Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІСОТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ
КАФЕДРА ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
ЕЛЕКТРОННА ВЕРСІЯ
КОНСПЕКТУ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ “ЕКОНОМІЧНА
ТЕОРІЯ” ДЛЯ СТУДЕНТІВ МЕХАНІЧНОГО
ФАКУЛЬТЕТУ
(розраховано на 17 год. лекцій)
Доц. Лех Г.А.
Львів - 2014
ТЕМА 1. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ ЯК НАУКА
ПЛАН
§1. Становлення та основні етапи розвитку економічної теорії як науки.
§ 2. Предмет та структура сучасної економічної теорії.
§ 3. Методи пізнання економічних процесів та явищ.
§ 4. Економічні категорії, закони та принципи.
§ 5. Основні функції економічної теорії.
Література
§ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ ЯК НАУКИ
Сучасна економічна наука є результатом її тривалого історичного розвитку. Перша постановка економічних проблем міститься ще у письмових джерелах Стародавнього Сходу, де існував деспотичний лад, заснований на особливій ролі держави. Тому у них, у першу чергу, піднімаються питання, пов’язані з організацією державного господарства і управління ним, звідси беруть початок статистика, облік, аграрно-економічна наука.
Помітний слід в історії економічних знань залишила античність. Спроби вивчення окремих сторін економічних процесів знаходимо у працях стародавніх грецьких та римських мислителів Ксенофонта, Арістотеля, Платона, Катона, Варрона та інших. Вони досліджували проблеми ведення домашнього господарства, торгівлі, багатства, податків, розподілу землі, тощо.
Серед світових мислителів давньогрецький мислитель Ксенофонт (близько 430 – 355 р. до н.е.) уперше ввів термін “oiconomia“, вважаючи її наукою про господарство, управління домом і майном. Дещо пізніше Арістотель (384 – 322 до н.е.) розділив науку про багатство на економіку (під якою розумів виробництво благ для задоволення людських потреб) і хремастику (від “хрема“ - майно, володіння; мистецтво наживати достаток або діяльність, спрямовану на нагромадження багатства). За допомогою цього терміну він описував організацію багатства у маєтку рабовласника.
Економічні погляди Арістотеля та його сучасників відображали натуральні системи господарства, а тому не могли обґрунтовувати теорії грошей, економічного зростання та інших елементів економічної думки у сучасному розумінні.
Названі першоджерела були початковими етапами становлення економічних знань, оскільки можливості тих епох були обмежені. Знання про економічні відносини носили розрізнений характер, не мали самостійного значення, складали побічний продукт філософських, історичних та політичних поглядів. Тому названий період слід розглядати як передісторію економічної науки.
Дійсна історія економічної науки починається з того моменту, коли з окремих представлень про економічні явища почало складатись системне (теоретичне) знання про них. Об’єктивною основою формування дійсної економічної науки став розклад феодальних (аграрно-натуральних) і розвиток буржуазних (індустріально-ринкових) виробничих відносин. Занепад феодальних суспільства починається у ХIУ-ХУ століттях. Феодали замість панщини (оброку) запроваджують грошову ренту. Це змушує селян продавати частину виробленої продукції на ринку. Так поступово долається замкнутість феодальних господарств і формується єдиний національний ринок. Об’єктивною основою дійсної економічної науки був розклад феодальних (аграрно-натуральних) та розвиток буржуазних (індустріально-ринкових) виробничих відносин, що супроводжувалось становленням економіки як єдиного організму.
Оскільки історично економіка починається з торгівлі, то першим напрямом в історії економічної науки був меркантелізм. Термін “меркантелізм“ походить від італійського слова “мерканте“, що означає торговець, купець. Представниками раннього меркантелізму були У.Стаффорд (Англія), Г.Скаруффі (Італія). Пізній меркантелізм представляли – Т.Манн, Д.Юм (Англія), А.Серра (Італія), А.Монкретьєн (Франція). Представники меркантилізму були теоретиками сфери обігу. Головне джерело багатства нації вони бачили у вдалій торгівлі, яку зводили до принципу «багато продавати, мало купувати».
Це вчення відображало інтереси торговельної буржуазії у період первісного нагромадження капіталу. Оскільки основною формою багатства представники меркантелізму вважали золото і срібло, то таке багатство, на їхню думку, нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.
На першому етапі свого розвитку (ХУ – початок ХУI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.
Для другого етапу розвитку меркантелізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладення іноземних товарів високими митами, виступали за досягнення позитивного торговельного балансу через розвиток національного виробництва та вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави.
З меркантелізмом пов’язана поява терміну «політична економія». Він був введений в економічний лексикон французьким вченим Антуаном де Монкретьєном, який у 1615 році випустив книгу “Трактат політичної економії“ (від грецького “politicos“ - державний, суспільний та вже відомого “oiconomia“). Тобто, політична економія – “мистецтво державного управління господарством“.
Основними недоліками меркантилізму були, по-перше, неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їхніх основних форм, по-друге, помилкове визначення вартості грошей (меркантелісти вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота та срібла), по-третє, предметом політичної економії вони вважали сферу обігу.
Оскільки ця школа відображала, переважно, інтереси торгівельної буржуазії, то вже наприкінці ХУI – на початку ХУII ст. її ідеї почали суперечити інтересам промислової буржуазії. У період становлення і розвитку промисловості на зміну меркантелізму приходить класична політична економія.
Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини ХIХ ст. Його засновники – У.Петті (Англія), П.Буагільбер (Франція), які започаткували теорію трудової вартості. Свого розвитку класична політична економія набула у працях фізіократів Ф.Кене та Д.Тюрго (Франція). Найвище її досягнення – праці англійських економістів А.Сміта (1723-1790) та Д.Рікардо (1772-1823). Класичній політичній економії належить низка важливих наукових відкриттів. Вона зосередила увагу на аналізі відносин у сфері виробництва та на вивченні його об’єктивних закономірностей. Класики, як уже зазначалося, започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Класична політична економія вперше висунула проблему економічних законів, досліджувала їх об’єктивний характер, механізм дії, необхідність врахування та використання у господарській практиці та політиці.
Ринок вони розглядали як саморегульовану систему, що «невидимою рукою» ефективно розподіляє ресурси. Згідно з висновком А.Сміта, ринкова економіка за умов конкуренції забезпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втручатися, або повинна мінімально втручатися у ці процеси, що відповідає принципам лібералізму – основній ідеї вчення А.Сміта. Але вона мусить захищати конкуренцію, не допускаючи її обмеження, а також створювати сприятливі умови для виробництва, розвивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечувати зв’язок. Приватний інтерес людини як основний стимул її економічної діяльності, за А.Смітом, реалізується в результаті обміну з іншими людьми, тобто у процесі поділу праці. Принцип вільної конкуренції, на думку А.Сміта, найповніше реалізується у процесі вільного переміщення робочої сили, вільної купівлі-продажу землі, наявності свободи вільної торгівлі та скасування державних регламентацій функціонування промисловості і внутрішньої торгівлі.
Значно поглибив і розширив ідеї А.Сміта Д.Рікардо – ідеолог промислової революції. Він вважав, що вартість товарів, джерелом якої є праця, лежить в основі доходів різних верств суспільства – заробітної плати, прибутку, відсотка і ренти. У теорії розподілу Д.Рікардо виявив протилежність економічних інтересів підприємців та робітничого класу. Ним сформовано закони обернено пропорційні залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з’ясовано механізм диференціальної ренти.
Основні засади класичної політичної економії викладаені у працях У.Петті “Трактат про податки та збори“, “Політична економія Ірландії“, “Політична арифметика“, А.Сміта – “Дослідження про природу і причини багатства народів“ (1776), Д.Рікардо “Засади політичної економії та оподаткування“ (1817).
У Франції відгалуженням класичної школи був фізіократизм (“фізіократія“ у перекладі з грецької – влада природи). Засновником і главою фізіократичної школи був відомий французький політеконом Ф.Кене (1694-1774), інші представники – А.Тюрго, В.Мірабо, Д.Норе. Головна праця Ф.Кене “Економічна таблиця“ (1758) є геніальною спробою вперше в історії економічної думки розглянути процес відтворення сукупного продукту нації, здійснити кількісний макроекономічний аналіз натуральних та грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ці дослідження стали праобразом методів аналізу “витрати –випуск“.
Фізіократи виступили з рішучою критикою меркантелізму. На відміну від останніх, вони перенесли акцент досліджень безпосередньо на природу і виробництво. Фізіократи вважали, що джерелом багатства є виробництво, але лише одна його галузь – сільське господарство, де багатство виникає природнім шляхом і виглядає як дар природи. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю робітників і підприємців у цих сферах – лише як таку, що покривала витрати на їхнє існування і не є прибутковою для суспільства.
Продуктивним у розвитку економічної думки було ХIХ століття. У ХIХ ст.. відбулась ще більше диференціація економічних поглядів, що сприяло виникненню нових напрямів досліджень та нових економічних шкіл. Одна з них сформувалась на базі класичної політичної економії, соціалістичних ідей та філософської діалектики - марксистський напрям. Він виник у 50-х роках ХIХ століття. Найбільш відомі представники цього напряму – німецькі вчені К.Маркс і Ф.Енгельс. Головним твором цієї доктрини був “Капітал“ К.Маркса, перший том якого вийшов у світ у 1867 році.
Засновники цього напряму досліджували систему економічних відносин з класових позицій, а саме, з позицій робітничого класу. В умовах економічних потрясінь і соціальних катаклізмів другої половини ХIХ ст. марксистська економічна доктрина здобувала щораз більше прихильників. Своїм спрощеним тлумаченням економічних відносин і закономірностей розвитку вона приваблювана ті соціальні верстви, які сподівались ще за життя позбутись всіх соціальних труднощів.
Продовжуючи дослідження теорії трудової вартості, К.Маркс і Ф.Енгельс зробили аналіз розвитку форм вартості, запропонували свої концепції додаткової вартості, грошей, відтворення, економічних криз, земельної ренти. Однак положення марксизму про заперечення приватної власності та ринку, посилення експлуатації і зростання зубожіння трудящих, про єдиний фактор формування вартості, неминучість краху ринкової економіки не мали належної наукової обґрунтованості і не знайшли практичного підтвердження.
Ще один напрям західної економічної думки цього періоду – історична школа політичної економії, яка виникла у Німеччині у другій половині ХIХ ст. Свою назву вона отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретні історичні форми господарювання у країні.
Вони, насамперед, акцентували увагу на тому, що економіка є політичною (поняття “політична економія“ вживалось як синонім поняття “національна економіка“), а це передбачає більшою мірою дослідження правил управління державою, ніж ринковими цінами. Державне втручання, на їхню думку, є єдиною умовою ефективного функціонування економіки. Густав фон Шмоллер (1838-1917), наприклад, писав, що політична економія повинна встановити необхідні наукові зв’язки з етикою, історією, соціологією, політичною наукою, Тоді вона матиме справу не просто із ставленням людей до речей, а з відносинами між самими людьми. Інший представник цієї школи Вернер Зомбарт (1863-1941) стверджував, що внаслідок суспільного характеру виробництва і розподілу продуктів між людьми неминуче встановлюються суспільні відносини, а існування законів і права власності вимагає залучення фактів із сфери політики та юриспруденції. Макс Вебер (1864-1920) та інші представники історичної школи підкреслювали, що першочергова роль належить не індивідууму, а суспільству, яке вони розглядали як зумовлену закономірностями сукупність автономних індивідуумів. Основою економічної науки, на думку Вебера, повинні стати розкриття закономірностей, кількісного аналізу та принцип раціоналізму. Отже, предметом політичної економії стає більш широке коло явищ і процесів, до якого включаються соціальні та політичні закономірності. Вперше в історії світової економічної думки представники цієї школи доводили, що політична економія повинна вивчати моральні й етичні аспекти господарської діяльності, ідеї та психологію людей у цьому процесі. Водночас, розширення предмета науки у цьому напрямі, супроводжувалось його звуженням в іншому, оскільки до нього не включались економічні закони, що керують виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благ.
Ще один напрям економічних досліджень, що зародився в кінці ХIХ ст.– інституціоналізм. Представники інституціоналізму продовжили традиції історичної школи у визначення предмета політичної економії. Назва походить від латинського слова institim – установа. Цей напрям основне значення приділяв аналізу ролі інститутів в ухваленні економічних рішень та в економічній діяльності, їхній спрямованості та ефективності.
До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, корпорації, сталий спосіб мислення, юридичні норми, тощо, а економіку розглядають як систему відносин між суб’єктами господарювання, що формується під впливом економічних і неекономічних чинників. Такий широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх з історичною школою.
Засновники інституціоналізму – американські науковці Т.Веблен (1857-1929), Д.Коммонс (1862-1945), англійський економіст Д.Гобсон (1858-1940) та інші. На думку інституціоналістів у процесі розвитку людства відбувається природній відбір інститутів, система яких створює своєрідну культуру та визначає тип цивілізації.
Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж.Гелбрейт, Р.Арон, Я.Тінберген та інші основою економічного розвитку вважають впровадження науки і техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства), соціально-психологічний (автор якого – Т.Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж.Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).
Представники інституціоналізму виступали з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, що проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства, для чого, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.
У середині ХIХ ст.. виникає і у 70-ті роки набуває поширення новий напрям політичної економії – маржиналізм (від французького marqinal – граничний). Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К.Менгер (1840-1921), англійський економіст У.Джевонс (1835-1882), швейцарський науковець Л.Вальрас (1834-1910). Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару, на відміну від класичної школи, визначається не витратами і взаємодією попиту і пропозиції, а ступенем насичення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів. Отже, маржинальний підхід ґрунтувався на тому, що цінність товарів встановлюється не у виробництві, а у сфері обігу, а саме, суб’єктивно-психологічними особливостями сприйняття цінності товару покупцем.
Сприйняття цінності товару індивідуальне для кожного покупця і залежить від корисності, яку дасть покупцеві купівля цього товару. Корисність залежить, по-перше, від системи потреб, по-друге, від запасу товару у споживача. Потреби ж бувають першого, другого, третього та наступних рангів, з огляду на їхню важливість для покупця. Щодо запасу, то кожний наступний товар є менше корисний для споживача (у чому переконатися не важко на власному прикладі). І що більший запас цього товару, то меншу корисність має кожний з них. У цьому і полягає суть закону спадної граничної корисності – фундаментального принципу маржиналізму.
Оскільки кожний наступний товар щораз менш корисний для споживача, то споживач купуватиме його за умови зниження ціни. Отже, незалежно від затрат праці, ціна товару знижуватиметься іх збільшенням запасу цього товару. Тому ціна товару залежить не від затрат, а від його граничної корисності. Таким чином, маржиналісти повністю заперечували теорію трудової вартості, вважаючи основою ціноутворення суб’єктивну корисність.
Застосований до аналізу різних економічних проблем принцип граничної корисності був теоретично продуктивним, хоча практичні результати були не такі вражаючі. Важливість маржиналізму полягає у застосуванні ним математичного апарату, зокрема, граничного підходу до аналізу економічних проблем, а також у стимулюванні інтересу до психологічних аспектів поведінки споживача.
Завершуючи розмову про розвиток економічної теорії у ХIХ ст., варто зупинитись на ще одному важливому моменті. Термін “політична економія”, найуживаніший у економічній науці в кінці ХIХ ст.. почав витіснятись терміном “економікс“, який з’явився в 1890 році після виходу в світ однойменної праці англійського економіста А.Маршалла (1842-1924). І з цього часу переважна більшість економічних досліджень, особливо на Заході, асоціюється з терміном економікс.
У першій третині ХХ ст. відбулись суттєві політичні та соціально-економічні зміни в економіці індустріально розвинених країн - перша світова війна, більшовицький переворот 1917 р. в Росії, велика економічна криза 1929-1933 рр. Це, звичайно, вплинуло на розвиток економічної теорії. Якщо в Радянському Союзі та його сателітах продовжували панувати марксистські погляди, то у країнах з розвиненою ринковою системою економічна теорія постійно шукала нові рецепти для забезпечення економічної рівноваги динамічних господарських систем. Це привело до появи однієї з провідних течій сучасної економічної теорії – кейнсіанства. Засновником цієї теорії є видатний англійський економіст Дж.Кейнс (1883-1946).
Дж.Кейнс та його прихильники визнали серйозні хиби у механізмі вільної конкуренції, обґрунтували потребу державного регулювання економіки, на противагу традиційному мікроекономічному аналізу ввели в економічну теорію новий – макроекономічний аналіз, з позицій якого досліджували кількісні функціональні залежності в економіці таких сукупних економічних величин, як ВВП і національний дохід, інвестиції і зайнятість населення, споживання і заощадження, змістили увагу з проблеми пропозиції ресурсів на проблему ефективного попиту.
Ідеї кейнсіанців з найбільшою повнотою викладено у праці Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей“ (1936).
В умовах гострої соціально-економічної кризи кінця 20-х і початку 30-х років ХХ ст. рекомендації кейнсіанців, зокрема щодо потреби державного регулювання економіки, мали важливе практичне значення. Теорія Дж.Кейнса істотно вплинула на загальний розвиток економічної теорії та економічної політики. З нею небезпідставно пов’язують початок нового етапу в розвитку економічної науки.
Сучасна економічна теорія характеризується різноманіттям напрямів та шкіл, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета і мети дослідження. Однак, цей поділ є значною мірою умовним, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири напрями: неокласицизм (неоконсерватизм), неокейнсіанство, інституціоналізм і неокласичний синтез.
З початком світового економічного спаду (1974-1975) кейнсіанство перестало бути провідним напрямом економічної теорії та економічної політики. На чільне місце вийшов неокласичний, неоконсервативний напрям, представники якого звернулися до нових об’єктів аналізу і визнали, що потрібно обмежити втручання держави в економіку для забезпечення свободи дій ринкових сил. Суттєвої еволюції зазнала теорія граничної корисності, де аналіз перемістився на комплекс ціноутворювальних факторів. Теорія граничної продуктивності дала поштовх розвиткові у повоєнний період неокласичних теорій зростання, у яких головна увага зосереджена на проблемі потенційно можливого зростання, зважаючи на фактори виробництва та їхнє оптимальне використання (виробнича функція Коба-Дугласа, багатофакторні моделі Р.Солоу, Я.Тінбергена).
Найважливіші напрями “новітньої“ неокласичної концепції у сучасних умовах такі:
- монетаризм – економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон’юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв’язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного продукту. Виникла у середині 50-х років ХХ ст. у США. Її засновник – глава чиказької школи політичної економії М.Фрідмен – виступає проти активного і широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних методів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобом регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості державного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивна сторона монетаризму – всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки. Разом з тим, монетаризм розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду;
- неолібералізм – сучасні послідовники економічного лібералізму – неоліберали (американські вчені Л.Мізес та Ф.Хайєк) – виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям. Л.Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власність, вільний обмін і поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану в командній системі економіку він вважав запланованим хаосом, оскільки ціни не відображали співвідношення попиту та пропозиції. Ф.Хайєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку регулювання господарської діяльності порушує механізм передання інформації.
Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін, гарантування державою цих умов і соціальної справедливості їхнього розвитку. Авторами цієї ідеї були відомі німецькі економісти А.Мюллер-Армак, Л.Ерхард та В.Ойкен. Економісти цього напряму мали особливу популярність після другої світової війни в країнах Західної Європи, зокрема у Німеччині;
- економіка пропозиції (А.Лаффер) орієнтує на пропозицію через перерозподіл національного доходу на користь великого та середнього бізнесу, зниження податків на корпорації, щоб використати частину прибутку для прискорення науково-технічного прогресу і зменшити державні видатки на соціальні програми. Особлива увага приділена застосуванню у державному регулюванні податкових інструментів, пошукам оптимальної ставки податків, яка б забезпечувала максимальні надходження до бюджету і не зменшувала стимулів приватного підприємництва (крива Лаффера);
- теорія раціональних сподівань (Р.Лукас) обгрунтовує тезу, що економічні суб’єкти (корпорації, споживачі) за допомогою комп’ютеризації можуть раціонально використовувати інформацію і оперативно реагувати на зрушення в економічній діяльності та ринкових відносинах.
У цих неокласичних та неоконсервативних теоріях домінує практична функція економічної теорії, спрямована на саморозвиток та вдосконалення економічних систем.
Неокейнсіанство - один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Прихильники Дж.Кейнса обстоювали активізацію процесів перерозподілу доходу, збільшення соціальних програм, антикризове та антициклічне регулювання. Сучасні послідовники Дж.Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв’язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Дж.Робінсон, П.Сраффа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв’язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.
Чимало послідовників Дж.Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави у структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Інфляцію вони пов’язують з особливостями монополістичного ціноутворення та іншими чинниками, пов’язаними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність – із очікуваннями за умов невизначеності, що виливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів. Щоб подолати інфляцію необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою неокейнсіанці розробили теорію акселератора, у якій розкрито залежність приросту інвестицій від приросту доходу. При цьому кожний відсоток приросту доходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій.
Чимало прихильників цього напряму виступають за розробку довготермінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки з метою активнішого втручання держави в макроекономічні процеси.
В останні десятиріччя виник новий різновид інституціоналізму – неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи – всебічний розвиток людини. Зокрема, ХХI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності ( в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв’язок економічних і політичних явищ), передбачають розширення соціальних програм.
Заслуговує на увагу такий аспект методології в сучасному інституціоналізмі, як необхідність вивчення не стільки процесів функціонування економіки, скільки її розвитку, трансформаційних змін, які при цьому відбуваються. Опису та з’ясуванню цих змін присвячені такі теорії, як “суспільство послуг“ К.Кларка та Ж.Фурастьє, “суспільство масового споживання“ У.Ростоу, “планова система“ Дж.Гелбрейта, “постіндустріальне суспільство“ Д.Белла, “суспільство третьої хвилі“ Е.Тофлера, “суспільство високої технології“ Дж.Нейсбита, “інформаційне суспільство“ Є.Масуди та ін.
Теоретики цього напряму враховують дію таких нових явищ сучасного суспільства як регулювання, орієнтація внутрішнього ринку на масове споживання, значний розвиток соціальної сфери, їхні зусилля спрямовані на розробку форм соціалізації суспільних відносин, пошук певних соціальних амортизаторів, покликаних нейтралізувати соціальні суперечності. Найпрогресивнішими ідеями сучасного інституціоналізму є необхідність участі працівників у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною. В методологічному аспекті заслуговує уваги їхня ідея про обмеженість аналізу економічної системи лише з боку раціонально-мислячого індивіда (людини економічної) і необхідність враховувати дії організацій людей (профспілок, товариств споживачів та ін.).
Досить тривале протистояння ідей неокласиків та кейнсіанства привело до виникнення неокласичного синтезу. Неокласичний синтез – узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів у межах неокласичного напряму та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму. Цю ідею остаточно обґрунтував американський економіст Пол Самуельсон. Згідно з цією концепцією, залежно від стану економіки необхідно застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Отже, представники неокласичного синтезу, розглядають сучасну економічну систему як змішану, не абсолютизують регулятивного впливу ринку на економіку і визнають ситуативну ефективність різних методів державного впливу на неї. Найвідомішими представниками цього напряму є П.Самуельсон, Е.Хансен, Дж.Хікс. Найвизначнішим представником неокласичного синтезу є видатний американський економіст, автор одного з найпопулярніших підручників із сучасної економічної теорії (“Economics“) Пол Самуельсон. Цей учений окреслив предмет економічної теорії, сучасні методи дослідження економіки, об’єднав в одному підручнику макро- і мікроекономіку. Узагальнення П.Самуельсоном дотеперішніх досягнень економічної теорії можна вважати певним підсумком цілого етапу розвитку економічної думки.
Внесок українських вчених у розвиток економічної науки1. Українські вчені , незважаючи на постійне пригнічення економічної думки через колоніальний статус нації, активно долучилися до процесу наукового розвитку економічних теорій. На жаль, про це було більше відомо зарубіжній економічній громадськості, ніж українській, оскільки, по-перше, український народ тривалий час був позбавлений своєї державності, по-друге, всі українські економісти вважалися радянськими (російськими), по-третє, праці українських економістів часто не були доступні навіть фахівцям. У вищих навчальних закладах України історія економічної думки не вивчалась. Будь-який інтерес до спадщини українських економістів тлумачився як “буржуазний націоналізм“, що був проголошений найнебезпечнішим ворогом більшовизму.
Велика заслуга у піднесенні із забуття, дослідженні та популяризації цілої низки українців, які спричинилися до розвитку економічної теорії, належить С.Злупку (1931-2006). У його фундаментальному навчальному посібнику “Основи історії економічної теорії“ (2001) вперше в економічній літературі з’ясовано місце видатних українських економістів у контексті світового розвитку економічної теорії.
Першим українським професійним економістом, першим ректором Петербурзького університету був Михайло Балудянський (1769-1847). Цей учений чимало зробив для утвердження демократичних економічних поглядів на теренах Російської та Австрійської монархій. М.Балудянський істотно вплинув на економічну концепцію програми декабристів, створив “економічну систему“, яка досі не втратила свого значення, особливо для молодих національних держав. В цій системі обґрунтовано принципи та основи розбудови національної економіки з позицій вільних ринкових відносин.
Розвиткові економічної науки сприяв Іван Вернадський (1821-1884) – професор Київського університету, батько знаменитого природознавця. У 1849 р. він захистив докторську дисертацію, присвячену аналізові італійської економічної літератури. Уже цей факт засвідчує широту підходів, прагнення українських економістів подолати національні межі, долучитися до загальноєвропейського наукового процесу. І.Вернадський критично оцінював утопічні теорії “общинного соціалізму“, які обстоювали О.Герцен, М.Чернишевський та інші російські соціалісти. Він видавав журнал “Экономический указатель“, де критикував кріпосницькі та доринкові форми виробництва, велику поміщицьку земельну власність. І.Вернадський був противником втручання держави в економіку, тобто прихильником вільної конкуренції, не сприймав комуністичних ідей.
Значне місце в українській та європейській економічній науці посідає Микола Зібер (1844-1888), який досліджував первісну культуру, захистив дисертацію про еволюцію теорії вартості від Д.Рікардо до К.Маркса. За посередництвом М.Зібера з економічною теорією марксизму ознайомилися Г.Плеханов та інші російські соціал-демократи.
У руслі соціалістичних соціально-економічних поглядів формувався світогляд Сергія Подолинського (1850-1891) – засновника екологічної парадигми сучасної економічної науки. Найважливішим у його науковій спадщині є еколого-економічне відкриття, обґрунтоване в дослідженні “Праця людини та її відношення до розподілу енергії“ (1880). Ця робота опублікована кількома іноземними мовами. Суть відкриття С.Подолинського полягає в тому, що за допомогою організованої людської праці можна гармонізувати взаємини суспільства і природи, уникнути енергетичної кризи, оскільки праця здатна не тільки поглинати, а й зберігати і нагромаджувати енергію.
Великі заслуги перед світовою економічною теорією має великий український учений Михайло Туган-Барановський (1865-1919). Він обґрунтував можливості синтезу трудової теорії вартості та концепції граничної корисності, зробив помітний внесок у розвиток теорії кооперації, грошового обігу, у критику економічної доктрини марксизму, економічних концепцій російського народництва. Світове визнання М.Туган-Барановський здобув за дослідження з теорії ринку й економічних криз, розроблення концепції економічної кон’юнктури. Його праця з питань криз у Англії на початку ХIХ ст., за яку він одержав магістерське звання у Московському університеті, згодом була видана майже усіма європейськими і навіть японською мовою. Вона вплинула на економічні погляди провідних економістів Європи та Америки. Михайло Туган-Барановський став першим східноєвропейським ученим, якого визнала світова економічна думка.
Видатним економістом-математиком, який мав великий вплив на розвиток сучасної економічної теорії, був Євген Слуцький (1880-1948). Він зробив вагомий внесок у розвиток економіко-математичних методів в економічній науці. На жаль, на батьківщині дослідження Є.Слуцького замовчувалися, а зарубіжні економісти щедро їх використовували. Так, ще в 1915 р. в італійському журналі було опубліковано статтю Є.Слуцького “До теорії збалансованого бюджету споживача” (передруковану в Москві тільки в 1963 р.), присвячену проблемам попиту і взаємозв’язку між функцією попиту, рухом цін та доходів. Дещо пізніше всесвітньо відомі американські економісти Дж.Хікс і Р.Ален визнали, що свої теорії вони створили на базі ідей Є.Слуцького, зазначивши великий влив його праць на розвиток економетрики. Вперше у світовій літературі Є.Слуцький наголосив на потребі створення нової науки, яка б розробляла принципи раціональної поведінки людей за різних умов – праксеології.
Варто згадати і прізвища інших учених, які прямо чи побічно займалися дослідженням економічних проблем – це І.Франко, М.Драгоманов, В.Каразин, А.Скальський, Д.Журавський, В.Навроцький, О.Терлецький, М.Павлик та багато інших. Навіть ці фрагментарні відомості про внесок українських вчених у розвиток світової економічної думки засвідчують, що українські вчені були не тільки популяризаторами ідей західних економістів, а й створювали теорії, які збагатили світову економічну думку.
§ 2. ПРЕДМЕТ ТА СТРУКТУРА СУЧАСНОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ
ТЕОРІЇ
Будь-яке людське суспільство потребує виробництва засобів для підтримки свого існування, оскільки природа не дає більшості потрібних людям благ у готовому вигляді. Тому у повсякденному житті люди мусять виробляти необхідні їм товари і послуги, купувати і продавати їх, отримувати грошові доходи, розподіляти їх, формувати особисті, сімейні та державні бюджети, відкладати та використовувати заощадження. Нікого не залишають байдужими зміни цін і інфляційні процеси. Рівень життя людей багато в чому залежить від стану справ на біржах, валютних курсів та процентних ставок. Всі ці різноманітні явища і утворюють економічне життя суспільства.
Але люди не тільки приймають участь в економічних відносинах безпосередньо, але й направляють свої зусилля на то, щоб зрозуміти природу цих відносин і закони їх розвитку. Тому і виникла особлива наука – економічна теорія. Вона відноситься до суспільних наук, оскільки економічні явища здійснюються за посередництва суспільних відносин між людьми.
У всіх суспільних науках визначення їх предмету є складною проблемою. Не виключенням є і економічна теорія, оскільки економічна діяльність людини є дуже складною, багатогранною та динамічною. А тому і предмет економічної теорії надзвичайно складний і багатогранний. Цим пояснюється неможливість короткого і всеохоплюючого визначення предмета, яке було б придатне для всіх етапів розвитку людського суспільства і задовольняло всіх дослідників. Економічна теорія, вивчаючи реальні економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і розвитку, предмет її дослідження постійно змінюється і уточнюється. Тому у науковій і науково-методичній літературі немає єдиного визначення предмета економічної теорії. Кожен автор намагається дати своє тлумачення предмету цієї науки. У найбільш поширених його визначеннях вказується, що економічна теорія це суспільна наука про:
- національне багатство та способи його збільшення;
- механізми, що регулюють стосунки між покупцями і продавцями;
- діяльність у сфері виробництва в обміну між людьми;
- види діяльності, пов’язані з обміном та грошовими угодами між людьми;
- гроші, норми відсотка, капітал і багатство;
- економічні закони, що керують виробництвом, розподілом, обміном і споживанням на різних етапах розвитку людського суспільства;
- виробничі відносини у взаємодії з продуктивними силами і політичною перебудовою;
- поведінку людини з погляду відносин між її цілями та обмеженими ресурсами, які можуть мати альтернативне застосування;
- про дії людей у процесі вибору обмежених ресурсів для виробництва різних товарів;
- ефективне використання обмежених виробничих ресурсів з метою досягнення максимального задоволення потреб людини.
Такий, далеко не повний перелік визначень предмета економічної теорії, які можна зустріти в сучасній літературі. Безумовно, економічна теорія включає всі елементи, які вказані у цих визначеннях. Але кидається в очі наступна закономірність. Як, правило, представники традиційних шкіл, формування предмета економічної теорії пов’язували з примноженням багатства, економічними законами, виробничими відносинами між людьми, а сучасні економісти з проблемами рідкості ресурсів, обмеженості ресурсів та ефективності їх використання, альтернативного вибору, потребами тощо. У всіх цих визначеннях ключовими є поняття – потреби і ресурси. І це не випадково, адже саме вони становлять основу економічної діяльності суспільства.
Сучасна економічна теорія виходить з того, що людям для існування потрібні товари і послуги. Оскільки більшість товарів і послуг природа не дає у готовому вигляді, то їх треба виробляти. Отже, потреби є внутрішнім стимулом господарської діяльності людей. Потреби постійно зростають і є безмежними.
Для створення різноманітних благ і послуг потрібні виробничі ресурси – земля, праця, капітал. Які б не були різноманітні ресурси, вони мають спільну рису – всі ресурси існують в обмеженій кількості. Отже, виникає певна суперечність в економічній діяльності: безмежність потреб наштовхується на обмежені ресурси та відповідно, обмежене виробництво товарі та послуг.
Звідси випливає мета господарської діяльності – забезпечити найефективніше використання виробничих ресурсів для максимально можливого задоволення різноманітних потреб суспільства. Такий підхід до визначення предмета економічної теорії обгрунтований і суттєвий, оскільки націлює не лише на теоретичні дослідження, але й на розв’язання проблем життєдіяльності суспільства. Він особливо актуальний в умовах погіршення ресурсного забезпечення економіки. Сьогодні одні ресурси зменшуються, вичерпуються, інші – погіршуються і руйнуються під антропогенним впливом. За цих умов раціональна господарська поведінка людей – досягнення максимуму результату при мінімумі затрат, тобто проблема ефективного використання обмежених ресурсів – стає центральною в дослідження сучасного ринкового господарства. Узагальнюючи ці міркування, можна сказати, що сучасна економічна теорія – це наука, яка вивчає відносини між людьми з приводу ефективного використання обмежених виробничих ресурсів з метою максимального задоволення зростаючих потреб людини і суспільства.
Давши узагальнене визначення предмету економічної теорії, доцільно, коротко проаналізувати дві найважливіші, на нашу думку, парадигми сучасної економічної теорії – економічну і гуманістичну.
По-перше, сучасна економіка здійснює істотний негативний вплив на оточуюче природне середовище, який виходить за рамки його відтворювальних можливостей. При цьому виникає об’єктивне протиріччя між двома рівнозначними суспільними потребами: по-перше, потребою в подальшому розвитку виробництва і, по-друге, у збереженні нормальних природних умов життя людей. Це протиріччя є наслідком тривалого розвитку виробництва на традиційних ресурсно-витратних принципах. Воно проявляється у формуванні та посиленні в останні десятиліття екологічних обмежень подальшого розвитку національної економіки.
Це економічне обмеження склалось і посилюється у двох основних напрямах: по-перше, в розширенні кола природних компонентів виробництва, які стають дефіцитними. Що призводить до подорожчання виробництва (енергоносії, питна та технічна вода) і, по-друге, в істотному погіршенні природних умов людського існування, що призводить до росту захворювань населення і відповідно, до збільшення суспільних витрат на їх ліквідацію і профілактику (Чорнобиль, Закарпаття, “незрозумілі” хвороби дітей в Чернівцях, Червонограді, південно-східних областях України), що в кінцевому рахунку також є чинником подорожчання виробництва.
Ці обмеження свідчать, що в сучасній господарській діяльності продовжують переважати технологічно застарілі ресурсовитратні методи виробництва, які зумовлюють дестабілізацію оточуючого середовища порушенням природної рівноваги та екологічно небезпечними відходами і забезпечують приріст виробництва за рахунок руйнування природних умов існування людей. Зрозуміло, що на цих традиційних методах виробництва нова економічна система України створена бути не може.
Розв’язання цього нового об’єктивного протиріччя між суспільними потребами в подальшому розвитку виробництва і збереженні оточуючого середовища, подолання виникаючих екологічних обмежень виробництва можливе тільки шляхом його екологізації. Це означає ресурсозберігаючу природоохоронну орієнтацію подальшого розвитку продуктивних сил на якісно нових принципах безвідходності, регенерації, рециркуляції, утилізації, які забезпечуватимуть одночасно високу ефективність використання ресурсів і збереженість природного середовища відповідно із змінами в процесах матеріального виробництва.
Така якісна перебудова продуктивних сил під тиском екологічних обмежень означає, що виникла нова об’єктивна закономірність: необхідність відповідності темпів і рівня економічного зростання національної економіки загальним умовам збереження природного середовища.
Під впливом цієї закономірності практично у всіх розвинутих державах світу проходять якісні зміни в матеріально-технічній та технологічній базах виробництва – виникають нові мало ресурсномісткі та регенераційні види виробництва, природоохоронні технології і цілі утилізаційні галузі. Причому розвиток таких виробництв почався не зараз, а ще в 70-ті роки ХХ століття. Зростаюча суспільна необхідність в такій перебудові національної економіки, на жаль, не знайшла широкого відображення ні в одному з документів по реформуванні економічної системи України.
На основі вищесказаного обґрунтовано виникає питання про зміни в об’єкті економічної теорії як науки. Предметом економічної теорії були і залишаються економічні відносини. Але об’єкт цих відносин, які раніше обмежувалися відносинами між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ, тобто сферою відтворення матеріальних благ, які забезпечували людське існування, в сучасних умовах розширюється, включаючи в себе також і відносини між людьми з приводу збереження та відтворення природного середовища. Тому предметом економічної теорії як науки, виходячи з реалій сьогодення, необхідно вважати систему відносин з приводу ефективного використання обмежених виробничих (і в першу чергу природних) ресурсів та управління ними з метою максимального задоволення потреб людини і суспільства та збереженні і відтворенні природного середовища.
Другий аспект – гуманістичний. Хоча економічна наука вивчає проблеми виробництва і розподілу життєвих благ, вона є наукою не лише про ці блага і ресурси. На всіх етапах розвитку суспільства людина перебувала у центрі економічних процесів і явищ. Вона виступала як виробник, як споживач, як суб’єкт економічних відносин, як носій кінцевої мети суспільного виробництва. Іншими словами, економічна теорія вивчає не ресурси і багатство як такі, а господарську поведінку людини, поведінку у сфері економічної діяльності. В нинішній економіці людина – визначальний ресурс і чинник господарської діяльності. Вирішуючи практичні господарські проблеми, вона орієнтується не тільки на виробничі фактори. Дуже важливими є морально-етичні засади, господарська культура, історичні та національні традиції – все те, що називають менталітетом народу. Всі ці неекономічні чинники сьогодні суттєво впливають на формування економіки і розвиток суспільства в цілому. Так звані економічні “дива” – японське, німецьке, південнокорейське, китайське – зумовлені не лише технічними та технологічними факторами, а насамперед, менталітетом народів. Тому економічна теорія у процесі дослідження господарської діяльності має враховувати й морально-етичні та інші мотиви поведінки людей. В умовах сучасного постіндустріального суспільства змінюється зміст і класичного поняття “багатство”. Відбувається зміщення пріоритетів з багатства економічного до багатства соціального, гуманістичного. Його основним елементом є людський капітал, людина як особистість. Тому економічна теорія дедалі частіше матиме справу з проблемою людини, людської життєдіяльності, яка створює саму людину, людину як елемент багатства.
Економічна теорія використовує два рівні аналізу – макроекономічний і мікроекономічний. Звідси відповідно маємо дві частини економічної теорії – макроекономіку та мікроекономіку. Вперше чітко поділив економічні дослідження на мікроаналіз та мікроаналіз норвезький економіст, лауреат Нобелівської премії Рагнар Фріш.
Макроекономіка вивчає закономірності функціонування господарства в цілому, на рівні національної економічної системи. Вона оперує такими поняттями, як валовий внутрішній продукт, національний дохід, загальний рівень зайнятості, інфляція, грошовий обіг, державний бюджет, сукупний попит та сукупна пропозиція, тощо.
Мікроекономіка вивчає поведінку окремих господарських суб’єктів – домогосподарств, підприємств, фірм. Вона аналізує ринки та ціни окремих ресурсів та товарів, витрати на їх виробництво, прибуток, заробітну плату, попит і пропозицію та окремий товар та інше. Відмінність між макро- і мікроекономікою можна образно визначити так: макроекономіка вивчає ліс, а мікроекономіка – окремі дерева. Водночас було б помилково вважати, що між предметами макро- і мікроекономіки є різна межа. Багато проблем є об’єктами досліджень обох частин економічної науки.
Економічна теорія у широкому розумінні, крім названих, включає такі розділи: основи економічної теорії (економікс, політична економія), мезоекономіка, мегаекономіка (світова економіка).
Основи економічної теорії (економікс, політична економія) – це фундаментальна, методологічна частина економічної науки, яка розкриває сутність економічних категорій та законів, закономірностей функціонування та розвитку економічних систем, власності, факторів виробництва, ресурсів та потреб, результатів виробництва, їх виміру та розподілу. Важливим питанням цього розділу є ринок і механізм його функціонування.
В останні десятиріччя швидко розвивається ще один напрям економічної науки – мезоекономіка (“мезо”- означає проміжний, серединний). Мезоекономіка займає проміжний рівень між мікро- та макроекономікою і вивчає закономірності функціонування споріднених міжгалузевих об’єднань: військово-промислового, паливно-енергетичного, аграрно-промислового комплексів, вільних економічних зон, галузей інфраструктури та ін. Її розвиток викликаний тим, що у сучасній економіці дедалі більшу роль відіграють господарські суб’єкти “середнього рівня”. Відбувається господарська автономізація регіонів, посилюється роль галузей і підгалузей національної економіки. Це нове і специфічне середовище, в якому діють господарські мікро одиниці і є об’єктом вивчення мезоекономіки. Німецький економіст Г.Петерс так визначає предмет цього напряму економічної науки: “Мезоекономіка є тією частиною економіки, яка займається дослідженням, з’ясуванням і визначенням економічно-структурних етапів речей і явищ у площині галузей господарства, людських груп і регіонів, тобто середніх економічних агрегатів, а також проблемами економічної політики секторів і регіонів з урахуванням впливу різних груп”.
Мегаекономіка (світова економіка) - вивчає закономірності функціонування і розвитку світової економіки в цілому, тобто найважливіші форми міжнародних економічних відносин, принципи їх функціонування і регулювання, Це проблеми світової торгівлі і міжнародної валютно-кредитної системи, міграції капіталів і робочої сили, міжнародної економічної інтеграції і економічних аспектів вирішення глобальних проблем нашої цивілізації. Найважливішими категоріями цього розділу є інтернаціоналізація виробництва, глобалізація, експорт, імпорт, валютний курс, торговий і платіжний баланси, різні інструменти та інституційно-організаційні форми регулювання міжнародних економічних відносин.
В залежності від функціональної мети економічну теорію поділяють на позитивну і нормативну.
Позитивна економічна теорія має справу з фактами, тобто вона ставить собі за мету всебічно пізнати економічні процеси і явища, розкрити їхні взаємозв’язки і взаємозалежності, які зумовлені реальною дійсністю.
Нормативна економічна теорія передбачає оціночні судження людей стосовно того, якою має бути економіка або який конкретний політичний захід треба рекомендувати для розв’язання тієї чи іншої економічної проблеми.
Отже, позитивна економічна теорія вивчає те, що є, а нормативна – узагальнює суб’єктивні уявлення про те, що має бути. Позитивна економічна наука досліджує фактичний стан економіки, а нормативна визначає, які конкретні рішення треба прийняти, тобто є рекомендаційною. Наприклад, твердження : “Рівень безробіття становить 7,8% за рік” є позитивним. А : “Рівень безробіття треба знизити” є нормативним. Продукт позитивної економічної теорії – знання, узагальнення, економічний аналіз, продукт нормативної – практичні рекомендації.
§3. МЕТОДИ ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ
ПРОЦЕСІВ ТА ЯВИЩ
Багатовимірність економічних явищ та процесів вимагає адекватних методів їх пізнання. Поняття “метод” походить від грецького “metodos”, що означає шлях до чогось-небудь, тому метод будь-якої науки – це шлях дослідження, спосіб пізнання предмета. Якщо предмет науки – це те, що досліджують, то метод – це те, як досліджують. Економічна теорія використовує широкий спектр прийомів і засобів дослідження свого предмету, які й визначають зміст її методу.
Метод економічної теорії – це сукупність прийомів, засобів та принципів, за допомогою яких досліджуються категорії та закони функціонування і розвитку економічних систем.
Економічна теорія застосовує як загальнонаукові, так і специфічні для неї методи пізнання економічних явищ і процесів. Перелік основних з них подано на рис.1.1.
Рис. 1.1. Основні методи економічної теорії
Першим джерелом економічних знань є спостереження. Так виявляють і нагромаджують факти про явища та процеси економічного життя суспільства. Основну масу фактів дає статистика. Часто використовують дані бухгалтерського обліку, соціологічних обстежень тощо. Збирання фактів, які відображають економічну поведінку людей та інституцій, - складне завдання, оскільки в реальному житті існує незлічена кількість взаємопов’язаних фактів.Тому дослідник має добирати їх дуже скурпульозно. З усіх фактів необхідно виокремити економічні і ті, що стосуються конкретної проблеми. Крім того слід мати на увазі, що спостереження реєструє лише зовнішні форми явища, не характеризуючи його глибинної суті. Тому спостереження і описування – це тільки підготовча робота. Збирання фактів називають описовою або емпіричною економічною наукою. Для пізнання ж взаємозалежності економічних явищ, виведення законів, принципів та категорій потрібний економічний аналіз.
Економічний аналіз передбачає систематизацію, тлумачення і узагальнення фактів. У процесі економічного аналізу формуються економічні поняття і категорії, принципи, виводяться теорії та закони.
Отже, логіка економічного дослідження така: спочатку збирають, описують і систематизують факти, а потім розробляють гіпотези з проблем функціонування тої чи іншої галузі економіки або явища. Це так звана описова (емпірична) економічна наука. На її підставі виводять принципи та закони або формують економічні теорії. Принципи і теорії – це змістовні узагальнення, що ґрунтуються на аналізі фактів. І, нарешті, теорії та принципи є неодмінною умовою розробки економічної політики, спрямованої на розв’язання певних економічних проблем. Це так звана прикладна економічна наука, або економічна політика.
Одним із методів, який широко застосовується при вивченні явищ і процесів економічного життя, є наукова абстракція. Цей метод полягає в виокремленні основних, найсуттєвіших ознак певного явища від усього випадкового, неістотного, одиничного. Одержана таким чином картина економічного життя – це абстрактна картина економіки, своєрідна спрощена економічна модель. Вона не відображає усієї складності реальної дійсності. Їй не вистачає багатьох деталей, проте саме їхня відсутність дає змогу глибше пізнати справді важливі речі. Метод наукової абстракції дає можливість проникнути в внутрішній світ явищ і процесів, розкрити їхню сутність, формулювати категорії та визначати принципи, які виражають цю сутність.
