Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
ЛУГАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ ІМЕНІ Е.О. ДІДОРЕНКА
Тези лекцій
з навчальної дисципліни
КРИМІНОЛОГІЯ
Розробники ___________/ Топольскова І.О.
заступник начальника кафедри,
к.ю.н., доцент
Луганськ – 2013
Лекція 1
(2 години)
ТЕМА: Загальні питання теорії, історії та методики кримінології
Мета заняття:
наукових поглядів та переконань.
Опорні поняття:
Об'єкт кримінології, предмет кримінології, Особлива частина кримінології, Загальна частина кримінології, мета кримінології, завдання кримінології, функції кримінології.
План
1. Об’єкт та предмет кримінології.
2. Структура кримінології
3. Мета, завдання та функції кримінології
Відповіді на питання плану
Розглядаючи перше питання плану треба перш за все приділити увагу поняттю кримінологія.
Кримінологія — соціолого-правова наука, яка ви вчає злочинність, особу злочинця, причини та умови злочинності, шляхи і засоби її профілактики.
У кожної науки є свій об’єкт та предмет. Тому слухачам треба розкрити що є об’єктом науки.
Об'єктом науки кримінології є суспільні явища, пов'язані зі злочинністю та іншими правопорушеннями, причинами й умовами злочинності, місцем і роллю осо би злочинця в системі суспільних відносин, а також із вирішенням завдань із запобігання і профілактики пра вопорушень.
Що виступає предметом кримінології.
Предметом кримінології є дослідження законо мірностей, законів, принципів і властивостей розвитку і суспільних відносин, що становлять об'єкт кримінології.
Предмет кримінології складається з чотирьох основ них елементів:
1) злочинність — соціальне і кримінально-правове явище в суспільстві, що являє собою сукупність усіх злочинів, учинених у певній державі за визначений пе ріод часу. Злочинність визначається такими якісно-кількісними показниками (параметрами): стан, рівень, структура, динаміка, характер, коефіцієнт злочинності;
2) особа злочинця — система негативних соціально зна чущих властивостей, які впливають у сполученні із зов нішніми умовами та обставинами на характер злочинної поведінки. Дані про особистісні властивості осіб, які вчиня ють злочини, містять інформацію про причини злочинів;
3) причини та умови злочинності (криміногенні детер мінанти) — це система негативних економічних, демо графічних, психологічних, політичних, організаційно-управлінських явищ і процесів, що породжують і зумов люють злочинність. Причини та умови злочинності з урахуванням їх змісту, природи та механізму дії вивчаються на різних рівнях: причини та умови злочинності в ' цілому; окремих груп злочинів; конкретного злочину;
4) запобігання (профілактику) злочинності розуміють як систему державних, громадських та індивідуальних заходів, спрямованих на усунення, нейтралізацію чи по слаблення причин і умов злочинності, утримання від учинення злочинів і корекцію поведінки правопоруш ників. Профілактичні заходи класифікують за спрямо ваністю, механізмом дії, етапами, масштабом, змістом, суб'єктами та іншими ознаками.
Крім цього, як елементи предмета кримінології бажа но розглядати проблеми: жертви злочинів; прогнозуван ня і планування протидії злочинності; кримінально-правової статистики; методики дослідження злочинності; негативних соціальних явищ, які тісно корелюють зі злочинністю, (фонових явищ) тощо1.
2. Структура кримінології
Розглядаючи друге питання лекції зупинемось, що у кримінології виділяють Загальну та Особливу частини.
Загальна частина розглядає загальнотеоретичні вчення про злочинність, особу злочинця, причини та умови злочинності, протидію злочинності, а також вивчає розвиток самої кримінології як науки. Зазначені кримінологічні явища та категорії досліджуються уза гальнено, без виокремлення специфіки окремих видів злочинності.
В Особливій частині визначається кримінологічна характеристика окремих видів злочинності, яку поді ляють за видами злочинів, змістом злочинних діянь, особливостями контингенту злочинців.
Останнім часом предметом вивчення кримінології стала економіка: аналізується кримінологічна харак теристика злочинів, які вчиняються у різних сферах еко номіки (кредитно-банківській; зовнішньоекономічній; па ливно-енергетичній; агропромисловому комплексі тощо).
Сім'ю з кримінологічних позицій вивчають у рамках сімейної кримінології: досліджують специфіку злочинів, які вчиняються на ґрунті сімейно-побутових відносин, а також об'єктивні й суб'єктивні чинники, які сприяють різним видам злочинів (насильницьким, корисливим; злочинів, що вчиняються жінками, неповнолітніми). Кримінологія розробляє шляхи та методи запобігання йдочинів за допомогою впливу на сім'ю.
Так звані «фонові» чи негативні соціальні явища (ал коголізм, наркоманія, токсикоманія, проституція, СНІД, безпритульність і бездоглядність тощо) кримінологія вивчає тією мірою, якою ці явища взаємопов'язані з меха нізмом вчинення злочинів, оскільки чинники, тенденції ти профілактика всіх соціальних відхилень як злочинно го, так і незлочинного характеру мають багато спільного.
Також треба зупинитися на питанні що основним завданням кримінології на сучасному етапі переходу суспільства до утвердження демократичних цінностей є наукове пояснення й прогноз кримінологічних явищ з метою більш ефективної профілактики злочинності.
3. Мета, завдання та функції кримінології
Мета кримінології полягає у виробленні наукових і практичних рекомендацій, положень та висновків щодо підвищення ефективності запобігання злочинності. Практичні цілі формулюються, беручи до уваги професійну підготовленість кадрів, їхнє матеріально-технічне, фінансове забезпечення й реальний час щодо проведення відповідних заходів.
Мета та предмет кримінології визначають її завдання.
Основні завдання кримінології:
4) вивчення особи злочинця, дослідження механізму вчинення конкретного злочину, класифікація видів злочинних проявів і типів особи злочинця;
Функції кримінології
Виходячи із завдань, які стоять перед кримінологією, виділяють функції кримінології:
Прогностична: вивчаючи тенденції розвитку кримінологічно значущих процесів і явищ, кримінологія прогнозує їхній майбутній стан.
4. Практично-перетворювальна: кримінологічні опис, пояснення, прогнозування так чи так підпорядковані інтересам наукового управління соціальними процесами, пов'язаними з протидією злочинності. Тож, боротьба зі злочинністю в значенні розуміння фокусує решту проблем, які вивчаються кримінологією. У цьому й полягає практично-перетворювальна функція науки, оскільки кримінологічні знання лише тоді мають цінність, коли вони озброюють суб'єкти профілактики злочинів, слугують для них керівництвом до дій.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
Допоміжна література:
Лекція 2
(2 години)
ТЕМА: Історичні етапи розвитку кримінології
Мета заняття:
наукових поглядів та переконань.
Опорні поняття:
кримінологічні парадигми, причини злочинів, фактори, детермінанти злочинності
План
1.Розвиток кримінології як науки
2. Антропологічна парадигма в кримінології
3. Соціологічні теорії
Відповіді на питання плану
1.Розвиток кримінології як науки
Розглядаючи перше питання плану треба висвітлити теоретичні підходи до розуміння основних причин злочинності.
Треба розпочати з того, що порівняльна теоретична кримінологія охоплює ба гато різних теорій, концепцій, підходів, напрямів і шкіл, що не тільки є різними за змістом, а часто просто су перечать одне одному.
Їх аналіз свідчить, що багато теорій є умоглядними підходами, які пов'язують злочинність з різними сторо нами людини та суспільства. Теорії з часом змінюються і нерідко ангажовані політичними режимами в тій чи іншій країні. Процес народження нових і модифікації старих теорій практично не припиняється.
Таке розмаїття і суперечливість кримінологічних тео рій є результатом того, що немає єдиної теоретичної та предметно-дослідницької бази. Основу більшості теорій причин злочинності становлять такі напрями філосо фії, як позитивізм, прагматизм, емпіризм.
Задля глибокого вивчення будь-якої науки, і кримінології також, необхідно засвоїти не тільки сучасне становище розвитку науки, а й дослідити початки її становлення, основні етапи розвитку, засадничі ідеї, концепції та погляди. Починаючи зі стародавніх часів, проблеми існування злочинності й заходи боротьби з нею привертали увагу філософів, юристів і представників інших галузей знань.
Одна з найпоширеніших класифікацій кримінологічної думки відокремлює три основних періоди розвитку науки:
1) класичний (із другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.);
2) позитивістський (з останньої третини XIX ст. до 20-х рр. XX ст.);
3) сучасний від 30-х рр. XX ст. дотепер.
Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвітництва періоду переходу від феодалізму до капіталізму (ХVІІ-ХVIII століть). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювалися буржуазно-демократичними революціями в Європі. Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах, так званої, класичної школи кримінального права, котру заснував Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці "Про злочини і покарання".
Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах – біологічному й соціологічному. Незважаючи на суттєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.
На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба у ґрунтовних кримінологічних теоріях та побудовах виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла та потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції.
Насамкінець варто підкреслити, що ще до виникнення кримінології як науки питання запобігання злочинам були об'єктом зацікавленості багатьох вчених, починаючи від античних часів.
2. Антропологічна парадигма в кримінології
Окремо зупинитися на поглядах на злочинність у традиційних суспільствах (античність, середні століття, епоха Відродження).
Родоначальником антропологічної кримінології був італійський судовий психіатр Ч. Ломброзо, який у 1876 р. написав книгу «Злочинна людина» і розробив теорію «приро дженого злочинця», оголосивши злочин природним яви щем. Він стверджував, що злочинцями народжуються, а тому вони мають цілком визначені анатомічні та психо фізіологічні ознаки.
Попри спростування цієї теорії ще за життя Ч. Ломб розо1 ЇЇ з деякими змінами далі розвивали: в Італії — Р. Гарофало, Е. Феррі, Д. ді Тулліо, у Німеччині — Е. Кречмер, В. Зауер, у США - Е. Хутон, У. Шелдон та інші біокримінологи.
Сучасні біокримінологи обґрунтовують свої позиції, спираючись на останні досягнення природничих наук. Спадкова теорія в сучасній інтерпретації має кілька різ новидів: сімейна схильність, близнюкова, хромосомна, ендокринна й ін. Свої висновки представники цих тео рій пояснюють результатами вивчення окремих груп злочинців, функціонування залоз внутрішньої секреції, порівняння поведінки близнюків і виявлення хромосом них відхилень у злочинців і незлочинців.
Безперечних зв'язків між злочинністю і біологією лю дини не встановлено. Ні в окремих країнах, ні в світі у цілому біологічні теорії причин злочинності не дістають серйозної підтримки.
Фрейдистські теорії набули поширення на початку XX ст. Назва походить від їх родоначальника — австрій ського лікаря-психіатра Зігмунда Фрейда. У працях «Психопатологія повсякденного життя», «Основні пси хологічні теорії в психоаналізі» він стверджував, що пояснення людської, у тому числі й злочинної, поведін ки слід шукати в психосексуальних конфліктах, з якими людина стикається ще у ранньому дитинстві. Боротьбу підсвідомих статевих потягів, а також інстинктів агресії та страху зі свідомістю людини, моральними і правови ми нормами Фрейд назвав іменами міфічних осіб. Потяги, які вчасно не задоволено, за Фрейдом, витісняються зі свідомості людини у сферу несвідомого і далі інтенсивно впливають на поведінку людини.
Теорію небезпечного стану розробив італійський кримінолог Р. Гарофало у праці «Критерії небезпечно го стану» (1880 р.). Небезпечний стан слід розуміти як внутрішньо властиву людині схильність до вчинення злочину, на підставі якої до особи варто застосовувати превентивні заходи або покарання.
Сучасним продовженням теорії Гарофало є клінічний напрям, що його розробили Ж. Пінатель, Д. Сабо, Дж. Канепой та ін., які 1975 р. у Генуї відкрили Міжна родний науковий центр клінічної кримінології і прове ли кілька міжнародних семінарів із порівняльної клініч ної кримінології. Представники цієї теорії розробили клінічні методи діагностики та прогнозування небезпеч ного стану, на підставі яких вони пропонують відмови тися від правових засобів, які не варто застосовувати до злочинців.
Основні положення цього напряму зводяться до того, що вони відкидають принципи кримінальної відпові дальності та, як наслідок, надають клініцисту вирішаль ного значення при визначенні покарання, розширя ють систему альтернативних покарань, розмежовують в'язницю і психіатричну лікарню, тобто пропонують за стосовувати превентивні заходи безпеки до осіб, які ста новлять потенційну небезпеку для суспільства.
3. Соціологічні теорії
Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антропологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності.
Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що кореняться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин - явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку.
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія.
Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають "соціальні фактори", до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.
Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на деякий час втрачає вплив на людину.
Роберт Мертон у 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна структура та аномія", в якій доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати ці блага за усталеними правилами, намагається їх отримати без правил.
Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху - порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після "ідеального" виховання, потрапляє в "доросле" життя й зазнає розчарування.
Інтеракціоністський підхід до пояснення причин злочинності запропонували Е. Сатерленд і Ф. Таннебаум у 30-х роках XX ст., згодом розробляли Г. Беккер, Д. Китсус, К. Ериксон та ін. Найбільшого поширення цей підхід набув у 70-х роках.
Його представники вважають, що причини злочин ності є наслідком самої реакції суспільства на злочинну поведінку. Якщо людина вчинила заборонене законом діяння і її соціально визнано злочинцем, то суспільство немов би наклеює на нього ярлик, тавро чужого, відчу женого.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
Допоміжна література:
Лекція 3
(2 години)
ТЕМА: Методологія та методика проведення кримінологічних досліджень
Мета заняття:
Опорні поняття:
методологія, методика, методи, кримінологічне дослідження, дослідницькі операції.
