Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2.На жаль, мусимо констатувати, що корпус документального матеріалу, який є сьогодні у розпорядженні дослідників Української революції, хоча і відзначається достатньою різноманітністю, проте досить нерівномірно перекриває різні її хронологічні періоди. Якщо події 1648-1649, 1651, 1653-1655, 1657-1660, 1664-1665, 1668-1672 рр. дістали більш-менш задовільне віддзеркалення в існуючих типах та різновидах джерел, то за інші роки їх репрезентативність помітно слабше. Слід зважати й на суттєву деформацію джерельної бази в цілому, на чому свого часу наголосив Ю. Мицик. «Дуже мало збереглося джерел, — зазначав він, — що походять з табору українських повстанців, а основна маса документального матеріалу, на якому ґрунтуються сучасні дослідження, належить перу тих, хто вогнем і мечем придушував Національну-визвольну війну... Ми не маємо на сьогодні жодного програмного документа для внутрішнього вжитку повстанців, жодного протоколу козацьких рад...». Варто нагадати, що документація генеральної канцелярії Гетьманщини революційної доби, полкових і сотенних канцелярій, за незначним винятком, не збереглася. Не можна ігнорувати й того факту, що переважна більшість універсалів, розпоряджень, листів гетьманів і старшин дійшла до нашого часу у не завжди досконалих копіях чи зроблених перекладах, що породжує проблему їх автентичності з оригіналами.
Видова презентативність джерельної бази є достатньо багатою. Для висвітлення соціально-економічного становища й національно-визвольної, конфесійної і соціальної боротьби селян і міщан Правобережної України та західноукраїнських земель першорядне значення мають книги судово-адміністративних установ. Вони зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві: Воло - димирського (ф. 28), Житомирського (ф. 11), Кам'янецького (ф. 38), Летичівського (ф. 40), Луцького (ф. 25) гродських судів; Центрального державного історичного архіву України у м. Львові: Белзького (ф. 1),Галицького (ф. 5), Жидачівського (ф. 7), Львівського (ф. 9), Перемишльського (ф. 13), Сяноцького (ф. 15), Теребовельського (ф. 17) гродських судів. Частина цього матеріалу опублікована (Архив Юго-Западной России. - к., 1914. - Т. 4. - Ч. 3; Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1898. - Т. 4; Львів, 1901. - Т. 5).
Для з'ясування процесів становлення державних інституцій та їх функціонування, формування еліти та взаємовідносин її угруповань, зародження й еволюції державної ідеї, появи нової моделі соціально - економічних відносин, внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядів, перебігу боротьби за прилучення західноукраїнського регіону до Гетьманщини та цілісність останньої, формування та реалізації політики, спрямозаної на збереження самостійності козацької України, найбільшу інформаційну цінність мають розпорядча документація органів влади Гетьманщини, Речі Посполитої та Росії (насамперед публічно-гіравові акти гетьманів, генеральних старшин, полковників і сотників); матеріали поточного діловодства, дипломатичної служби та станово-представницьких органів; епістолярна спадщина офіційного й напівофіційного характеру. Вони зберігаються в основному в архівосховищах й рукописних відділах наукових бібліотек України, Росії й Польщі. В Україні їх найбільша колекція перебуває у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника: фонди № 4 (Баворовських), 5 (Оссолінських), 61 (Кордуби), 103 (Сапігів), 141 (Чоловських). Менший їх масив є в Інституті рукописів Національної бібліотеки України їм. В. Вернадського (м. Київ) (фонди N° 1, II, VIII) та в ЦДІЛУ (м. Київ) (ф. № 48, 49, 237, 1407).
Величезна кількість джерел зберігається в Архіві головному актів давніх у Варшаві. Це фонди N5 3 (Архів скарбу коронного), 4 (Коронна метрика), 549 (Архів публічний Потоцьких), 553 (Архів Радзивіллів), 559 (Архів Замойських), зібрання Браницьких із Сухої. Використовувалися матеріали Державного архіву м. Гданська (ф. N° 300. 29/129 — № 300.29/137; 300. К/Ее 15; 300. К/Ее 32), Державного архіву м. Кракова (ф. № 451 (Архів Ктпешовецький Потоцьких), N'9 452 (Архів Піноцці), \'с 453 (Архіз Сангушків), N° 465 (Архів Русецьких)), а також фондів відділів рукописів наукових бібліотек Варшавського університету, Музею Чарторийських у Кракові, Ягеллонського університету у Кракові, Польської академії наук у Кракові, Польської академії наук у Курніку, Національного інституту ім. Оссолінських у Вроцлаві, Рачинських у Познані. Частина цих матеріалів у формі копій, фотокопій і мікрофільмів перебуває в архіві Інституту історії України НАН України (Сир. N° 58-62), Інституті рукописів НБУ (ф. II. - Сгір. № 13698-13716), ЦДІАУ (Київ) (ф. №№ 1230, КМ ф. 15), Відділі рукописів ЛНБ (ф. МР. - № 2, 39-41, 50, 56), Бібліотеці Львівського університету (МР. - № 504).
