Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 12. Фінансова система та фіскальна політика держави
Фінанси являють собою систему економічних відносин з приводу створення, та використання фондів грошових ресурсів на основі розподілу і перерозподілу ВНП і НД.
Фінансам властиві наступні риси:
Формою функціонування і організації фінансових відносин виступає фінансова система. Вона складається з трьох підсистем: державні фінанси, фінанси фірм (підприємств), фінанси домогосподарств. Структура фінансової системи представлена реальними грошовими фондами; механізмами та інструментами мобілізації коштів у відповідні фонди, їх розподілу і перерозподілу; фінансово-кредитним ринком і відповідною інфраструктурою; фінансово-кредитною політикою.
Державні фінанси – це система грошових фондів у розпорядженні держави, що призначені для фінансового забезпечення її економічних та інших функцій: управління народним господарством, оборона, охорона законності і правопорядку, забезпечення соціальних гарантій тощо. До складу державних фінансів входять державний бюджет, державне соціальне страхування (пенсійний фонд і фонд соціального забезпечення), майнове і особисте страхування через державні організації (Укрдержстрах), державне кредитування, фонди цільового призначення (фонд сприяння зайнятості населення, фонд соціального захисту населення тощо).
В структурі фінансової системи центральне місце належить державному бюджету, який являє собою розпис, кошторис грошових доходів і видатків держави за певний період (рік, квартал, місяць). Позитивна динаміка процесу роздержавлення української економіки простежується в тенденції зменшення питомої ваги держбюджету у відношенні до ВВП: від 52,4 % в 1994 р. до 21,18 % в 2000 р.
Консолідований державний бюджет складається з бюджету центрального уряду, а також місцевих бюджетів, тобто бюджетів автономної республіки Крим, областей, міст, районів, селищ.
Державні фінанси включають і відповідні механізми мобілізації ресурсів до державних фондів: податкову систему, систему страхових і пенсійних, відрахувань, митні, рентні та інші платежі, грошово-кредитні інструменти. Шляхом цих мобілізаційних механізмів здійснюється взаємозв’язок трьох вищеозначених рівнів фінансової системи. Розподіл і перерозподіл державних фондів здійснюється через фінансування економіки у вигляді державних капіталовкладень, субсидій, дотацій підприємствам, державного кредитування, трансфертних виплат населенню в формі пенсій, стипендій, допомоги в разі часткової непрацездатності, безоплатної охорони здоров’я тощо.
Найважливішою складовою державних фінансів виступає державна фінансова політика і відповідні інституції (Міністерство фінансів, казначейство, податкова служба, центральний банк, виконавчі органи влади на місцях тощо).
Державні фінанси виконують ряд функцій. Загальноприйнятою вважається класифікація американського економіста Р. Масгрейва:
Таким чином, можна виділити дві ознаки системи державних фінансів:
Суттєвою ознакою ринкової трансформації української економіки є принцип автономності фінансів різних рівнів, тобто відокремлення державних фінансів від фінансів фірм (підприємств). Останні виступають базовою підсистемою. Грошові фонди підприємств (основні і оборотні фонди, фонд заробітної плати, амортизаційний фонд та ін.) – це основа створення національного продукту, розподіл і перерозподіл якого формує фінанси домогосподарств і держави.
12. 2. Сутність і структура податкової системи. Принципи раціонального оподаткування.
Основним джерелом формування доходів держбюджету виступають податки, як обов’язкові грошові внески, що стягуються з фізичних та юридичних осіб до бюджетів всіх рівнів.
Об’єктами оподаткування виступають:
В системі оподаткування окремі податки згруповані за класифікаційними ознаками. У відповідності з об’єктом оподаткування податки поділяються на прямі і непрямі.
Прямі податки стягуються з доходу або майна фізичних та юридичних осіб і надходять до бюджету безпосередньо (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств і організацій, податок на землю, податок на нерухоме майно, податок на спадок).
Непрямі податки надходять до бюджетів всіх рівнів шляхом включення їх в ціни (тарифи) товарів і послуг. Об’єктами оподаткування в цьому випадку є товарообіг і споживання товарів і послуг. До непрямих податків належать:
Специфіка стягнення непрямих податків саме споживачів робить їх головними платниками.
Відповідно до механізму оподаткування виділяють прогресивні, регресивні та пропорційні податки.
В разі прогресивного оподаткування податкова ставка зростає відповідно до зростання доходу або платоспроможності. Наприклад, в Україні прогресивним є прибутковий податок з громадян.
