Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція №2.
ТЕОРІЇ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ ТА її ОСНОВНІ НАПРЯМИ
2.1. Теорії спеціалізації регіональної економіки
Теорія абсолютної переваги. Більшість економістів вважали, що джерелом багатства території є нееквівалентний обмін. Цей напрям економічної думки одержав назву "меркантилізм". Вважаючи, що багатство території визначається кількістю золота й срібла, меркантилісти припускали, що зовнішня торгівля повинна повністю забезпечувати його накопичення.
Цю теорію одним з перших почав критикувати представник англій ської класичної економічної теорії Адам Сміт (1723—1790). Він довів, що добробут території залежить не стільки від кількості золота й сріб ла, скільки від рівня розвитку виробництва за рахунок поділу праці й кооперації.
Спеціалізація регіону в зовнішній торгівлі повинна ґрунтуватися на принципі абсолютної переваги. Відповідно до цього принципу, регіон експортує ті товари, які він виробляє із меншими витратами, й імпортує ті, які виробляють інші регіони з меншими витратами. При цьому виробники повинні діяти в умовах конкуренції й невтру чання держави в економіку.
Теорія абсолютної переваги чітко показувала, як повинна здійсню ватися зовнішня торгівля, якщо регіон має абсолютну перевагу. Однак вона не давала відповіді на питання, яким чином можуть брати участь у зовнішній торгівлі регіони, які не володіють такою перевагою. Відпо відь на це питання отримали у рамках теорії "порівняльної переваги".
Теорія порівняльної переваги. Інший представник класичної шко ли Давид Рікардо (1772 –1823) розвинув теорію абсолютних переваг і показав, що торгівля може бути взаємовигідною, навіть якщо один з регіонів не має абсолютної переваги у виробництві конкретних то варів.
Принцип порівняльних переваг полягає в тім, що регіони повинні спеціалізуватися на виробництві товарів, які вони можуть випускати з найнижчими витратами порівняно з іншими регіонами. На вироб ництві саме такого товару, відносно вигіднішого порівняно з витра тами на інші товари, і варто спеціалізуватися. Навіть у цьому випад ку виробнича спеціалізація забезпечуватиме економічний ефект. Можливі й протилежні варіанти. В умовах кращого становища регіо ну у виробництві кількох товарів йому варто спеціалізуватися на випуску лише одного, з якого ця перевага максимальна.
Теорема Хекшера – Оліна. Основним фактором, що впливає на
виробництво товарів, А. Сміт і Д. Рікардо вважали працю, тобто вони дотримувалися трудової теорії вартості. З появою різних варіантів теорії факторів виробництва, яка виділяє три основні фактори – працю, землю і капітал, послідовники класичної політекономії (так звані неокласики) почали пояснювати міжнародну торгівлю через теорію факторів виробництва. У 20–30-ті роки XX ст. найбільший внесок
у теорію міжнародної (міжрегіональної) спеціалізації зробили швед ські вчені Елі Хекшер та його учень Бертіл Олін. Вони створили тео рію, яка згодом одержала назву теореми Хекшера – Оліна. Згідно з цією теоремою, кожна країна (регіон) експортує ті товари, для ви робництва яких вона має відносний надлишок факторів виробництва, й імпортує ті товари, для виробництва яких вона відчуває відносну нестачу факторів. Теорія Хекшера – Оліна включає кілька положень, які стосуються особливостей функціонування факторів виробництва. По-перше, вона допускає поступове зменшення величини граничної корисності кожної додаткової одиниці фактора виробництва. По-дру ге, теорема Хекшера – Оліна передбачає однакову структуру спожи вання, однакові смаки та уподобання населення, однакові виробничі умови, незмінні тарифи, транспортні й інші витрати.
