Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 6-7. Суть професійного самовиховання майбутніх соціальних педагогів
План
Література:
Сучасному суспільству потрібні професіонали, які знають свою справу, можуть активно приймати рішення та нести відповідальність за них перед собою, іншими та суспільством.
Професія соціального педагога користується великою пошаною в Україні, престиж цієї професії значно зростає. За порівняно короткий термін у країні практично склалася багаторівнева система підготовки і перепідготовки фахівця. Але, незважаючи на певні досягнення у розвитку системи професійної підготовки фахівців соц. роботи в українській державі, існує ціла низка проблем, що намагають вирішення найближчим часом. Зокрема:
Не кожна людина може стати соціальним педагогом. Це одна з найважчих професій типу «людина-людина», оскільки соціальні працівники покликані найчастіше допомагати людям у важких життєвих ситуаціях, з тягарем проблем і бід. Визначальним критерієм особистості майбутнього соц. педагога є система її духовних та етичних цінностей. Ціннісні установки професійної, соціальної роботи це загальнолюдські цінності добра, любові, пошани, честі, гідності та унікальності людини. Відповідно, змістом, завданнями професійного само виховання студента є професійно значимі якості його особистості.
У першу чергу мова йде про високий рівень методологічної під готовки майбутнього спеціаліста, про підготовку його до постійного розвит ку моральної культури, про розвиток здатності до широкого і глибокого соці ально-педагогічного мислення і творчості.
Першу і найбільш важливу суспільну групу вимог до особистості со ціального педагога складають вимоги до нього як до представника суспільс тва, який впливає на інших і формує особистість перш за все своєю особисті стю. Мова йде про морально-педагогічні якості соціального педагога, в тому числі про інтереси, потреби, переконання і мотиви поведінки. Сюди слід від нести загальнолюдські якості, риси характеру і в цілому спрямованість осо бистості соціального педагога.
Друга група вимог до особистості соціального педагога стосується йо го індивідуального досвіду — професійної підготовленості, включаючи гли бокі знання із фундаментальних та фахових дисциплін.
Третю групу вимог до особистості соціального педагога складають проблеми розвитку психічних процесів.
Центральною проблемою інтелектуального самовиховання студента є розвиток у нього якостей педагогічної уяви, уваги, мислення. При цьому про являються такі типи мислення, як аналіз конкретних соціально-педагогічних ситуацій, визначення соціально-педагогічних проблем в конкретних умовах, вироблення варіантів вирішення завдань і т. д.
Особистісні та моральні якості соціального працівника:
чесність (якщо з огляду на об'єктивні причини соціальний працівник не впевнений у позитивному кінцевому результаті, він повинен попередити про це клієнта, щоб у подальшому не викликати нарікань з його боку);
совість (як моральна відповідальність за свою поведінку, вчинки, що виконує функцію регулятора поведінки як у професійному плані, так і в особистих вчинках: своєрідна пересторога від формального підходу в процесі професійних дій);
справедливість має постійно супроводжувати взаємини між клієнтом і соціальним працівником. Соціальний працівник як людина може мати свої уподобання, симпатії та антипатії, однак вони аж ніяк не повинні домінувати у взаємостосунках із клієнтом. Які б емоції та почуття не викликав клієнт у соціального працівника, ставлення до нього має базуватися на добро зичливості, повазі та розумінні. Справедливість - важлива моральна якість і у взаємостосунках із колегами: оцінка діяльності колег має враховувати об'єктивні та суб'єктивні фактори і ні в якому разі не перебільшувати або применшувати заслуги й недоліки колег.
об'єктивність соціального працівника полягає у беземоційному ставленні до клієнта та його індивідуальних якостей; справедливість (оцінка діяльності колег має враховувати об'єктивні та суб'єктивні фактори і ні в якому разі не перебільшувати або применшувати заслуги й недоліки колег);
тактовність (вміння соціального праців ника додержуватись міри, визначених моральних норм, врахувати обста вини, наслідки своїх вчинків тощо); уважність і спостережливість (ці якості дозволяють враховувати найменші зміни у настрої, самопочутті клієнта, що значною мірою позитивно вплине на подальшу роботу, до зволить скоригувати обраний план дій);
терпимість (прийняття клієнта таким, яким він є: з його інтересами, нахилами, сильними та слабкими сторонами, певним способом життя);
витримка та стриманість (вміння стримано реагувати на подібні емоційні прояви з метою надання клієнту ефективної допомоги). Досить часто у своїй роботі соціальний працівник має справу з клієнтами, які знаходяться у складній життєвій ситуації, що супроводжується різними емоційними станами. Неадекватні емоційні реакції клієнта можуть провокувати аналогічні й у соціального працівника. Однак специфіка його роботи передбачає вміння стримано реагувати на подібні емоційні прояви з метою надання клієнту ефективної допомоги.;
любов до людей (спілкуючись із клієнтом, со ціальний працівник мусить розгледіти у нього позитивні якості, намагатися змінити у клієнта думку про самого себе і таким чином сприяти позитивній трансформації особистості);
самокритичність (вміння аналі зувати свої вчинки, професійну діяльність, бачити помилки та шляхи їх подолання допомагає соціальному працівникові самовдосконалюватись у своїй професійній діяльності). Адекватна самооцінка необхідна соціальному працівникові, оскільки значною мірою визначає ефективність його роботи. Соціальний працівник повинен адекватно оцінювати свої можливості та здібності: завищена самооцінка може призвести до самовпевненості, яка, в свою чергу, може стати причиною помилок і негативних наслідків; занижена самооцінка, навпаки, може викликати невпевненість у професійних діях і вчинках;
терпіння (вміння відкоригувати свої негативні емоції та почуття, спрямувавши їх у конструктивне русло з метою позитивної мотивації на подальшу співпрацю). Для соціального працівника є важливим дати клієнту шанс відкоригувати свої негативні емоції та почуття, спрямувавши їх у конструктивне русло з метою позитивної мотивації на подальшу співпрацю;
комунікабельність (спілкуючись із клієнтом, соціальний працівник має змогу дізнатися про його проблеми, очікування та надії; завдяки спілкуванню можна виробити план спільних дій, вчасно скоригувати можливі шляхи розв'язання проблеми, спрогнозувати очікувані результати). Спілкуючись із колегами, соціальний працівник отримує новий досвід роботи, відповіді на важливі запитання тощо;
оптимізм (джерело впевненості у соціальній справедливості, здатності людини до постійного саморозвитку та самовдосконалення);
сила волі (свідома вольова спрямо ваність на виконання об'єктивно необхідних дій, здатність адекватно оцінювати перешкоди, доводити розпочату справу до логічного завершення). Саме сила волі соціального працівника може допомогти клієнту повірити у свої власні сили і можливості, переглянути свої життєві переконання й тим самим підвищити свій особистий потенціал і соціальну активність;
емпатія (здатність соціального працівника розуміти свого клієнта і співчувати йому, дивитись на ситуацію його очима);
прагнення до самовдосконалення (постійне бажання до професійного зростання, вдосконалення практичних умінь і навичок, здобуття нових теоретичних знань, духовного та морального розвитку);
творче мислення (соціальна робота не має цілком однакових ситуацій та ідентичних випадків, кожне звернення - це унікальний випадок) . Для соціального працівника важливо приймати рішення саме з огляду на конкретну ситуацію, спираючись на свою професійну інтуїцію. Відсутність творчого підходу в роботі може негативно позначитись на стосунках із клієнтом, а іноді й дискредитувати професію соціального працівника
Узагальнюючи та систематизуючи особистісні якості, які мають значимість для професії соціального педагога, можна їх розподілити на чотири групи.
Перша група – морально-гуманістичні якості, які зумовлені специфікою даного виду професійної діяльності: любов до людей, гуманність, доброзичливість, альтруїзм, толерантність, відповідальність, обов’язок, честь та ін.
Друга група – психологічні характеристики, які забезпечують придатність до даного виду діяльності: високий рівень протікання психічних процесів, стійкий психічний стан, високий рівень емоційних та вольових характеристик.
Третя група – психоаналітичні якості, які створюють основу для вдосконалення соціального педагога як професіонала (самоконтроль, самокритика, самооцінка), а також якості, які відображають стресостійкість психофізична тренованість, саморегуляція).
