Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Дніпропетровський державний університет
УДК: 930.1:301.152:17.009.14:37/477/ - [XX ст.]
Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу: 1920-30-і рр.
07.00.06 -- Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Дніпропетровськ -- 2000
Робота виконана в Дніпропетровському державному університеті Міністерства освіти і науки України
Науковий консультант: доктор історичних наук, професор Якунін Віктор Кузьмович, Дніпропетровський державний університет, завідуючий кафедрою української історії та етнополітики
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Кульчицький Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, заступник директора
доктор історичних наук, професор Колесник Ірина Іванівна, Дніпропетровський державний університет, професор кафедри історіографії та джерелознавства
доктор історичних наук, професор Кравченко Володимир Васильович, Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна.
Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України (м. Київ)
Захист відбудеться "14" червня 2000 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському державному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Дніпропетровського державного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.
Автореферат розісланий "13" травня 2000 року.
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент Кривий І.О.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ.
Актуальність дослідження. Вивчення ролі історичної науки та її квінтесенції – історичної освіти у формуванні духовних цінностей українського народу, а особливо в період 1920-30-х р р., є надзвичайно цікавою, складною і актуальною темою.
Про ті буремні часи в історії України написано чимало як сучасниками подій, так і в наш час, особливо в останнє десятиріччя. Історіографічна спадщина увібрала в себе тисячі монографій, брошур, нарисів, статей, дисертацій, що присвячені найрізноманітнішим аспектам вітчизняної історії означеної доби. Але через теоретико-методологічну "закомплексованість" історичної науки, її фактичне підпорядкування офіційній політиці, догматичним схемам і канонам правлячої партії нерідко пропагувалась зовсім інша історія – заретушована, приглянцьована, а то й відверто фальсифікована. Моноідеологія керівної партії загальмувала природний розвиток української історіографії, ізолювала її від світової, збіднювала духовно-ціннісні орієнтири населення. У народній свідомості під тиском об‘єктивних факторів визрівала нагальна потреба в глибокому і неупередженому переосмисленні більшості подій та явищ з позицій нових методологічних підходів і нових масивів джерел, передусім недоступних раніше архівних документів і нетрадиційних для марксистської історіографії джерел. Процес виходу з глибокої і затяжної кризи історичної науки виявився значно хворобливішим і важчим, ніж це здавалось на перший погляд. "Поверховий, так би мовити, діагноз, установлений критиками радянської історіографії, а головне методи "лікування хронічного захворювання", – як образно зазначав академік В. Смолій, – також виявились далеко не ефективними. Попервах здавалося, що варто тільки відмовитися від основоположних методологічних засад, що домінували в радянській історіографії (тобто філософії марксизму-ленінізму), як дослідницький процес сам по собі увійде в русло загальноєвропейської історіографії."1 Проте, як відомо, чудес в такій складній і суперечливій сфері духовного життя людей, як історична наука й історична самосвідомість, не буває, як і не може бути миттєвих якісних змін у методології історичних досліджень.
Сучасність постійно бере під свій контроль процес історичного пізнання, але здійснює його, як би ми негативно до цього не ставились, крізь певну систему цінностей, світоглядну позицію і політичну ідеологію. Саме в цьому приховуються причини актуалізації тієї чи іншої проблематики, інтерпретації конкретних фактів історії.
Українському суспільству, як ніколи раніше, необхідні нові історична наука і освіта, які б ефективніше виконували функцію соціальної пам‘яті, сприяли національній самоідентифікації українського народу. Тільки народи із розвинутою історичною самосвідомістю можуть зайняти місце серед цивілізованих суспільств, бути у фарватері суспільного прогресу. Розв‘язання такої суперечливої, проблемної ситуації, коли історична наука не може ні старим методологічним інструментарієм, ні новими, сьогодні безсистемними, підходами забезпечувати правдиве осягнення минулого і намічати історичну перспективу, й визначається актуальність теми дослідження.
При цьому злободенність питань історичної науки, освіти, їх взаємодії з духовною сферою, формуванням духовно-ціннісних орієнтацій українського народу вбачається в розв‘язанні ряду проблем світоглядного (історіософського) характеру, політичного спрямування і власне наукових.
Світоглядна актуальність теми полягає в необхідності з‘ясування суті взаємин тоталітаризму і науки, взаємовідносин влади й інтелігенції. З‘ясувати для того, щоб зрозуміти причини і не допустити реставрації таких порядків, коли держава підпорядковує собі все, в тім числі думки і почуття людей, їх творчий потенціал, що приводить до дегуманізації суспільства. Історія як наука має сприяти виробленню передового, прогресивного, гуманістичного світогляду.
Політична актуальність теми полягає в необхідності ствердження державотворчого потенціалу української історичної науки. Ми повинні зрозуміти, що наша історія самодостатня, немає причин бути в чиємусь контексті, чиїсь схемі (загальноросійська, "польска перспектива", "азійська орієнтація" та ін.). Дослідження духовних цінностей переконливо доводять самостійність історичного шляху українського народу, його сформований національний характер, своєрідний менталітет, що знайшло відображення у власній інтерпретації історичного минулого у відповідності з психічним складом. Вивчення процесу одержавлення історичної науки в Україні у 1920-30-і рр. наочно демонструє як народ, позбавлений державності, за неповні 20 років був позбавлений і власної історії. Є держава – є й своя історія. Матимемо самостійну власну науку про своє минуле – будемо стверджуватись як держава-нація.
Наукова актуальність теми полягає в необхідності звільнення історії від ідеологічного тиску, вироблення сучасної методології, розширення предмету історичної науки, збагачення її функцій. Перспективним є широке, багатоаспектне застосування аксіологічного підходу в історії, оскільки кожна особистість має право бачити свої власні інтереси в історії. Необхідно постійно підтримувати суспільний інтерес до історії. Незавершеність інституалізації історії України як науки дає ще й нині привід для спроб її поглинення, якщо не суспільствознавством, то українознавством. Проблеми великої науки позначаються на викладанні історії в школі. Відповідальність же шкільних вчителів історії за національне виховання, національний менталітет визнано у всьому світі. Нам потрібна, таким чином, добротна професійна історія, яка б займала належне місце в нашому житті і користувалась великим авторитетом і впливом.
Зв‘язок роботи з науковими програмами, темами. Підготовка дисертаційного дослідження відбувалась в руслі науково-дослідних студій кафедр історичного факультету Дніпропетровського державного університету, головними напрямками яких є дослідження історії суспільної думки в Україні, виконання державної програми "Реабілітовані історією", ухваленою в 1992 р. Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України, проведення досліджень з аграрної історії в частині ментальності українського селянства, його традиційних духовних цінностей.
Об‘єктом дисертаційного дослідження є духовне життя українського суспільства в 1920-1930-х рр., як частина об‘єктивної реальності з комплексом взаємопов‘язаних цивілізаційних компонентів – ідеологією, мораллю, наукою, культурою, освітою, що базуються на потребах людини, її інтересах, волі, бажаннях.
Предметом дослідження є функціонування історичної науки і освіти в Україні у 1920-1930-х рр., моральний стан суспільства, духовні цінності українців в цей період та їх трансформація під ідеологічним тиском тоталітарної держави.
Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб всебічно дослідити роль історичної науки і освіти у формуванні духовних цінностей українського народу, розкрити їх деформуючий вплив на духовно-ціннісні орієнтації в умовах тоталітаризму в Україні у 1920-1930-х рр. і розширити наші уявлення про предмет і функції історичної науки.
Для досягнення цієї мети є необхідність реалізувати такі дослідницькі завдання:
- проаналізувати політику тоталітарної держави у сфері ідеології та духовного життя, з‘ясувати механізм та етапи політизації, одержавлення та ідеологізації історичної науки, охарактеризувати методи пропаганди історичних знань як органічної частини системи ідеологічного перевиховання з метою руйнування традицій народу та нав‘язування нової суспільної свідомості на основі класової теорії;
- розкрити своєрідність становища української історичної науки в 1920-1930-х рр. одночасно як знаряддя ідеологічної і політичної боротьби і жертви тоталітарної держави;
- показати залежність методів викладання історії від освітньо-виховної системи авторитарної педагогіки, що утвердилась в умовах тоталітаризму, радикальну зміну в зв‘язку з цим ролі вчителя історії, змалювати його соціально-психологічний портрет;
- розкрити основні напрямки ідейного протиборства традиційного напрямку української історіографії на початку 1920-х р. р. з марксистським, що стверджувався, та ідейний зміст марксистської навчальної літератури з історії, яка стала монопольною з кінця 1920-х р. р.;
- використовуючи сучасні підходи у методології історії (психоісторія, антропологія, історія повсякденності), по-новому розглянути роль історичної науки і освіти у виробленні духовних цінностей народу; розкрити механізми дискредитації української історіографічної спадщини, міфологізації історичної свідомості, протиборства народної історичної пам‘яті з фальсифікованою історичною наукою;
- показати, як в усній народній творчості 1920-1930-х рр. відображувалось філософське осягнення історичного минулого, самоусвідомлення й ідентифікація українського народу, фіксувалось негативне ставлення людей до ідеології комунізму;
- розкрити суть виховного ідеалу тоталітарного суспільства, механізм деформування гуманістичних цінностей засобами офіційної історії, моральну деградацію, конформізм і пристосуванство, що мали соціально-психологічні причини в комуністичному суспільстві.
