Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ СХОДОЗНАВСТВА ім. А. КРИМСЬКОГО
СПІВАК ІГОР ОЛЕКСАНДРОВИЧ
УДК 94 (38) + 259.4
ОЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ
І ЗОРОАСТРИЗМ
07.00.02 — Всесвітня історія
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ – 2007
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (м. Сімферополь).
Науковий керівник:
доктор історичних наук, професор
Петрова Елеонора Борисівна,
професор кафедри історії стародавнього світу
та середніх віків Таврійського національного
університету ім. В. І. Вернадського МОН України
Офіційні опоненти:
доктор історичних наук,
старший науковий співробітник
Бубенок Олег Борисович,
провідний науковий співробітник
Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України
кандидат історичних наук
Терентьєва Наталія Олексіївна,
завідувач сектором україно-грецьких зв’язків
Інституту історії України НАН України
Захист відбудеться “30” січня 2008 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.174.01 в Інституті сходознавства ім. А. Кримського НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Інституту сходознавства ім. А. Кримського НАН України (м. Київ, вул. Грушевського, 4, кімн. 207).
Автореферат розісланий “26” грудня 2007 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Василюк О. Д.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження визначається тим, що, незважаючи на постійну увагу дослідників до особи Олександра Македонського, питання про його релігійну політику на території Ірану до цього часу залишається не вирішеним. Багато в чому це пояснюється суперечностями в джерелах, що дійшли до нас, які містять відомості про діяльність Олександра по відношенню до давньоперської релігії, і, перш за все, до зороастризму. Найбільш негативний образ Олександра представлено в текстах пехлевійської релігійної літератури. Тут же на адресу Олександра висунуті конкретні звинувачення: вбивство зороастрийських жерців, спалення Авести, руйнування та пограбування зороастрийських храмів, знищення перської державності — політичної й економічної основи зороастрийської віри. З іншого боку, повідомлення античних авторів, що розповідають про походи Олександра, не підтверджують об’єктивність зороастрийської традиції. На тлі цього протиріччя в історичній літературі неодноразово висловлювалися думки про можливі симпатії македонського царя до зороастризму. Суперечності між потребуючими перевірки даними зороастрийської традиції і повідомленнями античних авторів, відсутність сучасних публікацій по темі, необхідність подивитися на проблему через призму критичного підходу до повідомлень античних авторів про зороастризм і Зороастра, невирішеність питання про місце і роль зороастризму в “східній політиці” Олександра — все це робить необхідним здійснення спеціального дослідження, присвяченого проблемі “Олександр — зороастризм”.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота підготовлена в рамках планової теми кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського “Південна Європа в стародавності та середньовіччі” (державний реєстраційний номер 0103U001987).
Мета дослідження. Враховуючи недостатнє висвітлення теми в світовій і вітчизняній історіографії, метою дисертаційної роботи є вивчення релігійної політики Олександра Македонського на території Ірану, виявлення її основних особливостей. Досягнення поставленої мети здійснюється в процесі вирішення ряду завдань:
— здійснення аналізу повідомлень, що містяться в зороастрийських текстах про знищення Олександром Македонським Авести;
— вивчення на основі даних джерел взаємин Олександра Македонського і магів, визначення динаміки цих взаємин;
— виявлення мотивів поведінки Олександра Македонського в адміністративних і релігійних столицях Ахеменідів, визначення характеру збитку, нанесеного храмам і культовим місцям населення стародавнього Ірану греко-македонськими завойовниками;
— здійснення комплексного аналізу повідомлень джерел про жертвопринесення Олександра Македонського на території Ірану та Індії в контексті теми даного дослідження, визначення ставлення Олександра до зороастрийського поховального обряду;
— вивчення практики поведінки македонського царя зі священними стихіями зороастризму — вогнем і водою, спроби введення проскінези у зв’язку з питанням про можливі симпатії Олександра до зороастризму;
— визначення місця і ролі образу Олександра Македонського в зороастрийській квазіісторичній оповіді.
Об’єктом дослідження є особливості релігійної політики Олександра Македонського на території Ірану, його ставлення до зороастрийського жрецтва (магів) і зороастризму в цілому. Місце і роль релігійного чинника у взаємодії двох культур — еллінської та іранської — на самому початку елліністичної епохи.
Предметом дослідження виступають численні і різноманітні свідчення, перш за все, письмових джерел про східні походи Олександра Македонського, про його діяльність стосовно зороастрийського жрецтва і зороастрийців, про еллінську і зороастрийську релігію і міфологію. Поряд з античними авторами особливе значення мають пізні твори пехлевійської релігійної літератури, в яких зороастрийським жрецтвом дана оцінка діяльності Олександра.