Четверта група – психолого-педагогічні якості, які забезпечують встановлення ефективних взаємовідношень з усіма об’єктами та суб’єктами діяльності (комунікативність, емпатійність, терпимість, перцептивність, візуальність, красномовство, фактичність).
Перша група якостей – морально-гуманістична – є визначальною. Важливе місце тут займає альтруїзм – здатність робити добро іншій людині, незалежно від її походження, віри, соціального статусу, принесення нею користі суспільству. Альтруїстична установка пред’являє до соціального педагога високі вимоги – уміння піднестися над особистісними бажаннями та потребами і віддати безумовний пріоритет потребам дитини.
Друга група якостей представляє психологічні характеристики особистості, які визначають здібності до даного виду діяльності. Для соціального педагога важливими вимогами до психічних процесів є: сприйняття, пам’ять, міркування, мислення; психічного стану: апатії, стресу, тривожності, депресії, уваги як частини усвідомлення; емоційність (стриманість) та вольові (наполегливість, послідовність) характеристики.
Психологічна відповідність вимогам професії особливо сильно виявляється у важких, кризових ситуаціях, коли вимагається зібраність та мобілізація всіх внутрішніх ресурсів для рішень проблеми, яка виникла. У роботі з людьми психологічні вимоги базуються на зібраності та увазі, розумінні іншого, вияву таких вольових якостей, як терпимість, самоволодіння. Без цих характеристик психіки неможлива ефективна робота у даній професії.
Третя група пов’язана з психоаналітичними якостями, такими, як самоконтроль, самокритичність, самооцінка своїх вчинків, самоаналіз своєї діяльності, а також стресостійкими якостями – фізична тренованість, самовиклик, вміння переключатися та керувати своїми емоціями.
До четвертої групи якостей відносяться: комунікативність (здібність швидко встановлювати контакт); емпатійність (співпереживання, проникнення у думки та почуття інших людей); візуальність (зовнішня привабливість); красномовство (уміння слухати та переконувати); перцептивність (прийняття людини людиною).
Виокремлені професійно-особистісні характеристики у своїй сукупності дозволяють представити, особистість якого типу є найбільш професійно придатною для соціально-педагогічної діяльності. З іншого боку, спираючись на дані характеристики, можливо виокремити якості особистості, які відображають “протипоказання” до соціально-педагогічної діяльності. До них відносяться: нервозність, дбайливість, жорстокість, грубість, злість, безвідповідальність, категоричність, конфліктність, неприязнь до хворих, агресивність, психічне та фізичне нездоров’я, корисливіть.
Відповідно до функціональних обов'язків соціальний педагог повинен:
володіти основним й теоретичними знаннями з гуманітарних та соціально-економічних наук, зокрема, педагогіки, психології, соціології, менеджменту та ін. Оскільки соціальний педагог - це людина, яка не лише допомагав неблагополучним дітям та родинам, а й деякою мірою є суспільним діячем, що бере активну участь у реформуванні соціальної політики і законів країни;
знати етичні та правові норми, що регулюють взаємини людини і суспільства, навколишнього середовища, і враховувати це під час розробки екологічних і соціальних проектів;
вміти в умовах розвитку науки і соціальної практики ро бити переоцінку нагромадженого досвіду, аналіз своїх можли востей, здобувати нові знання, використовувати в роботі сучасні Інформаційні технології;
давати психологічну характеристику особи (її темпера менту, характеру, здібностей), володіти способами психічної саморегуляції;
-застосовувати засоби ефективної організації творчої діяльності дітей і молоді в навчально-виховному процесі школи, позашкільних закладів, осередків соціальної роботи з різними категоріями населення; збирати, аналізувати, систематизува ти інформацію про соціальні проблеми клієнтів соціальної роботи; вміти прогнозувати напрямки їх діяльності, організовувати дозвілля, виявляти шляхи подолання міжособистісних конфліктів;
володіти психо-корекційним впливом на осіб, які перебувають у кризовому стані та конфліктних ситуаціях;
розробляти заходи зі створення умов для розвитку гармо нійної творчої особистості, її самовдосконалення та самореалізації.
Таким чином, необхідним для успішного професійного розвитку соціального педагога є аналіз власної професійної діяльності, постійне професійне самовдосконалення й усвідомлення того, що від його фахової майстерності залежить майбутнє його вихованців
С.С. Пальчевський, вважає, що для того щоб створити себе як фахівця соціально-педагогічної роботи, необхідно розвивати в собі загально-педгогічні здібності. Зокрема: психотерапевтичні, дидактичні. експресивні, перцептивні, науково-педагогічні, авторитарні, комунікативні, особистісні, організаторські, конструктивні, мажорні, здібності до розпо ділу уваги, психомоторні, гностичні. Проаналізуємо кожну здібність зокрема:
психотерапевтичні необхідні соціальному педагогу, щоб проникнути у внутрішній світ клієнта, допомогти розібратися у складних життєвих колізіях, не нав'язуючи йому при цьому шляхів їх розвитку, а тільки наштовхнути до шляхів їх вирі шення;
дидактичні необхідні соціальному педагогу для того, щоб вміти відібрати з усіх відомих методів, прийомів та засобів соціально-педагогічного впливу саме ті, які найбільш підходять для вирішення проблеми, з якою зіткнувся клієнт. Не менш важливе значення відіграє також набутті соціальний досвід, який допоможе фахівцю на належному, професійному рівні надати кваліфіковану допомогу клієнту. Звісно, що такі вміння потрібно розвивати. І тут не обійтись без творчості, без уміння фантазувати та уявляти. Адже соціальному педагогу потрібно вміти оцінити ситуацію, в якій опинився його клієнт та знайти з неї оптимальний вихід;
експресивні дозволяють соціальному педагогу логічно, чітко, та послідовно будувати своє висловлювання. Допомага ють переконувати, грати на емоціях. Для того, щоб проникну ти в душу клієнта, соціальний педагог повинен володіти висо кою культурою техніки мовлення;
перцептивні полягають у здатності соціального педагога проникнути у внутрішній світ свого клієнта, в його «Я», делі катно, тактовно, не заподіявши шкоди. Допоможуть увійти у внутрішній світ клієнта знання вікових та індивідуально-пси хологічних особливостей людини;
науково-педагогічні полягають у систематичній роботі над собою. Соціальний педагог повинен займатися самоосвітою, вдосконалюватись у проведенні тренінгових занять, публічних виступах, проведеннях круглих столів, дискусій; переймати досвід колег, займатись науково-дослідною роботою, брати участь у проектах соціальної спрямованості;
авторитарні необхідні для того, щоб завоювати довіру клієнта, повагу та авторитет. Вміти вплинути на нього, захопити своєю індивідуальністю, ерудованістю, стійкою емоційною позицією;
комунікативні здібності допомагають соціальному педагогу легко долати мовленнєвий бар'єр спілкування, захопити силою слова;
особистісні здібності соціального педагога базуються на моральних принципах та дотриманні правил професійного ети кету;
організаторські здібності полягають у раціональному вмінні спланувати свій час, бути дисциплінованим, вміти сконцентрува ти свої зусилля на найбільш важливих ділянках роботи;
конструктивні здібності дозволяють соціальному педагогу проектувати майбутнє своїх клієнтів, планувати соціально-педагогічну діяльність, та передбачати результати своєї праці;
мажорні здібності полягають в оптимістично налашто ваній роботі соціального педагога з клієнтом. Він повинен не занепадати духом, а завжди знайти вдалий вихід із ситуації, в якій опинився клієнт;
здібності до розподілення уваги необхідні соціальному педагогу, для того, щоб тримати під контролем всю групу своїх клієнтів, приділяти їм належну увагу, знаходити час для спілкування з кожним зокрема;
психомоторні допомагають соціальному педагогу конт ролювати свої жести, міміку, емоції, встановлювати психологіч ний контакт з клієнтом;
гностичні допомагають соціальному педагогу миттєво орієн туватися в ситуації, аналізувати процеси та явища, приймати рішення.
