Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
20
Фінанси
ТЕМА 1. СУТНІСТЬ ФІНАНСІВ, ЇХ ФУНКЦІЇ ТА РОЛЬ
1. Виникнення та суть фінансів.
2. Функції фінансів.
3. Поняття про фінансові ресурси.
4. Поняття фінансової системи.
1. Виникнення та суть фінансів
Фінанси є історично сформованою, складною та багатогранною економічною категорією.
Вперше термін «фінанси» з’явився у XIII столітті. Він походить від середньовічного латинського терміну «financia», що означає обов’язкову сплату грошей на користь держави. Так тривало майже до початку XVIII ст. Під фінансами розуміли державне публічне господарство або господарство будь-якого державного утворення, наприклад міська община.
У XVIII ст. трактування поняття фінансів як державного господарства мало подальший розвиток. Державні утворення різного рівня стали називатися союзами публічного змісту, а фінанси – формами та методами добування коштів і їх витрачання цими союзами при виконанні покладених на них функцій. Згодом функціонування держави ускладнювалось, що супроводжувалось розростанням судочинного, виконавчого та фінансового апарату, а також ускладнювались процеси господарювання, призводячи до появи надлишкового товару, грошей. Тоді терміном фінанси почали позначати значно ширше коло економічних явищ, ніж виключно податки.
Найвищого розквіту фінанси досягли у XX ст., коли функції держави набагато розширилися і вдосконалилися, а товарно-грошові відносини посіли головне місце в економічних системах. Фінанси перетворилися на універсальний і надзвичайно активний елемент економічного життя, розвинулися методи і форми мобілізації коштів та їх розподіл у державі.
Отже, основними передумовами виникнення фінансів є:
1. Виникнення держави.
2. Функціонування товарно-грошових відносин у формі обміну товару на гроші.
3. Розширене відтворення, яке зумовило необхідність повернення та включення в господарський оборот новоствореної вартості.
Обов’язковою ознакою участі фінансів у економічному житті держави, підприємства чи громадянина є гроші. Без використання грошей у процесах виробництва, у здійсненні державою своїх функцій, задоволенні населенням своїх життєвих потреб фінанси не існували б. Усі процеси економічного життя, де беруть участь фінанси, мають грошове вираження. Однак самі гроші не є фінансами, фінансами гроші стануть тоді, коли їхній власник створить відповідний фонд, вкладе їх у цінні папери, надасть кредит або зробить щось інше, завдяки чому матиме певний дохід. Утворення фінансів нерозривно пов’язано з існуванням грошей, як основної фізичної форми їх існування. Таким чином, фінанси є особливою економічною категорією, яка характеризує специфічний вид грошових відносин.
Фінанси як економічна категорія по різному тлумачаться науковцями. Однак найпоширенішим визначенням фінансів є наступне:
Фінанси – це економічна категорія, що відображає створення, розподіл і використання фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій.
Також досить поширеним є інший підхід до тлумачення фінансів.
Фінанси – це особлива, специфічна форма виробничих відносин, пов’язана з процесом розподілу і перерозподілу частини вартості виробленого в країні ВВП, утворенням і використанням на цій основі цільових централізованих і децентралізованих грошових фондів суспільного призначення.
Фінанси обслуговують кругообіг та обіг виробничих фондів у грошовій, виробничій та товарній формах, а також охоплюють податкові платежі населення, позики, депозитні вкладення. Через фінансові важелі держава надає населенню кредити, регулює індивідуальну трудову діяльність, здійснює управління соціально-економічними процесами, визначає темпи та пропорції суспільного відтворення.
Фінанси сприяють забезпеченню збалансованості економіки держави на основі досягнення відповідності між матеріальними і грошовими ресурсами. Фінанси надають можливість державі формувати цільові фонди грошових ресурсів суспільного призначення, необхідні для виконання всіх функцій держави.
2. Функції фінансів
Сутність кожної економічної категорії детально розкривається в її функціях, які характеризують суспільне призначення даної категорії.
При визначенні функцій фінансів в економічній літературі склалось 2 підходи:
І – традиційний для вітчизняної науки, який відзначає, що фінанси виконують три функції: розподільчу, перерозподільчу; контрольну. В даному випадку, одні і ті ж самі функції фінансів розповсюджуються як на фінанси суспільного сектора економіки, так і на фінанси бізнесу. Базовим матеріальним підґрунтям для цього було існування державної форми власності на засоби виробництва та практична уніфікованість фінансів держави та фінансів підприємств організацій, а фінансові ресурси, як і гроші, виконували роль облікових одиниць;
ІІ – західний підхід, який відокремлює функції фінансів суспільного сектора економіки та функції фінансів бізнесу. Згідно цього підходу фінанси суспільного сектора виконують наступні функції:
Алокаційна, зміст якої полягає в тому, що за допомогою фінансів створюється суспільний сектор економіки. Фактично алокаційна функція фінансів забезпечує розміщення обмежених ресурсів між суспільним та приватним сектором економіки. Інструментами реалізації цієї функції є: стягнення податків, емісія позик, націоналізація власності тощо.
Перерозподільна. Її зміст полягає в тому, що з допомогою податків, дотацій, субсидій, трансфертів, страхування, гарантій та позик досягається перерозподіл добробуту громадян у суспільстві.
Стабілізаційна. Зміст її полягає в тому, що держава, маніпулюючи обсягами своїх доходів та видатків, запозичень та операцій з власністю, за допомогою інструментів фіскальної політики вдається до мінімізації коливань в економіці, запобігаючи економічному буму та спаду.
Фінансам бізнесу притаманні наступні функції:
Фондоутворююча функція, котра передбачає що функціонування фінансів бізнесу повинно забезпечувати формування фондів фінансових ресурсів суб'єкта підприємницької діяльності.
Розподільча функція - передбачає розподіл доходів та фінансових результатів діяльності підприємства відповідно до цілей та стратегії розвитку підприємства, визначаються доходи на спожиті фактори виробництва.
Перерозподільча та стимулююча функція, що пов'язані із розміщенням наявних ресурсів підприємства у найоптимальніший спосіб з метою одержання максимального прибутку, збільшення добробуту власників (акціонерів), витіснення конкурентів.
3. Поняття про фінансові ресурси
Фінансові ресурси – фонди грошових засобів, що формуються підприємствами, державою та населенням, і використовуються для розширеного виробництва, матеріального стимулювання працівників, задоволення соціальних потреб тощо.
Обсяг фінансових ресурсів держави залежить від ступеня розвитку економіки країни, методів господарювання. Головним джерелом фінансових ресурсів є ВВП.
В залежності від рівня, на якому проходить формування і використання фінансових ресурсів, їх поділяють на:
централiзованi — які утворюються на рівні держави, окремих адміністративно-територіальних одиниць, об'єднань, міністерств;
децентралiзованi — створюються окремими підприємствами.
Також фінансові ресурси поділяють на власні і позичені.
Власні фінансові ресурси — це грошові кошти, отримані в процесі здійснення фінансово-господарської діяльності. До них належать доходи, прибутки, статутний капітал.
Позичені ресурси – це грошові кошти, отримані в результаті кредитів і займів, які набувають характеру заборгованості, а саме банківські кредити, запозичення в міжнародних фінансових організацій, кошти залучені на фондовому ринку тощо.
Фактори, що впливають на величину фінансових ресурсів:
1. Ефективність господарської діяльності (фактори росту – величина прибутку, обсяги реалізації тощо).
2. Частка національного багатства країни, що залучається в господарський оборот (обсяги земельних і лісових угідь, водних ресурсів, основного капіталу тощо).
3. Масштаби перерозподільчої, алокаційної та регламентуючої активності держави, що відображається у ставках податків, відрахувань тощо.
Напрями використання фінансових ресурсів держави:
1. Значна частина загальнодержавних коштів спрямовується на розвиток народного господарства, будівництво нових підприємств, структурну перебудова галузей;
2. Утримання соціально-культурних установ: лікувальних, освітніх, культурних, спортивних і т.п. закладів
3. Соціальний захист населення; виплата пенсій, допомоги у випадках втрати працездатності, інвалідності, при догляді за хворою дитиною, при вагітності та пологах, допомоги малозабезпеченим верствам населення, багатодітним сім'ям, дітям-сиротам тощо.