Діалектика - це загальний для всіх наук метод пізнання, у тому числі і для економічної теорії. Сутність його полягає у пізнанні економічних процесів і явищ у їхньому взаємозв’язку та взаємозалежності, у стані безперервного розвитку. У розумінні того, що нагромадження кількісних змін зумовлює зміни якісного стану, що джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей.
Аналіз і синтез як методи дослідження застосовуються у єдності. При аналізі об’єкт дослідження розкладається на окремі складові, кожна з яких вивчається окремо. При синтезі відбувається об’єднання різних складових, різних сторін об’єкта в єдине ціле з врахуванням взаємозв’язків між ними.
Метод індукції та дедукції забезпечує діалектичний зв’язок одиничного, особливого і визначального. Індукція – це метод пізнання від окремого до загального. Він розпочинається із збирання, систематизації і узагальнення фактів з конкретної проблеми, яка підлягає аналізові. Результатом такої роботи є виведення нових принципів поведінки економічних суб’єктів у конкретній сфері, а також законів. Отже, індукція йде від фактів до теорії, від часткового до загального. Дедукція – метод пізнання від загального до одиничного. Спираючись на висновок, випадкове спостереження, логіку або інтуїцію, дослідник може сформулювати попередньо неперевірену теорію, тобто гіпотезу. Щоб перевірити її правильність, потрібно багаторазово дослідити відповідні факти. Тобто, дедукція – це рух від теорії до фактів, від загального до часткового.
Для дослідження економічних процесів використовуються історичний та логічний методи. Історичний метод вивчає ці процеси у тій історичній послідовності, у якій вони виникали, розвивалися і змінювались один одним. Логічний метод досліджує економічні процеси у їхній логічній послідовності, прямуючи від простого до складного, звільняючись при цьому від тих історичних випадковостей і деталей, які не властиві цьому процесу.
Економічне моделювання – це формалізований опис за допомогою математики та економетрики економічних процесів і явищ, структура якого абстрактно відтворює картину економічного життя. Економічна модель дає можливість наочно і глибше дослідити основні риси і закономірності розвитку реального об’єкта пізнання. Моделі бувають макро- і мікроекономічні, абстрактно-теоретичні і конкретно-економічні, статичні і динамічні, коротко- і довгострокові, графічні і табличні та інші. Особливо важливими є графічні моделі, які наочно відображають кількісні залежності між різними параметрами економічного розвитку.
Економічний експеримент - це штучне відтворення економічних процесів і явищ з метою їх вивчення за оптимально сприятливих умов та подальшого практичного впровадження. Економічний експеримент дає змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових гіпотез і рекомендацій, щоб попередити помилки і провали у економічній політиці. Проведення експериментів можливе на мікро- і макрорівні. Роль економічних експериментів у сучасних умовах посилилось. Багато дослідників вважають, що нині серйозна науково обґрунтована економічна політика без них неможлива. Водночас треба мати на увазі, що можливість проведення економічних експериментів є обмежена. Економічні експерименти – це експерименти на людях, а тому вони соціально небезпечні. Крім того не завжди є можливість перенести результати експерименту на інші об’єкти чи на інший час. Тому результати економічних експериментів потрібно сприймати критично, розуміючи їхню умовність, цільові установки, залежність від багатьох чинників.
§ 4. ЕКОНОМІЧНІ КАТЕГОРІЇ, ЗАКОНИ І
ПРИНЦИПИ
За допомогою абстрактного мислення крок за кроком відбувається розкриття сутності економічних явищ, що вимагає формування певних логічних понять, котрі більш чи менш повно відображають реальну економічну дійсність. Ці поняття називають економічними категоріями. Економічні категорії – це абстрактні, логічні, теоретичні поняття, які характеризують процеси і явища економічного життя. Економічними категоріями є, зокрема, товар, власність, ціна, попит, кредит, заробітна плата, прибуток, витрати та безліч інших. Економічні категорії поділяються на загальні (ті, що характеризують економічні явища у всіх економічних системах) і специфічні (характеризують явища економічного життя окремих економічних систем). Наприклад, категорії “конкуренція”, “попит”, “пропозиція” є специфічними, оскільки характеризують економіку ринкового типу. Також економічні категорії поділяють на прості (ті, що однозначно, одноособово характеризують економічне поняття, наприклад, товар, капітал) і складні (для розкриття сутності яких потрібно використати багато інших категорій, наприклад, ринок, бюджет). Економічні категорії рухливі, динамічні, мінливі. Оскільки вони є, передусім, теоретичним виразом окремих сторін економічного життя, то зміна явищ і процесів, розвиток і модифікація економічних відносин, відображається у русі, плинності економічних категорій.
Економічні категорії, теоретично узагальнюючи реально існуючі економічні відносини, є сходинками пізнання об’єктивної економічної дійсності, його результатом і засобом. Лише оволодівши сотнями економічних категорій можна зрозуміти і вивчити економічну науку.
В економіці, як і у будь-якій іншій сфері суспільного життя, крізь зовнішньо гаданий хаос і нагромадження випадковостей прокладає собі шлях стійкість, закономірність розвитку. Ця стабільність, закономірність визначається економічними законами. Економічні закони – це стійкі причинно-наслідкові взаємозв’язки та взаємовідносини між економічними процесами і явищами, що постійно повторюються. Наприклад, закон попиту, закон пропозиції, закон спадної віддачі та ін. Економічні закони мають як спільні, так і відмінні риси з законами природи. Спільним є те, що економічні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер, тобто не залежать від волі та свідомості людей. Але є і ряд суттєвих і принципових відмінностей. Так, природні закони – вічні, а економічні – конкретно-історичні. Економічні закони реалізуються через діяльність людей, які мають певну мету і певні матеріальні інтереси, а закони природи нейтральні до людських бажань і мотивів їх поведінки, вони можуть діяти і поза людським суспільством. І, на кінець, природні закони діють неухильно, як фатум, а економічні, лише як певні тенденції, що постають внаслідок взаємодії багатьох різнопланових цілей, мотивів та інтересів.
Економічні закони у своїй сукупності утворюють систему економічних законів, яка включає різні групи і види законів. Розрізняють дві форми пізнання та використання економічних законів. Емпірична, коли люди, не знаючи сутності економічних законів, використовують їх несвідомо, інтуїтивно у своїй практичній діяльності. І, наукова, пізнавши і розкривши сутність економічних законів, використовують їх свідомо, а отже, більш ефективно у своїй економічній діяльності.
Економічні принципи – це, як і закони, теоретичні узагальнення. Але, на відміну від останніх, вони містять значні допущення, упередження, є менш стійкими і обов’язковими. Наприклад, у сучасній економці, діють принципи раціонального використання ресурсів і доходності підприємницької діяльності, але це зовсім не означає, що у будь-якому господарстві ресурси використовуються раціонально, а кожне виробництво обов’язково буде прибутковим, тут виявляється лише загальна тенденція.
Важливим засобом вивчення економіки є моделі, які будують у процесі економічного аналізу. Модель – це формалізований (спрощений) опис економічних процесів і явищ, структура якого абстрактно відтворює реальну картину економічного життя. Економічна модель дає можливість наочно і глибше дослідити основні риси і закономірності розвитку реального об’єкта пізнання. Економічні моделі подають у математичній, табличній і графічній формах. Якщо залежності між економічними процесами виражають за допомогою таблиць або графіків, то маємо табличні або графічні моделі, а якщо за допомогою рівнянь – то економіко-математичні. В економічних дослідженнях особливо важливими є графічні моделі, які наочно відображають кількісні залежності між економічними явищами.
Економічні категорії, закони, принципи та моделі є засобами пізнання економічних явищ і процесів. Виявивши і дослідивши категорії, закони в принципи певної економічної системи, можна пізнати її сутність, закономірності і тенденції розвитку, спрогнозувати зміни, застосувати певну економічну політику.
§ 5. ОСНОВНІ ФУНКЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ
У процесі становлення і розвитку економічної теорії як науки, були сформовані її основні функції – теоретико-пізнавальна, методологічна, практична, світоглядно-виховна.
Теоретико-пізнавальна функція полягає у дослідженні сутності економічних процесів та явищ. Розкриваючи і формулюючи економічні категорії, закони та принципи, економічна теорія тим самим збагачує знання людей, примножує інтелектуальний потенціал суспільства, розширює науковий світогляд людей. В центрі уваги економічної теорії знаходиться людина з її потребами та інтересами, відношенням до інших членів суспільства, до різних елементів економічної системи. Важливо зрозуміти, що економічна теорія вивчає економіку в цілому, а не окремі її галузі, сфери чи сектори. Тому вона не розкриває секретів збагачення, досягнення ділових успіхів, ведення рахівництва. Тим не менше, знання економічних основ суспільства є важливим елементом його високого освітнього і культурного рівня, обов’язковою умовою проведення ефективної економічної політики.
Методологічна функція полягає в тому, що економічна теорія виступає методологічною базою для цілої системи економічних наук, оскільки розкриває базові поняття, економічні закони, принципи господарювання, які реалізуються у всіх галузях і сферах людської діяльності.
Економічна теорія є фундаментальною базою, теоретичним ядром усього комплексу економічних наук – галузевих, міжгалузевих і функціональних (рис.1.2). Вона досліджує природу, глибинну суть економічних явищ і процесів, базисні соціально-економічні відносини і господарську поведінку людей у певній економічній системі. Результатом цих досліджень є розкриття економічних понять, категорій та законів, які характеризують фундаментальні основи економічного буття. Спеціальні економічні науки, спираючись на базові положення економічної теорії, розробляють систему методів і правил практичного використання економічних категорій та законів у тій чи іншій конкретній сфері господарської діяльності. Із сукупностей економічних категорій і законів економічна теорія формує єдиний категоріально-понятійний апарат, своєрідну “економічну мову”, яка інтегрує економічні науки і запобігає неоднозначному тлумаченню економічних категорій і понять у різних дисциплінах.
Рис.1.2. Взаємозв’язок економічної теорії з іншими науками
Виступаючи методологічною базою для різних економічних наук, економічна теорія водночас має в повному обсязі враховувати знання, набуті ними у процесі повсякденної діяльності. Тільки спираючись на знання конкретних економічних наук, а також на здобутки інших соціально-політичних наук (соціології, філософії, політології, права, історії тощо), економічна теорія спроможна об’єктивно висвітлити суть та закономірності розвитку економічних систем.
Практична функція економічної теорії полягає в науковому обґрунтуванні економічної політики держави, розробці принципів та методів раціонального господарювання. Економічна політика - це цілісна, цілеспрямована система заходів держави, спрямована на розвиток і зміцнення національної економіки в інтересах всіх соціальних груп суспільства. Тісний зв’язок між економічною теорією і практикою показано на рис. 1.3.
Рис.1.3. Взаємозв’язок економічної теорії і господарської
практики
Практика формує замовлення на теоретичні дослідження, дає матеріал для наукового аналізу та виносить остаточну оцінку будь-якої теорії. Вона веде до знання, знання - до аналізу, аналіз - до рекомендацій, рекомендації - до раціональних дій, дії - до вдосконалення практики. Такий цикл зв’язків постійно повторюється, щоразу піднімаючись на вищий рівень. Але економічна теорія не є набором готових правил, рекомендацій, які люди можуть застосувати у всіх випадках життя. Скоріше всього, вона лише спосіб осмислення економічної діяльності, інтелектуальний інструмент, оволодівши яким можна кожному зробити правильний вибір у багатьох господарських ситуаціях.
Світоглядно-виховна функція полягає у формуванні у громадян сучасного економічного мислення та економічної культури. Економічне мислення – це сукупність погляді, уявлень та суджень людини про реальну економічну дійсність, які визначають її господарську поведінку. Економічна теорія, як частина вчення про суспільство, розкриває місце економіки у суспільному житті, дає цілісну картину розвитку національної та світової економіки, тенденції їх розвитку. Вона формує економічну культуру, головні риси якої ощадливість, дисциплінованість, фаховість, економне господарювання, відповідальність за результати своєї праці та ін. Вона виховує усвідомлення того, що досягти професійних успіхів і високого життєвого рівня можна лише оволодівши глибокими знаннями, в результаті наполегливої праці, прийнятті обґрунтованих рішень і здатності брати на себе відповідальність за свої господарські дії.
Сьогодні в Україні актуальними завданнями економічної теорії є виявлення шляхів економічного зростання та забезпечення його сталості, обґрунтування політики структурної перебудови, екологізації економічної діяльності. Дуже важливим є також забезпечення розвитку та ефективного функціонування ринкової інфраструктури, механізмів регулювання, зайнятість, захист інтересів споживача і національних економічних інтересів в цілому, інтеграція у світові господарські зв’язки тощо. Щоб виконувати всі ці завдання економічна теорія має сама постійно розвиватись і вдосконалюватись, тобто працювати не лише на господарську практику, але й сама на себе, осмислюючи реальну економічну дійсність.
ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 2. ПОТРЕБИ І РЕСУРСИ. ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ ЕКОНОМІЧНИХ РЕСУРСІВ
ПЛАН
§ 1. Потреби та їх класифікація.
§ 2. Економічні інтереси.
§ 3. Виробничі ресурси.
§ 4. Ефективність використання ресурсів.
Література
§ 1. ПОТРЕБИ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ
Кожна людина, яка вивчає економічну теорію, повинна глибоко усвідомити і осмислити два фундаментальні факти, які покладені в її основу: по-перше, матеріальні потреби суспільства (індивідів та інституцій) є завжди безмежними і невдоволеними. І, по-друге, виробничі ресурси, тобто засоби для виробництва товарів і послуг – обмежені або рідкісні. Ці два факти роблять економічну науку завжди актуальною. Якби потреби були обмежені і структурно незмінні, а ресурси, навпаки, безмежні, то в економічної теорії могло б не бути предмета дослідження, який ми визначили у попередній темі. Але саме з нього випливає те, що економічну теорію цікавлять способи найповнішого задоволення потреб людей при обмежених ресурсах.
Потреби, як визначальний чинник доцільної поведінки економічних суб’єктів є однією з фундаментальних категорій економічної теорії. Коли ми вживаємо термін “потреба”, то розуміємо в ньому необхідність в чомусь, бажання, нестачу чогось. Саме таке значення і покладено в визначення категорії “потреба”.
Потреба – це нужда в чому-небудь, об’єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності і розвитку людини, колективу, суспільства в цілому.
Потреби є внутрішнім спонукальним мотивом господарської діяльності, соціального та економічного прогресу.
Намагання задовольнити свої потреби мотивує поведінку людини, формує сукупність її інтересів. Тому природна мета функціонування економіки – задоволення людських потреб у товарах і послугах.
Тільки в далекому минулому люди задовольняли свої потреби даровими благами природи. Нині абсолютну більшість товарів і послуг люди виробляють. До того ж, спожита продукція має бути замінена новою. Тому задоволення потреб – це також стимул до подальшого вдосконалення виробництва.
Виробництво стимулює розвиток нових потреб. Науково-технічний прогрес, нові технології часто випереджають найсміливіші фантазії людей, створюючи нові асортименти благ, і отже, нові потреби. Виробництво часто впливає і на способи використання благ, формуючи цим певну побутову культуру.
Коло потреб сучасної людини надзвичайно широке. Деякі потреби пов’язані з підтриманням біологічного існування (матеріальної потреби), інші – це потреби духовні й культурні. Людські потреби – це не тільки індивідуальні потреби, а й потреби сім’ї, соціальної групи, виробничого колективу, народу, держави. Підприємства, наприклад, потребують виробничих будівель і споруд, сировини, працівників, устаткування, складів тощо. Держава (уряд) утримує армію, виконує багато функцій з управління суспільними процесами, має потребу в істотних коштах для фінансування елементів інфраструктури тощо.
Потреби розширюються, вони примножуються й ускладнюються, змінюються не тільки кількісно, але й якісно. Зі змінами умов життя, підвищенням культурного рівня населення, продовженням тривалості життя, зі змінами інших соціально-економічних умов потреби урізноманітнюються, змінюється їхня структура, пріоритетність.
З досвіду також відомо, що будь-яка одна задоволена потреба створює нову. Це й дало економічній науці підстави сформулювати закон зростання потреб. Цей закон виражає об’єктивну необхідність зростання людських потреб (кількісно і якісно) із соціально-економічним прогресом суспільства.
Людські потреби надзвичайно різноманітні. Тому є різні їхні класифікації:
- за характером виникнення потреби поділяють на біологічні й соціальні. Біологічні – це потреби в повітрі, воді, їжі, теплі, безпеці тощо. Вони виникають із потреби підтримувати життя людини як біологічної істоти. Соціальні - це бажання належати до певного кола людей, набути визнання, користуватися повагою, потреба людини в самореалізації та ін.;
- залежно від засобів, що забезпечують задоволення потреб, їх поділяють на матеріальні й нематеріальні. До матеріальних потреб належать ті, які задовольняють за допомогою товарів (товари – це речі, які відчуваємо на дотик: продукти харчування, одяг, взуття, автомобілі, будинки тощо). Нематеріальні потреби задовольняють за допомогою послуг. Є послуги освіти, культури, медицини, юридичних служб та ін.;
- за способом задоволення потреби поділяють на індивідуальні й групові, або колективні. Одні потреби (в одязі, житлі, продуктах харчування тощо) людна задовольняє відособлено, інші (у громадському порядку, безпеці, чистому довкілля та ін.) – спільно. Деякі потреби (в освіті, транспорті, харчування) можна задовольняти осібно і спільно. З підвищенням рівня розвитку суспільства дедалі більше потреб задовольняють осібно;
- за нагальністю задоволення потреби бувають елементарні, які задовольняють предметами першої потреби (їжа, одяг, житло, медична допомога), і вишукані, які задовольняють предметами розкоші (парфуми, норкові шуби, коштовні прикраси тощо). Безперечно, те, що є предметом розкоші, наприклад, для Степана, може виявитися предметом першої потреби для Романа. Те, що декілька років тому вважали предметом розкоші, нині може стати предметом першої потреби, До прикладу, холодильники, телевізори свого часу були предметом розкоші, сьогодні вони є невід’ємною частиною нашого побуту.
Цікаву класфікацію потреб людини запропонував американський соціолог А.Маслоу (піраміда Маслоу). Усі потреби він поділив на п’ять груп і помістив у геометричну фігуру (піраміду) – (рис.2.1.)
Потреби
самоактуалізації
(самореалазції)
потреби самоповаги: значення
компетентність потреби у визнанні
потреби незалежності і любові
(соціальні потреби)
потреби безпеки і захисту
фізіологічні потреби
Рис. 2.1. Піраміда Маслоу
Найсильнішими і невідкладними з усіх людських потреб є фізіологічні потреби, потреби фізіологічного виживання. Це потреби в їжі, воді, повітрі, сні, фізичній активності, захисті від екстремальних температур тощо. Оскільки ці потреби стосуються біологічного виживання людини, то вони мають бути задоволені на якомусь мінімальному рівні, перш ніж інші потреби вищого рівня стануть актуальними. Так голодна людина ледве чи буде творити музику.
Коли фізіологічні потреби певною мірою задоволені, для людини набувають ваги інші потреби – у безпеці і захисті. Сюди відносять потреби в організації, стабільності, у законі й порядку, у свободі від хвороб, страху і хаосу. Ці потреби забезпечують тривале виживання, є його гарантією.
Третій рівень у піраміді Маслоу займають потреби належності й любові (соціальні потреби). Вони починають діяти, коли перші два рівні потреб певною мірою задоволені. На цьому рівні люди намагаються встановлювати стосунки з іншими людьми, у групі, у сім’ї. Інакше людина почуватиметься одинокою, вона відчуватиме громадський остракізм, відсутність дружби. Люди хочуть відчувати любов, добре ставлення інших до себе. Це стосується і дорослих, і дітей.
Наступна група потреб пов’язана з потребою самоповаги, визнання. Ці потреби пов’язані з компетентністю, впевненісню у своїх достоїнствах, досягненнях тощо. Людина має бути впевнена, що вона гідна тієї оцінки, яку їй дають інші. Причому дають, оцінюючи справжні достоїнства, а не надумані.
Нарешті, коли ці потреби певною мірою задоволено, то важливою є потреба в самореалізації, тобто потреба стати тим, ким людині й може стати. Людина, досягнувши цього рівня потреб, добивається повної реалізації свого таланту, здібностей і потенціалу особистості. На жаль, цього рівня потреб (самореалізації) досягають дуже небагато людей (за оцінками Маслоу менше 1%).
Усередині піраміди потреби можуть бути розташовані по-різному. З віком, зі зміною службового становища тощо на передній план (тобто в основі піраміди) можуть опинитися інші потреби. Ці потреби взаємопов’язані й залежать одна від одної. Однак із незадоволених потреб, та, що є в основі піраміди – найважливіша. Якщо ж її задоволено, то найважливішою стає та, що розміщена на сходинку вище.
Голодну людину, наприклад, мало хвилює чистота повітря, яке вона вдихає, або те, як до неї ставляться колеги. Однак, втамувавши голод, людина задумується при екологічні проблеми, про спілкування з іншими людьми тощо.
Потреби ніколи не бувають задоволені повністю за принципом “все, або нічого”. Потреби частково збігаються, і людина одночасно може бути мотивована на двох або більше рівнях потреб. Маслоу навіть вважав, що середня людина задовольняє свої потреби приблизно так: 85% - фізіологічні, 70% - безпеки і захисту, 50% - любов і належність, 40% - самоповага і 10% - самореалізація (самоактуалізація). Незалежно від того, до якого ступеня добралась людина в ієрархії потреб, вона перебуватиме там доти, доки ці потреби не будуть достатньо задоволені.
Нас найбільше цікавлять економічні потреби. Економічні потреби – це потреби в економічних благах. Благами називаються ті засоби, які використовуються для задоволення людських потреб.
Задоволення економічних потреб виступає внутрішнім спонукальним мотивом виробництва, розподілу, обміну та споживання у рамках певної системи соціально-економічних відносин.
Носіями економічних благ виступають найрізноманітніші товари та послуги. В їхній сукупності розрізняють:
- споживчі блага (товари та послуги, призначені для безпосереднього задоволення людських потреб) і виробничі блага (товари та послуги, призначені для виробництва споживчих благ);
- матеріальні блага (товари та послуги сфери матеріального виробництва) і нематеріальні блага (створюються у сфері нематеріального виробництва);
- теперішні блага (перебувають у безпосередньому користуванні економічних суб’єктів) і майбутні блага (товари та послуги, якими економічні суб’єкти зможуть скористатися у майбутньому) тощо.
Всебічне комплексне вивчення системи економічних потреб зумовлює необхідність їхньої класифікації. Потреби класифікують:
за характером виникнення:
- первинні (базові), пов’язані з самим існуванням людини: їжа, одяг, безпека, житло тощо;
- вторинні, виникнення та зміна яких зумовлені розвитком цивілізації: модний одяг, комфортне житло, інформація та ін.;
за засобами задоволення:
за нагальністю задоволення:
за участю у відтворювальному процесі:
за суб’єктами вияву:
- особисті (виникають і розвиваються у процесі життєдіяльності індивіда);
- колективні, групові (потреби групи людей, колективу);
- суспільні (потреби функціонування та розвитку суспільства в цілому);
за кількісною визначеністю та мірою реалізації:
- абсолютні (перспективні потреби, які мають абстрактний характер і є орієнтиром економічного розвитку);
- дійсні (формуються залежно від досягнутого рівня виробництва і є суспільною нормою для певного періоду);
- платоспроможні (визначаються платоспроможним попитом);
- фактичні (задовольняються наявними товарами та послугами).
Система економічних потреб є складною і постійно розвивається. Структура потреб, їхній обсяг, способи та рівень задоволення безперервно змінюються: модифікуються, ускладнюються, вдосконалюються у процесі історичного розвитку людської цивілізації.
Найважливішою ознакою потреб є їхній динамічний, мінливий характер.
Безперервний економічний та духовний прогрес суспільства неминуче зумовлює як кількісне, так і якісне зростання потреб. Виникнення нових потреб супроводжується постійним урізноманітненням, примноженням, збагаченням та ускладненням їхньої структури. Прагнення задовольнити зростаючі потреби є спонукальним мотивом удосконалення економічної діяльності, нарощування виробництва економічних благ та поліпшення їхніх якісних характеристик. Однак зростання та розвиток потреб завжди випереджає можливості виробництва і не збігається з рівнем фактичного споживання.
Таким чином, потреби і виробництво перебувають у суперечливій залежності взаємовпливу та взаємозумовленості. Потреби у споживанні породжують стимули до виробництва. Виробництво задовольняє існуючі та породжує нові потреби. Складний механізм взаємодії потреб та виробництва забезпечує безперервність суспільного відтворення.
Особливості вияву економічного закону зростання потреб за сучасних умов пов’язані з гуманізацією соціально-економічного розвитку як визначальною ознакою формування постіндустріального суспільства. Удосконалення структури потреб відображає процес розвитку людської особистості і сприяє переходу:
- від домінування матеріальних до пріоритетного розвитку духовних потреб, пов’язаних з творчістю, пізнанням, самовдосконаленням;
- від масового виробництва та споживання до індивідуалізації потреб та засобів їхнього задоволення;
- від прагнення безперервного нарощування обсягів споживання до розумного самообмеження;
- від речевої структури споживання до переважання в ній послуг.
Постійний процес удосконалення людської особистості, людська фантазія, конкуренція виробників і сучасні комунікації стимулюють постійний розвиток та урізноманітнення потреб. Однак прагнення задовольнити на кожний момент часу зростаючі потреби наштовхується на відносну обмеженість ресурсів. Вирішення протиріччя між невгамовністю та безмежністю потреб і обмеженістю ресурсів породжує проблему вибору й визначає мету економічної діяльності.
§ 2. ЕКОНОМІЧНІ ІНТЕРЕСИ
У реальній дійсності потреби набувають конкретної форми інтересів. Інтереси формуються тоді, коли задоволення потреб стає ясвідомленням як конкретна мета діяльності людей.
Економічні інтереси – це усвідомлене прагнення економічних суб’єктів задовольнити свої потреби, що є спонукальним мотивом їхньої економічної поведінки.
Суб’єктами економічних інтересів є окремі індивідуми, домогосподарства, трудові колективи, підприємства та фірми, групи людей, суспільство в цілому.
Об’єкти економічних інтересів – економічні блага (товари, послуги, інформація).
Економічні інтереси суспільства утворюють складну та динамічну систему і можуть бути класифіковані за різними критеріями.
За суб’єктами:
За нагальністю, важливістю:
За часовою ознакою:
За об’єктами:
- майнові;
- фінансові;
- інтелектуальні тощо.
За ступнем усвідомлення:
Суб’єкти економічних відносин є виразниками специфічних економічних інтересів. У ринковій економіці:
- економічні інтереси домашніх господарств спрямовані на максимізацію корисності благ з урахуванням існуючих цін та доходів;
- економічні інтереси підприємців спрямовані на максимізацію прибутку, зниження витрат і підвищення конкурентоспроможності продукції;
- економічні інтереси держави спрямовані на реалізацію потреб суспільства в цілому.
Водночас інтереси держави не тотожні суспільним інтересам, оскільки включають до свого складу інтреси державної бюрократії.
Система взаємопов’язаних та взаємодіючих інтересів суспільства завжди суперечлива. Тому кожне суспільство постає перед проблемою пошуку ефективного механізму їхнього узгодження. Єдність інтересів досягається у процесі їхньої взаємодії та взаємореалізації. Механізм їхнього узгодження визначається сутністю економічної системи.
Командно-адміністративна економіка встановлює жорстку субординацію економічних інтересів на основі пріоритетності та абсолютизації державного інтересу, який ототожнюється з суспільним та протиставляється колективним і особистим інтересам.
У сучасній ринковій економіці домінує особистий інтерес споживача. Суспільство прийняло до розуміння, що не субординація, а координація інтересів є найефективнішим засобом їхнього узгодження та реалізації.
Взаємодія потреб та інтересів економічних суб’єктів виступає рушійною силою економічного розвитку. Нужда в будь-чому у свідомості людини перетворюється в інтерес. Інтерес породжує мотив. Мотив заохочує до певних цільових дій.
Спонукання економічних суб’єктів до певних дій породжує конкретний результат у вигляді зодоволення, часткового задоволення або незадоволення потреби, утворюючи, таким чином, логічний ланцюжок активної діяльності (рис.2.2.).
Рис.2.2. Потреби та інтереси як джереро активності
економічних суб’єктів
Отже, суперечлива взаємодія виробництва та споживання, інтересів і потреб є рушійною силою соціально-економічного розвитку.
§ 3. ВИРОБНИЧІ РЕСУРСИ
Для ведення господарської діяльності використовують засоби, які прийнято називати ресурсами. Виробничі ресурси складаються з усього того, що необхідне для виробництва товарів і послуг, потрібних людям. Це фабричні й сільськогосподарські будівлі й споруди, різне устаткування, інструменти, машини, засоби транспорту, зв’язку, незліченні види праці, земля, найрізноманітніші корисні копалини тощо.
Одні з цих ресурсів дає природа (відновлювані й невідновлювані), і вже тому вони абсолютно обмежені (земля, корисні копалини). Інші ресурси обмежені, оскільки обмежений наш власний розвиток (праця, знання, інформація, вміння, кваліфікація, види використовуваної енергії тощо). У будь-якому разі у кожний момент часу суспільство має лише певний обсяг ресурсів, які неможливо моментально збільшити. Правда, обмеженість ресурсів дещо відносна, бо вона зумовлена рівнем потреб. Звуженням потреб можна порівняно зменшити й обмеженість ресурсів.
Ресурси прийнято ділити на чотири групи:
1) природні – це всі дарові блага природи, які застосовують у виробництві: орні землі, родовища корисних копалин, водні ресурси тощо. Природній ресурс включає в себе і просторово-географічний чинник. Тобто ті природні умови, які впливають на розвиток економіки країни – кліматичні умови, багатство корисних копалин, характер земної поверхні, географічне положення;
2) матеріальні (капітальні) – це всі виготовлені виробничі знаряддя, тобто машини, інструменти, устаткування, будівлі, споруди, транспортні засоби та ін.;
3) трудові ресурси – економічно активне, працездатне населення, частина населення, яка володіє фізичними і духовними здібностями для участі у трудовій діяльності. Трудові ресурси, як правило, оцінюють по трьох параметрах: соціально-демографічному, професійно-кваліфікаційному і культурно-освітньому;
4) фінансові (інвестиційні) – сукупність всіх видів грошових засобів, фінансових активів, якими володіє суспільство і в стані виділити їх на організацію виробництва.
Значення окремих видів ресурсів змінювалось у залежностів від застосування технологій. Наприклад, у доіндустріальному суспільстві пріоритет належав природнім та трудовим ресурсам, в індустріальному – матеріальним, в постіндустріальному – інтелектуальним та інформаційним ресурсам.
Спільною важливою рисою всіх економічних ресурсів є те, що вони кількісно обмежені.
Поряд з поняттям “ресурси виробництва” в економічній літературі використовується поняття “фактори виробництва”. Що ж спільного і які відмінності між цими поняттями? Спільним є те, що як ресурси, так і фактори є одними і тими ж природними і соціальними силами, за допомогою яких здійснюється виробництво. Відмінність полягає у тому, що до ресурсів відносять ті природні і соціальні сили, які можуть бути залучені в виробництво, а до факторів ті ресурси, які вже реально залучені в процес виробництва. Значить поняття “ресурси” більш широке, ніж “фактори”. Поняття “фактори виробництва ”використовують тоді, коли ресурси залучені в безпосередній процес виробництва і взаємодіють між собою.
В сучасній економічній теорії теорії є загальноприйнятим ділення факторів виробництва на чотири основні види – земля, праця, капітал, підприємницькі здібності.
Земля – як фактор виробництва означає всі використовувані в виробничому процесу природні ресурси, даровані природою блага. Земля постачає вихідний матеріал, який у процесі виробництва переробляється на сировину і трансформується у різні матеріально-речові продукти для виробництва та споживання. Земля також є певним місцем, де розміщуються виробничі структури.
Водночас земля – це засіб ведення сільського господарства, тому дуже важливими є такі особливості цього фактора виробництва, як обмеженість землі, придатної для ведення сільськогосподарського виробництва, родючість, розміщення.
Хоча всі економічні ресурси обмежені, та коли говоримо про обмеженість землі з погляду ведення сільськогосподарського виробництва, то беремо до уваги те, що кількість (площа) землі, придатної для цілей сільського господарства абсолютно обмежена. Землю не можна створити, адже те, що зумовлює придатність земля для сільського госопдрства – грунти, формувалися дуже тривалий час. До того ж, більшість теориторії планети взагалі не придатна для сільськогосподарського використання (гори, ліси, болота, пустелі тощо).
Праця – це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які застосовують у виробництві життєвих благ. Вона є джерелом усіх дій, спрямованих на перетворення речовини природи для задоволення потреб людини. Тільки завдяки праці людське суспільство досягло того надзвичайно високого ступеня матеріальної й духовної культури, який маємо нині і який є основою нашої цивілізації.
Розвиток національної економіки та її результативність зумовлені кількістю і якістю праці.
Кількість праці залежить від кількості населення, його вікового і статевого складу, ступеня фізичного здоров’я та господарської активності.
Якість праці визначають освітній і професійний рівень працівників, суспільний і технічний поділ праці, ступінь особистої свободи, психофізіологічні умови.
Праця також є обмеженим економічним ресурсом, що зумовлено самою кількістю людей, їхньою здатністю працювати, тривалістю робочого часу, обмеженістю знань,хоч які б вони були обширні тощо. Праця – це витрачання фізичної, нервової, розумової енергії людини з виробничою метою. Людська праця відрізняється від “праці” тварин доцільністю, осмисленістю дій. Коли людина береться до праці, вона ставить перед собою певну мету, накреслює план дій, порівнює результат праці з раніше створеним ідеальним образом. Тварини ж користуються природою і вносять до неї зміни інстинктивно.
Людина за допомогою праці перетворює природу і пристосовує її для задоволення своїх потреб. Метою праці людини є одержання якогось результату.
Найважливішими характеристиками праці є: тривалість робочого дня (робочого часу), продуктивність та інтенсивність.
Продуктивність праці визначена кількістю виробленої за одиницю часу продукції: що більше продукції, то вища продуктивність. Могутнім чинником підвищення продуктивності праці є науково-технічний прогрес.
Інтенсивність праці характеризує її напруженість. Напруженість визначають як витрати фізичної, розумової та нервової енергії за одиницю часу. З розвитком науково-технічного прогресу інтенсивність праці зростає. Одночасно змінюється структура затрат енергії. Затрати фізичної енергії зменшуються, однак зростає компонент розумової та нервової енергії, що зумовлено удосконаленням засобів праці, високими психічними навантаженнями. Зростання інтенсивності праці рівнозначне продовженню тривалості робочого дня.
Обидва показники – продуктивність та інтенсивність праці – із розвитком виробництва зростають, вища продуктивність праці передбачає її вищу інтенсивність.
В останні десятиріччя під впливом науково-технічного прогресу в характері праці відбулися істотні зміни. Передусім змінилася структура праці на користь кваліфакованої праці, оскільки працю щораз більше оснащують складною і високопродуктивною технікою, яка потребує навченої, кваліфікованої робочої сили. Людину щораз більше витісняють зі сфери безпосереднього виробництва у сферу управління виробничим процесом. А з цієї сфери її витісняє новітня комп’ютерна техніка.
Капітал в широкому розумінні це все те, що здатне приносити дохід, тобто це створені людьми для виробництва товарів і послуг ресурси. Капітал – могутній фактор виробництва. Застосовуючи у процесі праці капітал, людина надзвичайно збільшує свої сили і може виконувати таку роботу, яку без капіталу вона не могла зробити ніколи. Історичний прогрес тісно пов’язаний саме із застосуванням капіталу у різних його формах. До капіталу не належать гроші. Оскільки гроші нічого не виробляють, а лише можуть за певних умов на нього перетворитися (коли за них купують ресурси), то їх не вважають фактором виробництва. Гроші – це фінансовий капітал.
Надбанням науки про капітал у ХХ ст. можна вважати поняття “людський капітал”, який ввів П.Гейне. Під цим поняттям розуміють знання і вміння людей, здобуті під час навчання та практичного і професійного досвіду. Поширення поняття капітал на людський ресурс особливо актуальне для епохи постіндустріального суспільства, коли різко зростає значення знань та інформації у створенні національного багатства, та й змінюються погляди на саму суть національного багатства.
Як особливий фактор виробництва можна виділити підприємницькі здібності , тобто здатність до організації виробництва, вміння орієнтуватись в ринковій кон’юнктурі, не боятись ризику. Виділення підприємництва в окремий фактор виробництва, започатковане відокремленням управління в окремий вид занять. Підприємництво передбачає особливий тип мислення, якому властиві оригінальні підходи до ухвалення практичних рішень.
Усі фактори виробництва економічно і технологічно взаємопов’язані і їх не можна використовувати окремо. Щоб виробляти товари, потрібно мати одночасно і землю, і працю, і капітал, до того ж, у певному співвідношенні. Виявляється, що у процесі виробництво один і той самий результат можна одержати через різні комбінації факторів виробництва. Фактори виробництва можуть заміняти один одного. Можливість взаємозаміняти один фактор виробництва іншим дає змогу вибирати найоптимальніші їхні співвідношення, які забезпечать мінімальні витрати виробництва і відповідно, максимальний прибуток.
Поєднані фактори виробництва й становлять суть процесу виробництва.
У загальному визначенні виробництво – це доцільна діяльність людей, спрямована на задоволення їхніх потреб. Результатом виробництва є матеріальні й нематеріальні блага, які задовольняють людські потреби.
Однак виробництво є не простим механічним поєднанням його факторів, а складною системою їхньої взаємодії через технологію та організацію виробництва.
Технологія виражає взаємодію факторів виробництва та способи впливу людини на них. Люди оволодівають секретами виготовлення нових видів продукції, винаходять прогресивні технології, використовують якісно нові матеріали. Одночасно зі зміною технології змінюється й організація виробництва, яка узгоджує взаємодію усіх залучених до виробництва факторів.
На сучасному етапі розвитку людського суспільства особливе значення відіграють і такі самостійні фактори виробництва, як наука, інформація і час.
Наука як фактор виробництва пов’язана з пошуком, проведенням досліджень, експериментів, виявленні закономірностей, які проявляються у природі та суспільстві, розробкою та впровадженням у виробництво нової техніки та технологій. В сучасній економічній теорії науковї дослідження, що проводяться в економіці, часто називають інноваціями.
Інформація як фактор виробництва – це факти, дані, економічні показники, які зберігаються, обробляються і використовуються в процесі аналізу і прийняття економічних рішень в управління.
Час є обмененим і невідтворюваним ресурсом. Все здійснюється в просторі і в часі. Економне використання часу – найважливіше джерело поліпшення життя людини. Не даремно кажуть, що вся економія в кінці кінців зводиться до економії часу.
§ 4. ЕФЕКТИВНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ РЕСУРСІВ
Перед любим суспільством незалежно від типу його економічної системи зажди стоять чотири основні проблеми: що, як, скільки і для кого виробляти. Цих проблем не було б, якби не були б обмежені економічні ресурси. Вся господарська діяльність людей завжди і всюди була спрямована на подолання обмеженості ресурсів.
Обмеженість виникає внаслідок незбалансованості між щораз більшими і невгамовними потребами та порівняно обмеженими і рідкісними ресурсами для задоволення цих потреб. Жодне суспільство не має достатніх ресурсів для виробництва такого обсягу товарів і послуг (економічних благ), який воно бажало б мати.
Водночас суспільство може зменшити ступінь невідповідності між потребами і ресурсами, домагатися підвищення задоволення потреб з наявних ресурсів шляхом підвищення ефективності функціонування національної економіки. Ефективність економіки характеризує зв’язок між кількістю ресурсів, витрачених у процесі виробництва, і кількістю товарі і послуг, отриманих у результаті використання цих ресурсів. Збільшення кількості товарів і послуг за даного обсягу залучених ресурсів означає підвищення ефективності. І навпаки, зменшення обсягу продукції, який одержують із даної величини залучених ресурсів, свідчить про зниження ефективності використання ресурсів. Тому нерідко кажуть, економічна теорія – це наука про ефективність використання обмежених ресурсів. Ефективне використання ресурсів передбачає: а) повну зайнятість ресурсів; б) повний обсяг виробництва.
Повна зайнятість означає використання всіх наявних ресурсів для виробництва. У суспільстві не повинно бути підприємств або капітального устаткування, що простоюють, землі, яка не обробляється, працівників, які вимушено залишаються без роботи. Зауважимо, що йдеться тільки про придатні для виробництва ресурси. У кожному суспільстві усталені практика і звичаї визначають, які ресурси є придатними для використання. Наприклад, законодавство і звичаї можуть передбачати, що працю дітей використовувати не слід, що для збереження родючості орні землі потрібно залишати під паром тощо. Використання всіх наявних ресурсів недостатньо для ефективного функціонування економіки. Слід ще забезпечити повний обсяг виробництва.
Повний обсяг виробництва означає, що ресурси використовують у такий спосіб, який дає змогу найповніше задовольнити потреби суспільства. Якщо економіка не досягає повного обсягу виробництва, то кажуть, що ресурси недовикористовуються. Повний обсяг виробництва потребує наявності двох видів ефективності – розподільної та виробничої.
Перед кожним суспільством стоїть проблема розподілу обмежених ресурсів між виробництвом найрізноманітніших продуктів. Скільки землі слід відвести під пшеницю, а скільки під пасовища? Скільки кеваліфікованої робочої сили варто залучити у виробництво тракторів, телевізорів, а скільки в перукарні і т.п.? Розподільна ефективність означає, що ресурси залучаються до виробництва саме тих товарів і послуг, які найбажаніші й найпотрібніші для суспільства. Повний обсяг виробництва передбачає досягнення виробничої ефективності, тобто використання найсучаснішої технології, яка забезпечує максимальну віддачу від залучених ресурсів. Інакше кажучи, товари й послуги виробляють із найнижчими витратами. Справді, пшеницю можна жати серпом, а землю копати лопатою, але чи можна при цьому забезпечити високу ефективність?
Оскільки ресурси рідкісні, економіка за повної зайнятості й повного обсягу виробництва не може забезпечити необмеженого випуску товарі і послуг. Саме тому люди мають вибирати, які продукти виробляти, а від яких відмовитися. Отже, пероед суспільством виникає проблема вибору, пошуку альтернативних варіантів використання ресурсів.
Попробуємо на прикладі найпростішої моделі графічно проаналізувати цю проблему. Для найкращої ілюстрації проблеми вибору зробимо декілька припущень:
1) економіка функціонує за умов повної зайнятості й досягає повного обсягу виробництва;
2) фактори виробництва постійні, як по кількості, так і по якості;
3) технологія виробничих процесів є постійною. Припущення 2) і 3) означають, що ми розглядаємо ситуацію на певний момент часу або впродовж дуже короткого проміжку часу. Для тривалого періоду ці припущення були б нереалістичними;
4) економіка виготовляє не величезку кількість товарів і послуг, а лише два продукти – масло і трактори. Масло символізує споживчі блага, тобто продукти, які безпосередньо задовольняють потреби людей. Трактори, символізують блага виробничого призначення, тобто продукти, які задовольняють потреби людей опосередковано, забезпечуючи ефективніше виробництво.
Виробничі можливості суспільства показані у табл.2.1.
|
Альтерантиви |
Альтернативні можливості виробництва масла і тракторів |
|
|
Трактори, тис.шт. |
Масло, млн.т |
|
|
A |
15 |
0 |
|
B |
14 |
1 |
|
C |
12 |
2 |
|
D |
9 |
3 |
|
E |
5 |
4 |
|
F |
0 |
5 |
Табл.2.1. Альтернативні можливості виробництва масла і тракторів
Тепер поміркуємо над альтернативними комбінаціями кількостей тракторів і масла, які суспільство може обирати. Хоч надані дані гіпотетичні, але положення, які вони ілюструють, мають величезне практичне значення. Нехай усі ресурси суспільство зосередило на виробництві масла. Максимальна кількість масла, яку можна виготовити за існуючого рівня технології з наявних ресурсів, становить 5 млн.кг.
Уявімо тепер, що всі 100% ресурсів спрямовано на виробництво тракторів. Їх максимально можливе виробництво становить 15 тис.шт. Отже, якщо супільство повністю відмовилося від виробництва масла, то можна буде виробити 15 тис.тракторів.
Це – дві крайності. Будь-яка економіка виробляє і споживчі, і капітальні блага. Варіанти вибору між виробництвом масла і тракторів за умови повного використання обмежених ресурсів відображені в таблиці 2.1. З таблиці видно: якщо суспільство відмовляється від деякої кількості масла, то тає додаткову кількість тракторів. Отже, масло трансформується у трактори через переорієнтацію ресурсів. Повне використання обмежених ресурсів означає, що суспільство мусить вибирати між виробництвом тракторів і виробництвом масла. Оскільки трактори символізують капітальні блага, а масло – споживчі блага, то суспільству завжди доводиться робити вибір між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання.
Переміщення ресурсів із виробництва капітальних благ на виробництво предметів споживання видається спокусливим. Суспільство повніше задовольнає власні щоденні потреби. Однак така поведінка суспільства буде недалекоглядною. Переміщення ресурсів завдасть удару по самому суспільству, оскільки запас його капітальних благ зменшиться або принаймі не збільшуватиметься звичним темпом, а в результаті потенціал майбутнього виробництва знижуватиметься. Переміщуючись від альтернативиА до альтернативи F (табл.2.1), суспільство віддає перевагу задоволенню нинішніх потреб, тобто реалізує підхід “більше зараз” за рахунок “набагато більше потім”. І навпаки, переміщуючись від альтернативи F до альтернативи А, суспільство утримується від поточного споживання, що сприятиме збільшенню капітальних благ, і можна сподіватися на більший обсяг виробництва, а отже, більший обсяг споживання в майбутньому.
Отже, в будь-який момент часу економіка за повної зайнятості і повного обсягу виробництва мусить жертвувати частиною одного продукту, щоб отримати більше іншого продукту. Обмеженість ресурсів не дає змоги одночасно збільшувати виробництво обої продуктів.
Для більшої наглядності розглянемо цю проблему графічно (рис.2.3).
А
т 15 В
р 14
а C
к 12
т D
о
р 9 U
и
E
5
F
0 1 2 3 4 5 масло
Рис.2.3. Крива виробничих можливостей
Крива ABCDEF називається крива виробничих можливостей або крива трансформації. Вона показує максимально можливі об’єми виробництва тракторів та масла при повному використанні всіх названих ресурсів. Кожна точка на кривій виробничих можливостей показує строго задане кількісне співвідношення виробництва тракторів і масла. Графік виробничих можливостей економісти називають моделлю, яка характеризує вибір як економічну проблему. Ця модель є фундаментальною і лежить в основі всіх інших економічних моделей і висновків. Тому аналіз економіки починається саме із знайомства з цією моделлю. Вона дає чітке представлення про три взаємозв’язані поняття – обмежені ресурси, вибір і затрати.