План
Відповіді на питання плану
Перш за все треба розкрити, що під кримінологічним дослідженням розуміється пізнання та вивчення законів та закономірностей розвитку такого складного негативного соціального явища, як злочин ність, причин та умов її виникнення і розвитку, місця та ролі в цьому явищі особи злочинця, вироблення оп тимальних рішень із запобігання і профілактики право порушень.
Зупинитися на тому, що вивчення злочинності та заходів боротьби відбу вається у три етапи:
підготовчий — формулювання проблеми, постанов ка наукової гіпотези, розробка напрямів дослідження;
робочий — розробка інструментарію, пробне обсте ження, збирання інформації тощо;-
заключний — формулювання висновків, складання звітів, упровадження результатів дослідження в прак тику.
Також необхідно навести послідовність проведення дослідницької діяльності.
Послідовність проведення дослідницьких операцій:
загальна постановка завдання;
складання програми — визна чення основних напрямів дослідження; побудова гіпотези;
визначення методики дослідження — яка потрібна інформація, способи її одержання, оцінка і визначення обсягу інформації;
складання робочого плану;
розробка інструментарію — підготовка анкет, опитувальних аркушів, бланків інтерв'ю тощо;
уточнення (перевірка) методики;
збирання інформації — спостереження, опитуван ня, вивчення документів тощо;
статистична обробка отриманої інформації;
формулювання висновків і розробка конкретних пропозицій за результатами дослідження, впровадження їх у практику.
Окрему увагу приділити методам дослідження.
Методи кримінологічного дослідження визначають як систему прийомів, способів, засобів збирання, оброб ки та аналізу інформації, які застосовуються з метою дослідження злочинності, її причин і умов, особи зло чинця і вироблення заходів запобігання злочинності.
У кримінологічних дослідженнях використовують загальнонаукові та спеціальні методи.
Загальнонаукові методи пізнання — це загальні спо соби і шляхи дослідження процесів і явищ, визначення тенденцій їх змін, що використовуються в різних галу зях наукового знання.
До загальнонаукових методів кримінологічних дослі джень належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, гі потеза, узагальнення, абстракція, формалі зація, аналогія, історичний підхід, системний підхід, системний аналіз, моделювання, математичні методи та ін.
До методів кримінально-правової статистики на лежать: масове статистичне спостереження, групування зібраного матеріалу, обробка узагальнених показників, якісний аналіз суспільних явищ.
Застосування сукупності методів зумовлює отримання достовірної повної інформації та відповідно сприяє отриманню обґрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обґрунтованості рекомендацій і пропозицій.
А. Зелінський пропонує всі методи поділяти за:
- обсягом;
- джерелами отримання інформації;
- способами обробки й аналізу кримінологічної інформації;
- дисциплінарною приналежністю.
За обсягом кримінологічне дослідження може бути: суцільним, коли досліджується весь масив, так званої, генеральної сукупності, чи вибірковим, коли дослідження охоплює тільки певну частину генеральної сукупності.
За джерелами отримання інформації розрізняють: опитування, спостереження, вивчення документів, експеримент, експертні оцінки, а також психологічні й економічні методи збирання інформації.
За способами обробки й аналізу кримінологічної інформації виокремлюють такі методи кримінологічного дослідження, як: статистика, типізація (класифікація), системно-структурний метод, математичне моделювання та загальнонаукові методи, що застосовують для опису й аналізу фактів, обґрунтування висновків і рекомендацій.
За дисциплінарною приналежністю (за початковим походженням) методи кримінології можуть бути: статистичними, соціологічними, психологічними, математичними, кібернетичними й економічними.
Опитування - метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт підчас безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога та респондента через реєстрацію відповідей респондентів на сформульовані запитання.
Методи опитування поділяються, в свою чергу, на: анкетування й інтерв'ювання.
Анкетування - це збирання кримінологічної інформації письмовим заповненням заздалегідь розроблених анкет.
Відповідно, анкета - це тиражований, упорядкований за формою та змістом набір запитань у формі опитувального листка.
Анкетування має суттєву перевагу: опитування максимально формалізується, й таким чином забезпечується висока порівняльність відомостей та їх машинне опрацювання; анкетування забирає часу менше, ніж інтерв'ю, не потребує залучення великої кількості осіб, які його здійснюють, анкети можна роздавати через представників адміністрації чи вислати поштою; витримується вимога анонімності відповідей, що підвищує їхню достовірність. Анкетування - найбільш поширений і ефективний метод збору первинної інформації.
При розробці анкет необхідно дотримуватися таких правил:
- зміст запитань повинен відповідати темі та завданням дослідження;
- форма запитань має відповідати портретові передбачуваного респондента;
- запитання повинні бути короткими, зрозумілими, доступними для опитуваних;
- анкета має бути охайно оформленою;
- бажано її складати так, щоб вона надалі була придатною для комп'ютерного опрацювання.
Запитання в анкеті слід розбивати на групи (смислові блоки), забезпечуючи послідовність і логічність їх розміщення. Наприклад, група запитань, які стосуються особи злочинця; група запитань щодо злочину та покарання; група запитань про причини й умови вчиненого злочину; група запитань про заходи, вжиті для запобігання йому.
Анкета, що застосовується для збору кримінологічно значущої інформації, складається з таких частин:
1) вступної - містить звернення до досліджуваного, де пояснюється мета дослідження та порядок заповнення бланка;
2) статусної - формулюються запитання, відповіді на які дають уявлення про соціально-демографічну характеристику особи;
3) основної - це питання, що безпосередньо стосуються теми дослідження;
4) заключної - надається можливість у вільній формі висловити свій погляд на будь-які питання, що стосуються досліджуваної теми.
За структурою запитання анкети класифікують на:
- відкриті - це запитання, на які опитуваний може дати самостійну відповідь у вільній формі (не запропоновано жодних варіантів відповідей, і респондент може висловлюватися на власний розсуд);
- напівзакриті - дають можливість респондентові чи обрати відповідь запропонованого набору варіантів відповідей, чи доповнити своїм варіантом відповіді (в переліку запропонованих відповідей наявні позиції "інше" або "щось іще?");
- закриті - дають повний перелік варіантів відповідей, пропонуючи обрати один (альтернативні) чи декілька з них (неальтернативнї).
Спостереження - метод збору наукової інформації, сутність якого полягає в безпосередній реєстрації фактів, явищ, процесів, які відбуваються в соціальній реальності.
Для спостереження характерними є систематичність, планомірність і цілеспрямованість. Найважливішою його перевагою порівняно з іншими соціологічними методами є синхронність із досліджуваним явищем, процесом. Це дає змогу безпосередньо вивчати поведінку людей за конкретних умов у реальному часовому просторі ("саме те", "саме тут", "саме зараз"). Дослідник особисто спостерігає явище, котре вивчає (трудовий колектив, мікрогрупу, певну особу, інше).
Кримінологічне спостереження поділяється на такі види:
- повне;
- включене;
- спостереження-участь;
- самоспостереження.
При повному спостереженні дослідник безпосередньо вивчає кримінологічні явища, прагнучи найбільш повно й чітко зафіксувати виявлені факти. При цьому не можна допускати протиправних дій з боку осіб, які вивчаються.
При включеному спостереженні дослідник спеціально входить до групи, що вивчається. Цей метод у кримінологічних дослідженнях застосовується дуже рідко.
Спостереження-участь здійснює дослідник через власне службове чи громадське становище. При цьому він активно впливає на явище, котре вивчає. Так, працівники органів внутрішніх справ, прокуратури, служби безпеки, суду, юстиції тощо при виконанні своїх функціональних обов'язків.
При самоспостереженні особа викладає своє суб'єктивне розуміння кримінологічних явищ, формулює відповідні висновки та пропозиції (приміром, автобіографія, щоденники, листи).
Використання методу спостереження ефективне в таких випадках:
- у процесі отримання попередньої інформації, необхідної для уточнення напрямів запланованого дослідження, оскільки професійно проведене спостереження надає дослідникові нові характеристики досліджуваного об'єкта, допомагає звільнитися під традиційного підходу до вирішення соціальної проблеми;
- для отримання ілюстративних даних, які суттєво доповнюють статистичний аналіз даних, одержаних за допомогою масового опитування;
- за умови, що саме спостереження є найпридатнішим, найефективнішим методом досягнення цілей дослідження, перевірки вироблених гіпотез.
Загалом, соціологічне дослідження, в якому застосовують спостереження, планують і проводять у такій же послідовності, яки інші дослідження, включаючи етапи, процедури щодо програмного забезпечення та розробки інструментарію. Конкретні зміст і спрямованість кожного етапу підготовки та проведення дослідження залежать від особливостей досліджуваної проблеми й власне методу спостереження.
Плануючи використання цього методу, звертають увагу на його сутнісні характеристики, що одночасно є і його перевагами, оскільки спостереження:
- наводить характеристику об'єкта спостереження: кількість осіб, які беруть участь у досліджуваній ситуації, соціально-демографічну структуру групи, особливості стосунків, розподіл у ній тощо;
- описує місце проведення спостереження, типову поведінку членів групи, а також відхилення в ній;
- визначає мету діяльності групи, а також співвідношення загальної мети з цілями учасників групи;
- описує соціально-психологічний клімат у групі, соціальну поведінку, мотиви та стимули діяльності її учасників;
- встановлює частоту і тривалість елементів досліджуваної ситуації, їхні повторюваність, унікальність, типовість, і на цій підставі формулює висновки щодо випадковості чи закономірності соціальної ситуації, що підлягає дослідженню.
Без вивчення документів практично не відбувається жодна наукова робота, пов'язана з кримінологічними питаннями. Документ - це предмет, створений людиною та призначений для зберігання й передавання інформації. Документами є не тільки офіційна та неофіційна письмова інформація, а й фотографії, аудіо-, відеозаписи, книжки, рукописи, листи.
Найчастіше в кримінологічних дослідженнях використовують інформацію, що міститься в архівних кримінальних справах. Вивчення архівних кримінальних справ є одним із найпоширеніших методів кримінологічного дослідження, що здійснюється на підставі спеціально розробленої відповідно до мети, завдань і предмета дослідження анкети. Зазвичай, така анкета складається з чотирьох розділів. У першому містяться запитання, що стосуються безпосередньо злочину у другому-запитання, які стосуються особи злочинця, у третьому - про мету й мотиви злочинного діяння, у четвертому - запитання, пов'язані з виховним упливом судочинства, заходами покарання та профілактичної роботи за матеріалами справи.
Залежно від теми дослідження вивчають особові справи засуджених, які перебувають у місцях позбавлення волі, статистичні картки й інші облікові документи, що зберігаються в управліннях внутрішніх справ та управліннях (відділах) юстиції.
Розрізняють два способи вивчення, аналізу й обробки документальної інформації: традиційний (класичний) і формалізований (контент-аналіз).
Традиційний аналіз полягає в огляді документа (зовнішнє дослідження) та вивченні його змісту (внутрішнє дослідження). Мета зовнішнього дослідження - встановити вид документа, час і місце створення, авторство й мету створення, достовірність документа та його контексту. Внутрішній аналіз складається зі змістовного, юридичного та психологічного аналізів тексту (зображення).
Формальний аналіз здійснюють заздалегідь підготовленою програмою. Застосовують цей аналіз за наявності значного за обсягом документального матеріалу, коли потрібні висока точність і об'єктивність аналізу.
Після отримання необхідної інформації її обробляють і узагальнюють за допомогою математичних методів, зазвичай, із застосуванням спеціальних комп'ютерних програм.
Розглядаючи третє питання плану, звернемо увагу, що наука статистика має власний предмет дослідження. Об'єктом вивчення статистики є суспільство, явища та процеси суспільного життя.
Отже, статистика - це суспільна наука, що вивчає кількісний бік масових явищ суспільного життя в нерозривному зв'язку з їхнім якісним аспектом у конкретних умовах простору й часу.
У складі статистичної науки виділяють такі частини:
- загальна теорія статистики;
- економічна статистика;
- соціальна статистика.
Загальна статистика розглядає категорії статистичної науки. Вона формулює та розробляє основні принципи, правила й методи дослідження, загальні для всіх галузей статистики.
Економічна статистика вивчає явища та процеси в економіці, розробляє систему економічних показників і методи вивчення національного господарства країни чи регіону як єдиного цілого. Завданням економічної статистики є розробка й аналіз статистичних показників, які відображають стан національної економіки, взаємозв'язку економічних галузей, особливостей розміщення продуктивних сил, наявність матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, досягнутий рівень їх використання.
Соціальна статистика формує систему показників для характеристики життя населення та різних аспектів соціальних відносин; її галузі: статистика народонаселення, політики, культури, охорони здоров'я, науки, освіти тощо.
Правова статистика - це заснована на загальних принципах і змісті юридичних наук система положень та прийомів загальної теорії статистики, що застосовується при вивченні кількісного боку правопорушень і пов'язаних з ними явищ та заходів соціального контролю за ними.
Правова статистика поняття збірне, оскільки до неї можуть бути віднесені статистичні відомості багатьох установ, зокрема й тих, які не належать до правоохоронних. Правова статистика відображає дані про те, як захищаються гарантовані Конституцією України права та свободи людини і громадянина, всі форми власності фізичних та юридичних осіб, громадський порядок тощо. Основною метою правової статистики є облік порушень законності, що розглядаються органами Міністерства внутрішніх справ України, прокуратури, Служби безпеки України, Прикордонної служби України, Державної податкової адміністрації України, Державної митної служби України, судами, нотаріатом та іншими державними органами, котрі мають право порушувати кримінальні справи, проводити досудове слідство й дізнання, засуджувати, виконувати покарання, здійснювати соціальний контроль за злочинністю та іншими правопорушеннями.