Таким чином, головні напрямки дослідження включають комплекс завдань і питань, які дозволяють всебічно розглянути багатопланову тему на основі міждисциплінарного підходу та отримати вірогідні судження.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1920-1930-х рр. Нижня межа збігається із закінченням української національної революції 1917-1920-х рр., що наприкінці осені 1920-го року завершилась поразкою. Верхньою межею є 1939 р., що знаменував завершення в Україні модернізації економіки і соціально-культурної сфери на засадах комуністичної доктрини і утвердження тоталітарної системи. Хронологічні рамки дослідження включають ІІІ і IV періоди – 1921-1928 рр. та 1929-1939 рр. – концепції періодизації новітньої історії України, запропонованої Ф.Г. Турченком2. С.В. Кульчицький цей період називає міжвоєнним3. Перехідні етапи історії завжди приховують у собі невичерпні пізнавальні можливості, дають підґрунтя для теоретичних узагальнень і концептуальних побудов. Вивчення саме 1920-1930-х рр. залишається дуже актуальним. Ми повинні намагатися зрозуміти, що відбулось в Україні за кілька десятиліть радянської влади. З дослідницької і гуманістичної позицій цікаво знати, що сталось із звичайною "маленькою людиною" в гігантському експерименті духовного і тілесного реформування особистостей і народів у 1920-1930-х рр.
Наукова новизна, теоретичне й практичне значення дослідження визначаються, насамперед, самою постановкою і розробкою цієї теми на новій методологічній основі, що суттєво доповнює сучасну історіографію історії України.
Вперше в українській історіографії, здійснивши комплексне дослідження теми, вдалося одержати наступні результати, які свідчать про наукову новизну:
- доведено, що перетворення історичної науки в "служницю" комуністичної влади стало можливим в результаті одержавлення її установ, ліквідації можливостей займатись індивідуальною творчою дійсністю; компартія монополізувала видавництва, засоби масової інформації, встановила жорстку ідеологічну цензуру, чим досягла всеосяжного контрою за станом духовного життя суспільства;
- додаткову аргументацію отримали твердження, що моноідеологізм в історичній наукці привів до канонізації її змісту, обернувся догматизмом у трактуванні минулого і зв‘язаного з ним сучасного суспільно-політичного процесу; ліквідація владою дискусій в історичній науці з виходом "Короткого курсу історії ВКП(б)" привела до її деградації як галузі знань, втрати ознак ідеографічної науки;
- вперше формалізовано основні етапи політизації та ідеологізації історичної науки в Україні, методи пропаганди історичних знань, показано їх вплив на традиційні духовні цінності українського народу;
- охарактеризовано залежність між ідеологізованим змістом історичної освіти та методикою її викладання і адекватною зміною функцій вчителя історії в умовах панування авторитарної педагогіки;
- доведено, що історична наука в Україні стала не тільки жертвою сталінського терору, а й сама була засобом насильства в духовній сфері, фальсифікуючи історію і спотворюючи традиційні духовні цінності;
- вперше розроблено прийоми застосування аксіологічного методу при вивченні морального стану суспільства, історичної пам‘яті та ціннісних орієнтацій молоді;
- здійснено порівняльний аналіз ідеалів української національної системи освіти та комуністичної псевдоколективістської особистості; розкрито причини формування конформізму та соціальної мімікрії в процесі засвоєння учнями нового змісту історичної освіти за комуністичною схемою;
- доведено, що комуністичній владі вдалось сформувати негативне ставлення до української історіографічної спадщини, чим формувались покоління агресивних молодих людей, політично активних, але з нігілістичним ставленням до традицій як "пережитків минулого";
- на основі аналізу фольклору 1920-1930-х р. р. і результатів польових досліджень визначено, що історична самосвідомість українців, вступивши в антагоністичне протиріччя з офіційною історією, зберігалась у формі альтернативної (усної) історії;
- вперше проаналізовано залежність між широким розповсюдженням анекдотів, чуток, самозванством та різким падінням престижу історичної науки і її нездатністю усувати масові психічні неврози;
- наведені додаткові аргументи щодо механізмів формування міфологічних ідеологем з метою викривлення історичної свідомості молоді, відриву її від традицій українства;
- на основі нових архівних матеріалів та документів особистого походження наведені додаткові аргументи щодо справжньої суті більшовицької "українізації", розвінчано стереотипи стосовно неї як реалізації національної політики партії, акцентовано увагу на народний та офіційний етапи українізації;
- доведено, що не дивлячись на десятиріччя духовного насильства, ліквідацію історії України як самостійної науки і предмету викладання, всілякого викривлення традиційних цінностей українців, все ж український народ зберіг в основній своїй масі історичну пам‘ять, що знайшло своє відображення у бурхливому інтересі до історії в 1987-1991 рр.;
- встановлено, що ліквідація предметного викладання історії, заміна її суспільствознавством, комплексними програмами "ГУСа", як і наступне відновлення вивчення громадянської історії, насправді продиктоване не турботою партії і влади про історичну освіту молоді, як це зображувалось в радянській історіографії, а виключно потребами режиму в утвердженні марксистської історіографії.
Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці і вирішенні всього комплексу завдань теми дисертації. Самостійно, без співавторів опубліковано понад 20 статей у фахових виданнях ВАК України.
Практичне значення дослідження полягає у потенційних можливостях розробленої проблематики та їх реалізації у процесі роботи над темою.
Основні висновки і результати були використані при виданні навчальних і методичних посібників, розробці програми і лекцій спецкурсу з цієї теми. Провідні ідеї аксіологічного підходу використовуються у роботі Науково-методичної ради Міносвіти України при розробці програм і екзаменаційних посібників. Нові методологічні підходи, що використовувались при роботі над темою, були реалізовані під час вивчення організації шкільної історичної освіти в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Англії і Франції. Проведено на основі цих методик порівняльний аналіз шкільних підручників у Європі і сучасній Україні. Ідеї аксіологічного підходу пропагувались на курсах вчителів історії, публікувались у методичних виданнях для вчителів історії. Практичне застосування результатів дослідження, наявні позитивні відгуки на них свідчать про обґрунтованість і достовірність наукових висновків та рекомендацій.
Основні положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані в 72 публікаціях автора загальним обсягом бл. 93 авт. аркушів, серед яких 3 монографії, розділи в колективних монографіях, навчальний і методичний посібник, 50 наукових статей та 12 публікацій тез і матеріалів конференцій, семінарів, симпозіумів і читань.
Результати дослідження були оприлюднені на 20 конференціях, семінарах, симпозіумах та читаннях, серед яких 13 міжнародних, в т.ч. І і ІІ Всесвітні форуми українців, 4 інформаційних семінари Ради Європи та ін., 7 Всеукраїнських конференцій. В грудні 1996 р. була прочитана лекція в Базельському університеті (історичний семінар проф. Г. Наумана).
Дисертація обговорена на засіданні кафедри російської історії Дніпропетровського держуніверситету.
Структура дисертації, її архітектоніка підпорядковані меті та завданням дослідження. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури. Обсяг дисертації становить 15,6 автор. аркушів.
У вступі обґрунтовані вибір теми дисертації, її актуальність, зв‘язок з науковими програмами, визначені хронологічні рамки, мета, завдання, об‘єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну та практичну значимість роботи, охарактеризовано особистий внесок здобувача та апробацію результатів дослідження.
У першому розділі – "Методологія, історіографія та особливості джерельної бази дослідження проблеми взаємодії історичної науки та духовних цінностей народу" – розкриваються відповідні аспекти дисертаційної роботи.
Дослідження такої актуальної проблеми, як взаємодія історичної науки і освіти з духовним життям, виробленням і еволюцією духовних цінностей українського народу в переломний момент його історії, якими були 1920-1930-і роки, потребує виваженого підходу до вибору методологічного інструментарію, осмислення сучасних підходів до принципів історичного пізнання та підбору справді наукових методів і прийомів діяльності історика. Є сенс відразу відмовитись від звабливої спроби дати однозначну оцінку всім подіям і явищам, підвести їх під якусь єдину світоглядну (філософську) базу.
Об‘єктивно, що саме філософія продовжує традиційно заповнювати методологічну прогалину конкретно-історичних і історіографічних досліджень. Філософські основи залишаються базовими для забезпечення реконструкції структури духовних цінностей українського народу в ту чи іншу епоху. На думку І.І. Колесник, рефлексивний рівень пізнання відіграє вирішальну роль в науково-пізнавальній діяльності, виконує функцію норматива, регулятора. Цей вищий рівень рефлексії називають методологічним, тобто дослідженням методів, прийомів, норм і засобів отримання знань про предмет4. Звернення уваги на методологічний аспект діяльності – це передусім здійснення рефлексії над виявленням мети та сенсу діяльності, врешті-решт, можна сказати, що методологія і дає можливість бачити глобальні проблеми з точки зору людиномірності, а також включати їх у філософсько-антропологічну проблематику. Теоретичною основою досліджень цієї тематики може бути ціла низка напрямків і течій в історіографії. Серед них класичні – гегелівська діалектика (прогрес духу, значення духовності); позитивізм і неопозитивізм; прагматизм (прогресивізм) і екзистенціалізм; постмодернізм, комунікативна теорія Ю. Хабермаса, герменевтика Г. Хадамера, феноменологія М. Хайдеггера. Не слід нехтувати й марксистсько-ленінською філософією, хоч би й через її еклектичний характер.