Продовжуючи аналіз графіка виробничих можливостей, розглянемо комбінацію двох названих товарів у точці U. Вона розташована в середині області виробничих можливостей. Ця точка показує таку комбінацію тракторів і масла, при якій їх виробництво є меншим, ніж могло би бути при повному і ефективному використанні всіх ресурсів. Вибравши таку комбінацію продуктів, суспільство або змирилось би з наявністю невикористаних ресурсів (наприклад, з безробіттям) або з низькою ефективністю їх використання (наприклад, з великими втратами сировини і матеріалів). Це означало би, що суспільство свідомо орієнтується на неефективне виробництво. Тому така орієнтація може бути тільки вимушеною в силу якихось економічних або позаекономічних обставин. В реальній дійсності економіка любої країни прагне максимально наблизитися до границі виробничих можливостей, але рідко коли співпадає з нею. Для того є об’єктивні і суб’єктивні причини. До об’єктивних можна віднести наявність резервних виробничих ресурсів, необхідних для оперативного реагування на зміну ринкової коньюктури. До суб’єктивних відносяться природні (стихійні катаклізми) і соціальні (політичні конфлікти, забастовки) причини.
Точка Р характеризує такий випуск продукції, якого неможливо досягнути при повному і ефективному використанні наявних в даний момент ресурсів і існуючих технологій. Однак, слід мати на увазі, що виробничі можливості суспільства постійно зростають завдяки технічному, економічному і соціальному прогресу. А це постійно розсуває границі виробничих можливостей. Точки поза кривою виробничих можливостей відображають прогнозований ріст виробництва. Таким чином, крива ABCDEF , тобто границя виробничих можливостей, характеризує одночасно і можливий, і бажаний випуск продукції. Власне із різних комбінацій випуску тракторів і масла, відзначених точками на цій кривій, суспільство повинно вибрати таку згідно теорії про раціональну поведінку, яка є найбільш бажаною в даний момент.
Графік виробничих можливостей тому і показує максимальне (найбільш ефективне) використання ресурсів, що збільшення випуску одних товарів (тракторів) неможливий без зменшення виробництва інших (масла), і навпаки. А це перетворює “втрачену” величину другого результату в свого роду неминучу плату за приріст першого результату. Крива виробничих можливостей якраз наглядно і показує цю неминучу плату у кожній точці. Така плата або втрата, в економічній теорії отримала назву “альтернативна вартість”.
Альтернативна вартість товару визначається кількістю товару, від якої траба відмовитися, щоб отримати деяку кількість іншого товару, або альтернативна вартість – це те від чого треба відмовитись, щоб отримати бажане. Як тільки суспільство ухвалює рішення про використання обмежених ресурсів, тобто робить економічних вибір, то перед ним одразу ж постає питання альтернативної вартості, тобто ціни втрачених можливостей.
Щоб краще зрозуміти, що означає альтернативна вартість, розглянемо специфіку самої форми кривої виробничих можливостей.
Крива виробничих можливостей, як видно з рис.2.3., спадна, тобто вона нахилена праворуч і вниз. Вона є опуклою лінією, а не прямою. Це пов’язано із законом зростання альтернативної вартості. Цей закон можна сформулювати так: для отримання додаткової одиниці потрібного продукту доводиться відмовлятись від щораз більшої кількості іншого продукту.
Як видно із табл.2.1, перша одиниця масла передбачає відмову лише від однієї тисячі тракторів. Іншими словами, “ціною” першого мільйона кілограмів масла є одна тисяча тракторів. Ця “ціна” масла, як видно з прикладу, постійно зростає. Вже для отримання другої одиниці масла треба пожертвувати двома тисячами тракторів, третьої – трьома і т.д. Кожна додаткова одиниця масла стає дедалі дорожчою, тобто доводиться відмовлятись від виробництва щораз більшої кількості тракторів. Графічно (рис.2.3) це відображено в тому, що крива виробничих можливостей крутіша від точки А до точки F.
Закон зростання альтернативної вартості поширюється і на виробництво масла. Тільки в цьому разі відмова від кожної одиниці масла виражатиметься у щораз меншому прирості виробництва тракторів. Справді, якщо виробництво першої “партії” тракторів 5 тис.штук обійшлося суспільству досить легко – довелося скоротити виробництво масла на 1 млн.т, то вже наступні зменшення виробництва масла (з 4 до 3; з 3 до 2, і з 2 до 1 млн.т.) супроводжувалися щораз меншим приростом виробництва тракторів (відповідно на 4, 3 і 2 тис.одиниць).
Економічний зміст закону зростання альтернативної вартості пов’язаний з тим, що економічні ресурси не зовсім придатні для повного їх використання у виробництві альтернативних продуктів. Коли ми намагаємось збільшити виробництво масла, то передусім використовуємо ті ресурси, які найпридатніші для цього. Переміщуючись від альтернативи А до В (табл.2.1, рис.2.3.), ми спочатку маємо змогу обрати ресурси, найпридатніші для виробництва масла. Однак, коли переміщуємося від В до С, від С до D і далі, доводиться залучати щораз менш придатні для виробництва масла ресурси. Зрозуміло, що для виробництва додаткової одиниці масла потрібно дедалі більше таких ресурсів, а отже, треба вилучати чимраз більшу кількість ресурсів із виробництва тракторів. Відсутність повної взаємозамінюваності ресурсів, або, як кажуть економісти, досконалої еластичності ресурсів, є основою дії закону зростання альтернативної вартості.
Те, що ціна одного товару, виражена в іншому товарі, має тенденцію зростати, частково пов’язане і з законом спадної віддачі. Цей закон виявляється у послідовному зменшенні приросту продукції в разі додавання рівновеликих порцій одного фактора до незмінної кількості інших факторів. Економічний сенс цього закону такий: додаткові затрати одного фактора “співпрацюють” з незмінною кількостю іншого. Проте ресурси (фактори виробництва) “працюють” у комплексі, у системі, у певній пропорції, якої потрібно дотримуватись. Додаючи рівновеликі кількості одного фактора до незмінної кількості інших, спричинюємо диспропорцію ресурсів, що зумовило б неповне використання усіх ресурсів. Отже, примноження одного фактора (за умов незмінності інших) не дає відповідного збільшення доходу. Віддача ресурсу зменшується. Однак цей результат виявляється не відразу, а тільки з певного обсягу виробництва і з певного часу.
Якщо ж відмовитись від припущення, що кількість і якість ресурсів та технологій залишається незмінною, то крива виробничих можливостей зміститься, тобто зміниться потенційний обсяг виробництва в економіці.
Як же можна перемістити криву виробничих можливостей праворуч, тобто збільшити обсяг національної продукції? Для цього також є два шляхи: по-перше, збільшення кількості ресурсів, по-друге, науково-технічний прогрес.
У реальному житті кількість використовуваних ресурсів збільшується. Наприклад, зростання населення країни розширює пропозицію робочої сили і підприємницького хисту. Вичерпання одних сировинних та енергетичних ресурсів компенсують відкриттям їхніх нових джерел. Збільшення цих ресурсів за умов повної зайнятості й повного обсягу виробництва дає змогу одночасно збільшити виробництво обох продуктів – масла і тракторів. Відбувається економічне зростання, що виражається у збільшення обсягу національної продукції.
До аналогічних наслідків приводить і науково-технічний прогрес. Поступ техніки й технології означає появу ефективних машин і устаткування, нових матеріалів, нових продуктів ліпшої якості, а також удосконалення способів їхнього виробництва. Технічний прогрес дає суспільству змогу виробляти більше товарів і послуг з незмінної кількості ресурсів. Як і за збільшення кількості ресурсів, технічний прогрес створює можливості для одночасного нарощування виробництва і масла, і тракторів.
Якщо пропозиція ресурсів збільшується або вдосконалюються техніка і технологія, то крива виробничих можливостей, як зображено на рис.2.4. переміщується праворуч.
Економічне зростання – це здатність економіки виробляти більший обсяг продукції (виражається в переміщенні кривої виробничих можливостей праворуч) в результаті збільшення пропозиції ресурсів і технічного прогресу.
Рис. 2.4. Крива виробничих можливостей за
умов економічного зростання
Завдяки економічному зростанню економіка здатна одночасно виробляти більше масла в тракторів. Якщо у статичній економіці, тобто без зростання, треба пожертвувати частиною масла, щоб отримати більше тракторів, то в динамічній водночас виробляють більші обсяги обох продуктів.
Однак економічне зростання не супроводжується пропорційним зростанням виробництва всіх видів продуктів. Тут можливі різні варіанти (рис.2.5). Наприклад, економіка виробляє вдвічі більше масла, а зростання
виробництва тракторів становить лише 60%.
Рис.2.5. Крива виробничих можливостей у динамічній економіці
Сьогодні економічне зростання характерне для всіх розвинених країн світу, крива їхніх виробничих можливостей постійно переміщується праворуч. Проблема полягає лише в тому, як швидко відбувається це переміщення. Проте за певних умов крива трансформації може переміщуватись і ліворуч, що простежувалось донедавна в Україні та деяких інших державах, які виникли внаслідок розпаду СРСР. Зменшення обсягу національного виробництва є результатом зміни соціально-економічного ладу і труднощів, що пов’язані з переходов від командно-адміністративної системи до ринкової. Дуже суттєвим фактором для України є й те, що одночасно з переходом до ринкової системи (на практиці реформування економіки відбувається надто повільно) їй доводиться у неймовірно складних внутрішніх і зовнішніх умовах виконувати ще одне не менш важке завдання – розбудовувати свою державність.
ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 3. ЕКОНОМІЧНІ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА
ПЛАН
§ 1. Поняття, структура та основні риси економічної системи.
§ 2. Сучасна класифікація економічних систем
§ 3. Суть та функції грошей у сучасній економіці.
§ 4. Власність: суть, основні види та місце в економічній системі.
§ 1. ПОНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ РИСИ
ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ
У широкому розумінні, національна економіка – це сукупність домо гос подарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфра струк тури та різних активів у межах певного природного середовища й дер жавної території. У вузькому розумінні національна економіка – це сукупність ді лових підприємств та об'єктів інфраструктури.
Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або по дібну продукцію, називають галуззю. Таким чином, національна економіка скла дається з галузей. Співвідношення між обсягами продукції, виробленими в окремих галузях, називають галузевою структурою національної економіки. Виокремлюють галузі матеріального й нематеріального виробництва.
У галузях матеріального виробництва виготовляються продукти у вигляді речей, а у галузях нематеріального виробництва надаються послуги. До галузей матеріального виробництва відносять промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін. Серед галузей нематеріального виробництва виді ляють культуру, освіту, охорону здоров'я, науку, побутове обслуговування населення тощо.
Економічне життя будь-якого суспільства не є хаотичним, а певним чином впорядкованим. Тобто, економічні відносини між людьми завжди функціонують як певна система, яка включає об’єкти тих відносин і різні форми зв’язків між ними. Економіка кожної країни – це велика система, в якій здійснюється багато різних видів діяльності. Кожна ланка цієї системи може існувати лише тому, що одержує щось від інших, тобто знаходиться у взаємозв’язку і взаємозалежності з іншими ланками. Тобто, економічна система це певним чином впорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг.
Існують об’єктивні труднощі у визначенні меж економічної системи суспільства. Наприклад, освіта, наука, політика, право частково відносяться до економічної системи, а частково достатньо автономні, незалежні від неї. Очевидно, що економічна система є структурним елементом сутності вищого порядку – суспільної системи, з якою тісно взаємозв’язана, впливає на неї, оскільки пронизує всі сфери її життєдіяльності. Економічна система відкрита і для впливу природних чинників. Місце економіки у суспільній системі визначає те, що вона постачає потрібні для її життєдіяльності блага на основі раціонального використання обмежених ресурсів.
Економічна система має складну структуру, яка формується багатьма чинниками: панівними цінностями, політичним ладом, правовими та екологічними компонентами, економічним механізмом (регулятором поведінки господарських суб’єктів). Суттєвий вплив на економічну систему мають і так звані “неформальні інститути”: традиції, звичаї, господарська етика, історична пам’ять – менталітет народу, а також географічне середовище, а нині й глобалізаційні процеси.
Чільне місце у функціонуванні економічної системи належить головним економічним суб’єктам. У сучасній ринковій економіці ними є домогосподарства, фірми і держава. В умовах глобалізації на національні економічні системи істотно впливають різні наднаціональні утворення – інтеграційні структури (наприклад, ЄС) та міжнародні економічні інститути (СОТ, МБРР, МВФ та ін.).
За всієї важливості господарських суб’єктів в економічній системі центральне місце в ній належить людині, роль якої не обмежується тільки її здатністю до праці (робочою силою). У постіндустріальному суспільстві надзвичайно важливою стає людина як особистість, як носій знань, інтелекту, інформації тощо, усього того, що має назву “людський капітал”. Людина із суб’єкта господарської діяльності все більше стає його об’єктом – саме на неї, на задоволення її матеріальних і духовних потреб все більше орієнтується вся господарська діяльність сучасної економіки.
В економічній літературі існують різні підходи до визначення економічної системи. Її визначають як:
- сукупність відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ;
- як сукупність людей, об’єднаних спільними економічними інтересами;
- як історично визначений спосіб виробництва;
- як особливим чином упорядковану систему зв’язків між виробниками та споживачами матеріальних і нематеріальних благ;
- як сукупність всіх економічних процесів, що функціонують у суспільстві на основі притаманних йому відносин власності та організаційно-правових норм тощо;
- як сукупність елементів, структури, функцій і механізмів організації і розвитку матеріального виробництва і розподілу та споживання його результатів.
На нашу думку, найзагальнішим є таке визначення економічної системи.
Економічна система – це спосіб організації економіки, сукупність взаємопов’язаних і певним чином впорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства.
Кожній економічній системі притаманні певні риси (властивості): цілісність, упорядкованість (ієрархічність), стійкість, динамічність, інерційність, відтворюваність, історичність.
Важливою характеристикою економічної системи є визначення її структурних елементів. Економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання (рис.3.1.):
Рис. 3.1. Основні структурні елементи економічної системи
Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.
Продуктивні сили становлять матеріально-речовий зміст економічної системи, є найважливішим показником і критерієм досягнутого нею рівня науково-технічного прогресу і продуктивності суспільної праці.
Економічні відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.
Система економічних відносин складається з техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних відносин (рис.3.2.):
Рис.3.2. Система економічних відносин
Техніко-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу використання ними знарядь та предметів праці у процесі виробництва, за допомогою яких вони впливають на сили природи і створюють необхідні життєві блага. Техніко-економічні відносини є матеріально-речовим змістом суспільного виробництва.
Організаційно-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу застосування способів і методів організації та управління суспільним виробництвом: відносини обміну діяльності між людьми, спеціалізація праці, кооперування, концентрація та комбінування виробництва.
Соціально-економічні відносини – це, насамперед, відносини власності в економічному значенні цього поняття. Відносини власності визначають головне в економічній системі – спосіб поєднання факторів засобами виробництва. Крім того, відносини власності зумовлюють історичну специфіку економічної системи, її соціальну структуру, систему влади.
Таким чином, соціально-економічні відносини, основою яких є відносини власності, займають визначальне місце у структурі економічних відносин та в економічній системі взагалі, виконуючи в ній системотвірну функцію.
Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.
Найважливіша функція господарського механізму – забезпечення динамічної рівноваги в суспільному виробництві й насамперед між виробництвом та споживанням, попитом і пропозицією.
§ 2. СУЧАСНА КЛАСИФІКАЦІЯ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ
Людству відомі різні економічні системи, які сформувались у процесі тривалого історичного розвитку. Їх можна класифікувати за відповідними критеріями. Найпоширенішою в економічній науці є класифікація економічних систем за двома ознаками:
Разом з тим, останнім часом в українській економічній літературі дедалі частіше використовується твердження, за яким у економічного розвитку ви зна чальними, системоутворюючими є неекономічні чинники, і в першу чергу – ін ституції та система національних цінностей.
Під інституціями розуміють "словесний символ для ліпшого опису сус пільних звичаїв. Вони означають панівний і постійний спосіб дії, що став звичаєм для будь-якої соціальної групи чи традиції для нації"1 . Визначають два види інституцій: офіційні і неофіційні.
Офіційні інституції – це норми поведінки, закріплені законом. Вони дина мічні, їх можна відносно легко і швидко змінювати.
Неофіційні інституції пов'язані з традиціями та звичаями. Вони є більш стій кими та консервативними. Для їх зміни інколи потрібні десятиліття або й три валіший час. За словами Нобелівського лауреата в галузі економіки амери канського вченого Д.Норта, "хоча офіційні правила можуть змінитися за одну ніч внаслідок політичних або юридичних рішень, неофіційні обмеження, по в'язані зі звичаями, традиціями і кодексами поведінки, набагато менше під дають ся впливу цілеспрямованої політики. Ці культурні обмеження не лише пов'язують минуле із сучасним і майбутнім, але дають нам ключ до пояснення шляху історичної зміни"2.
Цінності – це ставлення до природи, людської діяльності та її резуль татів, яке формується на рівні суспільної свідомості й характерне для культури певних історичних епох у житті окремих народів чи регіональних спільнот.
Цінності – досить інертне і консервативне явище. Зміна їх – тривалий процес. Внутрішні цінності людини формують сім'я, школа, церква, власна життєва позиція, а також довкілля і спілкування з людьми різних поколінь.
Якщо трактувати цінності як критерій класифікації (типологізації) еконо мічних систем, то треба мати на увазі цінності не окремої особистості, а систему цінностей, властивих народові, нації. Кожному суспільству, нації, країні, притаманні свої системи цінностей. Тому й розрізняємо представників різних народів і країн. Це і стало вихідною точкою теорії, за якою відмінності різних ти пів економічних систем необхідно розглядати насамперед як відмінності в сис темах цінностей цих суспільств.
На основі названих критеріїв виділяють такі типи економічних систем:
Традиційна економічна система властива малорозвинутим країнам. Во на характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-об щин них форм господарювання, відсталою технікою, широким застосуванням руч ної праці, нерозвиненою інфраструктурою, найпростішими формами органі зації праці і виробництва, бідністю населення. На соціально-економічні проце си значний вплив мають освячені століттями традиції та звичаї, релігійні та культові цінності, кастовий і соціальний поділ населення. У сучасних умовах краї ни з традиційною економікою потерпають від засилля іноземного капіталу і надмірно активного перерозподілу національного доходу держави.
Ринкова економічна система (економіка вільної конкурен ції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців то варів, свободу вибору підприємницької діяльності, особисту свободу, однако вий доступ їх до ресурсів, науково-технічних досягнень, інформації. Усі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення, створення дохо дів тощо) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Втручання держави в економічні процеси мінімальне. Усі економічні рішення приймаються ринковими суб'єктами самостійно на свій страх і ризик.
Ринкова економіка вільної конкуренції проіснувала приблизно до першої третини ХХ ст.
Командна економічна система базується на пануванні державної влас ності, одержавленні та монополізації народного господарства, централізовано му директивному плануванні виробництва і розподілу ресурсів, не визнає реаль них товарно-грошових відносин, конкуренції і вільного ціноутворення. Їй при та ман ні висока затратність виробництва, несприйнятливість до НТП, зрівняль ний розподіл результатів виробництва, відсутність матеріальних стимулів до ефек тивної праці, хронічний дефіцит (особливо товарів народного споживан ня) тощо. Усе це ознаки недостатньої життєдіяльності командної системи, які закономірно призвели до її кризи, а потім і розпаду.
Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії.
Змішана економічна система є адекватною формою функціонування сучасних розвинутих країн і характеризується такими рисами:
Разом з тим кожна країна має свою історію, рівень економічного роз вит ку, соціальні та національні особливості. Тому для кожної економічної системи характерні свої національні моделі організації господарства. Так для командно-адміністративної системи характерними були радянська модель, китайська мо дель, польська модель та інші. Сучасній змішаній економіці також властиві різні моделі.
Визначення цих моделей має практичне значення для розробки моделі еко номічного розвитку України. При цьому мова йде не про копіювання чужого досвіду, а про творче його використання з урахуванням конкретних умов, які склались в нашій країні.
Розглянемо найбільш відомі національні моделі.
Американська модель побудована на засадах всестороннього заохочен ня підприємницької діяльності, збагачення найбільш активної частини населен ня. Малозабезпеченим верствам населення створюється достатній рівень життя за рахунок часткових пільг та соціальних допомог. Завдання досягнення соціа льної рівності тут взагалі не ставиться. Ця модель базується на високому рівні продуктивності праці і масовій орієнтації на досягнення особистого успіху. В цілому для американської моделі характерне державне втручання, спрямоване на підтримку стабільної кон'юнктури та економічної рівноваги.
Соціальне ринкове господарство Німеччини характеризується створен ням для всіх форм господарювання можливостей стійкого розвитку. При цьому особливою підтримкою держави користуються так звані "міттельштанд", тобто дрібні і середні підприємства, фермерські господарства. Держава активно впли ває на ціни, мито, технічні норми, широко використовує ці та інші важелі й ме ха нізми для реалізації соціальної політики.
Шведська модель відрізняється сильною соціальною політикою, спрямо ваною на скорочення майнової нерівності за рахунок перерозподілу національ но го доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Держава во ло діє лише 4% основних фондів, але доля державних розходів в 90-х рр. становила 70% від валового внутрішнього продукту, причому більше половини від цих витрат спрямовуються на соціальні потреби. Звичайно, це можливо лише в умовах високої норми оподаткування. При такій моделі функція вироб ництва лягає на приватні підприємства, які працюють в умовах конкурентної ринкової економіки, а функція забезпечення високого рівня життя (включаючи зайнятість, освіту, соціальне страхування) і деякі елементи інфраструктури (транспорт) – на державу.
Японська модель характеризується певним відставанням рівня життя (у тому числі і рівня заробітної плати) від росту продуктивності праці. За рахунок цього досягається зниження собівартості продукції і різке підвищення її конку рентоздатності на світовому ринку. Перепон для майнового розшарування не ма. Така модель можлива при виключно високому розвитку національної свідо мості, пріоритеті інтересів нації над інтересами конкретної людини, готовності населення йти на певні матеріальні жертви ради процвітання країни. Ще одна особливість японської моделі зв'язана з активною роллю держави, направленої на створення такого господарського середовища, в якому перспективні галузі розвиваються найбільш динамічно.
Південнокорейська модель має багато спільного з японською. Це, зо кре ма, відноситься до особливостей психологічного складу населення країни, його високій працездатності, відповідальному відношенню до своїх обов'язків, які базуються на моральних нормах конфуціанства. Спільним для обох моделей є активна участь державних органів в перебудові економіки.
Разом з тим, південнокорейська модель має і свої специфічні елементи. Внаслідок відносно меншого, ніж в Японії розвитку ринкових відносин, дер жава ціленаправлено сприяла створенню потужних корпорацій, які згодом переросли в фінансово-промислові конгломерати. Крім того, державні органи надавали всесторонню підтримку малому і середньому бізнесу, сприяючи тим самим створенню в короткі терміни середнього класу. І накінець, ще один еле мент південнокорейської моделі, який представляє інтерес і для України – це чіткий і збалансований розподіл функцій між центром і провінціями, що також сприяло формуванню сучасної ринкової економіки.
Розглянуті моделі сучасної змішаної економіки стосуються, однак, лише економічно розвинутої частини сучасного світу. А це тільки близько тридцяти найрозвиненіших країн. Тут проживає близько 20% населення планети, а виробляється більше 80% ВНП і середній ВНП на душу населення на початку Ш тисячоліття сягав більше 30 тис.доларів. Однак більшість населення світу проживає не в багатих країнах світу. І це, як правило, країни з перехідною економікою.
Перехідні (трансформаційні) економічні системи – це складне явище. В історії практично кожного соціуму наступають періоди, коли стара економічна система занепадає, а в її просторі зароджуються елементи нової системи. Основні риси перехідної системи показані на рис.3.3.
Нестійкість перехідної економіки пояснюється тим, що на відміну від ста більної економічної системи, в якій зміни стосуються переважно механізму фун кціонування системи, у перехідних системах змінюється сам механізм роз вит ку. Він, у свою чергу, порушує її стійкість, оскільки спричиняє розба лансо ваність попередньої системи.
Рис. 3.3. Основні риси перехідної економіки
Невизначеність як риса перехідної економіки пояснюється, насамперед, здатністю елементів системи до самоорганізації. Суб'єкти економіки ставлять пе ред собою мету – побудувати економічну систему певного типу і розроб ля ють механізми та засоби досягнення мети, але звичайно теоретично сформульо вана і практично реалізована мета не співпадає повністю. По-перше, тому що завжди в процесі становлення виникають непередбачувані заздалегідь моменти. По-друге, з причини здатності системи до самореалізації, що само по собі передбачає багатоваріантність розвитку.
Багатоваріантність самоорганізації системи, різноманітність прагнень, ці лей, бажань стосовно майбутнього суспільного устрою зумовлюють альтер нативний характер розвитку перехідних економік. Прагнення щодо трансфор мації старої системи можуть бути успішними (реалізована мета близька до поставленої) і безуспішними (система повертається в модифі кованому вигляді до попереднього стану або ж гине).
Перехід до нової економічної системи – це співіснування і боротьба ста рого й нового. Становлення такої системи породжує відповідні нові економічні форми, наприклад: грошова рента в умовах феодалізму або індикативне пла нування та державне регулювання в умовах капіталізму.
Суперечності перехідних економік є суперечностями розвитку, а не функціонування. Це суперечності між старим та новим у надрах самої еконо мічної системи: між економікою і політикою, між економікою та ідеологією, політикою та ідеологією, між соціальними верствами, що традиційно склалися, і тими, що зароджуються, тощо.
Загострення цих суперечностей часто супроводжується бажаннями та закликами повернутися до попереднього стану (фізіократи, соціалісти-утопісти, сучасні ультраліві).
Історичність перехідної економіки зумовлена характером умов переходу, природними, економічними, регіональними, політичними, ідеологічними та со ці альними особливостями країн, які формують специфіку моделей переходу.
Серед країн, що переходять від командно-адміністративної системи до рин кових відносин, визначилися принаймні три групи (за особливостями шля хів переходу).
Перша група країн обрала шлях "шокової терапії". Суть цього радикаль ного переходу до ринку полягає в тому, що відбуваються прискорені перетво рення в усіх сферах суспільного життя, своєрідний короткотерміновий струс суспільства. Програма "шокової терапії" передбачає:
Під лібералізацією економіки розуміють звуження державного контролю в багатьох сферах життя. Вона відбувається передусім через скасування дирек тивного планування, відмову від обов'язкового державного замовлення на продукцію підприємств, перехід до формування оптових і роздрібних цін відповідно до попиту й пропозиції та ліквідацію монополії зовнішньої торгівлі.
Радикальна стратегія переходу до ринку передбачає одномоментну лібералізацію цін на основну масу товарів і послуг, що усуває товарний дефіцит і робить рухомим ринковий механізм. Водночас лібералізується зовнішньо еко номічна діяльність, унаслідок чого внутрішній ринок стає відкритим для іно зем них товарів і послуг. Попередню систему директивного планування й адмі ніс тра тивного регулювання якнайшвидше замінює економічне регулювання. Прискорено формується ринкова інфраструктура, особливо фінансова, тобто нові механізми налагодження господарських зв'язків, зокрема товарні й фондо ві біржі, комерційні банки та інші фінансові посередники.
Приватизація економіки – це передання чи продаж на різних умовах дер жавної або муніципальної власності приватним і колективним суб'єктам гос подарювання. За радикальної стратегії переходу до ринку відбуваються приско рена приватизація державної власності й перехід до приватної власності. Це забезпечує прискорене формування приватного сектору.
Демонополізація економіки означає припинення й обмеження монопо лістичної діяльності та одночасне сприяння формуванню ринкових відносин на основі розвитку конкуренції і підприємництва.
Різкий перехід до ринкового типу ціноутворення в умовах товарного дефіциту, який залишився від командно-адміністративної системи, та моно поль ного становища виробників спочатку спричинює високу інфляцію. Тому одним із завдань переходу до ринку є фінансова стабілізація, яка передусім означає подолання інфляції. Стабілізаційні заходи спрямовані на ліквідацію інфляцій ного потенціалу через проведення жорсткої грошово-кредитної політики.
"Шокову терапію" як шлях переходу до ринкових відносин обрали країни Центрально-Східної Європи – Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, а також країни Балтії. Ці держави мали певні передумови до такого шляху: тут збе рег лася ринкова психологія населення, значною була приватна власність (напри клад: у Польщі 4/5 землі належало одноосібним господарствам). Під час ре форм основна маса великих та середніх підприємств через акціювання перетво рилася на корпорації. Дрібні підприємства через різні форми приватизації перейшли в індивідуальну власність. Іноземний капітал залучали в ці країни на взаємовигідних правових засадах.
Позитивними результатами "шокової терапії" є фінансова стабілізація, різ ке скорочення дефіциту державного бюджету, подолання товарного дефіци ту і досягнення рівноваги на споживчому ринку, раціоналізація співвідношення цін на окремі товарні групи, підвищення позичкового процента понад рівень інфляції тощо. Проте ці позитивні результати "шокової терапії" суттєво знеці нює різке зниження життєвого рівня великих груп населення, скорочення інвес тиційного попиту і зменшення обсягів виробництва, зростання безробіття та ін.
Загалом, ця група країн уже подолала найскладніший шлях переходу до ринку. Тут відбулося зростання обсягу національного виробництва, інвестицій ний процес, зростає рівень життя населення. Названі країни з 1 травня 2004 р. уже стали членами Європейського Союзу.
У другій групі країн, передусім у Китаї, у 60-70-х роках в Угорщині та Югославії, а віднедавна у В'єтнамі перехід до ринкових відносин відбувається еволюційним шляхом – через формування в надрах старої командно-адмі ністративної економіки ринкових компонентів. У результаті постає двосекторна модель економіки, в якій поєднано елементи ринкової й директивної економік.
Характерною ознакою еволюційного шляху є те, що реформи починають ся в сільському господарстві – галузі, у якій зайнята переважна або істотна частина населення країни. У цій галузі усувають найодіозніші риси командної економіки, стимулюють приватну господарську ініціативу. Застосування цього шляху переходу до ринку дало значні результати в Китаї – виробництво спо живчих благ швидко зростало завдяки розширенню приватного сектору.
Третя група країн (Україна, Болгарія, Росія, Румунія та ін.) обрала про міжний шлях переходу до ринку. У цих країнах перехід до ринкової еко но міки відбувається повільніше, ніж у країнах першої групи, однак швидше порівняно з країнами другої групи. Тут не було усталених традицій ринкової економіки, а командна система сформувалася на базі, як правило, традиційного виробництва. Ринкові реформи запроваджували повільно й суперечливо, бо в суспільстві не було консенсусу щодо характеру перетворень. Унаслідок низки об ставин у багатьох країнах цієї групи відбувся обвал національного вироб ництва та рівня життя населення.
Перехід від однієї економічної системи до іншої спричинює особливий, перехідний стан національної економіки. Цей перехід не може відбутися миттєво, він триває інколи навіть кілька десятиріч.
Перехід української економіки до ринкових відносин почався в першій половині 90-х рр. за вкрай несприятливих умов.
По-перше, Україна успадкувала від СРСР економіку з архаїчною коло ніальною відтворювальною структурою. Економіка СРСР розвивалася під впли вом догми про переважне зростання засобів виробництва (підрозділ І) порівняно з виробництвом предметів споживання (підрозділ ІІ). Розширення підрозділу І відбувалося фактично на незмінній технологічній основі. За цих умов значну й постійно зростаючу частку інвестицій спрямовували в галузі важкої промисловості. Відповідно зменшувалася частка інвестицій у житлове бу дівництво та соціальну інфраструктуру. Ця тенденція простежувалась у промисловості, де в загальному обсязі продукції чільне місце посідали засоби виробництва (група А). Їхня питома вага становила близько 90% основних ви роб ничих фондів. На групу Б припало менше третини продукції промисловості. У цій украй спотвореній структурі економіки провідним був військово-промисловий комплекс.
По-друге, Україна успадкувала надмонополізовану економіку. Економіка СРСР формувалася під впливом ще однієї догми – переваги великого ма шин ного виробництва. Ця теза була зведена в абсолют і її вважали правильною для всіх галузей економіки.
Якщо в окремих галузях (наприклад, у металургії, енергетиці) висока кон центрація виробництва виправдана, то в більшості галузей з перервним ви робництвом концентрація задля концентрації не тільки не виправдана, а й не ефективна та шкідлива. Передусім це ускладнює систему управління вироб ництвом і постачання сировини, напівфабрикатів тощо. До того ж, надмірна концентрація виробництва стає важким тягарем для транспортної мережі країни і має важкі екологічні наслідки, наприклад: концентрація важкої індустрії України в Придністров'ї та Донбасі довела ці регіони до екологічної ката стро фи. Великі підприємства, стаючи монополістами у своїх галузях, гальмують науково-технічний прогрес.
По-третє, Україна успадкувала вкрай застарілий виробничий апарат, який перебував у стані стагнації не менше 20 років. Переважна більшість підпри ємств підтримувала базовий рівень виробництва нарощуванням обсягів капі таль ного ремонту. Потреби економіки у відтворенні основних фондів задо вольнялися лише наполовину. На початку 90-х рр. термінової заміни потре бувало понад 25% загального обсягу основних фондів, серед них 40% машин та устаткування.
По-четверте, українська економіка мала надзвичайно високий, навіть для країн з командною економікою, ступінь одержавлення, а легального приватного сектору майже не було. Водночас упродовж життя трьох поколінь насад жу валися колективістські настрої й цінності, пов'язані з неринковою економікою, стримувалась та переслідувалась господарська ініціатива і підприємливість. У населення формували гіпертрофовані уявлення про економічну та соціальну роль держави.
Це в поєднанні з непослідовністю проведення реформ, боротьбою ви ко навчої й законодавчої гілок влади, неготовністю частини населення до життя в умовах ринкової економіки та незацікавленістю частини керівної еліти, особ ливо регіональної, у будь-яких змінах зумовило складну економічну ситуацію в Україні.
Вітчизняна модель перехідної економіки, яка складалась упродовж 90-х рр., характеризується передусім сильною регулятивною роллю держави. Навіть після приватизації значної частки власності держава ще має потужний сектор в економіці. Питома вага дрібного й середнього приватного підприєм ництва порівняно невисока. Досі зберігається тісний зв'язок політичної влади і власності.
Форми приватної власності, що складаються в Україні, помітно відрізня ються від тих, які існують у розвинутій ринковій економіці. Основна частина приватизованих, тобто формально приватних, підприємств перебуває під кон тро лем держави і трудових колективів, що означає відсутність ефективного приватного власника.
Чимала частина населення схильна до державного патерналізму – необ ґрунтованого перебільшення ролі держави в перерозподілі доходів. Багатьох надихають спомини про неринкові форми привласнення – безкоштовні вищу освіту, медичне обслуговування, низьку плату за житлово-комунальні послуги тощо. Це стримує розвиток ринкових відносин і несприятливо впливає на формування ринкової економіки в Україні.
Високий рівень криміналізації економічного життя, зумовлений конфлік та ми у процесі перерозподілу власності та зростанням корупції, також спот ворює вітчизняну модель ринкової економіки.
На формування української моделі ринкової економіки несприятливо впли ває енергетична залежність від інших країн. З власного видобутку різних ви дів палива Україна задовольняє лише третину своїх потреб. Здебільшого Ук раї на ввозить паливо із Росії. Імпорт нафти та газу – це головна стаття дефіциту платіжного балансу та причина зростання зовнішньої заборгованості держави. Україна повинна якнайшвидше віднайти джерела для забезпечення енерге тич ної незалежності. Для цього є всі передумови. Україна може збільшити свої газові ресурси до 50 млрд.м3 ( 30 млрд. одержати з власного видобутку та 20 млрд. м3 – як оплату Росією за транспортування газу через територію України). Нафтовидобувна і нафтопереробна промисловість потребує радикального технічного переоснащення. Потрібні пошуки нових покладів, а також видо буток нафти за новими технологіями зі старих родовищ.
У сучасних умовах розвиток ефективних ринкових відносин в Україні стримує погіршення галузевої структури національної економіки. У вітчизняній економіці майже вдвоє зменшилася частка перспективних галузей – машино бу дування та харчової промисловості й аж у вісім разів – легкої, водночас більше ніж удвічі зросла питома вага такої неперспективної галузі, як чорна мета лур гія. На розвиток вільного ринку несприятливо впливають і низька конкурентоспроможність більшості галузей обробної промисловості, неефективне сіль сько господарське виробництво, невеликі обсяги інвестування тощо.
Однак навіть така перехідна економіка є кроком уперед порівняно з командно-адміністративною системою. Україна з 2000 р. суттєво наблизилася до макроекономічної стабілізації. Обсяг національного виробництва почав зрос тати. Це дає підстави сподіватися, що з часом в Україні сформується зріла мо дель ринкової економіки. Ця модель ґрунтуватиметься на індивідуалістсько-зважених цінностях, притаманних українській нації. Українець завжди відчував себе частиною громади і не протиставляв себе їй. Демонструвати свої переваги над іншими не вважали доброчесністю. Особливості національної ментальності – індивідуалізм у праці та побуті й водночас схильність до співпраці – були вміло використані в кооперативному рису 20-х рр. у Західній Україні.
Індивідуалістсько-зважені цінності передбачають відповідну форму полі тич ного правління. Вони несумісні з владою однієї політичної сили чи партії. Наша ментальність потребує представництва у керівних структурах різних по лі тич них сил відповідно до їхнього підтримання народом. Важливо, щоб пред ставники в парламенті від різних верств населення, що мають різні погляди, брали участь в ухваленні зважених рішень і поділяли відповідальність за їхні наслідки.
Багато економістів уважають, що природу економічної системи визна чають цінності суспільства та форма політичного правління. З нашої менталь ності й цінностей випливає, що для України найпридатнішою є модель узгодженого вільного підприємництва. У цій моделі ринкової економіки за без печена недоторканість приватної власності, вільний ринок, а визначальним мотивом діяльності підприємства є прибуток. Перевага такої економічної моделі полягає в можливості досягнути згоди між урядом, підприємцями і працівниками з питань загальнонаціональних цілей та пріоритетів.
§ 3. СУТЬ ТА ФУНКЦІЇ ГРОЩЕЙ У СУЧАСНІЙ ЕКОНОМІЦІ
Одним з найважливіших елементів будь-якої економічної системи є гроші.
Гроші мають багатотисячну історію. І хоча вони існують майже стільки скільки сама людська цивілізація, гроші постійно змінювались і їхній нинішній стан не є остаточною фазою розвитку.
Існують дві основні концепції виникнення грошей – раціоналістична і еволюційна.
Раціоналістична пояснює виникнення грошей як результат домовленості між людьми про введення спеціального інструменту (грошей) для здійснення обміку товарів. На нашу думку, спроби пояснити походження грошей угодою між людьми чи законодавчими актами держави, є не дуже переконливими. Адже гроші у своїх найпростіших проявах виникли на ранніх етапах розвитку окремих народів, коли ні фактор взаємної угоди, ні влада держави не могли відігравати істотної ролі у конституюванні такої складної категорії, як гроші. Лише згодом, на певному етапі розвитку, коли держава стала визначальним суб’єктом суспільного розвитку, вона законодавчо закріпила певний товар, який стихійно виконував роль загального еквівалента, як “законні гроші”.
Еволюційна концепція стверджує, що гроші виникли стихійно, незалежно від волі людей, у результаті тривалого еволюційного розвитку суспільного поділу праці, товарного виробництва та обміну. Еволюційна концепція вперше була сформульована К.Марксом, який спираючись на ідеї А.Сміта та Д.Рікардо, показав, що гроші мають товарне походження і виникли у результаті тривалого розвитку товарообміну та послідовної зміни форм вартості. Дійсно, на ранніх етапах розвитку людського суспільства панував натуральний обмін, тобто обмін одного товару на інший. Спочатку це був випадковий і епізодичний обмін, коли у первісних людей внаслідок щасливого збігу обставин (наприклад, вдале полювання, рибалка) з’являлись деякі надлишки продуктів, якими можна було обмінятись. Розвиток суспільного поділу праці, зокрема виділення скотарства та землеробства, сприяв подальшому розвитку товарних відносин. Відбувся перехід від випадкового, епізодичного обміну до регулярного. Поступово із загальної маси товарів почали стихійно виділятись ті, які почали відігравати роль головних предметів обміну. Такими товарами в одних місцевостях були худоба, в інших – хліб (зерно), в третіх – хутро, тощо. Кожен з цих товарів як засіб обігу мав свої переваги та недоліки. Тому поступово ця функція закріпилась за металами, в першу чергу, злитками благородних металів – сріблом та золотом і товарний обмін прийняв форму грошового обміну. Для поліпшення обміну на злитках почали ставити печатку із зазначенням ваги, що надало їм монетної форми. Протягом багатьох століть функцію загального еквівалента виконувало і срібло, яке згодом поступилось місцем золоту. Те, що врешті решт саме золото стало виконувати роль грошей, пояснюється тим, що завдяки своїм природним властивостям (однорідність, подільність, компактність, транспортабельність, добре зберігається) воно є найбільш придатним для виконання суспільної функції загального еквівалента. Монопольне виконання золотом ролі загального еквівалента означає, що його споживна вартість є безпосереднім втіленням вартості всіх товарів, затрачена на його виробництво конкретна праця є безпосереднім втіленням абстрактної загальнолюдської праці, а затрачена на його виробництво приватна праця - безпосереднім втіленням суспільної праці. Золото як гроші набуває додаткової споживної вартості поряд із своєю звичайною, пов’язаною із його унікальними природними властивостями. Ця додаткова споживча вартість полягає у здатності грошового обміну на всі інші товари, тобто мати загальну споживчу вартість.
В процесі обігу золото та срібло поступово стиралися, але певний час функціонували як повноцінні монети. Держава встановила той ступінь зношення металу, який робив благородні метали непридатними для обміну, так званий ремедіум. Згодом вона сама почала карбувати неповноцінні срібні та мідні монети як замінники повноцінної золотої монети. Ця практика та роль грошей як миттєвих посередників у сфері обміну зробила можливою заміну золота знаками (символами) вартості – паперовими грошима. Епоху товарних грошей замінила епоха паперових грошей. Паперові гроші втілюють суть грошей, їхню внутрішню природу. Гроші – як гроші, а не товар потрібні не самі по собі, а задля тих речей, які за них можна купити. Паперові гроші – це знаки, символи, представники повноцінних (золотих) грошей у обігу, що наділені державою примусовим курсом обігу. Вони не мають власної вартості, оскільки затрати на їх виготовлення незначні.
Вважається, що вперше паперові гроші з’явилися у Китаї у ХП столітті нашої ери. Вони представляли собою своєрідні розписки, які випускались або під цінності, або здавались на зберігання у спеціальні лавки, як свідоцтво про оплачені податки.
На території України паперові гроші з’явились в обігу в 1769 році, з випуском їх у Росії. Це були асигнації – своєрідні банківські розписки на одержання монет. За маніфестом Катерини П вони замінили вкрай незручні мідні гроші, непридатні для великих торговельних операцій. Достатньо сказати, що в ті часи платіж на суму 100 рублів у п’ятикопієчних мідних монетах важив приблизно 100 кг.
Існує класичне визначення грошей, як економічної категорії. Гроші – це товар особливого виду, який виконує роль загального еквівалента для виміру вартості інших товарів.
В сучасній економічній теорії гроші визначаються з функціональної точки зору.
Грошима називають:
- загальновизнаний засіб платежу, який без будь-яких обмежень приймається в обмін на товари і послуги, а також при сплаті боргових зобов’язань;
- сукупність фінансових активів, які використовуються для проведення розрахунків при здійсненні різноманітних операцій.
Сучасна економіка є грошовою економікою, оскільки майже всі економічні операції проводяться за участю грошей, як засобу обміну. Використання грошей відокремлює акт купівлі товару від акту продажу і таким чином спрощує обмін, знижує витрати обігу товарів.
Разом з тим розвиток виробництва та грошового обігу привів у наші дні до суттєвих змін у використанні золота як грошей. Практично відбувся процес демонетизації золота. Відповідно до рішень Міжнародного валютного фонду з 1 квітня 1978 року золото вилучене з грошового обігу і скасоване ґрунтування на ньому офіційної ціни валют. Нині золото як грошовий матеріал ніде в світі в обігу не використовується, хоча і залишається найнадійнішим виразником багатства. Золото купується тепер як звичайний товар. Практично воно виконує, по-перше, функцію засобів нагромадження скарбів, а, по-друге, бере участь у визначенні валютних курсів як матеріально-речове, а разом з тим і вартісне забезпечення кредитних грошей.
Сучасні платіжні засоби випускаються центральним (емісійним) та комерційними (депозитними) банками і представлені двома видами грошей: символічними або декретними та кредитними або депозитними.
Символічні або декретні – це засоби обміну, що являють собою певні форми боргових зобов’язань держави і не мають власної цінності. До них відноситься готівка, яка виступає у формі розмінної монети та паперових грошей. Вартість таких грошей перевищує витрати на їхнє виробництво та цінність при альтернативному використанні (наприклад як товару) і визначається їхньою здатністю обмінюватися на товари і послуги як зараз, так і в майбутньому. Монопольне право емісії готівкових грошей законодавчо закріплене за державою (центральним банком), тому символічні гроші є державними грошима. Використання символічних грошей підпорядковане певним вимогам: необхідне суспільне визнання таких грошей, державна правова гарантія обігу символічних грошей, здатність держави підтримувати відносну стабільність купівельної спроможності символічних грошей.
Купівельна спроможність грошей – це кількість товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю.
Кредитні або депозитні гроші - це засоби обігу, які являють собою боргові зобов’язання депозитних інститутів. Тобто це є безготівкові гроші. До них відносяться векселі, чеки, електронні гроші, а також кредитні картки.
Вексель – це письмове боргове зобов’язання суворо встановленої законом норми, в якому вказані величина грошового боргу, строки його сплати, а також право його власника (векселетримача) вимагати від боржника (векселедавця) сплати боргу при настанні встановленого строку.
Чек – це письмове розпорядження власника поточного рахунка в банку про виплату готівки або перерахування з його рахунка на інший рахунок певної суми грошей.
Кредитна картка – це іменний платіжно-розрахунковий документ, який засвідчує особу власника в банку і надає йому право на придбання товарів і послуг у кредит без оплати готівкою.
