Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 4. Міжнародні відносини на Далекому Сході
у XIX – на поч. ХХ ст.
(4 год.)
1. Міжнародно-політичне становище на Далекому Сході на поч. ХІХ ст. та "інтереси" західних держав (Великої Британії, Росії, Франції та США) у цьому регіоні.
2. "Ансейські договори" з Японією. Аналіз основних положень:
а) Канагавського японо-американського договору (березень 1854 р.);
б) Нагасакської англійсько-японської конвенції (жовтень 1854 р.);
в) Сімодського російсько-японського договору (лютий 1855 р.);
г) Сімодського американсько-японського договору (квітень 1857 р.);
д) Едоського американсько-японського договору (липень, 1858 р.).
74. Англо-російське суперництво в Середній Азії в другій половині 19 ст.
ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював російський^-російські-англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів. У Петербурзі й Лондоні усвідомлювали, що пряме військове зіткнення між двома державами в Центральній Азії зовсім небажано й чревате самими непередбаченими наслідками. Важкі природно-кліматичні умови, відсутність комунікацій, далекість від життєвих центрів як Англії, так і Росії, нарешті, недружественно настроєне населення все це робило великомасштабні англо-російські конфлікти в регіоні вкрай малоймовірним. От чому цей конфлікт залишався, так сказати, "конфліктом низької інтенсивності": Англія й Росія посилено інтригували друг проти друга, нацьковували один на одного місцеві племена, наводнювали регіон своїми розвідниками й диверсантами. От чому в 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію. Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство. У свою чергу англійці вже в 1874 р. почали підготовку до війни з Афганістаном. Віце-король Індії лорд Норсбрук, супротивник інтервенції в Афганістан, був замінений лордом Литтоном, прихильником Дизраэли й т.зв. forward policy, тобто політики колоніальної експансії. Була захоплена Кветта, були побудовані мости через Інд, у районі афгано-індійської границі почалося зосередження англійських військ. Зрозуміло, англійці зволіли б домогтися своїх цілей без війни; у зв'язку із цим в 1877 р., під час російсько-турецької війни вони підсилили свій натиск на Кабул, щоб змусити Шер-Алі пустити свої війська на афганську територію й разом з ними провести диверсію проти російського Туркестану, щоб змусити Росію воювати на 2 фронти. Однак спроба Лондона встановити свій контроль над Афганістаном закінчилася повним провалом. У ході другої афганської війни ( 1878-1880) Англія зазнала невдачі. У Петербурга залишалася одна можливість дипломатичне маневрування, і нею він скористався сповна. В 1884 р. був продовжений "Союз трьох імператорів" на нове триріччя, а згідно ст. 3 договору три імператори повинні спільно домагатися закриття чорноморських проток у випадку війни. І Берлін зробив усе від нього залежне, щоб викрутити Стамбулу руки й змусити його закрити протоки. У надання натиску на Туреччину Берлін і Петербург утягнули також Австро-Угорщину, Італію й Францію. Крім того, російський уряд почало також кроки до забезпечення нейтралітету Швеції й Данії й закриття датських проток. Нарешті, удалося налагодити контакт із еміром Абдуррахманом, що вирішив не починати війну через прикордонний конфлікт. У результаті вдалося влагодити конфлікт шляхом переговорів, обмінявши Пенджде, що відходив до Росії, на Зульфагар, що відходив до Афганістану. Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу росіянкою-росіянки-росіянці-англо-росіянці "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персії. Персія була дуже важлива для Росії як важливий торговельний партнер, а також як південний сусід, що граничив з неспокійним Кавказом. При цьому для Петербурга величезне значення мала одвічний ворожнеча турок і персів. Величезне значення мала Персія й для англійців як країна, що граничила з "перлиною британської корони" - Британською Індією. В 1872 р. Лондон почав рішучу спробу встановити свій контроль над економікою країни. Англійський банкір Ю. Рейтер (при офіційній підтримці британського кабінету) уклав з перським урядом безпрецедентний договір, що фактично надавав Рейтеру на 70 років виключні права на залізничне будівництво, видобуток корисних копалин, іригаційні роботи й навіть виключне право на експлуатацію державних лісів Персії. Нарешті, як гарантія одержання Рейтером доходу на вкладений їм капітал йому надавалася оренда на керування всіма перськими митницями строком на 25 років. Але й це ще не все - Рейтеру надавалося краще право на установу банків, міський благоустрій, пристрій почт і телеграфів і навіть установа фабрик і заводів. Фактично Рейтер ставав необмеженим хазяїном всієї перської економіки; так сказати, "другим перським шахом". У ході відвідування Наср Эд-Дином Петербурга (весна 1873 р.) йому було прямо сказане, що цей договір компрометує його авторитет і достоїнство. Горчаков прямо сказав шахові, які наслідки цей договір може мати для російсько-перських відносин. Шах був "вражений" і явно наляканий. Скориставшись як привід невиконанням Рейтером строків будівельних робіт, шах 23 жовтня 1873 р. розірвав концесію, про що відразу ж повідомив російського посланника. Зірвавши концесію Рейтера, росіяни спробували взяти будівництво залізниць у Персії у свої руки. 1 січня 1874 р. (н.