Отже, у зв'язку з вищевикладеним, можна дійти висновку, що показником загальної професійної готовності соціального педагога виступають такі важливі якості, як: професійна ком петентність, доброзичливе, гуманне ставлення до людей, кому нікативні уміння, морально-етичний рівень норм та психоло гічна витримка. Якщо майбутній соціальний працівник не вміє адекватно ставитися до себе, вирішувати власні психологічні проблеми, то навряд чи він зможе вирішити проблеми інших, доброзичливо ставитися до клієнта. Самоповага, впевненість у собі, вимогливість до себе, адекватність самооцінки, самокритичність, самоактуалізація особливо відображають сутність самосвідомості соціального працівника.
2. Особливості професійного самовиховання майбутніх соціальних педагогів.
Самовиховання розвивається і функціонує згідно зі своїми внутрішніми закономірностями. Особливості цього процесу обумовлені трьома чинника ми:
Професійне самовиховання залежить від індивідуальних особливостей особистості, зокрема:
Самовиховання як свідома і цілеспрямована діяльність людини спря мована на вдосконалення своєї особистості розглядається перш за все з точки зору змісту того, що необхідно вдосконалювати. Майбутній соціальний педа гог ставить перед собою ціль - якнайкраще підготуватись до майбутньої професійної діяльності.
Правильний підхід до проблеми самовиховання студентів визначається його рушійними силами.
Рушійні сили самовиховання майбутніх спеціалістів визначаються як зовнішніми соціальними вимогами так і особистим ставленням до цих вимог. Переборення внутрішніх протиріч, що виникають між цими двома фактора ми, по суті й є процес саморуху і саморозвитку студента. Як самовиховання є продовженням і умовою успішного суспільного виховання, Так і професійне самовиховання є продовженням і умовою успішного професійного виховання студента. .
Загальна і перша умова виникнення потреби професійного самови ховання у майбутніх соціальних педагогів — це перехід його з позиції «Я — студент, нехай мене вчать і виховують» на позицію «Я — майбутній спеціа ліст. Я готую себе до цієї важливої професії». Проте разом з цим він повинен оволодіти і досвідом самостійної роботи над збагаченням своїх знань і умінь, над розвитком своєї особистості. Оволодіння будь якою діяльністю прохо дить тільки в процесі самої діяльності.
Друга умова виникнення потреби у самовихованні є сф0рмованість у свідомості студентів образу ідеального соціального педагога.
Активне професійне самовиховання починається після того, як студент ретельно познайомиться з обраною професією, з вимогами, які вона пред'являє до нього. Професійні вимоги до особистості соціального педагога, будучи усвідомленими і прийнятими студентом, стають потужнім рушієм практичної дії. Головна функція вимог - орієнтувати студента в процесі ада птації до професійної діяльності і спонукати до цілеспрямованого формуван ня своєї особистості. Це — підготовчий (перший) етап для самовиховання, етап утвердження в позиції соціального педагога.
Другий етап — це етап програмування змін у своїй особистості.
Третій етап — етап реальних дій самозміни якостей особистості. Од нак, якщо етап реальних дій, а він актуалізується саме під час соціально-педагогічної практики, не буде усвідомлений достатньою мірою, то самови ховання не набуде дійового характеру.
Працюючи над собою, студент починає керуватися принципом «якщо б», тобто «якщо б я поступив так, то ...». Так утворюється ще один етап у процесі самовиховання — етап мислення і уявлення. Завдяки уяві та суджен ням студента, вдається випередити свої майбутні вчинки.
Четвертий етап — етап вправ, на якому можуть утворюватися не про сто дії, уміння, а необхідні звички, властивості особистості. В ідеалі слід ви робити таку систему мобілізації студента на його самовдосконалення, за яко го би він:
У теорії професійно-педагогічного самовдосконалення на перший план виступає педагогічне мислення як відбиток інтелектуально-духовного само виховання. Розрізняють три рівні педагогічного мислення.
Перший рівень становлять педагогічні переконання студента. На цьо му рівні утворюється педагогічна чутливість до всіх явищ, з якими він зітк неться в майбутній праці. Студент нібито складає для себе програму. «Яким педагогом я повинен стати?»
Другий рівень самовиховання в мислительній сфері полягає в набутті педагогічних знань, формуванні умінь і навичок, які виявилися б «пропуще ними крізь мозок», тобто давали можливість студентові складати варіанти своїх професійних дій. Тут уже перед собою постає запитання: «Що я вмію, що можу для майбутньої професії?» Студент подумки оволодіває педагогіч ною Тактикою, яка спирається не тільки на розумовий, а й на морально-вольовий потенціал, який також розвивається в процесі самовиховання. Морально-вольове самовиховання на студентській лаві посилює інтелектуально-мислительне самовиховання.
Третій рівень полягає в самостійній педагогічній творчості, яка прохо дить під час соціально-педагогічної практики. Внесення елементів нового дає змогу студенту-практиканту, вважати себе підготовленим соціальним педаго гом.
Головною метою самовиховання на сучасному етапі є досягнення згоди зі самим собою, знаходження сенсу життя, самоактуалізація і самореалізація потенційних можливостей, природних здібностей та активне самоутвердження в суспільному житті.
Знаходження сенсу життя - відповідальний етап у розвитку і становленні особистості, коли відбувається процес формування і розвитку особистіших ціннісних орієнтацій і реалізація певних бажань, іх узгодження із загальнолюдськими, національними та професійними цінностями. Від вибору особистісних ціннісних орієнтацій та їх узгодженості залежать світогляд студента, його життєві принципи, переконання й професійна спрямованість, характер самоактуалізації, саморе-алізації і самоутвердження.
Самоактуалізація - постійне прагнення людини до повного виявлення і розвитку особистісних потенційних можливостей та до їх реалізації.
Самореалізація - свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна діяльність особи, скерована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей, життєвих настанов.
Самоутвердження - намагання утвердитися в певному соціальному статусі й соціальній ролі.
Самовиховання студента розуміють як організовану, активну й цілеспрямовану його діяльність, скеровану на систематичне формування й розвиток позитивних та усунення негативних якостей особистості відповідно до усвідомлених потреб і вимог суспільства, професійної діяльності, а також на реалізацію особистої програми розвитку.
У процесі самовиховання всі аспекти особистості (переконання, світоглядні позиції, почуття, воля, звички, риси характеру, інші особистісні якості, конкретні результати діяльності й поведінки) стають предметом постійного вивчення і зміни з боку педагогів.
За своєю сутністю самовиховання - явище соціальне. Воно властиве тільки людині, яка усвідомлює себе в системі суспільних відносин. Вдаючись до самовиховання, людина реалізує соціальну потребу набути гаму особистісних якостей, що якнайбільше сприяли б їй у виконанні суспільних функцій.
Соціальна детермінація самовиховання визначає також специфіку формування і розвитку потреби в самовихованні. Така потреба розвивається в процесі суспільної діяльності особистості, її спілкування з іншими людьми. Виявляється активно-вибіркове ставлення людини.
За соціальною функцією самовиховання - специфічний індивідуальний педагогічний процес. Унікальність його в тому, що і суб'єкт, і об'єкт виховання - у тій самій особі. Це зумовлює особливий характер організації, змісту, методики роботи над собою. Попри соціальну зумовленість, самовиховання - глибоко індивідуальне й залежить від ступеня виразності внутрішніх передумов.
Суттєвою передумовою ефективності процесу самовиховання українського студентства на сучасному етапі становлення національної системи виховання є:
■ постійне врахування суб'єктами виховання важливості, необхідності та складності цього процесу у виховній роботі ВНЗ;
■ наявність необхідних психолого-педагогічних знань і практичного досвіду науково-педагогічних працівників (кураторів) з питань організації самовиховання студентів;
■ усвідомлення необхідності постійного керівництва та здійснення системного психолого-педагогічного впливу на самовиховання студентів;
■ перетворення студентів на суб'єктів самовиховання;
■ творче поєднання процесу самовиховання з активною навчально-пізнавальною діяльністю та організацією культурно-просвітницької роботи і дозвілля;
■ надання цьому процесу гуманного, національного і особистісного спрямування.
