Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
1.1. Загальна характеристика капіталу
і виробничих фондів
1.1.1. Сутність і види капіталу
Капітал у буквальному розумінні означає головну суму коштів, необхідних для започаткування та здійснення діяльності. Власник капіталу, купуючи на ринку товари – робочу силу й засоби виробництва, - поєднує їх у процесі праці й після реалізації створеної продукції одержує більшу вартість, ніж була ним авансована.
Авансовий капітал (від фр. Avancer – виплачувати наперед) – грошова сума, яка вкладається власником у певне підприємство з метою одержання прибутку. Він витрачається на придбання засобів виробництва і наймання виробничої сили. Ці дві різноспрямовані частини авансованих грошових коштів у економічній теорії заведено називати відповідно постійним і змінним капіталом.
У свою чергу, постійний капітал з урахуванням цілеспрямованого використання й характеру кругообороту розділяється на основний та оборотний.
Основний капітал – це частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці та обертається протягом кількох періодів виробництва. Вона переносить свою вартість на готовий продукт частинами.
Вартість основного капіталу відшкодовується виробнику по мірі реалізації готових товарів.
Оборотний капітал – це та частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці та оплату праці робочої сили.
За джерелами формування капітал підприємства ділиться на власний і позиковий. Власний капітал створюється переважно за рахунок нерозподіленого прибутку, тобто валового прибутку за вирахуванням сплачених податків, відсотків за кредит і дивідендів. Він звичайно включає статутний, пайовий та резервний фонди. Позиковий капітал формується на тимчасовій основі у вигляді довгострокової або (та) короткострокової позики, яка здійснюється у формі банківського кредиту.
1.1.2. Виробничі фонди підприємства
Виготовлення продукції здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально – речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні.
Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По – перше, елементи засобів виробництва стають виробничими фондами лише з моменту їхнього безпосереднього використання у виробничому процесі. По – друге, виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією. Це означає, що до виробничих фондів відносять не всі елементи засобів виробництва взагалі, а ті з них, які мають вартість.
Складовим частинам виробничих фондів властиві певні характерні ознаки, за якими можна розрізняти основні та оборотні фонди й обґрунтовано тлумачити сутність та значення цих економічних категорій для відтворювальних процесів.
Основні фонди – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживній формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість продукції, що виробляється частинами в міру спрацювання.
Оборотні фонди – частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять свою вартість на вартість продукції, що виробляється.
Економічна сутність і матеріально – речовий зміст основних та оборотних фондів служать визначальними характеристиками щодо окреслення їхнього значення у здійсненні відтворювальних процесів, функціонуванні та розвитку будь – якого виробництва. Уся сукупність наявних виробничих фондів становить найбільшу за питомою вагою частину (близько 60 %) національного багатства країни. ОФ визначають характер матеріально – технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку. Зростання й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічного оснащення та продуктивності праці виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною ОФ, становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів речовину субстанцію продукції, що виготовляється, створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо та ін.), збереження і транспортування сировини та готових виробів.
1.2. Види обліку та оцінка ОФ
1.2.1. Вартісна оцінка
Оцінка основних фондів підприємства є грошовим визначенням їхньої вартості. Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їхньої динаміки та структури, розрахунку економічних показників господарської діяльності підприємства за певний період.
У зв’язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацьовуванням засобів праці, постійною зміною умов їхнього відтворення існує кілька видів оцінки основних фондів. ОФ підприємства оцінюються: залежно від моменту проведення оцінки – за первісною чи відновленою вартістю; залежно від стану ОФ – за повною або залишковою вартістю.
Первісна вартість ОФ – це фактична їхня вартість на момент уведення в дію чи придбання. Наприклад, нове виробниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошторисною вартістю його будівництва; первісна вартість будь – якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає втрати на його транспортування й установку на місці використання.
Відновлена вартість ОФ – це вартість їхнього відтворення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті самі витрати, що й первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва й цін ті самі елементи засобів праці між первісною та відновленою вартістю ОФ виникає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку й поточного регулювання процесу відтворення ОФ, правильного розрахунку певних економічних показників діяльності підприємства. Тому для забезпечення порівнянності вартості оцінки ОФ періодично проводиться їхня переоцінка за відновленою вартістю.
Останню переоцінку ОФ народного господарства України проведено за станом на 1 травня 1992 р.
Повна вартість ОФ – це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю ОФ рахуються на балансі підприємства протягом усього періоду їхнього функціонування.