Іншим, відмінним від класичного типу наукової методології, є некласичний тип. Зараз ще не існує чіткого окреслення прикмет цієї методології (якщо це взагалі можливо). Водночас можна стверджувати, що однією з особливостей цієї методології є спроба розглядати суб‘єкт і об‘єкт в єдності, в доповненні один одного, що було усталено терміном "умови пізнання" (П.С. Дишлевий, Ф.М. Канак та інші)5. Говорять також про постнекласичну методологію, особливістю якої є нероздільність суб‘єкта і об‘єкта, тобто їх тотальність. Саме за допомогою цієї методології вдається виявити єднання суб‘єкта та об‘єкта, їхню спільність.
В сучасній історіософії більше уваги надається аксіологічному (ціннісному) підходу в історії. Необ‘єктивісти вважають, що якраз ціннісні судження визначають специфіку історичного пізнання (Мервіг А. Природа історії). А. Стерн підкреслював, що "вибіркові принципи, у відповідності з якими історик виділяє певні факти і возз‘єднує їх з іншими, залежать від категорій, які він використовує, стандартів цінностей, що він сприймає…" (Стерн А. Філософія історії та проблема цінностей)6. Справедливою є їх установка не судити, а розуміти історію. Красномовною є назва роботи необ‘єктивіста Т. Хаскела – "Об‘єктивність – це не нейтральність" (1990 р.)
Марксистська філософсько-історична література, захищаючи принцип партійності, стверджує, що із введенням в історіографічну практику категорії цінності вноситься й елемент суб‘єктивізму, що підриває, нібито, саму природу історичного пізнання. Але так само важко (навіть неможливо) уникнути й аксіологічних суджень в історії. Ю. Афанасьєв, реалізуючи проект "Росія в ХХ ст.", заявив про прагнення відійти від ціннісних висновків. Але, на його ж думку, "абсолютно безоціночна, тільки пояснююча історія – щось дуже незрозуміле… Якби історія була тільки наукою, напевно, це й було б можливим. Але ж вона й мистецтво, й історія переживань, прагнень, симпатій і антипатій, революцій і зрад, й історія життя "поганих" і "хороших" людей… історія людства як би цілком персоніфікується і сприймається не тільки розумом, але й емоціями."7
Сучасна українська історіографія дедалі більше звертається до антропологічного підходу, коли вся історія розглядається крізь призму людини, розвиток її особистості. За даного підходу увага акцентується на формуванні духовного світу людей, еволюції світогляду, причинах, що зумовлюють трансформацію духовних цінностей народів. Мабуть, одним із провідних у методології став нині цивілізаційний підхід. Його загальна засада – це природа людини "поза часом і простором". "Цивілізація – стадія", згідно з цим підходом, складається з двох основних компонентів: 1) базові ідеї, цінності, продуковані в переконання і норми; 2) продуктивні механізми передачі соціального досвіду (традиції, образи, ідеали, ритуали, культи, канони, табу та ін.) Не можна зрозуміти механізм взаємодії духовного світу людей і такого феномену, як історична пам‘ять народу, його самосвідомість, без застосування історичної симптоматології (Р. Штайнер)8. Цей метод полягає в необхідності вживання в чужі способи бачення і сприйняття, переживання заново всіх історичних подій, проникнення в духовний світ інших людей. Абсолютно природним стало виникнення цілого напряму в історіографії, який розглядає психологічний аспект історичного процесу і використовує психологічні методи, насамперед, психоаналітичний, для історичного пояснення. Дослідити, наприклад, історії ментальностей або формування (трансформацію чи викривлення) ціннісних установок людей без психоісторії неможливо.
Вивчення функціонування історичної науки і освіти в Україні у 1920-1930-і рр., їх взаємодії з духовними цінностями народу ґрунтується на загальнофілософських принципах, які є своєрідними нормативними вимогами і забезпечують вірогідність результатів. Це принципи об‘єктивності, історичного підходу, відповідності, кореляції, діалектичного підходу. Крім загальнонаукових методів (типологізація, класифікація) використовувались міждисциплінарні (структурно-системні) та власне історичні методи дослідження. Це, передусім, історико-структурний метод. Необхідно розподілити духовні цінності на базові (загальнолюдські, або вселюдські) та конкретно-цивілізаційні, і співвідносити з епохою, домінантними ідеями. Іншим провідним методом є конструктивно-генетичний, коли відстежуємо, як змінювались духовні цінності у просторі та часі. Історико-компаративістський (порівняльно-зіставний) метод передбачає порівняння і зіставлення різних систем духовних цінностей за їх носіями. Аксіологічний метод забезпечує віднесення об‘єктів, що вивчаються, до тих чи інших цінностей, завдяки чому й здійснюється відбір об‘єктів та їх оцінка.
Перерахованими науково-теоретичними підходами, принципами і методами не можна вичерпати арсенал історика, що досліджує духовні цінності у їх зв‘язку з ідеологією і історією. Методологічна перебудова і переорієнтація української історіографії, як відзначила Л.В. Таран, діалог з найбільш перспективними напрямками світової науки тільки розпочався9. А тому й дана робота є відображенням перехідного етапу в становленні сучасної історіософії і методології історії.
Наукова розробка проблематики теми (історична наука в Україні у 1920-1930-і рр., стан освіти і виховання, духовне життя людей в цей період) нараховує майже 80 років. Але ступінь дослідження тих чи інших аспектів проблеми, повнота їх розв‘язання є неоднаковими. Занадто багаточисельною є бібліографія щодо стану історичної освіти (тільки в монографії Л. Бущика (1961 р.)10 нараховується майже 1000 назв) та функціонування установ історичної науки. Але, наприклад, якщо говорити про публіцистичні та методичні публікації, то більшість із них, особливо в 1950-1970-х рр., виконувала роль історіографічного фону. Методологічна база їх була одноманітною, переважав традиційний підхід.
Історіографію теми можна класифікувати за проблемно-тематичним принципом (критерієм) та хронологічними періодами.
До першої групи робіт можна віднести праці історіософського характеру, в яких розробляються питання предмету і функцій історичної науки, аксіологічний підхід, духовні цінності, соціальна психологія та ін. Зважаючи на специфіку теми нашого дослідження, дуже важко провести грань між роботами, які є методологічними і конкретно-історичними, які служать джерелом чи відображають стан попередніх наукових розробок. З іншого боку, публікація в СРСР і Україні робіт історіософського характеру відомих світових і європейських вчених в кінці 1980-х – початку 1990-х рр. теж свідчить про радикальну зміну історіографічної ситуації. В "Осягненні історії" А. Тойнбі важливе значення мають положення про взаємовплив історії і середовища.11 Антропологічним підходом відзначається "Ідея історії" Р. Колінгвуда12, в роботі Ф. Ніцше "Про користь і шкоду історії для життя"13 проводиться ідея "егоїзму розумного" (цінності людини) та великої ролі історичної освіти. Еволюціонізували наші погляди на призначення історії опубліковані роботи К. Досона "Християнський погляд на історію", Ю. Хабермаса "Про суб‘єкт історії", Г. Ріккерта "Філософія життя" та багато інших14.
Другу групу робіт, які теж з‘явились в Україні на рубежі 1980-х – 1990-х рр., об‘єднує (умовно) зображення ролі духовності, історії через призму теорії цивілізацій (Ю. Яковець, Є. Анчел, Ентоні Д. Сміт, Ж. Дюбі, Р. Шартьє, А. Дюпрон, Ф. Арьєс та ін.)15 В дусі зарубіжної методології (цивілізаційний підхід) в 1996 р. опублікована історіософська праця В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка, де акцентується увага на формуванні в Україні у 1920-30-х рр. тоталітарної особистості, наявності факторів маргіналізації в духовному житті, а кумиротворчість, обожнювання політичних лідерів засобами пропаганди й історії називається "духовним закріпаченням".16
Третю групу становлять роботи з філософії освіти, які на сучасному етапі теж сприяли радикальним змінам наших поглядів на функціонування освіти, школи, їх взаємовплив з духовною сферою людства. Це роботи В. Лутая, Л. Степашко, Б. Гершунського та ін.17 Нова філософська освітня парадигма актуалізувала проблему цінностей та пріоритетів життя. В 1996 р. Інститут змісту і методів навчання (Доній В.М.) видав унікальну працю "Психологія і педагогіка життєтворчості"18, де розкрито механізм формування ціннісних орієнтацій особистості, показано трансформацію системи життєвих цінностей.
Четверту групу літератури можна умовно назвати "із зарубіжного досвіду". Оригінальною в цьому плані є книга Марка Ферро19, де показано причини ретроспективного перегляду історії в СРСР, взаємодію марксистської історії і потреб педагогіки. В збірці "Викладання історії ХХ ст." (1996 р.)20 зібрано унікальний досвід освітніх систем європейських країн. Практичні аспекти викладання історії відображені в посібнику К. Галлагер.21.
Конкретно-історичну літературу, яка відображає сучасний стан розробки теми, також можна розбити на такі основні групи: 1) про стан історичної науки, діяльність установ (одержавлених) історичної науки, історичні школи, концепції, тематику досліджень, сталінізм і історичну науку; 2) література про стан історичної освіти, функціонування вищої школи і народної освіти, вчителя історії, ідейний зміст підручників з історії, методику викладання історії; 3) література про духовне життя людей, моральний стан суспільства, духовні цінності народу. Тематика вказаних досліджень, їх наукова кон‘юнктура визначались домінуванням загальнополітичних тенденцій в державі в той чи інший період.
1. Перші два періоди радянської історичної науки – 1917-1931 рр. та 1931 - серед. 1950-х рр. – відзначались коротким часом (на початку 1920-х рр.) існування різних філософських і методологічних підходів до визначення функцій історичної науки і освіти. Але потім, з утвердженням марксистської методології, на всі ці проблеми давалось однозначне тлумачення. Єдиними законодавцями в сфері історичної науки та освіти виступали керівники партії та офіційної науки (В. Ленін, Й. Сталін, М. Покровський, М. Рубач, Я. Ряппо, М. Яворський та ін.) Роботи носили пропагандистський, інструктивний характер, проводили "лінію партії" в науці і освіті. Особливо посилились наступальні тенденції в 1931 р. після публікації листа Сталіна в журналі "Пролетарская революция."22 Розпочалась нещадна критика дореволюційної історіографічної спадщини (М. Грушевського, Д. Багалія, Д. Яворницького, Н. Полонської-Василенко), чітко визначились тенденції до ідеологізації історії, політичної упередженості, підтасовування фактів з точки зору "вигідності". З прийняттям постанови ЦК ВКП(б) "Про викладання громадянської історії в школах СРСР" (1934 р.) історична наука і освіта переорієнтувались на організацію духовного життя на принципах "соціалістичної ідеології, подолання дрібнобуржуазних поглядів і моралі", постійно публікувались матеріали з публіцистично-войовничими заголовками23. Формувались марксистські підходи до використання історії як засобу тиску на духовну сферу – прищеплювались класові почуття, грубо фальсифікувалась історія українського народу. Друга світова війна теж показала "прикладне" використання історії – з‘явились публікації з воєнної історії, виховання патріотизму24.
2. Від середини 1950-х рр. – до 1987 р. продовжувалась тенденція до обслуговування історичною наукою та освітою чергових рішень партії. Відоме послаблення в духовній сфері зв‘язане з ХХ з‘їздом. Вперше з‘являються роботи щодо духовного життя суспільства (М. Каммарі)25. Найбільш помітною була монографія Л. Бущика про історичну освіту в СРСР26. З‘явилось кілька синтетичних праць про діяльність наукових історичних установ в Україні (М. Коваль, Н. Комаренко)27, про розвиток історичної науки за радянських часів (В. Дядиченко, Ф. Лось, В. Сарбей, А. Санцевич)28, про історію в системі Академії Наук29, які закономірно, відповідно до епохи, відзначались некритичним ставленням, лакуванням дійсності, безпроблемним підходом, фальсифікацією спадщини М. Грушевського та ін. українських істориків т. зв. "буржуазно-націоналістичного" віросповідання. Тогочасна панівна офіційна методологія не дозволяла досліджувати духовні цінності, заперечувала аксіологічний підхід, пропагуючи всезагальність принципу партійності в історії.
3. У 1987-1991 рр. під впливом кризових явищ у суспільстві зароджується рух за оновлення всіх сфер духовного життя, історичної самосвідомості. Історія стає темою номер один у читацьких інтересах населення. Почався небачений публікаторський бум, публіцисти й письменники підштовхнули й істориків, які почали вириватись із вузьких пут марксистської методології, розкриваючи "білі плями" вітчизняної історії. Першою дозволеною темою стала "Сталінізм і історична наука". Переконливо показано викривлення функцій історичної науки в умовах тоталітаризму. Вийшли узагальнюючі роботи В.М. Даниленка, Г.В. Касьянова, С.В. Кульчицького, Ю.І. Шаповала, В.К. Якуніна30. З‘явились дискусійні статті про М.М. Покровського (Д. Ентін, П. Мілюков)31. Біоісторіографічний жанр, зображення долі вченого-історика в тоталітарному суспільстві дозволили актуалізувати світоглядну проблему "людина і система, людина і влада".
4. На сучасному етапі – 1991-1999 рр. – радикально змінились умови розвитку історичної науки. Почала формуватись історіографія незалежної України, яка виступила "засобом витвору національної свідомості" (І.І. Колесник)32. Знову увага істориків привернута до 1920-30-х рр. Активно розробляється тема репресованої української історичної науки (Тронько П.Т.)33. Повертаються незаслужено забуті і заборонені імена українських істориків завдяки роботам Г. Касьянова, А. Санцевича, І. Верби, В. Кравченка34. Реабілітація жертв політичних репресій, відновлення справедливості по відношенню до наукової еліти є, на думку В.В. Іваненка, "реабілітаційною" складовою ідеології відродження України35. Українські історики-краєзнавці стали ініціаторами створення науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією". З 1990 по 1999 рр. проведено 9 Всеукраїнських конференцій краєзнавців, започатковано видання журналів "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ" та "Краєзнавство". Помітним здобутком стала ґрунтовна праця в 3-х книгах з історії інтелігенції України36.Основний світоглядний висновок цієї праці полягає в тому, що сталінський режим спричинив "злам моральних традицій, поширення бездуховності, занепаду культури"37.
В другій половині 1990-х рр. з‘явився ряд робіт, в яких з нових позицій висвітлюється діяльність установ історичної науки ("У лещатах тоталітаризму")38. Підсумовано історію Інституту історії України НАНУ в статті М.В. Коваля та О.С. Рубльова39. Цінним для дослідження долі вченого-історика в умовах тоталітаризму є біобібліографічний довідник "Українські історики"40. Про нові методологічні засади історичних досліджень в Україні заявила Всеукраїнська наукова конференція "Історична наука на порозі ХХІ ст.: підсумки та перспективи" (Харків, 15-17 листопада 1995 р.)41.Якісно новим рівнем наукового осмислення історії країни 1920-30-х рр., наступом на усталені стереотипи, руйнуванням колись неспростовуваних аксіом, що всіляко вбивались в голови компартійною пропагандою, відзначаються роботи С.В. Кульчицького42. Оригінальні його ідеї щодо суті комуністичної доктрини та її зіткнення з духовним світом українців, природи ідеологічних міфів, що пропагувались історією і перетворились на стереотипи мислення43.
Досягненням сучасної української історіографії є заснування окремої галузі українознавчих студій – грушевськознавства, що само по собі свідчить про злам ідеологічних догматів доби тоталітаризму, демократизацію суспільства і розвиток національної свідомості. Слід виділити роботи Р. Пирога, П. Соханя, В. Ульяновського, С. Кіржаєва44, видання збірки "Великий Українець" та документів і матеріалів, опублікованих В. Пристайком і Ю. Шаповалом45. Значним здобутком українських істориків стали опубліковані праці з проблем культури 1920-30-х рр. В 1993 і 1996 рр. вийшли дві збірки статей за редакцією В. Даниленка46. Особливу увагу привертає переконливе розвінчання усталеного стереотипу щодо "українізації". В. Даниленко довів, що за нею насправді крилась "тотальна більшовизація освіти, науки, культури, виховання". Справжню українізацію не міг проводити народ, позбавлений національної державності47.
В останнє десятиріччя значно поглибилась розробка українською історіографією проблем освіти (в т.ч. історичної) в 1920-30-ті рр. В цьому напрямку слід відмітити синтетичну працю О. Пометун48, публікації Т. Самоплавської, Л. Шепель, О. Рябченко49 та "Нариси історії українського шкільництва" за ред. О. Сухомлинської50. Значна частина змістовної і оригінальної праці В. Якуніна і М. Мартинова51 присвячена аналізу підручників з історії з точки зору їх ідейного змісту в умовах сталінізму.
Після 1991 р. українські історики отримали можливість досліджувати не характерні для радянської історіографії питання суспільної свідомості, духовного життя, ментальності, національного характеру. С. Дровозюк означив проблему духовного життя українського селянства як предмет конкретно-історичного дослідження52.Оригінальні проблеми щодо культуротворчого потенціалу історії і ролі української культурної традиції у формуванні світоглядних орієнтацій молоді розглянуті в історіософських роботах В. Огнев‘юка і Т. Андрущенко53. Ю. Присяжнюк розглядає проблеми ментальності українського селянства в умовах трансформації суспільства54.
Але в цілому, за оцінкою О.П. Реєнта, українські історики в переважній більшості "не наважуються вийти за межі конкретно-історичних досліджень, полишаючи царину історіософського осягнення історії людства філософам, соціологам, етнографам, економістам".55
Таким чином, можна констатувати, що в останнє десятиріччя значно поглибились вітчизняні дослідження проблеми функціонування історичної науки і освіти в 1920-30-х рр., намітились тенденції до аналізу їх впливу на духовну сферу життя суспільства, розвінчуються поступово колишні стереотипи ідеологізованої історичної науки, намітились перспективні напрямки дослідження політичної культури, духовності, національної свідомості українців. Поступово українська історіографія виходить із кризи, викликаної зміною філософсько-теоретичної та методологічної її основи. Дослідники підійшли до необхідності вивчення духовних цінностей, використовуючи методологічні засади аксіологічного підходу. Але на сьогодні в українській історіографії ще немає синтетичних праць подібного напрямку. Не подолані стереотипи щодо зображення морального стану суспільства в 1930-і рр., не досліджується функціонування усної, народної історії, мало висвітлюється залежність методики викладання історії від загального стану науки в 1920-30-і рр., не застосовуються методи психоісторії для з‘ясування впливу історії, її пропаганди на психічній стан суспільства та ін. Нові підходи до історичної науки диктують необхідність розширення предмета історичних досліджень на основі міждисциплінарного підходу з тим, щоб показати роль історичної науки і освіти, акумулюючи результати конкретно-історичних досліджень, у формуванні духовних цінностей українського народу, використавши здобутки історіософських узагальнень щодо духовності, ментальності українців та психоісторичних – щодо національного характеру і ціннісних орієнтацій людей.
Різнопланова тема дослідження вимагає такого ж розмаїття джерел. З метою досягнення максимальної достовірності наукових результатів дослідження та вірогідності і обґрунтованості висновків необхідно дотримуватись принципів об‘єктивності, комплексності та історизму в опрацюванні джерел. Специфіка теми дослідження та основні засади аксіологічного підходу диктують необхідність зважати на дві суттєві обставини: 1) джерело не є об‘єктивним відображенням події, воно дає лише ту інформацію, яку в ньому шукає історик, відповідає лише на ті питання, які історик ставить перед собою. І отримані відповіді повністю залежать від поставлених питань; 2) джерело не є об‘єктивним відображенням історії ще й тому, що воно передає подію через світосприйняття автора, що його створив. Те чи інше розуміння картини світу, система цінностей, що існує в свідомості творця джерела, так чи інакше діють на ті дані, які воно фіксує.
Опрацьовуючи тему відображення в свідомості людей подій історичного минулого, шукаючи відповіді на запитання, як історична наука і освіта впливали на духовність й історичну пам‘ять людей, більший сенс має необхідність зрозуміти не сам факт чи явище історії як самодостатні, а їх відображення в психіці людей. Очевидно, що такий підхід дещо відрізняє методику використання історичних джерел від класичних, колись загальноприйнятих. Тому і висновки та оцінки нашого дослідження не є однозначними, категоричними, а відображають аксіологічні установки як авторів, так і носіїв інформації. Крім цього, треба зважати, що основний корпус складають історичні джерела 1920-1930-х рр., тобто періоду сталінізму, що наклав найсильніший відбиток і на документи, і на літературу, і на усні джерела. Інколи документи спеціально робили непридатними для розкриття історичної правди, приписами, замовчуваннями або відвертою фальсифікацією викривляючи істинний стан справ. Для нашої теми теж становить інтерес не стільки фактична інформація із подібних джерел, як те, чому, хто і як намагався їх спотворити. Маніпуляція суспільною свідомістю в умовах тоталітарного режиму привела до того, що думки, почуття людей 1920-1930-х рр. являли собою протиприродний компроміс між офіційними установками і тим, про що насправді думала, або розмірковувала людина, про що говорила з близькими людьми, або записувала в потаємні щоденники. Ось чому виникло роздвоєння думок як наслідок тотального контролю за поведінкою, мисленням людей, одночасно як стереотип і захисна маска, яка рятувала людей, їх психіку.
Традиційні джерела, що є в розпорядженні дослідників теми взаємодії історії і духовності, можна класифікувати за типами і видами. Як відомо, тип об‘єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають історичну інформацію. З цього погляду джерела можна класифікувати на письмові, етнографічні (традиції, обряди, народний календар, речові пам‘ятки), усні (історичні думи, пісні, перекази, прислів‘я, народні історичні знання, т.зв. "альтернативна" або усна історія), фото та фонодокументи, які рясно демонструють, наприклад, механізм зникнення з історії "ворогів народу," або штучного творення нових вождів. Нами були використані узагальнені й опубліковані етнографічні та усні джерела56, що дало можливість скласти вірогідне уявлення про побутування такого феномену, як історична самосвідомість українського народу, національні особливості сприйняття історії, способи її фіксації, причини шанобливого ставлення до предків, духовні ціннісні орієнтації українців, тощо. Із писемних джерел виділяються такі види: 1. Законодавчі акти (документи партії і уряду про школу, установи історичної науки, підручники з історії, кадрове забезпечення та ін.); 2. Діловодна документація (протоколи Наркомосу, педагогічних рад шкіл, довідки органів, що контролювали ідеологічний стан шкіл, методику викладання історії та ін.); 3. Періодична преса (журнали, газети як партійні, так і для вчителів історії); 4. Документи особистого походження (мемуари, щоденники, спогади, листи, автобіографії, особові справи); 5. Літературні пам‘ятки (наприклад, самвидатівські вірші як реакція на вбивство С. Петлюри); 6. Публіцистика і політичні твори. 7. Наукові праці 1920-1930-х рр. з методики історії, педагогіки, розвитку історичної науки.
Вивчений і опрацьований значний масив неопублікованих джерел. Найбільшу кількість документів було залучено з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). Особлива увага була звернена на фонди, де концентрувалась основна маса документів щодо керівництва з боку держави історичною наукою і освітою. Це, перш за все, фонди Наркомату освіти (ф. 166), його Методологічного кабінету, що фактично виконував роль методичного і розпорядчо-контрольного органу, Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН) (ф.1249), Науково-дослідного інституту педагогіки УСРР (ф. 5127), Інституту червоної професури при ВУЦВК (ф. 1267), Агітаційно-інструкційного поїзду ім. Леніна, Сталіна, ІІІ Інтернаціоналу, Червоної України (ф. 182), Головного управління з охорони державних таємниць (ф. 4605), Комітету в справах друку (ф. 555), Державного видавничого об‘єднання України (ф. 177), Всеукраїнського інституту підвищення кваліфікації педагогів (ф. 503). Повна, завершена система командно-адміністративного управління освітою і духовного тиску на молодь постає в результаті залучення архівних документів із фондів загальноосвітніх шкіл, підпорядкованих Наркомату освіти. Інколи скептичне ставлення до шкільних архівів розвіюється, коли знайомишся із чіткою, військовою дисципліною і порядком їх ведення. В школах, як у фокусі, концентрувався весь багатоповерховий механізм управління освітою. Зібрані копії і оригінали документів центральних партійних органів, радянських, освітніх, громадських організацій дублювались їх низовими територіальними органами і доводились директивно до виконання керівництвом школи, вчителем. Використані численні документи Державного архіву Дніпропетровської області (ДАДО), зокрема ф. 306 – відділу народної освіти виконкому окружної ради депутатів, ф. 439 – міськвно, ф. 2904 – обласного комітету поліпшення побуту учнів, ф. 2900 – 10-ї трудової школи (17 справ), ф. 2903 – фабрично-заводської школи №28 (284 справи), зокрема справа 64 – про викладання історії та ін. Використані також матеріали архіву СБУ у Дніпропетровській області, зокрема справи П-7782 (слідча справа №817 по звинуваченню С.Н. Крупка, зав. відділом облнаросвіти, у належності до "антирадянської націоналістичної організації на Україні"), П-20734 (викладача металургійного інституту А.Т. Ведерко) та ін. Певну інформацію несуть у собі речові джерела, зосереджені в Дніпропетровському історичному музеї (ДІМ), наприклад деякі особисті речі вчителя історії Є.А. Перев‘язко (К-192; п-2) – грамоти, книги, дипломи, свідоцтва, орденські книжки, розрахункові листи із зарплати, що дають можливість судити про соціальний статус вчителя в українському суспільстві 1920-1930-х рр. Використані архівні матеріали Держархівів Миколаївської (ф. 216 – про "українізацію" шкіл, ф. 5547 – "обіжчики" (огляди) Міносвіти УНР про викладання історії та ін.) та Харківського університету (ф. 1427) та ін.
Із опублікованих джерел були використані збірки документів про культурне будівництво в Україні у 1917-1927 рр., розвиток науки в Україні за 40 років (1917-1957 рр.), національні процеси в Україні, колективізацію та селянський опір в Україні, справи СВУ та ін57.
В 1995 р. завдяки зусиллям В.В. Іваненка, А.І. Голуба, В.В. Ченцова було опубліковано збірку "Повернення з небуття" про жертви сталінського свавілля у Дніпропетровському університеті.58 Велике значення для наукової обробки матеріалів архівів СБУ мають джерелознавчі роботи С. Білоконя, В. Ченцова, Р. Подкура59.
Реконструкція духовно-ціннісних орієнтацій населення України в 1920-30-х рр., морального стану суспільства має свою специфіку і потребує нетрадиційних джерел і нетрадиційних підходів до їх використання. Дуже складно зануритись у внутрішній світ людей, зважаючи на явище когнітивного дисонансу, що характерне людям епохи тоталітаризму. Необхідно залучити методи психоаналізу (психоісторії), щоб зрозуміти мотиви поведінки людей. Судити про справжні почуття, настрої українців у той час можна лише через побічні джерела. Нетрадиційними джерелами, що залучались для даного дослідження, є чутки (зафіксовані, приміром, у щоденниках В. Вернадського і С. Єфремова60), численні анекдоти, частівки, колядки, пісні, травестії відомих пісень та ін., які теж зафіксовані і видані61. Значну цінність мають листи громадян до газет, керівників держави, де вони відверто говорили про справжнє, а не ілюзорне життя, пропаговане партією62. Серед джерел особистого походження значний інтерес мають мемуари і щоденники. Їх суб‘єктивність, на нашу думку, є перевагою, а не недоліком. Бо це не безстороння фіксація фактів, а осмислення, олюднення, наповнення духовністю історичного минулого, це доведення до нащадків історії у власному аксіологічному вимірі. Мемуари, спогади, щоденники, листування, усна традиція трактування подій відображають суть спотворення інформації, позбавлення права людей на неї в умовах тоталітаризму. Можна погодитись із Р. Медвєдєвим, який говорив, що наша вітчизняна історія менше відображена в документах, ніж в умах людей. Історичним джерелом для відтворення духовного життя служать не тільки мемуари і спогади видних людей (М. Грушевського, Н. Махна, П. Скоропадського, В. Винниченка, Л. Кагановича, В. Затонського, Н. Полонської-Василенко, К. Гуслистого), а й їх біографії, життя і діяльність. "На прикладі, що представляє особисту долю автора та його оточення, – писав О. Романів у передмові до спогадів Л. Окіншевича, – показано поетапно "технологію" нищення вільної думки…"63
Наявний корпус історичних джерел при умові комплексного підходу на засадах послідовного історизму й гуманізму, постійного порівняльного аналізу документів та використання методу історичної симптоматології і введення в науковий обіг нетрадиційних джерел (приміром, результатів польових досліджень64) дають можливість адекватно відтворити картину духовного життя українського суспільства в 1920-30-х рр., реалізувати дослідницькі завдання.
У другому розділі – "Одержавлення та ідеологізація історичної науки в Україні у 1920-30-х рр." – охарактеризовано основні засади й напрямки політики компартії у сфері історичної науки, в результаті реалізації якої історія стала найполітичнішою наукою, а в деякій мірі навіть виконувала функції політики, будучи безпосередньо засобом класової боротьби. Компартія і радянська влада не визнавали існування в Україні будь-яких інших історіософських течій і шкіл, крім марксистської. Звідси – непримиренність і невпинна боротьба з "чужою" методологією й історією. На довгі десятиріччя однією з пріоритетних тем стає "боротьба з буржуазною фальсифікацією історії". Критично-викривальний, брутально-лайливий стиль історичних робіт стає домінуючим на шкоду позитивно-конструктивному. Класичні методи історичних досліджень – аналіз, синтез – підмінялись відвертою апологетикою компартійних рішень. В результаті цитатництва та кон‘юнктурщини історична наука перестала бути власне наукою. Об‘єктивна історична наука для радянської влади була не тільки непотрібною, а й небезпечною, шкідливою. Існуючий в дореволюційній історіографії принцип аксіологічного (ціннісного) підходу (М. Грушевський, О. Гартвіг) був замінений штучно видуманим і адміністративно нав‘язаним принципом більшовицької партійності. Політика компартії призвела до ізоляції вітчизняної історичної науки від світової. Гуманістичний потенціал історичної науки було вихолощено, вона відійшла від дослідження людського життя, особистісної орієнтації. Духовні цінності українського народу з огляду на ідеологічні інтереси компартійного керівництва зневажались, нав‘язувалось нігілістичне ставлення до всієї духовної спадщини. Одним із напрямків політики влади в сфері історичної науки було заперечення права на самостійне функціонування національних історій. В результаті історична наука в Україні у 1920-30 рр. перетворилась на периферійну, провінційну, містечкову і переорієнтувалась, в основному, на краєзнавство та охоронно-пам‘ятникову діяльність.
В 1920-30-х рр. в Україні, у відповідності з політикою союзного керівництва, було здійснено процес одержавлення і політизації історичної науки через створення системи установ історичного профілю. Всі вони адміністративно підпорядковувались одній ідеології – марксистсько-ленінській. В угоду режиму фальсифікувалась і міфологізувалась історія нашого народу, що призвело до значної деформації власне історичної думки в Україні. Очевидним було прагнення комуністичних ідеологів вихолостити історичну пам‘ять українського народу, йшов наступ на його традиційні духовні цінності (працелюбність, шанобливе ставлення до трудової власності, індивідуалізм, повага до сім‘ї, родинних традицій, мови, патріотизм та ін.). До світогляду українців через пропаганду історичних знань нав‘язувались риси нової суспільної свідомості – безликий інтернаціоналізм (космополітизм), бездуховність (войовничий атеїзм) та ін. Провадилась послідовна лінія на позбавлення українців самосвідомої історії і підпорядкування історичного процесу в Україні загальноросійському.
В розділі через призму аксіологічного підходу розглянута проблема взаємодії пропагандистського механізму (форми і методи пропаганди історичних знань) та традиційних духовних цінностей українського народу, що крилась в логічному ланцюжку: тоталітаризм - ідеологія - історична свідомість - пропаганда - духовний світ людини - ціннісні орієнтації і установки. Було створено систему пропаганди історичних знань, що включала в себе принципи державної політики в сфері історії (класовий підхід, партійність, ідеологічний контроль), мережу установ для реалізації змісту пропаганди і агітації (від найвищих партійних органів до культосвітніх громадських організацій та товариств), важелі впливу на масову свідомість (засоби масової інформації, освіта, мистецтво, ювілеї, масові заходи, виставки та ін.), декларовані цінності нового суспільства та шаблонні, стереотипні прийоми ставлення до історичного минулого (нігілізм, висміювання патріархальщини, зневажливе ставлення до етнографізму, відмежування від "пережитків минулого", антирелігійний цинізм та ін.)
Репресії проти істориків, підкреслюється у висновках до розділу, розривали спадкоємність поколінь, зв‘язок історичних часів. Терор позбавив історичну наука, вчених-істориків таких якостей як свобода слова, думки, творчості, незалежності, почуття гідності. Знецінилась історична освіта взагалі, престиж історії України. Вивчення і викладання історії стало небезпечною справою.
Третій розділ – "Роль історії як навчального предмету у формуванні духовних цінностей молоді" – присвячено аналізу впливу історичної освіти на трансформацію, викривлення мотиваційної сфери та ціннісних орієнтацій учнівської молоді. Зроблено висновок, що засобами історичної освіти молоді нав‘язувався неприкритий, однобічний, антиісторичний тип мислення. Навчальний матеріал з історії сприймався на віру, бездоказово, на основі упереджених політичних схем і конструкцій. Психологічним фундаментом догматичного сприйняття історії стало сліпе довір‘я авторитету Сталіна та інших "вождів", а також інертність, атрофія волі, консервативне слідування колись засвоєним канонам, формулам, стереотипам. Догматизм в історичній науці та освіті мав також і соціальні корені – сформувався корпоративний егоїзм, влада всіляко заохочувала пролетарське "комчванство", стверджувала псевдогегемонію пролетаріату в суспільстві. Догматизм мав корені і в політичній сфері, бо уособлював сформований в Україні авторитаризм, монополію на світогляд у формі державної ідеології, волюнтаризм у вирішенні масштабних соціальних проблем.
У розділі розвінчуються деякі стереотипи, що довго побутували в радянській історіографії, наприклад, щодо комплексних програм "ГУСа". Їх можна охарактеризувати як системний підхід до впровадження ідеології марксизму в усі галузі знань, що вивчались у школі. Зроблено аналіз ідейного змісту підручників з історії 1930-х рр. та виділено такі їх ідеологічні засади: марксизм-ленінізм у його сталінському варіанті; політизація, ідеологізація і соціологізація громадянської історії; примат історії партії (комуністичної) над громадянською історією; дегуманізація історії; заперечення загальнолюдських моральних цінностей, нехтування аксіологічним підходом в історії; нав‘язування однобокого пролетарського світогляду (відчуження від власності, роду, сім‘ї, батьківщини; псевдоінтернаціоналізм); концепція соціалістичного реалізму; контрпропагандистська спрямованість; виховний ідеал в образі "радянського патріотизму" і заперечення українського патріотизму.
Корінне реформування системи історичної освіти в Україні у 1931-1938 рр., проведене за більшовицьким сценарієм, радикально змінило також і форми та методи викладання історії: застосування методів навчання, що мають на меті розвиток особистої ініціативи учня і вільний дух творчості (креативність), неможливе в умовах тоталітарного режиму в Україні. В період т.зв. "методичного прожектерства" було дискредитовано кращий досвід західноєвропейської дидактики. Радянська освітня система була закритою й ізольованою, встановлення тоталітарного режиму в суспільстві привело до утвердження авторитарної педагогіки в школі. Методика викладання історії була зорієнтована на сцієнтизм, із змісту історичної світи вилучається духовність народу. Було сформовано ідеологічно агресивне покоління вчителів історії, що звело в цілому цікавий предмет історії до пропагандистського атрибуту. Класичний дидактичний принцип історичної освіти – зв‘язок із сучасністю – набув у 1930-і рр. гротескного характеру. Історичні знання в структурі комплексних програм "ГУСа" перетворились у псевдосучасне маніпулювання політичними лозунгами, профанацію участі молоді в життєвих справах дорослих.
Підсумовуючи розділ, автор робить висновок, що експеримент більшовиків щодо використання історичної освіти для руйнування традиційних ціннісних орієнтирів і формування штучних духовних цінностей не вдався. Адже не можна ніякими волюнтаристськими зусиллями зупинити дію закономірностей "історичного засвоєння" (К. Ясперс). "…Ворожнеча до минулого, – писав Карл Ясперс, – відноситься до родових мук нового змісту історичності. Вона повертається проти історизму як несправжньої історичності, постільки він став справжнім сурогатом освіти… Лише спогад як засвоєння створює дійсність самобуття людини…"65
Зміст четвертого розділу – "Місце і роль історичної науки та освіти в трансформації духовних цінностей українського народу" – розкриває негативне ставлення офіційної радянської історичної науки до української дореволюційної історіографічної спадщини та методи її дискредитації у свідомості й ціннісних орієнтаціях людей. На прикладах, в тім числі і власних т. зв. польових досліджень автора (маніпулювання режимом біографією М. Сліпка – школяра з Магдалинівщини Дніпропетровської області як продовжувача "справи" П. Морозова), розкрито механізм міфологізації історичної свідомості і викривлення змісту духовних цінностей української молоді. Зіткнення комуністичної доктрини і традиційного укладу життя українців закономірно випливало з національних рис нашого народу. Опір комунізації в Україні був досить значним. "В Україні, де опір тоталітаризму був найдужчим, – на думку С.В. Кульчицького, – соціальна ціна модернізації виявилась найбільшою".66 Реакція людей на грубий тиск з боку ідеологізованої історичної науки і освіти була оригінальною і своєрідною. Чутки, на думку автора, були і залишаються одним із засобів передачі соціально важливої інформації, історичних народних знань. У суспільстві, де функціонує офіційна історична наука і альтернативна їй усна, народна історія, чутки (історичні) вступають у протиріччя, призводять до роздвоєння моралі, викривлення духовних цінностей, соціальної мімікрії. Опір у духовній сфері, незгода з офіційними постулатами пропаганди й історичної науки проявилися у відстоюванні власної точки зору і критиці фальшованої історії та брехливої дійсності. Підкреслюється в розділі, що в листах, заявах українських селян відчувається вільне володіння простими людьми історичними термінами, постійним посиланням на аналогії в історії. Робиться висновок, що в багатому на історичну тематику українському фольклорі відображене аксіологічне (ціннісне) ставлення як до історії, так і до дійсності. Саме фольклор, на відміну від інших, особливо офіційних джерел, доказує, що населення України не сприймало всерйоз ленінсько-сталінський план кооперування села, воно забуло про нього, чи й зовсім не знало його. У народних частівках переплітались історична самосвідомість (народ виділяв себе як націю, нагадував ненависній владі про свою бойову героїчну історію) і різко негативне засудження колективізації, конфіскацій, несприйняття революцій. В піснях кобзарів 1920-30-х рр. вбачається історичність українського народу, його ностальгія за славними історичними діяннями, мрія про державне самоствердження. Своєрідними формами опору ("особистісного" за А. Епштейном) у духовній сфері були багаточисельні історичні й політичні анекдоти, афористичні оцінки, загадки, лозунги.
У висновках до розділу увага акцентується на суб‘єктивності й аксіологічності оцінок, що можуть змінитися з часом чи із зміною світоглядної позиції, що є нормальним явищем в сучасній історіографії. Населення України в 1930-хрр., на думку автора, під тиском чужої ідеології більшовизму переживало глибоку моральну кризу, поширилась бездуховність, злочинність, побутова деградація (аскетизм, відмова від благ, стримування органічних потреб, негативні тенденції в сім‘ї, пияцтво, самогубства і т.п.), розмивались традиції народу, влада форсувала деукраїнізацію, частина людей втратила національні риси ("російськомовні українці"). Українське суспільство деінтелектуалізувалось, національна еліта (інтелігенція) опинилась на задвірках суспільного життя, народ був охоплений пролетарською, люмпенською руйнівною психологією, масовими стали явища конформізму і пристосуванства.
У висновках підбито основні підсумки дослідження та зроблено рекомендації стосовно можливостей використання його результатів. Застосовуючи аксіологічний підхід як принцип і, одночасно, як метод історичного пізнання, в поєднанні з іншими сучасними методологічними підходами (психоісторія, історія повсякденності, історична симптоматологія), ми намагались по-новому осягнути, очевидно, найскладніший період вітчизняної історії – 1920-30-і рр., становлення і утвердження комуністичного тоталітаризму – через заглиблення в одну із тем – долі історії як науки і частини системи духовного життя та її роль у формування духовних цінностей українського народу. Комплексний, всебічний підхід до предмета дослідження підвів нас до достовірних результатів і таких висновків:
1. Історична наука в Україні у 1920-30-і рр. зазнала деформуючого впливу тоталітарної держави. Адміністративно змінилось розуміння предмету і функцій історичної науки. Вона перетворилась на безпосередній засіб класової боротьби, стала вузькопартійною, апологетичною. Офіційно існуючою в таких умовах могла бути тільки марксистська історіографія, а тому українська історія, що базувалась на національній історіографічній спадщині, перестала функціонувати в Україні. На довгі роки наша історична наука опинилась в ізоляції від світової.
Гуманістичний потенціал історичної науки був підмінений її політизацією. Предмет історії був звужений – духовні цінності народу, менталітет, національний характер стали забороненими темами. Виховні функції історії звелись до формування класового (пролетарського) світогляду, відриву молоді від традицій свого народу, його ціннісних орієнтирів.
2. Історична наука в Україні, як частина пропагандистського апарату, була спрямована на деформування історичної самосвідомості українців. Історичні концепції одержавленої науки народжувались не в творчих лабораторіях істориків, а в політичних документах партії. Праця істориків зводилась до "обгрунтування" партійних постулатів. Маніпулювання історичною свідомістю стало офіційною політикою влади.
3. На кінець 1930-х рр. українська історична наука фактично перестала існувати. Правлячий режим репресував два покоління істориків – дореволюційних і тих, що сформувались на хвилі "українізації" в 1920-х рр. Історія України як наука і предмет викладання була дискредитована.
4. Відповідно до програмних установок компартійної влади на "повторний штурм комунізму", порушуючи всякі закономірності функціонування духовної сфери, була створена система історичної освіти з характерними ідеологізованим змістом, авторитарною педагогікою і відповідною їй методикою викладання, ідейно "перевихованими" вчителями та розгалуженою мережею контролю за "ідеологічним станом шкіл". За формулою боротьби з "пережитками минулого" приховувалась політика влади на розмивання духовних цінностей українського народу засобами історичної науки і освіти. Духовно молодь ставала бідною, що полегшувало владі маніпулювати її свідомістю і зробити широкою соціальною базою для тоталітарного режиму.
5. Зусилля комуністичної влади привели до утвердження її економічної моделі, політичного всевладдя (диктатури), ідеологічного всесилля. Але витравити в українців їх історичну пам‘ять не вдалось. Український народ зберіг свою духовність, гуманістичні ціннісні орієнтири завдяки глибоко вкоріненим народним традиціям.
Достовірність результатів і вірогідність висновків підтверджується можливістю їх практичного використання:
- отримані висновки щодо необхідності деполітизації, департизації і зменшення впливу ідеологій на історичну науку знаходять підтвердження при розробці нових навчальних курсів, підручників;
- спецкурс за темою дослідження сприяє виробленню у студентів розуміння методологічної переорієнтації науки, відходу від однозначності і одностайності в трактуванні історії, вміння робити оцінки явищ і фактів минулого, виходячи із загальнолюдських гуманістичних цінностей;
- є всі підстави для актуалізації в сучасній історіографії аксіологічного (ціннісного) підходу. Він повинен зайняти своє законне місце в методології історії поруч з принципами об‘єктивності та історизму і замінити надуманий принцип "партійності" історії. Аксіологічний підхід знімає упереджені звинувачення істориків в кон‘юнктурщині, надмірному суб‘єктивізмі, переписуванні історії;
- прийоми, розроблені на основі аксіологічного підходу, можуть бути використані в системі Міносвіти при аналізі програм, рукописів підручників;
- висновки дослідження можуть бути використані у завершенні роботи над концепцією історичної освіти в Україні, розробці держстандартів з історії та програми виховання молоді в національній системі освіти.
Основні положення дисертаційного дослідження викладені в наступних публікаціях автора:
Історія в дзеркалі аксіології: Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу в 1920-1930-х р. р. - К.: Генеза, 2000. - 292 с. (16,97 авт. арк).
Історія і духовність. - К.: Генеза, 1999. - 148 с. (8,6 авт. арк).
Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі (XVIII - перша половина ХХ ст.). - Дніпропетровськ: Наука і освіта. 1998. - 194 с. (11,9 авт. арк.) (у співавторстві з В.В. Іваненком, А.І. Голубом, С.І. Світленком, А.Г. Болебрухом, Т.Д. Липовською, В.Д. Мирончуком).
Очищення правдою: Відома і невідома Україна в об‘єктиві історії ХХ сторіччя. - К.: Генеза, 1997. - 208 с. (у співавторстві з В.В. Іваненком, А.І. Голубом).