Нині в розвинутих країнах налічується десятки видів пластикових кредитних карток (старт-карток), у тому числі для придбання товарів і послуг, для здійснення подорожей і відпочинку, для міжнародних розрахунків (системи “Віза”, “Америкен Експрес”, “Мастеркард”, “Єврокард” та ін.). У США випущено понад 600 млн.кредитних карток, якими користуються більше 70% сімей країни. У фінансових послугах населення розвинутих країн світу частка кредитної картки – близько 20%.
Дедалі більшого поширення набувають електронні гроші.
Електронні гроші –це банківська система переказу грошових засобів за допомогою сучасних телекомунікаційних засобів..
Сучасні електронні гроші – це магнітні носії платіжної інформації, які заміняють паперові гроші, чеки та інші грошові документи при безготівкових розрахунках.
Електронні гроші посилюють тенденцію де матеріалізації грошових засобів, значно підвищують їхній обіг, заощаджують суспільні витрати, що позитивно впливає на економічний розвиток країни.
Депозити – це грошові кошти, вкладені в комерційні банки у готівковій та безготівковій формі для зберігання на визначених умовах. Будь-який депозит є борговим зобов’язанням банку, яке він має сплатити за вимогою вкладника.
Класична економічна теорія виділяє п’ять функцій грошей: міра вартості, засобу обігу, засобу утворення скарбів, засобу платежів та світових грошей.
Функція грошей як міри вартості полягає у здатності грошей як загального еквівалента вимірювати вартість всіх інших товарів, надаючи їй форму ціни.
Функція засобу обігу полягає у виконання грошима ролі посередника в обміні товарів і забезпеченні їхнього обігу.
Функція засобу платежу полягає в обслуговуванні грошима погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин.
Функцію утворення скарбів виконують ті гроші, які виходять з обігу, тимчасово переривають свій рух, нагромаджуються у вигляді дорогоцінних металів.
Чому людина нагромаджує гроші? Відповідь на це питання можна знайти звернувшись до такого поняття як “ліквідність”. Під ліквідністю розуміють швидкість і легкість, з якою певний фінансовий актив може перетворюватися на засіб обміну. Ступінь ліквідності активів визначається трансакційними витратами – тим, на скільки швидко і з якими мінімальними збитками, порівняно з величиною їхньої грошової оцінки, одні фінансові активи можна обміняти на інші. Чим більші є трансакційні витрати обміну активу на гроші, тим нижчим буде рівень ліквідності даного активу. Гроші є найбільш ліквідним з усіх активів, оскільки вони є засобом обігу і на відміну від інших активів, їм не потрібно перетворюватись на щось інше для того, щоб стати таким засобом.
Функція світових грошей полягає в обслуговуванні грошима міждержавних економічних відносин, пов’язаних з розрахунками за зовнішньоторгівельні операції, надання кредитів та іншими угодами.
З розвитком ринкових відносин та демонетизацією золота деякі функції грошей еволюціонували. Сучасна економічна наука вважає, що сьогодні гроші виконують три функції – міри вартості, засобу обігу і засобу нагромадження. Функція грошей як засобу платежу не виділяється окремо, оскільки вона поєднується з функцією засобу обігу, а світові гроші виконують ті ж самі функції, що й гроші в національному ринковому господарстві.
Людей завжди цікавило питання, яка кількість грошей потрібна для обслуговування товарообороту у країні і як ця кількість впливає на економіку. Відповідь на це питання дає аналіз категорії грошова маса і динаміка її складників.
Грошова маса – сукупність всіх грошових засобів, які знаходяться в економіці в готівковій і безготівковій формах, забезпечуючи обіг товарів і послуг у масштабах всієї країни. В структурі грошової маси, насамперед, виділяється активна частина, до якої відносяться грошові засоби, що реально обслуговують господарський оборот, і пасивна частина, яка включає грошові нагромадження, залишки на рахунках, що потенційно можуть служити новими засобами. Особливе місце в структурі грошової маси займають так звані квазігроші, або “майже гроші” (латинське слово “квазі” означає ніби, майже), тобто грошові засоби на термінових (строкових) рахунках, депозитних сертифікатах, цінних паперах, акціях інвестиційних фондів, які вкладають гроші лише в короткострокові грошові зобов’язання.
Для кількісного виміру грошової маси використовують показники рівня ліквідності активів. У відповідності з рівнем їх ліквідності фінансові активи групуються у грошові агрегати (за принципом від абсолютно ліквідних до найменш ліквідних).
Грошові агрегати – це особливе поєднання ліквідних фінансових активів, які є альтернативними вимірниками обсягу та структури грошової маси. Склад і кількість застосовуваних агрегатів визначається насамперед особливостями фінансової системи і різниться залежно від країни.
Найбільш відомими агрегатами виступають:
- агрегат М1 або гроші для операцій – готівкові гроші в обігу + трансакційні (чекові) депозити + інші рахунки, пов’язані з виписуванням чеків. Готівкові гроші в обігу охоплюють суму монет і банкнот, яку небанківські економічні агенти тримають поза банками. Трансакційні (чекові) депозити – кошти, котрі вкладені в банки чи інші фінансові установи, під які можна виписувати чеки (вони відомі як безстрокові депозити). Агрегат М1 акцентує увагу на функції грошей як засобу обігу – це гроші, які безпосередньо приймають участь в обслуговуванні угод в економіці. М1 відповідає базовому визначенню грошей і являє собою пропозицію грошей у вузькому значенні.
Агрегат М2 або гроші в широкому розумінні – гроші М1 + невеликі термінові вклади (строкові) + депозитні сертифікати.
Агрегат М3 – це гроші М2 + особливо великі строкові вклади + внески в спеціалізованих установах.
Агрегат L – містить гроші М3 + ощадні облігації + короткострокові державні цінні папери тощо.
Грошові агрегати, як ми вже визначили, відрізняються насамперед своєю ліквідністю. Найвищу ліквідність має сама готівка. Чекові гроші, які разом з готівкою утворюють агрегат М1, у своїй основі мають поточні рахунки в комерційних банках. Чеки стали основною формою безготівкових грошей, абсолютна більшість (понад ¾) усіх угод в економіці здійснюється через чеки.
Безчекові ощадні рахунки, які разом з М1 утворюють агрегат М2, виникають на основі термінових (строкових) вкладів. Вони менш ліквідні, ніж чекові, але також перетворюються в готівку (після закінчення строку зберігання) або переводяться в чекові розрахунки.
Великі строкові вклади ще менш ліквідні. Тому складають основу іншого агрегату – М3. Активна частина грошової маси – це агрегат М1, всі інші агрегати утворюють її пасивну частину.
Агрегати М3 і L складають фінансові активи, які можуть використовуватись як інвестиції.
Структура і розміщення грошової маси залежить від таких факторів, як розвинутість фінансової системи, схильність населення до поточного споживання і заощадження доходів в інститутах фінансової системи, структури депозитів і ліквідних активів фінансового ринку, рівень прибутковості та оподаткування ліквідних фінансових інструментів, рівень життя та ступінь багатства населення та інші. Тому в перехідних економіках структура грошової маси значно відрізняється від структури в розвинутих країнах.
У розвинутих країнах на готівку припадає 5-10% грошової маси, а в Україні поза банками обертається більш 40% готівки.
Обіг грошей здійснюється на основі притаманних йому законів. Грошовий обіг – це рух грошей у готівковій та безготівковій формах, який обслуговує товарні і нетоварні платежі в економіці. Одним з найважливіших законів є закон, який визначає кількість грошей, необхідних для обігу. Закон грошового обігу передбачає, що в даний момент часу в обігу має бути певна, об’єктивно зумовлена грошова маса. Він виражає внутрішній зв’язок між кількістю грошей в обігу і масою товарів, рівнем цін та швидкістю обороту грошей.
Згідно з класичним підходом кількість грошей, необхідних для обігу, може бути визначена за формулою:
,
де КГ – необхідна кількість готівки, яка забезпечує товарний обіг; СЦ – сума цін реалізованих за рік товарів; К – річна сума цін товарів проданих в кредит; П – сума платежів, по яких настав час оплати за раніше проведені операції; ВП – сума платежів, що взаємно погашаються, не вимагаючи використання готівки (бартерний обмін); О – швидкість обігу готівки (середнє число оборотів готівки на рік).
Ця форма відображає закон обігу повноцінних (золотих) грошей або їх готівкових запасів (банкнот і розмінної монети), Водночас, як відомо, готівка нині складає лише 5-10% агрегату М1. Зростання значення безготівкових грошей робить непридатним застосування описаного методу визначення необхідної кількості грошей. Сьогодні для цього застосовують рівняння відомого американського вченого І.Фішера (виведене в 1947 році), яке має такий загальний вигляд
М V = P Q
де М – це М1 (готівка і безготівкові гроші); V – швидкість обігу грошей; Р – ціни товарі і послуг; О – обсяг товарної маси (кількість товарів і послуг).
З цього рівняння легко знайти необхідну для обігу грошову масу:
М1 = Р Q / V
Із закону грошового обігу випливає його важливий принцип – грошова маса повинна відповідати потребам обігу. Підтримування рівноваги в економіці, збалансованість попиту і пропозиції товарів значною мірою визначається рівноважною (необхідною) грошовою масою. Водночас грошова маса повинна зростати пропорційно зростанню обсягу товарів і послуг або зменшуватись відповідно до зменшення обсягу товарів і послуг.
Порушення грошового обігу веде до незбалансованості грошової маси і товарної маси. Якщо виникає надлишок грошей, це веде до інфляції, а їх нестача спричиняє дефляцію. Відповідальність як за інфляцію так і за дефляцію несе держава. Саме вона здійснює регулювання кількості грошей в обігу, враховуючи дію закону грошового обігу.
Для функціонування грошового ринку необхідні певні інститути, найважливішими з яких є банки. Діяльність основних суб’єктів грошового ринку буде проаналізована в одній з наступних глав даного посібника.
Грошова система – це форма організації грошового обігу, яка історично склалась у кожній країні і законодавчо закріплена державою. В світі існують різні системи грошового обігу, які визначаються специфікою економіки кожної країни. Проте розвиток національних грошових систем підпорядкований і певним загальним закономірностям, що проявляються майже у синхронній зміні типів грошових систем у процесі їх еволюції. Найважливіші елементи систем грошового обігу показані на рис.4.2.
Рис.4.2. Структурні елементи грошової системи
Історія знає три типи грошових систем – систему біметалізму, систему золотого монополізму і систему паперово-кредитних грошей.
У 1976 р. країни-члени МВФ провели на Ямайці (м.Кінгстон) Міжнародну конференцію, на якій оголосили про перехід до якісно нової світової валютної системи – паперово-кредитної, в основу якої покладено такі головні принципи:
- юридично закріплена демонетизація золота, тобто повна відмова від золотого стандарту;
- скасована фіксація золотого вмісту національних валют (масштабу цін);
- припинено виконання золотом ролі загального еквівалента;
- скасовано офіційну ціну на золото, яка раніше існувала (35дол. за одну тройську унцію – 31,1 г);
- золото перетворено із грошового товару в звичайний товар, який продається й купується на світових ринках за ціною, що складається залежно від попиту і пропозиції;
- впроваджено перехід до плаваючих валютних курсів.
Сучасний грошовий обіг використовує сукупність грошових коштів у двох формах – готівкових і безготівкових грошей. За обсягом готівка значно уступає безготівковим грошам. У високорозвинених країнах вона складає лише до 10% усіх грошових засобів. З’ясування сутності та еволюції грошей і грошових систем дозволяє розкрити закони грошового обігу, що управляють цими системами.
§ 4. ВЛАСНІСТЬ: СУТЬ, ОСНОВНІ ВИДИ ТА МІСЦЕ
В ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ
У поняття “власність” люди часто вкладають різний зміст. Річ у тім, що це поняття дуже містке. Воно має багато відтінків, або аспектів: юридичний, економічний, історичний. Коли цим поняттям оперує правник, його зрозуміло цікавить, передусім, правовий бік власності. Історик розглядає особливості інституту власності у різних країнах у різні епохи. Економіст аналізує власність насамперед із позицій того, якою мірою вона сприяє ефективному використанню обмежених ресурсів, як впливає на координацію економічної діяльності.
Тобто ми бачимо, що власність – складна і багатогранна категорія, яка виражає всю сукупність суспільних відносин – економічних, соціальних, політичних, національних, морально-етичних, релігійних тощо. Вона займає центральне місце в економічній системі, оскільки зумовлює спосіб поєднання факторів виробництва, мету функціонування і розвитку економічної системи, визначає соціальну структуру суспільства, характер стимулів трудової діяльності і спосіб розподілу результатів праці. Виражаючи найглибинніші зв’язки і взаємозалежності, власність, таким чином, розкриває сутність соціально-економічного буття суспільства.
Категорія “власність” пройшла певний генезис. Спочатку вона розглядалась як відношення людини до речі, тобто як фізична наявність цієї речі у людини і можливість її використання. Однак із розвитком суспільства та нагромадження наукових знань уявлення про власність змінювалось, ставало глибшим і змістовнішим.
Головною характеристикою власності є не річ і не відношення людей до речей, а те ким і як привласнюється річ, як таке привласнення зачіпає інтереси інших людей. Відповідно власність виражає відносини між людьми з приводу привласнення речей. Певна річ стає власністю, тобто економічною категорією, лише тоді, коли з приводу її привласнення люди вступають між собою в певні економічні відносини.
Привласнення – процес, що виникає у результаті поєднання об’єкта і суб’єкта привласнення, тобто це конкретно-суспільний спосіб оволодіння річчю. Воно означає відношення суб’єкта до певних речей як до власних. Привласнення формує і виражає конкретну рису тієї або іншої форми власності та її видів.
Вихідним моментом привласнення є сфера виробництва. Саме тут створюється об’єкт власності і його вартість. Кому належать засоби виробництва, той і привласнює результат виробництва. Після цього процес привласнення продовжується через сфери розподілу і обміну, які виступають як вторинна і третинна форми привласнення.
Головним об’єктом привласнення в економічній системі, який визначає її соціально-економічну форму, цілі й інтереси є привласнення засобів виробництва і його результатів.
Виходячи з цього, можна дати таке визначення власності.
Власність – це історично визначена, багатогранна система відносин між суб’єктами господарювання з приводу привласнення умов і результатів виробництва.
Варто зауважити, що категорія “привласнення” породжує свій антипод – категорію “відчуження”.
Відчуження – це позбавлення суб’єкта права на володіння, користування і розпорядження тим чи іншим об’єктом власності.
Привласнення і відчуження – парні категорії, які існують одночасно. Привласнення певного об’єкта власності одним суб’єктом одночасно означає відчуження його від іншого суб’єкта. Таким чином, сприймаючи видимість відношення людини до ручі, власність зажди виражає зв’язок : відношення “власника” до “невласника”.
Відносини власності виявляються через об’єкти та суб’єкти власності.
Об’єкти власності – це все те, що можна привласнити чи відчужити (рис.3.4.).
Суб’єкти власності – це персоніфіковані носії відносин власності (рис.3.5.).
Рис. 3.4. Об’єкти власності
Рис.3.5. Суб’єкти власності
Таким чином, власність характеризує діалектичний взаємозв’язок економічних та юридичних відносин, у якому економічні відносини виступають первинними, базовими, а юридичні – вторинними, похідними.
Найскладнішою проблемою економічної науки є проблема форм власності.
Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.
Приватна власність –це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.
Приватний тип власності виступає як сукупність індивідуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності (рис.3.6.):
Рис.3.6. Сучасні форми приватної власності
Приватна власність у всіх своїх формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає економічну свободу вибору, право наслідування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.
Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу. Якщо в господарстві використовується праця членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство).
Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах).
Партнерська власність є об’єднанням капіталів або майна кількох фізичних та юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.
Корпоративна (акціонерна) власність – це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об’єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності. Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.
Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного товариства як єдиною власністю.
Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за рамки класичної приватної власності. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності.
Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу – праця.
Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній (рис.3.7):
Рис.3.7. Сучасні форми суспільної власності
Державна власність – це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.
Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).
Загальнодержавна власність – це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.
Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об’єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв’язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об’єкти тощо.
Муніципальна (комунальна) власність – це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).
Кооперативна власність – це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу формується в результаті об’єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.
Власність трудового колективу – спільна власність, передана державою чи іншим суб’єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за рахунок нагромадженого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.
Власність громадських та релігійних об’єднань створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб’єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації.
Змішана власність поєднує різні форми власності – приватну, державну, колективну, корпоративну та інші, в тому числі й власність іноземних суб’єктів (рис.3.8.).
У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об’єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об’єднання. Кожний учасник такого об’єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.
Рис. 3.8. Сучасні форми змішаної економіки
В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності:
- приватна;
- колективна;
- державна.
Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.
Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями і розвитку відносин власності.
Результатом цих процесів є:
- подальше розширення плюралізму форм власності – приватної (великої, середньої, дрібної, сімейної), корпоративної, колективної, кооперативної, державної тощо. Ці форми взаємодіють і доповнюють одна одну, кожна з них знаходить свою “нішу” продуктивного функціонування і максимальної реалізації можливостей, закладених у ній. Завдяки останньому забезпечується конкуренція і ефективне функціонування економіки в цілому;
- значне поширення змішаних і комбінованих форм власності, де провідна роль належить корпораціям і великим фірмам;
- посилення процесів демократизації і соціалізації відносин власності: створюються асоційовані форми власності трудових колективів, збільшується частка акцій серед працівників фірм, вони залучаються до управління і розподілу доходів, забезпечуються дешевим житлом, медичним обслуговуванням тощо;
- прогресивна зміна структури об’єктів власності: пріоритетними стають такі об’єкти власності, як наукові знання, інформація, комп’ютерні програми, нові технології, космічні об’єкти, висококваліфікована робоча сила, духовні блага тощо;
- розширюються форми та об’єкти міжнародної власності на основі поглиблення міжнародного поділу праці й посилення економічних зв’язків між країнами.
ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 4. РИНКОВА СИСТЕМА: СУТЬ,СТРУКТУРА ТА
ІНФРАСТРУКТУРА
ПЛАН
§1. Суть, умови виникнення та функції ринку.
§2. Основні суб’єкти ринкової економіки. Схема кругообігу ресурсів, товарів і доходів.
§3. Структура сучасного ринку.
§4. Конкуренція та її роль у ринковій економіці.
§5. Поняття ринкової інфраструктури та її основні елементи.
§1. СУТЬ, УМОВИ ВИНИКНЕННЯ ТА ФУНКЦІЇ РИНКУ
Світовий досвід показує, що найефективнішою формою організації економічного життя суспільства є ринкова економіка. Вона формувалась на протязі декількох тисяч років в результаті поступового розкладання натурального господарства. В основі цього процесу лежав розвиток суспільного поділу праці і економічна відокремленість товаровиробників в рамках приватної власності на засоби виробництва. Цей процес зробив необхідною і єдино можливою формою зв’язків між економічними суб’єктами обмін результатами господарської діяльності. Якраз такий безперервний процес обміну на основі певних законів продуктами праці і є ринок у його найпростішому розумінні. Дійсно, ринок характеризується передусім тим, що продукт в його умовах створюється не для власного споживання, а для споживання іншими через обмін. Однак, зводити ринок лише до обміну чи торгівлі недоцільно. Це означало б, що для переходу від командно-адміністративної системи управління до ринкової економіки достатньо перебудувати лише сферу обміну. Насправді ж цей процес значно складніший і для його здійснення необхідна корінна перебудова всіх сфер господарської діяльності – виробництва, розподілу, обміну, споживання.
В економічній літературі немає єдиного визначення суті ринку. У побуті під ринком розуміють передусім простір (місце, територію, зону), по якому здійснюється купівля-продаж товарів. Багатьма економістами, як ми вже відзначали, ринок розглядається як фаза обміну процесу відтворення. Окремі автори акцентують увагу на системі відносин між людьми. Серед цих визначень найпоширенішими є такі:
- ринок – це інститут, або механізм, який зводить разом покупців (пред’явників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг;
- ринок означає групу людей, що вступають у тісні ділові відносини та укладають важливі угоди щодо купівлі-продажу певних товарів;
- ринок – це відносини між людьми, які проявляються через обмін, який функціонує на основі законів товарного виробництва і обміну;
- ринок – система економічних відносин, пов’язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів.
Кожне з вказаних визначень відображає певні сторони ринкових відносин. Щоб спробувати відобразити всю їх повноту, дамо наступне визначення. Ринок – це механізм взаємодії економічних суб’єктів , який визначає ціни та кількість необхідних товарів і послуг в результаті взаємодії попиту, пропозиції та конкуренції. Таким чином у цьому визначенні ми виділяємо чотири основні елементи, які утворюють ринок: попит, пропозицію, ринкову ціну і конкуренцію. По суті, спосіб ціноутворення є найбільш яскравим зовнішнім критерієм, який дозволяє відносити ту чи іншу економічну систему до ринкової. Ціни – це орієнтири, керуючись якими власники ресурсів, підприємці та споживачі роблять свій вибір, щоб реалізувати власний інтерес. Система цін і ринків є основною організуючою системою ринкової економіки, а конкуренція – механізмом контролю.
Сучасний цивілізований ринок представляє собою надзвичайно складне, полісистемне утворення, що має надзвичайно багату структуру. Характер ринку у сучасних розвинених країнах визначається широким арсеналом перевірених часом і господарською практикою законодавчих і моральних норм, багатоплановою і компетентною політикою держави щодо розвитку економіки та соціальної інфраструктури, інформованістю та самостійністю керівників господарських структур на всіх рівнях, свободою економічної діяльності.
Основними соціально-економічними умовами виникнення і функціонування ринку є суспільний поділ праці, завдяки якому відбувається спеціалізація виробників на виготовленні тих чи інших конкретних продуктів і економічна відособленість окремих виробників як власників. Іншими словами йдеться про різноманітність форм власності, серед яких чільне місце посідає приватна власність.
Сутність ринку знаходить свій вираз в його головних економічних функціях. До найважливіших функцій ринку відносять такі:
- інформаційна полягає в тому, що через постійні зміни цін, процентних ставок та інших параметрів ринок дає виробникам об’єктивну інформацію, що вигідно виробляти, а споживачам, що купувати, скільки, якого асортименту і якості товарів та послуг потребує в даний момент ринок;
- посередницька полягає в тому, що економічно відособлені виробники в умовах глибокого суспільного поділу праці повинні знайти один одного і обмінятись результатами своєї господарської діяльності. Без ринку практично неможливо визначити наскільки взаємовигідною є той чи інший технологічний і економічний зв’язок між конкретними учасниками суспільного виробництва;
- ціноутворююча полягає в тому, що товари і послуги одного призначення, які поступають на ринок, містять неоднакову кількість матеріальних і трудових затрат. Але ринок визнає лише суспільно необхідні затрати, тільки їх згоден оплатити покупець. На ньому визначається суспільна вартість, розрахувати яку не може жодна обчислювальна техніка. Завдяки цьому встановлюється динамічний зв’язок між вартістю і ціною, який чутливо реагує на зміни у виробництві, потребах, кон’юктурі;
- регулююча функція – одна з найважливіших. Ринок регулює всі економічні процеси – виробництво, обмін, розподіл та споживання, визначаючи пропорції і напрями розподілу економічних ресурсів на мікро- та макрорівні за рахунок розширення або звуження попиту та пропозиції. В сучасних умовах економіка регулюється не тільки ринком, але й державними важелями, однак регулююча роль ринку зберігається, визначаючи багато в чому збалансованість національної економіки;
- стимулююча полягає у тому, що ринок спонукає виробників товарів і послуг до зниження витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів. Він створює дієвий механізм мотивації праці, стимулює підвищення ефективності економіки на основі впровадження найпередовіших досягнень НТП;
- санаційна полягає у тому, що ринок при допомозі конкуренції очищає суспільне виробництво від економічно нестійких, неконкурентоспроможних господарських одиниць і, навпаки, підтримує найефективніші. В результаті цього постійно підвищується середній рівень стійкості всієї економіки в цілому.
У світі немає якоїсь одної моделі ринкової економіки. У кожній країні ринок має свої особливості. Водночас існують загальні принципи та умови функціонування і розвитку ринку, які притаманні всім країнам. Найважливіші принципи функціонування ринкової економіки: приватна власність, економічна свобода, особиста зацікавленість, конкуренція.
Вищеназвані принципи та позитивні функції ринку роблять його достатньо ефективною системою. Однак це не означає, що ринкові відносини є абсолютно досконалими і у всьому забезпечують прогресивний розвиток суспільства. Відособлення економічних агентів, неповне співпадіння їх інтересів, а часто і їх антагонізм ведуть до виникнення і загострення багатьох протиріч, які зачіпають всі найважливіші ланки суспільства. В ринковій економіці є цілий ряд своїх вроджених недоліків.
По-перше, функціонування ринкових відносин основано на стихійній дії економічних регуляторів. Це породжує нестійкість економіки, диспропорції, які важко ліквідувати зразу. Тому відновлення рівноваги здійснюється часом через кризи та інші глибокі потрясіння.
По-друге, при безконтрольності ринкового середовища неминуче виникають монополістичні структури, які обмежують свободу конкуренції, створюють невиправдані привілеї для обмеженого кола суб’єктів ринку.
По-третє, стихійно діючий механізм ринку не налаштовує економіку на задоволення багатьох суспільних потреб, не сприяє формуванню фондів, які йдуть на задоволення потреб суспільства і не зв’язаних безпосередньо з бізнесом. Насамперед, це формування соціальних трансферів (пенсії, стипендії, субсидії), підтримка охорони здоров’я, освіти, науки, мистецтва, культури, спорту та інших соціально орієнтованих сфер.
По-четверте, ринок не забезпечує стабільну зайнятість населення і гарантований трудовий дохід. Кожен мусить самостійно знаходити своє місце у суспільстві, а це веде до соціального розшарування і посилює соціальну напругу. Ринкові відносини створюють сприятливі умови для прояву корисних інтересів, корупції, тіньової економіки та інших антисуспільних явищ.
Всі ці негативні риси ринку проявляються і у перехідній економіці, що підтверджує досвід України.
Разом з тим, ці риси ринкової недосконалості можуть бути пом’якшені розумною економічною політикою держави, у першу чергу, перерозподілом ресурсів на користь тих сфер суспільного життя, які не можуть себе забезпечити чисто ринковими джерелами, а також заходами соціальної політики.
§ 2. ОСНОВНІ СУБ’ЄКТИ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ. СХЕМА КРУГООБІГУ РЕСУРСІВ, ТОВАРІВ І ДОХОДІВ
Для глибокого розуміння ринкової економіки проаналізуємо схему кругообігу. Функціонування ринкової економіки ґрунтується на взаємопов’язаному неперервному русі ресурсів, виготовлених продуктів і доходів. Головними учасниками цього кругообігу є економічні суб’єкти. До них належать домогосподарства, фірми (підприємства) і держава.
Домогосподарства – це особи або сім’ї, які є власниками всіх ресурсів, мають спільні доходи і спільно їх використовують. Домогосподарства, як власники економічних ресурсів, пропонують на ринку ресурсів фактори виробництва, отримують доходи від проданих ресурсів, використовують доходи на придбання споживчих товарів і послуг для задоволення особистих потреб.
Фірми (підприємства) – це основні виробничі одиниці, які використовують ресурси для виробництва товарів та послуг, щоб отримати прибуток. Фірми (підприємства) як господарські суб’єкти пред’являють попит на ресурси, пропонують товари і послуги для підприємницького та державного секторів і для домогосподарств, інвестують отримані доходи.
Про роль держави у господарському житті мова буде йти в одній з наступних глав.
У кожній економічній системі ресурси і продукти перебувають у безперервному русі, що показано на рис.4.1., де зображено домогосподарства і фірми, які приймають рішення у ринковій економіці.
Витрати Грошовий дохід (з/п, рента, %, Р)
Ресурси Земля праця, капітал
Підприємницький
хист
Товари і Товари і
послуги послуги
Виторг від продажу Споживчі видатки
(дохід)
Рис.4.1. Кругопотік ресурсів, продуктів і доходів у ринковій економіці
У верхній частині схеми маємо ринок ресурсів. Домогосподарства безпосередньо або опосередковано (через власність на ділові підприємства) володіють усіма ресурсами – працею, землею, капіталом і підприємницьким хистом, знаннями й інформацією – і постачають їх через ринок ресурсів підприємствам. Підприємства потребують ресурсів, бо саме за їхньою допомогою вони виробляють товари й послуги. Під впливом взаємодії попиту й пропозиції на величезну кількість трудових, матеріальних та інформаційних факторів виробництва на ринку ресурсів установлюється ціна на кожен з них. Платежі фірм домогосподарствам за ресурси називають доходами. Ці доходи домогосподарства привласнюють у вигляді заробітної платні (оплата праці), ренти (плата за землю), процента (плата за капітал) та прибутку (плата за підприємницький хист). Водночас платежі фірм за придбані ресурси є їхніми витратами.
У нижній частині схеми маємо ринок продуктів. Грошовий дохід, який домогосподарства отримують від продажу ресурсів, вони використовують для купівлі товарів і послуг на ринку продукції. Через видатки свого грошового доходу домогосподарства виражають попит на товари і послуги. Водночас підприємства використовують придбані на ринку ресурсів фактори виробництва для виробництва товарів і послуг, які постачають на ринки продуктів. Під впливом взаємодії попиту й пропозиції формуються ціни на продукти. З погляду підприємств, грошові видатки домогосподарств на товари й послуги є виторгом, надходженнями від продажу товарів і послуг.
Важливе місце у здійсненні цих угод посідає проблема рідкісності. Оскільки домогосподарства володіють лише обмеженими ресурсами для постачання підприємств, грошові доходи споживачів також обмежені. Обмежена кількість гривень, певна річ, не дозволяє придбати всі товари і послуги, які споживач хоче купити, так само і рідкісність ресурсів обмежує виробництво готових товарів і послуг, Отже, проблема рідкісності ресурсів і прийняття правильного рішення є визначальною в аналізі схеми.
Таким чином, в умовах ринкової економіки домогосподарства як власники ресурсів продають їх підприємствам, а як споживачі витрачають свій грошовий дохід, отриманий від продажу ресурсів, на купівлю товарів і послуг. Щоб виготовляти товари і послуги підприємства мусять купувати ресурси; їхня продукція потім продається домогосподарствам в обмін на споживчі видатки останніх, а з точки зору підприємства в обмін на отриману ним виручку. Кінцевим результатом цього процесу є реальний потік економічних ресурсів (на схемі він рухається проти годинникової стрілки, а грошовий потік доходів і споживчих видатків – за годинниковою стрілкою). Усі ці потоки рухаються одночасно і безперервно.
Варто відзначити, що схема кругообороту ресурсів, продуктів і доходів на відображає всього розмаїття взаємозв’язків і взаємозалежностей між окремими домогосподарствами, окремими підприємствами, окремими ресурсними і продуктовими ринками у реальному житті.
Ця схема розкриває лише фундаментальні принципи функціонування вільного ринку. Водночас у ній не враховано низки обставин, а саме – економічна роль держави, роль міжнародного ринку, не розкрито реального процесу формування цін на економічні ресурси, товари і послуги, а також все розмаїття взаємозв’язків і взаємозалежностей в економіці.
В сьогоднішній економіці сам ринковий механізм через ряд причин, головні з яких – це монополія і зовнішні впливи, не може самостійно регулювати господарське життя в національній економіці. Неминучим є державне втручання в економічне життя, про що йтиме мова в темі “Держава та її економічні функції”.
§ 3. СТРУКТУРА СУЧАСНОГО РИНКУ
Сучасний ринок має надзвичайно складну, багатогранну, багато- сегментну структуру. Він проник у всі сфери економіки і всі регіони країни. Національна економіка є ніби сукупністю ринків, на якому багато суб’єктів та об’єктів. Ринок країни цілісний, але він має надзвичайно складну структуру.
Є різні класифікації ринку.
За ступенем обмеження конкуренції (ступенем монополізації) виділяють:
- ринок досконалої конкуренції;
- ринок монополістичної конкуренції;
- олігополістичний ринок;
- чисто монополістичний ринок.
За адміністративно-просторовою ознакою виділяють такі види ринку:
- місцевий;
- регіональний;
- національний;
- міжнародний;
- світовий.
За характером продаж ринок поділяють на оптовий і роздрібний; за ступенем регулювання – на регульований і нерегульований; за ступенем насиченості – на рівноважний, насичений і дефіцитний; за відповідністю законодавчим нормам – легальний і “тіньовий” (“чорний”).
Докладніше розглянемо структуру ринку за економічним призначенням об’єктів ринку. За цією ознакою виділяють:
Товарний ринок, який в свою чергу ділиться на ринок споживчих товарів, ринок засобів виробництва, ринок послуг, ринок науково-технічних розробок та інформації, ринок природних ресурсів. Фінансовий ринок, у якому можна виділити ринок капіталів, ринок кредитів, ринок цінних паперів, грошовий та валютний ринок. Ринок праці, а також ринкова інфраструктура.
Кожен з названих ринків у свою чергу ділиться на дрібніші. Наприклад, є ринки швейних виробів, хлібопродуктів або косметики, які існують внутрі ринку споживчих товарів. Ринок металу, нафтопродуктів органічно входять у ринок засобів виробництва. Кожен з перелічених ринків здатен функціонувати в так званому автономному режимі і має свою структурну побудову. В той же час всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов’язані між собою в становленні і розвитку.
Національний ринок є взаємопов’язаною сукупністю всіх конкретних ринків. Зміни в будь-якому секторі національного ринку зумовлюють зміни в інших його секторах. На кожному з ринків циркулюють певні об’єкти купівлі-продажу, взаємодіють особливі продавці і покупці та під впливом попиту і пропозиції формуються своєрідні ціни.
В історичному плані першим виник товарний ринок. Згодом в ньому виокремились ринок споживчих товарів та ринок засобів виробництва, а дещо пізніше ринок послуг. Такий поділ зробив цей сегмент ринку більш спеціалізованим, досконалішим, а, отже, і ефективнішим. На ринку товарів відбувається обмін товарів і послуг особистого і виробничого призначення. Споживчий ринок охоплює ринки одягу, продовольства, побутової техніки, меблів тощо; ринок товарів виробничого призначення – ринки вантажівок, устаткування, сировини, паливних та енергетичних ресурсів і т.ін.
Ринки товарів і послуг (товарні ринки), різняться й за суб’єктами. Продавці та покупці на них – юридичні та фізичні особи. На споживчому ринкові покупцями є домогосподарства, а продавцями – фірми, які виробляють споживчі товари та послуги.
На ринкові товарів виробничого призначення покупцями є:
- фірми, які потребують їх для виробництва інших товарів і послуг;
- посередницькі організації, які стають власниками товарів для їхнього подальшого перепродажу;
- представники владних структур.
Продавці товарів виробничого призначення – це фірми, які їх вироблять, та посередницькі структури.
Є відмінності між двома видами товарного ринку й у способах доведення продукції до споживача. Між виробниками і споживачами товарів і послуг стоять посередницькі структури. Вони полегшують виробникам реалізацію товарів і послуг, а споживачам – їх купівлю. На споживчому ринкові важливими є гуртова та роздрібна торгівля, а на ринкові товарів виробничого призначення – дистриб’ютори, дилери і брокери. Гуртова торгівля – це купівля товарів великими партіями з метою перепродажу їх роздрібним торговцям або безпосереднім споживачам. Гуртові торгівці пристосовують свої послуги до потреб споживачів, стежачи за попитом.
Роздрібна торгівля реалізує товари дрібними партіями кінцевим споживачам для безпосереднього використання. Мережа роздрібної торгівлі охоплює торгові центри, універмаги, спеціалізовані крамниці, крамнички та ін.
Дистриб’ютори –це гуртово-посередницькі фірми, які обслуговують різні галузі економіки; вони закуповують товари гуртом, зберігають і продають їх від свого імені й на свій ризик. Дистриб’юція сприяє просуванню товарів до споживачів.
Дедалі важливішу роль в сучасній економіці відіграє ринок науково-технічних розробок та інформації. Він обслуговує всі сфери людської діяльності. Впровадження найновіших досягнень науки і техніки у виробництво – одна з передумов зростання національного багатства, підвищення добробуту населення, його духовного та інтелектуального поступу. В умовах ринку кожна фірма для свого виживання повинна підвищувати ефективність виробництва, а отже, впроваджувати нову техніку, ноу-хау й технологію. Тому нові технології стають об’єктами купівлі-продажу. Це стимулює діяльність тих, хто розробляє нову техніку і технології до пошуку нових науково-технічних розв’язків, забезпечення їхньої конкурентоспроможності.
Чільне місце в цьому сегменті ринку посідають нові інформаційні технології і комп’ютери. Вони стимулюють технічний прогрес, дають змогу швидко обмінюватися інформацією. Через Інтернет уже нині реалізують товарів і послуг на десятки, а може й сотні мільярдів доларів.
Формування ринку науково-технічних напрацювань передбачає комерціалізацію установ, що їх провадять, створення центрів поширення нової технології та нау-хау, розвиток повноцінної системи інформаційного забезпечення економіки.
Ринок природних ресурсів пов’язаний із купівлею-продажем такого специфічного ресурсу як земля. Він, як відомо, охоплює широке коло об’єктів: грунти, вода, повітря, рослинний і тваринний світ, корисні копалини і таке інше. Цілком зрозуміло, що окремі природні ресурси, наприклад, повітря і вода, безпосередньо не стають об’єктами купівлі-продажу. Щодо інших елементів ресурсу земля, то корисні копалини, ділянки землі тощо можна вільно продавати і купувати.
На ринкові природних ресурсів, які є об’єктом купівлі-продажу, відбувається передавання прав власності від їхніх власників до майбутніх користувачів – підприємств (видобувних, будівельних, сільськогосподарських – приватних чи державних). Покупцями ділянок землі можуть бути окремі особи, корпорації та інші організації. Власниками, а отже, і продавцями землі можуть бути приватні особи, органи державної влади, корпорації.
Кількість ділянок землі на планеті і в окремій країні обмежена.
Ринок землі, як засобу сільськогосподарського виробництва, в Україні поки що один із найменш розвинутих. Є підстави вважати, що його формування відбуватиметься найдовше. Це пов’язано з тривалим існуванням державної власності на землю в минулому та небажанням впливових у країні сил сприяти становленню приватної власності на землю, без якої її ринок функціонувати не може. Неврегульованість питань земельної власності дуже гальмує розвиток аграрного бізнесу.
Ключовим у сучасній ринковій системі є фінансовий ринок. Без розвиненого фінансового ринку сучасну економіку не можна вважати повноцінною.
Фінансовий ринок – це ринок, де купують і продають фінансові засоби: гроші, облігації, акції, векселі та інші цінні папери. Він представляє монетарну економіку. На цьому ринкові формуються позичковий процент, курс валют і цінних паперів.
Фінансовий ринок – нині найважливіший після ринку товарів і послуг. Річ у тім, що в ринковій економіці більшість видів господарської діяльності опосередковані фінансовими показниками і проходять через фінансовий ринок. Водночас фінансовий ринок є найчутливішим показником стану національного ринку.
Головне знаряддя фінансового ринку – позичковий процент, який став універсальним критерієм ефективності прикладання капіталу. Позичковий процент відображає мінімальний рівень віддачі, ефективності капітальних вкладень. Він є своєрідним еталоном визначення прибутковості бізнесу. Якщо очікуваний прибуток від капітальних вкладень буде нижчий від рівня позичкового процента, то вигідніше покласти гроші у банк.
З іншого боку, фінансовий ринок є і найдосконалішим: по-перше, тому що забезпечує практично єдину ставку позичкового процента не тільки в окремо взятій країні, а й на міжнародному рівні; по-друге, він має багато суб’єктів – ними є всі учасники економічних відносин; по-третє, об’єкти купівлі-продажу тут порівняно однорідні (гроші, акції, облігації тощо), що полегшує функціонування ринку, збільшує його передбачуваність; по-четверте, сучасний фінансовий ринок має розвинуту інформаційну структуру, що забезпечує головну умову конкурентного ринку: вільний вхід і вихід з нього.
Головними інструментами фінансового ринку є: акції, заставні облігації корпорацій, цінні папери уряду та урядових установ, боргові зобов’язання місцевих органів влади тощо.
Історично першими виникли ринки грошей та капіталів. Ці ринки досить близькі між собою. Відмінність між ними така:
- на ринкові капіталу беруть позику (купують гроші) для придбання капітальних благ, а на ринкові грошей – для купівлі будь-яких товарів і послуг;
- ринок грошей охоплює лише короткотермінові (від одного дня до одного року), а ринок капіталів – середньо- й довготермінові кредити.
Надання грошей у позику на засадах строковості, повернення та платності називають кредитом. Платою за користування кредитом є процент.
На кредитному ринкові кредитні відносини встановлюються між власниками тимчасово вільних грошових коштів та їх покупцями. Власниками (джерелом кредиту) є: заощадження населення; тимчасово вільні кошти підприємств; капітали осіб, які живуть за проценти; тимчасово вільні бюджетні кошти. Позичальниками, покупцями грошей є домогосподарства, підприємства та органи державної влади.
Рівень розвитку економічної системи часто оцінюють за ступенем роз витку кредитних відносин, завдяки яким вирішується ціла низка як суто еконо мічних, так і соціальних, і політичних проблем. Термін "кредит" походить від латинського слова creditum, що означає "позика" (від credo – "вірю, довіряю"). Необхідність кредиту обумовлена тим, що одні домогосподарства і підпри єм ства мають тимчасово вільні грошові засоби, а інші їх потребують. Їх взаємодія здійснюється через посередників – комерційні банки, інвестиційні компанії, стра хові фірми, брокерські контори і т.п. Якраз вони акумулюють вільні фінан сові засоби і розміщують їх серед споживачів позичкового капіталу. Система економічних відносин, які виникають у процесі надання грошових і матеріальних засобів у тимчасове користування на умовах їх повернення та платності називається кредитом. Юридична (фізична) особа, яка надає позику, називається кредитором, а особа, яка бере її – позичальником.
Звідки ж беруться тимчасово вільні грошові засоби, що створюють мате ріальну основу кредитних відносин?
1. Джерелом кредитних ресурсів є грошовий капітал, що вивільняється в процесі кругообороту промислового та торговельного капіталів. Таке вивіль нен ня зумовлене:
2. Наступним джерелом кредитних ресурсів є рух бюджетних засобів, цільових фондів та резервів.
3. Третім джерелом тимчасово вільних грошових засобів є грошові до хо ди і заощадження приватних осіб.
Для того, щоб тимчасово вільні грошові засоби не переставали вико ну вати функцію капіталу, вони повинні рухатись, бо тільки рух забезпечує їхнє зростання. Наявність тимчасово вільних грошових засобів, з одного боку, та наявність суспільної потреби в їхньому використанні, з іншого, зумовлюють об'єктивну необхідність існування кредиту.
Кредит виконує такі функції:
Кредит сприяє створенню великих підприємств і ТНК, забезпечуючи зростання рівня концентрації та централізації капіталу.
Кредит є важливим засобом державного регулювання економіки. Ма ні пулюючи обсягом кредитних ресурсів шляхом впливу на позичкову ставку про цента, норму резервування, операції на відкритому ринку цінних паперів, держава проводить стимулюючу або обмежувальну політику.
Ці функції визначають роль кредиту в процесі відтворення. Він при скорює розвиток виробництва, підвищує його ефективність, забезпечує непе рер вність. Кредитні ресурси скеровуються, насамперед, у найбільш прибуткові, динамічні галузі економіки, використовуються для розширення виробництва, впровадження нової техніки, передових технологій. Кредит дозволяє приско рити обіг засобів підприємств, є важливим джерелом формування їх основних та обігових засобів. Заміщення готівкових грошей кредитними зменшує витра ти на організацію грошового обігу в країні, прискорює оборотність грошових засобів, спрощує розрахунки між господарюючими суб'єктами.
Основними принципами функціонування кредиту є обов'язковість повер нення, платність та терміновість.
Обов'язковість повернення кредиту. Тимчасове вивільнення грошових засобів робить можливим тільки тимчасове їх кредитування і передбачає обов'язкове повернення кредитних ресурсів.
Платність. Якби кредитор не мав прибутку від того, що він надає в тимчасове користування свої вільні грошові засоби, він би не ризикував ними і не позичав би їх. Платою позичальника за право тимчасового використання позиченого капіталу є позичковий процент, який стає для нього ви тра тою. Для кредитора ж процент за кредит є платнею за те, що він ризикує своїм грошовим капіталом, який надає в позику.
Терміновість. Позика має бути повернена позичальником кредиторові у термін, визначений кредитною угодою.
Розвиток кредитних відносин призвів до появи різних форм і видів кре диту. Розглянемо найважливіші з них. За різними критеріями розрізняють різні фор ми кредитів.
За суб'єктами кредитних відносин, об'єктом позик, сферою поширення та розміром позичкового відсотка розрізняють:
1. Комерційний кредит, який надається одним підприємцем іншому шляхом продажу товарів із відтермінуванням платежу. Об'єктом комерційного кредиту є товарний капітал.
Інструментом комерційного кредиту є вексель, який може набувати форм простого (видається позичальником на ім'я кредитора із зазначенням місця та часу його видачі, розміру суми, місця й часу платежу) і переказного век селя, або тратти (письмовий наказ кредитора позичальникові про сплату по вної суми третій особі або пред'явнику). Особа, що видає переказний век сель, називається трасантом, а особа, на користь якої виписана тратта, – ремітентом.
Мета комерційного кредиту – прискорення реалізації товарів та втіленого в них прибутку.
Величина позичкового відсотка за комерційний кредит є нижчою від банківського і входить у ціну товару та суму векселя.
2. Банківський кредит – найпоширеніша форма кредиту. Об'єктом банківського кредиту є грошовий капітал.
Банківський кредит – це форма кредиту, за якою банк надає клієнтові у тимчасове користування частину власного або залученого грошового капіталу на умовах повернення та платності у формі банківського відсотка.
Кредитором є банк, а позичальником – домогосподарства, підпри ємниць кий і державний сектори.
Мета банківського кредиту – отримання прибутку з позик.
Банківський кредит, як правило, не має цільового обмеження.
Банківський кредит, у свою чергу, класифікується за такими ознаками:
Сучасній економіці властиве переплетення комерційного та банківського кредитів.
Споживчий кредит надається банком приватним особам для придбання предметів особистого споживання довготермінового користування (холодиль ників, пральних машин, телерадіоапаратури, меблів, автомобілів тощо).
Споживчий кредит існує у двох формах: комерційного (купівля товарів на виплату) та банківського (грошова позика в банку для купівлі товарів довго строкового використання). Позичковий процент за цією формою кредиту досить високий.
Іпотечний кредит – довгострокова позика під заставу нерухомого майна (землі, житла, виробничих будівель). Його надають переважно спеціалізовані іпо течні банки. У випадку несвоєчасного повернення кредиту позичальник втра чає заставлене нерухоме майно, і воно стає власністю банку.
