Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Договір - це одна з підстав виникнення зобов'язань, а також різновид правочинів (угод). Договір - це домовленість двох або декількох осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільно- правових відносин. Як і будь-який правочин, договір являє собою вольовий акт. Специфіка полягає в тому, що необхідно забезпечити єдине волевиявлення сторін і свободу договору. Принцип свободи договору складається з трьох елементів: свободи укладення договору, свободи вибору контрагента і свободи змісту договору (ст. 627 ЦК).
Свобода договору знаходить своє відображення в таких аспектах:
Свобода договору не може бути абсолютною. Обмеження свободи договору необхідне для: 1) захисту слабшої сторони в договорі, 2) захисту інтересів кредиторів, 3) захисту інтересів держави.За допомогою договорів опосередковуються товарно-грошові відносини, відносини щодо тимчасового володіння майном. На сьогодні, більшість юридичних осіб створюється на підставі засновницького договору. Договір надав можливість більш раціонально використовувати результати інтелектуальної діяльності. Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків. Договір дозволяє правильно визначати попит і пропозицію, а отже, і необхідні витрати на товари, послуги тощо.
Договори можуть бути укладені в усній, письмовій формах або у формі конклюдентних дій. До форми договору застосовуються загальні положенні про форму правочину. Якщо в закон: не встановлена форма договору, то він може бути укладений у будь-якій формі за волевиявленням сторін. Такий загальний порядок укладення договорів. Але для окремих договорів існує спеціальний порядок укладення, зокрема, договори можуть укладатися шляхом проведення торгів на аукціонах. Для вирішення певних питань, пов'язаних з правовими наслідками договору, значення має вказівка місця його укладення, оскільки виконання зобов'язань може залежати від місця укладені договору. Договір є укладеним у місці проживання юридичної особи Або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір. За загальним правилом, договір повинен виконуватися на тих умовах, на яких був укладений. Сторони мають право на зміну або розірвання договору, при цьому потрібна згода ооох сторін. Зміни оформляються у тій же формі, що і сам договір. Право на зміну зумовлено свободою договору. у новому ЦК уперше чітко розмежовані зпіна та розірвання договору як за взаємною згодою сторін, так і на вилогу однієї з них. Для двох цих підстав встановлені прямо протилежні презумпції. А саме: можливість зміни і розірвання договору за згодою сторін встановлюються диспозитивною нормою, а односторонні зміна допускається лише у випадках, прямо передбачених законом і рішенням суду.
Найбільш розповсюдженими критеріями поділу договорів на види є три підстави:
До оплатних належать договори, які передбачають отримання кожною зі сторін від її контрагента певної компенсації, заради якої укладається договір. Оплатність впливає на відповідальність сторін.
Більшість договорів у цивільному праві двосторонні, оплатні, консенсуальні. Даний поділ договорів не завжди стійкий, оскільки одні й ті ж договори за певних умов можуть належати до різних груп (наприклад, договір зберігання може бути як оплатним, так і безоплатним).
За попереднім договором сторони зобов'язуються у певний строк укласти договір у майбутньому на умовах, передбачених у попередньому договорі. Він укладається у тій же формі, що й основний договір. Попередній договір повинен містити умови, які дозволять визначити істотні умови основного договору. В попередньому договорі також встановлюється строк, у рамках якого сторони зобов'язуються укласти основний договір. Основний договір - це правочин, укладення якого передбачено попереднім договором. Якщо одна зі сторін ухиляється від укладення основного договору, то вона відшкодовує збитки іншій стороні у зв'язку з відмовою укласти договір;
8) окремо виділяють засновницькі договори та змішані договори. Засновницький договір - це договір про створення та порядок діяльності господарських товариств.
Змішаний договір - це договір, у якому містяться елементи різних договорів. До таких договорів застосовуються норми, які регулюють ті договори, елементи (умови) яких містяться у змішаному договорі.
Процес укладення договору залежить від самого договору, але існує загальний порядок для всіх договорів, який складається з двох стадій:
На сьогодні набуває розповсюдження иублічна оферта — пропозиція, спрямована кільком особам.
Оферта може бути зроблена із зазначенням або без зазначення строку для відповіді.
Виходячи з принципу безвідкличності оферти, вона може бути відкликана лише до моменту або в момент отримання акцептантом. Отже, оферта, одержана адресатом, не може бути відкликана протягом дії акцепту. Якщо оферту зроблено із зазначенням строку для відповіді, то акцепт повинен бути даний у визначений Термін
Оферта повинна мати такі ознаки:
За своєю юридичною природою оферта й акцепт збігаються, оскільки акцепт також висловлює волю особи. дле акцепт буде мати юридичну силу, якщо: 1) він ПОВНИЙ, тобто ВИСЛОВЛЮЄ згоду зі всім, що вказано в оферті, 2) він безумовний, тобто це містить ніяких додаткових умов.
Відповідь на інших умовах не є акцептом, це лише зустрічна оферта. Мовчання не є акцептом, якщо воно це випливає із закону, звичаїв ділового обороту або попередніх ділових відносин сторін. Якщо відповідь про прийняття пропозиції укласти договір одержано із запізненням, оферент звільняється від відповідНих зобов'язань, але за згодою оферента договір може вважатися укладеним незалежно від того, що відповідь одержана із запізненням.
За загальним правилом, консенсуальні договори вважаються укладеним з моменту досягнення сторонами згоДи ЩОДо істотних умов, а реальні договори вважаються укладеними з Моменту фактичної передачі речі. Однак законодавець установив винятки із загального правила:
якщо договір потребує нотаріального посвідчення або державної реєстрації, то він вважається укладеним з моменту нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності - і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації-з моменту державної реєстрації.
Договір обов'язковий для сторін з моменту укладення. Сторони мають право встановити, що умови укладення договору застосовуються і до відносин, які виникли до укладення договору.
За загальним правилом, договір повинен виконуватися на тих умовах, на яких був укладений. Сторони мають право на зміну або розірвання договору, при цьому потрібна згода ооох сторін.
Зміни оформляються у тій же формі, що і сам договір. Право на зміну зумовлено свободою договору.
у новому ЦК уперше чітко розмежовані зпіна та розірвання договору як за взаємною згодою сторін, так і на вилогу однієї з них. Для двох цих підстав встановлені прямо протилежні презумпції. А саме: можливість зміни і розірвання договору за згодою сторін встановлюються диспозитивною нормою, а односторонні зміна допускається лише у випадках, прямо передбачених законом і рішенням суду.
Зокрема, договір може бути змінений або розірваний за рішенням суду па вимогу однієї сторони у разі істотного порушення договору іншою стороною або у зв'язку з істотною 5МІНОЮ обставин (ст. 651 ЦК). Істотне таке порушення договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значно позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Стаття 652 ЦК України надає сторонам можливість змінити або розірвати договір у зв'язку з істотною зміною обставин.
Зміна обставин вважається істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір взагалі або уклали на інших умовах. Зміна або розірвання договору за даною підставою можлива при наявності одночасно таких умов:
Якщо розірвання договору відбулося за взаємною згодою сторін, то зобов'язання сторін припиняються з моменту укладення сторонами угоди або з моменту, який указаний у даній угоді. При розірванні договору в судовому порядку зобов'язання припиняються з моменту вступу в законну силу рішення суду.
Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.
Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.
Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Положення частин першої, другої і третьої цієї статті застосовуються і до односторонніх правочинів.
Договір купівлі-продажу - це домовленість за якою одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати певну річ у власність іншій стороні (покупцю), а покупець приймає або зобов'язується прийняти цей товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Ознаки договору купівлі-продажу: консенсуальний (реальний), двосторонній, оплатний.
Істотними умовами є: предмет і ціна.
Предметом є товар, тобто будь-які речі, майнові права, цінні папери, право вимоги.
Купівля-продаж окремих видів речей може регулюватися, крім Цивільного кодексу іншими нормативними актами.
Предметом може бути і товар, якого немає в природі в момент укладення договору, але який буде у продавця в майбутньому. Не можуть бути предметом речі, втрачені продавцем до моменту укладення договору купівлі-продажу в результаті їх загибелі, переходу права власності на них до третіх осіб (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, який згорів). За законодавством України такий договір буде недійсним. А за міжнародною практикою дана обставина не впливає на дійсність договору, а права й обов'язки сторін визначаються у відповідності з нормами про невиконання договору. Не можуть бути предметом договору купівлі-продажу речі, виключені з цивільного обігу. Речі, які обмежені в цивільному обігу, можуть бути предметом договору при дотримані спеціальних правил. Наприклад, купівля- продаж мисливської зброї можлива за наявності дозволу.
Ціна в договорі купівлі-продажу визначається за домовленістю сторін. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається, виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору.
Ціни можуть бути оптові, роздрібні, закупівельні. Важливе значення має встановлення моменту виникнення права власності у покупця, оскільки з цього моменту власник має право на захист своєї власності, має право здійснювати повноваження власника. За загальним правилом, право власності у набувача виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Передачею визнається вручення речей набувачеві, передача на пошту для пересилки або передача транспортній організації для перевезення.
Форма договору купівлі-продажу може бути письмова, усна, а також письмова нотаріально посвідчена.
Сторонами договору купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи та держава. Але їх правовий статус різний і залежить від обсягу дієздатності та правоздатності..Головним обов'язком для продавця є обов'язок щодо передання товару покупцю, який передбачає певні умови: Передати проданий товар у власність покупцю шляхом вручення товару або наданням його в розпорядження покупця.
Продавець зобов'язаний передати покупцеві товар у строк, встановлений договором;
Товар необхідно передати покупцю разом з його належностя- ми та документами.
Належностями вважаються речі, які не мають самостійного господарського значення і зобов'язані обслуговувати використання головних речей, але вони конструктивно не пов'язані з головними речами.
10) продавець зобов'язаний до передачі покупцю зберігати товар, не допускаючи його погіршення, якщо право власності переходить до покупця раніше від передачі товару.
Обов'язки покупця:
Порушення покупцем умов про прийняття товару дає продавцю право вимагати від покупця прийняти товар або розірвати договір з стягненням збитків;
покупець зобов'язаний оплатити товар. Даний обов'язок виконується шляхом передачі продавцеві певної грошової суми. Крім того, необхідно здійснити підготовчі дії. пов'язані з банківськими розрахунками. Оплата може проводитися до чи після передачі товару;
Істотними умовами є: предмет і ціна.
Предметом є товар, тобто будь-які речі, майнові права, цінні папери, право вимоги.
Купівля-продаж окремих видів речей може регулюватися, крім Цивільного кодексу іншими нормативними актами.
Предметом може бути і товар, якого немає в природі в момент укладення договору, але який буде у продавця в майбутньому. Не можуть бути предметом речі, втрачені продавцем до моменту укладення договору купівлі-продажу в результаті їх загибелі, переходу права власності на них до третіх осіб (наприклад, договір купівлі-продажу будинку, який згорів). За законодавством України такий договір буде недійсним. А за міжнародною практикою дана обставина не впливає на дійсність договору, а права й обов'язки сторін визначаються у відповідності з нормами про невиконання договору. Не можуть бути предметом договору купівлі-продажу речі, виключені з цивільного обігу. Речі, які обмежені в цивільному обігу, можуть бути предметом договору при дотримані спеціальних правил. Наприклад, купівля- продаж мисливської зброї можлива за наявності дозволу.
Продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення на сьогодні обмежений у силу Земельного Кодексу Ціна в договорі купівлі-продажу визначається за домовленістю сторін. Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається, виходячи зі звичайних цін, що склалися на аналогічні товари на момент укладення договору.
Ціни можуть бути оптові, роздрібні, закупівельні. У зовнішньоекономічній діяльності повинні враховуватись індикативні ціни.
Важливе значення має встановлення моменту виникнення права власності у покупця, оскільки з цього моменту власник має право на захист своєї власності, має право здійснювати повноваження власника. За загальним правилом, право власності у набувача виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено договором або законом. Передачею визнається вручення речей набувачеві, передача на пошту для пересилки або передача транспортній організації для перевезення.
При купівлі-продажу житла право власності на житло виникає з , моменту нотаріального посвідчення та державної реєстрації угоди.
Право власності на землю виникає після встановлення меж земельної ділянки в натурі й одержання державного акта на право власності (але така ситуація не завжди виправдовує себе, оскільки між нотаріальним посвідченням договору і видачею державного акта є певний проміжок часу).
При приватизації квартир право власності виникає з моменту видачі свідоцтва про право власності.
Форма договору купівлі-продажу може бути письмова, усна, а також письмова нотаріально посвідчена.
Головним обов'язком для продавця є обов'язок щодо передання товару покупцю, який передбачає певні умови:
Асортимент - це об'єднання однорідних товарів, які розрізняються за видами, моделями, розмірами, кольором та іншими ознаками. Умова про асортимент може бути прямо передбачена договором або випливати з сутності зобов'язання;
Комплектність товару - це наявність у ньому всіх необхідних складових частин. Умова про комплектність товару визначається сторонами шляхом посилань на відповідні нормативно-технічні документи.
У випадку передання некомплектного товару покупець має право вимагати зменшення ціни, доукомплектовування товару або відмовитися від договору;
10) продавець зобов'язаний до передачі покупцю зберігати товар, не допускаючи його погіршення, якщо право власності переходить до покупця раніше від передачі товару.
Обов'язки покупця:
Порушення покупцем умов про прийняття товару дає продавцю право вимагати від покупця прийняти товар або розірвати договір з стягненням збитків;
того, необхідно здійснити підготовчі дії. пов'язані з банківськими розрахунками. Оплата може проводитися до чи після передачі товару;
11.Правові наслідки неналежного виконання чи невиконання договору купівлі-продажу.
Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені законом обов'язки. У разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення зобов'язань (гл.18 ЦК України).
Основним обов'язком продавця є його обов'язок передати продану річ покупцеві. Невиконання цього обов'язку надає покупцеві право вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або, з свого боку, відмовитися від подальшого виконання договору. При цьому і в першому, і в другому випадках покупець має право вимагати також відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК У країни).
У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (ст.229 ЦК України).
Правові наслідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві - покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві понесені у зв'язку із зберіганням майна витрати.
Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного господарського відання, права оперативного управління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець зобов'язаний вступити у цю справу на стороні покупця (частина перша ст.238 ЦК України).
Продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду, арбітражного або третейського суду продана річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обмеження відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на продавану річ, навмисно приховав це від покупця (ст.239 ЦК України).
На продавця покладається відповідальність за продаж майна неналежної якості. Покупцеві надається право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором вимагати:
— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;
— відповідного зменшення купівельної ціни;
— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;
— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;
— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни.'
Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існування не було результатом неправильної експлуатації покупцем придбаного майна, щоб вони об'єктивно існували в момент укладення договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його нормального використання.
Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналежного виконання (невиконання) умов договору покупцем. Так, якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з свого боку, відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ст.232 ЦК України).
12.Договір роздрібної купівлі продажу.
За договором роздрібної купівлі-продажу продавець, який здійснює підприємницьку діяльність з продажу товару, зобов'язується передати покупцеві товар, що зазвичай призначається для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язується прийняти товар і оплатити його.
Цей договір належить до публічних договорів, оскільки повинен укладатися на однакових умовах з будь-якою особою, яка забажає укласти його з підприємством роздрібної торгівлі.
Головна особливість цього договору полягає в тому, що він укладається за правилами публічної оферти, тобто підприємства роздрібної торгівлі пропонують укласти цей договір будь-якій особі.
Крім окремих статей ЦК, цей договір регулюються Законом України від 12 травня 1991 р. "Про захист прав споживачів" (в редакції Закону від 15 грудня 1993 р.) та окремими правилами торгівлі (на ринках, в розстрочку, транспортними засобами і номерними агрегатами, правилами продажу продовольчих товарів, непродовольчих товарів та ін.).
Крім загальних обов'язків, продавець зобов'язаний надати інформацію стосовно найменування і ціни товару, його споживчих властивостей, умов набуття, правил і способів використання і зберігання, гарантійних зобов'язань і порядку пред'явлення претензій. Продавець, який не надав покупцеві можливості одержати повну і достовірну інформацію про товар, несе відповідальність за недоліки товару, які виникли після його передачі, якщо покупець доведе, що вони виникли у зв'язку з відсутністю у нього такої інформації.
Істотна умова договору роздрібної купівлі-продажу — ціна, яка є однаковою для всіх покупців.
В роздрібній торгівлі як виняток покупцеві надається право протягом 14 днів з дня продажу обміняти непродовольчий товар на аналогічний товар іншого розміру, фасону, кольору чи комплектації.
У разі виявлення покупцем протягом гарантійного або інших строків, встановлених обов'язковими для сторін правилами чи договором, недоліків, не застережених продавцем, покупець має право на свій вибір:
- вимагати безоплатного усунення недоліків або відшкодування витрат, здійснених покупцем на їх виправлення;
- замінити товар на аналогічний належної якості або на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахунком у разі різниці в ціні;
- вимагати зменшення ціни товару;
- розірвати договір і вимагати повернення сплаченої суми.
При розірванні договору розрахунки з покупцем у випадку підвищення ціни на товар проводяться виходячи із його вартості на момент звернення, у разі зниження ціни на товар — виходячи із ціни, яка була сплачена на момент купівлі (ст. 14 Закону "Про захист прав споживачів").
13.Правові способи відновлення прав споживачів, які придбали товар неналежної якості.
У випадку невиконання продавцем обов'язку щодо передачі покупцю якісного товару, покупець має право на свій вибір вимагати:
При заміні недоброякісного товару не підлягає відшкодуванню зі сторони покупця різниця між ціною товару, встановленою договором, і ціною, яка існує на момент обміну. Дане правило не застосовується, якщо покупець отримує аналогічний товар, але інший за розміром, фасоном, сортом та іншими ознаками.
Правила продажу окремих видів товарів містять норми щодо обчислення строків, наданих покупцю для виявлення недоліків у придбаному товарі.
За загальним правилом, покупець має право висунути вимогу протягом гарантійного строку, який обчислюється календарним терміном, або в іншому порядку (наприклад, купівля автотранспорту).
Для медикаментів, продуктів харчування, виробів побутової хімії, споживчі якості яких можуть з часом погіршитися, встановлюється строк придатності. На сезонні товари гарантійний строк рахується з початку відповідного сезону.
27
Якщо на товар не встановлений гарантійний термін, вимога у зв'язку з його недоліками може бути висунена, якщо недоліки були виявлені протягом розумного строку, аїле в межах двох років щодо рухомого майна, а щодо нерухомості - в межах трьох років з дня передачі товару. У випадку, коли покупець володів нерухомістю до укладення договору, то з моменту укладення договору обчислюється трирічний термін.
До вимог у зв'язку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність - 1 рік.
14. Особливості купівлі продажу нерухомості.
Практичне значення спеціальних правил, які регулюють договір продажу нерухомості, зумовлені тим, що об'єкти нерухомості невідривні від місця їх знаходження, а договори їх купівлі-продажу можуть здійснюватись в іншому місці. Крім того, для правового регулювання прав на нерухомість характерне поєднання приватноправового та публічно-правового методів регулювання. Завдання публічного права - визначити, ми допускаються дані об'єкти в майновий обіг, чи існує необхідність у встановленні будь-яких обмежень (наприклад, у відношенні прав на вказані об'єкти).
Продаж земельних ділянок фізичним та юридичним особам проводиться місцевими державними адміністраціями або органом місцевого самоврядування. Покупці подають заяву до відповідного органу. До заяви додається державний акт на право користування земельною ділянкою або договір оренди землі, план земельної ділянки.
Продаж земельної ділянки здійснюється не пізніше ЗО днів після розроблення землевпорядною організацією проекту відведення земельної ділянки. Вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової й експертної оцінки.
Землі сільськогосподарського призначення можуть продаватися лише громадянам України або юридичним особам України.
Договір підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Певні особливості має договір купівлі-продажу житлових будинків (квартир). Предметом договору є не лише сам будинок. Різні господарські будівлі (літні кухні, сараї, тощо), є підсобними будівлями і складають з будинком одне ціле. Тому при відчуженні житлового будинку вони переходять до нового власника разом з будинком, якщо при укладенні договору про відчуження не було обумовлено їх знесення або перенесення попереднім власником.
Договір купівлі-продажу житлового будинку потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору.
15. Особливості купівлі-продажу товарів у розстрочку.
Продаж товарів у розстрочку здійснюється фізичним особам, які мають постійний дохід незалежно від їх місця проживання.
Перелік товарів, що продаються у розстрочку, визначає суб'єкт господарювання самостійно.
Продаж товарів у розстрочку здійснюється на підставі договору купівлі-продажу товарів у розстрочку, який укладається між суб'єктом господарювання та фізичною особою (покупцем), відповідно до якого суб'єкт господарювання зобов'язується передати обумовлений товар, а покупець провести розрахунки за товар у строки та у розмірах, передбачених договором. Договором визначаються умови, за яких здійснюється продаж товарів у розстрочку. Договір укладається за умови надання покупцем паспорта і довідки для придбання товарів у розстрочку, що видається за місцем роботи (навчання), а непрацюючим пенсіонерам - органом, що призначив пенсію. Довідка не видається фізичним особам, у яких утримання за виконавчими документами становлять 50 відсотків заробітної плати (стипендії, пенсії). Наступна довідка може бути видана фізичним особам тільки за умови проведення розрахунку в повному обсязі за товари, придбані у розстрочку за раніше одержаною довідкою, а непрацюючим пенсіонерам і особам, які проводитимуть розрахунки шляхом внесення готівки до каси суб'єкта господарювання або шляхом безготівкового перерахування через банківські установи, - після надання ними договору з позначкою суб'єкта господарювання про проведення розрахунку в повному обсязі за товари, придбані на підставі раніше одержаної довідки.
Договір між суб'єктом господарювання та покупцем, який здійснюватиме оплату товару шляхом відрахувань з його заробітної плати (стипендії) за місцем роботи (навчання), складається у трьох примірниках: перший - залишається у суб'єкта господарювання, другий - передається покупцеві, третій - підприємству (установі, організації), яке видало довідку.
Під час продажу товарів у розстрочку з покупців на користь суб'єкта господарювання на суму, що відповідає ціні товару, проданого у розстрочку, можуть нараховуватися відсотки, розмір яких встановлюється договором.
Передача у розпорядження покупцеві товарів, що придбаваються у розстрочку, здійснюється за умови внесення першого внеску (завдатку), розмір якого визначається договором, з урахуванням обмежень. Сума розстрочки, що надається, не повинна перевищувати розміру тримісячної заробітної плати (стипендії, пенсії) покупця у разі продажу товарів з розстроченням платежу на шість місяців, шестимісячної - з розстроченням платежу на дванадцять місяців, дванадцятимісячної - з розстроченням платежу на двадцять чотири місяці. Зазначені обмеження не стосуються випадків продажу транспортних засобів.
Продаж товарів у розстрочку і внесення чергових платежів здійснюються за цінами, що діють на день продажу. Наступна зміна цін на товари, продані у розстрочку, не тягне за собою перерахунку.
16. Договір купівлі-продажу об’єктів приватизації.
Приватизація - це майнова угода між суб'єктами приватизації, змістом якої є сплатне, частково сплатне або безоплатне відчуження державного майна.
Залежно від того, який саме об'єкт є предметом купівлі-продажу, законодавець визначає зміст відповідного договору.
До договору купівлі-продажу об'єкта приватизації включаються санкції за порушення його умов.
Включення до договору інших зобов'язань покупця допускається за згодою сторін.
Термін дії зазначених зобов'язань, за винятком виконання встановлених мобілізаційних завдань, не повинен перевищувати п'яти років, а щодо підприємств-монополістів, підприємств військово-промислового комплексу, що підлягають конверсії, галузевих науково-дослідних інститутів та проектно-конструкторських бюро, інших підприємств та установ, приватизація яких здійснюється за погодженням з Кабінетом Міністрів України, порядок контролю за їх діяльністю затверджує Кабінет Міністрів України.
Порушення встановленого законодавством порядку приватизації або прав покупців є підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу об'єкта приватизації в порядку, передбаченому законодавством України.
Відповідно до ст. 27 Закону України "Про приватизацію державного майна" та п. 1 ст. 23 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договір купівлі-продажу підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір купівлі-продажу об'єкта приватизації не може належати до угод, укладених на аукціоні, конкурсі, у розумінні ст. 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", оскільки відповідно до ст. 23 зазначеного Закону цей договір укладається у 5-денний термін з дня затвердження органом приватизації результатів аукціону, конкурсу. Таким чином, проведення аукціону, конкурсу і укладання договору купівлі-продажу об'єкта приватизації за часом не збігаються.
17. Правове регулювання купівлі-продажу на біржах.
Правовий режим і функції Правил біржової торгівлі регулює ст. 17 Закону України «Про товарну біржу». Ця стаття визначає обов'язковий зміст Правил, коло питань діяльності біржі, на які вони поширюються, основні заборони, що мають діяти на товарній біржі. Правила регулюють: порядок здійснення біржових операцій; порядок ведення біржової торгівлі; процедуру біржового арбітражу з цих питань.
Правила біржової торгівлі визначають: строк і місце проведення біржових операцій; склад учасників біржових торгів і сукупність вимог, що ставляться до них; порядок здійснення та реєстрації біржових операцій; порядок надання та розмір плати за користування послугами біржі; відповідальність учасників і працівників біржі за невиконання або неналежне виконання правил біржової торгівлі; інші положення, встановлені органами управління біржі.
Правила біржової торгівлі затверджують загальні збори членів біржі або уповноважений ними орган.
Закон України «Про товарну біржу» передбачає, що на кожній товарній біржі мають діяти загальні заборони, а саме: забороняється купівля та продаж товарів і контрактів з метою впливу на динаміку цін (тобто навмисне їх скуповування) як однією особою безпосередньо, так і через підставних осіб; забороняються будь-які погоджені дії учасників біржової торгівлі з метою зміни чи фіксації поточних біржових цін; забороняється поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до штучної зміни кон'юнктури.
Зміст біржової угоди (за винятком найменування товару, кількості, ціни, місця і строку виконання) не підлягає розголошенню. Цю інформацію може бути надано тільки на письмову вимогу судам, органам прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, господарському суду й аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством України. Правила біржової торгівлі регулюють процедуру проведення біржових торгів, яка має приблизно такий вигляд.
Юридична особа, яка бажає купити або продати біржовий товар, подає брокерові заявку встановленої форми з повною інформацією щодо предмета договору у строк, встановлений Правилами (як правило, не пізніше ніж за три доби до проведення торгів). Заявки реєструються і вводяться до банку даних (інформаційної системи) біржі, де вони знаходяться протягом певної кількості торгів, встановленої Правилами. Перед початком торгів проводиться реєстрація брокерів, що прибули на торги. Після цього вони допускаються в торговельний зал біржі.
Біржовою операцією вважається угода, що відповідає сукупності таких умов:
а) якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку й обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі;
б) якщо її учасниками є члени біржі;
в) якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.
Зміст біржової угоди не підлягає розголошенню, за винятком найменування товару, кількості, ціни. Договір укладається під час дії біржі, а виконується поза біржею.
Предметом договору є біржовий товар - м'ясо, нафта, зернові, цукор, кава, какао боби.
18. Особливості договорів купівлі-продажу в зовнішньоекономічній д-сті.
Зовнішньоекономічний договір - це матеріально оформлена угода двох або більше сторін зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав і обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності. Ознаки даного договору:
Вимоги до форми та змісту зовнішньоекономічного договору визначаються в Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
Зовнішньоекономічний договір укладається суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено законом.
При укладенні таких договорів застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних строків, підготовлені Міжнародною торговою палатою (Правила ІНКОТЕРМС). Правила ІНКОТЕРМС застосовується для усунення відмінностей у правовому регулюванні відносин при операціях купівлі-продажу. Це полегшує укладення та виконання договорів, оскільки зміст прав і обов'язків сторін уніфіковано.
Сформульовані у Правилах основні умови зовнішньоекономічної торгівлі визначають момент переходу права власності на товар, ризик випадкової загибелі речі, порядок проведення митних формальностей, хто організовує перевезення.
Усі основні умови договору згруповані за 4 категоріями. Підставою такої класифікації є різниця в обсязі зобов'язань контрагентів щодо доставки товару.
категорія «її» містить умови, що покладають на продавця обов'язок передати товар перевізнику, вказаному покупцем («франко- перевізник», ФОХ, ФАС). III категорія «С» об'єднує умови, на яких продавець повинен забезпечити перевезення товару, але не зобов'язаний брати на себе ризик випадкової загибелі або пошкодження товару чи зазнавати яких- небудь додаткових витрат, які можуть виникнути в силу подій, що відбуваються після відвантаження.
До IV категорії «Р» входять умови постачання, що передбачають обов'язок продавця нести всі витрати і ризики, які можуть виникнути в зв'язку з доставкою товару в країну призначення (поставлено на кордон, поставлено з судна, поставлено з оплатою митного збору).
19. Форвардні, ф’ючерсні та опціонні правочини.
На біржах здійснюють форвардні, ф'ючерсні й опціонні операції.
Договори, зареєстровані на біржі, не потребують нотаріального посвідчення і вважаються укладеними з моменту їх реєстрації на біржі.
20. Договір міни. Бартерні операції.
Згідно зі ст.715 ЦК, договір міни (бартеру) - це угода, за якою кожна зі сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Отже, договір міни передбачає перехід права власності від однієї особи до іншої на відплатній основі. Втім, на відміну від договору купівлі-продажу, особливість договору міни полягає в тому, що він не опосередковує рух коштів у готівковій чи безготівковій формах, а є підставою для виникнення товарообмінних операцій.
Особливості виникнення, виконання, зміни та припинення зобов'язань, що ґрунтуються на договорі міни (бартеру) регулюються чинним ЦК, а також Законом України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»., Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність»
Згідно з чинним законддавством, крім договору міни, підставою виникнення товарообмінних операцій є також бартерний договір (угода). Поняття «бартер» і «міна» дуже тісно пов'язані між собою. У ІДК ці два поняття тотожні, виходячи із визначення, наведеного в п. 1 ст.715. Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» визначає бартерну операцію у галузі зовнішньоекономічної діяльності як один із видів експортно-імпортних операцій, оформлених бартерним договором або договором зі змішаною формою оплати, яким часткова оплата експортних (імпортних) поставок передбачена в натуральній формі, між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності, що передбачає збалансований за вартістю обмін товарами, роботами, послугами у будь- якому поєднанні, не опосередкований рухом коштів у готівковій або безготівковій формі. З наведеного випливає висновок про те, що поняття бартерного договору за змістом значно ширше, ніж поняття договору міни, оскільки передбачає можливість обміну не лише еквівалентними товарами, але й товарами, послугами і роботами у будь- якому поєднанні. Сторонами договору міни (бартеру) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Якщо фізичні особи для здійснення такої угоди повинні володіти достатнім обсягом дієздатності, то юридичні особи можуть виступати стороною за договором міни (бартеру) виходячи зі статутних цілей та завдань створення юридичної особи (особливо коли предметом договору є виконання робіт чи надання послуг) .А стороною бартерної угоди у галузі зовнішньоекономічної діяльності може бути суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності . Специфіка договору міни полягає в тому, що кожна зі сторін одночасно є і покупцем, і продавцем за одним і тим самим договором. У зв'язку із цим до договору міни (бартеру) застосовуються загальні положення про купівлю-продаж (ст.716 ЦК).
Предметом договору міни (бартеру) можуть виступати товари (майно), роботи та послуги. Що стосується майна, то предметом договору міни (бартеру) можуть бути по суті всі речі, окрім тих, що вилучені з цивільного обороту або обмежені в обороті .
Особливість договору міни (бартеру) обумовлена також тією обставиною, що право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно лише після виконання зобов'язань щодо передання май-' на обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом.
21. Договір дарування.
Договір дарування - це домовленість за якою одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому і дарувальник, і обдарований є юридично рівноправними суб'єктами. Договір дарування був відомий ще римському праву як підстава виникнення права власності.
Договір дарування безоплатний, оскільки дарувальник не отримує зустрічного майнового задоволення. Істотною умовою договору дарування є умова про предмет. Предметом можуть бути лише речі не вилучені з цивільного обігу, а саме рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі та майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть з'явитися у нього в майбутньому. Не можуть бути предметом договору немайнові права, які нерозривно пов'язані з особою дарувальника (наприклад, право на аліменти, на пенсію). Речі, обмежені у цивільному обігу, виступають предметом договору лише при дотриманні спеціального правового режиму їх використання (наприклад, дарування мисливської зброї). Предмет договору дарування повинен бути конкретизованим. Обіцянка подарувати все своє майно без вказівки на конкретний предмет дарування, є нікчемною. У договорі дарування можна обумовити порядок передання майна.
Зазвичай договір дарування укладається за пропозицією дарувальника. Реальний договір дарування вважається укладеним з моменту передання речі, а консенсуальний - з моменту підписання договору.
Форма договору дарування залежить від предмета договору, його вартості, складу учасників і моменту виникнення відносин.
Для дійсності договору дарування нерухомого майна, а також валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян потрібне нотаріальне посвідчення. Сторонами договору є дарувальник і обдаровуваний. Ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи, територіальна громада, держава Україна, Автономна Республіка Крим. На можливість укладення договорів дарування фізичними особами впливає обсяг їх дієздатності. Недієздатні особи не можуть бути дарува льниками , крім того, опікуни не мають права дарувати майно своїх підопічних. Право на отримання ними подарунків через опікуна не обмежене.
Особа, обмежена в дієздатності, вправі самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, а всі інші - тільки за згодою піклувальника. Так само малолітні особи можуть укладати договір дарування, який не виходить за межі дрібно побутового. Батьки не мають права дарувати майно дітей.
22. Договір ренти. Одним із нововведень, закріплених Цивільним кодексом України є договір ренти. Йому присвячена глава 56 ЦК, поряд із такою суміжною договірною конструкцією як договір довічного утримання.
згідно ст.731 ЦК, договором ренти є правочин, за яким одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов'язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.
Оскільки договір ренти належить до договорів про відчуження майна, його метою є перенесення права власності на майно в обмін на виплату ренти.
За кваліфікаційними ознаками цивільно-правових договорів, договору ренти можна охарактеризувати як реальний, односторонній, оплатний (хоча законом передбачена також можливість безоплатної передачі майна у власність платника ренти) та алеаторний (ризиковий).
Реальність договору ренти пов'язана з тим, що він вступає в дію лише після передання одержувачем ренти певного майна у власність платника ренти. У зв'язку із цим договір є одностороннім, оскільки обов'язок одержувача ренти щодо передання майна передує самому факту укладення договору.
Договір ренти є алеаторним (ризиковим). При цьому ризиковий характер носить договір довічної ренти, оскільки тривалість дії такого договору залежить від тривалості життя людини (одержувача ренти). Отже, алеаторність договору ренти виявляється в тому, що його сторони не застраховані від можливості понести майнові втрати внаслідок його укладення та виконання. Іншими словами, при укладенні договору платник ренти не знає, що врешті-решт виявиться більшим: вартість отриманого у власність майна чи розмір сплачених ним рентних платежів.
До особливих ознак договору ренти деякі науковці відносять його кредитний (фідуціарний) характер. Кредит - це довіра. Сторони договору ренти повинні довіряти одна одній, оскільки майно за договором відчужується сьогодні, а рента виплачується в майбутньому. Особливо це стосується одержувача ренти, який має обачно поставитися до вибору контрагента за договором, якому він у змозі довіряти. Внаслідок цього відносини за договором ренти набувають довірчого характеру.
Сторонами договору виступають одержувач ренти і платник ренти. Як одержувачем, так і платником ренти можуть бути дієздатні фізичні особи, а також юридичні особи.
Враховуючи диспозитивний характер правового регулювання рентних відносин, серед обов'язкових істотних умов договору ренти, що визначені ЦК, можна виділити лише предмет договору. Предметом договору є майно, яке передається під виплату ренти. Сюди можна віднести речі та їх сукупність, майнові права та обов'язки, результати інтелектуальної діяльності людини та виключні права на них тощо. Окрім цього, до предмета договору належить і сама рента, яка може сплачуватися у грошовій формі або полягати у наданні речей, виконанні робіт або наданні послуг.
Строк дії договору є істотною умовою лише якщо договором встановлений обов'язок платника сплачувати ренту протягом певного строку. Втім за договором ренти допускається встановлення обов'язку платника сплачувати ренту безстроково.
Форма договору ренти - письмова. Проте такий договір підлягає нотаріальному посвідченню. Якщо під виплату ренти передається нерухоме майно, то договір підлягає державній реєстрації. Недотримання форми договору тягне за собою його недійсність.
23. Договір довічного утримання.
Відповідно до ст.744 ЦК за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Особливотсі договору: 1) майно переходить у власність набувача, проте розпоряджатися таким майном набувач за життя вiдчужувача не зможе, оскільки на таке майно накладається заборона відчуження; 2) зобов’язання з довічного утримання мають особистісний характер; 3) договір є алеаторним, тобто ризиковим договором, не еквівалентним; 4) може бути укладений на користь третьої особи (утриманця), якій набувач повинен надати довічне утримання та догляд; 5) носить тривалий характер та вимагає від набувача постійного і систематичного виконання своїх обов’язків .
Форма договору: укладається у письмові формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання, за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно підлягає державні реєстрації.
Сторони в договорі: відчужувачем може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я, набувачем - повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа. Якщо набувачами є кілька фізичних осіб, вони стають співвласниками майна, переданого їм за договором довічного утримання (догляду), на праві спільної сумісної власності, їх обов'язок перед відчужувачем є солідарним.
Істотні умови договору:
предмет договору - 1)житловий будинок або його частина; 2) квартира або її частина; 3) інше нерухоме майно (земельна ділянка, садовий будинок, дача, гараж, нежитловий будинок, нежитлове приміщення, виробничий комплекс, рухоме майно, на яке поширюється режим нерухомого майна, тощо); 4) рухоме майно, що має значну цінність (можуть бути: транспортні засоби, антикварні речі, твори мистецтва, культурні цінності, коштовності, обладнання, паї, цінні папери, нематеріальні активи тощо).
Договір може бути розірваний за рішенням суду:
1) на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов'язків, незалежно від його вини;
2) на вимогу набувача.
Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача.
24. Поняття та правове регулювання договору транспортного експедирування.
Договір транспортного експедирування - це угода, в силу якої одна сторона (експедитор) зобов'язується за винагороду і за рахунок іншої сторони (клієнта - вантажовідправника або вантажоотримувача) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Він є консенсуальним, оплатним і двостороннім.
Сторонами договору є експедитор і клієнт. Експедитором може виступати як спеціалізована організація, так і індивідуальний підприємець, крім того, це може бути як самостійна організація, так і сам перевізник.
Клієнтом виступає фізична або юридична особа.
Істотні умови договору:
До дій фактичного характеру можна віднести навантаження, розвантаження транспортних засобів, перевірка стану вантажу при відправленні, отриманні, зберігання, охорона вантажу, проведення експертизи вантажу.
До юридичних дії відносять оформлення товарно-транспортної Документації, виконання митних формальностей, страхування вантажів;
строк дії договору визначається залежно від того, чи є експедиційні послуги разовими, чи здійснюються протягом тривалого терміну. В останньому випадку визначаються проміжні терміни;
розмір плати експедитору.
Договір укладається в простій письмовій формі. Експедитор зобов'язується належним чином здійснити всі перераховані в договорі операції. При цьому він вправі отримати від клієнта документи, які стосуються вантажу й інформацію про властивості вантажу. Він може залучати до виконання договору третіх осіб, якщо в договорі не передбачено інше. Якщо експедитор діє від імені клієнта, то останній зобов'язаний видати йому довіреність. Експедитор і клієнт мають право в односторонньому порядку розірвати договір.
25. Поняття, ознаки та істотні умови договору поставки.
Відповідно до ст.712 ЦК за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Цільова спрямованість договору поставки завжди є господарською, не пов'язаною із особистим, домашнім або іншим подібним споживанням; мета договору - забезпечення господарських потреб учасників господарських відносин (для виробників продукції та суб'єктів торговельної діяльності - щодо реалізації товарів/продукції, для покупців - щодо матеріально-технічного забезпечення своєї основної/статутної діяльності). Об'єктом договору поставки є продукція виробничого призначення (сировина, матеріали тощо), або товари для продажу на ринку.Моменти укладання і виконання договору поставки не збігаються в часі.
Юридичні ознаки договору: двосторонній, консенсуальний та оплатний.
Сторони договору: сторони в договорі - учасники господарських відносин, при цьому постачальник повинен бути суб'єктом господарювання, що професійно здійснює виробництво та/або реалізацію відповідних товарів; покупцем може бути інший суб'єкт господарювання або інша організація, що застосовує цей договір для матеріально-технічного забезпечення своєї статутної (основної") діяльності.
Істотні умови договору:
1) предмет. Предметом договору є товар, що покупець набуває для використання у підприємницькій діяльності або інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. 2) строки поставки. Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік (ст.267 ГК). 3) Якість товарів, що поставляються (ст. 268 ГК), повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.4) Вимоги щодо комплектності товарів, що поставляються (ст. 270 ГК), визначаються відповідно до вимог стандартів, технічних умов або прейскурантів, проте договором може бути передбачено поставку з додатковими до комплекту виробами (частинами) або без окремих, не потрібних покупцеві виробів (частин), що входять до комплекту. 5) Порядок виконання. Поставка продукції здійснюється постачальником шляхом відвантаження (передачі) товару покупцеві за договором або іншій особі, що визначена в договорі як одержувач. 6) Порядок приймання поставленої продукції. 7) Відповідальність за неналежне виконання договору поставки.
26.Поняття, права та обов’язки сторін за договором контрактації с-г продукції.
Ст.713 ЦК за договором контрактації сільськогосподарської продукції виробник сільськогосподарської продукції зобов'язується виробити визначену договором сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов'язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору.
Істотні умови: 1) предмет – сільськогосподарська продукція, яка може бути як в сирому вигляді так і після переробки. У більшості випадків предметом виступає продукція, якої ще немає на момент укладення договору. 2) Ціна за одиницю, загальна сума договору.3) Строки.
Відповідно до ч.3 ст.272 ГК у договорах контрактації повинні також передбачатися: 1)види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин; 2)кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника; 3)обов'язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства; 4)взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору; 5)інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Виробник повинен не пізніш як за п'ятнадцять днів до початку заготівлі продукції повідомити контрактанта про кількість і строки здачі сільськогосподарської продукції, що пропонується до продажу, та погодити календарний графік її здачі.
Контрактант зобов'язаний прийняти від виробника всю пред'явлену ним продукцію на умовах, передбачених у договорі. Нестандартну продукцію, яка швидко псується, придатну для використання у свіжому або переробленому вигляді, та стандартну продукцію, яка швидко псується, що здається понад обсяги, передбачені договором, контрактант приймає за цінами і на умовах, що погоджені сторонами.
Забезпечення виробників тарою та необхідними матеріалами для пакування продукції здійснюється у кількості, порядку та строки, передбачені договором.
27.Особливості договорів поставки енергоресурсів.
Відповідно до ст.714 ЦК за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання.
До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін.
Договір про постачання енергії та інших ресурсів є консенсуальним, двостороннім та оплатним. Об'єктом договору постачання енергетичними та іншими ресурсами може виступати електрична і теплова енергія, природній газ, вода, нафта та інші ресурси, які надаються споживачеві (абонентові) через приєднану мережу електропроводів, трубопроводів тощо.Істотною ознакою даних видів договорів є спосіб транспортування (доставки) енергетичних та інших ресурсів споживачеві, а саме - через приєднану мережу, яка може перебувати у власності чи управлінні не тільки постачальника чи абонента, а й третіх осіб.
Важливою ознакою договорів постачання енергетичних та інших ресурсів через приєднану мережу є покладення на споживача (абонента) додаткових обов'язків з дотримання режиму використання відповідної мережі та безпечної експлуатації енергетичного та іншого обладнання.
Строки постачання енергії встановлюються сторонами у договорі виходячи, як правило, з необхідності забезпечення її ритмічного та безперебійного надходження абоненту. Основним обліковим періодом енергопостачання є декада, з коригуванням обсягів протягом доби. Сторони можуть погоджувати постачання енергії протягом доби за годинами, а також час і тривалість максимальних та мінімальних навантажень.
Розрахунки за договорами енергопостачання здійснюються на підставі цін (тарифів), встановлених відповідно до вимог закону.
Оплата енергії, що відпускається, здійснюється відповідно до умов договору. Договір може передбачати попередню оплату, планові платежі з наступним перерахунком або оплату, що проводиться за вартість прийнятих ресурсів.
28.Відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання договору поставки.
Відповідальність за договором поставки наступає у вигляді відшкодування збитків і неустойки у вигляді штрафу або пені. Як правило застосовується залікова неустойка. Постачальник (виробник) за договором поставки несе відповідальність:
1) за прострочку поставки або недопоставки продукції. В цьому випадку постачальник повинен сплатити неустойку, розмір якої залежить від вартості непоставленої продукції в певний строк і повинен поповнити недопоставлену кількість продукції, яка розподіляється, - з урахуванням строку дії ліміту (фонду)1. Поповнення недопоставки продукції здійснюється в асортименті того періоду, в якому вона мала місце, а товарів - в асортименті наступного строку поставки, якщо іншу номенклатуру (асортимент) не буде додатково погоджено між сторонами. Він також має право відмовитись від продукції, поставку якої прострочено, якщо інше не передбачено в договорі. Зазначена вище неустойка за недопоставку або прострочення поставки стягається одноразово.
2) за відхилення від вимог щодо якості продукції. Недотримання умов щодо якості продукції тягне різні правові наслідки залежно від характеру правопорушення. Насамперед, дуже часто в продукції виявляються дефекти, які можна й економічно усунути в місці її одержання. На вимогу покупця їх усувають працівники виготовлювача (в тому числі шляхом заміни окремих частин або виробу в цілому) протягом 20 днів, якщо інший строк не передбачений нормативною документацією або договором. У разі усунення дефектів силами і засобами покупця виготовлювач відшкодовує йому нанесені витрати. Постачальник сплачує покупцеві штраф за поставку неякісної продукції в розмірі 20% від її вартості.
У випадку поставки продукції, яка відповідає нормативній документації, але виявиться нижчого сорту, ніж засвідчено в документі, що посвідчує якість, покупець має право або прийняти її за ціною, передбаченою для продукції відповідного сорту (якості), або відмовитись від прийняття продукції. У разі відмови покупця від недоброякісної продукції або використання її не за цільовим призначенням вона не зараховується у виконання зобов\'язання за договором поставки1.
3) за поставку некомлектуючої продукції - постачальник повинен доукомплектувати продукцію або замінити її комплектною в 20 денний строк після одержання вимоги, якщо інший строк не передбачено угодою сторін. Коли виготовлювач не виконав цих вимог, покупець може відмовитись від продукції і стягнути штраф у розмірі 20 відсотків її вартості, вимагаючи і вартість частин, яких не вистачає.
В усіх трьох випадках застосовується штрафна неустойка, тобто збитки повинні бути відшкодовані в повному обсязі. Відшкодування збитків і сплата неустойки не звільняє постачальника від виконання обов\'язку в натурі.
Положення про поставки передбачає також відповідальність за неналежне маркування, за порушення вимог щодо упаковки і тари, щодо транспортування тощо.
За договором поставки певні права та обов\'язки має й покупець. Він, зокрема, повинен прийняти продукцію та оплатити її за встановленими цінами. Покупець також несе відповідальність за відмову своєчасно прийняти продукцію і оплатити її в розмірі 0,03% від суми заборгованості за кожен день прострочки.
Для позовів, що випливають з поставки продукції неналежної якості, встановлюється шестимісячний строк давності з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставленої йому продукції.
Положенням про поставки товарів (п.24) передбачено, що виготовлювач має право зажадати від покупця оплати підготовленої до відправки продукції, давши гарантії наявності її в натурі, або перенести поставку на наступний період, повідомивши про це покупця.
Якщо договором передбачено вибірку продукції покупцем зі складу постачальника, ініціативу в одержанні її повинен виявити покупець. У договорі слід чітко визначити порядок вибірки і санкції за порушення покупцем свого обов\'язку, оскільки Положеннями про поставки вони не передбачені. У всякому разі постачальник може вимагати від покупця відшкодування збитків, заподіяних не вибіркою продукції.
Також важливим обов\'язком покупця є своєчасна і повна оплата замовленої продукції. За несвоєчасну сплату заборогованості підприємства-боржники сплачують на користь кредиторів, крім суми заборгованості, пеню в розмірі 2 відсотків від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу в розмірі, визначеному законом, якщо інший розмір пені не передбачено угодою сторін. Сплачена при цьому пеня відноситься на результати фінансової діяльності підприємства-боржника.
29.Особливості поставки продукції для державних потреб.
Державні потреби - це потреби України в продукції, необхідній для розв'язання соціально-економічних проблем, підтримання обороноздатності країни та її безпеки, створення і підтримання на належному рівні державних матеріальних резервів, реалізації державних і міждержавних цільових програм, забезпечення функціонування органів державної влади, що утримуються за рахунок Державного бюджету України.
Сторони в договорі: державні замовники - Верховна Рада України та інші центральні органи державної влади України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, державні організації та установи, визначені законом про Державний бюджет України, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Кабінет Міністрів України визначає і затверджує перелік державних замовників, обсяги та склад державного замовлення.
виконавці державного замовлення - це суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і поставляють продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.
Такі поставки здійснюються на основі двох самостійних договорів:
а) державного контракту - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця
б) укладеного відповідно до нього договору поставки.
Договором поставки товарів для державних потреб передує державний контракт.