Регресивний податок зростає повільніше ніж доход, і складає більшу частку низького доходу і меншу частку високого доходу. Прикладом виступають непрямі податки.
Пропорційний податок стягується за єдиною ставкою незалежно від розміру доходу. В Україні прикладом пропорційного оподаткування є податок на прибуток підприємств і організацій. Але він диференціюється в залежності від виду діяльності.
За рівнем стягнення і використання податки поділяють на загальнодержавні (ПДВ, державне мито, акциз, податок на прибуток підприємств і організацій, прибутковий податок з громадян, внески до Державного фонду соціального страхування, внески до пенсійного фонду тощо) і місцеві (ринковий, готельний та курортний збір, плата за паркування автомобілів, податок з реклами, збір за використання місцевої символіки та ін).
Ефективне, раціональне оподаткування має ґрунтуватися на класичних принципах, які вперше були сформульовані А. Смітом. З деякими модифікаціями вони є основою побудови сучасних національних податкових систем, в тому числі і податкової системи України:
- принцип вигоди, або економічної доцільності передбачає, що сума сплачуваного податку повинна співвідноситись з благами та послугами, які можна очікувати від держави або місцевих органів влади. Виходячи з цього, податки повинні мати цільове призначення;
- обов’язковість сплати податків;
- принцип добробуту або соціальної справедливості, згідно з яким механізм оподаткування має сприяти перерозподілу доходів в інтересах суспільства таким чином, щоб добробут не виходив за межі допустимого;
- стабільність, простота і чіткість визначення, однократність.
- поєднання інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян.
Останній принцип акцентує увагу на оцінці ефективності оподаткування. Її вплив на мотивацію праці оцінити досить важно, бо в цю сферу втручаються ще і соціальні та психологічні фактори. На ділову, інвестиційну активність чинне оподаткування впливає безпосередньо. Ця залежність ілюструється в моделі Лаффера (див. Рис.12.1).
надходження
Податкова ставка
0 25% 50% 70%
Рис. 12. 1. Крива Лаффера
Крива Лаффера показує, що у випадку, коли ставка оподаткування перевищує деяку межу, податкові надходження починають скорочуватись. Нескладно помітити, що податкові надходження до бюджету будуть однаковими при податковій ставці і в 25%, і 70%. Занадто ж високі ставки оподаткування “спрямовують” обмежені ресурси в нелегальну економіку.
Звуження бази оподаткування обмежує і бюджетні доходи держави. Таким чином, в довгому періоді зниження податків може суттєво поліпшити стан державних фінансів. Але модель Лаффера не дає відповідь на питання відносно раціональності податкових ставок. Між тим практика оподаткування в розвинених країнах демонструє тенденцію здійснення податкової політики за майже уніфікованими, близькими до деякого оптимуму, податковими ставками: максимальний рівень прибуткового податку з громадян становить 40-50%, податку на прибуток підприємств 35-45%, ПДВ 12-18 %.
В сучасному суспільстві податки виконують наступні функції:
Фінансова політика – це заходи уряду щодо змін державних видатків, оподаткування і стану державного бюджету, направлені на реалізацію конкретних цілей макроекономічної політики. Виділяють два аспекти фінансової політики:
Відносно впливу на макроекономічну кон’юнктуру виділяють стимулюючу (єкспансійну) і стримуючу (рестрикційну) фіскальну політику.
В короткому періоді функціонування економіки метою стимулюючої фіскальної політики стає подолання циклічного спаду. Йдеться про вплив на сукупний попит (АD) через зростання державних видатків (G), скорочення податків (Т), або шляхом комбінування цих інструментів. В довгому періоді політика скорочення податків може привести до розширення пропозиції факторів виробництва і зростання економічного потенціалу. При цьому важливо зауважити, що стимулююча фіскальна політика супроводжується проінфляційним ефектом. З метою його амортизації доцільне проведення комплексної податкової реформи, стабілізації державних видатків і застосування стримуючої грошово-кредитної політики.
Стримуюча фіскальна політика має за мету приборкання інфляції шляхом впливу в короткому періоді на сукупний попит (АD) такими інструментами, як зниження державних видатків (G) і підвищення податків (T). Це теоретично дозволяє знизити інфляцію попиту ціною зростання безробіття і спаду виробництва. В довгому періоді збільшення податків може стати основою для зниження сукупної пропозиції (АS) і розгортання механізму стагфляції. Якщо паралельно скороченню державних видатків за всіма статтями бюджету не створюються пріоритети щодо державного інвестування в науку, освіту, ринкову інфраструктуру, реструктуризацію, то може виникнути загроза руйнування економічного потенціалу країни. Тобто йдеться про необхідність комплексної і зваженої оцінки можливих результатів фіскальної політики, які можуть бути неоднаковими в короткому і довгому періодах функціонування національної економіки.
