни за якою продаватиметься новий продукт або існуючий при виведенні його на нові ринки.
2.Зміна ціни продукту у відповідь на зміни у попиті та/або витратах виробництва.
3.Визначення ціни при проведенні компанії з підтримки попиту (наприклад під час активних рекламних кампаній.
4.Уточнення цін в рамках забезпечення їх раціонального співвідношення для виробів, які становлять єдину продуктову лінійку.
Застосовувана в подібних ситуаціях методика ціноутворення має передусім орієнтуватися на ринок (враховувати поведінку попиту та конкурентів) і водночас спиратися на розрахунок витрат виробництва. Для орієнтованої на ринок цінової політики є характерний пошук відповідей на такі запитання:
В рамках цільової політики підприємства його можливе рішення щодо встановлення ціни на продукт визначається функцією «ціна-кількість продажів», яка у нормальному випадку є спадною і відображає той факт, що між рівнем ціни продукту та обсягами його продажів існує обернений зв'язок.
Графік «Нормальний випадок лінійно спадної функції «ціна-кількість продажів»
За граничної ціни Pmax попит припиняється в результаті чого не можна буде продати жодної одиниці продукції, тоді як за нульової ціни може бути реалізованою не більш ніж гранично можлива кількість продукту Qmax за якої наступає насичення ринку.
На практиці виявлення достовірних функцій «ціна-кількість продажів» для багатьох продуктів являє собою вкрай складне завдання. Тому, замість використання класичних мікроекономічних моделей ціноутворення, підприємствам часто доводиться діяти інтуїтивно.
Виділяють такі основоположні принципи ціноутворення:
Основними ціновими стратегіями до яких найчастіше на практиці вдаються підприємства є:
2.Державна політика максимальних та мінімальних цін та наслідки її застосування.
Держава може вдаватися до застосування максимальних цін тоді, коли вільні ціни на переконання творців економічної політики були занадто високими, а тому і не прийнятними для покупців. Максимальні ціни за задумом запроваджуються в інтересах покупців і за визначенням мають бути нижчими за рівноважні ціни.
Наслідком встановлення державою цінової стелі на рівні Pmax стане виникнення дефіциту продукції у розмірі Qd-Qs, в результаті чого частина покупців бажаючих і спроможних його придбати не зможе цього зробити. Щоб забезпечити більш справедливий спосіб реалізації дефіцитних продуктів держава може запровадити іх відпуск за нормами, коли на весь обсяг продукції випускаються споживчі картки з подальшою її реалізацією покупцям в обмін на гроші з картками.
Однак у будь-якому випадку застосування максимальної ціни створює передумови для формування чорного ринку оскільки завжди знайдуться покупці готові заплатити за продукт вищу порівняно з офіційно дозволеною ціну. Крім того організація реалізації продукції за картками включаючи проведення заходів щодо недопущення формування чорного ринку вимагатиме додаткових витрат на утримання відповідного бюрократичного апарату. Встановлення державою верхньої межи ціни на рівні нижчому за рівноважну ціну створюватиме ситуацію за якої на виробництво продукту виділятиметься недостатня кількість ресурсів.
Метою встановлення державою мінімальних цін є недопущення падіння доходів постачальників певних ресурсів або продуктів нижче якогось критичного з погляду творців економічною політики рівня, що могло б статися за умови нерегульованого ринку. Застосування мінімальних цін має якийсь сенс лише тоді, коли вони перевищують рівноважні ціни.