ст.) відбулося під головуванням Горчакова Особлива нарада, на якому було визнано "досить бажаним і корисним у всіх відносинах" провести залізницю від Тифлиса до Тавризу. Однак восени 1874 р. шах відхилив цю пропозицію, побоюючись посилення російського впливу в Азербайджані. Проте, незважаючи на невдачу цієї витівки з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив у Персії. Свідченням цього впливу стало створення т.зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегерані відбулося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург із проханням допомогти в створенні надійної військової частини, що зуміла б захистити його особу від власного народу. В 1879 р. у Тегеран прибув полковник Домантович, якого супроводжували три офіцери й шість козачих урядників. Під їхнім керівництвом і була створена "перська козача бригада", командиром якої став Домантович, що підкорявся особисто шахові. Ця військова частина повинна була охороняти шаха, а також готовити офіцерські кадри з персів. Бригада була єдиним боєздатним і по сучасному навченим і збройним з'єднанням перської армії.Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Однак зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між російським і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, поряд із традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі. Так, уже в 1880-е рр. російські товари почали інтенсивно витісняти англійські в Північній Персії. В 1890 р. великий російський капіталіст Поляків заснував Обліково-позичковий банк Персії, що мав право карбування монети. Наприкінці 1890-х рр. росіянами була побудована шосейна дорога від порту Энзели на Каспійське узбережжя до Тегерана, що сприяло подальшому збільшенню російської торгівлі в Персії. А в 1890 р. російська дипломатія навіть домоглася від шахського уряду не надавати протягом 10 років яких-небудь залізничних концесій інакше, як за згодою уряду Росії. Настільки великому впливу Росії в Персії сприяли й російські урядові позики.Однак у південних районах Персії панував англійський капітал, що опирався на Шахиншахский банк. Уже в 1890-е рр. в англійських колах була широко поширена думка про бажаність розмежування росіянці й англійської сфер впливу в Персії, так щоб на Півночі панувала б Росія, а на Півдні - Великобританія. У той час, однак, у Петербурзі були впевнені, що цей розділ не вигідний Росії, тому що розраховували підкорити собі всю Персію.
Однак незабаром царський уряд було все-таки змушене погодитися із цією ідеєю. І причиною тому була поява нового могутнього учасника "Великої гри" - Німеччини.
Сімодський договір 1855 р. Російсько-японський договір про дружбу, торгівлю й границі був підписаний віце-адміралом Е. В. Путятиным і вповноваженими Японії 7 лютого 1855 р.
Перша дипломатична угода між Росією і Японією складалося з 9-ти статей. Головною ідеєю договору було встановлення "постійного миру й щирої дружби між Росією і Японією". Для росіян у Японії вводилася, по суті, консульська юрисдикція. Курильські острови до півночі від о. Итуруп оголошувалися володіннями Росії, а Сахалін продовжував залишатися як спільне, нероздільне володіння двох країн. Ця остання обставина була більш вигідно для Росії, що продовжувала активну колонізацію Сахаліну (Японія в той час не мала такої можливості через відсутність флоту). Пізніше Японія початку посилено заселяти територію острова й питання про нього почав здобувати усе більше гострий і спірний характер.
Для російських кораблів були відкриті також порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Росія одержувала режим найбільшого сприяння в торгівлі й право відкрити консульства в зазначених портах.
Із середини XIX в. міцність невидимих, але цілком відчутних стін, споруджених сегунатом навколо Японських островів, піддавалася випробуванням із всі зростаючою силою й частотою. Соперничающие друг із другом США, Англія й Франція, що поширили сферу своїх колоніальних інтересів на Далекий Схід, намагалися підібрати «ключик» до наглухо закритих воріт, за які сховалася від зовнішнього миру феодальна Японія. Про багатства цієї країни ходили легенди, але всім представникам західної цивілізації, за винятком голландців, доступ туди був закритий. В 1825 р. уряд сегуната Токугава - бакуфу - видало черговий закон, що посилював міри протидії спробам іноземців проникнути в країну. Пропонувалося незалежно від обставин обстрілювати іноземні судна, що наближаються до японських портів, а чужинців, що висадилися на берег, нещадно вбивати.
