Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
Національний університет водного господарства
та природокористування
Кафедра українознавства, педагогіки і психології
087-96
КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з дисципліни
«Педагогіка і психологія вищої школи»
для всіх спеціальностей НУВГП
Рекомендовано до друку
науково-методичною радою
Протокол №1 від 22.09.10
Рівне – 2010
Конспект лекцій з дисципліни «Педагогіка і психологія вищої школи» для студентів для всіх спеціальностей НУВГП /С.С. Якубовська. – Рівне: НУВГП, 2010. - 40с.
Упорядник : С.С. Якубовська, канд. педагогічних наук
Відповідальний за випуск: Л.Д. Малевич, кандидат філологічних наук, доцент, завідувач кафедри українознавства, педагогіки і психології
© Якубовська С.С., 2010
© НУВГП, 2010
ЗМІСТ
ВСТУП
Вивчення дисципліни „Педагогіка і психологія вищої школи” передбачає підготовку національної еліти, яка здатна оволодіти освітньо-світоглядною парадигмою гуманітаризації, гуманізації і демократизації вищої освіти, забезпечує різнобічний розвиток особистості викладача і студента ВНЗ.
Для успішного здійснення професійної діяльності необхідними є знання про сутність та складові поведінки людини, знання про закономірності перебігу психічних процесів, сутність психічних станів людини, індивідуально-психологічні властивості особистості, а також психологічні (суспільні за своєю внутрішньою сутністю) фактори розвитку міжособистісних та міжгрупових стосунків у вищій школі.
Метою вивчення навчальної дисципліни є пізнання закономірностей психічної діяльності та індивідуально-психологічних властивостей особистості; формування потреби в особистісному розвитку, вмінь виявляти психологічні особливості інших людей та будувати позитивні стосунки з оточенням і досягати індивідуальних цілей у процесі навчання, системи психолого-педагогічних знань, які сприятимуть ефективності професійної діяльності, підвищенню психологічної культури викладачів і студентів ВНЗ.
Змістовий модуль 1. Психологія вищої школи як галузь психології
Тема 1. Психологія вищої школи, її предмет, завдання та методи. Психологія особистості та діяльності викладача
План
1. Предмет і основні категорії психології вищої школи як нової галузі психологічної науки. Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні.
В умовах усвідомлення кризового стану вищої освіти та пошуків на уково обґрунтованих шляхів виходу з нього виникає і розвивається пси хологія вищої школи.
Об'єктом психологічної науки є соціальні суб'єкти, їхня діяльність, зв'язки і відношення.
Предметом психології вищої школи є особистість ви кладача та студента в їхній розвивальній педагогічній взаємодії. Вона до сліджує роль «особистісного чинника» при впровадженні інноваційних технологій навчання та виховання у ВНЗ, психологічні умови і механізми становлення особистості майбутнього фахівця в системі ступеневої ви щої освіти (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр).
Психологія вищої школи – це наука, що вивчає закономірності функціонування пси хіки студента як суб'єкта навчально-професійної діяльності та специфіку науково-педагогічної діяльності викладача, а також соціально-психоло гічні особливості професійно-педагогічного спілкування та взаємин ви кладачів і студентів.
Основними категоріями психології вищої школи є навчання, розви ток, виховання в єдності та взаємозв'язку, що визначається загальним поняттям едукація.
Понятійний апарат психології вищої школи станов лять такі поняття, як «професійна спрямованість», «професійна соціалі зація», «професійна ідентичність», «навчально-професійна діяльність», «Я-концепція студента», «професійно-педагогічне спілкування», «сту дентська академічна група», «професіоналізм», «адаптація», «профе сійна готовність» тощо.
Завдання психології вищої школи на сучасному етапі реформування вищої освіти в Україні: готувати фахівців із вищою освітою до подальшої самостійної без перервної самоосвіти, озброїти їх методами теоретичного мислення й наукового пізнання; навчити орієнтуватися в потоці інформації; виховувати потребу в подальшій самоосвіті та професійному само вдосконаленні.
2. Зв'язок психології вищої школи з іншими науками
Психологія вищої школи має тісні зв 'язки з іншими галузями психо логії: педагогічною психологією, віковою психологією, соціальною психологією, психодіагностикою, психо логією наукової творчості, психологією праці, акмеологією. психофізіологією дорослої людини, анатомією і фізіологією молоді , ергономікою.
Міждисциплінарні зв'язки психології вищої школи представлені такими галузями наукового знання як філософія вищої освіти, економіка вищої освіти, соціологія вищої освіти, історія вищої освіти, методологія наукового психолого-педагогічного дослідження, педагогіка вищої школи, методика викладання фахових дисциплін, основи професіоналізму і педагогічної майстерності викладача, педагогічний менеджмент.
3. Методологія і принципи психологічного дослідження. Дослідницькі вміння. Етика дослідника
Методологія — вчення про методи пізнання та перетворення світу, система взаємопов'яза них і взаємодоповнюючих методів. До методологічних принципів психології належать принцип детермінізму, відображення, єдності психіки й діяльності, розвитку й системності.
Одним із методологічних напрямів сучасної психологічної на уки є системний підхід, який полягає в уявленні, вивченні та конструюванні психологічних явищ і об'єктів як системи.
Дослідницькі вміння. До методів дослідження психічних явищ є певні вимоги:психічні явища потрібно вивчати в їх розвитку, взаємозв'язку та взаємозалежності; метод психологічного дослідження має бути адекватним предметові дослідження, розкривати істотні, а нe випадкові, другорядні особливості досліджуваного психологічного про цесу, стану чи властивостей.
Етапи психологічного дослідження: визначення проблеми, її зв'язок з сучасною психологічною теорією та відомими емпіричними фактами, визначення предмета і мети дослідження, сформульовання гіпотези, яка потребує пере вірки, визначення процедури дослідження (етапи, конкретні методи і методика дослідження), збір фактів, їхній аналіз, узагальнення і пояснення, формулювання висновків, які є теоретичним підґрунтям для визначення наукової новизни і практичної значущості результатів дослід ження.
Основними методами психологічного дослідження є спостереження та експеримент.
Спостереження може бути звичайним (бачення, cлухання) та інструментальним.
Експеримент може бути лабораторним та nриродним.
До допоміжних методів психології належать тести, опитування (бесіда, інтерв'ю, анкетне та соціометричие дослідженння), метод аналізу продуктів діяльності, метод узагальнення незалежних характеристик, метод самооцінки.
Кількісний та якісний аналізи даних дослідження дають підстави для одержання психолого-педагогічної характеристики особистості та висновків пpo виховні заходи.
Етика дослідника. Етика наукового психологічного дослідження вимагає дотримання таких правил: досліднику неприпустимо завдавати шкоди ні психічному, ні фізичному здо ров'ю піддослідних. Досліднику неприпустимо посягати на права людини, особливо коли досліджують дітей або людей поважного віку, тобто тих, хто менш захищений. Дослідник повинен спиратися на позитив, шукаючи резерви для вдосконалення піддослідного та створюючи умови для реалізації при хованих можливостей. Етика наукового дослідження передбачає попередню згоду людини (з 8-річного віку) про участь у дослідженні. Дослідник повинен дотримуватися конфіденційності отриманих результатів. Дослідник має пам’ятати , що діяльнісний підхід до вивчення психіки полягає в дослідженні сту дента в різних видах діяльності, особливо в навчально-професійній - провідній діяльності студентського віку.
4. Психологічна характеристика особистості викладача. Особливості педагогічної діяльності у вищому навчаль ному закладі передбачають певні вимоги до особистості викладача. Викладач вищого навчального закладу повинен постій но працювати над вдосконаленням своєї педагогічної май стерності, від чого значною мірою залежать результати йо го роботи.