Предмет правової статистики зумовлює і основні завдання, що їх має вирішувати ця галузь статистичної науки:
- показники правової статистики повинні бути надійною базою для розробки державної політики у сфері боротьби зі злочинністю й іншими правопорушеннями, сприяти побудові правової держави;
- здійснювати всебічний облік, збір, аналіз і узагальнення статистичної інформації про правові явища;
- забезпечувати достовірність, об'єктивність, оперативність, стабільність і цілісність статистичної інформації з метою розробки єдиної програми статистичного обліку правових явищ, які використовуватимуться і для розробки нових законодавчих актів;
- забезпечувати доступність, гласність та відкритість зведених статистичних даних про правові явища.
Різноманітний характер правопорушень, які має брати до уваги правова статистика, а також особливості діяльності установ, що здійснюють заходи контролю за ними, зумовлюють виділення трьох самостійних підгалузей правової статистики, котрі складають її систему:
1) кримінально-правову - має своїм об'єктом кількісний бік злочинності та заходи соціального контролю за нею;
2) цивільно-правову - безпосереднім об'єктом має кількісний аспект цивільних правовідносин, які розглядає суд і нотаріат;
3) адміністративно-правову — її об'єктом є кількісний бік адміністративних правопорушень і заходів адміністративного впливу.
Особливим підвидом є статистика прокурорського нагляду за дотриманням законності в державі. Насамперед, це нагляд за дотриманням прав і свобод людини та громадянина органами, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання й досудове слідство, засудження, за дотриманням законності в місцях позбавлення волі, за правотворчою діяльністю, та, зрештою, координація роботи всіх правоохоронних органів у сфері боротьби зі злочинністю.
Будь-яке статистичне дослідження послідовно проходить три етапи, проте перед його початком необхідно провести відповідну підготовку. Підготовча частина передбачає вивчення проблеми дослідження, розробку його напрямків, визначення понятійного апарату та низку інших питань методологічного й матеріально-технічного забезпечення дослідження.
Перший етап - збір первинного матеріалу через реєстрацію фактів або опитування респондентів.
Другий етап полягає в тому, що зібрані дані підлягають систематизації та групуванню: від характеристики окремих елементів переходять до узагальнених показників у формі абсолютних, відносних або середніх величин.
Третій етап передбачає аналіз варіації, динаміки, взаємозалежностей. За результатами аналізу висновки можуть бути описані в текстовій формі, подані у формі таблиць і графіків.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
Допоміжна література:
Лекція 4
(2 години)
ТЕМА: Злочин, злочинець та жертва злочину
Мета заняття:
Опорні поняття:
соціальне явище, злочинність, латентна злочинність, стан злочинності, злочин, злочинна поведінка, особа злочинця, віктимологія, жертва злочину.
План
Відповіді на питання плану
Розглядаючи перше питання плану треба перш за все приділити увагу поняттю
злочинність наголосивши, що це явище, яке ніколи не переставало хвилювати людство. З приводу визначення злочинності завжди існували гострі дискусії. Розбіжності у поглядах на природу злочинності були не лише щодо самого поняття злочинності, але й щодо того чи можливо з нею успішно боротися, чи є вона постійним і невідворотним супутником людського суспільства, чи можна її подолати. Ті вчені і мислителі, які розглядали людське суспільство як таке, що піддається вдосконаленню, говорили про можливість усунення злочинності взагалі.
Так народжувались утопічні ідеї Т. Компанели, Т. Мора та інших ідеологів, що прогнозували суспільству, котре буде слідувати їх рецептам, життя без злочинності.
Марксизм-ленінізм теж стверджував вустами радянських ідеологів те, що в комуністичному суспільстві злочинність зникне.
Інші мислителі, навпаки, вважали, що суспільство існувати без злочинності не може, злочинність – це явище "властиве будь-якому здоровому суспільству" (Е. Дюркгейм).
Але за будь-яких підходів у розумінні природи злочинності, вона визнається явищем, котре так чи інакше має соціальне коріння.
Також треба зупинитися на тому, що вперше на можливість розрахувати залежність злочинності від соціальних процесів вказав знаменитий математик і астроном Адольф Жак Кетле
Не можна обійтись при визначенні злочинності і без врахування того факту, що злочином визнається лише те діяння, котре передбачене у кримінальному законі.
Виходячи з названих ознак, поняття злочинності може бути сформульоване наступним чином: Злочинність – це соціальне явище, що полягає у прояві волі і свідомості людей у вигляді суспільно-небезпечних діянь, передбачених кримінальним законом.
В літературі викладаються різноманітні визначення злочинності, але вони мають багато недоліків, які вітчизняна кримінологія зобов'язана поступово подолати.
Також треба розкрити основні показники злочинності, а саме:
1) рівень злочинності;
2) динаміка злочинності.
3) структура злочинності.
4) характер злочинності.
Особливу увагу при розгляді статистичних показників злочинності треба приділити латентної злочинності.
Латентна злочинність – це частина усієї злочинності, яка не зареєстрована в установленому порядку.
Рівень латентної злочинності визначається кількістю злочинів, що залишились без реєстрації.
Латентність частини злочинності є перешкодою для боротьби з нею, знижує ефективність заходів протидії злочинності, порушує принцип справедливості.
Без пізнання особистості злочинця, властивостей притаманних цій особистості, неможливо ні пізнати причини і умови злочинності, ні розробити ефективні заходи протидії злочинності. В цьому полягає кримінологічне значення вивчення особистості злочинця.
Для того, щоб скласти поняття про особистість злочинця, треба знайти відповідь на два питання:
1. Чим відрізняється особистість злочинця від інших людей?
2. Як формується особистість злочинця?
Злочин, як і будь-яка інша поведінка людини, – це прояв її волі і свідомості. Отже: по-перше, особливості злочинця слід шукати саме у властивостях, притаманних його волі і свідомості; по-друге, властивості, притаманні волі і свідомості злочинця мають сформуватись і існувати у нього до вчинення злочину, щоб у цьому злочині вони могли проявитись. З цього можна поняття особистості злочинця визначити наступним чином: особистість злочинця – це сукупність певних властивостей, притаманних волі і свідомості людини, котра вчиняє злочин.
Які ж саме ці "певні властивості, притаманні волі і свідомості злочинця"?
Ці властивості можна поділити на дві групи: 1) властивості, загальні для усіх злочинців; 2) властивості, котрі відрізняють одних злочинців від інших – індивідуалізуючи властивості.
Загальними властивостями, притаманними волі і свідомості усіх злочинців, на відміну від інших людей є:
а) особливий стан волі, котрий ми називаємо станом сваволі;
б) особливий стан свідомості, котрий ми називаємо станом ілюзій.
Стан сваволі і стан ілюзій створюють ті загальні властивості волі і свідомості злочинця, котрі можна назвати терміном "комплекс сваволі і ілюзій". Індивідуалізуючими властивостями, за якими одні злочинці відрізняються від інших є: природжені і набуті індивідуальні властивості, котрі індивідуалізують кримінальний прояв комплексу сваволі і ілюзій у кожного злочинця. До таких властивостей відносяться: стать, вік, стан фізичного і психічного здоров'я, життєвий досвід, здібності, виховання і
безліч інших.
Відповідно до цієї концепції особистості злочинця питання "Чому вчиняються злочини?" складається з двох питань:
1. Чому людина вчиняє будь-який злочин взагалі?
2. Чому людина вчиняє саме цей злочин, а не якийсь інший?
Відповідь на перше питання має бути така: "Те, що людина вчиняє будь-який злочин взагалі, пояснюється наявністю у неї комплексу сваволі і ілюзій”.
Відповідь на друге питання наступна: "Те, що людина вчиняє саме цей злочин, а не якийсь інший, пояснюється її природженою і набутою індивідуальністю (вік, стать, фізичне і психічне здоров'я, життєвий досвід, здібності, виховання і т п.).
Значення викладеної концепції особистості злочинця полягає у тому, що вона допомагає: по-перше, відрізнити злочинців від інших людей за певними властивостями волі і свідомості; по-друге, розрізняти у формуванні злочинця: а) фактори, що формують комплекс сваволі і ілюзій, їх ми називаємо причинами злочинності; б) фактори, котрі формують індивідуальність прояву волі і свідомості злочинця, їх ми називаємо
умовами, що сприяють злочинності.
Крім того за індивідуалізуючими властивостями здійснюється класифікація злочинців на певні групи.
Злочинець, як і будь-яка інша людина, є істотою, у котрій поєднуються певним чином і біологічне, і соціальне начало. Для кримінології надзвичайно важливою є проблема визначення ролі кожного з цих начал соціального і біологічного начала людини у народженні злочинності. Це має значення для розробки засобів протидії злочинності.
Існує три підходи до розв'язання проблеми співвідношення соціального і біологічного у механізмі породження злочинності: 1) соціологічний; 2) біологічний; 3) соціально-біологічний. Тому бажано якщо слухач в своїх виступах зупиниться на цих підходах.
Соціологічний підхід полягає у наданні вирішального значення у породженні злочинності соціальним властивостям людини. Це означає, що злочинність породжується соціальними факторами, в середовищі яких знаходиться людина. Отже, злочинець це витвір середовища, в якому він живе.
Такого підходу, зокрема, довгий час притримувалась радянська кримінологічна наука. Таким чином перебільшувалась роль соціальних факторів і заперечувалась роль біологічних факторів у механізмі породження злочинності.
Біологічний підхід полягає у наданні вирішального значення біологічним (тобто фізіологічним і психологічним) властивостям людини. Це означає, що злочинність породжується виключно біологічними факторами.
Цей підхід започаткував італійський судовий психіатр і криміналіст Чезаре Ломброзо, родоначальник антропологічного напряму у кримінології (ломброзіанства). Він намагався обгрунтувати положення про існування особливого типу людини, схильної до вчинення злочинів в силу природжених біологічних властивостей.
Соціально-біологічний підхід полягає у визнанні того факту, що і соціальні властивості і біологічні властивості відіграють певну роль у породженні злочинності. Однак, на сьогодні прибічники цього підходу ще не визначились яку саме криміногенну роль і в яких межах відіграють соціальні і біологічні властивості людини.
Досвід і розвиток кримінологічної науки засвідчили, що як соціологічний, так біологічний підходи є безперспективними. Плідним може бути соціальне – біологічний підхід за умови пізнання ролей і меж дії соціального і біологічного чинників в структурі людини, у тому числі і злочинця.
Виходячи з визначення злочину як соціального явища, що полягає у прояві за певних умов волі і свідомості людини у вигляді злочинного діяння, співвідношення ролей соціального і біологічного у породженні злочину може бути визначено наступним чином.
Соціальним чинником в структурі злочинця як людини є комплекс сваволі і ілюзій, котрий виконує роль причини злочинного діяння.
Біологічним чинником в структурі злочинця як людини є фізіологічні і психологічні властивості, котрі виконують роль умов: 1) для формування у даної людини комплексу сваволі і ілюзій; 2) для прояву цього комплексу у вигляді того чи іншого певного злочину. Отже, ніякі фізіологічні чи психологічні властивості людини не можуть вважатися причинами злочинності, але вони можуть відігравати роль лише умов.
Кримінологічна класифікація злочинців необхідна для розробки конкретних методик протидії злочинцям, пристосованих до конкретних злочинів. Класифікація злочинців є можливою завдяки існуванню у особистості злочинця певних індивідуалізуючих властивостей, за якими одні злочинці відрізняються від інших. Тому особу увагу треба приділити класифікації та типології злочинців.
Класифікація засновується на можливості виділяти типові індивідуальні властивості, притаманні групам осіб. Тип особистості – по Ожегову, "образ, що містить характерні загальні риси якої-небудь групи осіб".
Типологія фіксує не будь-які риси, а лише те головне, без чого не можна вирізнити особистість певного типу. Існують різні види класифікації злочинців. Підстави класифікації різноманітні і залежать від поставлених завдань. Найбільш поширеними є наступні:
1. Класифікація заснована на виключно демографічних даних: за статтю, за віком, освітою і т.д.
2. Класифікація заснована на даних про соціальне становище і рід занять: робітники, селяни, службовці, пенсіонери, непрацюючі і ті, що навчаються.
3. Класифікація, що враховує місце проживання (місто, село), місцеві жителі, приїжджі.
4. Класифікація за станом особи в момент вчинення злочину (стан алкогольного сп'яніння, наркотичного збудження, перебування в установі, де відбувається покарання, на робочому місці, при виконанні службових обов'язків і т.п.).
5. Класифікація по інтенсивності злочинної діяльності (повторність, рецидив).
6. Класифікація по характеру злочинної поведінки (насильницькі, корисливі, посадові і т. п.).
Для виділення певних типів злочинців, їх типологізації, класифікація будується за наступними підставами: а) за змістом кримінальної спрямованості; б) за формою прояву цієї спрямованості.
За змістом кримінальної спрямованості злочинців поділяють на такі типи:
1. Насильственні (агресивні) злочинці, що посягають на життя, здоров'я, честь, гідність людини. Це вбивці, насильники, хулігани.
2. Корисливі злочинці, що вчиняють крадіжки, хабарники, контрабандисти, фальшивомонетники і т. п.
3. Корисливо-насильственні: бандити, грабіжники, вимогателі, корисливі вбивці.
4. Особи, які проявили при вчиненні злочинів правовий нігілізм, громадську непокору, ігнорування своїх громадянських і службових обов'язків. Злочини проти порядку управління, службові злочини (халатність).
5. Особи, що вчинили злочини з необережності.