Залишкова вартість ОФ – характеризує реальну їхню вартість, іще не перенесену на вартість виготовленої продукції. Вона є розрахунковою величиною і визначається як різниця між повною первісною вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спрацювання ОФ. Залишкова вартість ОФ на час їхнього вибуття має назву ліквідаційної вартості. У практиці господарювання її використовують для розрахунків норм амортизаційних відрахувань та визначення наслідків ліквідації спрацьованих ОФ.
Балансова вартість групи ОФ підприємства на початок розрахун-
кового року (БВоф) обчислюється за формулою
БВоф = БВо + Вноф + Вкр + Врек – Вв - АВо,
де БВо – балансова вартість групи ОФ на початок року, що передував звітному;
Вноф – витрати на придбання нових ОФ;
Вкр – вартість здійснення капітального ремонту ОФ;
Врек – витрати на реконструкцію виробничих приміщень і модернізацію устаткування;
Вв – вартість виведених з експлуатації ОФ протягом року, що передував звітному;
АВо – сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному.
Для визначення первісної вартості виробничих ОФ на початок наступного за звітним року потрібно враховувати абсолютні величини введення в дію та вибуття протягом звітного року, оскільки останні мають діяти протягом усього наступного року незалежно від дати введення чи вибуття ОФ у звітному році.
1.2.2. Класифікація і структура
Необхідною умовою правильного обліку і планування відтворення ОФ підприємств є їхня класифікація. Найбільше економічне значення має видова класифікація, згідно з якою всі ОФ за ознакою подібності їхнього функціонального призначення та натуральноречового складу розподіляються на певні види (рис. 1)
Рис. 1 Види фізичного спрацювання і техніко – економічного старіння засобів праці та форми їх усунення
У практиці господарювання з метою спрощення обліку ОФ до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національних грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціальний одяг та взуття незалежно від строку використання і вартості.
Зображення на рис. 1 видова класифікація ОФ використовується чинними системами бух. обліку та статистики. Для встановлення норм амортизаційних відрахувань і розрахунків щорічних амортизаційних сум застосовують укрупнену класифікацію, відокремлюючи три групи ОФ:
перша – будівлі, споруди, їхні структурні компоненти й передавальні пристрої;
друга – автотранспорт, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, включаючи ЕОМ, інші машини для автоматичного оброблення інформації, телефони, інше офісне обладнання.
третя – ОФ, не включені до першої та другої груп.
Оскільки елементи ОФ відіграють неоднакову роль у процесі виробництва, неабияке значення має поділ таких на дві частини: активну, яка безпосередньо бере участь у виробничому процесі і завдяки цьому забезпечує належний обсяг та якість продукції, і пасиву, що створює умови для здійснення процесу виробництва. До активної частини ОФ відносять переважно робочі машини й устаткування, інструмент, вимірювальні та регулюючи прилади і пристрої, використовувану в автоматизованих системах управління технологічними процесами обчислювальну техніку, деякі технічні споруди – гірничі виробки шахт, газові й нафтові свердловини.
Співвідношення окремих видів ОФ, виражене у відсотках до їхньої загальної вартості на підприємстві, визначає видову структуру використовуваних засобів праці. За інших однакових умов технологічна структура ОФ є то прогресивнішою та ефективнішою, що більшою є в їхньому складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів. Найбільш суттєві з них такі:
Щодо всієї сукупності промислових підприємств України, то в загальному обсязі ОФ питома вага окремих їхніх видів протягом останніх років коливалась у межах: будівель і споруд – 45-47%, машин і устаткування – 2,5-3%. На підприємствах і в організаціях аграрного сектора частка в загальній вартості сільськогосподарських виробничих ОФ приблизно становила: будівель і споруд – 64-65%, машин і устаткування – 14-16%, робочої та продуктивної худоби –
10-12%, багаторічних насаджень – 5-6%, транспортних засобів – 3-4%. Загальна тенденція динаміки технологічної структури ОФ характеризується поступовим збільшенням питомої ваги їхньої активної частини.
1.3. Знос та амортизація основних фондів.
Просте й розширене відтворення основних виробничих фондів відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємозв’язаних форм – ремонту, модернізації та зміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств у цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об’єктів. Необхідною передумовою нормального перебігу відтворювальних процесів є постійний облік ступеня спрацювання та амортизації ОФ.
1.3.1. Спрацьовування і старіння
ОФ протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного і економічного спрацювання, а також техніко – економічного старіння. Під фізичним спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко – експлуатаційних якостей, тобто споживної вартості, що приводить до зменшення їхньої реальної вартості – економічного спрацьовування. На швидкість і розміри фізичного спрацьовування ОФ впливають їхня надійність та довговічність, спосіб використання, особливості технологічних процесів, якість технічного догляду й ремонтного обслуговування, кваліфікація робітників, інші організаційно – технічні фактори.