4. Фінансування міжнародної діяльності передбачає утримання представництв, консульств за кордоном, участь в роботі міжнародних організацій, фондів, союзів тощо, здійснення міжнародного співробітництва, підтримка міжнародних культурних, наукових та інформаційних зв'язків;
5. Видатки держави по охороні навколишнього середовища включають затрати, пов'язані з раціональним використанням водних, лісових, земельних, мінеральних та інших видів ресурсів.
6. Видатки пов'язані із управлінням країною, тобто. утримання державних органів законодавчої, виконавчої і судової влади, апарату Президента України, фінансових, фіскальних, митних та інших органів;
7. Оборона країни; утримання Збройних сил, закупівля озброєння та військової техніки, мобілізаційна підготовка галузей народного господарства та iн.
Напрями використання фінансових ресурсів підприємств:
1. Розширене відтворення i розвиток підприємств: придбання обладнання та інвентаря, капітальне будівництво, ремонт основних фондів, здійснення реконструкції, оновлення виробництва, автоматизація, механізація виробничих процесів тощо;
2. Вирішення соціальних проблем трудового колективу: утримання соціально-культурних об'єктів (баз відпочинку, будинків культури, дитячих садків, профілакторіїв), будівництво житла;
3. Матеріальне стимулювання працюючих за досягнення кращих індивідуальних та колективних результатів: премії, персональні надбавки, компенсації.
Актуальним питанням вдосконалення фінансових відносин є питання про встановлення раціонального співвідношення між централізованими i децентралізованими фінансовими ресурсами. Високий рівень податків та інших обов'язкових внесків приводить до зростання фінансових ресурсів держави і зменшення, відповідно, фінансових ресурсів підприємств, що негативно відображається на результатах їхньої діяльності, підриває матеріальну зацікавленість у досягненні кращих показників, а також сприяє відтоку коштів у тіньовий бізнес.
Специфічним методом фінансових ресурсів є фінансові резерви. Ними є тимчасово вилучені з обороту кошти, які використовуються при настанні непередбачених обставин.
Фінансові резерви формуються як на централізованому так i на децентралізованому рівні.
Методи формування фінансових резервів:
1. Бюджетний – створення при кожному бюджеті відповідних резервів для фінансування видатків, пов’язаних із надзвичайними подіями.
2. Страховий – створення резервів страховими організаціями для відшкодування витрат, пов’язаних з страховими випадками.
3. Господарський – формування фінансових резервів підприємств, банків та іншими установами.
Один з найбільших резервів в Україні є Резервний фонд Кабінету Міністрів України, який формується в розмірі, що не перевищує 2% видаткової частини бюджету.
4. Поняття фінансової системи
Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці, відповідно до задіяної моделі економіки та значною мірою визначається нею. Так, у державі тоталітарного типу фінансова система є спрощеною і дещо примітивною. Не всі її ланки достатньо розвинені.
У державах із ринковою економікою фінансові системи досягають своєї завершеності, однак у розрізі деяких держав можуть суттєво відрізнятися. У державах із перехідною економікою фінансові системи характеризуються тим, що окремі їхні ланки перебувають на стадії формування. Це торкається насамперед фінансового ринку, державного боргу, страхових і резервних фондів тощо.
Фінансові системи деяких держав можуть відрізнятися за своєю структурою, але у всіх у них є загальна ознака — це різноманітні фонди фінансових ресурсів, які різняться за методами мобілізації та напрямками використання, однак тісно пов'язані між собою, мають прямий і зворотний вплив на економічні й соціальні процеси в державі, а також на формування й використання фондів фінансових ресурсів у розрізі окремих ланок.
Фінансова система країни є засобом систематизації фінансових відносин у суспільстві.
Фінансова система є сукупністю відокремлених, але взаємопов'язаних між собою сфер, ланок фінансових відносин, які мають особливості у створенні й використанні фондів фінансових ресурсів, відповідний апарат управління та правове забезпечення.
Фінансову систему розглядають як за внутрішньою будовою, так і за організаційною структурою.
За внутрішньою будовою фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу і перерозподілу ВВП.
Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин, а ланка — їх відособлену частину.
За рівнем економічної системи до сфер фінансової системи належать:
сфера державних фінансів;
сфера фінансів суб'єктів господарювання;
сфера фінансів населення;
сфера міжнародних фінансів;
сфера фінансового ринку.
Виділяють такі ланки фінансової системи:
фінанси комерційних підприємств;
фінанси некомерційних установ;
фінанси громадських організацій і доброчинних фондів;
зведений бюджет України;
державні цільові фонди;
державний кредит;
страхування.
Організаційна структура фінансової системи — це сукупність фінансових органів та інституцій, яка характеризує систему управління фінансами.
До організаційного складу фінансової системи входять:
1) Органи управління (Міністерство фінансів, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Державне казначейство, Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонд соціального страхування на випадок безробіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Рахункова палата, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку).
2) Фінансові інститути (Національний банк та інші банки, небанківські кредитні установи, міжбанківська валютна біржа, фондова біржа, інституційні інвестори).
ТЕМА 2. ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА
1.Суть фінансової політики та її завдання
2.Складові фінансової політики держави.
3.Класифікація фінансової політики.
4.Типи фінансової політики.
5.Фінансова політика суб'єктів господарювання.
1. Суть фінансової політики та її завдання
У кожній державі реалізується певна економічна політика, яка впливає на всі стадії суспільного відтворення. Важливою складовою економічної політики держави є фінансова політика.
Сутність фінансової політики виявляється у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання. Цілі фінансової політики зумовлені потребами економічного розвитку і досягненням високого рівня індивідуального й суспільного добробуту. Основний вектор фінансової політики — забезпечення економічного зростання в країні через механізми фінансового впливу на попит і пропозицію, споживання, заощадження та інвестиції. Фінансова політика неодмінно має конкретне спрямування, а її реалізація завжди пов'язана зі знаходженням компромісу між певними потребами і реальними можливостями.
Фінансова політика – це комплекс державних заходів, що забезпечують ефективне функціонуванняфінансів і фінансової системи. Фінансова політика стимулює розвиток матеріального виробництва і створює економічний ґрунт для здійснення державою покладених на неї функцій і завдань.
Фінансова політика охоплює широкий комплекс заходів:
розробка загальної концепції фінансової політики, визначення її основних напрямів, цілей і головних завдань;
створення адекватного фінансового механізму;
управління фінансовою діяльністю держави та підприємств.
Фінансова політика є складовою частиною економічної політики держави. В ній конкретизуються головнінапрями розвитку економіки; визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їхні джерела та шляхи використання; розробляються механізми регулювання і стимулювання соціально-економічних процесівфінансовими методами.
Головними цілями фінансової політики є мобілізація та ефективне використання фінансових ресурсів, регулювання економічних і соціальних процесів, стимулювання провідних напрямів розвитку економіки.
Завдання фінансової політики - це:
1. Забезпечення умов для формування максимально можливих фінансових ресурсів.
2. Встановлення раціонального механізму розподілу і використання фінансових ресурсів.
3. Регулювання і стимулювання економічних та соціальних процесів фінансовими методами.
4. Формування фінансового механізму і його розвиток відповідно до цілей і стратегій, що постійно змінюються.
5. Створення ефективної і максимально дієвої системи управління фінансами.
Головна мета фінансової політики полягає у підвищенні рівня суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу ВВП між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.
Основні засади та напрями фінансової політики на практиці відображаються у:
– фінансовому законодавстві;
– системі форм і методів мобілізації фінансових ресурсів;
– перерозподілі фінансових ресурсів між окремими верствами населення, галузями, регіонами;
– структурі доходів і видатків бюджетів.
Фінансова політика - відносно самостійна сфера діяльності держави. При її розробці варто виходити з конкретних особливостей історичного розвитку суспільства, враховувати специфіку внутрішнього і міжнародного становища країни, реальні економічні та фінансові можливості країни.
2. Складові фінансової політики.
