Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Києво-Могилянська академія.
Філософські погляди Сковороди.
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою, вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом/якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи. Професор академії І.Гізель, зокрема, описує процес пізнання відповідно до поширеної у схоластиці теорії образів. Речі зовнішнього світу, діючи на органи чуття, посилають їм, на його думку, чуттєві образи. Останні, потрапляючи на якийсь із органів чуття, відбиваються на ньому і стають "закарбованими образами". Закарбований образ, діючи на відповідний орган чуття, викликає відчуття, внаслідок чого цей закарбований образ стає вже відображенням. У свою чергу відображений образ, що містить певну інформацію про якусь річ, стає об'єктом діяльності внутрішнього чуття. З діяльністю внутрішнього чуття І.Гізель пов'язує наступний етап пізнання зовнішнього світу. Відображені образи зовнішнього чуття, що є формальним відображенням речей, діючи на внутрішнє чуття, утворюють закарбовані образи цього чуття. Згодом деякі професори академії заперечували теорію образів. Так, Г. Кониський вважав, що відчуття виникають в органах чуття внаслідок модифікації анімальних духів, яка відбувається або в результаті безпосередньої дії об'єктів, або спричиняється субстанціональними потоками. Ця концепція мала на меті усунення зайвих проміжних ланок між об'єктом і суб'єктом сприйняття. Отже, здобуття істини мислилося викладачами Києво-Могилянської академії як результат складного процесу пізнання, здійснюваного на двох рівнях — чуттєвому і раціональному. Важливим джерелом пізнання вони, на відміну від своїх вітчизняних попередників, вважали чуттєвий досвід. Аналогічно І.Гізелю і Г.Кониському уявляв собі процес здобуття істини Теофан Прокопович. Визнаючи важливу роль чуттєвого досвіду в пізнанні істини, він не меншого значення в її осягненні надавав спогляданню. Досвід і споглядання він вважав двома мечами вченого, на які той має спиратися, щоб уникнути небажаного шкутильгання. У курсі філософії Т.Прокоповича, на відміну від курсу І.Гізеля, вже відчутні елементи емпіризму. Предметом істинного пізнання Т.Прокопович вважає те загальне, що повторюється, тотожне в речах, що відтворюється в поняттях. Сутність методу пізнання він визначає як спосіб віднайдення невідомого через відоме і вважає, що розробкою такого вміння, способу або методу пізнання має займатися логіка. Істинне пізнання Прокопович характеризує як певне, очевидне й вірогідне. У філософському курсі Георгія Щербацького простежується дещо інше розуміння філософії і шляху пошуку істини. Г.Щербацький визначає філософію у дусі картезіанського раціоналізму, вказуючи на неї як на науку. Дослідний інтерес філософії при цьому спрямований на пізнання насамперед навколишнього світу й людини, він спирається на людський розум, керується єдиним методом, що уможливлює здобуття істини. Цей метод має спиратися на самосвідомість, сутність якої виражена у Щербацького картезіанською формулою: "Мислю, отже, існую". Спираючись на вчення Декарта, Г.Щербацький усуває традиційне розрізнення розуму й душі і відповідно розподіл пізнання на чуттєве та розумове. Оригінальне у філософії Києво-Могилянської академії представлено вчення про матерію і форму. Згідно з цим вченням, в основі всього існуючого в світі лежить певний субстрат, що завдяки привнесенню форми перетворюється у ту чи іншу річ. Серед натурфілософських проблем, що розглядалися у філософських курсах Києво-Могилянської академії, значна увага приділялася проблемі руху. Рух розумівся як зміна певного кінцевого стану: природний рух — до відповідного даному тілові стану спокою, а вимушений — до цільового прагнення двигуна. За такого підходу рух розумівся як взаємодія протилежностей. На зміну теорії цілісності руху, згідно з якою останній уявлявся як цілеспрямований процес, здійснюваний між двома кінцевими межами, у філософських курсах академії з'являється механістичне розуміння руху як взаємного переміщення ототожнюваних з матерією тіл, що відбувається за встановленими Богом законами. При цьому якісна визначеність матерії і руху поступається місцем їхнім кількісним характеристикам. У лекційних курсах професорів академії простір мислився невід'ємним від речей і середовища, а час як послідовна тривалість кожної речі. Ця тривалість, якій відповідає поняттю внутрішнього часу, властива й ученням інших професорів. Професори Києво-Могилянської академії обгрунтували ідею невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечували існування порожнечі. Вони висловлювали оригінальні думки щодо етичних проблем, Етика поділялась ними на теоретичну й практичну. Перша займалася обгрунтуванням ролі людини в світі, розглядала проблеми сенсу життя, свободи волі, міри відповідальності за свої вчинки. Друга вказувала на шляхи й способи влаштування особистої долі, досягнення щастя, розробляла систему виховання відповідно до уявлень про досконалу людину. Сенс життя, твердять професори академії, — у творчій праці, спрямованій на власне й на громадське добро. При цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного поєднання задоволення прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних. Так, на думку Т.Прокоповича, необхідною умовою щастя є здобуття певного рівня матеріального добробуту, позаяк бідність і нестатки із щастям несумісні. Здобуття такого рівня він пов'язує з сумлінною працею, яку вважає обов'язком щодо себе, сім'ї, суспільства й держави. В основі праці, на думку вченого, лежить вигода, користь. Останню він зближує з доброчесністю і в такий спосіб дає їй позитивну моральну оцінку. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права.
Г.С.Сковорода — видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.
Філософська концепція Сковороди — це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.
Головна проблема філософії Сковороди — це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.
Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г.Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент — будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.