Фізичне спрацювання будь – якого знаряддя праці можна поділити умовно на дві частини: ту, що періодично усувають проведенням ремонтів, і ту, що її в такий спосіб усунути неможливо. З часом спрацювання поступово збільшується і врешті-решт стає таким, що унеможливлює дальше використання засобу праці у виробництві, тобто настає момент повного фізичного спрацювання, коли треба змінити такий засіб праці на новий аналогічного призначення. У зв’язку з цим розрізняють усувне та неусувне фізичне спрацювання ОФ.
Ступінь фізичного спрацювання окремої одиниці засобів праці можна визначити двома розрахунковими методами:
За строком її експлуатації
За даними обстежень технічного стану
Техніко – економічне старіння ОФ – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом науково – технічного прогресу. Воно характеризується поступовою втратою засобами праці своєї споживної вартості внаслідок удосконалення існуючих та створення нових засобів виробництва. Старіння властиве передовсім знаряддям праці та транспортним засобам і зв’язане з реальними економічними збитками для підприємств, що експлуатують застарілу техніку.
Ступінь техніко – економічного старіння того чи того засобу праці можна визначити за допомогою коефіцієнта Ктес, що його розраховують за формулою
Ктес = 1 – В1 х По ,
Во П1
де Во, В1 – повна вартість застосованого й нового засобів праці;
По, П1 – відповідно продуктивність тих самих засобів праці або витрати на їхнє експлуатаційне обслуговування. Про загальний рівень техніко – економічного старіння може дати певне уявлення також питома вага знарядь праці, що експлуатуються понад 10, 15, 20 років.
Фізичне спрацювання та техніко – економічне старіння діючих знарядь праці можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворювання. Між окремими видами спрацювання та формами їхнього відшкодування існує певний взаємозв’язок.
1.3.2. Амортизація
Безперервний процес виробництва потребує постійного відтворення фізично спрацьованих і технічно – застарілих ОФ. Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування.
Амортизація ОФ – це процес перенесеної авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.
Для відшкодування вартості зношеної частини ОФ кожне підприємство робить амортизаційні відрахування, тобто встановлює певну грошову компенсацію відповідно до собівартості продукції, реалізують під час продажу товарів, а потім накопичують у спеціальному амортизаційному фонді, що служить відновленню ОФ.
Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості ОФ. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення ОФ здійснюють централізовано за формулою
Нав = Ф - Л х 100 ,
Ан х Ф
де Ф – балансова вартість ОФ;
Л – ліквідаційна вартість ОФ;
Ан – амортизаційний період ОФ.
За встановлення норм амортизаційних відрахувань слід виходити з економічно доцільних середніх строків функціонування засобів праці, необхідності забезпечення повного відшкодування вартості ОФ і врахування техніко – економічного старіння, можливих темпів оновлення тощо.
У міру розвитку техніки, удосконалення технології та організації виробництва змінюються тривалість і характер використання окремих видів ОФ, виникає об’єктивна необхідність скорочення нормативних строків їхнього функціонування. У зв’язку з цим норми амортизаційних відрахувань періодично треба переглядати та уточнювати.
Забезпечення нормального відтворення ОФ потребує правильного нарахування амортизації за встановленими нормами. Щорічну суму амортизаційних нарахувань на реновацію ОФ обчислюють множенням їхньої середньорічної вартості на відповідні норми амортизації та поправочні коефіцієнти до них, що враховують конкретні умови експлуатації окремих видів засобів праці. Середньорічна вартість кожного виду ОФ визначається додаванням до вартості на початок розрахункового року різниці між середньорічними величинами введення в дію нових і вибуття діючих елементів засобів праці. Середньорічне введення визначають за результатом множення абсолютного його розміру та коефіцієнта функціонування протягом розрахункового року засобів праці, що будуть уведені в дію і виведені з дії, тобто відношення кількості місяців експлуатації до 12.
Для здійснення правильної амортизаційної політики важливим є знання можливих методів амортизації ОФ. У практиці господарювання можуть застосовуватися методи рівномірної, подвійно – залишкової і прискореної амортизації.
Метод рівномірної амортизації передбачає перенесення балансової вартості ОФ на собівартість продукції, що виробляється, протягом амортизаційного періоду засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Згідно з чинним законодавством України щорічні норми амортизаційних відрахувань за першою, другою і третьою групами ОФ становлять відповідно 5, 25 і 15%.