Встановлення державою нижньої межи ціни на рівні Pmin призводить до утворення надлишку продукту у розмірі Qs-Qd. Оскільки у разі нереалізації надлишку виробники зазнаватимуть збитків держава, щоб не допустити цього може вдаватися до закупівель надлишкової продукції. Однак діючи у такий спосіб держава не допускатиме погіршення становища продавців за рахунок покупців. Після встановлення мінімальної ціни покупці змушені будуть сплачувати за продукт вищу ціну і отримувати меншу його кількість ніж у випадку коли б ринок залишався не регульованим. По друге державні закупки надлишкової продукції обертатимуться для платників податків додатковим податковим навантаженням. По третє від того, що держава в рамках підтримки мінімальної ціни здійснюватиме закупки надлишкової продукції вона не перестане бути надлишковою, відповідно зберігатиметься і ситуація, коли на виробництво продукту виділятиметься надмірна кількість ресурсів. Не розв язуватиме проблему і відмова державою від закупи надлишкової продукції, оскільки таки дії держави оберталися б збитками для робітників, що суперечило б цілям застосування мінімальної ціни. Крім того за таких дій держави виробники змушені були б вдаватися до нелегального збуту своєї продукції за нижчими у порівнянні з мінімальними цінами. Ще один спосіб у який може діяти держава у раці встановлення мінімальної ціни полягає у недопущенні виникнення надлишку продукту, зокрема держава може вжити заходів щодо обмеження обсягів виробництва шляхом виплати премії виробникам за неповне використання ними виробничих потужностей.
У ситуації коли крива пропозиції продукту знаходилася у положенні S1 застосування мінімальної ціни на рівні Pmin призводило б до утворення надлишку продукту у розмірі Qs-Qd. Завдяки здійсненню заходів щодо обмеження обсягів виробництва продукту держава може домогтися того, аби його крива пропозиції знаходилась не в положенні S1,а в положенні S2, за якого надлишку продукту не виникатиме.
Тема 13.Державне регулювання господарської діяльності підприємств
1.Природні монополії та їх державне регулювання
Природна монополія – галузь економіки, в якій через наявність позитивного ефекту від масштабів виробництва найнижчі витрати виробництва на одиницю продукції досягаються тоді, коли в ній діє одна фірма. У випадку природної монополії діяльність у галузі більш ніж однієї фірми, а отже внутрішньо галузева конкуренція є економічно не доцільними.
Не маючи близьких конкурентів природний монополіст отримує значну ринкову владу, а разом з тим і можливість зловживати нею. Від так виникає необхідність у державному регулюванні діяльності природних монополій, метою якого є збалансування інтересів суспільства, природних монополій та споживачів і їхньої продукції, а основним об’єктом – ціна на продукцію природних монополій. Регулюючи державний орган повинен встановлювати такі ціни на продукцію природних монополій, які, по-перше, відшкодовуватимуть понесенні ними витрати виробництва і, по-друге, забезпечуватимуть їм нормальний прибуток. Якщо більш високі ціни були б не справедливими з погляду споживачів, то більш низькі ущемляли б інтереси виробників. Водночас на адресу державного регулювання природних монополій висловлюються такі критичні зауваження:
1) на практиці встановлення державою цін на продукцію природних монополій нерідко здійснюється за формулою «фактичні витрати виробництва на одиницю продукції+обчислений за певною нормою прибуток» Проблема полягає в тому, що за даної методики ціноутворення регулюванні підприємства будуть зацікавленими скоріше у нарощуванні витрат виробництва, ніж к їх зниженні, оскільки за однакової норми прибутку вищі витрати виробництва гарантуватимуть природним монополістам більш високий прибуток. Загалом же у тих випадках, коли держава бере на себе функцію з регулювання цін, вона стає своєрідним гарантом беззбитковості діяльності відповідних підприємств. Або ціна, яка встановлюється державою і з самого початку має бути високою, щоб забезпечити регульованим підприємствам нормальний прибуток або ж державі доведеться сплачувати їм дотації. В обох випадках держава діятиме не стільки в інтересах споживачів продукції , скільки в інтересах її виробників, гарантуючи їм отримання прибутку навіть тоді, коли вони неефективно використовуватимуть економічні ресурси. Особливо неефективним, а одже і