Педагогічна майстерність — сукупність якостей особистості, які забезпечують високий рівень самоорганізації професійної діяль ності педагога.
Складовими професійної майстерності є професійні знання, педагогічна техніка, педагогічні здібності, педаго гічна моральність, професійно значущі якості, зовнішня культура.
Професійні знання є фундаментальною основою педа гогічної майстерності і охоплюють три блоки навчальних дисциплін: психолого-педагогічні, фахові, соціально-гума нітарні.
Педагогічна техніка передбачає наявність трьох груп умінь: здійснювати навчально-виховний процес, виховну роботу; взаємодіяти зі студентами, управляти ними в про цесі різноманітної діяльності; управляти собою, своїм емоційним станом, мовленням, тілом, що виявляється у поведінці. Педагогічні вміння допомагають формуванню професійної позиції викладача, дають змогу отримати ре зультат, адекватний цілям, задумам.
До педагогічних здібностей належать комунікативність, креативність (творчість), рефлексія (аналіз власного психічного стану); перцептивні (здібності до сприйняття нового), інтелектуальні, організаторські.
Педагогічна моральність передбачає гуманістичну спрямованість особистості викладача і охоплює його цін нісні орієнтації, ідеали, інтереси. Втілюється вона в педа гогічній позиції викладача, у виборі конкретних завдань навчально-виховного процесу, впливає на стосунки із студентами, визначає гуманістичну стратегію педагогіч ної діяльності.
До професійно значущих якостей відносять добро зичливість, об'єктивність, вимогливість, самостійність, самоконтроль, порядність, оптимізм, наявність педаго гічних здібностей. Ці якості підвищують продуктивність та ефективність педагогічної діяльності.
Зовнішню культуру викладача формують одяг, зачіс ка, макіяж, осанка, мова, форми невербального спілкуван ня тощо.
5. Професійна самосвідомість викладача. Особливості професійного самовизначення та становлення «Я-концепції» викладача.
Усвідомлення себе особистістю — тривалий історичний про цес, формування цього поняття пов'язане з розвитком певної цивілізації, котра кожна по-своєму формувала свій ідеал осо бистості.
Безумовно, усвідомлення себе визначає становлення інди відуального "Я", яке ототожнюється із самосвідомістю осо бистості внаслідок виокремлення себе з довколишнього світу.
Позитивна "Я-концепція" викладача визначає його поведін ку, потребу в самоактуалізації, в удосконаленні, стимулює твор чість, гуманне ставлення до студентів. При цьому позитивна "Я-кон цепція" містить: позитивний "Я-образ", — те що викладач сам думає про себе, стрижнем чого виступає самоповага; "Я-реальне" — це те, ким є викладач насправді, воно багато в чому зале жить від оцінки довколишніх. Оцінка відповідності між "Я-образом" і "Я-реальним" дозволяє викладачу аналізувати й удос коналювати власну поведінку, стосунки зі студентами, колегами, визначати близькі й далекі перспективи роз витку колективу, а також власного спрямування. "Я -іде альне" — це те, що береться викладачем за взірець, до чого він прагне у професійному напрямку.Різниця в оцінках "Я-реального" та "Я-ідеального" визначає напрямок професійного зростання за умов, що "Я-ідеальне" — це не хибне уявлення.І нарешті "Я-імідж" — це "Я-зовнішнє", те, як людина пре зентує себе.
Викладача з позитивною "Я-концепцією" характеризує відчут тя власної гідності та значущості, упевненості в собі як учите леві, спроможність викликати до себе повагу та користуватися авторитетом, наявність гнучкого, творчого мислення, потреби до постійного самовдосконалення. Усі ці якості свідчать про тісний зв'язок позитивної "Я-концепції" з професійною устале ністю педагогічної діяльності.
6. Наукова організація праці викладача як чинник його професійного самовдосконалення. Психолого-педагогічна структура діяльності викладача.
Формування потреби самовдосконалення — процес склад ний, зовнішньо тісно пов'язаний з процесом самоорганізації праці майбутнього професіонала, і зокрема, з науковою органі зацією праці (НОП).
Під науковою організацією праці ми розуміємо вивчення складу праці й таку її організацію, яка базується на головних положеннях педагогіки, психології, фізіології сто совно вимог до діяльності викладача, враховує мож ливості та вікові особливості його організму, створює сприятливі умови для його розвитку. Вимоги НОП охоплюють усі сторони життя викладача як у сфері навчально-пізнавальної, нау ково-дослідної діяльності, так і стосовно вільного часу.
Зовнішній бік НОП забезпечується умінням раціонально організовувати та дотримуватися режиму навчальної діяльності чи вільного часу, доцільним розподілом у часі різних видів діяль ності (зокрема, навчальної діяльності), визначенням послідов ності їх виконання, підготовкою робочого місця тощо.
Внутрішній бік НОП полягає у визначенні мети своєї роботи, з'ясуванні її засобів, правильному доборі прийомів виконання, плануванні, контролі (контроль та самоконтроль) і в разі необхідності корекції подальшої діяльності (корекція).
Специфічним видом професійної діяльності є професійне самовдосконалення. Особливість його полягає в тому, що у про цесі самовдосконалення воно сприяє розвиткові таких якостей, які забезпечують успіх особистості у професійній діяльності.
Психолого-педагогічна структура діяльності — система дій педа гога, спрямованих на досягнення поставлених цілей через розв'язання педагогічних завдань.
У структурі діяльності викладача виділяють такі складові, як види і напрями діяльності. Перша складова структури педагогічної праці виклада ча — це його конструктивна, організаційно-мобілізуюча, комунікативно-розвивальна, інформаційно-орієнтуюча, дослідницька і гносеологічна діяльність, що передбачає високу кваліфікацію. Друга — навчальна, методична, організаційно-методична, наукова, дослідницька, виховна робота.
7. Психологія стилів педагогічної діяльності. Типологія викладачів. Авторитет викладача. З огляду на сто сунки зі студентами виокремлюють такі стилі педагогічної діяльності: авторитарний стиль, який пе ретворює одного з учасників комунікативної взаємодії на пасивного виконавця; демократичний стиль, який ґрунтується на глибокій пова зі, довірі й орієнтації на самоорганізацію, самоуправління особистості та колективу, покликаний донести мету діяль ності до свідомості кожного студента і залучити всіх до ак тивної участі у спільній справі.; ліберальний стиль - у викладача немає стійкої педа гогічної позиції, вона виявляється у невтручанні, низько му рівні вимог до виховання.
При побудові взаємин із конкретним викладачем студентам треба враховувати такі проблемні моменти, пов'язані з можливими різними ро льовими позиціями викладача: викладач-спеціаліст у своїй галузі, для будь-якого студента спілку вання з таким викладачем дуже корисне; викладач-друг - у цьому разі може виникнути проблема надмірного скорочення соціальної дистанції, і тоді студенти можуть навіть не сприй мати викладача як фахівця; викладач-психотерапевт - студенти вважають, що викладач пови нен сам вирішувати їхні проблеми; викладач-авторитет, приклад для наслідування; викладач як об'єкт глузування. Студенти від чувають задоволення, «перемиваючи йому кісточки», викладач-військовий, який занадто суворий;
Сукупність професіоналізму діяльності та професіоналізму особис тості створюють авторитет викладача.
Авторитет (лат. - влада, вплив) - визнання права викладача приймати відповідальне рі шення, яке заслуговує повної довіри.