Хронологічні рамки дисертаційного дослідження формально охоплюють вузький період — з 334 по 323 рр. до Р.Х. — час східних походів Олександра Македонського. Однак необхідність аналізу об’єктивності звинувачень, висунутих на адресу Олександра в рамках зороастрийської квазіісторичної традиції, розширює ці рамки аж до сасанідської епохи (III – VII ст.) включно.
Територіальні межі дослідження визначаються областю контактів греко-македонських завойовників з представниками зороастрийської релігії на території Близького і Середнього Сходу. Широке розселення персів у рамках імперії Ахеменідів призвело до того, що під цією областю слід розуміти території Малої Азії (Сарди), Сирії (Дамаск), Месопотамії (Вавилон), Західного і Східного Ірану. Крім того, враховуючи важливість індійського походу Олександра Македонського, не менший інтерес для нашої теми представляють області Північно-Західної Індії.
Методи дослідження. У процесі написання дисертації були використані різні методи історичного пізнання: історико-генетичний, що передбачає вивчення динаміки та еволюції певного історичного явища; порівняльно-історичний, за допомогою якого можлива реконструкція історичних подій із залученням широкого кола джерел різного походження; методи аналогій і моделювання, застосування яких обумовлено дефіцитом письмових джерел. Зважаючи на специфіку вибраної теми, необхідно сказати, що істотна роль у виконаній роботі належить методу історичної ретроспекції.
Наукова новизна отриманих результатів полягає в наступному:
— вперше проведено заснований на сучасному рівні критики джерел системний аналіз звинувачень, висунутих на адресу Олександра Македонського в рамках зороастрийської традиції, а також представлено аргументи, що доводять неспроможність цих звинувачень;
— систематизовано матеріал про жертвоприношення, здійснені македонським царем на території Ірану та Індії, розроблено критерії для визначення їх релігійно-етнічної приналежності, зроблено висновок про їх еллінський (що суперечить культовим установленням зороастризму) характер;
— на підставі комплексного вивчення джерел піддано критиці сталу в історичній науці тезу про “симпатії” Олександра Македонського до зороастризму, що обґрунтовувалася спробою царя ввести звичай проскінези при греко-македонському дворі;
— виділено етапи еволюції ставлення македонського правителя до зороастризму, визначено її причини, переглянуто тезу про активну участь зороастрийського жрецтва в антимакедонській боротьбі населення Ірану як головну причину, що довгий час перешкоджала зближенню Олександра і магів, аргументовано тезу про спочатку пасивне ставлення магів до греко-македонських завойовників;
— проведено аналіз зороастрийської квазіісторичної традиції, виявлено місце і роль Олександра Македонського в цій традиції, зроблено висновок про те, що визначальним чинником тут є існування квазіісторичного циклу “Олександр Македонський — Ардашір Папакан”, створеного зороастрийським жрецтвом в сасанідський час.
Практичне значення отриманих результатів полягає, перш за все, в можливості їх використання при написанні наукових статей, монографій, науково-методичних посібників із загальної і регіональної проблематики в рамках історії стародавнього світу (особливо епохи еллінізму), при розробці нормативних і спеціальних курсів в учбових планах вищих навчальних закладів і загальноосвітніх шкіл.
Апробація результатів дисертації. Апробація основних положень дисертаційної роботи проходила на 4 щорічних конференціях професорсько-викладацького складу Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (Сімферополь, 2003, 2004, 2005, 2006), а також на міжнародній конференції з іудаїки (Москва, 2005). Крім того, отримані в процесі роботи над темою результати були використані при читанні університетського спецкурсу “Історія зороастризму та іудаїзму”.
Публікації. Основні положення дисертаційної роботи було викладено в 7 публікаціях, в тому числі в 3 статтях, опублікованих у виданнях затверджених ВАК України.
Структура роботи. Дисертація складається із списку скорочень, вступу, чотирьох розділів (12 підрозділів), висновку (179 сторінок), списку використаних джерел і літератури (374 найменування). Загальний обсяг рукопису — 208 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі детально обґрунтовується актуальність і наукова новизна теми дисертації, сформульовані мета, завдання, основні методи, практичне значення, географічні і хронологічні рамки дослідження.
Розділ 1 “Огляд джерел і літератури” складається з двох підрозділів. Перший підрозділ “Характеристика джерел” присвячено аналізу джерельної бази роботи. Найважливішими джерелами є твори античних авторів (Арріан, Діодор Сицилійський, Курцій Руф, Помпей Трог, Плутарх), що оповідають про походи Олександра, які не суперечать один одному ні в одному важливому для нашої теми питанні. Враховуючи те, що античні історики Олександра належать до різних — апологетичної і критичної — традицій, відсутність суперечностей між ними змушує припускати, що факти, які відносяться до проблеми “Олександр — зороастризм”, висвітлюються ними в цілому об’єктивно. Як показує аналіз, численні свідчення античних авторів про магів, Зороастра і його твори (Ксанф Лідійський, Герміпп Смірнський) цілком можуть бути віднесені до кола елліністичної псевдоепіграфічної літератури, що необхідно враховувати при роботі з ними. Всі зороастрийські твори, в яких містяться звинувачення на адресу Олександра (Арта Віраз намак, Денкарт, Великий Бундахішн, Дадестан-і меног-і храд і т. п.), датуються не раніше, ніж сасанідським часом. Хронологічний розрив між датою створення цих творів і епохою Олександра примушує засумніватися в їхній об’єктивності.