недоцільним, регулювання «природних монополій» є тоді, коли воно застосовується щодо насправді достатньо конкурентних галузей економіки. У таких галузях скоріше саме регулювання, ніж існуючі умови господарювання, створює монополію. Як наслідок, вигода від регулювання, яку б мали отримувати споживачі, дістається виробникам. Сумніви у доцільності регулювання деяких сфер господарської діяльності стимулювали розробку теорії регулювання за допомогою легального картелю, в рамках якої стверджується, що нерідко не держава нав’язую суб’єктам господарювання регулювання їхньої діяльності, а навпаки самі суб’єкти господарювання домагаються від держави впровадження регулювання їх діяльності, щоб скористатися вигодами від нього. Державне регулювання може бути вигідним для регульованих суб’єктів господарювання, якщо обмежуючи вступ у галузь нових суб’єктів господарювання, воно створюватиме своєрідний легальний картель, а отже і передумови для зростання прибутків його учасників. На підтвердження теорії регулювання за допомогою легального картелю наводяться непоодинокі випадки, коли представники певних професій вимагають введення ліцензійного регулювання відповідних видів діяльності. Офіційний мотив подібних вимог – недопущення надання послуг не професіоналами, можливе приховане обмеження конкуренції з метою отримання монопольних прибутків. Якщо у галузях, які є природними монополіями,конкуренція неможлива, то її, як вважають деякі економісти потрібно запроваджуватиме на стадії вступу фірм у такі галузі. Для цього державі слід запровадити процедуру конкурсного відбору фірм, бажаючих здійснювати діяльність у сфері природних монополій. Переможцями таких конкурсів могли б визнаватися такі фірми, які за інших рівних умов надавали б гарантії продажу продукції за найнижчими цінами. Суперечлива практика регулювання природних монополій породило рух на підтримку перегулювання і зокрема у потенційно конкурентних галузях економіки. І на сам перед таких, як повітряний і залізничний транспорт, наземний вантажний транспорт. В цілому впровадження перегулювання було успішним і супроводжувалось зростанням ефективності у вигляді скорочення витрат виробництва, зниження цін та зростання випуску у нерегульованих галузях економіки.
2.Технічне регулювання.
На відміну від регулювання природних монополій, яке поширюється лише на окремі галузі економіки, інший вид регулювання, а саме технічне регулювання, охоплює тією чи іншою мірою практично всі галузі економіки. Основними об’єктами технічного регулювання є умови виробництва та якісні характеристики товарів та послуг, а кінцевою метою – забезпечення прийнятного рівня безпеки виробництва і споживання. Необхідність технічного регулювання зазвичай пов’язують з двома дефектами ринкової системи: 1) зовнішніми ефектами; 2) недосконалою інформацією.
Класичним прикладом технічного регулювання, націленого на розв’язання проблеми негативних зовнішніх ефектів, є контроль за забрудненням навколишнього середовища. Інструментами цього виду регулювання є норми шкідливих викидів, екологічні податки та права на забруднення навколишнього середовища. У всіх випадках держава прагне компенсувати неспроможність ринкової системи забезпечувати прийнятний з позиції суспільства рівень забруднення навколишнього середовища. З іншого боку для того аби ринки могли забезпечувати ефективне використання економічних ресурсів їх суб’єктам не повинно бракувати інформації щодо здійснення ними тих, чи інших угод. Покупці повинні мати повню інформацію про властивості тих товарів, які вони мають намір купити. Працівникам не повинно бракувати інформації щодо умов, в яких їм доведеться працювати.
Графік попит та пропозиція. Попит потім вліво, зміщення рівноваги.
За таких обставин держава, по-перше, запроваджує норму щодо обов’язкового надання виробниками інформації про робочі місця та продукцію, по-друге, здійснює контроль за тим, аби ця інформація була достовірною, по-третє, замість того, аби обмежуватися виключно поширенням інформації про існуючі ризики не рідко вживає заходів щодо їх обмеження.
Тема 14. Заробітна плата
1.Сутність, функції і принципи організації заробітної плати
Заробітна плата — це винагорода або заробіток, обчислений у грошовому виразі, який за трудовим договором роботодавець сплачує працівникові за роботу, яку виконано або має бути виконано.
