Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 10
Політико-правові вчення в Середні віки.
1. Особливості вчень про державу і право Середньовічної Європи.
2. Вчення Томи Аквінського про державу і право.
3. Антісхоластичне вчення Марсілія Падуанського.
4. Державно-правові проблеми в ідеології середньовічних єресей.
1. Особливості вчень про державу і право Середньовічної Європи.
Період середньовіччя займає в історії людства достатньо великий проміжок часу. Починається середньовіччя в 5 ст., з падінням Римської імперії, закінчується 17 ст. – початком Відродження. В свою чергу такий тривалий період розділяється на три етапи:
- раннього середньовіччя – (к.5-сер.11 ст.);
- розквіт – (сер.11-кін.15 ст.);
- пізнє – (к.15-поч.17 ст.).
Для історика Середні віки – це перш за все епоха становлення, розвитку та занепад феодальних відносин. Саме цими трьома етапами його розвитку обумовлюється вищезазначений розподіл. Поява феодальних відносин – це не просто нова економічна формація, яка змінює собою класичне рабовладіння, але й вагомий фактор формування особливого виду світогляду.
По-перше, середньовіччя сприяє виникненню більш структурованого суспільства, в якому кожна верства населення має свій особливий правовий статус обумовлений основним засобом виробництва – землею. Феодальні відносини формуються ще в пізнєантичну епоху, коли незаможні римські громадяни звертаючись за захистом до крупних землевласників віддавали в замін свої невеликі земельні ділянки, а потім свою ж землю брали вже в оренду. Такі землевласники звались “сеньйорами” (лат. – “старший”), а ті, хто шукав в них захист та заступництво – “васал”. Дуже часто васали отримували невеликі ділянки за військову службу, такі ділянки звались “феод”. Феодал та його чиновники мали правовий імунітет, так сам, як і церкви. Землі феодалів не підлягали офіційному оподаткуванню, на них взагалі не мали права навіть ногою ступити королівські чиновники, вершити на них суд за законами королівства. Складається система васалітету “Васал мого васалу мій васал.” З часом така система все більш централізується, набуває жорстких ієрархічних форм і всю систему васалітету очолює сам король. Коли виникають васали короля (король надавав їм землю як винагороду за їх вірність союзницькому обов'язку).
По-друге, саме в цей час виникають перші сучасні держави (земля – фактор). На початку середньовіччя формуються державність в межах великих децентралізованих держав (держава Франків, Ост-готські, вест-готські союзи). Саме розквіт феодалізму (сер.11-кін.15 ст.) – період типові централізовані сословно-представницькі монархії (Франція, Англія). Які в епоху пізнього середньовіччя змінюються на абсолютні монархії.
По-третє, в епоху Середньовіччя Європа вступає вже з християнським світоглядом. Християнство стає пануючою релігією ще в Римській імперії (з 311 року стає офіційною релігією, отці церкви св. Амвросій (4 ст.), св. Аврелій Августин (5 ст.). Св. Григорій (друга пол. 6 ст.). Ніхто з них не мав на меті створювати систематизовану церковну філософію та оформити стосунки церкви і держави, але ж їх погляди стали складовою частиною теологічної концепції взаємин церкви і держави.
Таким чином основні положення державно-правової думки набули релігійного оформлення. Поза християнською доктриною не виникало будь-яких уявлень про державу і право. Політика і юриспруденція, як і всі інші науки, залишалися прикладними галузями богослов’я. Відома біблійна формула “Не має влади не від Бога, існуючі ж влади від Бога встановлені” перетворилася в незаперечну догму феодального суспільства. Догмати церкви стали водночас політичними аксіомами, а біблейські тексти мали силу закону у будь-якому суді (світському чи церковному).
Однією з засад теократичного мислення того часу була думка про існування єдиного християнського суспільства, яке охоплює увесь світ. Після Бога це суспільство мало ще дві голови – папу й імператора, які уособлювали два принципи влади: духовну і світську владу. Протягом всієї історії середньовіччя між ними йшла боротьба за фактичну владу, за вплив на суспільство. У духовних справах юрисдикція церкви поширювалась на всіх християн, в тому числі і на світських монархів. Таким чином суперечки за владу між церквою та світською владою є суто юрисдикційними. Так, наприклад, в 12-13 ст. церква мала предметну (сімейне, спадкоємне, право власності, договірне, деліктне, кримінальне право) та особисту юрисдикцію (студенти, знедолені, мандрівники, хрестоносці). Для того щоб дістати такої значної юрисдикції церква ще в ранньому середньовіччі формує концепцію “двох мечів” (папа Гелазій 1 кін. 5 ст.). Держава зобов’язана підкорюватись церві, а світські правителі повинні коритися їй як християни.
