Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Культурно-історична теорія вищих психічних функцій (пам'ять, мислення, уява, сприймання, увага) (Л.С. Виготський):
1. У процесі суспільно-історичного розвитку людина створила різноманітні знаряддя і знакові системи (де найважливішими є інструменти для трудової діяльності, мова, системи числення) і навчилася ними користуватися. Завдяки їм, особливо письму, людина перебудовує свої психічні процеси. За історичний період людьми створено два типи знарядь: що впливають на природу (знаряддя праці), що впливають на людину (знакові системи).
2.Застосування в практичній діяльності знарядь праці і знакових систем означає початок переходу людини від безпосередніх до опосередкованих психічних процесів, де засобами управління є названі знаряддя і знаки. Як наслідок, психічна діяльність людини перебудовується і зростає порівняно з тваринами.
3.Навчання - це передача дитині досвіду користування знаряддями та знаками для управління власною поведінкою.
4.Діяльність і поведінка людини є результатом взаємодії двох процесів - біологічного дозрівання та научіння, які доводять наявність єдиної лінії розвитку.
5.Будь-яка психічна функція у своєму генезисі має дві форми: вроджену (натуральну) і набуту (культурну). Перша є біологічно детермінованою, друга - сформована історично, опосередкована та зумовлена використанням знарядь і знаків як засобів управління нею. Ідея інтеріоризації (психічна функція) з'являється двічі: спочатку на зовнішньому, потім на внутрішньому плані.
6. Спочатку спосіб використання знарядь і знаків демонструється дорослими в спілкуванні з дитиною та спільній предметній діяльності. Отже, знаряддя і знаки є засобами управління поведінкою інших людей і поступово перетворюються для дитини на засіб самоуправління. Тоді міжособистісна функція управління перетворюється на внутрішньоособистісну.
Як наслідок, Л.С. Виготський сформулював закони психічного розвитку:
Свої наукові уявлення Л.С. Виготський формулював на основі ідей П.П. Блонського: дитина в онтогенетичному розвитку повторює головні етапи біологічної еволюції та культурно-історичного розвитку. Однак Л.С. Виготський, визнаючи вирішальну роль соціальних впливів, був обережніший у тлумаченні значення біологічних чинників у розвитку людини. Водночас його терміни «внутрішня логіка дитячого розвитку» та «симптомоком-плекс», запозичені в П.П. Блонського, є одними з основних у розумінні психологічної природи вікового становлення особистості, зокрема її поведінкових проявів, вивчення яких невиправдано недооцінюється з 1930-х років. Праці Л.С. Виготського були реабілітовані лише в 1956 році, а в 1984 році видавництво «Педагогіка» АПН СРСР видало повне зібрання творів ученого (у 6-ти томах).
Загальний висновок: вік як феномен вікового розвитку визначається через соціальну ситуацію розвитку та вікові новоутворення, що дозволяє розрізняти стабільні та кризові вікові періоди як важливі складові вікової періодизації.
Теорія поетапного формування розумових дій (П.Я. Гальперін, 1902-1988): формування спонук (мотивів, смислів) до засвоєння дії; створення схем, орієнтирів та вказівок щодо виконання нової ідеї, уточнення, перевірка рівня їх усвідомлення; формування дії в матеріальній (матеріалізованій) формі на основі образів і схем; символічне здійснення дії засобами мови (спілкування дитини і дорослого); виконання дії в зовнішньому мовленні, або вголос (така дія не потребує прямої підтримки дорослого); розгортання дії у внутрішньому плані (М.В. Савчин, Л.П. Василенко).