До найважливіших внутрішніх передумов, які визначають ефективність самовиховання студентів, варто зарахувати:
■ потреби й мотиви, що спонукують до роботи над собою;
■ переконання, розвинуту самосвідомість і самокритичність, які дають змогу об'єктивно оцінити свої достоїнства, позитивні якості й вади;
■ наявність почуття самоповаги та гордості за належність до обраного навчального закладу, яке вимагає не відставати від інших студентів і бути серед найкращих;
■ певний рівень розвитку вольових якостей, звичок самооцінки, самоконтролю і саморегулювання, які надають процесові самовиховання цілеспрямованості та різнобічності;
■ оволодіння теорією самовиховання та методикою роботи над собою;
■ свідома установка на позитивний результат самовиховання;
■ психологічна готовність до активної, системної роботи із самовиховання.
Внутрішні передумови визначають можливість глибоко усвідомленого, продуманого, творчого характеру роботи над собою. Від рівня їхньої розвиненості значною мірою залежить остаточний результат самовиховання. Ось чому в керівництві самовихованням студентів важливо особливу увагу звертати на формування й розвиток внутрішніх передумов.
Однією з характерних рис самовиховання студентів є його стійкий взаємозв'язок із процесом виховання у ВНЗ та суспільною дійсністю. Завдяки організованим виховним впливам у студентів розвивається самосвідомість, з'являється потреба у самовихованні, формуються інтереси й життєві ідеали, визначаються основні напрями самовиховання. У процесі цілеспрямованої виховної роботи формується внутрішній світ студента, який визначає згодом його здатність, прагнення і можливість до самовиховання.
Вивчення студентів, їх життєвої позиції та її впливу на характер поведінки особистості, дає змогу простежити зв'язки між зовнішніми і внутрішніми факторами самовиховання, розвиток самовиховання в процесі, наприклад, навчально-пізнавальної діяльності. Це дає змогу подолати відомий відрив самовиховання від реальних процесів життя, замикання його у сфері самоаналізу. В основі розвитку самовиховання -становлення та рух взаємопов'язаних процесів усвідомлення особистості та зміни позицій вихованця в його взаємодії із зовнішнім світом.
Самовиховання здійснюється на основі певних принципів, які є найбільш загальними вихідними положеннями і вимогами особистості до самої себе і визначають мету, ідеали, зміст, методику та організацію процесу самовиховання.
Основні принципи самовиховання:
■ природовідповідності та народності самовиховання;
■ демократичності самовиховання, виховання стійкої громадської позиції та гуманістичної моралі;
■ системності, цілеспрямованості, ціннісної орієнтації виховання та самовиховання;
■ послідовності, неперервності та систематичності;
■ єдності самовиховання та наукового світосприйняття;
■ формування активної життєвої позиції та позитивного спрямування самовиховання;
■ взаємозв'язку виховання та самовиховання і професійної діяльності.
3. Самовдосконалення студентів у процесі практичної підготовки
Досвід навчально-виховної діяльності вищих навчальних закладів переконує, що ефективно вирішувати питання підготовки майбутніх фахівців можна лише за активної участі в цьому процесі студентів, тобто йдеться про їх самовдосконалення.
Професійне самовдосконалення — свідомий, цілеспрямований процес підвищення рівня власної професійної компетенції та розвитку професійно значущих якостей відповідно до соціальних вимог, умов професійної діяльності та власної програми розвитку.
Цей процес ґрунтується на психологічному механізмі постійного подолання внутрішніх суперечностей між наявним рі внем професіоналізму ("Я — реальне професійне") і уявним його станом (" Я — ідеальне професійне").
Професійне самовдосконалення майбутнього фахівця відбувається у двох взаємопов'язаних формах — самоосвіта і самовиховання. Основним змістом самоосвіти є вдосконалення наявних у студента знань, формування умінь і навичок з метою досягнення бажаного рівня професійної компетенції.
Людина інколи самовдосконалюється підсвідомо. Неусвідомлене самовиховання зазвичай має епізодичний характер, здійснюється без чіткого плану і розгорнутої програми, що набагато знижує його результативність.
Значно вишу ефективність має усвідомлене самовиховання - системна і свідома діяльність людини, спрямована на її саморозвиток і формування власної базової культури.
Щоб самовиховання стало усвідомленим і професійно спрямованим, майбутній фахівець має відчути, реально оцінити свою придатність до обраної професії.
Важливо, щоб у процесі самовиховання студент керувався наступними критеріями:
Психолог С. Л. Рубінштейн вважав, що однією із суттєвих умов досягнення високого результату самовиховання є не тільки вироблення у себе необхідних якостей, а діяльність, спрямована на вирішення життєво значущих завдань, що мають визначену соціальну цінність.
Важливим соціальним феноменом самовиховання особистості є колективне самовиховання. Важливу роль у колективному самовихованні відіграє лідер, який спроможний збуджувати колективні інтереси і колективну відповідальність на досягнення кінцевого результату, тобто формування необхід них соціальних, професійних й індивідуально-особистісних якостей кожного члена групи.
Провідною лінією колективного самовиховання є колективно розроб лені та затверджені самозобов'язання. В основі таких зобов'язань студентів групи можуть бути суспільні, трудові, спортивні та інші професійно-значимі справи, а також розвиток особистості кожного майбутнього спеціаліста. Колективні самозобов'язання — це по суті колективні вимоги до кожного члена групи, а тому — важливий засіб мобілізації і організації зусиль студентів в їх спрямованості на кінцевий результат навчання — стати справжнім, кваліфікованим спеціалістом.
Колективне самовиховання створює умови для критичного і самокри тичного ставлення до всіх сторін життя колективу і кожного його члена, для переборення елементів формалізму в навчанні, праці, суспільному житті, воно робить суспільну думку в групі принциповою і діяльною. На такому сус пільному фоні по-іншому усвідомлюється і зміст індивідуального самовиховання, воно стає більш інтенсивним і результативним, тому що студент знає, які вимоги до нього поставили оточуючі, чого від нього чекають, вимагають, він знаходиться в умовах відповідальної залежності — головного фактора розвитку.
Організація колективного самовиховання - справа складна, що вимагає значної підготовленості. Почати необхідно з вивчення стану справ, вияснення професійних та інших ціннісних орієнтацій студентів. Це можна зробити за допомогою індивідуальних бесід, спостережень, анкетного опитування та ін. Важливо перш за все озброїш студентів знаннями теорії самовиховання. Від цього робота студентів над собою стає більш свідомою і продуктивною. Важливо, щоб самовихованням займалися всі студенти групи - це потрібно для підтримки і стабілізації мотивації самовиховання. Особливий аспект керівництва самовихованням має індивідуальна робота з окремими студентами.
Педагогічний аналіз процесу самовиховання студентів дає підстави окреслити низку логічно взаємозалежних і взає-мозумовлених етапів роботи над собою: самопізнання, планування, реалізація плану (програми), контроль і регулювання.
Початковий етап у самовихованні - самопізнання. Самопізнання - складний процес визначення своїх здібностей і можливостей, системи цінностей, життєвих намірів і прагнень, провідних мотивів і мотивацій, характеру і темпераменту, особливостей перебігу психічних пізнавальних процесів
(відчуття, сприйняття, пам'яті, уваги, уяви, мислення, мовлення). Завдяки цьому вихованець може самостійно визначити, яких успіхів може досягнути в житті, а також проаналізувати можливості вдосконалення своєї повсякденної діяльності, які спеціальні вправи можна використовувати для досягнення цих цілей та ін.
Важливість цього етапу в самовихованні зумовлена тією обставиною, що людина не може розумно діяти без хоча б мінімального знання про себе. Невипадково ще древні мислителі зазначали: "Хто знає ціну сутності своєї, той найбільш придатний із людей ".
Девіз "Пізнай самого себе" було написано на арці Дельфійського храму в V ст. до н. е. в Греції. Він означав: пізнай волю богів у своїй долі, підкорися їй. Давньогрецькі мислителі часів Платона трактували цей девіз так: пізнай своє призначення, відкрий свої можливості, передбач свою поведінку.
Академік А. В. Петровський пропонує два шляхи пізнання власного істинного "Я":
■ перший шлях: уважний аналіз не стільки задумів власних вчинків, скільки самих вчинків у співвідношенні із задумами. Умовно кажучи, з'ясування сенсу власного життя та зіставлення його зі своєю поведінкою, із суспільними й особистісними цінностями, аналіз конкретних вчинків з погляду загальнолюдської, національної та особисгісної моралі, професійного й особистісного становлення і діяльності;
• другий шлях: вдатися до можливостей науки та з'ясувати з її допомогою власні індивідуально-психічні властивості, життєві настанови тощо. Цією наукою є психологія особистості. Обидва шляхи, на думку А. В. Петровського, багато разів переплітаючись, приведуть кожного, хто ними піде, до пізнання самого себе.
