Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Як заробити в кризу
Заробити в кризу можна, знімаючи любителів екстриму в небі Америки
44-річного полтавця Юрія Лупала знають у багатьох американських парашутних центрах. І не лише знають, а й навперебій запрошують на роботу
Юрію не відомо, яким чином його відеосюжети (останнім часом він не лише стрибав з парашутом, а й знімав на камеру польоти інших любителів гострих відчуттів) потрапили до Сполучених Штатів. Але очевидно, що їх там оцінили, бо вже в минулому році запросили попрацювати відеооператором на дропзоні.
-- Минулий рік був дуже насиченим. Нам, кільком досвідченим парашутистам з України, довелося терміново вилетіти з Америки, щоб разом з іншими поставити новий національний рекорд з групової акробатики в класі великих формацій у Бородянці під Києвом, -- пригадує Юрій. – Усе ускладнювалося тим, що ми були зв’язані контрактом з американським парашутним центром. Та президент Федерації парашутного спорту України прямо сказав: якщо, мовляв, не прилетите, можете взагалі не повертатися додому. Довелося слізно просити американського шефа відпустити на тиждень до України… Тільки з четвертого разу ми побили попередній національний рекорд – 60 парашутистів вистрибнули з трьох літаків і склали в небі фігуру. Повернувся до Штатів уже рекордсменом України. А рівно через тиждень нас запрошують до найбільшого в Америці центру підготовки парашутистів вищого рівня, що розміщений у Перрісі (передмісті Лос-Анжелесу), -- для участі в, так би мовити, попередній репетиції світового рекорду. Мета таких заходів – відібрати кращих із кращих, аби сформувати світову команду з групової акробатики в класі великих формацій. Україну представляли 6 парашутистів, а з Полтавщини були лише Костянтин Юр’єв із Кременчука та я.
«Засвітившись» за океаном, цього року Юрій Лупало одержав уже кілька запрошень від американських парашутних центрів. Вибрати, коли, як то кажуть, очі розбігаються, було нелегко. Зупинився на запрошенні з Х’юстона (штат Техас), бо тамтешня дропзона «Спейсленд» вважалася кращою не тільки в Америці, а й у світі. Та, полетівши туди у квітні, Юрій прорахувався, оскільки став заручником негоди. Поряд – Мексиканська затока, Атлантика, тож небо над дропзоною постійно затягнене хмарами. Доводилося сидіти й чекати з моря погоди. І, що найгірше, від високої вологості повітря за півтора місяця «полетіли» і фотоапарат, і відеокамера. Тож усе, що заробив, довелося потратити на нову апаратуру.
-- Я чесно попередив дирекцію дропзони, що збираюся від’їжджати (американці взагалі цінують чесність), і зателефонував Біллу Дасу, директору Каліфорнійського парашутного центру, розташованого в маленькому містечку Лодай поблизу Сакраменто, оскільки мав запрошення і звідти. Білл Дас відповів: «Я тебе давно чекаю», -- посміхається Юрій. -- І вже через 4 години я фотографував і знімав на камеру тих, хто хотів відчути свободу польоту, у небі Каліфорнії.
Каліфорнія – рай для парашутистів. У небі жодної хмаринки, хоч дуже спекотно навіть на висоті 4 тисячі метрів. Парашутний центр Лодаю -- просто клондайк для хороших відеооператорів. Тут можна не тільки професійно рости, а й заробити. У штаті центру аж 20 тандем-інструкторів і 20 «кемерменів», 11 із них – у минулому рекордсмени світу з «фріфлай» (вільного падіння). 70-річний Білл Дас, котрий сам є рекордсменом книги Гіннесса (він здійснив 33 тисячі стрибків з парашутом!) підбирає справжніх «профі». Ось до такої команди потрапив Юрій Лупало з Полтави.
І почалося. Незалежно від того, скільки разів стрибнув з парашутом учора, о шостій ранку підйом. І цілий день кружляєш по своєрідній каруселі: розпрощався з одним клієнтом, склав парашутну систему й уже поспішаєш на літак, який знову підніме тебе в небо… У суботу й неділю – по 10—16 стрибків з парашутом.