За методом подвійно – залишкової амортизації норми амортизаційних відрахувань встановлюються через подвоєння норм, обчислених за методом рівномірної амортизації, але не щодо балансової, а щодо залишкової вартості ОФ. Підприємства можуть самостійно приймати рішення про застосування прискореної амортизації ОФ, віднесених за укрупненою класифікацією до третьої групи і придбаних після травня 1997 року, тобто після набуття чинності Законом України „Про оподаткування прибутку підприємства”. При цьому мають використовуватися такі норми прискореної амортизації відповідно до року експлуатації засобів праці: перший – 15%, другий – 30%, третій – 20%, четвертий – 15%, п’ятий – 10%, шостий і сьомий – 5%. Збільшення масштабів застосування прискореної амортизації сприятиме істотному зменшенню фінансових витрат від техніко – економічного старіння та інтенсифікації процесу оновлення діючих засобів праці на підприємствах України.
1.3.3. Строки експлуатації
Ефективність відтворювальних процесів певною мірою залежить від строків експлуатації передовсім активної частини ОФ, тобто від періоду їхнього функціонування у виробництві відповідно до первісного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і збільшення періоду експлуатації
по - різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.
Скорочення строків експлуатації машин, з одного боку, уможливлює прискорення їхнього оновлення, тобто зменшення техніко – економічного старіння знарядь праці, підвищення технічного рівня підприємств, зростання продуктивності праці, зниження ремонтно – експлуатаційних витрат, а з іншого – призводить до збільшення собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.
Саме тому строки експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші затрати суспільної праці на їхнє виготовлення й використання у виробничому процесі протягом усього періоду функціонування. Найбільш поширеною є методика визначення оптимальних строків експлуатації виробничого устаткування за мінімальною величиною так званих питомих затрат суспільної праці на одиницю корисного ефекту. Проте результати спеціальних досліджень свідчать, що найбільш істотний вплив на економічно доцільний строк експлуатації устаткування справляють два фактори – щорічний розмір амортизації та середньорічні ремонтні витрати. Це уможливлює практичне застосування простішого і наочнішого методу оптимізації строків експлуатації – через мінімізацію сумарної величини цих економічних показників з використанням графічного способу.
1.3.4. Ремонт, модернізація і заміна діючих засобів праці
Окремі види засобів праці складаються з великої кількості конструктивних елементів, які виготовлені з різних за міцністю матеріалів, виконують різні технологічні функції, мають неоднакове експлуатаційне навантаження і внаслідок цього спрацьовуються нерівномірно. Звідси виникає необхідність заміни або відновлення спрацьованих конструктивних елементів устаткування та інших видів засобів праці задовго до того, коли кожний з цих об’єктів у цілому стане непридатним для дальшого використання у виробничому процесі. Таке часткове відновлення засобів здійснюється з допомогою періодичних ремонтів. Отже, суть ремонту полягає в усуненні тимчасового фізичного спрацювання конструктивних елементів у натуральній формі та забезпечення в такий спосіб постійної дієздатності засобів праці протягом усього періоду їхньої експлуатації.
На підприємствах різних галузей народного господарства застосовують типові системи технічного обслуговування й ремонту устаткування та інших видів засобів праці, що передбачають періодичне проведення необхідних профілактично – технічних операцій, поточних і капітальних ремонтів. Призначення поточного ремонту – збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведенням регулярних ремонтно – профілактичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобігання прогресуючому фізичному спрацюванню. Мета капітального ремонту полягає у максимально можливому відновленні первісних техніко – експлуатаційних параметрів засобів праці. На відміну від поточного ремонту капітальний є найбільш складним за обсягом виконуваних робіт і проводять його здебільшого через тривалі проміжки часу. Особливим видом найбільш складних ремонтних робіт є так званий відновлювальний ремонт, необхідність у проведенні якого виникає внаслідок стихійного лиха.
Витрати на поточний ремонт є постійними й відносно рівномірними протягом експлуатаційного періоду, а тому їх відносять на собівартість продукції. Проведення капітального ремонту потребує порівняно великих одноразових витрат, що унеможливлює пряме включення таких до собівартості продукції: ці витрати визначають заздалегідь і відносять на собівартість продукції протягом рівномірно протягом ремонтного циклу, тобто періоду між двома послідовними капітальними ремонтами. Відновлювальний ремонт фінансують за рахунок державного страхового фонду і за характером та обсягом робіт, що виконуються, відносять до сфери капітального будівництва.