У другому підрозділі “Огляд літератури” з’ясовується ступінь вивченості теми. Скупістю і суперечністю повідомлень джерел визначається відсутність єдності поглядів на проблему, що цікавить нас, серед сучасних дослідників. Усі роботи і зауваження, що стосуються проблеми релігійної політики Олександра в Ірані, можуть бути віднесені до одного з трьох напрямів. Представники першого в тій чи іншій мірі розділяють зороастрийську точку зору на “лиходійства” македонського царя по відношенню до перської релігії (М. Н. Дхалла, Є. Е. Бертельс). Дослідники “апологетичної” традиції (В. Тарн, Ф. Альтгейм, Ф. Шахермайр), навпаки, виходять з євроцентристських уявлень про гуманістичний характер діяльності Олександра. Вони заперечують можливість того, що Олександр дійсно міг виявитися причетним до тих діянь, в яких він звинувачувався в зороастрийських текстах. Більше того, саме в руслі “апологетичного” напряму була сформульована гіпотеза про зороастрийські “симпатії” Олександра, у зв’язку із спробою македонського царя поширити на своїх греко-македонських підданих обряд проскінези (Ф. Шахермайр, Ф. Альтгейм, А. Пальяро, І. Ш. Шифман). Представники третього напряму, не розділяючи повністю “зороастрийський” погляд на проблему, намагаються виявити в релігійній пехлевійській традиції про Олександра якесь історичне зерно (М. Бойс, Ф. Грене, І. В. Рак). Таким чином, ситуація “наукової невизначеності”, що склалася, вимагає нового звернення до цієї проблеми з метою її всебічного дослідження.
Розділ 2 “Олександр Македонський і Авеста” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Зороастрийська традиція про Олександра. Час створення авестійського алфавіту” аналізуються звинувачення на адресу македонського царя, сформульовані в рамках пізньої зороастрийської традиції. Робиться висновок про те, що найчастішим “лиходійством” Олександра Македонського, яке зустрічається, з погляду авторів зороастрийських текстів (Арта Віраз намак, Великий Бундахішн, Шахрістаніха-і Еран, Денкарт, Абдіх уд сахігіх і Сагестан) є знищення Авести. Проведений аналіз дозволяє заключити, що створення авестійського алфавіту не може бути віднесене до часу раніше IV ст., про що свідчать, окрім історії розвитку систем писемності в Ірані, по-перше, зміст написів Картіра, по-друге, те, що цей алфавіт залишився невідомим Мані. Вплив грецької мови, який простежується в державних і династійних документах Ірану аж до кінця III ст., робить вірогідним припущення про запозичення із давньогрецької писемності ідеї вокалізованого алфавіту, яка була реалізована при записі Авести. Другий підрозділ “Проблема аршакідського тексту Авести” присвячено з’ясуванню можливості здійснення запису авестійських текстів у парфянську епоху. Гіпотеза про існування письмового тексту Авести в аршакідському Ірані є достатньо поширеною (Ф. Андреас). Аналіз документів архіву з Ніси показує, що в парфянську епоху завдяки розвитку іранської писемності дійсно стає можливим запис авестійських текстів гетерографічним письмом на арамійській основі. Істотною перешкодою для визнання факту такого запису є фонетична неточність гетерографічної писемності. Неоднозначність трактувань тексту Денкарта (IV, 14 – 16) не дозволяє зробити висновок про існування письмових варіантів Авести в епоху, що передувала правлінню Валахша Аршакіда (I – II ст.). Свідчення, що міститься в тексті “Кефалайї”, так само, як і вказівка Порфирія про існування книг Зороастра, повинно бути віднесене не до авестійських текстів, а до творів елліністичної псевдоепіграфіки. Розповідь Павсанія про читання магами заклинань по книгах (V, XXVII, 3), ймовірно, відображає місцеву лідійську традицію, що підтверджується відсутністю згадок про подібну практику у Страбона (XV, III, 15).