Але не пройшло й двох десятків років, як уряд Эдо змушений було зм'якшити свою позицію. І пояснюється це аж ніяк не спалахом інтересу до життя за рубежем, а страхом перед військовою міццю держав, що стукаються у ворота Японії. Цю міць наочно продемонстрували британські війська, що досить ефективно розправилися з китайськими збройними силами в ході т.зв. Опіумної війни. Оцінивши ступінь навислої погрози, сегунат відступився. Портовим адміністраціям в 1842 р. була розіслана нова інструкція бакуфу, що дозволяла постачати іноземні кораблі водою й припасами. До зброї пропонувалося прибігати лише при небажанні закордонних гостей покинути японську гавань. Одночасно в країні було налагоджене виробництво гармат по голландських кресленнях, а дайме одержали дозвіл будувати більші військові кораблі, що було до того часу категорично заборонено.
Одночасно з американцями або навіть трохи раніше (якщо судити за часом початку експедиції) спробу зав'язати дипломатичні й торговельні відносини зі своїм далекосхідним сусідом почала Росія. 7 жовтня 1852 р. від причалу Кронштадта відійшов фрегат під вимпелом віце-адмірала Юхимія Путятина, призначеного командуючим Російським Тихоокеанським флотом і одночасно Повноважним послом у Японії. 22 серпня 1853 р., через 1,5 місяця після прибуття в Японію коммодора Перрі, ескадра Путятина кинула якорі в бухті Нагасакі.
За зразком японо-американського договору були підписані відповідні документи із представниками Англії, Франції, Голландії, а 26 січня (7 лютого) 1855 р. - з російським послом Путятиным. Для судів Росії були відкриті порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Саме по собі «відкриття» Японії хоча й мало величезне принципове значення, але очікуваних надзвичайних вигід спочатку не принесло. Тому іноземні держави стали наполягати на розширенні договірної бази, домагаючись додаткових пільг і привілеїв. Першими превстигли на цьому шляху голландці, що одержали за договором 1856 р. право консульської юрисдикції, а через ще рік обговорившие досить вигідні для себе торговельні тарифи.
Під твердим натиском у липні 1858 р. у Симоде був підписаний японо-американський договір про торгівлю, що носила явно виражений нерівноправний і кабальний характер. Крім відкриття для двосторонньої торгівлі ряду нових портів, він установлював екстериторіальність американців у цивільних і кримінальних справах, уводив украй невигідні для японців тарифи й мита, що обмежили митний суверенітет Японії. У тім же 1858 р. були підписані за цим зразком нерівноправні торговельні договори з Англією, Францією й Росією.
Політика США та європейських держав щодо Японії кін 18- поч 19.
У силу величезної географічної далекості далекосхідного регіону від Європи великі континентальні держави звернули на нього увага лише в другій половині XIX сторіччя. Якщо Великобританія прагнула закріпити там свій статус провідної колоніальної держави, то в Росії й Франції був один об'єднуючий мотив - на Далекому Сході й Париж, і Петербург сподівалися знайти компенсацію за виявлену ними слабість у Європі (у ході Кримської й франко-прусской воєн). договори європейських держав і США із Країною Висхідного Сонця (японо-американський 1854 р., японо-англійський 1854 р. і російсько-японський 1855 р.) передбачали всього лише відкриття деяких японських портів - Хакодате, Симода й Нагасакі - для торгівлі з іноземцями; але дані угоди не передбачали анексії й установлення контролю над Японією.
Правда, відносно цієї країни (так само, як і у відношенні Китаю) неодноразово застосовувалася "дипломатія канонерок": так, 5 вересня 1864 р. з'єднана ескадра з 17 англійських, американських, французьких і голландських судів бомбардувала порт Симоносеки, зруйнувала його форти й висадила десант в 2 тис. чіл. Японський уряд змушений було після цього виплатити 3 млн. дол. контрибуції. Уряду Англії, Франції й США активно втручалися й у внутрішні справи Японії.
Завдання звільнення Японії від нерівноправних договорів було практично вирішене до 1894 р., коли, нарешті, був підписаний англо-японський торговельний договір, що передбачала відмова від однобічних переваг західних держав у Японії (начебто екстериторіальності); і із цього часу зовнішня політика Токіо були підлеглі не завданню захисту реальних національних інтересів, а завданню експансії.