За формою прояву кримінальної спрямованості злочинців поділяють на такі типи:
1. Випадкові (особи, які вперше скоїли злочини, що суперечать їх позитивній спрямованості, і які характеризуються попередньою позитивною поведінкою).
2. Ситуаційні (особи, які вперше скоїли тяжкі злочини під впливом несприятливого збігу зовнішніх обставин і характеризуються позитивно у побуті, на роботі).
3. Нестійкі (особи, які скоїли злочини вперше, але раніше допускали правопорушення та інші аморальні проступки).
4. Злісні (особи, які неодноразово вчиняли злочини, у тому числі і раніше судимі).
5. Особливо небезпечні (особи, які підпадають під категорію особливо небезпечних рецидивістів).
Треба мати на увазі, що належність конкретних осіб до того чи іншого типу не є абсолютною.
3. Віктимологічні аспекти злочину
Створення криміногенної ситуації, що сприяє вчиненню злочину, часто залежить не лише від особи, яка його вчиняє, і зовнішніх умов, а й від поведінки потерпілого, його необережних, аморальних або протиправних дій. Тому для вивчення ролі конкретної
життєвої ситуації вчинення злочину необхідна кримінологічна
оцінка поведінки потерпілого.
Потерпілий у багатьох випадках є одним з елементів перед злочинної ситуації. Поряд з іншими її елементами потерпілий у процесі взаємодії з майбутнім злочинцем може сприяти виникненню останнього мотиву вчинення злочину, об'єктом якого буде саме
потерпілий, а також прийняттю про це рішення і його реалізації.
11,і обставини мають важливе значення для організації запобігання
злочину через застережний вплив на потерпілого.
У кожному випадку вчинення злочину і з'ясування його причинного комплексу необхідно встановити, через які саме вчинки потерпілого і в якому саме напрямі конкретна життєва ситуація впливала на злочинця, зокрема створювала сприятливі умови для
його негативних вчинків. Серед ряду питань механізму злочинного прояву, пов'язаних із поведінкою потерпілого, найбільше кримінологічне значення має з'ясування:
а) якостей особистості потерпілого, що робили його більш уразливим для злочинця;
б) міри залежності від цих якостей процесу створення умов, сприятливих для формування криміногенної орієнтації та мотивації;
в) ознак та властивостей потерпілого, які сприяли опредмечуванню мотиву вчинення конкретного злочину в такий спосіб, що об'єктом злочинного посягання стає саме потерпілий;
г)дій (вчинків) потерпілого, які об'єктивно або в уявленні особи, що має
намір вчинити злочин, свідчили про активне сприяння потерпілого прийняттю рішення про його вчинення та реалізації цього рішення.
Вчення про жертву злочину та роль потерпілого у формуванні та реалізації мотиву злочину стало предметно розроблятися порівняно нещодавно, з початку XX ст. При цьому здатність особи стати потерпілою (жертвою) злочину отримала назву віктимність (від лат. иісііта — жертва). Поряд із цим віктимність стала розглядатися і ширше — як здатність стати жертвою не лише злочину, а й інших соціальних (війна, голод) та природних явищ (землетрус, повінь тощо). У цьому контексті є підстави відзначити масову віктимізацію населення через недбалу, помилкову політику влади, а також про підвищення небезпеки його віктимності через занедбання та недооцінення кримінологічних засобів запобігання злочинним проявам. На відміну від загальносоціальної віктимності,
слід виділяти безпосередньо пов'язану зі злочинним потерпанням кримінальну віктимність. Набуття властивості віктимності називається віктимізацією, а вчення про потерпілого (жертву) — віктимологією. У вітчизняній кримінології розроблення теоретичних засад віктимології пов'язане з іменами Л. В. Франка, Д. В. Ривмана, В.І. Полубинського. Нині в Україні активним розробленням проблем віктимології плідно займається одеський професор В. О. Туляков.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
Допоміжна література:
Абельцев С.И. Личность преступника и проблемы криминального насилия. – М., 2000.
Антонян Ю.М. Жестокость в нашей жизни. – М., 1995.
Антонян Ю.М. Преступления, совершаемые с особой жестокостью //Государство и право. - 1992. - №9.
Батиргареєва В.С. Кримінологічна характеристика та попередження розбоїв, поєднаних з проникненням у житло. Автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. юрид. наук. – Харків, 2002. – (ЛАВД),
Блага А.Б. Жіночі корисливо-насильницькі злочини в Україні: сучасний стан проблеми //Вісник ЛІВС МВС України. – 2000. – Вип. 1.
6. Гондолф Э. Исследования насилия в США // Правоведение. – 1997. - № 3.
7. "Квартирні" шахраї у різному вбранні //Юридичний вісник України. - 1999. - № 29.
8. http://www.acrc.org.ua/ua/news-and-events/news/all/korupcziya-v-ukrayini-vid-xaotychnoyi-do-systemnoyi.html.
9. http://taxman.org.ua/news.php?id=130
10. http://www.habartam.ne
Лекція 5
(2 години)
ТЕМА: Злочини проти особи
Мета заняття:
Опорні поняття:
особисті права і свободи, насильство, убивство, розбій, грабіж, проституція, торгівля людьми.
План
1. Насильницька злочинність
2. Особа насильницького злочинця
3. Попередження злочинів проти особи
Відповіді на питання плану
1. Насильницька злочинність
Розглядаючи перше питання плану перш за все треба приділити увагу, що розуміється під насильницькими злочинами та класифікації насильницьких злочинів.
Насильницькі злочини – це злочини, спрямовані на заподіяння шкоди певній особі чи суспільству шляхом застосування фізичного чи психічного насильства щодо неї безпосередньо чи щодо інших осіб або речей, які мають для неї значення.
Насильницькі злочини можна поділити на наступні групи:
1. Злочини проти життя, здоров'я, статевої свободи, честі, гідності, волі, що вчиняються шляхом фізичного чи психічного насильства: вбивства, доведення до самовбивства, тілесні ушкодження, побої і мордування, погроза вбивством, згвалтування, мужолозтво, незаконне позбавлення свободи, захват заложників, наклеп, образа та інші злочини.
2. Корисливі насильницькі злочини: бандитизм, розбій, грабіж, вимагання.
3. Насильницькі посягання на державу, громадську безпеку, громадський порядок і порядок управління: терористичні акти і диверсії, пов'язані з загибеллю людей чи спричиненням шкоди здоров'ю, хуліганство, посягання на життя посадових осіб, опір представникам влади, а також інші насильницькі дії і погрози щодо посадових осіб.
Характеристика тяжких злочинів проти життя і здоров'я в Україні.
В сучасних умовах насильницька злочинність, як і інші види злочинності,
зростає, хоч темпи зростання в різні роки є різними. Щорічний приріст навмисних вбивств за останнє десятиліття – біля 5%.
В 70-80 роки в кримінологічній характеристиці насильницьких злочинів підкреслювався їх побутовий характер. У 90-і р.р., в роки розпаду тоталітарної системи і соціальної кризи суттєво змінилась мотивація кримінального насильства. Збільшилась доля насильницьких злочинів з корисливою мотивацією, поширення набувають вбивства "на замовлення".
Кожне третє вбивство вчиняється з корисливих спонукань, "побутові"
вбивства складають біля 35%, з помсти – 12%, з ревності – 8%, з хуліганських мотивів – 2%, на сексуальному грунті – 1-2%. Застосування вогнепальної зброї для вбивства частішає з кожним роком і становить сьогодні біля 20%. Біля 60% вбивств вчиняється в стані сп'яніння. Майже 5% вбивць – неповнолітні.
Характеристика зґвалтувань та інших статевих злочинів.
За статистичними даними питома вага зареєстрованих згвалтувань
останнім часом різко зменшилась. Це може бути пояснено: по-перше, різким підвищенням числа інших злочинів; по-друге – підвищенням латентності
згвалтувань. Біля третини складають групові зґвалтування. Майже 25%
згвалтувань вчинено неповнолітніми. У більш, ніж половини випадків
згвалтувань має місце сприятлива віктимна поведінка потерпілих.
Інші статеві злочини в кримінальній статистиці займають досить незначну долю.
Характеристика хуліганства, поєднаного з насильством.
Останнім часом доля хуліганства серед насильницьких злочинів, згідно із статистикою, скорочується. Процент п'яних серед хуліганів найбільш високий – більше
90 %.
Причиною насильницької злочинності, – згідно з культуроцентричною
концепцією злочинності, – є відсутність у особи належного рівня культури
відносин з іншими людьми, що проявляється у вигляді неповаги до фізичної і
психічної недоторканості людини.
Умовами, що сприяють насильницькій злочинності є: недостатня
ефективність правоохоронної діяльності держави, а також урбанізація, недоліки сімейного виховання, аномалії психіки, алкоголізація, пропаганда культу насильства у засобах масової інформації та інші фактори.
Породжуваний розвитком цивілізації процес підвищення чутливості людей до насильства поки що поширюється більшою частиною на вищі і середні шари суспільства. Нижчі шари не встигають засвоїти ціннісні орієнтації, що стримують насилля. Особливості, властиві особам молодого віку, теж не є сприятливими для формування ненасильницьких форм поведінки, тому більшість злочинців і жертв злочинів ненасильницького характеру – особи молодого віку.
2. Особа насильницького злочинця
У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за такими критеріями:
1) за соціально-демографічними ознаками (стать, вік, освіта): чоловіки, жінки, неповнолітні; різноманітні вікові категорії, зокрема 18-24, 25-29, 30-49 і понад 50 років; з початковою, середньою та вищою освітою;
2) за ознаками соціального становища й роду занять: робітники, службовці, працівники сільського господарства, військовослужбовці, приватні підприємці, студенти, безробітні, пенсіонери;
3) за ознаками місця проживання та тривалості проживання: мешканець міста, селища міського типу, села; місцевий житель, мігрант, переселенець;
4) за інтенсивністю й характером злочинної діяльності: повторність, рецидив (спеціальний або загальний), у складі групи, організованого злочинного угруповання;
5) за даними про стан особи в момент вчинення злочину: у стані алкогольного, наркотичного сп'яніння, під час відбування покарання у виправно-трудовій установі;
6) за видами вчиненого злочину: грабіжники, вбивці, ґвалтівники, хулігани, хабарники тощо.
Зазвичай, проста класифікація не відображає всієї сутності явищ, які досліджуються. Тож, окрім таких, які беруть до уваги лише одну ознаку, використовують і складніші групування, що охоплюють одночасно дві-три ознаки. Так, у регіонах з'ясовується, якого саме віку та роду занять злочинці вчинили певні злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовуватися математичні методи, що дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема, виявлення напрямів змін у цьому контингенті, груп, які потребують першочергової профілактичної уваги, тощо. Та з'ясування тільки статистичних показників ще не відповідає на запитання про характер зв'язків між різними ознаками цієї сукупності. Типологія є глибшим розподілом злочинців на категорії за ознаками, що причиново пов'язані зі злочинною поведінкою.
До основних криміногенних детермінант необхідно віднести:
- утрату особистої перспективи, несприятливі матеріальні та житлові умови, що провокують на агресивні дії;
- підвищену поширеність серед певних груп населення уявлення про припустимість насильницьких дій, стереотипів агресивно-насильницької поведінки в конфліктних ситуаціях;
- уплив злочинного середовища;
- віктимну (легковажну, аморальну, протиправну) поведінку потерпілих, яка стала приводом злочину;
- провокаційні взаємини в сім'ї, із сусідами, товаришами по службі;
- несвоєчасне виявлення правоохоронними органами криміногенних сімейно-побутових ситуацій, незадовільне реагування на такі конфлікти;
- нереагування на погрози розправою щодо потерпілого й інших осіб, побої, нанесення тілесних ушкоджень, катувань, хуліганських вчинків;
- недоліки в діяльності правоохоронних органів у боротьбі з рецидивом злочинів;
- недоліки в охороні громадського порядку та безпеки громадян, в організації патрульно-постової служби міліції, профілактичної діяльності органів внутрішніх справ;
- латентність і безкарність значної частини злочинів проти особи;
- неповноту виявлення осіб, які страждають на психічні захворювання чи аномалії психіки;
- обставини, що сприяли формуванню" антигромадських угруповань молоді;
- недбале зберігання зброї;
- неприйняття заходів щодо припинення незаконного обігу зброї, боєприпасів, вибухових або хімічних речовин;
- нереагування довколишніх на факти застосування насилля, хуліганства, іншої аморальної чи протиправної поведінки;
- недоліки у виховній роботі за місцем проживання та роботи, в організації дозвілля, культурного обслуговування населення та ін.
3. Попередження злочинів проти особи
Запобігання насильницьким злочинам залежить від тих перетворень соціально-економічного й політичного характеру, що відбуваються в країні, пов'язаних зі становленням загальнолюдських цінностей, гуманізацією морального клімату, реалізацією принципів соціальної справедливості. Вирішення таких загальносоціальних завдань створює передумови для успішної боротьби з насильницькими злочинами та хуліганством.
Основні напрямки профілактики у сфері насильницьких злочинів:
- корекція державного політичного курсу, зміна характеру реформ, приведення їх у відповідність до національних інтересів;
- ефективна боротьба з пияцтвом і наркоманією;
- своєчасність реагування на правопорушення, вчинені на ґрунті побутових конфліктів, здатних перерости в злочини;
- забезпечення ефективної охорони правопорядку в громадських місцях;
- посилення боротьби з розпаленням міжнаціональної ворожнечі;
- обмеження криміногенних упливів рецидивістів і професійних злочинців на неповнолітніх та молодь;
- активізація діяльності щодо виявлення й нейтралізації антигромадських молодіжних угруповань;
- своєчасність профілактичного впливу на осіб з підвищеним ступенем віктимно :т.і.;
- активізація боротьби з фактами незаконного виготовлення, збуту, збереження чи носіння холодної та вогнепальної зброї;
- забезпечення справедливої відповідальності за насильницькі злочини й хуліганство на основі її диференціації та індивідуалізації;
- протидія пропаганді жорстокості й насилля в засобах масової інформації;
- розвиток системи профілактики психопатології, що продукує насилля.