Авторитетним є той викладач, який глибоко знає свій предмет і майстерно його викладає, любить молодь, відчуває її наміри і прагнення, доброзичливо відгукується на них.
Тема 2. Психологія особистості студента. Професійне становлення особистості студента як майбутнього фахівця з вищою освітою
План
Згідно із Законом України «Про вищу освіту», студент (слухач) - особа, яка в установленому по рядку зарахована до вищого навчального закладу і навчається за денною (очною), вечірньою або заочною, дистанційною формами навчання, щоб здобути певний освітній та освітньо-кваліфікаційний рівень.
Cтудентство, порівняно з іншими групами молоді цього віку, відрізняють такі риси, як вищий освітній рівень, велике прагнення до знань, висока соціальна активність, досить гармонійне поєднання інтелектуальної і соціальної зрілості. Студентський період життя людини припадає переважно на період пізньої юності або ранньої дорослості, який характеризується: оволодін ням усім різноманіттям соціальних ролей дорослої людини, отриманням права життєвого вибору, набуття повної юридичної та економічної від повідальності, можливості включення в усі види соціальної активності (аж до державного рівня), здобуттям вищої освіти та опануванням про фесією.
Головними сферами життєдіяльності студентів є професійне на вчання, особистісне зростання та самоствердження, розвиток інтелекту ального потенціалу, духовне збагачення, моральне, естетичне і фізичне самовдосконалення.
Студентський вік — надзвичайно важливий період становлення «Я-концепції» як ядра особистості.
«Я-концепція» майбутнього фахівця - складна, динамічна система уявлень студента про себе як особистості й суб'єкта навчально-професійної діяльності. Вона включає в себе такі складники: «Образ-Я», що розкриває неповторність самосприйняття через фік сацію студентом певної соціально-рольової позиції та настанов щодо се бе; емоційно-ціннісне ставлення до себе, що визначається самооцінкою професійних якостей і особистісних властивостей, рівнем самоприйнят-тя і самоповаги; поведінковий складник як самопрезентація - певні дії (внутрішні чи практичні), які породжені уявленням про себе та самоставленням.
Суперечливості та кризи студентського віку. Вікова криза характеризується різкими й суттєвими психологічни ми зрушеннями та змінами особистості, розвиток якої набуває бурхливого стрімкого характеру.
Ознаками кризи є: сильна фрустра ція, інтенсивне хвилювання через незадоволення потреби; загострення рольових конфліктів «студент - викладач», «студент — студент»; цін нісно-смислова невизначеність, неструктурованість особистості (на приклад, дехто вперше дізнається про можливість самоуправління, само регуляції та самовиховання); людина або вдається до пияцтва, сексуальної розпусти, вживання наркотиків тощо). Кожен психологічний вік вирішує своє протиріччя.
Найбільш кризовими ситуаціями студентського віку є такі, як:
1. Криза професійного вибору. Ця криза зумовлена тим, що вибір професії часто відбувається вже після вступу до ВНЗ. Через це часто виникає дисонанс між несвідомо обраною професією та необхідністю отримання вищої освіти, нехай навіть з іншої спеціальності.
2. Криза залежності від батьківської родини. З одного боку, молоді люди можуть жити окремо від своєї родини в студентському гуртожитку, мати виражену тенденцію до самостійності, проявляти особистісну зрі лість, а з іншого - емоційно-особистісна й побутова (особливо матеріаль на) залежність від батьків.
3. Криза інтимно-сексуальних стосунків. На студентський вік при падає період посилення сексуального потягу. Зростає потреба в інтимно-особистісних стосунках із психологічно-духовно близькою людиною (друг, коханий). Водночас створення власної сім'ї блоковане матеріаль ною залежністю від батьків, житловою невлаштованістю (у студентів це гостріше виражено, ніж у їхніх однолітків, які працюють на вироб ництві), а позашлюбні стосунки загалом є соціально несхвальними та можуть супроводжуватися внутрішньоособистісною конфліктністю (на пруженістю). У деяких студентів інтимні стосунки можуть затьмарювати собою все інше.
4. Кризові ситуації в навчально-професійній діяльності. Чинниками, що провокують кризові ситуації у студентів, є деякі психологічно не сприятливі особливості організації навчального процесу у вищій школі. Часто вивчення та успішне «складання» якої-небудь навчальної дисци пліни стає самоціллю, а не засобом досягнення мети - оволодіти профе сійними знаннями та навичками, необхідними для майбутньої роботи.
Водночас кожна криза має позитивні сторони. Криза - це загост рення протиріч, а саме протиріччя - рушійна сила розвитку.
2. Роль вищого навчального закладу в процесі соціалізації особистості студента як фахівця. Адаптація студента до навчання у вищій школі, її види та умови ефективності.
Соціалізація особистості — процес і результат засвоєння та активно го відтворення індивідом соціального досвіду в діяльності та спілкуванні з іншими людьми.
У студентському віці залучені всі основні механізми соціалізації: прийняття та засвоєння нових соціальних ролей - роль студента, майбутнього фахівця, молодіжного лідера та ін.; професійно-рольова ідентифікація («Я - студент», «Я - майбутній учитель», «Я - перспективний майбутній фахівець» тощо); наслідування як відтворення професійного досвіду авторитетних викладачів, стилю їхньої науково-педагогічної діяльності або манер по ведінки членів референтної групи; інтеріоризація оцінних ставлень викладачів і однокурсників у на вчально-професійній діяльності; орієнтація на соціальні очікування викладачів і однокурсників, щоб досягнути бажаного соціального статусу в групі; порівняння себе з іншими студентами та професіоналами; навіюваність і конформізм.
Результатом соціалізації студента є: вироблення власної системи поглядів на життя, трансформація сис теми ціннісних орієнтацій, формування професійного ідеалу; засвоєння культури людських взаємин і соціально-професійних функцій;
формування індивідуального стилю навчально-професійної діяль ності та власної моделі моральної поведінки; опанування професійною діяльністю та формами професійно-діло вого спілкування.
Адаптація студента до навчання у вищій школі, її види та умови ефективності. Адаптація - результат (і процес) взаємодії індивіда і навколишнього середовища, що забезпечує оптимальне його пристосування до життя і діяльності
Адаптація пов'язана зі зміною соціальної ситуації розвитку студента.
Період адаптації першокурсника пов'язаний із руйнуванням раніше сформованих стереотипів, що може породжувати труднощі як у навчанні (порівняно зі школою низька успішність), так і в спілкуванні.
Розрізняють такі форми адаптації студентів-першокурсників:
1. Адаптація формальна, яка стосується інформаційної обізнаності з новими реаліями студентського життя, пристосування до умов навчаль ного закладу, до структури вищої школи взагалі, до тих вимог, які став ляться перед студентами, усвідомлення ними своїх прав і обов'язків.
2. Адаптація соціально-психологічна як процес внутрішньої інтегра ції груп студентів-першокурсників і інтеграція цих груп зі студентським оточенням загалом; пристосування до нового соціального оточення (ви кладачі, однокурсники, сусіди в гуртожитку, соціальна структура велико го міста тощо); перебудова наявних соціальних навичок і звичок; різкий перехід до самостійного життя.
3. Дидактична адаптація, яка пов'язана з готовністю студента опану вати різноманітними новими (порівняно зі шкільними) організаційними формами навчання у вищій школі, методами і змістом навчально-профе сійної діяльності, пристосуватися до значного збільшення обширу на вчального матеріалу, до складної мови наукових текстів і вивчення спе ціальних предметів.