За сучасних умов господарювання і формування ринкової економіки важливого значення набуває економічна оцінка доцільності витрат на капітальний ремонт виробничого устаткування. Це пояснюється тим, що на підприємствах діюче устаткування протягом фактичного строку експлуатації капітально ремонтують кілька разів. Проте коли проведення першого капітального ремонту в більшості випадків є економічно вигіднішим за придбання нової машини, то наступні капітальні ремонти часто коштують дорожче, ніж нове устаткування аналогічного призначення.
Для економічної оцінки ефективності витрат на капітальний ремонт порівнюють два альтернативні варіанти:
Перший – капітальний ремонт фізично зношеної машини і продовження строку її експлуатації на один ремонтний цикл.
Другий – заміна машини, що потребує капітального ремонту, на нову.
Для кожного варіанта визначають загальну величину витрат і втрат. Для першого варіанта це будуть витрати на очікуваний капітальний ремонт Rі і перевищення експлуатаційних витрат щодо капітально відремонтованої машини над поточними витратами щодо нової машини Sе, а для другого – вартість придбання та встановлення нової машини Кн над втрати від недоамортизації діючої машини Sа. Крім того, треба врахувати коефіцієнти, що характеризують співвідношення
а) продуктивності діючої та нової машини (α);
б) тривалості ремонтного циклу тих самих машин (β).
Показник ступеня ефективності витрат на капітальний ремонт будь – якого виробничого устаткування (ер) визначається за формулою
ep= - Ri + Se
K11αβ+Sa
Коефіцієнти, обчислені за формулою, можуть набувати додатного, від’ємного або нульового значення. За всіх додатних значень коефіцієнта ер капітальний ремонт устаткування є економічно виправданим, за від’ємних – недоцільним, а за нульового значення коефіцієнта порівнювані варіанти треба вважати рівноцінними.
Коефіцієнти ер, розраховані щодо всієї сукупності устаткування, котра підлягає капітальному ремонту в конкретному році, можуть використовуватися для визначення послідовності заміни тих одиниць, що їх ремонтувати невигідно. Передовсім необхідно замінювати фізично зношене устаткування з найбільшим від’ємним значенням коефіцієнта ер за абсолютною величиною.
Загальний розмір витрат на ремонтно – технічне обслуговування діючих засобів праці залежить від кількості ремонтів протягом фактичного строку їхньої експлуатації та від собівартості кожного ремонту. Це означає, що для помітного зменшення витрат на ремонт устаткування та ін. видів ОФ необхідно по – перше, довести до раціонального мінімуму кількість ремонтів машин протягом усього періоду їхнього функціонування; по – друге, максимально зменшити витрати на проведення одного ремонту.
Скорочення кількості ремонтів можна досягти, збільшуючи фізичну довговічність устаткування та визначаючи раціональні строки його експлуатації. Головним напрямком зниження собівартості ремонтних робіт є істотне підвищення організаційно – технічного рівня самого ремонтного виробництва, його індустріалізація, тобто максимальне наближення процесу ремонту за характером організації і технології до процесу виготовлення нових машин і устаткування. Широкомасштабна індустріалізація ремонтного виробництва в цілому передбачає:
збільшення централізованого виготовлення машинобудівними підприємствами запасних частин до розмірів, що забезпечують повне задоволення попиту на них; розширення відновлення спрацьованих деталей і вузлів, котре дає змогу зменшити на 15-20% обсяг виробництва нових запасних частин;
усебічну централізацію і спеціалізацію ремонтних робіт у різних ланках управління виробництвом (створення розгалуженої територіальної системи фірмового машиносервісу підприємствами – продуцентами та ін.).
За недостатнього розвитку машинобудівного комплексу країни для підвищення ефективності процесу відтворення ОФ багато важить модернізація діючого виробничого устаткування, котре означає його вдосконалення з метою запобігання техніко – економічному старінню та підвищення техніко – експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог.
За порівняно невеликих витрат і за відносно короткий строк модернізація може забезпечити оновлення устаткування на новому технічному рівні, зростання продуктивності праці, нарощування виробничих потужностей, збільшення випуску продукції, економію інвестиційних ресурсів. Проведення комплексної модернізації багатьох видів виробничого устаткування збільшує його продуктивність на 30-50%, а зв’язані з цим витрати не перевищують половини вартості нових технічних конструкцій аналогічного призначення. Економічно доцільніше здійснювати як загальнотехнічну, так і технологічну модернізацію устаткування під час проведення його капітального ремонту.
Метод визначення ефективності витрат на модернізацію такий самий, як і витрат на проведення капітального ремонту. Коефіцієнт ефективності витрат на капітальний ремонт і модернізацію, коли їх здійснюють одночасно, можна розрахувати за формулою:
epm = 1 - Ri + M + Se ,
K11αβ + Sa
Де М – витрати на модернізацію. При цьому величини α, β і Se треба визначити за даними модернізованої та нової машини.