Істотні умови договору:
1)предмет – це загальна кількість продукції, яка постачатиметься за певний період часу;
2)номенклатура (асортимент) продукції;
3) кількість продукції;
4) строк – в л-рі розрізняють загальний строк ( відрізок часу, протягом якого постачальник повинен здійснити поставку всієї продукції) і окремі строки (строки поставки окремих частин продукції). Договір може бути укладений на строк не більше одного року, оскільки за рахунок державних коштів може бути оплачена лише продукція, яка поставлена протягом року.
5)ціна – загальна вартість продукції, яка підлягає поставці; може включати і додаткові витрати на страхування, перевезення маркування та ін.
До умов, які можуть зазначатися відносять: 1) види пільг, які можуть надаватися постачальникам; 2) порядок розгляду взаємних претензій у випадку порушення умов договору; 3) порядок припинення договору, як на вимогу виконавця та і замовника; 4) умови продовження термінів поставки, проте в межах загального строку посавки; 5) принципи перегляду ціни та інше.
30. Поняття та ознаки договору майнового найму( оренди).
Договір майнового найму - це правочин, за яким наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. При цьому плоди, продукція і доходи, отримані наймачем у результаті використання майна відповідно до договору, є його власністю.
Даний договір має свої особливості:
договір найму є консенсуальним, двостороннім, оплатним.
31. Істотні умови та форма договору оренди.
Істотні умови договору: предмет, плата за користування (орендна плата), строк. Предметом договору є майно або майнові права. Предметом договору є неспоживчі індивідуально-визначені речі, які підлягають поверненню власнику. Не можуть бути предметом договору речі, вилучені або обмежені в цивільному обороті, зокрема магістральні лінії електропередач, водосховища об'єкти національно- космічного агентства, гідро-, атомні станції.
У договорі майнового найму повинні бути вказані дані, які дозволяють чітко визначити майно, яке є об'єктом договору.
Строк договору визначається за домовленістю сторін. Якщо в договорі строк не вказаний, то вважається, що договір укладений на невизначений строк. Якщо строк договору не визначений, то кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, попередивши контрагента за 1 місяць, якщо предметом були рухомі речі, а якщо нерухомість, - то контрагента необхідно попередити за 3 місяці. Для найму окремих видів майна законодавець може встановлювати граничний термін договору (максимальний чи мінімальний). Договір майнового найму, укладений на строк, який перевищує максимальний, вважається укладеним на строк, як дорівнює граничному.
Продовження користування майном по закінченні строку при відсутності заперечень зі сторони наймодавця протягом одного місяця необхідно розглядати як укладення нового договору на строк, який раніше встановлений договором і на тих же умовах.
Ціна договору визначається за домовленістю сторін, як і форма оплати. Це може бути грошова або натуральна форма, може бути змішана форма. Якщо розмір оплати не встановлений договором, то він визначається з урахуванням споживчої якості речі. При довгостроковій оренді договором або законодавством може бути передбачена індексація ціни. Періодичність внесення плати встановлюється за домовленістю сторін, при відсутності такої домовленості - щомісячно.
Наймач має право вимагати зменшення плати за найм, якщо споживчі якості об'єкта договору знизилися не з його вини.
Вимога щодо форми договору підпорядкована загальним правилам. Якщо ж об'єктом виступає нерухомість,, то договір підлягає державній реєстрації.
32. Права та обов’язки сторін у договорі оренди.
Суб'єктами договору майнового найму є наймодавець (орендодавець) і наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник майна або інша особа, уповноважена власником передавати майно в найм. Це може бути як фізична, так і юридична особа. Наймач - це особа, зацікавлена в отриманні майна у користування. Спеціальних вимог законодавство, за загальним правилом, не встановлює. Але є винятки, наприклад, у договорі лізингу сторони повинні бути суб'єктами підприємницької діяльності.
Зміст договору визначається через права й обов'язки сторін.
Обов'язки наймодавця:
1Наймодавець зобов'язаний відповідати за недоліки майна, які перешкоджають його використанню повністю або частково. При порушенні даного обов'язку наймач може скористатися наданими йому способами захисту порушеного права, а саме: вимагати заміни речі, відповідного зменшення розміру оплати за користування, безоплатного усунення недоліків або відшкодування витрат на їх усунення, розірвання договору.
Наймодавець не несе відповідальності за недоліки орендованого майна, які були ним застережені при укладанні договору.
Обов'язки наймача:
Деякі повноваження, які випливають з права користування найманим майном, наймач може реалізувати лише за згодою наймодавця. До їх числа належать такі права: передавати наймане майно в піднайм, передавати орендні права в заставу. Згода наймодавця може бути виражена безпосередньо в договорі або в додатковій угоді до нього, а також шляхом одностороннього письмового дозволу.
Наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за користування майном. Плата може бути встановлена в договорі як відносно майна в цілому, так і стосовно кожної з основних частин майна.
При припиненні договору наймач зобов'язаний повернути майно наймодавця в тому стані, в якому він його отримав, з урахуванням нормального зносу або в тому стані, який передбачений договором. Якщо даний обов'язок не буде виконаний, то наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Крім того, наймодавець має право в примусовому порядку вимагати повернення майна.
Наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини, а якщо це неможливо, - відшкодувати збитки.
33. Суборенда.
Суборенда - це угода про передачу орендарем орендованого ним об’єкта в оренду третій особі, тобто це відносини, які виникають у зв’язку з перепоступкою прав користування предметом оренди (лізингу) третій особі, і зазвичай вони повинні оформлятися договором суборенди (сублізингу). Договір суборенди укладається з ініціативи орендаря за участю орендодавця й орендаря згідно з порядком, викладеним у ст. 9 Закону про оренду. Орендар має право передавати в суборенду нерухоме й інше майно, як: обладнання, окремі верстати, транспортні засоби, нежилі приміщення й інше, якщо інше не передбачене договором оренди (згідно зі ст. 22 Закону про оренду). Причому термін дії договору суборенди не може перевищувати терміну дії договору оренди.
При передачі майна в сублізинг обов’язковою умовою є згода лізингодавця (орендодавця) в письмовій формі.
34. Права та обов’язки сторін у зв’язку з покращенням орендованого майна.
Орендар має право за погодженням з Орендодавцем та НАН України, якщо інше не передбачено договором оренди, за рахунок власних коштів здійснювати реконструкцію, технічне переоснащення, поліпшення орендованого майна.
Витрати, пов'язані з реконструкцією, технічним переоснащенням, поліпшенням орендованого майна, не зараховуються в рахунок орендної плати та не підлягають компенсації.
Орендар має право за письмовою згодою з Орендодавцем та за рахунок власних коштів здійснювати невід’ємні поліпшення орендованого майна.
Орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від орендованого майна без заподіяння йому шкоди.
Вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем за рахунок власних коштів за згодою або без згоди Орендодавця, які не можна відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, компенсації не підлягає.
35. Підстави припинення та розірвання договору майнового найму.
Припинення договору майнового найму можливе на загальних підставах. Зокрема, у разі смерті фізичної особи - наймача, або у разі ліквідації юридичної особи, яка була стороною договору.
Наймодавець має право відмовитися від договору, якщо наймач не вносить орендну плату протягом 3-х місяців підряд.
Цивільний кодекс називає конкретні підстави для дострокового розірвання договору на вимогу наймодавця і наймача. Ці вимоги стосуються істотного порушення умов договору.
Наймодавець має право вимагати розірвати договір у таких випадках:
4) наймач не проводить капітального ремонту, якщо такий обов'язок договором покладений на нього ;
Наймач має право звернутися з вимогою про розірвання договору в таких випадках:
Договір може бути розірваний достроково за згодою сторін.
Крім того в договорі можуть бути передбачені й інші підстави для
розірвання договору. Порядок розірвання договору залежить від підстав.
36. Договір прокату.
За договором побутового прокату наймодавець надає наймачеві в тимчасове користування за плату рухому річ.
Предметом договору є неспоживчі рухомі речі. Наприклад, побутова техніка.
Наймачами можуть бути тільки фізичні особи. При укладанні договору необхідно подати документи, які засвідчують особу та місце її проживання. Для отримання деяких предметів прокату потрібні також спеціальні посвідчення (наприклад, посвідчення водія).
Предмети спортивного інвентарю на пляжах, спортивних станціях видаються під грошову заставу. Оформляються відносини прокату квитанцією-зобов'язанням.
Строк договору встановлюються за погодженням сторін, але він не може бути більшим, ніж встановлений типовими правилами.
Особливості прав і обов'язків сторін зводяться до такого:
Обов'язки наймодавця:
-наймач зобов'язаний користуватися предметом прокату відповідно до його призначення. Забороняється наймачу ремонтувати предмет самостійно, здавати його в піднайм, передавати під заставу;
-наймач повинен повернути предмет найму по спливу строку
угоди;
-наймач повинен своєчасно вносити плату за користування майном.
Відповідальність за невиконання або неналежне виконання договору передбачено типовими правилами.
Якщо пошкодження може бути усунено шляхом ремонту, то наймач сплачує вартість ремонту. Якщо предмет не можна далі використовувати, то наймач повинен повернути наймодавцеві такий же предмет або сплатити його вартість.
За прострочення платежів наймач сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка за кожний день прострочення.
Наймач вправі відмовитися від договору в будь-який час.
37. Правове регулювання оренди державного та комунального майна.
Орендодавцями, що цілісності майнових комплексів, нерухомості, структурних підрозділів є Фонд державного майна, його регіональне відділення,представництво, органи уповноважені Верховною Радою АРК, органами місцевого самоврядування, щодо окремого індивідуально визначеного майна - підприємства.
Орендарями є фізичні та юридичні особи. Фізична особа повинна бути зареєстрована як підприємець.
Об'єктом оренди можуть бути цілісні майнові комплекси підприємств (господарські об'єкти з завершеним циклом виробництва), їх структурні підрозділи, нерухоме майно, а також майно, що не увійшло до статистичних фондів господарського товариства, створеного в процесі корпоратизації.
Не можуть бути об'єктами:
Особи, які бажають укласти договір, направляють заяву і проект договору орендодавцеві які у п'ятиденний термін надсилає матеріали органу уповноваженому управляти цим майном, а також до Антимо- нопольного комітету в таких випадках:
монопольне становище на ринку;
Антимонопольний комітет і орган, уповноважений управляти
майном, в 15-тиденний термін надсилає орендодавцеві висновки про можливість оренди. Якщо ці органи у встановлений термін не нададуть висновки, то вважається, що вони погоджуються.
Орендодавець протягом 5-ти днів після закінчення терміну погодження умов договору дає згоду або відмовляє в укладенні договору оренди.
У передачі в оренду об'єктів може бути відмовлено, якщо:
У випадку подачі заяви двох або більше осіб орендар визначається на конкурсних умовах.
Істотними умовами договору оренди є:
Договір оренди вважається укладеним з моменту досягнення
згоди і підписання тексту договору сторонами.
Орендар має право передати в суборенду лише нерухоме та індивідуально визначене майно.
Ризик випадкової загибелі речі несе орендодавець.
Страхування проводить орендар.
Припинення договору: 1) за погодженням сторін;
38. Правове регулювання лізингу ( види та форми лізингу, істотні умови лізингу).
Договір лізингу - це угода, за якою одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати іншій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності на певний строк і за встановлену плату. До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм і Закон України «Про фінансовий лізинг».
Договору лізингу притаманні певні ознаки, які дозволяють виділити його в окремий вид:
1) у якості учасника договору виступає продавець лізингового майна;
■ 2) лізингодавець у непрямому лізингу не завжди є власником майна на момент укладання договору, а зобов'язується придбати його за вказівкою лізингоодержувача;
3) строк договору повинен бути спів розмірним зі строком амортизації об'єкта.
Залежно від наявності майна у власності лізингодавця лізинг поділяють на:
прямий (коли майно належить на праві власності лізингодавця і було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем);
непрямий (коли майно спеціально придбане лізингодавцем у продавця відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов).
Сторонами договору є лізингодавець і лізингоодержувач. Учасником є продавець лізингового майна. Сторонами можуть бути лише суб'єкти підприємницької діяльності.
Істотними умовами договору лізингу є предмет, строк дії договору, а також розмір лізингових платежів.
Предметом договору виступають неспоживчі речі, які використовуються для підприємницької діяльності і які відносяться до основних фондів. Не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти.
39. Договір найму житла.
Відповідно до договору найму житла наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві житло для проживання у ньому на певний строк за плату.
Отже наймодавець – це той, хто передає житло в найм, а наймач – той, хто отримує його в найм.
Договір найму житла може укладатися між фізичними (тобто громадянами) та юридичними особами (підприємствами, установами, організаціями тощо).Якщо за договором наймачем є юридична особа, вона може використовувати житло лише для проживання у ньому громадянина.
Договір найму житла, що належить до державного або комунального житлового фонду, укладається між житлово-експлуатаційною організацією та наймачем на основі ордеру.
За договором найму житла, що належить до державного або комунального житлового фонду в найм може здаватись квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок.
Не можуть бути самостійним предметом договору найму: жиле приміщення, яке хоч і є ізольованим, проте за розміром менше 13,65 метрів квадратних на одну особу, частина кімнати або кімната, зв’язана з іншою кімнатою спільним входом, а також підсобні приміщення (кухня, коридор, комора тощо)
Договір найму житла укладається у письмовій формі.
Договір найму житла укладається на строк, встановлений договором. Якщо у договорі строк не встановлений, договір вважається укладеним на п’ять років. Після завершення цього терміну сторони можуть подовжити строк договору житлового найму.
Договір найму житла за строком може бути:
• короткостроковим – до 1 року;
• середньостроковим – від 1 до 5 років;
• довгостроковим – більше 5 років.
Обов’язки наймача, наймодавця
1. Використовувати житло лише для проживання у ньому.
Тобто забороняється використовувати житло для промислового виробництва, підприємницької діяльності тощо. Такий обов’язок поширюється не тільки на наймача, а й на інших осіб, які прожи-вають разом з наймачем, тимчасових мешканців, піднаймачів.
2. Забезпечувати збереження житла та підтримувати його в належному стані. Під цим обов’язком слід розуміти виконання наймачем покладених на нього обов’язків щодо здійснення капітального або поточного ремонту, бережне ставлення до санітарно-технічного й іншого обладнання, до об’єктів благоустрою, додержання правил пожежної безпеки тощо.
3. Своєчасно вносити плату за житло.
4. Самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму. До комунальних послуг належать послуги водо-, тепло-, газопостачання, послуги водовідведення, електроенергія, вивезення побутового сміття та ін.
До обов’язків наймодавця належать:
• передача наймачеві житла придатного для постійного проживання в ньому;
• здійснення капітального ремонту, якщо інше не встановлено договором.
40. Договір оренди земельних ділянок.
Договір оренди земельної ділянки - це угода за якою орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну
ділянку для господарського користування на обумовлений договором строк.
Орендодавцями є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки.
Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності, є органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські ради. Орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є районні, обласні, Київські, Севастопольські, міські, державні адміністрації, Рада Міністрів АРК, Кабінет Міністрів.
Орендарями є фізичні чи юридичні особи.
Особливості договору оренди земельної ділянки:
орендар має право передати земельну ділянку в суборенду за згодою орендодавця. Земельну ділянку сільськогосподарського призначення в суборенду можна передати лише у виняткових, встановлених законом випадках: хвороба, інвалідність, навчання, обрання на виборну посаду, призов на військову службу орендаря;
договір оренди земельної ділянки укладаються в письмовій формі. На вимогу однієї зі сторін договір може бути нотаріально посвідчений. Договір підлягає державній реєстрації.
Істотними умовами договору є :
права оренди земельної ділянки.
Договір оренди земельної ділянки припиняється в наступних випадках:
Орендар зобов'язаний: своєчасно вносити орендну плату, використовувати земельну ділянку за цільовими призначеннями додержуватись екологічної безпеки.
Орендодавець зобов'язаний: передати земельну ділянку, у стані, що відповідає умовам договору, вказати права третіх осіб на земельну ділянку, не перешкоджати орендарю використовувати земельну ділянку за призначенням.
41. Поняття та значення договору підряду.
Договір підряду, поряд з договором купівлі-продажу, є одним з найбільш значимих у сфері товарно-грошового обороту. Він зачіпає відносини безпосередньо у сфері виробництва.
Договір підряду - це домовленість, згідно з якою одна сторона (підрядник) зобов'язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), з його або своїх матеріалів, а замовник зобов'язується прийняти й оплатити виконану роботу.
У римському приватному праві договір підряду складав частину групи зобов'язань, які відносилися до зобов'язань по найму. Характерні риси договору римського права збережені в Цивільному кодексі України.
Використання договору підряду в нових галузях економічної діяльності допускає використання «підрядноподібних» договорів, а також змішаних договорів.
Наприклад, відносини, які складаються у зв'язку з реалізацією інвестиційних проектів. Аналіз нормативних актів свідчить про те, що дані відносини містять окремі елементи, характерні для договору підряду (наприклад, до змісту такого договору входять такі роботи, як підготовка проектної документації, дослідження інвестиційних можливостей).
Договір підряду має такі ознаки: консенсуальний, двосторонній, оплатний.
Договір підряду має певну подібність до трудового договору, особливо, коли підрядником виступає фізична особа. Але за змістом це різні договори. Так:
42. Ознаки, істотні умови та форма договору підряду.
Договір підряду має такі ознаки: консенсуальний, двосторонній, оплатний.
Істотними умовами договору є: •
Предмет. Цивільний кодекс формулює гредмет договору підряду як «виготовлення, обробка, ремонт речі», а також «виконання іншої роботи з переданням її результату замовнигові».
В окремих випадках завдання замовника встановлює не всі, а лише найбільш істотні ознаки предмета договоре. Інші ознаки визначаються самим підрядником.
Предмет договору підряду завжди індивідуальний - це результат праці підрядника. При цьому договором підряду може передбачатись виготовлення одного або багатьох однорідни об'єктів.
Якість предмета договору визначається сгандартними, технічними умовами. Додаткові умови, які висуваються замовником, можуть бути внесені в договір лише за згодою підрядника.
Ціною договору вважається розмір оплати (винагороди), яку замовник повинен сплатити за виконану роботу. В договорі може визначатися або ціна роботи, або спосіб її визначення. Якщо в договорі підряду не встановлено ціну роботи, то вона встановлюється за рішенням суду на основі цін, що звичайно застосоїуються за аналогічні роботи. Ціна складається з двох частин: витрат пдрядника на роботу і плати за виконану ним роботу. Найчастіше ціна визначається в грошовому еквіваленті, але може бути і зустрічному наданні певних послуг чи майна. Наприклад, у договорі підряду на будівництво житлового будинку в якості оплати іноді передбачаємся в якості фінансування будівництва замовником передача підрядшку декількох квартир у збудованому будинку.
Ціна може визначатися шляхом складанш кошторису. Кошторис - це калькуляція витрат, необхідних для виюнання робіт. Зазвичай кошторис складає підрядник, але юридичну силу він набуває лише після його затвердження замовником. Кошторис може бути приблизним (коли в момент його складання неможливо в певній мірі передбачити всі витрати) і твердим (якщо така можливість існує). Практичне значення у визначенні характеру кошторису полягає в тому, що твердий кошторис, за загальним правилом, не підлягає перегляду, а приблизний може бути змінений.
У процесі виконання робіт кошторис може коливатись у певних межах. При необхідності істотного збільшення кошторису у зв'язку з проведенням додаткових робіт підрядник зобов'язаний попередити про це замовника, який має право відмовитися від договору, заплативши підрядникові ціну за виконану частину роботи.
3. Строк у договорі може бути трьох видів: строк дії самого договору, строк початку виконання робіт, строк завершення окремих етапів робіт (проміжкові строки). На практиці термін початку роботи вказується не завжди.
Якщо в договорі підряду не встановлені строки виконання робіт, підрядник зобов'язаний виконати роботу в розумний строк.
43. Сторони в договорі підряду, їх права та обов’язки .
Загальні норми про підряд не містять обмежень щодо суб'єктів цивільного обігу на тій чи іншій стороні. Такі обмеження стосуються в основному підрядників щодо окремих видів підряду. Вказані обмеження супроводжуються тим, що певні види діяльності підрядника віднесені до числа ліцензованих. Інше обмеження пов'язано з тим, що в якості підрядника завжди виступає суб'єкт підприємницької діяльності.
При укладанні підрядного договору нерідко виникає питання про залучення підрядником до участі у виконанні робіт третьої особи. Диспозитивна норма Цивільного кодексу надає підряднику право залучити за власною ініціативою до виконання його зобов'язань третіх осіб - субпідрядників.
Обов'язки підрядника:
З обов'язком підрядника виконати завдання замовника пов'язана його відповідальність за відступ від такого завдання. До обов'язку підрядника входить попередження замовника про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи;
У випадку виконання роботи з матеріалів замовника підрядник зобов'язаний витрачати їх економно й ощадливо, надати звіт про витрати матеріалу, а також повернути його залишок або за згодою замовника зменшити ціну роботи. Крім того, підрядник зобов'язаний попередити замовника про непридатність або неякісність наданих ним матеріалів. Попереджуючи замовника про неякісний або непридатний матеріал, підрядник переносить ризик, пов'язаний з отриманням результату, на замовника;
договору;
Права підрядника:
Обов'язки замовника:
У випадку невиконання підрядником умов договору замовник робить опис недоліків в акті або іншому документі, який засвідчує прийомку. Складений документ є підставою для висунення вимог підряднику про усунення недоліків.
Замовник, який прийняв роботу без перевірки, позбавляється права посилатися на недоліки роботи;
Права замовника:
1)у будь-який час перевіряти хід виконання і якість робіт, не втручаючись в діяльність підрядника;
44. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди.
За даним договором наймодавець зобов'язується передати наймачу за плату в тимчасове користування будівлю або споруду. Даний договір виділений в окремий вид за ознаками особливостей майна, яке передається в найм. Правовідносини, пов'язані з наймом будівель і споруд, регулюються в першу чергу спеціальними правилами, а за їх відсутності - загальними нормами про найм.
Предметом договору є будівля або капітальна споруда, тобто будь-який штучно зведений на земельній ділянці або під землею самостійний об'єкт, який фундаментально пов'язаний із земельною ділянкою, використовується за цивільним призначенням і переміщення якого без шкоди його призначенню неможливе.
Тому можна виділити такі ознаки об'єкта:
1. Якщо мова йде про будівлі, то мається на увазі об'єкти, створені людьми, що дозволяє відділити їх від інших об'єктів нерухомості, які є такими за своєю природою.
Зв'язок об'єкта з землею є фундаментальним. Дана ознака дозволяє відмежувати будівлі від інших будівель і конструкцій (лар- ків, палаток).
Будівля, споруда визнається предметом договору, якщо вона є самостійним об'єктом (тобто окремо стоїть). Заданою ознакою будівлі, споруди відрізняються від таких об'єктів як Житлові приміщення.
До будівель (споруд) належать лише та^і об'єкти нерухомості, будівництво яких уже закінчено і вони можуть бути використані за прямим призначенням.
Даний договір укладається у письмовій формі. Якщо він укладається терміном на три та більше років, то він Потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Володіння та користування будівлями та спорудами зі сторони наймача передбачає наявність у нього певних пр^в і по відношенню до земельної ділянки, на якій знаходиться будівля, тому одночасно з укладанням договору найму будівлі вирішується питання і про передачу в оренду земельної ділянки, на якій знаходиться будівля.
Якщо) земельна ділянка наймодавцю не належить на праві власності, то таїка будівля може бути передана в на^м без згоди власника земельної д.ілянки, якщо інше не передбачено договором, укладеним з власником земельної ділянки.
Плата за договором є істотною умовою Договору. Плата за договором включає в себе плату за користування будівлею (спорудою) і плату за користування земельною ділянкою.
Передання наймачеві будівлі оформлюється актом, який підписується сторонами договору і з даного часу починається обчислення строку договору. Хоча сам договір вважається укладеним з моменту державної реєстрації.
Невиконання наймодавцем своїх обов'язків відносно передачі будівлі є підставою для відшкодування збитків на користь наймача. Такі ж санкції застосовуються і до наймача у випадку відмови прийняти об'єкт.
По закінченні строку дії договору або у випадку припинення договору за іншими підставами відповідна будівля повинна бути по-
вернена в тому ж порядку, як і передавалася вона в найм, тобто складається акт, який підписується обома сторонами. До даного моменту наймач не може вважатися таким, що виконав зобов'язання.
45. Умови та підстави дострокового розірвання договору підряду.
До договору підряду застосовуються загальні правила ст. 651-653 ЦК про підстави і порядок та наслідки розірвання цивільно-правових договорів. Такою підставою в ч. 2 ст. 651 ЦК назване істотне порушення договору однією стороною, що породжує право іншої сторони на розірвання договору. За таких умов не було будь-якої потреби у встановленні в ч. 2 ст. 852 ЦК правила, відповідно до якого „за наявності у роботі істотних відступів від умов договору підряду або інших істотних недоліків замовник має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.”. Це правило тільки підтверджує стосовно договору підряду те, що встановлено в ч. 2 ст. 652 ЦК стосовно усіх цивільно-правових договорів. Але ж ч. 2 ст. 652 ЦК не потребує того, щоб можливість її застосування до кожного із видів цивільно-правових договорів кожний раз підтверджувалась спеціальними
46. Договір побутового підряду.
За договором побутового підряду підрядник, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується виконати за завданням фізичної особи (замовника) певну роботу, призначену для задоволення побутових та інших особистих потреб, а замовник зобов'язується прийняти й оплатити роботу.
Дане визначення охоплює винятково видові особливості даного договору, які зводяться до такого:
альної форми), в одному випадку визнаються звичайним підрядом, якщо в якості замовника виступає певне підприємство, і договором побутового підряду, якщо в цій же ролі виступає працівник цього підприємства;
Найбільш детально питання, пов'язані з подібного роду інформацією, врегульовані правилами побутового обслуговування.
Правилами побутового обслуговування встановлено, що договір оформляється шляхом видачі квитанції або іншого документу. Якщо роботи будуть виконуватися у присутності замовника, то допускається його оформлення шляхом видачі чеку, який підтверджує одночасно з оплатою і наявність договору. Відсутність квитанції не позбавляє сторону посилатись на покази свідків.
Істотною умовою договору є предмет. Що стосується ціни і строку, то самі по собі вони не є істотними умовами, оскільки ціна може визначатися за прейскурантом, а строк виходить з принципу розумного строку виконання зобов'язань.
За загальним правилом робота за договором повинна бути виконана із матеріалу підрядника, якщо замовник не вимагає використання власних матеріалів. Вимагати передання матеріалу замовником підрядник не має права.
Відсутність у підрядника матеріалів є підставою для відмови укласти договір.
Розрахунки за матеріали підрядника здійснюються, за загальним правилом, при укладанні договору. Однак правилами виконання
окремих видів робіт або договором може бути передбачений інший порядок. При зміні цін перерахунок не проводиться.
По завершенні роботи підрядник повинен надати замовникові звіт про використані матеріали і повернути невикористаний залишок.
При виконанні роботи з матеріалів замовника, точний їх опис, розмір, ціна фіксуються у квитанції. Підрядник несе відповідальність за збереженість і правильність використання наданого замовником матеріалу. При втраті чи пошкодженні матеріалу він повинен за згодою замовника замінити його аналогічним.
Підрядник зобов'язаний виконати договір у строк, передбачений правилами або договором.
47. Зміст договору будівельного підряду.
Будівництво являє собою особливу галузь матеріального виробництва. Його специфіка проявляється у тому, що кінцевий продукт являє собою нерухомість, яка є індивідуальною і розрахована на багаторічну експлуатацію.
У силу ст.875 ЦК, будівельний підряд - це правочин, за яким одна сторона - підрядник зобов'язується збудувати і здати в установлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно- кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик, передати затверджену проектно-кошторисну документацію, прийняти об'єкт і оплатити будівельні роботи.Будівельний підряд може охоплювати будівництво, реконструкцію, капітальний ремонт.
Замовником у договорі може бути будь-який учасник цивільного обороту.
Обмеження участі в договорах будівельного підряду розповсюджується на підрядників. Це пов'язано з необхідністю мати для здійснення певної будівельної діяльності ліцензію.
Ліцензування будівельної діяльності є способом державного захисту прав та інтересів замовника. Цивільно-правовим способом захисту прав сторін у договорі є умова про страхування об'єкта будівництва. До моменту передачі підрядником результату роботи ризик випадкової загибелі лежить на підрядникові. Враховуючи довготривалість виконання робіт за договором і великий обсяг ризику, Цивільний кодекс передбачає, що договором на підрядника покладається обов'язок застрахувати об'єкт будівництва або комплекс робіт. Самим договором даний обов'язок може бути покладений і на іншу сторону. Страхування має свої часові межі, воно припиняється разом з припиненням договору підряду.
До істотних умов договору належать умова про предмет, ціну, строк договору.
Предметом договору є збудований відповідно до затвердженої документації об'єкт, який зданий комісії. Предмет договору визначається його найменуванням: нове будівництво, ремонт, реконструкція.
Нове будівництво - це будівництво підприємств, будівель і споруд, яке здійснюється на нових майданчиках на підставі початково- затвердженої проектно-кошторисні документації.
Капітальний ремонт - це ремонтні роботи основних засобів, внаслідок чого збільшується строк їх служби або поліпшуються якісні характеристики.
Реконструкція - це проведення будівельних робіт, внаслідок яких змінюється архітектурно-планувальні та технічні показники споруд.
Ціна договору визначається відповідно до проектно- кошторисної документації.
Цивільний Кодекс не вказує, на кому лежить обов'язок надати технічну документацію, яка визначає обсяг, зміст робіт. При цьому ЦК враховує складність роботи зі складання технічної документації. У випадку виявлення неврахованих проектною документацією робіт і необхідність у зв'язку з цим проведення додаткових робіт підрядник зобов'язаний повідомити замовника про збільшення кошторису. Вносити зміни до проектно-кошторисної документації сторона має право без погодження з контрагентом, якщо вартість робіт згідно зі змінами не буде перевищувати 10 відсотків від визначеної у кошторисі ціни.
48. Підряд на проектні та пошукові роботи.
Договір підряду на проведення проектних та пошукових робіт є правочином, за яким підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та, або виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх.
Предметом договору є створення (розроблення) проектнокошторисної документації. Проектування здійснюється у дві стадії: робочі креслення, технічний проект.
Підрядником є проектна організація, для якої така робота становить зміст виробничої діяльності.
Договір на виконання проектних робіт укладається на весь період виконання робіт. Якщо необхідно внести зміни, то укладається додаткова угода.
Схема організації будівництва складається з трьох етапів: пошукові роботи - проектні роботи - будівництво. У ході першого етапу проводиться збір інформації про умови майбутнього будівництва. Даний етап завершується переданням результатів інженерно- геологічних, топографо-геодезичних, гідрометеорологічних, інженер- но-пошукових робіт.
У процесі другого етапу складаються проекти та кошториси.
Проект - це комплекс технічної інформації. Проекти можуть також включати ознаки службової або комерційної таємниці, яка захищається правом.
Проект має подібність зі стандартами. Мається на увазі, що останні завжди, а проекти нерідко, підлягають затвердженню компетентним органом. Крім того, і стандарти, і проекти містять вимоги технічного характеру. Перші два етапи будівництва і є предметом даного договору.
До договорів на виконання проектних і пошукових робіт застосовуються загальні норми, які регулюють підряд.
Крім предмета договору, до істотних умов належать строк договору і вартість виконання робіт.
49. Правове становище генерального підрядника, субпідрядника та замовника.
Обов'язки підрядника:
Обов'язки замовника:
До участі в прийомці необхідно залучити, якщо є вказівка в нормативному акті, представників державних органів.
Здзча-приймання оформляється актом. Прийняття роботи можливо як після повного її завершення, так і по закінченні окремих її етапів. Якщо недоліки роботи виключають можливість використати об' єкт будівництва, замовник має право відмовитися приймати об'єкт.
50. Договір найму транспортного засобу.
Договір найму (оренди) транспортного засобу - це правочин, за яким наймодавець (орендодавець) передає наймачу (орендарю) за плату транспортний засіб (з наданням послуг для забезпечення нормального його використання або без надання таких послуг) у тимчасове володіння та користування.Він є двостороннім, відплатним і консенсуальним.
Сторонами договору найму (оренди) транспортного засобу виступають наймодавець (орендодавець) і наймач (орендар).
Наймодавець - це особа, яка за договором передає транспортний засіб в оплатне, тимчасове володіння та користування наймачу.
Наймодавцем може бути будь-яка особа, яка є власником транспортного засобу або особа, уповноважена передавати транспортний засіб у найм. Найчастіше ними виступають спеціалізовані транспортні організації, у володінні яких перебувають транспортні засоби.
Наймачем за договором найму (оренди) транспортного засобу також може бути будь-яка особа. Предметом договору, що розглядається, можуть бути повітряні, морські, річкові судна, а також наземні самохідні транспортні засоби.
Договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає також нотаріальному посвідченню.
Права та обов´язки сторін договору найму (оренди) транспортного засобу мають свої особливості в порівнянні із загальними правилами про найм (оренду). Передусім це прослідковується в нормативно-правовому закріпленні додаткових прав та обов´язків наймача.
Відповідно до ст. 800 ЦК України, наймач самостійно здійснює використання транспортного засобу у своїй діяльності та має право без згоди наймодавця укладати від свого імені договори перевезення, а також інші договори відповідно до призначення транспортного засобу. Зазначена та інші норми § 5 гл. 58 ЦК України не надають права наймачу передавати самостійно предмет договору в піднайм. Наймач вправі зробити це лише за наявності згоди орендодавця.
На вимогу загальних норм наймодавець повинен передати об´єкт найму наймачеві у стані, що відповідає умовам договору або призначенню майна. Це означає, що за договором найму транспортного засобу наймодавець також зобов´язаний передати транспортний засіб у належному технічному стані, відповідно до вимог транспортних характеристик.
У свою чергу, наймач зобов´язаний підтримувати транспортний засіб у належному технічному стані (ч. 1 ст. 801 ЦК України), тобто проводити його технічне обслуговування та ремонт (як капітальний, так і поточний, якщо інше не зазначено в договорі). Наймач має проводити технічне обслуговування та ремонт як транспортного засобу, так і його складових частин з метою підтримання їх у належному робочому стані та забезпечення встановлених виробником технічних характеристик.
Протягом дії договору найму наймодавець повністю позбавлений обов´язку утримувати транспортний засіб. Наймач несе всі витрати, пов´язані з використанням транспортного засобу, в тому числі зі сплатою податків та інших платежів. Щодо автомобільних транспортних засобів, прикладом витрат, пов´язаних з їх використанням, є витрати на паливно-мастильні матеріали, паркування, витрати, пов´язані з проведенням технічного огляду та ремонту, страхуванням цивільної відповідальності володільців транспортних засобів та ін. Чинне законодавство не звільняє наймача від обов´язку сплачувати податки з володільців транспортних засобів, а також збору за забруднення навколишнього природного середовища.
Обов´язком наймача є також відшкодування збитків наймо-давцеві, завданих у зв´язку із втратою або пошкодженням транспортного засобу. Наймач не буде проводити відшкодування лише в тому випадку, якщо доведе, що це сталося не з його вини (ст. 803 ЦК України). Збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування в меншому або більшому розмірі. Стаття 786 ЦК України встановлює, що до вимог про відшкодування збитків, які виникли у зв´язку з пошкодженням речі, яка була передана в користування наймачеві, застосовується позовна давність в один рік. У разі заподіяння шкоди іншій особі у зв´язку з використанням транспортного засобу, наймач зобов´язаний відшкодовувати шкоду за загальними правилами гл. 82 ЦК України.
51. Поняття та значення договору перевезення вантажу.
Найбільш поширеним є договір перевезення вантажу.
Договір перевезення вантажу - це домовленість за якою одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Ознаки договору: договір є двостороннім, оплатним, реальним, оскільки він вважається укладеним лише після передачі вантажу перевізнику. У чартерних перевезеннях (на морському транспорті) договір є консенсуальним.
Договір укладається у письмовій формі з дотриманням обов'язкових реквізитів. Порядок укладення залежить від його природи.
Істотні умови договору:
1) предмет - це послуги з доставки ввіреного перевізнику вантажу. Дані послуги охоплюють не лише транспортування вантажу, а й інші дії: зберігання, видачу вантажу, навантаження, вивантаження;
52. Порядок укладення договору перевезення вантажів.
Договір укладається у письмовій формі з дотриманням обов'язкових реквізитів. Порядок укладення залежить від його природи.
Перевезення вантажу оформляється спеціальним транспортним документом, який супроводжує вантаж. При перевезенні залізничним і річковим транспортом таким документом є накладна, яка складається на ім'я конкретного одержувача вантажу і підписується відправником. За неточності в накладній відповідальність несе відправник.
Договір перевезення вантажу автомобільним транспортом оформляється товарно-транспортною накладною. Без накладної вантаж до перевезення не приймається. Крім того, необхідно надати подорожній лист - це первинний документ про облік перевезень, який характеризує роботу автомобіля і водія з моменту їх виїзду з автотранспортного підприємства.
Договір перевезення вантажу автомобільним транспортом укладається на підставі Примірного договору. Оферентом може бути як перевізник, так і відправник. Проект договору оформляє перевізник, а відправник у десятиденний термін повинен підписати його. Договір повітряного перевезення вантажу оформляється вантажною накладною.
Договір морського перевезення оформляється коносаментом, який є основним доказом укладення договору. В коносаменгі передбачається: найменування відправника, місце призначення вантажу, найменування одержувача (іменний коносамент), характеристика вантажу. Передача коносаменту здійснюється за правилами передачі боргової вимоги.
Договір перевезення вантажу укладається шляхом зустрічних дій сторін: надання перевізником транспортного засобу і пред'явлення відправником вантажу разом із заповненими транспортними документами, які в пункті призначаються, видаються одержувачеві.
53. Права та обов’язки перевізника.
Перевізниками вважаються ті транспортні організації, які наділені правилами юридичної особи та яким надано право укладати договори перевезення: залізниці, річкові та морські пароплавства, авіаційні підприємства, автогосподарства. В автомобільних і повітряних перевезеннях перевізниками можуть бути фізичні особи - суб'єкти господарювання. В окремих випадках перевізник повинен мати ліцензію (при перевезеннях повітряним транспортом).
Обов'язки перевізника:
а) технічно справні вагони - це вагони, які відповідають вимогам Правил технічної експлуатації;
б) комерційна справність - це стан вагонів, який забезпечує збереження вантажу;
в) придатність вагонів для перевезення конкретного вантажу.
54. Права та обов’язки вантажовідправника.
Відправник зобов’язаний:
1)Пред’явити до перевезення вантаж, зазначений в договорі. Замінити вантаж можна лише за згодою перевізника. Вантаж повинен бути пред’явлений в такому стані, що витримає умови перевезення.Для окремих видів багажу повинен бути наявний сертифікат.
2) Відправник зобов’язаний сплатити провізну плату, яка, як правило, виноситься при укладенні договору. Самим договором даний обов’язок можна покласти на одержувача. Якщо перевізник не отримає плату, він має право притримати вантаж і не видавати його одержувачу.
3) відправник одночасно з пред'явленням вантажу подає перевізникові необхідну кількість примірників правильно заповнених ііранспортних документів, а також прикладає до них усі документи, необхідні для дотримання санітарних, митних, карантинних та інших правил. На залізничному і внутрішньому водному транспорті на посвідчення прийняття вантажу до перевезення відправникові видається вантажна квитанція (ст.38 Статуту залізниць) чи квитанція (ст.67 Статуту внутрішнього водного транспорту). При морських перевезеннях відправник разом з вантажем подає перевізникові завантажувальний документ, на підставі якого перевізник видає відправникові коносамент (ст.137 Кодексу торговельного мореплавства).
55. Правове становище вантажоодержувача
Вантажоодержувач не є стороною в договорі перевезення. Він є лише учасником даних відносин. Відносини з ним визначаються не договором, а законом. він має право не виконувати обов’язок по одержанню вантажу, якщо вантаж не використовується за призначенням. Одержувачем може бути або сам відправник, або інша особа, зазначена останнім у перевізних документах. З огляду на те, що одержувач за договором перевезення набуває певного обсягу прав та обов'язків, у разі, якщо відправник не є одночасно й одержувачем вантажу, такий договір розглядається як договір на користь третьої особи.
Обов’язки вантажоодержувача:
1)Прийняти вантаж у встановлені строки.Вантаж, який не прийнятий у встановлений строк, вважається не витребуваним і може бути реалізований перевізником.
2)Вивезти вантаж
3)Оглянути вантаж і зафіксувати обставини, які можуть бути підставами для відповідальності перевізника.
4) Нести відповідальність за затримання вивантаження вантажу.
56. Виконання договору перевезення вантажу
За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату (ст. 909 ЦК України).
Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі, оскільки перевізник зобов'язаний скласти та видати відправнику відповідний документ про прийняття вантажу до перевезення. Цим документом може бути транспортна накладна, коносамент або інший документ, передбачений транспортним статутом або кодексом.
Проте належне виконання договору перевізником обумовлене дотриманням ним ряду умов, що випливають безпосередньо зі статуту (кодексу) і необхідні для нормального початку та завершення перевізного процесу. Це, зокрема, стосується стану перевізних засобів. За транспортним законодавством, перевізник повинен подавати під навантаження справні вагони й контейнери, придатні для перевезення певного вантажу, очищені від залишків вантажу і сміття, а в необхідних випадках — промиті та продезінфіковані. При морських перевезеннях вантажів перевізник повинен заздалегідь, до початку рейсу, привести судно в морехідний стан. Такий самий обов’язок перевізника передбачено правилами, що діють на річковому та автомобільному транспорті. У поняття придатності рухомого складу включається і вимога щодо належного опломбування перевізних засобів. Перевізник повинен забезпечити цілість і схоронність прийнятого до перевезення вантажу. Цей обов’язок виникає з моменту одержання перевізником вантажу до перевезення і до видачі його одержувачеві у пункті призначення. Перевізник повинен своєчасно виконати свій обов’язок по доставці вантажу до пункту призначення та видачі його одержувачеві. Строки доставки встановлюються транспортними статутами (кодексами) або правилами перевезення. Якщо строк доставки у зазначеному порядку не встановлено, сторони мають право визначити його у договорі. Нарешті, у пункті призначення перевізник повинен видати вантаж одержувачеві, зазначеному в транспортному документі. Видача вантажу одержувачеві — завершальний процес перевезення. Перевізник повинен повідомити одержувачеві про прибуття вантажу на його адресу.
57. Відповідальність сторін за невиконання чи неналежне виконання договору перевезення вантажу
Один з основних обов’язків перевізника полягає в забезпеченні збереження його вантажу. Даний обов’язок починає діяти після прийняття вантажу і діє до видачі вантажу вантажоодержувачу.
Умови відповідальності:
Шкода полягає у втраті, пошкодженні або нестачі вантажу.
Втрата вантажу – це фактична неможливість видачі вантажу одержувачу після спливу строку доставки.
Нестача вантажу означає, що перевізник віддає йому одержувачу по кількості місць або ваги в меншому розмірі ніж вказано в проїзному документі.
Нестача вантажу можлива в 2-х випадках:
Псування – це хімічні або біологічні зміни вантажу.
Пошкодження вантажу – це механічні зміни вантажу, які призвели до погіршення його стану.
Відповідальність заснована на принципі вини, тобто перевізник не відповідає за шкоду, яка сталася внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти і усунення яких від нього не залежало.
Такими обставинами є:
Процес встановлення відсутності вини перевізника передбачає перш за все виявлення конкретної події або явища, які викликали незбереження вантажу.
В ЦКУ збережений принцип обмеженої відповідальності перевізника, тобто перевізник відповідає лише за фактичні втрати, а інан:
Вартість втраченого вантажу може визначатися або на підставі договору перевезення або на підставі попереднього договору.
Перевізник звільняється від відповідальності, якщо буде встановлена вина відправника або одержувача.
Перевізник звільняється від відповідальності, якщо втрачанні відбулось через природні властивості вантажу або існували недоліки тари або упаковки.
Якщо вантаж прибув у несправних вагонах, контейнерах, трюмах з непошкодженими пломбами відправника доводити вину перевізника покладається на відправника або одержувача.
Перевізник несе відповідальність за прострочення доставки вантажу, якщо не доведе, що прострочення сталося не з його вини. Відповідальність за дане правопорушення настає у вигляді сплати неустойки. А якщо таке прострочення призвело до псування вантажу, то крім неустойки іна сплачується вартість шкоди.
Відносно виконання договору перевезення, обов’язковим є пред’явлення претензій.
Позов пред’являється в місячний строк з моменту повної або часткової відмови перевізника у задоволенні претензій.
Строк позовної давності 1 рік.
Крім відповідальності перевізника існує також відповідальність відправника та одержувача, вони відповідають за несвоєчасне розвантаження або навантаження транспортних засобів, які призвели до їх простою.
Відправник також відповідає за пред’явлення вантажу абороненного до перевезення.
Власник вантажу несе відповідальність за збитки, які заподіяні транспортному засобу вантажем, особливі властивості якого не були застережені відправником.
58. Особливості перевезення вантажів окремими видами транспорту.
59. Договір перевезення пасажирів та багажу
Договір перевезення інансово та багажу – одна сторона, перевізник, зобов’язується перевести інансово в пункт призначення, а у випадку передачі багажу також доставити багаж до пункту призначення, а інансов зобов’язаний сплатити встановлену сплату за проїзд і плату за перевезення вантажу.
Перевезення багажу є невід’ємним від перевезення пасажирів.
Даний договір включає в себе складне правовідношення в якому основний договір (договір перевезення інансово) оформляється проїздним квитком, а додатковий договір (договір перевезення багажу) оформляється квитанцією.
Договір перевезення пасажирів завжди є консенсуальним, а договір перевезення багажу реальним.
Договір завжди є оплатним.
Плата за договором визначається на підставі тарифу.
Плата за багаж також визначається на підставі тарифу, але залежить ще від виду транспорту.
За даним договором перевізник зобов’язаний доставити інансово і багаж в пункт призначення за договором.
У випадку затримання транспортного засобу перевізник сплачує інансово штраф. Перевізник звільняється від відповідальності в наслідок діє непереборної сили або в наслідок усунення несправностей транспортного засобу.
За договором перевезення інансов має право:
Пасажир зобов’язаний:
60. Порядок та строки пред’явлення претензій та позовів при перевезеннях
61. Поняття та види страхування
Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій за рахунок грошових коштів, які сформовані з страхових платежів.
Види страхування_в залежності від об'єктів страхування (згідно з Законом України "Про страхування"):
— особисте - об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю або з додатковою пенсією;
— майнове - об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з володінням, використанням і розпорядженням майном;
— відповідальності - об'єктом є майнові інтереси, пов'язані з необхідністю здійснити відшкодування завданого збитку третім особам.
Галузі страхування:
- загальнообов'язкове
- приватне страхування
- державне
- соціальне страхування
Види страхування за формою проведення:
— добровільне:
*страхування життя;
* страхування від нещасних випадків;
*медичне страхування (неперервне страхування здоров'я);
* страхування здоров'я на випадок хвороби;
*страхування залізничного, наземного, повітряного, водного транспорту;
— обов'язкове:
*військовослужбовців і військовозобов'язаних, викликаних на збори;
*осіб рядового, начальницького і вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ;
*медичних і фармацевтичних працівників на випадок інфікування вірусом імунодефіциту людини при виконанні ними службових обов'язків;
*працівників митних органів;
*працівників прокуратури;
*посадових осіб державної контрольно-ревізійної служби;
*посадових осіб податкових інспекцій;
62. Учасники страхового зобов’язання
Учасниками є сторони – страховик та страхувальник.
Також учасниками може бути: застрахована особа, вигодонабувач, страхові посередники (страхові агенти та страхові брокери).
Згідно закону про страхування, страховиками є фінансові установи, які створені у формі господарський товариств за винятком товариств з обмеженою відповідальністю.
Крім того, страховик повинен мати ліцензію на проведення страхування на території України (державна комісії страхування ринків та державних коштів).
Страховик повинен мати відповідний статутний фонд.
Для кращої організації своєї діяльності, страховики мають права створювати асоціації та спілки. Метою створення таких об’єднань є координація їх діяльності, представництво та захист спільних інтересів, але такі об’єднання не мають права займатися безпосередньо страховою діяльністю.
На сьогоднішній день до таких об’єднань належать:
Страховики мають право організовувати свої послуги через посередників (страхових агентів та страхових брокерів).
Страховими агентами можуть бути фізичні або юридичні особи, які діють на ринку послуг та діють від імені і за дорученням страховика.
Страхові агенти діють на підставі агентського договору (договір доручення).
Агенти за свої послуги отримують винагороду від страховика.
Страховий брокер – це фізична або юридична особа, обов’язково суб’єкт підприємницької діяльності, яка здійснює посередницьку діяльність на страховому ринку від свого імені і на підставі брокерської угоди. Страховий брокер може представляти інтереси і страховика і страхувальника.
Страхувальником може бути фізичні та юридичні особи, які уклали договір страхування і вносять страхові платежі, а в разі настання страхового випадку мають право отримати страхову суму.
63. Поняття, ознаки, істотні умови та порядок укладення договору страхування
Страхування може виникати з різних фактів, в т. ч. на підставі договору. Особливість договору полягає в тому, що сторони є рівноправними.
Договір страхування – це угода між страхувальником і страховиком, за якою страховик бере на себе зобов’язання, в разі настання страхового випадку, виплатити грошову суму або відшкодувати збитки страхувальнику чи іншій особі-набувачу, а страхувальник зобов’язується сплачувати страхові платежі у визначений термін. За правовою природою даний договір є двосторонній, оплатний, консенсуальний.
Істотні умови договору:
Предметом договору можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з життям здоров’ям працездатністю особи (особисте страхування); володінням, користуванням та розпорядженням майном (майнове страхування); майнові інтереси пов’язані із відшкодуванням шкоди завданої страхувальником третій особі (страхування цивільної відповідальності).