Заробітна плата — це економічна категорія, що відображає відносини між роботодавцем і найманим працівником з приводу розподілу новоствореної вартості.
З позицій підприємця заробітна плата — це елемент витрат виробництва, і водночас головний чинник забезпечення матеріальної зацікавленості працівників у досягненні високих кінцевих результатів праці.
Сутність заробітної плати виявляється у функціях, які вона виконує в процесі суспільного відтворення. Найважливішими з них є такі.
1. Відтворювальна функція полягає у забезпеченні працівників та членів їхніх сімей необхідними життєвими благами для відновлення робочої сили, для відтворення поколінь.
2. Стимулююча функція заробітної плати полягає у встановленні залежності її розміру від кількості й якості праці конкретного працівника, його трудового внеску в результати роботи підприємства. Ця залежність повинна бути такою, щоб заохочувати до постійного покращання результатів праці.
3. Регулююча функція заробітної плати полягає в оптимізації розміщення робочої сили за регіонами, галузями господарства, підприємствами з урахуванням ринкової кон'юнктури.
4. Соціальна функція заробітної плати відображає міру живої праці при розподілі фонду споживання між найманими працівниками і власниками засобів виробництва. Соціальне значення цієї функції заробітної плати полягає у забезпеченні соціальної справедливості, по-перше, при розподілі доходу між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, і по-друге, при розподілі між найманими працівниками згідно з результатами їхнього трудового внеску.
5. Оптимізаційна функція заробітної плати полягає в тому, що заробітна плата як складова витрат виробництва є чинником мотивації підприємця до раціонального використання праці, постійного підвищення її продуктивності шляхом вдосконалення матеріально-технічних, організаційно-економічних і соціально-економічних чинників виробництва.
Нові підходи до організації заробітної плати повинні спиратися на чітку систему основоположних принципів, що відіграють роль тактичних і стратегічних напрямків у реформуванні відносин розподілу. Для забезпечення реалізації заробітною платою зазначених вище функцій необхідне дотримання таких найважливіших принципів:
· Підвищення реальної заробітної плати мірою зростання ефективності виробництва та праці. Порушення цього принципу може призвести, з одного боку, до виплати незароблених грошей, а значить до інфляції, знецінення отриманої номінальної заробітної плати, що в кінцевому рахунку веде до зниження реальної заробітної плати. З іншого боку, може виплачуватися занижена заробітна плата, що не відповідає розміру трудового внеску працівника і призводить до неможливості задовольнити потреби людей, зменшує платоспроможний попит населення.
· Диференціація заробітної плати залежно від трудового внеску працівника в результати діяльності підприємства, від змісту і умов праці, від місцеположення підприємства, його галузевої належності.
· Однакова оплата за однакову працю. В умовах ринкової економіки цей принцип слід трактувати, по-перше, як недопущення дискримінації у оплаті праці за статтю, віком, національністю тощо, і по-друге, як принцип справедливості при розподілі всередині підприємства, що передбачає адекватну оцінку праці через її оплату.
· Державне регулювання оплати праці, що включає законодавство і угоди в сфері праці, податкову систему, встановлення залежності між динамікою індивідуальних доходів і інфляцією.
· Простота, логічність і доступність форм і систем оплати праці, широка інформованість працівників про суть систем оплати праці.
2.Форми і системи заробітної плати
Форми і системи заробітної плати — це механізм встановлення розміру заробітку залежно від кількості та якості праці і її результатів. Обираючи певну форму заробітної плати і конкретну систему формування заробітку, роботодавець управляє інтенсивністю та якістю праці конкретних працівників.
Розрізняють дві основні форми заробітної плати: почасову і відрядну.
1)При почасовій формі заробітної плати мірою праці виступає відпрацьований час, а заробіток працівнику нараховується згідно з його тарифною ставкою чи посадовим окладом за фактично відпрацьований час.