При проведенні фінансової політики особливо важливим є забезпечення взаємозв'язку всіх її внутрішніхскладових, до яких належать:
1. Бюджетна політика — діяльність державних органів влади і управління стосовно формування, виконання та регулювання державного бюджету країни з метою забезпечення соціально-економічного розвитку та стратегічних пріоритетів держави. Бюджетна політика виражається у формах і методах мобілізації бюджетних ресурсів та використанні їх на різні потреби держави, визначенні джерел фінансування бюджетного дефіциту, принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи тощо.
2. Податкова політика характеризує діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і податкових платежів у централізовані фонди грошових ресурсів держави. Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення частки податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей виробництва, територій, груп населення сприяє зростанню або спаду господарської активності, створенню сприятливої кон'юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики.
3. Грошово-кредитна політика — комплекс дій і заходів держави у сфері грошового та кредитного ринків, наприклад регулювання інфляції і курсу національної грошової одиниці, забезпечення своєчасних розрахунків шляхом регламентації функціонування банківської системи та стабільності грошового обігу через управління емісією, подальше розширення безготівкових форм розрахунків банківських установ із фізичними особами у різних сферах їх обслуговування тощо. Основні складові грошово-кредитної політики: емісійна, цінова, валютна та безпосередньо кредитна політики. Грошово-кредитна політика забезпечує економіку повноцінною та стабільною національною валютою, регулює грошовий обіг відповідно до потреб економіки з метою стимулювання економічного зростання за низького рівня інфляції і безробіття та сприяє залученню кредитних інституцій до фінансування інвестиційних проектів.
4. Завдяки митній політиці держава захищає свої інтереси у сфері розширення чи скорочення експорту або імпорту, застосовуючи систему митних платежів або певний митний режим. Митна політика може реалізовуватися у формі протекціонізму (політики, спрямованої на захист та стимулювання розвитку вітчизняної економіки) і вільної торгівлі (політики, спрямованої на скасування обмежень у сфері зовнішньоекономічної діяльності та сприяння безперешкодній міграції капіталів і робочої сили) з використанням тарифних та нетарифних інструментів регулювання.
5. Боргова політика передбачає систему дій та заходів щодо уникнення або врегулювання боргових проблем держави, забезпечення чи відновлення її платоспроможності та отримання максимального ефекту від фінансування за рахунок запозичених коштів. Боргова політика визначає межі та умови державного запозичення, співвідношення між його формами, кредиторами, а також порядок і механізм погашення боргу.
6. Головне завдання інвестиційної політики полягає у створенні привабливого інвестиційного середовища для пожвавлення інвестиційної діяльності та нарощування обсягів інвестицій у національну економіку. У випадку активної інвестиційної політики держава широко застосовує усі можливі прямі методи регулювання, і доволі часто сама стає безпосереднім інвестором. За реалізації пасивної інвестиційної політики максимальна свобода і самостійність суб'єктів господарювання під час формування власної інвестиційної політики лімітується державою через податкову, амортизаційну, грошово-кредитну політики, систему пільг та санкцій, які мають бути адекватними інвестиційній політиці.
Крім перерахованих вище самостійних складових, фінансова політика включає певні напрями державної діяльності у галузі страхування, соціальній сфері, сфері фінансового ринку та ін.
Фінансова політика у сфері фінансового ринку відображається у прийнятті законодавчих та нормативно-правових актів щодо фінансових питань діяльності учасників ринку, регулюванні випуску та обігу фінансових активів, створенні системи захисту прав інвесторів і здійсненні фінансового контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку.
Фінансова політика держави в галузі страхування полягає у законодавчому та нормативно-правовому регулюванні страхової діяльності, залученні страхового ринку до вирішення важливих фінансових питань соціального страхування, створенні цільових резервів для компенсації неспроможності окремих страхових компаній виконати зобов'язання за договорами страхування життя, здійсненні державного нагляду за фінансовою діяльністю страховиків.
Фінансова політика у соціальній сфері визначається державним нормативно-правовим регулюванням соціального страхування, встановленням та затвердженням розмірів страхових внесків, видів та розмірів соціальних виплат, обов'язкових вимог щодо створення страхових резервів, здійсненням фінансового контролю за дотриманням законодавства та нагляду за діяльністю державних цільових фондів.
3. Класифікації фінансової політики
При здійсненні фінансової політики держави виділяють фінансову стратегію та фінансову тактику.
Фінансова стратегія — це основні напрями використання фінансів на тривалу перспективу. Прикладом стратегічних завдань є впровадження власної грошової одиниці, проведення прозорої приватизації, подолання інфляції і спаду виробництва тощо.
Фінансова тактика — поточна політика, спрямована на вирішення конкретних завдань поточного періоду шляхом реалізації конкретних методів і засобів досягнення поставленої мети за конкретних умов. Прикладами фінансової тактики є: удосконалення системи оподаткування, надання пільг окремим платникам, територіальний перерозподіл фінансових ресурсів через бюджетну систему.
Залежно від рівня законодавчого чи адміністративного регулювання фінансових відносин щодо розподілу і споживання доходів розрізняють:
фінансову політику жорсткої регламентації (переважна частина фінансових відносин регулюється на державному рівні законами чи адміністративними рішеннями, передбачає високий рівень концентрації ВВП);
помірної регламентації (врівноважує інтереси суспільства, юридичних і фізичних осіб, що дає змогу стимулювання їх продуктивної діяльності й державних інтересів щодо впливу на соціально-економічний розвиток країни),
політику мінімальних обмежень (регламентування державою обмежене, переважна частина фінансових відносин ґрунтується на договірних засадах окремих суб’єктів).
Основа фінансової політики держави – вибір фінансової моделі суспільства. Співвідношення між напрямами фінансової політики, використання її певних типів визначаються характером існуючої на поточний час фінансової моделі.
Залежно від завдань, що вирішуються із залученням фінансової політики, вона поділяється на:
політику стабілізації (спрямована на підтримку макроекономічної рівноваги на основі стабільних обсягів виробництва і цін);
політику економічного зростання (розрахована на досягнення щорічного приросту ВВП з урахуванням потенціалу країни);
стримування ділової активності (використовується для регулювання економічного циклу для запобігання кризи надвиробництва або виснаження економіки країни внаслідок надмірних темпів економічного зростання).
За характером реалізації фінансова політика класифікується на:
дискреційну (прийняття державою стимулюючих або стримуючих заходів, що вирівнюють економічну чи фінансову ситуацію);
недискреційну (державою використовуються такі фінансові інструменти, як податки, соціальні виплати, субсидії та ін.).
Оптимальним для збалансованих фінансових відносин є поєднання дискреційної і недискреційної фінансової політики.
Залежно від рівня реалізації фінансової політики розрізняють:
- фінансову політику держави (макрорівень).
- фінансову політику суб 'єктів господарювання (мікрорівень).
- фінансову політику міжнародних організацій та фінансових інституцій (міжнародний рівень).
4. Типи фінансової політики
Тип фінансової політики визначається особливостями поточного етапу розвитку економіки, соціальної сфери, інтересами правлячих партій, а також теоретичними концепціями, що впливають на економічний і політичний курс держави.
В історичному розвитку виділяють три типи фінансової політики: класичний, регулюючий, планово-директивний.
Класичний тип фінансової політики був панівним до 20-х років XX століття. Біля її джерел стояли класики політичної економії Адам Сміт і Девід Рікардо.
Основа класичної фінансової політики — невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, використання ринкового механізму як головного регулятора господарських процесів. Така політика привела до обмеження державних витрат і податків, забезпечення умов для формування і виконання збалансованого бюджету. Державні видатки виступали переважно у вигляді військових витрат, виплат відсотків за державним боргом, його погашенням. Система податків включала найпростіші й найефективніші з погляду стягування непрямі та прямі податки. Управління фінансовою діяльністю в державі зосереджувалося в одному органі — Міністерстві фінансів (казначействі).
Перехід до регулюючої фінансової політики пов'язаний із загостренням економічних, політичних, соціальних проблем у 20-х роках XX століття. Вона дала змогу протягом 30-х-60-х років забезпечити стабільне економічне зростання, високий рівень зайнятості, достатнє фінансування соціальних видатків у більшості європейських держав.