Страхова сума – це граничний розмір щодо відшкодування збитків. При особистому страхуванні, страхова сума встановлюється за погодженістю сторін і залежить від фінансового стану страхувальника. При здійсненні майнового страхування, страхова сума дорівнює дійсної вартості майна. Страхування відповідальності передбачає встановлення в договорі ліміту відповідальності страховика.
Страховий внесок – це сплата за страхування, яку страхувальник зобов’язаний внести страховику. Розмір страхових внесків встановлюється відповідно до страхових тарифів. Страховий тариф – це ставка страхового внеску з певної страхової суми за певний період страхування.
Страховий випадок – це подія, передбачена договором страхування або законодавства, які відбулася, із настанням якої у страховика виникає обов’язок здійснити випадок страхової суми.
Строк договору завжди встановлюється за згодою сторін. Це може бути кілька днів (зелена картка), а може бути 15-25 років.
Порядок укладання договору страхування підпорядковується як загальним нормам, які регулюють укладення цивільно-правового договору, так і спеціальним вимогам, передбаченим страховим законодавством. За загальним правилом (ст. 638 ЦК), договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Для укладання договору страхування страхувальник подає страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування (ст. 18 Закону). Одержавши заяву (пропозицію) страхувальника про укладання договору страхування, страховик здійснює оцінку страхового ризику. У разі необхідності страховик вправі запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), а також інші необхідні документи.
ЦК (ст. 981) та Закон (ст. 17) передбачають, що договір страхування укладається у простій письмовій формі, недодержання якої тягне за собою його нікчемність. Вимоги щодо письмової форми договору страхування визначаються загальними нормами стосовно письмової форми правочину (ст. 205 ЦК). Зміст договору страхування може бути зафіксований в одному документі, підписаному його сторонами. Проте страхова практика виробила особливу форму договору страхування - страхове свідоцтво (поліс, сертифікат). На підставі заяви (пропозиції*) страхувальника страховик видає страхувальнику страхове свідоцтво (поліс, сертифікат), посвідчуючи таким чином факт укладення договору страхування (ст. 18 Закону). Для того, щоб страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) мало силу договору, воно повинно містити всі істотні умови договору страхування. Страхове свідоцтво (поліс, сертифікат) не є цінним папером.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ч. 1 ст. 638 ЦК).
64. Права та обов’язки страхувальника
Конкретний перелік прав та обов’язків визначає договір, але закон «про страхування» встановлює імперативні обов’язки.
Обов’язки страхувальника.
65.Права та обов’язки страховика
Конкретний перелік прав та обов’язків визначає договір, але закон «про страхування» встановлює імперативні обов’язки. Обов’язки страховика:
Застрахована особа – це фізична особа, про страхування якої страхувальник укладає із страховиком договір особистого страхування. Це може бути неповнолітня особа, працівник, недієздатна особа.
Крім того, страхувальники мають право укладати договори страхування на користь третіх осіб – вигодонабувачів і у разі настання страхового випадку, вигодонабувачу виплачується грошова
66. Порядок та умови зміни договору страхування
Зміни до договору вносяться за загальними правилами. Зокрема, під час дії договору сторони можуть змінити розмір страхової суми, розмір страхових внесків, строк дії договору.
Закон «про страхування» також дає можливість змінити страхувальника.
Якщо період дії договору страхування страхувальника визнано недієздатним чи обмежено дієздатним, то всі права покладається на опікуна або піклувальника. За винятком, такий договір припиняє свою дію з моменту визнання особи недієздатною.
Можна звідси зморозити щось: 5.3. Зміна умов Договору страхування здійснюється за згодою Страхувальника та Страховика на основі заяви однієї з Сторін протягом 5 (п'яти) днів з моменту одержання заяви другою Стороною та оформляється додатковою угодою сторін до Договору страхування. 5.4. Якщо будь-яка з Сторін не згодна на внесення змін у Договір страхування, у п'ятиденний строк вирішується питання про дію Договору страхування на попередніх умовах або про припинення його дії. 5.5. З моменту отримання заяви однією з Сторін до моменту прийняття рішення Договір продовжує діяти на попередніх умовах.
67. Підстави для відмови страховика у виплаті страхової суми.
Страховик, у разі певних обставин, має право відмовити у страховому відшкодуванні. До таких обставин належить:
2. Договором страхування можуть бути передбачені також інші підстави для відмови здійснити страхову виплату, якщо це не суперечить закону.
3. Рішення страховика про відмову здійснити страхову виплату повідомляється страхувальникові у письмовій формі з обґрунтуванням причин відмови.
68. Зобов’язання з обов’язкового страхування
(гл.67 ст.999) Законом може бути встановлений обов'язок фіз. або юр. особи бути страхувальником життя, здоров'я, майна або відповідальності перед ін. особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи (обов'язкове страхування). Д. обов'язкового страхування укладається незалежно від волевиявлення сторін, тобто обов'язок його укладення випливає із вказівки закону. Напр., у ст.7 ЗУ "Про страхування" встановлено перелік випадків обов'язкового страхування життя, здоров'я, майна або відповідальності перед ін. особами за свій рахунок чи за рахунок заінтересованої особи. В Укр. здійснюються такі види обов'язкового страхування: медичне страхування; особисте страхування медичних і фармацевтичних працівників (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Держ.
бюджету Укр.) на випадок інфікування ВІЛ при виконанні ними службових обов'язків; особисте страхування працівників відомчої (крім тих, які працюють в установах і організаціях, що фінансуються з Держ. бюджету Укр.) та сільської пожежної охорони і членів добровільних пожежних дружин (команд); страхування спортсменів вищих категорій; особисте страхування від нещасних випадків на транспорті; авіаційне страхування цивільної авіації; страхування відповідальності морського перевізника та виконавця робіт, пов'язаних із обслуговуванням морського транспорту, щодо відшкодування збитків, завданих пасажирам, багажу, пошті, вантажу, іншим користувачам морського транспорту та третім особам; страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів; страхування цивільної відповідальності оператора ядерної установки за ядерну шкоду, яка може бути заподіяна внаслідок ядерного інциденту; і др.
Для здійснення обов'язкового страхування КабМін Укр. встановлює порядок та правила його проведення, форми типового Д., особливі умови ліцензування обов'язкового страхування, розміри страхових сум та максимальні розміри страхових тарифів.
69. Особисте та майнове страхування
Договір особистого страхування – це договір за яким страховик зобов’язується, у випадку настання страхової події компенсувати завдані збитки або провести виплати накопиченого страхового капіталу страхувальнику, застрахованій особі або вигодонабувачу. Основними видами особистого страхування є:
Особисте страхування має наступні особливості:
майнового страхування: Об'єктом майнового страхування виступають майнові інтереси фізичних і юридичних осіб, які пов'язані із ризиком втрати чи пошкодження належного їм майна.
У своїй структурі майнове страхування містить наступні види:
Майнове страхування здійснюється у двох формах: договірне та обов’язкове.
Майнове страхування спрямоване на відшкодування вартості пошкодженого або втраченого майна, також це можуть бути витрати щодо відновлення пошкодженого майна.
Страхування може бути на повну вартість та на частину суми майна.
В договорі страхування також зазначається коли страховик не буде виплачувати страхову суму. Зокрема:
Основним принципом майнового страхування є те, що страхове відшкодування за договором не може перевищувати розміру прямого збитку завданому страховому майну.
70. Страхування цивільної відповідальності
Страхування відповідальності – це страхування майнових інтересів, які пов’язані з обов’язком страхувальника відшкодувати шкоду заподіяну ним третім особам.
Потреба в страховому захисті може бути зумовлено і суб’єктивними і об’єктивними обставинами. До об’єктивних обставин відносять підвищену небезпеку об’єктів, якім може бути заподіяна шкода. До суб’єктивних обставин можна віднести низький рівень або бездіяльність страхувальника.
Страхування цивільної відповідальності має наступні риси:
Види страхування відповідальності:
71. Співстрахування і перестрахування
Стаття 986. Співстрахування
1. За згодою страхувальника предмет договору страхування може бути застрахований за одним договором страхування кількома страховиками (співстрахування) з визначенням прав та обов'язків кожного із страховиків.
2. За погодженням між співстраховиками і страхувальником один із співстраховиків може представляти всіх інших співстраховиків у відносинах із страхувальником, залишаючись відповідальним перед ним у розмірах своєї частки.
Співстрахування – це спосіб розподілу ризику між двома та більше страховиками шляхом покладання на кожного із них заздалегідь обумовленої частки можливих збитків страхувальника. Співстрахування має такі ознаки:
при співстрахуванні укладається тільки один договір страхування;
при співстрахуванні страхується один і той самий об’єкт;
перелік страхових подій, на випадок настання яких укладається договір страхування, є однаковим для всіх страховиків;
у разі настання страхового випадку кожен із співстраховиків виплачує страхувальникові лише частину збитків, яка заздалегідь визначена в договорі.
Стаття 987. Договір перестрахування
1. За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником.
2. Страховик, який уклав договір перестрахування, залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до договору страхування.
Відповідно до ст. 12 Закону «Про страхування» перестрахування - це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) на визначених договором умовах ризику виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика (перестраховика) резидента або нерезидента, який має статус страховика або перестраховика, згідно із законодавством країни, в якій він зареєстрований.
Процес передачі ризику в перестрахуванні називається перестрахувальницькою цесією. Перестраховика, який передає ризик, називають цедентом, а перестраховика, який приймає ризик, – цесіонером (цесіонарієм). Наступна передача ризику називається ретроцесією. Відповідно, страхову компанію, яка передає ризик, називають ретроцедентом, а ту, що приймає – ретроцесіонером (ретроцесіонарієм).
72. Договір позики
Договір позики – це домовленість за якою одна сторона – позикодавець, передає у власність другій стороні – позичальнику, грошові кошти або інші речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві також суму грошових коштів або таку ж кількість речей, того роду і якості. За правовою природою даний договір є одностороннім, реальний, може бути і оплатний і безоплатний.
Безоплатним договір є у двох випадках:
Істотними умовами договору є:
Предметом можуть бути грошові кошти або речі визначені родовими ознаками.
При цьому предмет позики передається у власність позичальнику, а тому позикодавець має право вимагати повернення аналогічних речей того ж роду і якості або такої самої суми грошових коштів.
Не можуть бути предметом позики речі, які вилучені або обмежені в цивільному обігу.
Якщо предметом є грошові кошти, то вони можуть бути у національній та іноземній валюті.
Якщо предметом виступали речі, то необхідно визначити їх кількість та якість.
Строк визначається за домовленістю сторін.
Якщо цей строк не встановлений в договорі, то він визначається моментом пред’явлення вимоги, а це означає, що позичальник повинен повернути борг на протязі 30 днів з моменту пред’явлення вимоги позикодавцем.
Плата – це відсотки або проценти за користування послугою.
Проценти встановлюються за домовленістю сторін.
Якщо в договорі не визначений відсоток, він визначається на рівні облікової ставки Національного Банку.
Договір позики може бути укладений як в усній так і в письмовій формі.
Якщо він укладається між юридичними особами – завжди письмова форма.
Якщо він укладається між фізичними особами, якщо перевищує в десять і більше разів неоподаткований мінімум – потребує письмової форми. У випадку недотримання письмової форми договір вважається дійним, але не можна посилатися на покази свідків у разі виникнення спору.
Підтвердженням укладення договору може бути боргова розписка.
Боргова розписка – це письмове зобов’язання позичальника повернути борг.
Сторонами договору позики є позикодавець та позичальник.
Ними може бути фізичні та юридичні особи, які є власниками речей, що передаються в позику.
За даним договором позичальник зобов’язаний повернути борг в строк, встановлений в договорі але якщо договір безстроковий, то достроково повернути борг позичальник має в будь-який момент. Якщо договір оплатний, достроково повернути борг можна лише за згодою позикодавця. У випадку прострочення повернення коштів, боржник сплачує неустойку.
73. Поняття та види кредиту
Креди́т — кошти й матеріальні цінності, що надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під відсоток. Кредит розподіляється на фінансовий, товарний і кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики.
Види:
За джерелами користування:
За строками:
За валютою:
За порядком надання:
За порядком використання:
За умовами погашення:
За забезпеченістю.
За страховим ризиком:
Кредити з підвищеним рівнім ризику
74. Поняття, форма та порядок укладення кредитного договору
Кредитний договір – це домовленість за якою банк або інша фінансова установа – кредитодавець, зобов’язується надати грошові кошти в кредит – позичальникові, у розмірі та на умовах встановлені договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити відсоткі. Є одностороннім, оплатним та консенсуальним.
Особливі вимоги закон пред'являє до форми кредитного договору. Так, згідно зі статею 1055 Цивільного кодексу України, кредитний договір укладається в письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, нікчемний. Таким чином, кредитний договір, укладений усно, недійсний з моменту його укладення, не породжує жодних юридичних наслідків та не вимагає визнання недійсності в судовому порядку (стаття 215 Цивільного кодексу України).
Порядок укладення договору кредиту, передбачений статею 346 Господарського кодексу України, згідно з якою для одержання банківського кредиту позичальник надає банкові такі документи:
— клопотання (заяву), в якому зазначаються характер кредитної угоди, мета використання кредиту, сума позички і строк користування нею;
— техніко-скономічне обґрунтування кредитного заходу та розрахунок економічного ефекту від його реалізації;
— інші необхідні документи.
Разом з тим, недодержання зазначеного порядку навряд чи може потягнути негативні наслідки для сторін договору або вплинути на дійсність відповідного правочину, насамперед, виходячи з того, що будь-які санкції за порушення порядку укладення господарського договору кредиту відсутні.
Щоб знизити ступінь ризику, банк надає кредит позичальникові за наявності гарантії платоспроможного суб'єкта господарювання чи поручительства іншого банку, під заставу належного позичальникові майна, під інші гарантії, прийняті в банківській практиці. З цією метою банк має право попередньо вивчити стан господарської діяльності позичальника, його платоспроможність та спрогнозувати ризик непогашення кредиту.
75. Істотні умови кредитного договору
Строк визначається за домовленістю сторін. Строк договору залежить від мети договору. Короткострокові кредити надаються терміном до 1 року (як правило, для подолання тимчасових фінансових труднощів). Середньострокові – до 3 років. Довгострокові (для страхування основних фондів) – обмежень немає.
Визначається договором і якщо кредит надається в національній валюті то до уваги береться національна ставка депозитом.. Банк не може надавати кредит процентна ставка якого є меншою ніж за депозитом. Безпроцентні кредити заборонені. За валютними кредитами розмір процентної ставки може залежати від місця знаходження кредитодавця. Строки виплати відсотків встановлюються договором і можуть бути щомісячними, щоквартальними (3 місяця) і одночасними з погашенням суми основного боргу.
Порушення цільового призначення кредиту дає право кредитодавцю вимагати дострокового повернення боргу і сплати штрафу.
76. Права та обов’язки сторін кредитного договору
За кредитним договором одна сторона (банк або iнша кредитна установа), що зобов'язується надати кредитнi кошти (кредит), називається кредитором, а сторона (громадянин або юридична особа), що зобов'язуються повернути запозичену суму та сплатити проценти по нiй -- позичальником. Кредитний договiр є двостороннiм, так як обов'язки виникають не лише у позичальника (повернення отриманої суми та оплата процентiв по нiй), а й у кредитора (надання грошових коштiв у розмiрi i за умов, вказаних в кредитному договорi).
"Порушення обов'язкiв, якi передбаченi для сторiн в кредитному договорi, покладає вiдповiдальнiсть як кредитора, так i позичальника у виглядi покриття збиткiв, тому в кредитному договорi треба обов'язково прописати всi права i обов'язки сторiн, i перш за все кредитний договiр повинен мiстити в собi умови про суму кредиту, об'єктах кредитування, термiнi повернення кредиту, процентiв, застави тощо."1
За кредитним договором позичальник зобов'язується повернути отриману суму i сплатити проценти по нiй, тобто розмiр процентiв по кредитному договору, строки ї важливою умовою. Це значить, що якщо цi умови не визначенi в кредитному договорi, то кредитний договiр може бути визнаний недiйсним.
Кредитний договiр завжди є корисливим. Тому позичальник повинен сплатити проценти за договором. Як правило, цi проценти мiстять в собi ставку рефiнансування Нацбанку України (вартiсть кредитного ресурси) i винагороду самого кредитора (банкiвську маржу). При цьому, банк не має права в односторонньому порядку змiнювати проценти, за винятком випадкiв, що передбаченi законом та договором. Як правило, у випадку виникнення суперечок щодо процентiв по кредитному договору суд може визначити їх по iснуючiй у кредитора ставцi банкiвського проценту або ставки рефiнансування. Порядок сплати процентiв залежить вiд строка договори i фiксується в ньому. Як правило, позичальник повинен сплачувати проценти за договором щомiсяця.
Позичальник за кредитним договором повинен дотримуватися цiльового використання отриманих за кредитом грошових коштiв (окрiм позики фiзичнiй особi на невiдкладнi потреби).1 При порушеннi позичальником цiєї умови кредитного договора банк має право вимагати вiд позичальника дострокового повернення наданої суми кредиту i виплати вiдповiдних вiдсоткiв, якщо iнше не передбачене договором.
У випадку, коли згідно договору застави, яка надається у вигляді забезпечення пiд кредит, закладене майно залишається у заставодавця (позичальника), останнiй зобов'язаний:
- застрахувати закладене майно за власний рахунок у повнiй його вартостi вiд ризикiв, втрати або пошкодження;
- негайно повiдомити iншу сторону про виникнення загрози втрати або пошкодження закладеного майна.
Наявнiсть i збереження закладеного майна перевiряється банком вiдповiдно до умов договору.
В разi невиконання позичальником передбачених кредитним договором обов'язкiв по забезпеченню повернення суми кредиту, а також при втратi забезпечення або погiршення його умов за обставинами, за якi позикодавець не несе вiдповiдальностi, банк має право вимагати у позичальника виплати нарахованих вiдсоткiв, якщо iнше не передбачене договором *** (ст. ЦК України). Позичальник не має права ухилятися вiд банкiвського контролю i повинен надавати всi вiдомостi про свiй фiнансовий стан i перспективах розвитку. . Докладна позицiя викладується багатьма юристами в галузi банкiвського права, так як саме вiдсутнiсть жорсткого контролю над використанням кредитних коштiв в кiнцевому випадку призводить до неповернення кредиту.1
Вiдповiдно до умов кредитного договору, банк повинен надати позичальнику грошовi кошти в розмiрi, в строк та на умовах, передбачених в договорi. Банк має право вiдмовитися вiд надання позики, при наявностi iнформацiї про те, що кредит не буде повернутий у визначений строк. У випадку виявлення неблагонадiйної позики, банк має право надати позичальнику для виходу iз ситуацiї продати частину активiв, скоротити частину персоналу, змiнити заходи в органiзацiї роботи, змiнити керiвництво тощо. Окрiм цього, банк має право звернутися до арбiтражного суду iз заявою про порушення справи про неспроможнiсть (банкрутсво) по вiдношенню до позичальника, що не виконує своїх обов'язкiв по погашенню заборгованостi. Кожний з цих способiв впливу на клiєнта застосовується, як правило в залежностi вiд його поточного фiнансового стану.
77.Договір банківського рахунку
Договір банківського рахунку – це договір, за яким банк зобов’язується приймати і зараховувати на рахунок відкритий грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунку та проведення інших операцій з рахунком.
За правовою природою такий договір є реальним чи консенсуальним, двосторонній, оплатний.
Сторонами договору є банк і клієнт. В якості клієнтів можуть виступити резиденти або не резиденти, якщо клієнтом виступає іноземний громадянин, то стороною він може бути або у випадку якщо він перебуває на території України відповідно до візи або якщо він отримав посвіт на проживання. Даний договір в більшості випадків є публічний.
За цим договором банк виступає як довірена особа і не має права визначати та контролювати напрямки використання грошових коштів клієнта.
Банк не має права встановлювати обмеження для клієнта щодо користування ним своїми коштами.
Разом з тим відповідно закону «про банк і банківську діяльність», банки мають права здійснювати контролюючі функції, але ці функції стосуються лише запобігання легалізації грошових коштів набутих злочинним шляхом.
Відповідно до декрету КМУ «про систему валютного регулювання», банки також здійснюють контроль за валютною операцією.
Договір банківського рахунку укладається в письмовій формі.
Банк має право відмовити у відкритті рахунку у 2-х випадках:
Якщо банк безпідставно відмовляє у відкритті рахунку, то особа має право на відшкодування збитків.
При укладенні договору банківського рахунку, банк відкриває клієнту поточний рахунок.
Для відкриття рахунку фізичної особи потрібна заява, документ який посвідчує особу та ідентифікаційний код.
Якщо клієнтом є юридична особа, то вона повинна подати заяву про відкриття рахунку, копію свідоцтва про державну реєстрацію, копія довідки про внесення юридичної особи до єдиного реєстру підприємств і організацій України, копія документу яка підтверджує взяття юридичної особи на пенсійний облік, копія документу про взяття юридичної особи на податковий облік, картка із зразками підписів осіб які мають права розпоряджатись цим рахунком, а також зразок відбутку печатки.
За даним договором банк зобов’язаний відкрити клієнту рахунок в строк визначений договором, якщо такий строк не встановлений, то рахунок відкривається в розумний строк.
За даним договором банк зобов’язаний здійснювати для клієнта операції по рахунку, перелік таких операцій встановлюється сторонами в договорі. Всі ці операції можна поділити на два види:
Відповідно до закону «про національний банк України», правила, форми та стандартні розробки встановлює Нацбанк.
Як правило, банк виконує доручення клієнта у межах грошових коштів на рахунку.
В договорі можна передбачити, що у випадку відсутності коштів на рахунку банк ліквідує клієнта.
Банк зобов’язаний зараховувати грошові кошти на рахунок клієнта не пізніше наступного дня після надходження платіжного документу.
Банк зобов’язаний вести облік грошових коштів на рахунку клієнта.
Банк зобов’язаний дотримуватись таємниці банківського рахунку.
Здійснюючі операції за рахунком банк надає послуги клієнту в сфері банківського обслуговування, а це означає що клієнт зобов’язаний оплатити ці послуги, розмір винагороди визначається за домовленістю сторін.
За цим договором клієнт має право самостійно розпоряджатися своїми коштами.
За порушенням умов такого договору сторони несуть відповідальність: клієнт за несвоєчасну оплату банку; банк несе відповідальність за наступні правопорушення:
Договір банківського рахунку може бути припинений:
На вимогу банку договір може бути розірваний в 2-х випадках:
78.Договір факторингу
Договір факторингу – це договір, за яким одна сторона фактор передає або зобов’язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони – клієнта, зарплату, а клієнт відступає або зобов’язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи боржника.
На міжнародному рівні договір факторингу врегульований Оттавською конвенцією «Унідруа». Сторонами договору є фактор та клієнт. Фактором може бути банк чи інша юридична особа (фізична, але пп). Договір факторингу укладається у письмовій формі. Може бути або реальним або консенсуальним. Такий договір є завжди оплатним та двостороннім.
Істотними умовами договору є:
Предметом може виступати грошова вимога, строк платежу за якою вже настав або грошова вимога, строк платежу за якою настане в майбутньому.
Договір може бути укладений як з зазначенням строку так і без нього.
Розмір такої винагороди може залежати від сфер діянь клієнта, від його правового статусу, від його річних оборотів, від кількості боржників, від суми уступленої вимоги.
Може бути встановлена у грошовій сумі чи у відсотках.
Обов’язки клієнта:
Обов’язки фактора:
Права боржника:
79.Договір банківського вкладу
Договір банківського вкладу – це договір, за яким одна сторона – банк, яка прийняла від другої сторони – вкладника, певну грошову суму вкладник зобов’язується виплачувати платникові таку ж суму і відсотки за неї в умовах і в порядку встановленим договором.
За правовою природою даний договір є реальним, одностороннім, оплатний. Якщо вкладником є фізична особа, то такий договір є публічний.
Види вкладів:
Договір банківського вкладу складається в письмовій формі. При недотримання тягне за собою нікчемність.
При укладенні договору відкривається вкладний рахунок.
Для підтвердження укладення договору банк видає ощадну книжку. Ощадна книжка може бути іменною або на пред’явника.
Ощадна книжка повинна містити інформацію про найменування та місцезнаходження банку, номер рахунку, сума вкладу, розмір процентів, сума зарахованих і списаних коштів, залишок на рахунку.
Всі операції банк проводить лише при пред’явлені ощадної книжки.
У випадку втрати іменної ощадной книжки, за заявою вкладника банк видає нову.
Суб’єктами даного договору є банк вкладник.
Вкладниками можуть бути і фізичні і юридичні особи.
Істотними умовами є:
Предметом є грошові кошти, в готівковій або безготівковій формі, національній або іноземній валюті.
За загальним правилом сума вкладів не обмежується.
Визначається договором.
Буде обов’язковий лише при строковому вкладі.
Кошти, які зберігає юридична особа перераховує з поточного рахунку юридична особа на депозит і після закінчення строку знов повертається на поточний рахунок.
Юридичні особи брати кошти в готівковій формі не мають права.
При вкладнику-фізичний особі, вона обов’язково надає документ який посвідчує особу.
Банк зобов’язаний виплачувати вкладнику відсоток.
Відсоток нараховується банком з наступного дня після отримання вклад. Порядок виплати відсотків визначається договором.
За загальним правилом розмір відсотків банк не має права змінювати.
Періодичність нарахування відсотків визначається договором.
У випадку не визначення в договорі порядок нарахування процентів, вони сплачуються щоквартально окремо від суми вкладу.
Банк зобов’язаний будити суму вкладу на першу вимогу. Сам договір таке право вкладника не має права.
Юридичні особи не мають права витребувати кошти до закінчення строку.
Договір банківського вкладу припиняється у таких випадках:
Договір припиняється з моменту видачі суми вкладу та відсотків за цей вклад.
Угода про розірвання договору складається у письмовій формі.
80. Порядок та форми безготівкових розрахунків в господарському обороті.
Розрахунок – це певна правова дія особи, яка здійснюється з метою часткового або повного погашення грошового зобов’язання.
Для розрахункових відносин характерні наступні ознаки:
Сторони за будь-яким цивільно-правовим зобов’язанням мають право самостійно визначати будь-які із форм і порядків розрахунків, але така свобода може бути обмежена статусом суб’єкта.
ЦКУ дає приблизний перелік форм розрахунків.
Розрахунки на території України за загальним правилом здійснюються в національні валюті.
Всі платіжні документи мають бути належним чином оформлені, а саме:
Найчастіше використовуються готівкові розрахунки.
Відносно розрахунків готівкою, між фізичними особами, законодавство особливих обмежень не встановлює.
Безготівкові розрахунки – це визначені законодавством банківською практикою і звичаями ділового обороту, способи виконання грошових зобов’язань через платіжні системи.
Види платіжних систем:
При цьому такий перерахунок повинен бути здійснений в строк встановлений договором.
Банк приймає доручення до виконання протягом 10 днів після його сплати. Менший строк може бути передбачений договором (більший – ні).
Банк зобов’язаний негайно проінформувати платника про виконання доручення.
За невиконання банківського доручення банк несе відповідальність.
Банк виконує розпорядження платника тільки в межах сум, які є на рахунку.
Банк-емітент може відкривати наступні види акредитивів: покритий акредитив (для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти в повній сумі на окремому рахунку; непокритий акредитив (оплата за яким у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку гарантується банком-емітентом); відкличний акредитив (може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціанту; безвідкличний акредитив (зобов’язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та умовах визначені умовами акредитивів).
Банк списує кошти за акредитивом зробивши перевірку всіх умов акредитиву.
Акредитив може бути закритий в наступних випадках: у випадку закінчення строку дії акредитиву; часткове або повне відкликання акредитиву; відмова одержання коштів за акредитивом.
Чек – це цінний папір, якій містить нічим не обумовлене, письмове розпорядження власника банку переказати вказану чеком грошову суму чекодержателю.
Видача чеку не погашає грошового зобов’язання. Обов’язок боржника зобов’язання припиняється лише після платежу за чеком.
Чек оплачується за рахунок коштів чекодавця.
Чек підлягає оплаті протягом 10 днів, не рахуючи дня виписки.
Фізичні особи мають право обміняти чек на готівку.
Чекова книжка видається на один календарний рік. В ній вказується банк-емітент, реквізити чекодавця та ліміт суми на який можуть видаватися чеки.
При розрахунках при інкасовим дорученням банк-емітент здійснює операцію з метою одержання від платника платежу на користь свого клієнта.
81. Особливості регулювання договору управління майном.
Управління майном може виникати або в силу прямої вказівки закону або на підставі договору або на підставі правочину.
Управління майном – це будь-які фактичні або юридичні дії, які вчиняються управителем цього майна від свого імені.
Договір управління майном – це договір за яким одна сторона – установник управління, передає другій стороні – управителеві, на певний строк майно управління, а друга сторона зобов’язується, за плату, здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи.
Договір управління майном має певні особливості:
За правовою природою договір управління майном є двостороннім, реальним, оплатним.
Договір управління майном завжди укладається в письмовій формі.Якщо об’єктом управління є нерухоме майно, то договір потребує нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Сторонами договору є установник управління і управитель.
Істотні умови договору:
Предметом договору може бути підприємство, як єдиний майновий комплекс, нерухомість, цінні папери, майнові права та інше майно.
В силу прямої вказівки закону не можуть бути самостійно предметом договору – грошові кошти, але гроші можуть входити в склад майнового комплексу.
Майно, набуте управителем в результаті договору управління майном, включається до складу майна отриманого в управління.
Майно обліковується на окремому балансі управителя, а тому воно повинно містити в собі такі ознаки, які дозволять його відрізнити від майна установника управління і управителя.
Управитель має право на винагороду. Винагорода визначається за домовленістю сторін і крім винагороди необхідно виплатити додаткові витрати, які пов’язані з управління майном.
Строк визначається за домовленістю сторін. Якщо строк не вказаний, то вважається, що договір укладений на 5 років.
Якщо по спливу строків немає заяви однієї із сторін про розірвання договору, то вважається, що договір діє на той же строк.
82. Договір зберігання: поняття, ознаки, умови.
Договір зберігання – це домовленість, за якою одна сторона – зберігач, зобов’язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною - поклажедавцем, і повернути її у схоронності.
За правовою природою даний договір може бути двостороннім чи одностороннім, реальний чи консенсуальний та оплатним чи безоплатним.
Договір зберігання як правилом є публічним договором.
В деяких випадках договір зберігання може носити довірчий характер.
Сторонами договору є поклажедавець і зберігач.
Поклажедавцем може бути юридична чи фізична особа та не завжди власник майна.
В якості зберігачів може виступати і юридична і фізична особа. Якщо фізична особа – то вона повинна мати відповідну дієздатність. Якщо юридична особа – всі, але для зберігання всіх видів майна необхідна наявність або спеціального дозволу або ліцензії.
Види договору зберігання:
Законодавча кваліфікація:
В залежності від речей:
З урахуванням того хто виступає зберігачем:
В залежності від умов за яких був укладений договір зберігання, зберігання поділяють:
За підставами виникнення зобов’язань:
Істотні умови:
- Предмет.
Предметом є послуги по зберіганню.
Дані послуги полягають у вчиненні зберігачем сукупності дій, які спрямовані на прийняття, зберігання і подальше повернення поклажедавцеві певних об’єктів.
Об’єктом виступають різноманітні речі, які здатні до просторового переміщення.
Це можуть бути індивідуальні речі і речі які наділені родовими ознаками.
Строк – це той період часу протягом якого зберігач має зберігати річ.
Може бути визначений строк, а може бути не визначений.
Дана умова є істотною тільки до оплатних договорів.
Вартість послуг зберігача визначається за погодженням сторін, разом з тим така вартість може встановлюватись на підставі тарифів.
Крім винагороди зберігачу, поклажедавиць зобов’язаний покрити витрати на зберігання.
Форма договору зберігання підпорядковується ст. 937, а саме, якщо укладений консенсуальний договір – то його форма письмова, якщо був реальний договір зберігання, то застосовуються загальні норми про форму правочину.
Проста письмова форма вважається дотриманою, якщо прийняті на зберігання речі підтверджуються розпискою, квитанцією чи іншим документом підписаним зберігачем або ж видачею номерного жетону.
83. Правове становище сторін за договором зберігання.
Обов’язки зберігача:
Якщо це консенсуальний договір, то потрібно ще вказати прямий момент з якого річ приймається на зберігання.
Він може відмовитись від зберігання якщо існують істотні обставини або поклажедавець не передав в обумовлений строк річ.
При цьому зберігач не має право безпідставно розірвати договір зберігання.
Виконуючи даний обов’язок зберігач повинен прийняти певні заходи для того, щоб попередити викрадення майна, попередити псування чи знищення майна третіми особами.
Об’єм та характер таких заходів буде залежати від об’єкту зберігання, від мети зберігання та від виду зберігання.
Дана умова пов’язана з підвищеним ступенем довірительності договору зберігання, а це означає, що зберігач не має право передавати річ на зберігання третій особі без згоди поклажедавця.
За загальним правилом поверненню полягає не тільки річ, а й доходи від річчі.
Обов’язки поклажедавця:
84. Відповідальність охоронця у зобов’язанняз зі зберігання.
Відповідальність зберігача:
Самим договором дане плавило можна відмінити.
При цьому відповідальність професійного та непрофесійного зберігача відрізняється.
Різниця між ними як в умовах так і розмірі відповідальності.
Непрофесійні зберігачі несуть відповідальність лише за умови наявності їх вини.
Професійні зберігачі несуть відповідальність в будь-якому випадку.
Якщо втрата, пошкодження або недостача майна настали після того як пройшов обов’язок поклажедавця забрати річ професійний зберігач буде нести відповідальність лише при наявності умислу або грубої необережності з його строни.
При оплатному зберігання зберігач несе відповідальність в повному обсязі. При безоплатному – в обсязі фактичних збитків.
Як при оплатному так і безоплатному зберігання поклажедавець має право відмовитись від майна, якщо його якість змінилася на стільки, що воно не може бути використане за призначенням.
Відповідальність поклажедавця:
85. Договір зберігання на товарному складі
За договором зберігання на товарному складі, зберігач зобов’язаний зберігати за плату товар та повернути його у схоронності.
Даний договір є різновидом договору зберігання, а тому на нього розповсюджуються загальні умови по зберіганню.
Учасниками такого договору можуть бути лише суб’єкти підприємницької діяльності.
В ролі зберігача виступає товарний склад. Даний договір є публічним.
Крім загальних складів, послуги по зберіганню товарів можуть здійснювати і відомчі склади.
Поклажедавцями можуть бути і фізичні і юридичні особи але обов’язково суб’єктами підприємницької діяльності.
Речі, які здає поклажедавець на зберігання є товаром.
З урахуванням того, що даний договір застосовується лише в підприємницькій діяльності, то він завжди носить оплатний характер.
За іншими правовими ознаками даний договір є і консенсуальний і реальний.
Сторони торгового володіють певними правами та обов’язками, як поділяються на 2 групи:
Товарний склад зобов’язаний за свій рахунок провести прийом і видачу товарів та забезпечити їх кількість та зовнішній стан.
При істотній зміні умов, склад зобов’язаний повідомити про це поклажедавця.
При виявлені під час зберігання пошкодження товару, які виходить за межі, що узгоджені в договорі, товарний склад зобов’язаний негайно скласти про це акт і в той же день повідомити поклажедавця.
Поклажедавець володіє правом контролю за зберіганням товару.
З цією метою йому надається можливість під час зберігання оглядати товар чи його зразки.
Кожна із сторін при поверненні товару має право вимагати його огляду та перевірки якості.
Витрати, пов’язані з таким оглядом несе той хто вимагав такої перевірки.
Якщо при поверненні товару він не був оглядений або перевірений, поклажедавець позбавляється можливості на висування вимог.
Заява про нестачу або пошкодження товару, які могли бути виявлені, повинна бути виражена в письмовій формі протягом 3 днів після одержання товару.
Ці права та обов’язки також пов’язані з документальним оформленням складського зберігання.
Укладається в письмовій формі. Вона вважається дотриманню, якщо прийняття товару на склад посвідчено складським документом (складська квитанція, простого складського свідоцтва або подвійного складського свідоцтва).
Відсутність у поклажедавця одного з цих документів свідчить про порушення вимог щодо форми договору.
Складська квитанція – це документ, якій посвідчує прийняття товару складом і містить основну характеристику товару.
Складську квитанцію не можна передати в заставу або передати третій особі в спрощеному порядку.
За допомогою складської квитанції оформлюється таке зберігання, при якому правом розпоряджатись таким товаром має товароволодівець і забрати його може тільки ця особа.
Просте складське свідоцтво – це єдиний документ, який видається на пред’явника і підтверджує передачу товару на зберігання.
Просте складське свідоцтво має містити наступні відомості: найменування та місце знаходження товарного складу; номер свідоцтва за реєстром товарного складу; дата видачі свідоцтва; вказівка на те, що вона видана на пред’явника; найменування і кількість прийнятого на зберігання товару; це підпис повноваженої особи, яка видала свідоцтво.
Документ, який не відповідає зазначеним вимогам не буде мати статусу простого складського свідоцтва.
Передача товару, який зберігається на складі іншій особі здійснюється шляхом простого вручення їй даного документу.
Подвійне складське свідоцтво – складається з двох частин. Перша частина – саме складське свідоцтво, друга – заставне (варан).
Найменування товару; номер свідоцтва за реєстром товарного складу; найменування юридичної або фізичної особи від якої прийнято свідоцтво; найменування і кількість товару, якій прийнятий на зберігання; розмір плати за зберігання або тарифи; дата видачі свідоцтва; печатка.
Складське і заставне свідоцтво можуть передаватися разом або окремо передавальними написів.
Наявність двох частин в подвійному складському свідоцтві для обігу товарів.
Складське свідоцтво засвідчує право власності на товар, а заставне свідоцтво надає можливість отримувати кредит під заставу товару.
Власник товару може забрати товар з товарного складу лише за наявності подвійного складського свідоцтва.
86. Спеціальні види зберігання.
Спеціальні види зберігання пов’язані з особистим складом, специфікою зберігання, строковістю наданих послуг, особливим порядком укладення і оформлення договорів.
Спеціальним суб’єктом є ломбард.Основним видом діяльності ломбарду є видача грошових сум під заставу їх певного майна.
Ломбард є фінансовою установою.Поряд з фінансовими операціями, ломбарди здійснюють операції і по зберіганню товару.Даний договір завжди є публічним договором.Укладення договору зберігання, шляхом здачі речі на зберігання, що оформляється видачею поклажедавцеві іменної квитанції.ьПри укладенні договору обов’язково відбувається оцінка речі. Ціна визначається відповідно до цін на такі ж речі того роду, тої ж якості.Договір зберігання ломбарду є оплатним.Ломбард це професійний зберігач майна, а тому несе підвищену відповідальність за його схоронність.Ломбард зобов’язаний страхувати речі на користь поклажедавця.Зберігання в ломбарді є строковим, по закінченню цього строку ломбард ще протягом 3 місяців зберігає річ, а після цього може її продати.
Банк зобов’язаний надавати послуги для зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання речей.
Відповідно до такої ситуації виникає 2 договори:
Банк приймає на зберігання документи, цінні папери, дорогоцінні папери, каміння, інші коштовності та цінності без надання поклажедавцеві особливих умов зберігання.ьУкладення такого договору засвідчується видачею поклажедавцеві іменного документу.
Банк надає особливі умови зберігання. Банк не контролює зміст сейфу, але несе обов’язок з охорони приміщення де знаходиться сейф.
Зберігання речі в камері схову.
Даний договір є публічний. Банк має приймати речі незалежно від наявності проїзного квитка. Поклажедавцеві автоматично видається квиток або жетон. Камери зберігання зазвичай приймають речі на певний строк, такий строк визначається правилами або домовленістю сторін. Якщо особа в даний строк не забрала річ, вона зберігається ще протягом 3-х місяців. У випадку втрати або пошкодження речі камера схову зобов’язана відшкодувати вартість в скорочений термін – 24 години. Вартість речі оцінюється в момент передачі на зберігання.
Зберігання речі в гардеробі.
Гардероб – спеціально визначене місце, яке виділене для зберігання верхнього одягу і головних уборів її працівників та відвідувачів організації.Укладення такого договору посвідчується видачею номерного жетону. За даним договором зберігач несе відповідальність лише обмежено.
Зберігання речей в готелі.
Готелі відповідають перед клієнтами за втрату, недостачу чи пошкодження їх речей за виключенням грошових коштів, валютних цінностей, цінних паперів та інших дорогоцінних речей. Даний вид зберігання виникає на підставі закону тому і не потребує окремого договору. Річ вважається такою, що зберігається готелем в момент внесення такої речі в готель. Клієнт зобов’язаний негайно повідомити про знищення чи пошкодження такої речі. Відносно грошових коштів та цінних паперів, готель буде нести відповідальність тільки в тому випадку, якщо вони були передані на зберігання.
Зберігання речей пасажира.
Перевізник зобов’язаний забезпечити схоронність особистих речей пасажира крім дорогоцінних.
Зберігання речей, які є предметом спору. Таке зберігання називається секвестром. Учасниками такого спору є дві особи, які претендують на предмет спору і ці дві особи домовляються про те, щоб до вирішення спору передати річ на зберігання незацікавленій особі.
В даному випадку зберігач зобов’язаний буде передати ту річ тому учаснику спору, якому вона буде присуджена за рішенням суду.Такий вид секвестру називається договірним.Крім договірного існує судовий секвестр. За судовим, річ, яка є предметом спору, передається особі судом.Особливість секвестру полягає в тому, що предметом можуть бути не лише рухомі, а й нерухомі речі.За загальним правилом секвестр є оплатним. Винагороду виплачують учасники спору.
87. Договір доручення: поняття, ознаки,форма, інші умови.
Договір доручення – це домовленість за яким одна сторона – повірений, зобов’язаний вчинити від імені та за рахунок іншої сторони – довірителя, певні юридичні дії.
Доручення за своєю юридичною сутністю є договором про представництво, оскільки повірений діє від імені довірителя.
У зв’язку з цим до договору доручення застосовуються норми які діють у сфері представництва.
Договір доручення є підставою для договірного представництва.
Ознаки:
Договір доручення має такі специфічні риси.
Договір доручення укладається між 2 сторонами – між повіреним і довірителем.
Повірений – це особа яка бере на себе обов’язок вчинити певні дії.
Повіреним може бути і фізична і юридична особа.
Якщо повіреним виступає фізична особа, то вона повинна мати повну дієздатність, а якщо така особа укладає договір з метою отримання прибутку, то він повинен бути суб’єктом підприємницької діяльності.
ЦКУ передбачає можливість існування комерційного представництва.
Комерційним представником є особа, яка постійно і самостійно виступає представником суб’єктів підприємницької діяльності при укладенні з ним договорів.
Довіритель – це особа, яка дозволяє повіреному вчинити певні дії від свого імені.
Це може бути і фізична і юридична особа.
Договір доручення за своїм характером пов’язаний і з договором комісії, і з договором підряду, і з договором управління майном.
До істотних умов договору доручення відносять:
Предметом договору виступають тільки юридичні дії.
Це може бути: підписання документів; складання документів; вчинення певних правочинів; вчинення інших процесуальних дій. При цьому юридичні дії повіреного можуть супроводжуватися і вчиненням фактичних дій, але такі дії не будуть предметом договору.
Юридичні дії, які вчиняє повірений повинні бути правомірними і конкретними.
Не можуть бути предметом договору доручення юридичні дії, які в силу особистого характеру або прямої вказівки закону не може бути здійснені через представника.
Ціна визначається за домовленістю сторін.
Право на винагороду повірений має лише в тому випадку, якщо це становлення або договором або законом.
Дана умова може бути істотною тільки в тому випадку, коли вона прямо зазначена в договору.
Строк в договорі визначається виходячи із суті дій, які повинен здійснити повірений.
Це може бути конкретна дата або період в часі в межах якого повірений зобов’язаний вчинити певні дії.
І саме в межах цієї території повірений зобов’язаний вчинити певні дії.
Договір доручення за формою підпорядковується загальним умовам цивільного законодавства.
Виходячи з звичаїв ділового обороту договір доручення укладається у письмовій формі.
У деяких випадках договір доручення ще й потребує матеріального посвідчення.
Зокрема, якщо договором доручення передбачено укладення дій, що потребують нотаріального посвідчення, то й сам договір доручення потребує нотаріального посвідчення.
До таких договорів відносять: купівля-продаж, договір міни, дарування, застава нерухомості; застава транспортних засобів; купівля-продаж майна державних підприємств.
На підставі договору довіритель може видати повіреному довіреність.
Довіреність відтворює повноваження повіреного.
В довіреності дані повноваження розписані більш чітко.
88. Зміст договору доручення. Відповідальність сторін.
Обов’язки довірителя:
Грошові кошти, який довіритель передає довірителю, має характер авансу. Якщо витрати повіреного перевищує суму авансу, то довіритель зобов’язується сплатити різницю.
Обов’язки повіреного:
Вказівки довіритель може надати або детальні або загальні.
Вказівки довірителя можуть міститися в самому договорі, а можуть в додатках до договору, але всі ці вказівки повинні відповідати встановленим в законах межах.
Якщо вказівки довірителя не можливо виконати або їх виконання буде суперечити інтересам довірителя повірений має право відступити від таких вказівок.
Якщо повірений відступає від вказівок, він зобов’язаний повідомити про це довірителя.
Можна виконати договір доручення відступаючи від вказівок і не попереджати про це, лише в тому випадку коли повірений не мав можливості попередити або якщо він своєчасно не отримав про вжиття заходів від довірителя.
Передоручати виконання юридичний дій іншій особі можливе, якщо повірений уповноважений на це договором або змушений в силу обставин, за обставин для охорони інтересів довірителя.
В даному випадку повірений зобов’язаний повідомити довірителя про передоручення і сповістити всі необхідні відомості про свого заступника.
Зокрема, повірений зобов’язаний повідомити довірителя, на його вимогу, всі відомості щодо виконання доручення.
Дотримання даного правила дає довірителю можливість змінити, конкретизувати свої вказівки у відповідності з обставинами, які виникли.
Крім того даний обов’язок дає можливість довірителю контролювати діяльність повіреного та своєчасно приймати міри з метою захисту власних інтересів.
Звіт може надаватися як в письмовій так і в усній формі.
Це можуть бути грошові кошти, документи, майно. Разом з цим повірений зобов’язаний повернути договір про довіреність.
89. Підстави дострокового припинення договору доручення.
Договір доручення може бути припинений як за загальними так і за спеціальними підставами.
Загальні підстави:
Спеціальні підстави:
Довіритель має право відмінити договір без будь-яких пояснень.
При відмові, довіритель зобов’язаний негайно повідомити повіреного.
Договір доручення буде зберігати свою чинність до тих пір, поки повірений не дізнається про скасування договору.
Якщо повірений діяв як комерційний представник, то його необхідно повідомити не менше як за 1 місяць.
Якщо повірений відмовився від виконання договору, в умова коли довіритель позбавлений можливості забезпечити свої інтереси, то повірений зобов’язаний відшкодувати довірителю спричинені збитки.
У разі припинення договору доручення ще до повного виконання доручення повіреним довіритель повинен відшкодувати повіреному необхідні витрати, а також виплатити йому винагороду, пропорційно виконаній його роботі.
Якщо повірений дізнався про відмову від договору але продовжував виконувати договір, то він втрачає право на винагороду.
У разі смерті повіреного, спадкоємці зобов’язані повідомити повіреного зобов’язані попередити довірителя про припинення дії договору.
90. Дії в чужому інтересі без доручення.
У ст. 1158 ЦК України зазначається: якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення.
У зазначеній статті наголоптується, що особа, яка вчинила дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана при першій нагоді повідомити її про свої дії. Якщо ці дії будуть схвалені іншою особою, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір.
У тому разі, якщо особа, яка розпочала дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів.
Особа, яка вчинила дії в інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої були вчинені дії, звіт про ці дії і передати їй усе, що при цьому було одержано.
Наслідками здійснення угоди в чужому інтересі для особи, яка діяла в майнових інтересах іншої особи без її доручення, є відшкодування витрат, понесених нею у зв'язку із вчиненням дій у майнових інтересах іншої особи. Слід зауважити, що право вимагати від останньої відшкодування фактично зроблених витрат виникає лише у тому разі, якщо вони були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії (ст. 1160 ЦК України).
Якщо особа, яка вчинила дії у майнових інтересах іншої особи без її доручення, при першій нагоді не повідомила цю особу про свої дії, вона не має права вимагати відшкодування зроблених витрат.
91.Договір комісії: поняття, ознаки, форма, порядок укладення.
Договір комісії – це правочин, за яким одна сторона – комісіонер, за дорученням іншої – комітента, зобов'язується вчинити один чи кілька правочинів від свого імені та за рахунок комітента.
Договір комісії досить часто застосовується при здійсненні експортно-імпортної операції, при здійсненні торгівлі, а також в сфері обігу цінних паперів.
За правовою природою двосторонній, консенсуальний та оплатний.
Договір комісії має такі специфічні риси:
Даний договір породжує наступні види правовідносин:
Сторонами договору є комітент і комісіонер. Треті особи не є стороною договору, але є учасником комісійних відносин.
Комітентом може бути і юридична і фізична особа.Комісіонером може бути і фізичні і юридичні особа, але обов’язково суб’єкти підприємницької діяльності.
Істотні умови договору:
Предметом договору виступають правочини, які комісіонер укладає з третіми особами в інтересах комітента (договір купівлі-продажу, страхування, транспортне експедирування, поставка і т.д.).