2)При відрядній формі заробітної плати мірою праці є вироблена працівником продукція (або виконаний обсяг робіт), а розмір заробітку прямо пропорційно залежить від її кількості та якості, виходячи із встановленої відрядної розцінки.
Системи заробітної плати характеризують взаємозв'язок елементів заробітної плати: тарифної частини, доплат, надбавок, премій. Зрозуміло, що варіантів такого взаємозв'язку може бути безліч, і будь-який з них, реально існуючий на конкретному підприємстві, є системою заробітної плати.
1. Почасові:
1.1. Проста почасова
1.2. Почасово-преміальна
1.3. Оплата праці за місячними посадовими окладами застосовується щодо працівників, робота яких має стабільний характер (технічні виконавці, деякі посади робітників) і щодо керівників та спеціалістів.
2. Відрядні:
2.1. Проста відрядна
2.2. Відрядно-преміальна
2.3. Відрядно-прогресивна
2.4. Непряма відрядна
2.5. Акордна Вибір чи розробка конкретної системи заробітної плати є прерогативою роботодавця. Адміністрація підприємства, виходячи із завдань обсягів, якості й термінів виробництва продукції і враховуючи можливості працівників впливати на реалізацію певних резервів виробництва, розробляє конкретні системи заробітної плати, пояснює їх працівникам і додає до колективної угоди.
Відрядні системи заробітної плати доцільно застосовувати в таких умовах:
· можливість точного кількісного обліку результатів праці;
· відсутність впливу на результати чинників, які не залежать від трудових зусиль працівника;
· реальна можливість працівника своїми зусиллями збільшувати результати роботи;
· необхідність стимулювати зростання обсягів виробництва або скорочувати чисельність працівників за рахунок інтенсифікації праці;
· відсутність негативного впливу відрядної оплати на рівень якості продукції, дотримання технологічних режимів і вимог техніки безпеки, раціональність використання сировини, матеріалів, енергії.
За відсутності таких умов доцільніше застосовувати почасові системи заробітної плати.
3.Тарифна та безтарифна системи організації оплати праці
Основою організації оплати праці є тарифна система, що являє собою сукупність нормативних матеріалів, за допомогою яких встановлюється рівень заробітної плати працівників підприємства залежно від їхньої кваліфікації, складності робіт, умов праці. Тарифна система оплати праці включає: тарифні сітки, тарифні ставки, надбавки і доплати до тарифних ставок, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).
Тарифна система використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників — залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.
Тарифна сітка — це шкала кваліфікаційних розрядів і тарифних коефіцієнтів, за допомогою яких встановлюється безпосередня залежність розміру заробітної плати працівників від їхньої кваліфікації.
Тарифна ставка — це виражений у грошовій формі абсолютний розмір оплати праці за одиницю робочого часу. Надбавки пов'язані з якістю конкретного працівника і носять чітко виражений стимулюючий характер.
Оскільки кожен варіант застосування безтарифної моделі оплати праці є унікальною розробкою керівництва конкретного підприємства, ми охарактеризуємо лише спільні для них основні характерні риси та покажемо одну з багатьох можливих методик організації оплати праці за такою моделлю.
Спільним для безтарифних систем оплати праці є таке:
· працівникам гарантується лише мінімальний обов'язковий рівень заробітної плати, існування якого обумовлене законодавством про мінімальну заробітну плату.
· спочатку визначається загальна сума заробленої колективом заробітної плати, потім з неї вираховується сума гарантованої мінімальної оплати всіх працівників підприємства, а залишок (він повинен становити більшу частину) розподіляється між членами колективу за певними встановленими заздалегідь правилами.
· у рівні умови щодо можливості впливу на розмір своєї заробітної плати ставляться всі працівники підприємства, незалежно від категорії і посади. Правила розподілу колективного заробітку складаються так, щоб зацікавлювати кожного працівника в покращанні саме тих показників роботи, які важливі для досягнення бажаного спільного кінцевого результату.