В основу регулюючої фінансової політики покладена економічна теорія Дж. М. Кейнса (1883-1946) про необхідність втручання і регулювання державою циклічного розвитку економіки і соціальних відносин з метою забезпечення повної зайнятості населення. Основними важелями втручання держави в економіку стають державні видатки, що формують додатковий попит. В остаточному підсумку забезпечується пожвавленняпідприємницької діяльності, створення нових робочих місць, зростання національного доходу і скорочення безробіття.
На відміну від класичної фінансової політики, головним механізмом податкового регулювання стає прибутковий податок. Він забезпечує вилучення через прогресивні ставки в суб'єктів господарювання доходів у вигляді заощаджень. Такий підхід дає змогу створити збалансованість державного бюджету при високому рівні доходів. Дефіцит бюджету використовується для регулювання економіки. Зростає роль ринку позикових капіталів як джерела доходів бюджету. Проводиться широкомасштабна політика дефіцитного фінансування, коли держава активно використовує середньо- і довгострокові позики.
Управління фінансами провадять самостійні спеціалізовані служби. Вони здійснюють планування бюджету, контроль за надходженням податків, управління державним боргом.
У сімдесяті роки XX століття на основі неокласичного напряму економічної теорії регулююча фінансова політика одержала подальший розвиток. У результаті цього регулювання економіки стає багатоцільовим, тобто, крім економічного зростання і зайнятості, держава регулює грошовий обіг, валютний курс, соціальну сферу, структурну перебудову господарства.
Головною метою стає скорочення обсягу національного доходу, що перерозподіляється через фінансову систему; зниження бюджетного дефіциту; стимулювання зростання обсягів заощаджень; зниження податкового тиску.
У країнах з адміністративно-командною системою проводиться планово-директивна фінансова політика.
Яскравим прикладом здійснення такої політики був СРСР. Планово-директивна фінансова політика засвідчила свою високу ефективність у роки Другої світової війни, післявоєнної відбудови народного господарства. У цей період була потрібна максимальна концентрація фінансових ресурсів для фінансування надзвичайних витрат держави.
Планова система управління, заснована на державній формі власності, давала змогу здійснювати пряме директивне управління всією економікою, у тому числі й фінансами. Головна мета такої фінансової політики —досягнення максимальної концентрації фінансових ресурсів держави в руках центральних органів влади. Подальший перерозподіл здійснювався відповідно до основних напрямів державного плану. Характерним булонепродуктивне використання коштів державного бюджету Значні ресурси йшли на фінансування оборонних галузей народного господарства, військові витрати. Мав місце залишковий принцип фінансування соціальної сфери. Держава цілком регулювала фінансову діяльність підприємств через вилучення чистого доходу за допомогою податку з обороту і наступних індивідуальних відрахувань від прибутку.
Використання планово-директивної фінансової політики в умовах нормального функціонування економіки призводить до негативних наслідків. Як переконує досвід практично всіх колишніх соціалістичних країн, результатами проведення такої політики було зниження ефективності виробництва, уповільнення розвитку соціальної сфери, різке погіршення фінансового становища держави.
5. Фінансова політика суб'єктів господарювання
Крім держави, будь-який інший суб'єкт господарювання (підприємство, установа, організація) також розробляє і здійснює свою фінансову політику, дотримуючись вимог чинного законодавства.
Фінансова політика суб'єктів господарювання — система заходів, форм і методів, які використовуються для фінансового забезпечення їхньої діяльності та досягнення поставлених завдань.
Основні завдання фінансової політики суб'єктів господарювання такі:
– забезпечення фінансової стійкості;
– оптимізація грошового обігу і підтримка постійної платоспроможності;
– максимізація чистого прибутку;
– мінімізація фінансових ризиків;
– зростання ринкової вартості суб'єкта господарювання та максимізації добробуту власників його капіталу.
Складові фінансової політики суб'єкта господарювання:
– політика формування капіталу;
– емісійна політика;
– кредитна політика;
– інвестиційна політика;
– політика формування активів;
– політика у сфері управління ризиками;
– дивідендна політика.
Політика формування капіталу полягає в забезпеченні найбільш ефективних форм залучення капіталу з різних джерел та досягнення необхідного рівня самофінансування господарської діяльності суб'єкта згідно із потребами його розвитку. У розрізі цього виду фінансової політики можна виділити кредитну, емісійну та дивідендну політики.
Кредитна політика вирішує питання фінансового забезпечення діяльності підприємства в контексті визначення потреби у позиковому капіталі, необхідності залучення довгострокових кредитів з позиції зміцнення фінансової стійкості.
Емісійна політика забезпечує залучення необхідного обсягу власних фінансових ресурсів за рахунок випуску і розміщення на фондовому ринку власних акцій підприємства.
Дивідендна політика — сукупність принципів і методів визначення частки чистого прибутку для виплати дивідендів власникам капіталу відповідно до основних завдань діяльності суб'єкта господарювання на певний період.
Інвестиційна політика підприємства полягає у виборі і реалізації найбільш ефективних форм вкладення капіталу, спрямованих на розширення фінансового потенціалу суб'єкта господарювання.
Політика управління активами пов'язана із визначенням і задоволенням потреб в окремих їх видах для здійснення операційного процесу та оптимізація їх складу для забезпечення умов ефективного господарювання.
Політика у сфері управління ризиками представляє собою розроблення системи заходів з виявлення, оцінки, профілактики та страхування ризиків, вибору найбільш конструктивних і оптимальних способів нейтралізації їх негативних наслідків у випадку виникнення ризикової події у кожному конкретному випадку.
Тема 3. Фінансовий механізм
1. Сутність фінансового механізму.
2.Складові фінансового механізму та їх характеристика.
3. Забезпечення функціонування фінансового механізму в Україні.
1. Сутність фінансового механізму.
В фінансовій літературі термін «фінансовий механізм» використовують досить часто, але трактування його економічної сутності науковцями є різними.
Г.Г. Кірейцев розглядає це поняття у контексті діяльності підприємницьких структур, він зазначає, що фінансовий механізм - це сукупність методів реалізації економічних інтересів шляхом фінансового впливу на соціально-економічний розвиток підприємства. Складовими фінансового механізму є: фінансове забезпечення; фінансове регулювання; система фінансових індикаторів і фінансових інструментів, які дають змогу оцінити цей вплив.
В.М. Опарін розглядає поняття "фінансовий механізм" більш широко і зазначає, що фінансовий механізм - це сукупність фінансових методів і форм, інструментів та важелів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.
В.Д. Базилевич та Л.О. Баластрик пропонують таке визначення: "Фінансовий механізм - це сукупність економіко-організаційних та правових форм і методів управління фінансовою діяльністю держави у процесі створення й використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення різноманітних потреб державних структур, господарських суб'єктів і населення".
О.М. Ковалюк вказує, що "... фінансовий механізм - це система фінансових форм, методів, важелів та інструментів, які використовуються у фінансовій діяльності держави і підприємств за відповідного нормативного, правового та інформаційного їхнього забезпечення, в контексті відповідної фінансової політики на мікроекономічному та макроекономічному рівнях".
Із найбільш загальних позицій термін "механізм" означає сукупність складових (деталей) цілого (системи), які, взаємодіючи, служать для передачі і перетворення руху на кожному етапі і забезпечують рух системи у визначеному напрямку.
Держава, або підприємство, як складні системи, повинні розробити фінансову політику, тобто усвідомити куди саме слід прямувати на даному відрізку часу, а потім її реалізувати, втілити. Для цього й створюється фінасовий механізм у формі методів, інструментів, важелів, які забезпечують формування необхідних потоків коштів. Вхідні потоки будуть формувати доходну частину фондів, а вихідні - забезпечувати цільові витрати, таким чином здійснюється практична реалізація цілей фінансової політики.
Отже, фінансовий механізм — це сукупність форм і методів, за допомогою яких забезпечується здійснення розподілу, перерозподілу та контролю фінансових ресурсів; створення, мобілізація і використання децентралізованих і централізованих грошових фондів і резервів. За допомогою фінансового механізму реалізується фінансова політика.
Фінансовий механізм — найважливіша частина господарського механізму. Він являє собою систему фінансових важелів, що забезпечують організацію, планування і стимулювання використання фінансових ресурсів.
2.Складові фінансового механізму та їх характеристика.
До структури фінансового механізму входять п'ять взаємозалежних елементів:
1. Фінансові методи.