Основним засобом протидії насильницькій злочинності є сприяння
формуванню у особи такої культури взаємовідносин між людьми, котра
проявлялась би у повазі до фізичної і психічної недоторканості людини,
визнанні її найвищою цінністю у суспільстві.
Як свідчить історичний досвід необхідними умовами для формування такої культури є: по-перше, розвиток цивілізованого ринку, котрий має властивість культуризувати життя людей; по-друге, релігійне і натуралістичне просвітництво. Вказані фактори здатні усувати причину насильницької злочинності.
Для усунення умов, що сприяють насильницькій злочинності необхідно вдосконалювати правоохоронну діяльність держави, зменшувати негативні наслідки урбанізації, вдосконалювати сімейне виховання, забезпечувати психічне здоров'я населення, протистояти алкоголізації, пропаганді жорстокості у засобах масової інформації і таке інше.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
Допоміжна ЛІТЕРАТУРА:
6. Гондолф Э. Исследования насилия в США // Правоведение. – 1997. - № 3.
7. "Квартирні" шахраї у різному вбранні //Юридичний вісник України. - 1999. - № 29.
8. http://www.acrc.org.ua/ua/news-and-events/news/all/korupcziya-v-ukrayini-vid-xaotychnoyi-do-systemnoyi.html.
Лекція 6
(2 години)
ТЕМА: Злочини проти власності
Мета заняття:
Опорні поняття:
Власність, злочини проти власності, корисна злочинність, загальнокримінальна корислива злочинність , економічна злочинність, корупція.
План
Відповіді на питання плану
1. Корислива злочинність загально кримінальної направленісті.
Також саме як і при відповіді на перше питання лекції розглядаючи злочини проти власності необхідно зупинитися на базовому питанні що розуміється під корисливою злочинністю.
Корислива злочинність – це злочини, спрямовані на незаконне заволодіння майном чи незаконне одержання майнових вигод з корисливих спонукань.
Треба наголосити, що корислива злочинність за своєю питомою вагою займає перше місце в структурі злочинності будь-якої сучасної країни. За даними 00Н в країнах, що розвиваються майнові злочини становлять 49%, а злочини проти особи 43%. В розвинутих країнах це співвідношення становить: 82% – майнові злочини, 10% – злочини проти особи. В Україні до 1989 р. корислива злочинність складала 1/3 усіх злочинів, після 1989 року цей вид злочинності зріс на сьогодні до 2/3 загальної маси усіх злочинів.
Також треба зупинитися на тому, що за кримінологічною характеристикою корисливі злочини можна класифікувати на наступні групи:
1. Загальнокримінальна корислива злочинність;
2. Економічна корислива злочинність.
При цьому загальнокримінальна корислива злочинність – це корислива злочинність, що проявляється у порушенні майнових прав і інтересів власників.
Економічна корислива злочинність – це корислива злочинність, що
проявляється у порушенні законодавства, яке регулює суспільні відносини у сфері економіки.
Ці два види корисливої злочинності інакше називають відповідно ще:
1) корисливі злочини проти власності;
2) корисливими господарськими злочинами.
Загальнокримінальна корислива злочинність, що у системі МВС не
враховується карним розшуком, становить близько 60% від числа злочинів
зареєстрованих в Україні в 1995 р. Більше 85% майнових злочинів – це крадіжки, 3% – факти шахрайства, близько 10% – грабежі та розбої, 2% –
вимагательства.
Крадіжки складають близько 60% усіх зареєстрованих злочинів, із них близько 40% – це крадіжки з квартир та домівок громадян. Насильницькі корисливі злочини (грабежі, розбійні напади, бандитизм,
вимагательство, умисне вбивство з корисливих мотивів) – становлять близько 6% усіх зареєстрованих злочинів.
Економічна корислива злочинність – це в основному так звана "білокомірцева" злочинність посадових осіб, менеджерів, підприємців, а також корисливі господарські злочини без використання службового стану. До злочинів цієї групи відносяться:
1) розкрадання державного або колективного майна шляхом
привласнення, розтрати або зловживання службовим станом;
2) корисливі службові злочини без ознак розкрадання: хабарництво, побори, ухилення від сплати податків, обман покупців, замовників тощо;
3) корисливі злочини в торгівлі, виробництві та інших сферах
економіки, що вчиняються без ознак розкрадання і без використання службового стану (фальшивомонетництво, порушення правил про валютні операції, контрабанда, фіктивне підприємництво, шахрайство з фінансовими ресурсами, фіктивне банкрутство, протидія законній підприємницькій діяльності тощо).
Економічна злочинність становить близько 10% усіх зареєстрованих злочинів. Економічна злочинність пов'язана з тіньовою економікою, яка на даний час перевищує половину всього грошового обігу в Україні і суттєво впливає на сучасний стан суспільства.
Більш детально треба зупинитися на причинах корисливих злочинів, зазначивши, що основною причиною корисливої злочинності (згідно з культуроцентричною концепцією злочинності) є недостатній рівень культури задоволення людьми своїх потреб майнового характеру. Як свідчить досвід, а також сучасні кримінологічні дослідження, рівень корисливої злочинності не знаходиться в прямому зв'язку із рівнем економічного розвитку тієї чи іншої країни чи з рівнем безробіття. Зараз можна вважати доведеним, що злочинність, в тому числі і корислива, зростає як в період підйому економіки так і в період спаду. Зміни економічної ситуації як в кращу сторону так і в гіршу підвищує рівень злочинності. А економічна стабільність позитивно впливає на рівень злочинності (Див. Шнайдер Г.И. Криминология. – 1994. – С.254).
Якщо врахувати, що економічна стабільність є проявом належного рівня культури задоволення людьми своїх майнових потреб, то слід зробити
висновок, що саме рівень цієї культури впливає на динаміку корисливої
злочинності.
За цією ж закономірністю визначається рівень корисливої злочинності в сучасній Україні.
Умовою, що сприяє зростанню корисливої злочинності в Україні є недостатній розвиток законодавчого забезпечення економічного порядку в Україні, а також неефективність правоохоронної діяльності.
До основних причин корисливої злочинності належать:
- криміногенна роль соціального та матеріального розшарування суспільства;
- матеріальні нестатки;
- ослаблення державного й соціально-правового контролю за економічною діяльністю;
- віктимна (легковажна, аморальна, протиправна) поведінка потерпілих, яка стала приводом злочину;
- провокаційні взаємини в сім'ї, із сусідами, товаришами по службі;
- недоліки в охороні майна, в організації патрульно-постової служби міліції, профілактичної діяльності органів внутрішніх справ;
- латентність і безкарність значної частини злочинів проти власності;
- відставання законодавчого забезпечення боротьби з корисливими злочинами;
- недоліки в діяльності правоохоронних органів.
3. Попередження злочинів проти власності
Даючи кримінологічну характеристику корисливій злочинності не можна не зупинитися на основних заходах протидії цьому виду злочинів.
Основними в протидії корисливій злочинності є заходи, що сприяють
формуванню належної культури задоволення громадянами своїх майнових потреб. Для цього необхідно зокрема створювати як найсприятливіші умови, щоб якнайбільше громадян могли займатися чесним підприємництвом і бізнесом. Розвиток цивілізованого ринку, коли чесним бути вигідно призводить до звуження поля для корисливої злочинності, до витіснення останньої. Лише за цих передумов з'являється також можливість зробити ефективною правоохоронну діяльність держави.
До загальносоціальних заходів запобігання корисливим злочинам належать:
- правова пропаганда діяльності правоохоронних органів, засобів і способів самозахисту населення;
- розробка заходів для підвищення рівня матеріальної бази сирітських і соціально-реабілітаційних установ;
- забезпечення житлових і побутових умов багатодітних та малозабезпечених родин;
- створення спеціальних служб для дітей, що залишилися без засобів існування;
- розробка й реалізація заходів для забезпечення соціальної зайнятості підлітків і молоді, безробітних та безпритульних, біженців і переселенців, раніше засуджених та інших осіб, позбавлених постійних доходів і джерел до існування;
- створення центрів реабілітації осіб, які займаються бродяжництвом та жебракують;
- здійснення заходів щодо розвитку мережі установ соціальної допомоги особам, які опинилися без певного місця проживання та занять тощо.
Заходи спеціальної спрямованості:
- створення економічних і правових умов, які виключають криміналізацію суспільства й усіх сфер господарської та фінансової діяльності, можливості проникнення кримінальних структур до виробничих і фінансових установ, різних інститутів влади;
- експертиза прийнятих рішень з фінансових і господарських питань із позицій економічної безпеки;
- проведення комплексних оперативно-розшукових заходів щодо запобігання всім видам розкрадань художніх, історичних та інших культурних цінностей і перевірка дотримання правил обліку, збереження, використання, вивозу за кордон та повернення культурних цінностей;
- протидія організованій злочинності через проведення операцій з виявлення та припинення злодійських сходок, діяльності злодіїв у законі, лідерів й активних учасників злочинних формувань;
- створення інформаційного банку даних фізичних і юридичних осіб, які проходять за оперативними матеріалами та кримінальними справами про факти розкрадання коштів з використанням підроблених платіжних документів;
- розробка заходів, які перешкоджають кримінальній діяльності організованих злочинних груп і корумпованих посадових осіб на підприємствах з видобутку й переробки нафти, газу, кольорових та рідкоземельних металів;
- розробка системи заходів щодо організації боротьби з незаконним використанням об'єктів інтелектуальної власності;
- розробка заходів виявлення фальшивих грошей, фінансових документів і цінних паперів, недопущення їх виготовлення й обігу;
- створення організаційної системи із захисту банків та інших фінансових і кредитних установ від проникнення злочинних капіталів або іншого впливу організованої злочинності;
- розширення кримінального професійного середовища (вдосконалення правової бази боротьби з професійною злочинністю, забезпечення невідворотності покарання, запобігання поширенню кримінальної ідеології та культури).
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
Допоміжна література:
6. Гондолф Э. Исследования насилия в США // Правоведение. – 1997. - № 3.
7. "Квартирні" шахраї у різному вбранні //Юридичний вісник України. - 1999. - № 29.
8. http://www.acrc.org.ua/ua/news-and-events/news/all/korupcziya-v-ukrayini-vid-xaotychnoyi-do-systemnoyi.html.
Лекція 7.
(2 години)
ТЕМА: Сталі форми злочинності.
Мета заняття:
діяльності попередження цих негативних найнебезпечних проявів злочинності.
Опорні поняття:
Рецидивна злочинність, загальний рецидив, спеціальній рецидив, легальний, фактичний та пенітенціарний рецидиви, професійна злочинність, кримінальна субкультура, організована та групова злочинність.
ПЛАН
Відповіді на питання плану
1. Злочинний рецидив
Розглядаючи перше питання плану перш за все треба розглянути поняття рецидив.
Рецидивна злочинність, загалом, є сукупністю злочинів, учинених рецидивістами. Термін "рецидив" розуміється в різних значеннях: як кримінально-правовий, кримінологічний, пенітенціарний. Кримінально-правовий рецидив охоплює випадки вчинення повторного умисного злочину особами, що мають непогашену у встановленому законом порядку судимість за вчинення умисного злочину. Кримінологічний рецидив передбачає вчинення особою повторного злочину незалежно від наявності судимості після її засудження чи іншого впливу кримінально-правового характеру. Кримінологічний рецидив ґрунтується на факті неодноразовості вчинення злочинного діяння й охоплює злочин, учинений особами:
- зі знятою чи погашеною судимістю;
- які мають судимість;
- що відбувають кримінальні покарання;
- до яких за раніше вчинений злочин покарання не застосовувалося з різних причин.
Пенітенціарний рецидив — учинення нового злочину особами, котрі відбувають покарання у виді позбавлення волі, або повторне засудження особи до покарання у виді позбавлення волі.
За кількістю раніше вчинених злочинів виділяють:
- простий (одноразовий) рецидив — учинення двох злочинів;
- складний (багаторазовий) рецидив - учинення трьох і більшої кількості злочинів.
Співвідношення одноразового та багаторазового рецидивів характеризується стійкою залежністю: частка вдруге засуджених у 2,5-3 рази більша від частки засуджених утретє, частка останніх у стільки ж разів більша, ніж засуджених у четвертий раз.
За однорідністю злочинів розрізняють загальний і спеціальний рецидиви. Загальний рецидив - це повторне вчи--нення різнорідних злочинів. Спеціальний рецидив характеризується повторним учиненням однорідних або тотожних злочинів. Серед форм спеціального рецидиву виділяють рецидив умисних та рецидив необережних злочинів.
Для структури рецидиву за видом злочинів характерна перевага корисливих і корисливо-насильницьких злочинів. Питома вага таких злочинів - дві третини усієї рецидивної злочинності.
Питома вага групової злочинності у структурі рецидиву менша, ніж у структурі злочинності загалом (відповідно 20 % і 30 %).
Динаміка рецидивної злочинності свідчить про неухильне її зростання. Погіршення стану та несприятливий прогноз рецидивної злочинності значною мірою зумовлені вкрай негативними тенденціями в кримінально-виконавчій системі України. Більшість рецидивістів уперше стають на шлях злочинів у неповнолітньому віці чи в перші роки після настання повноліття.