Яка ж була реакція великих держав на прояв агресивності Японії в японсько-китайській війні? Не реагувати була не можна: ця війна показала, що Японія - це не просто ще одна дрімуча й дика азіатська деспотія, начебто Циньской імперії; що Країна Висхідного Сонця перетворюється в сильного суперника за вплив на Далекому Сході. У свою чергу, і Далекий Схід миттєво перетворювався з міжнародної глушини в один з епіцентрів світової політики.
Британія була на боці Японії (про що свідчив, зокрема, і японо-англійський договір 1894 р., що, властиво, і відкрив можливість японської агресії проти Китаю). У Лондоні розраховували використовувати зростаючу міць Японії проти Росії.
У Петербурзі були явно стривожені: на далекосхідних рубежах імперії, які залишалися в той час зовсім неукріпленими (досить сказати, що прямого залізничного сполучення з російським Далеким Сходом у той час не було: не була побудована не тільки Транссибірська магістраль, але й Кругобайкальская залізниця; через Байкал переправлятися доводилося взимку на санях, а влітку діяла поромна переправа), раптово виник сильний і небезпечний ворог. У ході Особливої наради під головуванням великого князя Олексія Олександровича 1 лютого 1895 р. було вирішено підсилити Тихоокеанську ескадру й, крім того, зав'язати стосунки з європейськими державами, переважно із Францією, із приводу угоди про колективний вплив на Японію, у випадку, якщо дії Японії, насамперед у Кореї, будуть порушувати істотні російські інтереси.
Германія в той період була особливо схильна підтримати Росію на Далекому Сході. У Берліні в той період почали, здається, прозрівати щодо тої прірви, у яку зштовхнула Німеччину антиросійська дипломатія канцлера Каприви, і тому там усіляко обхаживали Росію, прагнучи вбити клин між Росією й Францією й насолити Англії. От чому 8 квітня 1895 р. германський уряд виразив безумовну згоду підтримати російський демарш перед Токіо.
А після згоди Німеччини підтримати російські вимоги Париж тим більше не міг відмовити Росії. Зрозуміло, обидві держави мали свій інтерес у цьому конфлікті: якщо німці хотіли відволікти увагу Петербурга від європейських, особливо балканських справ (і, крім того, поучаствовать у розділі Китаю), те французи хотіли б взяти участь у спільних російсько-французьких проектах експлуатації Китаю (і тим самим ще більше прив'язати Петербург до Парижа у фінансовому відношенні).
Отже, 23 квітня представники Росії, Німеччині й Франції одночасно зажадали від японського уряду відмови від Ляодунського п-ова. Тим самим великі держави брали на себе роль захисників Китаю від зазіхань Японії. До цього часу Росія зосередила на Тихому океані значні військово-морські сили, які могли серйозно загрожувати комунікаціям між японськими військами на континенті й островами. Зштовхнувшись із настільки значним демаршем, Японія була змушена відмовитися від територіальних придбань на материку. По Симоносекскому мирному договорі (1895 р.) Китай був зобов'язаний виплатити Японії 230 млн. лан (460 млн. руб.); визнавалася незалежність Кореї.
На рубежі сторіч все більшу роль у далекосхідних справах грала ще одна неєвропейська велика держава - Сполучені Штати.
Наприкінці XIX століття змінилася ситуація як у самих США, так і на міжнародній арені. З одного боку, Сполучені Штати перетворилися з досить слаборозвиненої (за західноєвропейськими стандартами) аграрної країни в найбільшу економіку у світі. А по чисельності населення США випереджали будь-яку іншу велику державу (крім Росії). При цьому набагато виріс обсяг американських інвестицій за рубежем і обсяг американської зовнішньої торгівлі.
З іншого боку, намітилося ОСЛАБЛЕННЯ ВЕЛИКОБРИТАНІЇ, що відігравала роль ГЕГЕМОНА в системі "європейського концерту" після 1815 р. Гегемонії Великобританії був кинутий виклик з боку Німеччини. У цих умовах США не могли більше проводити свій ізоляціоністський курс.
Сполучені Штати повинні були повернутися до навколишнього світу. ІСПАНО-АМЕРИКАНСЬКА ВІЙНА (1898) показала, що Вашингтон вертається до активної зовнішньої політики, причому не тільки у своїй півкулі. Фактична анексія Філіппін показувала, що США активізували свою зовнішню політику на новому для Вашингтона - ТИХООКЕАНСЬКОМУ напрямку.
Показником зрослого міжнародного впливу Сполучених Штатів стала посередницька роль Вашингтона у висновку ПОРТСМУТСКОГО МИРУ між Росією і Японією в 1905 р.