Отже, самопізнання — процес цілеспрямованого отримання інформації про розвиток якостей своєї особистості.
Методично правильно організоване самопізнання, згідно з А. В. Петровським, має такі напрями: самоусвідомлення; самовивчення; самооцінка.
Процес самопізнання починається з самоусвідомлення, тобто усвідомлення себе як суспільної істоти - особистості та свого місця й життєвих орієнтирів у суспільній діяльності. Загалом самоусвідомлення є вищим рівнем розвитку свідомості людини, що виявляється в усвідомленні та системи її уявлень про саму себе, місце і роль у суспільному житті, потреби, інтереси, мотиви та мотивацію поведінки й діяльності, які активно розвиваються у межах "Я-концепції". Самоусвідомлення дає змогу студентові глибше усвідомити себе й систему вимог, що їх висувають до нього, а також зрозуміти свої завдання у навчально-виховному процесі, чіткіше уявити перспективу свого подальшого розвитку.
Самовивчення в процесі самопізнання спрямовано на вивчення якостей власної особистості, зіставлення їх з вимогами, які висувають до громадянина. Самовивчення відбувається через самоспостереження, самоаналіз своїх учинків, поведінки, конкретних результатів діяльності, критичне ставлення до висловлювань на свою адресу з боку студентів, науково-педагогічних працівників, керівників ВНЗ, самоперевірку в конкретних умовах. На основі самовивчення формується самооцінка, яка е судженням людини про міру наявності в неї якихось якостей, властивостей і зіставлення їх з еталоном, зразком.
У самооцінці виявляється думка студента про самого себе. Завдяки самооцінці створюється власний проект самоорганізації. Об'єктивна самооцінка відіграє важливу роль і в організації самовиховання, і в керуванні своєю поведінкою. Вона виконує кілька функцій'.
■ порівняння наявних якостей особистості з вимогами, що іх ставлять до конкретних фахівців;
■ фіксації успіхів і недоліків у роботі над собою;
■ корегування (дає змогу вчасно відмовитися від недосконалих форм і методів роботи над собою, удосконалювати застосування засобів і прийомів, які мають позитивний ефект).
Неодмінною умовою об'єктивної самооцінки є самокритичне ставлення студента до своєї особистості, уміння правильно реагувати на критичні зауваження інших людей. На підставі самовивчення й самооцінки у студентів формується рішення вдатися до самовиховання. Процес ухвалення такого рішення відбувається, зазвичай, за умов глибокого внутрішнього переживання позитивних і негативних аспектів своєї особистості.
Самооцінка формується за двома напрямами:
■ зіставлення самого себе зі зразками для наслідування, із висунутими вимогами;
■ повсякденне спілкування студентів з членами колективу, педагогами.
У колективі формується певне ставлення, до того чи іншого студента. Сила колективної думки спонукає до об'єктивнішої самооцінки.
Пізнання іншого не тільки випереджує пізнання самого себе, а й слугує для нього джерелом та опорою. Порівняння, зіставлення себе з іншими є загальновизнаним критерієм самооцінки. Порівнюючи себе з ровесником у процесі спільної діяльності, студент помічає в собі те, що спершу помітив в інших і, як наслідок, приходить до усвідомлення своїх вчинків і дій, якостей та властивостей власної особи. Відбувається своєрідне перенесення різних властивостей особи, помічених в іншому, на самого себе. Однак існує також нестійкість самооцінки особистості, що є наслідком ще не сформованого ставлення до самого себе.
Особливості самооцінки залежать від реальних умов життєдіяльності особистості.
Виокремлюють такі основні види самооцінки: адекватна й неадекватна (завищена і занижена). Самооцінка -це знання вихованця про самого себе і ставлення до себе разом узяті.
Самооцінка передбачає виокремлення власних умінь, дій, якостей, мотивів, мотивацій і цілей своєї поведінки, їх усвідомлення та оцінного ставлення до них, уміння оцінити свої сили та можливості, узгодити їх із зовнішніми умовами, вимогами навколишнього середовища, уміння самостійно ставити перед собою ту чи іншу мету і відіграє велике значення у формуванні особистості. Самооцінка, залежно від своєї форми (адекватна, неадекватна), може стимулювати або, навпаки, пригнічувати активність вихованця.
Неадекватна занижена самооцінка знижує рівень соціальних прагнень студента, сприяє розвитку невпевненості у власних можливостях, обмежує його життєві перспективи. Така самооцінка може супроводжуватися негативними емоційними зривами, внутрішнім конфліктом, девіантною поведінкою. Внутрішній конфлікт може спричинити конфлікт між самооцінкою та оцінками, які дають ровесники, а також між самооцінкою й ідеальним "Я", до якого прагне вихованець.
Існує залежність між характером самооцінки і такою якістю особистості, як упевненість у собі. Якщо людина впевнена в собі, це означає, що вона правильно оцінює власні сили й можливості; її поведінка відповідатиме соціальним вимогам навколишніх. В основі невпевненості в собі - недооцінка своїх якостей і можливостей, самовпевненості - переоцінка.
Від самооцінки вихованця залежать особливості його спілкування, взаємини з ровесниками, успішність навчально-пізнавальної, професійної та іншої діяльності, подальший розвиток особистості, формування і розвиток життєвих орієнтирів. Правильна самооцінка дає йому моральне задоволення.
Самооцінка, особливо здібностей та можливостей осо-бистості, впливає на рівень прагнень вихованця, що виявляється у завданнях, які студент ставить перед собою та розв'язати які вважає спроможним. Рівень його прагнень і характер самооцінки яскраво простежуються у різноманітних ситуаціях вибору: і у важких життєвих ситуаціях, і в повсякденній навчально-пізнавальній та іншій діяльності, у колективі.
Отже, самооцінка є компонентом самосвідомості студента, що містить, окрім знання про себе, оцінку своїх здібностей, моральних якостей і вчинків та інших індивідуально-психічних властивостей.
Планування самовиховання передбачає:
■ визначення мети і основних завдань на перспективу та на певні етапи навчання і діяльності студента;
■ розроблення програми (плану) самовиховання;
■ визначення умов діяльності із самовиховання (вироблення власних правил поведінки, вибір форм, засобів, методів і прийомів розв'язання завдань у роботі над собою).
Добре спланована робота над саморозвитком, самовдосконаленням своєї особистості є запорукою ефективності та результативності самовиховання. План має бути конкретним за змістом, з чіткою послідовністю розв'язання завдань.
Мету й завдання конкретизують на ближні, середні й далекі перспективи розвитку студента.
З метою й завданнями визначають також головні ціннісні орієнтири і зміст самовиховання, ідеали, до яких прагне особистість.
Відомо, що в кожного студента є свій ідеал, зразок, згідно з яким він формує процес самовдосконалення.
На підставі сформульованих цілей, завдань розробляють програми (плани) самовиховання - їх студенти складають на період навчання у ВНЗ. Після самооцінки позитивів і вад, з метою їх удосконалити та усунути, такі індивідуальні програми (плани) доопрацьовують. Це не обов'язково має бути офіційний документ, як правило, їх розробляють в особистих щоденниках, блокнотах Головне їхнє призначення - допомогти студенту організувати і систематизувати роботу над собою.
Практика засвідчує, що своє призначення програми (плани) самовиховання виконують тоді, коли в них відображено такі питання:
■ за якими напрямами студент має намір працювати, які особистіші якості планує формувати, розвивати, удосконалювати, усувати;
■ за допомогою чого хоче реалізувати заплановане і що використає в інтересах самовиховання;
■ терміни виконання, а також терміни самоконтролю роботи над собою.
Програми (плани) самовиховання конкретизують і доповнюють відповідними правилами поведінки. Програму самовиховання здійснюють через:
■ підпорядкування власної діяльності мотивам і мотивації самовиховання;
■ реалізацію програми виховання за умов збереження навчальної, громадської, спортивної та інших видів діяльності, власних смислоутворювальних мотивів і в разі супутнього мотиву та мотивації самовиховання.