Короткострокова фіскальна політика, тобто політика, яка безпосередньо регулює сукупний попит, супроводжується мультиплікативним ефектом.
Мультиплікатор державних видатків показує, на яку величину зростає доход у відповідь на збільшення державних видатків (G) на 1 грошову одиницю: МG = Y / G, де G=1.
Логічним обґрунтуванням мультиплікативного ефекту фіскальної політики є теорія сукупного попиту Д.Кейса і відповідна теорія мультиплікатора. Мультиплікатор державних видатків дорівнює: МG = 1 / 1 - МРС, де МРС –гранична схильність до споживання.
Відповідний мультиплікативний вплив на сукупний попит спричиняє і зниження податків (Т). Це одразу збільшує доход розпорядження (У-Т) на величину Т, а ту його частину, що споживається, на величину МРС Т.
Якщо зміна державних видатків (G) спричиняє множення споживання, сукупного попиту і доходу від величини G = 1, то зміна податків також породжує хвилю доходів-видатків, але вона починається не з 1, а з величини МРС, яка менша за одиницю. Тобто розрахункова формула податкового мультиплікатора має вигляд: Мt = - МРС / 1- МРС.
Мультиплікативний ефект від зниження податків слабкіший, аніж від зростання державних видатків. За модулем мультиплікатор державних видатків перевищує податковий мультиплікатор на одиницю.
За механізмом впливу на економіку фіскальна політика поділяється на дискреційну і недискреційну.
Дискреційна фіскальна політика являє собою цільоспрямовані зміни розміру державних видатків, податків і сальдо державного бюджету внаслідок спеціальних заходів уряду, спрямованих на зміни рівня зайнятості, обсягів виробництва і темпів інфляції.
Практична реалізація дискреційної політики супроводжується низкою проблем. По-перше, - це неминучість помилок макроекономічного прогнозування (статистичних, розрахункових, пов’язаних із нестачею економічних знань та недосконалістю моделей, що застосовуються), а по-друге, фіскальній політиці властиві так звані внутрішні лаги. Вони являють собою проміжок часу між моментом зовнішніх поштовхів або шоків, які позначаються на сукупному попиті або сукупній пропозиції (наприклад, енергетична криза, політичні події тощо), і моментом прийняття окремих заходів економічної політики.
Проблемою реалізації дискреційної політики вважається її значна залежність від політичного фактору.
Вищеозначені проблеми значною мірою амортизуються наявністю так званої вмонтованої в економіку стабільності, з якою пов’язана недискреційна фіскальна політика. Недискреційна фіскальна політика передбачає автоматичні зміни державних видатків, податкових надходжень та сальдо держбюджету внаслідок циклічних коливань сукупного доходу. Роль вмонтованої в економіку стабільності виконують чисті податки. Чисті податки – це різниця між величиною загальних податкових надходжень до бюджету і сумою державних трансфертів, що виплачуються населенню та підприємствам. Наприклад, в період економічного спаду відбувається скорочення ВНП. При наявності прогресивної шкали оподаткування розміри податкових надходжень до бюджету скорочуються, а трансфертні платежі з бюджету зростають. Це рівнозначно активному, внаслідок дискреційної стимулюючої фіскальної політики, зниженню податків і підвищенню трансфертних державних видатків. Тобто внаслідок недискреційної політики бюджетний дефіцит створюється автоматично через вмонтовану гнучкість чистих податків.
Світова практика свідчить, що існує пряма залежність між ефективністю фіскальної політики та ступенем “вмонтованої стабільності”, яка завжди діє антициклічно, створюючи часовий простір для дискреційної політики. Але для того, щоб цей механізм спрацював, необхідна оперативна реакція податкової системи на кон’юнктуру. Ступінь цієї реакції вимірюється за допомогою коефіцієнта кон’юнктурної еластичності оподаткування: Еt = Т / Y. Цей коефіцієнт показує, яким чином змінюються податкові надходження (у відсотках) внаслідок зміни реального доходу на один відсоток. Оптимальною вважається ступінь кон’юнктурного реагування податкової системи при значенні коефіцієнта: Ет 1. Цей фактор враховується в процесі реформування податкових систем. Йдеться про залежність ступеню кон’юнктурної еластичності від структури національної податкової системи. Вважається, що найвищі антициклічні властивості притаманні податком, в основі яких лежать доход, прибуток, товарообіг, які в свою чергу жваво реагують на кон’юнктуру. Мається на увазі, насамперед, прибутковий податок з громадян, який має найвищу еластичність завдяки прогресивній шкалі. Досить високими антициклічними властивостями характеризуються податки на прибуток підприємств та ПДВ.
