Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КРАСНЯЩИХ Андрій Петрович
891.62 Д7У091
ДЖЕЙМС ДЖОЙС: СПЕЦИФІКА ХУДОЖНЬОГО СВІТУ ТА ПРОБЛЕМА ТВОРЧОГО МЕТОДУ (РОМАН «УЛІСС»)
10.01.04 – література зарубіжних країн
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Дніпропетровськ-1999
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії зарубіжної літератури та класичної філології Харківського державного університету Міністерства освіти України.
|
Науковий керівник: |
доктор філологічних наук, академік АН ВШ України, професор Міхільов Олександр Дмитрович, завідувач кафедри історії зарубіжної літератури та класичної філології Харківського державного університету |
|
Офіційні |
доктор філологічних наук, професор Козлов Олександр Спиридонович, директор департаменту української та світової культури Севастопольського державного технічного університету; |
|
Провідна установа: |
кафедра зарубіжної літератури Житомирського державного педагогічного інституту ім. I. Франка |
Захист відбудеться 6 вересня 1999 року об 11 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.12 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Дніпро петровському державному університеті (320625, м. Дніпропетровськ, пров. Науковий, 13, корп. 1, ауд. 804).
3 дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпро петровського державного університету (320050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8).
Автореферат розісланий 26 липня 1999 року
|
Вчений секретар |
|
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність дослідження зумовлена всезростаючою увагою зарубіжного і вітчизняного літературознавства до роману ірландського письменника Джеймса Джойса «Улісс» (1922). Без перебільшення, літературно-мистецьке життя XX століття певною мірою успадкувало специфіку художнього світосприйняття Джойса, його творчий метод і стиль. Як фундаментальний твір світової культури й літератури, «Улісс» своєю появою спричинив докорінні зміни у творчій і масовій свідомості.
Здебільшого дослідники Джойса трактують ці зміни як ескапічні (страх перед оновлюваною технізованою реальністю і водночас бунт проти неї), а «Улісс» відповідно наділяється модерністськими ознаками і категоріями. Саме цим обумовлено закріплене за Джойсом визначення «отця модерністського роману». Відтак постмодерністи, структуралісти, абсурдисти, екзистенціалісти – кожна з літературних і філософських шкіл вважає своїм обов’язком внести ім’я Джойса до числа вчителів у свої маніфести. В результаті – парадоксальна безвихідь у великій традиції джойсознавства: «Улісса» добре інтерпретовано, але недостатньо досліджено як першотекст у контексті своєї епохи.
Ступінь наукової розробки проблеми. Проблема зіставлення й синтезування художнього світовідношення «Улісса» Джойса з символізмом А. Бєлого й діалогом М. М. Бахтіна і прочитання роману Джойса у світлі зазначеної теорії до цього часу не ставилася. Джойсівська словотворчість традиційно вважалася модерністсько-ескапічною (К. Х. Пік, Ф. Баджен, У. Дж. Андерсон, М. Магаланер, С. Гілберт, Х. Бламірес, Х. Кеннер, У. Й. Тіндалл, Д. Норріс і К. Флінт, А. Брюс, Ф. Гаскелл і К. Харт, Д. Кідд, Р. Медтес, Д. Роуз, Ш. Градман, Дж. Орр, Т. Спенджер, Дж. Атертон, Б. Бенсток, Дж. Бішоп та ін.) Якщо зарубіжне літературознавство говорить про модернізм «Улісса» зі знаком «плюс», вбачаючи в ньому достоїнство роману, то радянська критика – зі знаком «мінус», підкреслюючи цим недоліки (Д. Мірський, Д. Урнов, М. Анастасьєв, О. Звєрєв, Н. Міхальська, Г. Анікін, Д. Жантієва, Т. Мотильова, Є. Корнілова, В. Івашова та ін., виняток становлять праці Д. В. Затонського, який ще з 60-х років, досліджуючи феномен модернізму, відстоював у вітчизняному літературознавстві об’єктивний погляд на творчість Джойса, а також праці Є. Генієвої та К. Шахової). Пострадянське джойсознавство схиляється до постмодерністського тлумачення роману (С. С. Хоружий та ін.).
Проте консервативне розуміння «Улісса» як модерністського роману вже вичерпало себе, і глибинний зміст твору відшукується «від протилежного», в поняттях «анти»: антиромантизму (У Дж. Мак кармак, П. Костелло, Д. Кайберд), антимодернізму (У. А. Джонсен, В. Мерсьє.), антинатуралізму (С. Поллак, А. Кеттл, Т. Уебб), що продукує думку про необхідність розгляду «Улісса» в контексті реалістичних категорій та пошуку в романі символістського методу і світосприйняття (Д. Дейчес, Е. Уілсон, Р. М. Адамс, Р. В. Вебер). I нарешті, необхідність переходу від символу до діалогу, дослідження діалогічних взаємовідносин в континуумі роману і поліфонічного дискурсу як нового типу художньої єдності у творі (Л. Електорович, Е. Нагановський та ін.).
Як відомо, традиція зіставлення творчого методу та художнього світовідчуття Джойса і Бєлого започаткована ще за життя письменників (І. Кашкін Дж. Ріві, Д. Святополк-Мирський), проте дослідники обмежувались лише констатацією конгеніальності творів письменників (Є. Замятін, Б. Пільняк, Б. Пастернак, В. Санніков, А. Старцев, Вік. Єрофєєв, В. Набоков, С. Поллак, Р. В. Вебер, В. Вахрушев, Н. Анастасьєв, В. Чалікова, Вяч. Вс. Іванов), акцентуючи протилежності, а не спільності (Л. Сілард, А. Воронцов, С. С. Хоружий).