Важливим елементом процесу відтворення ОФ є заміна фізично спрацьованих і технічно застарілих засобів праці. Визначення необхідного щорічного обсягу заміни засобів праці передбачає:
встановлення оптимальних строків експлуатації відповідних їхніх видів;
розрахунки такого щорічного обсягу заміни, який може забезпечити дотримання оптимальних строків функціонування устаткування та інших видів ОФ.
За простого відтворення засобів праці їх розмір їхньої заміни практично має дорівнювати нормі амортизаційних відрахувань на реновацію, а за розширеного відтворення – залежатиме не лише від нормативного строку експлуатації, а й від темпів щорічного збільшення обсягу ОФ.
1.3.5. Розширене відтворення основних фондів
Нагромадження та оновлення ОФ, нарощування виробничих потужностей підприємств різних галузей народного господарства здійснюється в процесі технічного переозброєння, реконструкції й розширення діючих або спорудження нових виробничих об’єктів.
Технічне переозброєння діючого підприємства означає здійснення відповідно до плану його технічного розвитку (без розширення виробничих площ) комплексу заходів, що передбачають підвищення до сучасних вимог технічного рівня окремих дільниць виробництва за рахунок впровадження нової техніки і технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, модернізації й заміни фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування.
Реконструкція діючого підприємства є здійснюваним за єдиним проектом повним або частковим переобладнанням виробництва. За необхідністю можуть бути споруджені нові або розширені існуючи допоміжні та обслуговуючи об’єкти. Відносять також будівництво нових виробничих об’єктів замість тих, дальшу експлуатацію котрих визнано недоцільною.
Розширення діючого підприємства – спорудження його другої та наступної черг, додаткових виробничих комплексів, організацію допоміжних та обслуговуючих виробництв.
До нового будівництва відносять спорудження окремих виробничих об’єктів або підприємств, що здійснюється на нових майданчиках та за окремим проектом.
Такі форми розширеного відтворення ОФ і методи оновлення виробничого потенціалу підприємств є взаємозв’язаними елементами єдиного відтворювального процесу, які доповнюють один одного. Проте пріоритетними для переважної більшості різногалузевих виробництв треба вважати технічне переозброєння і реконструкцію діючих виробничих об’єктів. Нове будівництво стає економічно доцільним за умови вичерпання можливостей нарощування виробничого потенціалу на діючих підприємствах, а також за організації нових видів виробництва та необхідності забезпечення належного рівня екологічної безпеки виробничо – господарської діяльності.
1.4. Показники рівня використання ОФ.
Забезпечення певних темпів розвитку і підвищення ефективності виробництва можливе за умови інтенсифікації відтворення та ліпшого використання діючих ОФ підприємств. Ці процеси, з одного боку, сприяють постійному підтриманню належного технічного рівня кожного підприємства, а з іншого – дають змогу збільшувати обсяг виробництва продукції без додаткових інвестиційних ресурсів, знижувати собівартість виробів за рахунок скорочення питомої амортизації й витрат на обслуговування виробництва та його управління, підвищувати фондовіддачу і прибутковість.
1.4.1. Показники ефективності
Система показників, яка може вичерпно характеризувати ефективність ОФ, охоплює два блоки: перший – показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці; другий – показники рівня використання ОФ в цілому та окремих їхніх видів (рис.2). Необхідність виокремлення в самостійну групу показників відтворення засобів праці, які характеризують процес їхнього руху, технічний стан та структуру, зумовлена тим, що відтворювальні процеси істотно й безпосередньо впливають на ступінь ефективності використання застосовуваних у виробництві машин, устаткування та інших знарядь праці.
Чинна система показників ефективності відтворення ОФ в Україні потребує вдосконалення щодо методики обчислення деяких з них та повноти охоплення окремих сторін відтворення засобів праці. Так, наприклад, коефіцієнт оновлення визначається відношенням абсолютної суми введення ОФ до їхньої наявності на кінець року, а коефіцієнт вибуття – відношенням обсягу вибуття ОФ до їхньої наявності на початок року, що унеможливлює порівняння цих відносних показників. Тому визначення коефіцієнтів відтворення ОФ за середньорічною їхньою вартістю треба вважати методологічно більш правильним.