У третьому підрозділі “Про існування письмового тексту Авести в епоху Ахеменідів” аналізуються джерела і гіпотези, що стверджують існування письмових авестійських текстів в ахеменідському Ірані. Враховуючи існуючу в зороастризмї на догматичному рівні нерозривну тріаду “думка — слово — справа”, представляється необхідним критерієм при оцінці можливості запису Авести за часів Ахеменідів вважати фонетичну адекватність системи писемності початковому авестійському оригіналу. Аналіз розвитку систем писемностей у державі Ахеменідів підводить до висновку, що впродовж усієї доолександрівської історії Ірану такої системи не існувало. Давньоперський клинопис не був пристосований для точної фонетичної передачі текстів. Крім того, його повне забуття після падіння династії Ахеменідів не дозволяє припускати, що первинний запис Авести міг бути здійснений клинописним способом. Відсутність надійно датованих ахеменідською епохою іранських текстів, записаних за допомогою арамійської графіки, підтверджує неможливість письмової фіксації Авести в такі ранні часи.
Вивчення джерел зовнішнього кола, синхронних або безпосередньо примикаючих до епохи Ахеменідів, показує, що там, де мова йде про книги магів (Зороастра), або є вагомі підстави припускати зміни первинного тексту пізнішими переписувачами (Ксанф Лідійський), або під такими книгами ховаються твори псевдоепіграфічної елліністичної традиції (Герміпп Смірнський). Аналіз зороастрийської оповіді свідчить про те, що основні географічні пункти, в яких нібито відбулося знищення Олександром текстів Авести (Істахр, Ганзак, Шиз), навряд чи можуть претендувати на роль придатних для зберігання сакральних текстів храмових центрів вже в ахеменідський час. Слід визнати, що історичною ситуацією, в якій міг бути здійснений запис Авести, є ситуація, що склалася в Ірані після поширення тут маніхейства і християнства. Цілком імовірно, що сюжет про спалення Авести Олександром отримав додатковий стимул для розвитку після ісламського завоювання Ірану, коли перська аристократія, з одного боку, була зацікавлена в демонстрації завойовникам старовини своїх культурних і релігійних досягнень, а мусульманські власті, з іншого боку, потребували виправдання практики стягування джизьї зі своїх зороастрийських підданих.
Розділ 3 “Проблема релігійної політики Олександра Македонського на території Ірану” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Олександр Македонський і маги” проводиться аналіз джерел, що містять відомості про взаємини іранського жрецтва і македонського царя. Виконана робота дозволила зробити декілька висновків. Теза про цілеспрямоване знищення Олександром Македонським магів не знаходить підтвердження в джерелах. Немає підстав припускати, що антимакедонський рух на території Середньої Азії мав своєю ідеологічною основою зороастризм і надихався магами. У єдиному зафіксованому Арріаном (VI, 29, 11) випадку насильства над магами останні були покарані Олександром якраз за недбайливе виконання своїх релігійних обов’язків. Аналіз джерел дозволяє прослідкувати еволюцію ставлення македонського царя до магів: від ігнорування їх у Вавилоні до прийняття на службу в Опісі. Немає підстав вважати, що маги входили до свити Олександра, супроводжуючи його в середньоазійському та індійському походах. Імовірно, традиція про знищення Олександром магів сформувалася в сасанідський час.
Другий підрозділ “Руйнування давньоперських храмів” присвячений вивченню питань, пов’язаних із оцінкою і характеристикою збитку, який був нанесений культовим місцям зороастрийців у процесі греко-македонського завоювання Ірану. Аналіз повідомлень античних авторів не підтверджує зороастрийське звинувачення Олександра в навмисному знищенні храмів і руйнуванні вівтарів вогню. Тим більше немає підстав вважати це частиною релігійної політики, що проводилася македонським царем. Поведінка Олександра в адміністративних центрах ахеменідської імперії, де були зороастрийські храми, може бути описана за допомогою двох моделей. Перша: Сарди, Дамаск, Вавилон, Сузи — міста, де Олександра цікавила, насамперед, здобич. У процесі їх пограбування цілком імовірно постраждали і храми, проте цей грабіж не мав у своїй основі якихось релігійних мотивів. Друга: Екбатани і Бактри — міста, тимчасово перетворені на центри македонської присутності і ставки царя. Зіставлення повідомлення Полібія про розграбування храму Анахіти в Екбатанах (X, 27, 11 – 13) з даними інших джерел, що розповідають про перебування в цьому місті Олександра, дозволяє припустити, що пограбування було здійснено під час відсутності македонського царя, як це було в інших областях Ірану (Арріан, VI, 27, 3 – 5; Курцій Руф, Х, 11 – 5). Бактри були здані без бою (Арріан, III, 29, 1) і не піддалися руйнуванню. Єдиним храмом, руйнування якого мало релігійне обґрунтування, був храм вогню в Персеполі (Діодор, XVII, 72, 4). Проте слід пам’ятати, що Олександр піддав руйнуванню не храм, а місто як династійний центр Ахеменідів.