Ситуація скалась таким чином, що Японія стала активним гравцем на міжнародній, арені, що характеризувалось підвищенням експансіонізму - вона цікавилась Кореєю та Китаєм, а також Сибіром, тобто їхніми ринками сировини для розвитку своєї промисловості і швидко отримала перемогу над ним 1895 році і захопила Тайвань та Ляодунь. Тому всі подальші дії були пов’язані саме з діяльністю там. Це занепокоїло всі країни: Росію, Німеччину. Францію, Британію, адже всі мали тут свої інтереси і всі втручались у китайські справи. Під тиском Ляодунь було повернуто Китаю але Росія брала його в аренду.
Що ж до США, то в 1899 році американський уряд вимагав рівних для себе умов наряду з європейськими державами в Китаї, що називалось доктриною Хея. Всі європейські країни її прийняли.
Але в цей час в Китаї виникло боксерське повстання. Європейські країни: ВБ, Франція, Німеччина, Росія а також Японія домовились послати туди об’єднані воєнні сили. В результаті Китай зоб.виплатити контрибуцію. Під час самого повстання між ВБ та Німеччиною велися переговори щодо принципу «відкритих дверей» в Китаї, тобто про рівні позиції сторін в цій країні, але за допомогою переговорів Німеччина хотіла втягнути Японію та ВБ проти Росії, оскільки Росія намагалась закріпитись в Китаї шляхом заключення ряду договорів з китайським урядом, зокрема щодо Манджурії. Всі інші країни намагались недопустити поширенню російського впливу в там, таким чином Росія опинилась в ізоляції.
Всі ці вищеназвані країни намагались «не відставати» від Японії: Росія хотіла мати незамерзаючі порти, а також будувала Сибірську желізну дорогу; Німеччина вела переговори з Японією але й підштовхувала Росію до вступу з нею у війну, це робилось задля свободи дій проти Франції; Франція була союзницею Росії хоча няких активних дій в її підтримку фактично не приймала; Японія вела переговори і з Німеччиною із Англією, щоб запобігти підтримці у випадку війни з Росією.
В результаті було підписано брить-яп.угоду проти США, Німеччини та Росії, де закріплялись сфери впливу в Китаї та Кореї а також нейтралілет у випадку війни проти Японії.
Всі ці події лежали в основі подальшого російсько-японського конфлікту і визивали протиріччя між усіма країнами. Щодо приводу загострення рос-яп протиріч, то в ньому фігурувала Манджурія- Росія вимагала від Японії признати, що вона знаходиться поза її інтересами Японія вимагала визнання свого протекторату над Кореєю та на вирівнювання її прав з Росією в Манджурії. Всі вимоги ставились в ультимативній формі. Але в 1904 році, не дивлячись на виконання Росією вимог, Японія розійрвала дипломатичні стосунки з Росією. Так розпочалась російсько-японська війна 1904-1905 рр.
Росія була менш сильною у воєнному плані ніж Японія, особливо на морі, тому на перших порах Росія програвала, що внесло свої корективи у політику всіх зацікавлених країн. Зокрема ВБ та США не хотіли посилення Японії, Франція взагалі була проти всього цього, адже всі сили Росії знаходились не в Європі, а на Далекому Сході, Німеччина ж була цьому тільки рада, прикриваючи російський тил. Всі країни вирішили що з війною пора б уже закінчувати. В цій війні США підтримували Японію від якої та отримувала фінансову допомогу, від Англії також, розраховуючи при цьому виснаження Росії та Японії. .
Посередником виступив американський президент Т.Рузвельт. На цей час Японія економічно та фінансово була слаба, тому виступило за мир. Росія понесла тяжкі втрати, що також зумовило бажання миру. Переговори розпочались в місті Портсмут і закінчились Портсмутським миром у вересні 1905 року. На переговорах основні протиріччя виникли щодо острова Сахалін та виплаті значної контрибуції Росією. Японія зобов'зувалась вивести свої війська з Манджурії, Росія поступалась Ляодуньом, порт-артуром та частиною Сахаліну.
В результаті війни та миру позиції Росії та її міжнародний авторитет на Далекому Сході було підірвано.
Російсько-китайські дипломатичні відносини на початку XIX в. Місія Головкина.
Після висновку в 1802 р. миру із Францією царський уряд підсилив свою увагу до країн Сходу й в 1804 р. направило в Китай посольство на чолі із графом Ю. А. Головкиным. Під приводом повідомлення про вступ на престол
Головкин повинен був прибути в Пекін і домагатися доступу російських торговельних судів у Кантон, відкриття торгівлі по сухопутній границі з Північно-західним Китаєм, права судноплавства по Амуру, необхідного для постачання російських володінь на Камчатці й Алясці провіантом і зброєю, допуску російського посланника в Пекін і т, буд.
В 1805 р. Головкин прибув в Ургу, але не міг проїхати далі, тому що заздалегідь відмовився ставати на коліна я простиратися ниц перед богдиханом, а ургинские начальники амбань і ван відхилили вимоги Головкина щодо церемонії його прийому як представника російського государя. Після довгих сперечань щодо етикету й чисельності своєї збройної охорони Головкин змушений був повернутися назад. Китайські купці, що містили торговельні угоди в Кяхті, заважали відкриттю торгівлі на інших ділянках границі. Сенат послав у Пекін протест проти дій цинского уряду відносно місії Головкина.
Від'їзд Головкина стурбував цинский двір. В 1810 р. китайські посланці прибутку для побачення з іркутським губернатором Трескиным у Маймачене, біля Кяхти, щоб загладити случившееся, п говорили про бажання Китаю підтримувати з Росією дружні відносини п прийняти нове російське посольство. Розвитку зносин з Китаєм сприяла російська духовна місія в Пекіні. З 1818 р. вона підсилила свою діяльність по доставлянню в Петербург відомостей про Китай. В 1833 р. місії було запропоновано не захоплюватися зверненням до православ'я китайців, щоб не ускладнювати відносини Росії з Китаєм.
Загальний напрямок політики Росії у відношенні Китаю в 40-х роках XIXв.
До кінця 50-х років XIX в. Росія зовсім не вела морської торгівлі з Китаєм. Обороти ж російсько-китайської торгівлі через Кяхту з кінця 40-х років стали зменшуватися під впливом розвитку морської торгівлі західних держав з Китаєм після першої опіумної війни.
На відміну від Англії й США, що заохочували контрабандний ввіз у Китай опіуму, з Росії опіум у Китай майже не надходив, і торгівля їм з Китаєм була заборонена росіянином підданим ще в 1841 р., про що тоді ж був сповіщено китайський уряд.
Величезні відстані, малонаселеність і труднощі пересування через Сибір у першій половині XIX в. як і раніше робили царську Росію на Далекому Сході незмірно більше слабкої, чим на материку Європи, де вона до Кримської війни вважалася найсильнішою військовою державою. Східна Сибір залишалася малозаселеною й віддаленою колонією, значною мірою служившей місцем каторги й посилання. На Тихому океані військовий флот царської Росії був набагато слабкіше не тільки англійського, але й флотів Франції й США. Сухопутні війська на далекосхідних окраїнах Росії залишалися дуже нечисленними. Царський уряд, зайнятий придушенням революційного руху в Європі й своїй політиці на Близькому Сході, було зацікавлено в тім, щоб можливо довше зберегти на сході Азії те положення, що існувало там до опіумних воєн. Незалежний Китай за умови, що він залишиться слабкою країною, був для царської Росії більше зручним сусідом, чим Китай, що зробився знаряддям Англії.
На противагу державам, відділеним від Китаю величезними водними просторами, Росія була сусідом Китаю й мала загальну з ним саму довгу у світі й слабко сухопутну границю, що обороняється, довжиною в кілька тисяч верст. У силу цього Росія найбільше була зацікавлена в тім, щоб у Китаї, і особливо в найближчі до Росії володіннях Китайської імперії, а також у не розмежованих областях Приамур'я й Примор'я не встановився вплив яких-небудь ворожих Росії держав.
Відкриття китайських портів і розвиток морської зовнішньої торгівлі Китаю загрожувало підірвати російсько-китайську сухопутну торгівлю, підсилюючи в той же час вплив у Китаї супротивників Росії - Англії й Франції, Царська Росія внаслідок віддаленості, слабості свого торговельного флоту й відсталості своєї промисловості не могла вивозити в морські порти Китаю свої товари з таким же успіхом, як Англія й Франція, п не могла скористатися для цього нерівноправними договорами з Китаєм тією самою мірою, як буржуазія Західної Європи п США, Росіяни тканини не могли конкурувати із західноєвропейськими в морських портах Китаю. У силу всіх цих причин царський уряд, незважаючи на загарбницький характер політики царату, не проявляло ініціативи в нав'язуванні Китаєві нерівноправних договорів про відкриття портів для іноземної морської торгівлі й навіть іноді не квапилося забезпечити собі у відкритих портах Китаю права найбільше благоприятствуемой нації.
Кульджинский торговельний договір 1851 р. між Китаєм і Росією.