Лізинговий кредит – відносини між юридичними особами, що вини ка ють з приводу оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди, в якій лізинговою компанією є банк, що на замовлення орендаря купує облад нання і надає його в оренду.
Ломбардний кредит – короткостроковий кредит під заставу рухомого майна, яке можна швидко реалізувати. Застава забезпечує повернення кредиту. Вартісна оцінка застави повинна перевищувати суму кредиту. Якщо кредит повертається зі сплатою відсотка, позичальник залишається власником застав ле ного майна. Якщо кредит не повертається в термін, право власності на за став лене майно переходить до кредитора, який, реалізуючи майно, отримує суму боргу та відсоток.
Сучасною формою ломбардного кредиту є банківський кредит під заставу депонованих у банку цінних паперів.
Державний кредит – система економічних відносин між державою в особі її органів влади чи управління, з одного боку, та фізичними і юридичними особами, з іншого, за яких держава виступає як позичальник, кредитор чи гарант.
Найпоширенішою формою державного кредиту є така, за якої держава є позичальником грошових засобів.
Значно рідше держава стає кредитором, надаючи позику на засадах по вер нення, платності та цільового використання.
Держава у певних випадках є гарантом, тобто бере на себе відпо ві даль ність за погашення позики чи виконання інших зобов'язань фізичних або юри дичних (частіше останніх) осіб. Якщо боржник своєчасно виконує свої боргові зобов'язання перед кредитором, гарант не несе ніяких витрат. У випадку ж невиконання позичальником своїх боргових зобов'язань держава покриває їх із своїх централізованих грошових фондів.
Державний кредит – процес, який поєднує в собі риси і фінансових, і кредитних відносин. Як процес, властивий фінансовій системі, державний кредит обслуговує формування та використання централізованих грошових фондів держави (державного бюджету та позабюджетних фондів). На відміну від засад, на яких ґрунтуються фінансові ресурси (обов'язковість, безоплат ність, безеквівалентність, рух платежів до державного бюджету не передбачає зворотнього руху безпосередньо до тих, хто здійснював ці платежі), державний кредит як процес кредитних відносин ґрунтується на принципах добро віль нос ті, повернення та платності.
Міжнародний кредит – це рух міжнародного капіталу, наданого держа вою, банком, іншою юридичною чи фізичною особою однієї країни іншій краї ні, банкові, юридичній чи фізичній особі іншої країни на певний термін на умо вах повернення та платності.
Кредиторами і позичальниками можуть також бути міжнародні органі за ції (МВФ, МБРР та ін.), регіональні об'єднання держав (СБРР), асоціації ви роб ників та експортерів товарів.
Кредит "стенд-бай" надається країнам членам МВФ для визначених МВФ цілей на підставі угод "стенд-бай" терміном до 12 місяців, а в окремих випадках – до 30 років. За цією угодою країна-член МВФ має право придбати в МВФ іноземну валюту в обмін на національну в межах попередньо обумов ле ної суми на визначений угодою термін.
У практиці міжнародних кредитних відносин подекуди застосовується безпроцентний кредит. Він надається із цільових грошових фондів, створених економічно розвиненими країнами з метою надання допомоги країнам, що роз виваються.
Розглянуті форми кредиту є найпоширенішими. Багатоманітність таких форм свідчить про те, що, по-перше, кредитні відносини пронизують усі рівні економічної системи і стосуються інтересів практично усіх громадян, по-друге, кредит виконує також важливі суспільні функції.
З ринком грошей та ринком капіталів тісно пов’язаний ринок цінних паперів. Продаж цінних паперів, як і використання кредиту, є засобом отримання фірмами додаткових коштів для інвестування.
Поява цінних паперів пов’язана із суттєвими змінами у власності й формах господарювання, передусім із розвитком акціонерної власності й акціонерних підприємств.
Є два головні види цінних паперів приватних фірм – акції та облігації.
Акція засвідчує право її власника на частку (пай) активів і чистого доходу фірми, яка випустила цей цінний папір. Власник акцій є співвласником капіталу фірми на величину акцій. Якщо ви, наприклад, володієте однією з 100 тисяч випущених фірмою звичайних акцій, то це означає, що ви маєте право на одну стотисячну активів і чистого доходу фірми. Власник акцій отримує дохід у вигляді дивідендів.
Акція не може бути повернена фірмі, яка їх випустила. Єдина можливість повернути гроші за акції – продати їх на ринкові. Оскільки акції не погашаються, то їх трактують як довготермінові цінні папери.
Є різні види акцій. Серед них найпоширеніші звичайні та привілейовані акції. Звичайні акції дають її власникові право голосу на зборах акціонерів і на відповідну частку активів компанії та її доходу. З цим видом акцій пов’язане і поняття контрольний пакет акцій, тобто пакет, який дає право повного контролю над ухваленням управлінських рішень у фірмі. Суто арифметично таке право надає володіння 50% + 1 акція. Проте, внаслідок великої розпорошеності (дифузії) акцій серед акціонерів, багато з яких купують акції задля дивідендів і не беруть участі в управлінських питаннях компанії, контрольним може бути пакет з 10% акцій і навіть менше.
Привілейовані акції не дають права голосу, зате вони гарантують дохід незалежно від фінансових результатів діяльності фірми. Розмір доходу на ці акції визначають у разі емісії, він не може бути зменшений (підвищений – так).
Інші види акцій є видозмінами від звичайних і привілейованих.
Облігації – це боргові зобов’язання фірми, яка їх випустила (емітувала). Власник облігацій не є співвласником підприємства – емітента, а є його кредитором. Купівля облігацій робить емітента боржником їхніх покупців. Підприємство-емітент зобов’язане не тільки викупити облігації через певний термін, скажімо, за п’ять, десять чи більше років, а й регулярно, за певні проміжки часу аж до визначеної дати погашення облігацій, сплачувати передбачений до її номінальної вартості процент.
Дохід на облігацію можна сплачувати й у вигляді скидки в ціні – дисконта. У цьому випадку дохід (з дисконтом) виплачують одночасно з погашенням облігації.
Облігації вважають короткотерміновим борговим інструментом, якщо термін її погашення – до року, середньотерміновим, якщо термін погашення – між роком і декількома роками, і довготерміновим, якщо термін погашення – десять і більше років. Правда, ця класифікація облігацій може відрізнятися по країнах.
Облігації випускають не тільки приватні фірми, а й державні органи, місцеві також. Державні облігації вважають найнадійнішими цінними паперами, оскільки вони забезпечені (теоретично) усім державним майном.
Облігації, як і акції, мають ціну. Розрізняють декілька її видів: номінальну, курсову (ринкову), ціну викупу (погашення).
Важливим борговим документом, який набув особливого поширення в розвинених країнах у повоєнний час, є так звані заставні. Застава – це майно, яке передають кредиторові, якщо позичальник неспроможний виконати боргові платежі. Заставні – це головна форма боргових угод домогосподарств у США. Понад 85% боргу сімей у цій країні –це позики під заставу (автомобіль, будинок тощо). Заставою для комерційних фірм та фермерських господарств слугує нерухоме майно.
Акції і облігації мають свої переваги і недоліки. Перевагою акцій є те, що їхні власники мають пряму вигоду від збільшення прибутковості фірми чи її активів. Власники облігацій такої вигоди не мають, оскільки платежі їхні гарантовані. Правда, в разі зменшення активів і доходів фірми переваги акцій стають їхнім недоліком, а недоліки облігацій – їхньою перевагою.
Головний недолік акцій порівняно з облігаціями в тому, що дивіденди на них виплачують за “залишковим” принципом, тобто після оплати фірмою її боргових зобов’язань (облігацій).
Облігації – надійніші, тому популярніші порівняно з іншими видами цінних паперів.
Хоч ми більше чуємо про акції та їхні ринки, однак насправді ринки облігацій за загальною вартістю перевищують ринки акцій. На початку 90-х років у США вартість боргових інструментів (облігацій і заставних) більше, ніж удвічі перевищувала вартість акцій. Водночас треба зазначити, що в різних розвинених країнах акції й облігації, як джерела фінансових коштів фірм, відіграють неоднакову роль. Якщо в США ринок облігацій більше ніж у 14 разів важливіший від ринку акцій, то у Великобританії, Франції і Німеччині ринок акцій важливіший від ринку облігацій.
Іншими видами цінних паперів, які з’явилися і набули поширення під впливом зміни економічного середовища у другій половині ХХ ст.., зокрема внаслідок зростання процентного ризику (нестабільність позикового процента), є опціони, депозитні й ощадні сертифікати, державні цінні папери, комерційні папери та ін.
Опціони – це угоди (зобов’язання), оформлені як цінні папери, що дають право на купівлю (опціон покупця) або продаж (опціон продавця) іншого цінного паперу (акції, облігації тощо) за наперед точно визначеною ціною (так званою виконавчою ціною) до або на певну дату в майбутньому.
Опціонні контракти (угоди) є формою страхування від несприятливої зміни процентної ставки (процентного ризику). Тому покупці повинні платити за них певну ціну, яку називають “премією” чи “застрахованим внеском”.
Нестабільність процентних ставок збільшила попит на опціонні контракти. Опціонний ринок став високоприбутковим.
Депозитні й ощадні сертифікати – це свідоцтва банків про внесення коштів (депозитів), що надає право на отримання вкладів і обумовлених процентів. Іншими словами, сертифікати є різновидом термінових вкладів, якими, до того ж, можна торгувати, Депозитні й ощадні сертифікати продають і купують на ринках цінних паперів.
Комерційні папери – це короткотермінові боргові інструменти, що їх випускають великі й відомі компанії.
Цінні папери є об’єктом купівлі-продажу на фінансовому ринку. Розрізняють первинний і вторинний ринки цінних паперів.
Первинний ринок – це фінансовий ринок, на якому емітент, тобто фірма або урядова установа, продає (розміщає) нові випуски цінних паперів.
Вторинний ринок - це фінансовий ринок, на якому відбувається перепродаж цінних паперів за їхньою курсовою ціною, тобто цінні папери переходять до нового власника. Вторинними є фондові біржі, валютні, обмінні, ф’ючерсні та інші ринки.
У разі продажу цінних паперів на вторинному ринкові гроші за них отримує суб’єкт, який продав їх. До фірми, чиї цінні папери продають, ці гроші не доходять. Фірма отримує додаткові кошти лише тоді, коли її цінні папери продають уперше, тобто на первинному ринку. У чому ж тоді роль вторинного ринку? Які функції він виконує?
Вторинні ринки цінних паперів виконують дуже важливі функції в економіці. Вони, по-перше, роблять цінні папери ліквіднішими, а тому бажанішими для покупців. Їх легше тоді продати на первинному ринку. По-друге, курсова ціна на вторинному ринкові визначає ціну цінних паперів на первинному ринкові. На первинному ринкові цінні папери продають за цінами, які склалися на вторинному ринкові. Вторинний ринок, не беручи безпосередньої участі в збільшенні коштів фірми, посередньо сприяє цьому. По-третє, через вторинний ринок цінних паперів відбувається перерозподіл потоків капіталів у галузі з найвищою рентабельністю (дохідністю).
Важлива функція вторинного ринку цінних паперів пов’язана також з тим, що він дуже чутливо реагує на зміни в політичній, соціально-економічній та інших сферах людського життя. Тому узагальнені показники стану цього ринку (індекс Доу-Джонса, індекс Рейтера у Великобританії та ін.) є важливим показником стану економіки країни.
Варто зазначити, що через ринки цінних паперів реалізують демократичні принципи управління фірмами – що більшою кількістю акцій хтось володіє, то більше прав він має.
Надзвичайно важлива функція цього ринку і в тому, що через нього держава, купуючи цінні папери тих підприємств, які вона хоче підтримати, реалізує свою структурну політику, а також регулює грошову масу в країні, тобто проводить свою фінансову політику (Ці питання докладно розглядають у курсі “Макроекономіка”).
Розрізняють два види вторинних ринків. Перший – організований ринок – існує у вигляді бірж, де покупці та продавці цінних паперів зустрічаються в певному приміщенні для проведення торгів. Доступ на цей ринок мають тільки дуже солідні компанії.
Другий – позабіржовий ринок цінних паперів. На цьому ринкові продавці цінних паперів продають їх кому завгодно і всім, хто готовий заплатити названу ціну. Позабіржовий ринок висококонкурентний і не дуже відрізняється від організованого ринку (біржі). До цього ринку мають доступ не тільки солідні корпорації, а й малі та середні фірми.
Отже, головна мета фінансових ринків – спрямування тимчасово вільних коштів до осіб, які можуть їх продуктивно використати. Це поліпшує економічну ситуацію і підвищує добробут у суспільстві.
Особливості ринку праці, пов’язані зі специфікою його об’єкта. Як і товарний ринок, ринок праці доволі розгалужений, що зумовлено потребами економіки в різних видах праці.
Продавцями праці є люди працездатного віку, а покупцями – приватні або державні підприємства.
Попит на ринкові праці похідний від попиту на товари і послуги залежить від продуктивності праці. Згідно з законом спадної продуктивності ресурсів, починаючи з певного моменту, продуктивність праці кожного додатково найнятого працівника зменшуватиметься. Підприємець наймає додаткових працівників доти, доки ціна праці (заробітна платня) не перевищує їхнього внеску у створений продукт.
На пропозицію праці впливають різні чинники, передусім свобода вибору власника ресурсу “праця”. Початково працівник має зробити вибір: продавати чи не продавати свою працю. Звичайно, він робить вибір працювати, бо праця – важливе джерело його доходу. Далі працівник мусить вирішити, яку кількість праці продати, тобто він робить вибір між дозвіллям і тими споживчими благами, які він зможе придбати за отриману платню. Утім важливими є такі обставини:
по-перше, із підвищенням платні виявляється ефект заміщення: працівникові буває вигідно відмовитися від певної кількості годин дозвілля задля збільшення годин праці за умови, що ціна його праці висока і, отже, дає більше переваг;
по-друге, зі збільшенням тривалості робочого часу працівник витрачає щораз більше енергії протягом кожної додаткової одиниці часу (зростають граничні витрати праці). Тому тільки за умови збільшення заробітної платні працівник погодиться працювати довше (більше);
по-третє, з підвищенням заробітної платні діє ефект доходу; він виявляється у тому, що, одержуючи вищу платню і задовольнивши свої першочергові потреби, працівник більше цінує дозвілля. Тільки вища заробітна платня може спонукати працювати його більше.
Іншими словами, пропозиція праці прямо залежить від ціни на неї.
На пропозицію праці впливають також демографічна ситуація в країні, рівень втручання держави в економіку, профспілки, імміграційні процеси та ін..
Ринок праці в Україні формується украй складно. Це пов’язано з різким і великим спадом виробництва, закриттям багатьох гігантських державних підприємств, низькою оплатою праці (46-те місце серед європейських країн! – менше ніж 1% від рівня оплати данського робітника (27,89 євро за годину!), великою часткою прихованого безробіття, неспроможністю економіки повністю використати складну працю випускників вищих навчальних закладів, великою міграцією фахівців за кордон (близько 7 млн.осіб) та ін.
§ 4. КОНКУРЕНЦІЯ ТА ЇЇ РОЛЬ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ
Одним з найважливіших елементів ринкового механізму є конкуренція. Без конкуренції ринкові відносини теоретично уявити неможливо, а практично вони просто не можуть існувати і розвиватися. Термін “конкуренція” походить від латинського слова “concorrerre”, що означає “зіштовхнутись”.
Отже, конкуренція – це зіткнення інтересів господарських суб’єктів на ринку, форма суперництва за економічне виживання і процвітання, боротьба між товаровиробниками за більш вигідні умови господарювання і одержання максимального прибутку. Водночас, конкуренція є й важливим елементом ринкового механізму господарювання, який забезпечує взаємодію ринкових суб’єктів у процесі виробництва і збуту продукту, а також у сфері прикладання капіталів (інвестування). Формою існування конкуренції є суспільна система норм і правил ринкової поведінки господарських суб’єктів (підприємств), яка визначається ринковими методами функціонування економічної системи і державними нормами (економічною політикою).
Сама природа економічної системи з її незалежними, відособленими господарськими суб’єктами (підприємствами) вимагає постійного і невпинного суперництва за економічне виживання – конкуренції.
Отже, конкуренція – це форма економічного суперництва між суб’єктами ринку за найбільш вигідні умови виробництва, продажу та купівлі товарів.
Конкуренція за своєю природою виконує роль регулятора темпів і обсягів виробництва, спонукаючи виробника активно впроваджувати науково-технічні досягнення, підвищувати продуктивність праці, вдосконалювати технологію, організацію праці та ін. Основне завдання конкуренції – завоювати ринок у боротьбі за споживача, перемогти своїх конкурентів, забезпечити одержання сталого прибутку.
Оптимального становища на ринку господарюючі суб’єкти досягають в результаті отримання ними економічної самостійності. Тобто, коли вони отримують право володіння, користування і розпорядження виробленою продукцією, В той же час, економічна самостійність породжує прагнення виділитися серед рівних, доказати свої переваги, утвердити своє панування, забезпечити собі більш вигідне становище, більший прибуток. Це породжує між економічно самостійними і обособленими господарськими одиницями певне суперництво, боротьбу, яка і отримала назву конкуренції.
Конкуренцію не слід розуміти як змагання за олімпійським принципом: важлива не перемога, а участь. Це жорстокий і конфліктний метод взаємодії ринкових суб’єктів. Досягнення поставлених підприємцем своїх цілей можливе лише за рахунок ураження інтересів інших ділових людей.
Суть конкуренції проявляється і в тому, що вона, з одного боку, створює такі умови, при яких покупець на ринку має безліч можливостей для придбання товарів, а продавець – для їх реалізації. З іншого боку, в обміні приймають участь дві сторони, кожна з яких ставить свій інтерес вище інтересу партнера. Як результат і продавець, і покупець при укладенні угоди повинні йти на взаємний компроміс при визначенні цін, інакше угоді не відбудеться, а кожен з них понесе збитки.
Неодмінною умовою конкуренції є незалежність суб’єктів від певних “вищих” і “зовнішніх” сил. Ця незалежність проявляється, по-перше, у можливості самостійно приймати рішення про виробництво або купівлю товарів чи послуг. По-друге, у свободі вибору ринкових партнерів. В процесі конкуренції господарюючі суб’єкти ніби взаємно контролюють один одного, причому це здійснюється переважно краще найретельнішого державного органу. Конкуренція є також важливим інструментом регулювання пропорцій суспільного виробництва в умовах ринку.
В силу своєї суперечливої природи, конкуренція несе в собі одночасно позитивні та негативні наслідки і дії (рис.4.2. та рис.4.3.). З одного боку, вона виступає як зовнішня примусова сила, яка спонукає її учасників у процесі переслідування своїх власних господарських інтересів сприяти суспільному прогресу.
Рис.4.2. Позитивні наслідки конкуренції
Проте, як і всякий суспільний процес, конкуренція має і негативні наслідки. Тому переоцінювати її можливості в реальній підприємницькій діяльності не слід. Більше того, враховуючи, що негативні наслідки конкуренції органічно властиві ринковому механізму, заснованому на приватній власності, необхідно в конкурентній стратегії постійно передбачати локалізацію цих наслідків.
Рис.4.3. Негативні наслідки конкуренції
Конкуруючі об’єкти поводять себе на ринку по-різному, виходячи з конкретних умов і тих завдань, які вони перед собою ставлять. Можна виділити три основних типів поведінки: креативний, пристосувальний та гарантуючий.
Креативний тип конкурентної поведінки передбачає забезпечення переваг над суперниками шляхом введення якихось нових компонентів ринкових відносин. Це може бути нова продукція, нові технології або нові форми організації виробництва чи щось інше. Суттєвою ознакою креативної конкуренції є прагнення ринкових контрагентів до зміни існуючої структури попиту і пропозиції.
Пристосувальна конкурентна поведінка – це упередження дій конкурентів в галузі модернізації виробництва. Вона застосовується тоді, коли підприємець не впевнений у своїх інноваційних можливостях. В цьому випадку він намагається скопіювати, насамперед, у стислі терміни досягнення своїх суперників.
Гарантуюча конкурентна поведінка покликана забезпечити стабілізацію та тривалу перспективу досягнутих позицій на ринку за рахунок підвищення якості продукції, зміни асортименту продукції, надання додаткових послуг, пов’язаних з гарантійним обслуговуванням. Цей тип конкурентної поведінки застосовується, як правило, тоді, коли підприємець не має можливостей суттєво змінювати виробничу і комерційну програми і має слабку інноваційну базу. Названі типи конкурентної поведінки у своїх різноманітних формах застосовуються залежно від обраних методів конкурентного суперництва.
Сучасна економічна наука вважає конкуренцію одним з найважливіших факторів ефективності виробництва. Проте у формах і методах конкуренції, які будуть проаналізовані у наступному параграфі, нині пройшли суттєві зміни, які спричинили особливості конкурентної боротьби в наш час. До основних з них можна віднести наступні:
- переважання нецінових методів конкурентної боротьби над ціновими;
- перенос основних акцентів конкурентної боротьби з сфери виробництва у сферу обігу;
- загострення конкурентної боротьби не на ринку готової продукції, а на ринку факторів виробництва, особливо сировини;
- конкуренція стає більш жорстокою, часто з застосуванням методів недобросовісної конкуренції;
- державна підтримка національного виробника як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку.
Конкуренція складне і багатопланове явище, яке характеризується різною кількістю виробників і споживачів на ринку, різними об’ємами виготовленої продукції, а також широким спектром форм та методів конкурентної боротьби. В сучасній літературі основна увага приділяється двом формам конкуренції – досконалій та недосконалій.
Досконала конкуренція – це суперництво багаточисленних виробників, які створюють приблизно однакові об’єми ідентичної продукції, а тому ні один з них не може впливати на ціну товару. Тут ціна визначається вільною грою попиту та пропозиції відповідно до ринкових законів їх функціонування. Цей тип ринку називають ринком вільної конкуренції. Існування великої кількості покупців і продавців означає, що ні один з них не володіє більшою інформацією про ринок, ніж решта. Продавець, прийшовши на ринок, застає певний рівень цін, змінити який він не може, адже ринок сам диктує ціну в кожний момент часу. Така ситуація дозволяє новим продавцям на рівних умовах (ціна, технологія, юридичні норми) з уже існуючими продавцями приступити до виробництва продукції. З іншого боку, продавці можуть вільно і безперешкодно вийти з ринку. Свобода переміщення (“входу” та “виходу”) створює умови для того, що на ринку завжди змінюється кількість виробників. Але в той же час у тих продавців, що залишились, як і раніше, відсутня можливість контролювати ринок, оскільки вони представляють дрібне виробництво і їх дуже багато.
Таким чином, основними рисами ринку досконалої конкуренції є:
- наявність великої кількості дрібних продавців і покупців;
- однорідність продукції у всіх виробників і можливість покупця вибрати любого продавця товару;
- неможливість контролю одного продавця над ціною і об’ємом купівлі-продажу, що створює умови для постійного коливання цих величин під впливом зміни ринкової кон’юктури;
- повна свобода “входу” на ринок і “виходу” з нього.
Досконала, або вільна конкуренція в економіці розвинених країн була типова до середини Х1Х ст.. В сучасній економічній дійсності ринок досконалої конкуренції, в строго теоретичному значенні, як це було зазначено вище, практично не зустрічається. І лише ринки деяких товарів більш-менш підходять під критерії даної ринкової структури. Це, зокрема, ринок цінних паперів та ринок сільськогосподарської продукції. Тут кількість продавців і покупців настільки велика, а об’єми продукції настільки малі, що за рідким виключенням, ні одна людина чи група людей не в стані контролювати ринок по окремих видах цінних паперів або сільськогосподарської продукції. Причому товари на цих ринках у всіх виробників повністю ідентичні і останні володіють повною інформацією про зміни на ринку.
При наявності на ринку вільної конкуренції виробники з метою отримання максимального прибутку, намагаються знизити витрати виробництва на одиницю продукції. В результаті цього виникає можливість зниження ціни, що збільшує об’єм продаж у виробника і його дохід. Самим ефективним способом досягнення цього є використання у виробництві науково-технічних новинок. Впровадження науково-технічних досягнень дозволяє підвищити продуктивність праці, що якраз і веде в майбутньому до зниження ціни, яке приносить фірмі-новатору більший дохід.
Конкуренція створює у виробників стимули для постійного урізноманітнення товарів і послуг для завоювання ринку. Розширення асортименту запропонованої до продажу продукції здійснюється як за рахунок створення зовсім нових товарів і послуг, так і за рахунок диференціації окремого продукту.
Виробники ведуть постійну боротьбу за покупця на ринку. Результатом такої боротьби є політика стимулювання попиту, яка вимагає постійного і всестороннього вивчення споживацького попиту і створює нові форми та методи реалізації товару. Все це, з одного боку, збільшує прибутки фірми, а з іншого, задовольняє всі бажання і потреби споживача. У підсумку виграє і споживач, і суспільство в цілому.
Як вже зазначалось вище, в другій половині Х1х – початку ХХ ст.. появляються великі підприємства і їх об’єднання. Ці процеси привели до суттєвих змін конкурентної боротьби на ринках, появи недосконалої конкуренції. Існує декілька моделей недосконалої конкуренції. Перша модель недосконалої конкуренції – монополія. Для неї характерні наступні риси:
- один продавець (фірма чи підприємство) є єдиним виробником даного продукту або єдиним постачальником послуги;
- нема близьких замінників – продукт монополії унікальний в тому розумінні, що не існує добрих або близьких замінників. З точки зору покупця це означає, що він повинен купувати продукт лише у монополіста або обходитися без нього, тобто нема альтернатив;
- чиста монополія диктує ціну або здійснює значний контроль над ціною;
- вступ в галузь конкурентів є затрудненим, або зовсім заблокованим.
Більш детально ця модель недосконалої конкуренції буде розглянута в наступному параграфі.
Другою моделлю недосконалої конкуренції є монополістична конкуренція. Її основні ознаки:
- існує досить велике число фірм, що обмежує контроль кожної над ціною, відсутня взаємна залежність, таємна змова між фірмами фактично неможлива;
- продукти характеризуються реальними відмінностями і умовами їх продажу;
- економічне суперництво ведеться ціновими і неціновими методами;
- вступ на ринок є відносно легким.
На практиці підприємець, який працює в умовах монополістичної конкуренції, прагне до такої комбінації ціни товару і збутової діяльності, яка буде максимізувати його прибуток. Монополістична конкуренція утверджується там, де ефективними можуть бути і невеликі підприємства і особливо там, де багато можливостей зміни товару (його модифікації, якості, зовнішній вигляд і т.п.). Ринки монополістичної конкуренції найбільш поширені у сучасній економіці. Даний тип ринкової структури охоплює виробництво взуття і одягу, косметики, електроприладів, ліків, канцелярських товарів, кондитерських виробів, тканин, побутового обслуговування та багато інших галузей.
Третя модель недосконалої конкуренції – олігополія. Олігополія це такий тип ринкової структури, коли декілька великих фірм монополізують виробництво та збут основної маси продукції і ведуть між собою нецінову конкуренцію. Термін “олігополія” у перекладі з грецької власне і означає “небагато (кілька)”. Його вперше застосував ще у 1516 році англійський мислитель-гуманіст Т.Мор. Основними ознаками олігополії є наступні:
- наявність на ринку декількох фірм;
- тип продукту стандартизований або диференційований;
- контроль над ціною обмежений взаємною залежністю і значний при таємній змові;
- існують суттєві перешкоди для вступу на ринок;
- типовою є нецінова конкуренція.
Олігополістичні ринки також дуже поширені. Олігополія, як правило, характерна для галузей, де найбільш ефективним є велике виробництво і відсутні широкі можливості диференціації галузевого товару. В залежності від типу продукції розрізняють чисту олігополію і диференційовану. Підприємства чистої олігополії виробляють однорідний стандартизований продукт – алюміній, цемент, продукція хімічної або металургійної промисловості. Ідентичність цих товарі визначає і єдину ціну на них. Підприємства диференційованої олігополії виготовляють різноманітну продукцію одного функціонального призначення – автомобілі, електропобутову техніку, сигарети.
Якщо на ринку монополістичної конкуренції нема особливих перешкод для здійснення міжгалузевої конкуренції, то на олігополістичному ринку її обмеження дуже суттєві. Тому застосовують нові методи міжгалузевої конкуренції: диверсифікацію виробництва, вертикальну інтеграцію і конгломерацію.
Диверсифікація виробництва передбачає появу великих фірм, які діють у кількох споріднених між собою галузях. Цим вони обмежують залежність від постачальників ресурсів і комплектуючих виробів, послабляючи позиції галузі-конкурента. Вертикальна інтеграція проявляється в об’єднанні в рамках однієї фірми технологічного ланцюга у виробництві продукту від початкових етапів (скажімо, розробка корисних копалин) до його реалізації. Конгломерація – об’єднання капіталів не пов’язаних між собою галузей в одній величезній фірмі.
Все це зумовлює появу великих багатопрофільних фірм, що діють переважно на різних олігополістичних ринках. Тут міжгалузева конкуренція здійснюється, як правило, через внутріфірмове переміщення капіталів.
Існує ще декілька видів конкуренції в умовах ринку недосконалої конкуренції: монопсонія, олігопсонія, дуополія, білатеральна монополія .
Монопсонія – це тип ринкової структури, при якій існує монополія одного покупця товару. Обмежуючи свої закупівля, покупець забезпечує собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавця.
Олігопсонія – це тип ринкової структури, при якій існує невелика вузькоспеціалізована група покупців певного товару. Обмежуючи закупівлі товару, покупці забезпечують собі монопольний прибуток за рахунок втрати частини доходів продавця.
Дуополія – це тип ринкової структури, при якій існує тільки два постачальники певного товару і між ними повністю відсутні монополістичні угоди про ціни, ринки збуту та інше.
Білатеральна монополія – це тип ринкової структури, при якій виникає протиборство єдиного постачальника і єдиного споживача. Такий ринок виникає на ринку електроенергії, водо- та газопостачання.
Залежно від методів конкурентної боротьби розрізняють цінову і нецінову конкуренцію. Цінова конкуренція – це форма суперництва, яка здійснюється за допомогою цін. Цінова конкуренція досить проста. Вона полягає в тому, що виробник установлює нижчі ціни на свій товар чи послугу, а конкуренти не можуть знизити ціну внаслідок високих витрат, тому зазнають збитків, розорюються і виходять з галузі.
Цінова конкуренція доцільна тоді, коли її ініціатор має міцніші позиції порівняно з конкурентами. За рівних умов “війна цін”, як правило, безрезультатна. Цінова конкуренція здійснюється також у формах надання покупцям різних знижок цін, таємного зниження цін проти офіційно оголошених, установлення однакових цін на продукцію різної якості, продовження строку продажу в кредит.
Нецінова конкуренція – це суперництво, яке ведеться між конкурентами за покупця наданням продуктам неповторних особливостей – якісних, технічних тощо. Методи нецінової конкуренції:
- поліпшення якості продукції. Відомо, що одна продукція може мати різну якість на різних підприємствах. Причиною цього є в основному порушення технології виробництва. Крім технологічної дисципліни, тут можливе використання технічних новинок, які становлять комерційну таємницю;
- використання реклами. Усі рекламні заходи разраховані на те, щоб привернути увагу покупців, інформувати про споживчі властивості товару, спонукати споживача на покупку, нагадати про існування того чи іншого товару. Реклама формує уявлення про особливі якості товару, хоча його споживча вартість при цьому часто залишається без змін. Мета реклами – акцентувати увагу на торговельних знаках і фірмових клеймах;
- умови продажу товару. Фірма зобов’язується здійснювати ремонт виробу, надавати запасні частини, провадити безплатні консультації щодо використання свого товару.
Конкуренція може відбуватися у добросовісній і недобросовісній формах.
Недобросовісна конкуренція – це конкуренція, спрямована на отримання комерційної вигоди й забезпечення панівного становища фірми на ринку через обман споживачів, партнерів чи державних органів. Найпоширенішими методами недобросовісної конкуренції є дезінформація споживачів про товар або послугу (наприклад, подаються недостовірні відомості про якість, сорт, споживчі цінності продукту або ж використовуються товарний знак, назва фірми чи марка продукту без дозволу фірми, на ім’я якої вони зареєстровані); поширення компрометуючої інформації про товари конкурентів; економічне шпигунство, підкуп, установлення вищих окладів і пільг з метою переманювання фахівців від фірм-конкурентів, різні засоби тиску на постачальників ресурсів для відмови конкурентам у наданні кредитів та постачанні їм сировини і матеріалів.
На жаль, у сучасній економіці ще продовжують використовуватися і силові методи конкурентної боротьби. До них відносяться позбавлення конкурента сировини, ринків збуту, кредитів, скупка патентів, зниження цін. Діють також методи прямого насильства: підпали, вибухи, вбивство небезпечних конкурентів, шпіонаж, військові перевороти і т.п.
Як ми вже говорили, конкуренція передбачає такий стан ринку, коли ні одна конкретна фірма не в змозі вплинути на ринкову ціну товару чи послуги. Такий варіант конкуренції є ідеальним і характеризується як досконала конкуренція. В реальному господарюванні досконала конкуренція може існувати лише епізодично, тому що розвиток конкурентних відносин об’єктивно веде до появи монополій.
У широкому розумінні термін “монополія” (у перекладі з грецької “один продаю”) означає існування якоїсь виключності економічного становища фірми, об’єднання підприємства або й цілої галузі. Монополія забезпечує конкуренцію, є антиподом останньої. Якщо конкуренція передбачає змагання економічно рівних (принаймі формально) економічних суб’єктів, то монополія заперечує рівність і ґрунтується на виключності економічного становища одного суб’єкта, здійснюючи ринкову владу.
Монополія виростає із конкуренції. Логічно цей процес виглядає таким чином.
Конкуренція зумовлює диференціацію товаровиробників (збагачення одних і розорення інших. Унаслідок цього відбувається процес концентрації виробництва й капіталу.
Концентрація спричиняє загострення конкуренції між дедалі більшими підприємствами. Загострення і вищий якісний рівень конкуренції породжують монополізацію.
Монополізація – економічний результат концентрації та централізації виробництва і капіталу.
Концентрація виробництва – це зосередження засобів виробництва, працівників і обсягів виробництва на великих підприємствах.
Оскільки концентрація виробництва є тривалим процесом, сталим і внутрішньо необхідним для розвитку економіки, цей процес набуває рис закону концентрації виробництва. Його рушійною силою є конкурентна боротьба Щоб вижити у цій боротьбі, отримати більші прибутки, підприємці змушені впроваджувати нову техніку, розширювати масштаби виробництва. В результаті з маси дрібних та середніх підприємств поступово виокремлюються кілька найбільших.
Централізація капіталу – це збільшення розмірів капіталу внаслідок об’єднання або злиття раніше самостійних капіталів (наприклад, утворення акціонерних компаній).
Серед причин, які зумовлюють існування монополії, найвагомішими є такі, які створюють штучні бар’єри для проникнення на монополістичний ринок конкурентів. В основному це юридичні обмеження у формі “ліцензій”, “авторського права”, “товарних знаків”, “патентів”.
Ліцензія –це право фірми на виключне здійснення певного виду діяльності на даному ринку.
Авторське право – це можливість контролювати продаж і розповсюдження оригінального виробу в інтересах його автора (книги, музичні твори, програмне забезпечення). Воно діє на протязі всього життя автора і ще на протязі 25 років після його смерті в інтересах його спадкоємців.
Товарні знаки – це спеціальні символи, які дозволяють пізнавати (ідентифікувати) товар, послугу чи фірму. Конкурентам забороняється використовувати зареєстровані товарні знаки, підробляти їх, або застосовувати подібні, які вводять в оману споживача.
Патент – це свідоцтво, яке засвідчує виключне право автора на розпорядження створеним ним благом (технологією). Якщо фірма має патент на технологію виробництва якого-небудь продукту, то це робить неможливим виробництво даного товару іншими фірмами на протязі терміну дії патента. Звичайно, власник патенту може продати свою технологію, або взагалі її не використовувати, але це його право. І тільки отримання патента на альтернативну технологію дає можливість конкурувати з фірмою-монополістом.
Монополія може існувати у трьох формах: природна монополія, адміністративна монополія і економічна монополія.
Особливе місце в економіці займає феномен “природної монополії” . До природних монополістів відносяться підприємства суспільного користування і підприємства, які експлуатують унікальні природні ресурси. Наприклад, поштовий зв’язок, метрополітен, електричні та газові підприємства, компанії з водопостачання та інші. Як правило, подібні “природні монополії” знаходяться у власності держави або діють під її контролем. Існування природних монополій пояснюється особливим ефектом пов’язаним з масштабом виробництва – ефектом економії ресурсів в результаті укрупнення виробництва. Відомо, що велике виробництво має переваги перед дрібним при порівнянні величини витрат при однорідному виробництві. Внаслідок кращої технологічної оснащеності і більшої потужності великого підприємства проходить підвищення продуктивності праці, а, значить, зниження витрат на одиницю продукції. Це означає більш ефективне використання ресурсів. Тому природні монополії є бажаним явищем для суспільства, хоча монополістична природа все рівно вимагає регулювати їх діяльність.
Адміністративна монополія виникає внаслідок дій державних органів влади, що надають окремим фірмам виключні права на здійснення певного виду діяльності. Найбільш поширеною була економічна монополія, яка виникає тоді, коли окремі фірми самостійно завойовують собі виключне становище на ринку, використовуючи закономірності економічного розвитку.
Економічна монополія виникла із конкуренції – свого антипода , коли внаслідок концентрації (зростанні масштабів виробництва шляхом капіталізації власного прибутку фірм, тобто перетворення його частини в капітал) і централізації (об’єднання раніше самостійних капіталів) капіталу. Завдяки цим процесам кількість фірм у більшості галузей значно зменшилась, а їх наступний розвиток привів до появи неконкурентного ринку чистої монополії, що характеризується такими рисами:
- у галузі панує одна гігантська фірма;
- вона випускає унікальний продукт (унікальний у тому розумінні, що його більше ніхто не виробляє), що не має близьких замінників;
- вступ до галузі для конкурентів повністю блокований;
- присутні елементи нецінової конкуренції, що проявляється у рекламі, існування торгової марки фірми, хоча особливої потреби у ній не відчувається за відсутністю конкурентів;
- здійснюється значний контроль за ціною товарів галузі.
Отже, фірма-монополіст завойовує виключне становище на галузевому ринку, завдяки чому встановлює монопольно високі ціни (якщо це виробник) чи монопольно низькі ціни (якщо це покупець чи споживач) на продукт і одержує монопольно високі прибутки, не допускаючи до них конкурентів.
Економічна монополія здійснюється такими методами:
- “лідерство в цінах” (монополіст встановлює ціну, на яку орієнтуються дрібніші фірми галузі);
- встановлення ціни за витратами виробництва найгіршого підприємства у фірмі-монополії (це дозволяє усім іншим підприємствам фірми – виробникам однотипного товару привласнювати надлишковий прибуток);
- “ножиці цін”, коли домінуюча у галузі фірма штучно завищує ціни на власний продукт і, водночас, змушує фірми-постачальники знижувати ціни на сировину, матеріали, паливо і енергію тощо, використовуючи своє монопольне становище (різниця монопольно високих і монопольно низьких цін утворює монопольний надприбуток);
- створення штучних перешкод для міжгалузевого руху капіталів;
- таємні змови чи легальні угоди про створення у галузі монополістичного об’єднання типу картеля (таємної змови кількох фірм про рівень ціни, ринку збуту тощо), синдикату (об’єднання, у якому учасники втрачають комерційну самостійність, зберігаючи виробничу), тресту (об’єднання, у якому учасники втрачають як комерційну, так і виробничу самостійність), концерну (об’єднання синдикатів чи трестів), конгломерату (об’єднання підприємств різних галузей). Проте лише картелі обов’язково утворюють монополію, а синдикати, трести, концерни є тільки організаційними формами об’єднань підприємств. Вони стають монополіями за умови свого пануючого становища на певному ринку.
Дослідження закономірностей ринкової поведінки монополій дає підстави стверджувати, що монополії як господарські організації відіграють вагому роль у соціально-економічному розвитку будь-якої країни і дозволяє відкинути стереотипне уявлення про монополію лише як “економічне зло”. Однак незаперечним є і той факт, що благотворний вплив монополій на народногосподарський відтворювальний процес має певні межі. Тому слід ще раз підкреслити, що монополія – явище надзвичайно суперечливе. В один і той же час монополіст може приносити користь суспільству і чинити дії, що завдають йому шкоди. То ж не дивно, що ставлення громадськості і держави до монополії завжди неоднозначне: від повного засудження до майже повного виправдання.
Аналіз і узагальнення наукових досліджень у цій сфері, а також практичний досвід переконують, що найсприятливіші умови для вияву негативних рис монополії існують у трансформаційних економіках, які характеризуються невизначеністю і нестабільністю, відсутністю розвинутих ринкових відносин, асиметрією інформації, низькою ефективністю системи інституційно-правового регулювання і контролю, тощо. Класичним прикладом щодо цього є вітчизняна економіка. У розвинутому ринковому середовищі більшою мірою виявляються позитивні впливи монополії на економічний розвиток.
Історія розвитку монополій є водночас і історією боротьби з ними. Для регулювання проблем, пов’язаних з існуванням монополій, держава здійснює антимонопольне регулювання на основі антимонопольного законодавства.
Антимонопольна політика – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених у багатьох країнах світу, спрямованих на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного законодавства. Перший антимонопольний закон – так званий закон Шермана – був прийнятий у США в 1890 р. у відповідь на негативні явища в економіці, пов’язані із існуванням трестів.
За прикладом США в інших країнах світу також ухвалювали антимонопольні закони. В Європі антимонопольні норми вперше запровадили у Франції, а згодом в інших країнах – Італії, Бельгії, Великій Британії, Німеччині тощо.
Законодавство різних країн підходить до визначення антиконкурентної діяльності неоднаково. У Німеччині, наприклад, підприємство вважають монополістом у тому випадку, коли воно контролює третину ринку певного продукту, у Франції – чверть ринку. В усіх європейських країнах діють спеціальні державні органи, які стежать за дотриманням норм антимонопольного законодавства. У Німеччині, Австрії, Нідерландах, Великій Британії, Швеції суб’єкти господарської діяльності зобов’язані повідомляти відповідні державні органи про всі угоди, які можуть обмежити конкуренцію. У Франції, Бельгії, Швейцарії законодавство передбачає обов’язкове повідомлення про такі угоди лише у випадках, коли справа стосується заінтересованої сторони чи державного органу, що контролює дотримання антимонопольного законодавства. Антимонопольне законодавство Японії ґрунтується на Законі “Про заборону приватної монополії та забезпечення чесних угод”. Мета цього документа – поставити поза законом приватну монополію, нечесне укладання угод, незаконне обмеження виробництва, спонукати до справедливої вільної конкуренції та розвивати підприємницьку діяльність.
У лютому 1992 року в Україні було прийнято Закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”. Для нашої країни він є особливо актуальним, адже із 380 найбільших промислових підприємств 197 є єдиними виробниками свого виду продукції у національній економіці, а 90% адміністративно-організаційних структур також є монопольними. Тому даний закон спрямований на демонополізацію економіки, фінансову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку підприємств, які сприяють розвиткові конкуренції. Згідно з цим законом монопольним вважається становище, коли частка підприємця перевищує 35%. Закон передбачає контроль за створенням, реорганізацією (злиттям, приєднанням) фірм для запобігання виникненню монопольних ситуацій, штрафи підприємців і посадових осіб, а також відшкодування збитків, заподіяних зловживанням монопольним становищем та недобросовісною конкуренцією. Антимонопольний комітет України та його територіальні управління мають право ухвалювати рішення про примусовий поділ монопольних утворень, а для створення нових великих економічних об’єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету. Проте реалізація цього закону здійснена лише частково.
Крім того, законодавство багатьох розвинених країн світу передбачає реєстрацію товарних знаків і товарних марок з метою посилення конкуренції за вдосконалення якості продукції; регулюються загальні умови укладання угод з метою недопущення прямого диктату над споживачем тощо. Державні органи за цих умов здійснюють експертизу нормативних актів та всебічний аналіз стану різних ринків (зокрема, аналіз цін), здійснюють, здебільшого, опосередкований контроль за витратами та прибутками, розробляють заходи щодо демонополізації виробництва і обігу, розукрупнення окремих монополій, працюють над удосконаленням антимонопольного законодавства та ін.
Таким чином, антимонопольна політика і антимонопольне законодавство спрямовані передусім на недопущення утворення економічних монополій, їх влади над ринком. Все це потрібно для відновлення можливостей ринкового конкурентного механізму (тепер вже на грунті досконалої конкуренції), щоб надати нових можливостей розвитку сучасній економічній системі.
§ 5. ПОНЯТТЯ РИНКОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ТА ЇЇ
ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ
Ефективне функціонування ринку можливе лише за наявності розвинутої інфраструктури. Інфраструктура ринку – це сукупність спеціалізованих інститутів, які прискорюють та полегшують укладення і здійснення ринкових угод. Зростаючу роль ринкової інфраструктури бачимо через перелік її функцій (рис.4.4.).
Пра
Рис. 4.4. Функції інфраструктури ринку
Оскільки будова інфраструктури ринку дуже складна, багатоелементна, то в ній прийнято виділяти чотири основні підсистеми (рис.4.5.).
Рис.4.5. Елементи ринкової інфраструктури
Як видно з рис.4.4. та 4.5. інфраструктура обслуговує як окремі ринки, так і ринок в цілому.
Окремі ринки обслуговують спеціалізовані установи та організації ринкової інфраструктури Так, інфраструктура ринку товарів включає товарні та ф’ючерсні біржі. Торгові доми, посередницькі структури, торгівельну мережу, підприємства оптової та роздрібної торгівлі; інфраструктура фінансового ринку включає фондові біржі, валютні біржі, банки, брокерські та страхові компанії, аудиторські фірми; інфраструктура ринку праці включає біржу праці ( служби зайнятості), систему підготовки та перепідготовки кадрів, регулювання міграції робочої сили.
До елементів ринкової інфраструктури, які обслуговують ринок загалом, належать інформаційні мережі на засоби зв’язку, транспортне обслуговування, Центральний банк, податкові служби, державні митні органи тощо.
Інфраструктура ринку товарів. Товарна біржа – це оптовий ринок, де відбувається торгівля однорідними й одноякісними товарами за зразками. При цьому самі товари на ринок не доставляються. Їхня наявність засвідчується документами. Товарні біржі бувають публічні та приватні. На публічних біржах угоди можуть укладати як їх члени, так і підприємці, що не є їх членами. Приватні біржі організовують у формі акціонерних компаній і закритих корпорацій. Укладати угоди на таких біржах можуть лише акціонери.