-- Вихідних, згідно з контрактом , ми не мали, але якщо відчували фізичне виснаження, то раз у місяць нам дозволяли «сачконути», -- розповідає Юрій. – Таким чином, за ці півроку здійснив 770 стрибків з парашутом (а в Україні за 8 років – 390). Мої фотознімки цілий рік фігурували в рекламі парашутного центру. За стрибок робиш 90—100 фотографій і одержуєш за це 25 доларів. Якщо ж клієнт бажає мати ще й відеозапис тандем-стрибка, він викладає 45 доларів. Окрім цього, не приховую, за хорошу роботу тебе винагороджують щедрими «чайовими» -- в Америці так заведено. Уже через кілька днів відпрацьовуєш якийсь новий сценарій зйомок, а потім знов експериментуєш.
Юрію завжди хочеться зняти людину вже на виході з літака. Проте коли відчиняються двері, багато з тих, хто вперше піднімається в небо за гострими відчуттями, переживають шок і потім відмовляються від фото й відеосюжету – кому приємно бачити своє спотворене страхом обличчя? Тому Юрій, як справжній українець, вдається до деяких «хитрощів»: у перші секунди (а вільне падіння триває всього 60 секунд, і за цей час потрібно так багато встигнути) відмовляється від крупного плану й, віддалившись від тандему, фіксує його зображення на фоні літака. Коли ж новачок дещо адаптується в небі, ось тоді можна зняти його і зблизька.
Юрій демонструє мені свої відеосюжети, попутно розповідаючи, як подружився з іншими відеооператорами – англійцем Каспером, колумбійцем Нілтоном, французом Вулканом, ізраїльтянином Купером, як приземлився одного разу у виноградник і як, облюбувавши неподалік від дропзони озеро (а вода – також його стихія, недаремно за основною професією він тренер з плавання), забрався в нього й віч-на-віч зустрівся з… крокодилом. Біг, каже, потім від того озера до дропзони, не зупиняючись. Ото було справді страшно, не те що вийти за борт літака на висоті 4 тисячі метрів.
-- Ви говорите, що парашутний центр Лодаю збирає професіоналів з усього світу. Важко відповідати такому оточенню?
-- Була тільки одна проблема: багато хто з новачків хотів стрибати в команді саме зі мною, -- сміється Юрій. – Щоправда, доводилося конкурувати з 5 відеооператорами дуже високого класу, котрі мали понад 12 тисяч стрибків з парашутом та 20--40 годин нальоту в аеродинамічній трубі. Але і я не пас задніх. Рухових навиків набув, півжиття проплававши в басейні. Це згодилося в парашутному спорті. Володію в небі тілом якщо не на всі сто, то на 90 відсотків. Люблю вільне падіння, оце купання в повітрі – для мене насолода. Уже не помічаю висоти в 4 тисячі метрів. Ну, відчинилися двері літака – повіяло свіжістю. І тільки.
Нещодавно Юрій Лупало одержав запрошення навіть з Гавайських островів. Відмовився, бо хоче побути із сім’єю. Свого часу поставивши перед собою мету, він довго йшов до неї. Вісім років
практично все, що заробляв, вкладав у стрибки з парашутом. При цьому за сезон вдавалося стрибнути 30—50 разів, бо в Україні парашутний спорт – занадто дороге задоволення. До того ж парашутні клуби працюють лише у вихідні.
-- Тож можете собі уявити, який досвід одержую в Америці, виходячи за борт літака щодня по десять, а то й більше разів, -- порівнює Юрій. -- До того ж за цей досвід тобі ще й платять, і платять добре. Звісно, робота складна й небезпечна (на нашій дропзоні, скажімо, нещодавно загинула молода бельгійка Ліш –
досить-таки досвідчений відеооператор), небо не пробачає найменших промахів. Але коли подобається те, чим займаєшся, робота тобі в радість. А я свою роботу люблю. Шкода тільки, що затребувані ми там, за океаном. А не в Україні.