Зате до середини XIX в. підсилився інтерес російської буржуазії до вивозу російських товарів у північно-західні окраїни Китаю, особливо в Джунгарию, де в силу географічних умов західна конкуренція не була небезпечною. У Росію із цих районів привозився плитковий чай і грубі тканини (даба). Міністерство закордонних справ і міністерство фінансів розробляли заходу щодо розвитку цієї торгівлі. У Кульджу й Чугучак під ім'ям купця Хорошева в 1845 р. їздив російський чиновник Любимов. В 1851 р. у Кульджу для переговорів про умови торгівлі прибув полковник Е. Ковалевский. Улітку 1851 р. Ковалевский і генерал-губернатор Илийского краю И Шань зі своїм помічником Буянтаем підписали Кульджинский торговельний договір. За цим договором Росія одержала право на пристрій у Кульдже й Чугучаке торговельних факторій і призначала туди консулів. Договір підтверджував колишній принцип взаємної видачі підданих обох сторін владі своєї держави для суду й покарання, але тільки у випадку здійснення ними важливих карних злочинів. У випадку ж дрібних конфліктів між китайськими й росіянами підданими дозвіл їх на місці покладало на російського консула й китайських чиновників. Ця умова вносила в Кульджинский договір елемент нерівноправності.
Насильне «відкриття» країни.
Канаганський договыр
У 1845 р. американський Конгрес офіційно надав президентові Дж. Полку надзвичайні повноваження для встановлення відкритих, необмежених торговельних зносин із Японією. Виходячи з цього, у 1846 р. до Японії намагалася прорватися ескадра коммодора Дж. Бідла, а в 1849 р. — коммодора Ґліна, однак усі ці американські експедиції наражалися на категоричне «Ні!» з боку бакуфу. Проте грандіозне зростання американського китобійного промислу в акваторії Тихого океану (у зв'язку з чим кораблі СІЛА часто підходили до японського узбережжя) змусило уряд країни шукати шляхи до розв'язання цієї проблеми. Відіграли свою роль і посилена розробка каліфорнійських золотих родовищ та пов'язана з ним активізація торговельних зносин у Тихому океані, а також насильницьке відкриття Китаю після ганебних «опіумних воєн». Шлях від Сан-Франциско до китайського порту Гонконг виявився надто довгим (6149 морських миль), і, щоб пройти його за один захід, пароплав змушений був брати на борт величезні запаси вугілля замість товарів чи пасажирів. Суттєво полегшити морський маршрут могло б створення вугільної «дозаправочної станції» на одному з островів Японії, проте для цьохо треба було її «відкрити». Гроші диктували політику, і в листопаді 1852 р. американська ескадра коммодора М.К. Перрі (у складі 12 найновіших військових пароплавів) рушила на захід. 8 липня 1853 р. вона прибула до Японських островів і зухвало увійшла до столичної едоської бухти Урага (Суруга). Незважаючи на категоричні протести японських властей, М.К. Перрі рішуче відмовився перейти для вручення офіційного листа від американського президента М. Філмора японському імператорові Комею [1847—1867] із Ураги до єдиного напіввідкритого японського порту Нагасакі й, погрожуючи висадкою морських піхотинців, змусив шьогунських представників прийняти цей лист 14 липня того ж року в легітимно «закритій» бухті.
Для додаткової аргументації своїх вчинків американський флотоводець подарував остров'янам кілька моделей найновішої військової техніки, якою володіли збройні сили США.
Завершивши на цьому перший акт силової демонстрації, «чорна ескадра» (як її прозвали японці за шлейф чорних димів від пароплавних труб) відбула до Китаю, пообіцявши повернутися за відповіддю навесні 1854 р.
Вражаючий американський зовнішньополітичний демарш неабияк стурбував Росію, яка направила до Японії свого представника — адмірала графа Є.В. Путятіна на фрегаті «Паллада». Російський дипломат також почав схиляти Японію до «самовідкриття», однак прагматичні американці швидко зорієнтувалися, і вже у лютому 1854 р. М.К. Перрі достроково повернувся до Ураги. Тепер під його командуванням було дев'ять військових кораблів, 250 гармат і 500 десантників «на борту», тому шьогунським представникам знову довелося мати справу з М.К. Перрі, а 31 березня 1854 р. під загрозою прямої американської інтервенції дали бакуфу підписав у Канаґаві (нині Йокогама) перший японо-американський договір, згідно з яким Японія «відкривалася» американським кораблям і товарам.