Існує залежність між віковим початком злочинної кар'єри та подальшим рецидивом. Чим раніше неповнолітній стає на шлях учинення злочинів, тим інтенсивнішим і небезпечнішим буде його рецидив згодом. Близько 70 % рецидивістів учинили свій перший злочин у віці до 18 років. Чим старша людина за віком при вчиненні злочину, тим менша ймовірність рецидиву. У зрілому віці майже ніхто вперше не починає рецидивну біографію, а рецидивісти в цьому віці вчиняють переважно менш небезпечні злочини.
Питома вага жінок серед рецидивістів у три-п'ять разів менша, ніж у чоловіків.
У рецидивісток криміногенні якості проявляються гостріше, ніж у рецидивістів-чоловіків, що пов'язане з рівнем алкоголізації, багаторазовістю судимостей, втратою суспільно корисних зв'язків, безпритульністю, моральною деградацією тощо. Громадська думка традиційно більш нетерпимо ставиться до засуджених жінок, аніж до засуджених чоловіків, що призводить до відчуження їх від усталених побутових і трудових взаємин, доброзичливого людського спілкування.
Порівняно зі злочинцями, котрі вчинили злочин уперше, типовою рисою рецидивістів є подальше ослаблення чи повне припинення трудової діяльності. Понад 80 % рецидивістів -це особи без визначеного роду занять. Частка безробітних і тих, які не вчаться, серед засуджених становить 57 %.
За рівнем освіти серед рецидивістів більше осіб з початковою та незакінченою середньою освітою і найменше осіб з вищою освітою порівняно зі злочинцями-нерецидивістами. Частка осіб, які мають більше, ніж базову середню освіту, серед рецидивістів у два рази нижча, ніж серед осіб, які вперше вчинили злочин. Особи, що стали на шлях рецидиву, не бачать сенсу в підвищенні рівня культури, їх важко залучити до навчання в період відбування покарання.
Для емоційно-вольових характеристик особи рецидивіста типовими є різного ступеня: агресивність і жорстокість; нестриманість, неадекватність та примітивізм емоційних реакцій; авторитарність і завищена самооцінка; холодність до переживань інших; схильність до помсти; вразливість.
У певної частини рецидивістів істотну роль у злочинній діяльності відіграє слабка воля та нездатність розірвати негативні зв'язки у злочинному середовищі.
Патологія психіки, що не виключає осудності, простежується в 15-20 % рецидивістів, а у тих, хто вчинив убивства, - до 40 %.
Типи рецидивістів за ступенем суспільної небезпечності:
- ситуативний;
- злісний;
- спеціальний (багаторазовий, що постійно підвищує свій професійний рівень);
- особливо злісний.
Для ситуативного рецидивіста характерними є слабка воля та нездатність самому вирішувати власну долю, відмовитися від злочинів. Унаслідок такої психологічної нестійкості криміногенна ситуація знову втягує його в злочинну діяльність. Тип злісного рецидивіста відрізняється за ознакою багаторазовості й особливо поширений серед молодих рецидивістів. На відміну від ситуативного рецидивіста, він свідомо обирає злочинну кар'єру. Пишається судимостями та прагне зайняти високе місце в ієрархічній градації злочинного середовища.
Багаторазовий рецидивіст (кримінально цілеспрямований тип), який спеціалізується на одному з видів злочинів, у перспективі може стати професіональним злочинцем. Такі рецидивісти частіше спеціалізуються на кишенькових крадіжках, торгових, фінансових, квартирних шахрайствах, фальшивомонетництві, крадіжках автотранспорту, останнім часом - і на замовних убивствах, участі в незаконному обігові наркотиків, зброї тощо.
Особливо злісний рецидивіст за кримінологічною характеристикою - це особа, що була двічі та більше разів засуджена за умисні, тяжкі й особливо тяжкі злочини. Саме при вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів рецидивісти в найвищому ступені проявляють риси особливо злісного рецидиву: культ насилля та жорстокості, авторитаризму й егоцентризму, ненависті до працівників правоохоронної системи та повного нехтування правовими нормами.
Нестійкий тип - особа, що не в силах визначитися з іншою лінією поведінки, крім злочинної.
Маніакальний тип - особа, що вчиняє злочини знову й знову внаслідок психопатологічних процесів.
Маргінальний тип - суспільно занедбана особа, що перебуває в алкогольній або наркотичній залежності, не має сім'ї, житла, роботи тощо.
Загальні заходи запобігання рецидивові пов'язані:
- з удосконаленням правоохоронної діяльності;
- ефективною діяльністю органів дізнання, досудового слідства та суду щодо призначення покарань;
- удосконаленням системи виконання покарань;
- ефективною, системною роботою з рецидивонебезпечним контингентом після відбуття покарання;
- ефективною координацією зусиль органів кримінально-виконавчої системи й органів місцевого самоврядування, державних і громадських організацій щодо соціальної реабілітації засуджених;
- тісною взаємодією державних органів виконання покарань із представниками різних конфесій щодо організації релігійного виховання засуджених;
- ефективною профілактикою психічних захворювань, алкоголізму та наркоманії серед населення;
- удосконаленням кримінального законодавства й судової практики, підвищенням ефективності кримінального покарання.
Розглядаючи професіональну злочинність треба мати на увазі, що до цього виду злочинності відносяться злочини, а точніше злочинці в діяльності котрих ми бачимо усі признаки які присущі професії.
До них можно віднести:
Питома вага жінок серед професіональних злочинців у три-п'ять разів менша, ніж у чоловіків.
Порівняно зі злочинцями, котрі вчинили злочин уперше, типовою рисою у професіональних приступників є подальше ослаблення чи повне припинення трудової діяльності. Понад 80 % -це особи без визначеного роду занять. Частка безробітних і тих, які не вчаться, серед засуджених становить 57 %.
За рівнем освіти серед них більше осіб з початковою та незакінченою середньою освітою і найменше осіб з вищою освітою. Частка осіб, які мають більше, ніж базову середню освіту, серед рецидивістів у два рази нижча, ніж серед осіб, які вперше вчинили злочин. Особи, що стали на шлях рецидиву, не бачать сенсу в підвищенні рівня культури, їх важко залучити до навчання в період відбування покарання.
Для емоційно-вольових характеристик особи типовими є різного ступеня: агресивність і жорстокість; нестриманість, неадекватність та примітивізм емоційних реакцій; авторитарність і завищена самооцінка; холодність до переживань інших; схильність до помсти; вразливість.
У певної частини професіональних злочинців істотну роль у злочинній діяльності відіграє слабка воля та нездатність розірвати негативні зв'язки у злочинному середовищі.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
6. Анализ, планирование, контроль. Сборник методических рекомендаций. - М., 1988.
7. Вопросы социологического планирования борьбы с преступностью. - М., 1979.
Дпоміжна ЛІТЕРАТУРА:
1. Бізнес та злочинність: кримінологічні дослідження: вип.. 5/ редкол. Є. Гнатенко та ін.; [відп. ред.. В. Поклад]; Луган. держ. ун-т внутр.. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ :РВВ ЛДУВС ім.. Е.О. Дідоренка, 2011. – 168 с.
2. Веселуха В. Значение виктимологической профилактики в системе предотвращения преступности //Право Украины. - 1996. - № 10
3. Всеволодов В. Проблеми профілактики злочинності в законодавстві України //Нова політика. - 1998. - № 2
4. Голина В.В. Теория и практика предупреждения преступности в Украине //Проблемы законности. Республиканский межведомственный научный сборник. - Вып. 30. - Харьков, 1995.
5. Пісоцька Н.М. Застосування заходів стягнення у виправно-трудових установах: окремі проблеми //Право України. – 1999. - № 7.
6. Пісоцька Н.М. Систематизація виправно-трудового законодавства та деякі аспекти реформування пенітенціарної системи в Україні //Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики”. – К., 1999.
7. Сучасні стратегії міліції щодо профілактики правопорушень неповнолітніх: навч. посіб. /ред. Л.І. Мороз. –К.: Вид-во Паливода А.В., 2008. – 220 с.
8. Довідник працівника міліції : У 2-х книгах – Книга 2 / Відп. ред.. М.В. Білоконь; упоряд. С.М. Гусаров та ін. – К.: Видавн. компанія «Воля», 2004. - 434 с.
Лекція 8.
(2 години)
ТЕМА: Правоохоронна діяльність
Мета заняття:
діяльності попередження злочинності.
Опорні поняття:
Правоохоронна діяльність, субїкти правоохоронної діяльності, засоби попереджувальної діяльності.
ПЛАН
Відповіді на питання плану
1. Планування впливу з боку правоохоронних органів на злочинність
Оскільки причини і умови злочинності і конкретних злочинів діють як певна криміногенна система, то і протидія їм повинна мати характер певної антикриміногенної системи.
Система протидії злочинності складається з різноманітних діяльностей, що протидіють формуванню комплексу сваволі і ілюзій, а також прояву цього комплексу у вигляді злочину.
Будь-яка діяльність, що може протидіяти формуванню комплексу сваволі і ілюзій, а також його злочинному прояву має включатися до системи протидії злочинності.
Система протидії складається з наступних елементів:
І. Попередження (профілактика) злочинності. Воно має два види:
а) загальне попередження – докорінне усунення причин і умов злочинності в суспільстві;
б) індивідуальне попередження – усунення причин і умов, що породжують конкретні злочини на рівні конкретних життєвих обставин і конкретної життєвої ситуації.
II. Репресія злочинності – діяльність органів, що здійснюють репресію.
Загальне і індивідуальне попередження здійснюється у двох формах: неспецифічне і специфічне.
Неспецифічна профілактична діяльність – це діяльність, спеціально не спрямована на протидію злочинності, але своїм наслідком може мати антикриміногенний ефект.
Спеціальна (специфічна) профілактична діяльність – це діяльність, спеціально спрямована на протидію злочинності. Різновидностями специфічної профілактичної діяльності є:
а) запобігання злочинам – система дій, спрямованих на перешкодження здійсненню злочинного наміру конкретною особою до початку посягання на стадіях виявлення умислу або приготування до злочину;
б) припинення злочинів – полягає в діях, спрямованих на припинення вже розпочатої злочинної діяльності і відвернення злочинних наслідків;
в) охоронна діяльність – полягає в охороні тих чи інших об'єктів від злочинних посягань.
Суб'єкти протидії злочинності – державні і недержавні інституції (організації) і особи, що можуть своєю діяльністю неспецифічне чи специфічно протидіяти злочинності. Суб'єкти протидії злочинності можуть бути: 1) неспецифічними; 2) специфічними.
Неспецифічними суб'єктами протидії злочинності є інституції і особи, діяльність яких не спрямована на протидію злочинності, але може мати антикриміногенні наслідки (наприклад, Органи державної влади і управління, Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, міністерства і відомства та їх органи, місцеві органи державної адміністрації,
органи місцевого самоврядування), недержавні інституції – об'єднання громадян, релігійні організації і т.п.).
Спеціальними (специфічними) суб'єктами протидії злочинності є інституції і особи, діяльність яких спрямована на протидію злочинності (наприклад, правоохоронні органи, органи МВС, прокуратури, суду).
Органи кримінальної репресії є одночасно і специфічними суб'єктами попередження злочинності. Специфічними суб'єктами протидії злочинності є також органи, які не є органами кримінальної репресії, але діяльність їх спрямована на протидію злочинності: координуючі комітети по боротьбі із злочинністю, різні комісії по боротьбі із злочинністю і таке інше, фонди спеціальні,
комітети і служби у справах неповнолітніх (центрі і на місцях) школи і профучилища соціальної реабілітації неповнолітніх, центри медико-соціальної реабілітації неповнолітніх і т.п.
Судові органи вирішують завдання із запобігання злочинам за допомогою різних засобів і методів. Відпо відно до законодавства про судоустрій, суди зобов'язані своєю діяльністю виховувати громадян у дусі точного й неухильного виконання законів, дбайливого ставлення до державної та приватної власності, дотримання трудо вої дисципліни, поваги до прав, честі та достоїнства гро мадян.
Профілактичний ефект діяльності суду пов'язаний із виконанням його основного завдання — відправлення правосуддя. Шляхом винесення справедливого рішення у кримінальних справах суд забезпечує загальну та спеціальну превенцію, у тому числі робить свій внесок у запобігання рецидиву. Справедливі рішення по ци вільних, сімейних, трудових, господарських справах сприяють усуненню або пом'якшенню криміногенних конфліктних ситуацій, факторів, що детермінують кри мінальну мотивацію і полегшують її реалізацію.
Профілактичну спрямованість має аналітична робота, узагальнення судової практики, які здійснюють інфор маційне забезпечення методичної роботи у сфері запо бігання злочинам.
Профілактичний ефект діяльності суду забезпечуєть ся реалізацією принципу гласності в його роботі, що припускає висвітлення ходу та результатів судових про цесів.
Форми запобіжної роботи судових органів є дуже різноманітними: виїзні засідання, залучення пред ставників громадськості до судового розгляду, окремі ухвали, контроль за виконанням вироків, рішень і по станов.
Профілактика злочинності — завдання, що підля гає вирішенню у кожному напрямі діяльності прокура тури.
Особливості компетенції прокуратури, обсяг її повно важень визначають специфіку діяльності її органів як суб'єктів профілактики злочинності.
Прокуратура не лише виконує свої безпосередні функції щодо запобігання злочинам, а й здійснює на гляд за виконанням органами держави та місцевого самоврядування, громадськими організаціями, іншими недержавними структурами вимог законів, що регла ментують їх діяльність щодо профілактики злочинів.
Профілактичні функції виконуються при здійсненні нагляду за дотриманням законів органами дізнання і досудового слідства.
На запобігання рецидивної злочинності спрямовано нагляд за виконанням законів у місцях позбавлення во лі, в інших органах, які виконують покарання і заходи, які їх замінюють, а також соціальну допомогу і конт роль щодо осіб, котрі відбувають або відбули пока рання.