Рис. 2 Система показників ефективності ОФ
Необхідно також розрізняти дві форми оновлення ОФ – екстенсивну та інтенсивну. Екстенсивне оновлення характеризує темпи збільшення обсягу експлуатованих ОФ. Інтенсивне оновлення
передбачає заміну діючих ОФ новими, більш ефективними. Проте процес виведення з експлуатації застарілих ОФ не можна ототожнювати з інтенсивним оновленням діючих засобів праці. Реальний господарський оборот охоплює не лише введення в дію нових і виведення з експлуатації спрацьованих фондів, а й передачу певної їхньої частини з балансу одного підприємства на баланс іншого
Поряд з цим у систему показників ефективності відтворення ОФ доцільно включити дві нові: коефіцієнт інтенсивного оновлення (співвідношення обсягів вибуття і введення в дію за певний період); коефіцієнт оптимальності вибуття ОФ (відношення фактичного коефіцієнта вибуття до нормативного).
Показники, що характеризують рівень ефективності використання ОФ, об’єднуються в окремі групи за ознаками узагальнення й охоплення елементів засобів праці. Економічна суть більшості з них є
зрозумілою вже із самої назви. Пояснень потребують лише деякі, а саме:
З – поміж показників використання устаткування та виробничих площ найбільш відомим і широко застосовуваним на практиці є коефіцієнт змінності роботи устаткування. Проте використовуваний на підприємствах спосіб його розрахунку не можна визначити досконалим, оскільки він не враховує внутрізмінних втрат робочого часу. У зв’язку з цим коефіцієнт змінності методологічно правильніше буде обчислювати, виходячи з коефіцієнта використання календарного фонду часу і максимальної змінності роботи устаткування, яка дорівнює трьом за восьмигодинної тривалості зміни. Отже, за коефіцієнта використання календарного фонду часу, наприклад, 0,6 коефіцієнт змінності роботи устаткування дорівнюватиме 1,8 (3,0 х 0,6).
1.4.2. Напрямки інтенсифікації відтворення
Протягом останніх років на більшості підприємств різних галузей народного господарства України спостерігається низький рівень ефективності відтворювальних процесів. Коефіцієнти оновлення й вибуття машин і устаткування, тобто найбільш активної частини ОФ на промислових підприємствах, коливаються в межах відповідно 5-6, 2-3% загального їхнього обсягу, а коефіцієнт економічного спрацювання досягає 50-55% загальної вартості. Парк діючого виробничого устаткування містить майже третину фізично спрацьованих і технічно застарілих його одиниць. Саме цим пояснюється невідкладне завдання прискорення й підвищення ефективності відтворення ОФ, зростання технічного рівня застосування засобів праці. За сучасних умов слід запровадити і реалізувати такі головні напрямки інтенсифікації відтворення ОФ:
1. Усебічне прискорення розвитку машинобудівного комплексу України, перебудова з метою максимально можливого задоволення попиту, забезпечення виготовлення нових поколінь техніки і закінчених систем машин, розробка та організація виробництва тих знарядь праці, які раніше не виготовлялись, або імпортувались.
2. Зосередження зусиль різних галузей науки на пріоритетних напрямках науково – технічного прогресу, істотному підвищенні техніко-організаційного рівня та соціально – економічної ефективності виробництва.
3. Докорінне поліпшення всієї організації робіт та економічного її обґрунтування на всіх стадіях відтворювального процесу.
4. Дотримання кожним підприємством власної стратегії технічного, організаційного та економічного розвитку; переорієнтація інвестиційної політики на максимальне технічне переозброєння й реконструкцію діючих виробничих об’єктів; збільшення масштабів вилучення з виробництва технічно застарілих та економічно малоефективних машин та устаткування, перехід до систематичного комплексного оновлення техніко – технологічної бази взаємозв’язаних виробничих ланок підприємств.
5. Створення ринкового економічного механізму країни, спроможного забезпечити постійну заінтересованість усіх ланок управління виробництвом у здійсненні найбільш ефективних відтворювальних процесів і сприйнятті науково – технічних та організаційних нововведень.
Практична реалізація перелічених головних напрямків інтенсифікації відтворювальних процесів потребує не лише активної інженерно – виробничої діяльності підприємств, а й мобілізації великих власних фінансових коштів. У повному обсязі вона можлива за умови передовсім постійної державної підтримки, безпосередньої участі багатьох інститутів ринкової інфраструктури та іноземного капіталу.
1.4.3. Способи ефективного використання ОФ
Головною ознакою підвищення рівня ефективності використання ОФ підприємств є зростання обсягу виробництва продукції. Кількість же виробленої продукції за наявного розміру виробничого апарату залежить, з одного боку, від фонду часу продуктивності роботи машин та устаткування протягом доби, місяця або року, тобто від їхнього екстенсивного завантаження, а з іншого – від ступеня використання знарядь праці за одиницю часу. Отже, усю сукупність заходів щодо ліпшого використання ОФ підприємства можна умовно поділити на дві групи:
Однак треба наголосити на двох важливих обставинах.