Не можуть виступати в якості предмета договору ті правочини, які носять особистий характер.
Також предметом договору можуть бути не лише правочини, а й вчинення фактичних дій.
Об’єктом договору може виступати лише рухоме майно, яке не вилучено з цивільного обігу.
Не може бути об’єктом договору: зброя, боєприпаси, вибухові речовини, отруйні речовини, оскільки вони вилучені з цивільного обороту.
Також не можуть бути: товари побутової хімії, лікувальні препарати, іграшки для дітей віком до 3-х років.
Це винагорода комісіонеру.Розмір і порядок виплати такої винагороди визначається самим договором.
Якщо в договорі розмір винагороди не визначений, то вона виплачується після виконання договору комісії, виходячи із звичайних цін на такі послуги.В тих випадках, коли договір комісії достроково припиняється, комісіонер має право на оплату своїх послуг пропорційно-виконаній роботі.
Визначається тільки за домовленістю сторін.
Форма договору комісії зазвичай – проста письмова.
92. Права та обов’язки сторін у договорі комісії.
Обов’язки комісіонера:
Якщо умови угоди комісіонера складені з третьою особою виявляться більш вигідними ніж ті, що були передбачені в договорі комісії, то вся вигода передається комітенту, якщо інше не було передбачене договором.
В тих випадках, коли комісіонер придбав майно за вищою ціною, комітент має право не приймати в нього це майно.
При відсутності в договорі комісії указівок, комісіонер зобов’язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту.
Комісіонер не несе відповідальності перед комітентом за невиконання угоди третьою особою.
Комісіонер має право поручитися перед комітентом за виконання своїх обов’язків третьою особою та має право на додаткову винагороду – декредере (підвищена відповідальність комісіонера).
Обов’язки комітента:
93.Правове становище третіх осіб у договорі комісії.
94. Підстави для припинення договору комісії.
Договір комісії, крім загальний підстав також припиняється на підставі спеціальних підстав:
У випадку відмови комітента від договору, він зобов’язаний в строк встановлений в договорі, а якщо такий строк не встановлений то негайно, розпорядитися тим майном, яке знаходиться у комісіонера.
Якщо він не виконує даний обов’язок, комісіонер має право або передати це майно на зберігання за рахунок комітента або продати це майно за найвигіднішою для комітента ціною.
Якщо майно відмовляється передати комісіонер, то він зобов’язується вжити заходи для збереження майна.
В даному випадку комітент зобов’язується розпорядитися протягом 15 днів з моменту повідомлення комісіонером.Договір комісії може припинятися на загальних підставах. На відміну від розірвання договору, яке передбачає згоду сторін (ч. 1 ст. 651 ЦК), договір комісії може припинитися за ініціативи однієї з них. В ЦК закріплені дві підстави такого припинення: а) відмова від договору комітента (ст. 1025 ЦК); б) відмова від договору комісіонера (ст. 1026 ЦК).
Стосовно вирішення питання щодо припинення договору комісії, комітент, у порівнянні з комісіонером, має певні переваги: за загальним правилом, він може відмовитися від договору у будь-який час. Не зобов'язаний він також пояснювати комісіонерові підстави своєї відмови. Разом з тим закон захищає й інтереси останнього. Відмова комітента безпосередньо торкається інтересів комісіонера, бо внаслідок такої відмови останній вимушений змінювати свої плани, спрямовувати свою діяльність в інших напрямах, шукати контрагентів за новими договорами тощо. Це має особливе значення, якщо договір комісії було укладено без визначення строку, й відносини між комітентом і комісіонером мали тривалий, постійний характер. У таких випадках комітент повинен повідомити комісіонера про відмову від договору не пізніше ніж за тридцять днів (ч. 2 ст. 1025 ЦК). Якщо договір комісії мав строковий характер, правило щодо обов'язкового повідомлення про відмову від нього не застосовується, і комітент вправі повідомити комісіонера про своє рішення і у більш стислі строки.
При відмові комітента від договору постає питання щодо долі майна, яке залишилося у комісіонера. Комітент має розпорядитися ним у строк, який було встановлено в договорі (якщо це мало місце), а за його відсутності - негайно. Це правило також спрямоване на забезпечення інтересів комісіонера. Майно, яке він тримає у себе, може бути значним за обсягом, кількістю та загальною вартістю, воно може потребувати спеціального догляду та відповідних умов зберігання. Знаходження такого майна у комісіонера (на його складах) є цілком обгрунтованим під час дії договору комісії і перестає бути таким після його припинення. Тому і встановлено правило щодо скорішого вирішення комітентом питання про розпорядження своїм майном. У разі невиконання комітентом цього обов'язку комісіонер має право передати це майно на зберігання за рахунок комітента ївшим особам або продати його за найвигіднішою для комітента ціною,
У випадку відмови комітента від договору між сторонами проводяться необхідні розрахунки. Комісіонер має право на: а) відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням договору; б) плату за фактично вчинені дії (ч. 4 ст. 1025, ч. 5 ст. 1013 ЦК). Договір
комісії передбачає, що комісіонер діє за рахунок комітента, тому усі витрати, які комісіонер зробив під час виконання доручення, мають бути відшкодовані комітентом. Що ж стосується плати, яку комітент повинен сплатити комісіонерові, то її розмір обмежується тільки фактично вчиненими діями комітента. Це пояснюється тим, що комісіонер не виконав свого обов'язку в повному обсязі і не вчинив договір, який передбачався сторонами в договорі комісії. Хоча вини комітента в цьому немає, бо ініціатива припинення договору надходила від комітента, комісіонер не може претендувати на плату, яка б йому належала у разі виконання доручення в повному обсязі. Закон не передбачає також відшкодування комітентом збитків, які можуть виникнути у комісіонера у зв'язку з припиненням договору.
Договір комісії може бути припинено не тільки за ініціативою комітента, а й при відмові від договору комісіонера (ст. 1026 ЦК). Проте це можливо лише у деяких випадках. Відповідно до ч. 1 ст. 1026 ЦК, комісіонер не вправі відмовитися від договору комісії, якщо цей договір мав строковий характер, тобто в ньому було встановлено строк його дії. Таке положення спрямовано на захист інтересів комітента й встановлення необхідної стабільності у відносинах між сторонами. Комітент, який доручив виконання договору іншій особі, має бути впевнений у тому, що його доручення буде виконано. Насамперед це має значення у випадках, коли строк виконання договору був обумовлений сторонами і давав комітенту підстави розраховувати на його виконання протягом певного часу. Інша справа, коли такий строк встановлено не було. Зазвичай це свідчить про тривалість відносин між сторонами, їх постійний характер (наприклад, за договором про надання брокерських послуг (брокерське обслуговування) комісіонер (брокер) постійно здійснює в інтересах комітента правочини щодо ку-півлі-продажу товару). Відносини, які мають безстроковий характер, можуть бути припинені з ініціативи комісіонера, але при виконанні ним певних дій. По-перше, комісіонер повинен повідомити комітента про свою відмову не пізніше ніж за тридцять днів; по-друге, вжити заходів, необхідних для збереження майна комітента.
Після відмови комісіонера від договору комітент повинен розпорядитися своїм майном, яке знаходиться у комісіонера. Це можуть бути речі, які були надані йому для виконання доручення, або частково отримані від контрагента за договором для передачі комітенту. Для розпорядження таким майном комітенту надається п'ятнадцять днів від дня отримання ним повідомлення комісіонера про відмову від договору. В іншому випадку у комісіонера виникає право: а) передати майно на зберігання за рахунок комітента; б) продати його за най-вигіднішою для комітента ціною.
Ще однією підставою припинення договору комісії, яка спеціально визначена в гл. 69 ЦК, є смерть фізичної особи або припинення юридичної особи (ст. 1027 ЦК). Як уже зазначалося, договір комісії не має і ознаки, як особисто-довірчий характер відносин між його сторонами. Це знаходить свій відбиток і на вирішенні питання щодо припинення договору комісії. За загальним правилом, у разі смерті фізичної особи або ліквідації юридичної особи - комісіонера договір комісії припиняється. Разом із тим такі наслідки виникають не завжди. Якщо юридична особа - комісіонер припиняється з переданням усього належного їй майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам, тобто якщо має місце правонаступництво (ст. 104 ЦК), договір комісії може зберігати свою силу. Вирішення цього питання залежить від комітента. Договір комісії не припиняється, якщо комітент згодний продовжити його дію і його влаштовує особа нового комісіонера - правонаступника юридичної особи. В іншому випадку комітент протягом строку, встановленого для заявления кредиторами своїх вимог (ч. 4 ст. 105 ЦК), має повідомити про свою відмову від договору комісії.
95. Поняття та види зобов’язань за спільною діяльністю.
Стаття 1130. Договір про спільну діяльність
1. За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
2. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Таким чином, законодавець розрізняє такі поняття як «просте товари-ство» і «спільна діяльність», що не завжди враховується на практиці.
Види: просте тов.-во, засновницький договір,
1. Взаємовідносини сторін за договором про сумісну діяльність регулюються главою 77 ЦК, що коментується, та загальними положеннями про зобов'язання, договір (див. глави 47-53 ЦК та коментар то них) Як іазначено у коментованій статті, предметом договору є сумісна діяльність сторін для досягнення спільної господарської мети без створення юридичної особи. Отже, створення іншого суб'єкта господарської діяльності (підприємницького товариства), тобто окремої юридичної особи, регулює'* .ся не договором про спільну діяльність, а іншими нормами чинного законодавства України. Такі договори можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми, тобто без обмеження кількості учасників сумісної діяльності. Сумісна діяльність може бути організована для здійснення як короткострокових, так і довгострокових комерційних проектів, таких, як придбавання в сумісне користування дорогокоштовних об'єктів основних фондів; створення або виготовлення об'єктів основних фондів з метою їх подальшого сумісного використання чи продажу; сумісне ведення виробничої або торговельної діяльності та т. ін. Слід лише пам'ятати, що така діяльність не повинна бути забороненою законом. Договір про сумісну діяльність є консенсуальний, взаємний та безоплатний. Він може бути двостороннім або багатостороннім. Учасниками договору про спільну діяльність можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, у тому числі іноземні інвестори відповідно до ст. 23 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р., що передбачає право іноземних інвесторів укладати договори (контракти) про спільну-інвестиційну діяльність (у галузі виробничої кооперації, у загальному виробництві тощо), не пов'язаної зі створенням юридичної особи. Особливість договору про спільну діяльність за участю іноземного інвестора полягає в тому, що він підлягає державній реєстрації у відповідності з Положенням про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від ЗО січня 1997 р. № 112. Фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності можуть також бути учасниками спільної діяльності. Кожний учасник зобов'язань за спільною діяльністю виступає водночас як боржник і як кредитор. Але жодна із сторін не може вимагати виконання для себе особисто, так само як і не повинна виконувати зобов'язання безпосередньо іншій стороні. Взаємні права та обов'язки учасників опосередковані необхідністю досягнення загальної мети. Важливою ознакою цих правовідносин є те, що сама суть спільної діяльності передбачає, як правило, певну зовнішню реалізацію, іншими словами, вона потребує від сторін вступати у відносини з третіми особами. Зобов'язання за спільною діяльністю часто мають тривалий характер із зазначенням строку або з невизначеністю строку їх дії. Договір про сумісну діяльність слід відрізняти від установчого договору, який укладається двома чи більше засновниками при створенні юридичної особи. Основна відмінність установчого договору від договору про сумісну діяльність полягає втому, що спільні дії засновників здійснюються саме з метою створення нової юридичної особи, в діяльності якої вони потім беруть участь.
2. Коментована стаття передбачає дві підстави об'єднання осіб для ведення спільної діяльності: об'єднання вкладів учасників або без об'єднання вкладів учасників. Таким чином, для досягнення мети своєї спільної діяльності, учасники договору здійснюють вклади або грошима чи іншим майном, або трудовою участю.
Договір простого товариства укладається для здійснення його учасниками спільної підприємницької діяльності без створення юри-дичної особи. Істотною умовою цього договору є погодження його учасниками спільної мети - одержання прибутку.
Учасники договору про спільну діяльність без об'єднання вкладів мають спільну мету, відмінну від одержання прибутку (будівництво будинку для наступного проживання в ньому, наукове і творче спів-робітництво в процесі створення твору науки, техніки тощо).
Під спільною метою в договорі про спільну діяльність слід розуміти той усвідомлений підприємницький або непідприємницький результат, на досягнення якого спрямовані узгоджені спільні зусилля учасників спільної діяльності. Наявність спільної для всіх учасників мети — головна кваліфікуюча ознака договору про спільну діяльність.
За своєю юридичною природою договір про спільну діяльність є консенсуальним, двостороннім або багатостороннім, відплатним і фідуціарним (Договір про спільну діяльність є фідуціарним договором, бо між його учасниками складаються відносини особисто-довірчого харак-теру).
96. Поняття та юридична характеристика договору простого товариства.
Це один із різновидів правочинів про спільну діяльність. Договір простого товариства – це домовленість, за якою сторони (учасники) беруть зобов’язання об’єднати свої вклади та спільно діяти з метою отримання прибутку чи для досягнення іншої мети. При цьому цивільне законодавство не містить вичерпного переліку цілей, для яких може укладатися договір простого товариства. Особливості договору:
За метою: договори про спільну діяльність у будівництві, договори в сфері науково-технічного співробітництва, договори у сфері виробничого, творчого співробітництва.
За суб’єктами: договори між ФО, ЮО, змішані договори, договори між резидентами і нерезидентами.
Учасниками договору простого товариства можуть бути і ФО, і ЮО, але, якщо метою договору є отримання прибутку, такі учасники повинні бути суб’єктами підприємницької діяльності. Якщо потрібна ліцензія – хоча б в одного.
Даний договір є двостороннім, консенсуальний, оплатний і безоплатний (залежно від мети).
Істотні умови:
Предмет – спільне ведення діяльності, яка направлена на досягнення загальної для всіх учасників мети.
Об’єднання вкладів – учасники, зобов’язані домовитися про те, які вклади підлягають внесенню кожним із них, про порядок і строки внесення таких вкладів. Вкладами можуть бути грошові кошти, майно, професійні та інші знання, ділова репутація, ділові зв’язки. За загальним правилом, вклади учасників вкладаються рівно, за винятком, коли інше не передбачено договором.
Строк – залежить від мети договору.
Форма договору простого товариства законом особливо не врегульована, тому сторони керуються загальними положеннями.
97. Зміст договору простого товариства.
Зміст складають взаємні права і обов’язки, які встановлюються законом,з однієї сторони, та домовленістю сторін, з іншої сторони. Всі права і обов’язки учасників можна поділити на 2 види:
Правовий режим внесків на практиці характеризується наступними моментами:
Договором може бути передбачено, що ведення спільних справ покладається на одного або кілька учасників, в такому випадку такий учасник бере на себе ведення спільних справ товариства третіми особами, але його правий статус має бути оформлений довіреності. Довіреність буде чітко визначати характер і обсяг переданих прав. Це означає, що договір простого товариства може бути правовою основою для виникнення відносин представництва. Якщо такий учасник перевищить межі своїх повноважень, то його дії будуть мати значення для інших учасників, якщо вони їх визнають.
Розповсюдженим є варіант, коли спільні справи ведуть разом всі учасники. На практиці також часто використовують альтернативний варіант: певні угоди укладає уповноважена товариством особа, а інші – укладаються всіма учасниками разом. Слід мати на увазі, що всі спільні справи, хоча і ведуться за спільною згодою, але за звичаями ділового обороту вони повинні оформлятися протоколом або іншим документом.
При внесенні внеску, який дозволяє в подальшому управляти цим майном, необхідно чітко визначити режим такого внеску. За загальним правилом – це режим спільної часткової власності. Спільне майно учасників складається з майнових внесків, а також іншого майна, яке було створене або придбане товариством. При цьому, до таких спільних внесків не входить частина доходів від спільної діяльності, яка надходить в розпорядження кожного із учасників (ведення спільного бізнесу).
Особливість відносин часткової власності полягає в забороні учаснику розпоряджатися своєю часткою в спільному майні без згоди інших учасників. Це є виняток із загального правила. Частка учасника може бути використана лише для покриття його особистих боргів в субсидіарному порядку. Режим спільної часткової власності щодо майна простого товариства має свої винятки:
В залежності від виду простого товариства розподіл прибутків може бути як основною метою договору, так і випадковим фактом. Незалежно від мети договору, за загальним правилом, прибуток,отриманий в результаті спільної діяльності, розподіляється між учасниками пропорційно їх внесків. Порядок розподілу прибутків буде впливати і на ті відносини, які стосуються покриття витрат і збитків учасників. Існує правило:порядок покриття збитків має бути передбачений в договорі. Якщо в договорі порядок не передбачений, то спільні витрати і збитки покриваються за рахунок спільного майна, а якщо майна не вистачає, то такі збитки розподіляються між учасниками пропорційно їх внесків. угода, яка повністю звільняє одного з учасників від покриття збитків і витрат, вважається нікчемною.
98. Порядок ведення спільних справ учасників простого товариства.
Ведення справ товариства полягає у вчиненні різних фактичних і юридичних дій для досягнення спільної мети. Рішення, що стосують-ся внутрішніх відносин між учасниками, приймаються ними за спіль-ною згодою (одноголосно). Однак у договорі може бути визначено інший порядок. У відносинах із третіми особами кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо інше не встановлено дого-вором. Як правило, управління поточними справами покладається наодного або кількох учасників, що вчиняють юридично значущі дії в спільних інтересах. Повноваження учасника простого товариства вчиняти правочини та інші дії від імені всіх учасників мають встанов-люватися договором або відповідною довіреністю решти товаришів. При цьому ЦК містить положення, спрямоване на захист інтересів третіх осіб, які вступають у правовідносини з простим товариством: учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин, щодо ведення спільних справ учасників, крім ви-падків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень (ч. З ст. 1135 ЦК).
Уразі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників (ч. 1 ст. 1135 ЦК).
99. Підстави припинення договору простого товариства.
Підручник: Договір може бути розірвано на загаль-них підставах, однак ст. 1141 ЦК передбачено і спеціальні підстави припинення договору:
- визнання учасника недієздатним, безвісно відсутнім, обмеження його цивільної дієздатності, якщо домовленістю між учасниками не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
- оголошення учасника банкрутом, якщо домовленістю між учас-никами не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
- смерть фізичної особи-учасника або ліквідація юридичної особи-учасника договору, якщо домовленістю між учасниками не передба-чено збереження договору щодо інших учасників;
- відмова учасника від подальшої участі в договорі або розірвання договору на вимогу одного з учасників, якщо домовленістю між учас-никами не передбачено збереження договору щодо інших учасників;
- сплив строку договору простого товариства;
- виділ частки учасника на вимогу його кредитора;
- досягнення мети стає неможливим.
Припинення договору тягне за собою розподіл майна, яке перебу-ває в спільній власності. Учасник, який вніс у спільне майно індивіду-ально визначену річ, має право вимагати її повернення.
(Лекція) : Припинення або зміна договору простого товариства відбувається за різноманітних обставин. За загальним правилом, договір припиняється його виконанням. Особливістю є те, що договір може бути розірваний за згодою всіх учасників, і за згодою більшості. В деяких випадках договір можна припинити і на вимогу одного із учасників. Крім того, договір простого товариства може бути припинений у зв’язку із закінченням строку, якщо він був вказаний. Всі підстави для припинення договору можна поділити на:
При вибутті одного із учасників за загальним правилом договір припиняється, якщо інше не було передбачено самим договором. Якщо договір припиняється на підставі відмови одного із учасників, то він зобов’язаний:
Ще однією підставою для розірвання договору є досягнення мети.
Розірвання договору тягне настання певних наслідків:
Розподіл майна здійснюється пропорційно внескам. Якщо майно було передано у володіння товариства – повертається до того, хто вніс таке майно. Якщо внеском була індивідуально визначена річ, то особа має право вимагати повернення цієї речі з дотриманням інтересів інших учасників. Якщо мова йшла про передання майна на іншому майновому праві, то воно повертається в першу чергу і за його використання винагорода не сплачується. Якщо договір припинився для одного, а інші продовжують діяльність, то учасник, який вийшов, відповідає перед третіми особами за зобов’язаннями, які виникли в період його участі. За загальними договірними зобов’язаннями у відносинах с третіми особами, учасники несуть або часткову,або солідарну відповідальність. Конкретний вид відповідальності визначається в залежності від того, яку мету переслідують учасники. Якщо договір не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності, учасники нестимуть часткову відповідальність – всім майном, але пропорційно його вкладу в загальну справу. Якщо договір пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності, то вони відповідатимуть солідарно. Крім того, на майно товариства може бути звернено стягнення, і у випадках, не пов’язаних із веденням товариства спільних справ (рішення суду). У відносинах між самими учасниками панує принцип часткової відповідальності. Учасники в праві самі в договорі умови і розмір такої відповідальності. Це може бути відповідальність за невиконання умов договору (за затримку передачі основного або додаткового внеску, за прострочку виконання конкретно узгоджених дій – може включати відшкодування збитків і сплату неустойки).
100. Договір комерційної концесії.
У всьому світі це договір франчайзингу. В положенні про франчайзинг ВОІВ, франчайзинг визначають як договір, за яким одна сторона франчайзер дозволяє іншій особі франчайзу використовувати власну розроблену систему бізнесу. Види франчайзингу:
Договір комерційної концесії - це домовленість, за якою одна сторона – право володілець зобов’язується надати іншій стороні – користувачеві за плату право користування відповідної до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення, продажу товарів або надання послуг.
Це консенсуальний, двосторонній, оплатний договір.
Сторони: правоволоділець (особа, якій належать права) і користувач. Повинні бути суб’єктами підприємницької діяльності.
Істотні умови:
Предмет – виключні права, які належать право володільцю (право на використання торгівельних марок, промислових зразків, винаходів, комерційних таємниць, комерційного договору). Це комплекс прав.
Об’єм дозволеного використання комплексу прав – може визначатися різними параметрами. Це може бути мінімальна або максимальна кількість.
Строк – визначається за домовленістю сторін.
Винагорода право володільцеві – разові платежі, періодичні платежі, відсотки від виручки (за домовленістю).
Територія використання прав.
Укладається у простій письмовій формі. Недотримання форми тягне нікчемність договору. Підлягає державній реєстрації. Державну реєстрацію здійснює орган, який зареєстрував право володільця. Вступає в дію з моменту укладення в письмовій формі, але у відносинах з 3 особами користувач не має право вступати до державної реєстрації.
Існує третя особа, яка користується товарами – споживач.
Зміст договору комерційної концесії.
Обов’язки право володільця:
Права і обов’язки користувача (договірні):
Публічні обов’язки – покладені законодавством:
Укласти договір може бути не лише правом, але й обов’язком (якщо прямо зазначено в договорі).
Відповідальність сторін щодо договору.
Законодавець встановлює відповідальність перед споживачами.
Відповідальність користувача перед право володільцем і навпаки, визначається тільки самим договором. Відповідальність настає незалежно від мети. Але комерційна концесія передбачає, що виключні права передаються для розширення збуту товарів і виконання робіт. А тому якість цих товарів і робіт, повинна бути не нижчою ніж у право володільця,оскільки постраждають треті особи. Законодавець встановив особливу відповідальність сторін договору перед споживачами – нести буде користувач право володілець.
Право володілець може нести як солідарну – несе с користувачем у випадку пред’явлення вимог до користувача як до виробника продукції право володільця, так і субсидіарну відповідальність – в тих випадках, коли вимоги пред’являються до користувача у зв’язку з порушенням умов щодо якості товарів, які випускаються саме користувачем.
Право володілець відповідає незалежно від того, надаються ці товари споживачам, чи іншим учасникам цивільного обігу. Відповідальність право володільця настає лише при наявності невідповідності щодо якості.
Припинення договору комерційної концесії.
За загальним правилом, припиняється по закінченню строку. Якщо строк не встановлений – сторона може відмовитися від договору, повідомивши за 6 місяців (в договорі можна лише збільшити). В період дії договору договір можна змінити або розірвати за взаємною згодою сторін. Може бути припинений у випадку припинення права на торгівельну марку або інше позначення. Оголошення право володільця або користувача банкрутом.
Якщо стороною виступала ФО – смерть. Смерть право володільця – не завжди є підставою для припинення. У випадку, коли мова йде про спадкоємство право володільця. Важливо лише, щоб спадкоємці мають бути суб’єктом підприємницької діяльності.
Договір може бути припинений і в інших випадках, передбачених законодавством (новація, тощо). У випадку зміни торгівельної марки чи іншого позначення товароволодільця договір продовжує діяти, якщо користувач не вимагає його розірвання.
Користувач, який належним чином виконує свої обов’язки за договором, має право по закінченню строку договору переукласти договір на той же строк ы на тих же умовах, переукласти договір (передбачено законом).
Користувач на протязі дії строку зобов’язаний не порушувати умови договору і тоді буде мати право на продовження такого договору. Якщо буде хоч одне порушення – право володілець має право укласти договір на нових умовах.
101. Поняття та елементи зобов’язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди. Зміст деліктного зобов’язання.
Зобов'язання з відшкодування шкоди, тобто правовідношення, яке виникає внаслідок протиправного завдання шкоди, у зв'язку з чим потер-піла сторона (кредитор) має право вимагати від правопорушни-ка, який завдав шкоди (боржника), виконання його обов'язку відшкодувати завдану шкоду.
Заподіяння шкоди є однією з підстав виникнення зобов’язань. При цьому заподіював шкоди і потерпілий не знаходяться в жодних договірних відносинах. Зобов’язання із заподіяння шкоди складаються з 3 елементів:
1)Суб’єкт – кредитор (потерпілий) і боржник (заподіював шкоди). Ними можуть бути і ЮО, і ФО. Носієм обов’язку відшкодувати шкоду можуть виступати 2 групи осіб:
Суб’єктний склад в процесі розвитку деліктних зобов’язань може змінюватись. В ньому може пройти як заміна боржника, так і заміна кредитора. Заміна кредитора можлива лише коли шкода заподіяна безпосередньо майну, тоді спадкоємці мають право вимоги. Заміна боржника у випадках, коли наступає відповідальність за шкоду, спричинену неповнолітнім (якщо не має майна). Нерідко зобов’язання із відшкодування шкоди можуть виникати з множинністю суб’єктів (як на стороні боржника, так і кредитора), коли шкода заподіяна майну, що перебуває в спільній сумісній власності (множинність кредиторів), якщо шкода заподіяна кількома суб’єктами (множинність на стороні боржника).
2)Об’єкт – саме відшкодування, яке боржник повинен віддати потерпілому. Воно може полягати у поновленні майнової сфери або у формі відшкодування збитків.
3)Зміст – права кредитора і обов’язки боржника. Основні - право кредитора вимагати відшкодування і обов’язок боржника відшкодувати завдану шкоду.
Деліктні зобов’язання мають певні особливості:
102. Підстави та умови позадоговірної відповідальності.
Лекція: Юридичною підставою позадоговірних зобов’язань є склад цивільного правопорушення. Елементи такого складу – умови для відповідальності.
Шкода – це зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, які охороняються законом. Шкода може бути моральною або майновою. Майновою вважається шкода, яка має певну економічну цінність, і може бути виражена в грошовому еквіваленті. Майнова шкода виражається у сумі вартості знищеної або пошкодженої речі, а якщо річ приносить доходи – упущена вигода. При заподіянні смерті майнова шкода проявляється в упущеній можливості отримувати утримання. Розмір шкоди визначає розмір цивільної відповідальності.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, які заподіяні особі внаслідок незаконних дій або бездіяльності інших осіб. Моральна шкода може полягати в приниженні честі, гідності, престижу, ділової репутації,,у моральних переживаннях у зв’язку із ушкодженням здоров’я, у порушенні нормальних життєвих зв’язків, у розладі з оточуючими, у порушенні права власності. Моральна шкода, за чинним законодавством, може відшкодовуватись як ФО, так і ЮО.
Моральна шкода відшкодовується шляхом компенсації. Розмір компенсації визначається з урахуванням суті позовних вимог, характеру правопорушення, глибини моральних і психічних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків.
Протиправність має 2 форми, які пов’язані з формами юридичних обов’язків:
Тому шкода може бути заподіяна як дією, так і бездіяльністю. Бувають випадки, коли шкода заподіюється правомірними діями:
В усі цих випадках шкода не підлягає відшкодуванню.
Правомірними також вважаються дії, якими була завдана шкода в стані крайньої необхідності. Така шкода підлягає відшкодуванню.
103. Відповідальність за шкоду, завдану посадовою або службовою особою ОДВ чи ОМС.
Стаття 1173. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Стаття 1174. Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Стаття 1175. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності
1. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Особливість полягає в спеціальному суб’єкті відповідальності і виді його діяльності, а саме:
Суб’єктами відповідальності є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, органи АРК, посадові особи. За своїм змістом протиправність дій таких осіб може проявлятись як у формі дій, так і у формі бездіяльності. А рішення можуть бути прийняті усно або письмово. Основним є те, що рішення порушували порядок здійснення таких повноважень або виходили за їх межі. Певну специфіку має умова про причинний зв'язок, оскільки шкода досить часто є нероздільним результатом дій кількох органів або посадових осіб. Дана ситуація пояснюється системою побудови державної влади. Зокрема, незаконні дії одних осіб, відсутність контролю з боку інших осіб створює ситуацію, коли неможливо встановити, чия конкретна поведінка призвела до спричинення шкоди. Тому відповідальність нестиме держава або органи місцевого самоврядування (за рахунок бюджету).
Наступна особливість даного делікту полягає в тому, що при вирішенні питання про відшкодування шкоди потрібно керуватися спеціальними НПА, які визначають повноваження цих органів чи посадових осіб. Якщо немає НПА – немає потерпілих і не може йти мова про відшкодування шкоди. В ЦКУ є лише можливість відшкодування такої шкоди.
104. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду.
Стаття 1176. Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду
1. Шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.
2. Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.
3. Якщо кримінальне провадження закрито на підставі закону про амністію або акта про помилування, право на відшкодування шкоди не виникає.
4. Фізична особа, яка у процесі досудового розслідування або судового провадження шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла незаконному засудженню, незаконному притягненню до кримінальної відповідальності, незаконному застосуванню запобіжного заходу, незаконному затриманню, незаконному накладенню адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, не має права на відшкодування шкоди.
5. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок постановлення судом незаконного рішення в цивільній справі, відшкодовується державою в повному обсязі в разі встановлення в діях судді (суддів), які вплинули на постановлення незаконного рішення, складу злочину за обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.
6. Шкода, завдана фізичній або юридичній особі внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується на загальних підставах.
7. Порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органу досудового розслідування, прокуратури або суду, встановлюється законом.
Особа має право на відшкодування, якщо їй була заподіяна шкода внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного тримання під вартою, незаконного проведення оперативно-розшукових дій, адміністративного арешту, виправних робіт, застосування штрафу чи конфіскації. Всі ці права виникають лише у випадку доведення незаконності таких дій.
Для цього треба:
В таких випадках особа може довести, що були вчинені неправомірні дії.
Особа має право на повернення: конфіскованого майна, заробітку, відсотки (якщо кошти з банку), сплачених штрафів, судових витрат, повернення тих сум, які були сплачені за надання юридичної допомоги. Також особа має право на компенсацію моральної шкоди. Проводиться у тому разі, коли незаконні дії органів призвели до порушення нормальних зв’язків і вимагають додаткових зусиль для організації свого життя. У разі смерті особи право на відшкодування шкоди, крім моральної, мають його спадкоємці. Якщо у зв’язку із незаконним засудженням особу було звільнено з роботи, то він має бути поновлений на цій посаді, а в разі неможливості державна служба зайнятості повинна знайти підходящу роботу (що відповідає рівню кваліфікації). Термін перебування під вартою або термін відбування покарання зараховується до стажу особи. Якщо особа досягла пенсійного віку – така особа має право на оформлення пенсії. Якщо особу позбавили спеціальних звань чи нагород – все це також повертається. Якщо мова йде про відшкодування моральної шкоди, то моральна шкода не менше 1 заробітної плати за кожен місяць. Відшкодування шкоди проводиться тільки з державного бюджету.
Неможливо чітко визначити, чиї незаконні дії призвели до порушення.
105. Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки.
Стаття 1187. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки
1. Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб.
2. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
3. Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов'язана відшкодувати її на загальних підставах.
4. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
5. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Стаття 1188. Відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки
1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме:
1) шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою;
2) за наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не відшкодовується;
3) за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
2. Якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов'язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.
Джерело підвищеної небезпеки – це діяльність, яка пов’язана із зберіганням, використанням та утриманням транспортних засобів, механізмів, обладнання, використанням і зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухонебезпечних, вогненебезпечних речовин, діяльність,пов’язана із утриманням диких тварин,бійцівських порід, службових собак та інша діяльність, яка спричиняє підвищену небезпеку для осіб.
Причиною підвищеної небезпеки є такі властивості об’єктів, які зумовлюють відсутність повного контролю за такою діяльністю з боку людини. До уваги беруться як якісні характеристики об’єкта, так і кількісні. Особливості відповідальності за шкоду, спричинену джерелом підвищеної небезпеки полягає в тому, що вона покладається на володільця джерела, при цьому володілець може і не бути особою, яка безпосередньо спричинила шкоду. Володіння повинно засновуватись на законних підставах. Цими підставами може бути: право власності, договір оренди, договір підряду, доручення. Наявність такої підстави представляє юридичну ознаку володіння. Фактична ознака означає, що особа може і здійснює фактичне володіння (експлуатацію, зберігання і утримання).
Не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальність за шкоду, заподіяну потерпілим, особа, яка управляла джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин. Якщо джерело підвищеної небезпеки є об’єктом спільної власності, то суб’єктом відповідальності є та особа, яка експлуатувала об’єкт в момент спричинення шкоди. При передачі джерела підвищеної небезпеки третій особі без належної юридичної підстави власник не втрачає титулу володільця і буде нести відповідальність за спричинену шкоду. Володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну таким джерелом, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачено не з його вини, а в результаті протиправних дій інших осіб (наприклад, угон).
Крім особливостей в суб’єктному складі, відповідальність за шкоду, спричинену джерелом підвищеної небезпеки, настає без вини. Володілець звільняється від відповідальності внаслідок дії непоборної сили або при умислі потерпілого. Закон встановлює виключення із загального правила про безвинну відповідальність. Це стосується випадків спричинення шкоди при зіткненні 2 джерел:
106. Відповідальність за шкоду, завдану малолітніми, неповнолітніми, недієздатними особами .
Відповідальність за деліктними зобов’язаннями можуть лише особи, які здатні керувати своїми діями і правильно оцінювати їх наслідки. Така здатність виникає з 14 років. Особи, віком до 14 років, визнані законом як неделіктоздатні. Але шкода, заподіяна такими особами, підлягає відшкодуванню.
Шкода, завдана малолітньою особою відшкодовується її батьками або опікуном, або іншою ФО, яка на правових підставах здійснює виховання малолітньої дитини (патронатне виховання). Ці особи відшкодовують шкоду за умови, що вони не доведуть, що шкода не є наслідком несумлінного здійснення або ухилення ними від здійснення виховання і нагляду за малолітньою особою. Якщо дитина перебувала під час заподіяння шкоди під наглядом навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, то шкода також відшкодовується цими установами. Умовою відповідальності батьків, опікунів або установ є їх власна винна поведінка. При цьому, поняття вини батьків, опікунів трактується більш ширше, ніж поняття вини установ. Під виною батьків або опікунів необхідно розуміти як нездійснення необхідного нагляду за дітьми, так і безвідповідальне відношення до їх виховання або неправомірне використання своїх прав по відношенню до дитини, результатом якого стала неправильна поведінка дітей. Батьки можуть довести свою невинуватість тільки при наявності поважної причини (довготривалі відрядження).
Відповідальність батьків наступає незалежно від того, чи проживають вони разом чи окремо. Але той хто проживає окремо може довести, що він не приймав участі у вихованні дитини по вині іншого (передбачено ЦКУ). Особливо вирішується питання про відповідальність батьків, які позбавлені були батьківських прав. Закон враховує, що зазвичай, підставою для позбавлення батьківських прав є порушення батьківського обов’язку (жорстоке поводження, ухилення від виконання обов’язків тощо). Вказана поведінка батьків негативно впливає на дітей, в силу чого виникає між неправомірною поведінкою дітей і шкодою, заподіяною третій особі. З іншої сторони, такі батьки позбавлені батьківських прав, тому не мають можливості приймати участь у вихованні дитини. А тому законодавець обмежує відповідальність таких батьків 3-річним терміном з моменту позбавлення батьківських прав.
Що стосується вини навчальних або лікувальних закладів, то протиправна поведінка може проявлятись в нездійсненні ними відповідного нагляду. За низький рівень виховної роботи такі особи деліктної відповідальності не несуть. Якщо буде доведено, що спричинення шкоди було по вині установи та батьків, які неналежним чином виховували дитину, то шкода відшкодовується за принципом часткової відповідальності. Розмір часток визначаються за рішенням суду. Принцип часткової відповідальності діє і в тих випадках, коли шкода спричинена кількома малолітніми, що походять від різних батьків або знаходяться під опікою різних осіб. Це пов’язано з тим,що самі відповідачі не є безпосередніми заподіювачами шкоди. Оскільки відповідальність батьків або опікунів настає за їх власну поведінку, то їх обов’язок не припиняється при досягненні дітьми повноліття, хоча закон допускає можливість того, що обов’язок відшкодування шкоди з часом може бути відшкодована заподіювачем. Має бути 4 умови одночасно:
Переведення здійснюється за рішенням суду. Відсутність однієї умови унеможливлює переведення.
Неповнолітні несуть відповідальність за спричинену шкоду на загальних підставах, але закон враховує, що неповнолітні у такому віці не можуть самостійно відшкодувати шкоду у зв’язку із відсутністю у них достатніх коштів. До уваги береться і те, що у цьому віці поведінка дітей визначається виховним впливом батьків. В даному випадку батьки або піклувальники нестимуть субсидіарну відповідальність (додаткову). Вина батьків полягає в неналежному вихованні і в неналежному догляді за дітьми. Особливість даного делікту полягає в тому, що обов’язок по відшкодуванню шкоди батьками припиняється при досягненні неповнолітнього повноліття або коли він стане власником майна, достатнього для відшкодування. У разі, коли особа набула повної цивільної дієздатності до настання повноліття, вона відшкодовує шкоду на загальних підставах самостійно. ВИНЯТКИ: якщо була згода батьків на набуття повної дієздатності – відповідальність буде субсидіарна (дозвіл на трудовий договір, зайняття підприємницькою діяльністю неповнолітнім).
Громадяни, які визнані в судовому порядку недієздатними, не лише не можуть самостійно вчиняти правочини, але й вони не являються суб’єктами відповідальності. Спричинена ними шкода відшкодовується або їх опікунами або установами, які здійснюють нагляд за цими особами. Під виною опікунів і цих установ вважають неналежне виконання обов’язків по здійсненню нагляду за недієздатними. Відповідальність опікуна чи установи настає за їх винні дії, тому покладений на них обов’язок по відшкодуванню шкоди не припиняється при поновленні дієздатності заподіювача шкоди. Із загального правила існує ВИНЯТОК: відшкодування можна покласти на самого недієздатного при наявності 2 умов:
Дане питання вирішується лише в судовому порядку у винятковому випадку з врахуванням майнового стану потерпілого і заподіювача шкоди.
Що стосується відповідальності обмежено дієздатних, то вони відповідають на загальних підставах.
Спричинення шкоди особою, яка в момент спричинення знаходилась в такому стані, коли не могла усвідомлювати або керувати діями. Це може бути спричинено непритомним станом або станом афекту. За загальним правилом ці особи звільняються від відповідальності. ВИНЯТКИ:
107. Відповідальність за шкоду, заподіяну кількома особами.
Стаття 1190. Відшкодування шкоди, завданої спільно кількома особами
1. Особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.
2. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини.
Стаття 1181. Відшкодування шкоди, завданої кількома малолітніми особами
1. Шкода, завдана спільними діями кількох малолітніх осіб, відшкодовується їхніми батьками (усиновлювачами), опікунами в частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
2. Якщо в момент завдання шкоди кількома малолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції опікуна, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
Стаття 1182. Відшкодування шкоди, завданої кількома неповнолітніми особами
1. Шкода, завдана спільними діями кількох неповнолітніх осіб, відшкодовується ними у частці, яка визначається за домовленістю між ними або за рішенням суду.
2. Якщо в момент завдання шкоди кількома неповнолітніми особами одна з них перебувала в закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад відшкодовує завдану шкоду у частці, яка визначається за рішенням суду.
Стаття1190, що коментується, визначає особливості відповідальності осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Такі особи несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України N 6 від 27.03.92 р. "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" особи вважаються такими, що спільно завдали шкоди, якщо вони завдали неподільну шкоду взаємопов'язаним сукупними діями або діями з єдністю наміру. Як правило таке завдання шкоди має місце при скоєнні злочину кількома особами або в разі завдання шкоди в результаті дорожньо-транспортної пригоди. Солідарний характер відповідальності осіб, що спільно завдали шкоди, пояснюється неподільністю результату їх шкідливих діянь та необхідністю створення умов для відновлення порушених прав потерпілого. Відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, будується з врахуванням загальних положень ст. 543 ЦК України, тобто кредитор (потерпілий) має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників (завдавачів шкоди) разом, так і від будь-кого з них окремо. Солідарні боржники залишаються зобов'язаними доти, доки їхній обов'язок не буде виконаний в повному обсязі. Частина 2 статті, що коментується, надає суду можливість встановити часткову відповідальність осіб, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди. Така можливість може бути реалізована судом не самостійно, а виключно за заявою потерпілого. В якості критерію для визначення частки кожного завдавачашкоди у відшкодуванні, що належатиме потерпілому, пропонується застосувати ступень вини кожного із завдавачів. Дана норма є одним з небагатьох випадків, визначених у ЦК, коли ступень вини (умисел або необережність) спливає на розмір відповідальності завдавача шкоди.
108. Особливості відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням зоровя або смертю.
Зобов'язання з відшкодування шкоди, завданої фізичній особі ушкодженням її здоров'я або внаслідок її смерті, характеризуються кількома особливостями. По-перше, йдеться про шкоду, яка завдана найціннішим особистим немайновим благам, належним людині, які, поряд з іншими, в Україні визнані найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). По-друге, у зв'язку з тим, що у даному разі шко-да завдається благам людини, що є найціннішими і які грошовій оцін-ці не підлягають, то і втрати, яких зазнає у даному разі людина, не мають майнового виміру, і вони не можуть бути компенсованими ніякими грошовими коштами. По-третє, така шкода не підлягає нату-ральному відшкодуванню, як не підлягає вона і пов ому відшкоду-ванню, оскільки це за природою неможли о. По-четверте, за правила-ми, встановленими для недоговірних зобов'язань з відшкодування шкоди, підлягає відшкодуванню завдана у даному разі шкода безвід-носно до того, чи мало місце ушкодження здоров'я або настала смерть фізичної особи в умовах договірних відносин, чи внаслідок недоліків товарів робіт або наданих послуг, чи діяльності, що є дже-релом підвищеної небезпеки, чи в інших випадках, де здійснює свою діяльність людина.
Відшкодування завданої внаслідок ушкодження здоров'я фізичної особи шкоди полягає в наступному: а) у відшкодуванні заробітку (до-ходу), втраченого потерпілим внаслідок втрати чи зменшення про-фесійної або загальної працездатності; б) у відшкодуванні додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санатор но-курортного лікування, придбання ліків, протезування, сторонньо-го догляду тощо; в) у відшкодуванні моральної шкоди.
Розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншо-го ушкодження здоров'я заробітку (доходу), що підлягає відшкоду-ванню, визначається у відсотках від середньомісячного заробітку (доходу), який потерпілий мав до каліцтва, або іншого ушкодження здоров'я, з урахуванням ступеня втрати потерпілим професійної пра-цездатності, а за її відсутності - загальної працездатності.
Середньомісячний заробіток (дохід) обчислюється за бажанням потерпілого за дванадцять або за три останні календарні місяці робо-ти, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я. Якщо середньо-місячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, то розмір втраченого заробітку (доходу) обчислюється, виходячи з п'ятикратного розміру мінімаль-ної заробітної плати.
Питання щодо компенсації моральної шкоди, завданої у зв'язку з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, має вирішуватися поза межами відшкодування зазначених вище май-нових втрат і витрат. Розмір відшкодування такої шкоди повинен виз-начатися судом. При цьому мають бути враховані характер страж-дань потерпілого або членів його сім'ї, близьких родичів, ступінь вини заподіювача шкоди, а також можливі в майбутньому моральні страждання (наприклад, при втраті потерпшим кінцівок, у випадках втрати зору тощо).
109. Відшкодування шкоди внаслідок недоліків товарі/робіт/послуг.
В інересах захисту прав фізичних та юридичних осіб в рамках не-договірних зобов'язань з відшкодування шкоди встановлено меха-нізм регулювання відносин, пов'язаних із завданням шкоди вна-слідок недоліків товарів, робіт (послуг). Присвячені цьому норми ЦК (статті 1209-1211) встановлюють загальні правила, відповідно до яких завдана у даному разі шкода має відшкодовуватися. За своїм призначенням і спрямованістю впливу на регульовані відносини вони мають не тільки функціонально-компенсаційне, а й превентивно-сти-мулююче значення, оскільки в них відображається ідея сприяння за допомогою засобів права покращенню виробництва товарів, вико-нання робіт, підвищенню якості послуг і ефективності діяльності тих суб'єктів права, які здійснюють реалізацію результатів виконаних ви-робником робіт.
Відповідно до ст. 1209 ЦК продавець, виготовлювач товару, вико-навець робіт (послуг) зобов'язаний відшкодувати шкоду, завдану фізичній або юридичній особі внаслідок конструктивних, технологіч-них, рецептурних та інших недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них.
Відмітними особливостями інституту відшкодування такої шкоди є те, що сфера його дії практично не обмежена. Право на відшкоду-вання шкоди у даному разі може належати потерпілому безвідносно до того, чи перебував він в договірних відносинах з продавцем, вито- товлювачем товару, виконавцем роботи (послуги), чи ні. Право вима-гати відшкодування шкоди зберігається за потерпілим протягом вста-новлених строків придатності товару, роботи (послуги), а якщо вони не встановлені, - протягом десяти років від дня виготовлення товару, виконання робіт (надання послуг).
Недоговірний інститут з відшкодування шкоди, завданої вна-слідок недоліків товарів, робіт (послуг), в основних своїх ідеях пере-кликається із Законом «Про захист прав споживачів». Однак, якщо цей Закон має на увазі захист прав та інтересів тільки певної групи осіб, а саме осіб фізичних, які з продавцем, виготовлювачем товару, виконавцем роботи (послуги) пов'язані відповідним договором (під-ряду, про надання послуг, купівлі-продажу тощо), то в зобов'язаннях з відшкодування шкоди правом на захист порушених прав можуть скористатися також і юридичні особи. Крім того, якщо за названим Законом право на відшкодування шкоди належить фізичній особі, яка придбала товар чи замовила виконання робіт (надання послуг) тільки в споживчих цілях, тобто для задоволення власних потреб, не пов'я-заних з підприємницькою діяльністю, то за правилами про відшкоду-вання шкоди в умовах недоговірних правовідносин юридичного зна-чення не має ціль придбання товару чи замовлення робіт (послуг).
110. Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
Поняття та види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
Об'єкти права інтелектуальної власності мають нематеріальний характер, що зумовлює певні особливості майнових прав на них. Зо-крема, не існує обмеження кола осіб, які одночасно можуть їх вико-ристовувати. До того ж майнові права на результати творчої діяльно-сті обмежені у часі та просторі.
Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелек-туальної власності - це група договорів у сфері інтелектуальної власності, спрямованих на набуття, зміну або припинення май-нових прав на об'єкти інтелектуальної власності
Відповідно до ст. 1107 ЦК існують такі види договорів стосовно розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності:
1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власно-сті;
2) ліцензійний договір;
3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;
4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуаль-ної власності;
5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інте-лектуальної власності.
Цей перелік не є вичерпним, оскільки законодавчо не можна пере-дбачити все різнобарв'я договірних відносин у сфері інтелектуальної власності.
Насамперед до цієї групи віднесено ліцензію на використання об'єк-та права інтелектуальної власності. Дійсно, видача ліцензії може бути оформлена як самостійний документ чи шляхом укладення ліцензійного договору. Однак сама по собі ліцензія є одностороннім правочином і не може розглядатися як вид договору. Аналогічне розмежування можна провести на прикладі довіреності, як одностороннього правочину, і до-говору доручення.
Сторони договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
Суб'єктами правовідносин, що виникають стосовно результатів творчої діяльності, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Ос-кільки йдеться про наділення іншої особи правами щодо об'єкта пра-ва інтелектуальної власності, то однією з сторін договору повинна бути особа, яка має майнові права на результат творчої діяльності. Зазвичай це автор, власник охоронного документа чи їх правонаступ-ники.
Оскільки автором чи винахідником може бути неповнолітня осо-ба, то норми законодавства надають можливість фізичній особі у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років самостійно здійснювати пра-ва на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняють-ся законом (ч. 1 ст. 32 ЦК).
Укладаючи зазначені правочини, сторони керуються принципом свободи договору. Однак є певні обмеження у випадку специфіки об'єкта. Зокрема, стосовно секретного винаходу чи секретної корис-ної моделі можна видати ліцензію чи передати майнові права тільки за погодженням із Державним експертом з питань таємниць (пп. б, 7 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»1.
Форма договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності та їх державна реєстрація.
Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуаль-ної власності повинні бути укладені у письмовій формі. На відміну від загального правила стосовно недотримання письмової форми, для розглядуваних договорів встановлені спеціальні правові наслідки: у разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нік-чемним (ч. 2 ст. 1107 ЦК).
111. Поняття та значення спадкування та спадкового права. Види спадкування.
Спадкування - це перехід прав і обов’язків від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) у відповідності до норм спадкового права.
Право спадкувати і заповідати входить до змісту правоздатності. Спадкове право направлено на охорону приватної власності лише фізичних осіб. Спадщина – це всі права і обов’язки, які належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Не входять права і обов’язки, які безпосередньо пов’язані із спадкодавцем (право на пенсію, заробітну плату, обов’язок по виплаті аліментів, право участі в господарських товариствах). Якщо такі виплати належали спадкодавцеві і не були одержані ним, вони входять у спадщину. До спадкоємців переходять обов’язки щодо відшкодування шкоди, спричиненої спадкодавцем. Але така шкода відшкодовується в межах вартості майна спадкодавця. Вклад в банку також переходить до спадкоємців. Фактично майно не перебуває у користуванні спадкодавця, але воно є об’єктом спадкування. Якщо в договорі про банківський вклад нічого не зазначено – за законом або заповітом,в договорі передбачити можна і третю особу.
Лежача спадщина – існує з моменту відкриття спадщини і прийняття спадщини (6 місяців). Права і обов’язки спадкодавця переходять до спадкоємців в порядку універсального правонаступництва.
Види спадкування:
Бувають випадки граничного спадкування (частина за заповітом, частина за законом). Принципами спадкового права є:
Суб’єктами є спадкодавець і спадкоємці. Спадкодавець – будь-яка фізична особа. Спадкоємці – особи, які вказані в законі або заповіті. Ними можуть бути ФО, ЮО, територіальна громада і держава. Також спадкоємцями є особи, які були зачаті за життя спадкодавця, а народжені після його смерті (протягом 10 місяців після смерті спадкодавця). Можливість стати спадкоємцем не залежить від право – дієздатності осіб.
Не можуть бути спадкоємцями особи, які умисно позбавили життя спадкодавця або його потенційні спадкоємців, або вчинила замах на їх життя. Така особа може бути спадкоємцем тільки за заповітом, якщо замах був вчинений до складання заповіту, і спадкодавець знав про такий замах.
Не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві вчинити останню волю: скласти, скасувати заповіт, внести зміни до нього і у зв’язку з цим сприяли виникненню права на спадкування у них самих або їх близьких. Такі дії можуть виражатися у складанні фіктивного заповіту, примусу скласти заповіт, відмовитися від заповіту когось із спадкоємців. Не мають право спадкувати за законом батьки після дітей, по відношенню до яких вони були позбавлені батьківських прав і не були поновлені в них на момент відкриття спадщини. На мають право спадкувати повнолітні діти після своїх батьків, якщо вони ухилялися від утримання спадкодавця. При цьому факт ухиляння має бути доведений в судовому порядку.
Не можуть спадкувати за законом одна після одної особи, шлюб між якими визнаний недійсним. За рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, якщо вона ухилялась від надання допомоги спадкодавцю, який через похилий вік або хворобу перебував в безпорадному стані.
Підставою для спадкування є смерть особи. Умовами спадкування є час і місце відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, а якщо особа оголошена померлою – вступ в законну силу рішення суду про оголошення особи померлою.
Момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, які засвідчуються в свідоцтві про смерть. Якщо особи померли в один день, але в різний час доби, то вони вважаються померлими одночасно, а тому не закликаються до спадкування.
З часом відкриття спадщини пов’язані наступні моменти:
Місце відкриття спадщини – останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно не відоме – то місце знаходження нерухомості, або місцезнаходження основної частини рухомого майна. Місце відкриття спадщини має практичне значення в наступних випадках:
В багатьох випадках порядок закликання тієї чи іншої особи до спадкування, а також зміст прав і обов’язків спадкоємця визначається ще й спеціальними правилами. В своєму розвитку спадкові правовідносини проходять 2 етапи:
1 – з моменту відкриття спадщини і спадкоємцям надається право прийняти або відмовитися від спадщини.
2 – визначається доля спадщини і проходить оформлення спадкових прав.
112. Час та місце відкриття спадщини.
Умовами спадкування є час і місце відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, а якщо особа оголошена померлою – вступ в законну силу рішення суду про оголошення особи померлою.
Момент смерті фіксується на підставі медико-біологічних даних, які засвідчуються в свідоцтві про смерть. Якщо особи померли в один день, але в різний час доби, то вони вважаються померлими одночасно, а тому не закликаються до спадкування.
З часом відкриття спадщини пов’язані наступні моменти:
Місце відкриття спадщини – останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно не відоме – то місце знаходження нерухомості, або місцезнаходження основної частини рухомого майна. Місце відкриття спадщини має практичне значення в наступних випадках:
113. Заповіт подружжя.
Подружжя може скласти спільний заповіт відносна майна, яке належить ї на праві спільної сумісної власності. Особливість – якщо помирає один із подружжя, його частка переходить не до спадкоємців, а до іншого з подружжя, а нотаріус має накласти заборону відчужувати таке майно. Спадкоємці можуть отримати спадщину лише після смерті обох з подружжя. Заповіт подружжя можна змінити або відмовитись від нього лише за життя подружжя.
Стаття 1243. Заповіт подружжя
1. Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.
2. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. Уразі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
3. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню.
4. Уразі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя.
Поряд з інститутом умовних заповітів, заповіт подружжя відноситься до новел спадкового законодавства, запроваджених новим ЦК.Об'єктом заповідальних розпоряджень у заповіті подружжя є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Буквальне тлумачення словосполучення "майна, яке належить йому на праві спільної власності" дозволяє стверджувати, що таке майно має бути в наявності на час складання заповіту, хоча це і суперечить загальній нормі ЦК, що пов'язує чинність заповіту щодо складу спадщини з моментом її відкриття (ч. 4 ст. 1236 ЦК), а також нині чинній нотаріальній практиці, яка свідчить про те, що нотаріус не перевіряє належність спадкового майна заповідачу в момент складання заповіту (пункт 159 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Заповіт подружжя практично не одержав свого застосування у сучасній практиці, тому питання про те, чи має нотаріус витребувати докази належності майна, що заповідається, подружжю на праві спільної сумісної власності, наразі залишається відкритим.Водночас можна стверджувати, що подружжя має право скласти заповіт на усе майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності.2. Сутність розпоряджень у заповіті подружжя полягає в тому, що після сме
рті одного з подружжя належна йому частка у спільній сумісній власності переходить до другого з подружжя, який пережив першого, і тільки в разі смерті останнього - спадщина переходить до призначеного ними спільно спадкоємця. Чинний ЦК не дає відповіді на питання, яким чином після смерті першого з подружжя його частка у спільній сумісній власності перейде до другого з подружжя - автоматично чи шляхом прийняття її за звичайною процедурою спадкування. Оскільки у ЦК не зазначене інше, подружжя у заповіті має призначати спадкоємцями один одного, втакому разі частка вважатиметься об'єктом спадкування на користь другого з подружжя. Разом з тим другий з подружжя, який пережив, очевидно, вважатиметься звичайним спадкоємцем, і з його спадщини вираховуватиметься обов'язкова частка, виплачуватимуться борги кредиторам спадкодавця тощо. Таким чином, не виключено, що до спадкоємця, призначеного спільним заповітом подружжя, перейде майно не у тому вигляді, в якому воно було заповідане.3. Кожен з подружжя-заповідачів має право відмовитись від спільного заповіту тільки за життя їх обох. Після смерті одного з подружжя другий з подружжя вже не матиме права скасувати зроблений подружжям заповіт. З метою забезпечення виконання спільного заповіту подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, яке є об'єктом заповідальних розпоряджень.
114. Особливості спадкування за законом
Спадкування за законом відбувається у випадках, якщо:
• спадкодавець не залишив заповіту;
• заповіт визнано недійсним;
• заповідано лише частину майна або заповіт визнано недійсним в одній із частин;
• спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини або її не прийняв;
• спадкоємець за заповітом помер раніше спадкодавця;
• спадкоємець за заповітом усунутий від права на спадкування відповідно до закону.
Порядок спадкування за законом визначається черговістю закликання спадкоємців до права на спадкування. Кожна наступна черга одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування.
Черговість одержання права на спадкування може бути змінено після відкриття спадщини шляхом укладання нотаріально посвідченого договору заінтересованими спадкоємцями. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині.
Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
ЦК встановив п'ять черг спадкоємців.
До першої черги спадкоємців за законом належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки.
У другу чергу спадкоємців включено рідних братів та сестер спадкодавця, його бабу та діда як з боку батька, так і з боку матері.
Рідні дядько та тітка спадкодавця мають право спадкувати в третю чергу.
До числа спадкоємців четвертої черги включено осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше ніж 5 років до часу відкриття спадщини.
У п'яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Порядок встановлення ступеня споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця, але народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
До п'ятої черги включено і утриманців спадкодавця, які не були членами його сім'ї. А утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше ніж 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.
Усиновлення, якщо його оформлено згідно з положенями СК України, значною мірою впливає на рідство. Тому ЦК України виділяються особливості в спадкуванні за законом усиновленими та усиновлювачами.
Усиновлені та їх нащадки щодо усиновителів та їх родичів прирівнюються у всьому комплексі прав та обов'язків до родичів за походженням. Тому вони належать до кола спадкоємців за законом.
Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків.
Якщо ж за рішенням суду про усиновлення збережено правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням — має право на спадкування як спадкоємець другої черги.
У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими було збережено правовий зв'язок, спадкують на загальних підставах (як спадкоємці другої черги).
У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є однаковим, тобто частки є рівними. Однак спадкоємці можуть змінити розміри часток когось із них як шляхом усної домовленості (щодо рухомого майна), так і шляхом укладення відповідного договору (щодо нерухомого майна).
115. Поділ спадщини між спадкоємцями ( ст.. 1278)
1. Частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними, якщо спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між ними. 2. Кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі.
1. З моменту прийняття спадщини двома або більше спадкоємців спадкове майно, як правило, є об'єктом їх спільної часткової власності. Термін "спільна часткова власність" використовується в даному випадку умовно, враховуючи, що до складу спадщини входять не тільки речові права, але й зобов'язальні права, права інтелектуальної власності тощо, а також обов'язки спадкодавця. Тому частка у спадщині - не те ж саме, що і частка у праві спільної власності. Проте враховуючи схожість у правовому регулюванні при здійсненні поділу спадщини або виділу частки у натурі можуть використовуватись норми, які регулюють поділ майна, що є у спільній частковій власності або виділ частки з цього майна. 2. Спадкові частки, належні спадкоємцям, є переважно не реальними, а ідеальними, тобто вираженими чисельно (1/2, 1/3 і т. д.). Лише у випадку чіткого визначення у заповіті того майна, яке переходить до спадкоємців, це майно поділу не підлягає, а є об'єктом особистої власності того спадкоємця, якому воно призначено. Режим спільної часткової власності поширюється і на майно, одержане у спадщину подружжям. Навіть у разі, якщо чоловік і дружина є спадкоємцями одного і того ж спадкодавця, кожен з них є окремим суб'єктом спадкових правовідносин, приймає спадщину індивідуально і лише від свого імені. Норма п. 2 ч. 1 ст. 57 СК, що визнає особистою приватною власністю кожного з подружжя майно, набуте під час шлюбу в порядку спадкування, є імперативною і не передбачає винятків. Для того, щоб усунути режим спільної часткової власності і відокремити своє спадкове майно від чужого, спадкоємцям, які прийняли спадщину, надано право на поділ спадкового майна із виділом у натурі частки із майна, що знаходиться у спільній частковій власності. Внаслідок поділу ідеальні частки перетворюються у реальні, які складаються з визначеної сукупності прав та обов'язків. 3. Правочин про поділ спадщини здійснюється за згодою спадкоємців, що прийняли спадщину, і оформляється договором між ними, у якій зазначаються належні їм реальні частки у спадщині. Даний договір може стосуватися як поділу усього спадкового майна, так і виділу частки одного чи кількох спадкоємців. При цьому допускається грошова компенсація, якщо вартість майна є різною. При недосягненні згоди поділ здійснюється у судовому порядку відповідно до часток, належних кожному із спадкоємців. У останньому випадку поділ спадкового майна оформляється судовим рішенням (п. 230 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Поділ спадщини і виділ частки спадкоємця здійснюються на підставі положень ст. ст. 364 - 367 ЦК, що регулюють процедуру поділу (виділу частки) майна, що є об'єктом права спільної часткової власності з урахуванням особливостей поділу спадкового майна, визначеного нормами спадкового права. 4. Правовідносини щодо поділу спадщини - традиційно заключний етап розвитку правовідносин спадкування. Тому поділ допускається лише тоді, коли визначилося коло спадкоємців, які реалізували право на прийняття спадщини. Виняток з цього правила встановлений законодавцем з метою охорони спадкових прав дитини спадкодавця, зачатої за його життя, але ще не народженої на час відкриття спадщини. Ч. 2 ст. 1298 ЦК дозволяє спадкоємцям здійснювати розподіл спадкового майна лише після народження такої дитини. Викладене, а також структурне розташування норм про поділ у їхньому співвідношенні з розташуванням норм, що регулюють порядок видачі свідоцтва про право на спадщину, свідчить про те, що поділ здійснюється до видачі свідоцтва, а свідоцтвом остаточно оформляються правовідносини між спадкоємцями. Проте нотаріальна практика видачі свідоцтв про право на спадщину свідчить про те, що останні, як правило, видаються до укладення договору про розподіл спадщини між спадкоємцями. Якщо після проведення поділу спадщину прийняли інші спадкоємці на підставі частин другої і третьої ст. 1272 ЦК вона підлягає перерозподілу між усіма спадкоємцями (ст. 1280 ЦК). 5. Зміст ст. 1278 ЦК встановлює презумпцію рівності часток спадкоємців, яка може бути спростована лише заповітом. Таким чином, вона не дозволяє спадкоємцям поділити спадщину на свій розсуд, одержавши при поділі частку меншу від встановленої законом або заповітом, а вимагає проведення поділу у суворій відповідності із спадковими частками. Водночас дана норма не є єдиною у спадковому законодавстві, що присвячена питанням розподілу спадкової маси. Ст. 1267 ЦК наділяє спадкоємців за законом правом змінити розмір частки у спадщини когось із них (ч. 2, 3). Оскільки згідно з абзацом першим п. 228 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України зміна частки у спадщині проводиться за згодою спадкоємців після прийняття її, але до видачі свідоцтва про право на спадщину, слід визнати, що норми частин другої та третьої ст. 1267 ЦК присвячені особливостям поділу спадщини між спадкоємцями за законом. Отже, дана норма є спеціальною у відношенні спадкоємців за законом і надає їм додаткові права при поділі спадщини. Посвідчення нотаріусом правочину про зміну розміру часток спадкоємців за законом за ст. 1267 ЦК розглядається не як особлива умова договору про поділ спадщини між спадкоємцями, а як окрема нотаріальна дія. Згідно абзацу першого пункту 230 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України поділ спадкового майна провадиться за згодою спадкоємців, які прийняли спадщину. Ця норма відповідає вищевикладеним положенням, що дозволяють відступити від розміру спадкових часток спадкоємцям за законом, однак не узгоджується з принципом про те, що якщо заповідач розподілив спадщину між спадкоємцями, то поділ не у відповідності з волею заповідача не є можливим. Таким чином, можна дійти висновку, що спадкоємці за законом мають право поділити спадщину на свій розсуд із зміною розміру спадкових часток, а спадкоємці за заповітом такого права позбавлені. 6. Якщо серед спадкоємців є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, поділ спадкового майна здійснюється з дотриманням норм глави 6 ЦК, зокрема, про необхідність одержання дозволу органів опіки та піклування при відмові опікуном або дачі згоду на відмову від майнових прав підопічного піклувальником (ст. 71 ЦК).
116. Спадковий договір
Стаття 1302. Поняття спадкового договору
1. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.
Стаття 1303. Сторони у спадковому договорі
1. Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа.
2. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа.
Стаття 1304. Форма спадкового договору
1. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Стаття 1305. Обов'язки набувача у спадковому договорі
1. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.
Стаття 1306. Особливості спадкового договору з участю подружжя
1. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя.
2. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором.
Стаття 1307. Забезпечення виконання спадкового договору
1. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження.
2. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.
3. Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті.
У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини.
Стаття 1308. Розірвання спадкового договору
1. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень.
2. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.
117. Особливості спадкування за заповітом
Законодавець встановлює два способи (види) визначення спадкоємців та поділу спадкового майна:
- спадкування за заповітом;
- спадкування за законом.
Законодавець надає громадянину право призначити спадкоємців особисто шляхом складання заповіту.
Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як односторонній правочин заповіт характеризується рядом специфічних ознак:
- це — односторонній правочин, він вважається дійсним після того, як заповідач у встановленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших заінтересованих осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, це ніяк не впливає на дійсність заповіту;
- особливість заповіту полягає в тому, що цей правочин настільки тісно пов'язаний з особою заповідача, що виключає qого складання за допомогою представника;
- заповідач може наділити своїх спадкоємців лише тими правами та обов'язками, які йому належать або будуть належати на день смерті, оскільки в іншому випадку його волю виконати неможливо;
- оскільки заповіт становить собою розпорядження заповідача на випадок смерті, то правові наслідки настануть лише за неодмінної умови — смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм став відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті заповідача.
Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додатковою обставиною, від якої він буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, а може і не настати. Смерть людини неминуча, невідомий лише момент смерті.
В заповіті зазначаються місце і час його укладення, він підписується особисто заповідачем. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути підписаний іншим громадянином.
Головне в будь-якому заповіті — призначення спадкоємців. Спадкоємцями за заповітом можуть бути призначені як найближчі родичі, так і будь-які фізичні та юридичні особи, а також держава чи територіальна громада.
Так, Національна картинна галерея імені І. Айвазовского була започаткована саме завдяки заповіту відомого художника-мариніста: "...Моє щире бажання, щоб приміщення моєї картинної галереї, з усіма в ній картинами, статуями та іншими художніми творами, стало цілковитою власністю Феодосії, а на пам'ять про мене, Айвазовського, заповідаю галерею Феодосії, моєму рідному місту...". Підпризначення спадкоємця (субінституція) — це призначення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача, відмовиться від спадщини або не прийме її. Для закликання до спадщини підпризначеного спадкоємця необхідна наявність двох умов:
1) підпризначений спадкоємець повинен пережити момент відкриття спадщини;
2) підпризначений спадкоємець повинен пережити момент, коли від спадкування "відпаде" основний спадкоємець за заповітом.
Якщо призначений в заповіті основний спадкоємець помре після відкриття спадщини і не залишить спадкоємців ні за заповітом, ні за законом, то підпризначений в цьому випадку спадкоємець до спадщини не закликається, і спадщина вважається відумерлою, тобто переходить у власність територіальної громади відповідно до ст. 1277 ЦК.
Не можна не згадати хрестоматійно відому спадкову справу, яка розглядалася в Римі ще в 93 р. до н.е. Якийсь Курій був підпризначений спадкоємцем ще ненародженого спадкоємця на випадок, якщо той помре, не досягнувши повноліття. Але призначений в заповіті спадкоємець взагалі не народився. Серед заінтересованих родичів виник спір: чи має право Курій як підпризначений спадкоємець отримати спадщину, чи, виходячи з буквального тлумачення заповіту, який дає йому змогу набути спадщину лише за умови смерті основного спадкоємця, слід розподілити спадщину за законом так, ніби заповіт не був складений. Перемогла думка тих юристів, які вважали, що у заповіті малося на увазі підпризначення і у випадку, коли основний спадкоємець не народиться.
118. Поняття, форма та порядок укладення заповіту
Заповіт — це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Це право тісно пов'язано з особою, а тому вчинення заповіту через представника не допускається.
За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правичоном, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту. ЦК висуває такі вимоги до форми заповіту:
1) складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання;
2) має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, його підписує інша особа, що засвідчується у відповідному порядку із зазначенням причин, за яких текст заповіту не міг підписати заповідач власноруч;
3) має бути посвідчений нотаріусом або уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування — якщо у населеному пункті немає нотаріуса. До нотаріального посвідчення прирівнюється посвідчення заповіту:
а) головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником шпиталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів — осіб, які перебувають на лікуванні у лікарні, шпиталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також осіб, які проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів;
б) капітаном судна — осіб, які перебувають під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України;
в) начальником експедиції — осіб, які перебувають у пошуковій або іншій експедиції;
г) командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи або закладу — військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військовонавчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також робітників, службовців, членів їхніх сімей і членів сім'ї військовослужбовців;
ґ) начальником місця позбавлення волі — осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі;
д) начальником слідчого ізолятора — осіб, які тримаються під вартою.
При посвідчені заповіту нотаріусом, заповідувач особисто подає йому написаний власноруч або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів заповіт. Але нотаріус може записати заповіт зі слів особи власноруч чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.
Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, який нотаріус на прохання особи записав з її слів власноруч чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, то посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. У такому самому порядку посвідчується заповіт, що прирівнюється до нотаріально посвідченого. Це імперативні вимоги закону. Проте особа сама може бажати, щоб її заповіт було посвідчено нотаріусом при свідках.
При посвідченні заповіту при свідках вимагається присутність не менше двох, які мають повну цивільну дієздатність. Не можуть бути свідками: а) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; б) спадкоємці за заповітом; в) члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; г) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. В текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.
119. Зміст заповіту
Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майнових прав та обов'язків. Оскільки склад спадщини визначається на час відкриття спадщини, немає значення, чи були в наявності зазначені у заповіті майнові права та обов'язки на момент складання заповіту (ст. 1236 ЦК).
Отже, при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається надання доказів про наявність у нього певного майна, яке вказане в заповіті. Якщо таке майно на момент відкриття спадщини буде втрачене, відчужене тощо, то в цій частині заповіт буде недійсним.
ЦК України, як і ЦК УРСР (1964 p.), проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Але свобода заповіту має певні межі: не можна позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Свобода заповіту стосується не лише визначення кола спадкоємців, а й визначення обсягу спадкової маси, яку заповідають. Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Можна скласти заповіт щодо усієї спадщини або лише щодо її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Слід наголосити на тому, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини, оскільки з моменту складання заповіту до моменту відкриття спадщини її обсяг може змінитися.
До спеціальних розпоряджень заповідача належать:
1) підпризначення спадкоємця (субституція);
2) заповідальний відказ (легат);
3) покладення;
4) встановлення сервітуту.
Крім того, заповідач вправі зробити розпорядження, що стосуються організації похорону, увічнення його пам'яті; розпорядження його особистими паперами.
Заповідальний відказ (легат) — це покладення на спадкоємця обов'язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.
Покладення на спадкоємця інших обов'язків передбачає покладення обов'язку щодо вчинення певних дій немайнового характеру, зокрема, щодо розпорядження особистими паперами, визначення місця й форми здійснення ритуалу поховання, або щодо вчинення певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети (це є різновид заповітного розпорядження — покладення).
Виникнення права на спадкування за заповітом може виникати в зв'язку з виконанням встановленої в заповіті умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з поведінкою особи, яку призначено в заповіті (наявність інших спадкоємців, проживання в певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини і є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена в заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.
Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування тощо. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-який учасник цивільних відносин.
Новелою ЦК є закріплення права заповідача встановлювати в заповіті сервітути щодо земельних ділянок, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб третіх осіб.
120. Спадкування за правом представлення
Особливим випадком спадкування є спадкування за правом представлення, передбачене ст. 1266 ЦК.
Сутність спадкування за правом представлення полягає в тому, що, хоча деякі родичі спадкодавця (його онуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом, проте вони не усуваються повністю від спадкування і за певних умов набувають право спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби «представляючи» більш близького родича спадкодавця, який на момент відкриття спадщини помер (звідси й назва — «спадкування за правом представлення»). Внуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця, двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їх відповідному родичу, якби він був живий. Тобто це батько чи мати, дід чи баба, брат чи сестра спадкодавця, дядько чи тітка спадкодавця, які повинні були б успадковувати, але померли до відкриття спадщини.
Головні засади спадкування за правом представлення виглядають таким чином;
внуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, (бабі, дідові), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;
прабаба, прадід, спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були б живими на момент відкриття спадщини;
племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі спадкодавця), якби вони були б живими на момент відкриття спадщини;
двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були б живими на момент відкриття спадщини.
Спадкування за правом представлення відбувається за умови, що спадкодавець не залишив заповіту, в якому б визначалася доля спадкового майна.
Якщо спадкування за правом представлення здійснюється одночасно кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Наприклад, успадковуючи в порядку права представлення, внуки (правнуки) закликаються до спадкування разом зі спадкоємцями першої черги. При розділі спадкового майна вони ніби представляють своїх батька і (або) матір, які померли раніше. При цьому вони виступають як безпосередні спадкоємці спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони «представляють». Це означає, що онуки (правнуки) відповідають за борги спадкодавця, але не відповідають за борги своїх батьків, які померли до відкриття спадщини. За борги батьків вони відповідають у випадку, коли вони виступають як спадкоємці останніх.
123. Скасування та зміна заповіту
Стаття 1254.
1. Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт.
2. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.
3. Кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.
4. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цього Кодексу.
5. Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.
6. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.
7. Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку ( 491-2011-п ), затвердженому Кабінетом Міністрів України.
124. Порядок реалізації спадкових прав
Стаття 1268. Прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
2. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.
3. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
4. Малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.
5. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Стаття 1269. Подання заяви про прийняття спадщини
1. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
2. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
3. Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника.
4. Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.
5. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
Стаття 1270. Строки для прийняття спадщини
1. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
2. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття.
Якщо строк, що залишився, менший як три місяці, він продовжується до трьох місяців.
Стаття 1272. Наслідки пропущення строку для прийняття спадщини
1. Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
2. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу за місцем відкриття спадщини.
3. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Стаття 1273. Право на відмову від прийняття спадщини
1. Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини.
2. Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може відмовитися від прийняття спадщини за згодою піклувальника і органу опіки та піклування.
3. Неповнолітня особа віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років може відмовитися від прийняття спадщини за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника і органу опіки та піклування.
4. Батьки (усиновлювачі), опікун можуть відмовитися від прийняття спадщини, належної малолітній, недієздатній особі, лише з дозволу органу опіки та піклування.
5. Відмова від прийняття спадщини є безумовною і беззастережною.
6. Відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Стаття 1274. Право на відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи
1. Спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.
2. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги.
3. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь.
4. Якщо заповідач підпризначив спадкоємця, особа, на ім'я якої складений заповіт, може відмовитися від спадщини лише на користь особи, яка є підпризначеним спадкоємцем.
5. Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу.
Стаття 1275. Правові наслідки відмови від прийняття спадщини
1. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.
2. Якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за законом з тієї черги, яка має право на спадкування, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за законом тієї ж черги і розподіляється між ними порівну.
3. Положення цієї статті не застосовуються, якщо спадкоємець відмовився від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця, а також коли заповідач підпризначив іншого спадкоємця.
4. Якщо на спадкоємця за заповітом, який відмовився від прийняття спадщини, було покладено заповідальний відказ, обов'язок за заповідальним відказом переходить до інших спадкоємців за заповітом, які прийняли спадщину, і розподіляється між ними порівну.
5. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.
Стаття 1277. Відумерлість спадщини
1. У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
2. Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини.
3. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
4. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів спадкодавця, що заявлені відповідно до статті 1231 цього Кодексу.
5. Спадщина, не прийнята спадкоємцями, охороняється до визнання її відумерлою відповідно до статті 1283 цього Кодексу.
125. Відповідальність спадкоємців за борги спадкодавця
1. При відкритті спадщини спадкоємці, якщо їм було відомо про борги спадкодавця, зобов'язані повідомити кредитора про смерть боржника. Кредитор спадкодавця має право звернутися до нотаріуса за місцем відкриття спадщини в шестимісячний строк з дня, як йому стало відомо або могло стати відомим про відкриття спадщини з вимогами до спадкоємців, що прийняли спадщину, повернути йому борг, що був за спадкодавцем. Борги спадкодавця — це майнові зобов'язання, які прийняв на себе спадкодавець перед фізичними або юридичними особами — кредиторами, але не виконав тому, що смерть позбавила його можливості виконати це зобов'язання. Обов'язок доказувати борги померлого накладається на кредитора, що звернувся до спадкоємців із відповідними претензіями. Він зобов'язаний представити документи, що підтверджують його вимоги.
2. Кредитор вправі протягом шести місяців від дня, коли він дізнався або міг дізнатися про відкриття спадщини, звернутися зі своїми вимогами щодо боргів спадкодавця до його спадкоємців незалежно від настання строків вимоги. Якщо строк виконання зобов'язань ще не настав, це не впливає на можливість подання вимог про повернення боргу, оскільки кредитор ризикує тим, що його право на повернення боргу може бути не задоволено після прийняття спадщини (наприклад, при спадкуванні багатьма спадкоємцями, після розподілу майна жоден з них може виявитися неспроможним повернути борг). Якщо кредитор спадкоємця не був сповіщений спадкоємцями про смерть боржника і не мав можливості узнати про це з інших джерел, він може звернутися з вимогами до спадкоємців протягом одного року від настання строку права вимоги. Якщо ж кредитору було відомо про смерть спадкодавця-боржника, але він не звернувся до спадкоємців і не пред'явив вимоги про повернення боргу у шестимісячний строк, або якщо він не міг знати про відкриття спадщини та не пред'явив своїх вимог протягом одного року, він позбавляється права вимоги.
Спадкоємці, що прийняли спадщину (незалежно — за законом чи за заповітом), при зверненні до них кредитора спадкодавця зобов'язані задовольнити його вимоги, якщо вони обгрунтовані та доведені. Доказами тут можуть бути розписка спадкодавця, договір позики, кредитний договір тощо. Вказані вимоги задовольняються спадкоємцями повністю, але тільки в розмірі вартості майна, одержаного у спадщину. Якщо спадкодавець склав заповіт, в якому назначив виконавця заповіту, кредитор ще до прийняття спадщини усіма спадкоємцями може пред'явити свої вимоги до виконавця заповіту.
Вимоги кредитора спадкоємці мають задовольнити шляхом одноразового платежу. Проте за домовленістю між кредитором та спадкоємцями боржника може бути встановлений інший порядок виплати боргу. Якщо такої домовленості між кредитором та спадкоємцями боржника не досягнуто, кредитор вправі звернутися до суду з позовом про виплату боргу. Суд за позовом кредитора накладає стягнення боргу з майна, яке спадкоємці боржника отримали в натурі. У разі, якщо майно боржника було визнано відумерлим та перейшло у власність територіальної громади, кредитор звертається до органів місцевого самоврядування з вимогою виплати боргу спадкодавця. У цьому разі боржнику виплачується сума боргу, але лише у розмірі успадкованого майна.
126. Виконання заповіту
Стаття 1286. Право заповідача на призначення виконавця заповіту
1. Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною цивільною дієздатністю або юридичній особі (виконавцеві заповіту).
2. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено будь-кому з них.
3. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом.
Стаття 1287. Призначення виконавця заповіту за ініціативою спадкоємців
1. Спадкоємці мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача.
2. Якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від виконання заповіту, спадкоємці мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу.
3. Якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного із них може бути призначений судом.
Стаття 1288. Призначення виконавця заповіту нотаріусом
1. Виконавець заповіту може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.
Стаття 1289. Згода особи на призначення її виконавцем заповіту
1. Особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за її згодою.
2. Згода особи бути виконавцем заповіту може бути виражена на тексті самого заповіту або додана до нього.
3. Особа може подати до нотаріуса за місцем відкриття спадщини заяву про згоду бути виконавцем заповіту після відкриття спадщини.
Стаття 1290. Повноваження виконавця заповіту
1. Виконавець заповіту зобов'язаний:
1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна;
2) вжити заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини;
3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань;
4) управляти спадщиною;
5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті;
6) забезпечити одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.
2. Виконавець заповіту зобов'язаний забезпечити виконання спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'язані заповітом.
3. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини.
Стаття 1291. Право виконавця заповіту на плату за виконання своїх повноважень
1. Заповідач має право визначити у заповіті те майно (в натурі або у грошах), яке виконавець заповіту має право одержати зі складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень.
2. Якщо розмір плати не визначений заповідачем, він може бути визначений за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а в разі спору - судом.
3. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування тих витрат, які були ним зроблені для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту.
Стаття 1292. Контроль за виконанням заповіту
1. Спадкоємці мають право контролювати дії виконавця заповіту.
2. Якщо спадкоємцями є малолітні, неповнолітні, недієздатні особи або особи, цивільна дієздатність яких обмежена, контроль за виконанням заповіту здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники, а також орган опіки та піклування.
3. За вимогою осіб, визначених частинами першою і другою цієї статті, виконавець заповіту повинен звітувати про дії, які були ним вчинені щодо виконання заповіту.
4. Після виконання заповіту виконавець заповіту подає спадкоємцям або їхнім законним представникам звіт про виконання своїх повноважень.
Стаття 1293. Право на оскарження дій виконавця заповіту
1. Спадкоємці, їхні законні представники, а також орган опіки та піклування мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають цьому Кодексу, іншим законам, порушують інтереси спадкоємців.
2. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік.
Стаття 1294. Строк чинності повноважень виконавця заповіту
1. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, яка виражена у заповіті.
2. Чинність повноважень виконавця заповіту припиняється нотаріусом за місцем відкриття спадщини за погодженням із спадкоємцями та відказоодержувачами.
3. Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусові документ, який був йому виданий (частина третя статті 1290 цього Кодексу).
4. У разі неповернення виконавцем заповіту документа, який засвідчував його повноваження, спадкоємці мають право витребувати документ, а також вимагати відшкодування завданих їм збитків.
Стаття 1295. Право виконавця заповіту на відмову від здійснення своїх повноважень
1. Виконавець заповіту, незалежно від того, ким його було призначено, має право відмовитися від здійснення своїх повноважень.
2. Виконавець заповіту зобов'язаний негайно повідомити спадкоємців, а також інших осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії, про відмову від здійснення своїх повноважень.
3. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям.
4. Виконавець заповіту відповідає перед спадкоємцями за збитки, що були їм завдані у зв'язку з невиконанням вимог, встановлених у частинах другій та третій цієї статті.
127. Порядок оформлення спадкових прав
Стаття 1296. Право спадкоємця на одержання свідоцтва про право на спадщину
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.
3. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Стаття 1297. Обов'язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно
1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім'я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.
Стаття 1298. Строк видачі свідоцтва про право на спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення шести місяців з часу відкриття спадщини.
2. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, видача свідоцтва про право на спадщину і розподіл спадщини між усіма спадкоємцями може відбутися лише після народження дитини.
Положення абзацу першого цієї частини застосовується також щодо дитини, зачатої за життя спадкодавця, але народженої після його смерті, у разі спадкування за законом.
3. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це викликано обставинами, які мають істотне значення.
Стаття 1299. Державна реєстрація права на спадщину
1. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов'язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна (стаття 182 цього Кодексу).
2. Право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця з моменту державної реєстрації цього майна.
Стаття 1300. Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину
1. За згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.
2. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.
3. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.
Стаття 1301. Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину
1. Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
128. Поняття, предмет і принципи сімейного права
сімейне право — це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та такі, що ґрунтуються на них, майнові відносини людей, які виникають на основі шлюбу, сім’ї, родства, усиновлення, прийняття дітей на виховання.
Предмет сімейного права складають: а) відносини, які виникають у зв’язку зі шлюбом; б) особисті та майнові відносини між членами сім’ї; в) особисті та майнові відносини між іншими родичами; г) відносини, які виникають у зв’язку із влаштуванням дітей, які позбавлені батьківського піклування.
Сімейне право України ґрунтується на певних принципах, відповідно до яких воно впливає на суспільні відносини:
неприпустимість свавільного втручання будь-кого у сімейні справи та повага до сімейного життя: навіть правом сімейні відносини регулюються лише у тій частині, в якій це є допустимим і можливим з погляду інтересів їх учасників та інтересів суспільства;
одношлюбність (моногамія): будь-яка особа може одночасно перебувати тільки в одному шлюбі;
свобода шлюбу і добровільності укладення шлюбу: укладення шлюбу і вибір дружини або чоловіка здійснюється довільно, за власним бажанням; держава захищає право на вільний вибір дружини або чоловіка;
свобода розірвання шлюбу: ніхто не вправі примусити особу перебувати у шлюбі проти її волі; якщо продовження подружнього життя стало неможливим, подружжя вправі розірвати шлюб у встановленому порядку;
повна рівність чоловіка і жінки в особистих і майнових правах і обов’язках у шлюбі та сім’ї;
максимально можливе врахування інтересів дітей та непрацездатних членів сім’ї;
пріоритет сімейного виховання дітей: цей принцип ґрунтується на положеннях Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.01 та міжнародно-правових актів щодо захисту прав дітей про те, що сім’я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення; тому перевага завжди повинна надаватися сімейним формам виховання дітей;
матеріальна підтримка членів сім’ї, які потребують матеріальної допомоги: закон встановлює аліментні зобов’язання — батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття; повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків; подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного у разі потреби, а за відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право одержувати утримання від іншого з подружжя в примусовому порядку, якщо останній спроможний його надати, та ін.
129. Джерела сімейного права
Конституція: ч. 3 ст. 24 забезпечує жiнкам та чоловiкам рiвнi права, гарантує створення жiнкам умов для можливостi поєднання роботи з материнством тощо.Особливо важливе значення мають положення статей 51 i 52Конституцiї, якi встановлюють основнi принципи регулювання сiмейних вiдносин, якi знаходять своє втiлення в нормах СК України та iнших нормативноправових актiв. Вiдповiдно до ст. 51 Конституцiї сiм’я, дитинство, материнство та батькiвство охороняються державою. Шлюб ґрунтується на вiльнiй згодi жiнки та чоловiка, тобто не може бути нiякого примусу щодо взяття шлюбу. Незгода батькiв, опiкунiв не має значення у разi взяття шлюбу, укладення шлюбу — це справа тих, хто його бере для створення сiм’ї, а тому вирiшальним є їх бажання. Ця стаття також встановлює, що кожен з подружжя має рiвнi права i обов’язки у шлюбi та сiм’ї, батьки зобов’язанi утримувати своїх неповнолiтнiх дiтей, а повнолiтнi дiти зобов’язанi пiклуватися про своїх непрацездатних батькiв.
Вiдповiдно до ст. 52 Конституцiї дiти рiвнi у своїх правах незалежно вiд походження, а також вiд того, народженi вони ушлюбi чи поза ним. Таким чином, вiдтворюється загальне правило, за яким взаємнi права та обов’язки батькiв i дiтей ґрунтуються на походженнi дiтей, засвiдченому у встановленому законом порядку.
СК: СК складається з семи розділів, які містять 292 статті. Структура його, порівняно з Кодексом законів про шлюб та сім'ю, який було прийнято ще 20 червня 1969 р. (далі — КЗпШС)2, зазнала суттєвих змін.
Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.
2. Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою:
зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;
утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї;
побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки;
забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Закони та iншi нормативно%правовi акти як джерела сiмейного законодавства
Для регулювання сiмейних вiдносин велике значеннямає Конвенцiя державної сiмейної полiтики, схвалена Постановою Верховної Ради України вiд 17 вересня 1999 р.2; ЗакониУкраїни «Про попередження насильства в сiм’ї» вiд 15 листопада2001 р.3, «Про державну допомогу сiм’ям з дiтьми» вiд 21 листопада 1992 р. (в редакцiї вiд 22 квiтня 2001 р.)4, «Про охорону дитинства» вiд 26.04.2001 р.5; Указ Президента України вiд 4 серпня 2000 р. «Про соцiальноекономiчну пiдтримку становлення тарозвитку студентської сiм’ї»6; Положення про прийомну сiм’ю,затверджене постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 26 квiтня 2002 р.7, Положення про дитячий будинок сiмейного типу, затверджене постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 26 квiтня2002 р.8 тощо. Окремi положення зазначених нормативноправових актiв знаходять своє втiлення в нормах СК України.
Цивільний Кодекс: Стаття 8 СК України закрiпила правило, вiдповiдно до якого, якщо майновi вiдносини мiж подружжям, батьками та дiтьми, iншими членами сiм’ї та родичами, не врегульованi цим Кодексом, вони регулюються вiдповiдними нормами ЦК України,якщо це не суперечить сутi сiмейних вiдносин. Частина 1 ст. 8ЦК теж мiстить норму вiдповiдно до якої положення його застосовуються i до врегулювання сiмейних вiдносин, якщо вони не врегульованi iншими актами законодавства.
Договір як джерело сімейно-правових норм - Результатом сучасної реформи сімейного законодавства України є збільшення диспозитивних норм, які надають можливість учасникам сімейних відносин самостійно визначати зміст своїх правовідносин за допомогою шлюбних, аліментних або інших угод. Визнається, що імперативно-дозвільний метод регулювання сімейних відносин поступився диспозитивному регулюванню, а це зайвий раз підкреслило, за словами М. В. Антокольської, зближення сімейного і цивільного права.
Звичай - Відповідно до ст. 11 СК при вирішенні сімейного спору суд, за заявою заінтересованої сторони, може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.
Міжнародні договори: Серед Конвенцiй, якi на сьогоднi ратифiкованi ВР України i мають значення для регулювання сiмейних вiдносин, слiд вказати на Конвенцiю про права дитини вiд 20 листопада 1989 р., ратифікована ВР України 27 лютого 1991 р. i набула чинностi для України 27 вересня 1991 р., Конвенцiю про захист прав людини i основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р.), яка була ратифкована ВР України 17 липня 1997 р., Конвенцiю про правову допомогу i правовi вiдносини у цивiльних, сiмейних та кримiнальних справах державчленiв СНД, ратифiковану ВР України 10 листопада 1994 р., Конвенцiю про стягнення алiментiв закордоном вiд 20 червня 1956 р. (м. НьюЙорк), яка була пiдписана Україною i ратифiкована ВР України 20 липня 2006 р.2,Європейську конвенцiю про здiйснення прав дiтей вiд 25 сiчня1996 р. (м. Страсбург), яка була пiдписана Україною 7 травня1999 р. i ратифiкована ВР України 3 серпня 2006 р.3, Конвенцiюпро контакт з дiтьми (м. Страсбург), яка була пiдписана Україною 15 травня 2003 р. i ратифiкована ВР України 20 вересня2006 р.4, Європейську соцiальну хартiю (переглянуту) вiд 3 травня 1996 р. (м. Страсбург), яка була пiдписана Україною 7 травня 1999 р. i ратифiкована ВР України 14 вересня 2006 р.5, Європейську конвенцiю про громадянство вiд 6 листопада 1997 р.(м. Страсбург), яка була пiдписана Україною 1 липня 2003 р. iратифiкована ВР України 20 вересня 2006 р.6 та iншi.
131. Поняття сімї в соціологічному і юридичному розумінні. Поняття і види сімейних правовідносин
Соціологічне значення : Сім`я - первинний осередок суспільства, вона забезпечує біологічне відтворення населення, передачу з покоління в покоління накопичених суспільством соціального досвіду і знань.
У соціології виділяють два підходи до дослідження сім`ї: сім`я як соціальни інститут (аналізує зовнішні зв`язки сім`ї, норми та зразки сімейного поведінки); сім`я як мала соціальна група (розглядає внутрішні зв`язки сім`ї і відносини між її членами) . Такий підхід дозволяє зафіксувати характер взаємин між подружжям, батьками та дітьми, а отже, мотиви і причини їхньої поведінки, конфліктів і розлучень.
Сім`я - це соціальна група, що має спільне місце проживання, що виконує функцію відтворення і економічного кооперування.
Юридичне: визначене в СК ст.. 3
1. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства.
2. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловіку зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
3. Права члена сім'ї має одинока особа.
4. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення,а також: на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Сімейні правовідносини мають спеціальні та загальні ознаки. Спеціальними ознаками є ті, що характерні саме для сімейних правовідносин, і певною мірою виділяють їх серед інших цивільних правовідносин. Загальні ознаки, навпаки, характеризують спільні риси, які притаманні усім цивільним правовідносинам. Ознаками, які притаманні сімейним правовідносинам (спеціальні ознаки) є:
1) специфічний суб'єктний склад; (тільки ФО)
2) тривалий характер;
3) невідчужуваність прав та обов'язків;
4) можливість суб'єктів сімейних правовідносин виступати, учасниками одразу кількох сімейних правовідносин.
5) своєрідність юридичних фактів, які породжують сімейні правовідносини (шлюб, спорідненість, материнство, батьківство тощо);
До загальних ознак, тобто тих, що притаманні усім цивільним, у тому числі і сімейним правовідносинам, належать: рівність учасників правовідносин; автономія їх волі; майнова самостійність.
Сімейні правовідносини, як і будь-які інші цивільні право: відносини, виникають між особами, які є рівними між собою. Вони не є відносинами влади і підкори, які притаманні, наприклад, правовідносинам адміністративним. Навіть коли йдеться про відносини між батьками та дітьми, то вертикаль стосунків не виникає.
Кожен учасник сімейних відносин розглядається як особа, яка має відповідну майнову самостійність, власні майнові права, незалежно від свого віку та обсягу дієздатності. Завжди можна конкретно визначити, яке саме майно належить тому чи іншому учаснику сімейних відносин на праві власності або володіння, обтяжене воно боргами чи ні, які майнові права та обов'язки має особа щодо інших осіб тощо. Учасники сімейних правовідносин здійснюють свої майнові права безпосередньо або за допомогою інших осіб, що не змінює основної концепції, відповідно до якої кожен учасник сімейних відносин має майнову самостійність.
Ще однією ознакою сімейних правовідносин є автономія волі їх учасників. Кожна особа в сімейному праві визначається як окремий суб'єкт права незалежно від свого віку та здатності здійснювати свої права власними діями.
В сімейно-правовій літературі традиційним є широке розуміння поняття «сімейні правовідносини». Воно включає: а) правовідносини між членами сім'ї (внутрішні сімейні правовідносини); б) правовідносини, які визнаються сімейними, хоча вони виникають за межами сім'ї (зовнішні сімейні правовідносини).
Внутрішніми сімейними правовідносинами вважаються ті, що виникають між членами однієї сім'ї, наприклад, відносини між подружжям, батьками та дітьми, які проживають однією сім'єю, пов'язані спільним побутом та взаємними правами та обов'язками. Зовнішніми можна вважати правовідносини між особами, які складали сім'ю раніше, або взагалі не були членами однієї сім'ї, однак пов'язані такими правами та обов'язками, які за своєю суттю є сімейними. Це аліментні правовідносини колишнього подружжя, правовідносини між дитиною та одним із батьків, з яким дитина разом ніколи не проживала, правовідносини між онуками та бабою, дідом, які не проживають разом, тощо. З цього видно, що сімейними в повному розумінні можна назвати лише першу групу правовідносин — правовідносини членів сім'ї. Відносини, які виникають за межами сім'ї, можна вважати сімейними певною мірою умовно.
За своєю природою відносини, що складають предмет сімейного права, поділяються на два види: а) особисті та б) майнові. Норми права регулюють особисті відносини, які виникають, наприклад, між подружжям щодо зміни прізвища при реєстрації шлюбу, вирішення усіх питань життя сім'ї, між батьками та дітьми щодо виховання дитини, між іншими родичами та дітьми стосовно спілкування тощо. Майнові правовідносини виникають щодо спільного та роздільного майна подружжя, батьків та дітей, управління та розпорядження майном, взаємного утримання членів сім'ї та інших родичів тощо.
З точки зору визначеності у правовідношенні зобов'язаної особи сімейні правовідносини поділяються на абсолютні та відносні. Абсолютними є такі сімейні правовідносини, у яких фігура зобов'язаної особи є невизначеною. Наприклад, подружжю на праві власності належить певне майно. Усі інші особи не мають права порушувати право власності подружжя. Таким чином, особа, яка має обов'язок утримуватися від порушення права власності подружжя, заздалегідь не визначена. Такий обов'язок покладається на будь-яку особу, яка в той чи інший спосіб стикається з майном подружжя. Правовідносини такого типу називаються абсолютними. Відносні правовідносини виникають у випадках, коли обидві сторони сімейного правовідношення є чітко визначеними. Наприклад, один з подружжя, який є непрацездатним і нужденним, має право на отримання аліментів від іншого з подружжя, якщо той може таке утримання надати. З цього видно, що зобов'язана особа — другий з подружжя, є чітко визначеною особою.
132. Субєкти, об’єкти, зміст сімейних правовідносин
Суб'єкти сімейних правовідносин. Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути: по-перше, лише фізичні особи; по-друге, лише ті фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення.
Сімейний кодекс встановлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин:
1) подружжя;
2) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;
3) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;
4) рідні брати, рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.
Виходячи з того, що об'єктом сімейного права є майнові та особисті немайнові відносини між його суб'єктами, то відповідно об'єктом сімейних правовідносин можуть бути:
- майнові блага (речі);
- особисті немайнові блага;
- дії, в тому числі послуги.
При цьому для кожного з суб'єктів сімейних правовідносин характерні певні, передбачені сімейним законодавством, об'єкти. Речі виступають об'єктом сімейних правовідносин у тих випадках, коли такі відносини виникають між подружжям, батьками і дітьми з приводу належного їм майна. Зокрема, відповідно до ст. 61 СК об'єктами прав спільної сумісної власності подружжя можуть бути будь-які речі за винятком тих, які виключені з цивільного обороту. Серед інших видів майнових благ сімейне законодавство виділяє гроші, премії, нагороди (ст. 57 СК), речі професійних занять (ст. 61 СК), речі індивідуального користування (ст. 57 СК), нерухоме майно (ст. 69 СК). До цієї групи об'єктів також відносяться аліменти.