Концепцію Хекшера – Оліна розвинув відомий американський еко номіст Пол Самуельсон. Він довів, що в результаті взаємної торгівлі відбувається вирівнювання не лише відносних цін на товари, а й аб солютних та відносних цін на гомогенні фактори виробництва. Під гомогенністю капіталу розуміють капітал, який характеризується однаковою продуктивністю та ризиком, а гомогенність праці перед бачає працю, що характеризується однаковим рівнем підготовки, освіти і продуктивності.
Так, відомий американський економіст російського походження Василь Леонтьєв двічі проводив такі розрахунки і доходив висновку, що теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера – Оліна не підтверджується, оскільки трудонасичені країни експортують капіталомістку продукцію, тоді як капіталонасичені – трудомістку [82]. В літературі цей висновок одержав назву "парадокс Леонтьєва".
Моделям Хекшера – Оліна – Самуельсона, як і багатьом іншим сучасним неокласичним концепціям зовнішньої торгівлі, протистоять новітні теорії, які не пов'язані з теорією порівняльних переваг і тео рією співвідношення факторів виробництва.
2.2. Теорії розміщення господарської діяльності
Теорія сільськогосподарського штандорта Й. Тюнена. Суттю цієї фундаментальної праці було виявлення закономірностей розміщення сільськогосподарського виробництва. Він припускав наявність економіч но ізольованої від іншого світу держави, у межах якої існує централь не місто, що є єдиним ринком збуту сільськогосподарської продукції й джерелом забезпечення промисловими товарами. Відповідно до його теорії, ціна будь-якого продукту в довільній точці простору від різняється від його ціни в місті на величину транспортних витрат, які прямо пропорційно дорівнюють масі вантажу й відстані перевезення. Й. Тюнен доводить, що при зроблених припущеннях оптимальна схема розміщення сільськогосподарського виробництва – це система концентричних кіл (поясів) різного діаметра навколо центрального міста, що розділяють зони розміщення різних видів сільськогоспо дарської діяльності. Чим вища врожайність (продуктивність), тим ближче до міста повинно знаходитись виробництво. Дослідник виділяє сім поясів (кілець) розміщення сільськогоспо дарської діяльності, ґрунтуючись на умовах ведення господарства у своєму маєтку в Мекленбурзі. Зрозуміло, що за інших умов конкретний склад поясів буде іншим, але принцип їхнього чергуван ня збережеться.
1 – "вільне" приміське господарство, де вироб ляється нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі, картопля, молоко). Наявні значні капіталовкладення на оди ницю площі, в землю вноситься багато добрив, інтенсивно викори стовується кожний клаптик землі під культури, що забезпечують вищий прибуток. Можна провести аналогію цього поясу з сучасним приміським сільським господарством; 2 – лісове господарство, що постачає на центральний ринок і в господарства першого поясу пали во, будівельну деревину, вугілля тощо. Можна провести аналогію між цим поясом та лісопарковими поясами великих міст; 3,4,5 – виро щування зерна в коленому поясі за різними технологіями. Й. Тюнен довів, що зниження виробництва з віддаленням від міста закономір не і показує, як встановлюють межі поширення ресурсомісткіших технологій; 6 – екстенсивне тваринництво (скотарство та вівчарство), що постачає на ринок масло, м'ясо, вовну тощо. Тварин випасають на природних пасовищах, узимку годують сіном та соломою. Землероб ство розвивається лише для власних потреб; 7 – натуральне госпо дарство (полювання, рибальство та інші примітивні форми екстен сивного господарства).
Тюнен виявив один з найважливіших механізмів виробничої диференціації сільського господарства – залежність від транспортно-географічного положення.
Одночасно вчений обґрунтував основні положення теорії земельної ренти за місце розташуванням. Вона максимальна в першому кільці й знижується в міру віддалення земельної ділянки від центра. У найвіддаленішому кільці величина ренти дорівнює ну лю. Мінімум транспортних витрат на доставку сільськогосподарської продукції відповідає максимуму земельної ренти.