4. Особистісно-психологічна адаптація пов'язана з прийняттям сту дентом нової соціальної позиції «студент» (хто навчається самостійно, наполегливо опановує професію) та опануванням нової соціальної ролі «майбутнього фахівця».
До основних чинників, що впливають на процес адаптації студентів, належать: емоційний стан та емоційна стабільність особис тості, рівень самооцінки, вольова активність, комунікативні уміння і ступінь інтеграції образу «Я».
3. Типологічні особливості сучасних студентів. Індивідуальні особливості психічних процесів та їх прояви в пізна вальній та емоційно-вольовій сфері студента.
Типологічні особливості сучасних студентів. Залежно від типових проявів в поведінці та діяльності сучасних студентів виділяють такі типи:
Перший тип — студенти з позитивною професійною спрямованістю, яка зберігається протягом усього періоду навчання. Вона зумовлена чіт ким уявленням про майбутню професію.
Другий тип- студенти, які остаточно ще не визначилися у своєму ставленні до професії. Здебільшого вибір фаху не має чітко вираженої професійної мотивації, інформація про професію поверхова.
Третій тип - студенти з негативним ставленням до професії. Мотива ція вибору ВНЗ зумовлена переважно загальновизнаними в суспільстві цінностями вищої освіти. Рівень їхніх уявлень про професію низький.
Індивідуальні особливості психічних процесів та їх прояви в пізна вальній та емоційно-вольовій сфері студента. Викладачеві важливо розуміти закономірності учіння студента, форму вати настанову щодо нього як суб'єкта власної пізнавальної діяльності, пізнавальної активності.
Учіння - це система піз навальних дій, спрямованих на досягнення мети навчання, на вирішення конкретних навчальних завдань. Учіння як пізнавальна діяльність має психологічну структуру, а її успі хи залежать від активності того, хто вчиться. Студент - суб 'єкт навчання тоді, коли працює на вищому рівні активності, здатний ініціювати і здійс нювати пізнавальну діяльність та брати на себе відповідальність за свої дії. Студенти найбільш активно використовують досягнення культури і характеризуються високим рівнем пізнавальної мотивації. Через це сту дентство - найважливіший інтелектуальний потенціал нашого суспіль ства.
Через пізнавальний інтерес засвоювані знання стають глибоко особистісним духовним багажем (а не лише інформацією).
Пізнавальний ін терес характеризується складним переплетенням інтелекту, емоційних і вольових процесів, їхнім взаємопроникненням і взаємовпливом.
Емоційний вплив - один із найсильніших і правильних шляхів збуд ження інтересу.
4. Поняття навчально-професійної діяльності та її ознаки. Професійна «Я-концепція» студента. Фахова компетентність як показник психологічної готовності студента до професійної діяльності. Навчально-професійна діяльність – це діяльність, яка визначає професійне становлення студента, набуття ним професійно важливих знань, умінь і навичок, його особистісне зростання як фахівця (завер шується професійне самовизначення, трансформується структура само свідомості і формується соціально-професійний аспект «Я-концепції», «професіоналізуються» психічні процеси і стани та ін.).
Для навчально-професійної діяльності студентів характерні такі ознаки:
Професійна «Я-концепція» студента. «Я-концепція» майбутнього фахівця - складна динамічна система уявлень студента про себе як особистості і суб'єкта навчально-профе сійної діяльності, яка містить у собі взаємопов'язані і взаємозумовлені компоненти: «Образ-Я», що розкриває неповторність самосприйняття через фіксацію студентом певної соціально-рольової позиції і на станов щодо себе; «Ставлення-Я», яке визначається самооцінкою професійно-педагогічних здібностей і особистісних якостей і може викликати виявлення певних емоційно-ціннісних проявів; «Вчинок-Я», спрямований на самовиявлення і самопрезентацію власного «Я», або прояв певної захисної дії, коли є «посягання» на цінність і ціліс ність сформованого уявлення про себе (поведінковий складник).
«Я-концепція» забезпечує внутрішню узгодженість особистості, відносну стійкість її поведінки. Вона має велике значення для професійного зростання студента. Позитивна «Я-концепція» сприяє розкриттю та реаліза ції внутрішніх можливостей студента в напрямку його успішної профе сійної підготовки.
Фахова компетентність як показник психологічної готовності студента до професійної діяльності. Наслідком професійного зростання особистості майбутнього фахівця та розвитку його професійних здібностей є фахова компетентність, яку набуває студент.
Фахова компетентність - здатність успішно викону вати професійні завдання і обов'язки тієї посади, на яку людина претен дує. Це кваліфікаційна характеристика фахівця, зокрема:ґрунтовні знання із загальноосвітніх і фахових дисциплін (загальна ерудиція); володіння професійною технологією - здатність мобілізувати знан ня та вміння для вирішення конкретних професійних проблем; висока кваліфікація, яка характеризується поліфункціональністю - умінням виконувати виробничі завдання на різних рівнях професійної діяльності; уміння аргументувати способи вирішення проблеми на різних рів нях активності; уміння співпрацювати з колегами (співдружність, взаємодопомога тощо); поведінка фахівця в нестандартних ситуаціях, уміння оперувати суперечливою інформацією.
5. Емоційний інтелект як складова професійного успіху. Фахова компетентність та професійна культура фахівця тісно пов’язані з емоційним інтелектом особистості. Серед сфер в структурі особистості з емоційним інтелектом безпосередньо пов’язані внутрішньоособистісна сфера, сфера керування стресом, сфера загального настрою, сфера міжособистісних стосунків, сфера адаптивності.
До внутрішньоособистісної сфери можна віднести такі компоненти, як самоактуалізація, самооцінка, асертивність.
Самоактуалізація - здатність реалізувати потенційні можливості.
Самооцінка – це здатність поважати себе, цінувати свої позитивні сторони і якості, знати свої сильні та слабкі сторони.
Асертивність (агресивність, контроль над емоціями) - це вміння виражати свої відчуття та переконання без агресії та образ, відстоювати свої особистісні права – не дозволяти іншим маніпулювати вами.
До сфери керування стресом належать такі поняття, як толерантність до стресу (стресостійкість), контроль імпульсивності ( імпульсивність).
Толерантність до стресу (стресостійкість) – це здатність протистояти несприятливим подіям і стресовим ситуаціям, не виявляючи симптомів фізичної або емоційної напруги завдяки активному і упевненому подоланню стресу.
Контроль імпульсивності - це здатність пізнавати свої гнівні, агресивні, ворожі і безвідповідальні імпульси, бути стриманим і контролювати гнів, агресію, ворожість і безвідповідальну поведінку.
Складовими сфери загального настрою є задоволеність життям, оптимізм.
Задоволеність життям поєднує в собі гармонію з самим собою, загальний спокій і уміння бути щасливим.
Задоволеність життям органічно поєднується з оптимізмом - здатністю не дозволяти думати і говорити деструктивно про себе та про світ, що оточує, бачити світлу сторону життя і зберігати позитивний настрій перед неприємностями.
До сфери міжособистісних стосунків можна віднести таке поняття, як міжособистісні вміння.
До міжособистісних вмінь, які необхідні для міжособистісної ефективності, можна віднести саморозкриття, довіра, спілкування, прояв почуттів словами, невербальне вираження своїх почуттів, слухання і реагування, прийняття і підтримка, взаємодвія з індивідами інших культур, послаблення бар’єрів до ефективної взаємодії.
Сфера адаптивності – це здатність оцінювати складність проблеми та знаходити ефективні шляхи її вирішення, правильна поведінка керівника в конфлікті, яка характризується такими поняттями, як стратегії, тактики поведінки в конфліктах.