Для шьогунської Японії настали чорні роки нерівноправних ансейських договорів [Ансей («Спокій») — ненґо (гасло правління) періоду 1854—1860 рр.]. Канагавська угода спрацювала як вибух, як постріл стартового пістолета, після чого до берегів Японії прибули бойові ескадри майже всіх могутніх країн тогочасного світу. За кілька років аналогічні договори Японії нав'язали Англія (1854), Росія (1855), Нідерланди (1856), Франція (1858). Шьогунат змусили відмовитися від політики самоізоляції, встановити із західними державами офіційні дипломатичні відносини та обмінятися консулами, запровадити режим найбільшого сприяння для іноземних товарів у Японії, а також відкрити для вільної торгівлі та відвідування порти Нагасакі, Шімода й Хакодате. Наступні угоди розширили коло відкритих портів (Ніїгата, Едо, Осака, Хього тощо), узаконили на островах принцип «екстериторіальності» для європейців та американців, ліквідували для західних товарів штучно завищені ліцензійнотарифні обмеження на японському ринку й зафіксували вкрай принизливий для японської валюти обмінний курс. Росія надодачу примудрилася застовпити за собою острови Курильської гряди, на які раніше претендувала Японія. Фактично, за лічені роки (1853—1858) під тиском «великих держав» Японія відкрилася світові, проте ансейські договірні умови виявилися настільки принизливими й невигідними для Японії, настільки рельєфно засвідчували цілковите безсилля й залежність острівної цивілізації перед погрозами західних колонізаторів, що остаточно розвіяли залишки владного авторитету військово-самурайського режиму бакуфу всередині японського суспільства. Назрівав крах шьогунської диктатури.
Середина XIX ст. принесла Японії нелегкі випробування. Глибока економічна криза, технічна й технологічна відсталість, украй низький життєвий рівень більшості населення (що періодично опускався нижче прожиткового), ідейне антивладне бродіння серед опозиціонерів, до яких, окрім науковців і частини даймьо, почали приєднуватися промисловці, лихварі, частково навіть буші — все це не давало спокійно спати шьогунам Токугава. Режим самурайської диктатури цілком себе вичерпав, що остаточно засвідчив крах усіх спроб реформування застарілої системи зсередини. Лише особливості далекосхідної ментальності (повага до влади, негативне сприйняття будь-яких змін, витриманість і терплячість, культ праці, спокійне ставлення до наявності або відсутності матеріальних благ тощо) давали змогу військовим диктаторам так довго триматися при владі. Однак рівновага з кожним роком ставала менш стабільною, а зовнішнє втручання підірвало її хиткий фундамент.
Японське суспільство пережило справжній шок, викликаний низкою нерівноправних «ансейських» договорів. Проповіді «непереможної сили» самурайських армій, «божественної зверхності» Японії над світом, «безгрішності» її лідерів виявилися фікцією, марою, ілюзіями, розлучатися з якими завжди дуже важко. Винного в цивілізаційному провалі шукали недовго: тягар відповідальності за державну ганьбу й приниження змушений був узяти на себе шьоґунат, і цей тягар розплющив режим бакуфу.
Сімодський трактат (яп. 日露和親条約, にちろわしんじょうやく) — перша дипломатична домовленість між Росією та Японією. Був підписаний 26 січня (7 лютого) 1855 року в храмі Ґьокусендзі в Сімоді віце-адміралом Є. В. Путятіним зі сторони Росії і М. Цуцуї та Т. Кавадзі зі сторони Японії. Трактат складався з 9-ти статей.
Згідно з домовленостями між Російською імперією та Японією встановлювались «постійний мир і щира дружба». У володіннях обох держав російські та японські піддані повинні були користуватись заступництвом і захистом як у відношенні особистої безпеки, так і недоторканості їх власності. Кордон між двома країнами встановлювалась по протоці де Фріза між островами Ітуруп (Еторофу) та Уруп, причому перший відходив до Японії, а останній та інші Курильські острови на північ складали володіння Росії, тим самим підтвердивши фактичний стан, який склався у регіоні на сер. ⅩⅨ ст. Намагаючись встановити добросусідські відносини з Японією, Росія погодилась визнати острів Сахалін «нерозділеним між Росією і Японією, як було до того часу».
Для російських суден японським урядом були відкриті порти Сімода, Хакодате і Наґасакі; в перших двох дозволялась взаємна торгівля, і в одному з них з 1856 р. могло бути відкрите російське консульство. Російським підданим був наданий «режим найбільшого сприяння». Як росіяни в Японії, так і японці в Росії підлягали суду за скоєні злочини «не інакше, як за законами своєї країни».
Пояснюючі статті, додані до договору, регламентували умови життя і торгівлі росіян в відкритих для них портах. 12 (24) грудня 1857 р. в Наґасакі був підписаний додатковий трактат, який регулював практичні питання торгівлі, в якому Росія зобов'язалась, зокрема, поважати японські води як нейтральні і утримуватись від нападу на ворожі судна, які знаходяться в японських портах.