Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
68.Особливості сучасного політичного розвитку арабських країн Перської затоки.
Для монархій Аравійського півострова характерні певні схожі риси політичних систем, серед яких найбільшу увагу привертає та обставина, що ключова роль в цих системах належить правлячим сімействам, члени яких складають ядро політичної еліти в кожній з держав.
Основи політичної легітимності режимів в аравійських монархіях практично одні й ті ж: спадкова влада династії. При цьому вони спираються також на релігію-на іслам. Монарх фактично очолює виконавчу, законодавчу і судову владу. Він же є і верховним головнокомандуючим національних озброєних сил. Основні пости в структурах виконавчої влади(пости міністрів) займають, як правило, члени правлячих сімейств.
У всіх аравійських монархіях іслам вважається державною релігією і служить основним джерелом законодавства. У Саудівській Аравії, наприклад, монарх тривалий час сполучає світську і релігійну владу. В інших монархіях світська влада фактично відокремлена від релігійної, проте і тут правителі претендують на правління відповідно до ісламських принципів.
Верховна влада в мусульманській общині очолюється найбільш здатним лідером, який веде своє походження від Пророка. І суніти, і шиїти мають спільне уявлення про ідеальну модель «ісламського правління» -це перше в історії ісламу місто-держава Медіна, засноване Пророком Мухаммадом – теократичне політичне утворення. Основними ж елементами ісламського правління є ті, що виникли ще в період першої держави: принцип консультації(шури) зі своїми союзниками, принцип вільного вибору ісламського правителя-спадкоємця(іхтійара) і принцип клятви лояльності і покірності з боку народу (байі). Окрім цього існує ще й четвертий принцип-принцип ахль аль -халль ва аль –акд (проголошення законним нового правителя улемами -ісламськими знавцями законів),адже ще з періоду розквіту ісламської цивілізації політична легітимація здійснювалася за допомогою релігії, а всяка опозиція правителеві розглядалася релігійними правознавцями як смута. Традиційне мусульманське право не передбачає систему розділення влади, а в традиційному мусульманському суспільстві практично не було інститутів, не підлеглих правителю.
На думку ісламістів принципи «ісламського правління» знаходяться в основі політ. системи, яка є досконалішою за західну демократію. Проте аргументи ісламістів підтримуються далеко не всіма навіть серед мусульманських релігійних діячів, оскільки за 14 століть свого існування ісламський світ знав різні форми правління.
Таким чином, специфічної форми ісламської системи влади не існує.
Найважливішою опорою правлячих режимів в монархіях Аравійського півострова є армія і органи безпеки. Їм відводиться виняткова роль в підтримці політичної стабільності всередині цих країн, а також у запобіганні зовнішніх загроз. Силові структури в даних державах -предмет особливої турботи монархів. Не випадково протягом багатьох десятиліть саме аравійські монархи є найбільшими в світі імпортерами найсучасніших озброєнь.
На політичне життя в аравійських монархіях серйозний вплив зробили революційні зміни в арабських державах в50-60-х(Єгипті, Іраку, Північному Йемені), що покінчив з існуючими там монархічними режимами. Аравійські монархії почали надавати фінансову допомогу цим державам, сильно впливаючи на політичні процеси в арабському світі. Цьому сприяла також масова трудова міграція населення арабських країн(Єгипет, Судан, Сирія і так далі) до багатих нафтовидобувних держав Перської затоки.
Аравійські монархи особливу увагу приділяли наданню прямої підтримки різним ісламським інститутам в інших арабських країнах, де досить сильними були світські начала організації політичної та інших сфер суспільного життя. В результаті в цих країнах стрімко почав наростати процес «реісламізаціі», унаслідок якого зросла політична активність прибічників створення ісламського держави-ісламістів.
У самих аравійських монархіях «реісламізація» призвела до появи ісламських рухів та організацій, що різко критикують правлячі режими за недотримання ісламських принципів. Дана обставина мала величезне значення для аравійських монархій, оскільки їх основою була прихильність до ісламу.
Поглиблення соціальної диференціації, яка виявляється в розриві між правлячою верхівкою і населенням, підриваючи легітимність правлячих династій, змушує їх звернути увагу на проблему політичної участі народних мас у вирішенні державних питань.
Це призводить до появи таких понять як демократія, права людини, свобода слова, а також «дарування» підданим конституцій, консультативних рад і навіть парламентів, що обираються населенням та покликані створити нові джерела легітимності існуючим режимам.
Втім, поки все це мало змінило суть правлячих режимів в арабських країнах Перської затоки, які залишаються абсолютними монархіями. Консультативні ради не є інстанцією, що приймає рішення, оскільки їх функції суто консультативні, дорадчі. Цей інститут в системі влади носить допоміжний характер по відношенню до глави держави, будучи залежним від нього.
Лише у Кувейті парламент користується повноваженнями, які дозволяють говорити про те, що в цій державі – конституційна монархія. Тенденція до конституційної монархії останнім часом намітилася і в Бахрейні. Проте порівняно недовга історія парламентаризму в цих країнах свідчить про те, що будь-який конфлікт між парламентом і виконавчою владою вирішується на користь останньої і призводить до розпуску парламенту.
Таким чином, конституції і законодавчі акти далеко не повністю відображають реальні політичні інститути і їх взаємини в політичних процесах монархій Аравійського півострова.
Помітну роль в керуванні країною грає також такий традиційний орган династичного правління, як «родинна рада». Він не знаходить віддзеркалення в законодавстві в більшості країн(окрім конституції Омана). До складу ради входять близькі родичі правителя по чоловічій лінії і глави основних гілок правлячого клану, очолює ж його сам монарх. Його основним завданням є ухвалення рішень про заповнення вакансій глави держави, а також вироблення консенсусу з найбільш гострих проблем режиму.
Одним з ефективних неконституційних інститутів, що використовується правлячими сімействами в арабських країнах Затоки для впливу на суспільство, є «діванії» - неформальні збори, в яких беруть участь представники правлячої родини, племінної знаті, торгівельно-промислової буржуазії, інтелігенції, релігійних кіл і навіть рядових підданих. Даний інститут сприяє врегулюванню соціальних проблем і зниженню напруги меж племенами і родами, між підданими і владою.
Не дивлячись на деяку схожість в політичному розвитку країн Перської затоки, кожен представник цієї групи встиг пройти свій, в чомусь унікальний шлях в становленні держави, вирішуючи по-своєму такі питання, як організація верховної влади, взаємини між політичними інститутами, між правлячою елітою і підданими.