Чимало цінних джерел містять фонди Посольського, Розрядного, Малоросійсько го і Сибірського приказів Російського державного архіву давніх актів у Москві. Насамперед це фонди N° 79 (Зносини Росії з Польщею), 89 (Зносини Росії з Туреччиною), 123 (Зносини Росії з Кримом), 124 (Малоросійські справи), 127 (Ногайські справи), 210 (Білгородський, Московський, Новгородський і Приказний столи Розрядного приказу), 214 (Сибірський приказ). Автори скористалися двома багатими колекціями їхніх копій; перша з них зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України.
З-поміж археографічних публікацій багатством інформації вирізняються видані упорядниками І. Бутичем й І. Крип'якевичем «Документи Богдана Хмельницького (1648—1657)» (К., 1961), «Універсали Богдана Хмельницького 1648—1657» (К., 1998) та І. Бутичем, В. Ринсевичем й І. Тесленком «Універсали українських гетьманів від Івана Виговсько - го до Івана Самойловича (1657—1687)» (К.; Львів, 2004). Надзвичайної важливості документи зібрано в таких комплексних виданнях, як «Акти Московского государства» (т. 1-3, СПб., 1894—1901), «Акти, относягциеся к истории Южной и Западной России» (т. III—XV, СПб., 1863 — 1899), «Памятники, изданньїе Временною Комиссиею для разбо - ра древних актов» (т. IV — К., 1859), «Памятники, изданньїе Киевекою Комиссиею для разбора древних актов» (т. 1—3, К, 1898), «Історія України в документах і матеріалах» (т. 3. — К, 1941), «Документи: об Освободительной войне украинского народа 1648—1654 гг.» (К, 1965), «Воссоединение Украини с Россией» (т. 1—3, М., 1953). Непересічне значення для дослідників мають також «Исгочники малороссийской истории», опрацьовані та видані Д. Бантишем-Каменським (т. І, М., 1858), тематичні добірки джерел «Матеріали до історії козаччини XVII віку», зібрані й упорядковані В. Гарасимчуком (Львів, 1994), «Католики, православние униатьі. Проблеми религии в русско-польско-укра - инских отношениях конца 40-х — 80-х гг. XVII в.», зібрані й опрацьовані Л. Заборовським (ч. І. — М., 1998), упорядковані Ю. Мициком та В. Брехуненком «Джерела з історії Жовтоводської битви 1648 р.» (Запоріжжя, 1999), а також численні публікації документів на сторінках різноманітних періодичних видань, здійснені у різний час українськими та зарубіжними дослідниками.
Чимало цінного матеріалу міститься і в публікаціях джерел польських учених. Особливо заслуговують на увагу такі джерелознавчі іраці та добірки документів, як: Abrahamowicz Z. «Kutalog Jokumen - ów tureckich w zbiorach tureckich» (Warszawa, 1859), Gawroński R. F. Sprawy i rzeczy ukraińsKie» (Lwów, 1914), Grabowski A. «Starożytności listoryczne Polskie» (т. 1-2, Kraków, 1840), Grabowski A. «Ojczyste рошіпкі» (t. 1-2. Kraków, 18-15), Kluczyck: F. «Pisma Jo wieku i spraw ana Sobieskiego» (т. 1, cz. 1-2, Kraków, 1880, 1881), Michałowski J. Księga pamiętnicza» (Kraków, 1864), «Relacje wojenne z pierwszych it walk polsko-kozackich powstania Bohdana Chmielnickiego okresu "Ogniem i Mieczem" (1618—1651)» (oprać. M. Nagielski, Warszawa, 1999), «Ugody polsko-ukraińskie w XVii wieku» (Kraków, 2002), Woliński J. «Materiały do dziejów wojny polsko-iureckiei 1672-1676» («Studia i materiały do Historii wojskowości» (т. X, cz. 1, 2, Warszawa, 1964; r. XI, cz. 2, Warszawa, 1965; т. XII, cz. 2, Warszawa, 1966; т. XIII, cz. 1, 2. Warszawa, 1967; г. XVI, cz. 1, 2, Warszawa, 1970); «Volumina Legum» (т. IV, Sankt-Peterburg, 1859).