Вчення про рівність всіх перед Богом, про “нестяжательство” не перешкодило перетворитись церкві на одного з найзаможніших феодалів, вище духовенство займало авторитетні державні посади, мали великий авторитет в суспільстві.
По-четверте, існування єдиної пануючої ідеології, з основним безперечним джерелом – Біблією, з найбільш досвідченою верствою населення в особі духовенства – призвело до появи особливого методу – методу схоластики. Він заснований на визнані абсолютного авторитету певних книг, в яких міститься єдине і повне вчення. Однак схоластичний метод також визнає, що в авторитетному тексті припускаються прогалини і суперечності. Тому головним завданням схоласта є примирення протилежностей: усунення прогалин і вирішення суперечностей, що існують усередині тексту. Але ж сам текст не може бути спростувати експериментальним шляхом: “Якщо Аристотель призначав своїм пацієнтам певний курс лікування, а ті в результаті вмирали, то це було наслідком їх власної вини, а не наслідком призначеного лікування”, “Якщо Пліній стверджував, що в певній частині Середземного моря повинен знаходитись з певний острів, а моряки стверджують, що вони неодноразово плавали в тієї частині моря і ніякого острову там не бачили, то це свідчить лише про те, що вони або неправильно водили кораблі, або не могли бачити острову через туман”; “Якщо карта та місцевість не ній зазначена не відповідають одна іншій, то права карта, а не місцевість”.
По-п'яте, незважаючи на господарювання однієї ідеології, середньовіччя активно розвивало античні політико-правові концепції (ідею природного права Цицерона, змінність форм державного устрою). Взагалі ретельне вивчення Дигестів Юстиніана (який був випадково знайдений у бібліотеці міста Піза наприкінці 11 ст.). Рецепція римського права… А Аристотель насправді “відсвяткував своє друге народження” (Анерс), коли з посиленням торгівлі з країнами Сходу в університети потрапляють твори арабського коментатора Аввероеса. Це була революція середньовічного знання, активні спроби зробити за Аристотелем дослідити дійсність за допомогою емпіричних методів – папа Григорій 9 (1213 р.) заборонив студентам Паризького університету вивчати Аристотеля, але ж це йому не вдається. Офіційно виправдав Аристотеля – Фома Аквінський.
2. Вчення Томи Аквінського про державу і право.
Тома Аквінський (1225-1274 рр.) – домініканський монах, “князь схоластики”, “загальний вчитель”, “вчитель церкви”, вважається що саме він зміг поєднати філософію Платона і Аристотеля з теологією Августина, тим самим написав “пролог для Нового часу”. До сьогодення однією з найзначущіх філософських шкіл сучасності – є “томізм”.
Фома Аквінський народився у 1224 (1225?) році у південноіталійському місті Рокасека в шляхетному роді. Чекала кар’єра заможного духовного або світського чиновника, але він проти волі батьків вступає до “жебрущого ордену”, заснованого Франциском Асизьким та Домініком, який мав наметі оновити церкву, забруднену світськими зв’язками, відновити дух аскетизму і бідності. Отримає блискучу освіту в Неаполі і Кьольні, після чого викладає у найвизначнішому університеті Заходу, в Парижі, а після при папському дворі. Незважаючи на досить активне політичне і викладацьке життя, навіть помер він в дорозі до Неаполю, де він повинен був керувати загальним навчанням у 50-річному віці, його труди складають 34 томи.
Перш за все Фома був теологом, але ж для нас він цікавий тому, що перевернув існуючий в той час схоластичний метод, в якому абсолютною істиною стає вже не текст, а природній розум, за допомогою якого всі люди, язичники чи Християне пізнають один і той самий природній світ. Отже, вперше діалог з язичниками, як представниками природного світу стає можливим. Отже виправдовує існування інших, окрім теології наук, в тому числі і емпіричних.
Існує такий вислів “Фома охрестив Аристотеля”, дійсно в своїх працях “Сума теології”, “Про правління государів”, коментарях до “Політики” Аристотеля, Аквінський на її базі доктрину держави і права у світлі католицької церкви.
Людина – істота розумна і володіюча свободною волею. Її кінцева мета – блаженство полягає не в багатстві, почестях, славі, а в пізнанні Бога. За Аристотелем визнає людину істотою тваринною і політичною, що обумовлює виникнення держави – як удосконаленого союзу, установленого заради загального блага, забезпечення умов для гідного, розумного життя.