У третьому підрозділі “Давньоперська релігія і особиста релігійність Олександра” на базі джерел аналізуються гіпотези про наявність зороастрийських “симпатій” і “антипатій” в Олександра, з’ясовується роль зороастризму в еволюції релігійної політики македонського царя. Повідомлення Онесикріта (Страбон, XI, 11, 3) разом з даними про ставлення Олександра до еллінських поховальних обрядів дозволяють з великою часткою вірогідності припускати, що македонським царем дійсно були застосовані певні дії, направлені проти зороастрийського обряду попереднього виставляння. Дві обставини, однак, не дозволяють говорити про антизороастрийську політику Олександра в цьому випадку. По-перше, обряд попереднього виставляння за часів Олександра був не єдиним зороастрийським поховальним обрядом, по-друге, як показує повідомлення Курція Руфа про страту Бесса (VII, 5, 40), реакція македонського царя на обряд труповиставляння носила ситуативний характер.
Відсутність згадок про магів біля македонського царя під час індійського і середньоазійського походів дозволяє вважати, що спроба ввести звичай проскінези серед македонян і еллінів була запозиченням елементу придворного ахеменідського церемоніалу без урахування його релігійної складової. Аналіз жертвоприношень, здійснених Олександром на території Ірану та Індії, говорить про їх еллінський характер. Зіставлення, з одного боку, норм поводження з вогнем і водою, що були обов’язковими для зороастрийців и практикувалися магами, і з іншого боку, даних джерел про поведінку Олександра, повністю спростовує припущення про можливі симпатії македонського царя до зороастризму до завершення індійського походу.
Повідомлення Арріана про спільне з магами жертвопринесення в Опісі (VII, 11, 8 – 9), розповідь Діодора про наказ жителям Азії погасити священні вогні (XVII, 114, 4), вказівка про весілля в Сузах, проведених за перськими звичаями (Арріан, VII, 4, 6), — все це свідчить на користь того, що давньоперська релігія як засіб зміцнення влади зацікавила Олександра тільки після його повернення з Індії. Причинами, що викликали цей інтерес, стали, по-перше, відмова греко-македонських військ слідувати за царем далі на схід (Діодор, XVII, 94, 1 – 5; Арріан, V, 25 – 29; Курцій Руф, IX, 2 – 3; Плутарх, Олександр, LXII; Юстін, XII, 8, 10 – 16), по-друге, заколот в Опісі (Арріан, VII, 8 – 11; Плутарх, Олександр, LXXI; Курцій Руф, Х, 2 – 3; Діодор, XVII, 109; Юстін, XII, 11 – 12), після якого Олександр, завершуючи реорганізацію війська, оголосив, що “начальство над воїнами вручається персам” (Арріан, VII, 11, 2 – 3). Таким чином, інтерес до давньоперської релігії в Олександра був прямим наслідком його спроби розширити опору своєї влади за рахунок висунення на перші місця в армії мідян і персів. Первинна пасивність македонського царя по відношенню до зороастризму пояснюється тією складною релігійною обстановкою, з якою завойовники зіткнулися в Ірані. Еволюція релігійної політики Олександра, що завершилася вимогою визнати за ним божественний статус, здійснювалася на принципово іншій, ніж зороастризм, основі.
Розділ 4 “Роль і місце Олександра Македонського в зороастрийській квазіісторичній традиції” присвячено з’ясуванню історичних умов, причин і механізмів формування демонічного образу Олександра Македонського в зороастрийській квазіісторичній традиції і складається з чотирьох підрозділів. У першому підрозділі “Олександр Македонський і смерть Дарія в зороастрийських джерелах” аналізуються зороастрийські і залежні від них (Агафій, II, 25) твори, в яких Олександр, всупереч одностайним твердженням античних авторів (Арріан, III, 21. 10; Діодор, XVII, 73.2; Курцій Руф, V, 13, 15; Плутарх, Олександр, 42 – 43; Юстін, XI, 15), звинувачується у вбивстві Дарія III. Робиться висновок про те, що вбивство Дарія III (Дара, сина Дара), яке зороастрийська традиція приписує Олександру, представлено як лиходійство релігійного характеру. Пошук міфологічного прототипу приводить до сюжету про вбивство Салмом і Туром Ераджа. Аналіз цього міфологічного сюжету дозволяє припускати, що він був перероблений зороастрийським жрецтвом з урахуванням греко-македонського завоювання Ірану і реалій сасанідського часу. З метою з’ясування релігійно-міфологічного підґрунтя звинувачення Олександра у вбивстві Дарія III, здійснюється послідовний аналіз зороастрийських чеснот і пороків правителів Ірану, як вони представлені в квазіісторичній зороастрийській традиції, що передували Олександру.