6. Роль самовиховання в професійному зростанні студента. Суб'єктивними критеріями вдосконалення психіки є здатність зосе реджуватися, концентрувати увагу на сутності явищ, керувати своїми думками і емоціями, мати потяг до вищих ідеалів. Коли таким прагнен ням надано повну свободу дій, вони стають найефективнішим методом самовдосконалення.
Напрями професійного самовдосконалення студента реалізуються за допомогою процесу самовиховання: постійне покращення своєї навчальної самостійної роботи, форму вання готовності до виконання подальших професійних завдань; особистісний розвиток - самовдосконалення якостей своєї особис тості, необхідних для успішної майбутньої професійної діяльності.
Способи і методи само виховання: самонавіювання, само переконання, самопримус, самонаказ, самосхвалення, самозаохочення тощо.
Тема 3. Психологія студентської групи
План
1. Психологічні особливості та структура студентської групи. Адаптація студента до ВНЗ, до навчально-професійної діяльності, його професійне зрос тання як фахівця відбувається у студентській групі.
Студентська група - первин на, реальна, офіційно створена (зовнішньо організована) мала група, яка може вміщувати в себе й неформальні мікрогрупи.
Студентська академічна гру па - більш-менш постійна в межах навчального року сукупність студентів, що об'єднані завданням гуртової навчально-про фесійної діяльності та перебувають у безпосередньому контакті один з одним.
Між студентами встановлюються, по-перше, функціональні зв'язки, які визначаються розподілом функцій між студентами як членами групи; по-друге, емоційні зв'язки, або міжособистісні комунікації, які виника ють на основі симпатій, загальних інтересів. У зв'язку з цим у студент ській групі може бути така структура:
2. Розвиток студентської групи, характеристика студентського колективу. Цілісними характеристиками студентської групи є такі показники: активність; психологічний мікроклімат у групі (емоційний статус); референтність групи - значущість, авторитетність її для членів групи; керівництво і лідерство;згуртованість та ін.
За цими показниками визначають такі стадії розвитку студентської групи: номінальна група, яка має лише зовнішнє, формальне об'єднання студентів за наказом ректора і списком дирекції (деканату); асоціація - початкова міжособистісна інтеграція, пер винне об'єднання студентів за загальними ознаками. Взаємини опосередковуються пере важно особистісно значущими цілями (група друзів, приятелів); кооперація, на якій соціально-психологічна й дидактична адаптація студентів майже завершилася; колектив - найвищий рівень розвитку групи, який характеризується тим, що кожен член групи приймає на себе цілі та завдання спільної на вчально-професійної діяльності, яка вже має високу ефективність; група характеризується високим рівнем організованості та згурто ваності.
3. Проблеми керівництва та лідерства в студентській групі. Лідер ство - це здатність окремої особистості (лідера) спонукати інших діяти, надихати їхню активність на певну діяльність. Лідер - це особистість, за якою всі інші члени групи визнають право брати на себе найвідповідальніші рішення, які торкаються їхніх інтере сів, і визначати напрям і характер діяльності всієї групи. Ефективна діяльність групи насамперед залежить від того, які стосунки сформуються між офіційним і неофіційним лідером або лідерами групи.
Між функціями лідерства і керівництва є суттєва різниця, а саме:1.Лідер покликаний здійснювати переважно регуляцію міжособистісних стосунків у групі, натомість керівник здійснює регуляцію офіцій них відносин групи як деякої соціальної організації. 2.Лідерство виникає за умов мікросередовища (яким є мала група), керівництво - елемент макросередовища, тобто воно пов'язане з усією системою суспільних відносин у групі. 3.Лідерство виникає стихійно. Обирання або призначення керівни ка будь-якої реальної соціальної групи відбувається цілеспрямовано, реалізація управлінських функцій здійснюється під контролем різних еле ментів соціальної структури. 4.Явище лідерства менш стабільне, ніж керівництва, висунення ліде ра залежить від настрою та завдання групи. 5.Керівництво підлеглими порівняно з лідерством має чіткіше визна чену систему санкцій. 6.Процес прийняття рішення керівником (і взагалі в системі керівни цтва) значно складніший. Він опосередкований багатьма обставинами, які не обов'язково мають витоки в цій групі, натомість лідер здебільшого приймає безпосередні рішення, які стосуються діяльності малої групи. 7.Сфера діяльності лідера - здебільшого мала група, де він є лідером. Сфера дії керівника ширша, оскільки він репрезентує малу групу в шир шій соціальній системі.8.Функції і соціальні ролі лідера більш диференційовані: організа тор, фахівець у певній галузі діяльності, мотиватор (забезпечує емо ційне налаштування на спільну дію), масовик-затійник (наприклад, орга нізовує вечір відпочинку), жартівник (знижує напругу у взаєминах між членами групи завдяки гумору), гармонізатор (забезпечує компроміс зі складних проблем, консолідує колектив), стимулятор (спонукає групу до активності) та ін. 9.Староста як керівник студентської групи застосовує більш визна чену систему санкцій, повноваження застосування яких надається йому дирекцією (деканатом) і групою, яка його обирає на цю роль (організа ційні, командно-адміністративні, економічні методи впливу). Лідерство пов'язане з регулюванням внутрішньогрупових неофіційних стосунків у мікрогрупі, які також можуть суттєво впливати на педагогічний процес, на ставлення студентів до навчання, поведінку під час занять завдяки ді ловим якостям особистості лідера (які йому притаманні та які визнають ся групою).
4. Міжособистісні стосунки у студентській групі. Міжособистісні стосунки — це сукупність об'єк тивних зв'язків та взаємодій між особами, які належать до певної групи, це система міжособистісних установок, ціннісних орієнтацій, очікувань, які визначаються змістом спільної життєдіяльності людей. Характерною ознакою міжособистісних сто сунків, зокрема, і в студентській групі, є їх емоційне забарвлення. Головними регуляторами сталості стосунків є привабливість і взаємовплив. М. Обозов пропонує таку класифікацію міжособистісних стосунків: знайомства, приятелювання, товариські, дружні, любовні, подружні, родинні, деструктивні. Вона спирається на кілька критеріїв: глибину стосунків, вибірковість щодо партнерів, функції стосунків.
5. Види конфліктів в студентській групі. Конфлікт - це зіткнення на індивідуально-психологічному (студент-студент) або со ціально-психологічному (група- окремий студент) рівнях конкурентних або несумісних потреб, мотивів, інтересів, дій, учинків, які конфлікти супроводжуються почуттям душевного дискомфорту, емоційної напруги, тривожності, стресу, станом когнітивного дисонансу тощо. Конфлікти виникають на діловому (предметному) та міжособистісному підґрунті. Відповідно до цього можна виділити навчальні та міжособистісні види конфліктів в студентській групі.
Виокремлюють два типи навчальних конфліктів: предметно-ділові і особистісно-прагматичні (міжособистісні у вузькому значенні).
Навчальні конфлікти. У рамках першого типу конфліктів виділяють: а) власне пред метні (когнітивні) і б) організаційні. Відмінність їх полягає в тому, що перші зумовлені когнітивною, а другі - поведінковою несумісністю.
Міжособистісні види конфліктів. Конфлікт на соціально-психологічному рівні розвивається як міжособистісний, між окремими групами, а також може бути між окремою осо бистістю та групою загалом.
Міжособистісний конфлікт визначається як зіткнення несумісних соціальних, психологічних, духовних просторів суб'єктів, яке викликає їхню протидію. Такі конфлікти бувають горизон тальними (між рівними за ієрархією, однаковим соціальним статусом людьми, наприклад, «студент-студент») і вертикальними («староста-студент», «лідер-рядовий член групи» тощо).