Сословна-представницька нерівність виправдовується існуючою в світі ієрархією форм, з яких вищи форми надають життя нижчим. На чолі цієї ієрархії стоїть Бог, який і встановлює принцип підпорядкування нижчих форм вищим.
Кожна влада має три складових: початок, використання та форма (сутність). Походження та використання можуть бути як хороші, так і дурні, але сутність влади завжди добра – вона заведена Богом.
Той, хто зловживає владою, заслуговує на те, щоб вона була віднята. Тому наскільки дії правителя відхиляються від волі Божої, суперечать інтересам церкви, настільки піддані вправі противитись цим діям.
Краща форма правління – монархія, яка протиставляється тиранії. На переваги монархії вказує сама природа, де скрізь установлено одне керуюче начало: у тілі – серце, у душі – розум, у бджіл - одна цариця, миром править один Бог. А також історично – країни, де немає єдиного правителя, бідують від розбратів, керовані ж монархами – насолоджуються миром.
Краща монархія – політична, на відміну від абсолютної. Саме таке змішане правління було встановлене у євреїв законом Божим, де правив один цар на основі чеснот і законів, йому допомагали світські і духовні князі, брані від усього народу.
Основа порядку – доброчинність і закон. Закон – певне встановлення розуму для загального блага, обнародуване тим, хто має піклуватись про суспільство. Ознака закону – його обнародування.
Види законів:
Право поділяється на природне і позитивне.
3. Антісхоластичне вчення Марсілія Падуанського.
Марсилій Падуанський (1275-1343) – медик і богослов, в свій час був навіть ректором Паризького університету. Він проживає в період внутрішньо італійської смути, в період постійних війн. Тому головна думка його творчості – подолання феодальної роздробленості, централізація влади.
Основний твір “Захисник миру” – для всякої держави найбільш бажаним є спокій, найбільш шкідливим – розбрат. Основна причина останнього невірне розуміння про співвідношення церкви і держави. Спроби церкви втрутитися в справи світської влади сіють розбрат і позбавляють миру європейські держави, особливо Італію. Тому церква повинна бути відділена від держави і підлегла світській політичній влади.
Основною метою її, а також і держави в цілому – є загальне благо. У державі, де багато потреб, важливий поділ занять і посад, з яких і утворюються частини держави. Максимум таких частин може бути шість: землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство і суд. Перші три складає народ, що зберігає державу і уміряє її дії. Останні три частини – головні, почесні.
Верховна влада належить законодавству, що завжди один і той же, тоді як форми правління можуть бути різними. Правильні (монархія, аристократія, політія) – встановлені за доброю волею громадян, де влада управляє “за законом”, та неправильні (тиранія, олігархія, демократія) – встановлюються насильно.
Справжнім законодавцем в суспільстві виступає народ. Тому що саме народ може дати найкращі закони (ніхто сам собі зла не бажає, отже, усі в сукупності будуть шукати загального блага, а не частки. Тому що саме народ забезпечить їх виконання (більшість має найбільше сили, щоб змусити непокірливих виконувати закон).
Призначати правителів має право той, хто видає закони, тобто народ. Він же вправі виправляти і перемінювати правителів. Правитель повинен виконувати волю народу: повелівати, судити і виконувати закони. При цьому, краще виконуються закони, коли виконавча влада довіряється одному чи кільком, ніж усім.
Але монархія краща виборча, ніж спадкова, тому що виборча монархія втілює принцип підзаконності всіх своїх дій.
Народний суверенітет також поширюється на духовну владу в державі, оскільки церква – це зібрання віруючих, то саме вони повинні обирати пресвітерів, тлумачити Святе Писання, установлювати догмати і обряди церкви.
Таким чином – народ – єдиний носій суверенітету і верховний законодавець. Один з перших пропонує розподіл влади на законодавчу і виконавчу.
Заперечує вічне вище правове начал всіх законів. Колективний творець законів та їх охоронець – народ. Закон – це припис, супроводжуваний примусом. Його головна мета – правда і загальне благо, другорядна утримання влади від свавілля і дурних пристрастей, що робить її міцною.
4. Середньовічні єресі
“Єресь” – грецьк. – помилкове вчення. Єресь визначалась як така на церковних соборах. Прибічники єресі повинні були відректися від своїх поглядів, інакше їх видворяли із церкви. Однією з перших єресей визнавалась аріанство, по імені олександрійського священика Арія. Саме Арія вдарив по щоці Микола Угодник (єпископ Мирролікійський). Сутність вчення Арія полягало в тому, що Бог Син за своєю природою нижче за Бога-Отца, Святий Дух не Бог, а творіння Сина Божого. Виникло в 4 ст., проіснувало в Римській імперії до 5 ст., а серед варварів (готов, вандалів, бургундів) до 7 ст.