Запобіжна діяльність прокурора реалізується також у процесі його участі в судовому розгляді справ. Проку рор зобов'язаний виявляти обставини, що сприяють вчиненню злочинів, з'ясовувати механізм їх впливу на поведінку підсудного.
Органи міліції в процесі профілактичної діяльності мають право:
проводити бесіди;
застосовувати заходи адміністративно-правового впливу;
здійснювати віктимологічну профілактику;
вилучати речі, предмети, речовини, які заборонено до цивільного обігу або зберігаються без відповідного дозволу;
контролювати збереження і використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин;
вимагати обов'язкових перевірок, інвентаризацій і ревізій виробничої, господарської, фінансової, торгової діяльності;
проводити контрольні закупівлі, вилучення та до слідження зразків сировини і продукції.
Особливістю профілактичної діяльності міліції є те, що поряд із гласними способами збирання інформа ції, заходами виховного і виховно-правового впли ву застосовуються оперативно-розшукові (негласні) заходи.
Основними етапами роботи із запобігання злочиннос ті в міліції є:
розробка та реалізація загальних напрямів профі лактики на основі аналізу рівня, структури і динаміки злочинності;
конкретизація загальних напрямів до рівня вирі шення окремих завдань найнебезпечніших у криміналь ному відношенні територіях та об'єктах народного гос подарства, в тому числі колективні підприємства, уста нови, організації;
індивідуально-виховна робота з особами, що пере бувають на профілактичному обліку в органах внутріш ніх справ;
запобігання злочинам з боку осіб, про кримінальні наміри яких стало відомо;
запобігання злочинній діяльності з метою недопу щення вчинення суспільно небезпечних злочинних дій;
розкриття злочинів з метою покарання винних та недопущення вчинення нових злочинів;
робота з особами, що були раніше засуджені, з ме тою не допустити вчинення нових злочинів.
Важливі профілактичні функції здійснюють уста нови, що виконують покарання у вигляді позбавлення волі, та установи, що організують виконання інших по карань, їх діяльність має профілактичний зміст у силу своєї спрямованості на виправлення засуджених, запо бігання вчинення ними нових злочинів.
Заходи спеціального попередження
Залежно від масштабів і мети застосування запо біжних заходів рівні профілактики злочинності поді ляють на загальсоціальний і спеціально-кримінологічний Загальиосоціальний рівень профілактики злочин ності характерний тим, що його складові є невід'ємною частиною соціально-економічного розвитку, поліпшен ня морально-психологічної та духовної сфер суспіль ства. Безперечно, передбачені заходи спрямовані, перш за все, на поліпшення умов праці та відпочинку грома дян, підвищення рівня їх матеріального забезпечення, зміцнення дисципліни та організованості, а також інші позитивні зміни в суспільстві.
Метою загальносоціального рівня не є запобігання злочинності. Його головне завдання — підвищення ду ховного, матеріального рівня суспільства, що, своєю чергою, позитивно впливає на зменшення рівня злочин ності.
У наш час загальносоціальний рівень значною мірою послаблено через наявність різних соціально-економіч-них, політичних негативних процесів, які ускладнюють життєзабезпеченність членів нашого суспільства.
Спеціально-кримінологічний рівень профілактики злочинності характеризується сукупністю заходів, спе ціально спрямованих на усунення причин злочинності чи конкретних злочинних проявів. Масштаб їх застосуван ня є меншим, аніж загальносоціальних, хоча в деяких випадках він набуває значних розмірів і охоплює цілі галузі народного господарства або поширюється на ок ремі категорії осіб (неповнолітніх злочинців, рецидивіс тів тощо).
Спеціальне кримінологічне запобігання вимагає спе ціальних кримінологічних знань, які необхідні при роз робці комплексних планів, заходів запобігання окремим видам злочинів тощо.
Спеціально-кримінологічний рівень часто залежить від суб'єктивних чинників. Тому виникає потреба в уп равлінні спеціальним запобіганням злочинам, яке пе редбачає використання специфічних заходів прийняття і реалізації рішень, особливої системи оцінок соціальної доцільності, корисності та ефективності цієї діяльності.
Визначають три рівні профілактики злочинності на основі вертикальної диференціації.
Перший рівень (загальний) передбачає розв'язання значних соціальних, економічних та інших проблем життєдіяльності суспільства, що полягає в соціально-економічних перетвореннях, посиленні виховної й ідеологічної роботи, а загалом — в удосконаленні су спільних відносин на певному етапі розвитку суспіль ства.
Другий рівень (спеціальний) передбачає профілактич ний вплив на конкретні соціальні групи і суспільні вер стви населення, які зазнають впливу негативних со ціальних процесів.
Третій рівень (індивідуальний) пов'язаний з індиві дуально-профілактичним впливом на конкретних осіб, завдання якого полягає в позитивній зміні системи цін нісних орієнтацій людини, у корекції її антигромад ських поглядів і установок, переорієнтації поведінки в соціально схвалюваному напрямі.
Заходи профілактики злочинності класифікують за такими підставами:
— соціальним рівнем запобіжної діяльності;
— обсягом (масовістю) охоплення;
— територіальним масштабом;
— етапом впливу на об'єкт профілактики;
— спрямованістю, видом (змістом) впливу;
Реорганізувати МВС, що є зобов'язанням України перед Радою Європи, влада обіцяла до 2015 року, але відклала ще на декілька років.
Конкретних кроків, цифр та термінів у міністерстві не озвучують. Скільки планують скоротити правоохоронців, як виглядатимуть міліцейські підрозділи, хто саме входить до робочої групи, коли почнеться реорганізація і з чого саме і, власне, скільки коштуватиме бюджету реформа МВС - невідомо.
Реформування МВС самостійно неможливе. Треба реформувати всю правову систему і всі правоохоронні органи, тому що МВС само не може діяти. Воно діє в сукупності з органами виконавчої влади, яка є в Україні. Зокрема, мова йде про прокуратуру, про суди, тому треба реформувати все разом, - каже Віталій Ярема представник комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією.
Ближче до народу
Тим часом в МВС подумують, як зруйнувати негативне ставлення суспільства до міліції. Планують запровадити жорсткіші вимоги до підбору кадрів, боротися з правопорушеннями співробітників міліції та культурно їх розвивати. Днями закінчилось громадське обговорення комплексного плану заходів по формуванню позитивного іміджу органів внутрішніх справ на 2013-2014 роки. Аби підняти престиж служби в органах внутрішніх справ, обговорювали можливість підвищити співробітникам зарплату та збільшити кількість стажувань за кордоном.
Україні, де міліції повністю довіряє лише 1% громадян, справді необхідне оновлення правоохоронної системи, але не «косметичне» ерзац-реформування. Того, що зміна «вивіски» не спричинить докорінних перетворень, не приховують і самі прибічники інновації. Так, перейменування структури, переконаний голова експертної ради при МВС України Михайло Корнієнко, продиктоване вимогами часу, адже назва «міліція» є анахронізмом. «Наразі на пострадянському терені залишаються тільки дві країни з міліцією – Україна та Білорусь», – зауважує він, додаючи, що «метаморфози» силовиків будуть для держскарбниці доволі не дешевими.
«Міліція – це «народне ополчення», озброєні добровольці з місцевого населення. Поліція – фахові органи охорони порядку. Тобто ключова різниця у професіоналізмі. І щоб у нас справді була поліція, потрібні профі на місцях, а не зміна назви.
Аналіз Закону України "Про міліцію". Норми та рекомендації Ради Європи.
Опираючись на Спільну програму України і Європейської Комісії та Ради Європи і, зокрема, на пропозицію здійснити експертизу Закону України "Про міліцію" Рада Європи запросила експерта - пана Георга Пійла взяти участь у експертизі та викласти свої міркування у письмовому вигляді.
Експерт у своїй роботі спирався на наступні елементи: аналіз Закону України "Про міліцію" (далі - Закону) і Конституції України; порівняльне вивчення існуючих європейських стандартів і відповідних інструментів Ради Європи; враховував рішення, представлені в базі даних рішень Суду, спирався нa існуючу наукову літературу щодо відповідних питань.
Звіт містить п'ять частин:
- цей вступ,
- главу 1, яка пояснює принципи, на яких будується поліцейська діяльність у демократичній державі;
- главу 2 із загальними зауваженнями до Закону;
- главу 3 з більш конкретними постатейними зауваженням і побажаннями щодо вдосконалення Закону
- і, нарешті, останню главу з підсумками.
Експерт cтверджує, що сучасна міліція у такій державі, як Україна, не може абсолютно вважатись або порівнюватись з поліцією західних країн, оскільки елементи чинного Закону не відповідають стандартам світової практики, Ради Європи та судової практики Європейського суду з прав людини, а тому українська міліція, яка не є поліцією, для того щоб нею стати, потребує негайної докорінної реформи та прийняття нового відповідного закону.
На закінчення експерт звернув увагу Ради Європи і української сторони на свою повну готовність до подальших зусиль на шляху вдосконалення законодавства України на основі цих зауважень.
Закон про поліцію, який широко застосовується у світовій практиці західних країн встановлює чіткі правові рамки для здійснення поліцейськими своєї діяльності. Постійна турбота про забезпечення прав і основних свобод людини визначає мету і цілі діяльності поліції, а також її компетенцію, надаючи у її розпорядження ряд інструментів належної безпеки і порядку. У цьому відношенні поліцейський закон визначає межі поліцейської відповідальності, а також чітко установлює співвідношення між різними органами і найбільш суттєвими складовими частинами комплексу забезпечення виконання поліцейських завдань: керівних осіб і службовців поліції, а також громадян та їх об'єднань. Крім того у цьому законі передбачено владні повноваження, цілі, обов'язки та відповідальність служб і службовців поліції, що забезпечують не лише правову безпеку громадян, а й самих службовців поліції. Законом передбачено обов'язок координації співпраці між підрозділами і службами поліції.
Нарешті, Закон передбачає певні аспекти правової процедури у разі порушення службовцями поліції своїх повноважень, правову допомогу що пов'язана з такими випадками, а також негативні наслідки, що можуть виникати для поліцейських у результаті такої діяльності поліції.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
6. Анализ, планирование, контроль. Сборник методических рекомендаций. - М., 1988.
7. Вопросы социологического планирования борьбы с преступностью. - М., 1979.
Допоміжна література:
1. Бізнес та злочинність: кримінологічні дослідження: вип.. 5/ редкол. Є. Гнатенко та ін.; [відп. ред.. В. Поклад]; Луган. держ. ун-т внутр.. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ :РВВ ЛДУВС ім.. Е.О. Дідоренка, 2011. – 168 с.
2. Веселуха В. Значение виктимологической профилактики в системе предотвращения преступности //Право Украины. - 1996. - № 10
3. Всеволодов В. Проблеми профілактики злочинності в законодавстві України //Нова політика. - 1998. - № 2
4. Голина В.В. Теория и практика предупреждения преступности в Украине //Проблемы законности. Республиканский межведомственный научный сборник. - Вып. 30. - Харьков, 1995.
5. Пісоцька Н.М. Застосування заходів стягнення у виправно-трудових установах: окремі проблеми //Право України. – 1999. - № 7.
6. Пісоцька Н.М. Систематизація виправно-трудового законодавства та деякі аспекти реформування пенітенціарної системи в Україні //Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики”. – К., 1999.
7. Сучасні стратегії міліції щодо профілактики правопорушень неповнолітніх: навч. посіб. /ред. Л.І. Мороз. –К.: Вид-во Паливода А.В., 2008. – 220 с.
8. Довідник працівника міліції : У 2-х книгах – Книга 2 / Відп. ред.. М.В. Білоконь; упоряд. С.М. Гусаров та ін. – К.: Видавн. компанія «Воля», 2004. - 434 с.
Лекція 9.
(2 години)
ТЕМА: Основні тенденції кримінальної динаміки в сучасному світі
Мета заняття:
Опорні поняття:
глобалізація, транснаціональна злочинність, наркопреступность, комп'ютерна злочинність, міжнародний тероризм, Інтерпол..
ПЛАН
3. Міжнародний досвід контролю кримінальної динаміки.
Відповіді на питання плану
1. Глобалізація кримінальних процесів.
Відповідаючи на перше питання плану пер за все треба розглянути термін Глобалізація, проаналізувати які глобальні перетворення відбуваються та як вони впливають на соціальні явища й на сам перед на злочинність.
Глобаліза́ція (англ. globalization) — процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. У вужчому розумінні — перетворення певного явища на планетарне, такого, що стосується всієї Землі. Основними наслідками глобалізації є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.
Прискорення темпів глобалізації призвело до виникнення у світі опозиційного до неї політичного руху антиглобалізму. Антиглобалісти звинувачують глобалізацію в тому, що вона збільшила нерівність і деградацію навколишнього середовища. Невдоволення глобалізацією характерне як у країнах, що розвиваються, так і в країнах із розвинутою економікою. Перенесення виробництва із розвинутих країн у країни з дешевшою робочою силою приводить до ліквідації робочих місць і безробіття в першому світі. Наприклад, на Середньому Заході США глобалізація виробництв і їх оптимізація спричинила зниження конкурентоспроможності місцевих підприємств промисловості та сільського господарства, знижуючи цим якість життя їх працівників.
Дехто також вбачає зростаючу проблему у впливі глобалізації на культуру. Паралельно з глобалізацією економік та торгівлі, культура імпортується та експортується також. Проблема в тому що міцніші, більші країни такі як США, можуть заполонити культури інших, менших країн, призводячи до того, що їхні традиції та цінності зникнуть. Цей процес також інколи відносять до американізації або Макдональдизації.