Питання про роль «Улісса» у формуванні філософії діалогу і розвитку поліфонічного дискурсу в літературі XX століття залишилося до цього часу відкритим, хоча підходи до його розв’язання мали місце (Р. В. Кершнер, С. Г. Бочаров, Л. А. Гоготишвілі, В. Крисінський, С. С. Хоружий). Невирішеними є і проблеми чіткого відмежування «Улісса» від модернізму, питання щодо меж і сенсу профанаційної системи роману, впливу карнавальної сміхової культури на творчість Джойса.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Робота виконувалася відповідно до наукового плану кафедри історії зарубіжної літератури Харківського державного університету.
Метою дослідження є обґрунтування творчого методу роману «Улісс». Для цього необхідно:
– осмислити специфіку творчого методу і світорозуміння Джойса у співвіднесеності з системою сучасного йому модернізму;
– дослідити творчі принципи Джойса у порівнянні з категоріями реалістичного відображення дійсності;
– виокремити поняття, що є домінантами як у джойсівській теорії творчості, так і в його художньому світі;
– співвіднести творчий метод Джойса з творчим методом А. Бєлого у контексті єдиного й цілісного світосприйняття – епіфанічного символізму;
– обґрунтувати тези про обумовленість і безпосередній вплив на розвиток філософії діалогу М. М. Бахтіна теорії творчості Джойса;
– осягнути архітектоніку роману, карнавальні категорії і поліфонічний дискурс у світлі концепції М. М. Бахтіна;
– проаналізувати художньо-естетичну концепцію взаємовідно шення мистецтва і життя як взаємовідповідальність культури і побуту та тенденції втечі від дійсності.
Наукова новизна дослідження визначається методикою аналізу і принципами трактування «Улісса» Джойса на основі виокремлених із континууму роману ключових лейтмотивів. Дисертант абстрагується як від традиції модерністського трактування роману, так і від можливості подати твір Джойса в контексті структуралістських і постмодерністських ідей, висуваючи при цьому власні пріоритети в дослідженні роману через систему ідейно-художніх процесів, що реабілітують повсякденність та образ побутовця перед «високою літературою».
Дисертаційна робота пропонує концепцію переоцінки цінностей в джойсознавстві, переакцентуалізації в ціннісних пріоритетах «Улісса», концепцію, відповідно до якої головне завдання роману полягає не в словотворчості, а в діалозі ідей.
Теоретичне і практичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані у вузівських лекційних курсах з історії російської та зарубіжної літератури першої половини XX століття, спецкурсах із філософії діалогу й поліфонічного дискурсу в літературі, а також при складанні вузівських програм.
Матеріали дисертації можуть також бути використані при розгляданні проблем символу і діалогічних зв’язків у творі, проблем філософії творчості й образу людини в культурі, взаємозв’язку мистецтва й дійсності, форм карнавальної сміхової культури, диференціацій монологічної літератури і діалогічної.
Апробація роботи. Матеріали дослідження були покладені в основу доповідей, прочитаних на міжнародних та регіональних конференціях: 1992 (Харків), 1995 (Орел), 1996 (Твер, Самара, Томськ, Дніпропетровськ, Харків, Гродно, Запоріжжя, Львів, Київ, Мелітополь, Дрогобич, Москва, Хмельницький, Вінниця, Донецьк, Вітебськ, Могильов, Білосток – Польща), 1997 (Полтава, Харків, Велико - Тирново – Болгарія, Дніпропетровськ, Луцьк, Дрогобич, Житомир), 1998 (Харків).
Робота обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри історії зарубіжної літератури та класичної філології Харківського державного університету.
Обсяг і структура дисертації. Робота складається зі вступу, двох розділів, десяти підрозділів, висновку та бібліографії. Основний текст дисертації викладено на 186 сторінках машинопису, бібліографія нараховує 278 найменувань.
Основний зміст роботи
У вступі обґрунтовується мета і завдання дослідження, його актуальність, визначається наукове і практичне значення дисертації, аналізується стан проблеми в літературознавстві і наукова новизна дослідження.
У першому розділі «Художній світ Джойса. Дегероїзація. Символізація. Побутування» порушується проблема ідейно-художньої системи «Улісса» у співвіднесеності зі специфікою модернізму.
На основі аналізу теоретико-критичних робіт, присвячених художньому світовідношенню модернізму (як вітчизняних дослідників – Д. Затонського, В. Днєпрова, В. Ванслова та М. Соколова, О. Кукаркіна, В. Івбуліса, Д. Урнова, Т. Мотильової та ін., так і зарубіжних – Р. Вебера, Дж. Орра, Х. Кеннера, Ш. Бривика та ін.), дисертантом сформульовані такі ідейно-художні й естетичні домінанти модернізму: крайній ірраціоналізм (ставка на почуття, інстинкт, інтуїцію); втеча від дійсності (зокрема, в героїзоване, ідеалізоване минуле); відірваність минулого від теперішнього; прагнення до фрагментарності, хаотичності, пуантилізму; візионерство (апеляція до позасвідомого – фантазій, ілюзій, галюцинацій; створення «нових реальностей», максимально відірваних від прозаїчної дійсності; утвердження героя–вселюдини, самоізольованого і самодостатнього; фобія міста, прагнення до пасторальної ідеалізації; конфронтація амбіцій самозамкнутих героїв; патетична серйозність, багатозначна умовність; урочистість; апеляція до містики, магії, окультних вчень; підвищений інтерес до психопатологій, різного роду аномалій.