Цьому аналізу присвячені другий і третій підрозділи четвертого розділу “Зороастрийські чесноти і пороки Пешдадідів” і “Кеяніди в зороастрийській традиції”. В процесі формування міфологічної зороастрийської моделі історичного розвитку формуються уявлення про два типи правителів, які умовно можна позначити як “праведний цар” (Хошанг, Тахмуруп, Йіма до гріхопадіння, Фередун, Манушчихр, Кай Кобад, Кай Хосров, Кай Віштасп, Бехмен, Дараб, Дара) і “антицар” (Аждахак, Фрасіяг, Арджасп, Олександр Румійський). Звання “праведного царя” передбачає відповідність монарха наступним вимогам: іранське походження, ймовірно, пізніше інтерпретоване як обов’язкова приналежність до однієї з двох легендарних династій; освячення влади монарха фарром; війна зі Злом (Ахріман, деви, чаклуни і т.д.) та іноземцями. Незважаючи на відсутність у зороастрийських текстах прямих вказівок на володіння фарром трьох останніх представників легендарної династії Кеянідів, загальні оцінки характеру їх правління не залишають сумнівів у тому, що вони “були вдячні богам”, а отже, їх влада, так само, як і влада попередників, була освячена фарром. Визначення як релігійної чесноти війни з іноземцями дає привід відносити формування цієї традиції до епохи правління Сасанідів. Втіленням рис “антицаря” в релігійній традиції є Аждахак, Фрасіяг і Олександр — узурпатори, вороги іранської державності і маздаяснійської віри. Головними об’єднуючими рисами тут виступають: неіранське походження, освячення влади силами Зла, затвердження у світі норм незороастрийського способу життя, а у випадку з Аждахаком і незороастрийської релігії, поклоніння девам і чаклунство, руйнування іранської державності і встановлення тиранії. Владу над Іраном “неправедні царі” отримують, тільки убивши або скинувши законного (“праведного”) царя.
Виконана робота дозволяє сформулювати основні риси концепції царської влади в зороастрийській традиції і виявити в ній роль і місце образу Олександра Македонського, чому присвячений четвертий підрозділ останнього розділу “Царська влада в квазіісторичній традиції зороастризму”. Очевидно, не пізніше VI ст. в лоні зороастрийської релігії в основному складається концепція царської влади. Відповідно до цієї концепції, влада царя повинна бути освячена Ахура-Маздой за допомогою дарування фарра. Істотною характеристикою “праведної” влади є відновлення і підтримка у світі зороастрийського порядку, порушеного в результаті діяльності узурпаторів. У зороастрийських текстах відновником справедливості і релігії у світі після Олександра на земному рівні виступає засновник династії Сасанідів Ардашір. Мотив відновлення зруйнованої Олександром перської державності знайшов відображення в династійній доктрині Сасанідів. Згідно Денкарту, за часів Ардашіра Папакана були зібрані розсіяні тексти Авести і проведено їх відновлення (Дк, III, 420). Найбільш послідовно думка про відновлення маздаяснійської релігії Ардашіром проводиться автором псевдоепіграфа, відомого під назвою “Лист Тансара”. Погляд на Сасанідів як на законних наступників Ахеменідів, повне ігнорування релігійних чеснот Аршакідів і навіть ототожнення їх з супротивниками маздаяснійської віри в релігійно-міфологічному сенсі мало одну мету — максимально скоротити розрив між “лиходійствами” Олександра і відновленням віри при Сасанідах. У результаті ці події були перетворені на єдиний квазіісторичний цикл.
Враховуючи сказане, а також історичну обстановку, в якій створювалася квазіісторична традиція, за причину її формування слід визнати, по-перше, необхідність обґрунтувати легітимність Сасанідів на іранському престолі, по-друге, прагнення виправдати з точки зору релігії їхню внутрішню і зовнішню політику. Для досягнення цієї мети жрецтву знадобилося дуже перебільшити збиток, нанесений Олександром маздаяснійській вірі, значно зменшити релігійні заслуги Аршакидів і створити ланцюг історичних прецедентів — квазіісторичну оповідь. Роль і місце Олександра в цій оповіді визначалися, перш за все, позицією його антагоніста — Ардашіра Папакана як володаря фарра Кеянідів і праведного маздаяснійського царя.
Висновки. Комплексний аналіз джерел у контексті проблеми “Олександр — зороастризм” дозволив дійти наступних висновків. Звинувачення, що висуваються проти Олександра в пізніх зороастрийських текстах, необ’єктивні. Ідеологічна ангажованість авторів зороастрийської традиції, а також неоднозначність трактувань тексту Денкарта (IV, 14 – 16) не дозволяють говорити про виникнення письмового тексту Авести, принаймні, до I – II ст. Про те ж свідчить історія розвитку іранських писемностей. Таким чином, звинувачення Олександра в знищенні авестійських текстів повинно бути визнане не відповідним історичній дійсності.