Факторами підвищення кон’юнктурної еластичності оподаткування і відповідно стабілізаційної функції фінансової системи вважаються також раціональність ставок оподаткування та техніка стягнення податків, тобто наявність тенденції ухилення суб’єктів оподаткування від сплати податків. Йдеться про податкові пільги, ступінь криміналізації економіки тощо.
Таким чином ефективна фіскальна політика – це пошук оптимального поєднання дискреційної політики, вмонтованої стабільності та процесу удосконалення, реформування фінансової системи, перш за все оподаткування.
Бюджетний дефіцит являє собою перевищення суми видатків відносно суми надходжень до державного бюджету, тобто від’ємне бюджетне сальдо. Бюджетний дефіцит вимірюється в абсолютному вираженні, або у відсотках до ВВП (ВНП).
Наприкінці 1988 р. вперше була визнана наявність бюджетного дефіциту в СРСР, величина якого вже в 1991 р. становила близько 20% ВНП. Світова практика вважає припустимим розмір дефіциту на рівні до 5% ВНП, що не несе в собі загрози фінансової кризи.
Закономірністю ринкової трансформації української економіки є реформування через кризу, в тому числі і фінансову. Її ознакою в першій половині 90-х років ХХ ст. став значний бюджетний дефіцит, рівень якого сягав майже 20 відсотків ВВП. Його стрімке зниження протягом 1996-1999 рр. мало результатом позитивне сальдо держбюджету (бюджетний профіцит) в 2000-2001 роках.
Причинами бюджетного дефіциту можуть бути:
До основних джерел фінансування і скорочення бюджетного дефіциту відносяться:
Одним із наслідків бюджетного дефіциту виступає державний борг, який являє собою суму непогашених чистих дефіцитів держбюджету за весь період існування держави. Він визначається як різниця між загальною сумою всіх бюджетних надлишків і загальною сумою всіх бюджетних дефіцитів, що мали місце в країні. Термін “державний борг” в його загальноприйнятому значенні не включає місцеві фінанси. Розрізняють внутрішній державний борг, тобто заборгованість держави фізичним та юридичним особам, що є резидентами національної економіки, та зовнішній борг – заборгованість держави іноземним урядам, фірмам, міжнародним фінансовим організаціям.
Державний борг вимірюється, як в абсолютному вираженні, в тому числі і в розрахунку на душу населення, так і у відсотках до ВВП (ВНП), або у відношенні до експорту товарів і послуг. Відповідно розраховується і коефіцієнт обслуговування боргу (відсоткова частка суми процентних боргових виплат у ВВП-ВНП або експорті товарів і послуг).
Як стверджують спеціалісти, при оцінці державного боргу важливі не його розміри, а те, як використовуються запозичені кошти. Ефективним напрямком вважається виробнича сфера, реконструкція і модернізація економіки, розвиток НТП, що створює імпульс до стійкого зростання економіки і доходів держбюджету.
Для України протягом останніх десяти років є характерним стрімке зростання перш за все зовнішньої заборгованості, яка на початок ХХІ століття складає близько 20 відсотків загальної суми державного боргу: за період з 1994 по 2000 р. зовнішній державний борг збільшився більш ніж у 30 разів. Характерним для початкового періоду ринкової трансформації української економіки є спрямування залучених коштів перш за все на вирішення соціальних проблем та інституційні реформи. Сума зовнішнього боргу в Україні порівняно із іншими країнами не висока – близько 250 доларів на душу населення. Але якщо позитивні тенденції економічного зростання не набудуть стійкої динаміки, реальністю стане загроза національній безпеці.
Економічні наслідки державного боргу можна звести до наступних моментів:
Зростання зовнішньої заборгованості створює проблеми в сфері міжнародних економічних зв’язків країни, негативно впливає на стан її торгівельного балансу.
Механізм скорочення зовнішньої заборгованості передбачає:
- використання золотовалютних резервів країни;
Таким чином ефективність функціонування фінансової системи і в цілому національної економіки передбачає ефективне управління державним боргом.