На біржі торгують не виробники і безпосередні покупці, а посередники, брокери та дилери, які є зареєстрованими членами біржі. Той, хто бажає купити чи продати товар через біржову угоду, мусить звернутись до брокера або дилера. Дилер – це юридична особа, яка здійснює біржове або торговельне посередництво за свій рахунок і на свою користь. Брокер – є посередником при укладанні угод, діє за дорученням і за рахунок клієнтів, одержуючи від них за роботу комісійні.
Крім брокерів і дилерів, на біржі працюють маклери-службовці, які регулюють порядок проведення торгів. Однак укладати біржові угоди маклер не має права. Маклер здійснює свої функції за наймом, одержуючи винагороду у вигляді заробітку.
Розрізняють такі форми біржової торгівлі – форвардні, ф’ючерсні угоди та угоди з премією, або опціони.
Форвардна угода – це угода, за якою продавець повинен мати наявний товар і поставити його в назначений у контракті строк.
Форвардна угода гарантує збут продукції для продавця та придбання на вигідних умовах для покупця і дає певну страховку від зміни цін. Біржовий посередник спочатку укладає форвардну угоду з продавцем, а згодом, знаючи, скільки товару він одержить у зазначений час, посередник укладає угоду з покупцем на постачання товару або з іншим посередником на перепродаж йому певної частини майбутньої партії товару.
Ф’ючерсна угода – це придбання права купити або продати у майбутньому товар, який ще не вироблено, проте буде вироблено за певний проміжок часу за певною ціною, що визначена товарною біржею. Ф’ючерсні угоди укладають з метою страхування від можливих змін цін або одержання різниці при перепродажу ф’ючерсної угоди. Переважна більшість зобов’язань за цими угодами виконується шляхом сплати або отримання різниці в ціні, а не через поставку реального товару. Вони використовуються на ринках, для яких характерні значні коливання цін і великі обсяги торгівлі.
У сучасних умовах існує це один тип біржової угоди – угода з премією, або опціони. Це спекулятивна угода, що полягає у наданні права (але не зобов’язання) на купівлю якогось товару у визначену дату в майбутньому за обумовленою на момент укладання ціною з включенням комісійних продавцю. Тобто, якщо ціна товару підвищиться, то покупець придбає товар за обумовленою ціною, а з отриманого прибутку виплатить продавцю комісійні. Якщо ж, навпаки, ціна знизиться, то покупець зможе відмовитися від покупки, однак змушений буде платити комісійні продавцю.
Для страхування від можливих втрат через зміни цін при укладанні угод з реальним товаром у біржових операціях застосовують хеджування. Хеджування – це страхування ціни товару від ризику, небажаного для виробника зниження чи невигідного для покупця підвищення.
Відповідно до характеру біржових операцій виділяють товарні біржі реального товару і ф’ючерсні. На товарних біржах продаж контрактів супроводжується, як правило, наступною поставкою товарів. На ф’ючерсних біржах здійснюються в основному спекулятивні угоди і страхування від несприятливих змін цін, які не супроводжуються поставкою товарів, а мають своїм результатом ліквідацію контрактів і перерахунок між його агентами на основі різниці у цінах. Ф’ючерсні біржі – це найсучасніша форма товарної біржі. Переважна частина товарних бірж в економічно розвинутих країнах є ф’ючерсними.
Інфраструктура фінансового ринку. Інфраструктура фінансового ринку включає фондові біржі – організований і регіонально функціонуючий ринок, на якому відбувається купівля-продаж цінних паперів-акцій, облігацій, сертифікатів тощо. Емітенти випускають цінні папери, щоб залучити капітал. Інвестори купують ці папери, щоб вигідно вкласти гроші. Вигідність інвестицій у ту чи іншу галузь визначається вартістю тих чи інших цінних паперів. Яка в свою чергу визначається попитом на них на біржі. Таким чином фондові біржі здійснюють перерозподіл капіталу між компаніями, галузями. Сферами виробництва й обслуговування на користь найперспективніших.
Власник цінних паперів, який вирішив їх продати, звертається до біржових посередників – брокерів та дилерів. Останні шукають охочих придбати цінні папери. Маклери – штатні працівники біржі, оформляють угоди між продавцями і покупцями цінних паперів.
Діяльність фондової біржі в Україні регулюється законом “Про цінні папери і фондову біржу”. З 1992 року функціонує Українська фондова біржа. Вищим її органом є Загальні збори членів, які обирають Біржову раду терміном на 5 років, та виконавчий орган – Правління біржі. Українська фондова біржа має розгалужену мережу регіональних центрів та філіалів. На початок 2005 року в Україні практичну діяльність здійснювали 19 фондових бірж та їхніх філій.
Інфраструктура фінансового ринку включає також валютні біржі, які являють собою особливу сферу економічних відносин, де здійснюються операції з обміну валют і платіжних документів (чеків, векселів, телеграфних і поштових переказів). У наші дні практично всі операції з іноземною валютою і золотом проводяться банками. Банки здійснюють угоди за свій рахунок або за дорученням своїх клієнтів.
Валютний курс, тобто вартість кожної валюти в інших валютах встановлює співвідношення попиту і пропозиції. Цей курс використовується у міжнародних банківських розрахунках та при обміні валют. У сучасних умовах переважає пряма міжбанківська торгівля валютою, тому роль валютних бірж дещо знижується. На початок 2003 року в Україні практичну діяльність здійснювали 2 валютні біржі.
Банки – це особливі фінансові інститути, які акумулюють тимчасово ві ль ні грошові ресурси і надають їх у користування іншим економічним суб'єк там у формі кредитів.
Головними функціями банків є:
Тобто, банківська справа це є бізнес, подібний до будь-якого іншого виду підприємницької діяльності. Банки є відносно простими діловими підприємст вами. Вони надають своїм клієнтам (вкладникам і позичальникам) певні по слуги і одержують від них ту чи іншу форму оплати, намагаючись отримати мак симальний прибуток.
Установи з певними рисами банків виникли спочатку у середньовічних містах Північної Італії, потім – у торговельних центах Нідерландів та Німеч чини. Сучасні принципи банківської справи були закладені та розвивались в Англії в ХVII ст., а пізніше – в інших країнах.
З плином часу банки розширювали сферу діяльності і діапазон викону ва них операцій та послуг: від звичайного посередництва при платежах, надання кредитів до сучасної ролі банків як механізмів розподілу та переливання капі талу у різні галузі виробництва.
Сучасні банки, як правило, класифікують за формами власності та за ви дами виконуваних функцій.
За формою власності банки бувають акціонерні, приватні, кооперативні (у США взаємні), муніципальні (комунальні), державні, змішані (за участю держави), міждержавні.
За видами виконуваних операцій виділяють три типи сучасних банків: центральні (емісійні), комерційні (депозитні) та спеціальні (інвестиційні, ощад ні, аграрні, зовнішньоторговельні, іпотечні та інші).
Кожна держава будує свою власну банківську систему. Банківська сис те ма, як правило, є дворівневою і включає центральний банк і комерційні банки та спеціалізовані небанківські кредитно-фінансові установи.
У нашій країні центральним є Національний банк України. Він виконує такі основні функції:
Комерційні банки поділяють на універсальні, інвестиційні та спеціальні.
Універсальні комерційні банки – це кредитні установи, призначені для залучення грошових засобів та їх розміщення від свого імені на умовах повер не ності, строковості і платності.
Основне призначення комерційних банків – посередництво у переміщенні грошових засобів від кредиторів до постачальників і від продавців до покупців. Головна мета їхньої діяльності – одержання прибутку, тому їх і називають комерційними. Ці банки концентрують більшу частину кредитного ринку і є основною ланкою кредитної системи. Універсальні комерційні банки здій сню ють банківські операції у найширшому діапазоні:
Як правило, універсальні комерційні банки знаходяться в акціонерній влас ності закритого або відкритого типів.
Інвестиційні банки зосереджують свою діяльність насамперед на довго терміновому кредитуванні (наданні довгострокових інвестицій).
Спеціальні банки обслуговують певні сфери чи галузі економіки або ви конують обмежені банківські функції. До спеціальних банків належать: буді ве ль ні банки (обслуговують усі галузі виробництва, крім сільського господар ства, надаючи довгострокові кредити); аграрні (кредитують аграрно-промис ловий комплекс); ощадні банки (обслуговують населення); іпотечні банки (надають кредити під заставу нерухомого майна – будинків, споруд, землі тощо).
Небанківські кредитні установи – інвестиційні та благодійні фонди, фінансові компанії, кредитні спілки тощо, які здійснюють лише окремі бан ків ські операції.
Крім комерційних банків, провідні позиції у наданні кредитів належать страховим компаніям. Вони акумулюють ресурси шляхом продажу страхових полісів, які (грошові ресурси) використовуються ними для довгострокових капі таловкладень через придбання високоприбуткових інвестиційних цінних папе рів із фіксованими термінами погашення (облігації промислових компаній, дер жав них облігацій тощо).
Різновидом спеціальних кредитних установ є фінансові компанії. Вони спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредиту – споживчого, інвестиційного тощо. Ці компанії акумулюють вільні кошти торгових і промислових фірм та меншою мірою населення, виплачуючи більш високий процент, ніж банки.
Також існують кредитні спілки та будівельні кооперативи, які формують капітал з ощадних вкладів своїх членів і видають їм поточний кредит, а останні – і на будівництво приватних будинків. Існують також пенсійні фонди, довірчі пайові фонди тощо.
Усі банківські операції поділяються на три групи:
Пасивними називають усі операції банку щодо залучення тимчасово віль них коштів. Найбільшу питому вагу при цьому мають депозити (вклади). Во ни можуть бути термінові (на певний час), безтермінові та вклади на поточ ний рахунок.
Комісійно-посередницькі операції – це ті, які не потребують кредитів з боку банків. Вони можуть бути інкасовані (одержання грошей за докумен тами), вексельні (застава та обмін векселів), трастові (операції з цінними паперами клієнтів, управління майном), гарантійні (авальні, фактирингові), посередницькі (консультування, операції з валютою, цінними паперами), лізингові.
Аудиторська фірма – це незалежна висококваліфікована організація, яка на замовлення контролює й аналізує фінансову діяльність підприємств і організацій різних форм власності, їхні річні бухгалтерські звіти та баланси. Такий контроль здійснюється з метою зменшення економічного ризику при укладання відповідних фінансових угод з цими суб’єктами або при підозрі на можливе банкрутство чи приховування тіньових операцій.
Інфраструктура ринку праці. Біржа праці (служба зайнятості) –складова ринкової інфраструктури, що регулярно здійснює посередницькі операції на ринку праці. Вона виконує такі функції: аналізує стан ринку праці, прогнозує попит і пропозицію робочої сили; веде облік громадян, що звертаються за допомогою щодо працевлаштування; сприяє працевлаштуванню; здійснює професійну орієнтацію молоді; виплачує допомогу по безробіттю тощо.
Інші елементи ринкової інфраструктури. До важливих елементів ринкової інфраструктури слід зарахувати також:
Аукціони – форма продажу у визначений час і у визначеному місці товарів, попередньо виставлених для ознайомлення, що реалізуються на конкурсних засадах.
Торгово-промислові палати – це комерційні організації, головним завданням яких є сприяння розвитку економічних і торгівельних зв’язків із зарубіжними партнерами.
Торгові доми – торгівельні фірми, що закуповують товари у виробників або оптовиків своєї країни і перепродують за кордон або закуповують за кордоном і перепродують місцевим торговцям і споживачам.
Ярмарки – це торги, ринки товарів, які періодично організовують в установленому місці. Залежно від місця проведення і залучення учасників ярмарки бувають національні, регіональні, міжнародні, всесвітні.
Консалтингові фірми – надають консультації з питань економічної діяльності та маркетингу.
Холдингова компанія – це акціонерна компанія, капітал якої використовується переважно для придбання контрольних пакетів інших компаній з метою встановлення контролю за їхньою діяльністю й отримання доходів.
Функціонування і діяльність усіх складових ринкової інфраструктури є важливою і необхідною умовою реальної ринкової трансформації економіки України. Розвиток цієї інфраструктури вимагає відповідного законодавства, юридичних гарантій, дійового механізму й матеріально-фінансового забезпечення.
Важливим показником стану економіки є так звана ринкова кон'юктура - це тимчасова ситуація, яка характеризує стан виробництва і споживання в певний період часу. Про кон’юктуру дозволяють судити наступні показники:
- динаміка виробництва і будівництва;
- величина товарних запасів;
- рух цін, процента, курсу цінних паперів;
- зміни в рівнях прибутку, зарплати і витратах виробництва;
- співвідношення між числом зайнятих та безробітних.
Економічна кон'юнктура відображає стан багатьох факторів, як економічних так і неекономічних, а часто і випадкових. Поліпшення економічної кон’юктури досягається, як правило, кількома способами:
- регулюванням масштабів інвестицій;
- зміною умов і масштабів державних закупівель;
- переглядом рівня податкових і процентних ставок;
- регулюванням величини грошових збережень населення.
Економічна кон'юнктура завжди цікавила учасників економічної діяльності, оскільки безпосередньо впливала на результати їх комерційної діяльності. Сьогодні практично нема такого підприємства чи локального ринку, які би не вивчались з метою прогнозу зміни ринкової кон’юктури. Це є одне із завдань маркетингу. Науковий аналіз ринкової кон’юктури здатен запобігти багатьом негативним тенденціям і є обов’язковим елементом механізму регулювання ринкової економіки.
ЛІТЕРАТУРА
1. Базилевич В.Д., Базилевич К.С. Ринкова економіка: основні поняття і категорії: Навч.посібник. – К.: Знання, 2006. – С.51-60,63-68, 112-118.
2. Дзюбик С.Д., Ривак О.С. Основи економічної теорії: Навч.посібник. – К.: Знання, 2006. – С.58-78,256-286.
3. Економічна теорія: Політекономія. Підручник / За ред..В.Д.Базилевича. – К.: Знання-Прес, 2008. – С.189-213, 233-266, 388-409, 495-510.
4. Рібун Л.В. Основи економічної теорії. – Львів: Камула, 2010. – С.111-180, 332-338.
5. Малий І.Й., Диба М.І., Галабурда М.К. Держава і ринок: філософія взаємодії: Монографія. – К., 2005.
6. Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. – К.: Основи, 2000. – 198 с.
7. Гражевська М. Забезпечення конкурентоспроможності національної економіки в глобальному постіндустріальному вимірі // Економіка України. – 2008. - № 9. – С.54-63.
8. Грищенко А., Соболєв В. Ринкова інфраструктура: суть, функції, будова // Економіка України. – 1998. - № 4. – С.35-44.
9. Кредисов В. Держава і ринок: необхідність взаємодії у перехідній економіці // Економіка України. – 2002. - № 2. – С.50-57.
10. Матвієнко П. Капіталізація як дійовий інструмент підвищення надійності банківської системи України // Економіка України, - 2008. - № 1. – С.42-52.
11. Тарнавська Н. Новітні прояви конкуренції в суспільстві, яке базується на знаннях // Економіка України. – 2008. - № 2. – С.4-16.
12. Точилін В., Венгер В. Формування функціонально ефективної моделі ринку: конкуренція та бар’єри, ринкова влада і державне управління // Актуальні проблеми економіки. – 2009. - № 2. – С.23-38.
13. Филюк Г. Соціально-економічні наслідки монополії: теоретичний та практичний аспекти // Економіка України. – 2008. - № 1. – С.30-41.
14. Чухно А. Сучасна фінансово-економічна криза: природа, шляхи та методи подолання // Економіка України. – 2010. - № 1. – С.4-18.
ТЕМА 5. РИНКОВИЙ МЕХАНІЗМ
ПЛАН
§ 1. Попит та фактори, що його визначають.
§ 2. Пропозиція та фактори, що її визначають.
§ 3. Взаємодія попиту та пропозиції. Ринкова рівновага та її динаміка.
§ 4. Переваги та вади ринку.
§ 1. ПОПИТ ТА ФАКТОРИ, ЩО ЙОГО ВИЗНАЧАЮТЬ
Ринкова економіка – це безперервний процес взаємодії попиту і пропозиції. Розробка простої моделі такої взаємодії склала цілу епоху в історії економічної науки. І хоча з того часу минуло більше двох століть, саме з неї починається теоретичне вивчення сучасної ринкової економіки, бо розуміння механізму самоорганізації, саморозвитку та саморегулювання ринкової економіки ґрунтується, насамперед, на розумінні взаємодії попиту і пропозиції.
Попит на ринку створюють покупці. Основою попиту є потреби, але не всі. Термін “попит” для економістів означає платоспроможну потребу, тобто потребу, яку суб’єкт здатний оплатити. Якщо ви хочете придбати комп’ютер, але не маєте для цього грошей, то економісти назвуть це бажанням, а не попитом. Але, якщо у вас є гроші, які ви готові витратити нам купівлю комп’ютера, то це вже попит. Тобто, попит – це потреби людей, представлені на ринку і забезпечені грошима, попит – це платоспроможні потреби. Говорячи про попит, економісти завжди мають на увазі платоспроможний попит.
Як наукове поняття, попит – це кількість товарів і послуг, яку споживачі бажають і здатні купити на ринку по даній ціні в межах визначеного часу за інших однакових умов.
Досвід показує, що кількість товарів, куплених споживачами (величина попиту), насамперед, залежить від ціни цього товару. Простежуються наступні закономірності (властивості) попиту: при незмінних всіх інших умовах зниження ціни на товар викликає, як правило, збільшення величини попиту, а підвищення ціни, навпаки – зменшення величини попиту. Ця обернена залежність між ціною і величиною попиту отримала назву закону попиту.
Обернена залежність величини попиту від ціни пояснюється ефектами “доходу” і “заміни” (“заміщення”) та дією закону спадної граничної корисності.
Ефект доходу полягає в тому, що зниження ціни на продукт при попередньому незмінному доході дозволяє купувати більшу його кількість. Так, на дохід 10 грошових одиниць (гр.од.) покупець може придбати 2 одиниці продукту по ціні 5 гр.од. і 5 одиниць цього ж продукту по ціні 2 гр.од.
Ефект заміни полягає в тому, що зниження ціни на продукт робить його більш привабливим для покупця порівняно з продуктами-замінниками, ціни на які не змінились, і спонукає споживача замінити цим продуктом продукти-замінники. Наприклад, зниження ціни на птицю, при незмінності цін на свинину, баранину, яловичину спонукає споживача замінити останні продукти птицею Тому при зниженні ціни на птицю споживач буде купувати більшу її кількість, відмовляючись від купівлі попередньої кількості продуктів-замінників.
Іншим поясненням закону попиту є дія так званого закону спадної граничної корисності. Під корисністю розуміють властивість товару (послуги) задовольняти потреби, а під граничною корисністю – додаткове задоволення (додаткову корисність), яке отримує споживач від однієї наступної одиниці певного товару. Зміст закону спадної граничної корисності полягає в тому, що починаючи з певного моменту, додаткової одиниці конкретного продукту приносять споживачеві все менше додаткове (граничне) задоволення. Це пояснюється тим, що потреба в конкретному продукті із збільшенням його кількості буде поступово задовольнятись, і споживач оцінюватиме кожну наступну одиницю продукту корисністю (задоволенням), що буде зменшуватись.
В силу дії закону спадної граничної корисності з метою створення зацікавленості у придбанні додаткових одиниць продукту, які стають все менш привабливими для споживача, продавець повинен знизити на нього ціну. Лише більш низька ціна може зацікавити покупця придбати додаткову кількість менш “цінних” для нього одиниць продукту.
Отже, поведінку споживача відображає закон попиту, суть і властивості якого пояснюються ефектами доходу і заміни та законом спадної граничної корисності.
Модель поведінки покупця, закон попиту, можна зобразити у вигляді таблиці і графіка (табл.5.1. та рис.5.1.). В першому стовпчику табл..6.1. відображені різні ціни (в порядку їх зменшення), а в другому – кількість продукту, на яку буде пред’явлений попит при цих цінах (в порядку збільшення).
|
Ціна за одиницю продукту, гр.од. |
Величина попиту, кількість одиниць |
|
10 |
2 |
|
8 |
2.5 |
|
6 |
3,8 |
|
4 |
6 |
|
3 |
10 |
табл.5.1. Індивідуальний попит на продукт Х
Використовуючи ці дані, модель поведінки споживача зображена на рис.6.1. кривою П, яка називається кривою попиту.
Крива попиту відображає кількість продукту, яку буде купувати споживач при різних на нього цінах. Кожна точка на кривій попиту показує на певну кількість продукту, яку бажатиме і зможе придбати покупець при певному рівні ціни на нього, а крива попиту являє собою сукупність комбінації кількості продукту, що купуватиметься, і відповідної ціни.
Рух по кривій попиту, тобто з однієї точки на кривій до іншої – перехід від однієї комбінації “ціна – кількість продукту” до іншої комбінації, відображає зміну величини попиту. Причиною зміни величини попиту є зміна ціни товару.
Ціна
одиниці 10
8
6
4 П
2
0
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Кількість
Рис.5.1. Крива попиту на товар Х
Отже, між ціною і величиною попиту існує обернена залежність, яка відображається в спадному характері кривої попиту (з від’ємним нахилом). Про те, варто зазначити, що є ситуації, коли підвищення ціни збільшує величину попиту. Передусім це стосується так званого парадоксу Гіффена. Вважають, що англійський економіст Роберт Гіффен (1837-1910) виявив це явище під час голоду в Ірландії в середині 1890-х років, коли зросли одночасно попит і ціна на картоплю. Економісти пояснюють це явище таким чином. Якщо рівень економічного розвитку країни є низьким, то основна маса населення витрачає більшу частину своїх доходів на придбання таких товарів як хліб, картопля та ін. У випадку підвищення цін на ці продукти люди почнуть збільшувати попит на них, відмовляючись від придбання інших товарів. Це явище і отримало назву ефекту Гіффена. Товар Гіффена – це товар нижчої категорії, який займає у бюджеті споживача високу питому вагу і має криву попиту з додатнім нахилом (рис.5.2.).
Ціна П
одиниці
Кількість
Рис.5.2. Крива попиту на товари Гіффена
Крива попиту, зображена на рис.5.2. характеризує не тільки попит на деякі товари в бідних країнах, але й попит на більшість товарів в умовах високої інфляції. Властиві такій економіці адаптивні інфляційні очікування у населення проявляються у підвищенні попиту на товари при зростанні на них цін.
Попит залежить не тільки від ціни товару. Є ряд інших, нецінових факторів, які формують попит споживачів і зміни в яких викликають зміни в попиті при незмінному ріні цін.
До нецінових факторів, які визначають попит споживачів, належить:
В результаті зміни нецінових факторів попиту відбуваються зміни в попиті, що означає, що споживачі готові купувати більше або менше даного товару по кожній з можливих попередніх цінах. Дія цих нецінових факторів, зміна в попиті відображається на графіку зміщенням кривої попиту праворуч чи ліворуч. При дії нецінових факторів, які збільшують попит при кожному попередньому рівні цін, крива попиту П переміщається вправо, займаючи положення кривої П1 (рис.5.3.). І навпаки, при дії нецінових факторів в сторону зменшення попиту крива попиту П переміщається вліво і займає положення кривої П2.
Ціна
П1
П
П2
Кількість
Рис.5.3. Зміна в попиті на продукт Х (дія нецінових факторів).
Розглянемо вплив названих вище нецінових факторів на зміну в попиті.
Зміна смаків і переваг споживачів. Сприятливі зміни в смаках, викликані, наприклад, рекламою, модою, спричинять збільшення попиту на даний товар. І навпаки, негативна інформація може зменшити попит на товар.
Зміна кількості покупців. При збільшення кількості споживачів даного продукту збільшується і попит на нього. Наприклад, при зростанні народжуваності збільшується попит на пелюшки, “памперси”, дитяче харчування тощо. І навпаки, зменшення кількості споживачів даного продукту викликає скорочення попиту. Наприклад, під кінець відпочинкового сезону зменшується попит на послуги туристичних фірм.
Зміна доходу. Певні особливості в зміні попиту на товари відбуваються внаслідок зміни в доходах споживачів. Ця специфіка пов’язана з поділом товарів на товари вищої категорії (“нормальні товари”) і товари нижчої категорії. До “нормальних товарів” відносять такі, попит на які зростає із збільшення доходів споживачів або знижується із зменшенням доходів (наприклад, товари довготривалого використання, нерухомість тощо). До товарі нижчої категорії відносять товари, попит на які зменшується із зростанням доходу або збільшується із зменшенням доходу (наприклад, картопля, дешевий одяг і взуття).
Зміна ціни на інші (взаємозамінні в взаємопов’язані) товари. При збільшенні ціни на взаємозамінний товар У попит на товар Х зростає. І навпаки, при зниженні ціни на взаємозамінний товар У попит на товар Х зменшується. Так, при зростанні ціни на вітчизняне масло збільшився попит на масло (маргарин) іноземного виробництва. Що торкається зміни ціни на один із взаємопов’язаних товарів, то зміна ціни на один і попиту на другий товар відбувається в різних напрямках. Наприклад, при зростанні ціни на фотоапарати спостерігається зменшення попиту на фотоплівку.
Зміна очікувань. Очікування споживачів щодо зростання цін викликає збільшення поточного попиту на товари і навпаки. Зрозумілим стає, чому високі темпи інфляції і порожні полиці в магазинах завжди “йдуть в ногу” . Що торкається очікування росту майбутніх доходів, то воно проявляється в розширенні попиту, а очікування зменшення доходів ставить споживача в рамки жорсткої економії вже сьогодні.
Отже, збільшення попиту на продукт Х може бути викликане наступними причинами: сприятливими змінами в смаках споживачів, збільшенням кількості споживачів на ринку, зростанням доходу, якщо продукт Х є нормальним товаром, зменшенням доходу, якщо продукт Х є товаром нижчої категорії; підвищенням ціни на взаємозамінний товар, зниженням ціни на взаємопов’язаний товар, очікуванням ціни на товар Х, очікуванням підвищення доходів.
Причинами ж зменшення попиту на товар Х можуть бути: несприятливі зміни у смаках покупців, зменшення кількості споживачів даного товару, зниження доходу, якщо продукт Х є нормальним товаром, ріст доходу, якщо продукт Х є нижчої категорії, зниження ціни на взаємозамінний продукт, підвищення ціни на взаємопов’язаний товар, очікування зменшення ціни на продукт Х, очікування зниження доходу споживача.
Одним із основних факторів, який формує попит споживача, є ціна товару. Згідно закону попиту споживачі будуть купувати більшу кількість товару при нижчій на нього ціні (при незмінності всіх інших умов).
Однак різні товари відрізняються один від одного по ступені реакції зміни кількості продукту, що купується, на зміну ціни продукту.
Так, при зменшенні ціни продукту на 1% його кількість, яка купується, може змінитись: більше, ніж на 1%; менше, ніж на 1%, рівно на 1%.
Для визначення ступеня реакції, чутливості зміни кількості продукту, який купується, на зміну ціни на нього використовують показник еластичності попиту по ціні, або цінової еластичності попиту. Цінова еластичність попиту - це поняття, яке характеризує ступінь реакції зміни кількості продукту, що купується, на зміну ціни на нього.
Еластичність попиту визначається у відносних, а не в абсолютних цифрах і становить відношення процентної зміни величини попиту на товар до процентної зміни його ціни. Це відношення називається коефіцієнтом цінової еластичності попиту (КЕПц):
КЕПц =
де % Пх – процентна зміна величини попиту на товар Х;
Цх – процентна зміна ціни товару Х.
Розрізняють різні типи еластичності попиту: еластичний попит, нееластичний попит, одинична еластичність попиту, абсолютно нееластичний попит, абсолютно еластичний попит.
Еластичний попит має місце тоді, коли процентна зміна величини попиту є більшою за проценту зміну ціни, тобто при зміні ціни на 1% величина попиту змінюється більше, ніж на 1%. Для еластичного попиту коефіцієнт цінової еластичності є більшим 1.
Нееластичний попит – це такий, при якому процентна зміна величини попиту є меншою за проценту зміну ціни, тобто при зміні ціни на 1% величина попиту змінюється менше, ніж на 1%. Для нееластичного попиту коефіцієнт еластичності менший 1.
Одинична еластичність попиту має місце тоді, коли і ціна, і величина попиту змінюються на однаковий процент. Ознаками одиничної еластичності є значення коефіцієнта еластичності, рівного 1.
Про абсолютно нееластичний попит говорять тоді, коли незалежно від змін ціни величина попиту залишається незмінною. Для абсолютно нееластичного попиту коефіцієнт цінової еластичності дорівнює 0.
Абсолютно еластичний попит має місце тоді, коли незначне підвищення ціни викликає скорочення величини попиту до 0, а незначне зниження ціни породжує збільшення попиту до безмежності. Для абсолютно еластичного попиту коефіцієнт еластичності не визначають (він прямує до безмежності).
Розглянутим видам еластичності попиту відповідають п’ять типів кривих попиту. Для еластичного попиту характерною є полога крива попиту (рис.5.4.; 5.5.; 5.6.; 5.7.; 5.8.).
Ціна
одиниці А
3 Ц1
2
В
1 Ц2
П
0
К1 К2
1 2 3 4 5 6 7 8
Кількість
Рис.5.4. Крива еластичного попиту
Ціна 5 Ц1 А
одиниці
4
3
2 Ц2 В
1 П
0 К1 К2 Кількість
1 2 3 4 5 6
Рис.5.5. Крива нееластичного попиту
З рис.5.4. видно, що із зниженням ціни з Ц1 до Ц2 збільшується виручка від продажу товару, про що свідчить більша площа прямокутника ОЦ2ВК2 порівняно з площею прямокутника ОЦ1АК1.
Для нееластичного попиту характерною є крива попиту під ”крутим” нахилом, зображена на рис.5.5. З рис.5.5. видно, що із зниженням ціни з Ц1 до Ц2 зменшується і виручка (площа прямокутника ОЦ2ВК2 є меншою від площі прямокутника ОЦ1АК1).
Крива одиничної еластичності попиту зображена на рис.5.6., на якому видно незмінність виручки при будь-якій комбінації ціни та величини попиту.
Ціна 6
одиниці
5
4
3
2
П
1
0 1 2 3 4 5 6 7 8 Кількість
Рис.5.6. Крива одиничної еластичності попиту
Ціна 4 П
одиниці
3
2
1
Кількість
0 1 2 3 4 5 6 7
Рис.5.7. Крива абсолютно нееластичного попиту
Для абсолютно нееластичного попиту характерною є вертикальна крива (рис.5.7.).
Крива абсолютно еластичного попиту представлена на рис.5.8.
Ціна
одиниці П
Кількість
1 2 3 4 5 6 7 8
Рис.5.8. Крива абсолютно еластичного попиту
Той факт, що еластичність може змінюватись при русі вниз по кривій попиту, означає, що необхідно обережно підходити до віднесення товару до того чи іншого типу еластичності попиту. Проте можна виділити фактори, які дозволяють в основному віднести той чи інший товар до певного типу еластичності попиту.
Факторами цінової еластичності попиту є: наявність замінників товару, питома вага товару в доході споживача, належність товару до товарів розкоші чи першої необхідності, фактор часу.
Замінність. Одним із факторів цінової еластичності попиту ї наявність взаємозамінних товарів: чим більше є замінників даного продукту, тим більшою є еластичність попиту на нього. Так, існує велика різноманітність масла імпортного та вітчизняного виробництва. Якщо ціна на один з видів масла зменшиться, то величина попиту на нього значно збільшиться, так як споживачі почнуть заміняти цим маслом всі інші. І навпаки, якщо продукту немає замінників чи їх обмаль, то попит на такий продукт буде нееластичний. Наприклад, якщо ціна на електроенергію зросте, то величина попиту на неї значно не скоротиться. Люди не будуть заміняти світло лампочки світлом свічки чи ліхтаря.
Питома вага в доході споживача. Другим фактором еластичності попиту є питома вага вартості товару в доході споживача: чим більша питома вага товару в бюджеті людини, тим еластичнішим є попит на нього, і навпаки, чим менша питома вага товару в доході, тим менш еластичним буде попит на нього. Так, ріст ціни на автомобілі, нерухомість, антикваріат, інші коштовні речі викличе суттєве зменшення величини попиту на них. Попит на такі дорогі товарі з високою питомою вагою в доході є еластичним. Зміна ж ціни на олівці, ручки, інші товари з низькою питомою вагою в доході споживача не викличе суттєвих змін у величині попиту. Попит на них є нееластичним.
Товари розкоші і першої необхідності. Третім фактором цінової еластичності попиту є віднесення товару до категорії предметів розкоші чи першої необхідності: попит на товари першої необхідності (вода, електроенергія, ліки для хворого тощо) є нееластичним; попит на товари розкоші (картини, килими, золото тощо) є еластичним.
Фактор часу. Останнім фактором цінової еластичності попиту є фактор часу: чим більше часу є в розпорядженні людини для прийняття рішення або пристосування до зміни ціни на товар (послугу), тим попит на нього є еластичнішим. І навпаки, чим менше є для цього часу, тим попит є менш еластичним, або нееластичним. Наприклад, людина, яка добирається на роботу автобусом, при зростанні цін на проїзд в ньому в цей день змушена буде їхати автобусом. Проте надалі, маючи у своєму розпорядженні достатньо часу для прийняття рішення, вона може скористатись послугами іншого виду транспорту або піти на роботу пішки.
Отже, факторами еластичності попиту по ціні є: наявність великої кількості товарів замінників, велика питома вага товару в бюджеті сім’ї, віднесення товару до категорії розкошу, наявність достатнього часу для пристосування до зміни ціни. Факторами нееластичного попиту по ціні є: відсутність конкурентних замінників товару, незначна питома вага товару в доходах споживачів, віднесення товару до категорії товарів першої необхідності, відсутність достатнього часу у споживачів для прийняття рішення при зміні цін на товар.
В ринковій економіці визначення цінової еластичності попиту має неабияке значення: без попереднього прогнозу еластичності попиту на свою продукцію підприємцю не слід сподіватись на комерційний успіх. Якщо попит на товар є еластичним, тобто коефіцієнт цінової еластичності попиту є більшим за 1, то підприємець, знижуючи ціну на свій товар, може сподіватись на збільшення свого доходу. Коли ж цінова еластичність попиту на товар є меншою за 1, то аналогічні дії підприємця обернуться для нього зменшенням доходу.
Розрізняють індивідуальний та ринковий попит. Досі ми розглядали індивідуальний попит. Проте на ринку є багато споживачів, разом вони формують ринковий попит. Останній є сумою індивідуальних попитів усіх покупців на певному ринку в межах визначеного періоду.
§ 2. ПРОПОЗИЦІЯ ТА ФАКТОРИ, ЩО ЇЇ ВИЗНАЧАЮТЬ
Аналіз ринкового механізму ми почали з попиту. І це зрозуміло, тому що для кожної людини попит – це справа повсякденна, близька і зрозуміла. Але створює товари і пропонує їх споживачеві виробник. Саме сукупність товарів, які він поставляє на ринок і формує пропозицію.
Пропозиція – це кількість продукту, яку виробники бажають і здатні виготовити і запропонувати для продажу на ринку по кожній конкретній ціні із ряду можливих на протязі певного часу. Отже, пропозиція відображає ряд альтернативних можливостей, показує на певну кількість продукту, яку зможе і захоче виробити підприємець при різних цінах на продукт.
Пропозиція, як і попит – це особлива, самостійна сфера ринкової економіки, зі своєю економічною логікою поведінки її учасників. Зрозуміти цю логіку дозволяє аналіз зв’язку ринкової ціни і величини пропозиції.
При всіх незмінних інших умовах величина пропозиції та ціни на товар знаходиться в прямій залежності: чим вища ціна продукту, тим більшу його кількість буде вироблено і запропоновано для продажу. І навпаки: чим нижчою буде ціна продукту, тим меншу його кількість буде вироблено. Ця пряма залежність між ціною та величиною пропозиції одержала назву закону пропозиції.
Можна виділити наступні причини, які зумовлюють дію закону пропозиції. По-перше, це здоровий глузд виробника, його реакція на ринкові стимули. Оскільки підприємець у своїй діяльності ставить за мету одержати прибуток, то ріс ціни на його продукт при незмінних всіх інших умовах оцінюється ним як фактор збільшення прибутку.
Іншим поясненням прямої залежності величини пропозиції від ціни є дія ефекту заміни. Сутність ефекту заміни полягає в тому, що економічні ресурси в певних межах піддаються переключенню з виробництва одних товарів на інші. Наприклад, певну земельну ділянку можна використовувати для вирощування різних сільськогосподарських культур, для забудови, створення зони відпочинку тощо. При зростанні ціни на певний товар чи послугу власник землі вважатиме вигідним вилучити ці землі з традиційного їх використання на альтернативне і більш прибуткове.
Третьою причиною, яка пояснює пряму залежність величини пропозиції від ціни товару, є існуюча динаміка витрат виробництва одиниці продукту, обумовлена зміною кількості економічних ресурсів, які використовуються у виробничому процесі: на певному етапі виробництво більшої кількості продукту при незмінних фіксованих виробничих потужностях (земельної площі, кількості обладнання, устаткування) потребує все більшої кількості змінних ресурсів (праці, сировини, матеріалі, палива тощо), а тому зростають і витрати виробництва одиниці продукції. Для покриття цих зростаючих витрат виробництва, підприємець, який переслідує мету одержання прибутку, повинен підвищити ціну на продукт.
Отже, поведінку виробника на ринку відображає закон пропозиції: виробник буде більше виробляти продукту при зростанні на нього ціни і менше – при зниженні його ціни.
Розглянута закономірність між величиною пропозиції та ціною відображена в табл.5.2. в першому стовпчику, якої показані можливі ціни певного продукту (в порядку зниження), а в другому стовпчику – відповідна цим цінам величина пропозиції (також в порядку зменшення).
|
Ціна за одиницю продукту, гр.од. |
Величина пропозиції, одиниць |
|
10 |
9 |
|
8 |
8,5 |
|
4 |
6 |
|
3 |
4 |
|
2 |
1 |
Табл.5.2.Пропозиція продукту
Модель поведінки виробника можна зобразити і графічно за допомогою кривої, яка одержала назву кривої пропозиції. Крива пропозиції Пр (рис.5.9) побудована на основі даних табл.5.2. Крива пропозиції показує на ту кількість продукту, яка буде вироблена виробником при різних можливих цінах. Рух по кривій пропозиції, тобто перехід від однієї комбінації “ціна – кількість продукту” до іншої комбінації, показує на зміну величини пропозиції, причиною якої є зміна ціни продукту.
Ціна Пр
одиниці 10
8
6
4
2
0
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Кількість
Рис.5.9. Крива пропозиції продукту Х
Дія нецінових факторів пропозиції викликає зміни в пропозиції даного товару при незмінності його ціни, що означає, що виробник буде випускати більше або менше цього товару при кожній з можливих попередніх цінах. Зміни в пропозиції проявляються в переміщенні кривої пропозиції Пр вправо до кривої Пр1 при дії нецінових факторів збільшення пропозиції і вліво до кривої Пр2 при дії нецінових факторів зменшення пропозиції (рис.5.10).
Ціна Пр Пр1
одиниці
Пр2
Кількість
Рис.5.10. Зміна в пропозиції продукту Х (дія нецінових факторів
пропозиції)
Зміна в пропозиції товару відрізняється від зміни у величині пропозиції тим, що в першому випадку ці зміни відбуваються як результат дії нецінових факторів пропозиції при незмінності ціни товару, а в другому – як результат зміни ціни цього товару; в першому випадку крива пропозиції переміщається, а в другому – крива займає незмінне положення і розглядається лише рух по самій кривій (перехід від однієї комбінації “ціна – кількість продукту” до іншої, які знаходяться на цій же кривій пропозиції)
. Виділяють наступні нецінові фактори пропозиції: зміна цін на ресурси, зміна технології виробництва, зміна в податках і субсидіях, зміна цін на інші товари, очікування зміни ціни на товар. зміна кількості виробників товару.
Зміна цін на ресурси. При зростанні цін на економічні ресурси зростають витрати виробництва продукту, а отже, знижується прибутковість його виробництва. При незмінності всіх інших умов (наприклад, стабільності ціни товару, фіксованій величині грошового капіталу тощо) в такій ситуації виробник змушений буде скоротити обсяги випуску. І навпаки: зниження ціни на економічні ресурси є сигналом підприємцю до збільшення пропозиції, оскільки зниження цін на ресурси при незмінній ціні продукту забезпечує підприємцю більший прибуток. Отже, при незмінних всіх інших умовах ріст цін на економічні ресурси викликає зменшення пропозиції товару, а зниження цін – її збільшення.
Зміни в технології. Поява нових високопродуктивних технологій приводить до зменшення витрат виробництва одиниці продукту, а отже, і до розширення пропозиції продукту, а використання застарілих (наприклад, “спрацьованого” обладнання) – до зменшення його пропозиції.
Зміна в податках і субсидіях. Зміна в системі оподаткування та дотацій також викликає зміни в пропозиції товарів. Оскільки виробник оцінює податки як частину своїх витрат виробництва, які він повинен покрити, то для нього ріс податків означатиме скорочення прибутків, що при незмінності всіх інших умов, спокушатиме підприємця до скорочення обсягів виробництва продукту. Зниження ж податків є стимулом для збільшення пропозиції продукту. Що торкається змін в дотаціях на виробництво товару, які надає держава, то їх збільшення викликає нарощування обсягів виробництва, а скорочення – зменшення пропозиції товару.
Зміна цін на інші товари. Певний вплив на зміну в пропозиції товару чинять і зміни в цінах на інші товари. Причини цього зв’язку слід шукати в мобільності економічних ресурсів – в можливості їх альтернативного використання. За умов, коли ціна на один товар зростає, а на інший залишається незмінною, виробник буде вважати доцільним, з точки зору своєї вигоди – одержання більшого прибутку – переключити використання ресурсів з виробництва товару, ціна на який не змінилась, на виробництво товару, ціна на який підвищилась. Тому при зростанні цін на інший товар пропозиція даного товару зменшується. І навпаки, зниження ціни на товар, для виробництва якого використовуються ресурси, що можуть бути використані для виробництва іншого товару, буде сигналом щодо розширення пропозиції цього іншого товару. Наприклад, при зниженні ціни на сметану пропозиція сиру збільшиться, оскільки власнику молока вигідніше буде використати молоко для виробництва сиру, а не для виробництва сметани. Якщо ж ціна на сметану зросте, то власник молока використає його для виробництва більшої кількості сметани за рахунок зменшення виробництва сиру. Отже, зміни в пропозиції одного товару і зміни в цінах інших товарів відбуваються в протилежних напрямках.
Очікування зміни ціни товару. Іншим неціновим фактором зміни в пропозиції товару є очікування зміни ціни на нього. Як правило, при очікуванні росту ціни товару його продавець буде зацікавлений в “притримуванні” цього товару, що викличе скорочення його пропозиції. І навпаки, при очікуванні зниження ціни товару, продавець буде прагнути “позбутися” товару, внаслідок чого пропозиція товару збільшиться. Проте існують такі товари, на які розглянута закономірність не розповсюджується. Це торкається, в першу чергу, товарів, які швидко псуються. Фермер, який виростив помідори, прогнозуючи ріст цін на них в найближчому часі, не зможе відкласти їх продаж, так як такі його дії могли б обернутись для нього збитками.
Зміна кількості виробників. Останнім неціновим фактором пропозиції є зміна кількості виробників товару: при збільшенні кількості виробників даного товару його пропозиція збільшиться, а при зменшенні кількості виробників пропозиція товару знизиться.
Отже, причинами збільшення пропозиції певного товару при незмінності цін на нього можуть бути: зменшення цін ресурсів, які використовуються для виробництва даного товару; застосування високоефективних технологій; зниження податків; збільшення дотацій; зниження ціни іншого товару; очікування зменшення ціни на даний товар; збільшення числа виробників даного товару.
Зменшення ж пропозиції певного товару може бути викликане: ростом цін на економічні ресурси, які використовуються для його виробництва; посиленням податкового тиску; скороченням дотацій на виробництво товару; зростанням цін на інші товари; очікуванням підвищення ціни на даний товар; зменшенням кількості виробників даного товару.
Як і на попит, на пропозицію розповсюджується така характеристика як еластичність. Поняття цінової еластичності пропозиції використовують для характеристики ступеня реакції (зміни) величини пропозиції на зміну ціни товару.
Еластичність пропозиції товару по ціні – це є відношення процентної зміни величини пропозиції до процентної зміни ціни цього товару. Цінова еластичність пропозиції вимірюється за допомогою коефіцієнта цінової еластичності пропозиції (КЕПрц):
%DПрх
КЕПрц =
%DЦх
де %DПрх - процентна зміна величини пропозиції товару Х;
%DЦх - процентна зміна ціни товару Х.
Оскільки величина пропозиції змінюється в тому ж напрямку що і ціна, тобто збільшується при зростанні ціни і зменшується при її зниженні, то коефіцієнт цінової еластичності пропозиції завжди має додатнє значення.
Розрізняють еластичну, нееластичну, одиничну еластичність, абсолютно нееластичну і абсолютно еластичну пропозицію.
Якщо процентна зміна величини пропозиції є більшою від процентної зміни ціни, то говорять про еластичну пропозицію. Якщо процентна зміна величини пропозиції є меншою від процентної зміни ціни, то має місце нееластична пропозиція. Якщо процентна зміна величини пропозиції точно відповідає процентній зміні ціни, то має місце одинична еластичність пропозиції. Про абсолютно нееластичну пропозицію говорять тоді, коли величина пропозиції залишається незмінною при будь-якій зміні ціни товару. Коли найменше зменшення ціни викликає скорочення пропозиції до нуля, а найменше збільшення ціни породжує безконечно велику пропозицію, то говорять про абсолютно еластичну пропозицію.
Певний тип еластичності пропозиції характеризується відповідним значенням коефіцієнта цінової еластичності пропозиції: для еластичної пропозиції він є більшим 1; для нееластичної пропозиції – меншим 1; для одиничної еластичності пропозиції – рівний 1; для абсолютно нееластичної пропозиції – рівний 0; для абсолютно еластичної пропозиції – прямує до безмежності (не визначається).
Що торкається характеристики певного типу цінової еластичності пропозиції за показником зміни в загальній виручці, то цей показник не придатний для віднесення товару до певного типу цінової еластичності пропозиції. Оскільки величина пропозиції і ціна товару змінюються в одному напрямку, то в одному ж напрямку змінюється ціна і загальна виручка.
Криві пропозиції товарів з різними типами цінової еластичності зображені на рис.6.11.:
- еластична пропозиція - крива пропозиції 1;
- нееластична пропозиція - крива П;
- одинична еластичність пропозиції - крива Ш;
- абсолютно нееластична пропозиція - крива 1У;
- абсолютно еластична пропозиція - крива У.