Існують правила поведінки, які напрацював студент. Це своєрідні орієнтири його поведінки в конкретних життєвих та навчально-виховних ситуаціях. Вони можуть мати і більш глибокий та перспективний характер. Часто для окремих студентів напрацьовані правила поведінки стають програмними в їхній роботі над собою. У процесі самовиховання течи інше правило постійно наповнюється новим змістом.
На цьому етапі роботи над собою використовують самозобов'язання (письмово оформлені зобов'язання перед собою за відповідний період досягти певних результатів: виховання у собі конкретних позитивних якостей, викорінення вад тощо; їх можна оформити і як власні правила поведінки); особистий план роботи над собою (передбачає систему заходів, спрямованих на формування в собі особистісних якостей, необхідних майбутньому фахівцю); програму самовиховання (передбачає розкриття змісту роботи студента над удосконаленням своєї особистості на тривалий період); девіз життя (влучно сформульована життєва мета, життєве кредо, яке визначає повсякденну поведінку особистості).
Ефективність самовиховання майбутнього фахівця значною мірою залежить від педагогічного керівництва цим процесом.
Педагогічне керівництво самовихованням студентів — оптимальна організація їх життєдіяльності, акцентування їх уваги на питаннях саморозвитку, відповідальності за себе, своє сьогодення та майбутнє, а також стимулювання самовиховної діяльності під час навчально-виховного процесу.
Систематичне керівництво самовихованням студентів в умовах ВНЗ можна розглядати як одну з найважливіших умов формування особистості студента.
Суть психолого-педагогічної сутності керівництва самовихованням у тому, що у ВНЗ формуються такі функціонуючі зв'язки й відносини, які дають змогу ефективно впливати на свідомість і поведінку студентів, характер їхньої роботи над собою. Ці зв'язки забезпечують можливість узгодити педагогічні зусилля суб'єктів виховної діяльності за метою, часом, змістом, основними напрямами.
Основні умови успішного педагогічного керівництва самовихованням студентів - реалізація таких навчально-виховних завдань:
■ визначення головної мети, цілей і конкретних завдань із самоосвіти і самовиховання студентів;
■ наявність чіткого плану, програми самовиховання;
■ постійне вивчення індивідуальних особливостей студентів, популяризація та поширення найкращого досвіду їхньої роботи над собою;
■ розроблення сучасних ефективних методик самовиховання та їх упровадження в навчально-виховний процес ВНЗ;
■ роз'яснення студентам сучасних вимог до особистості фахівця вищої кваліфікації, значення професійного самовдосконалення;
■ опанування студентами методик, методів, прийомів та засобів роботи над собою;
■ формування яскравих ідеалів для самовиховання;
■ прищеплення навичок і вмінь самовивчення, виокремлення власних і позитивних, і негативних індивідуально-психічних якостей, рис характеру;
■ формування здорової морально-психологічної атмосфери в студентських колективах, позитивної громадської думки та настрою, колективних традицій, стимулювання процесу самовиховання;
■ залучення студентів до різноманітних видів діяльності, які сприяють інтенсифікації процесу самовиховання;
■ усебічне забезпечення, допомога у відпрацюванні програми самовиховання та її реалізації;
■ контроль процесу самовдосконаленням студентів та оцінка його ефективності.
Основні етапи педагогічного керівництва самовихованням вихованців:
• підготовчий етап: переконання студента у необхідності вдатися до самовиховання і в можливості досягнути бажаних результатів; формування потреб, мотивів і мотивації самовиховання; визначення основних цілей і завдань самовиховання;
■ основний етап: визначення змісту самовиховання; допомога у виборі прийомів, способів, форм і методів самовиховання; допомога у складанні програми самовиховання; допомога в реалізації програми самовиховання; організація контролю за перебігом самовиховання і внесення в нього необхідних коректив;
■ завершальний етап: допомога у самоконтролі та привчання вихованців до нього; стимулювання; під-сумування досягнутих результатів і визначення нових орієнтирів до самовдосконалення; корегування і внесення нового змісту до програми самовиховання тощо.
Орієнтиром для студентів у плануванні процесу професійного самовиховання є кваліфікаційна характеристика фахівця, на основі якої слід вибудовувати програму індивідуальної самопідготовки до майбутньої професійної діяльності. Вимоги до сучасного фахівця мають відповідати потребам сьогодення.
Ефективне самовдосконалення майбутніх фахівців можливе лише в разі тісної співпраці студентів і педагогічного колективу вищого навчального закладу, пройнятої взаємною повагою і вірою в людину. Самовдосконалення передбачає: високий професіоналізм в обраній сфері; інноваційний характер мислення і готовність до змін; навички управлінської діяльності; особисту творчу спрямованість, готовність забезпечувати умови не лише для свого творчого потенціалу, а за потреби — для потенціалу підлеглих; здатність розуміти інших людей, їхні прагнення, мотиви, інтереси тощо; високі духовні й моральні ідеали та переконання; високу політичну, правову та економічну культуру; системне мислення, яке передбачає психологічну готовність, здатність та навички системного підходу до проблемних ситуацій; готовність брати на себе відповідальність; комунікативність, діловитість, здатність до міжособистісного й управлінського спілкування; володіння однією із найпоширеніших іноземних мов; знання комп'ютерної техніки та ін.
Третій етап самовиховання — реалізація програми самовиховання. Сутність діяльності студента на етапі реалізації програми самовиховання в тому, що він контролює роботу над собою, цілком тримає її в полі своєї свідомості (рефлексії) і на цій основі своєчасно виявляє відхилення реалізованої програми від заданої, запобігає їм, вносить відповідні корективи до плану подальшої роботи.
Оволодіння ефективною методикою самовиховання студента є однією з умов підвищення його якості й результативності. Насамперед це пов'язано з умінням застосовувати на етапі реалізації програми самовиховання різноманітні методи, прийоми й засоби.
Методи самовиховання - сукупність прийомів однорідного педагогічного впливу людини самої на себе для формування необхідних особистісних якостей та усунення негативних.
Прийом варто розглядати як більш приватний вплив людини на саму себе, що становить у кожній ситуації якийсь одиничний акт.
Засоби самовиховання - сукупність предметів матеріальної і духовної культури, що їх використовують у виховному процесі для розв'язання конкретних завдань самовиховання.
Основні методи самовиховання: самопереконання, самоспостереження, самоконтроль, самоаналіз, самозвіт, самонаказ, самопорівняння, самоорганізація життя та діяльності, самотренування, аутотренінг, наслідування прикладу, стимулювання самовиховання, самозаохочення, самоосуд, самопримус, самопідбадьорювання, самозобов'язання, само-інструктування, самонавіювання, самовправа, самокритика, самонагадування та ін.
Самопереконання - метод впливу на себе з метою утвердження нових стосунків і ставлення до власних учинків, сутність якого - у висуванні доказів, контрдоказів та їх виваженості.
За допомогою самопереконання студенти домагаються самовизнання необхідності розвитку в себе тих чи інших якостей особистості, усунення вад. Відбувається своєрідне розв'язання суперечностей між особистими поглядами, думками, почуттями і вимогами обов'язку, думками і поглядами авторитетної особи, колективу, суспільної думки. Сформовані за допомогою самопереконання думки й погляди додають студентам упевненості, морально-психологічної стійкості, роблять їх непіддатливими до шкідливих впливів, сприяють мобілізації себе на досягнення завершальної мети самовиховання.
До самопереконання вдаються також у тих ситуаціях, коли особа прийняла якусь пропозицію, вказівку, наказ і бракує рипучості діяти.
Метод самоспостереження полягає у спостереженні за своїми діями, вчинками, думками, почуттями і грунтується на загальній спостережливості людини. Самоспостереження є необхідною передумовою контролю особистості за власною поведінкою та діяльністю. Його найкраще здійснювати у звичайних умовах. Насамперед, слід здійснювати ретроспективне самоспостереження, тобто чітко відновлювати в пам'яті події, які щойно відбулися, факти - як продовження самопереживання. Пряме спостереження найважче і най-суб'єктивніше. Помилок у цьому варіанті пізнання буває більше, ніж під час подальшого самоаналізу пережитого; потрібно вміти прогнозувати діяльність, подію, передбачити перебіг розмови тощо. Повторне самоспостереження завжди дає певне уточнення, доповнення. У процесі самоспостереження інколи доцільно уповільнити процес своєї діяльності, ніби розтягнути свої переживання в часі. Можливо, потрібно робити відповідні записи й помітки.