Не знаходить підтвердження в джерелах і теза про цілеспрямоване знищення Олександром Македонським магів. Ставлення Олександра до зороастрийського жрецтва зазнало певної еволюції: від ігнорування його представників у Вавилоні до прийняття їх на службу в Опісі. Немає причин вважати, що в антимакедонському русі народів Середньої Азії помітну роль відігравало зороастрийське жрецтво, так само немає підстав для припущення, що антимакедонська позиція магів довгий час не дозволяла Олександру поставити зороастрийське жрецтво собі на службу. Руйнування давньоперських храмів і “вівтарів вогню”, яким супроводжувалося завоювання Ірану, не може розглядатися як заходи антизороастрийської політики Олександра. Мотиви поведінки македонського царя в храмових і адміністративних центрах Ахеменідів (Сарди, Дамаск, Вавилон, Сузи) показують, що єдиною причиною, за якою культовим місцям зороастрийців міг бути завданий збиток, є звичайний для військового часу грабіж. Покарання сатрапів, винних у розграбуванні перських святинь, примушують зробити висновок про непричетність Олександра до цих грабежів.
Аналіз жертвопринесень македонського царя на території Ірану та Індії показує, що вони приносилися еллінським богам і здійснювалися у відповідності з обрядами еллінської ритуальної практики. Зіставлення норм поводження з вогнем і водою, яких дотримувалися маги, з тим, що нам відомо про жертвопринесення і поведінку Олександра, дозволяє виявити цілий комплекс ритуальних і доктринальних суперечностей. Це спростовує припущення про можливі симпатії Олександра Македонського до зороастризму до його повернення з індійського походу. Участь магів у жертовних обрядах в Опісі, як і наказ погасити священні вогні жителям Азії на знак трауру по Гефестіону, свідчать про те, що ставлення Олександра до зороастризму зазнало істотних змін після його повернення з Індії. Очевидно, що причиною, яка викликала ці зміни, стала спроба Олександра висунути на перші ролі в армії персів і мідян як відповідь на відмову греко-македонських військ іти далі на Схід в Індію і заколот в Опісі.
Аналіз зороастрийської оповіді показав, що місце і роль Олександра в ньому визначається приналежністю македонського завойовника до негативного типу правителя в бінарній опозиції “цар — антицар”. Найбільш істотною характеристикою представників цього типу (Аждахак, Фрасіяг, Олександр) є їх неіранське походження. Антагоністом македонського царя в зороастрийській традиції виступає засновник сасанідської держави Ардашір Папакан, що вказує на час формування негативного образу Олександра в зороастрийській традиції. Виникнення квазіісторичного циклу “Олександр — Ардашір” стало можливим, перш за все, за рахунок помилкового звинувачення Олександра в проведенні антизороастрийської політики.
СПИСОК ОСНОВНИХ ПУБЛИКАЦІЙ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Статті у наукових фахових виданнях:
1. Спивак И. А. Причины возникновения зороастризма: к методологии религиоведческого анализа // УЗ ТНУ. — 2002. — №1 (54). — Т. 15. — С. 53 – 64.
2. Спивак И. А. О “злодеяниях” Александра // УЗ ТНУ. — 2004. — №1 (56). — Т. 17. — С. 106 – 118.
3. Спивак И. А. Александр Македонский и маги // Культура народов Причерноморья. — 2007. — №104. — С. 96 – 99.
Публікації, що додатково відображають
основні положення дисертації:
1. Спивак И. А. Дуализм мира (Восток-Запад) в исторической концепции Геродота // Востоковедный Сборник. — Симферополь, 1997. — Вып.1. — С. 139 – 151.
2. Спивак И. А. Религия как откровение: По материалам религий Ближнего и Среднего Востока // Востоковедный Сборник. — Симферополь, 1999. — Вып. 3. — С. 20 – 39.
3. Співак І. О. Ахеменідська проблема в історії зороастризму // Востоковедный Сборник. — Симферополь, 2002. — Вып. 5. — С. 114 – 121.
4. Спивак И. А. Персы и эллины в “Анабасисе” Ксенофонта // Античный мир и археология: межвузовский сборник научных трудов. — Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 2002. — Вып. 11. — С. 13 – 15.
АНОТАЦІЯ
Співак І. А. Олександр Македонський і зороастризм. — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук зі спеціальності 07.00.02 — Всесвітня історія. — Інститут сходознавства ім. А. Кримського НАН України. — Київ, 2008.