Ціна IV II III
одиниці
I
V
0
Кількість
Рис.5.11. Еластичність пропозиції
На еластичність пропозиції впливає цілий ряд факторів. Серед них:
- мобільність ресурсів. Суттєвим фактором, який впливає на еластичність пропозиції, є вже згадана мобільність ресурсів, тобто можливість їх альтернативного використання та легкість їх переключення з виробництва одних товарів (послуг) на інші: чим мобільнішими є ресурси, тим еластичнішою є пропозиція товару, для виробництва якого використовуються ці мобільні ресурси. І навпаки, пропозиція товару, для виробництва якого використовують менш мобільні ресурси, є нееластичною по ціні. Наприклад, ріст цін на послуги легкового транспорту у вихідні і святкові дні може суттєво збільшити пропозицію цих послуг в районах масового перебування населення за рахунок збільшення кількості таксі і приватного автотранспорту, які працюють в будні дні в інших районах міста. При підвищенні ж ціни на вугілля пропозиція його суттєво не збільшиться, оскільки обмеженою є кількість шахт, де його добувають та високоспеціалізованого обладнання;
- фактор часу. Іншим фактором, який визначає цінову еластичність пропозиції, є фактор часу, тобто кількість часу, яка є в розпорядженні виробника для того, щоб відреагувати на зміну ціни на товар. Слід очікувати, що чим триваліший період, який є у виробника для пристосування до зміни ціни, тим в більшій мірі виробник зможе змінити обсяг випуску цього товару і, відповідно, тим еластичнішою буде його пропозиція. Частково ця залежність пояснюється тим, що реакція виробника, наприклад, на ріст ціни на продукт, залежить від вже розглянутої здатності перерозподілу ресурсів на користь виробництва цього продукту за рахунок скорочення виробництва інших. А перерозподіл ресурсів вимагає часу: чим триваліший цей час, тим значніша “рухомість” ресурсів, а отже, в більшій мірі може змінитись обсяг виробництва продукту і тим більшою є цінова еластичність його пропозиції.
При аналізі еластичності пропозиції економісти розрізняють три часові періоди: найкоротший, короткотерміновий і довготерміновий.
Найкоротший період настільки малотривалий, що виробники не встигають відреагувати на зміну ціни на товар зміною його виробництва, так що пропозиція товару є абсолютно нееластичною. Так, власник траулера, який привіз продавати свіжу рибу, не зможе змінити її пропозицію ні в разі підвищення на неї ціни, оскільки потрібен час для її вилову, ні в разу зниження ціни, оскільки затримка у її продажі приведе до збитків внаслідок псуття риби. В межах короткотермінового періоду виробничі потужності власника траулера залишаються незмінними, але він може вже відреагувати на зміну ціни на свіжу рибу кількістю виходів в море та чисельністю робітників. В результаті більш (або менш) інтенсивного використання наявних виробничих потужностей, яке можливе в межах короткотермінового періоду, пропозиція свіжої риби може дещо змінитись, отже, її цінова еластичність буде вищою, ніж в найкоротшому періоді. І в довготерміновому часі цінова еластичність пропозиції свіжої риби буде дуже високою, оскільки за цей тривалий час власник траулера може при сприятливій для нього кон’юнктурі придбати ще один траулер, а при несприятливій – його продати або побудувати рибопереробний завод.
Знання цінової еластичності пропозиції тих чи інших товарів дуже важливе для виробника, оскільки дозволяє йому передбачити можливі зміни в його доходах і вибрати напрямки підприємницької діяльності.
Потрібно наголосити, що попит більш рухливий у часі, ніж пропозиція. Це викликано швидким скороченням попиту при суттєвому підвищенні ціни. І навпаки, зростання цін – лише перший сигнал виробникові, щоб розширити виробничі потужності, залучити додаткові нові ресурси і на цій основі збільшити пропозицію товару.
§ 3.ВЗАЄМОДІЯ ПОПИТУ ТА ПРОПОЗИЦІЇ. РИНКОВА
РІВНОВАГА ТА ЇЇ ДИНАМІКА
Розглянемо тепер як встановлюється ціна товару на ринку. Ринок певного товару представлений, з однієї сторони, ринковим попитом (який становить суму індивідуального попиту на цей товар) та, з іншої сторони, ринковою пропозицією (яка є сумою індивідуальної пропозиції даного товару). В умовах конкуренції, яка притаманна ринковій системі, взаємодія ринкового попиту і ринкової пропозиції товару коректує його ціну до того моменту, поки величина попиту і величина пропозиції не зрівноважаться. В результаті цього встановлюється рівноважна ціна, тобто ринкова ціна, при якій величина попиту і величина пропозиції є однаковими. Ринкову ціну називають ще ціною рівноваги, тому що вона знаходиться на тому рівні, коли продавець ще згідний продати свій товар (по більш низькій ціні продажа буде збитковою), а покупець вже готовий купити (по більш високій ціні покупка буде збиткова).
Механізм встановлення ринкової ціни нам допоможуть встановити розглянуті раніше графіки попиту та пропозиції. Ці два графіки є якісно однорідні, тому що в кожному випадку відображають кількість товару в залежності від рівня ціни. Ця однорідність і дозволяє нам сумістити ці графіки (рис.5.12.). Рівень перетину кривих попиту і пропозиції і визначає рівень ринкової ціни – ціни рівноваги. Це дійсно рівноважна ціна, оскільки будь-яка інша точка означає диспропорцію між платежездатним попитом і відповідною йому товарною пропозицією. Причиною встановлення рівноважної ціни і рівноважної кількості продукту є конкуренція виробників і споживачів. При високій ціні пропозиція товару К1 буде перевищувати попит на нього К2. Між виробниками цього товару виникне конкуренція за збут його надлишкової кількості, яка проявлятиметься у вигляді зниження ціни кожним. Більш низька ціна буде стимулом для споживачів щодо збільшення купівлі цього товару, а для виробників – сигналом щодо скорочення обсягів його випуску.
надвиробництво Пр
Ціна Ц1
одиниці
Цо Р
Ц2
дефіцит П
К2 К3 Ко К4 К1
Кількість
Рис.5.12. Ринкова рівновага
Зниження ціни і обсягів випуску виробниками і збільшення покупок споживачами буде тривати доти, доки не встановиться ринкова ціна, яка зрівноважить бажання виробників виробляти продукт з бажанням споживачів його купувати в однаковій кількості.
Якщо ж ціна купівлі-продажу буде нижчою від рівноважної, наприклад, Ц2, то тепер виникне дефіцит товарів, оскільки при ціні Ц2 пропозиція К3 буде меншою за попит К. Тепер вже конкуренція між споживачами за придбання дефіцитного товару проявиться у більш високій ціні, яку будуть пропонувати покупці. Вища ціна стане сигналом для деяких покупців до скорочення купівлі товару, а для виробників, навпаки – сигналом для збільшення обсягів його виробництва. Ріст ціни і обсягів випуску та зменшення купівлі товару будуть тривати доти, доки знов же не встановиться рівноважна ціна, яка зрівняє величини попиту та пропозиції. Ці пристосування на ринку товару показані на рис.5.12. стрілками.
Попит та пропозиція товару Х, які були розглянуті в питаннях 1 та 2, характеризувались наступними значеннями (табл.5.3.).
|
Величина попиту, одиниць |
Ціна одиниці продукту, гр.од. |
Величина пропозиції, одиниць |
|
2 |
10 |
9 |
|
2,5 |
8 |
8,5 |
|
3.8 |
6 |
7,5 |
|
6 |
4 |
6 |
|
10 |
3 |
4 |
|
12 |
2 |
1 |
Табл.5.3. Попит, пропозиція та ціна продукту Х
Проаналізувавши дані табл.5.3. можна визначити рівноважну ціну. Вона становить 4 гр.од., оскільки при цій ціні величина попиту і величина пропозиції є однаковими (6 од.).
Такий же результат (рівноважна ціна 4 гр.од. і рівноважна кількість продукту 6 од.) одержимо і використавши графічний метод. На рис.5.13. побудовані криві попиту і пропозиції продукту Х на основі даних табл.5.3. Точка перетину цих кривих вказує на рівноважну ціну (4 гр.од.) і рівноважну кількість продукту (6 од.).
Ціна 10 П Пр
одиниці
8
6
Р
Цо 4
2
0
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Ко
Рис.5.13. Ринкова рівновага продукту Х
Отже, формування ринкової рівноважної ціни реалізує бажання виробників і бажання покупців купувати по цій ціні товари в однаковій кількості. Таким чином, рівноважна ринкова ціна забезпечує функціонування ринку даного товару без його надлишку і дефіциту. Вона одночасно обумовлює ефективне використання обмежених ресурсів, оскільки стимулює виробників випускати товар з витратами не вище ринкової ціни.
Рівноважна ціна і рівноважна кількість продукту можуть змінюватись в результаті дії нецінових факторів попиту і пропозиції.
Зміна попиту. З рис.5.14а. видно, що при незмінності пропозиції продукту Х під впливом дії нецінових факторів збільшення попиту, його рівноважна ціна – Цо зростає до Цо1 і рівноважна кількість також збільшується з Ко до Ко1. При незмінності пропозиції продукту Х і дії нецінових факторів зменшення попиту (рис.5.14б.) знижуються як його рівноважна ціна (з Цо до Цо1), так і рівноважна кількість (з Ко до Ко1).
Ціна Пр Ціна Пр
П1 П
Цо1 Цо
Цо П Цо1 П1
Ко Ко1 Ко1 Ко
Кількість Кількість
а) збiльшення попиту б) зменшення попиту
Пр Пр1 Пр1 Пр
Ціна Ціна
Цо Цо1
Цо1 П Цо П
Ко Ко1 Ко1 Ко
Кількість Кількість
в) збiльшення пропозицiї г) зменшення пропозицiї
Рис.5.14. Зміни попиту та пропозиції та їх вплив на рівноважну
ціну і рівноважну кількість продукту Х
Отже, існує прямий зв’язок між змінами попиту, з однієї сторони, та змінами в рівноважній ціні і рівноважній кількості продукту, з другої сторони, які виникають як наслідок дії нецінових факторів попиту.
Зміна пропозиції. При незмінності попиту на продукт Х і дії нецінових факторів збільшення його пропозиції (рис.5.14в) спостерігається збільшення рівноважної кількості продукту Х (з Ко до Ко1) і зниження його рівноважної ціни (з Цо до Цо1). При незмінності попиту і дії нецінових факторів зменшення пропозиції продукту Х (рис.5.14г) його рівноважна ціна збільшується, а рівноважна кількість зменшується.
Отже, існує обернений зв’язок між змінами пропозиції і змінами рівноважної ціни і прямий зв’язок між змінами пропозиції і рівноважної кількості продукту, які відбуваються внаслідок дії нецінових факторів пропозиції.
Одночасні зміни попиту і пропозиції. Очевидно, що можуть виникати і більш складні випадки при одночасній дії нецінових факторів попиту і пропозиції, які, в свою чергу, можуть змінюватись в одному та в різних напрямках, однаковій і в різній мірі. Наслідки таких змін не важко передбачити, використавши графічну побудову.
Таким чином, рівноважна ціна і рівноважна кількість продукту не є стабільними. Вони змінюються в результаті дії нецінових факторів попиту та пропозиції.
В більшості розвинених країн ринки регулюються державою. Однією із форм державного регулювання є контроль над цінами. Для покупця ціна товару оцінюється ним як його витрати. Тому покупці вважають підвищення цін несправедливим. Для виробників, власників економічних ресурсів, ціна обумовлює величину їх доходу. Зниження ціни вони оцінюють як загрозу своєму добробуту. Тому і перші, і другі часто прагнуть заставити уряд не допускати таких змін. Крім того, ринкова економіка не здатна забезпечити виробництво громадських благ в необхідній кількості, “продукує” негативні зовнішні ефекти (забруднення навколишнього середовища тощо), розвивається циклічно з притаманними економічному циклу інфляцією чи дефляцією. В таких випадках з метою поглиблення негативних наслідків функціонування ринку держава вдається до регулювання механізму ринкового ціноутворення шляхом встановлення максимальної і нижньої межі ціни.
Максимальні ціни. Максимальна межа ціни – це законодавчо встановлена максимальна ціна, по якій продавець може продати свій товар. Причинами встановлення максимальної ціни є бажання уряду забезпечити необхідний рівень споживання товарів першої необхідності для більшості населення, яке не змогло би придбати ці товари і послуги по ринковій ціні, а також необхідність зниження інфляції, якщо остання має місце. Максимальна ціна, таким чином, є нижчою за ринкову ціну. На перший погляд, здається, що слід очікувати і позитивних наслідків від встановлення такої максимальної ціни. Проте реальними наслідками максимальної межі ціни є виникнення дефіциту такого товару чи послуги (рис.5.15.).
Ціна Ціна
одиниці одиниці
П Пр
П Пр Цмін надлишок
Цо
Цо
Цмак
Цмак дефіцит
К2 Ко К1 К2 Ко К1
Кількість Кількість
Рис.5.15. Максимальна ціна Рис.5.16. Мінімальна ціна
При рівноважній ціні Цо величина попиту і пропозиції товару є однаковими (Ко). При встановленні урядом максимальної ціни на товар (Цмак) величина його попиту (К1) є більшою за величину пропозиції (К2). В результаті цього виникає стійкий дефіцит в розмірі К1 – К2.
Проявами наслідків встановлення максимальної ціни є пусті полиці в магазинах, черги, “чорний” ринок.
Як бачимо, державна політика встановлення максимальної ціни має негативний результат: виникає стійкий дефіцит продукту. Разом з тим існують і випадки, коли державне втручання в механізм ринкового ціноутворення може збільшити добробут споживачів і виробників. Перш за все, це відноситься до стану економіки, якій притаманна інфляція.
У зв’язку з виникненням стійкого дефіциту товару в умовах встановлення максимальної ціни перед урядом виникають проблеми з його розподілом. Як розподілити цей товар: в порядку “живої”черги? Хто більше захопить? Кому пощастить? По знайомству, за суспільним станом? Для розв’язання проблеми справедливого розподілу дефіцитного товару уряди багатьох країн вдаються до його нормування, а також стимулюють збільшення виробництва, здійснюють пряме фінансування його випуску.
Мінімальні ціни. Нижній рівень цін – це мінімальна ціна, встановлена державою, яка перевищує ринкову ціну. До таких цін уряд вдається тоді, коли ринкова ціна не дозволяє забезпечити необхідний рівень доходів виробникам і постачальникам економічних ресурсів. Прикладом такої ціни може бути законодавчо встановлена мінімальна зарплата, ціни на сільгосппродукцію тощо.
Наслідком встановлення мінімальної ціни є надвиробництво продукції, недовикористання економічних ресурсів (зокрема, виникнення безробіття).
На рис.5.18. показане виникнення надлишку продукту. При ринковій ціні Цо величина попиту і величина пропозиції є однаковими (Ко). При встановленні урядом мінімальної ціни величина пропозиції товару (К1) є більшою за величину попиту (К2) і виникає надвиробництво товару в розмірі К1 – К2.
За таких обставин завданням уряду є зменшення цього надлишку. З цією метою уряди багатьох країн проводять програми обмеження виробництва продукту, стимулюють збільшення попиту на надлишкову продукцію, закуповують ці надлишки, що вимагає збільшення бюджетних витрат. В деяких країнах мали місце і випадки знищення надлишкової продукції.
Таким чином, встановлення урядом максимальної і мінімальної межі ціни позбавляє ринкову економіку механізму саморегуляції попиту і пропозиції, узгодження інтересів покупців і виробників. Держава повинна взяти на себе розв’язання проблеми надвиробництва чи нормування. Державне регулювання має суперечливі наслідки. Тому очікувані вигоди від введення максимальних і мінімальних цін слід завжди порівнювати з втратами, які у зв’язку з цим виникають.
Зрозуміло, що стан рівноваги на ринку є теоретичною абстракцією. У реальному житті така економічна ситуація виникає лише подекуди і дуже швидко під дією різних чинників порушується. Але розуміння механізму встановлення і порушення рівноваги має надзвичайно важливе значення для розуміння закономірностей функціонування економічної системи, впливу на неї економічної політики та наслідків останньої.
§ 4. ПЕРЕВАГИ ТА ВАДИ РИНКУ
Ринкова економіка має істотні переваги над іншими способами організації національної економіки.
Можливо, найсуттєвішою рисою ринкової економіки є те, що вона повертає всю господарку обличчям до споживача. Споживач, власник грошей, в підсумку визначає, що виробляють, як і для кого. У ринковій економіці неможливе «виробництво на склад».
Через ринок відбувається перерозподіл обмежених ресурсів між різними галузями економіки, пристосування обсягів і структури виробництва до обсягу і структури суспільних потреб. Ринкова економіка ефективно розв’язує проблему насичення ринку потрібними споживачам товарами і послугами.
Важливою перевагою ринку є те, що він забезпечує ефективне використання ресурсів. Кожний товаровиробник з досвіду знає, що він може поліпшити своє економічне становище (збільшити прибуток) головно за рахунок зниження витрат на виробництво товарів, підвищення продуктивності праці. Отже, ринкова система має внутрішньо вмонтовані стимули до підвищення ефективності виробництва та науково-технічного прогресу.
Перевагою ринкового механізму є й те, що він постійно відтворює і підтримує стимули до праці. Це досягається тим, що тут налагоджена реальна залежність між вкладом людини у створення продукту та її грошовою винагородою.
Важливо й те, що ринкова економіка – це чинна система. Вона не є плодом якихось теоретичних конструкцій та ідеологічних уподобань. Ринковий механізм виник стихійно, пройшов тривалий і складний шлях розвитку та вдосконалення і довів свою життєздатність. Ринкова економіка узгоджується з природою людини і її можна вважати здобутком людської цивілізації.
Ринкова економіка в країнах, які давно застосовують її принципи у своїй господарці, забезпечила їм процвітання і повагу у світі, а народові – добробут.
Після названих позитивів ринкової економіки можна навести парафраз вислову одного політика, а саме, що ринкова економіка – це ідеальна система. Але нічого ліпшого людство поки ще не створило.
Справді, було б неправильно й необ’єктивно упускати й ті обмеження й вади, які властиві ринковій системі.
Про вади ринку йдеться тоді, коли становище. Яке витворює ринковий механізм, відходить від певного ідеального зразка.
З аналізу механізму ринку (попиту і пропозиції) знаємо, що ринкова економіка має тенденцію до усталення рівноваги (через рівноважну ціну). Однак ця рівновага постійно порушується, що робить усю систему недостатньо стабільною Стабільність тут –це тільки певний момент стану динамічної системи. Макроекономічна нестабільність виявляється: у нестійких темпах зростання, спадах виробництва, не завантаженості потужностей, неповній зайнятості, соціальних негативних наслідках тощо. Ці явища не привнесені ззовні, а впливають головно з недосконалості самого ринкового механізму.
Ринковий механізм найкраще працює за структури ринку, яку називають досконалою конкуренцією. Досконало конкурентний ринок – це ринок з найвищим рівнем конкуренції. За такого ринку існує величезна кількість незалежних виробників, жоден з яких не може помітно вплинути на ринкову ціну через зміну кількості виробленої продукції.
Проте парадокс ринкового механізму полягає в тому, що його функціонування стимулює виникнення недосконалих ринкових структур, які дозволяють економічним суб’єктам впливати на ринкові ціни.
По-перше, у своїй гонитві за прибутками фірми намагаються звільнитися від обмежень, що накладає на них конкуренція. Нерідко вони укладають таємні угоди, дрібніші фірми можуть злитися в одну велику фірму.
По-друге, технічний прогрес стимулює концентрацію виробництва. Ефективні нові технології нерідко дають змогу кільком великими фірмам задовольняти потреби країни в певному продукті.
Ці та деякі інші обставини зумовлюють виникнення недосконалих ринкових структур та монополізацію економіки.
За недосконалої конкуренції ефективність ринкової системи, як механізму раціонального розподілу ресурсів. Зменшується. На монополізованих ринках суверенітет виробників і постачальників ресурсів витісняє суверенітет споживачів. «Невидима рука» на цих ринках втрачає або істотно ослаблює свою силу, а відтак і здатність розподіляти ресурси відповідно до потреб суспільства. Недосконалість ринкових структур – одна із головних слабин ринкового механізму.
Суттєва вада ринку й у тому, що він не розв’язує проблеми зовнішніх (побічних) ефектів (наслідків) виробництва або споживання блага, не відтворює цін на деякі дуже важливі блага.
Зовнішні ефекти – це позитивні або негативні побічні наслідки діяльності (екстерналії), коли виробництво або споживання блага впливає на добробут людей, які безпосередньо не беруть участі в ринковому обміні.
Зовнішні ефекти – це витрати або вигоди, які одержують треті особи, що не є покупцями чи продавцями цих благ.
Із позитивними зовнішніми ефектами маємо справу тоді, коли побічним наслідком виробництва або споживання блага є вигоди. За які третім особам не потрібно платити. Це вигоди третьої сторони, так звані вигоди переливу. Скажімо, завдяки вакцинації від інфекційних хвороб за кошти уряду чи доброчинних організацій вигоду мають і окремі громадяни, так і суспільство загалом. Зокрема невакциновані особи матимуть очевидні вигоди, оскільки поширення хвороби сповільниться або й припиниться. Однак ці вигоди від вакцинації не впливатимуть на її ціну – люди одержали їх безкоштовно.
Класичним прикладом негативних зовнішніх ефектів є ситуація із забруднення довкілля. Головним благом тут є природне довкілля, а зовнішні ефекти постають у формі його забруднення, що відбувається у процесі господарської діяльності. Для людей – це негативні наслідки виробництва, які називають втратами третьої сторони (витратами переливу). Ринок не виділяє ресурсів на захист довкілля і людей. Ринок перекладає ці витрати не третю сторону, яка не є учасником обміну – на суспільство загалом. Таким чином ціновий механізм неспроможний відобразити зовнішні витрати чи вигоди.
Справді, ринок не може визначити ціни так званих вільних благ – дарів природи (наприклад, повітря), бо вони не мають свого індивідуального власника, який присвоював би платню за їх використання.
Нарешті, частина економістів і політиків вважає, що ринковий механізм не здатний забезпечити повної зайнятості та стабільного рівня цін, а ринковий розподіл доходів є несправедливий.
Варто зазначити, що доцільно розрізняти два моменти: дійсні слабини (вади) ринку і обмеження сфери чинності ринку.
Характеризуючи ринок, варто наголосити на його здатності відшкодовувати витрати на виробництво товару через ціну.
Ринок забезпечує комерційне відшкодування затрат, функціонування на засадах самофінансування.
Іншим способом відшкодування коштів є відшкодування через податки.
Ринок здатний забезпечити виробництво тільки тих товарів і послуг, які можна передати, індивідуально продати окремим покупцям, тобто благ індивідуального вжитку. Ці блага становлять більшість корисних для людей речей.
Блага індивідуального вжитку є подільними. Фізичні розміри цих благ такі, що їх можуть купувати окремі покупці. До того ж, товари індивідуального вжитку підлягають принципові вилучення: ті, хто готовий і здатний заплатити рівноважну ціну, отримують продукт, а ті, хто не спроможний і не готовий заплатити цю ціну, виходять із користувачів вигоди від споживання цього блага.
Однак є також блага громадського вжитку, які неможливо передати і споживати індивідуально. До таких благ належить національна оборона, охорона правопорядку, світло маяків чи вуличних ліхтариків, контроль за повенями, боротьба з інфекційними хворобами тощо.
Громадські блага неподільні. Фізичні розміри цих благ такі, що їх просто неможливо продати індивідуальним покупцям, вони не можуть мати індивідуального власника.
Ще важливіше те, що до громадських благ не можна застосувати принципу вилучення. Не існує ефективного способу усунення індивідів від користування вигодами цих благ, якщо вони вже є.
Класичний приклад громадського блага – маяк на небезпечному узбережжі. Спорудження маяка економічно виправдане, якщо вигода (менша кількість аварій кораблів) перевищуватиме витрати на нього. Однак, коли маяк уже функціонує, його застережливе світло слугує усім кораблям. Практично немає способу, щоб позбавити окремі кораблі отримувати цю вигоду. Тому постає питання: навіщо будь-якому власникові судна добровільно платити за вигоди від світла маяка? Світло видно всім, і капітан корабля бачить це світло, навіть якщо власник судна вирішив не платити за це. Люди можуть отримувати вигоди від блага, не витрачаючи на це коштів. Оскільки принцип вилучення тут застосовувати неможливо, то приватні підприємства не мають економічних стимулів, щоб споруджувати маяки.
Це приклад послуги, яка приносить важливі вигоди, але на виробництво якої ринок не виділяє ресурсів. У цьому випадку ринок ніби недооцінює у грошовій формі корисності цього блага, а, відповідно, і недоплачує його.
Отже, у сфері виробництва громадських благ чинність ринку обмежена. Тому видатки на виробництво цих благ можуть бути відшкодовані не комерційним шляхом (через продаж блага на ринку). А через податки, за рахунок бюджетних коштів.
Виявом обмеженості сфери дії ринку у певному сенсі є і сам факт існування фірм та організацій, тобто структур, у середині яких ринок уже не чинний.
Діяльність зайнятих там людей підпорядкована ієрархічним розпорядженням. Проте фірми й організації потрібні , бо вони зменшують трансакційні витрати, а надмірні трансакційні витрати, як відомо, обмежують сферу дії ринку.
До обмеження сфери чинності ринку іноді призводить і переконання про неприбутковість або малу рентабельність окремих галузей, тому, вважають їх треба розвивати не на комерційних засадах, а переводити на бюджетне фінансування. Часто це стосується так званих стратегічних галузей (телекомунікацій, енергетики, водогонів, залізничного транспорту). Вважають, що ці галузі мають бути у винятковій власності держави. Однак такі міркування не завжди обґрунтовані. Практика багатьох країн підтверджує, що і ці галузі можуть нормально функціонувати на комерційних засадах.
ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 6. ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ ТА
МАКРОЕКОНОМІЧНА НЕСТАБІЛЬНІСТЬ
ПЛАН
§ 1. Національна економіка як об’єкт макроекономіки. Основні макроекономічні цілі суспільства.
§ 2. Система національних рахунків. Основні макроекономічні показники.
§ 3. Економічні коливання.
§ 4. Безробіття та його види. Соціально-економічні наслідки безробіття.
§ 5. Інфляція: суть, причини та види. Антиінфляційна політика держави.
§ 1. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА ЯК ОБ’ЄКТ МАКРОЕКОНОМІКИ.
ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ЦІЛІ СУСПІЛЬСТВА
Існують два рівні опису та аналізу економічних процесів – рівень макроекономічного аналізу та мікроекономічного аналізу і відповідно дві самостійні науки – мікроекономіка та макроекономіка. Мікроекономіка вивчає механізм прийняття рішень індивідуальних економічних суб’єктів (окремого підприємства, окремого домогосподарства) та їх взаємовідносини. Макроекономіка досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб’єктів, тобто національну економіку в цілому.
Макроекономіка особливу увагу приділяє чотирьом сферам економіки:
- сфера виробництва;
- сфера зайнятості;
- сфера цін;
- сфера зовнішньоекономічних зв’язків.
У сфері виробництва макроекономіка досліджує динаміку обсягів національного виробництва, фактори й наслідки економічного зростання, причини економічного спаду та причини циклічного розвитку економіки.
У сфері зайнятості макроекономіка досліджує рівень зайнятості та безробіття, причини безробіття та його наслідки.
У сфері цін макроекономічна теорія аналізує динаміку рівня цін в країні, причини їх зростання та наслідки.
У сфері зовнішньоекономічних зв’язків макроекономіка досліджує умови досягнення зовнішньої рівноваги, пояснює динаміку валютних курсів тощо.
Названі сфери економіки не є ізольованими, вони є взаємозалежними. Взаємозалежними є і макроекономічні показники. Виявлення залежностей між макроекономічними показниками також є предметом макроекономічної теорії.
Ефективне функціонування національної економіки досягається як на базі саморегулюючих властивостей ринкового механізму, так і за допомогою державного механізму регулювання економіки.
В основі державного регулювання економіки лежить економічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно впливають на методи державного регулювання економіки.
До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести наступні:
- стабільні темпи економічного зростання – виробництво більшої кількості й кращої якості товарів і послуг, що дозволяє підвищувати рівень життя населення;
- підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу – виробництво максимального обсягу корисних товарів і послуг за мінімальних витрат із наявних обмежених ресурсів;
- досягнення рівноваги між економікою та природним середовищем – економічне зростання не повинно погіршувати стан довкілля, повинно забезпечувати належний рівень життя сучасного та майбутніх поколінь;
- досягнення повної зайнятості – забезпечення робочими місцями всіх, хто здатний і бажає працювати;
- стабільний рівень цін – уникнення значного зростання цін, яке негативно впливає на економіку та рівень життя населення;
- справедливий розподіл доходів – запобігання як невиправдано високій диференціації доходів, так і їх зрівнялівки;
- соціальна захищеність – гарантування належного існування безробітним, інвалідам, пенсіонерам, дітям тощо;
- досягнення рівноваги у зовнішньоекономічних зв’язках – стабільний курс національної валюти, оптимальний торговельний баланс у міжнародній торгівлі та міжнародних фінансових операціях.
Для досягнення цих цілей, для усунення нестабільності в економіці уряд проводить економічну політику.
Виділяють чотири основні види економічної політики держави:
- фіскальна, або бюджетно-податкова політика – політика проведення змін у державних видатках та податках;
- монетарна або грошово-кредитна політика – політика проведення змін у кількості грошей в економіці;
- політика доходів – здійснення контролю держави за цінами та заробітною платою;
- зовнішньоекономічна політика – політика впливу держави на обсяги зовнішньої торгівлі.
При проведенні економічної політики уряд (держава) повинен брати до уваги існуючі закономірності функціонування економіки, враховувати той факт, що неможливо досягнути одночасно всіх бажаних цілей, оскільки досягнення деяких із них можливе лише завдяки жертви іншими цілями. Так платою досягнення повної зайнятості є ріст цін (інфляція), так само як платою за зниження інфляції є ріст безробіття. Це означає, що уряд при проведенні економічної політики повинен ставити за мету розв’язання деяких першочергових на даний момент цілей.
§ 2. СИСТЕМА НАЦІОНАЛЬНИХ РАХУНКІВ. ОСНОВНІ
МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ
У кожній країні функціонують десятки тисяч фірм, підприємств, організацій. В сукупності вони складають “народне господарство” або економіку країни як єдине ціле, вивченням якого займається макроекономіка.
Очевидно, що для того щоб визначити стан економіки в цілому, необхідно “сумувати” результати економічної діяльності кожної фірми, компанії, організації. В економічній теорії таке сумування називається агрегуванням. В результаті агрегування отримують статистичні показники, які характеризують сукупне виробництво суспільства.
Першість розробки й застосування системи макроекономічних показників належить колишньому Радянському Союзу. Ця система, яка мала назву Балансу народного господарства (БНГ), була опублікована в 1926 році і визнана світом одним з перших офіційних розрахунків макроекономічних показників. Характерною особливістю цієї системи був поділ суспільного виробництва на дві сфери – матеріальне виробництво і невиробничу сферу. Відповідно до цієї системи її основні макроекономічні показники – сукупний суспільний продукт (ССП) та національний дохід (НД) – створювались лише у виробничій сфері. Блага ж вироблені у невиробничій сфері (житлово-комунальному господарстві, побутовому обслуговуванні, охороні здоров’я тощо) не враховувались. В 40-50 роках з’явились розробки макроекономічних показників у таких країнах, як США, Англія та інших. Проте ці розрахунки були проведені вже у формі Системі національних рахунків (СНР), яка виникла на основі вдосконалення методології розробки БНГ. З 70-х років практично всі країни світу використовують СНР. З травня 1992 року на цю систему перейшла й Україна.
Система національних рахунків (СНР) – це система взаємопов’язаних економічних показників, які відображають загальні й найбільш важливі аспекти економічного розвитку, пов’язані з виробництвом і споживанням продуктів та послуг, розподілом і перерозподілом доходів, формуванням національного багатства країни. СНР сформульована в категоріях і термінах ринкової економіки, її концепції та визначення передбачають, що економіка, описана за її допомогою, функціонує на основі дії ринкових механізмів та інститутів.
Однією з важливих особливостей СНР є її всеосяжний характер. Це означає, що СНР містить впорядковану певним чином інформацію про:
- всі господарські суб’єкти, які беруть участь в економічному процесі: юридичні особи (підприємства, корпорації, банки, страхові компанії, органи державного управління тощо) та домогосподарства;
- всі економічні операції, пов’язані з виробництвом, розподілом і перерозподілом доходів, накопиченням активів та іншими аспектами економічного процесу;
- всі економічні активи та пасиви, які формують національне багатство (основні фонди, матеріальні обігові кошти, монетарне золото та інші фінансові активи, вартість землі і корисних копалин тощо).
СНР базується на відповідних методологічних принципах. Розглянемо, зокрема, ті її принципи, які впливають на методологію обчислення макроекономічних показників. Серед них основними методологічними принципами є такі:
1. Продуктивною є будь-яка економічна діяльність, котра приносить дохід суб’єктам цієї діяльності. Тобто критерієм продуктивності праці є одержання доходу. Це стосується економічної діяльності як у сфері матеріального, так і нематеріального виробництва.
Згідно з СНР валовий продукт і сукупний доход створюють на тільки галузі матеріального виробництва, а й галузі нематеріального виробництва, такі як торгівля, житлово-комунальне господарство, фінансово-кредитні організації, органи державного управління, армія, наукові установи, освіта та ін.
2. В основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу.
Це означає, що вартість продукту, з одного боку – це сума витрат факторів виробництва (праці, природних ресурсів, капіталу), з іншого боку – це сума доходів, одержаних власниками виробничих факторів. Отже, одна й та сама величина для виробників продукту є витратами, а для власників виробничих факторів – доходами. Тому витрати дорівнюють доходам. Такий стан свідчить про рівновагу в економічній системі.
Слід відзначити, що рівність між витратами і доходами досягається не завжди. Проте ринковий механізм постійно працює на вирівнювання витрат з доходами. В окремих випадках для досягнення цієї рівноваги в економічні процеси втручається держава. Проблема досягнення економічної рівноваги – одна з ключових проблем макроекономічної науки.
3. СНР виходить із того, що економіка знаходиться в постійному кругообороті, а кругооборот – це безперервний потік “витрати-доходи.”Це означає, що витрати створюють доходи, а доходи є джерелом нових витрат, нові витрати створюють нові доходи. Цьому потоку немає ні початку, ні кінця.
Із цього випливає висновок: щоб збільшити доходи необхідно збільшити витрати, а щоб витрати зросли, потрібно одержати більше доходу. Це і є однією з головних проблем макроекономіки. Концепція господарського кругообороту розглядає, таким чином, виробництво, розподіл і перерозподіл продукту і доходу, формування національного багатства як різні, але взаємопов’язані аспекти процесу відтворення.
4. Особливістю методології СНР є також те, що ключовим поняттям у структурі показників виробництва є додана вартість.
Повна вартість (валовий випуск) матеріальних благ і послуг, вироблених якою-небудь галуззю, групою виробників або економікою в цілому, включає, крім доданої вартості, також проміжне споживання.
Додана вартість характеризує внесок конкретної сукупності факторів виробництва у створення вартості в масштабах економіки в цілому. Слід підкреслити, що додана вартість як внесок кожного окремого виробника розглядається в СНР стосовно виробника, а не продукту.
Технічно макроекономічне рахівництво базується на запозиченому з бухгалтерського обліку принципі подвійного запису, згідно з яким СНР є взаємопов’язана сукупність двосторонніх рахунків (балансових таблиць), а кожний економічний показник (економічна операція) записується у дебеті одного рахунку й кредиті іншого, що кореспондує з ним. Тобто кожний рахунок сам по собі має вигляд балансової таблиці, одна сторона якої характеризує ресурси . а інша – їхнє використання.
Основними показника системи національних рахунків є наступні:
- валовий внутрішній продукт (ВВП);
- валовий національний продукт (ВНП);
- чистий внутрішній продукт (ЧВП);
- національний дохід (НД);
- особистий дохід (ОД);
- використовуваний дохід (ВД).
Перейдемо до аналізу основних показників СНР.
Загальновизнаним показником стану економіки є річний обсяг її сумарного виробництва товарів і послуг або, що те саме, сукупний обсяг національного виробництва. Існують два вимірники сумарного обсягу виробництва товарів і послуг – валовий національний продукт (ВНП) та валовий внутрішній продукт (ВВП). Обидва ці показники вимірюють загальну ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених в економіці за один рік. Ці два показники тісно пов’язані між собою, але мають і певні відмінності. Ці відмінності обумовлені особливостями виробництва в сучасних умовах. Так, виробництво сукупної маси товарів і послуг у країні здійснюється перш за все її вітчизняними фірмами та підприємствами. Однак певну її частину виробляють філіали іноземних компаній. У свою чергу, вітчизняні компанії створюють за кордоном свої філіали, які також виробляють та реалізують там свою продукцію. Очевидно, що продукція й доходи, які одержують філіали іноземних компаній, є власністю країн, де діє “материнська” компанія. Відзначена структура економіки неминуче обумовлює рух товарів, послуг і доходів між країнами, в результаті чого виникає своєрідне сальдо (різниця) між платежами (доходами) за фактори виробництва, які сплачуються за кордон (решті світу) і надходженнями доходів за фактори виробництва, отриманих з-за кордону (від решти світу). Це сальдо доходів називається чистими іноземними факторними доходами, одержаними в країні (ЧІФД):
ЧІФД = платежі, що сплачуються - надходження від
решті світу решти світу
Саме чисті іноземні факторні доходи, одержані в країні, визначають відмінність між ВВП та ВНП.
При розрахунку ВНП враховується вартість товарі і послуг, вироблених вітчизняними виробниками у своїй країні та за її межами. А при розрахунку ВВП враховується вартість товарів і послуг, вироблених у межах деякої країни, як вітчизняними виробниками, так і іноземними. Якщо для ВНП ніякого значення не має місце створення продукту (на території своєї країни чи за кордоном), а має значення громадянська приналежність виробників, то для ВВП ніякого значення не має ким створено продукт, а мають значення рамки “економічні території” країни. (Під “економічною” територією країни розуміють територію, яка адміністративно керується урядом даної країни та в межах якої особи, товари і гроші можуть вільно переміщуватися. На відміну від географічної території, вона не охоплює територіальні анклави інших країн).
Суто кількісно ВВП відрізняється від ВНП на величину чистих факторних доходів, одержаних в країні:
ВВП = ВНП + ЧІФД
Оскільки ЧІФД становлять різницю між платежами за ресурси решті світу й надходження доходів за ресурси від решти світу, і ця різниця може мати від’ємне значення, то його слід враховувати при обчисленні ВВП. Перевищення ВВП над ВНП свідчить про значну роль іноземної власності в розвитку національної економіки.
Залежно від конкретних цілей економічного аналізу можуть використовуватись показники як ВВП, так і ВНП. Так, при аналізі виробництва продукції у країні найбільш придатним є показник ВВП, оскільки виробнича діяльність завжди має “територіальну” прив’язку. При аналізі ж доходів більш прийнятним є показник ВНП, оскільки він дає уяву про те, які доходи має національна економіка.
Оскільки більшість країн світу, включаючи Україну, в останній час річний сукупний обсяг продукції, вироблений в економіці, вимірює показником ВВП, то зосередимось на ньому.
ВВП вимірює ринкову вартість всього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених на економічній території країни за один рік.
Цей показник характеризується наступними особливостями:
- це є грошовий вимірник. Оскільки нам доводиться порівнювати різні за складом набори товарів і послуг, вироблені у різні роки, нам необхідно мати повне уявлення про їхню відносну вартість;
- ВВП вимірює ринкову вартість лише кінцевої продукції і не враховує вартість проміжних товарів.
Кінцеві товари – це товари й послуги, які купуються для кінцевого використання, а не для подальшої обробки, чи переробки, чи перепродажу.
Проміжні товари - це товари, які купуються з метою подальшого перепродажу, обробки чи переробки.
Для правильного визначення сукупного обсягу виробництва потрібно, щоб всі товари й послуги, вироблені в цьому році, були враховані лише один раз. Більшість продуктів, перш ніж потрапить на ринок до кінцевого споживача, проходить через декілька виробничих стадій. В результаті цього частини і компоненти більшості продуктів продаються і купуються багато разів. Щоб уникнути такого багаторазового врахування частин продуктів, які продаються й купуються, при обчислення ВВП враховують лише ринкову вартість кінцевих товарів і не враховують вартість проміжних товарів. Це дозволяє уникнути так званого подвійного рахунку та завищення величини ВВП. Отже, для уникнення подвійного рахунку необхідно при вимірі ВВП враховувати лише вартість кінцевих товарі і не враховувати вартості проміжних товарів.
Іншим способом уникнення подвійного рахунку при обчисленні ВВП є врахування лише доданої вартості, створеної на кожній фірмі. Додана вартість – це ринкова вартість обсягу продукції, виробленої фірмою, за вирахуванням вартості сировини й матеріалів, які вона придбала у постачальників. Додавши додані вартості, створені на кожній стадії виробництва продукту, можна одержати ринкову вартість кінцевого продукту. Так само, обчисливши та додавши додані вартості, створені всіма фірмами в економіці, можна визначити величину ВВП.
Існують два різних підходи при обчисленні ВВП:
- видатковий;
- доходний.
За видатковим підходом ВВП обчислюють як суму видатків, необхідних для купівлі всього річного обсягу виробництва. За доходним підходом ВВП визначають як суму доходів, отриманих у процесі виробництва продукції протягом року. Величина ВВП, обчислена цими двома методами є однаковою, оскільки тотожними є обсяг видатків на купівлю товарів, вироблених у цьому році, і грошові доходи, отримані від виробництва продукції у цьому році.
Для визначення ВВП за видатками (ВВПв) необхідно підсумувати всі види видатків на кінцеві товари й послуги:
- особисті споживчі видатки домогосподарств (С);
- валові приватні внутрішні інвестиції (Ів);
- державні закупівлі товарів і послуг (Д);
- чистий експорт (Еч).
ВВПв = С + Ів + Д + Еч
Особисті споживчі видатки становлять особисті видатки домогосподарств на споживання. Вони включають:
- видатки домогосподарств на предмети поточного споживання (хліб, чай, одяг, взуття тощо);
- видатки домогосподарств на послуги (лікарів, юристів, викладачів, послуги хімчистки, ремонту тощо);
- видатки домогосподарств на товари тривалого користування (легкові автомобілі, магнітофони, холодильники, фотоапарати тощо).
Валові приватні внутрішні інвестиції становлять всі інвестиційні видатки ділових фірм у даній країні. Вони включають:
- усі кінцеві закупівлі машин, устаткування, верстати, які здійснюють ділові підприємства;
- усе будівництво (будівництво заводів, складів, магазинів, доріг тощо, а також житлове будівництво, оскільки житлові будинки, квартири, так само як і машини, є капітальними благами, які приносять або можуть принести дохід – орендну плату);
- зміни у запасах. Оскільки ВВП вимірює поточний обсяг виробленої продукції, то у ВВП потрібно враховувати всі продукти, які були вироблені на протязі року, а не просто продані в цьому році. Це означає, що у ВВП повинні враховуватись річні зміни у запасах. Якщо наприкінці року на складах нагромадилось більше товарів, ніж їх було на початку року – то це означає, що в економіці протягом цього року було вироблено більше, ніж продано, і цей приріст запасів потрібно додати до ВВП, як показник поточного річного виробництва. Якщо наприкінці року на складах є менше продукції, ніж було на початок року, то – це зниження запасів вказує, що в економіці було продано більше, ніж вироблено протягом року, і це зменшення запасів необхідно вирахувати з показника ВВП.
Слід зазначити, що до інвестиційних видатків не включають: операції (купівля-продаж) із цінними паперами (акціями, облігаціями), а також перепродаж уже існуючих капітальних товарів (заводів, будівель, машин тощо), оскільки вони становлять просту передачу прав власності на вже існуючі активи.
Як було вже зазначено, при визначенні розміру ВВП за видатками враховуються валові приватні внутрішні інвестиції. Валові інвестиції включають:
- виробництво всіх інвестиційних товарів, призначених для заміщення машин, устаткування, будівель, які були використані (зношені) у процесі виробництва в даному році, які у вартісному виразі становлять вартість спожитого капіталу – його амортизацію (А);
- чисті додавання (прирости) до обсягу капіталу в економіці, які називаються чистими інвестиціями (Іч)
Ів = А + Іч
Термін приватні інвестиції вказує на те, що вони здійснюються приватними фірмами, а термін внутрішні інвестиції вказує на те, що вони здійснюються всередині країни.
Державні закупівлі товарів і послуг включають всі державні видатки на кінцеві продукти підприємств та на всі прямі закупівлі ресурсів, в т.ч. праці, але не включають державні трансфертні платежі.
Чистий експорт становить суму, на яку іноземні видатки на вітчизняні товари й послуги перевищують вітчизняні видатки на іноземні товари й послуги, тобто чистий експорт – це різниця між експортом (Ек) і імпортом (Ім)
Еч = Ем – Ім
Чистий експорт може мати від’ємне значення. В такому випадку при визначенні ВВП чистий експорт необхідно вирахувати.
Для визначення ВВП за доходами (ВПд) необхідно підсумувати всі види доходів, одержаних у процесі виробництва продукції протягом року:
- доходів, які одержують домогосподарства за надані економічні ресурси, що використовуються у виробництві товарів і послуг, а саме заробітну плату (ЗП), ренту (Р), проценти (ПЦ), прибутки (ПР);
- виплат, які не пов’язані з виплатою доходів за використання ресурсів, а саме: відрахування на споживання капіталу (амортизація) та непрямі податки на бізнес (НПБ);
- чистих іноземних факторних доходів, зароблених у країні (ЧІФД).
ВВПд = ЗП + Р +ПЦ + ПР + А + НПБ + ЧІФД
Заробітна плата – це оплата праці найманих працівників, яких винаймають фірми та уряд. Сюди також відносять внески підприємств на соціальне страхування, у приватні пенсійні фонди, фонди медичного страхування та допомоги по безробіттю.
Рента включає доходи, які одержують домогосподарства та фірми від здачі в оренду землі, машин, приміщень тощо.
Проценти становлять виплати грошового доходу, які здійснює приватний бізнес постачальникам грошового капіталу: виплати відсотків домогосподарствам на заощаджу вальні депозити, на сертифікати депозитів та облігації корпорацій. Процентні виплати, які здійснює держава, вираховуються з ВВП.