Філософські трактати Г.Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів відкриває праця “Наркіс”. Розмова про те: пізнай себе». Сюди належить твір «Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе», діалог «Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко». У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г.Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.
Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім
Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.
Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. «Весь мір, — пише він, — состоит з двох натур: одна — видимая, другая — невидимая. Видима — називається тварь, а невидима — Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда єсть й будет». Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура — Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.
Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) — великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).
Великий світ — це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи — вогонь, повітря, вода і земля.
Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, а йв малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, -вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього невидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.
Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.
Другий філософський цикл - «Дружня розмова про душевний світ». У цьому циклі Г.Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої («сродної») праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.
До третього циклу належать «Ікона Алківіадська», «Жінка Лотова». У цих творах Г.Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення нро загальний ідеал життя.
У четвертому циклі — «Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легке бути благим», — йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі «Діалог. Ім'я йому — Потоп зміїний» викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінчений процес перетворення її форм.
Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про «сродну працю». При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм «сродна», відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.
Філософія всеєдності Соловйова
«Виправдання добра»
Філософія всеєдності Соловйова була першою в історії російської філософії системою, розробленою на професійному рівні. Контури всеосяжної філософської системи, наміченої в роботах «Філософські початку цільного знання» і «Критика абстрактних начал», знайшли риси закінченості в циклі лекцій «Читання про боголюдство».
Що означає для філософської концепції системність? Це означає, що є фундаментальне поняття або принцип, з яких розгортається весь зміст навчання. Для Платона, наприклад, таким поняттям було поняття ідеї, для Декарта принцип «мислю, отже, існую», для Гегеля - Абсолютна Ідея, для Соловйова принцип всеєдності. На основі цього принципу він прагнув в онтології подолати дуалізм духу і матерії, побачити взаємопроникнення субстанцій, їх цілковиту тотожність, в гносеології відтворити «незбиране» знання, в етиці затвердити єдину для всіх абсолютну мораль, в релігії обгрунтувати необхідність злиття всіх церков і утворення вселенської церкви , в історії уявити єдність і цілісність людства.
В основу своєї філософської системи він поклав принцип про всеєдності. "Все існує в усьому" - така сама загальне формулювання принципу всеєдності. Всеєдність - це гармонія і узгодженість всіх частин Всесвіту.
У своєму вченні про буття Соловйов виходить з того, що абсолютна всеєдність - це остаточне з'єднання з Богом. Наш світ є всеєдність в стані становлення. Він містить божественний елемент (всеєдність) в потенції. Поряд з цим він містить природний, матеріальний елемент. Цей елемент частина цілого. Приватне прагне до всеєдності і поступово досягає цієї мети, об'єднуючи себе з Богом. Сам процес відновлення всеєдності і є розвитком світу.
Якщо початком історії є становлення абсолютного всеєдності в хаосі буття, то її кінець у створенні Царства Божого на землі, коли буде досягнута повнота людського життя і замкнеться коло розвитку.
Рух до абсолюту не може бути тільки природним, відбуватися самою собою. Цей процес активно-духовний і в ньому повинен брати участь людина. «Здійснення самого Царства Божого залежить не тільки від Бога, але і від нас, бо ясно, що духовне переродження людства не може відбутися крім самого людства; воно є справа, на нас покладене, завдання, яке ми повинні вирішувати».
Але абсолютна всеєдність - це ідеал, до якого світ лише прагне. Всеєдність є принципом відносини трьох цінностей, фундаментальних для будь-якої класичної філософської системи, - істини, блага і краси. Їх єднає поняття любові. Принцип всеєдності знаходить своє продовження у вчення В. Соловйова про вселенської теократії. Теократія ("боговластіе"), за задумом філософа, має об'єднати всі християнські народи насамперед у єдність духовне. Вселенська теократія покликана протистояти небезпеці нігілізму і грубого матеріалізму. Основною ідеєю його релігійної філософії була ідея Софії - Душа Світу. Софія являє собою вічну жіночність в Богові і, одночасно, задум Бога про світ. Вчення про Софію яскраво виражає своєрідність філософії В. Соловйова. Софія - не тільки поняття, а й образ, що надає філософським поглядам російського мислителя романтичну піднесеність і поетичну піднесеність. Софії можлива трояким способом: в теософії формується уявлення про неї, в теургії вона знаходиться, а в теократії вона втілюється:
Теософія - дослівно Божественна мудрість. Вона являє собою синтез наукових відкриттів і одкровень християнської релігії в рамках цілісного знання. Віра не суперечить розуму, а доповнює його.
Теургія - дослівно боготворчества. В її основі лежить культивування християнської любові як зречення від самоствердження заради єдності з іншими.
Теократія - дослівно влада Бога. На думку Соловйова, першим кроком до теократії повинно було послужити об'єднання російської монархії з католицькою церквою.
Благо він бачив як прояв волі, істину як вияв розуму, красу як вияв почуття. Людина ж у його філософії виступав сполучною ланкою між Богом і природою. Оскільки людина займає проміжне положення між Богом і природою, його моральна активність проявляється в любові до іншої людини, до природи і до Бога.
"Виправдання добра" - оптимістичний твір Соловйова за своїм духом і твердо протистоїть песимістичним і негативістським концепціям моралі. Головне питання, яке намагається вирішити Соловйов, "виправдовуючи" добро, - чи варто жити, якщо у світі панує зло, і в чому ж полягає сенс життя. Соловйов був твердо переконаний, що сенс життя не з'являється звідкись ззовні. Людина самостійно його визначає. Філософ вважає, що духовне начало людини протидіє матеріальній природі. Ця протидія виражається в соромі і розвивається в аскетизм.