Окрім документальних й епістолярних важливу інформаційну цінність становлять наративні джерела. Вони поділяються на такі групи: літературно-публіцистичні твори, щоденники й мемуари, літописи й хроніки. Літературно-публіцистичні твори (С. Базановського, Я. Би - томського, Я. Бялобоцького, Я. Дахновського, Б. Зиморовича, А. Кисі - ля, Г. Красінського, М. Кучваревича, С. Кушевича, В. Радванського, С. Твардовського, М. Фрикача й багато інших переважно анонімного авторства) проливають світло на хід воєнних дій, політичні погляди шляхти, козацтва й поспільства. Щоденники сеймів, шляхти, послів, офіцерів і воєначальників польської армії (А. Бростовського, Я. Гільдебрандта, П. Гордона, І. Майєра, Б. Маскевича, Я. Міхаловського, А. Московського, В. Московського, К. Перетяткевича, М. Остророга, Б. Рудоміча, А. Скоробагатого, Я. Храповіцького та ін., чиє авторство ідентифікувати часто не вдається), попри свою суб'єктивність в оцінці дій української сторони, посідають важливе місце у вивченні політичних позицій козацької старшини і польської еліти, перебігу переговорних процесів і воєнних дій. Ґрунтовне опрацюзання мемуарної літератури (Г. Боплана, С. Вежбовськогс, А. Віміни, М. Ворбека-Лет - това, Г. Гольстена, Я. Голіуша, П. Далерака, Я. Дробиша-Тучинського, С. Друшкевича, М. Ємьоловського, І. Єрлича, С. Лещинського, Я. Лося, С. Маковецького, Б. Маскевича, К. Обуховича, С. Освенціма, Я. Пасека, Я. Почобута-Одланіцького, Б. Радзивілла, А. Радзивілла, Рашід-ефенді, Е. Челебі, Я. Цедровського й ін.) дає змогу істотно доповнити (зокрема, з боку емоційного сприйняття подій сучасниками) дані інших джерел про перебіг революції, взаємозв'язок національної, конфесійної й соціальної боротьби, функціонування політичної системи козацької України, політику гетьманів, ставлення до революційних та державотворчих змагань українців правлячої еліти Речі Посполитої.
Із групи літописів і хронік насамперед назвемо українські (С. Величка, Г. Граб'янки, М. Гунашевського, Ф. Софоновича, «Київський літопис», «Короткий опис Малоросії», Самовидця, «Хмільницький літопис»), автори яких намагалися осмислити сенс національно-визвольних змагань, з'ясувати причини гострих соціально-політичних конфліктів у суспільстві Гетьманщини, окреслити портрети гетьманів, їхню внутрішню і зовнішню політику, розкрити характер українсько-російських відносин. Відзначимо наявність великого масиву цінної (часто унікальної) інформації про революційні події, державотворчі процеси, взаємини старшинських угруповань, політику гетьманів, ставлення Варшави до козацької України, її геополітичне становище у літописах, хроніках й тогочасних історичних працях польських, литовських, єврейських, молдавських, кримських й інших зарубіжних авторів (П. Алеппського, Н. Ганновера, С. Грондського, М. Кості на, В. Каховського, А. Кояловича, Мехмеда Сенаї, И. ГІасторія, Я. Рудавського, С. Твардовського, С. Темберського, Е. Франциска, ГІ. Шевальє, Я. Юзефовича, аноніма «Римованої хроніки» та ін.).
Не слід ігнорувати й важливості такого виду джерел, як українські історичні думи й пісні. Виняткозе значення мають матеріали 20-річних археологічних розкопок І. Свєшніковим місця Берестечкової битви, які проливають світло на формування української армії, її озброєння та хід бойових дій.
Водночас той факт, що до нашого часу не дійшли архів Української держави середини й другої половини XVII ст., щоденники, мемуари, хроніки й історичні твори учасників революції з українського боку, істотно позначається на стані (а подеколи й унеможливлює) висвітлення становлення й функціонування полкових і сотенних органів виконавчої і судової влади, характеру їхніх взаємин із населенням; надзвичайно ускладнює вивчення формування політичної еліти, її свідомості, політичних програм старшинських угруповань, еволюції державної ідеї, національної свідомості населення Гетьманщини, внутрішньої і зовнішньої політики гетьманських урядів, розвитку соціально-економічних відносин тощо. Далеко не завжди стан джерел дає змогу точно перевести датування на новий стиль (його було прийнято у 1582 р.), що не виключає допущення похибок у 10 днів.