6. Формування сприятливого соціально-психологічного клімату в студентському колективі. Психологічними явищами, якими характеризується студентський ко лектив як цілісність, а також його соціально-психологічний клімат, є громадська думка, групові норми, груповий настрій, групова згуртованість, колективні традиції,
колективістське самовизначення.
Ознаками позитивного морально-психо логічного мікроклімату у студентському колективі є достатня поінформованість кожного студента про загальну мету та за вдання групи; довіра та висока вимогливість один до одного; відповідальність кожного за справи групи; доброзичлива, ділова критика, вільне висловлювання своїх думок що до справ групи; кожен член колективу забезпечує свою потребу в самореалізації, са моствердженні у своїй групі; кожний студент задоволений міжособистісним спілкуванням у групі, тобто її морально-психологічним мікрокліматом.
7. Психологічні особливості студентського самоврядування. Самоврядування - це гнучка динамічна система, яка ґрунтується на поєднанні адміністративних і суспільних студентських інституцій (старостат, студентський профком, студентська дирекція тощо). Органи са моврядування розраховані на широке залучення членів студентського ко лективу до вирішення питань його життєдіяльності.
Можна назвати три основні сфери участі студентів в управлінні вищим навчальним закладом: включення студентів у ради інституту (факультету), університету; самоврядування у виробничому і навчально-виховному процесі групи; самоврядування у сфері побуту та відпочинку.
Функції студентського самоврядування: забезпечення результативної навчальної роботи студентів, виконан ня ними щоденних навчальних завдань із врахуванням їхніх здібностей та інтересів, підготовка студентів як фахівців із вищою освітою до майбутньої управлінської діяльності, формування соціальної спрямованості їхньої активності, розвиток організаторських здібностей.
Змістовий модуль 2. Педагогіка вищої школи
Тема 4. Педагогіка вищої школи як галузь педагогіки. Дидактика вищої школи
План
1. Основні тенденції у сфері освіти. Педагогіка вищої школи як галузь педагогіки. Завдання педагогіки вищої школи на сучасному етапі.
Основні тенденції у сфері освіти.Інновації в системі вищої освіти пов'язані з внесенням змін у традиційну масову практику. Розглянемо провідні тенденції оновлення світового освітнього простору. Перша тенденція — орієнтація більшості країн наперехід від елітної освіти до високоякісної освіти для всіх. Друга тенденція — поглиблення міждержавного співробіт ництва у галузі освіти, яке залежить від потенціалу національ ної системи освіти і від рівня умов партнерства держави й окре мих учасників.Третя тенденція — збільшення гуманітарної складової у світовій освіті в цілому за рахунок введення людино орієнтованих наукових і навчальних дисциплін: політології, психології, со ціології, культурології, екології, ергономіки, економіки.Четверта тенденція — значне поширення нововведень за умов збереження національних традицій, що склалися, та на ціональної ідентичності країн і регіонів.
Педагогіка вищої школи — наука про закономірності навчання і виховання студентів, а також їх наукову і професійну підготовку як фахівців відповідно до вимог держави.
Предметом педагогіки вищої школи є процес форму вання духовно багатого, свідомого, гідного громадянина, спеціаліста вищої кваліфікації різних галузей народного господарства, науки, техніки, культури, освіти тощо.Підготовка фахівця з вищою освітою передбачає вихо вання, професійну освіту і навчання. Отже, основними категоріями педагогіки вищої школи є вихо вання, професійна освіта і навчання.
Під вихованням сту дентської молоді розуміють формування протягом навчан ня у вищому навчальному закладі морально-психологічної готовності самовіддано працювати за обраним фахом.
Професійна осві та студентів передбачає володіння загальними і професій ними знаннями, виробничими уміннями і навичками згід но з профілем.
Навчання студентів охоплює весь процес фахової підготовки спеціаліста з вищою освітою, знання якого завжди можуть бути застосовані на практиці.
Завдання педагогіки вищої школи на сучасному етапі:вироблення методологічних, теоретичних, методич них засад професійної освіти в сучасній педагогіці; формування концепцій змісту освіти і процесу на вчання для різних типів Вищих навчальних закладів (з урахуванням тенденцій розвитку відповідних галузей науки, техніки, культури); визначення закономірностей становлення особис тості в умовах вищого навчального закладу; організування самостійної роботи студентів вищого навчального закладу в умовах нової парадигми вищої освіти;організування наукової діяльності майбутніх фа хівців; формування пізнавальних інтересів студентів у про цесі професійної підготовки;формування педагогічної майстерності викладача вищого навчального закладу тощо.
Педагогіка вищої школи, що виникла на базі загальної (шкільної) педагогіки, розглядає вищі рівні навчання та виховання дорослої людини. Вона тісно пов'язана перед усім з науками психолого-педагогічного циклу: історією педагогіки; віковою педагогікою; дефектологією; професійними педагогіками; порівняльною педагогікою; соціальною педагогікою; гендерною; частковими, або предметними, методиками, які досліджують закономірності викладання і вивчення кон кретних навчальних дисциплін у навчальних закладах всіх типів.
Метод науково-педагогічного дослідження – шлях вивчення і опанування психолого-педагогічних процесів формування особистості з метою встановлення об’єктивних закономірностей виховання і навчання. До методів науково-педагогічного дослідження належать: основні: педагогічного спостереження, педагогічного експерименту; допоміжні: бесіди, анкетування, психолого-педагогічного тестування; соціометрія; аналізу результатів діяльності; узагальнення незалежних характеристик; методи математичної статистики.
3. Структура вищої освіти. Підготовка наукових та науково-педагогічних працівників. Структуру освіти складають освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні.
Освітній рівень означає задоволення потреб особистості у здобутті загальної середньої та вищої освіти шляхом навчання у різних типах закладів освіти.
Законом України “Про вищу освіту” встановлено такі рівні вищої освіти: неповна вища, базова вища освіта, повна вища освіта.
Освітньо-кваліфікаційний рівень передбачає здобуття певного рівня освіти і кваліфікації. Законом України “Про вищу освіту” встановлено такі освітньо-кваліфікаційні рівні: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр.
Підготовка наукових та науково-педагогічних працівників. Основними формами підготовки наукових і науково-педагогічних працівників вищої кваліфікації є аспірантура і докторантура.
Наукові ступені. Кандидат наук – перший науковий ступінь в Україні, що присуджують особам із вищою освітою, які склали кандидатські іспити і захистили кандидатську дисертацію.
Доктор наук – науковий ступінь, який присвоюють особам, що захистили докторську дисертацію й мали до того, як правило, вчений ступінь кандидата наук (в Україні) або магістра.
Наукові звання. Законом України “Про освіту” передбачено наукові звання старшого наукового співробітника, доцента і професора.
4. Сутність процесу навчання у вищій школі. Актуальні проблеми дидактики на сучасному етапі. Управління та самоуправління навчанням у вищій школі.
Навчання – цілеспрямована взаємодія викладача і студентів, у процесі якого засвоюються знання, формуються вміння і навички.
Основними функціями процесу навчання є освітня, розвиваюча, виховна. Рушійними силами процесу навчання є його суперечності між: вимогами суспільства до процесу навчання, що повсякчас зростають, і загальним станом цього процесу, який потребує постійного вдосконалення; досягнутим студентами рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями та навичками, необхідними для виконання поставлених перед ними нових завдань; фронтальним викладом матеріалу й індивідуальним характером його засвоєння; розумінням матеріалу викладачем і студентами; теоретичною формою знань й умінням застосовувати їх на практиці та ін.