І навпаки, художній світ «Улісса», за спостереженнями дослідників (роботи Д. Затонського, Є. Генієвої. М. Анастасьєва, С. Хоружего, А. Звєрєва, Є. Мелетинського, Е. Уілсона, Д. Дейчеса, П. Костелло, Р. Еллманна, Ф. Баджена та ін.), імплікує пріоритет розуму і свідомості над ірраціональним і позасвідомим; інтерес до дійсності, вплетеної в історичний контекст, переживання теперішнього, злитого в потоці свідомості з автоматизмом дій і асоціативною роботою думки; асоціативність як художню методологію; акустичний метод, заснований на звуці, слуховому сприйнятті; фіксовано точне, ретельне відображення дійсності (принциповий хронологізм, відповідальність за кожний даний момент); утвердження персонажа–обивателя, який поєднав і втілив у собі загальність і вселюдскість; прийняття міського життя, пошук контакту, діалогу, взаємодії та взаємовідношень між персонажами–обивателями; багаторівневу сміхову конструкцію з пародій алюзій, ремінісценцій, профанацій, обігравань, стилізацій; апеляцію до історіософських теорій (Дж. Віко, Ф. Аквінат та ін.); прагнення до норми, побуту, нормативності буденного життя.
Модернізм – реакція мистецтва на оновлену технізовану дійсність, що виразилася спочатку у формі Переляку, потім – у формі Втечі від реальності і зрештою набрала форму Бунту проти останньої (термін С. Хоружего). За своїм ставленням до дійсності модернізм близький до романтизму, на чому наголошували багато літературознавців, які визначали модернізм як неоромантизм (Д. Затонський, Дж. Орр, Т. Денисова, Н. Д’яконова та ін.). Як стверджує Х. Кеннер (стаття «Замітка про анатомію модернізму»), «різкі зрушення в суспільній свідомості початку XX ст., що знайшли відображення у творчості письменника, пов’язані передусім із зміною якості міського життя. З появою машинного міського транспорту, телефону та інших технічних нововведень, що породили натовп, безплотні голоси, штучне освітлення, сумну прив’язаність до точного часу, всюдисущний звук машин, що заглушає природу, життя городянина втратило цільність, місто стало місцем обманливих зв’язків, ілюзій. Модернізм у літературі й мистецтві виник як негативна реакція на механізоване місто»*.
Джойс, на відміну від модерністів, прийняв дійсність і відтворив її в «Уліссі», віднайшовши для відображення нових суспільних і технологічних реалій нові форми художнього слова.
Художній світ «Улісса» не збігається з модерністськими ідейно-художніми домінантами жодною із заявлених позицій, відтак він – антимодерністичний. Усі художні рівні роману – від вербального до персонального й ідейного – зібрані в «Уліссі» через метод епіфанізації. Відповідно до джойсівської теорії епіфанії пізнання суті світу (явища, події та ін.) відбувається тільки після осягнення його цілісності й гармонійності. Епіфанія відкривається людині в буденності: жесті, слові, вчинку. Процес епіфанізації відповідає трьом стадіям створення роману. На думку письменника, осягнення цілісності й гармонійності є синтез; епіфанія, що відкривається в потоці повсякденного буття – універсалія.
Зіставляючи теорію епіфанізації Джойса з теорією символізації А. Бєлого, дисертант доходить висновку про відносну тотожність стадій ідейного задуму і цілей в утворенні епіфанії та символу.
Таким чином, епіфанія може бути визначена через символ, а метод епіфанізації – через символізацію.
Основне смислове навантаження, що репрезентує авторський задум, несе в романі образ головного персонажа – дублінський обиватель Леопольд Блум. За авторським визначенням, Блум – «вселюдина» («everyman»), що займає в суспільстві інтерсоціальне і комунікативне становище. Після виявлення в образі Блума принципових характеристик універсальності, синтетичної загальності й позастатусовості, після порівняння його з образами «вселюдини» у Ф. Достоєвського, «відірванця» у А. Бєлого, «людини порубіжжя культур» у В. Біблера, «шахрая», «блазня», «дурня» у М. Бахтіна, а також з персонажами у А. Бітова, Х. Кортасара та ін. «уліссовський» everyman визначається як «метаобиватель», зібраний шляхом символізації. Введенням цього визначення дисертант підкреслює його відсутність в площині «героя»: Блум – не герой, але й не антигерой; його негероїчність принципова для антимодерністського задуму роману, бо ж модернізм, з одного боку, прагнув до відображення героя - надлюдини романтичного типу, для якого дійсність була не прийнятна, відтак він замкнувся у власному аутичному світі, з іншого боку – постійно підкреслював, що мистецтво – не для маси, пересічної людини, обивателя.
Образ метаобивателя використовується Джойсом для розгортання трьох основних ідейно-художніх стадій роману: дегероїзації, символізації, опобутування. Блум, сам будучи не-героєм, символом-універсалією й обивателем, дегероїзує, символізує й опобутовує всі предмети, персонажі та явища, що потрапляють у зону контакту з ним. Так, у ході розвитку сюжету «Улісса» Блумом «усиновлюється» молодий поет Стівен Дедал, який у попередньому романі («Портрет художника в юності») був наділений модерністськими рисами й якостями та постав в образі самозамкнутого й самодостанього одиночника, що порвав з суспільством, вірою, батьківщиною і зробив своїми художніми принципами положення чистого мистецтва.
Усі образи, події, всі наслідки словотворення у романі побудовані методом символізації, а саме від синтезу до універсалії. Епіфанізація у Джойса ставить за мету синтезування усіх проявів дійсності, утворення символу як до кінця здійсненого синтезу (набуття зовсім нових якостей і змісту, відсутніх у синтезованих вихідних), досягнення узагальненості, універсальності. Знайдені універсалії (слова, персонажі, події) не є самодостатніми і самоізольованими, бо між ними відбувається діалог, першою сходинкою до якого стає взаємовідповідальність між універсаліями.
Основна ідея-лейтмотив роману: побут усиновлює культуру, культура ж після тривалого періоду містико-романтичних пошуків намагається знайти і відчути ґрунт у повсякденній дійсності. У континуумі «Улісса» цей лейтмотив репродукується сюжетно-тематичною лінією, яку автор дисертації назвав «комплексом Хама»: спостерігання сином батьківського приниження і ганьби; відхід сина від сім’ї на період роздумів, який закінчується усвідомленням потреби в духовному всиновленні; взаємопошук контакту і діалогу між поколіннями, необхідних для спілкування та взаєморозуміння.