Раціональний штандорт промислового підприємства В.Лаунхардта. Головні відкриття німецького вченого В. Лаунхардта – це метод знаходження пункту оптимального розміщення окремого промислового підприєм ства щодо джерел сировини та ринку збуту продукції.
Вирішальним фактором розміщення виробництва у В. Лаунхардта, як і в Й. Тюнена, є транспортні витрати. Виробничі витрати приймають ся однаковими для всіх точок досліджуваної території. Точка оптимального розміщення підприємства залежить від вагових співвідно шень перевезених вантажів і відстаней. Для вирішення цього завдання В. Лаунхардт розробив метод вагового (або локаційного) трикутника.
Нехай потрібно знайти пункт розміщення нового металургійного заводу. Відомі пункт видобутку залізної руди – точка А, пункт видо бутку вугілля – точка В і пункт споживання металу – точка С. Оптимальний пункт розташування може не збігатися з жодною з вершин трикутника, а перебувати всередині нього, в деякій точці М. Транспортні витрати при розміщенні металургійного заводу в точці М будуть мінімальні.
Теорія промислового штандорта А. Вебера. Засновником моделі розміщення промисловості є німецький економіст Альфред Вебер (1868—1958) – один з найвідоміших теоретиків, що заклав основи "штандорта", тобто вибору оптимального місця для розташування підприємства. Теорію штандорта промисловості дослідник розробив на початку XX ст., коли у європейських країнах відбулася друга тех нічна революція (перехід на машинне виробництво).
Він зробив суттєвий крок уперед увівши в теоретичний аналіз нові фактори розміщення вироб ництва на додаток до транспортних витрат і визначив оптимальніше завдання – мінімізацію загальних, а не лише транспортних витрат виробництва. Дослідник вважав, що основними чинниками, які впли вають на розміщення промисловості, є транспорт, праця, агломерація. Транспортний фактор А. Вебер вважав визначальним. Йшлося, перед усім, про затрати на транспортування промислової продукції, їх мінімізацію. Це стосується переробної промисловості, оскільки ви добувна розміщується там, де є сировинні ресурси. Вчений вважав, що обробна промисловість розташовується біля видобувної у тому випадку, якщо в процесі переробки сировина втрачає велику частину своєї маси або якщо витрати на транспортування одиниці сировинної продукції більші від вартості виробництва одиниці готової продукції. У протилежному випадку вона тяжіє до споживача.
Найдоцільнішим місцерозташуванням нового промислового під приємства А. Вебер вважає те, де підприємство працювало б з най меншими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє два чинники або "орієнтації", що впливають на процес розміщення основного промислового вироб ництва країни (регіону) – транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу.
Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових умов буде збудовано там, де сукупність транспортних ви трат на доставку сировини і вивезення готового продукту споживачу є найнижчою. Водночас капіталіст може будувати промислові підпри ємства там, де є дешева робоча сила.
Згодом ці чинники А. Вебер доповнив третім, який назвав агломе рацією – зосередженням в одному місці багатьох промислових під приємств, що зменшувало б витрати виробництва, передусім при будівництві нових.
Теорія центральних місць. В основу теорії центральних місць В. Крісталлер (1893—1969) по клав крайні умовності, необхідні для того, щоб математизувати всі побудови. Він виходив із припущення, що всі найдрібніші комірки розселення існують рівномірно й утворюють правильні трикутникові мережі. Тому так само рівномірно розподілені й зони збуту, що мають форми правильних шестикутників, які, на його думку, характеризу ються найменшою середньою відстанню для поїздок покупців у центр, де здійснюють покупки.
В. Крісталлер вводить поняття "радіус реалізації послу г і товарів"', який буде різним для різноманітних послуг і товарів. Наприклад, хліб купують у своєму селі, для придбання цукру потрібно йти до крамниці, розташованої в селищі, для ремонту взуття доведеться їхати в майстерню у містечку, а для замовлення костюма потрібно вирушити до ательє, яке є лише в місті.