2. Фінансові важелі.
3. Правове забезпечення.
4. Нормативне забезпечення.
5. Інформаційне забезпечення.
Фінансові методи — це способи впливу фінансових відносин на господарський процес. Цей вплив здійснюється через управління рухом фінансових ресурсів, порівняння витрат і результатів, матеріальне стимулювання і відповідальність за ефективне використання грошових фондів. Фінансові методи становлять основу фінансового механізму, до них відносять:
фінансове планування — складання планів формування, розподілу та використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб’єктів господарювання, їх об’єднань, територіально-адміністративних одиниць, країни в цілому;
оперативне управління фінансами — діяльність, пов’язана із необхідністю втручання в розподільчі процеси з метою ліквідації диспропорції, подолання “вузьких місць”, своєчасний перерозподіл коштів, забезпечення досягнення запланованих результатів;
фінансовий контроль спрямований на перевірку правильності вартісного розподілу і перерозподілу валового національного продукту і національного доходу за відповідними фондами грошових коштів та їх використанням за цільовим призначенням. Фінансовий контроль є необхідною умовою безперебійного і поступового розвитку економіки країни;
фінансове регулювання — відбувається через оподаткування як вилучення частини доходів підприємств і організацій, а також населення, спрямування цих коштів в бюджети на державні цільові фонди для задоволення державних потреб. В умовах ринкової економіки використання адміністративних методів впливу надто обмежене, тому головний акцент у регулюванні економіки робиться на оподаткуванні.
фінансове забезпечення буває декількох видів:
бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;
кредитування – це надання коштів на принципах поворотності, платності, строковості і забезпеченості;
самофінансування передбачає відшкодування видатків суб’єктів господарювання по основній діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;
оренда (лізинг) – це передача майна у користування за певну плату і на певний строк;
інвестування – процес вкладання грошей в ті чи інші об’єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.
Фінансовий важіль є засобом дії фінансового методу. Фінансовими важелями на макрорівні є, наприклад, ставка оподаткування, рівень резервування, ставка рефінансування НБУ, валютний курс тощо. Фінансові важелі часто використовуються для стимулювання потрібних процесів та застосування фінансових санкцій для зменшення небажаних явищ і процесів. До фінансових важелів належать: фінансові стимули та фінансові санкції.
Фінансові стимули - це рівень заробітної плати, доходів працівників, матеріальні допомоги, премії, пенсії, стипендії, надання різних пільг, зокрема - податкових пільг, податкових канікул, списання податкової заборгованості. До стимулів належать також заохочувальні фонди, створювані з прибутку, бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку національної економіки, фінансування підготовки і перепідготовки кадрів тощо.
Фінансові санкції охоплюють штрафи і пеню. Штрафи - це ступінь матеріального впливу на винних у порушенні законодавства, угод або чинних правил, накладаються, як правило, у твердій грошовій сумі. Пеню накладають при несвоєчасному виконанні грошових зобов'язань і нараховують за кожен день прострочення платежу, встановлюється у відсотках від суми простроченого платежу (санкції за порушення податкового законодавства, санкції за нецільове використання бюджетних коштів, пені за несвоєчасну сплату платежів, зменшення або призупинення бюджетного фінансування, вилучення до бюджету коштів, використаних не за призначенням, відміна наданих пільг).
Ефективність і дія фінансового механізму залежать від правового і нормативного забезпечення.
До правового забезпечення входять законодавчі акти, постанови, накази та інші правові документи органів управління. Нормативне забезпечення функціонування фінансового механізму становлять інструкції, нормативи, норми, тарифні ставки, методичні вказівки і роз'яснення.
Інформаційне забезпечення складається з різного виду фінансово-економічної інформації. До такої інформації передусім відносять дані про фінансовий стан підприємств, фінансові процеси на внутрішньому і міжнародному ринках. Наявність надійної ділової інформації дає можливість швидко приймати фінансові та комерційні рішення, які забезпечують максимізацію прибутку.
Таким чином, фінансовий механізм є найдинамічнішою частиною фінансової політики. Він швидко реагує на всі особливості поточного стану в економічній і соціальній сферах країни.
3. Забезпечення функціонування фінансового механізму в Україні
Забезпечення функціонування фінансового механізму на рівні держави здійснюють фінансові органи та інститути:
1. Органи, що обслуговують сферу бюджету держави:
- Міністерство фінансів України,*
- Державна казначейська служба України;
- Державна фінансова інспекція України ( колись Контрольно-ревізійна служба України);
- Міністерство доходів і зборів України (об’єднало Державну податкову служба України та Митну службу України);
2. Контрольно-регулюючі органи:
- Рахункова палата України;
- Державна комісія з пінних паперів та фондового ринку України;
- Аудиторська палата України та аудиторські фірми.
3. Фінансові інститути, що визначають діяльність фінансового ринку:
- Національний банк України і комерційні банки;
- Міжбанківська валютна біржа;
- Фондові біржі та фінансові посередники;
- Страхові компанії.
4. Органи управління цільовими фондами:
- Пенсійний фонд України;
- Фонди загальнообов'язкового соціального страхування.
Тема 4. Фінансова система
1. Теоретична сутність фінансової системи України та основні принципи її побудови.
2. Структура фінансової системи.
3. Організаційно-правові основи побудови і функціонування фінансової системи.
4. Інституційно-функціональна структура фінансової системи України
1. Теоретична сутність фінансової системи України та основні принципи її побудови
Фінансова система є фундаментальною підвалиною цивілізації. Як і держава, ринок, гроші, власність, вона є ефективним знаряддям забезпечення життєдіяльності суспільства, і, насамперед, процесів розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту між різними верствами населення, окремими господарськими структурами й територіями; усунення вад ринкових механізмів щодо розміщення ресурсів і забезпечення суспільними благами; заохочення бізнесу, ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, антициклічного регулювання економіки; підтримання рівня зайнятості; стабілізації економічного стану в державі.
За умов побудови ринкової моделі економіки дуже важливе значення має глибоке усвідомлення економічної природи й суті фінансів та фінансової системи, їхньої об'єктивної необхідності, зв'язку з іншими економічними категоріями й ролі в економічній системі держави.
Термін "система" багатозначний і походить від грецького sеstета - ціле, складене з частин. Система - це ціле, складене із частин, які взаємозв'язані спільними функціями. Ці функції - в основі системоформуючих відносин, як в середині системи, так і у її взаємовідносинах з іншими системами (економічною, політичною, соціальною і т. п.).
Фінансова система - сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ (інституцій) за допомогою яких формуються, розподіляються і використовуються централізовані і децентралізовані фонди фінансових ресурсів і грошових засобів.
В історичному плані свого становлення і розвитку фінансова система була покликана, насамперед, забезпечити державу фінансово-грошовими ресурсами, необхідними їй для виконання своїх політичних, економічних і соціальних функцій. Джерелом цих ресурсів є валовий внутрішній продукт. Тому в основі функціонування фінансової системи є фінанси підприємств усіх форм власності.
Принципи побудови фінансової системи:
1) єдність, яка обумовлена єдиною економічною і політичною основою суспільства, єдиною фінансовою політикою, що реалізується в життя через фінансову систему;
2) функціональне призначення ланок відображається в тому, що в кожній із них вирішуються свої завдання специфічними методами, існують відповідні фонди грошових коштів, апарат управління.
2. Структура фінансової системи.
Фінансова система розглядається з двох боків: за внутрішньою структурою й організаційною будовою.
За внутрішньою структурою фінансова система є сукупністю дещо відособлених взаємозв' язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми й методи обміну, розподілу і перерозподілу ВВП. За організаційною будовою фінансова система є сукупністю фінансових органів та інститутів, які керують грошовими потоками в економіці та характеризують систему управління фінансами в країні.
Виділення складових елементів внутрішньої структури фінансової системи здійснюється за ознакою каналів руху грошових потоків і місця концентрації фінансових ресурсів. Концентрація фінансових ресурсів проводиться у відповідних грошових фондах, які можуть бути ознакою виділення окремих ланок фінансової системи.
Внутрішня структура фінансової системи відображає об' єктивну сукупність фінансових відносин і є загальною для всіх країн. Вона складається зі сфер і ланок. Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин.