Сюжетно-тематична лінія «комплексу Хама» в «Уліссі» рефлексує в життєво-побутовій, літературній та богословській площинах. Прагнучи розвінчання ролі і культу митця, Джойс вдається не лише до декреатизації, але й до автодекреатизації (переміщення авторської позиції в збірці оповідань «Дублінці» виявилося в підтексті, в «Уліссі» – в профанаційній системі знижувань та обігравань); Джойс «комплексом Хама» нівелює не саму проблему «батьків та дітей», а її конфліктно-антагоністичну сутність і акцентує безумовну нормативність цих взаємовідносин.
Основні ідейно-художні процеси в «Уліссі» – дегероїзація, символізація та побутування. Вони взаємопов’язані та ґрунтуються на карнавальному сміху (здебільшого на профанаціях, пародіях та обіграваннях). Дегероїзація спрямована на розвінчання ролі й культу героя через висміювання й профанацію і проводиться за допомогою опобутування. Її мета – трансформувати образ від героя-аутиста до персонажа-комуніканта. Складовими дегероїзації є: демістифікація (висміювання містики й надприродного), декреатизація (розвінчання культу митця, зведення його ролі до комунікаційного корелята між потоками свідомостей персонажів та структурними частинами твору; другий аспект – редукування авторитарного, завершального авторського слова; декреатизація виступає як провідник поліфонічного дискурсу в романі) і деномінація (позбавлення персонажа власного імені для символізації в образі універсалії вселюдини через отримання псевдонімів, прізвиськ та ін. – так, метапобутовець Блум у фіналі роману отримує ім’я-визначення «Усякий-та-Ніхто»; у процесі деномінації власне ім'я стає одною з складових символу).
Таким чином, художній світ «Улісса» не може бути співвіднесений з художнім світосприйняттям модернізму: архітектоніка роману апеліює до символізму А. Бєлого та теорії карнавалу М. Бахтіна.
Відкидаючи усталене уявлення в джойсознавстві про «Улісса» як рух від модернізму до постмодернізму, автор висуває власне положення: «Улісс» – рух від реалізму до символізму. Символізм, вихований на поліфонії і карнавалі, підготував діалогічне світовідношення, відтак «Улісс» став найважливішою віхою у розвитку поліфонії як одного з провідних дискурсів XX століття.
Розглядаючи проблему «Джойс і Бахтін», автор дисертації доходить висновку, що Бахтін був добре знайомий з творчістю Джойса і вважав його твори вершиною у розвитку роману як жанру, але за деяких обставин, передусім ідеологічних і політичних, не зміг включити творчість Джойса до контексту своїх літературознавчих досліджень.
Потік свідомості – провідний художній прийом «Улісса» – розуміється не лише як символ, але і як форма існування в архітектоніці роману процесу дегероїзації. Саме внаслідок дегероїзаційного процесу «Улісс» є не просто сукупністю рівноцінних й однаково важливих для автора голосів, а є єдиним цілісним організмом, що складається з почуттів персонажів по відношенню один до одного. Інакше кажучи, «Улісс» — це художній континуум персонажних рефлексій і їх співвідношень, що виявляє ознаки поліфонічного дискурсу.
Другий розділ дисертації – «Творчий метод Джойса. Ствердження символу» починається з аналізу принципів демаркації Джойса від модернізму.
Аналізуючи профанаційну систему «Улісса» у контексті теорії Бахтіна про народну сміхову культуру і гротескний реалізм, автор дисертації знаходить, що Джойс у романі значно поширює звичайну низку комічних прийомів. Так, окрім профанації як уже відомого прийому – знижуючого обігравання, різкої зміни тону з високого на низький, збою напруги трагіки та патетики, опошлення високого та священого – Джойс використовує передпрофанацію (профанацію слів, дій або явищ, про які читач довідається пізніше), тим самим зарані налаштовуючи читача на іронічно-знижуючий тон, а також самопрофанацію (персонаж профанує свої слова та дії одразу ж після їх вимовляння або звершення).
«Уліссівський» сміх, як демонструє Джойс, спрямований передусім на руйнування пафосу як узурпації минулим сьогочасного і деструктуризуючого елемента в історико-культурному процесі.
У той же час джойсівська профанаційно-пародійна сміхова система не може бути близькою до постмодерністського світовідношення (як стверджують сучасні дослідники постмодерністського напрямку Джойса), бо сама символізація, суть якої полягає в поєднанні всіх проявів буття, в представленні світу цілісним і взаємодетермінованим, суперечить постмодерністській еклектиці і фрагментарності.
Окрім того, ставлячи у центр взаємовідносин людини із світом відповідальний вчинок, Джойс – як і Бахтін, і Бєлий – приходить до демаркації з романтичною традицією й модерністським та постмодерністським напрямками як «безвідповідальним» мистецтвом. Обираючи відповідальність перед реальністю, автор чи персонаж визнає і робить власними принципами та світоглядом моральні норми дійсності тому, що найбільш нормованою є повсякденність, побут, і саме визнання повсякденності нормою обумовлює реалістичне світовідношення.
Складовими творчого методу «Улісса» є: теорія епіфанії, процес символізації і сміхове профанування.
Розмежування Джойса з сучасним йому модернізмом виразилося в профанаційній системі «Улісса». Предметом обігравальної пародії «Улісса» стає потойбічно-інфернальне, містика, сентименталізм, масонство, сектанство, націоналізм, тобто явища з притаманним для них героїко-романтичним характером або такі, що претендують на елітарність і самодостатність. Профанація потойбічного і містичного відбувається за допомогою раціоналізації ірраціонального (розумного його тлумачення) і опобутування, зведення до нормованої повсякденності. Буденність позбавляє містику як її жахливого ореола, так і її елітарності як одкровення для посвячених – модерністського характеру.