В. Крісталлер доводить, що існує нижня межа, за якою число спо живачів є надто мале, щоб виправдати діяльність підприємства сфери послуг, тому він обґрунтовує формування різних рівнів послуг у виді лених зонах збуту.
Теорія А. Льоша. Німецький економіст Август Льош (1906—1945) глибше розглядав теоретичні проблеми розміщення капіталістично го господарства. Він спробував вирішити проблему оптимального розташування не одного підприємства, а їх сукупності у певній галузі. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого підприємства в умовах вільної еконо міки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максималь ного чистого прибутку.
Досягненням А. Льоша в теорії розміщення виробництва є введення таких складових, як податкова система, міжнародна тор гівля і науково-технічний прогрес. Також, досягненням А. Льоша є те, що він уперше розглядав умови роз витку економічного регіону: відстані та транспортні умови, природні відмінності, національні й політичні умови, технічний прогрес, осо бисті якості підприємців. Учений стверджував, що завдання еконо міста полягає не тільки в тому, щоб показати, пояснити негативні явища в розміщенні господарства, а й визначити шляхи їх подолання.
Найважливішим внеском дослідника вважається розробка прин ципових основ теорії просторової економічної рівноваги. Стан рівно ваги, згідно з теорією А. Льоша, характеризується такими умовами:
- місце розташування кожної фірми відзначається максимально можливими перевагами для споживачів і виробників;
- фірми розміщуються з повним використанням території;
- існує рівність цін і витрат;
- усі ринкові зони мають мінімальний розмір (у вигляді шестикут ників).
2.3. Сучасні напрями розвитку регіональної економіки
Розвиток теорій регіональної економіки сьогодні має такі напрями:
- нові парадигми й концепції регіону;
- розміщення господарської діяльності;
- просторова організація економіки.
Нові парадигми й концепції регіону. Спочатку в працях основопо ложників регіональної економіки регіон виступав тільки як тери торія, яка характеризувалася природними ресурсами, населенням, рівнем виробництва й споживання товарів, сферою обслуговування. Регіон не розглядався як суб'єкт економічних відносин, носій особ ливих економічних інтересів. Навпаки, у сучасних теоріях регіон досліджується як багатофункціональна й багатоаспектна система.
Найбільше поширення тут одержали такі парадигми.
Парадигма "регіон як квазідержава". У цьому значенні регіон є відносно відособленою системою національної економіки. Регіони акумулюють усе більше функцій і фінансових ресурсів, що належать центру. Взаємодія федеральної й регіональної влади, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин забезпечує функці онування регіональних економік у рамках національної економіки.
Парадигма "регіон як квазікорпорація" Регіон взаємодіє з вітчизняними та транснаціональними корпорація ми, а відтак стає учасником конкурентної боротьби. Разом з тим, він зацікавлений у подальшому залученні інвестицій, розміщенні штаб-квартир різних фірм, що поліпшує його економічний стан. Очевидно, найвдалішою сучасною формою економічного зростання в регіоні можуть бути кластери. На користь запропонованого міркування свідчить також концентрація ресурсів (передусім людських, інтелектуальних, інформаційних, фінансових та фізичних) на невеликій території, що сприяє саморозвитку не тільки самого регіону, а й поступовому поліпшенню економічного стану сусідніх з ними регіонів, у тому числі тих, що належать до інших країн.
Протягом 90-х років XX ст. у світі сформувалося декілька локаль них центрів економічного новаторства. У доповіді "Про розвиток людини", підготованій ООН, найбільший рейтинг мали 13 центрів США (Силіконова долина, Бостон, Ролі-Дарем-Чейпел-Хіл, Остін, Сан-Франциско, Нью-Йорк, Альбукерке, Сіетл, Лос-Анджелес, Вір-джинія, Чикаго, Солт-Лейк-Сіті, Санта-Фе), 4 центри Великої Брита нії (Лондон, Кембридж, Долина Темзи, Глазго), 3 — Німеччини (Ба варія, Баден-Вюртемберг, Саксонія) та по 1—2 у Фінляндії, Швеції, Японії, Нідерландах, Кореї, Канаді, Австралії, Сінгапурі, Норвегії, Ірландії, Бельгії, Новій Зеландії, Франції та Ізраїлі.