Окрім того, так звані "антиглобалісти" наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі ТНК (транснаціональних корпорацій) та єдиної на сьогодні "наддержави", а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні, тероризм, "кримінальна глобалізація" тощо.
2. Глобальні зміни в структурі злочинності. Міжнародний тероризм. Комп'ютерна злочинність.
Різко змінилася структура злочинності в світі, постійно спостерігається її зростання, з'являються нові види та способи злочинних зазіхань і вдосконалюються старі. Останнє десятиріччя характеризується також різкою зміною структури організованої злочинності, що багато в чому обумовлене стрімким розвитком науково-технічного прогресу. Глобальна комп'ютеризація сучасного суспільства, яка впливає практично на всі сфери діяльності людей, підприємств і організацій, держави, породила нову сферу суспільних відносин, що, на жаль, нерідко стає об'єктом протиправних дій з боку організованих злочинних груп.
Комп'ютерні злочини усе більше здобувають транснаціональний, організований і
груповий характер. Транснаціональний характер комп'ютерної злочинності на сьогоднішній день становить певну суспільну небезпеку, реально загрожуючи інформаційній безпеці – складової національної безпеки держави. Сучасні технології дали поштовх не тільки вільній торгівлі та економічній діяльності, але і стимулювали злочинну діяльність. Модернізація та інтеграція різних засобів зв'язку і телекомунікацій полегшили встановлення контактів між злочинними групами та співтовариствами багатьох країн і континентів. Сучасна банківська сфера, в усе більшому ступені, що опирається на різні засоби комп'ютерної техніки та нові інформаційні технології, сприяє здійсненню міжнародних злочинних операцій, а революція в області електроніки надала злочинним угрупованням доступ до нових технічних засобів, які дозволяють їм незаконно привласнювати величезні суми коштів, ухилятися від оподатковування та відмивати величезні доходи, отримані злочинним шляхом. Все більш за допомогою комп'ютерної техніки відбуваються різного роду злочини. Сфера високих технологій дозволяє вдосконалювати не тільки традиційні види злочинів, наприклад, розкрадання, шахрайство, «відмивання грошей», підробка документів, у тому числі цінних паперів та грошових знаків, а також створює нові види злочинів, такі як несанкціоноване використання комп'ютерної інформації, комп'ютерне шахрайство, комп'ютерна підробка тощо. З'являються такі поняття як «комп'ютерна інформація», «комп'ютерні злочини», «комп'ютерний тероризм», «кіберзлочинність», «інформаційна зброя».
Злочини, які здійснюються організованими злочинними групами з використанням
інформаційних технологій, поділяються на дві великі групи:
1) злочини ненасильницького, як правило, економічного характеру;
2) злочини насильницького характеру.
До злочинів ненасильницького, економічного, характеру, здійснену організованими
злочинними групами шляхом використання інформаційних технологій, можна віднести:
- відмивання грошей, здобутих злочинним шляхом;
- шахрайство із платіжними пластиковими картками;
- розкрадання грошей з банківських рахунків;
- кібератаки з метою розкрадання інформації;
- підробка державних грошових знаків;
- комп'ютерне шахрайство;
- поширення дитячої порнографії;
- поширення наркотиків.
Організована економічна злочинність – це глобальна соціальна проблема практично
всіх економічно розвинених держав і великих міжнародних суб'єктів. По оцінках МВФ масса «брудних грошей» становить від 590 до 1500 млрд. доларів, тобто від 2 до 5 % суммарного ВВП всіх країн світу. Закономірна мета організованих груп – одержання кримінальних капіталів і їхня легалізація, тобто введення їх у сферу легальної підприємницької діяльності.
«Відмиваючи брудні гроші», організовані злочинні групи все частіше використовують всесвітню комп'ютерну мережу Інтернет.
Міжнародний наркобізнес як наймасштабніший прояв сучасної організованої злочинності є безумовною загрозою національній безпеці країни – її національним цінностям, інтересам і способу життя її нації.
Для України актуальність цієї проблеми визначається, насамперед тим, що наша країна розглядається не тільки як зона контрабандного транзиту наркотиків з місць їх традиційного виробництва, а і як ринок збуту. Одночасно зростають об’єми вилученого правоохоронними органами вирощеного в Україні наркотику.
Використання транснаціональними наркосиндикатами території держави для транзиту наркотиків фіксується протягом тривалого часу. Останніми роками відзначається збільшення об’ємів переміщення героїну афганського походження, т.з. „Шовковим шляхом”, що проходить через територію Центральноазіатських країн СНД, Росію та Закавказькі країни. Нині цей шлях є основним джерелом надходження вказаного наркотику і на внутрішній ринок України, що обумовлено, передусім, стрімким зростанням нарковиробництва в Афганістані. Характерною рисою діяльності наркоструктур на території нашої держави стало функціонування стійких організованих злочинних груп на етнічній основі, які об’єднують вихідців з африканських країн. Найвпливовішим серед них є нігерійські, котрі причетні до широкомасштабних операцій із незаконного міжнародного обігу наркотиків. Фактично на осередки наркобізнесу перетворилися також деякі афганські, пакистанські, іранські етнічні общини, що мешкають в Україні. Протягом останніх років значно активізувалися на нелегальному ринку розповсюдження наркотичних речовин чеченські організовані злочинні групи. Для отримання значних прибутків вони намагаються встановити контроль над контрабандними каналами транспортування героїну в Західну Європу з використанням території України та держав Балтії.
Виникають і нові транснаціональні наркоугруповання, сформовані за ознакою національної належності. До їхнього складу входять як громадяни України, так і іноземці - вихідці з нашої держави. Структури такого роду налагоджують канали контрабанди наркотиків з використанням української території, використовують наших громадян як наркокур’єрів, залучаючи до своєї діяльності місцеві кримінальні утворення. Останнім часом підвищились обсяги наркоторгівлі й на території України, де цей злочинний бізнес поступово вийшов на якісно новий рівень. Поширюється контрабанда в Україну синтетичних наркотиків та прекурсорів для їх виробництва, зокрема ефедрину. Практична відсутність контролю за обігом цієї речовини в низці сусідніх країн, зокрема Болгарії, Румунії й Угорщині, сприяє формуванню каналів її контрабандного ввезення в Україну, стрімкому поширенню сурогатних похідних ефедрину (наприклад, первитину) на наркоринках південних і західних регіонів нашої країни.
З поглибленням міждержавних економічних, соціальних, культурних зв’язків транснаціоналізація організованої злочинності набула лавиноподібного характеру. Нині організована злочинність, по суті, створює реальну загрозу безпеці всього людства за своїми масштабами і руйнівним впливом.
Сприятливе підґрунтя для інтеграції вітчизняної організованої злочинності в транснаціональну створюють позитивні процеси в міжнародних відносинах:
· розширення економічних і соціальних зв’язків, спрощення порядку перетину кордонів, розвиток міжнародної торгівлі, збільшення міжнародних перевезень;
· розвиток міжнародних електронних банківських мереж, що дозволяють швидко здійснювати фінансові операції, одночасно ускладнюючи процес забезпечення контролю за грошовими потоками та полегшуючи приховування або легалізацію грошей, здобутих злочинним шляхом;
· поширення процесу міграції населення у світі та утворення в різних країнах етнічних діаспор;
· суттєві розбіжності в кримінальному законодавстві і судочинстві різних держав;
· демократичні перетворення в багатьох країнах, що призвели до руйнації старих систем контролю при повільному становленні адекватного демократичного регулювання, політичної та економічної нестабільності;
· швидке зростання переліку нових товарів споживання і послуг, поширення психології суспільства споживання, „комерціалізація” суспільних відносин.
При цьому відзначається диверсифікація злочинної діяльності. Організовані злочинні формування прагнуть взяти під контроль усе нові сфери. Створюються альянси між злочинними структурами на наднаціональному рівні, поширюється „обмін досвідом”, удосконалюється практика протиправної діяльності. Від жорсткої внутрішньої ієрархії подекуди здійснюється перехід до організації за принципом „взаємодоповнюючих ланцюгів”, чим досягається більш висока „живучість” організованих структур.
Діяльність транснаціональних організованих злочинних об’єднань поширюється на більшість регіонів світу. Найприбутковішими сферами та напрямками транснаціональної злочинної діяльності вважаються: контрабандні операції; створення стійких каналів нелегальної міграції та торгівлі людьми; міжнародний наркобізнес; “відмивання” доходів, отриманих злочинним шляхом, протиправні оборудки з фінансовими ресурсами (шахрайство, переведення фінансових коштів за межі країн з використанням мережі банківських установ і сучасних інформаційних технологій тощо).
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
РОЗПОРЯДЖЕННЯ від 28.08.2013 р. № 735-р «Про схвалення Стратегії державної політики щодо наркотиків на період до 2020 року»
Міжнародне співробітництво
Міжнародне співробітництво у сфері обігу наркотиків є важливою складовою частиною реалізації зовнішньополітичних інтересів держави. У цьому контексті держава:
- розширює і підвищує ефективність міжнародного співробітництва на всіх рівнях у сфері формування наркополітики шляхом виконання спільних програм і проектів, проведення досліджень у цій галузі, навчання та обміну досвідом з профілактики, лікування та реабілітації тощо;
- вживає заходів із приведення національного законодавства щодо наркотиків у відповідність з нормативними актами ООН, ЄС та кращими міжнародними зразками;
намагається прискорити інтеграцію вітчизняного інформаційного простору в міжнародні інформаційні системи в цій сфері;
- підтримує міжнародне співтовариство в боротьбі з незаконним обігом наркотиків стосовно зменшення обсягу пропонування та зниження попиту на наркотики, що знаходяться в незаконному обігу, у тому числі подолання негативних наслідків від їх вживання, удосконалює обмін оперативно-аналітичною інформацією і розроблення спільних стратегій щодо наркотиків;
- розвиває співробітництво на всіх рівнях, надаючи пріоритет співпраці з Міжнародним комітетом ООН з контролю за наркотиками, ВООЗ, Управлінням ООН з наркотиків і злочинності та іншими організаціями ООН, ЄС, Ради Європи;
- сприяє удосконаленню механізмів протидії транснаціональній злочинності у сфері незаконного обігу наркотиків та пов’язаних з ними форм організованої злочинної діяльності;
- забезпечує своєчасне інформування Міжнародного комітету ООН з контролю за наркотиками про приєднання України до міжнародних правових актів у сфері боротьби з незаконним обігом наркотиків, а також у разі зміни національного законодавства щодо стану контролю в цій сфері;
- здійснює заходи із забезпечення обміну досвідом і багатостороннього обміну інформацією із зарубіжними партнерами, міжнародними урядовими та неурядовими організаціями щодо розвитку сучасного законодавства, новітніх методів боротьби з незаконним обігом наркотиків;
- бере активну участь у міжнародному співробітництві у сфері боротьби з незаконним обігом наркотиків, формуванні загальносвітової системи боротьби з наркобізнесом.
На сьогодні існує одна з най поширених міжнародних організацій по контролю над злочинністю є міжнародна організація ІНТЕРПОЛ.
Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є самостійним структурним підрозділом апарату Міністерства внутрішніх справ України на правах департаменту, який забезпечує реалізацію повноважень МВС щодо представництва України в Міжнародній організації кримінальної поліції – Інтерпол та Європейському поліцейському офісі (Європол), а також повноважень МВС як Національного центрального бюро Інтерполу та Національного контактного пункту Європолу в Україні.
Робочий апарат Укрбюро Інтерполу є центром координації та забезпечення взаємодії правоохоронних та інших органів державної влади України з компетентними органами іноземних держав з питань, що належать до сфери діяльності Інтерполу та Європолу.
ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:
1. Указ Президента України від 06.08.2004 № 872 «Про представника Національного центрального бюро Інтерполу України у Міжнародній організації кримінальній поліції – Інтерпол»;
2. Постанова Кабінету Міністрів України від 30.09.1992 № 555 «Про вступ України до Інтерполу»;
3. Постанова Кабінету Міністрів України від 25.03.1993 № 220 «Про Національне центральне бюро Інтерполу»;
4. Постанова Кабінету Міністрів України від 11.08.2004 № 1043 «Про представника Національного центрального бюро Інтерполу в Україні у Міжнародній організації кримінальній поліції – Інтерполу»;
5. Інструкція про порядок використання правоохоронними органами можливостей НЦБ Інтерполу в Україні у попередженні, розкритті та розслідуванні злочинів, затверджена спільним наказом МВС, СБУ, ДМС, Генпрокуратури, Держприкордону, ДПА від 09.01.1997 № 3/1/2/5/2/2;
6. Наказ МВС України від 22.06.2012 № 560 «Про затвердження Положення про Робочий апарат Укрбюро Інтерполу».
7. Поклад В. Мировой кризис и экономическая преступность в контексте глобализации // Бізнес та злочинність : кримінологічні дослідження : вип. 5 / редкол. : Є. Гнатенко та ін.; [відп. ред. В. Поклад]; Луган. держ. ун-т внутр. справ ім. Е.О. Дідоренка. – Луганськ : РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2011. – С. 5-19.
8. Кури Х., Поклад В. О влиянии строгих наказаний на снижение уровня преступности // Проблеми якості інформації про злочинність: Кримінологічні дослідження: Вип. 4 / Луган. держ. ун-т внутр. Справ ім. Е.О. Дідоренка; [Гол. ред. канд. філос. наук В.І. Поклад]. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім.. Е.О. Дідоренка, 2010. – С. 35-76.
9. Гилинский Я. Девиантология: социология преступности, наркотиз-ма, проституции, самоубийств и других «отклонений». 2-е изд., испр. и доп. – СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2007
Допоміжна література: