Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
34
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
САРНАЦЬКИЙ Олександр Петрович
ТА УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ (1900-1917 рр.)
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Дніпропетровськ –8
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького національного університету Міністерства освіти і науки України
|
Науковий консультант: |
доктор історичних наук, професор |
|
Офіційні опоненти: |
доктор історичних наук, професор |
|
доктор історичних наук, доцент |
|
|
доктор історичних наук, професор |
Захист відбудеться „_11___” ___06_______ 2008 р. о_13___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 в Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т. Шевченка, 1, Палац студентів, ауд. 30.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8.
Автореферат розісланий „_10___”___05_________2008 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент І.О.Кривий
Актуальність теми дисертаційного дослідження зумовлена посиленням наукового і суспільного інтересу до вітчизняної історії, досвіду попередніх поколінь українців та важких уроків минулого в умовах становлення та розвитку сучасної незалежної Української держави.
Одними з найбільш дискусійних наукових проблем є питання, пов’язані з розглядом суспільно-політичного життя в Наддніпрянській Україні наприкінці ХІХ –початку ХХ ст., яка на той час входила до складу Російської імперії. Дослідження їх неможливе без всебічного показу й аналізу діяльності тих сил, що покликані були захищати самодержавний лад та всіляко боротися проти будь-яких посягань на нього, в тому числі й національно-визвольного характеру.
Останнім часом відбувається істотне накопичення значного масиву історичних знань про розвиток українського національно-визвольного руху на початку ХХ ст., утворення та діяльність українських партій Наддніпрянщини, що його очолили. Це дає можливість здійснити комплексне наукове дослідження цієї проблематики. Її складовою є політика російського самодержавного апарату в останні роки його існування, спрямована на обмеження і придушення українського руху, в тому числі і його емігрантських кіл та їх симпатиків у роки Першої світової війни на західноукраїнських землях, тимчасово окупованих Росією. У вітчизняній історіографії такого плану комплексні наукові розробки відсутні.
Подібне дослідження є необхідною умовою для подальшого наукового розроблення зазначеної проблеми. Воно зорієнтує зусилля істориків на поглиблене вивчення інших складових визвольно-революційної хвилі в Україні на початку ХХ ст. та ставлення до них царизму.
Зв’язок роботи з планами наукових робіт установи. Дисертацію виконано в межах науково-дослідних тем історичного факультету Запорізького національного університету „Українське націотворення в контексті європейського відродження ХІХ –на початку ХХ ст.” (номер державної реєстрації –У001734) та „Модернізаційний процес в Україні в другій половині ХІХ ст. –першій половині ХХ ст.” (номер державної реєстрації –У000731). Особистим внеском дисертанта в розроблення теми є комплексне дослідження ставлення та дій владних структур царизму відносно громадсько-політичної діяльності представників та прихильників українських політичних партій на початку ХХ ст.
Об’єктом дослідження є суспільно-політичне життя в Україні на початку ХХ ст.
Предметом дослідження є політика російського самодержавного апарату стосовно українських політичних партій Наддніпрянщини в зазначений період, а також щодо емігрантських кіл цих партій на західноукраїнських землях у роки Першої світової війни в умовах тимчасової окупації цих територій російськими військами.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1900 р., з яким традиційно пов’язують момент появи в Наддніпрянщині першої української політичної партії –РУП, і до Лютневої революції в Росії 1917 р.
Географічні межі дисертаційного дослідження охоплюють Наддніпрянську Україну, яка в період, що розглядається, входила до складу Російської імперії. Дослідженням частково охоплено і діяльність самодержавної влади в обох столичних містах імперії – Петербурзі та Москві, де мешкали й досить активно діяли представники та прихильники українських партій, а також у Галичині, що була на певний час окупована Росією під час Першої світової війни. Тут емігрантські кола українських партій Наддніпрянщини продовжували свою громадсько-політичну діяльність разом із представниками українських галицьких партій.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі здобутків історичної науки, залучення архівних джерел та інших документальних матеріалів об’єктивно і в комплексі висвітлити ті заходи, до яких вдавалися органи самодержавної влади з метою запобігання та припинення діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини та їх емігрантських кіл на західноукраїнських землях у роки Першої світової війни, тимчасово окупованих Росією, та тих діячів і прихильників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали заради майбутньої соборної України.
Відповідно до вказаної мети дисертантом поставлені такі дослідницькі завдання:
Методологія дослідження являє собою сукупність теоретико-методологічних принципів, наукових підходів та методів. Основоположне значення мають принципи об’єктивності та історизму, дотримання яких дало можливість дослідити політику російського самодержавного апарату щодо діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст., показати засади такої політики і висвітлити здійснення її владою на місцях. Застосування загальнонаукових (аналітичного, синтетичного, логічного), загальноісторичних (порівняльно-історичного, проблемно-хронологічного, синхронного, діахронного, ретроспективного), джерелознавчих (текстологічного, атрибутивного) методів дозволило дисертанту розкрити досліджувану проблему та запропонувати власні висновки та рекомендації з відповідною аргументацією.
Наукова новизна дисертації визначається, насамперед, самою постановкою та розробленням теми як цілісної наукової проблеми. Докладніше розглядається взаємодія головних відгалужень виконавчої влади царизму в боротьбі проти українських партій Наддніпрянщини. З’ясовано, що співпраця виконавчої та судової гілок влади щодо них була завжди ефективною, а при певних ускладненнях адміністративна влада підпорядковувала собі при цьому владу судову, виступаючи головною складовою в діях усього самодержавного апарату. Виявлено і систематизовано значний масив архівних підтверджень невідомих раніше фактів розшукової та іншої діяльності царської поліції відносно представників українських партій. Більш докладно простежено дії царської цензури щодо легальних видань зазначених партій та зроблено висновок про упереджений характер таких заходів. Засвідчено, що царський суд у справі покарання діячів та прихильників цих партій за їх діяльність проти існуючого ладу вправно виконував покладені на нього функції. Комплексно відтворена політика самодержавної влади в Західній Україні під час її тимчасової окупації російськими військами, що була спрямована проти емігрантських кіл наддніпрянських партій та українських галицьких партій. Ця діяльність була певним чином диференційована, але незмінним залишався її антиукраїнський характер. Переглянуто існуючу в історіографії точку зору про відсутність реакції з боку царської влади на спрямовану проти неї критику навіть з боку союзників Росії у війні за ту політику, яку вона здійснювала відносно галицьких українців. Створення царизмом Особливої комісії при воєнному генерал-губернаторові Галичини підтверджує існування такої реакції. Вперше у дисертації наводяться матеріали про спробу царської влади розпочати на західноукраїнських теренах діяльність російських загальноцивільних судів замість австрійських, яка не була здійснена лише через вимушений відступ російських військ із Галичини навесні та влітку 1915 р.
Досягнутий рівень попередніх досліджень, а також наведений у дисертації фактичний матеріал з різноманітних джерел надає можливість дисертантові запропонувати власну концепцію політики самодержавства щодо українства. Ця політика мала дуалістичний характер.
Її перший напрям ґрунтувався на формальній відсутності в російському законодавстві правових обмежень за національною ознакою для малоросів, які до того ще й офіційно вважалися частиною загальноросійської нації, мали єдину православну конфесію з росіянами тощо. Демократичні свободи, оголошені Маніфестом 17 жовтня 1905 р., надали можливість прихильникам українства офіційно започаткувати українську пресу в державі, заснувати національні культурно-просвітницькі установи, створити українські думські фракції в І та ІІ Державних думах та інше. Але це не змінило засади принципів політики щодо українців.
Що ж стосується другого напряму цієї політики, то слід зазначити, що українські партії Наддніпрянщини з моменту їх появи і до повалення самодержавства ніколи не існували легально, оскільки їх програмні положення містили в собі вимоги припинення існування абсолютної монархії в Росії. У деяких з них обґрунтовувалася необхідність революції. Тому коли їх представники заявляли, що вони українці, заперечуючи тим самим так звану „російську єдність”, або якимось іншим чином у своїй діяльності (літературній, культурно-просвітницькій, громадсько-політичній та ін.) виходили за межі чинного в Росії законодавства, тоді їх починали вважати відступниками і злочинцями. Подібна позиція діячів українського руху сприймалася російською державною верхівкою як внутрішньополітична диверсія та загроза цілісності усієї Російської імперії. Це передбачало встановлення досить ретельного нагляду за ними та їх діяльністю. При подальших її проявах влада відразу ж починала вдаватися до адміністративно-заборонних та репресивних заходів стосовно них. Вироблена концепція є теоретичною складовою проблеми, що досліджується.
Наукове значення дисертації полягає у формуванні концептуального погляду на політику органів царської влади відносно діяльності українських партій Наддніпрянщини як, по суті, репресивної політики. Дисертаційна робота пояснює та унаочнює розуміння того, як діяло самодержавство та його владні структури відносно однієї з національних складових визвольного руху в Росії у зазначений період.
Практичне значення дисертації. Робота збагачує сукупний доробок вітчизняних науковців шляхом усунення окремих історіографічних стереотипів. Вона сприяє подальшим дослідженням політики царизму відносно інших національних складових загальноросійського визвольного руху проти царизму на початку ХХ ст. Результати дослідження можуть бути використані для створення узагальнювальних праць із соціально-політичної історії України, підручників та навчальних посібників, при підготовці нормативних і спеціальних курсів із вітчизняної історії.
Особистий внесок здобувача полягає в самостійній постановці й вирішенні всього комплексу завдань дисертаційного дослідження. У працях, виданих у співавторстві, внесок автора полягає в опрацюванні матеріалу й написанні тексту.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Результати дослідження оприлюднені на трьох всеукраїнських, міжнародній та вузівських науково-практичній і науково-методичній конференціях: науково-методичній конференції „Актуальні проблеми історії України та методика їх вивчення у вузі” (Запоріжжя, 1992 р.), міжвузівській науково-практичній конференції „Місце України у світовій історії та особливості вивчення даної проблеми у педагогічному вузі” (Київ, 1992 р.), всеукраїнській науковій конференції „Українська державність: історія і сучасність” (Київ, 1993 р.), всеукраїнській науково-практичній конференції „Либерализм: история и современность” (Донецк-Запорожье, 1993 г.), міжнародній науково-практичній конференції „Жінки України: сучасний статус і перспективи” (Одеса, 1995 р.), VI Всеукраїнській науково-практичній конференції „Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України” (Запоріжжя, 2005 р.), VII Всеукраїнській науково-практичній конференції „Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України” (Запоріжжя, 2007 р.), у доповідях на засіданнях кафедр українознавства та міжнародних економічних відносин Запорізького національного технічного університету, новітньої історії України Запорізького національного університету.
Дисертація обговорена і рекомендована до захисту на засіданні кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету.
Публікації. Результати дисертаційного дослідження побачили світ у 32 публікаціях автора загальним обсягом 59,1 др. арк., серед яких одна індивідуальна монографія (38,5 др. арк.), розділи у двох навчальних посібниках з історії України, 23 наукові статті в періодичних фахових виданнях, 6 публікацій матеріалів і тез наукових конференцій.
Структура дисертації зумовлена метою, завданнями та головними напрямками дослідження, його методологічною, теоретичною основою та джерельною базою. Вона складається зі вступу, п’яти розділів, які поділено на підрозділи, висновків, додатків (12 позицій), списку використаних джерел і літератури (887 назв). Загальний обсяг дисертації становить 501 сторінку машинописного тексту, з них основного тексту –6 сторінок.
У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну дослідження, визначено його територіальні та хронологічні рамки, об’єкт, предмет, мету, дослідницькі завдання, теоретичне та практичне значення дисертації. Охарактеризовано рівень апробації результатів досліджень.
У першому розділі, який має назву „Теоретико-методологічні засади, історіографія і джерельна база дослідження проблеми”, здійснено історіографічний і джерелознавчий аналіз проблеми, викладено теоретичні основи і методи дослідження, їх специфіку, реалізовані та потенційні можливості дослідження.
У підрозділі 1.1. “Методологічна база дослідження” зазначається, що неодмінною умовою продуктивного наукового пошуку є застосування адекватних дослідницьким завданням методологічних засад. При цьому автор цілком усвідомлює релятивізм будь-якої методології, а відтак і певну відносність, умовність та суб’єктивність пізнання сутності історичних процесів, явищ і подій.
Методологічну основу дисертації становлять базові принципи історизму та об’єктивності, які реалізуються за допомогою широкого спектру загальнонаукових, загальноісторичних, спеціальноісторичних та інших методів. Їх органічне поєднання зумовлене самою темою, різним ступенем наукової розробки окремих її аспектів, чітко визначеним хронологічним діапазоном, певною джерельною базою та концептуальною стратегією підготовки комплексного дослідження.
Дисертант спирається на системний, конвергентний підхід до вивчення минулого України, суть якого полягає в дослідженні процесів і явищ у їх взаємодії і взаємозалежності, висвітлення окремих фактів на тлі суспільно значимих подій.
В основу роботи покладено універсальні загальнонаукові методи –аналітичний, синтетичний, логічний. Серед загальноісторичних –історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, ретроспективний, синхронний, діахронний. З методів історичного джерелознавства застосовувалися текстологічний, атрибутивний та інші, які дають можливість точно ідентифікувати походження авторства, зміст, зокрема архівних джерел.
У підрозділі 1.2. „Історіографія проблеми” аналізуються історичні праці із зазначеної проблематики, з’ясовано ступінь висвітлення теми в науковій літературі. Підкреслено відсутність комплексних праць з проблеми, хоча в багатьох роботах охарактеризовано окремі її аспекти.
Дореволюційний етап репрезентував публікації, в яких відображено загальні нормативно-правові основи діяльності царських органів влади. Про це, зокрема, можна дізнатися з праць І. Блінова та В. Гессена2. Дуже умовно до такого роду публікацій можна віднести й окремі видання, що з’явилися за кордоном, які висвітлювали методи діяльності царської поліції під час здійснення нею політичного розшуку3.
Зазначений етап представлений також працями, що були пов’язані з загостренням у державі на той час так званого „питання про інородців”. Одні автори або підтримували урядову політику вирішення цього питання повністю, або сприймали її із незначними застереженнями4. Інші праці належали тим представникам, які, дотримуючись інтересів національної єдності та цілісності Росії, все ж бачили її по-іншому, ніж уряд, пропонуючи йому свої варіанти для вирішення цього питання5.
Поряд з цим громадську думку тодішнього російського суспільства формували й праці діячів українського визвольного руху. В них знаходили висвітлення характеристика та критика дій уряду, в більшості випадків езопівською мовою, стосовно „українського питання”6. Розглядали діяльність українських партій і представники жандармерії. О. Спиридович у своїй праці присвятив декілька сторінок діяльності української „Спілки”, вважаючи її складовою РСДРП в українських губерніях, що мала відповідне національне забарвлення на кшталт соціал-демократії Польщі та Литви7.
Другий історіографічний етап у вивченні проблеми охоплює період від Лютневої революції 1917 р. в Росії до початку 30-х рр. Уже в добу національно-визвольних змагань в Україні побачили світ праці відомих діячів українських партій різних спрямувань, у яких зверталась увага й на те, як реагувала самодержавна влада (переважно адміністрація і таємна поліція) на існування таких партій8. У 20-х рр. з’явилися публікації представників та прихильників зазначених партій. У них також знайшла певне висвітлення антиукраїнська діяльність самодержавної влади в особі адміністрації, поліції та суду9. Представники радянської історіографії того часу практично розпочали вивчення цієї проблеми, звернувши увагу й на діяльність російської влади та військ у Галичині під час Першої світової війни, а також суспільно-політичну ситуацію в тодішній Україні10.
За кордонами Радянської держави в 20-х рр. з’явилися праці українських емігрантів. Їх автори поряд з висвітленням різноманітної діяльності партій як головної мети досліджень, одночасно з цим епізодично звертали увагу й на дії виконавчої та судової гілок самодержавної влади відносно них11.
Паралельно з працями радянських істориків та представників української еміграції питаннями діяльності самодержавної влади в Галичині під час Першої світової війни займались і західноукраїнські дослідники, які зосереджувалися на питаннях боротьби українців за державну незалежність і соборність. Загальні моменти в діях російської влади та армії щодо українства можна простежити в колективних працях, що були написані та побачили світ на цих землях у середині 30-х рр.12.
Наступний історіографічний етап охоплює період з кінця 20-х –початку 30-х рр. і до початку 90-х рр., у межах якого істотних напрацювань з проблематики, що досліджується, не спостерігалося. Це було пов’язано з обумовленим ідеологічними пріоритетами послабленням уваги до вивчення історії українських політичних партій, які характеризувались як буржуазно-націоналістичні або просто націоналістичні13. Згідно з такими трактовками, й антиукраїнська політика самодержавної влади відходила в „тінь”, а вивчення зазначеної проблеми загалом на довгий час було призупинено. Разом з тим, радянська історична наука, досліджуючи питання визвольного руху в Росії кінця ХІХ –початку ХХ ст., приділяла увагу і вивченню діяльності дрібнобуржуазних та непролетарських партій, що можна вважати певним специфічним доробком у проблематику дисертаційного дослідження14.
Ставлення представницької законодавчої інституції Російської імперії –Державної думи − до „українського питання” також знайшло в радянській історіографії доволі повне висвітлення з панівних на той час методологічних позицій15.
Поряд з цим у радянській історіографії висвітлювалися дії виконавчої та судової гілок самодержавної влади наприкінці ХІХ –початку ХХ ст. Основна увага в таких публікаціях приділялась, як правило, діяльності їх центральних органів. Лише окремі з них стосувалися дій їхніх установ і підрозділів в Україні. Разом з тим, дослідження цього напряму також сприяло вивченню проблеми, що розглядається16.
Представники української діаспори, а також зарубіжні дослідники після Другої світової війни у своїх працях продовжували те, що було започатковано їх попередниками в 20-х –-х рр.17.
Після проголошення в 1991 р. незалежності України розпочався сучасний етап історіографії, який позначився істотним підвищенням рівня досліджень як з історії появи, розвитку та діяльності українських громадсько-політичних сил, так і дій самодержавної влади в Україні на початку ХХ ст. Варто виокремити дослідження П. Шморгуна, І. Кураса, В. Солдатенка, М. Козицького, Ф. Турченка, В. Головченка та інших. Перший з них знайшов досить повне висвітлення в численних статтях та наукових розвідках із суспільно-політичної та партійної проблематики на сторінках різних збірників та журналів18, у дисертаційних дослідженнях19, наукових та науково-популярних монографіях20 та в колективному фундаментальному виданні, підготовленому співробітниками Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ21, а другий розглядався ними лише опосередковано.
Як безперечний позитив сучасних досліджень з історії України треба відзначити повернення науковців Інституту історії України НАНУ до більш глибокого розкриття ними змісту так званого „українського питання” в колишній Російській імперії22. Автори одного з академічних видань частково приділили увагу цій проблемі23. Реакція царської влади на діяльність українських політичних партій Наддніпрянщини також певною мірою висвітлена в новітній колективній праці Інституту історії України НАНУ24.
Питанням ролі губернаторів у державному механізмі Російської імперії та політики царизму в національному питанні, яку вони проводили в Україні, присвячені праці В. Шандри, Н. Щербак та інші25. У них опосередковано висвітлюється і проблематика, що розглядається в дисертації.
Останнім часом побачили світ науково-публіцистичні статті, присвячені висвітленню діяльності на межі ХІХ–ХХ ст. генерал-губернатора Південно-Західного краю М. Драгомирова, який з розумінням ставився до представників так званого „українофільства” –В. Антоновича, П. Житецького та ін.26
Політиці самодержавної влади на українських землях під час Першої світової війни в загальному плані присвячені праці В. Литвина, О. Реєнта та О. Сердюка, П. Кралюка, в яких узагальнено деякі нові документальні та статистичні джерела27.
Вітчизняними науковцями було продовжено дослідження проблем, які стосувалися головним чином загальної діяльності виконавчої та судової гілок самодержавної влади в Україні наприкінці ХІХ –початку ХХ ст.28.
Позитивним моментом у вітчизняній історіографії стала поява кандидатської дисертації Л. Стромилюк про боротьбу таємної поліції імперії проти українських політичних партій. У висновках її автор наголошує, що український рух все ж не був нею паралізований, бо через масовість його неможливо було контролювати. Разом з тим, у дисертації не розглянуті координація дій жандармерії з представниками адміністрації та судової влади стосовно зазначених партій, а також боротьба таємної поліції з ними під час Першої світової війни29.
Сучасні зарубіжні західні дослідники, як і їх попередники, не оминають у своїх працях, присвячених відносинам між імперським центром та Україною у зазначений період, питання про різноманітні утиски представників та прихильників українських партій різного спрямування з боку самодержавної влади, а також висвітлюють специфіку російського колоніалізму, вказують на зародження націоналістичної тенденції в російській імперській національній політиці та вивчають еволюцію останньої30.
Українському питанню в Російській імперії наприкінці ХІХ –початку ХХ ст. присвятили свої праці й сучасні російські науковці31. У наукових розвідках вони також у загальному плані розглядають політику, яку здійснювала самодержавна влада в Західній Україні під час її тимчасової окупації Росією в роки Першої світової війни32.
Сучасна російська історіографія продовжила розгляд діяльності поліцейсько-жандармської системи Росії, а також форм, методів та засобів, які вона використовувала33. У ній відображені в загальному плані і дії царської цензури на початку ХХ ст.34
Підсумовуючи історіографічний огляд теми дисертації, доводиться констатувати, що поза увагою істориків залишилися дії царської адміністрації відносно українських політичних партій незалежно від їх спрямування. Попри досить великий масив історичної літератури, в якій розглядається діяльність поліцейського апарату самодержавства, все ж недостатньо розробленими залишаються питання, що пов’язані з політичним розшуком та іншими діями таємної поліції щодо діячів і прихильників зазначених партій. Недостатньо простежено дії царської цензури, в тому числі і місцевої, що були направлені на припинення друку легальних видань вказаних партій та заборону їх поширення. Залишається малодослідженою діяльність царського суду відносно членів цих партій та їх прихильників. Фактично не розглянута політика царизму, яку він здійснював на західноукраїнських землях під час їх тимчасової окупації російськими військами в роки Першої світової війни стосовно емігрантських кіл українських партій Наддніпрянщини та представників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали. Фактично відсутнє цілісне дослідження, яке висвітлювало б ставлення та дії самодержавного апарату до українських партій Наддніпрянської України. Не сформульована також концепція, яка б пояснювала таку політику.
У підрозділі 1.3. „Джерельна база дослідження та її структура” охарактеризовано стан, специфіку, перспективи включення до наукового обігу нових джерел з метою дослідження конкретної історичної проблеми.
Зміст джерельної бази дослідження зумовлений дослідницьким планом. Весь обсяг використаних джерел відноситься до писемних. З урахуванням найбільш поширеного їх поділу на види, їх походження й особливостей у розрізі цієї проблематики використані джерела умовно можна поділити на п’ять груп.
Першу становлять архівні матеріали 43 фондів 9 архівів України та Росії. Основний масив матеріалів почерпнуто з Центрального державного історичного архіву в м. Києві. Науково-інформаційну цінність мають насамперед фонди Канцелярії генерал-губернатора Південно-Західного краю (ф. 442), жандармських управлінь та охоронних відділень (ф. 274, 275, 276, 278, 304, 313, 320, 336, 385, 705 та ін.), місцевих цензурних установ (ф. 293, 294, 1680 та ін.), судової гілки влади самодержавства (ф. 316, 317, 318, 347, 348 та ін.), які надали можливість відобразити ставлення та дії російського самодержавного апарату до діяльності українських партій.
З Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України залучено матеріали з фонду „Колекції документальних матеріалів українських еміграційних установ, організацій і осіб” (ф. 4465), які допомогли висвітлити дії російської влади стосовно діячів та прихильників українських партій на західноукраїнських землях під час Першої світової війни. З Державного архіву Служби безпеки України було залучено матеріали справи „Спілки визволення України” (67098ФП).
Ряд важливих документів, що суттєво доповнили джерельну базу дослідження, було залучено з фондів Державного архіву Російської Федерації, державних архівів Запорізької, Одеської, Полтавської, Харківської та Херсонської областей.
Другу групу джерел утворюють публікації матеріалів офіційного характеру. Це чинне законодавство та судові статути Російської імперії35, стенографічні звіти Державної думи36, а також окремі документи центральних і місцевих органів влади стосовно зазначених партій, які опубліковані в наукових збірниках і хрестоматіях37.
Третя група об'єднує публікації неофіційного походження ─ програмні документи, статути, листівки українських політичних партій38.
До четвертої групи джерел належать матеріали періодичних видань, що походять як із самодержавного табору („Правительственный вестник”, „Киевлянин” та ін.), так і легальні видання українських партій у межах Російської імперії („Хлібороб”, „Громадська думка”, „Рада”, „Слово”, „Украинская жизнь” та ін.).
П’яту групу джерел становлять наративні. Вони представлені щоденниками, спогадами, листами тощо. Одні з них –це спогади представників самодержавного табору39, інші – активних членів та прихильників українських політичних партій40. Використовуючи їх, дисертант враховував і відомий такого роду джерелам суб’єктивізм. До останніх можна віднести (хоча їх слід розглядати окремо) й спогади діячів опозиційних до уряду загальноросійських партій різного спрямування, що також можуть пролити світло на ставлення самодержавства до діяльності українських політичних партій41.
Загальний аналіз джерельної бази свідчить про те, що вона є достатньою для вирішення завдань дослідження. Актуалізована її частина дозволяє висвітлити й охарактеризувати ті заходи, які здійснювалися представниками російського самодержавного апарату стосовно українських партій Наддніпрянщини у визначеному хронологічному діапазоні, та забезпечує і підтверджує їх відповідними історичними фактами.
У другому розділі, який має назву „Ставлення адміністративного апарату царизму до діяльності українських політичних партій”, проаналізовано його дії відносно них.
У підрозділі 2.1. „Координація дій центральних та місцевих адміністративних органів стосовно українських політичних партій” розглянуто та охарактеризовано відповідні факти й процеси.
Висвітлено місце “українського питання” в суспільно-політичному житті Росії другої половини ХІХ ─ початку ХХ ст., зазначено про відсутність єдності в рядах російської бюрократії та непослідовність урядової політики в підході до нього. Незважаючи на це, дії центральних та місцевих адміністративних органів щодо українського руху були, як правило, скоординованими і мали чітко визначену репресивну державоохоронну направленість.
Головними посадовими особами, які в системі виконавчої гілки влади царизму очолювали її дії на місцях, були губернатори та генерал-губернатори. Вони призначалися на ці посади царем, звітувалися перед ним, очолювали весь адміністративний апарат і за чинним законодавством були начальниками губерній.
Разом з тим керівники губерній і краю, як чиновники Міністерства внутрішніх справ, повинні були виконувати всі його циркуляри, накази, вказівки тощо. Проаналізовано головні з цих документів, з чого можна зробити висновок, що в більшості вони мали загальний характер. При нагальній потребі саме вони утворювали підґрунтя для дій влади з придушення будь-яких антиурядових виступів на місцях, у тому числі й з боку українства. Розглянуто розпорядження центральної влади, що безпосередньо стосувались українського руху та того, як повинна була поводитись адміністрація на місцях щодо нього.
Чітко прослідковано негативне ставлення і відповідні дії царської адміністрації до діяльності українських партій за змістом щорічних звітів губернаторів та генерал-губернатора цареві, а також різноманітних звернень, доповідей, записок тощо керівників губернської адміністрації до представників урядових кіл у Петербурзі.
У підрозділі 2.2. „Взаємодія адміністрації з поліцейськими органами та судовою системою відносно діяльності українських партій” з’ясовано та проаналізовано ці стосунки.
Поряд з донесеннями до Департаменту поліції відносно зазначених партій, представники місцевої політичної та загальної поліції майже одночасно з ними направляли подібні повідомлення і до керівників губернської адміністрації. Дослідження їх свідчить, що саме на них спиралася адміністрація, коли мова заходила про її дії щодо діяльності цих партій. Крім суто інформаційного матеріалу, в них можна зустріти і жандармські „поради” начальникам губерній, до яких ті в більшості випадків прислухалися і приймали відповідні рішення. Вони, як правило, діяли спільно для досягнення цієї мети і в більшості випадків − під керівництвом адміністрації. Це можна простежити починаючи від полтавсько-харківських селянських заворушень навесні 1902 р., під час подій Першої російської революції в Україні й надалі, а найбільш повно –в роки Першої світової війни, і особливо в Західній Україні.
Що ж стосувалося відносин між виконавчою та судовою гілками влади стосовно „політичних злочинців” з числа представників та прихильників українських партій, то в Росії вони були традиційно міцними. При перших же ускладненнях у тій чи іншій місцевості адміністрація перебирала на себе функції суду, оголошуючи цю місцевість у винятковому стані. Під час революційних виступів 1905 р. генерал-губернатор втручався і в справи присяжних повірених (адвокатів) з метою контролю їх діяльності, серед яких були й представники українських партій. Губернатори дуже позитивно ставились до покарання осіб за так звані „політичні справи” військовими судами, а генерал-губернатор Південно-Західного краю В. Сухомлинов з власної ініціативи затребував від судової влади для особистого перегляду 171 слідчу справу за період з листопада 1905 р. по 1 березня 1907 р.
У підрозділі 2.3. „Ставлення царської адміністрації до видань українських політичних партій” висвітлено, яким воно було до них.
Позиція, яку займала адміністрація до легальних видань цих партій, відбивалася у відповідних заходах з її боку. Починаючи з листопада 1905 р., коли їй було надано право видання дозволу на випуск у світ періодичних видань, місцева адміністрація всіляко зволікала з видачею таких дозволів представникам „українства”. У випадку його надання така україномовна преса з самого початку постійно знаходилась у полі зору адміністрації. Губернатори і генерал-губернатор повсякчасно використовували своє право адміністративно карати періодичні видання, які не підпадали під заборону цензури.
Сумнозвісний столипінський циркуляр „Про інородців та сепаратизм” від 1910 р. розв’язував руки адміністрації в переслідуванні всього, що було пов’язано з українством, у тому числі й легальних видань. Під час Першої світової війни ці дії досягають своєї найвищої точки. Адміністрація грала при цьому чи не найпершу скрипку. Найбільше потерпіли видання українських політичних партій.
Стосовно ставлення самодержавної адміністрації до легальних видань українських партій, що існували на землях Австро-Угорської імперії, то вона почала здійснювати свої наміри відносно них уже з перших днів своєї присутності в Галичині. Згідно з її обов’язковими постановами, всі українські видавництва на цих землях були закриті. Спроби представників місцевого населення дістати дозвіл на видання українських періодичних видань зустрічали категоричну відмову. Для маніпуляції громадською думкою царська адміністрація зробила спробу створити в Галичині власне „Бюро друку”.
У підрозділі 2.4. „Адміністративні покарання представників та прихильників українських політичних партій за їх діяльність” показано різноплановість і системність подібної практики.
Визначальною була роль керівників губерній та краю в адміністративному покаранні „осіб сумнівної політичної благонадійності”, до яких належали діячі та прихильники українських партій, оскільки це робилося саме з подання губернаторів та генерал-губернатора краю до міністра внутрішніх справ. Формулювання звинувачень у більшості випадків було стандартним –„по справах політичних та поширення революційної пропаганди”. У 1907 р. з боку тільки керівництва Південно-Західного краю адміністративних покарань лише у вигляді заслання зазнали 34 представники українських партій революційного спрямування (УСДРП та „Спілки”). Усього ж за п’ять місяців 1908 року тільки в Київській губернії адміністративних покарань з боку губернатора та генерал-губернатора краю зазнало 66 представників однієї лише „Спілки”. Місцева адміністрація всіляко переслідувала і членів поміркованого напряму українських партій та їх прихильників. У 1910 р. адміністративні покарання діячів та прихильників цих партій посилились.
З початком Першої світової війни адміністративні утиски проти членів усіх без винятку українських партій Наддніпрянської України стали ще більш жорстокими. Війна позначилася також початком активних адміністративно-репресивних дій царизму насамперед як проти їх емігрантських кіл на західноукраїнських землях, тимчасово окупованих російськими військами, так і представників та прихильників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали. Їх висилка в адміністративному порядку за межі Галичини на період запровадженого там воєнного стану була головним засобом, яким користувалася тимчасова російська адміністрація в Західній Україні. Поряд з висилкою в адміністративному порядку, вона широко використовувала ще один засіб –взяття заручників із представників місцевого населення, яких потім депортували в глиб Росії. Загалом же кількість насильно вивезених осіб із західноукраїнських земель становила понад 12 тис. осіб. Царизм, щоб хоч якось пом’якшити сприйняття європейською громадськістю своєї русифікаторської політики в Галичині, вдався до створення восени 1915 р. Особливої комісії при воєнному генерал-губернаторі відносно заручників та адміністративно висланих.
У третьому розділі „Каральні органи самодержавства в боротьбі з українськими політичними партіями” проаналізована відповідна діяльність царської поліції щодо них.
У підрозділі 3.1. „Співпраця між центральними та місцевими поліцейськими органами в їх діях проти українських партій” розглянуто, як вона відбувалася стосовно останніх.
Головними каральними органами з викорінення так званих „українофільських”, „сепаратистських” та „мазепинських” настроїв серед українства виступали саме жандарми та загальна поліція. Чини підрозділів поліції на місцях, виконуючи службові обов’язки, у своїх діях керувалися циркулярами, наказами, вказівками, настановами тощо з Департаменту поліції. З них видно, що операції політичної поліції проти організацій українських партій на місцях були зініційовані, як правило, „зверху” –Департаментом поліції, охоплюючи декілька регіонів одночасно. На початку ХХ ст. у розшукових циркулярах Департаменту поліції, що регулярно надсилались на місця, починають з’являтися також прізвища діячів зазначених партій.
Вивчення донесень, доповідей, звітів, записок тощо місцевих жандармів та поліції до Петербурга також суттєво доповнює уявлення про дії каральних органів самодержавства відносно українських партій.
У підрозділі 3.2. “Поліцейсько-жандармський нагляд за українськими політичними партіями” більш докладно висвітлено форми, методи та засоби, якими така діяльність здійснювалася.
Вивчені документи свідчать, що каральні органи самодержавства, наглядаючи за українськими партіями, основну частину інформації отримували агентурним шляхом. Початок регулярного і пильного агентурного нагляду за українцями-політиками ознаменували події полтавсько-харківських селянських заворушень навесні 1902 р. З виникненням у грудні 1905 р. на базі РУПу УСДРП та посиленням діяльності „Спілки” жандарми направляють свою агентуру для висвітлення їх дій. Через агентів поліція слідкувала за всіма українськими партіями незалежно від їх спрямування. Разом з тим, місцеві жандарми ретельно виконували накази центрального керівництва про масове насадження агентури в цих партіях. Заради цього вони навіть не гребували користуватися послугами неповнолітніх (катеринославська охранка). Особливо активно агентура таємної поліції насаджувалася в середовищі зазначених партій напередодні Першої світової війни. Війна надала можливість посилити агентурний нагляд за ними. Поліцейська агентура активно розшукувала в Україні за вказівками з Петрограда представників „Союзу визволення України”, нелегальну літературу українських партій, нові українські партійні організації та групи („Юнацька спілка” та ін.).
Крім агентурного, діяв також поліцейський зовнішній нагляд. Стосовно діячів українських партій він особливо посилився з 1910 р., а напередодні Першої світової війни та з її початком став всеохоплюючим. З кінця листопада 1914 р. за наказом Департаменту поліції почався терміновий розшук членів СВУ, інших представників емігрантських кіл та діячів галицьких партій, які, за агентурними відомостями, повинні були знаходитися в межах Наддніпрянської України.
Швидке зростання українського руху наприкінці ХІХ –початку ХХ ст. змусило закордонну агентуру Департаменту поліції з метою „нейтралізації іноземних впливів” розпочати найпильніше стеження за зв’язками українських діячів із закордоном, насамперед з Галичиною. За вимогою з Петербурга київські та полтавські жандарми протягнули свої щупальця до Галичини. Допомагали їм у цьому Міністерство закордонних справ Росії та військове відомство.
Важливим джерелом інформації для політичної поліції царизму відносно діяльності всіх опозиційних до влади партій, у тому числі й вищезазначених, була перлюстрація кореспонденції. Насамперед перлюстрації підлягали листи найбільш неблагонадійних осіб. Завдяки перлюстрації поліція була майже завжди в курсі справ щодо надсилання партійних вказівок на місця від керівних органів усіх українських партій. З початком війни неофіційна перлюстрація кореспонденції неблагонадійних осіб отримала офіційний статус військової цензури.
У підрозділі 3.3. „Репресивні дії з боку поліцейських органів самодержавства відносно представників та прихильників українських політичних партій” простежено динаміку таких дій та відповідні причини й обставини.
Досліджуючи репресивні дії з боку поліцейських органів самодержавства відносно представників та прихильників українських партій, слід зазначити, що вони здійснювалися постійно і ніколи не припинялись аж до повалення царизму. Початок регулярних репресій було покладено 1902 р. Влітку 1906 р. жандарми виявили майже всі периферійні організації УСДРП, партійний архів та листування. У січні 1907 р. почалася масова „ліквідація” УСД „Спілки”. Обшуки й арешти членів „Спілки” тривали й надалі.
Після поразки революції 1905– рр. поліцейські репресії проти зазначених партій відчутно посилились. З другої половини 1907 р. активізувались обшуки та арешти членів УСДРП. У грудні 1907 р. київською охранкою безпідставно були заарештовані найбільш відомі представники українського ліберально-демократичного спрямування. Напередодні Першої світової війни штучно створений владою жупел „української загрози” та „мазепинства” став приводом до ескалації антиукраїнських репресій. У 1913–1914 рр. жандармам удалося ліквідувати майже всі організації українських соціалістів-революціонерів.
Перша світова війна розв’язала руки поліції для посилення розгрому суспільно-політичної складової українського руху. В 1915 – рр. було здійснено „ліквідації” організацій УСДРП у Катеринославі, Харкові та українських есерів у Харкові, жандарми розгромили учнівсько-студентську громаду УСДРП під назвою „Юнацька спілка” та ін.
Логічним завершенням здійснених жандармами та поліцією „ліквідацій” серед представників та прихильників цих партій було проведення так званих „попередніх дізнань”. Про особливий інтерес жандармів до зазначених партій свідчить діловодство охранки, наприклад київської. У 1908 р. по „Спілці” нею було заведено 23 справи, у 1909 р. –, по УСДРП в 1908 р. було заведено 3 справи, в 1910 р. –, а в 1911 р. –справ. Під час Першої світової війни практично проти всіх відомих діячів українського руху, незалежно від їх партійної належності, було заведено або продовжено відповідні політичні справи.
Поліцейськими органами визначалася і політична „неблагонадійність” особи. Жандарми активно сприяли недопущенню таких осіб у вищі навчальні заклади, на державну службу тощо, постійно слідкували за ними в земських та громадських установах, у першу чергу їх звільняли з роботи та ін.
У підрозділі 3.4. „Антиукраїнські дії поліцейсько-жандармського апарату царизму в Галичині в роки Першої світової війни” досліджено його діяльність стосовно емігрантських кіл українських партій Наддніпрянщини на західноукраїнських землях та представників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали.
Під час світової війни одним із головних завдань новоствореної 1914 р. жандармської установи в Галичині було винищення всього того, що асоціювалося з поняттями „сепаратизму” та „мазепинства”. Поряд з розпорядчими наказами та повідомленнями „загального” характеру, від Департаменту поліції надходили також вказівки, що безпосередньо стосувалися дій жандармів саме щодо представників українських партій Наддніпрянщини, які знаходилися тут в еміграції і входили до „Союзу визволення України” та інших українських організацій. На момент припинення діяльності жандармського управління було заарештовано лише його чинами 358 представників та прихильників вищезазначених партій та громадських організацій, обшуків було проведено 553. Тільки в порядку ст. 23 воєнного стану було здійснено 21 листування стосовно представників українських партій, за якими притягнуто до дізнання 76 осіб, 68 з них –заслано до Росії. Незалежно від зміни ситуації в Галичині в кінці 1915– рр. арешти і висилки українських діячів продовжувались аж до повалення самодержавства.
У четвертому розділі „Діяльність царської цензури стосовно легальних видань українських політичних партій” зроблено аналіз її діяльності щодо них.
У підрозділі 4.1. „Утиски царською цензурою видань українських партій напередодні та під час Першої російської революції 1905– рр.” простежено діяльність цензури відповідного періоду.
Дії цієї самодержавної інституції наприкінці ХІХ –початку ХХ ст. були досить цілеспрямованими. Цензура аж до початку Першої російської революції всіляко стримувала як появу українських видань (періодичних і неперіодичних) у Наддніпрянській Україні, так і поширення видань українською мовою, що були видані за кордонами імперії, серед них –твори І. Франка, М. Грушевського, В. Винниченка та інших українських діячів. Лише події революції призвели на деякий час до послаблення цензурної політики щодо українських видань. Щоб поновити контроль за періодичними виданнями, владою в листопаді 1905 р. були затверджені „Тимчасові правила про періодичні видання”. Поряд з цим продовжували діяти адміністративні обмеження щодо видань, які досить уміло використовувала цензура під час запровадження виняткового стану. У 1905– рр. припинили своє існування більшість видань українських партій різного спрямування –„Хлібороб”, „Громадська думка”, „Вільна Україна”, „Боротьба”, „Наша дума” та ін. Ті, що продовжували видаватися, постійно переслідувалися цензурою –„Рада”, „Слово”, „Молода Україна” тощо. У цей час цензура почала переслідувати ті з них, які, на її думку, були найбільш опозиційними до існуючого ладу та загрожували його існуванню.
У підрозділі 4.2. “Діяльність цензури щодо видань українських партій у 1907– рр.” показано, як царизм відновлював цензурну практику, що була до 1905 р.
Початок панування реакції влітку 1907 р. негативно вплинуло і на видання та розповсюдження легальних видань українських партій. Місцеві цензурні органи у своїй практичній діяльності стали частіше звертатися до адміністрації з пропозиціями про покарання нею подібних видань на підставі її обов’язкових постанов. У цей час внаслідок постійних переслідувань припинили своє існування часописи „Слово” і „Село”, продовжувалися адміністративно-цензурні утиски „Ради”, „Засіву”, „Ріллі”, журналів –„Світло”, „Молода Україна”, „Літературно-Науковий Вістник”, „Українська хата” та ін. Утисків зазнавали й видання товариства „Просвіта”, які цензура вважала партійними, а також книжки, що видавалися українськими видавництвами в Петербурзі. На початку 1911 р. цензура ініціювала перегляд уже раніше виданих творів Т. Шевченка, а також інших відомих представників українства.
Головне управління у справах друку продовжувало пильне стеження за комплектацією книжкових фондів усіх без винятку публічних бібліотек. Особлива увага при цьому зверталася на нечисленні українські видання, в тому числі й на закордонні. Знайдені антиурядові видання цензурою вилучались.
Важливою подією для урядового табору в його боротьбі з українським рухом став вихід у світ 1912 р. книги С. Щоголєва „Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма”, в якій автор з позицій великодержавного шовінізму висвітлював партійне обличчя як самих видань, так і їх видавців. Спрямованість дій цензури в цей час до легальних видань українських партій набуває характеру все більш відвертої реакційно-шовіністичної навали.
У підрозділі 4.3.”Дії цензурних органів з винищення українських видань у роки Першої світової війни” розглянуто процес посилення відповідних заходів царизму.
Початок Першої світової війни ще більше погіршив становище всіх українських видань, насамперед партійних. Після запровадження царизмом виняткового стану в українських губерніях саме з подання цензури було заборонено більшість українських видань: у Києві („Рада”, „Маяк”, „Українська хата” та ін.), у Харкові („Слово”, „Гасло”), в Одесі („Основа”). Стосовно ж легальних видань українських галицьких партій, у редакціях яких працювали та з якими активно співпрацювали емігрантські діячі українських партій Наддніпрянщини, то доля їх склалася ще трагічніше. Зі вступом російської армії до Львова воєнні цензори закрили видання цих партій, а воєнну цензуру Тимчасового воєнного генерал-губернаторства Галичини очолили, на їх прохання, жандарми. Спроби щось видавати українською мовою ними відразу ж припинялись. Під час війни одним із головних завдань царської цензури було повністю знищити українське друковане слово.
У п’ятому розділі „Місце і роль судового відомства самодержавства у справі переслідування та покарання представників і прихильників українських політичних партій за їх діяльність” досліджено дії царського суду стосовно них наприкінці ХІХ –початку ХХ ст.
У підрозділі 5.1. “Дії царського суду відносно представників українських політичних партій на початку ХХ ст. (1900– рр.)” розглянута каральна практика судочинства.
Дії судової гілки влади самодержавства стосовно „політичних злочинців” із числа представників і прихильників українських політичних партій відбувалися незалежно від адміністративних репресій над ними. Їх засуджували як карних злочинців переважно за стст. 126, 128–, 132 Крим. Ул. до різних строків ув’язнення або засланням на поселення у східні губерії імперії за збереження з метою поширення, пропаганду ними відозв та видань цих партій, участь у злочинних товариствах, маючи при цьому на меті непокору законним розпорядженням влади чи протидії закону або „повалення існуючого в державі суспільного ладу”. Події Першої російської революції відбилися й на діях суду. Оговтавшись від першого натиску революції, уряд поступово почав переходити в наступ. Судова влада в цих умовах виконувала політичне замовлення царизму та відігравала досить суттєву роль у його каральній політиці. Разом з тим, розгляд справ у цивільному суді та покарання ним винного відбувалися відповідно до положень судової реформи 1864 р., хоча й суттєво обмежених владою надалі. Тому судове покарання до певної міри було “м’якшим”, ніж при застосуванні адміністративних покарань. І лише в окремих випадках за браком доказів суд виправдовував обвинувачених. Розгляд справ та покарання винних військовими судами здійснювалися ними значно суворіше.
У підрозділі 5.2. “Судові покарання членів та прихильників українських партій за їх діяльність у 1907– рр.” висвітлено, як діяв царський суд в умовах столипінської реакції.
Прихід до влади в Російській імперії реакційних кіл влітку 1907 р. позначився на ставленні суду до очільників та прихильників українського національно-визвольного руху в країні. Більша частина з того, що було дозволено царизмом у роки революції, досить швидко стало вважатися крамолою і злочином проти існуючого ладу, а царська феміда почала карати навіть тих, хто лише опосередковано був причетний до цього. З метою більш суворого покарання таких злочинців до вже зазначених статей суд залучав стст. 17, 19, 25, 28-31 та ін. Крим. Ул. або їх окремі пункти, що позбавляли винних станових, громадянських, майнових прав та привілеїв тощо на терміни, визначені в них. Засланням на поселення та ув’язненням вони також каралися тоді, коли звинувачувалися за стст. 102, 104 Крим. Ул. як такі, що брали участь у заколотницькому товаристві або за зневажання „Священної Особи Імператора”. Навіть спроба на насильницьке посягання на відторгнення від Росії будь-якої її частини визначалася злочином, за який ст. 100 Крим. Ул. передбачала покарання каторгою. Саме на період 1907– рр. припадає найбільша кількість справ, які розглядалися царськими судами відносно представників українських партій. Судова влада карала колишніх депутатів І та ІІ Державних дум, які були членами зазначених партій, після їх розпуску. Засуджувалися навіть ті, хто за чинним законодавством вважався на час скоєння ними „злочину” неповнолітніми. Траплялися випадки, коли особу карали двічі –в адміністративному та судовому порядку.
Важливу роль у справі захисту представників та прихильників цих партій відігравали ті їхні діячі, які мали можливість представляти інтереси тих, кого хотіла засудити царська влада (М. Міхновський, Ф. Матушевський та ін.), а також ті з них, які виступали свідками (С. Єфремов та ін.) або погоджувалися під час судових процесів свідчити на користь звинувачених владою (Є. Чикаленко, С. Шемет та ін.).
У підрозділі 5.3. “Діяльність судової влади самодержавства стосовно представників українських політичних партій під час Першої світової війни” показана практика військових судів щодо “сепаратизму” та “мазепинства”.
З початком Першої світової війни на більшості територій України через запровадження військового стану почали функціонувати військові суди. Будь-яка політична діяльність членів та прихильників українських партій містила багато небезпек та кваліфікувалася військовими трибуналами як зрада Російській імперії. До каторги були засуджені окремі діячі Київського комітету українських есерів. Засланням на поселення Одеським військово-окружним судом були засуджені на підставі стст. 17, 25, 28–, 51, 1 та 2 пп. 1 ч. ст. 129 Крим. Ул. представники Катеринославського комітету УСДРП. До суду були притягнуті й представники харківської організації цієї ж партії.
Зайнявши території Західної України та прагнучи залишитися тут назавжди, самодержавство зробило спробу створити в окупованих регіонах відповідну кількість цивільних судових установ, але у зв’язку з відступом російської армії з Галичини навесні-влітку 1915 р. судові установи так практично й не почали працювати.
У підрозділі 5.4. “Судові утиски видань українських політичних партій у 1905– рр.” простежено, як переслідувалися видання зазначених партій царським судом на початку ХХ ст.
Однією зі складових політики царського суду стосовно діяльності українських політичних партій різного спрямування було переслідування ним їх легальних видань, у більшості випадків за ст. 129 Крим. Ул. З появою 1910 р. циркуляра про інородців та сепаратизм судова влада отримала додаткову підставу для подібних дій. Найбільш повно це знайшло свій прояв у затвердженні Петербурзькою судовою палатою навесні 1911 р. арешту раніше виданих творів Т. Шевченка та в діях судів у Києві, Харкові, Одесі відносно інших українських видань, у підготовці та виході яких у світ брали участь діячі цих партій. Хоча під час світової війни владою в Україні взагалі було заборонено видання друкованої продукції з української громадсько-політичної тематики, суди продовжували розглядати позови цензури з приводу українських видань.
ВИСНОВКИ
У висновках узагальнюється проведене дослідження. Основні його результати зводяться до наступного.
З’ясовано, що стан вивчення теми дисертації не можна вважати достатнім. Останніми роками у вітчизняній історіографії з’явилося чимало робіт, які поглиблено та досить повно висвітлюють появу, розвиток та діяльність українських політичних партій Наддніпрянщини, але дії царської влади в Україні на початку ХХ ст. щодо цих партій розглянуто лише опосередковано. Майже не вивченими залишаються дії царської адміністрації та суду відносно діячів та прихильників зазначених партій, самодержавної влади стосовно їх емігрантських кіл на західноукраїнських землях під час Першої світової війни, а також представників українських галицьких партій, з якими вони співпрацювали. Визначено, що джерельна база теми дисертації цілком достатня для розв’язання поставлених завдань.
Зазначено, що ,,українське питання” займало одне з чільних місць у суспільно-політичному житті Росії другої половини ХІХ ─ початку ХХ ст. і постійно було в центрі уваги адміністративного апарату царизму. Його центральні та місцеві органи, незважаючи на відсутність єдності в рядах російської бюрократії у підході до нього, координували свої дії щодо українського руху та його очільників, які мали чітко визначену репресивну державоохоронну направленість.
Підтверджено, що на місцях репресивні дії самодержавного апарату координувалися переважно адміністративною владою. Губернатори та генерал-губернатор, спираючись на досить розгалужений місцевий апарат, активно використовували всі чинники для боротьби з представниками зазначених партій (обов’язкові постанови, адміністративні заходи та ін.).
Засвідчено, що співпраця між адміністрацією та поліцейськими органами була найтіснішою, оскільки саме останні, як правило, визначали благонадійність будь-якої особи. Насамперед це стосувалося тих, хто йшов працювати на державну службу тощо. Характерною рисою царської системи покарання було використання виконавчою владою визначених законодавством засобів залежно від конкретних обставин. У випадку оголошення виняткового стану на місцях керівники адміністрацій мали безпосередній вплив на владу судову, яка в такому випадку була їм підлегла.
З’ясовано, що керівники та представники місцевої адміністрації уважно стежили за легальними виданнями українських партій і в разі виявлення в них „крамоли” адміністративно карали такі видання.
Установлено, що з моменту появи українських партій Наддніпрянщини і до початку Першої світової війни найбільша кількість адміністративних покарань, які влада застосовувала до представників цих партій за їх діяльність, припадала саме на період 1905– рр. Надалі кількість їх поступово зменшувалась, але така практика зберігалася. До нової хвилі репресій адміністрація вдалася в роки світової війни. При цьому тимчасова самодержавна адміністрація в Галичині використовувала і такий крайній засіб, як узяття заручників. Доведено, що самодержавство на початку осені 1915 р. дало дозвіл на створення при воєнному генерал-губернаторові Галичини Особливої комісії відносно заручників та адміністративно висланих із цих земель, щоб хоч якось пом’якшити сприйняття європейською громадськістю суворих дій з боку влади щодо українства на західноукраїнських землях.
Підтверджено, що головною силою репресивного апарату самодержавства проти діяльності українських партій була поліція (політична та загальна). Вона ж визначала та пропонувала адміністративній або судовій владі, яке саме покарання необхідно застосовувати проти „державних злочинців”. Наповнені більш докладно реальними фактами різноманітні види діяльності жандармерії та загальної поліції стосовно представників та прихильників вищеназваних партій. Значне посилення каральних дій цих органів відносно українських партій чітко простежується з червня 1907 р. і аж до повалення самодержавства.
Простежено, що ставлення цензури до легальних видань українських партій на початку ХХ ст. не завжди було однаковим і мало певні особливості. До 1905 р. українське друковане слово в більшості випадків сприймалося цензурою з позиції його заборони, а мовний чинник при цьому відігравав майже головну роль. Надалі самодержавство почало забороняти ті видання, які, на його думку, були найбільш небезпечними для існуючого ладу та загрожували йому. У період спаду революції та надалі уряд знову почав реанімувати агресивно-шовіністичні спрямування щодо легальних українських видань і в, першу чергу, партійних. Під час реакції, а особливо після січня 1910 р., починає значно швидше відбуватися „повзуче” відновлення владою тієї цензури, що була до 1905 р. Спрямованість дій цензури все більш набуває характеру поступової реакційно-шовіністичної навали напередодні Першої світової війни. Видання починають звинувачуватися в поширенні так званого „мазепинства” або „українського сепаратизму”. Під час світової війни дії цензури цілеспрямовано були підпорядковані повному знищенню легальних видань українських політичних партій як у Наддніпрянській Україні, так і на західноукраїнських землях.
З’ясовано, що ставлення суду було особливо суворим до тих діячів та прихильників українських партій, хто брав активну участь у політичному житті, під час виборів до Дум та виступах у лавах опозиційних до влади сил. При цьому судами засуджувалися навіть неповнолітні. Траплялися випадки, коли підсудні каралися двічі –в адміністративному та судовому порядку. Під час Першої світової війни дії судової влади самодержавства досягають свого апогею у справі покарання представників українських партій за „сепаратизм” і „мазепинство”. Їх судили військові суди. Рішення відносно легальних видань українських політичних партій суди приймали на основі суворого дотримання чинного в Росії законодавства.
Запропоновано та обґрунтовано авторську концепцію, що пояснює політику самодержавного апарату щодо українства та його політичних очільників, яка мала дуалістичний характер. З одного боку, в російському законодавстві формально були відсутні правові обмеження за національною ознакою для малоросів, які офіційно вважалися частиною загальноросійської нації, майже всі були православними тощо. Демократичні свободи, оголошені царем восени 1905р., надали можливість прихильникам українства проявити себе у заснуванні національних культурно-просвітницьких установ, офіційному виданні української преси в державі та ін. З іншого боку, українські партії в царській Росії ніколи не існували легально, тому що їх програми містили в собі вимоги припинення існування абсолютної монархії в країні. Коли ж їх представники заявляли, що вони українці, заперечуючи тим самим “російську єдність”, то це сприймалося російською державною верхівкою як внутрішньополітична диверсія та загроза цілісності Російській імперії. Їх починали вважати відступниками та застосовували до них відповідні заходи, серед яких переважали репресивно-каральні.
Викладене в дисертації дає можливість висловити деякі рекомендації:
. Щоб мати більш повне уявлення про стан і розвиток визвольного руху проти царизму на Наддніпрянщині на початку ХХ ст., було б цілком доцільно продовжити подальші дослідження політики самодержавного апарату стосовно діяльності інших його складових в Україні, які очолювали національні партії (польські, єврейські, вірменські тощо), поряд із загальноросійськими, що існували на її теренах.
. Вивчення цих питань дасть змогу в подальшому звернутися до створення узагальнювальних праць про політику царизму стосовно всіх національних партій, які діяли в Україні на початку ХХ ст., показати рівень його підходу до них, визначити загальне й особливе в такій діяльності тощо.
. Важливе значення для подальшого вивчення проблеми могла б мати підготовка і видання тематичних збірників документів та матеріалів, хрестоматій, які б стосувалися політики самодержавної влади щодо національних партій в Україні.
Список опублікованих праць за темою дисертації
1. Сарнацький О. П. Царизм та українські політичні партії (1900– рр.) : Монографія / Сарнацький О. П. ― Запоріжжя : ЗНТУ, 2006. ― 709 с.
Рец.: Шаповалов Г. Українські партії та російське самодержавство: новий погляд / Г. Шаповалов // Історичний журнал. ― 2006. ― № 4. ― С. 122―124.
Турченко Г.Ф. Дослідження репресивної політики російського царизму щодо українського національно-визвольного руху: Рецензія на монографію О.П. Сарнацького ,,Царизм та українські політичні партії (1900―1917 рр.)” / Г. Ф. Турченко // Південний архів. Історичні науки : [зб. наук. праць / редкол.: Дарієнко В. М. (голова) та ін.] ― Херсон: Видавництво ХДУ, 2008. ― Вип. 27. ― С. 238―240.
2. Сарнацький О. П. Микола Міхновський: деякі штрихи до громадсько-політичної та просвітницької діяльності наприкінці ХІХ ст. / О. П. Сарнацький // Наукові записки. Історичні науки : [зб. наук. статей / редкол.: Шкіль М. І. (голова) та ін.]. ― К., Переяслав-Хмельницький : Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2002. ― Вип. 47. ― С. 12―17.
. Овсієнко О. Невідомі листи М. Міхновського до М. Грушевського / Олександр Овсієнко, Олександр Сарнацький // Архіви України. –2003. ― № 1-3. ― С. 257―261.
. Сарнацький О. П. Адміністративно-цензурні утиски царизмом легальної періодичної преси українських політичних партій у 1900―1907 рр. / О. П. Сарнацький // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. ― 2003. ― № 2 (21). ― С. 162―172.
. Сарнацький О. П. Адміністративно-цензурні утиски щодо Д. Дорошенка на початку першої світової війни / О. П. Сарнацький // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія : [зб. наук. праць / відп. ред. Слюсаренко А. Г. та ін.]. ― К. : ВПЦ „Київський університет”, 2003. ― Вип. 69. ― С. 103―105.
. Сарнацький О. П. Адміністративні й цензурно-судові утиски царизмом легальної періодичної преси українських політичних партій у 1910―1914 роках / О. П. Сарнацький // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія : [зб. наук. праць / відп. ред. Слюсаренко А. Г. та ін.]. ― К. : ВПЦ „Київський університет”, 2003. ― Вип. 70.― С. 143―148.
. Сарнацький О. П. Відображення селянських заворушень 1902 р. в Полтавській та Харківській губерніях самодержавним апаратом Росії / О. П. Сарнацький // Наукові записки з української історії : [зб. наук. статей / редкол.: Шевчук В. П (голова) та ін.]. ― Переяслав-Хмельницький, 2003. ― Вип. 14. ― С. 275―285.
. Овсієнко О. Микола Міхновський: деякі штрихи правничої діяльності у роки столипінської реакції / Олександр Овсієнко, Олександр Сарнацький // Проблеми історії України ХІХ―початку ХХ ст. : [зб. наук. праць / редкол.: Реєнт О. П. (голова) та ін.]. ― К. : Ін-т історії України НАН України, 2003. ― Вип. VІ. ― С. 376―382.
. Сарнацький О. П. Дії прокурорського нагляду та суду щодо покарання представників української інтелігенції в роки столипінської реакції / О. П. Сарнацький // Культурологічний вісник : [зб. наук. праць / гол. ред. Воловик В. І. та ін.]. ― Запоріжжя : Просвіта, 2003. ― Вип. 11. ― С. 16―18.
. Сарнацький О. П. Ставлення прокуратури та суду самодержавства до діяльності членів УСДРП на Волині в роки столипінської реакції / О. П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. ― 2003. ― № 4 (25). ― С. 340―346.
. Сарнацький О. П. Дії прокурорського нагляду та суду самодержавства напередодні й під час І-ої світової війни стосовно діяльності членів УСДРП / О. П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. ― 2004. ― № 1 (26). ― С. 292―298.
. Сарнацький О. П. Каральні органи самодержавства у боротьбі проти поширення пропагандистських видань українських партій революційного спрямування (1905―1907 рр.) / О. П. Сарнацький // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. ― 2004. ― № 2 (26). ― С. 185―190.
. Сарнацький О. П. Ставлення прокуратури та суду самодержавства до діяльності членів „Спілки” в умовах виборів до ІІ Державної думи та столипінської реакції / О. П. Сарнацький // Культурологічний вісник : [зб. наук. праць / гол. ред. Воловик В. І. та ін.] –Запоріжжя : Просвіта, 2004. — Вип. 12. ― С. 11―15.
. Сарнацький О. П. Ставлення царської прокуратури та суду щодо діяльності членів українських партій в Києві в роки столипінської реакції / О. П. Сарнацький // Культурологічний вісник : [зб. наук. праць / гол. ред. Воловик В. І. та ін.] ― Запоріжжя : Прем’єр, 2004. ― Вип. 13. ― С. 17―21.
. Сарнацький О. П. Ставлення царської прокуратури та суду щодо діяльності членів УСДРП Чернігівщини в умовах Першої російської революції // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету : [зб. наук праць / редкол.: Турченко Ф. Г. (голова) та ін.]. ― Запоріжжя : Просвіта, 2004. ― Вип. XVIII. ― С. 76―80.
. Сарнацький О. П. Ставлення царської адміністрації та цензури до легальної преси українських політичних партій у 1914―1916 рр. / О. П. Сарнацький // Історичний журнал. ― 2004. ― № 9. ― С. 34―40.
. Сарнацький О. П. Адміністративно-цензурні утиски царизмом друкованих органів УДРП в роки першої російської революції (1905– рр.) / О. П. Сарнацький // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 6. Історичні науки : [зб. наук. праць / редрада.: Андрушенко В. П. (голова) та ін.]. ― К. : НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2005. ― Вип. 2. ― С. 72―82.
. Сарнацький О. П. Діяльність правоохоронних органів та судової влади в період спаду революції 1905―1907 рр. / О. П. Сарнацький // Наукові записки з української історії : [зб. наук. статей / редкол.: Коцур В. П. (голова) та ін.]. ― Переяслав-Хмельницький, 2005. ― Вип. 17.― С. 110–.
. Сарнацький О. П. Про утворення й діяльність Особливої комісії при воєнному генерал-губернаторові Галичини в роки Першої світової війни / О. П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. ― 2005. ― № 3 (32). ― С. 219―230.
. Сарнацький О. П. Микола Міхновський: деякі штрихи правничої діяльності у справі захисту представників української інтелігенції в роки столипінської реакції / О. П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. ― 2005. ― № 4 (33). ― С. 229―237.
. Сарнацький О. П. Відображення поглядів генерал-губернатора Південно-західного краю на суспільно-політичну ситуацію у Російській державі та краї восени 1905 р. / О. П. Сарнацький // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. –. ― № 5 (33). ― С. 200―204.
. Сарнацький О. П. Адміністративні й цензурно-судові утиски царизмом легальної періодичної преси українських політичних партій (1907―1910 рр.) / О. П. Сарнацький // Український історичний журнал. ― 2005. ― № 6 (465). ― С. 66―72.
. Сарнацький О. П. Жандармський нагляд за українськими політичними партіями в Росії (1900―1907) / О. П. Сарнацький // Історичний журнал. ― 2006. ― № 1. ― С. 24―34.
. Сарнацький О. П. Історіографія питання про ставлення та дії російського самодержавного апарату відносно українських політичних партій на початку ХХ ст. / О. П. Сарнацький // Вісник Запорізького юридичного інституту. ― 2007. ― № 2 (39). ― С. 226―236.
25. Сарнацький О. П. Украинские социалистические партии в годы Первой российской революции / О. П. Сарнацький // Актуальні проблеми історії України та методика їх вивчення у вузі : наук.-метод. конф., 16-17 квіт. 1992 р. : тези доп. ― Запоріжжя, 1992. ― С. 59―61.
. Сарнацький О. П. Національно-визвольний рух в Україні та царизм (кінець ХІХ ―початок ХХ ст.) на сторінках „Українського історичного журналу” / О. П. Сарнацький // Місце України у світовій історії та особливості вивчення даної проблеми у педагогічному вузі : міжвуз. наук.-практ. конф., листопад 1992 р. : тези доп. ― К., 1992. ― С. 23―25.
. Сарнацький О. П. Ліберально-демократичні партії України і питання державності на початку ХХ століття / О. П. Сарнацький // Либерализм: история и современность : всеукраин. науч.-практ. конф., 9-10 сент. 1993 г. : тезисы докл. ― Донецк ― Запорожье, 1993. ― С. 87―88.
. Сарнацький О. П. Жінки-військовики у лавах УСС у боротьбі за соборність України / О. П. Сарнацький // Жінки України: сучасний статус і перспективи : міжнар. наук.-практ. конфер., Одеса, червень 1995 р. : тези доп. ― К, 1995. ― С. 99.
. Сарнацький О. П. Міністерство закордонних справ Росії і українські політичні партії на початку ХХ ст. / О. П. Сарнацький // Державна етнонаціональна політика: правовий та культурологічний аспекти в умовах Півдня України : VI Всеукр. наук.-практ. конф., 6-8 жовтня 2005 р. : тези доп. ― Запоріжжя, 2005. ― С. 160―161.
. Сарнацький О. П. Дореволюційна історіографія питання про ставлення та дії російського самодержавного апарату щодо українських політичних партій (1900―1917 рр.) / О. П. Сарнацький // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету : [зб. наук. праць / редкол.: Турченко Ф. Г. (голова) та ін.].― Запоріжжя : Просвіта, 2007. ― Вип. ХХІ. ― С. 385―387.
31. Страницы истории Украины : в 2 ч. : учеб. пособ. [для студ. и препод.] / [Б. В. Гордеев, С. Ф. Орлянский, В. Г. Барвенко и др.]. ― Запорожье : Коммунар, 1992. ―.—Ч. 1. ― 1992. ― 284 с. ― Авторських ― 15 с.
32. Історія України : навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / [М. В. Дєдков, Ю. В. Іваненко, Г. Л. Кладова та ін.]. ― Запоріжжя : Дике Поле, 2002. ― 416 с. ― Авторських ― 23 с.
АНОТАЦІЇ
Сарнацький О.П. Російський самодержавний апарат та українські політичні партії (1900– рр.). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 –історія України. –Дніпропетровський національний університет. –Дніпропетровськ, 2008.
Дисертація є комплексним дослідженням, що розкриває ставлення владних структур царизму до діяльності українських політичних партій Наддніпрянщини на початку ХХ ст. У ній розглядаються дії та співпраця виконавчої та судової влади стосовно цих партій. Визначено, що адміністрація виступала як визначальна й головна складова в діях усього апарату влади. Наповнена більш докладно реальними фактами діяльність поліції щодо цих партій. Детально простежено дії царської цензури стосовно легальних видань названих партій. Визначено, що царські суди у справі покарання членів та прихильників українських партій завжди виконували покладені на них самодержавством функції. Відтворена діяльність царської влади в Галичині в період війни відносно їх емігрантських кіл та діячів галицьких партій, запропонована авторська концепція, що пояснює ставлення та дії російських владних структур щодо цих партій.
Ключові слова: українські політичні партії, адміністрація, поліція, реакція, репресивна політика, цензура, суд, Наддніпрянщина, емігрантські кола, Галичина.
Sarnatskiy A.P. Russian autocratic machinery and the Ukrainian political parties (1900-1917). –Manuscript.
The thesis for receiving scientific of History Doctor in specialty 07.00.01 –History of Ukraine. –Dnepropetrovsk National University. –Dnepropetrovsk, 2008.
The thesis is a complex research that exposes the attitude of Russian autocratic machinery to the Ukrainian political parties of Naddniprianschina at the beginning of the XX century. It highlights the prosecutor supervision and juridical bodies activities as to these parties. It is noted that administration acts as the determined and main constituent in all power machinery activities. Great variety of real facts presents the police activity as to these parties. The detailed examination of tsarist censorship as to the legal editions of the above-mentioned parties is given. It is determined that tsarist courts always properly perform their functions in punishment of members and supporters of Ukrainian parties. Tsarist power activity as to emigrant circles and public figures of political parties in Galichina during the war period is reproduced; the author’s conception explaining the attitude and actions of Russian power structures as to these parties is proposed.
Key words: Ukrainian political parties, administration, police, reaction, repressive policy, censorship, court, Naddniprianschina, emigrant circles, Galichina.
Сарнацкий А.П. Российский самодержавный аппарат и украинские политические партии (1900– гг.). –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 –история Украины. –Днепропетровский национальный университет. –Днепропетровск, 2008.
Диссертация является комплексным исследованием, которое раскрывает отношение и действия самодержавного аппарата к деятельности украинских партий Приднепровья в начале ХХ в., а также относительно их эмигрантских кругов и представителей украинских галицких партий, с которыми они сотрудничали в годы Первой мировой войны в Западной Украине, временно оккупированной тогда Россией.
В ней представлена историография проблемы, дана ее периодизация. Введены в научный оборот новые источники, преимущественно архивные.
В исследовании рассмотрены взаимосвязи в действиях ответвлений исполнительной власти, а также между ними и судебными органами относительно украинских партий. Определено, что действия администрации при этом были ведущими.
Наиболее часто деятели этих партий и им сочувствующие подвергались административным наказаниям. Наибольшее количество их было в 1905– гг. В дальнейшем они постепенно уменьшались, но не исчезали полностью. Новая волна репрессий началась накануне Первой мировой войны. В период войны подобное происходило не только в пределах империи, но и в западноукраинских землях как по отношению к эмигрантским кругам этих партий, так и к представителям украинских галицких партий, с которыми они сотрудничали.
Главной силой репрессивного аппарата царизма была полиция (политическая и общая). В диссертации приведены новые многочисленные факты ее деятельности по отношению к членам этих партий. Усиление действий царской полиции по отношению к украинским партиям четко прослеживается с лета 1907 г., с февраля 1910 г., накануне и в годы Первой мировой войны.
Более подробно освещено отношение цензуры к легальным изданиям этих партий. Если до 1905 г. языковый фактор играл ведущую роль при их издании, то после этого цензура запрещала издание тех из них, которые угрожали существованию царизма. В период спада Первой российской революции власть начала постепенно реанимировать дореволюционный уровень цензуры. После января 1910 г. направленность действий цензуры все больше приобретает характер реакционно-шовинистического натиска на издания украинских партий, их все чаще начинают обвинять в распространении идей „сепаратизма” и „мазепинства”. Во время мировой войны действия цензуры были направлены на уничтожение легальных изданий этих партий как в пределах империи, так и на территории оккупированной Галиции.
В диссертации исследовано, что царский суд в своих действиях по наказанию членов украинских партий и им сочувствующих полностью выполнял возложенные на него функции. В условиях спада революции 1905– гг. были случаи наказания таких виновных дважды –в судебном и административном порядке. В Украине действовали также военные суды, которые более жестоко карали представителей украинских партий.
В работе сделаны выводы о том, что в начале ХХ в. политика самодержавия относительно деятельности украинских партий была направлена на недопущение, приостановление и прекращение ее как таковой. Для этого царизм использовал, как правило, репрессивные меры. В выводах диссертантом предложена концепция, которая объясняет подобную политику российского самодержавного аппарата относительно „украинского вопроса”.
Ключевые слова: украинские политические партии, администрация, полиция, сотрудничество, реакция, репрессивная политика, цензура, суд, Приднепровье, эмигрантские круги, Галиция.
Підписано до друку 21.04.2008 р. Формат 60х90 1/16. Папір друкарський.
Друк плоский. Гарнітура «Times New Roman».Ум. авт. арк. 1,85.
Наклад –прим. Зам. № 460.
Друкарня ДНУ, 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Наукова 5, Тел. (0562) 46-62-85
2 Блинов И. Губернаторы. Историко-юридический очерк / Блинов И. – СПб., 1905. − 366 с.; Гессен В. Губернатор как орган надзора / Гессен В. – Бм., бг. − 156 с.та ін.
3 А. Б. За кулисами охранного отделения / А. Б. – Берлин, 1910. − 347 с. та ін.
4 Смирнов А. Обрусение инородцев и задачи обрусительной политики / А. Смирнов // Исторический вестник. – 1892. – март. – Т.XLVIII. – С. 762–765.; Алекторов А. Инородцы в России / Алекторов А. – СПб. : Типография И.В. Леонтьева, 1906. − 134 с.; Будилович А. С. Может ли Россия отдать инородцам свои окраины? / Будилович А. С. – СПб. : Типография А. В. Суворина, 1907. ─ 75 с.; Щеголев С. Н. Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма / Щеголев С. Н. – К. : Типогр. Т-ва И. Н. Кушнарев и Ко, 1912. ─ 578 с. та ін.
5 Ковалевский М. Национальный вопрос и равенство подданных перед законом / Ковалевський М. – Варшава : Книгоиздательство ,,Правда”, 1906. ─ 16 с.; Евреинов Г. А. Национальные вопросы на инородческих окраинах России / Евреинов Г. А. – СПб. : Типография А. Бенке, 1908. ─ 130 с.; Гредескул Н. А. Россия и ее народы. „Великая” Россия как программа разрешения национального вопроса в России / Гредескул Н. А. – Петроград, 1916. ─ 79 с. та ін.
6 Грушевский М. С. Украинство в России, его запросы и нужды / Грушевский М. С. – СПб. : Общественная польза, 1906. ─ 48 с.; Петлюра С. З українського життя / С. Петлюра // Україна. – 1907. – Т. 2. – Кн. 2. – С. 193–197.; Єфремов С. З громадського життя на Україні / Єфремов С. – К. : Вік, 1909. ─ 77 с.; Його ж. Благородный осведомитель / С. Ефремов // Украинская жизнь. – 1913. – № 2. – С. 85–98.; Залізняк М. Українці, Росія й війна (Замітки і матеріали) / Залізняк М. – Б.М., 1915. ─ 40 с. та ін.
7 Спиридович А. Революционное движение в России : в 2 т. / Спиридович А. – Т. 1. ─ СПб., 1914. – 250 с.
8 Порш М. Автономія України і соціяльдемократія / Порш М. – К. : Друкарня Акц. Т-ва ,,Петро Барський в Києві”, 1917. ─ 80 с.; Степанюк В. З історії українського соціяль-демократичного руху / В. Степанюк, Я. Довбищенко – Х. : Кооперативна друкарня. Видавництво Харьк. Ком. С.-Д. Роб. Партії, 1918. ─ 32 с.; Стебницький П. (Смуток П.). Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за рр. 1907–1918 / Стебницький П. – К. : Видання Т-ва ,,Час”, 1918. ─ 288 с.; Винниченко В. Відродження нації : в 2 ч. / Винниченко В. – К. : Дзвін, 1920–.– Ч. 1. – 1920. – 348 с. та ін.
9 Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні : Революційна Українська Партія (РУП) / Гермайзе О. – Х. : Книгоспілка, 1926. ─ Т. 1. – 389 с.; Риш А. Очерки из истории Украинской соц.-дем. „Спілки” / Риш А. – Х. : Пролетарий, 1926. ─ 142 с.; Ткачуков І. П. Репресії на Україні за царату. Полтавщина / Ткачуков І. П. – Х. : Шляхи революції , 1926. ─ 32 с. та ін.
10 Гермайзе О. Противоєнні прокламації часів світової війни / О. Гермайзе // Україна. – 1924. – Кн. 3. – С .123–145.; Єфремов С. До історії „Галицької Руїни” 1914–1915 рр. (в жандармському освітленні) / С. Єфремов // Україна. – 1924. – № 4. – С. 127–144. та ін.
11 Дорошенко В. Революційна українська партія (РУП) (1900–1905 рр.) Нарис з історії укр. с.-д. партії / Дорошенко В. – Львів. – Київ: Видання ЦК УС-ДРП, 1921. ─ 40 с.; Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 / Дорошенко Д. – Ужгород : Видавець Іван Тиктор, 1932. ─ 458 с.; Славинський М. Історія України / Славинський М. – Подєбради, 1934. ─ 175 с. та ін.
12 Історія українського війська / [І. Крип’якевич, Б. Гнатович, З. Стефанів та ін.]. – Львів : Світ, 1992. ─ 702 с.; Велика історія України від найдавніших часів: у 2 т. / [під ред. І. Крип’якевича]. – К. : Глобус, 1993–.– Т. 2. – 1993. – 400 с.та ін.
13 Волін М. Історія КП(б)У в стислому нарисі / Волін М. – Х. : Пролетарій, 1930. ─ 189 с.; Рубач М. Проти ревізії більшовицької схеми рушійних сил та характеру революції 1917 р. на Україні / М. Рубач // Літопис революції. – 1930. – № 5. – С. 5-38. та ін.
14 Спирин Л. М. Крушение помещичьих и буржуазных партий в России (начало ХХ в.– 1920 г.) / Спирин Л. М. – М.: Мысль, 1977. ─ 366 с.; Дякин В. С. Самодержавие, буржуазия и дворянство в 1907-1911 гг. / Дякин В. С. ─ Л. : Наука, 1978. – 246 с.; Непролетарские партии в России: Урок истории / [редкол. : К. В. Гусев и др.; под. общ. ред. И. И. Минца]. – М. : Мысль, 1984. ─ 566 с.; Аврех А. Я. Распад третьеиюньской системы / Аврех А. Я. – М. : Наука, 1985. ─ 260 с. та ін.
15 Как выбирали Государственную Думу / [отв.ред. Левман В.]. – Л. : Леноблиздат, 1938. – 135 с.; Горовський Ф. Я. Більшовики і українське національне питання в IV Державній думі / Ф. Я. Горовський // Український історичний журнал.– 1958. – № 2. – С. 3-20.; Краткая история СССР: в 2 ч. / [ответ. ред. Носов Н. Е.]. – Л. : Наука, 1978–.– Ч. 1. – 1978. – 455 с.та ін.
16 Полянский Н. Н. Царские военные суды в борьбе с революцией 1905–1917 гг. / Полянский Н. Н. – М. : Изд-во МГУ, 1958. – 240 с.; Виленский Б. В. Лекции по истории государства и права СССР / Виленский Б. В. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1985. – 221 с.; Овсієнко О. Ф. Крах зубатовщини на Україні / Овсієнко О. Ф. – К. : Наук. думка, 1987. – 139с.; Щербак М. Г. Царська охранка у боротьбі проти революційного руху на Україні / М. Г. Щербак // Український історичний журнал. – 1990. – № 2. – С. 41-50. та ін.
17 Феденко П. Український рух у 20 столітті / Феденко П. – Лондон : Наше слово, 1959. − 269 с.; Мірчук П. Микола Міхновський : Апостол української державності / Мірчук П. – Філядельфія, 1960. − 136 с.; Дорошенко Д. Нарис історії України : в 2 т. / Дорошенко Д. – Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1966. − Т. ІІ. –349 с.; Книш З. Загранична „охрана” та українці / З. Книш // Самостійна Україна. – 1976. – Ч. 3–4. – С. 27–33. та ін.
18 Шморгун П. М. Політичні партії України на початку ХХст.: соціальний склад, чисельність, типологія / П. М. Шморгун // Наукові праці з питань політичної історії. – К., 1992. – Вип. 172. – С. 14–25.; Курас І. Ф., Турченко Ф. Г., Геращенко Т. С. М.І. Міхновський: постать на тлі епохи / І. Ф. Курас, Ф. Г. Турченко, Т. С. Геращенко // Український історичний журнал. – 1992. – № 9. – С. 76–91.; № 10-11. – С. 63-79.; Лавров Ю. П. Про ідейні та організаційні засади Союзу визволення України / Ю. П. Лавров // Український історичний журнал. – 1996. – № 6. – С. 79–80.; Солдатенко В., Кривошея В. Революційна Українська Партія / В. Солдатенко, В. Кривошея // Віче. – 1998. – № 1.– С. 128–140.; Гусев В. И. К 100-летию основания Революционной украинской партии / В. И. Гусев // Політологічний вісник. – 2001. – Вип. 8. – С. 78–86. та ін.
19 Геращенко Т. С. Місце і роль самостійників в українському національному русі (кінець ХІХ − початок 1918 р.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 ,,Історія України” / Т. С. Геращенко. − Запоріжжя, 1993. − 22 с.; Доморослий В. І. Діяльність української парламентської громади в І та ІІ Державних думах (1906 − 1907) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.. іст. наук : спец. 07.00.01 ,,Історія України” / В. І. Доморослий. −К., 1994. − 24 с.; Павко А. І. Становлення та діяльність політичних партій та організацій в Україні наприкінці ХІХ − початку ХХ ст.: дис. … доктора іст. наук : 07.00.01 / Павко Анатолій Іванович. – Донецьк., 2001. − 516 с. та ін.
20 Головченко В. І. Від „Самостійної України” до Союзу визволення України: нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. / Головченко В. І. – Х. : Майдан, 1996. − 190 с.; Голуб А. І. Європейські обрії української соціал-демократії (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.) / Голуб А. І. – Дніпропетровськ : Вид-во Дніпропетр. ун-ту, 1998. − 156 с.; Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, ідеологія, організація, діяльність (кінець ХІХ століття – 1939 рік) / Стрілець В. В. – К. : ВПЦ ,,Київський університет”, 2002. − 361 с.; Турченко Ф. Г. Микола Міхновський: Життя і Слово / Турченко Ф. Г. – К. : Ґенеза, 2006. − 320 с.; Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. ХІХ ст. − лютий 1917 р.) / Наумов С. О. − Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2006. − 344 с. та ін.
21 Політична історія України ХХ століття : у 6 т. / редкол.: Курас І. Ф. (голова) [та ін.]). – К. : Ґенеза, 2002-2003. – Т. 1 / [Левенець Ю. А. (кер.) та ін.]. – 2002. – 424 с.
22 Нариси з історії українського національного руху / [за ред. В.Г. Сарбея]. – К. : Ін-т історії України НАН України, 1994. – 190 с.; „Українське питання” в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) / Колект. наук. моногр. : у 3 ч. / відп. ред.: Сарбей В. Г.). – К. : Ін-т історії України НАН України, 1999; Реєнт О. П. Україна в імперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.) / Реєнт О. П. – К. : Інститут історії України НАН України, 2003. – 340 с. та ін.
23 Овсієнко О. Ф. Антиукраїнська цензурна політика // „Українське питання” в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К. : Ін-т історії України НАН України, 1999–.– Ч. 1. – 1999. – С. 172–203; Його ж. Каральні органи царизму // Там само.– Ч. 3. – 1999. – С. 3–68; Лавров Ю. П. Виникнення і діяльність українських політичних партій // Там само.– Ч. 2. – 1999. – С. 248–444.
24 Україна і Росія в історичній ретроспективі: Нариси : в 3 т. / відп. ред.: Смолій В. А.): НАН України. Інститут історії України. – К. : Наукова думка. – Т. 1 / [Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П.]. – 2004. – 501 с.
25 Грицак В. С. Губернатор в державному механізмі російської імперії в другій половині ХІХ ст. (на матеріалах Харківської губернії) : історико-правове дослідження : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 ,,Теорія та історія держави і права; історія політичних та правових вчень” / В. С. Грицак. – Одеса, 1999. –21с.; Шандра В. С. Генерал-губернаторства в Україні : ХІХ – початок ХХ ст. / Шандра В. С. – К. : Інститут історії України НАН України, 2005. – 427 с.; Щербак Н. О. Національне питання в політиці царизму у Правобережній Україні (кінець XVIII – початок ХХ століття) / Щербак Н. О. – К.: ПЦ ,,Ризографіка”, 2005. – 616 с. та ін.
26 Матвієнко А. Генерал Михайло Драгомиров / А. Матвієнко // Пам’ять століть. – 1998. – № 4. – С. 99–104.; Його ж. Генерал Драгомиров: повернення пам’яті // Дві Русі. – К. : Факт, 2003.– С. 194–197.
27 Литвин В. М. Україна: доба війн і революцій (1914–1920) / Литвин В. М. – К. : Видавничий Дім ,,Альтернативи”, 2003. – 488 с.; Кралюк П. Між молотом і ковадлом. Галичина під час Першої світової війни // Дві Русі . – К. : Факт, 2003. – С. 208–209; Реєнт О. Перша світова війна і Україна / Реєнт О., Сердюк О. – К. : Генеза, 2004. – 480 с. та ін.
28 Щербак М. Г., Овсієнко О. Ф. Жандармсько-поліцейські органи на Україні на початку ХХ ст. та основні напрями їх діяльності / М. Г. Щербак, О. Ф. Овсієнко // Вісник Київського університету. – 1992. – № 5. – С. 23–28.; Ярмыш А. Н. Наблюдать неотступно… Административно-полицейский аппарат и органы политического сыска на Украине в конце XIX – начале ХХ веков / Ярмыш А. Н. – К. : Юринформ, 1992. – 186 с.; Чайковський А. С. За законом і над законом : З історії адм. органів і поліц.-жандарм. системи в Україні (ІХ – поч. ХХ ст.) / А. С. Чайковський, М. Г. Щербак. – К. : Україна, 1996. – 269 с.; Кухарук А. Не в Петербурге, не в Москве, а в Киеве и Цареграде... / А. Кухарук // Родина. – 1999. – № 8. ─ С. 83–84.; Ченцов В. Політичний розшук у царській Росії. Жандармерія і охранка / В. Ченцов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2001. – № 2 (17). – С. 5–280.; Ярмиш О. Н. Каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. / Ярмиш О. Н. – Х. : Консум, 2001. – 284 с. та ін.
29 Стромилюк Л. В. Боротьба таємної поліції Російської імперії проти українських політичних партій (1900-1914 рр.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 ,,Історія України” / Л. В. Стромилюк. – К., 2007. – 16 с.
30 Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії / Гунчак Т. – К. : Либідь, 1993. – 288 с.; Демкович-Добрянський М. Україна і Росія. Історичні нариси на теми російського імперіалізму / Демкович-Добрянський М. – Львів. – Краків. – Париж : Просвіта, 1993. – 205 с.; Полвинен Т. Держава и окраина. Н. И. Бобриков – генерал-губернатор Финляндии 1898-1904 гг. / Полвинен Т. – СПб. : ,,Европейский дом”, 1997. – 320 с.; Хаген М., фон. Держава, нація та національна свідомість: російсько-українські відносини в першій половині ХХ ст. / Хаген М., фон. // Український історичний журнал. – 1998. – № 1. – С. 122–131.; Бовуа Д. Битва за землю в Україні 1863-1914 / Бовуа Д. – К. : Критика, 1998. – 334 с.; Каппелер А. Россия – многонациональная империя. Возникновение. История. Распад / Каппелер А. – М. : Прогресс-Традиция : Традиция, 2000. – 344 с.; Дейли Дж. Пресса и государство в России (1906–1917 гг.) / Дейли Дж. // Вопросы истории. – 2001. – № 10. – С. 25–45.; Когут З. Коріння ідентичності : Студії ранньомодерної та модерної історії України / Когут З. – К. : Критика, 2004. – 351 с. та ін.
31 Дякин В. С. Национальный вопрос во внутренней политике царизма (XIX – начало ХХ вв.) / Дякин В. С. – СПб. : Лисс, 1998. – 1000 с.; Миллер А. И. „Украинский вопрос” в политике властей и русском общественном мнении (втор. пол. XIX в.) / Миллер А. И. – СПб. : Алтея, 2000. – 281 с.; Михутина И. В. Украинский вопрос в России (конец ХІХ – начало ХХ века) / Михутина И. В. – М. : Інститут славяноведения РАН, 2003. – 288 с. та ін.
32 Бахтурина А. Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны / Бахтурина А. Ю. – М. : АИРО − ХХ, 2000. − 264 с.; Савченко В. Н. Восточная Галиция в 1914–1915 годах (национально-политическая ситуация и политика российской администрации) / В. Н. Савченко // Отечественная история. – 2002. – № 5. – С. 76–89.; Романовский Ю. Д. Украинский сепаратизм и Германия / Ю. Д. Романовский // Русский мир. – 2004. – январь-февраль-март. – С. 187–203 та ін.
33 Лурье Ф. М. Полицейские и провокаторы : политический сыск в России / Лурье Ф. М. – М. : ТЕРРА, 1998. − 351 с.; Перегудова З. И. Политический сыск в России (1880–1917 гг.) / Перегудова З. И. – М. : РОССПЭН, 2000. − 431 с.; Измозик В. Черный кабинет / В. Измозик // Родина. – 2000. – № 10. – С. 48–54.; Брачев В. С. Заграничная агентура Департамента полиции (1883–1917) / Брачев В. С. – СПб. : Нева., 2001. − 184 с.; Агафонов В. К. Парижские тайны царской охранки / Общество изучения истории отечественных спецслужб / Агафонов В. К. – М. : Русь, 2004. − 415 с. та ін.
34 Цензура в царской России и Советском Союзе : материалы конф., (Москва, 24–27 мая 1993 г. ). – М. : Рудомино, 1995. − 175 с.; Патрушева Н. Г. Цензурный аппарат России во второй половине XIX – начале ХХ в. // Памяти Ю. Д. Марголиса. Письма, документы, научные работы, воспоминания : статьи / Н. Г. Патрушева. – СПб., 2000. – С. 669–678.; Цензура и доступ к информации : история и современность : междунар. науч. конф., 16–18 мар. 2005 г. : тезисы докл. – СПб., 2005. − 126 с. та ін.
35 Судебные уставы императора Александра ІІ с законодательными мотивами и разъяснениями С. Г. Щегловитова. – [9-е изд., испр. и дополн. по 15ое февраля 1907 г.].– Неофиц. изд. – СПб., 1907. − 998 с.; Полный свод законов Российской Империи : в 2 кн. / гл. ред. А. А. Добровольский. – СПб. : Изд. кн. магазина И. И. Зубкова под фирмою ,,Законоведение”, 1911–.– Кн. 1: Т. І-VІІІ. − 1911. – 3522 с.; Кн. 2: Т. ІХ-ХVІ. − 1911. – 4680 с. та ін.
36 Государственная Дума (Первая). Стенографические отчеты. 1906 г. Сессия первая. Том I-й. Заседания 1-18 (с 27 апреля по 30 мая). – Офиц. изд. – СПб. : Гос. типогр., 1906. − 866 стб.; Государственная Дума. Четвертый созыв. Стенографические отчеты. 1914 г. Сессия вторая. Часть III-я. Заседания 53-75 (с 21 марта по 5 мая 1914 г.). – Офиц. изд. – СПб. : Гос. типогр., 1914. − 2047 стб. та ін.
37 „Вся его работа проникнута враждой по отношению к России...” Документы, письма, свидетельства современников об униатском митрополите Галицком Андрее Шептицком // Исторический архив. – 2002. – № 2. – С. 103–122.; № 3. – С. 41–92.; Історія українських політичних партій. Кінець ХІХ ст. – 1917 р. : Хрестоматія-посібник / упоряд.: Б. Корольов, І. Михальський . – К. : Видавництво Європейського університету, 2004. – Ч. 1. – 561 с. та ін.
38 Українська суспільно-політична думка в ХХ ст.: док. і мат. – Б.М. − Сучасність, 1983. – Т. 1. – 510 с..; Самостійна Україна : зб. програм українських політичних партій початку ХХ ст. / [упоряд., авт. пер. і прим. О. Федьков]. – Тернопіль : Редакційно-видавничий відділ управління по пресі, 1991. – 84 с.; Листівки українських політичних партій та організацій між двома революціями (червень 1907 – початок 1917 рр.) : зб. док. та матер. / упоряд.: Б. Корольов, І. Михальський). – Луганськ : Вид-во Східноукраїнського держ. ун-ту, 1999. – 163 с. та ін.
39 Сухомлинов. Воспоминания Сухомлинова.. / Сухомлинов. – М. – Л. : Госиздат, 1926. – 268 с.; Спиридович А. Записки жандарма / Спиридович А. – Х. : Пролетарий, 1930. – 264 с.; Витте С. Ю. Воспоминания : в 3 т. / Витте С. Ю. – М. : Соцэкгиз, 1960.–.– Т. 2. – 1960. – 639 с. та ін.
40 Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє-минуле (1914–1918) / Дорошенко Д. – Львів : Червона калина, 1923–.– Ч. 1. – 1923. – 131 с.; Хоткевич Г. Спомини з революції 1905 року / Хоткевич Г. – Х. : Книгоспілка, 1926. – 214 с.; Андрієвський В. Три громади. Спогади з 1889 – 1917 рр. / Андрієвський В. – Львів : Видавець Іван Тиктор, 1938–.– Ч. 1. – 1938. – 126 с.; Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спогади, враження, рефлексії / Ковалевський М. – Іннсбрук, 1960. – 720 с. та ін.
41 Щеголев П. Е. Провокатор: Воспоминания и документы о разоблачении Азефа / Щеголев П. Е. – Л. : СПРУ Фонда возрождения Ленинграда, 1991. – 348 с.; Милюков П. Н. Воспоминания (1859–1917) : в 2 т. / Мілюков П. Н. – М. : Современник, 1990–.– Т. 2. – 1990. – 448 с.та ін.