Парадигма "регіон як ринок". Ця парадигма тісно пов'язана з по передньою, однак тут акцент роблять на загальних умовах економіч ної діяльності. їхню оцінку проводять не тільки з точки зору зосеред ження виробництва, а й з позиції збуту продукції, кваліфікації робо чої сили, кон'юнктурних умов та рівня сформованого ринкового середовища.
Популярною нині є парадигма "регіону як соціуму". Якщо взяти до уваги той факт, що будь-яка територія заселена людьми, які мають свою соціальну структуру, певну ментальність, історичні та інші цінності, то регіон потрібно розуміти досить узагальнено. Надалі зазначений підхід став домінува ти в ЄС, структурна політика якого базувалася на аналізі таких по казників, як рівень безробіття, рівень доходів населення, динаміка структури зайнятості (зміна частини зайнятих у сільському госпо дарстві) тощо.
Підхід до регіону як до соціуму (спільності людей, що живуть на певній території) ставить на перший план відтворення соціального життя (населення й трудових ресурсів, освіти, охорони здоров'я, " навколишнього середовища тощо) та розвиток системи розселення.
Варто зазначити, що макроекономічним теоріям більше відповідає парадигма "регіон як квазідержава". Методології мікроекономічного аналізу більше відповідають парадигми "регіон як квазікорпорація" і "регіон як ринок". Застосування макроекономічних теорій більш доречне для гомогенних регіонів. Мікроекономічні теорії доцільно залучати для гетерогенних регіонів.
Сучасні теорії розміщення господарської діяльності. Сучасною тенденцією розвитку теорій регіональної економіки є зміщення ак центів на нові нематеріальні сфери діяльності й фактори розташуван ня (розмаїтість і якість сфери культури й рекреаційних послуг; твор чий клімат, екологія). У рамках цього наукового напряму потрібно виокремити теорію дифузії інновацій.
Технологічний прогрес є основою зростання рівня життя людей. Але для того, щоб нова технологія набула серйозного економічного значення, вона повинна широко використовуватися. Процес розпов сюдження у просторі (поширення, застосування) вперше застосованої технології (інновації) має назву дифузія.
Дифузія інновацій – це процес, за допомогою якого інновація поширюється комунікаційними каналами в часі й у просторі серед учасників соціальної системи.
Об'єктами дифузії інновацій є:
- новий або вдосконалений продукт;
- новий або вдосконалений технологічний процес.
Дифузія інновацій – це процес передавання (трансферту) техно логій фірмами багатьох країн з урахуванням часу, завдяки чому но вовведення проникають у різні галузі виробництва та знаходять усе більше споживачів. Неперервність інноваційних процесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Це процес кумулятивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи більших прибутків.
Український учений Ю. Стадницький дослідив, що в умовах гло балізації, яка різко знижує так званий опір відстані, дифузія іннова цій у просторі може відбуватися не від центру до периферії, а хаотич но – залежно від конкретної економічної ситуації у відповідному місці простору (регіоні).
Теорія регіонального життєвого циклу продукту (товару). Вона має регіональний аспект, оскільки поєднує стадії розвитку продукту від його появи до занепаду та розміщення продук тів різної зрілості за регіонами. Відповідно до цієї теорії, регіональна політика покликана сприяти появі нових продуктів і звільняти еко номічну структуру від застарілих товарів.
У межах цієї теорії процес виробництва товарів розглядають як процес із декількома стадіями: поява нового продукту, зростання його виробництва, зрілість (насичення), скорочення.