Дидактика (грец. — повчальний) вищої школи — га лузь педагогіки вищої школи, яка розробляє теорію освіти і на вчання у вищих навчальних закладах, а також виховання у про цесі навчання.
Як педагогічна дисципліна дидактика оперує загаль ними поняттями педагогіки: «виховання», «педагогічна праця», «освіта» тощо. Але як теорія освіти і науки вона послуговується власними поняттями. До них належать «навчання», «викладання», «учіння», «зміст освіти», «форми організації навчання», «ме тоди навчання» та ін.
Управління та самоуправління навчанням у вищій школі. Навчання об'єднує процеси передавання, засвоєння, збереження і застосування інформації для розв'язання конкретних дидактичних завдань.
Процес навчання є формою пізнання об’єктивної дійсності, оволодіння досвідом людства; взаємодією викладача й студента, яка складається з двох взаємопов’язаних процесів – викладання (управління) й учіння (самоуправління навчальною діяльністю).
І. Викладання — діяльність викладача, спрямована на управління навчально-пізнавальною діяльністю студента на основі врахуван ня об'єктивних і суб'єктивних закономірностей, принципів, ме тодів, організаційних форм і засобів навчання.
Процес управління навчально-пізнавальною діяльністю охоплює кілька компонентів: планування, організування, стимулювання, контроль і ре гулювання навчально-пізнавальної діяльності та аналіз її результатів.
ІІ. Учіння — цілеспрямований процес засвоєння студентами знань, умінь і навичок, регламентований навчальними планами і програ мами, процес самоуправління навчальною діяльністю.
Ефективність учіння визначається його формами, най поширенішими з яких є слухання, читання, конспектуван ня, виконання вправ, розв'язування задач, проведення до слідів, навчальні дослідження, професійне моделювання:
5. Зміст освіти. Психічний і особистісний розвиток особистості в умовах навчання у вищій школі.
Зміст освіти — науково обґрунтована система дидактичного та методично оформленого навчального матеріалу для різних освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів.
Визначається зміст освіти: освітньо-професійними про грамами підготовки фахівців з вищою освітою певних освітньо-кваліфікаційних рівнів; структурно-логічною схемою підготовки; навчальними планами; навчальними програмами; підручниками, посібниками, методичними вказівками.
Психічний і особистісний розвиток особистості в умовах навчання у вищій школі. Розвиток людини протягом усього життя детермінований багатьма факторами, одним з яких є научіння. Научіння - це основний процес, завдяки якому середо вище викликає стійкі зміни у поведінці індивіда. У психології склалося три основні точки зору на співвідношення научіння і розвитку:розвиток повністю визначається научінням, практич но не залежить ні від задатків, ні від дозрівання, (аб солютизується роль научіння); розвиток не залежить від научіння і визначається в основному задатками і дозріванням, (абсолютизуєть ся саморозвиток за генетичною програмою); розвиток залежить від научіння, але його можливості обмежені біологічними факторами (дозріванням та ін.).
6. Методи, форми організації і засоби навчання у вищій школі. Метод (буквально шлях до чогось) означає спосіб досягнення мети, певним чином упорядковану діяльність.
Методом навчання називають спосіб упорядкованої взаємозв’язаної діяльності викладача, направленої на рішення завдань виховання і розвитку навчаємих в процесі навчання.
Основні групи методів навчання. Слід виділити три основні групи методів навчання: 1.Методи організації і здійснення навчально-пізнавальної діяльності (словесні методи навчання: лекція, пояснення, розповідь, бесіда, інструктаж; наочні методи навчання: спостереження, ілюстрація, де монстрація; практичні методи навчання: вправи, лабораторні роботи, практичні роботи, графічні роботи, експеримент, виробнича практика). 2.Методи стимулювання інтересу до навчання і мотивації на вчально-пізнавальної діяльності: ділові та рольові (драматиза ція) ігри, дискусії і диспути, студентські наукові конференції, створення ситуації емоційно-моральних переживань, створен ня ситуації пізнавальної новизни та зацікавленості (метод ці кавих аналогій, ефект дивування, зіставлення наукових і жит тєвих (побутових) пояснень явища тощо).3.Методи контролю і самоконтролю за ефективністю навчально-пізнавальної діяльності(методи усного контролю: індивідуальне опитування, фрон тальне опитування, усні заліки, колоквіуми, іспити, усне про грамоване опитування; методи письмового контролю: контрольні письмові ро боти, письмові заліки, письмові іспити, програмовані письмо ві роботи); методи лабораторно-практичного контролю: контрольні лабораторні роботи, контроль задопомогою комп'ютера (навчаль но-контрольні програми); методи самоконтролю: самостійний пошук помилок, умін ня самостійно оцінювати свої знання, визначати пріоритетні напрями власного навчального процесу, самоаналіз і тощо.
Форми організації навчання у ВНЗ: аудиторні (лекції, семінари, практикуми тощо) та позааудиторні (кон сультації, заліки, іспити, наукові гуртки тощо).
Засоби навчання. Засоби навчання - це різноманітні матеріали і знаряддя навчального процесу, завдяки яким більш успішно і за коротший час досягаються визначені цілі навчання.
До засобів навчання належать: підручники, навчальні посібники, дидактичні матеріали, технічні засоби (ТЗН), обладнання, станки, навчальні кабінети, лабораторії, ЕОМ, ТБ та інші засоби масової комунікації. В науці немає загальноприйнятої класифікації дидактичних засобів.
7. Сучасні технології навчання у ВНЗ.У практиці навчально-виховної діяльності сучасного навчального закладу найпоширеніші такі техноло гії навчання: диференційоване навчання, проблемне навчання, ігрові технології навчання, інформаційні техноло гії навчання тощо.
1. Диференційоване (лат. — різниця, відмінність) навчан ня — спеціально організована навчально-пізнавальна діяльність, яка з огляду на вікові, індивідуальні особливості суб'єктів учіння, соціальний досвід спрямована на оптимальний фізичний, духов ний і психічний розвиток студентів, засвоєння необхідного обсягу знань, практичних дій за різними навчальними планами та прог рамами.
2. Проблемне (грец. — задача, утруднення) навчання — дидактична система, яка грунтується на закономірностях творчого засвоєння знань і способів діяльності, на прийомах і методах ви кладання та учіння з елементами наукового пошуку.
3. Ігрові технології навчання.Формування соціально активної особистості вимагає використання нестандартних форм педагогічної взаємодії. Однією з таких форм є гра як засіб розвитку творчого по тенціалу майбутнього фахівця. З огляду на це виокремлюють ігри-вправи, ігрові дискусії, ігрові ситуації, рольові і ділові навчальні ігри.
4. Інформаційні технології навчання. Нові інформаційні технології навчання — методологія і технологія навчально-виховного процесу з використанням новітніх електронних засобів.Впровадження в навчальний процес інформаційних технологій супроводжується збільшенням обсягів само стійної роботи студентів, що потребує постійної підтримки навчального процесу з боку викладача.
Тема 5. Виховання студентської молоді. Педагогічне спілкування
1. Сутність процесу виховання у вищій школі. Цілі, завдання і зміст сучасного виховання у вищій школі.Рушійні сили, закономірності та принципи процесу виховання. Мета і завдання національного виховання.
Виховання у вищій школі – це процес цілеспрямованого, систематичного формування особистості, зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників.
Мета виховання у вищому навчальному закладі: у процесі підготовки спеціаліста озброїти його не лише фаховими знаннями, уміннями і навичками професійної діяльності, а й сформувати у нього відповідний світогляд, моральні, правові, трудові, естетичні та інші якості особистості.