Натуралізм в «Уліссі» профанується як побут навпаки, безпобутовність, що провокує глобальну безнадійність і песимізм. Щоб спрофанувати і висміяти натуралізм, Джойс поетапно доводить його до гротеску: абсурдонатуралізм – абсурдокарнавал – карнавал – повсякденна дійсність.
Автор дисертаційної роботи доходить висновку, що без аналізу творчих поглядів А. Бєлого, видатного літературознавця, письменника, філософа «срібного віку» і відомого теоретика символізму неможливе дослідження проблеми «Джойс і символізм», тому розглядає поетику та ідеї «Улісса» в контексті теорії символізму Бєлого. У художніх світах обох письменників символізація як процес утворення універсалій реалізує мету розіндивідуалізації людини: діалог відбувається між універсаліями, одягненими в оболонку гротескного тіла. У процесі розіндивідуалізації гротеск переборює ксенофобію і загострює комунікативну функцію.
У джойсознавців не склалося єдиної думки про творчий метод «Улісса». Деякі літературознавці знайшли в романі романтизм, модернізм і натуралізм. Це неадекватне трактування «Улісса» пояснюється тим, що критики не хотіли помічати сміхової архітектоніки твору і сприймали пародії та профанації буквально, розглядаючи комізм як другорядний, додатковий елемент.
У джойсознавстві склалася ціла галузь джойсо-бєлознавства (ще за життя обох письменників). Дисертант абстрагується від проблем «хто на кого вплинув» і «хто чий учень» у системі «Бєлий/Джойс», аналізуючи їх світоглядну спільність і однодумство.
Правомірним вбачається твердження, що творчий метод Джойса успадкував традицію реалізму і дав їй розвиток, втілившись в епіфанічному символізмі на ґрунті побуту і дійсності. Реалістичне світовідношення «Улісса» підкреслюється карнавально-сміховою архітектонікою, поліфонічним дискурсом (безавторністю, потоком свідомості, багатоголоссям) і дериваційною вербальною технікою. Ця позиція підтверджується текстологічною аргументацією теоретичних праць Бєлого. Логічна послідовність, з якою Бєлий розгортає свою теорію символізму, узагальнена таким чином:
– старе мистецтво мертве, бо статизувалося і самоізолювалося, коли припинило сприймати оновлену дійсність;
– містична і модерністична течії, що протиставляються старому мистецтву, є безжиттєві, бо пішли ескапічним шляхом;
– повернути мистецтву ґрунт дійсності може лише світосприйняття, обумовлене розумінням взаємовідповідальності культури і життя;
– мистецтво має піти етичним шляхом до норми;
– зразком етичної норми є побут, ґрунт якого і повертає культурі символізм;
– претендуючи на адекватність дійсності і універсальність, символізм зобов’язаний синтезувати в собі всі прояви побуту.
У художньому світі «Улісса» і в теорії символізму А. Бєлого побут розуміється як морально-культурний фундамент, що зберігає для розвитку цивілізації вічні цінності й етичні імперативи, сформовані у ході історико-культурного процесу. Побут строго нормований і ритмізований повсякденними біологічними потребами людини. Він є основним корелятором соціальної, біологічної й культурної сфер життя індивідуума. Водночас побут, повсякденність уплітають сучасне в контекст минулого й майбутнього.
Важливе місце в теорії Бєлого займає положення символізму стосовно відношення до романтизму та реалізму: модернізм Бєлий критикує саме як неоромантизм, реалізм символізмом розвивається та доповнюється, при цьому теоретик підкреслює, що в сучасному йому реалізмі символізм не влаштовує антидіалогічність, безчуттєва фіксація явищ і констатація фактів. Зв’язуючи поетику «Улісса» Джойса з теорією символізму Бєлого і теорією діалогу Бахтіна, автор дисертації доходить висновку про те, що лейтмотивом загальним для всіх трьох є дегероїзація-декреатизація, що розуміється як повернення митця-художника на ґрунт реальності, як набуття відповідальності перед дійсністю – самозречення.
Таким чином, Джойс «Уліссом» і Бєлий теорією символізму створили взаємодоповнюючий у своїй єдності художній метод, адекватний проявам сучасності (поновленої дійсності), мета якого – прямо протилежна меті модернізму, а саме: вийти до діалогу, відродити сучасну культуру, знайти універсалії, позбавити літературу ескапічних інтенцій.
У Висновку підбито підсумки дослідження:
1. Специфіка художнього світу «Улісса» Джойса полягає в синергетиці ідейно-художніх процесів, розгорнутих у романі, а саме: дегероїзації, символізації та побутування.
2. Спростовуючи уяву про «Улісса» як про рух від модернізму до постмодернізму, що склалась в джойсознавстві, ми доходимо висновку: «Улісс» – рух від реалізму до символізму.
3. Символізм Джойса, що успадкув карнавальний та поліфонічний дискурси, спрямований до діалогічного світовідношення.
4. Основна ідея-лейтмотив «Улісса» – побут усиновляє культуру, культура після містичних та модерністських пошуків знаходить ґрунт у повсякденній дійсності – представлена у вигляді сюжетно-тематичної лінії, якій ми дали назву «комплекс Хама».
5. Висміюючи літературні тенденції втечі від дійсності та бунту проти реальності, Джойс стверджує взаємовідповідальність мистецтва та життя.
6. Розмежування Джойса з сучасним йому модернізмом виражено в профанаційній системі «Улісса». Уліссівський сміх спрямований передусім на руйнування пафосу як антидіалогічного художнього прийому.