Стосовно особистих немайнових благ як об'єктів сімейних правовідносин, то до них належать:
- право на ім'я (зокрема, визначення імені, по батькові та прізвища дитини, їх зміни);
- право на виховання дитини (ст. 151, 152 СК);
- право на спілкування батьків і дітей;
- право батьків на визначення місця проживання дитини (ст. 160 СК).
У шлюбних правовідносинах об'єктами є наступні особисті немайнові блага:
- право на материнство (ст. 49 СК);
- право на батьківство (ст. 50 СК);
- право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст. 51 СК);
- право дружини, чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК);
- право на зміну прізвища (ст. 53 СК);
- право на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК);
- право на особисту свободу (ст. 56 СК) та ін. До дій як об'єктів сімейних правовідносин, зокрема шлюбних, відносяться:
- обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю;
- виховання, розвиток та утримання дітей (ст. 2 СК);
- обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в державних органах РАЦСу та ін.
Зміст сімейних правовідносин становлять суб'єктивні сімейні права і обов'язки.
Суб'єктивні сімейні права - це міра можливої поведінки суб'єкта сімейних правовідносин.
Суб'єктивний сімейний обов'язок - це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних правовідносин.
Залежно від об'єкта сімейних правовідносин суб'єктивні сімейні права та обов'язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб'єктивних сімейних прав та обов'язків характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.
133. Підстави виникнення, зміни і припинення сімейних правовідносин.
Сімейні правовідносини виникають, змінюються та припиня: ються внаслідок різноманітних конкретних життєвих обставин. Народження дитини спричиняє появу комплексу прав та обов'язків батьків та дітей. Укладення подружжям договору про взаємне утримання слугуватиме підставою зміни аліментних правовідносин, встановлених законом, і виникнення нових правовідносин, визначених договором. Унаслідок позбавлення батьківських прав певні правовідносини між батьками та дітьми припиняються. У зв'язку з тим, що такі обставини тягнуть за собою важливі юридичні наслідки — виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин, вони називаються юридичними фактами. Таким чином, юридичні факти — це такі конкретні життєві обставини, які спричинюють виникнення, зміну або припинення сімейних правовідносин.
Юридичні факти в сімейному праві поділяються на окремі види.
1. Першою є традиційна класифікація юридичних фактів за вольовою ознакою, тобто залежно від ступеня обумовленості настання юридичного факту від волі особи. У зв'язку з цим у сімейному праві юридичні факти поділяються на: а) юридичні дії; б) юридичні події.
Юридичні дії — це такі юридичні факти, які основані на волевиявленні учасників сімейних відносин. Дії поділяються на правомірні та неправомірні. Правомірні — дії, які відповідають сімейно-правовим нормам і не порушують прав та інтересів учасників сімейних відносин. Вони мають найбільше поширення і складають основну масу юридичних фактів у сімейному праві. Вони згруповані за певними ознаками з урахуванням особливостей окремих видів правомірних юридичних дій.
Правомірні юридичні дії у сімейному праві поділяються на: а) юридичні акти (правочини, адміністративні акти, судові рішення) та б) юридичні вчинки.
Юридичні акти безпосередньо спря: мовані на настання юридичних наслідків. Так, подружжя, що укладає певний правочин, має за мету передати майно у власність, встановити режим користування майном, поділити майно тощо. Метою таких дій подружжя є саме настання юридичних наслідків.
Такі наслідки виникають також у випадку, коли відповідний державний орган видає адміністративний акт, який є підставою виникнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Так, орган реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) реєструє шлюб, народження дитини, смерть особи тощо. Судові рішення також набувають значення сімейно-правових юридичних фактів. Суд, наприклад, виносить рішення про усиновлення дитини, поділ майна подружжя, стягнення аліментів, встановлення режиму окремого проживання подружжя тощо.
Юридичні вчинки складають окремий вид правомірних юридичних дій у сімейному праві. Вони відрізняються від юридичних актів тим, що особа, яка здійснює юридичний вчинок, не має за мету настання юридичних наслідків. Такі наслідки настають у силу прямого припису закону. Наприклад, особа взяла у свою сім'ю дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, і виховує її (фактичне виховання). Такі дії не мають на меті виникнення суто юридичних наслідків і здійснюються з гуманних підстав, бажання створити дитині умови сімейного виховання. Разом із тим, закон передбачає, що виховання дитини за таких умов породжує виникнення прав та обов'язків, передбачених сімейним законодавством (ст. 261 СК).
Неправомірними визнаються дії, які суперечать нормам сімейного права, порушують права та інтереси учасників сімейних правовідносин (несплата аліментів, незаконне відібрання дитини у батьків, невиконання договору тощо).
Юридичні події — це такі конкретні життєві обставини, які не залежать від волі учасників сімейних відносин (абсолютні події) або частково залежать від неї (відносні події). В сімейному праві до юридичних подій відносять, наприклад, народження дитини або смерть особи. Батьки можуть вирішувати питання щодо народження в майбутньому дитини, але сам по собі факт народження є біологічним явищем і не залежить від їх волі. Народження дитини як юридичний факт спричинює виникнення цілої низки взаємних прав і обов'язків батьків та дітей. Смерть особи також викликає важливі юридичні наслідки. В сімейному праві смерть є підставою припинення багатьох правовідносин, наприклад, правовідносин щодо взаємного утримання подружжя, батьків та дітей, інших родичів. Унаслідок смерті припиняються зобов'язальні правовідносини, які виникли з договору між учасниками сімей: них відносин, тощо.
Різновидом юридичних подій у сімейному праві визнаються також строки, які встановлюються законом, договором сторін або рішенням суду. В цьому сенсі вони певною мірою залежать від волі учасників сімейних відносин. Разом із тим, плин часу — об'єк: тивне явище, на яке людина впливати не може. Саме ця ознака дає підстави відносити строки до подій. В сімейному праві існує багато видів строків, із якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків. Наприклад, дружина, з якою проживає ди: тина, має право на утримання від чоловіка — батька дитини до досягнення дитиною трьох років (ч. 2 ст. 84 СК); батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік (ч. 2 ст. 79 СК) тощо.
1. За юридичними наслідками юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) правоутворюючі, б) правозмінюючі, в) правоприпиняючі.
До правоутворюючих належать юридичні факти, які спричинюють виникнення сімейних правовідносин. Наприклад, народження дитини є юридичним фактом, із яким закон пов'язує виникнення особистих та майнових правовідносин між матір'ю/батьком дитини та самою дитиною.
До правозмінюючих належать юридичні факти, які змінюють сімейні правовідносини, які вже існували. Наприклад, аліментні правовідносини батька/матері та дитини можуть бути змінені за договором на правовідносини щодо передачі майна дитині у власність (ст. 190 СК).
Сімейні правовідносини припиняються також унаслідок настання певних юридичних фактів. Наприклад, подружжя має право відмовитися від шлюбного договору (ст. 101 СК), що спричинює припинення їх майнового правовідношення. Поновлення працездатності дитини тягне за собою припинення правовідносин щодо утримання дитини батьками (ст. 198 СК).
2. За тривалістю юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) одноразові; б) тривалі.
До одноразових можна віднести правочини, реєстрацію шлюбу, народження дитини, рішення суду про встановлення батьківства тощо. Такі юридичні факти за своєю природою мають одноразовий характер.
Значне місце в сімейному праві мають тривалі юридичні факти, які розгортаються у часі й існують протягом певного періоду. До них, зокрема, належать юридичні становища — спорідненість, свояцтво, вагітність, непрацездатність, нужденність тощо.
Спорідненість — один із важливіших юридичних фактів у сімейному праві, бо з ним закон пов'язує настання різних юридичних наслідків. Спорідненість є підставою виникнення комп: лексу особистих і майнових прав батьків і дітей, баби, діда, братів, сестер та інших родичів; права на захист інтересів родичів у суді; права на усиновлення дитини тощо. Однак спорідненість може слугувати і юридичною перешкодою для виникнення деяких сімейних правовідносин. Так, особи, які перебувають у спорідненості, в передбачених законом випадках не можуть укласти між собою шлюб (ст. 26 СК). Спорідненість — це кровний зв'язок між людьми, із наявністю якого пов'язані виникнення, зміна чи припинення прав та обов'язків. Спорідненість у своїй основі має біо: логічний фактор - фактор походження. Тому, наприклад, не є родичами подружжя, а також усиновлювачи та усиновлені.
Родичами визнаються особи, які походять один після одного або від спільного предка. Залежно від цього розрізняють прямі та побічні родинні зв'язки. Пряма спорідненість визначається щодо осіб, які послідовно походять один після одного. Висхідна пряма лінія спорідненості встановлюється від нащадків до предків (син — батько, онука — дід), низхідна — від предків до нащадків (батько — син, дід — онука). Побічними є родинні зв'язки, які походять від спільного предка (два брати є родичами, бо походять від однієї матері (батька). Рідні брати та сестри, які мають спільних батьків (матір та батька), називаються повнорідними; ті, які мають спільну матір і різних батьків - єдиноутробними; спільного батька і різних матерів — єдинокровними. Не є родичами діти кожного з батьків - зведені брати та сестри. До них належать син (дочка) чоловіка від попереднього шлюбу та син (дочка) дружини від попереднього шлюбу. Цих осіб не зв'язує походження від спільного предка.
У праві велике значення має близькість спорідненості. Вона визначається шляхом встановлення ступеня спорідненості — тоб: то числа народжень, що пов'язують двох родичів (як прямих, так і побічних споріднених зв'язків) між собою. При цьому береться до уваги кількість народжень за винятком народження самого спільного предка. Рідні брат і сестра перебувають у другому ступені спорідненості, бо їх пов'язують два народження — народження брата й сестри (народження їх матері (батька) до уваги не береться). Дід з онуком також перебувають у другому ступені спо: рідненості. Їх пов'язує народження дочки (сина), а потім і самого онука.
Свояцтво — це відносини між одним із подружжя і кровними родичами іншого з подружжя або між родичами обох з подружжя, що виникають не зі спорідненості, а зі шлюбу. В деяких випадках свояцтво викликає настання певних правових наслідків. За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту саму дитину, переважне право на її усиновлення має громадя: нин України, який є чоловіком матері або дружиною батька ди: тини, яка усиновлюється (ст. 213 СК). Відповідно до ст. 260 СК, якщо мачуха або вітчим проживають однією сім'єю з малолітніми, неповнолітніми пасинком, падчеркою, вони мають право брати участь у їхньому вихованні. В разі необхідності таке право буде захищатися у суді (ст. 159 СК). Мачуха та вітчим мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх або повнолітніх непрацездатних пасинка та падчерки. Вони мають також право без спеціальних на те повноважень звернутися за захистом прав та інтересів цих осіб до органу опіки та піклування або до суду (ст. 262 СК). Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх, неповнолітніх падчерку та пасинка, які з ними проживають, якщо у них немає матері, батька, діда, баби, повнолітних братів та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 268 СК). У свою чергу, повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати непрацездатних мачуху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну допомогу не менш як п'ять років, за умови, що падчерка, пасинок мають змогу надавати матеріальну допомогу. Обов'язок падчерки, пасинка щодо утримання мачухи, вітчима виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання (ст. 270 СК).
3. За складом юридичні факти в сімейному праві поділяються на: а) прості; б) складні.
Простий юридичний факт складається з однієї життєвої обставини, наявності якої достатньо для виникнення, зміни або припинення сімейних правовідносин. Наприклад, подружжя уклало договір, відповідно до якого чоловік зобов'язується надавати дружині певне утримання протягом одного року. Укладення такого договору спричиняє виникнення відповідного майнового правовідношення подружжя. До простих належать також такі юридичні факти, як реєстрація шлюбу, смерті, народження тощо.
Складний юридичний факт передбачає наявність такої юридичної дії або події, яка має низку ознак. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 162 СК суд може постановити рішення про відібрання дитини, якщо один із батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими дитина проживала на підставі закону або рішення суду, змінить місце її проживання, у тому числі способом її викрадення. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я. В даному разі мова йде про неправомірну юридичну дію — відібрання дитини у батьків. Цей юридичний факт слугує підста: вою для виникнення правовідношення щодо захисту порушеного сімейного права — права на виховання дитини. Разом із тим, цей факт має складну структуру, бо містить не одну, а декілька ознак: а) місце дитини неправомірно змінено, в тому числі шляхом її викрадення; б) на цю зміну не було отримано згоди того з батьків, з ким дитина проживала, або іншої особи, яка виховувала дитину на підставі закону або рішення суду; в) за попереднім місцем про: живання для дитини не створювалася реальна небезпека для її життя та здоров'я. Суд при розгляді справи має враховувати усі вказані ознаки цього юридичного факту.
134. Патронат над дітьми
Патронатом у сімейному праві називається передача за договором дитини, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, на виховання у сім'ю іншої особи (патронажного вихователя) до досягнення дитиною повноліття.
У сімейному законодавстві України поняття "патронат" з'явилось у зв'язку з прийняттям нового СК України. Глава 20 нового Кодексу так і називається "Патронат над дітьми". Вона містить 5 статей (ст. ст. 252-256).
Специфіка патронату в сімейному праві як правового інституту виявляється в тому, що така передача здійснюється за договором про патронат, а не на підставі адміністративно-правового акта - рішення органу опіки чи піклування. Цей договір укладається між органом опіки і піклування та особою, яка дала згоду взяти дитину на виховання (патронатним вихователем).
Аналізуючи зміст ст. ст. 252-256 СК, можна дати наступне визначення договору про патронат над дітьми. За договором про патронат над дітьми орган опіки і піклування передає дитину, яка є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, як правило, з врахуванням згоди самої дитини, патронатному вихователю за плату, а патронатний вихователь зобов'язується виховувати і утримувати дитину у своїй сім'ї, захищати її права та інтереси як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.
За термінологією договір про патронат над дітьми має багато спільного з цивільно-правовим договором. У ньому застосовуються цивільно-правові терміни: договір; сторони; оплатність; двосторонність тощо. Але за своєю правовою природою цей договір не є цивільно-правовим і на нього не можуть поширюватись положення зобов'язального права, тому що:
по-перше, предметом цього договору є діяльність, пов'язана з вихованням та утриманням дітей, що є сферою регулювання сімейного права;
по-друге, за невиконання умов договору не встановлена цивільно-правова відповідальність у вигляді відшкодування збитків чи інших майнових санкцій;
по-третє, патронатний вихователь за своїм правовим статусом прирівнюється до опікуна (піклувальника) дитини, права та обов'язки якого встановлено не умовами договору, а нормами сімейного чи адміністративного законодавства.
Має специфіку і стадія підготовки такого договору. Перед укладанням договору про патронат над дітьми орган опіки і піклування повинен переконатися, що передачею дитини у сім'ю патронатного вихователя буде досягнуто основної мети договору - одержання дитиною належного виховання, утримання, захисту належних їй особистих і майнових прав, охорони інших її інтересів. Тому перед тим, як підписати договір, потрібно ретельно обстежити побутові умови і стан здоров'я членів сім'ї патронатного вихователя, вивчити моральний клімат, що склався в сім'ї. Така перевірка повинна бути підтверджена актом перевірки умов життя майбутнього патронатного вихователя, довідками лікувальної установи про відсутність у сім'ї майбутнього патронатного вихователя захворювань, що перешкоджають влаштуванню до нього особи, яка потребує патронатного виховання (п. 3.3 Правил).
Обов'язком органу опіки і піклування є своєчасна плата за виховання дитини. Розмір такої плати встановлюється за домовленістю сторін при укладанні договору про патронат (ст. 254 СК). Спеціального законодавчого акта, який би регулював порядок встановлення розміру такої плати поки що немає, хоча було б доцільним встановити певні параметри, в межах яких орган опіки і піклування міг би домовитись з майбутнім патронатним вихователем щодо плати за виховання дитини.
Згідно зі ст. 255 СК України основними обов'язками патронатного вихователя є:
1) Забезпечення дитини житлом, харчуванням тощо. При перевірці виконання цього обов'язку необхідно виходити із загальних правил забезпечення житлом громадян (особи різної статі старше 9 років не повинні проживати в одній кімнаті). Одягом і харчуванням діти повинні бути забезпечені принаймні не гірше, ніж вони були б забезпечені в дитячих будинках чи інших державних закладах подібного типу;
2) Створення дитині умов для навчання, фізичного та духовного розвитку. Ці умови повинні відповідати вимогам Закону України "Про охорону дитинства";
3) Захист дитини, її прав та інтересів так само як опікун або піклувальник без спеціальних на те повноважень.
Для того, щоб реалізувати ці обов'язки і водночас права, патронатний вихователь повинен мати встановленого зразка посвідчення, подібне до того, яке має опікун.
Договір про патронат може бути припинений:
- у разі відмови від нього вихователя або дитини, яка досягла чотирнадцяти років;
- у разі невиконання вихователем своїх обов'язків;
-- якщо між вихователем і дитиною склалися стосунки, які перешкоджають виконанню обов'язків за договором;
- з інших, передбачених законодавством, підстав. Розірвання договору про патронатне утримання дитини може відбутись як за згодою сторін, так і за рішенням суду.
135.Поняття шлюбу.Умови укладення шлюбу.Шлюбний вік.Перешкоди для укладення шлюбу.
Існує декілька теорій, які пояснюють правову природу шлюбу.
За загальними підставами шлюб можно кваліфікувати:
Теорія шлюбу як договір бере свій початок в стародавньому Римі, оскільки шлюбні відносини носили характер угоди.
Вподальшому, канонічні норми надали шлюбу характер таїнства, підкреслюючи його моральність, а тому підпадали під це ще етичні та релігійні моменти шлюбу.
На місце релігійного уявлення про шлюб приходе інститут особливого роду. В шлюбі виділяються відносини матеріальні, духовні і моральні. Не завжди визначені законом, а тому не можна робити висновок, що шлюб це договір.
Шлюб – це вільний, рівний союз чоловіка і жінки, зареєстрований в законному порядку.
Ознаки:
Відносно походження, то на давньоруському: брачити – виділяти хороши, відкидати погане. Від слюб – любити.
Характерними особливостями шлюбу є:
В шлюбних відносинах держава вимагає дотримуватись правил моралі.
На відміну від кодексу про шлюб і сім’ю, сімейний кодекс надає юридичного значення не лише зареєстрованому шлюбу, але й статусу фактичних шлюбних відносин, зокрема в сфері майнових правовідносин.
Умови вступу в шлюб – це обставини, які необхідні для того, щоб шлюб міг бути зареєстрованим і визнаним дійсним.
Перешкоди – це обставини, при яких укладення шлюбу не допускається.
При відсутності умов або при наявності перешкод, укладення шлюбу є неправомірним і такий шлюб визнається недійсним.
Умовами вступу в шлюб є:
Стаття 21. Поняття шлюбу
1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у
органі державної реєстрації актів цивільного стану.
2. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є
підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у
жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли
релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення
органів державної реєстрації актів цивільного стану.
Стаття 22. Шлюбний вік
1. Шлюбний вік для чоловіків та жінок встановлюється у
вісімнадцять років.
{ Частина перша статті 22 в редакції Закону N 4525-VI ( 4525-17 )
від 15.03.2012 }
2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти
шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.
Стаття 23. Право на шлюб
1. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку.
2. За заявою особи, яка досягла шістнадцяти років, за
рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде
встановлено, що це відповідає її інтересам.
Сімейний кодекс надає можливість, особі, яка досягла 16-ти років, звернутися з заявою до суду про можливість надання права на шлюб, Суд надасть таке право, за умови встановлення, що це буду в її інтересах.
Перешкоди:
Відмова зареєструвати шлюб при наявності інших підстав – заборонена і тому розглядається як грубе порушення прав людини. Не допускається відмова в реєстрації шлюбу за медичними показниками.
Проблема про взаємообізнаність осіб, які вступають в шлюб про стан здоров’я врегульована статтею 30 СК. А саме, особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, зобов’язані повідомити одна одну про стан свого здоров’я. Оскільки приховання тяжкої хвороби, або хвороби яка є небезпечною для іншої особи із подружжя або їх нащадків є підставою для визнання шлюбу недійсним
Реєстрація здійснюється органами РАГСу, з присутністю обох наречених.
Заява про реєстрацію подається жінкою та чоловіком особисто до будь-якого органу РАГСу.
Реєстрація шлюбу проводиться по спливу місячного терміну з моменту подачі заяви. При наявності поважних причин даний термін може бути як зменшений так і збільшений.
Крім того законодавство визначає можливість укладення шлюбу в день подачі заяви, у разі вагітності нареченої у випадку народження нею дитини або якщо є загроза життю чи здоров’ю одному з наречених.
Якщо реєстрація шлюбу в визначений день не відбулася, заява про чинність надається по спливу одного дня.
Особи, які бажають зареєструвати шлюб мають пред’явити паспорт.
Особи, які раніше перебували в шлюбі, повинні пред’явити документи, які підтверджують припинення попереднього шлюбу (рішення суду про визнання шлюбу недійсним, свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть).
Шлюб є підставою для виникнення прав та обов’язків подружжя (як майнових так і не майнових).
136.Порядок укладення шлюбу.Документи, які необхідні для реєстрації шлюбу.Строк реєстрації шлюбу.
Стаття 27. Значення державної реєстрації шлюбу
1. Державна реєстрація шлюбу встановлена для забезпечення
стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та
інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та
суспільства.
3. Державна реєстрація шлюбу засвідчується Свідоцтвом про
шлюб ( 1367-2002-п ), зразок якого затверджує Кабінет Міністрів
України.
Стаття 28. Заява про реєстрацію шлюбу
1. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком
до будь-якого органу державної реєстрації актів цивільного стану
за їхнім вибором.
Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються
нареченими. { Частину першу статті 28 доповнено абзацом другим
згідно із Законом N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком
особисто.
3. Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини
особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу державної
реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально
засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження
представника мають бути нотаріально засвідчені.
4. Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася,
заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох
місяців від дня її подання.
Стаття 29. Ознайомлення наречених з їхніми правами
та обов'язками
{ Назва статті 29 із змінами, внесеними згідно із Законом N 524-V
( 524-16 ) від 22.12.2006 }
1. Орган державної реєстрації актів цивільного стану
зобов'язаний ознайомити наречених з їхніми правами та обов'язками
як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність
за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.
{ Стаття 29 із змінами, внесеними згідно із Законом N 524-V
( 524-16 ) від 22.12.2006 }
Стаття 30. Взаємна обізнаність наречених про стан здоров'я
1. Наречені зобов'язані повідомити один одного про стан свого
здоров'я.
2. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження
наречених.
3. Порядок здійснення медичного обстеження наречених
( 1740-2002-п ) встановлює Кабінет Міністрів України.
4. Результати медичного обстеження є таємницею і
повідомляються лише нареченим.
5. Приховування відомостей про стан здоров'я одним з
наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного
або психічного здоров'я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може
бути підставою для визнання шлюбу недійсним.
{ Стаття 30 в редакції Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
Стаття 31. Зобов'язання наречених у разі відмови від вступу
в шлюб
3. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати
другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з
приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля.
Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від
шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою
нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для
того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба,
наявність дитини, судимість тощо).
4. У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у
зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою
дарувальника може бути розірваний судом.
У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ,
яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася - відшкодувати
її вартість.
Стаття 32. Час реєстрації шлюбу
1. Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня
подання особами заяви про реєстрацію шлюбу.
За наявності поважних причин керівник органу державної
реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до
спливу цього строку.
2. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а
також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або
нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або
у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного
місяця.
{ Частина друга статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
3. Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації
шлюбу, керівник органу державної реєстрації актів цивільного стану
може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці.
Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду.
Стаття 33. Місце реєстрації шлюбу
1. Шлюб реєструється у приміщенні органу державної реєстрації
актів цивільного стану.
За заявою наречених реєстрація шлюбу проводиться в урочистій
обстановці. { Абзац другий частини першої статті 33 в редакції
Закону N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
2. За заявою наречених реєстрація шлюбу може відбутися за
місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної
допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин
прибути до органу державної реєстрації актів цивільного стану.
Стаття 34. Реєстрація шлюбу в присутності нареченої та
нареченого
1. Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації
їхнього шлюбу є обов'язковою.
2. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.
Стаття 35. Право на вибір прізвища при реєстрації шлюбу
1. Наречені мають право обрати прізвище одного з них як
спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними
прізвищами.
2. Наречена, наречений мають право приєднати до свого
прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають
мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого
прізвища воно буде починатися.
Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не
випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена
і (або) наречений.
3. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої,
нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну із
частин свого прізвища на прізвище другого.
Стаття 36. Правові наслідки шлюбу
1. Шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків
подружжя.
2. Шлюб не може бути підставою для надання особі пільг чи
переваг, а також для обмеження її прав та свобод, які встановлені
Конституцією ( 254к/96-ВР ) і законами України.
Стаття 37. Правозгідність шлюбу
1. Шлюб є правозгідним, крім випадків, встановлених частинами
першою - третьою статті 39 цього Кодексу, а також якщо він не
визнаний недійсним за рішенням суду.
137.Поняття недійсного шлюбу.Підстави. Момент, з якого визнається недійсним.
Недійсність шлюбу – це особливий вид сімейних санкцій, які застосовується при порушеннях умов укладення шлюбу і означає анулювання тих юридичних наслідків, які законом пов’язують з дійсним шлюбом. Таке анулювання здійснюється з моменту укладення шлюбу.
На вимогу про визнання шлюбу недійсним законодавець не розповсюджується.
Можливість визнати шлюб не дійсним можливі у випадках які закріплюють принципи шлюбу.
При порушенні права реєстрації шлюбу, процедури і порядку реєстрації шлюбу, але дотриманні законної форми шлюб не може бути визнаний недійним.
Від недійсного шлюбу необхідно відрізняти шлюби, які не відбулися, до них відносять:
Підставою недійсності шлюбу є відсутність умов або наявність перешкод укладення шлюбу.
Не має значення вина осіб які вступають в шлюб.
Новий сімейний кодекс умови визнання шлюбу недійсним виділяє 3 види:
Стаття 38. Підстави недійсності шлюбу
1. Підставою недійсності шлюбу є порушення вимог,
встановлених статтями 22, 24-26 цього Кодексу.
Стаття 39. Шлюб, який є недійсним
1. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка одночасно
перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі.
2. Недійсним є шлюб, зареєстрований між особами, які є
родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і
сестрою.
3. Недійсним є шлюб, зареєстрований з особою, яка визнана
недієздатною.
4. За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації
актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб,
зареєстрований з особами, зазначеними у частинах першій - третій
цієї статті.
5. Якщо шлюб зареєстровано з особою, яка вже перебуває у
шлюбі, то в разі припинення попереднього шлюбу до анулювання
актового запису щодо повторного шлюбу повторний шлюб стає дійсним
з моменту припинення попереднього шлюбу.
6. Актовий запис про шлюб анулюється незалежно від смерті
осіб, з якими було зареєстровано шлюб (частини перша - третя цієї
статті), а також розірвання цього шлюбу.
Стаття 40. Шлюб, який визнається недійсним за рішенням суду
1. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був
зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка.
Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в
момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом,
перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного
сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення
своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було
зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства.
2. Шлюб визнається недійсним за рішенням суду у разі його
фіктивності.
Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або
одним із них без наміру створення сім'ї та набуття прав та
обов'язків подружжя.
3. Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент
розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували
відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім'ю.
Стаття 41. Шлюб, який може бути визнаний недійсним за
рішенням суду
1. Шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо
він був зареєстрований:
1) між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною з порушенням
вимог, встановлених частиною п'ятою статті 26 цього Кодексу;
( Пункт 1 частини першої статті 41 в редакції Закону N 3250-IV
( 3250-15 ) від 20.12.2005 )
2) між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та
племінником, племінницею;
3) з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу,
небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;
4) з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було
надано права на шлюб.
2. При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере
до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи,
тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин,
а також інші обставини, що мають істотне значення.
3. Шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності
дружини або народження дитини у осіб, зазначених пунктами 1, 2, 4
частини першої цієї статті, або якщо той, хто не досяг шлюбного
віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.
138.Особи, які мають право звернутися до суду про визнання шлюбу недійсним.
Стаття 42. Особи, які мають право на звернення до суду з
позовом про визнання шлюбу недійсним
1. Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу
недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких
порушені у зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун,
піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган
опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси
дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність
якої обмежена.
139.Порядок визнання шлюбу недійсним. Наслідки визнання шлюбу недійсним.
Наслідком визнання шлюбу недійним є анулювання всіх правових наслідків такого шлюбу.
В цьому полягає основне значення інституту визнання шлюбу недійсним, а саме, він дає можливість не лише припинити правовідносини, які випливають з цього шлюбу, але й поновити становище, яке існувало до реєстрації шлюбу.
Подружжя втрачає право називатися спільним прізвищем.
Втрачає право на проживання в житловому приміщенні іншого з подружжя.
Втрачає право на утримання, крім того, якщо певна сума уже була сплачена, то вона вважається такою, що отримана без достатніх підстав і підлягає поверненню.
До майна, придбаного спільно подружжям, шлюб яких визнано недійним, застосовуються норми цивільного законодавства (спільна часткова власність). Розмір частки визначається в залежності від участі осіб у придбанні даного майна.
Шлюбний договір, який укладений таким подружжям також визнається недійсним.
В деяких випадках анулювання всіх наслідків шлюбу привело б до порушення інтересів того з подружжя, хто є добросовісним, тобто таким, що не знав і не маг знати про обставини які тягнуть за собою до визнання шлюбу недійсним.
Анулювання права на аліменти може позбавити непрацездатну особу можливості отримати кошти на своє існування, щоб уникнути такої ситуації СКУ запровадив правило, за яким особа, яка не знала і не могла знати про те, що перебуває в недійсному шлюбі має право: на поділ майна набутого в недійсному шлюбі за правилами спільної сумісної власності; право на проживання в житловому приміщенні в яке вона всилилася у зв’язку з укладенням недійсного шлюбу; має право на утримання; має право залишити прізвище.
Норми, які регулюють визнання шлюбу недійсним не передбачають можливості її відшкодування.
Але ст. 18 СКУ передбачає такий спосіб захисту, а ст. 8 СКУ носить відсилочний характер до ЦКУ.
Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в результаті шлюбу недійсним. Тобто ці діти прирівнюються до дітей, які народилися в законному шлюбі.
Стаття 46. Особливі правові наслідки недійсності шлюбу
1. Якщо особа не знала і не могла знати про перешкоди до
реєстрації шлюбу, вона має право:
1) на поділ майна, набутого у недійсному шлюбі, як спільної
сумісної власності подружжя;
2) на проживання у житловому приміщенні, в яке вона
поселилася у зв'язку з недійсним шлюбом;
3) на аліменти відповідно до статей 75, 84, 86 і 88 цього
Кодексу;
140.Припинення шлюбу внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим.
Стаття 104. Підстави припинення шлюбу
1. Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або
оголошення його померлим.
2. Шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
3. Якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням
суду про розірвання шлюбу, вважається, що шлюб припинився
внаслідок його смерті.
4. Якщо у день набрання чинності рішенням суду про розірвання
шлюбу один із подружжя помер, вважається, що шлюб припинився
внаслідок його розірвання.
Смерть одного з подружжя об'єктивно припиняє існування шлюбу як сімейного союзу дружини та чоловіка. Це означає, що шлюб припиняється незалежно від волі та бажання подружжя або одного з них. Аналогічні наслідки спричиняє й оголошення особи померлої. У цих випадках припинення шлюбу не потребує спеціального оформлення. Відповідні правові наслідки виникають у силу самого факту смерті або оголошення особи померлою. Реєстрація смерті, проведена в органах РАЦС відповідно до вимог цивільного законодавства, і одержання свідоцтва про смерть одного з подружжя є достатнім підтвердженням припинення шлюбу. Яких-небудь спеціальних документів про розірвання шлюбу в цьому випадку не потрібно.
Особа може бути судом оголошена померлою згідно з нормами цивільного законодавства. За загальним правилом особа може бути оголошена померлою, якщо в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років. Це можливо й після спливу більш короткого часового проміжку. Якщо особа пропала безвісти за обставин, що загрожували смертю або давали підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, -протягом шести місяців. Фізична особа, що пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після закінчення двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців (ч. ч. 1, 2 ст. 46 ЦК України).
Якщо один з подружжя оголошений померлим, то підставою виникнення юридичних наслідків, пов'язаних із припиненням шлюбу, буде не свідоцтво про смерть, а відповідне рішення суду про оголошення особи померлою, що набрало законної сили. Таким чином, формальним підтвердженням припинення шлюбу в результаті смерті одного з подружжя можуть бути:
а) свідоцтво про смерть особи, видане відповідним органом РАЦС;
б) рішення суду про оголошення особи померлою, що набрало законної сили.
141.Випадки розірвання шлюбу в органах РАЦСу за взаємною згодою подружжя, порядок розірвання.
Стаття 106. Розірвання шлюбу РАЦС за заявою подружжя, яке не мас дітей
1. Подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану заяву про розірвання шлюбу.
Якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї, від його імені може подати другий з подружжя.
(Частину першу статті 106 доповнено абзацом згідно із Законом № 524-Vвід 22.12.2006)
2. Державний орган реєстрації актів цивільного стану виносить постанову про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.
3. Шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору.
1. Шлюб припиняється державним відділом реєстрації актів цивільного стану (органа РАЦС) за заявою подружжя, якщо подружжя не має дітей, віком до 18 років. У цілому питання про збереження або розірвання шлюбу - приватна справа дружини та чоловіка. Якщо вони спільно прийняли рішення про розірвання шлюбу, то держава не може створювати їм у цьому перешкод. Певний контроль з боку держави виправданий у випадку, коли подружжя має спільну дитину (дітей), віком до 18 років. Якщо ж дітей немає або вони виросли та стали повнолітніми, питання про збереження шлюбу дружина та чоловік вирішують самостійно. Головне, щоб воля кожного з подружжя на розірвання шлюбу була вільною і такою, що висловлена відповідним чином.
Розірвання шлюбу державним органом РАЦС за взаємною згодою подружжя проходить два основних етапи:
а) подача дружиною та чоловіком спільної заяви про розірвання шлюбу;
б) реєстрація розірвання шлюбу державним органом РАЦС.
Дружина та чоловік, які мають наміри розірвати свій шлюб, насамперед повинні висловити на це свою волю. Для цього вони мають подати державному органу РАЦС заяву про розірвання шлюбу. Реєстрація розірвання шлюбу здійснюється за місцем проживання подружжя або одного з них. Перед прийняттям такої заяви в державному відділі РАЦС проводиться співбесіда з особами, які подають заяву про розірвання шлюбу. Сторони повинні бути сповіщені працівником відділу РАЦС щодо моменту припинення шлюбу, а також порядку та умов реєстрації розірвання шлюбу.
При розірванні шлюбу в адміністративному порядку у своїй заяві сторони не повинні пояснювати причини розпаду сім'ї, розкривати обставини особистого життя, що призвели до фактичного припинення шлюбу, пояснювати особливості своїх взаємостосунків. При розірванні шлюбу в органах РАЦС сторонам не надається строк для примирення.
Законодавство передбачає стандартну форму спільної заяви дружини та чоловіка про розірвання шлюбу, що видається заявникам у державному відділі РАЦС. До заяви має бути додане свідоцтво про шлюб. Якщо у подружжя такого свідоцтва немає, а актовий запис про укладення шлюбу в органі реєстрації актів цивільного стану не зберігся, то за наявності в паспортах або паспортних документах заявника відмітки (штампа) про шлюб вимагати поновлення актового запису не потрібно. Якщо актовий запис про шлюб був складений в органах реєстрації актів цивільного стану України, але не зберігся, і в подружжя немає свідоцтва про шлюб, а також відсутні штампи (відмітки) про шлюб в паспортах, то реєстрація розірвання шлюбу може бути проведена лише після поновлення актового запису про шлюб (п. 5.15 Правил реєстрації актів цивільного стану).
Як правило, дружина та чоловік приходять для подачі заяви до державного органу РАЦС разом. Цей момент є вкрай важливим, оскільки працівники державного відділу РАЦС повинні впевнитися в тому, що особа вільно та без примусу висловлює своє волю на розірвання шлюбу. Втім, у житті можуть виникнути обставини, що перешкоджають особистій подачі заяви одним із подружжя. В Правилах реєстрації актів цивільного стану (п. 5.13) до таких обставин віднесені тяжка хвороба, тривале відрядження, проживання у віддаленій місцевості. Згідно з ч. 1 коментованої статті СК України за таких обставин нотаріально засвідчену (прирівняну до неї) заяву від імені відсутнього може подати другий з подружжя.
2. Другим етапом процедури розірвання шлюбу в адміністративному порядку є реєстрація розірвання шлюбу державним відділом РАЦС.
Треба додати, що в первісній редакції СК України окрім вказаних існував ще один етап - винесення державним органом РАЦС постанови про розірвання шлюбу. Законом України від 22.12.2006 p. № 524-V «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України» законодавство було змінене і винесення постанови скасоване. Разом з тим вказівка на таку постанову помилково залишилася у ч. 2 ст. 104 СК України. Виходячи з системного аналізу норм СК України, можна дійти висновку, що державний орган реєстрації актів цивільного стану реєструє розірвання шлюбу (не виносить постанову) після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.
Відповідно до ч. З ст. 106 СК України шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Такий підхід вбачається цілком виправданим. Відомо, що розгляд судами майнових спорів подружжя нерідко має довготривалий характер. У деяких випадках для його вирішення потрібно проведення експертиз, надання різного роду документів, визначення вартості та часу придбання спірного майна, накладення арешту на майно тощо. В результаті розгляд майнового спору розтягується на місяці, а іноді й роки.
Всі ці питання не пов'язані з долею шлюбу. Якщо особисті відносини дружини та чоловіка непоправно зруйновані, то немає необхідності штучно зв'язувати майновий спір з питанням про припинення шлюбу. Подружжя і після розірвання шлюбу може вирішувати проблеми майнового характеру в суді. Таким чином, незалежно від наявності між дружиною та чоловіком, які не мають дітей, майнового спору, при їхній взаємній згоді на розірвання шлюбу реєстрація розірвання шлюбу може бути здійснена у державному відділі РАЦС. Таким чином, подружжя може звернутися до органу РАЦС із спільною заявою про розірвання шлюбу та одночасно - до суду з позовом про поділ спільного майна або стягнення аліментів. Шлюб між сторонами може бути розірваний державним органом РАЦС незалежно від того, скільки часу в суді буде розглядатися майновий спір подружжя.
142.Розірвання шлюбу в органах РАЦСу за заявою одного з подружжя: з особою безвісті відсутньою.
1. Розірвання шлюбу державним органом РАЦС може здійснюватися за волею лише одного із подружжя. В цілому це виключення із загального правила, оскільки розірвання шлюбу - це питання, вирішення якого залежить від волі дружини та чоловіка. Втім, у житті виникають ситуації, коли один з подружжя хоче розірвати шлюб, а другий не може в силу об'єктивних причин висловити своє ставлення до цього питання або коли воля другого з подружжя в силу прямої вказівки закону не береться до уваги. Закон враховує такі випадки і передбачає можливість звернення до державного органу РАЦС лише одного з подружжя. При цьому питання про наявність у подружжя дітей віком до 18 років значення не має. Враховується лише воля одного з подружжя на розірвання шлюбу. Пріоритет віддається ініціативі лише одного з подружжя, якщо другий із подружжя:
1) визнаний безвісно відсутнім;
2) визнаний недієздатним;
2. Відповідно до ч. 1 ст. 43 ЦК України фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У цьому випадку виникає правова невизначеність, пов'язана з відсутністю людини за місцем її проживання. За таких обставин можуть виникнути питання про управління приналежним їй майном, здійсненні різноманітних правочинів, стягненні аліментів, прийнятті спадщини тощо. Якщо відсутня особа перебуває у зареєстрованому шлюбі, може виникнути проблема, пов'язана з його розірванням.
Законодавство закріплює спеціальний юридичний механізм, покликаний вирішити таку проблему - визнання особи безвісно відсутньою за рішенням суду. Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою подається до суду за місцем проживання заявника або по останньому відомому місцю проживання (перебування) фізичної особи, місце перебування якої невідомо, або за місцезнаходженням її майна (ст. 246 ЦПК України). З такою заявою може звернутися зацікавлена особа, зокрема другий з подружжя. У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою має бути зазначене: для якої мети необхідно заявникові визнати її безвісно відсутньою, а також обставини, що підтверджують відсутність фізичної особи (ст. 247 ЦПК України).
Визнання особи безвісно відсутньою спричиняє важливі юридичні наслідки. Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦК України нотаріус описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. Опікун приймає на себе виконання цивільних прав та обов'язків такої особи, погашає борги за рахунок її майна, управляє майном в інтересах відсутнього тощо.
Сімейне законодавство також передбачає наслідки відсутності особи в місці її постійного проживання. Якщо один з подружжя був визнаний безвісно відсутнім за рішенням суду, то другий з подружжя може розірвати шлюб у спрощеному порядку. Для цього необхідно подати до державного відділу РАЦС заяву про розірвання шлюбу. До заяви додається копія або виписка з рішення суду про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім. На підставі пред'явлених документів відділом реєстрації актів цивільного стану реєструється розірвання шлюбу (п. 5.19 Правил реєстрації актів цивільного стану).
Сімейне законодавство закріплює норми, що визначають наслідки повернення відсутньої особи. Якщо така особа з'явилася, її шлюб за умов, передбачених законом, може бути поновлений за рішенням суду (див. ч. 2 ст. 118 СК України та коментар до неї).
Стаття 118. Поновлення шлюбу у разі з'явлення особи, яка була
оголошена померлою або визнана безвісно
відсутньою
1. Якщо особа, яка була оголошена померлою, з'явилася, і
відповідне рішення суду скасовано та актовий запис про смерть
анульовано, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто
з них не перебуває у повторному шлюбі.
2. Якщо особа, яка була визнана безвісно відсутньою,
з'явилася, і відповідне рішення суду скасоване, її шлюб з іншою
особою може бути поновлений за їхньою заявою, за умови, що ніхто з
них не перебуває у повторному шлюбі.
3. У випадку, передбаченому частиною другою цієї статті,
орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює актовий
запис про розірвання шлюбу та відповідне свідоцтво, видане на його
підставі.
143.Розірвання шлюбу в органах РАЦСу за заявою одного з подружжя: з особою, засудженою за скоєння злочину до позбавлення волі на сток більше 3 років.
У несудовому порядку за заявою одного з подружжя шлюб може бути розірвано з особами, засудженими за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Ця підстава розірвання шлюбу істотно відрізняється від двох попередніх. У випадку визнання особи безвісно відсутньою або недієздатною вважається, що особа не може висловити своєї волі на розірвання шлюбу в силу своєї відсутності або психічної неможливості сформувати таку волю. В останньому випадку діє інший принцип: особа, засуджена за здійснення злочину до позбавлення волі, цілком може виразити своє відношення до розірвання шлюбу, однак законодавство віддає пріоритет інтересам другого з подружжя та встановлює, що для розірвання шлюбу в цьому випадку достатньо лише його волі. Причому, заінтересована сторона може звернутися за розірванням шлюбу до органу РАЦС, незалежно від того, скільки часу залишилося другому з подружжя відбувати покарання в місцях позбавлення волі.
Важливо відзначити, що в спрощеному порядку шлюб розривається за заявою лише того з подружжя, хто не є засудженим. Особа, яка була засуджена за скоєння злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки, такого права не має. Така особа може розірвати шлюб у загальному порядку. Так, вона може звернутися до суду з позовом до другого з подружжя про розірвання шлюбу в порядку ст. 110 СК України.
144.Випадки розірвання шлюбу в судовому порядку.
Розірвання шлюбу в судовому порядку може бути у таких випадках:
В судовому порядку розглядається навіть якщо є згода, але спільну заяву не подає.
Позов про розірвання шлюбу може бути пред’явлений одним із подружжя.
Позов не може бути пред’явлено з моменту народження дитини і протягом одного року після народження дитини.
Під час вагітності або протягом року народження дитини можна пред’явити позов про розірвання шлюбу за умови, що батьківство відносно дитини визнано іншою особою.
Якщо один із подружжя визнаний недієздатним, то позов про припинення шлюбу може подати опікун, якщо цього вимагають інтереси недієздатного.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу по спливу одного місяця з дня подачі заяви.
Розірвання шлюбу при відсутності згоди одного з подружжя має свою специфіку. В даному випадку підставою для розірвання шлюбу є встановлення обставин за яких подальше сімейне життя є неможливим.
Суд може вживати заходи для примирення подружжя, за умови, що це не суперечить інтересам цього подружжя або моральним засадам суспільства.
При розірванні в судовому порядку шлюб вважається розірваним з моменту набрання сили вироком суду.
Реєстрація розірвання шлюбу в органах РАГСу та отримання свідоцтво про розлучення не входять до складу юридичних фактів, які необхідні для припинення шлюбу. Воно може бути в будь-який момент.
|
Подружжя, яке має дітей, може подати до суду заяву про розлучення разом із письмовим договором про те, з ким із подружжя будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із батьків, хто буде проживати окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу 1 місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання , шлюбу. Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений і одним із подружжя. Але згідно з п. 2 ст. 110 СК позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом 1 року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини. Разом з тим, чоловік, дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Таке визнання, на нашу думку, має бути письмовим і нотаріально засвідченим. Один із подружжя має право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною 1 року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини вилучено із актового запису про народження дитини. Опікун або прокурор мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним. При розгляді справ про розірвання шлюбу суд зобов'язаний всебічно з'ясувати взаємостосунки сторін, дійсні мотиви розірвання шлюбу, вжити заходів до примирення подружжя як при підготовці справи до судового розгляду, так і в судовому засіданні. Суди зобов'язані розглядати справи про розірвання шлюбу, як правило, за участю обох сторін. Тільки їх особиста участь у процесі дає можливість суду всебічно з'ясувати сімейні взаємостосунки, мотиви розірвання шлюбу, дійсні причини розлучення. Розгляд справ за відсутності однієї із сторін іноді призводить до того, що в рішенні наводяться відомості, які ганьблять відсутнього чоловіка (дружину) чи вказується на його (її) непристойну поведінку тоді, як ці обставини матеріалами справи не підтверджуються, а відомі зі слів іншої сторони. Розгляд справи за відсутності одного з подружжя, який не з'явився, можливий лише у виняткових випадках і за мотивованою постановою суду. При неявці в судове засідання без поважних причин подружжя суд відкладає розгляд справи. А при неявці за повторним викликом суд залишає позов без розгляду, якщо не вважає можливим вирішити справу лише за наявними матеріалами. Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітніх дітей, дітей-інвалідів та інші обставини життя подружжя. Він постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечать інтересам, що мають істотне значення, одного з них або їхніх дітей. Одночасно з розірванням шлюбу суд може розглядати спори про те, з ким із батьків повинні проживати неповнолітні діти, а також спори про стягнення аліментів на дітей або чоловіка (дружину), про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю Подружжя. Вказані спори розглядаються в шлюбно-розлучному процесі, якщо про це заявлено прохання одного або обох із подружжя і якщо суд визнає це за необхідне в інтересах захисту неповнолітніх дітей чи непрацездатного чоловіка (дружини). Суд при відмові в позові про розірвання шлюбу не розглядає в тому ж провадженні інші, заявлені спільно з цим позовом, вимоги подружжя. У такому разі сторони мають право знову пред'явити ці вимоги з дотриманням правил про підсудність. У рішенні суду має вказуватися, в якому розмірі та з кого стягується державне мито - з одного чи з обох із подружжя. При визначенні розміру державного мита, яке підлягає стягненню з подружжя у разі розірвання шлюбу, суд бере до уваги матеріальне становище кожного з подружжя, а також інші конкретні обставини, зокрема з ким із батьків залишаються проживати неповнолітні діти. У разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. |
145.Порядок розірвання шлюбу.Час припинення шлюбу.Юридичні наслідки припинення шлюбу.