Завдання виховання: фор мування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готов ності її захищати; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу; оволодіння українською мовою; прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій ук раїнців та представників інших націй, які мешкають на території України; виховання духовної культури особис тості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції; утвердження принципів вселюдської моралі тощо.
Рушійними силами ПВ є сукупність внутрішніх і зовнішніх суперечностей, вирішення яких сприяє просуванню до нових цілей.
Основні принципи виховання: цілеспрямованість виховання, зв’язок виховання з життям, єдність свідомості і поведінки у вихованні, виховання в праці, комплексний підхід у вихованні, виховання особистості в колективі, поєднання педагогічного керівництва з ініціативою і самодіяльністю вихованців, поєднання поваги до особистості вихованця з розумною вимогливістю до нього, індивідуальний підхід до кожного вихованця, принцип систематичності, послідовності й наступності у вихованні, єдність педегогічних вимог закладу освіти, сім’ї і громадськості.
Національне виховання – це виховання підростаючих поколінь на багатовікових традиціях у дусі українського виховного ідеалу.
Мета і завдання національного виховання: передавання молодому поколінню соціального досвіду, багатства, духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності, світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, таких як національна самосвідомість, духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.
Принципи національного виховання: гуманізм, народність, природовідповідність, самодіяльність, демократизм, єдність родинного і шкільного впливу, виховання у праці.
Методи виховання: методи впливу на особистість або методи формування свідомості: розповідь, бесіда, дискусія, метод прикладу; методи формування суспільної поведінки: педагогічна вимога (прохання, доручення, наказ), громадська думка, вправляння, привчання; методи стимулювання діяльності і поведінки: змагання,заохочення, покарання; методи контролю й аналізу ефективності виховання: педагогічне спостереження, опитування, аналіз результатів діяльності тощо.
Прийоми: задушевна бесіда, диспут, роз’яснення – прийоми переконання.
Засоби: знакові символи, матеріальні засоби, способи комунікацій, світ життєдіяльності вихованця, колектив і соціальна група, технічні засоби, культурні цінності(книги, твори мистецтва).
Форми виховання: масові форми виховної роботи; групові форми виховної роботи; індивідуальна виховна робота.
Особистісний розвиток в умовах виховання. Серед основних факторів, які впливають на розвиток особистості, вчені виділяють виховання. Виховання є цілеспрямованим процесом. Наявність конкретної мети надає йому систематичності й послідовності, не допускає випадковості, епізодичності й хаотичності виховних заходів. Виховання формує внутрішній світ молодої людини, проникнути в який дуже важко. Тому воно вимагає таких методик, які давали б змогу не тільки виявляти погляди, переконання, і почуття вихованців, а й збагачувати їх духовність, за потреби коригувати якості психіки.
Основні напрями виховання студентської молоді. Всебічний розвиток особистості людини є головною метою виховання у вищій школі, яке охоплює розумове, моральне, статеве, правове, антинаркогеннє, екологічне, трудове, економічне, естетичне й фізичне виховання, виховання молоді в умовах інформаційно-освітнього середовища в їх нерозривному зв’язку, взаємозалежності та взаємозумовленості. Кожен з цих напрямів має свої завдання і зміст.
Педагогічне спілкування – це професійне спілкування викладача зі студентами в процесі навчання і виховання.
Особливостями педагогічного спілкування є те, що воно спрямоване на створення умов для всебічного розвитку особистості, дозволяє соціально-психологічними процесами в студентському колективі та забезпечити працездатний клімат.
До функцій педагогічного спілкування належать:
а) комунікативна— встановлення і регуляція взаємовідно син між викладачем та студентами, забезпечення гуманістичної спрямованості розвитку студентів;
б) психологічна — створення умов для забезпечення психоло гічної свободи студента, прояву індивідуальної своєрідності його особистості; зняття соціальних затисків, які заважають цьому;
в) пізнавальна — забезпечення повноцінного сприймання на вчальної інформації студентами, формування в них особистісного, емоційно-ціннісного ставлення до знань;
г) організаційна — забезпечення раціональної організації на вчально-практичної діяльності студентів.
Структура педагогічного спілкування. У пси хологічній структурі педагогічного спілкування можна виокремити кілька етапів:1. Підготовка педагога до спілкування. 2. Вступ до педагогічного контакту і початковий момент взаємодії з группою. 3. Організація і управління спілкуванням у ході проведення заняття (лекції, семінару).
4. Стилі та моделі педагогічного спілкування викладача і студента. Бар’єри та ускладнення в процесі комунікації. Стилі та моделі педагогічного спілкування викладача і студента: 1. Спілкування на підставі захоплення спільною творчою ді яльністю2.Стиль педагогічного спілкування, що ґрунтується на друж ньому ставленні. 3. Спілкування-дистанція. 4. Спілкування-залякування.
Бар’єри та ускладнення в процесі комунікації. Соціальний бар'єр зумовлений домінуванням рольової позиції викладача в системі педагогічної взаємодії. Викладач підносить ся над особистістю студента, постійно демонструє свій соціаль ний статус. Фізичний бар'єр пов'язаний з організацією фізичного простору взаємодії. Так, неправильно організований простір спіл кування спричинює ізольованість викладача. Він неначе віддаляє себе від студентів, намагаючися сховатися за стіл, стілець чи в куток. Смисловий бар'єр, як правило, пов'язаний з неадаптованим до рівня сприйняття студентів мовленням викладача, яке за надто насичене незрозумілими словами, науковими термінами, що використовуються без коментаря. Це стає причиною знижен ня інтересу у слухачів, утворює дистанцію у взаємодії.
5. Педагогічні конфлікти, їх види, причини виникнення, розв’язання та усунення. Конфліктні ситуації, що виникають між викладачем та студен том, називаються педагогічними конфліктами. Виділяють такі види педагогічних конфліктів: конфлікт діяльності, кон флікт поведінки, вчинку, конфлікт взаємин. Для ефективного подолання конфліктної ситуації, її розв’язання та усунення викладачеві необхідно обрати поведінку, враховуючи власний стиль, стиль ін ших, втягнутих до конфлікту людей. Психолого-педагогічна наука виокремлює п'ять стилів поведінки в конфліктній ситуації: конкуренція або суперництво, уникнення, пристосування, співробітництво, компроміс.
5. Засоби професійно-педагогічної комунікації. Формування комунікативної культури викладача і студента. Правила педагогічного спілкування.
Складовими зовнішньої техніки викладача є вербальні (мовні) й невербальні засоби(міміка, пантоміміка), комп'ютерні (інтернет, програмне забезпечення).
Формування комунікативної культури викладача і студента. Правила педагогічного спілкування. Продуктивна мовленнєва комунікація викладача передбачає також розвиток у нього низки спеціальних здібностей:1)соціально-перцептивних (розуміти внутрішній стан партне ра через сприйняття його зовнішньої поведінки, вигляду); 2) здібності до ідентифікації (здатність поставити себе на мі сце іншої людини й передбачити її можливу реакцію); 3) саморегуляції, вольового впливу, навіювання, керування сво їм психічним станом у спілкуванні.
Дотримання правил педагогічного спілкування вбереже педа гога від багатьох труднощів та помилок, які підстерігають його в практичній діяльності.
Список літератури
Підписано до друку ____ _____________ 20 ___ р.
Формат 60Х84 1/16 Обсяг_________ ум. др. арк.
Замовлення: № ______ Тираж ______ прим.
Рівне, НУВГП, Соборна, 11
PAGE \* MERGEFORMAT 1