самоконтроль - систематична фіксація свого стану або поведінки з метою запобігти небажаним виявам та свідомій регуляції особистістю своєї поведінки і діяльності, щоб забезпечити досягнення цілей, норм і правил самовиховання.
Самоаналіз — аналіз своєї діяльності, вчинків, поведінки, свого внутрішнього світу. Він полягає у зіставленні того, що планували, з тим, що зроблено або могло бути зробленим. Допомагає розкрити причини успіхів чи невдач, розвиває самосвідомість і сприяє самопізнанню.
Самоконтроль та самоаналіз - зіставлення прийнятого плану та обов'язків із самовиховання з реальністю, результатами діяльності, встановлення їх невідповідності та внесення необхідної корекції для досягнення запланованого, пошук причин відхилень тощо. Самоконтроль у самовихованні виконує функції спостереження, оцінно-констатуючу та корегуючу. Самоконтроль як метод самовиховання розвивається на основі здатності вихованця контролювати будь-яку свою діяльність. Тому визначення особливостей самоконтролю як методу самовиховання потребує, насамперед, вивчення його підґрунтя - самоконтролю як властивості особистості.
Самоконтроль встановлює відхилення діяльності від особистого взірця, і якщо воно протилежне об'єктивно цінному зразку, то навіть дії, що їх чітко контролюють, можуть не дати якісного результату. Студент, який має значно розвинутий самоконтроль, але не має достатньо знань і навичок, може погано виконувати те чи інше нове та складне для нього завдання. І навпаки, студент, який має менш розвинутий самоконтроль, але який добре знає свою професію, може діяти ефективніше.
Отже, немає підстав ототожнювати самоконтроль із саморегуляцією, він є лише функцією саморегуляції.
Вивчаючи самоконтроль, важливо розрізняти його види: ненавмисний (мимовільний) та навмисний (довільний) самоконтроль, який визначає свідомо поставлена мета -стежити за точністю реалізації програми своєї діяльності.
Ненавмисний (мимовільний) самоконтроль можна здійснювати в структурі сприйняття, він може функціонувати автоматично. Предметом ненавмисного самоконтролю є не діяльність загалом, п мотиви, а лише процесуальний аспект діяльності.
Самоконтроль має такі функції:
■ функція стабілізації дій (реалізація програми дій усередині діяльності);
■ функція самоконтролю, яка спрямована на корегування діяльності згідно з її мотивами та мотивацією;
■ функція стабілізації діяльності. Можливості цієї функції значно обмежені. Це пов'язано з тим, що об'єкт мимовільного самоконтролю наявний в структурі сприйняття, визначається несвідомо поставленою метою, а мимовільно задається конкретною діяльністю, тобто його діями, і з її зміною мимовільно змінюється. З цим пов'язано швидке пере-лаштування тих, хто навчається, на інші види діяльності (запрошення ровесників відпочити, переглянути новий фільм замість самостійної роботи над удосконаленням своїх рис).
Не слід забувати, що студент може мимовільно, без спеціальної мети зіставляти свої наміри з конкретними вчинками й результатами, тобто здійснювати мимовільний самоконтроль на основі свідомого (логічного) аналізу. Але та обставина, що самоконтроль є мимовільним, здійснюється несистематично, значно знижує його можливості в стабілізації діяльності.
На відміну від мимовільного самоконтролю, довільний самоконтроль зумовлює спеціальна мета (стежити за реалізацією своїх завдань, перешкоджати мимовільній зміні діяльності, про яку йшлося вище) і має значні можливості стабілізації діяльності. Студенти, які свідомо ставлять перед собою ціль - здійснити заплановану програму діяльності, не відволікатися сторонніми щодо неї справами, будуть спроможні більш систематично та послідовно виконувати свої професійні та суспільно корисні обов'язки.
Довільний самоконтроль має, на відміну від мимовільного, сприятливіші можливості також у реалізації програми дій усередині діяльності. Враховуючи вибірковий характер сприйняття, довільна ціль - проконтролювати певну програму діяльності - сприяє повнішому й точнішому відображенню інформації про неї і, як наслідок, чіткішому самоконтролю.
У процесі самовиховання довільний самоконтроль набуває особливого значення. Це пов'язано з особливостями реалізації програми самовиховання, яка залежить від будь-якої діяльності (навчальної, суспільної, професійної тощо). Від того, наскільки ці види діяльності узгоджуються з цілями самовиховання, залежить, наскільки самоконтроль підвищує стійкість діяльності із самовиховання.
Сутність методу самоорганізації життя та діяльності в самовихованні полягає в тому, що студенти організовують свою поведінку й діяльність відповідно до сформованих правил поведінки, основних напрямів самовиховання, ефективно працюють над собою згідно з програмою самовиховання. Важливою умовою є вміння людини керувати собою, домагатися здійснення поставленої мети.
Самонавіювання — вплив студента на самого себе з метою самовиховання, як наслідок, у нього виникають різні психічні й соматичні стани. Через повторення словесних формул або викликання яскравих уявлень на основі впевненості в досягненні результату самонавіювання впливає на психіку, дає змогу закріпити та в необхідні моменти викликати потрібний психічний настрій. Це технічна процедура, яку здійснюють через повторювання певних вербальних формул, які виявляють бажання, визначені іншими формами самовиховання.
У роботі над собою студенти можуть застосовувати метод аутотренінгу. В основі цього методу - емоційно-вольове тренування, суть якого полягає в розвитку здібностей впливати на психорегулювальні процеси. Для цілеспрямованого самовпливу застосовують спеціальні вправи самонавіювання у вигляді словесних формул. У процесі таких тренувань студент у змозі сам створити собі модель уявлень, почуттів, емоцій, станів, увести цю модель у свою психіку завдяки зосередженню, увазі чи багаторазовому повторенні. Після введення в пам'ять модель переходить із короткочасної пам'яті в довготривалу, зі свідомості в підсвідомість і, зрештою, вже автоматично, мимоволі починає впливати на самонавіяння й поведінку людини.
Самозобов'язання як метод самовиховання полягає у прийнятті рішення про самовиховання за обраними напрямами. Психолого-педагогічний механізм самовпливу цим методом полягає в тому, що, беручи на себе зобов'язання займатися самовихованням за обраними напрямами, студенти мобілізують свої сили, формують у себе внутрішню готовність до активної та цілеспрямованої праці над собою.
У процесі реалізації програми самовиховання в особистості формується бажання виконувати вимоги колективу або педагога, будувати свою поведінку згідно з правилами та вимогами гідної поведінки. Виникнення програми самовиховання можна представити як наслідок еволюції зовнішніх вимог до вихованця у його внутрішні вимоги до своєї програми діяльності; як наслідок, він з'ясовує невідповідність між цими вимогами та конкретною поведінкою і дає собі обіцянку, зобов'язання реалізувати програму самовиховання. Виникають самозобов'язання щодо своєї програми поведінки.
Самозобов'язання - процес зіставлення свого "Я" з вимогами, які висувають колектив, група, вихователі, суспільна організація, суспільство загалом, усвідомлення протиріч між своєю поведінкою та взятими на себе зобов'язаннями щодо самовдосконалення. Цей метод допомагає студентові виробити правила поведінки та професійної діяльності, розвивати здібності, зіставляти своє "Я" із загальними вимогами.
Самозобов'язання - добровільне прийняття усвідомлених цілей, завдань, змісту самовдосконалення, бажання сформувати в собі позитивні якості, усунути негативні та формування на цій основі програми самовиховання. Самозобов'язання виникають завдяки внутрішньому переконанню в їх необхідності і, зрештою, залежать від умов життя, потреб суспільства, обов'язків вихованця.
Слід враховувати, що хоча самозобов'язання і виникають у процесі еволюції зовнішніх потреб у внутрішні зобов'язання особистості, згодом особистість може брати їх самостійно. Це не означає, що на самозобов'язання не впливають і далі об'єктивні причини, що від зобов'язань їх можна відокремити на основі протиставлень зовнішніх потреб і суб'єктивних бажань.