7. Художній метод Джойса суттєво відрізняється від художнього методу постмодернізму, бо постмодерністські принципи еклектики і фрагментарності суперечать джойсівській системі символізації, що прагне зібрати в єдине ціле всі прояви буття і бачить світ цілісним та взаємодетермінованим.
8. Творчий метод Джойса синтезує в собі три взаємопов’язані та взаємодіючі складові: теорію епіфанії, процес символізації та сміхове профанування. Теорія епіфанії складається з поетапного розуміння цілісності та гармонійності світу (діалогічної взаємообумовленості всього, що є і що відбувається) і відкриття-пізнання істини. Процес символізації включає: поетапний синтез усіх проявів дійсності й історико-культурного процесу, символ як до кінця здійснений синтез і універсалію як «все в усьому». Сміхове профанування проходить стадії розуміння неможливості самоізоляції, неприйняття і висміювання ескапічних соліпсистських явищ.
9. Трактування «Улісса» як роману модерністського суперечливе й обумовлене тим, що критики не в змозі були зрозуміти сміхову архітектоніку роману, відтак прийняли пародії й профанації за серйозний тон, вважаючи, що основна мета творчого методу Джойса – формотворчість, комізм же – другорядний, допоміжний елемент.
10. Творчий метод Джойса і теорія символізму А. Бєлого синергетичні Мета, спрямованість і стадії в процесах епіфанізації й символізації повністю збігаються. Джойс висміює, а Бєлий критикує містику, «чисте мистецство» і модернізм. Джойс писав «Улісс», а Бєлий будував систему символізму саме в опозицію сучасному їм модернізму.
11. Творчий метод Джойса успадкував реалістичну традицію і розвинув її епіфанічним символізмом з пріоритетом дійсності й сучасного, інтересом до побуту.
12. Лейтмотивом, що пов’язує творчий метод Джойса з теорією символізму Бєлого і філософією діалогу Бахтіна, є дегероїзація-декреатизація, що розуміється як повернення митця-художника на ґрунт реальності, як набуття відповідальності перед дійсністю, – самозречення.
13. Джойс «Уліссом» і Бєлий теорією символізму створили взаємодоповнюючий у своїй єдності художній метод, адекватний проявам сучасності (поновленої дійсності), мета якого була прямо протилежна цілям модернізму, а саме вийти до діалогу, знайти універсалії, позбавити літературу ескапічних тенденцій.
Крім того, дисертантом накреслені можливі напрямки подальшого пошуку.
Основні положення та висновки дисертації відображені в таких публікаціях:
1. Дж. Джойс против иррационализма (реалистическое кредо основоположника модернизма) // Концепція цілісності. Проблема духовності в культурі і нації: Вісн. Харк. держ. ун-ту. – 1996. – № 385. – С. 83–86.
2. Металингвистика модернизма (М. М. Бахтин и Дж. Джойс) // Система мови та мовна діяльність: Вісн. Харк. держ. ун-ту. – 1996. – № 386. – С. 65–68.
3. Слово-символ и образ-символ (деривационная архитектоника произведений Джеймса Джойса и Андрея Бєлого) // Вісн. Харк. держ. ун-ту. – 1997. – № 390. – С. 75–77.
4. Проблема «фрагмент/целое» в творчестве Дж. Джойса и А. Бєлого и в мировосприятии постмодернизма // Вісн. Харк. держ. ун-ту. – 1997. – № 390. – С. 56–59 (разом з Ейгером Г. В.).
5. Антиэстетическое отношение действительности к искусству (постмодернистская версия) // Вестн. Харьк. гос. ун-та – 1997. – № 394: Философские перипетии. – С. 10–12.
6. Модернизм и постмодернизм: принципы демаркации // Вісн. – Харк. держ. ун-ту. – 1997. —№ 388. – С. 37–40.
7. «Мастерство Гоголя» і мастерство А. Белого (попытка преодоления трагедии творчества) // 4-ті Гоголівські читання: Зб. наук. пр. – Полтава: ПДПІ, 1997. – С. 96–99.
8. Модернизм и философия диалога // Вісн. Харк. держ. ун-ту. – 1997-98. – № 397. – С. 90–98.
9. Постмодернизм: история болезни // Post office. Памяти Howard’a Hugh’a, пионера постмодернистского быта: Вестн. Харьк. гос. ун-та. – 1998. – № 399. – С. 25-31.
10. Феноменология быта // Быт. Ритуал. Традиция: Вестн. Харьк. гос. ун-та. – 1998. – № 407. С. 70–77.
11. Эволюция сатирического начала в творчестве А. Белого и Дж. Джойса // Тези доп. та повідомлень Міжнар. наук. конф. «Комічне в світовому літературному процесі 20 століття». – Харків: ХДУ, 1992 – С. 73–75 (разом з Міхільовим О. Д.).
12. Творчество Андрея Белого в контексте мирового модернизма начала XX века // Творчість М. Гумільова в контексті культури «срібного віку»: Тези міжнар. наук. конф., присвяченої 110-літтю від дня народження Гумільова. – Дрогобич, 1996. – С. 24–25.
13. Корреляция культуры и быта в континууме «Улисса» Джеймса Джойса // Материалы 1-й Всерос. конф. «Культура как способ бытия человека в мире». – Томск: ТГУ, 1996 – С. 142–143.
14. Артур Рембо і Джеимс Джойс (джерела модерністського світовідчуття)// 3-я Міжнар. конф. «Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур»: Тези доп. –Дніпропетровськ: ДДУ, 1996. – Т. 1, ч. 2. – С. 93–94.
15. Джеимс Джойс как критик драмы // Чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица. – Харьков: ХГПУ, 1996. – С. 17.