Ганна Ярошенко
Насамперед -- вертольоти
Полтавське підприємство ТОВ «КБ Аерокоптер» -- єдине в Україні, яке змогло налагодити серійний випуск сертифікованих вертольотів АК1-3 власної розробки
Ганна Ярошенко (Полтава) т. 0936300660
-- Наш «первісток» як експонат знаходиться в Кременчуцькому льотному коледжі (а нині там експлуатують уже 4 наших літальних апарати). Другий гелікоптер придбав француз .., -- першим, із ким познайомилася на унікальному підприємстві ТОВ «КБ Аерокоптер», був його головний конструктор Вячеслав Щербак.
Полтавському підприємству, яке випускає вертольоти, десять років. Нині його знають у багатьох країнах світу. А почалося воно з французького вертольота «Алует», який група ентузіастів відтворила з… металобрухту. Потім збирали інші літальні апарати. Серед цих ентузіастів був і Вячеслав Щербак.
--Узагалі-то все починали Ігор Політучий, Олександр Запішній (на жаль, нині покійний) та Олександр Політучий, -- уточнює Вячеслав Юрійович.-- А оскільки разом із Запішнім свого часу відтворювали дельтаплани, автожири, «Алуети», він запросив мене в компанію, щоб створити власний проект двомісного гелікоптера.
У світі існують аналоги такого гелікоптера: «робінсони", «швайцери». Одні виробники роблять ставку на дизайн, інші -- на льотні характеристики, треті женуться за швидкістю…
-- Створюючи модель свого вертольота, ми хотіли, щоб він був у першу чергу легким в обслуговуванні та льотній експлуатації, -- розповідає Щербак.-- Скажімо, у нас був досвід експлуатації «Алуета» -- там при підготовці до кожного польоту необхідно виконувати багато операцій. У нашому ж вертольоті вся підготовка зводиться лише до огляду рівня масел і зовнішньої конструкції. А ще нам хотілося здешевити собівартість льотної години і звести до мінімуму обслуговування літального апарата. Подбали й про те, щоб наш гелікоптер мав приємний зовнішній вигляд, комфортну кабіну, прекрасні льотні характеристики та високу ступінь надійності.
Якщо бути об'єктивним до кінця, то на самому початку свого існування компанія бралася за розробку проекта чотиримісного двохдвигунового вертольота, але через складність проекту і брак на той час досвіду від такої ідеї в Полтаві відмовилися.Таким чином, за цей проект взялася київська компанія ТОВ «Авіаімпекс» (нині ТОВ «КБ Вертикаль»).
Становлення полтавського вертольотобудування було нелегким. 28 травня 2000 року при обльоті нового мотодельтаплана зупинилося серце Олександра Запішнього -- першого головного конструктора ТОВ «КБ Аерокоптер». Ігор Політучий зібрав нараду: «Що робити? Бути чи не бути підприємству?» Одностайне рішення -- не відступати від мети. Довго обговорювали, яким бути вертольоту. Врешті-решт вирішили повернутися до ідеї двомісного однодвигунового вертольота. Експериментальну машину назвали на честь Олександра Запішнього «Санькою».
І так за 10 років пройшли від створення прототипу до дослідного зразка, передсерійних, а тепер уже й серійних гелікоптерів. У 2006 році компанія отримала український сертифікат типу ТП 0008, у 2007-му -- сертифікат на технічне обслуговування, у 2009-му -- сертифікат виробництва, а в травні 2010-го -- сертифікат розробника. Тепер у планах -- спочатку російський сертифікат, а потім європейський і, можливо, навіть американський. Нині в Полтаві виробляють 10 вертольотів на рік. Мріють більше.
Незважаючи на всі труднощі та ще й кризу на додачу, директор ТОВ «КБ Аерокоптер» Ігор Політучий ставить перед собою і колективом високу планку -- вийти на той рівень, якого вимагає сучасна авіація. Це й не дивно, адже сам він -- льотчик-винищувач, майор авіації. Як тут не усвідомлювати, наскільки відповідально створювати техніку, яка підніматиметься в повітря. У ній важливо все, навіть гвинтик чи гаєчка.
-- Як можна отут, у Полтаві, на порожньому місці створити таке виробництво?-- дивуюся.