146.Конституційне значення рівності прав подружжя в сімейних відносинах
|
Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається особливе значення. Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності1. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті немайнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий характер. Як підкреслено в ч. 3 ст. 7 СК, особисті немайнові відносини под: ружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немайнових відносин є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки у повсякденному житті. До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімейного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах1. В основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоловіка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, заснований на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним дотриманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками; здійснення прав та обов'язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать: ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім'ї; право кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо: в'язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної турботи про матеріальне забезпечення сім'ї та розвиток дітей. При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин подружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодавства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплюють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких значною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклуватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Органічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в процесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відносин подружжя. У переважній більшості правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить найрізноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету1. Багато що у формуванні відносин між подружжям визначається національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з подружжя своїх можливостей правовими методами найбільш складно. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери громадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї ідеї гендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілення в життя. СК встановлює, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, до своїх звичок та уподобань. Дружина та чоловік зобов'язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та з іншими членами сім'ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільно дбати про матеріальне забезпечення сім'ї. Чоловік зобов'язаний утверджувати в сім'ї повагу до матері, дружина - повагу до батька. Майнові права подружжя - це їх права на особисту приватну власність, на спільну сумісну власність, на набуття та статус цих видів власності, права та обов'язки подружжя по утриманню. Незалежно від того, на чиє ім'я придбано майно (наприклад машину чи квартиру), при розірванні шлюбу воно ділиться порівно. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дитиною, хвороба тощо).Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську установу. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, стосовно майна, яке є їхньою особистою приватною власністю, а також щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Дружина та чоловік розпоряджаються майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що належать чоловіку та дружині на праві спільної сумісної власності. Дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК. Дружина і чоловік повинні матеріально підтримувати один одного. |
147.Особисті немайнові права та обов'язки подружжя.
|
Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов'язків подружжя. Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається особливе значення. Суспільні зв'язки, що складаються в сім'ї, є глибоко особистими, багато в чому інтимними і ґрунтуються на почуттях любові та взаємної прихильності1. В новому Сімейному кодексі, порівняно з КЗпШС, збільшена кількість норм, які регулюють особисті немайнові відносини подружжя. Проте велика кількість особистих відносин між подружжям знаходиться поза сферою правового регулювання. В силу своєї делікатності та інтимності вони не піддаються зовнішньому впливу, що вказує на їх особливий характер. Як підкреслено в ч. 3 ст. 7 СК, особисті немайнові відносини под: ружжя регулюються лише в тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства. Регулювання особистих немайнових відносин назване як одне з завдань, що стоять перед Сімейним кодексом України. Згідно зі ст. 1 СК метою регулювання особистих немайнових відносин є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки у повсякденному житті. До особистих немайнових прав подружжя СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімейного права. Це право на материнство та батьківство; право на повагу до своєї індивідуальності; право на духовний розвиток; право на зміну прізвища; право на розподіл обов 'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї; право на особисту свободу. Зазначені права характеризуються тим, що для їх здійснення не потрібно ні згоди, ні виконання активних дій з боку іншого з подружжя. Отже їхня сутність полягає головним чином у можливості обумовленої поведінки самої управомоченої особи у встановлених законом межах1. В основу регулювання особистих немайнових відносин покладено принцип рівності при набутті та здійсненні особистих немайнових прав та обов'язків кожним із подружжя. Рівність чоловіка і дружини — основний принцип шлюбних відносин, заснований на визнанні однакової соціальної цінності особистості чоловіка і жінки. Це означає, що використання своїх законних прав кожним із подружжя і застосування закону при вирішенні різних спорів між ними повинно здійснюватися з неодмінним дотриманням рівності прав і обов'язків чоловіка і дружини. Загальними засадами регулювання особистих немайнових відносин між подружжям згідно зі ст. 7 СК є здійснення їх з урахуванням права на таємницю особистого життя подружжя, права кожного з них на особисту свободу та неприпустимість свавільного втручання в сімейне життя; відсутність привілеїв чи обмежень кожного із подружжя за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, матеріального стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками; здійснення прав та обов'язків кожним із подружжя на рівних засадах. Цей принцип базується на загальних положеннях ст. 24 Конституції України й означає право кожного з подружжя на особисту свободу; спільне вирішення питань материнства, бать: ківства, виховання й освіти дітей, інших питань життя сім'ї; право кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності; обо: в'язок подружжя щодо побудови сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги, спільної турботи про матеріальне забезпечення сім'ї та розвиток дітей. При розгляді особливостей положень сімейного кодексу, що визначають своєрідність регулювання немайнових відносин подружжя, звертає на себе особливу увагу насиченість законодавства положеннями морального характеру. Норми моралі охоплюють буквально усі аспекти шлюбних відносин, міцність яких значною мірою залежить від моральних уявлень людини. Наприклад, слід чесно ставитися до сімейних прав і обов'язків, поважати одне одного, рахуватися з інтересами кожного з подружжя, з повагою ставитися до його індивідуальності, звичок та уподобань, піклуватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги (статті 51,55 СК). Органічний зв'язок норм сімейного права та моралі, їх взаємодія в процесі реалізації є відмінною рисою особистих немайнових відносин подружжя. У переважній більшості правові норми, що регулюють відносини, пов'язані з укладенням, розірванням шлюбу, присвячені немайновим правам і обов'язкам подружжя, мають морально-правовий зміст. Сімейне законодавство містить найрізноманітніше поєднання моральних і правових вимог, норми права і моралі доповнюють і збагачують одна одну, мають єдину кінцеву мету1. Багато що у формуванні відносин між подружжям визначається національною культурою, історичними традиціями, соціально-економічними умовами, особистими чинниками. Можливості права у сфері особистих немайнових відносин між подружжям обмежені. Це — та сфера, де забезпечити реалізацію кожним з подружжя своїх можливостей правовими методами найбільш складно. Разом із тим, саме в сім'ї складаються ті моделі відносин між чоловіком та жінкою, які потім переносяться на інші сфери громадського життя. Велике значення має закріплення в сім'ї ідеї гендерної рівності й забезпечення механізму її реального втілення в життя. Особисті немайнові права подружжя, на відміну від майно: вих, не мають економічного змісту та майнового характеру. В той же час вони є вкрай важливими, що зумовлено сутністю шлюбу як сімейного союзу жінки та чоловіка, заснованого на принципах рівності подружжя. Ці права належать кожному з подружжя не: залежно від його майнового стану. Їх здійснення не супрово: джується майновим еквівалентом з боку іншого з подружжя. Вони не можуть бути виражені в грошовій формі. Особисті права й обов'язки подружжя виникають щодо ви: значених нематеріальних благ. Вони тісно пов'язані з особистістю кожного із подружжя, невіддільні від неї і не можуть відчужуватися, як і самі блага, стосовно яких виникають особисті права й обов'язки. На них не впливає факт спільного чи роздільного проживання подружжя, кожний з подружжя може користуватися особистими правами на свій власний розсуд. Дуже важливо, що особисті права й обов'язки подружжя не можуть бути припинені чи змінені домовленістю між подружжям. Не можуть бути вони і предметом шлюбного договору, інших угод. Це забезпечує неухильне дотримання основного принципу рівності подружжя в сім'ї і виключає можливість прийняття рішень, які посягають на права та гідність одного з подружжя. Велика кількість серед закріплених у Сімейному кодексі осо: бистих немайнових прав подружжя належить їм як громадянам і до взяття шлюбу. Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості1. По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а в зв'язку із взяттям шлюбу, зареєстрованого у встановленому порядку. Таким чином, вони діють лише в сімейних відносинах. По-друге, особисті немайнові права подружжя не є абсолютними, бо вони можуть бути порушені не будь ким, а лише іншим з подружжя. Тому особистим правам одного із подружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешкоджати їх здійсненню, не порушувати їх. По-третє, особисті немайнові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з них як похідні виникають усі інші права подружжя. В основі особистих немайнових прав подружжя лежать одвічні духовні цінності, без яких неможливо створити міцний шлюб та щасливу сім'ю. По:четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому. По-п'яте, немайнові особисті права подружжя можуть припинятися з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розірвання шлюбу, оскільки їх припинення відбувається разом із припиненням шлюбу. Особисті немайнові правовідносини подружжя — це врегульовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі. |
148.Види майнових правовідносин, що виникають між подружжям.Шлюбний договір.
|
Майнові відносини подружжя — це складний комплекс взаємопов'язаних дій щодо володіння, користування й розпорядження майном. Право визначає основні параметри поведінки подружжя в майновій сфері: закріплює, яке майно знаходиться у власності подружжя або кожного з них, визначає обсяг прав та обов'язків подружжя щодо цього майна, умов їх реалізації, порядок набуття та відчуження майна, відповідальність подружжя за спільними або особистими зобов'язаннями, надання взаємного утримання (аліментування) тощо. Майнові відносини подружжя регулюються нормами сімейного та цивільного права України, а також договорами, які подружжя укладає між собою. Майнові правовідносини подружжя є дуже різноманітними, тому вони можуть бути класифіковані за різними ознаками. Сьогодні теоретичного і практичного значення набуває традиційний для цивільного права поділ правовідносин залежно від способу забезпечення інтересів управомоченої особи. Відповідно до цього А. А. Іванов зводить майнові правовідносини подружжя до двох основних видів: 1) речові правовідносини (відносини подружжя щодо права власності на майно та права на користування речами, які належать кожному з них); 2) зобов'язальні правовідносини (відносини подружжя щодо взаємного утримання (аліментування) та договірні відносини подружжя)1. Речові правовідносини подружжя, як і інші цивільно-правові відносини, мають два різновиди: а) відносини власності та б) відносини, які складаються щодо прав користування чужою річчю. Відносини власності подружжя виникають стосовно володіння, користування та розпорядження майном. Сімейне законодавство, перш за все, регулює відносини, які складаються між подружжям стосовно майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, визначаючи порядок володіння, користування та розпорядження таким майном (статті 60, 61, 62 СК тощо). Разом із тим, воно чітко закріплює, яке майно належить кожному з подружжя на праві приватної власності і не входить до спільного подружнього майна (роздільне майно подружжя) (статті 57—59 СК). Саме щодо роздільного майна можуть виникати своєрідні права подружжя, які в цивільному праві називаються правами на чужу річ. Справа в тому, що, незважаючи на спільне життя й побут, деякі види майна належать кожному з подружжя окремо. Тому в юридичному сенсі вони є чужими для іншого з подружжя, тобто такими, які не знаходяться у його власності. В реальному житті подружжя, як правило, без проблем користується речами, які знаходяться у власності лише одного з них (автомобілем, меблевим гарнітуром, телевізором, аудіо- та відеоапаратурою тощо). В деяких випадках право на користування чужою річчю спеціально закріплюється в законі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 407 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Між подружжям можуть виникати різноманітні види зобов'язальних правовідносин. У цивільному праві, як відомо, зобов'язальними визнаються відносини, в яких інтерес однієї особи здійснюється шляхом виконання певних дій іншою особою. Як зазначалося в літературі, права та обов'язки подружжя щодо один одного можуть бути не тільки спільними за змістом (право вибору місця проживання), а й протилежними. Останні ґрунтуються на основі взаємності, яка притаманна цивільним двостороннім договорам. Зобов'язальні правовідносини можуть виникати при укладенні подружжям шлюбного договору, договору про поділ спільного майна, про об'єднання роздільного майна тощо. Зобов'язальні правовідносини подружжя можуть виникати в силу прямого припису закону. Це відносини стосовно взаємного утримання (аліментування), відповідно до яких одна сторона має право вимагати від іншої надання певного утримання Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну специфіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам у цілому. Форма даного договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення та примусового виконання, чимало інших моментів наочно показують, що у даному випадку використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права. Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклувальника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК). Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстрували шлюб (подружжя). Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'язані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно: сини, що виникли раніше — з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону. З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за: гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі укласти новий договір або погодитися з законним (легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України. Важливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин особи відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов'язки щодо колишнього чоловіка або дружини. Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть включатися до шлюбного договору. 1. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмету шлюбного договору. Відповідно до частин 2, 3 ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо. 2. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93). Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК). |
149.Спільна сумісна власніть подружжя.
Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності
подружжя
1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від
того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення
домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)
самостійного заробітку (доходу).
2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей
індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.
Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності
1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може
бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна
плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
3. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї,
то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були
одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.
4. Речі для професійних занять (музичні інструменти,
оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для
одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя.
Стаття 62. Виникнення права спільної сумісної власності
подружжя на майно, що належало дружині,
чоловікові
1. Якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно
збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи
грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору
може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя.
2. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав
участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в
управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід,
дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням
суду може бути визнаний об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя.
Стаття 63. Здійснення подружжям права спільної сумісної
власності
1. Дружина та чоловік мають рівні права на володіння,
користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві
спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю
між ними.
Стаття 64. Право подружжя на укладення договорів між собою
1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх
договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою
особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя.
2. Договір про відчуження одним із подружжя на користь
другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної
власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки.
Стаття 65. Право подружжя на розпоряджання майном, що є
об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя
1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що
він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право
на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як
такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо
цей договір виходить за межі дрібного побутового.
3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують
нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також
договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має
бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального
посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально
засвідчена.
4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї,
створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за
договором, використане в інтересах сім'ї.
Стаття 66. Право подружжя на визначення порядку користування
майном
1. Подружжя має право домовитися між собою про порядок
користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної
власності.
2. Договір про порядок користування житловим будинком,
квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо
він нотаріально посвідчений, зобов'язує правонаступника дружини та
чоловіка.
Стаття 67. Право на розпоряджання часткою у майні, що є
об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя
1. Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою
договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання
(догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної
власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або
визначення порядку користування майном.
2. Дружина, чоловік мають право скласти заповіт на свою
частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її
визначення та виділу в натурі.
Стаття 68. Здійснення права спільної сумісної власності після
розірвання шлюбу
1. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної
власності на майно, набуте за час шлюбу.
2. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної
сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється
співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до
Цивільного кодексу України ( 435-15 ).
Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить
їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання
шлюбу.
2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною
згодою.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого
нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині,
чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально
посвідчений.
Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі
майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя
1. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними,
якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним
договором.
150.Особиста приватна власність одного з подружжя
Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини,
чоловіка
1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:
1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;
2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі
договору дарування або в порядку спадкування;
3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які
належали їй, йому особисто;
4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його
приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію
державного житлового фонду" ( 2482-12 );
5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок
приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його
користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних
ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств,
установ та організацій, або одержана із земель державної і
комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації,
визначених Земельним кодексом України ( 2768-14 ).
2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі
індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть
тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.
3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії,
нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.
Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї
премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями
(ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її
одержанню.
4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти,
одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй,
йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому
моральної шкоди.
5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові
суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а
також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески
сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною
власністю кожного з них.
6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини,
чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання
у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і
кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні,
відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною
власністю.
Стаття 58. Право на плоди та доходи від речей, що є особистою
приватною власністю дружини, чоловіка
1. Якщо річ, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає
приплід або дохід (дивіденди), він є власником цих плодів,
приплоду або доходу (дивідендів).
Стаття 59. Здійснення дружиною, чоловіком права особистої
приватної власності
1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим
володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї,
насамперед дітей.
2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік
зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які
відповідно до закону мають право користування ним.
151.Умови і порядок поділу спільного майна подружжя.
Стаття 60. Підстави набуття права спільної сумісної власності
подружжя
1. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та
чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від
того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення
домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо)
самостійного заробітку (доходу).
2. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей
індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя.
Стаття 61. Об'єкти права спільної сумісної власності
1. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може
бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.2. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна
плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.
Стаття 69. Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить
їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання
шлюбу.
2. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною
згодою.
Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого
нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині,
чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально
посвідчений.
Стаття 70. Розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі
майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя
1. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними,
якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним
договором.
2. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити
від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне
значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне
забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно,
витрачав його на шкоду інтересам сім'ї.
3. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути
збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні
повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони
одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного,
духовного розвитку та лікування.
Стаття 71. Способи та порядок поділу майна, що є об'єктом
права спільної сумісної власності подружжя
1. Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності
подружжя, ділиться між ними в натурі.
Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу
майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги
інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають
істотне значення.
2. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше
не визначено домовленістю між ними.
3. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя,
хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих
речей враховується при присудженні іншого майна другому з
подружжя.
4. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість
його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема
на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише
за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом
України ( 435-15 ).
5. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе
за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної
грошової суми на депозитний рахунок суду.
Стаття 72. Застосування позовної давності до вимог про поділ
майна, що є об'єктом права спільної сумісної
власності подружжя
1. Позовна давність не застосовується до вимог про поділ
майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя,
якщо шлюб між ними не розірвано.
2. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання
шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.
Позовна давність обчислюється від дня, коли один із
співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права
власності.
Стаття 73. Накладення стягнення на майно, що є об'єктом права
спільної сумісної власності подружжя
1. За зобов'язаннями одного з подружжя стягнення може бути
накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної
сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
2. Стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною
сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір
був укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї і те, що було
одержане за договором, використано на її потреби.
3. При відшкодуванні шкоди, завданої злочином одного з
подружжя, стягнення може бути накладено на майно, набуте за час
шлюбу, якщо рішенням суду встановлено, що це майно було придбане
на кошти, здобуті злочинним шляхом.
152.Обов'язки подружжя по взаємному утриманню.Звільнення одного з подружжя по обов'язкку утримувати іншого з подружжя або обмеження цього обов'язку строком.
Дружина та чоловік повинні підтримувати матеріально один одного. При цьому це діє під час шлюбу так і після розірвання його.
Новий СКУ змінив порядок надання такого утримання. Якщо у зв’язку з вихованням дитини, ведення домашнього господарства, хворобою один із подружжя не мав можливості отримувати освіту, працювати і зайняти відповідну посаду, він має право у зв’язку з розірванням шлюбу, за умови, що він потребує матеріальної допомоги і при цьому не має значення його працездатність.
Також, на зазначені права має той із подружжя хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги. За умови, що другий із подружжя може надати таку допомогу.
Утримання одного з подружжя іншим надається в натуральній або грошовій формі за їх домовленістю. Як правило такі елементи сплачуються щомісячно.
В договорі утримання визначаються умови, розмір та строк виплати елементів. Такий договір складається у письмовій формі і потребує нотаріального посвідчення.
При відсутності договору аліменти присуджуються за рішенням суду з дня подання позивної заяви.
Аліменти присуджуються як в частці та в грошовій сумі.
Незалежно від працездатності право на утримання від чоловіка має дружина під час вагітності і недосягнення дитиною 3-х років.
Право на утримання не має той із подружжя, хто не гідно поводився в шлюбних відносинах.
Не має право на отримання той, хто став непрацездатним, якщо він втратив працездатність у зв’язку з вчиненням умисного злочину.
Право на утримання припиняється у разі поновлення працездатності особи, у випадку реєстрації повторного шлюбу, за рішенням суду право на утримання припиняється, якщо особа перестала потребувати матеріальної допомоги або якщо той хто надавав допомогу такої змоги більше не має.
153.Поняття сім'ї.Порядок визначення походження дитини.
Стаття 3. Сім'я
1. Сім'я є первинним та основним осередком суспільства.
2. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані
спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у
зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за
батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно.
Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з
ними не проживає.
3. Права члена сім'ї має одинока особа.
4. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення,
усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і
таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Стаття 4. Право особи на сім'ю
1. Особа, яка досягла шлюбного віку, має право на створення
сім'ї.
У випадках, передбачених частиною другою статті 23 цього
Кодексу, сім'ю може створити особа, яка не досягла шлюбного віку.
2. Сім'ю може створити особа, яка народила дитину, незалежно
від віку.
3. Кожна особа має право на проживання в сім'ї.
Особа може бути примусово ізольована від сім'ї лише у
випадках і в порядку, встановлених законом.
4. Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя.
Стаття 5. Державна охорона сім'ї
1. Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство,
батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї.
2. Держава створює людині умови для материнства та
батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально
і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.
3. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.
4. Держава бере під свою охорону кожну дитину-сироту і
дитину, позбавлену батьківського піклування.
{ Частина четверта статті 5 із змінами, внесеними згідно із
Законом N 3497-IV ( 3497-15 ) від 23.02.2006 }
5. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя,
крім випадків, встановлених Конституцією України
Стаття 121. Загальні підстави виникнення прав та обов'язків
матері, батька і дитини
1. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на
походженні дитини від них, засвідченому органом державної
реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому
статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Стаття 122. Визначення походження дитини від матері та
батька, які перебувають у шлюбі між собою
1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від
подружжя.
Походження дитини від подружжя визначається на підставі
Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про
народження дружиною дитини.
2. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після
припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від
подружжя.
{ Частина друга статті 122 із змінами, внесеними згідно із Законом
N 524-V ( 524-16 ) від 22.12.2006 }
3. Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими
припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після
припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної
реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання
чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може
бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір'ю дитини
заяви про визнання батьківства.
Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня
припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від
батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка,
який вважає себе батьком.
Стаття 123. Визначення походження дитини, народженої в
результаті застосування допоміжних
репродуктивних технологій
1. У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті
застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за
письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини.
2. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини,
зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування
допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.
3. Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною
після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її
чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних
репродуктивних технологій.
Стаття 124. Визначення походження дитини від батька у разі
реєстрації повторного шлюбу з її матір'ю
1. Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня
припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після
реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається,
що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі.
Батьківство попереднього чоловіка може бути визначене на
підставі його спільної заяви з чоловіком у повторному шлюбі або за
рішенням суду.
Стаття 125. Визначення походження дитини, батьки якої не
перебувають у шлюбі між собою
1. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між
собою, походження дитини від матері визначається на підставі
документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.
2. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між
собою, походження дитини від батька визначається:
1) за заявою матері та батька дитини;
3) за рішенням суду.
Стаття 126. Визначення походження дитини від батька за заявою
жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між
собою
1. Походження дитини від батька визначається за заявою жінки
та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може
бути подана як до, так і після народження дитини до органу
державної реєстрації актів цивільного стану.
2. Якщо заява про визнання себе батьком дитини подана
неповнолітнім, орган державної реєстрації актів цивільного стану
повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про
запис його батьком дитини. У разі якщо повідомити батьків,
опікуна, піклувальника неповнолітнього неможливо, орган державної
реєстрації актів цивільного стану повинен повідомити орган опіки
та піклування про запис неповнолітнього батьком дитини.
3. Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана
особисто, вона може бути подана через представника або надіслана
поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження
представника мають бути нотаріально засвідчені.
154.Визнання батьківства за рішенням суду.
Стаття 128. Визнання батьківства за рішенням суду
1. За відсутності заяви, право на подання якої встановлено
статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути
визнане за рішенням суду.
2. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості,
що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані
відповідно до Цивільного процесуального
3. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений
матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та
виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.
Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою,
яка вважає себе батьком дитини.
4. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо
запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено
відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.
Стаття 129. Спір про батьківство між чоловіком матері дитини
та особою, яка вважає себе батьком дитини
1. Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою,
яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з
іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він
записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
2. До вимоги про визнання батьківства застосовується позовна
давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася
або могла дізнатися про своє батьківство.
Стаття 130. Встановлення факту батьківства за рішенням суду
1. У разі смерті чоловіка, який не перебував у шлюбі з
матір'ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за
рішенням суду.
Заява про встановлення факту батьківства приймається судом,
якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено
відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.
2. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана
особами, зазначеними у частині третій статті 128 цього Кодексу.
155.Особи, які звертаються з позовом про встановлення батьківства.
Справи про визнання батьківства суд розглядає у позовному провадженні. Закон встановлює вичерпний перелік осіб, які можуть звертатися до суду з позовами про визнання батьківства.
Найчастіше ініціатором визнання батьківства у судовому порядку стає мати дитини, яка при цьому виступає на захист як власних інтересів, так і інтересів дитини. Щодо останнього слід відзначити, що, оскільки на момент подачі позову про визнання батьківства між дитиною та особою, яка вважається її батьком, ніяких правовідносин ще не існує, відповідно, підставою для заявлення позову у цьому випадку є не суб'єктивне право, а інтерес дитини, що охороняється законом. Цей інтерес полягає у тому, щоб знати свого батька і набувати з ним правовий зв'язок.
Відповідно, звернутися до суду з позовом про визнання батьківства може й сама дитина, яка досягла повноліття. У цьому випадку, як слушно відзначається у правознавстві, подібне правило повинне надаватися й «емансипованим» неповнолітнім особам, які набули повної дієздатності до повноліття за правилами ст. 35 ЦК України2.
Законом передбачена можливість подачі заяви до суду й іншими особами. Зокрема суд приймає відповідні позови, подані опікуном чи піклувальником дитини, які є законними представниками інтересів підопічного.
Право на звернення до суду з відповідним позовом мають і особи, які утримують та виховують дитину (тітка, дядько, двоюрідні сестра, брат, а також сусіди чи інші сторонні особи3). Крім цього, позов про визнання батьківства може бути пред'явлений чоловіком, який вважає себе батьком дитини. На практиці останні випадки виникають найчастіше у випадках, коли мати дитини відмовляється подати до РАЦС спільну заяву з батьком дитини про визнання батьківства.
Із позовом про визнання батьківства чи материнства можуть звертатися до суду лише вищеозначені особи.
У справах про визнання батьківства позови вищеозначених осіб приймаються до судового розгляду за наявності однієї з встановлених законом умов: а) дитина народжена матір'ю, яка не перебуває у шлюбі, немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду і запис про батька дитини в Книзі реєстрації народжень учинено за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини записано за вказівкою матері (ч. 1 ст. 135 СК); б) у разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про неї та про батька дитини вчинено за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина (ч. 1 ст. 135 СК); в) батьки дитини невідомі, і запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).
7.Одночасно з вимогою про визнання батьківства, як правило, пред'являються вимоги про стягнення аліментів на утримання дитини. У таких випадках аліменти стягуються із дня подачі позову, а не з моменту народження дитини (ст. 191 СК).
8.Для вимог про визнання батьківства строк давності не встановлено, тому такий позов може бути заявлений у будь-який момент після народження дитини.
156.Порядок оспорювання батьківства і материнства
Оспорювання батькiвства (материнства) — це невизнаня особою реєстрацiї себе як батька (матерi) дитини.
Особа, яка записана батьком дитини вiдповiдно до положень СК України,має право оспорити своє батькiвство, пред’явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини .
У разі доведення відсутності кровного споріднення між особою, яка записана батьком, та дитиною суд постановляє рішення про виключення відомостей про особу як батька дитини з актового запису про її народження.
СК України також закрiплює певнi межi оспорювання батьківства. Так, оспорювання батьківства можливе лише після народження дитини і до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства неможливе у разі смерті дитини.
Не має права оспорювати батьківство особа, записана батьком дитини, якщо в момент реєстрації себе батьком дитини вона знала, що не є її батьком, а також особа, яка дала згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій.
До вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується.
Оспорювання батькiвства можливе також i з боку таких осiб:
— спадкоємцiв особи, яка записана батьком дитини
— матерi дитини щодо батькiвства свого чоловiка
У першому випадку оспорювання батькiвства можливе у разi смертi особи, яка записана батьком дитини, до народження дитини. Спадкоємцi мають право оспорювати батькiвство цiєї особи пiсля її смертi за наявностi однiєї з таких обставин:
— подання цiєю особою ще за життя заяви до нотарiуса про невизнання свого батькiвства;
— пред’явлення цiєю особою позову про виключення свого iменi як батька iз акту запису про народження дитини;
— ця особа не знала про те, що вона записана батьком дитини, через поважнi причини.
Жiнка, яка народила дитину у шлюбi, має право оспорити батькiвство свого чоловiка лише у разі подання іншою особою заяви про своє батьківство. До вимог жiнки про оспорювання батькiвства свого чоловiка застосовується повна давнiсть в один рік, яка починається з дня реєстрації народження дитини.
Оспорювання материнства можливе у двох випадках:
1. Жінка, яка записана матiр’ю дитини, може звернутися до суду iз заявою про оспорювання свого материнства, тобто про невизнання себе матiр’ю дитини.
2 . Жінка, яка вважає себе матір'ю дитини, має право пред'явити позов до жінки, яка записана матір'ю дитини, про визнання свого материнства.
Не має права оспорювати материнство жiнка, якiй було iмплантовано зародок, зачатий подружжям (сурогатна матiр), а також жiнка, яка є донором яйцеклiтини для зародка, iмплантованого в органiзм iншої жiнки.
До вимоги про визнання материнства встановлюється позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися, що є матір'ю дитини.
Стягнення з особи, яка записана батьком, матір'ю, аліментів на дитину не є перешкодою для оспорювання нею батьківства(материнства).
157.Порядок визнання прізвища, імені та громадянства дітей
Згідно з СК України прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з'єднання їхніх прізвищ. Спір між батьками щодо прізвища дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Розірвання шлюбу або визнання його недійсним не зумовлює зміни прізвищ дітей.
У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років.
У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою.
У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років. Коли є заперечення одного з батьків щодо зміни прізвища дитини, спір щодо такої зміни може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. При вирішенні спору беруться до уваги виконання батьками своїх обов'язків щодо дитини, а також інші обставини, які засвідчують відповідність зміни прізвища інтересам дитини.
Вибір імені дитини - це особисте право батьків, яке здійснюється за їх взаємною згодою. Згідно із СК України ім'я дитини, народженої жінкою в шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір'ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає зі звичаю національної меншини, до якої належить мати і(або) батько. Спір між батьками щодо імені дитини може вирішуватися органами опіки та піклування або судом.
По батькові дитині присвоюється в усіх випадках за іменем особи, яка записана батьком дитини. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває У шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком.
У разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється з її згоди.
Відповідно до Закону України "Про громадянство України" громадянство дітей визначається за громадянством їх батьків. Це питання вирішується по-різному, виходячи з конкретної ситуації.
Дитина, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України.
Дитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України.
Дитина, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України.
Дитина, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України.
Дитина, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.
Дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.
Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, батьки якої перебувають у громадянстві України, реєструється громадянином України за клопотанням одного з батьків.
Дитина, яка є іноземцем, один із батьків якої є громадянином України, а другий - іноземцем, реєструється громадянином України за клопотанням того з батьків, який є громадянином України.
Новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України
158.Особисті немайнові права та обов’язки дітей
Права і обов’язки батьків пов’язують батьків та дітей. Такий зв’язок – двосторонній зв’язок між дитиною та кожним із батьків. Поняття прав дітей ширше за об’ємом ніж права батьків. Батьківські права та обов’язки мають певні особливості:
• Батьківські права носять строковий характер
• Поєднують інтереси дитини та батьків: діти користуються переважно законом, а тому батьківські права мають здійснюватися із рахуванням їх інтересів
• Здійснення батьківських прав одночасно є і обов’язком батьків
• Із всіх батьківських обов’язків здійснити в примусовому порядку можливо лише утримання, оскільки примус до здійснення особистих прав є неможливим.
• Від батьківських прав неможливо відмовитись
• Батьківські права належать в рівній мірі обидвом батькам; об’єкт цих прав е залежить від того, народилася дитина в зареєстрованому шлюбі чи ні, та від того, проживають батьки з дитиною чи ні; батьки зобов’язанні вирішувати всі питання що стосуються виховання і освіти дітей за взаємною згодою; якщо такої згоди немає – орган опіки чи піклування або суд
Одним із важливих прав – право на сімейне виховання: право проживати разом із батькам, за винятком тих випадків, коли це суперечить її інтересам. Дане право породжує обов’язок батьків забрати дитину з пологового будинку. Разом із тим, дитини може бути залишена в пологовому будинку, якщо вона має істотні вади фізичного або психічного розвитку і також за наявності інших обставин що мають істотне значення.
Дитину можуть забрати дід та баба з дозволу органів опіки та піклування. Кожна дитина у відповідності до КУ, ЦК, СК та Конвенцією про права дитини мають право про збереження своєї індивідуальності. Індивідуалізуючи ми ознаками є ім’я, по-батькові, прізвище дитини і громадянство дитини.
За загальним правилом – не більше 2 імен. Винятки: звичаї національних меншин.
По-батькові – за іменем батька. Якщо жінка не перебуває в шлюбі – то за іменем, яке вказала жінка.
Батьки зобов’язані зареєструвати народження дитини на протязі 1 місяця від дня народження. За пропущення даного терміну – адміністративна відповідальність. Найважливішим серед батьківських прав і обов’язків є право на виховання дітей. Даний процес виражається у здійснення батьками цілеспрямованих дій, які передбачають досягнення певного результату. Зміст права на виховання законодавством не визначено. СК України обов’язок по вихованню окреслює в загальному. Зокрема, передбачено що батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваг до прав і свобод інших, любові до народу, батьківщини. Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я, фізичний і духовний розвиток дитини, надати дитині середню освіту. Батьки зобов’язані поважати дитину, при цьому, забороняється будь-які види експлуатації. Батьки вільні у виборі способів і форм виховання, до тих пір, поки вони не виходять за рамки виховання, а саме забороняються фізичні покарання дитини, я а також інші покарання, які принижують людську гідність.
Батьки мають переважне право на виховання своїх дітей перед іншими особами. Мають права залучати до виховання дитини інших осіб. Разом із тим, передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов’язку піклуватися про дитину. Виховання дитини неможливо без особистого спілкування дитини із батьками .Право спільно проживати з дітьми. Батьки вправі вимагати повернення дитини від інших осіб. Але якщо дитину забрала інша особа, для усунення загрози дитині – без позбавлення батьківських прабатьки не мають право забрати її.
Важливим компонентом права на виховання є право на освіту. Батьки зобов’язані забезпечити дитині отримання повної середньої освіти. Вони вільні у виборі форми освіти та освітнього закладу. По мірі розвитку дитини, необхідно враховувати бажання самої дитини. Об’єм прав батьків не залежить від того, чи проживають батьки окремо чи ні.
Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина.
Батьки мають право виступати як законні представники своїх дітей для захисту їх прав та інтересів без спеціальних на те повноважень.
Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
159.Позбавлення батьківських прав.
Неналежне виконання батьками прав і обов’язків несе за собою застосування санкцій. В залежності від складу правопорушення вони можуть бути як мірою відповідальності так і мірою захисту. Найбільш радикальна міра – позбавлення батьківських прав – склад передбачений ст.. 164 СК України.
Об’єктивною стороною даного правопорушення є здійснення батьками протиправних дій чи бездіяльності. Об’єкт – інтереси дитини. Суб’єктивна сторона –, як правило умисел. Перелік протиправних дій в ст.. 164 є вичерпним.
Склад є формальним, тому наслідки не обов’язкові. Батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони:
- не забрали дитину з пологового будинку чи іншого закладу без поважної причини і не виявили щодо неї батьківського піклування протягом 6 місяців – такі дії є фактичною відмовою батьків від батьківських прав; немає підстав для штучного збереження прав; за даною підставою важливим є визначення та аналіз причин такої поведінки батьків
- ухиляються від виконання обов’язків по вихованню дитини – бездіяльність; найчастіше проявляється в тому, що батьки не приділяють дітям належної уваги, не піклуються про дітей
- жорстоке поводження – фізичне та психічне насилля (бездіяльність – залишення без їжі, без даху над головою тощо);
- є хронічними алкоголіками чи наркоманами – достатньо констатації факту наявності у батьків даних хвороб у хронічній формі; при цьому здійснення ними щодо дитини протиправних дій є не обов’язковим, це пов’язано з тим, що виховання дитини такими батьками є небезпечним для неї
- вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.
- засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Позбавлення батьківських прав – застосовується судом, при наявності декількох підстав, коли інші міри не можуть допомогти; спори про позбавлення батьківських прав розглядаються при участі органів опіки та піклування і прокуратура. Право на звернення з позовом має: опікун, піклувальник, особа в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я, другий з батьків, навчальний заклад, сама дитина якщо вона досягла 14 років, прокурор.
Позбавити батьківських прав можливо лише щодо дітей, що досягли 18 років.
При позбавленні батьківських прав не застосовується презумпція невинуватості. Позбавлення батьківських прав – втрата прав на дитину. Юридичним фактом, який припиняє права на майбутнє – рішення суду. При винесенні такого рішення суд зобов’язаний подати в органи РАЦСу по місцю народження дитини копію рішення суду, для запобігання отримання батьками, які позбавленні батьківських прав документів, що підтверджують їх родові зв’язки.
Особа, позбавлена батьківських прав:
1)втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання;
2) перестає бути законним представником дитини;
3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми;
4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);
6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини.
Позбавлення батьківських прав супроводжується відібранням дитини від батьків. Особливості : залежно від віку дитини, підстав позбавлення батьків прав. Для забезпечення інтересів дітей – Право на побачення з дитиною.
При зміні поведінки батьків можливе поновлення в батьківських правах за заявою особи, позбавленої батьківських прав.
160.Порядок поновлення батьківських прав.
При зміні поведінки батьків можливе поновлення в батьківських правах за заявою особи, позбавленої батьківських прав.
Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом.
Поновлення батьківських прав неможливе, якщо на часрозгляду справи судом дитина досягла повноліття.
Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини.
При вирішенні справи про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина.
Рішення суду про поновлення батьківських прав після набрання ним законної сили суд надсилає органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини.
У разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із позовом про поновлення батьківських прав можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про таку відмову.
Особа може бути поновлена в батьківських правах – якщо це відповідає її інтересам.
161.Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав
Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадку якщо батьки:
- ухиляються від виконання обов’язків по вихованню дитини – бездіяльність; найчастіше проявляється в тому, що батьки не приділяють дітям належної уваги, не піклуються про дітей
- жорстоке поводження – фізичне та психічне насилля (бездіяльність – залишення без їжі, без даху над головою тощо);
- є хронічними алкоголіками чи наркоманами – достатньо констатації факту наявності у батьків даних хвороб у хронічній формі; при цьому здійснення ними щодо дитини протиправних дій є не обов’язковим, це пов’язано з тим, що виховання дитини такими батьками є небезпечним для неї
- вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.
а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального виховання.
У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.
У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.
У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.
З таким позовом до суду має право звернутися прокурор.
Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.
При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.
162.Представництво батьків від імені дітей
Згідно із СК Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.
Законне представництво батьків виникає незалежно від їх волі і засновується на позитивному юридичному факті походження дітей від батьків, недосягнення дитиною віку, з якого пов'язується можливість самостійного набуття і здійснення цивільних прав та обов'язків, а також на відповідних нормах закону. Крім цього, батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом.
Втратити свої повноваження законні представники можуть тільки із втратою свого правового статусу батьків(позбавлення батьківських прав)
Обсяг представницьких повноважень батьків щодо малолітніх дітей, і щодо неповнолітніх дітей відрізняється докорінно. Якщо інтереси малолітніх батьки представляють у повному обсязі і вчиняють від їх імені і в їх інтересах усі правочини, крім дрібних побутових та тих, які спрямовані на здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності то неповнолітні за ЦК укладають переважну більшість правочинів від свого імені. Батьки неповнолітніх не укладають правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на їх укладення.
Повноваження представників за законом мають суворо особистий характер і не можуть бути предметом передоручення.
163.Майнові правовідносини батьків і дітей поділяються на 2 групи: 1) правовiдносини з приводу майна та 2) правовiдносини щодо утримання.
Правовiдносини з приводу майна подiляються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками i призначеного для потреб усiєї сiм’ї; б) набутого за рахунок спiльної працi чи спiльни коштiв батькiв i дiтей; в) майна, що набувається самими дітьми на рiзних правових підставах.
Сiмейне законодавство послiдовно закрiплює принцип роздiльностi майна батькiв i дiтей. Так, батьки i дiти, зокрема тi, якi спiльно проживають, можуть бути самостiйними власниками майна. СК уводить також презумпцiю права власностi батькiв на спiрне майно. При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом. Виняток з цього правила стосується речей, якi придбанi батьками чи одним iз них для забезпечення розвитку,навчання i виховання дитини (одяг, iншi речi особистого вжитку, iграшки, книги, музичнi iнструменти, спортивне обладнання тощо), що є власнісю дитини.
Батьки при визначеннi порядку володiння та користування майном, що належить їм на правi спiльної сумiсної власностi, а також роздiльним майном зобов’язанi враховувати iнтереси своїх дiтей. Майно, що забезпечує виховання i розвиток дитини, вони зобов’язанi передавати їй у користування. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них, встановлюються законом.
Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.
Батьки вирiшують спiльно питання про управлiння майном дитини.
Дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання інших дітей та на невідкладні потреби сім'ї.
Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повнолiття та набуття повної цивiльної дiєздатностi
Пiсля припинення управлiння батьки зобов’язанi повернути дитинi майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. У випадку неналежного виконання батьками своїх обов’язкiв щодо управлiння майном дитини на них може бути покладений обов’язок вiдшкодувати заподiяну їй матерiальну шкоду та повернути доходи, одержанi вiд управлiння її майном.
Аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням.
Неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами,які одержані для її утримання.
У разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина,аліменти є власністю дитини.
Опікун розпоряджається аліментами, які одержані для утримання малолітньої дитини.
164.Умови стягнення аліментів.
Відповідно до СК Батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Закон передбачає два порядки надання батьками утримання дитинi: добровiльний та примусовий.
В СК надано можливiсть батькам самим визначати питання, пов’язанi з виконанням ними зобов’язань щодо утримання шляхом укладання рiзних договорiв. У цьому випадку йдеться про договiрне утримання дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмiр коштiв, що витрачаються на харчування,одяг, навчання, проведення дозвiлля й iншi побутовi потреби дитини.
У разi виникнення спору про надання коштiв на утримання дитини. кожний з подружжя може звернутися до суду з вимогою про стягнення алiментiв у примусовому порядку.
СК передбачає два способи визначення розмiру алiментiв: 1) у частцi вiд заробiтку (доходу) матерi, батька дитини та 2) у твердiй грошовiй сумi.
При визначенні розміру аліментів суд враховує:
1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини;
2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів;
3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина;
4) інші обставини, що мають істотне значення.
Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку
Якщо після набрання рішенням суду законної сили, згідно з яким з одного із батьків стягуються аліменти, він виїжджає для постійного проживання у державу, з якою Україна не має договору про правову допомогу, з нього за рішенням суду до його виїзду за межі України може бути стягнуто аліменти за весь період до досягнення дитиною повноліття.
Якщо місце проживання чи перебування батьків невідоме, або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога, яка не може бути меншою ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом.
Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.
Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.
Алiменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох батькiв, зокрема при позбавленнi їх батькiвських прав, оскiльки останнє не звiльняє вiд обов’язку по утриманню дитини
Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
165.Порядок стягнення аліментів.Відповідальність за просрочення сплати аліментів
СК передбачає два способи визначення розмiру алiментiв: 1) у частцi вiд заробiтку (доходу) матерi, батька дитини та 2) у твердiй грошовiй сумi.
Частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються за вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття.
Якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення, суд за заявою платника або одержувача може визначити розмір аліментів у твердій грошовій сумі.
Якщо розмір аліментів, визначений судом у твердій грошовій сумі, менше мінімального розміру, то дитині призначається відповідно до закону державна допомога в розмірі різниці між визначеним розміром аліментів і 30 відсотками прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
За заявою платника аліментів або за власною ініціативою орган опіки та піклування перевіряє цільове витрачання аліментів.
Один із батьків може подати заяву за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати, пенсії, стипендії у розмірі та на строк, які визначені у цій заяві.
Батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину,тільки за рішенням суду, якщо дохід дитини набагато перевищує дохід кожного з них і забезпечує повністю її потреби. Якщо дитина перестала отримувати дохід або її дохід зменшився, заінтересована особа має право звернутися до суду з позовом про стягнення аліментів.
Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір нотаріально посвідчується і підлягає державній реєстрації.
Якщо дитина досягла чотирнадцяти років, вона бере участь в укладенні цього договору.
Набувачем права власності на нерухоме майно є сама дитина або дитина і той із батьків, з ким вона проживає, на праві спільної часткової власності на це майно.
У разі укладення такого договору той із батьків, з ким проживає дитина, зобов'язується самостійно утримувати її. Укладення договору не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину.
Аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
При виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.
Неустойка не сплачується, якщо платник аліментів є неповнолітнім.
166.Договір про сплату аліментів.
У нормально функцiонуючiй сiм’ї обов’язки з утримання виконуються батьками добровiльно. В СК значно розширено засоби забезпечення iнтересiв дитини i надано можливiсть батькам самим визначати питання, пов’язанi з виконанням ними зобов’язань щодо утримання шляхом укладання рiзних договорiв. У цьому випадку йдеться про договiрне утримання дитини.
Так,Батьки мають право укласти договір про сплату аліментів на дитину, у якому визначити розмір та строки виплати. Умови договору не можуть порушувати права дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмiр коштiв, що витрачаються на харчування,одяг, навчання, проведення дозвiлля й iншi побутовi потреби дитини. Водночас батьки не можуть визначати у договорі розмір аліментів меншим 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.
У разі невиконання одним із батьків свого обов'язку за договором аліменти з нього можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Договір має відповідати загальним вимогам чинності правочинів.
Припинення договору можливе у зв'язку з укладенням батьками договору про припинення права на аліменти на дитину, переданням права власності на нерухоме майно а також у зв'язку з закінченням строку дії договору або досягненням дитиною повноліття.
Зміни до договору між батьками про сплату аліментів на дитину можуть вноситися протягом усього часу його існування, шляхом укладання відповідної угоди, яка має обов'язково нотаріально посвідчуватись.
167.Обовязок батьків утримувати непрацездатних повнолітніх дітей.Додаткові витрати.
За загальним правилом батьки зобов’язанi утримувати своїх дiтей до досягнення ними повнолiття Разом iз тим iснують випадки, коли право на утримання мають також повнолiтнi дiти. Вiдповiдно до СК обов’язок батькiв щодо утримання виникає стосовно: а) повнолiтнiх непрацездатних дочки, сина.2) повнолiтнiх дочки, сина, якi продовжують навчання.
Обов’язок батьків утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дітей виникає на пiдставi складу юридичних фактiв, до якого належать: а) походження повнолiтньої дитини (кровний зв’язок матерi, батька i дитини;усиновлення); б) непрацездатнiсть повнолiтньої дитини; в) потреба повнолiтньої дитини у матерiальнiй допомозi; г) можливiсть матерi, батька надавати таку допомогу.
СК не встановлює критерiїв, якими варто керуватися суду, визначаючи, чи здатнi батьки надавати матерiальну допомогу своїм повнолiтнiм дітям. За основу може бути бути взятий прожитковий мінімум, встановлений на певний період часу. Однак при цьому суд має враховувати додатковi витрати, якi батькизмушенi робити, наприклад, у зв’язку з власною хворобою, необхiднiстю вiдпочинку, лiкування тощо.
Другий випадок, коли батьки зобов’язанi утримувати своїх повнолiтнiх дітей - якщо повнолiтнi дочка, син продовжують навчання i узв’язку з цим потребують матерiальної допомоги, батьки зобов’язанi утримувати їх до досягнення двадцяти трьох рокiв за умови, що вони можуть надавати матерiальну допомогу.
Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
Їхнiй обов’язок може припинитися i ранiше, якщо в повнолiтнього вiдпала потреба в матерiальнiй допомозi.
Право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів має той з батьків, з ким проживає дочка, син, а також самі дочка, син, які продовжують навчання.
Суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів .
При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов'язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Розмір участі одного з батьків у додаткових витратах на дитину в разі спору визначається за рішенням суду, з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або окриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно.
168.Зменшення розміру аліментів
Розмір аліментів, визначений за рішенням суду або домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них та в інших випадках.
Розмір аліментів також може бути зменшено, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи, за заявою батьків, уповноваженого територіальної громади, юридичної особи, на утриманні якої перебуває дитина, та за згодою органу опіки і піклування.
169.Види заробітку з яких утримуються аліменти. Заборгованість по оплаті аліментів.
Утримання аліментів з працівників провадиться з усіх видів заробітку і додаткової винагороди як за основною роботою, так і за роботою за сумісництвом, в тому числі з:
1)основної заробітної плати за посадовим окладом,тарифною ставкою, відрядними розцінками тощо
2) усіх видів доплат і надбавок до заробітної плати;
3) грошових і натуральних премій;
4) оплати за надурочну роботу, за роботу в святкові, неробочі та вихідні дні;
5) заробітної плати, що зберігається під час відпустки,
6)винагороди, що виплачується штатним літературним працівникам газет, журналів, агентств друку, радіо, телебачення ізфонду літературного гонорару, а також нештатним літературним працівникам, що підлягають державному соціальному страхуванню;
7) одноразової винагороди (відсоткових надбавок) за вислугу років;
8) допомоги по державному соціальному страхуванню, а також з допомоги по тимчасовій непрацездатності, що встановлені в колективних сільськогосподарських підприємствах;
9) сум, виплачуваних для відшкодування збитків у зв'язку з втратою працездатності внаслідок каліцтва або іншого пошкодження здоров'я, за винятком сум для відшкодування витрат на догляд за ними, на додаткове харчування, санаторно-курортне лікування (включаючи оплату проїзду) і протезування потерпілих;
10) допомоги по безробіттю;
11) одержуваної пенсії, за винятком надбавок до пенсії, що виплачуються інвалідам першої групи на догляд за ними;
12) стипендій, виплачуваних студентам в період навчання
13) доходів від підприємницької діяльності, селянських (фермерських) господарств, кооперативів, об'єднань громадян, а також доходів, що припадають на частку платника аліментів від присадибної ділянки або підсобного господарства;
14) усіх видів заробітку, одержуваного адвокатами за роботу в юридичних консультаціях;
15) плати, отриманої за передачу в оренду земельної ділянки або земельної частки (паю);
Аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за три роки, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання. Заборгованість за аліментами погашається за заявою платника шляхом відрахувань з його заробітної плати, пенсії, стипендії за місцем їх одержання або стягується за рішенням суду.
Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття. Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається із заробітку (доходу), який він одержує.
Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, а у разі спору - судом.
За позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення або внаслідок непред'явлення без поважної причини виконавчого листа до виконання особою, на користь якої присуджено аліменти.
170. Аліменти на користь батьків
=
171. Обов’язок повнолiтнiх дітей утримувати батьків
Стаття 51 Конституцiї України закрiплює обов’язок повнолiтнiх дiтей пiклуватися про своїх непрацездатних батькiв.
Турбота може знаходити свiй вияв в особистому доглядi, наданнi матерiальної допомоги, представництвi, захистi прав та iнтересiв батькiв у рiзних установах тощо. Згiдно з СК повнолiтнi дочка, син зобов’язанi утримувати батькiв, якi є непрацездатними i потребують матерiальної допомоги
Пiдставою виникнення обов’язку повнолiтнiх дiтей утримувати батькiв є склад юридичних фактiв: а) походження дiтей (кровнийзв’язок батькiв i дiтей; усиновлення); б) непрацездатнiсть батькiв; в) потреба батькiв у матерiальнiй допомозi. Закон передбачає примусовий порядок стягнення аліментів на батькiв з їхнiх повнолiтнiх дiтей, у випадку, якщо останнi не надають матерiальної допомоги добровiльно. Згiдно з СК розмiр алiментiв на батькiв визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всiх обставин справи. До уваги береться матерiальний та сiмейний стан сторiн, можливість одержання батьками утримання вiд iнших осiб: дiтей, дружини, чоловiка, а також своїх батькiв.