Дисертація присвячена особливостям релігійної політики Олександра Македонського на території Ірану. Автор аналізує переказ про Олександра, що існує в зороастрийській квазіісторичній традиції. У роботі послідовно розбираються і аналізуються звинувачення на адресу Олександра, що містяться в релігійних зороастрийських текстах. На основі зробленого аналізу робиться висновок про необ’єктивність пізньої зороастрийської традиції. Автор акцентує увагу на відсутності будь-яких надійних історичних свідчень про існування доолександрівського письмового тексту Авести, а, отже, на необґрунтованості звинувачення Олександра в знищенні цього тексту. Дані античної історичної традиції змушують критично поставитися до тверджень про навмисне і масове вбивство магів греко-македонськими завойовниками. Свідчення античних авторів показують, що руйнування перських храмів і культових місць не може розглядатися як частина антизороастрийської політики македонського царя. Аналіз квазіісторичної зороастрийської оповіді дозволяє зробити висновок про те, що основна мета, яку ставило сасанідське жрецтво, формулюючи звинувачення проти Олександра Македонського, — обґрунтувати легітимність Сасанідів на іранському престолі.
Ключові слова: Олександр, Ахеменіди, Авеста, зороастризм, джерела, маги, традиція.
АННОТАЦИЯ
Спивак И. А. Александр Македонский и зороастризм. — Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 — Всемирная история. — Институт востоковедения им. А. Крымского НАН Украины. Киев, 2008.
Диссертация посвящена особенностям религиозной политики Александра Македонского на территории Ирана. Автор анализирует предание об Александре, существующее в зороастрийской квазиисторической традиции. В работе последовательно разбираются и анализируются обвинения в адрес Александра, содержащиеся в религиозных зороастрийских текстах. На основе проделанного анализа делается вывод о необъективности поздней зороастрийской традиции. Автор акцентирует внимание на отсутствии каких-либо надежных исторических свидетельств о существовании доалександровского письменного текста Авесты, а, следовательно, на необоснованности обвинения Александра в уничтожении этого текста. Данные античной исторической традиции, по мнению автора, заставляют критически отнестись к утверждениям о преднамеренном и массовом убийстве магов греко-македонскими завоевателями. Проделанная работа позволяет прийти к выводу, что отношение Александра к зороастрийскому жречеству претерпело определенную эволюцию: от игнорирования его представителей в Вавилоне до принятия их на службу в Описе. Источники не дают никаких оснований для предположения о вхождении магов в свиту Александра во время среднеазиатского и индийского похода. Свидетельства античных авторов показывают, что разрушение персидских храмов и культовых мест не может рассматриваться как часть антизороастрийской политики македонского царя. Анализ квазиисторического зороастрийского предания позволяет сделать вывод о том, что основная цель, которую преследовало сасанидское жречество, формулируя обвинения против Александра Македонского — обосновать легитимность Сасанидов на иранском престоле.
Большое внимание в работе уделено анализу, высказываемых, прежде всего, в связи с попыткой Александра распространить на своих греко-македонских подданых обряд проскинезы, гипотезах о зороастрийских симпатиях македонского царя. На основе анализа разнообразных источников делается вывод о необоснованности таких гипотез. Анализ жертвоприношений, совершенных Александром на территории Ирана и Индии, свидетельствует, по мнению автора, об их греческом характере. Сопоставление, с одной стороны, обязательных для зороастрийцев и практиковавшихся магами норм обращения с огнем и водой, и, с другой стороны, данных источников о поведении Александра полностью опровергает предположение о возможных симпатиях македонского царя к зороастризму до завершения индийского похода.
Ключевые слова: Александр, Ахемениды, Авеста, зороастризм, источники, маги, традиция.
ANNOTATION
Spivak I. A. Alexander of Macedon and Zoroastrianism. — Manuscript.
Thesis submitted for a Candidate of History degree on speciality 07.00.02 — World History. — A. Krymsky Institute for Oriental Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine. Kyiv, 2008.
The thesis looks at the characteristics of Alexander of Macedon’s policy in Iran. The author analyzes the legend of Alexander offered by the existent Zoroastrian quasi-historic tradition. The paper sequentially identifies and analyzes the accusations against Alexander found in Zoroastrian religious texts. From this analysis a conclusion is drawn that the late Zoroastrian tradition can not be considered impartial. The author emphasizes the lack of reliable historical evidence to prove the existence of an Avestan text that pre-existed the invasion of Alexander, thus pointing to the groundlessness of accusing Alexander of destroying such a text. From the perspective of the ancient historical tradition, the statements about willful slaughter of the Magi by the invaders from Greece and Macedon require a critical attitude. The evidence provided by the ancient authors shows that the destruction of Persian temples and places of worship may not be considered as part of an anti-Zoroastrian policy of the Macedonian king. From the analysis of the quasi-historical Zoroastrian legend a conclusion can be drawn that the main goal pursued by the Sassanian priesthood in their attempts to formulate accusations against Alexander was justifying the legitimacy of Sassanian enthronement in Iran.
Key words: Alexander, Achaemenians, Avesta, Zoroastrianism, sources, Magi, tradition.