Управління школою: Навчальний посібник. - Дніпропетровськ: Альфа, 1998. - 260 с. (16,25 авт. арк.) (у співавторстві з В.С. Пікельною).
Методическое пособие по истории древнего мира: Пособие для учителей. - Днепропетровск: Промінь, 1998. - 323 с. (14,5 авт. арк.) (у співавторстві з А.Х. Кондратенком).
Історична освіта і формування духовних цінностей // Історія в школах України. - 1996. - №1. - с. 16-20 (0,7 авт. арк.)
Історична наука та освіта і формування духовних цінностей українського народу в 20-30-х роках ХХ ст.: методологія і історіографія проблеми // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Вип. 2. - Дніпропетровськ: Промінь, 1997. - с. 273-283 (0,7 авт. арк).
Український менталітет і історія // Борисфен. - 1998. - №12 (90). - с. 14-15 (0,5 авт. арк).
Репресована українська історія. // Борисфен. - 1998. - №11 (89). - с. 18-19 (0,5 авт. арк.)
Фальсифікована історія: наука, позбавлена душі // Борисфен. - 1998. - №10 (88).- с. 17-18 (0,4 авт. арк).
Про репресії у вузах та наукових установах Дніпропетровська (1930-і роки) // Грані. - 1998. - №1. - с. 98-105 (0,5 авт. арк.) (у співавторстві з В.В. Іваненком).
Історична освіта в пропагандистському арсеналі тоталітаризму // Борисфен. - 1998. - №9(87). - с. 14-15. (0,4 авт. арк).
Конформізм в історії: долі особистості і суспільства // Борисфен. - 1998. - №8 (86). - с. 16-17 (0,4 авт. арк).
Традиційні духовні цінності українського народу і суспільство 1920-30-х років // Борисфен. - 1998. - №7(85). - с. 17-18 (0,5 авт. арк).
Про підручник з історії і народну пам‘ять // Борисфен. - 1998. - №6(84). - с. 6-7 (0,5 авт. арк.)
Канонізація історії: за сторінками однієї справи дніпропетровських істориків // Борисфен. - 1998. - №5 (83) - с. 16-17 (0,3 авт. арк)
Ціннісні орієнтації як системоутворюючий фактор формування нового типу історичної освіти в школах України // Історія України. - 1998. - №35. - с. 4 (0,5 авт. арк.)
Тоталітарна особистість: виховний ідеал українського суспільства 20-30-х років // Борисфен. - 1998. - №4(82). - с. 18-19 (0,25 авт. арк.)
З історії радянської міфотворчості // Борисфен. - 1998. - №3 (81). - с. 18-19 (0,25 авт. арк.)
Учитель історії української школи 30-х років: соціально-психологічний портрет // Борисфен. - 1998. - №2 (86). - с. 19-20 (0,25 авт. арк.)
Про боротьбу з так званою "корінною хибою": деякі повчальні сторінки з історії української школи в 20-30-х р. р. // Борисфен. - 1998. - №1 (79). - с. 19-20. (0,25 авт. арк.)
Про цінності справжні й декларовані… (життя українського народу 1920-30-х р. р. в листах селян) // Борисфен. - 1997. - №12 (102). - с. 13-15 (0,5 авт. арк.)
Методологія дослідження духовних цінностей українського народу: 1920-30-і рр. // Південний архів: Зб. науков. праць. Історичні науки. - Вип. 2. - Херсон, 1999. - с. 34-41 (0,5 авт. арк.)
Історична наука і освіта в дзеркалі періодики 1930-х рр. // Борисфен. - 1999. - №10(100). - с. 18-19 (0,5 авт. арк.)
Аксіологічний (ціннісний) підхід у викладанні історії // Історія в школах України. - 1999. - №3. - с. 27-30 (0,6 авт. арк.)
Задокументована історія в українському фольклорі 1920-30-х р.р. // Борисфен. - 1999. - №8(98). - с. 12-13 (0,5 авт. арк.)
"Розповідають чудеса про московський з‘їзд марксистів-істориків.." // Грані. - 1999. - №2(4). - с. 13-19 (0,8 авт. арк.)
Історична альтернатива, або нездійснені сценарії розвитку людського суспільства // Гуманітарний журнал. - 1999. - №2. - с. 18-20 (0,25 авт. арк.)
Українська історична наука і політична боротьба 1920-30-х рр. // Грані. - 1999. - №6(8). - с. 40-47 (1,0 авт. арк.)
"Яке суспільство, такі й чутки…" (До питання про природу чуток в історичній самосвідомості українського народу) // Борисфен. - 1999. - №2(92). - с. 6-7 (0,5 авт. арк.)
Історія і філософія в Україні у 1920-30-х рр.: Трагічні долі, схожі сюжети // Борисфен. - 1999. - №4 (94). - с. 12-13 (0,6 авт. арк.)
Удод О.А. Роль історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу: 1920-30-ті рр. -- Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 -- історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. -- Дніпропетровський державний університет, Дніпропетровськ, 2000.
В дисертації вперше у вітчизняній історіографії проаналізовано вплив історичної науки і освіти в Україні у 1920-30-х рр. на формування духовних цінностей українського народу. Розкрито механізм одержавлення та ідеологізації історичної науки, форми і методи пропаганди історичних знань. Показано залежність методики викладання історії від авторитарної освітньо-виховної системи тоталітарної держави. Встановлено, що викривлення традиційних цінностей українського народу засобами комуністичної пропаганди та історичної науки привело до деморалізації суспільства, міфологізації історичної свідомості. Зроблені рекомендації щодо використання ідей і висновків дослідження у підготовці концепції історичної освіти, нового покоління підручників з історії та сучасних підходів у вихованні молоді.
Ключові слова: українська історіографія, духовні цінності, ідеологізація, тоталітаризм, історична освіта, міфологізація, методика, пропаганда, аксіологія.
Udod A. A. The role of historical science and education in shaping moral values of the Ukrainian people: 1920-30s. Manuscript.
The theses on receiving the degree of doctor of historical science due to speciality 07.00.06 -- historiography, sources of historical knowledge and special historic subjects. - The state University of Dniepropetrovsk, Dniepropetrovsk, 2000.
For the first time in Ukrainian history the influence of the historic science and education on shaping moral values of the Ukrainian people in 1920-30s in Ukraine have been analyzed. The mechanism of making the historical science serve the ideology of the state, the forms and methods of historical knowledge propaganda have been discovered. The dependence of ways of teaching history on authoritarian educational and bringing up system of the totalitarian state has also been presented. It has been stated that wrong use of traditional values of the Ukrainian people by communist propaganda and historical sciences led to demoralization of the society and presenting history as partly mythical Recommendations how to use the ideas and conclusions of the research in preparing the concepts of historical education, publishing new books on history and modern approach in upbringing youth were made.
Key words: Ukrainian historiography, moral values, ideologization, totalitarism, historical education, myths-like, methodies, propaganda, axiology.
Аннотация.
Удод А.А. Роль исторической науки и образования в формировании духовных ценностей украинского народа: 1920-30-е гг. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.06 – историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. – Днепропетровский государственный университет, Днепропетровск, 2000.
В диссертации впервые в отечественной историографии проанализировано влияние исторической науки и образования в Украине в 1920-30-е годы на формирование духовных ценностей украинского народа. Раскрыт механизм огосударствления и идеологизации исторической науки. Показаны формы и методы пропаганды исторических знаний. Доказано, что историческая наука и образование были подчинены интересам коммунистического тоталитарного государства и стали частью гигантского идеологического аппарата по перевоспитанию народа Украины. Сделан вывод о том, что историческая наука была не только жертвой тоталитарного режима, но и сама превратилась в орудие политической борьбы. Доказано, что в конце 1930-х гг. самостоятельная украинская история как наука в советской Украине перестала фактически существовать.
Обоснована роль истории как учебного предмета в трансформации духовных ценностей молодежи. Раскрыто идейное содержание учебной литературы по истории, использовавшейся в школах Украины в 1920-30-е годы. Показаны формы и методы идеологической обработки учителей истории. Составлен социально-психологический портрет учителя истории украинской школы 1920-30-х гг. Доказана зависимость методики преподавания истории от авторитарной образовательно-воспитательной системы тоталитарного государства. Установлено, что искривление традиционных духовных ценностей украинского народа средствами коммунистической пропаганды и исторической науки сказалось на деморализации общества, его дегуманизации и деинтеллектуализации, мифологизации исторического сознания. Показаны методы и приемы канонизации и догматизации исторической науки и содержания исторического образования. Доказано, что враждебное отношение официальной исторической науки к украинскому дореволюционному историографическому наследию и сужение методологии исторических исследований привели к самоизоляции и отставанию отечественной исторической науки.
Сделаны рекомендации по использованию идей, результатов и выводов исследования в подготовке концепции непрерывного исторического образования в Украине. Приемы аксиологического (ценностного) метода могут применяться (и уже применяются) при подготовке нового поколения учебников по истории и выработке современных подходов в воспитании молодежи.
Ключевые слова: украинская историография, духовные ценности, идеологизация, тоталитаризм, историческое образование, мифологизация, методика, пропаганда, аксиология.
плоский. Умовн. друк. арк. 1,9. Тираж 100 прим.
49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 4-б,
Друкарня ДДУ