Не виключена ситуацiя, коли батьки за особистими мотивами подають позов про стягнення алiментiв тiльки до одного здiтей. Закон не зобов’язує батькiв висувати свою вимогу до всіх дітей.
Суд визначає розмiр аліментів на батькiв у твердiй грошовiй сумi i (або) у частцi вiд заробiтку(доходу) повнолiтньої дитини. Вирiшення цього питання залежить вiд конкретних обставин: способу отримання дочкою, сином доходу (постiйний або мiнливий); роду їх роботи тощо.
Обов’язок дiтей утримувати своїх непрацездатних батькiв не є безумовним.Так, Дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку утримувати матір, батька та обов'язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. У виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більш як три роки.(повна відсутність коштів, тяжка хвороба)
Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.
Повнолiтнi дiти крiм сплати алiментiв зобов’язанi брати участь у додаткових витратах на батькiв. Закон поширює це правило тiльки на випадки, якщо такi витрати викликанi тяжкою хворобою батькiв, iнвалiднiстю чи немічністю.
У виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними.
172. Аліментні відносини інших членів сім’ї.
Обов’язок із утримання покладається на інших членів сім’ї та родичів у тому разі, коли неможливо одержати аліменти від осіб, які зобов’язані їх сплачувати в першу чергу (від батьків, дитини, чоловіка чи дружини особи, яка потребує утримання). Тому аліментні зобов’язання за участю інших членів сім’ї та родичів називаються додатковими або субсидіарними. Залежно від суб’єктного складу, ці аліментні зобов’язання поділяються на декілька груп:
між бабою, дідом та онуками
між братами і сестрами
між мачухою, вітчимом, падчеркою і пасинком
між дитиною та особою в сім’ї якої вона виховувалася
Склад юридичних фактів, які породжують виникнення перелічених аліментних зобов’язань, є різним. Так, деякі групи аліментних зобов’язань передбачають родинний зв’язок між платником аліментів і одержувачем (наприклад, аліментні зобов’язання між дідом, бабою і онуками, братами і сестрами). У інших випадках аліментне зобов’язання виникає на основі свояцтва та відносин щодо утримання і виховання в минулому платника аліментів — це аліментні зобов’язання між мачухою, вітчимом, падчеркою і пасинком.
Аліментні зобов’язання баби та діда обумовлені:
-потребою малолітніх, неповнолітніх онуків у матеріальній допомозі;
-наявністю у баби, діда необхідних коштів для надання такої допомоги.
Зобов’язання внуків утримувати бабу, діда, прабабу, прадіда виникають, якщо:
-внуки можуть надавати матеріальну допомогу;
-баба, дід, прабаба, прадід потребують матеріального утримання.
Зобов’язання братів і сестер щодо утримання один одного мають місце за таких умов:
-аліментнозобов’язані брати, сестри є повнолітніми і можуть надавати матеріальну допомогу;
-брати, сестри, які потребують утримання, є малолітніми, неповнолітніми або повнолітніми, проте непрацездатними.
Закон не уточнює, які саме брати і сестри є учасниками аліментного правовідношення. Виходячи із тлумачення норм СК, в даному випадку мова йде лише про рідних (а не, приміром, двоюрідних) братів і сестер, незалежно від того, чи є для них рідними обоє батьків чи лише один з них (тобто про повнорідних і неповнорідних братів і сестер).
Обов’язок мачухи, вітчима утримувати пасинка, падчерку виникає за таких умов:
-пасинок, падчерка є неповнолітніми, малолітніми і проживають разом з мачухою, вітчимом;
-мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну допомогу. суд може звільнити вітчима, мачуху від обов’язку з утримання падчерки, пасинка або обмежити його певним строком, зокрема у разі нетривалого проживання з їхнім батьком, матір’ю або у разі негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька дитини.
Пасинок, падчерка зобов’язані сплачувати аліменти на користь мачухи, вітчима за таких умов:
-пасинок, падчерка є повнолітніми і є спроможними надавати матеріальну допомогу;
-мачуха, вітчим потребують матеріальної допомоги і надавали падчерці, пасинкові систематичну матеріальну допомогу не менш як п’ять років.
СК покладає обов’язок з утримання дитини також на тих осіб, у сім’ї яких дитина виховується, за умови що ці особи можуть надавати матеріальну допомогу. З іншого боку, якщо особа до досягнення повноліття проживала з родичами або іншими особами однією сім’єю, вона зобов’язана утримувати непрацездатних родичів та інших осіб, з якими проживала не менш як п’ять років, і за умови, що ця особа може надавати матеріальну допомогу
всі аліментні правовідношення характеризуються тим, що платник аліментів є повнолітньою працездатною особою, яка має необхідні для аліментування кошти, а одержувач аліментів, навпаки, є непрацездатним або неповнолітнім і тому неспроможним утримувати себе самостійно.
Розмір аліментів, що стягуються з інших членів сім’ї та родичів на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, визначається у частці від заробітку (доходу) або у твердій грошовій сумі. При визначенні розміру аліментів суд бере до уваги матеріальний і сімейний стан платника та одержувача аліментів.
173.Поняття та значення усиновлення.Органи,що вирішують питання усиновлення
Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду
СКназиває усиновлення однiєю з форм влаштування дітей сирiт дiтей, позбавлених батькiвського пiклування, поряд з опiкою та пiклуванням, патронатом, прийомною сiм’єю, а також дитячим будинком сiмейного типу.
Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.
За допомогою усиновлення усуваються несприятливi для формування особистостi дитини обставини i створюються умови, якi найбiльш близькi до тих, що складаються у сiм’ї.
Більше того, усиновлення — правовий iнститут, що здiйснюється в iнтересах дитини єдиний або обидва батьки якої: померли,невiдомi, позбавленi батькiвських прав, визнанi в судовому порядку недiєздатними, безвiсно вiдсутнiми чи оголошені померлими; дали згоду на усиновлення; понад шiсть мiсяцiвне проживають разом з дитиною та без поважних причинне беруть участi в її вихованнi та утриманнi, не виявляють щодо дитини батьківської уваги i турботи.
Усиновлення водночасно встановлює i припиняє певнi вiдносини. У день набрання чинностi рiшенням суду про усиновлення мiж усиновлювачем i усиновленим виникають правовiдносини аналогiчнi батькiвським i водночас втрачається правовий зв’язок мiж усиновленим та його батьками i родичами.
Рiшення щодо усиновлення дитини провадиться в Українi тiльки в судовому порядку, за виключенням усиновлення дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України.
Облік осіб, які бажають усиновити дитину, ведеться відділами та управліннями районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, виконавчих комітетів міських, районних у містах рад, на які покладається безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклування, Міністерством у справах молоді, сім'ї та гендерної політики Автономної Республіки Крим, службами у справах неповнолітніх обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також центральним органом виконавчої влади, до повноважень якого належать питання усиновлення та захисту прав дітей.
174.Умови усиновлення. Таємниця усиновлення.
Умови усиновлення — це згода осiб, якi вiдповiдно до закону мають на це право, згода самої дитини; її батькiв або осiб,що їх замiнюють; одного з подружжя, якщо вiн не виступає усиновлювачем.
Так, Усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення дитини має бути безумовною і може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку.
Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною.
Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків. Письмова згода батьків на усиновлення засвідчується нотаріусом.
Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.
Для усиновлення дитини також потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Дитина має бути проінформована про правові наслідки усиновлення.
якщо дитина у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення, воно проводиться без її згоди
Згода дитини на усиновлення не потрібна, якщо вона проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками.
Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:
1) невідомі;
2) визнані безвісно відсутніми;
3) визнані недієздатними;
4) позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;
5) протягом двох місяців після народження дитини не забрали її на виховання до себе в сім'ю.
На усиновлення дитини одним із подружжя потрібна письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально. Усиновлення дитини може бути проведене без згоди другого з подружжя, якщо він визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення.
На усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника, незалежно від згоди батьків.
Якщо опікун або піклувальник не дав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. .Усиновлення може бути проведене без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам.
На усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу. Усиновлення може бути проведене без згоди цього закладу, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам.
Особа має право на таємницю перебування на обліку тих, хто бажає усиновити дитину, пошуку дитини для усиновлення, подання заяви про усиновлення та її розгляду, рішення суду про усиновлення.
Дитина, яка усиновлена, має право на таємницю, в тому числі і від неї самої, факту її усиновлення. Особа, яка була усиновлена, має право після досягнення нею чотирнадцяти років на одержання інформації щодо свого усиновлення.
Усиновлювач має право приховувати факт усиновлення від итини, яка ним усиновлена, і вимагати нерозголошення цієї інформації особами, яким стало відомо про неї як до, так і після досягнення дитиною повноліття. Усиновлювач має право приховувати від дитини факт її усиновлення, якщо розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди її інтересам.
Якщо усиновлюється дитина, яка не досягла семи років, службові особи при виявленні її згоди на усиновлення зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення таємниці усиновлення від самої дитини.
175.Права та обов’язки усиновленого і усиновлювача
з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому — між її дітьми, онуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням.
Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов’язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків. (майнові і особисті немайнові права)
Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберігає права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення (ст. 234 СК).
Крім цього:
176.Визнання усиновлення недійсним : умови і порядок .Припинення усиновлення.
Припинення усиновлення :
Усиновлення визнається недійсним, якщо
Право на звернення до суду з позовом про визнання усиновлення недійсним мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Визнання усиновлення недійсним (незаконним) може бути встановлено тільки судом, і при розгляді таких справ потрібен письмовий висновок органів опіки та піклування, а також участь у судовому засіданні представника цього органу та прокурора.
Слід підкреслити, що рішення суду діє із зворотною силою, тобто воно анулює акт усиновлення та породжені ним права і обов'язки між усиновителем та усиновленим.
Після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним суд у місячний строк зобов’язаний надіслати копію рішення до державного органу РАЦС за місцем реєстрації народження дитини, який вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.
Відповідно до ст. 238 СК України усиновлення скасовується, якщо:
1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейне виховання;
2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
3) між усиновлювачем і дитиною склалися незалежно від волі усиновлювача стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.
Факт скасування усиновлення відновлює права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. З дня набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування.
177.Скасування усиновлення.
Відповідно до ст. 240 СК України право на звернення до суду з позовом про скасування усиновлення мають батьки, усиновлювач, опікун, піклувальник, орган опіки та піклування, прокурор, а також усиновлена дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно з правилом ст. 238 СК України скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття. Після досягнення дитиною повноліття усиновлення може бути скасоване, якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров'ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім'ї. .
Усиновлення повнолітньої особи також може бути скасоване судом за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.
Відповідно до ст. 238 СК України усиновлення скасовується, якщо:
1) воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейне виховання;
2) дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
3) між усиновлювачем і дитиною склалися незалежно від волі усиновлювача стосунки, які роблять неможливим їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов'язків.
Факт скасування усиновлення відновлює права та обов'язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням. З дня набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення дитина передається за бажанням батьків або інших родичів їм, а якщо це неможливо - на опікування органові опіки та піклування.
Особливими є правові наслідки скасування усиновлення у випадку, коли воно визнано таким, що суперечило інтересам дитини, не забезпечило їй сімейного виховання (п. 1 ч. 1 ст. 238 СК України). У разі скасування усиновлення з цієї підстави, якщо дитина не передається, за нею зберігається право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала після усиновлення. Крім цього, якщо дитина не передається батькам, суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, за умови, що остання може надавати матеріальну допомогу.
У разі скасування усиновлення дитина має право на збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала у зв'язку з усиновленням. За бажанням дитини їй присвоюється прізвище, ім'я, по батькові, які вона мала до усиновлення (п. 5 ст. 239 СК України). Після набрання чинності рішенням суду про скасування усиновлення суд у місячний строк зобов'язаний надіслати копію рішення до державного органу реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. На підставі рішення суду про скасування усиновлення державний орган реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини.
178.Поняття опіки і піклування.Органи,які вирішують питання опіки і піклування.
Охорона дитинства в Україні визнається загальнонаціональним пріоритетом і здійснюється з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток. Основними законодавчими актами, що забезпечують втілення в життя поставленої мети є: Конституція України, Закон України "Про охорону дитинства", Сімейний кодекс України, Правила опіки та піклування (далі - Правила).
У світлі зазначеного пріоритету особливої турботи потребують:
Для вирішення питань, пов'язаних з утриманням і вихованням дітей, які опинились у несприятливих умовах, держава створила спеціальні органи - органи опіки та піклування. Такими органами є:
Законодавством визначено різні форми державної турботи про дітей, які залишились без батьківського піклування. Це - опіка і піклування, усиновлення, влаштування дітей на виховання в сім'ї громадян (патронат), у будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу на повне державне утримання. Основною метою діяльності всіх перелічених закладів є створення їх вихованцям необхідних умов для всебічного і гармонійного розвитку, підготовки для самостійного життя і праці. Опіка та піклування в сімейному праві - це така форма передачі дітей, які внаслідок тих чи інших обставин лишилися без батьківського піклування, іншим особам, що має на меті їх виховання, захист їх особистих і майнових прав, охорону інших інтересів.
Опіка і піклування має як спільні, так і відмінні риси з іншими інститутами передачі дітей на виховання та для захисту їх інтересів. Для порівняння візьмімо інститут усиновлення. Спільним для цих інститутів є обов'язки опікуна (піклувальника) і усиновителя щодо виховання та захисту інтересів переданих їм дітей. Опікун (піклувальник), як і усиновитель, виконують замість дітей і в їх інтересах відповідні дії або дають згоду (дозвіл) на виконання ними цих дій. На опікунів (піклувальників) і усиновителів покладається обов'язок представляти інтереси підопічних (усиновлених) дітей в усіх державних і громадських організаціях, якщо виникає у цьому необхідність. Опікуни (піклувальники) та усиновителі відповідають за шкоду, заподіяну підопічним (усиновленим), якщо не доведуть, що шкода настала не з їх вини.
Але опіка (піклування) не породжують, подібно усиновленню, між дітьми і опікунами (піклувальниками), членами їх сімей, відносин, аналогічних за своєю природою відносинам батьків і дітей. Усиновлення є підставою для виникнення як особистих, так і майнових відносин між усиновителем і усиновленим, а опіка (піклування), як правило, породжує немайнові відносини між опікуном (піклувальником) і підопічним
179.порядок і умови установлення опіки і піклування
Опіка, піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування.
Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а піклування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.
Опіка, піклування над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених Цивільним кодексом України
Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою
повнолітня дієздатна особа.
При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом
опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її
здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання
самої дитини
Опіка (піклування) встановлюється за місцем проживання
особи, яка підлягає опіці (піклуванню), або за місцем проживання
опікуна (піклувальника).
Рішення про встановлення опіки (піклування) повинно бути
прийняте не пізніше як у місячний термін з моменту, коли
відповідному органові опіки та піклування стане відомо про потребу
встановлення опіки чи піклування.
Установи та особи, яким стане відомо про неповнолітніх,
що залишилися без піклування батьків, повинні негайно повідомити
про це органи опіки та піклування за фактичним місцезнаходженням
дітей, що підлягають опіці (піклуванню).
При одержанні відомостей про неповнолітніх, які
залишилися без піклування батьків, органи опіки та піклування
зобов'язані негайно здійснити відповідне обстеження і при
встановленні факту відсутності опіки батьків забезпечити тимчасове
влаштування неповнолітніх до вирішення питання про призначення
опікуна чи піклувальника.
На кожну особу, яка потребує опіки чи піклування, органи
опіки та піклування складають реєстраційну картку , а
також за актом здійснюють опис майна, що їй належить .
У разі відсутності в цих осіб свідоцтва про народження, а також
інших особистих документів органи опіки і піклування забезпечують
їх одержання у відповідних установах.
Переважне право серед кількох осіб, які бажають стати
опікунами чи піклувальниками над однією і тією ж дитиною,
надається:
родичам дитини незалежно від місця їх проживання;
особам, у сім'ї яких проживає дитина на час, коли стосовно
неї виникли підстави щодо встановлення опіки чи піклування.
При цьому за умови досягнення нею відповідного віку (10
років) враховуються побажання самої дитини.
Призначеному опікуну або піклувальнику видається посвідчення
установленого зразка
При встановленні опіки (піклування) орган опіки та
піклування оформляє на кожного підопічного особову справу із
занесенням до неї усіх документів, яка зберігається
в органах опіки та піклування за місцем проживання підопічного
протягом 75 років.
180.Права і обов’язки опікунів і піклувальників.Припинення опіки і піклування
1. Опікун, піклувальник зобов'язаний виховувати дитину,
піклуватися про її здоров'я, фізичний, психічний, духовний
розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої
освіти.
Опікун, піклувальник має право самостійно визначати способи
виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу
опіки та піклування.
2. Опікун, піклувальник має право вимагати повернення дитини
від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону
або рішення суду.
3. Опікун, піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню
дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків,
коли таке спілкування суперечить інтересам дитини.
4.1. Опікуни (піклувальники) мають право вимагати через суд
повернення їм дітей, що перебувають у них під опікою і
піклуванням, від будь-яких осіб, які утримують дітей у себе без
законних підстав.
4.2. Опікуни (піклувальники) мають право управляти майном
підопічних на користь останніх.
4.3. Опікуни (піклувальники) над неповнолітніми зобов'язані
виховувати підопічних у дусі загальноприйнятих моральних норм,
піклуватися про їх здоров'я, духовний і фізичний розвиток,
навчання, готувати їх до праці та самостійного життя, захищати їх
права та інтереси.
Опікун (піклувальник) повинен раз на рік здійснювати повне
медичне обстеження підопічних.
Як правило, опікун (піклувальник) повинен проживати разом з
підопічним і може бути прописаний на житловій площі останнього на
період виконання своїх обов'язків.
4.4. Опікуни при здійсненні прав і виконанні обов'язків
підопічних укладають угоди від імені та в інтересах підопічних,
діючи як їх законні представники згідно з чинним законодавством.
4.6. Опікуни над неповнолітніми дають згоду на укладання тих
угод, які згідно з законом ці особи не мають права укладати
самостійно.
4.7. Опікун не має права без дозволу органів опіки та
піклування укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх
укладання, якщо вони виходять за межі побутових.
Такими угодами є договори, що вимагають нотаріального
засвідчення та спеціальної реєстрації, про відмову від майнових
прав, які належать підопічному, поділ майна, поділ, обмін та
продаж житлової площі, а також видача письмових зобов'язань тощо.
Органи опіки та піклування мають право, якщо це потрібно для
захисту інтересів підопічних, обмежувати право одного з батьків
або опікуна (піклувальника) розпоряджатися вкладом, внесеним
будь-ким на ім'я підопічного.
4.8. Опікун (піклувальник), їх чоловік (дружина) та близькі
родичі не мають права укладати угоди з підопічними, а також
представляти осіб, що перебувають у них під опікою (піклуванням),
при укладанні угод або веденні судових справ між підопічною особою
та чоловіком (дружиною) опікуна чи піклувальника та їх близькими
родичами.
Опікун (піклувальник) не має права дарувати від імені
підопічного, а також зобов'язувати себе від його імені порукою.
4.9. Суми, які належать підопічним у вигляді пенсій, допомоги
чи аліментів, інших поточних надходжень або прибутків від
належного їм майна, переходять у розпорядження опікуна і
витрачаються на утримання підопічних.
4.10. Піклувальник має право одержувати зазначені в пункті
4.9 цих Правил суми і витрачати їх на утримання осіб, що
перебувають під піклуванням, якщо цього вимагають інтереси
зазначених осіб.
Зарплатою, стипендією, винагородою, одержаних у результаті
здійснення своїх авторських та винахідницьких прав, неповнолітні у
віці від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років розпоряджаються
самостійно.
4.11. Опікуни (піклувальники) подають щорічно, не пізніше 1
лютого, до органів опіки та піклування звіт про свою діяльність за
минулий рік щодо захисту прав та інтересів підопічних, у тому
числі щодо збереження належного їм майна та житла.
На вимогу органів опіки та піклування опікуни (піклувальники)
зобов'язані подавати звіти в інший визначений ними термін.
Після припинення опіки та піклування опікуни (піклувальники)
подають загальні звіти про свою діяльність.
4.12. Обов'язки з опіки та піклування опікунами та
піклувальниками виконуються безоплатно.
Припинення
Припинення опіки, як правило, відбувається тоді, коли відпала необхідність у її продовженні.
Підставами для припинення опіки є:
- досягнення малолітнім чотирнадцяти років, за винятком випадків, коли він буде в установленому порядку визнаний недієздатним внаслідок психічного захворювання;
-повернення малолітнього на виховання батькам;
-смерть підопічного;
-смерть опікуна.
За наявності однієї з цих підстав опіка припиняється автоматично. Автоматично опіка припиняється у разі смерті підопічного або по досягненні дитиною чотирнадцятирічного віку. При цьому необхідно враховувати те, що й після смерті дитини опікун повинен дбати про збереження її майна до прийняття його спадкоємцями чи вжиття відповідним органом заходів щодо охорони цього майна.
Виходячи зі змісту п. 5.4 Правил, слід вважати, що по досягненні дитиною 14-річного віку раніше призначений над нею опікун автоматично стає піклувальником і зобов'язаний виконувати обов'язки, пов'язані з цим, без спеціального рішення органу опіки і піклування.
При встановленні інших обставин, які є підставою для припинення опіки, потрібно, щоб про зняття опіки було прийняте спеціальне рішення органу опіки і піклування.
Піклування над неповнолітніми дітьми припиняється:
- по досягненні підопічним вісімнадцяти років;
- при реєстрації неповнолітнім шлюбу;
- унаслідок смерті особи, що перебувала під піклуванням;
- унаслідок смерті піклувальника.
Рішення про припинення опіки чи піклування виносить орган
опіки та піклування.
Посвідчення, видане опікуну або піклувальнику, повинно бути
повернуто органам опіки та піклування
181.Особисті немайнові права і обов’язки інших членів сімї та родичів
Одним із найважливіших прав дитини є право на сімейне виховання. Це право полягає, перш за все, у наданні дитині можливості жити і виховуватися в сім'ї. Звичайно, мова йде про проживання дітей у сім'ї своїх батьків. Право дитини на сімейне виховання включає також право на спілкування з іншими членами сім'ї: дідом, бабою, братами, сестрами, іншими родичами.
Чинне сімейне законодавство не покладає на діда і бабу обов'язку щодо виховання онуків. Виховуючи неповнолітніх онуків, дід та баба виконують, перш за все, свої моральні зобов'язання. Водночас законодавець заради забезпечення корисного спілкування між онуками та дідом і бабою надає останнім право на спілкування з ними. Коли конфліктів у сім'ї не виникає, про існування цього права ніхто не згадує. Інша річ, коли подружжя розривають шлюб, і діти залишаються проживати з одним із них, народжуються діти від повторного шлюбу, виникають складні відносини між різними поколіннями, і виникає потреба в захисті наданих прав.
Відповідно до ст. 257 СК дід, баба, прадід та прабаба мають право:
а) спілкуватися зі своїми онуками, правнуками;
б) брати участь у вихованні онуків, правнуків;
в) звертатися за захистом прав та інтересів неповнолітніх та непрацездатних онуків до органів опіки та піклування або до суду без спеціальних на те повноважень.
Законодавча підтримка права діда з бабою на спілкування з онуками обумовлена, перш за все, педагогічною метою: надати можливість дитині отримати належне виховання. Водночас, якщо спілкування діда чи баби з неповнолітніми онуками негативно впливає на останніх, органи опіки та піклування можуть заборонити таке спілкування як тимчасово, так і постійно.
Якщо батьки чи інші особи, які проживають з дитиною, чинять перешкоди діду чи бабі у вихованні чи спілкуванні з дитиною, суд визначає способи участі діда та баби у вихованні дитини (систематичні побачення, відвідування дитиною місця проживання діда та баби тощо), місце і час спілкування з врахуванням віку, стану здоров'я дитини, поведінки діда та баби, інших обставин, що мають істотне значення.
У вихованні дітей можуть брати участь також інші особи, які проживають з малолітнім однією сім'єю. Мова йде, перш за все, про вітчима та мачуху, які також мають право брати участь у вихованні дитини.
Право брати участь у вихованні неповнолітніх братів і сестер надано також братам та сестрам (як рідним, так і єдинокровним і єдиноутробним) незалежно від місця їхнього проживання. Брати і сестри, які проживають окремо, мають право спілкуватися зі своїми неповнолітніми братами та сестрами.
Особа, яка взяла у свою сім'ю дитину, котра є сиротою або з інших причин позбавлена батьківського піклування, має такі ж права та обов'язки щодо виховання дитини, як і опікун чи піклувальник або інші члени сім'ї.
Участь інших родичів у сімейному вихованні дітей чинним законодавством не передбачена.
182.Обовязки по утриманню інших членів сімї
Стаття 265. Обов'язок баби, діда утримувати внуків
1. Баба, дід зобов'язані утримувати своїх малолітніх,
неповнолітніх внуків, якщо у них немає матері, батька або якщо
батьки не можуть з поважних причин надавати їм належного
утримання, за умови, що баба, дід можуть надавати матеріальну
допомогу.
Стаття 266. Обов'язок внуків, правнуків утримувати бабу,
діда, прабабу, прадіда
1. Повнолітні внуки, правнуки зобов'язані утримувати
непрацездатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують
матеріальної допомоги і якщо у них немає чоловіка, дружини,
повнолітніх дочки, сина або ці особи з поважних причин не можуть
надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні внуки,
правнуки можуть надавати матеріальну допомогу.
Стаття 267. Обов'язок по утриманню братів та сестер
1. Повнолітні брати, сестри зобов'язані утримувати
малолітніх, неповнолітніх братів та сестер, які потребують
матеріальної допомоги і якщо вони не мають батьків, чоловіка,
дружини або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм
належного утримання, за умови, що повнолітні брати та сестри
можуть надавати матеріальну допомогу.
2. Повнолітні брати і сестри зобов'язані утримувати
непрацездатних повнолітніх братів і сестер, які потребують
матеріальної допомоги, якщо вони не мають чоловіка, дружини,
батьків або повнолітніх дочки, сина, за умови, що повнолітні брати
та сестри можуть надавати матеріальну допомогу.
Стаття 268. Обов'язок мачухи, вітчима утримувати падчерку,
пасинка
1. Мачуха, вітчим зобов'язані утримувати малолітніх,
неповнолітніх падчерку, пасинка, які з ними проживають, якщо у них
немає матері, батька, діда, баби, повнолітніх братів та сестер або
ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного
утримання, за умови, що мачуха, вітчим можуть надавати матеріальну
допомогу.
2. Суд може звільнити вітчима, мачуху від обов'язку по
утриманню падчерки, пасинка або обмежити його певним строком,
зокрема у разі:
1) нетривалого проживання з їхнім матір'ю, батьком;
2) негідної поведінки у шлюбних відносинах матері, батька
дитини.
Стаття 269. Обов'язок інших осіб утримувати дитину
1. Особи, у сім'ї яких виховувалася дитина, зобов'язані
надавати їй матеріальну допомогу, якщо у неї немає батьків, баби,
діда, повнолітніх братів та сестер, за умови, що ці особи можуть
надавати матеріальну допомогу.
Стаття 270. Обов'язок падчерки, пасинка утримувати мачуху,
вітчима
1. Повнолітні падчерка, пасинок зобов'язані утримувати
непрацездатних мачуху, вітчима, якщо вони потребують матеріальної
допомоги і якщо вони надавали падчерці, пасинкові систематичну
матеріальну допомогу не менш як п'ять років, за умови, що
падчерка, пасинок можуть надавати матеріальну допомогу.
2. Обов'язок падчерки, пасинка по утриманню мачухи, вітчима
виникає, якщо у мачухи, вітчима немає чоловіка, дружини,
повнолітніх дочки, сина, братів та сестер або якщо ці особи з
поважних причин не можуть надавати їм належного утримання.
Стаття 271. Обов'язок особи утримувати тих, з ким вона
проживала однією сім'єю до досягнення повноліття
1. Якщо особа до досягнення повноліття проживала з родичами
або іншими особами однією сім'єю, вона зобов'язана утримувати
непрацездатних родичів та інших осіб, з якими проживала не менш як
п'ять років, за умови, що ця особа може надавати матеріальну
допомогу.
Цей обов'язок виникає, якщо у того, хто потребує матеріальної
допомоги, немає дружини, чоловіка, повнолітніх дочки, сина, братів
та сестер або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм
належного утримання.
Стаття 272. Розмір аліментів, що стягуються з інших членів
сім'ї та родичів, і строки їх стягнення
1. Розмір аліментів, що стягуються з інших членів сім'ї та
родичів на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують
матеріальної допомоги, визначається у частці від заробітку
(доходу) або у твердій грошовій сумі.
При визначенні розміру аліментів суд бере до уваги
матеріальний та сімейний стан платника та одержувача аліментів.
2. Якщо позов пред'явлений не до всіх зобов'язаних осіб, а
лише до деяких з них, розмір аліментів визначається з урахуванням
обов'язку всіх зобов'язаних осіб надавати утримання. При цьому
сукупний розмір аліментів, що підлягає стягненню, не може бути
меншим, ніж 30 відсотків прожиткового мінімуму для дитини
відповідного віку
3. Суд може визначити строк, протягом якого будуть
стягуватися аліменти.
183.Порядок укладення шлюбу іноземців з громадянами України
Особиобирають,зя яким законодавством вони реєструватимуть шлюб
Шлюб між громадянами України, якщо хоча б один з них
проживає за межами України, може укладатися в консульській
установі або дипломатичному представництві України згідно з правом
України.
Реєстрація шлюбу з іноземцями має особливості правового регулювання у зв'язку з необхідністю перевірки законності перебування цих осіб на території України, підтвердження їх сімейного стану таврахування умов дійсності поданих ними документів
Відповідно до Сімейного кодексу України жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі та мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу. Тому, іноземці та особи без громадянства, які раніше перебували в шлюбі, для реєстрації шлюбу, крім паспортного документу, мають пред'явити документи, що підтверджують припинення попереднього шлюбу (рішення суду про розірвання шлюбу, свідоцтво про розірвання шлюбу або смерть другого з подружжя чи інші документи про підтвердження припинення попереднього шлюбу, які передбачені законодавством іноземної держави).
Поряд з цими документами Правилами державної реєстрації актів цивільного стану в Україні передбачено подання іноземними громадянами та особами без громадянства також документа про те, що вони не перебувають у шлюбі, який видається компетентними органами країни їхнього громадянства або країни постійного проживання. Документи про сімейний стан іноземців мають різні назви і зміст –довідки, свідоцтва, сертифікати, витяги з реєстрів, декларації, засвідчення, присяги, афідевіти, тощо.
При розгляді документів іноземних громадян, з'ясовується, за яких умов вони дійсні в Україні. За цією ознакою документи видані уповноваженими органами іноземних держав поділяються на: такі, що дійсні за умови засвідчення апостилем компетентним органом іноземної держави (Італія, Держава Ізраїль, Греція, Португалія, Туреччина); такі, що дійсні за умови легалізації консульською установою України в державi походження документів (Сирійська Арабська Республіка, Туніська Республіка); такі, що дійсні за умови, що видані компетентними органами держав, з якими Україна має дво- чи багатосторонні договори, які містять положення про визнання офіційних документів без додаткового їх засвідчення (Російська Федерація, Латвійська Республіка, Республіка Білорусь, Республіка Болгарія, Республіка Польща).
Загальною вимогою є те, що до документів іноземців, осіб без громадянства, які є підставою для реєстрації шлюбу, складених іноземною мовою, обов'язково додається переклад тексту на українську мову, достовірність якого засвідчується компетентним органом іноземної держави, консульською установою або дипломатичним представництвом України за кордоном, нотаріусом України.
Шлюб реєструється у відділах державної реєстрації актів цивільного стану після спливу одного місяця від дня подання заяви особами, які бажають укласти шлюб, і приналежність до громадянства іншої держави цей строк не скорочує.
184.Порядок розірвання шлюбу громадян України з іноземцями
Український суд компетентний розглядати справи про розірвання шлюбу як, зареєстрованих між особами, що є громадянами різних держав, так і шлюбів між громадянами України, відповідно до сімейного законодавства України й у випадку, коли обоє одружених проживають за кордоном.
Громадянин України, який проживає за межами України, має право звернутися з позовом про розірвання шлюбу до суду України, якщо другий з подружжя, незалежно від його громадянства, проживає за межами України. Наведене правило закріплене з метою захисту прав й інтересів насамперед громадян України, що уклали шлюб з іноземцями, законодавство країни громадянства яких забороняє розірвання шлюбу (наприклад Ірландія). Подібне розірвання, будучи дійсним в Україні, може бути невизнаним у країні проживання «колишнього» подружжя, якщо відсутні відповідні уніфіковані колізійні норми.
Розірвання шлюбу за кордоном. Визнання розірвання шлюбу, укладеного поза межами України, залежить від низки обставин, а саме: чи є подружжя, що розриває шлюб, іноземцями або ж тільки один з одружених є іноземцем, а інший — громадянином України; чи проживає подружжя постійно в одній країні.
Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо дотримані умови відповідних договорів, дійсних для України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Зазначене правило можна за аналогією застосовувати і до випадків розірвання за кордоном шлюбу громадянина України з особою без громадянства, що постійно проживає за межами України.
Громадяни України, що постійно чи тимчасово проживають за кордоном, не завжди мають можливість звернутися для розірвання шлюбу до українського суду. Тому розірвання шлюбу між громадянами України, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо дотримані умови застосування відповідних договорів, дійсних для України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Документ, що посвідчує розірвання шлюбу між іноземцями, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, при умові проставлення апостиля чи легалізації у відповідних компетентних установах
185.Порядок вирішення питань опіки і піклування,коли суб’єктом виступає іноземний суб’єкт
Відносини між опікуном (піклувальником) та особою, яка
перебуває під опікою (піклуванням), визначаються правом держави,
орган якої призначив опікуна (піклувальника). Якщо особа, яка
перебуває під опікою (піклуванням), проживає в Україні,
застосовується право України, якщо воно є більш сприятливим для
цієї особи.
Опіка (піклування), встановлена над громадянами України,
які проживають за межами України, визнається дійсною в Україні,
якщо проти встановлення опіки (піклування) або проти її визнання
немає законних заперечень відповідної консульської установи або
дипломатичного представництва України.
Щодо особи, яка не є громадянином України і перебуває в
Україні, або її майна, що знаходиться на території України, у разі
потреби в інтересах опіки чи піклування можуть бути вжиті заходи
для захисту прав та охорони майна відповідно до права України. Про
це невідкладно сповіщається дипломатичне представництво або
консульська установа держави, громадянином якої є відповідна
особа.
7. Установлення опіки (піклування) над іноземними
громадянами, які проживають в Україні
7.1. Опіка (піклування) над неповнолітніми, недієздатними або
обмеженими в дієздатності іноземними громадянами, які проживають в
Україні, встановлюється згідно з чинним законодавством України.
Опіка (піклування), встановлена над іноземними громадянами
поза межами України за законами відповідних держав, визнається
дійсною в Україні.
7.2. Бездоглядні неповнолітні іноземні громадяни на час
вирішення їх подальшого перебування влаштовуються у порядку,
передбаченому п.2.6 цих Правил.
8. Установлення опіки (піклування) над громадянами України,
які проживають поза межами України
8.1. Опіка (піклування), установлена над громадянами України,
які проживають поза межами України, за законами відповідних держав
визнається дійсною в Україні, якщо проти встановлення опіки
(піклування) чи проти її визнання нема заперечень консульської
установи України. Консульська посадова особа складає висновок про
доцільність установлення опіки (піклування), керуючись положеннями
пп.3.1, 3.2 розділу 3 цих Правил.
8.2. Контроль за умовами проживання і виховання дітей у
сім'ях опікунів (піклувальників) за кордоном здійснюється
працівниками консульських установ України відповідно до
законодавства України, міжнародних угод України з країною
проживання опікуна (піклувальника), а також міжнародних норм у
галузі захисту прав людини.
186.Органи реєстрації актів цивільного стану.Повноваження
Систему органів реєстрації актів громадянського стану
складають: відділи реєстрації актів громадянського стану Головного
управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній
Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського
міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного
значення) управлінь юстиції;
виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст
обласного значення) рад.
Повноваження
Реєстрацію актів громадянського стану громадян України, які
проживають за кордоном, проводять консульські установи та
дипломатичні представництва України.
Відділи реєстрації актів громадянського стану районних,
районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь
юстиції проводять реєстрацію народження, смерті, одруження,
розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища,
імені, по батькові, приймають і розглядають заяви громадян про
внесення змін, доповнень, поновлення, а також анулювання записів
актів громадянського стану та у встановленому порядку зберігають
актові книги.
Виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст
обласного значення) рад проводять реєстрацію народження, смерті,
одруження та встановлення батьківства.
Реєстрацію народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу,
встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по батькові
громадян України, які проживають за кордоном, проводять
консульські установи і дипломатичні представництва України.
Зазначені установи та представництва також приймають і розглядають
заяви громадян про внесення змін, доповнень, поновлення та
анулювання записів актів громадянського стану.
187.Реєстрація народження
Державна реєстрація народження дитини проводиться з
одночасним визначенням її походження та присвоєнням їй прізвища,
власного імені та по батькові.
Підставами для проведення державної реєстрації народження
дитини є:
а) медичне свідоцтво про народження ,що видається закладами охорони здоров'я
незалежно від підпорядкування та форми власності, де приймаються
пологи. У разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я
державна реєстрація народження проводиться на підставі медичного
свідоцтва про народження або медичної довідки про перебування
дитини під наглядом лікувального закладу (
б) медичне свідоцтво про народження, медична довідка про
перебування дитини під наглядом лікувального закладу. Ці документи
подаються для державної реєстрації народження дитини, яка досягла
одного року і більше.
в) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном
судна, командиром, начальником потяга тощо) за участю двох свідків
і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на
транспортному засобі), у випадку народження дитини на морському,
річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному
засобі.
г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть, у разі мертвонародження.
Державна реєстрація народження дитини проводиться за
місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи
одного з них.
Державна реєстрація народження дітей, які народилися в
експедиції або в іншій віддаленій місцевості, де немає органів
державної реєстрації актів цивільного стану, проводиться за місцем
проживання батьків чи одного з них не пізніше одного місяця з дня
їх повернення.
Державна реєстрація народження проводиться за усною чи
письмовою заявою батьків дитини чи одного з них, а в разі смерті
батьків або в разі якщо вони з інших причин не можуть
зареєструвати народження - за заявою родичів, інших осіб,
уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому
народилась дитина або в якому на цей час вона перебуває.
Державна реєстрація народження дитини проводиться не пізніше
одного місяця від дня народження дитини.
Державна реєстрація народження дитини, яку не забрали з
пологового будинку, іншого закладу охорони здоров'я, проводиться
органом державної реєстрації актів цивільного стану за письмовою
заявою представника органу опіки та піклування та при наданні
рішення органу опіки та піклування про державну реєстрацію
народження дитини.Представнику органу опіки та піклування видається свідоцтво
про народження та витяг з Державного реєстру актів цивільного
стану
Державна реєстрація народження підкинутої, знайденої
дитини проводиться органом державної реєстрації актів цивільного
стану за письмовою заявою представника органу опіки та піклування
та при наданні рішення органу опіки та піклування про державну
реєстрацію народження дитини, а також довідки закладу охорони
здоров'я про вік підкинутої, знайденої дитини.
Одночасно із заявою про державну реєстрацію народження
подаються:
а) паспорти або паспортні документи, що посвідчують особи
батьків (одного з них).
б) паспорт або паспортний документ, що посвідчує особу
заявника, у разі якщо державна реєстрація народження проводиться
не батьками, а іншою особою;
в) документ, який є підставою для внесення відомостей про
батька дитини (свідоцтво про шлюб, спільна заява матері та батька
дитини, заява матері). За відсутності свідоцтва про шлюб
підтвердженням зареєстрованого шлюбу може бути відмітка про його
державну реєстрацію в паспортах або паспортних документах матері
та батька дитини.
188.Реєстрація смерті
1. Підставою для державної реєстрації смерті є:
а) лікарське свідоцтво про смерть
б) фельдшерська довідка про смерть
в) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть;
г) рішення суду про оголошення особи померлою;
ґ) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний
час;
д) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки
України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням
несудових та судових органів;
е) повідомлення установи виконання покарань або слідчого
ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.
Ці документи додаються до другого примірника актового запису
про смерть.
2. Заява про державну реєстрацію смерті подається не пізніше
трьох днів з дня настання смерті чи виявлення трупа, а в разі
неможливості одержання лікарського свідоцтва про смерть,
фельдшерської довідки про смерть - не пізніше п'яти днів.
Державна реєстрація смерті за заявою, поданою у строки,
визначені пунктом 2 цієї глави, та до закінчення одного року з дня
настання смерті, проводиться за останнім місцем проживання
померлого, за місцем настання смерті чи виявлення трупа або за
місцем поховання.
У разі настання смерті в дорозі (у поїзді, на судні, в
літаку тощо) державна реєстрація смерті може бути проведена в
найближчому органі державної реєстрації актів цивільного стану.
Державна реєстрація смерті осіб, що померли в слідчих
ізоляторах або установах виконання покарань, у яких ці особи
трималися або відбували покарання, проводиться відділами державної
реєстрації актів цивільного стану за останнім місцем проживання до
взяття під варту або засудження осіб чи за місцезнаходженням
установи, про що робиться відмітка в графі "Для відміток". В
актовому записі про смерть записується причина смерті, зазначена в
лікарському свідоцтві про смерть.
Особа, яка звернулася щодо державної реєстрації смерті,
повинна пред'явити паспорт або паспортний документ. Відсутність
зазначеного документа не є підставою для відмови в державній
реєстрації смерті, але про це робиться відповідна відмітка в графі
"Для відміток" актового запису про смерть.
Паспорт або паспортний документ померлого, а також
військово-облікові та пільгові документи орган державної
реєстрації актів цивільного стану, який реєструє смерть, вилучає і
на першій сторінці цих документів робить відмітку: "Власник
помер
189.Реєстрація шлюбу
Для державної реєстрації шлюбу жінкою та чоловіком
особисто подається заява про державну реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану за їх вибором.
Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини
особисто подати заяву про державну реєстрацію шлюбу до органу
державної реєстрації актів цивільного стану, таку заяву,
справжність підпису(ів) на якій засвідчено нотаріально, можуть
подати їх представники. Повноваження представника мають
ґрунтуватися на нотаріально посвідченій довіреності.
Особи, які раніше перебували в шлюбі, можуть зареєструвати
повторний шлюб за умови пред'явлення документів, що підтверджують
припинення попереднього шлюбу або визнання шлюбу недійсним
Орган державної реєстрації актів цивільного стану, що
прийняв заяву про державну реєстрацію шлюбу, зобов'язаний
ознайомити наречених з умовами і порядком державної реєстрації
шлюбу, їхніми правами та обов'язками як майбутніх подружжя і
батьків, обов'язком повідомити один одному про стан свого
здоров'я, попередити наречених про відповідальність за приховання
відомостей про наявність перешкод для державної реєстрації шлюбу.
Орган державної реєстрації актів цивільного стану під час
приймання заяви про державну реєстрацію шлюбу інформує наречених
про можливість здійснення медичного обстеження та за їх бажанням
видає направлення за зразком, затвердженим Міністерством охорони
здоров'я.
Про видачу направлення або про відмову наречених від його
отримання працівниками органу державної реєстрації актів
цивільного стану робиться відповідний запис у заяві про державну
реєстрацію шлюбу та в графі "Для відміток" актового запису про
шлюб, який скріплюється підписами наречених.
За погодженням з нареченими орган державної реєстрації
актів цивільного стану призначає день і час державної реєстрації
шлюбу з додержанням вимог, передбачених статтею 32 Сімейного
кодексу України
Державна реєстрація шлюбу проводиться органами державної
реєстрації актів цивільного стану після закінчення одного місяця з
дня подання нареченими заяви про державну реєстрацію шлюбу.
Якщо є відомості про наявність перешкод для державної
реєстрації шлюбу, керівник органу державної реєстрації актів
цивільного стану може відкласти таку реєстрацію, але не більш як
на три місяці.
Про відстрочку державної реєстрації шлюбу повідомляються
наречені.
Якщо наречені не з'явилися для проведення державної
реєстрації шлюбу і не повідомили про причину неявки протягом трьох
місяців з дня подання відповідної заяви, заява втрачає чинність.
Державна реєстрація шлюбу проводиться у присутності
нареченої та нареченого.
Державна реєстрація шлюбу через представника не допускається.
Державна реєстрація шлюбу проводиться у приміщенні органу
державної реєстрації актів цивільного стану.
За заявою наречених державна реєстрація шлюбу може
проводитися за місцем їх проживання, за місцем надання
стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не
можуть з поважної причини прибути до органу державної реєстрації
актів цивільного стану.
Факт реєстрації шлюбу на судні засвідчується актом, який
складається капітаном судна в присутності двох свідків та підлягає
поданню до відділу державної реєстрації актів цивільного стану для
отримання свідоцтва про шлюб.
190.Реєстрація розірвання шлюбу
Шлюб розривається або в суді або в органі реєстрації актів цивільного стану.
Державна реєстрація розірвання шлюбу може проводитись
незалежно від строку, що минув після постановлення судом рішення
про розірвання шлюбу, яке набрало чинності.
Рішення суду про розірвання шлюбу, постановлене судом
після набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію
актів цивільного стану" ( 2398-17 ), надсилається судом до відділу
державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення
рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів
цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому
записі про шлюб.
Відділ державної реєстрації актів цивільного стану, який
отримав рішення суду про розірвання шлюбу, повинен у день його
надходження зробити відмітку про розірвання шлюбу на лицьовому
боці актового запису про шлюб, зазначивши дату і номер рішення
суду, повне найменування суду, яким ухвалено рішення, а також
внести відповідні відомості до Державного реєстру актів цивільного
стану громадян.
Підставою для державної реєстрації розірвання шлюбу є:
рішення суду про розірвання шлюбу, постановлене судом ;
спільна заява про розірвання шлюбу подружжя, яке не має
дітей;
заява про розірвання шлюбу одного з подружжя та рішення суду
про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім, недієздатним.
Державна реєстрація розірвання шлюбу проводиться за місцем
проживання подружжя або одного з них.
Відмітка про розірвання шлюбу за рішенням суду
проставляється в паспортах або паспортних документах осіб, шлюб
між якими розірвано, у разі їх звернення до відділу державної
реєстрації актів цивільного стану та пред'явлення рішення суду.
191.Реєстрація зміни імені ,по батькові,прізвища
Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України,
складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше
не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої
вона належить.
Державна реєстрація зміни імені (прізвища, власного імені та
по батькові) проводиться лише стосовно громадян України.
Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на
власний розсуд змінити своє прізвище та (або) власне ім'я.
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право
змінити своє прізвище та (або) власне ім'я за згодою батьків
Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право на
зміну по батькові у разі зміни її батьком свого власного імені.
Державна реєстрація зміни імені проводиться за заявою про
зміну імені фізичної особи, яка досягла віку, встановленого
законом, відділом державної реєстрації актів цивільного стану за
місцем її проживання.
Заява про зміну імені (додаток 15) подається в письмовій
формі за умови пред'явлення паспорта громадянина України.
Для зміни імені фізичної особи, яка досягла
чотирнадцятирічного віку, разом з відповідною заявою подаються
свідоцтво про народження та довідка з місця проживання.
До заяви про зміну імені додаються:
а) свідоцтво про народження заявника;
б) свідоцтво про шлюб (у разі коли заявник перебуває у
шлюбі);
в) свідоцтво про розірвання шлюбу (у разі коли шлюб
розірвано);
г) свідоцтва про народження дітей (у разі, коли заявник має
малолітніх або неповнолітніх дітей);
ґ) свідоцтва про зміну імені заявника, батька чи матері, якщо
воно раніше було змінено;
д) фотокартка заявника;
е) квитанція про сплату державного мита.
Відділ державної реєстрації актів цивільного стану
надсилає необхідні матеріали до органу внутрішніх справ за місцем
проживання заявника для надання висновку про можливість зміни
імені.
Орган внутрішніх справ за результатами відповідної
перевірки, яка проводиться безоплатно, у місячний строк готує та
надсилає висновок про можливість зміни імені разом з усіма
матеріалами до відділу державної реєстрації актів цивільного
стану.
Підставами для відмови у наданні дозволу на зміну імені є:
перебування заявника під слідством, судом, адміністративним
наглядом;
наявність у заявника судимості, яку не погашено або не знято
в установленому законом порядку;
офіційне звернення правоохоронних органів іноземних держав
про оголошення розшуку заявника;
подання заявником неправдивих відомостей.
Заява про зміну імені розглядається відділом державної
реєстрації актів цивільного стану у тримісячний строк з дня її
подання. За наявності поважної причини цей строк може бути
продовжено, але не більш як на три місяці.
Відділ державної реєстрації актів цивільного стану на
підставі документів про зміну імені та висновку органу внутрішніх
справ про можливість зміни імені готує висновок про надання
дозволу на зміну імені або про відмову у зміні імені
в двох примірниках, один з яких надсилає заявнику.
По батькові дітей заявника також змінюється у разі зміни імені заявника
Після державної реєстрації зміни імені відділом державної
реєстрації актів цивільного стану на першій сторінці паспорта
заявника робиться відмітка про те, що паспорт у зв'язку із зміною
імені підлягає обміну протягом місяця.