· найважливішою проблемою є розробка правил розподілу колективного заробітку саме таким чином, щоб максимально націлювати працівників на покращання саме тих показників роботи, які важливі для досягнення бажаного спільного кінцевого результату. Справа в тому, що зростання зарплати будь-кого з членів колективу без адекватного збільшення кінцевого результату означатиме зменшення заробітків інших членів колективу. Питання соціальної справедливості тут стоять дуже гостро. Тому умовою ефективного застосування безтарифних систем організації оплати праці є наявність такого колективу, члени якого добре знають один одного, бачать і можуть оцінити роботу інших, цілком довіряють своїм керівникам. Як правило, це невеликі трудові колективи з постійним складом працівників, об'єднаних однією метою.
Розробка безтарифних систем оплати праці є дуже клопітким і відповідальним завданням. Але за допомогою їх грамотного впровадження можна досягти значного підвищення трудової мотивації працюючих, що сприятиме суттєвому зростанню продуктивності праці та ефективності роботи в цілому.
Зміст
Тема 1.Економічні основи ринкової діяльності в умовах ринкової економіки
1. Підприємство, як вид господарської діяльності, що здійснюється з метою одержання прибутку.
2.Сукупні, постійні та змінні витрати виробництва.
3.Функції сукупних витрат виробництва і виручки і поріг беззбитковості.
Тема 2. Традиційна та альтернативна теорії фірми
1.Традиційна теорія фірми та її проблеми
2.Альтернативні теорії максимізації
3.Множинність цілей фірми та її поведінкові теорії
4.Теорія фірми Гелбрейта
5.Теорія фірми Коуза
Тема 3.Виробничі засоби
1.Поняття, склад, структура і оцінка основних засобів
2.Знос і амортизація основних засобів
3.Ремонт основних засобів
4.Виробничі потужності
5.Показники та основні шляхи поліпшення основних засобів
6.Поняття та склад оборотних засобів.
7.Оцінка та основні шляхи поліпшення використання оборотних засобів.
Тема 4. Типологія підприємства
1. Поняття підприємства
2. Класифікація підприємств за галузями та розміром
3. Класифікація підприємств залежно від форм власності, способу заснування та частки у статутному фонді іноземних інвестицій
4.Різновиди господарських товариств.
5.Об’єднання підприємств
Тема 5. Вибір місця розташування підприємства.
1.Вибір місця розташування підприємства як проблема прийняття рішень.
2.Фактори, що впливають на ВМРП.
Тема 6. Основи управління підприємством
1.Поняття та стадії менеджменту.
2.Керівництво як функція менеджменту.
3.Організаційна структура підприємства.
Тема 7. Витрати виробництва та собівартість
1.Собівартість продукції (послуг). Кошторис виробництва.
2. Калькуляція продукції. Класифікація витрат за статтями.
3. Основні фактори зниження собівартості
Тема 8. Матеріально-технічне забезпечення підприємства
1.Забезпечення підприємства засобами виробництва
2.Забезпечення підприємства матеріалами
Тема 9. Злиття
1.Типи злиттів та їхні мотиви.
2.Вибір часу для вертикальної інтеграції.
3.Недостатньо ефективні результати злиттів та стратегічні альянси.
Тема 10. Вплив галузевої структури на результати діяльності фірми
1.Сутність SCP підходу
2.Критика цього підходу
3.Модель SCP і «П’ять сил Портера»
Тема 11. Маркетингова діяльність підприємства
1.Поняття маркетингу та його інструменти
2.Дослідження ринку як основа планування збуту
3.Продуктова та асортиментна політика підприємства
Тема 12. Цінова політика підприємства
1.Принципи та стратегії ціноутворення.
2.Державна політика максимальних та мінімальних цін та наслідки її застосування.
Тема 13.Державне регулювання господарської діяльності підприємств
1.Природні монополії та їх державне регулювання
2.Технічне регулювання
3.Структурно-галузева політика
Тема 14. Заробітна плата
1.Сутність, функції і принципи організації заробітної плати
2.Форми і системи заробітної плати
3.Тарифна та безтарифна системи організації оплати праці