16. Идейно-художественные параллели в творчестве Андрея Белого и Джеймса Джойса // Взаимодействие литератур в мировом литературном процессе (проблемы теоретической и исторической поэтики): Материалы Междунар. науч. конф. – Гродно: ГГУ, 1996. – С. 174–176.
17. Владимир Библер, Михаил Бахтин и модернизм (к генезису диалога культур) // Материалы Всеукр. науч.-практ. конф. «Роль инновационных процессов в развитии школы». – Харьков, 1996. – С. 86–88.
18. Источник проблеми ответственности в философской этике М. М. Бахтина – мировосприятие модернизма // Проблема ответственности на рубеже XX и XXI веков (материалы мемориальных чтений, посвященных 60-летию профессора А. Ф. Плахотного). – Харьков: ХГУ, 1996 – С. 61–64.
19. Диалог диалогических концепций: Х. Ортега-и-Гассет и М. М. Бахтин // Матеріали Міжнар. наук. семін. «Дослідження і вивчення романських мов і літератур у контексті національних культур». – К.: КДЛУ, 1996 – С. 56–58.
20 Актуальность металингвистики (модернизм – М. М. Бахтин) // Нові підходи до філології у вищій школі: Матеріали 3-ї Всеукр. наук. конф. – Мелітополь: МДПІ, 1996 – С. 24–25.
21. Человек в мировоззрении модернизма // Мир культуры: человек, наука, искусство: Тез. докл. Междунар. науч. конф. ученых, аспирантов, студентов. – Самара: СГИИК, 1996. – С. 224–225.
22. Апелляция культуры к быту в модернизме века // Культура, человек, образование: Тез. докл. Междунар. конф. – М.: МГАП, 1996. – С. 41 42.
23. Диалог и аллюзия в литературе модернизма // Актуальні проблеми вивчення мови та мовлення, міжособової та міжкультурної комунікації: Міжвуз. зб. наук. пр. – Харків: Константа, 1996. – С. 86–88.
24. Контекст и солипсизм (к проблеме преодоления ксенофобии) // Культура і екологія юнацтва. – Хмельницький: Поділля, 1996. – С. 218–221.
25. Дегероизация и проблема толерантности в модернизме начала века // Толерантность как культурная универсалия: Материалі Междунар. конф. – Харьков, 1996. – С. 58.
26. Ф. М. Достоевский и Андрей Белый (от героя к обывателю) // Достоевский и славянский мир: Материалы Респ. науч.-теор. конф. – Винница: ВГПИ, 1996 – С. 17–19.
27. Диалогическое мировосприятие модернизма (М. Бахтин и А. Белый) // Наследие М. М. Бахтина и проблемы развития диалогического мышления в современной культуре: Тез. Междунар. науч. конф. – Донецк: ДонГУ, 1996. – С. 97–99.
28. Синхронное времяотношение в литературе XX века // Современные подходы к изучению национальной и зарубежной литературы в школе и вузе: Материалы науч.-метод. конф. – Могилев: МГПИ, 1996 – С. 64–66.
29. Акустический метод модернизма // Актуальні питання лінгвістики та методики викладання іноземних мов: Тези доп. наук. конф. – Харків: Основа, 1997 – С. 38–40.
30. «Отцы и дети» модернизма («комплекс Хама») // В кругу времен: Литературный, исторический и философский журнал. – Харьков, 1997. – № 1 – С.
47–48.
31. Литературная критика Андрея Белого: позиция символизма // Вторые чтения молодых ученых памяти Л. Я. Лившица – Харьков: ХГПУ, 1997. – С. 14–15.
32. Мистика, герой, творец: антимодернизм Джеймса Джойса // Суспільствознавчі науки та відродження нації: Зб. наук. пр. – Луцьк: МЕДІА, 1997. – Кн. 1. – С. 169–172.
33. Демистификация символа антимодернизм Андрея Белого и Джеймса Джойса // Творчість Ігоря Сєвєряніна в контексті культури срібного віку: Матеріали Всеукр. наук.-теор. конф., присвяченої 110-літтю від дня народження І. Сєвєряніна. – Ч. 1.: «Срібний вік» як явище культури (філософія, культурологія, мистецтвознавство) — Дрогобич: ТОВ «ВИМІР», 1997. – С. 90–96.
34. Джеймс Джойс и Марсель Пруст: демаркация внутри потока сознания // Франція та Україна: наук.-практ. досвід у контексті діалогу національних культур: Тези доп.: У 2 т. – Т 1, ч. 2: Методика викладання іноземних мов. Французська література у контексті літературних зв’язків з літературами Західної Європи та зі слов’янськими літературами. – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1997. – С. 68–71.
35. Зеркало культуры // Культура у філософії XX століття: Матеріали 4-х Міжнародних Сковородинівських читань. – Харків: Ун-т внутр. справ, 1997. – С. 160–162.
36. Дегероїзація як принцип гуманізації і побутування мистецтва // Людина і мистецтво в гуманістичних вимірах. – Львів: Край. – 1997. – Вип. 4. – С. 90– 110.
37. Творчество больное и здоровое // Творче, практичне, критичне мислення: Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. Житомир, 23–24 верес. 1997 р. – Житомир: Журфонд, 1997. – С. 27–32.
38. Полифонический роман в XX веке. Модернистская концепция Джеймса Джойса // Бахтинские чтения – Орел, 1997. – Вып. 2. – С. 174–179.
39. Процес символізації образу «інтерес обивателя» // Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції: Матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. – Чернівці, 1997. – Ч. 2. – С. 245–252.
40. Диалогическая парадигма в литературе XX века (Бахтин и модернизм) // Бахтинские чтения-2: Материалы Междунар. науч. конф. – Витебск. 1998. – С. 49–64.
41. Философия: смерть после жизни // В кругу времен: Литерат., истор. и филос. журн. – Харьков. – 1998. – № 1. – С. 39–42.