По – перше, якщо екстенсивне завантаження машин та устаткування обмежується тільки календарним фондом часу, то можливості підвищення інтенсивного навантаження устаткування, його продуктивності практично не є такими обмеженими.
По – друге, здійснення заходів екстенсивного напрямку, як правило, не потребує капітальних витрат, а підвищення рівня інтенсивного використання виробничого апарату зв’язане із значними інвестиціями; проте останні порівняно швидко окупаються за рахунок одержаного внаслідок інтенсифікації додаткового економічного ефекту.
Великим резервом збільшення продуктивності роботи виробничого устаткування є максимально можливе скорочення його простоїв. На підприємствах з дискретним виробництвом кількість не використованого протягом доби устаткування нерідко досягає 15-20% загального його парку, а внутрішньозмінні простої становлять 10-15% робочого часу. Це спричиняється: неузгодженістю пропускної спроможності окремих цехів і дільниць; незадовільною організацією технічно – профілактичного обслуговування та ремонту устаткування; браком робітників тих чи інших професій; перебоями в забезпеченні матеріалами, оснащенням, електроенергією та ін.
Для підприємств ряду галузей індустрії, і передовсім машинобудування, надзвичайної гостроти набула проблема підвищення коефіцієнта змінності роботи виробничого устаткування. В Україні цей показник нині є невиправдано низьким. Якщо довести реальну змінність роботи металообробного устаткування до раціонального рівня (1,7-1,8), то можна буде збільшити випуск машинобудівної продукції більше ніж на 30%.
Значному поліпшенню екстенсивного завантаження засобів праці сприяє зниження частки недіючого устаткування, яка на промислових підприємства
України є дуже значною, а також виведення з експлуатації зайвого й неефективно використовуваного устаткування та організація завдяки цьому повноцінної двозмінної роботи. За існуючими розрахунками, здійснення таких заходів дало б можливість підвищити фондовіддачу на підприємствах різних галузей промисловості та народного господарства на 10-15 відсотків.
Вирішальне значення для підвищення рівня інтенсивного використання ОФ має своєчасна заміна та модернізація фізично спрацьованого й технічного застарілого устаткування. Для підтримування порівняно високого технічного рівня виробництва на підприємствах треба щорічно замінювати 4-6% і модернізувати 6-8% діючого парку машин, устаткування та ін. видів знарядь праці.
До важливих факторів, що зумовлюють зростання продуктивності устаткування за одиницю часу, належать також запровадження нових технологій, інтенсифікація виробничих процесів. Підприємствам різних галузей властиві специфічні способи інтенсифікації технологій виготовлення продукції, виконання робіт або надання виробничих послуг. Широке використання природного газу та кисню разом зі збільшенням температури дуття й тиску під колошником домни забезпечує зростання виробництва чавуну майже на третину.
Значного підвищення інтенсивного навантаження устаткування на підприємствах можна досягти завдяки застосуванню прогресивних форм і методів організації виробництва (концентрації, спеціалізації та ін.), що уможливлюють використання високопродуктивного автоматизованого устаткування. За свідченням спеціальних досліджень, на підприємствах машинобудування виготовлення конструктивно й технологічно однорідних деталей на потокових лініях забезпечує підвищення навантаження устаткування на 20-30%.
Досить істотні резерви ліпшого екстенсивного та інтенсивного використання ОФ можна реалізувати з допомогою освоєння у стислі строки проектних показників, уведення в дію нових технологічних агрегатів, ліній, устаткування. За даними вибіркового обстеження кількасот підприємств різних галузей промисловості та будівництва, середній фактичний період освоєння виробничих об’єктів становить 5 – 6 років. Проте технічно та економічно обґрунтовані розрахунки свідчать про реальну можливість досягнення проектних показників виробничих об’єктів на підприємствах добувної промисловості за півтора – два роки, а обробної – за один рік.
За умов ринкової економіки процес господарювання в цілому має передбачати достатні економічні стимули для забезпечення ефективного використання ОФ, усього майна підприємств. Дійова система таких колективних та індивідуальних економічних стимулів на підприємствах різних галузей народного господарства України поки що перебуває тільки на стадії становлення й розвитку.
Швидкому її запровадженню сприятимуть: реалізація програми роздержавлення та приватизації власності; широке акціонування підприємств, система оподаткування; побудова механізму оплати праці залежно від результатів
виробництва; гнучка амортизаційна та інвестиційна політика; державна підтримка
великих інвестиційних проектів