Розрізняють чотири сфери:
рівень мікроекономіки - фінанси суб'єктів господарювання та рівень домогосподарств;
рівень макроекономіки - державні фінанси;
рівень світового господарства - міжнародні фінанси;
узагальнюючий рівень - фінансовий ринок.
Ланка показує відособлену частину фінансових відносин, її виокремлення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів, або специфічних форм і методів фінансових відносин.
Сфера фінансів суб' єктів господарювання не поділяється на окремі ланки, оскільки вони мають загальні принципи організації й методи ведення фінансової діяльності.
Фінанси домогосподарств. Вони є засобом створення і використання фінансових ресурсів для задоволення особистих потреб громадян. Джерелом фінансових ресурсів домогосподарств є заробітна плата, доходи від продажу власного капіталу, доходи від реалізації продукції підсобних господарств, доходи від здавання майна в оренду, відсотки на грошовий капітал, доходи на вклади у цінні папери тощо. Витрати фінансових ресурсів домогосподарств зумовлені задоволенням власних потреб та накопиченнями, необхідними для здійснення інших заходів.
Сфера державних фінансів характеризує фінансову діяльність держави. Вона має такі ланки: бюджет держави, державний кредит, фонди цільового призначення, фінанси державного сектора. Бюджетні кошти використовуються на соціальний захист населення, розвиток народного господарства, соціально-культурні заходи, оборону країни, управління, створення державного резерву та інші цілі.
Існування державного кредиту зумовлене постійною невідповідністю витрат і доходів Державного бюджету. Тому держава виступає як позичальник коштів у фізичних і юридичних осіб. Найважливішими формами державного кредиту є державні позики. Вони можуть супроводжуватися випуском державних облігацій, казначейських зобов' язань та інших цінних паперів і їх розміщенням серед фізичних та юридичних осіб.
Державний кредит існує у внутрішній і зовнішній формах. Наявність державного кредиту призводить до державного боргу та вимагає додаткових витрат суспільства на його обслуговування.
Сфера міжнародних фінансів відображає обмінні та перерозподільні відносини на світовому рівні і має три напрямки: міжнародні розрахунки; фінанси міжнародних політичних, економічних, гуманітарних організацій; міжнародні фінансові інститути.
Міжнародні фінанси відображають економічні відносини грошового характеру між суб' єктами різних держав щодо формування фондів фінансових ресурсів. Формування прибутків і нагромаджень здійснюється на основі перерозподілу частини валового внутрішнього продукту окремих держав.
В основі забезпечення фінансовими ресурсами функціонування міжнародних фінансових відносин є національно-державні фінанси. Вони є базою для функціонування міжнародних фінансів. Політичні й економічні відносини зумовлюють підпорядкованість національно-державних фінансів міжнародним у виконанні договірних зобов' язань
Міжнародні фінанси відбивають економічні відносини, що виникають внаслідок формування фінансових ресурсів та їх розміщення й використання на заходи, які відбуваються на світовому чи міждержавному рівнях. Прикладом поширених в сучасних умовах міжнародних фінансових відносин може бути:
- одна держава надає іншій кредит;
- підприємство в оплату закупленого за кордоном товару переказує кошти до іншої країни підприємству-продавцю;
- велика компанія виходить на міжнародний фондовий ринок зі своїми акціями або борговими зобов' язаннями;
- банк кредитує свого іноземного клієнта або підприємство з іноземним капталом;
- банк купує іноземну валюту на міжнародному валютному ринку;
- турист-іноземець користується за плату різними туристичними послугами;
- працівник-іммігрант переказує частину заробленого на батьківщину і т.п.
Основними видами міжнародних фінансових відносин є:
1) міжнародні відносини, пов' язані з передаванням однією державою іншій грошових коштів із метою поповнення її офіційних валютних резервів (надання валютних позик), потреба в якій виникає під час здійснення державою заходів підтримки на певному рівні курсового співвідношення валют;
2) міжнародні кредитні відносини, які складаються під час руху за межі національних кордонів певної вартості на умовах повернення і, зазвичай, сплати процентів;
3) міжнародні розрахункові відносини, що виникають між державами у зв' язку з організацією і встановленням певних загальних форм платежів, обов' язкових тією чи іншою мірою для фізичних чи юридичних осіб;
4) відносини щодо формування та використання бюджетів міжнародних організацій;
5) міжнародні податкові відносини, які формуються між державами в процесі здійснення заходів, націлених на врегулювання порядку оподаткування доходів юридичних та фізичних осіб однієї держави із джерелом походження з іншої держави;
6) міжнародні інвестиційні відносини;
7) відносини, пов'язані із врегулюванням проблеми зовнішньої державної заборгованості.
Особливості формування і використання фінансових ресурсів міжнародними суб'єктами пов'язані з функціонуванням таких сфер фінансових відносин міжнародних фінансів:
а) фінанси національно-державних суб'єктів господарювання зовнішньоекономічної діяльності;
б) фінанси міжнародних фінансових інституцій та організацій;
в) фінанси наддержавної економічної діяльності.
Сфера фінансового ринку охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару.
Фінансовий ринок - це механізм перерозподілу фінансових активів між окремими суб'єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, а також міжнародними фінансовими інститутами. Фінансовий ринок через посередників, фірми та інституції, що надають фінансові послуги, реалізує фінансові рішення домогосподарств, приватних компаній та урядових організацій. Фінансовий ринок як засіб перерозподілу фінансових ресурсів між різними суб'єктами за видами застосування фінансових активів поділяється на валютний ринок, ринок кредитів, цінних паперів і фінансових послуг. Кожен із цих ринків відображає окремий бік перерозподілу фінансових ресурсів на умовах платності.
Відособленою ланкою фінансової системи є страхування, яке не належить до конкретної сфери.
Функціонування підрозділів (сфер і ланок) фінансової системи характеризується такими ознаками:
а) застосування властивих їй методів мобілізації фінансових ресурсів, їх розміщення та використання;
б) відносна самостійність кожної сфери і ланки з окресленим характером функціонування;
в) взаємозумовлений зв'язок усіх сфер і ланок фінансової системи. Кожна сфера і ланка може успішно функціонувати лише за ефективної діяльності системи;
г) визначення і закріплення законодавчого характеру фінансової діяльності кожної сфери та ланки фінансової системи.
Поділ фінансової системи на окремі ланки і сфери зумовлений потребами управління економічним розвитком суспільства. Склад фінансової системи має динамічний характер. У процесі економічного розвитку суспільства одні ланки можуть відмирати, а інші виникати або доповнювати одна одну.
В основі виокремлення органів управління фінансовою системою є її внутрішня структура. Загальне керівництво фінансовою діяльністю в будь-якій країні здійснюють органи державної влади й управління.
Організаційна будова фінансової системи характеризується сукупністю фінансових органів та інститутів, які відображають систему управління фінансами. До органів управління фінансовою діяльністю в Україні належать:
Міністерство фінансів, Міністерство доходів і зборів, Державна фінансова інспекція, Державна казначейська служба, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Рахункова палата, Аудиторська палата, Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Українська державна інноваційна компанія та інші.
До фінансових установ (інституцій) належать і Національний банк України, комерційні банки, страхові компанії, небанківські кредитні установи (кредитні спілки, ломбарди тощо), міжбанківська валютна біржа, фондові біржі, інвестиційні установи.
Друга ознака класифікації сфер і ланок фінансової системи пов'язана із рівнем економічної системи, на якому відбувається формування фінансових ресурсів. Вона поєднує централізовані і децентралізовані фінанси. Централізовані фінанси належать до сфери державних фінансів. Їх функціонування спрямовується на задоволення загальнодержавних потреб. Інші ланки фінансової системи спрямовують свою діяльність на отримання оптимальних розмірів фінансових ресурсів. Передбачену чинними законами частину своїх доходів вони спрямовують до Державного бюджету і позабюджетних фондів цільового призначення, а інша частина залишається для забезпечення їх фінансово-господарської діяльності.
Класифікація елементів фінансової системи залежно від сфери формування і використання фінансових ресурсів складається з:
– фінансів матеріального виробництва
– фінансів невиробничої сфери.