Краснящих А. П. Джеймс Джойс: специфіка художнього світу та проблема творчого методу (роман «Улісс») — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.04 – література зарубіжних країн. – Дніпропетровський державний університет, Дніпропетровськ, 1999.
На підставі аналізу ідейно-художніх процесів, розгорнутих Джойсом у романі «Улісс»: дегероїзації, декреактизацп, ідентифікації, побутування, робиться висновок про антимодерністський напрямок «Улісса». Після визначення творчого методу Джойса як епіфанічного символізму стверджується, що «Улісс» успадкував художні принципи реалістичної традиції і розвинув їх у новій, адекватній сучасності формі. Творчий метод Джойса, складовими якого є теорія епіфанії, система символізації і сміхове профанування, необхідно розглядати через призму теорії символізму А. Бєлого. Карнавально-сміхова архітектоніка «Улісса» змушує апелювати до філософії діалогу М. М. Бахтіна.
Ключові слова: дегероїзація, декреатизація, діалог, епіфанія, побутування, профанація, символ, символізація, синтез.
Краснящих А. П. Джеймс Джойс: специфика художественного мира и проблема творческого метода (роман «Улисс»). – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.04 — литература зарубежных стран. – Днепропетровский государственный университет, Днепропетровск, 1999.
На основании анализа идейно-художественных процессов, развернутых Дж. Джойсом в романе «Улисс»: дегероизации, декреатизации, идентификации и обытовления, – делается вывод об антимодернистской направленности «Улисса». Творческий метод Джойса, составляющими которого является теория эпифании, система символизации и смеховое профанирование, отчетливо просматривается в свете теории символизма А. Белого, а карнавально-смеховая архитектоника романа обусловила апелляцию к философии диалога М. М. Бахтина, определяется как эпифанический символизм. «Улисс» унаследовал художественные принципы реалистической традиции, развил их в новой, адекватной современности форме.
Основная идея-лейтмотив «Улисса» — быт «усыновляет» культуру, культура после мистических и модернистских поисков находит почву в обыденности – представлена в виде сюжетно-тематической линии «комплекс Хама». Высмеивая литературные тенденции побега от реальности, Джойс утверждает взаимоответственность искусства и жизни. Размежевание Джойса с современным ему модернизмом выразилось в профанационной системе «Улисса». «Улиссовский» смех прежде всего направлен на уничтожение пафоса как антидиалогического художественного приема.
Художественный метод Джойса сущностно отличается от метода постмодернизма, так как постмодернистские принципы эклектики и фрагментарности противоречат системе символизации «Улисса», видящей мир целостным и детерминированным. Символизация включает три этапа: этап синтеза настоящего и историко-культурного процесса, символа как доведенного до конца синтеза и универсалии как «всего во всем».
Художественный мир «Улисса» состоит из ряда идейных доминант, важнейшими из которых являются: синтез разума и чувства в потоке сознания, строящемся по принципу символа; целостность и гармоничность (первые две стадии эпифанизации); метаобыватель – всечеловек, чей образ также собирается в процессе символизации, поиск диалога между дегероизированными образами метаобывателей, изображение персонажей-коммуникантов.
Трактовка «Улисса» как модернистского романа спорна и обусловлена тем, что критики, не увидев смеховой архитектоники романа, приняли пародии и профанации за серьезный тон, считая, что главное в поэтике Джойса – формотворчество, а комизм – второстепенный, вспомогательный элемент.
Поэтика и архитектоника «Улисса», рассмотренные в контексте теории символизма А. Белого, предстают в такой логической последовательности: старое искусство мертво, ибо статизировалось, перестало воспринимать обновленную действительность; модернизм, противопоставившийся старому искусству, также безжизнен, ибо пошел по эскапистскому пути; вернуть искусству почву действительности способно лишь мировоззрение, обусловленное пониманием взаимоответственности культуры и жизни, это искусство должно пойти этическим путем к норме, образцом этической нормы является обыденность, почву которой возвращает культуре символизм; претендуя на универсальность, символизм синтезирует в себе все проявления действительности.
Важное место в теории Белого занимает положение символизма по отношению к романтизму и реализму. Белый критикует модернизм как неоромантизм; реализм согласно Белому, развивается и дополняется символизмом; при этом теоретик подчеркивает, что в современном реализме его не устраивает антидиалогичность.
Связывая поэтику «Улисса» Дж. Джойса с теорией символизма А. Белого и философией диалога М. М. Бахтина, автор диссертации приходит к выводу о том, что лейтмотивом, общим для всех трех, является дегероизация-декреатизация, понимаемая как возвращение творца-художника на почву реальности, обретение ответственности перед действительностью, самоотречение.
Ключевые слова: дегероизация, декреатизация, диалог, эпифания, обытовление, профанация, символ, символизация, синтез.
Krasnyashchikh A. P. James Joyce: peculiarity of the artistic world and the problem of creative method (Joyce’s Ulysses) – Manuscript.
Thesis for a Candidate's Phylological degree by speciality 10.01.04 — literature of foreign countries. — Dnepropetrovsk State University, Dnepropetrovsk, 1999.
Based on analysis of ideological and artistic processes of deheroization, decreatization, identification and routinization unfolded by Joyce in Ulysses the conclusion is drawn as to presence of the anti-modernist trend in the novel. On determining Joyce's creative method as epiphanic symbolism, inheriting of artistic principles of the realistic tradition in a new form adequate to the modern one by Ulysses is emphasized. It is essential to relate Joyce's creative method encompassing his theory of epiphany, his system of symbolization as well as «prophanation through laughter» with A. Bely's theory of symbolism. The appeal to М. М. Bakhtin's philosophy of dialogue made through the carnival-laughter architectonics of Ulysses seems to be apparent enough.
Key words: deheroization, decreatization, dialogue, epiphany, routinization, profanation, symbol, symbolization, synthesis.