Основний внесок теорії поетапного формування розумових дій у тлумаченні природи психічного: з'ясування способів становлення складних інтелектуальних дій. Теорія ігрової діяльності (Д. Ельконін, 1904-1984; А. Усова, 1911-1986). Основна ідея - визначення своєрідності психології ігрової діяльності. За Д.Б. Ельконіним, структурними елементами ігрової діяльності є сюжет, зміст, роль, уявна ситуація, правила, ігрові дії та операції, ігрові стосунки. Найбільше значення має не уявна ситуація, як вважав Л.С. Виготський, а роль, яка озволяє дитині оволодіти власною поведінкою, оскільки в ній риховані правила конкретної гри, розвиток якої відбувається за принципом: від ігор з відкритою роллю і прихованими правилами - до ігор з відкритими правилами і прихованою роллю.
Внесок теорії ігрової діяльності в тлумачення природи психічного: з'ясування ролі гри як рушійної сили розвитку в становленні особистості.
Особистий авторитет Л.С. Виготського, Д.Б. Ельконіна, О.М. Леонтьєва призвів до канонізації значення ігрової діяльності (Л.В. Петровський), що в радянській психології 1970-1980-х років було типовим явищем у розгляді багатьох проблем при посиланні на наукові авторитети. Сумнівним, наприклад, є положення про провідну роль гри передусім у дошкільному віці, про еволюцію ігрової діяльності від предметно-маніпулятивної до сюжетно-відображувальної, а від неї - до рольової. Таким чином, відбулася абсолютизація значення гри як життєвого феномену, що призвело до формування штучних уявлень про психічний розвиток дитини. Водночас особливості самодіяльної ігрової діяльності, які мають вирішальний вплив на дитячий розвиток, пле лише в поєднанні з іншими видами діяльності, залишаються маловивченими.
Значної популярності в психології нині набула епігенетична теорія Е. Еріксона (1902-1994), яка є своєрідним творчим симбіозом поглядів 3. Фрейда (стадії психічного розвитку) та Л.С. Виготського (виокремлення основних новоутворень). Однак на від-міпу від своїх попередників Е. Еріксон не вважає статеві потяги провідними в становленні особистості та уникає інтерпретації Оірехідних періодів, хоча водночас практично визнає періоди стабільного розвитку. Учений вважав, що послідовність стадій є результатом біологічного дозрівання і не залежить від особливостей соціуму.
Центральним поняттям концепції Е. Еріксона є ідентичність, яка має таку структуру: індивідуальність - усвідомлене відчуття власної унікальності і власного цілісного існування; тотожність і цілісність - відчуття себе системною одиницею навколишнього середовища; єдність і синтез - відчуття внутрішньої гармонії і єдності як унікального організму; соціальна солідарність - наявність власної єдності із суспільними ідеалами, нормами, цінностями. Праці Е. Еріксона «Дитинство і суспільство» (1950), «Молодий Лютер» (1958), «Ідентичність» (1968) та інші не були відомі вітчизняному досліднику до 1980-х років.
Основні етапи розвитку вітчизняної психології (ХХ-ХХІ ст.):
1)1900-1907 рр.: прогрес педології; поява перших фундаментальних теорій про віковий розвиток;
2)1907-1917 рр.: розробка методологічних принципів дитячої психології та педології; поява перших психологічних центрів і експериментальних лабораторій;
3)1917-1924 рр.: теоретико-практична ревізія психологічних здобутків імперської Росії, популяризація досягнень радянської і зарубіжної психології;
4)1924-1936 рр.: формування методології радянської вікової психології, період активних експериментальних психологічних і педологічних досліджень;
5)1936-1956 рр.: догматизація радянської вікової психології в рамках марксистсько-ленінської філософії;
6)1956-1960-ті рр.: активізація експериментальних психологічних досліджень;
7)1960-1980-ті рр.: повторна, але більш жорстка догматизація радянської вікової психології в рамках марксистсько-ленінської філософії, що виявлялося передусім в обмеженому доступі до досягнень зарубіжної психологічної думки;
8)1990-ті - початок XXI ст.: активний теоретичний розвиток вікової психології, який, з одного боку, оновлював знання про віковий розвиток особистості, а з іншого - поширював деклараційну інформацію, сприяв відриву теоретичних досягнень від практики педагогічної діяльності.