За аріанством пішли нові єресі. Несторіанство засновано єпископом Константинопольськім Несторієм – Діва Марія народила не Бога, а людину Ісуса, в якої перебувала Божа благодать, тому Богородицю вони називали Христородицею.
Монофізити (архімандрит Константинопольській Євтихій) навпаки визнавали, що Божественна природа Христа цілком поглинала людську природу, тому Ісус Христос був лише Богом.
Це єресі першої хвилі, вони виникають в перші століття Християнства, коли основні догмати тільки почали складатися.
“Друга хвиля” – 11-12 ст. пов’язується з ростом міст. Міські мешканці були більш енергійними, діловими людьми, вони потребували знань за для того, щоб успішно вести свої справи, відстоювати міські права в судах, вести майнові тяжби, керувати купецькими кораблями в складних плаваннях. Тому навіть в молодих містах виникають школи, що підкоряються не єпископам, абатам, а міської владі. Кожну школу очолював магістр. одним з найбільш відомих магістрів 12 ст. був П’єр Абеляр, котрий відкрив свою власну школу в Парижі, на пагорбі св. Женевьєви. Потім саме на цьому місті виникає університет Сорбонна. Його вчення відрізнялись від інших магістрів тим, що він не тільки тлумачив тексти Святого Письма, та святих Отців, але й не лякався прирощувати Священне знання своїм власним розумом. Він казав: “Щоб вірити, треба розуміти”. Якщо людина має розум, то вона повинна логічно мислити, навіть якщо його думка буде суперечити думці самого св. Августина. Він навіть написав книгу “Так та ні”, в якої зібрав приклади абсолютно неузгоджених один з іншим думок отців церкви). Тому, з його думкою треба розраховувати на свій власний розум, на вміння міркувати. За такі думки Абеляр постійно переслідувався, його думки пахнуть єрессю, вважали богослови. Абеляра змусили прийняти постриг, розлучили його з дружиною Елоізою, яка теж стала монахинею. На одному з церковних соборів Абеляра примусили власноручно кинути у вогонь одну з написаних їм книг. “Якби знання було злом, то яким чином Бог міг би бути тоді вільним від злоби?”.
Отже в містах народжується вільнодумство. Мешканців міста не влаштовували існуючи порядки, вони вчитувались в Старий та Новий Заповіт і намагались знайти пояснення існуючої в світі несправедливості. Висновки, яки вони робили з такого читання абсолютно не відповідали церковним.
Більшість єретиків сповідали християнську бідність. Ілюструючи, що їх вчення не розбігається зі справами, із життям.
Одна з найбільш відомих єретичних течій були “богоміли” – відкидали ієрархічність, обрядність та зовнішнє влаштування церкви, були строгими аскетами. В решті решт вони не визнавали не лише церковної організації, але й державні інститути, оскільки вони закріплювали нерівність, захищали власність. Визнавали лише одне таїнство – хрещення, яке здійснювали не водою, а покладання рук. Однією з найвідоміших єресей було вчення катарів, тобто “чистих”. Коли у Мілані вивели на площу захоплених катарів, де з одного боку стояв хрест, а з іншого костер і запропонували їм покаятись та прийняти католицьку віру, то вони зачинивши обличчя руками самі кинулись у вогонь. Ще один рух – вальденсів, його заснував заможній ліонський купець Петро Вальд. Його так вразили слова Біблії про “святу бідність”, що він роздав все своє майно і пішов проповідувати Євангеліє. Серед католицьких священників не можна зустріти морально бездоганної людини. Папа відлучає Вальда від церкви.
Найбільш радикальнішою сектою були манихеї. Вони проголосили увесь тілесний світ породженням дияволу, він заслуговує лише на презирство і знищення.
Однак рух зростав. Під впливом катарів в першій половині 13 ст. оказався навіть один з найвідоміших французьких князів – граф Тулузький. Тоді папа Інокентій 3 призвав християн на хрестовий похід, але ж не на святу землю, а проти заражених єрессю південно-французьких міст. Ця війна отримала назву Альбігойської (місто Альбі). Дуже жорстокі війни, коли одного з папських легатів запитали, як відрізнити правовірних католиків від єретиків, він відповів: “Бийте всіх, Господь своїх впізнає”.
Крім того, щоб запобігти зростанню руху, папа Григорій 9 взагалі заборонив мати, читати та тим паче тлумачити мирянам Біблію). В єпископствах створювались спеціальні постійні комісії, які повинні були розслідувати будь які прояви єресей, допитувати та судити єретиків. “Розслідування” лат. – інквізиція.