-- У мене ж прізвище Політучий, -- сміється Ігор Васильович, -- і частина колективу з Диканьки, де, як ви знаєте з творів Гоголя, літали навіть на мітлі. Тут якась благодатна земля, благодатна аура. І саме тут з'явилася свого часу група ентузіастів, які почали розробляти, виготовляти та випробовувати авіаційну техніку. Першою їхньою складною конструкцією, яка злетіла, був семимісний вертоліт з газотурбінним двигуном. Я військовий льотчик, тож знаю, що таке потужна, надійна техніка. А тут хлопці робили таку техніку своїми руками -- отже, із цими людьми можна мати справу! Нам було цікаво створити таке підприємство в Полтаві, і ми пишаємося тим, що виробляємо тут авіаційну техніку. Що ж до мене, то авіація, вертольотобудування, польоти стали сенсом мого життя. І сам постійно піднімаюся в небо, і діти мої літають.
До речі, найстарша дочка Анна (а в сім'ї Ігоря Васильовича -- три доньки і син) вже отримала пілотське посвідчення і тепер мріє про власний вертоліт.
Чим унікальний полтавський вертоліт? У ньому застосовані новітні технології -- втулка несучого гвинта й лопаті, як у вертольота КА-50 «Акула». Це дає те, що серед «однокласників» (таких же невеликих гелікоптерів) полтавський гелікоптер -- найлегший. Його маса при повних заправці, спорядженні, з пілотом та пасажиром не перевищує 650 кілограмів. До того ж кабіна у АК1-3 набагато просторіша і на ньому застосовується бензин марки А-95. Його вертикальна швидкість набору висоти -- до 9 метрів за секунду. «Стеля» АК1-3 в небі -- 4,5 тисячі метрів, але встановлено обмеження до 3 тисяч метрів через відсутність в кабіні кисневого обладнання.
На підприємстві розробили і обприскувальну апаратуру -- є замовники, яким вертоліт потрібен для використання в сільськогосподарській діяльності. Узагалі ж спектр застосування АК1-3 дуже широкий. Його можна використовувати при огляді ліній електропередач, нафто- і газопроводів, у льодовій розвідці і рибнагляді, для патрулювання автодоріг і територій, доставки медпрацівника у важкодоступні місця, навчання курсантів, а також для спортивних, туристичних цілей. Сьогодні полтавські вертольоти вже продані у Францію, Італію, Бельгію, Австрію, Чехію, Білорусь, Росію, Судан, Об'єднані Арабські Емірати, Узбекистан і Південно-Африканську Республіку.
-- Рівних АК1-3 серед «однокласників» немає, -- вважає начальник штабу Микола Моргун.-- Мені як досвідченому льотчику, який налітав 11 тисяч годин на різних вертольотах (у тому числі й на «сафарі», «робінсонах», «швайцерах»), самі розумієте, є з чим порівняти. Коли я вперше піднявся на ньому в небо, відразу зрозумів: цей вертоліт -- те, що треба. У нього дуже великий для своєї ваги запас міцності, він чутливий в управлінні -- будь-яку твою волю виконує блискавично. Літати на ньому -- одне задоволення.
Що ще? АК1-3 постійно вдосконалюють. «Скажімо, зараз зробили нову оснастку для виготовлення лопатей, удосконалюємо несучий гвинт», -- розповідає Вячеслав Щербак. У головного конструктора є задум створити три-, чотиримісний вертоліт. Але поки що це лише мрії. А реальність така: ТОВ «КБ Аерокоптер» -- єдине підприємство в Україні, яке змогло налагодити серійне виробництво сертифікованих вертольотів. І якщо їх «однокласники» коштують сьогодні близько 300 тисяч доларів, то полтавський АК1-3 -- 150 тисяч доларів. Як бачите, різниця суттєва.
-- Пройшла чутка, що ви продали свою фірму в Об'єднані Арабські Емірати. А, як відомо, не буває диму без вогню, -- звертаюся до директора.
-- Ми представляли свій гелікоптер на виставці авіатехніки в Дубаї, і наш офіційний дилер в ОАЕ озвучив свої наміри як реалії, -- пояснює Ігор Васильович. -- Тобто видав бажане за дійсність. А в місцевій пресі відразу надрукували, що ми продали свою компанію. Насправді це не так. Наша компанія залишається українською.