Сутність цієї теорії полягає в то му, що один і той самий продукт в один час знаходиться в різних країнах на різних стадіях свого життєвого циклу. Країни, своєю чергою, поділяють на країни-новатори, країни-послідовниці та інші держави, які останніми починають споживання та виробництво товару. Модель демонструє, як із часом країна-новатор з основного експортера товару перетворюється на його імпортера, а країна-послідовниця — з імпортера стає основним експортером на світовому ринку. Інші країни з часом також можуть трансформува тися в експортерів, але вже на тій стадії, коли товар є розповсюдженим і стандартним.
Отже, регіональна економічна політика повинна будуватися на створенні сприятливих умов для інноваційної стадії в менш розвину тих регіонах, наприклад, у вигляді створення освітніх і наукових центрів, технополісів та ін.
Просторова організація регіональної економіки. У рамках цього напряму істотний інтерес викликає теорія полюсів зростання, розроблена французьким економістом Франсуа Перру. Він класифікував галузі виробництва за тенденціями їх розвитку і за цією ознакою виділив три групи галузей.
1. Галузі, що розвиваються повільно чи деградують, з тенденцією постійного зниження їх питомої частки в структурі економіки країни.
2. Галузі з високими темпами розвитку, які, однак, не мають сут тєвого впливу на розвиток інших галузей економіки держави.
3. Галузі, які не тільки швидко зростають, але й сприяють розвит кові інших галузей, загальному індустріальному розвиткові країни. Цю останню групу галузей Ф. Перру назвав профілюючими, чи дина мічними, галузями. Там, де отримують розвиток динамічні галузі, виникає і "полюс зростання". Полюс зро стання включає три основні елементи:
- провідну галузь, що має високу спроможність до нововведень;
- серію галузей місцевого та районного значення, пов'язану з нею через систему відносин типу "затрати – випуск". Ці відносини слу гують засобом передачі провідного ефекту на все господарство;
- просторовий згусток продуктивних сил, що забезпечує підпри ємствам отримання агломераційної економії. У результаті виникає джерело, в ідеалі здатне досить сильно впливати на навколишнє господарське середовище.
Міжрегіональна економічна взаємодія. Сучасна теорія міжрегіо нальних економічних взаємодій (або взаємодії регіональних економік) інтегрує часткові теорії розміщення виробництва й виробничих фак торів, міжрегіональних економічних зв'язків, розподільних відносин. Вона використовує результати теорії загальної економічної рівноваги й міжнародної економічної інтеграції. У системному аналізі міжрегіональних взаємодій найважливішу роль відіграють три фундаментальних поняття: "оптимум Парето", "ядро", "економічна рівновага".
Оптимум Парето в багаторегіональній системі – це безліч варіан тів розвитку економіки, які не можна поліпшити для одних регіонів, не погіршуючи становища інших. Але різні оптимальні варіанти, згідно з В. Парето, неоднаково вигідні для окремих регіонів. Існують можливості, що деякі регіони, діючи самостійно або в об'єднанні з іншими регіонами, можуть досягти вигідніших для себе станів. Найважливішою вимогою при виборі взаємовигідних варіантів для регіонів є умова приналежності до ядра.
Ядро багаторегіональної системи становить безліч таких варіантів розвитку, у здійсненні яких зацікавлені всі регіони в тому розумінні, що їм невигідно виділятися із системи, створюючи окремі об'єднання. Ядро, якщо воно існує, складається тільки з оптимальних, за Парето, варіантів.
Поняття "економічна рівновага" в багаторегіональній системі до пускає багато модифікацій. Наприклад, якщо кожний регіон знахо дить оптимальне рішення, виходячи з інтересів свого населення, то при яких умовах спільного ринку (цінах обміну, тарифах, податках тощо) поєднання регіональних рішень дасть збалансоване для всієї системи регіонів? Природний випадок економічної рівноваги в систе мі регіонів, коли для кожного з них сальдо міжрегіонального обміну, вимірюване в цінах рівноваги, дорівнює нулю.