Отже, самозобов'язання - необхідний і специфічний метод самовиховання. Це внутрішня вимога до своєї поведінки. Завдяки самозобов'язанню визначають загальний напрям змін у власній особистості, за допомогою яких людина більше відповідатиме ідеалу.
Узяті на себе самозобов'язання лише тоді можна реалізувати, коли особистість контролює свою діяльність із самовиховання. Інакше бажання особистості із самовиховання та її конкретна поведінка різко відрізняються, з'являються факти розчарування деяких вихованців у можливостях самовиховання.
Самозвіт - ретроспективний погляд на шлях, пройдений за певний час Може бути усним або письмовим.
Самопорівняння — пізнавальна операція, що виявляє подібність та відмінність себе щодо інших.
Самотренування - спрямованість на активне виконання цілей та завдань, які ведуть до поставленої мети само- -виховання, реалізації програми самовиховання, розуміння кожної наступної перешкоди як можливості для самовдосконалення своїх здібностей. Цей метод дає змогу закріпити навички та вміння, які необхідні вихованцю у процесі професійної діяльності.
Наслідування прикладу - орієнтація на пошук найкращих прикладів дій і поведінки, їх активне засвоєння. Це збагачує вихованця досвідом інших людей, більш авторитетних та видатних у своїй справі.
Самостимулювання - визначення для себе певних заохочень і стягнень та їх застосування. Самозаохочення і самостягнення - взаємопов'язані прийоми самовиховання. Самозаохочення - усвідомлення та переживання своїх успіхів, нагородження себе в разі успіху виконання програми самовиховання самоподякою, вільним часом, улюбленою справою. Самостягнення - усвідомлене переживання провини перед собою, перед колективом; незадоволення собою.
Сутність самовиховання у тому, що ошбистісгь усвідомлено змінює сама себе. Самовиховання є вищим рівнем самозміни як діяльності, мета якої - зміна своєї особистості. Усвідомлення своєї особистості як об'єкта самовиховання, сприяють становленню мети, мотивів і мотивації самовиховання. Усвідомлення діяльності самовиховання сприяє підвищенню ефективності засобів самовиховання, систематичності та самостійності роботи над собою.
Стимулювання самовиховання як спонука до активнішої роботи над собою полягає в тому, щоб забезпечити вишу потребу в самовихованні, викликати позитивні мотиваційні установки для подальшого удосконалювання своєї особистості. Стимулювати самовиховання можна двома способами;
■ створенням зовнішніх умов для самовиховання;
■ впливом на внутрішні (мотиваційні) передумови самовиховання.
Стимулювання самовиховання за допомогою створення зовнішніх умов полягає в тому, що у ВНЗ створюють такі умови, які спонукають студентів займатися самовихованням. Такими стимулювальними умовами є:
■ чітка внутрішня організація навчально-виховного процесу;
■ наукова організація навчально-пізнавальної діяльності студентів;
■ формування позитивної громадської думки у студентських колективах;
■ висунення високих вимог до студентів, поєднане з турботою про них;
■ залучення кожного студента до активної діяльності;
■ пропаганда діяльності найкращих студентів;
■ організація дозвілля і відпочинку тощо.
Стимулюючи вплив на внутрішні передумови самовиховання, необхідно формувати у студентів свідому мотиваційну установку, необхідний духовний настрій до самовиховання. Формування такої настанови пов'язане, насамперед, із впливом на потреби та мотиви особистості Цьому сприяють педагогічно цілеспрямовані заохочення за досягнуті результати у самовдосконаленні, надання дієвої методичної допомоги в опрацюванні програми самовиховання, що призводить до досягнення вагомих результатів у роботі над собою.
Стимулювання самовиховання передбачає використання таких прийомів, як самонавіювання, самозаохочення, самоосуд, самонаказ та ін.
Самонавіювання - психічний вплив людини на себе через повторення по думки або вголос певних висловлювань до повного опанування собою ("Я зможу спокійно вислухати зауваження"). Такий прийом пропонують використовувати, якщо потрібно подолати в собі страх перед труднощами, невпевненість у власних сили, нерішучість.
Самопідбадьорювання. Цей прийом ефективний, якщо студент ніяковіє в складних ситуаціях, зневірюється у власних силах та можливостях.
До самозаохочення вдаються, якщо є необхідність позбутися негативних рис характеру, коли студент, долаючи певні труднощі, виконав складне завдання.
Самоосуд - вияв незадоволення своїми діями, вчинками, поведінкою. Докори сумління пробуджують свідомість, спричинюють внутрішнє хвилювання і почуття провини. Самоосуд зумовлює бажання позбутися недоліків у поведінці.
Самонаказ полягає в ухваленні рішення ніколи не відступати від принципів. Студент спонукає себе до виконання запланованої діяльності з метою самовиховання.
Найчастіше ми стикаємося з тлумаченням волі у широкому значенні як будь-якої свідомої поведінки. У такому разі не залишається місця вольовому компоненту в процесі самовиховання. Тому для того, щоб справді проаналізувати сутність самоуправління і визначити основні прийоми самовиховання, необхідно з'ясувати сутність волі як специфічного явища, виявити місце волі в системі самоуправління.
Самонаказ залежить від переконаності людини. Самонаказ, який відповідає провідним життєвим цілям людини, її переконанням, значно ефективніший, ніж самонаказ, який суперечить спрямованості особистості, її життєвим настановам.
Свідомі вправи у виконанні вчинків із самонаказу сприяють виробленню стійкої звички слухатися себе. Для науковопедагопчного працівника дуже важливо пояснити це студентам.
Дієвість самонаказу залежить від рівня відповідальності особистості; відсутність переконаності у необхідності виконувати програму самовиховання сприяє непідкоренню самонаказу. Тому важливою є роль самопереконання в здійсненні вольового зусилля, коли студент наводить собі нові аргументи, які підкріплюють та розширюють мотиви виконання накресленої програми.
У процесі свідомих тренувань самонаказ, на відміну від неусвідомленого самонаказу, який віддають, зазвичай, внутрішньою мовою, нерідко промовляють уголос. Промовляння самонаказу вголос здебільшого має позитивніший результат, ніж промовляння його про себе. Це можна пояснити тим, що під час промовляння самонаказу вголос до механізму самонаказу долучається слуховий аналізатор, унаслідок чого самонаказ підсилюють додаткові імпульси. Долучається також функція навіювання зовнішнього наказу, суть якої в тому, що особистість без зайвого критичного аналізу, категоричної зовнішньої вимоги виконує самонаказ.
Результативність самонаказу залежить від самопереконання особистості в необхідності цих дій.
Самопримус - виявлення незадоволення собою в разі невиконання самообов'язків, призначення собі додаткового завдання та примушення себе його виконувати. Практичні прийоми;
■ "крок уперед" - щоденне планування діяльності на наступний день;
■ "оцінювання прожитого дня" - аналіз своїх дай, учинків, вад;
■ "правила моєї поведінки" - дотримання складених для студента правил поведінки, привчає до виконання своїх обов'язків.
Ці методи, прийоми та способи забезпечують реалізацію плану самовиховання.
Четвертий етап самовиховання - контроль і регуляція самовиховання. На цьому етапі застосовують прийоми самоконтролю, самозвіту, самооцінки.
Самоконтроль є одним із видів усвідомленої регуляції власної поведінки та діяльності з метою забезпечити відповідність їхніх результатів сформульованим цілям, вимогам, правилам, зразкам. Самоконтроль у самовихованні ґрунтується на здатності студента контролювати будь-яку свою діяльність, тобто, аналізуючи перебіг роботи із самовиховання, студент установлює відхилення в програмі самовиховання і вносить відповідні корективи у план роботи над собою. Безумовно, робота над собою вимагає, у разі необхідності, самокорегування.
Самозвіт - звітування студента перед собою в різних формах (подумки, у щоденнику тощо) про виконання взятих зобов'язань, реалізацію плану та програми самовиховання.
Важлива роль у самовихованні належить навчальному закладу, передусім його науково-педагогічним працівникам. Основні завдання щодо організації самовиховання майбутніх фахівців: пояснення значення, актуальності процесу самовиховання для всебічного розвитку особистості; виховання вміння адекватно оцінювати себе; виховання готовності до співпраці з дорослими, які можуть дати поради, рекомендації щодо самовиховання.
PAGE \* MERGEFORMAT 19