Фінанси матеріального виробництва обслуговують процес взаємодії економічних факторів, спрямованих на створення матеріальних благ, необхідних для існування й розвитку суспільства. Відносини виробництва нерозривно поєднані з відносинами споживання та здійснюються через відносини розподілу та обміну. Залежно від форми власності фінанси виробничої сфери поділяються на державні, акціонерні, індивідуальні, орендні, спільні тощо. А залежно від виду діяльності - фінанси промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту тощо.
Сукупність галузей, що перебувають за межами матеріального виробництва, називають невиробничою сферою. Вони поєднують освіту, охорону здоров' я, культурне і побутове обслуговування, державне управління, оборону країни. Їх називають невиробничою сферою, тому що тут створюються нематеріальні блага і послуги.
Економічні взаємовідносини галузей невиробничої сфери із споживачами, що безпосередньо впливають на організацію фінансів, відрізняються від взаємовідносин виробничої сфери із споживачами матеріальних благ такими особливостями:
а) взаємовідносини галузей невиробничої сфери із споживачами є прямими, тобто між ними немає стадії обміну;
б) продукція невиробничої сфери не підлягає нагромадженню. Вона реалізується в міру її створення.
Функціонування фінансів невиробничої сфери характеризується особливостями формування і використання фінансових ресурсів. Зокрема, поряд із власними джерелами використовується бюджетне фінансування. Кожна ланка фінансової системи самостійно підтримує економічні зв'язки з іншими ланками і, насамперед, з державними фінансами по лінії платежів і відповідних внесків та по лінії отримання відповідних ресурсів.
За роки свого існування фінансова система України зазнала значних перетворень. Нині в Україні діють чимало фінансових установ та інститутів, поступово розвивається валютний ринок та ринок цінних паперів, що, безперечно, є наслідком певного позитивного економічного зрушення в економіці держави. Крім того, постійно зростає роль банківських структур у ході підприємницької діяльності, зростає значення страхових послуг як реальної можливості застрахувати себе і свою діяльність від небажаних ризиків.
Незважаючи на усі ці приємні зміни, стан розвитку фінансової системи України продовжує бажати кращого, оскільки, на жаль, вона не відповідає усім вимогам економіки країни. Це проявляється в тому, що існуюча фінансова система не завжди дозволяє ефективно та повною мірою акумулювати фінансові ресурси, а у підсумку - перерозподілити їх між різними її сферами.
3. Організаційно-правові основи побудови і функціонування фінансової системи
Ефективність формування та використання грошових коштів, які перерозподіляються через фінансову систему, визначає якість як поточних, так і довгострокових змін в економічній системі суспільства.
Оскільки ринкове господарство ґрунтується на економічній відокремленості, матеріальній зацікавленості у задоволенні виражених через попит суспільних потреб і конкурентному типі взаємовідносин між виробниками, важливого значення на мікрорівні набуває проблема зростання використовуваних коштів, збільшення обсягів прибутку, тобто, вартісний аспект руху ресурсів. Проте внаслідок суспільного характеру виробництва потреби і можливості окремого товаровиробника в процесі загальних обмінно-оціночних процедур тісно пов'язані із аналогічними параметрами інших суб'єктів економічних відносин. Це призводить до того, що досягнення мети максимізації індивідуального доходу перебуває у прямій залежності від міри матеріально-грошової збалансованості не тільки в межах конкретного виробництва, але і в масштабах сполучених галузей, територій і загалом національної економіки. А в сучасних умовах, крім зазначених чинників, вагомої ролі набуває також фактор збалансованості в глобальному масштабі.
Ринок є складовим елементом механізму життєдіяльності суспільства. Забезпечуючи природній спосіб взаємозв'язку між формуванням попиту і реалізацією пропозиції, він дозволяє учасникам економічного життя розв'язувати широке коло господарських проблем. Саморегуляція і подальший розвиток ринкової системи досягається на базі стихійного розв'язання притаманних їй суперечностей: між виробництвом і споживанням, між господарюючими суб'єктами, між конкуренцією та монополією, ринком та плануванням, стихійною та свідомо керованою владними структурами сторонами суспільного розвитку. Останнє проявляється у різнонаправленості інтересів окремого господарюючого суб'єкта, який, з одного боку, внаслідок прагнення до максимізації власних доходів зацікавлений у збереженні незалежності індивідуального
виробництва, а з іншого, внаслідок мінливості ринку та невизначеності можливих результатів діяльності потребує організованого ведення господарства в масштабах країни.
Досвід розвитку країн із ринковою економікою переконливо показав, що ринок із усіма його перевагами не гарантує повного розв'язання притаманних йому суперечностей. Впливаючи, головним чином, на виробництво та обмін товарів, він невзмозі самостійно врівноважувати наявну ієрархію особистих, колективних, групових, регіональних та суспільних інтересів і цінностей, не може забезпечити ресурсами виробництво всіх необхідних для функціонування та динамічного розвитку суспільства товарів та послуг.
Безперечний факт наявності в господарському механізмі, крім власне ринкової, ще однієї ланки, яка здійснює функції, що їх ринкова організація або взагалі неспроможна реалізувати, або виконує з меншим для суспільства ефектом, доводить доцільність централізованого втручання у суспільно-економічні процеси та спроможність суспільно-економічної системи допустити організуючий вплив певного господарського центру і сприймати його коригуючий вплив. Можливість здійснення цілеспрямованого макроекономічного регулювання реалізується шляхом функціонування такого спеціального суспільного інституту як держава.
Забезпечуючи реалізацію цих функцій, держава організовує функціонування всієї суспільної системи, впливає на її розвиток, бере участь у формуванні макроекономічних пропорцій. Державне регулювання впорядковує конкурентні відносини між економічними агентами, надає їм соціального характеру, на підставі чого реалізується функція самоорганізації економіки. Власне науково обґрунтована організація державного впливу на відтворювальні параметри є формою реалізації суперечності між стихійними і керованими економічними компонентами. Якщо державне регулювання налагоджує ринкову організацію виробництва, відсутність якого унеможливлює досягнення макроекономічної раціональності господарювання, то ринок набагато чутливіше і швидше реагує на різноманітні зміни в суспільно-економічному розвитку.
Для виконання покладених на неї функцій держава потребує матеріального забезпечення своєї діяльності. Процес формування і використання державних фондів грошових коштів опосередковується фінансами, в основі яких - фінансові відносини. Вони органічно пов'язані з рухом суспільних товарів та послуг, оскільки причиною їх надання є об'єктивна необхідність виділення у складі економічного базису особливих перерозподільчих відносин, обумовлених фактом існування сукупних суспільних потреб. Первинний розподіл вартості створеного продукту на складові елементи визначається законами, притаманними товарному виробництву, згідно з якими ведення виробництва передбачає створення фонду відшкодування витрачених у процесі діяльності засобів та предметів праці, створення фонду оплати праці і одержання прибутку. На цій стадії встановлюється частка різних галузей, регіонів, підприємств, угруповань за іншими ознаками та окремих індивідуумів у виробленому ними продукті, а звідси - можливий рівень задоволення відповідних потреб і кількісні параметри подальшого руху вартості. В умовах нормального функціонування товарно-грошових відносин цей процес опосередковується формуванням різноманітних грошових фондів. Наявність останніх створює умови для реалізації частини виробничого та особистого споживання в країні.
Як відомо, економічні відносини в будь-якій сфері, і фінансовій, зокрема, мають суспільну, техніко-технологічну та організаційну форми. Суспільна форма фінансових відносин віддзеркалює ситуацію у сфері відносин власності та форм господарювання, оскільки матеріальною основою фінансових відносин виступають процеси суспільного відтворення. А це, своєю чергою, забезпечує органічну єдність та взаємну зумовленість фінансової та виробничої сфер економіки, пояснюючи напрямки, способи та масштаби перерозподіленого в суспільстві продукту.
Техніко-технологічна сторона економічних відносин у сфері фінансів відображає міру розвитку технології акумуляції доходів та здійснення витрат, впливаючи на переважаючі форми оподаткування та способи розподілу і принципи використання коштів. Попри важливість технічної складової у розвитку фінансової сфери, зазначимо, що сучасна технологія - необхідна, але недостатня умова ефективності функціонування фінансової системи. Фінансові техніка та технологія лише надають для цього можливості та інструменти. Їх подальше використання - предмет суспільного вибору.
Організаційна форма фінансових відносин характеризує спосіб управління потребами у фінансових ресурсах держави та суб'єктів господарювання, визначає органи та установи фінансової сфери, а також принципи їх функціонування. Організаційний підхід до дослідження побудови і функціонування фінансової системи ґрунтується на пріоритеті визначення порядку взаємодії інститутів у фінансовій сфері, розподілу їх владних повноважень і відповідальності щодо забезпечення найвищої результативності фінансової політики. Виходячи з того, що результативність функціонування державного апарату, насамперед, залежить від чіткої регламентації процесу управління, оптимізація організаційно-економічних відносин у фінансовій системі є домінуючим чинником у справі підвищення її ефективності.
Організаційно-правові основи побудови і функціонування фінансової системи на перший план висувають процедурні питання, які домінують над кількісними характеристиками обсягу фінансових ресурсів. В термінології економічної теорії організаційно-правові основи фінансової системи є інституціональним забезпеченням процесу формування і використання фінансових ресурсів у державі, а реалізуються через фінансове право та фінансовий механізм.
Відносини у сфері формування і використання фінансових ресурсів у державі можуть розглядатися з трьох сторін:
1) залежно від функцій цієї діяльності;
2) залежно від фінансово-правового регулювання за фінансово-правовими інститутами;
3) залежно від суб'єктів, між якими виникають ці відносини.
За визначенням Л. К. Воронової, фінансове право - це сукупність правових норм, що регулюють відносини в галузі мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів коштів із метою забезпечення виконання завдань і функцій держави. Правове регулювання фінансової діяльності є провідною формою державного керівництва економікою.
Велика кількість фінансово-правових норм, із яких складається фінансове право, утворює складну систему, всередині якої ці норми групуються у різні підрозділи відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави. Отже, у фінансовому праві норми інтегруються у самостійні підгрупи - фінансові інститути, що регулюють однорідні фінансові відносини в галузі бюджету, державного кредиту, державних позабюджетних цільових фондів тощо. Правові норми фінансового права входять до актів різних правових форм: закони, укази, інструкції, рішення та ін.
Предметом правового регулювання фінансової системи держави є:
- визначення основних завдань фінансової системи держави;
- визначення основних засад її організації та функціонування (до яких, зокрема, належать: централізація управління фінансами і економікою, державне регулювання фінансово-економічної діяльності підприємств, установ і організацій);
- концентрація фінансових ресурсів, запровадження їх централізованого розподілу відповідно до визначених пріоритетів і потреб;
- використання фінансових ресурсів міжнародних організацій та країн, що мають спільні з державою стратегічні інтереси та ін.
У спеціальному фінансовому законодавстві держави чітко розмежовується фінансова діяльність, яка здійснюється державою як знаряддям публічної влади, і фінансова діяльність, що здійснюється державою через посередництво органів державного управління підприємствами й організаціями. Розвиток і деталізацію правове регулювання фінансової діяльності одержує у спеціальному фінансовому законодавстві, норми якого регулюють якісно однорідні фінансові відносини відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави.
Фінансове право закріплює загальні принципи та форми фінансової діяльності, методи мобілізації та розподілення грошових коштів через централізовані й децентралізовані фонди.
Фінансова діяльність держави ґрунтується на відповідних принципах: загальноправових, галузевих, міжгалузевих і принципах окремих інститутів фінансового права.
До принципів фінансової діяльності держави належать:
- принцип єдності фінансової діяльності та грошової системи держави;
- принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави;
- принцип самостійності в установлених чинним законодавством межах фінансової діяльності органів місцевого самоврядування;
- принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави;
- принцип фінансової безпеки держави тощо.
Зважаючи на ці принципи, держава надає фінансовій діяльності відповідних правових форм і за допомогою них наповнює її правовим змістом.
У сфері загальнодержавних фінансів держава в особі уповноважених фінансових і кредитних установ мобілізує, розподіляє й використовує фонди грошових коштів, фінансуючи національну економіку, соціально-культурну сферу, оборону, управління, створення резервів тощо. Що стосується децентралізованих фондів грошових коштів, то держава уповноважує на їх створення і використання підприємства та міністерства. Такі фонди є фінансами галузей національної економіки. Перед будь-якою державою в галузі фінансової діяльності стоїть два головних завдання: зібрати передбачені державним бюджетом кошти і розподілити їх відповідно до суспільних потреб. Із розподілом коштів пов'язане ще одне завдання - проконтролювати законність збирання, розподілу та використання державних коштів.
4. Інституційно-функціональна структура фінансової системи України
Ефективне функціонування фінансової системи в Україні, здійснення цілеспрямованої фінансової політики за допомогою фінансового механізму залежить від організації фінансових взаємовідносин.
Ці взаємовідносини відбуваються через систему державних органів та інститутів за допомогою форм і методів організації управлінської діяльності.
Така діяльність зумовлена історичними, економічними та політичними умовами розвитку держави і підпорядковується фінансовій політиці. У фінансових взаємовідносинах вирізняють об'єкти і суб'єкти управління (табл. 1).
Таблиця 1
Система фінансових відносин в Україні
Об'єктами управління є різні форми та методи фінансових відносин.
Суб'єктами - ті організаційні структури, які здійснюють управління (державні фінансові органи, фінансові відділи підприємств та ін.).
Сукупність усіх організаційних структур, що виконують управління фінансами, становить фінансовий апарат.
Основним завданням органів управління фінансовою системою в державі є забезпечення злагодженості функціонування окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається шляхом чіткого розподілу функцій і повноважень між фінансовими органами й інституціями.
В управлінні фінансами розрізняють декілька функціональних складових: планування, стратегічне й оперативне управління та контроль.
Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Його об'єктом є фінансова діяльність держави та суб'єктів господарювання, а результатом - складання фінансових планів. У процесі планування держава та суб'єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів, виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, розробляють напрямки їх ефективного використання.
У системі органів управління фінансами доцільно виокремлювати органи стратегічного й оперативного управління фінансами. Так до органів стратегічного управління фінансами належать:
- Верховна Рада України;
- Президент України;
- Кабінет Міністрів України.
До органів оперативного управління фінансами належать:
- Рахункова Палата;
- Місцеві ради народних депутатів;
- Міністерство доходів і зборів;
- Міністерство фінансів;
- Державна Казначейська служба;
- Державна фінансова інспекція;
- Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку;
- Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України;
- Фінансові виконавчі органи на місцях.
Стратегічне управління - це загальне управління фінансами, що поєднує дії, розраховані на довгострокову перспективу і вирішення глобальних завдань розвитку фінансової системи країни.
Стратегічне управління виявляється у визначенні фінансових ресурсів шляхом прогнозування на майбутнє, встановлення обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм тощо; здійснення вищими органами державної влади та управління (Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України). До сфери безпосереднього державного управління належать лише державні фінанси.
Оперативне управління фінансами - це управління фінансами, що становить сукупність заходів, розроблених на основі оперативного аналізу фінансової ситуації, фінансового планування, контролю та регулювання, складання й виконання фінансових планів. Оперативне управління фінансами - головна функція апарату фінансової системи держави: Міністерства фінансів України, Державної казначейської служби України, Державної фінансової інспекції України, фінансових управлінь (відділів), міністерств, відомств, місцевих рад, фінансових служб підприємств та організацій.
Фінансовий контроль є завершальною стадією управлінського процесу, що складається з трьох взаємопов'язаних елементів: прогнозування або планування, регулювання та контролю. Оскільки фінансовий контроль - складова фінансових відносин, він відіграє специфічну роль індикатора розподільних відносин, дія якого втілюється в контрольній функції фінансів.
Формально об'єктами фінансового контролю вважають фінансові показники діяльності всіх суб'єктів економічних відносин: дохід, прибуток, собівартість, витрати обігу, рентабельність, податкові платежі. Водночас фактичним об'єктом фінансового контролю є сукупний процес фінансово-господарської діяльності.
Суб'єктами фінансового контролю є, з одного боку, як державні, так і недержавні структури контролю, з іншого боку - підприємства всіх форм власності та фізичні особи.