Прибутки складаються з:
1) доходів некорпорованого сектора (доходів на власність – ПРнк). Це чисті доходи підприємств, які знаходяться в одноосібній власності чи партнерстві;
2) прибутків корпорацій (ПРк), які за використанням складаються з:
- податків на прибутки корпорацій, які сплачуються державі у вигляді певної частини прибутку (ППрк);
- дивідендів, які одержують із прибутку корпорацій власники їх акцій (ДД);
- нерозподіленого прибутку корпорацій (НПРк), який залишається після сплати з прибутку попередніх двох виплат, і використовується для розвитку корпорацій
ПР = ПРнк + ПРк
бо
ПР = ПРнк + ППрк + ДД + НПРк
Непрямі податки на бізнес становлять своєрідну надбавку до ціни товару, яка поступає державі. Вони включають: загальний податок із продаж, податки з майна підприємства, ліцензійні платежі, митні збори. Непрямі податки є складовою ВВП за доходами (хоча і не являються доходами за надані ресурси і використання в процесі виробництва), оскільки вони становлять елемент ціни товару, а отже, і елемент видатків населення на цей товар. Для збалансування ВВП за видатками і ВВП за доходами в останній і включають непрямі податки.
Амортизаційні відрахування включаються у ВВП за доходами, хоча в дійсності не є доходами з тієї ж причини, що і непрямі податки.
Поширеною є думка про існування прямої залежності між обсягом ВВП та рівнем добробуту. Проте в дійсності цей показник не дає повної картини добробуту країни. Розглянута вище загально прийнята методика обчислення ВВП спричиняє в деяких випадках, чи до зниження, чи до завищення реальних обсягів виробництва. Причин цьому є багато. Розглянемо ці причини.
По-перше, ВВП є вимірником річного обсягу орієнтованої на ринок людської діяльності. Він не враховує такі неринкові виробничі операції, як, наприклад, робота домогосподарки у власному домі, ремонт власного будинку чи машини своїми силами тощо, що занижує фактичний обсяг виробництва.
По-друге, величина ВВП є меншою від фактичної в силу існування в кожній країні тіньової економіки. За деякими розрахунками тіньова економіка становить, наприклад, в США 7-12% від обсягу офіційного ВВП, а в Україні – понад 50%.
По-третє, існуюча методика обчислення ВВП не враховує зовнішні ефекти. Коли виникають зовнішні ефекти, то ринкова інформація, на якій базується показник ВВП, не відображає суспільно оптимальні рішення. Іншими словами, існуючий розподіл ресурсів не максимізує суспільний добробут, і таким чином, ВВП є незадовільним вимірником добробуту. В більш широкому сенсі ВВП відображає тільки обсяг виготовленої продукції, проте не говорить наскільки вироблена структура товарів відповідає суспільним потребам. Так, якщо суспільство виробляє великий обсяг ВВП, в якому значну частину становить продукція військового призначення, то це значно зменшує потенційні можливості покращення добробуту суспільства.
По-четверте, ВВП не відображає розподілу вироблених благ між окремими домогосподарствами. Підвищенню добробуту в країні перешкоджає як надмірна зрівнялівка, так і надмірно нерівномірний, соціально несправедливий, розподіл.
По-п’яте, показник ВВП не відображає змін у запасах капіталу, які відбуваються протягом поточного року. Якщо валові інвестиції перевищують амортизацію, то виробничі потужності країни зростають, а отже, підвищуються можливості покращення добробуту. Якщо ж валові інвестиції є меншими за амортизацію, то добробут у країні знижується. Саме така ситуація зараз характерна для економіки України.
По-шосте, ВВП враховує лише фізичний капітал, вироблений людиною. Це означає, що зміни в інших важливих запасах, таких як запаси природних ресурсів, ресурсів довкілля та людського капіталу, не беруться до уваги. Так, ріст ВВП може оцінюватись як підвищення добробуту, в той час як про його зниження можуть свідчити зменшення запасів мінеральних ресурсів, зменшення та погіршення якості ресурсів довкілля. Виробництво й ріст ВВП супроводжуються забрудненням довкілля, витрати на зменшення якого несе уряд, і вони включаються у ВВП, тоді як втрати від забруднення не вираховуються, що спричиняє до завищення величини ВВП. Показник, що характеризує добробут у суспільстві, повинен враховувати й зміни в запасах знань, які є результатом навчання чи дослідницької діяльності.
По-сьому, ВВП не враховує поліпшення якості товарів, хоча остання є вимірником добробуту.
По-восьме, ВВП не враховує зростання вільного часу, що позитивно впливає на добробут суспільства.
Подолання розглянутих недоліків показника ВВП як вимірника добробуту – важливий напрямок його вдосконалення.
На основі ВВП можна розрахувати цілу низку інших показників: чистий внутрішній продукт, чистий національний продукт, національний дохід, особистий дохід, використовуваний дохід.
Чистий внутрішній продукт (ЧВП) становить ринкову вартість щорічного обсягу продукції, виробленої у країні, за вирахуванням відрахувань на споживання капіталу
ЧВП = ВВП – А
Національний дохід (НД) – це весь дохід, зароблений власниками ресурсів, що належить до певної нації, незалежно від того, де ці ресурси розміщені (використовуються). Він визначається як сума всіх доходів домогосподарств за надані ресурси для виробництва товарів:
НД = ЗП + Р + ПЦ + ПР
Національний дохід можна обчислити і з ЧНП, вирахувавши з нього непрямі податки на бізнес:
НД = ЧНП – НПБ
На відміну від НД, який виражає зароблений дохід, особистий дохід (ОД) – це дохід, одержаний домогосподарствами протягом одного року.
Особистий дохід включає наступні одержані доходи: чисту заробітну плату ч), яка становить заробітну плату після здійснених із неї обов’язкових відрахувань (відрахувань на соціальне страхування, в пенсійний фонд), ренту, проценти, прибутки некорпорованого сектора, дивіденди та трансфертні платежі:
ОД = ЗПч + Р + ПЦ +ПРнк + ДД + Т
Особистий дохід можна обчислити з національного доходу
ОД = НД – ВСС – ППрк – НПРк + Т,
де ВСС – відрахування на соціальне страхування;
Т – трансфертні платежі.
Відрахування на соціальне страхування, податки на прибутки корпорацій, нерозподілені прибутки корпорацій – є заробленими, але не одержаними доходами, тому для обчислення особистого доходу вони віднімаються від національного доходу. Трансфертні ж платежі (пенсії, допомоги безробітним, малозабезпеченим сім’ям тощо) є одержаними, але не заробленими в поточному виробництві доходами, тому вони додаються до національного доходу при обчислення особистого доходу.
Особистий дохід за використанням спрямовується на сплату особистих податків (П), на особисті споживчі видатки (С), особисті заощадження (З):
ОД = П + С + З
Використовуваний дохід (ВД) – це особистий дохід після сплати особистих податків (прибуткового податку з громадян, податку на доходи, податку з особистого майна, податку на спадщину):
ВД = ОД – П
Використовуваний дохід витрачається на особисті споживчі видатки та на особисті заощадження:
ВД = С + З
У макроекономічних розрахунках та аналізі економічної ситуації важливим є вимірювання рівня цін: порівняння рівня цін по роках дозволяє встановити наявність у країні інфляції (підвищення цін) чи дефляції (зниження цін); оскільки показник ВВП є грошовим показником, то для характеристики динаміки економіки не достатньо порівняти розміри ВВП у різні роки. Нерідко грошова величина ВВП зростає при зменшенні фізичного обсягу продукції або, коли ціни ростуть швидше, ніж обсяги виробництва.
Рівень цін визначають за допомогою індексу цін. Індекс цін (Іц) вимірює співвідношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг (ринкового кошика) даного року і сукупною ціною цього ж кошика базового року:
Ціна споживчого кошика даного року
І ц = -------------------------------------------------------- х 100
Ціна споживчого кошика в базовому році
Ц1 х Кск
Іц = ------------------- (6.1)
Ц0 х Кск
де Кск – фіксований споживчий кошик.
Фіксований споживчий кошик у багатьох країнах світу складається приблизно з 300 найменувань товарів і послуг, які купує типовий міський житель (в Україні поки що понад 60 найменувань). Фіксованість цього кошика означає, що ні перелік товарів у ньому, ні їхнє співвідношення не змінюються з року в рік. Якщо при визначенні структури цього кошика в базовому році вважалось, що, наприклад, 20% видатків споживачів йшло на житло, то цей самий відсоток видатків на житло буде становити і для інших років. Проте слід зазначити, що цей ринковий кошик не буде залишатись фіксованим назавжди. Наприклад, в США базовий період змінюється приблизно кожні 10 років, коли з’являється нова структура видатків. Індекс споживчих цін є важливим вимірником інфляції.
По темпам росту ВВП судять про динаміку економіки. Якщо, наприклад, ВВП зріс на 5%, то на 5% збільшилась і маса виробленої у країні продукції, вираженої у грошах.
Разом із тим ріст ВВП не завжди свідчить про збільшення фізичного обсягу продукції. Як зазначалось нерідко буває ситуація, коли грошова величина ВВП зростає при зменшення фізичного обсягу продукції, внаслідок стрімкого зростання цін.
Якщо ВВП обчислюють у поточних цінах, тобто в цінах на момент обрахунку цього показника, то при порівнянні величини ВВП по роках складається не зовсім правильна уява про стан та динаміку економіки.
Для одержання реальної картини динаміки виробництва необхідно при розрахунку ВВП виключити на нього вплив зміни цін (інфляцію чи дефляцію). Тому в практиці й економічній теорії розраховують номінальний та реальний ВВП.
Номінальний ВВП – це ВВП, розрахований в поточних цінах, тобто не скоригований на зміни в рівні цін ВВП.
Реальний ВВП – це ВВП, скоригований з урахуванням інфляції чи дефляції, або інакше кажучи, це ВВП, розрахований у цінах базового року.
Коригування номінального ВВП на інфляцію чи дефляцію здійснюється за допомогою індексу цін ВВП за формулою:
Номінальний ВВП
Реальний ВВП = ------------------------------ х 100 (6.2.)
Іц
Як правило, ціни мають тенденцію до зростання з року в рік. Тому при виборі якогось року в якості базового для визначення показника ВВП для років, що передують базовому, необхідно номінальний ВВП цих років інфлювати (тобто збільшити), оскільки ціни в роки, які передували базовому року були нижчими. А отже, показники номінального ВВП цих років знижували реальний обсяг благ цих років. Для визначення ж показників ВВП для років після базового, необхідно номінальний ВВП цих років дефлювати (тобто зменшити), оскільки ціни в ці роки були вищими за базові, а отже, показники номінального ВВП цих років перевищували реальний обсяг виробництва цих років.
Номінальний ВВП будь-якого року можна звести до реального ВВП, поділивши номінальний ВВП на індекс цін (формула 6.2.).
Темп зростання реального ВВП визначають за формулою:
Темп зростання = темп зростання - зміна
реального ВВП номінального ВВП рівня цін
Реальний ВВП на душу населення використовується на практиці як найобгрунтованіша характеристика економічного добробуту. Проте в такій ролі він має значні недоліки.
По-перше, від величини ВВП варто було б відняти вартісну оцінку так званих негативних факторів (забруднення повітря і води, шум, перенаселення тощо), які пов’язані з його виробництвом і, зрозуміло, завищують рівень нашого матеріального добробуту. Скажімо, виробник забруднює річку, держава витрачає кошти на її очищення, що збільшує показник ВВП, проте вартість забруднення не вираховується.
По-друге, до ВВП не внесена вартість неринкових операцій (робота домогосподарки, робота тесляра, який займається ремонтом власного будинку, праця вченого, який пише безкоштовно наукову статтю, безоплатна праця добровольців). Всі ці види діяльності є доцільними з точки зору економіки, проте, у відповідності із загальноприйнятою методологією, не враховуються при розрахунку ВВП.
По-третє, у ВВП, на жаль, не відображається вартісна оцінка дозвілля (збільшення вільного часу, яким люди розпоряджаються) і не відображується повною мірою покращення (або ж погіршення) якості товарів, а це, безумовно, є одним із мірил економічного добробуту.
Далі, незважаючи на те, що в переглянутому варіанті СНР 1993 року економічне виробництво охоплює також і тіньову економіку, з практичної точки зору поки що дуже важно ввести в розрахунки ВВП обсяг продукції, створений тіньовим сектором. Це призводить до заниження офіційного рівня ВВП.
У 1972 році дослідники із Єльського університету (США) Уїльям Нордхаус та Джеймс Тобін запропонували новий макроекономічний показник – “чистий економічний добробут” – ЧЕД, який за їхньою думкою, долає перелічені недоліки валового внутрішнього продукту ВВП.
= - + +
+ +
ЧЕД не можна підраховувати на підставі тієї методики і тієї інформації, що наявна в нашому розпорядженні. Він головним чином нагадує про те, що показник ВВП не є досконалим мірилом економічного добробуту. Проте, як би там не було, але це найкращий макроекономічний показник, який ми маємо на сьогодні і яким користується весь світ.
§ 3. ЦИКЛІЧНІ КОЛИВАННЯ
Кожне суспільство прагне до економічного зростання. Технічний прогрес, запровадження нових технологій, збільшення виробничих потужностей та підвищення життєвого рівня людей є стратегічними напрямами динамічного розвитку економіки кожної країни. Проте довгострокове економічне зростання не завжди є рівномірним. Воно переривається періодами економічної нестабільності, коливаннями у темпах економічного зростання, структурі й ефективності відтворення. Періоди швидкого зростання економіки перериваються спадом виробництва, низьким рівнем зайнятості (безробіттям) та зростанням цін (інфляцією).
Це явище було помічене давно вченими-економістами, особливо коли почастішали періодичні економічні кризи – торгові, фінансово-кредитні, а потім і промислові. Спочатку вони охопили окремі найрозвинутіші країни (насамперед Англію), а згодом набули характеру світових криз. Циклічний розвиток економіки став предметом дослідження багатьох учених-економістів.
Отже, важливою особливістю ринкової економіки є її нестабільність. Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток носить не прямолінійно зростаючий, а хвилеподібно зростаючий характер. У макроекономічній науці домінує думка, що хвилеподібні коливання в економці відбуваються не хаотично, а в формі економічних циклів.
У чому ж полягає суть економічного циклу? Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто це рух суспільного виробництва від одного кризового явища до іншого, який постійно повторюється.
Кожний цикл являє собою певну послідовність, яка складається з альтернативних фаз, які повторюються одна за одною. Це означає, що кожна з його попередніх фаз повинна мати здатність до відтворення наступних. У підсумку економічний цикл набуває здатності до самовідтворення. Крім цього, кожному економічному циклу притаманна регулярність його проходження. Все це дає змогу відзначити принципову спільність структури економічних циклів у ринковій економіці, а також більш-менш чітко виражену послідовність фаз.
Світова економічна наука по-різному пояснює причини циклічних коливань економіки. Викласти всі концепції, які аналізують причини циклічних коливань в межах одного параграфу неможливо, бо таких концепцій налічується понад 200. Основними причинами циклічності можуть бути:
- технічні нововведення, які впливають на інвестиції та споживчі витрати, а відповідно на виробництво, зайнятість і рівень цін;
- політичні та випадкові події;
- зміни у грошово-кредитній політиці (коливання обсягів грошової маси);
- нестача національних інвестицій;
- зміни цін на нафту, газ та інші види стратегічної сировини тощо.
Як ми вже зазначали в економічній літературі не існує цілісної теорії економічного циклу, і економісти різних напрямків концентрують свою увагу на різних причинах циклічності. Але більшість з них вважають, що рівень сукупних витрат безпосередньо визначає рівень зайнятості і виробництва. Чому саме зміни в рівні сукупних витрат спричиняють коливання економічної активності? Справа в тому, що у ринковій економіці сектор фірм виробляє товари і надає послуги лише у тому випадку, коли на них пред’явлено достатній сукупний попит. Якщо ж цей сукупний попит (або сукупні витрати) недостатній, то сектору фірм невигідно виробляти товари і послуги у великому обсязі, і тому ВВП скорочується. При вищому рівні сукупних витрат сектор форм, розширюючи обсяги виробництва, буде отримувати прибуток, і, таким чином, ВВП зростатиме.
Економічні цикли відрізняються один від одного за тривалістю, інтенсивністю та причинами. З врахуванням тривалості розрізняють:
- малі цикли (тривалістю 3-4 роки);
- середні цикли (тривалістю 7-12 років);
- великі цикли (тривалістю 40-60 років).
У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цикли, які мають найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів, тому їх ще називають базовими. За період з 1825 року (від початку першої економічної кризи в Англії) до початку 90-х років ХХ ст.. відбулося 22 таких цикли, кожен з яких є унікальним. Але не дивлячись на всю унікальність їм властиві деякі спільні закономірності.
Економічні цикли середньої тривалості містять чотири фази, які послідовно змінюють одна одну (рис.11.1.). Ці фази називаються:
- пік (вершина);
- спад (криза);
- дно (депресія);
- піднесення (пожвавлення).
Економічна теорія визначає економічний цикл як період між двома однаковими фазами. В багатьох підручниках можна знайти визначення економічного циклу як періоду часу від початку однієї економічної кризи до іншої (рис.6.3.).
За своїм змістом середні цикли являють собою цикли відтворювального процесу, тобто вони відображають циклічність розвитку не лише виробництва, але й обміну, розподілу та споживання, тому їх розвиток характеризують такі показники як динаміка ВВП і НД, динаміка промислового виробництва, завантаженість виробничих потужностей, зміни в інвестиціях, рівень зайнятості і цін, реальних доходів населення і норми прибутку, процента і курсу цінних паперів.
ВВП пік
пік пік
піднесення
дно
спад
дно
економічний цикл
роки
Рис.6.3. Циклічний розвиток економіки
Для фази пік характерним є досягнення повної зайнятості та повного або майже повного використання виробничих потужностей, внаслідок чого економіка досягає потенційного обсягу ВВП. Рівень цін має тенденцію до зростання. Це викликає збільшення прибутків виробників, але й одночасне зниження платоспроможного попиту населення та зниження їхніх реальних доходів. Внаслідок зменшення попиту на вироблений продукт нагромаджуються запаси товарно-матеріальних цінностей та припиняється ріст ділової активності. Все це створює умови до переходу економіки в наступну фазу – фазу спаду.
Для фази спаду характерними є зниження обсягів виробництва та прибутків підприємств, банкрутства багатьох фірм. Підвищується попит на гроші, у зв’язку з чим зростає ставка відсотка. Зменшуються інвестиції в економіку. Зростає безробіття. Все це створює умови до переходу економіки у наступну фазу.
В найнижчій фазі спаду виробництво і зайнятість досягають найнижчого рівня, після чого економіка переходить у фазу пожвавлення.
Фаза пожвавлення характеризується масовим оновленням основного капіталу, зростанням інвестицій, обсягів виробництва і зайнятості, підвищенням реальних доходів та платоспроможного попиту населення. В міру того, як піднесення в економіці посилюється, рівень цін може підвищуватись до такого рівня, поки не буде забезпечена повна зайнятість і виробництво не досягне максимальної потужності. Створюються умови для входження економіки в наступну фазу.
Слід зазначити, що не всі коливання ділової активності пояснюються економічними циклами. Існують так звані сезонні коливання, причини яких криються або у природних умовах виробництва та збуту (сільськогосподарське виробництво, будівництво) або у традиціях та звичаях даного суспільства (робити подарунки на Миколая, Новий рік, різдво). Сезонні коливання не є всезагальними і охоплюють лише певну галузь або період часу.
В останні десятиріччя у зв’язку з прискоренням НТП та посиленням втручання держави в економічне життя суспільства середній економічний цикл модифікується (рис.6.4.).
Y
Обсяг вища точка (бум)
виробництва піднесення
Вища точка (бум) Е
В Рецесія
С
Д
А зменшення нижня точка
обсягів Зростання обсягів
виробництва виробництва
цикл
Час, t
Рис.6.4. Схема сучасного економічного циклу
Сучасна економічна теорія визначає дві фази середнього (промислового) циклу:
- рецесія, яка включає кризу і депресію;
- піднесення, яке включає пожвавлення і бум.
Рецесія – це фаза економічного циклу між найвищою (бум) та найнижчою його точками, якій властивий спад виробництва.
Піднесення виробництва - фаза між найнижчою та найвищою точками циклу.
Сучасні економічні цикли, як видно з рис.6.4., істотно відрізняються від циклів кінця Х1Х – першої половини ХХ століття. У них відсутня фаза депресії як обов’язкова, хоча, якщо спад дуже глибокий і тривалий, то фазу рецесії називають депресією. Зникло чітке розмежування між пожвавленням та піднесенням. Ці фази об’єднуються в одну, яку називають розширенням виробництва: виділяються верхня (бум) та нижня (спад) точки економічного циклу.
В останні десятиріччя відбулося послаблення коливань економіки. Автоматичні стабілізатори, застосування монетарної та фіскальної політики дають змогу уникати глибоких економічних спадів, які виникали до Другої світової війни. Значного розвитку набула техніка аналізу і прогнозування економічної діяльності, що дозволяє передбачувати і локалізувати виникаючі диспропорції.
Державне антициклічне регулювання спрямовується на недопущення перегріву економіки, що робить зазвичай економічні кризи не такими глибокими, а для циклу не є безумовним проходженням усіх фаз.
Антициклічна політика спрямована на згладжування коливань в економіці. Найчастіше виділяють два типи заходів держави, спрямованих на подолання циклічних коливань: політика стримування і політика експансії. Усі заходи держави такого характеру пов’язані з регулюванням сукупного попиту і впливом на величину витрат, що здійснюються економічними агентами.
Політика стримування – це заходи держави, спрямовані на обмеження сукупного попиту. Вони застосовуються в тому разі, коли економіка перебуває у фазі піднесення. У цей час в економіці відбувається зростання попиту і виробники прагнуть розширити виробництво. Однак це розширення має свої межі, а тому настає момент, коли в економіці може виникнути інфляційний вибух. Для запобігання цьому держава використовує підвищення ставок оподаткування, скорочення державних витрат, підвищення облікової ставки центрального банку та норми обов’язкових резервів тощо.
Політика експансії – це заходи держави, спрямовані на розширення сукупного попиту, які використовуються тоді, коли економіка перебуває у фазі спаду. Збільшуючи обсяги сукупних витрат, держава прагне підвищити рівень ділової активності. Для цього вона використовує такі важелі, як зниження податків, збільшення державних витрат, зменшення норми обов’язкових банківських резервів та облікової ставки центрального банку. Політика експансії створює передумови для подолання кризи й переходу економіки у фазу пожвавлення та зростання.
До найважливіших важелів державного антициклічного регулювання належать:
- заходи грошово-кредитної політики, спрямовані на стимулювання попиту на товари й послуги (зниження процентної ставки, зниження норми обов’язкових банківських резервів та ін.);
- заходи бюджетно-податкової політики (зниження ставок податків на прибутки підприємств і доходи громадян, збільшення частки державних витрат з метою стимулювання інвестиційної активності тощо);
- заходи, спрямовані на пожвавлення інвестиційної активності (стимулювання житлового будівництва, проведення політики прискореної амортизації, надання різноманітних пільг при встановлення нового устаткування та ін.).
Антициклічне регулювання у розвинутих країнах світу перетворилося в один з найважливіших факторів послаблення глибини економічних криз, подовження фаз пожвавлення та піднесення й скорочення фаз спаду та депресії. Однак повністю воно не в змозі подолати циклічний характер суспільного виробництва.
Як ми вже зазначали в економіці проявляються і великі цикли (“довгі хвилі”). Розробка теорії “довгих хвиль” була розпочата ще у Х1Х ст. Англійський економіст У.Джевонс висловив ідею про існування довгих економічних хвиль, обґрунтувавши її статистично. Однак найбільший внесок у розробку теорії довгих хвиль в економіці зробили Микола Кондратьєв та Йозеф Шумпетер. В структурі довгострокових циклів М.Кондратьєв виділив дві фази – висхідну та низхідну, а матеріальною основою довгих хвиль є структурне оновлення технологічного способу виробництва.
Сучасна інтерпретація теорії “довгих хвиль” М.Кондратьєва належить австралійському економісту Й. Шумпетеру. У 30-х роках ХХ ст.. останній обґрунтував теорію, відповідно до якої основною причиною таких хвиль є хвилеподібна динаміка змін у технічних нововведеннях, що дістали назву інновацій.
Оскільки наукові відкриття забезпечують звичайний прорив у технологіях багатьох галузей, це сприяє прискореному нагромадженню капіталу, зростанню прибутків та економічному піднесенню загалом. Однак у міру насичення ринку попит різко скорочується, прибутки знижуються й значна частина капіталу стає надлишковою. Саме так, на думку Й. Шумпетера, виникає “хвиля підвищення”, а пізніше – “хвиля зниження” великого циклу.
Окремі сучасні автори вважають причиною “довгих хвиль” структурні кризи, що виникають у зв’язку із значною активізацією технічного прогресу, оскільки технічні революції відбуваються циклічно з періодичністю 50-60 років.
Врахування об’єктивної взаємозумовленості “довгих хвиль і відповідного оновлення економічної структури суспільства дає можливість науково обґрунтувати сучасний стан розвитку світового господарства. Основою розвитку продуктивних сил є широка інтернаціоналізація структури відтворення, розвиток біотехнологій, комп’ютеризації в усіх галузях суспільного виробництва тощо.
§ 4. БЕЗРОБІТТЯ ТА ЙОГО ВИДИ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ БЕЗРОБІТТЯ
Одним з основних індикаторів економічної нестабільності є зайнятість, яка виявляється через рівень безробіття. Зайнятість як економічна категорія – це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить дохід.
Як економічна проблема, зайнятість – це співвідношення між кількістю працездатного населення і кількістю зайнятих, яке характеризує рівень використання трудових ресурсів суспільства та ситуацію на ринку робочої сили.
Оскільки робоча сила є обмеженим і частково рідкісним ресурсом, то суспільний інтерес полягає у максимально повному продуктивному її використанні. Водночас обмеженість ресурсів праці зобов’язує суспільство до раціонального й інтенсивного їх використання, економії і навіть деякого резервування. Отже, обмеженість трудових ресурсів, з одного боку, передбачає максимально повне та ефективне їх використання, а з іншого, передбачає нормальним і цілком виправданим певний рівень безробіття.
Згідно з стандартами, розробленими Міжнародною організацією праці, все населення поділяють на три групи.
Зайняті. Це ті люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, що мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, страйк чи відпустку. До цієї категорії належать і ті, хто працює неповний робочий день.
В Україні до зайнятих відносять осіб віком від 16 до 55 років (жінки) і 60 років чоловіки, а також осіб пенсійного віку і молодь, молодшу зазначеного віку, які зайняті в народному господарстві. До складу зайнятих належать: наймані працівники, особи, які працюють самостійно (підприємці, фермери, творчі працівники), зайняті в органах державної влади та управління, особи, які служать в армії або отримують професійну підготовку (учні, студенти денних форм навчання), особи, які виконують суспільно-оплачувані роботи, зайняті вихованням малолітніх дітей, доглядом за інвалідами та людьми похилого віку, громадяни інших країн, які проживають в Україні і працюють в народному господарстві.
Безробітні. Ті, хто не має роботи, але активно шукає її або чекає, щоб повернутися на попереднє місце роботи. Конкретніше, людина вважається безробітною, якщо вона:
- без роботи;
- робить активні спроби знайти роботу ;
- готова відразу ж стати до роботи.
Зайняті і безробітні становлять робочу силу, або економічно активне населення в даний момент часу.
Незайняті – особи поза робочою силою, або економічно неактивне населення – це люди у віці до 16 років, ті хто перебуває в спеціалізованих установах (наприклад, психіатричних диспансерах, лепрозоріях, виправних закладах тощо), особи, що вибули зі складу робочої сили, - дорослі, які потенційно маю
ть можливість працювати, але не працюють і не шукають роботи (навчаються, перебувають на пенсії, надто хворі, щоб працювати, або просто не шукають роботи).
Отже люди що мають роботу, - зайняті; люди, які не мають роботи, але шукають її, - безробітні; а ті, хто не мають роботи і не шукають її, - незайняті.
Рівень безробіття визначається відношенням числа безробітних до чисельності робочої сили і вимірюється у відсотках:
безробітні
Рівень безробіття = ----------------------- х 100
робоча сила
Рівень зайнятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше:
зайняті
Рівень зайнятості = -------------------------------------------- х 100
особи у віці від 16 років і старше
В офіційній статистиці всі зайняті неповний робочий день входять до категорії повністю зайнятих, що знижує рівень безробіття (відсоток безробітної частини робочої сили). Знижують цей показник і безробітні, які активно шукають роботи, оскільки офіційна статистика вважає їх такими, що вибули із складу робочої сили.
Рівень безробіття може бути і завищений. Це буває в тих випадках, коли деякі непрацюючі респонденти твердять, що вони шукають роботу, хоча це не відповідає дійсності. Завищенню офіційного рівня безробіття сприяє також тіньова економіка. Отже, незважаючи на те, що рівень безробіття є одним із важливих показників економічного становища країни, його не можна вважати безпомилковим показником.
Для аналізу економічного стану країни використовуються розрахунки рівня безробіття у часовому, територіальному, віковому, тендерному та інших аспектах. Найпоширенішим у сучасній економічній теорії є виділення фракційного, структурного та циклічного безробіття.
Фрикційне безробіття пов’язане з добровільною зміною працівниками місця роботи. Воно стосується робітників, які шукають роботу або чекають отримання роботи в найближчому майбутньому. Цей вид безробіття вважається неминучим і до певної міри бажаним. Останнє пояснюється тим, що чимало робітників, які добровільно опинилися без роботи, переходять з низькооплачуваної, малопродуктивної роботи на вище оплачувану і продуктивнішу роботу. Це обумовлює раціональніший розподіл трудових ресурсів, а отже, і збільшення реального обсягу національного продукту.
Фрикційне безробіття тісно пов’язане зі структурним безробіттям. Останнє викликане важливими змінами структури споживчого попиту і технологій, які, в свою чергу, змінюють структуру загального попиту на робочу силу. Виникає безробіття, бо робоча сила реагує повільно, її структура повністю не відповідає новій структурі робочих місць. У результаті виявляється, що у деяких робітників нема таких навичок, які можна швидко продати, їхні навички і досвід застаріли і стали непотрібними через зміни технології і характер споживчого попиту. До того ж, постійно міняється розподіл робочих місць.
Між фрикційним і структурним безробіттям різниця не зовсім визначена. Суттєва різниця полягає в тому, що в першому випадку безробітні мають навички, які вони можуть продати, а в другому вони не можуть одразу отримати роботу без перепідготовки, додаткового навчання, а то і переміни місця проживання. Фрикційне безробіття носить короткочасний характер, а структурне – довгочасний і тому вважається серйознішим.
Циклічне безробіття викликане спадом, тобто тією фазою економічного циклу, яка характеризується недостатністю загальних або сукупних видатків. Коли сукупний попит на товари і послуги зменшується, зайнятість скорочується а безробіття зростає. З цієї причини циклічне безробіття іноді називають безробіттям, пов’язаним з дефіцитом попиту.
Важливо відзначити, що повна зайнятість не означає абсолютної відсутності безробіття. Більшість економістів вважають фрикційне і структурне безробіття неминучим. Це означає, що повна зайнятість виступає як зайнятість, що складає менше 100% робочої сили. Тобто рівень безробіття за повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного і структурного безробіття. Іншими словами, рівень безробіття за повної зайнятості досягається в тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює нулю.
Рівень безробіття за повної зайнятості також називають природним рівнем безробіття. Реальний обсяг національного продукту, пов’язаний з природним рівнем безробіття, називається виробничим потенціалом економіки. Це реальний обсяг продукції, який економіка може виробити за умови повного використання ресурсів.
Природний рівень безробіття являє собою до певної міри позитивне явище. Адже безробітним, які представляють фрикційний його тип, потрібен час, щоб знайти відповідне вакантне місце. Безробітним, що представляють його структурний тип, також необхідний час, щоб набути кваліфікації або переїхати в інше місце, коли це необхідно для отримання роботи.
Якщо число осіб, які займаються пошуками роботи, перевищує наявні вакансії, це означає, що ринки робочої сили не збалансовані. При цьому спостерігається дефіцит сукупного попиту і циклічне безробіття. Якщо ж за надлишкового сукупного попиту відчувається нестача робочої сили, це означає, що кількість вільних робочих місць перевищує кількість робітників, які шукають роботу. У такій ситуації фактичний рівень безробіття нижчий природного.
Природний рівень безробіття не означає, що економіка завжди функціонує за такого рівня. На практиці рівень безробіття часто перевищує природний рівень. В економіці може виникнути і такий рівень безробіття, який буде нижчий природного.
Природний рівень безробіття сам по собі не обов’язково постійний, він підлягає перегляду внаслідок інституційних змін (законів і звичаїв суспільства). Наприклад, у 60-х роках ХХ ст.. вважалось, що природний рівень безробіття складає 4%, а нині – близько 5-6%.
Безробіття є серйозною соціально-економічною проблемою, оскільки породжує цілий ряд негативних наслідків.
Одним із основних економічних наслідків безробіття є не випущена продукція. Економісти визначають цю продукцію як відставання обсягу ВВП. Це відставання являє собою обсяг, на який фактичний ВВП менший від потенційного ВВП. Потенційний ВВП визначають, виходячи із припущення, що в економіці наявні природний рівень безробіття та “нормальний” темп економічного зростання.
Американський вчений А.Оукен математично відобразив співвідношення між рівнем безробіття і відставанням обсягу ВВП. Це співвідношення, або закон Оукена, показує: якщо фактичний рівень безробіття перевищує природний рівень на один відсоток, то відставання обсягу ВВП складе 2,5%. Це дозволяє підрахувати абсолютні втрати продукції, пов’язані з будь-яким рівнем безробіття.
Іншим наслідком безробіття є тиск на державні фінанси. У зв’язку з необхідністю здійснення виплат по безробіттю зростають витрати з державного бюджету.
Із втратою роботи знижуються реальні доходи домогосподарств. 50% вкладників “сповзають” за межу бідності викликане втратою роботи.
Проте безробіття – це не лише економічне лихо, це також і велика соціальна катастрофа. Депресія призводить до бездіяльності, а бездіяльність до втрати кваліфікації, втрати самоповаги, занепаду моральних принципів, а також до громадського і політичного безладдя.
Недавні дослідження американських вчених показали, що безробіття призводить до погіршення і фізичного, і психологічного стану – підвищується рівень серцевих захворювань, алкоголізму та самогубств. Психологічні тести показують, що травма, спричинена втратою роботи, за рівнем стресу відповідає смерті близького друга.
Сумний перелік наслідків безробіття зрозумілий, адже, праця дає почуття єдності й товариства, вона забезпечує дохід, який водночас є свідченням значущості того, чим ми зайняті. Робота дає нам статус, престиж і професійну придатність, крім того, організує день і створює умови для правильного способу життя.
Оскільки в умовах ринкової економіки не існує й об’єктивно не може існувати механізму, що забезпечував би повну зайнятість і попереджав безробіття, виникає потреба в цілеспрямованому державному регулюванні ринку праці.
Сучасний механізм регулювання досить складний, органічно поєднує ринковий механізм саморегулювання економічних процесів і систему заходів державного сприяння зайнятості.
Державне регулювання зайнятості потребує відповідних інфраструктурних елементів, конкретного набору заходів, певної послідовності й узгодженості їх впровадження, що у своїй сукупності визначає механізм впливу держави на систему зайнятості.
Механізм державного регулювання зайнятості має такі складові:
- система вивчення і прогнозування стану загальнонаціонального та локального ринків праці;
- розробка загальної стратегії та конкретних науково обґрунтованих програм регулювання зайнятості;
- система професійної підготовки та перепідготовки;
- розгалужена система органів працевлаштування;
- централізовані й місцеві банки даних попиту на робочу силу та її пропозицію;
- спеціальні програми стимулювання зайнятості у праценадлишкових рагіонах.
Зарубіжний досвід говорить про те, що нема загальних рецептів постійно діючого засобу політики зайнятості. Вона змінюється від країни до країни в залежності від особливостей соціально-економічного і політичного устрою, культурних традицій, модифікується зі зміною ситуації в економіці і на ринку праці.
Головною ціллю сучасної політики зайнятості розвинутих країн стає підвищення зайнятості всього населення шляхом виявлення невикористаних здібностей, залучення сукупної робочої сили в більш ефективну систему розподілу праці. При цьому заохочується, а не обмежується доступ нових категорій працездатного населення на ринок праці. Проблема безробіття не може вирішуватись ізольовано. Вона є частиною загальної проблеми активізації і розвитку “людських ресурсів”, підвищення їх продуктивної сили. Більш продуктивна економіка збільшує попит на робочу силу, оскільки при цьому збільшується виробництво, знижується вартість продукції, що створює умови для розширення збуту.
В боротьбі проти безробіття акцент переноситься з пасивних заходів на заходи активного характеру. Пасивне регулювання це, головним чином, налагоджена система допомоги безробітним, обмеження структури пропозиції робочої сили. Під активним регулюванням розуміють спроби держави позитивно впливати на даний рівень зайнятості шляхом створення необхідних умов для збільшення кількості робочих місць, в тому силі за рахунок підвищення рівня кваліфікації робочої сили.
Формування вільного ринку праці – важливий елемент переходу до ринкової економіки, умова зростання її ефективності. Український ринок праці також носить перехідний характер, зберігаючи риси, отримані в спадщину від командно-адміністративної системи. Значний вплив на ринок зберігає державний монополізм, адміністративні обмеження мобільності робочої сили. Ще не отримала достатнього розвитку інфраструктура ринку праці: система інформації, банки даних, тільки розгортає свою діяльність служба зайнятості.
Державна політика у сфері зайнятості орієнтується на повну зайнятість населення і передбачає макроекономічне регулювання ринку праці. При цьому велике значення надається біржі праці Біржа праці – це державна установа, яка здійснює посередницькі зв’язки між найманими працівниками і підприємцями при укладанні договору про купівлю-продаж робочої сили.
Сьогодні, поряд з державними, є приватні агентства по найму, які обслуговують різні категорії людей, що займаються пошуками роботи. Вони спеціалізуються по галузях, професіях та регіонах. Їх послугами насамперед користуються висококваліфіковані працівники, що мають змогу оплатити послуги приватних бюро.
Через біржі праці держава бере на себе функції посередництва на ринку робочої сили, організовує навчання і перекваліфікацію тощо. Крім того, держава через систему соціального захисту (соціальне страхування і забезпечення) здійснює виплати безробітним, малозабезпеченим громадянам.
Суттєвою передумовою становлення державного регулювання зайнятості в економіці України стало прийняття Закону України “Про зайнятість населення”(липень 1991 р.). Він визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення нашої країни, а також соціальні гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.
Формування інформаційного суспільства та підвищення інтелекту а льного змісту праці зумовлюють зростання вимог до якості робочої сили. Тому в державному регулюванні зайнятості розвинутих країн набирають ваги заходи довготривалого характеру, спрямовані на розвиток якісних параметрів трудових ресурсів.
§ 5. ІНФЛЯЦІЯ: СУТЬ, ПРИЧИНИ ТА ВИДИ. АНТИІНФЛЯЦІЙНА
ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
Третім найважливішим чинником нестабільності економічного зрос тан ня, поряд з циклічністю економічного розвитку і неповною зайнятістю, є інфляція. Поняття “інфляція” (від латинського inflation – надування) вперше було застосовано в Північній Америці в 1861-1885 роках і означало процес збільшення паперово-грошового обміну. Пізніше цей термін почали вживати у Великобританії та Франції. В економічній літературі він з’явився на початку ХХ ст. Причиною інфляції довгий час вважали перехід до паперових грошей, тому намагались боротись з нею, взявши грошову емісію під строгий контроль держави. Однак і після того інфляція не зникла. Тому сьогодні економічна наука розглядає інфляцію, як складне багатофакторне явище, причини якого криються у порушенні взаємодії факторів сфери виробництва і сфери грошового обігу. В підручниках та навчальних посібниках зустрічаються різні трактування суті інфляції. Найбільш вдалим, на нашу думку, є те, що інфляція – це зростання загального рівня цін у країні протягом певного періоду, що супроводжується знеціненням грошової одиниці. Також інфляція проявляється у формі відносного подорожчання золота та іноземної валюти.
Але не всяке підвищення цін носить інфляційний характер. Так, ціни можуть підвищуватись внаслідок поліпшення якості продукції, погіршення умов видобутку сировини, зміни структури попиту. При цьому ціни різних товарів можуть зростати неоднаковим темпом, на одні – високими темпами, на інші – низькими темпами, а на деякі товари і ресурси ціни можуть навіть знижуватись.
Проте, це лише форми прояву, а не глибинна сутність і причини інфляції. Насправді ж інфляція, як ми же зазначали, зумовлена комплексом внутрішніх та зовнішніх причин.
Найважливішими з внутрішніх причин інфляції є:
- порушення пропорцій відтворення між виробництвом і споживанням, нагромадженням і споживанням, попитом і пропозицією, грошовою масою в обігу і сумою товарних цін;
- значне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, зумовлених непродуктивними державними витратами;
- надмірна емісія паперових грошей, яка порушує закони грошового обігу;
- мілітаризація економіки, що відволікає значну частину ресурсів в оборонну промисловість, призводить до недовиробництва товарів народного споживання, створює їх дефіцит;
- збільшення податкового тягаря на товаровиробників;
- випередження темпів зростання заробітної плати порівняно з темпами зростання продуктивності праці.
Рис.6.5. Основні причини інфляції
Зовнішні фактори інфляції пов’язані з посиленням інтернаціоналізації господарських зв’язків між державами, що супроводжується загостренням конкуренції на світових ринках капіталів, товарів та послуг, робочої сили, загостренням міжнародних валютно-кредитних відносин, зі структурними світовими кризами (енергетичною, продовольчою, фінансовою та ін.).
Оскільки інфляція проявляється у зростанні цін, то її рівень визначається рівнем цін, а точніше індексом цін. Останній відображає відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг, що називається ринковим кошиком, для даного періоду і сукупним набором ідентичної групи товарів і послуг в базовому періоді. Це співвідношення можна виразити за допомогою формули:
ціна ринкового кошику певного року
Індекс цін певного року = ------------------------------------------------ х 100%
ціна ринкового кошику базового року
Індекс цін показує на скільки процентів ціни поточного року змінились від цін попереднього (базового). Найвідомішим серед індексів цін є індекс споживчих цін, з допомогою якого вимірюються ціни фіксованого ринкового кошика, який містить близько 300 споживчих товарів і послуг, котрі купує типовий міський житель. Підвищення індексу цін у даному році порівняно з попереднім роком свідчить про інфляцію, а зниження індексу цін – про дефляцію. Дефляція є протилежним поняттям до інфляції, яка має місце, коли загальний рівень цін падає і купівельна спроможність грошей підвищується.
Іншим показником інфляції є щорічний темп інфляції або рівень інфляції, який визначають за формулою:
Індекс цін певного року
Темп інфляції = ---------------------------------- х 100%
Індекс цін базового року
Для характеристики інфляції також використовують правило “величини 70”, яке дозволяє підрахувати кількість років, на протязі яких ціни зростуть вдвічі при певному щорічному темпі інфляції:
70
Кількість років = -------------------
темп інфляції
Наприклад, при щорічному темпі інфляції рівному 10%, рівень цін зросте вдвічі через 7 років (70 : 10 = 7).
Залежно від темпів розрізняють наступні види інфляції:
- помірна (повзуча) інфляція;
- галопуюча інфляція;
- гіперінфляція.
Помірна інфляція має місце, коли ціни зростають повільно, до 10% за рік. За помірної інфляції ціни відносно стабільні, люди охоче заощаджують гроші, бо їхня вартість мало знецінюється. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають за рік до 5%, називають повзучою. Повзуча інфляція характерна для розвинутих країн.
Галопуючою є інфляція, за якої ціни зростають щорічно на 20. 50, 100 або й більше відсотків на рік. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує грошей. Люди прагнуть купити за свої гроші товари. В економіці виникають глибокі спотворення: ринки капіталу звужуються, люди вкладають свої кошти за кордоном, а внутрішні інвестиції скорочуються, Галопуючу інфляцію економіка може витримувати роками чи десятиліттями. Вона характерна для країн, що розвиваються.
Гіперінфляція настає тоді, коли ціни починають зростати на тисячі, десятки тисяч, навіть мільйони відсотків на рік. Усі прагнуть запастися речами і позбутися грошей – підприємства купують інвестиційні товари, а населення використовує заощадження і поточні доходи для купівлі споживчих товарів, поки гроші остаточно не знецінилися. Виникає “інфляційний” психоз, що посилює тиск на ціни. Інфляція сама починає себе “підгодовувати”. Оскільки вартість життя зростає, робітники вимагають вищої номінальної заробітної плати, що спричиняє нове підвищення цін. виникає інфляційна спіраль “зарплата і ціни”, коли ціни і заробітна плата підсилюють зростання одне одного. Зростання цін веде до підвищення зарплати, підвищення заробітної плати, у свою чергу, викликає подальше зростання цін.
Гіперінфляція призводить до того, що зусилля спрямовуються не на виробничу, а на спекулятивну діяльність. Замість того, щоб вкладати капітал в інвестиційні товари, виробники й окремі особи, аби захиститися від інфляції, купують непродуктивні матеріальні цінності – ювелірні вироби, золото та інші дорогоцінні метали, нерухоме майно тощо. Підприємствам вигідно нагромаджувати сировину і готову продукцію до майбутнього підвищення цін. Невідповідність між готовою продукцією і попитом на неї ще більше посилює інфляцію. Постійні стрибки цін підривають нормальні економічні відносини.
Гіперінфляція означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах і суспільно-політичне безладдя. Історія дає нам чимало прикладів гіпер інфляції. Так, переможена в першій світовій війні Німеччина у 20-ті роки, щоб сплатити репараційні платежі, використовувала друкарський верстат. Розмір готівки збільшився у 7 трлн разів з початку 1922 до грудня 1923 р., а індекс цін – з 1 до 10 000 000 000. тобто якщо на початку 1922 р. за певний товар треба було заплатити 1 марку, то наприкінці 1923 р. – уже 10 млрд. марок.
Саме гіперінфляція була характерна для України у 1992-1993 роках. Так рівень інфляції у 1992 році становив 2001% на рік, а у 1993 році – 10055%.
Залежно від причин розрізняють наступні види інфляції:
- інфляція попиту;
- інфляція грошової маси;
- інфляція витрат (пропозиції);
- інфляція надприбутків.
Причиною інфляції попиту є надмірний попит, який перевищує виробничі можливості в країні. Останній може бути викликаний очікуванням споживачів щодо підвищення цін і появи дефіциту, нестійкістю (знеці нен ням) національних грошей, нераціональною структурою економіки (напри клад, її мілітаризацією).
Інфляція грошової маси виникає внаслідок існування надмірної кількості грошей в обігу порівняно з пропозицією товарів і послуг. Надмірна ж кількість грошей може бути результатом непродуманої фіскальної політики уряду, який фінансує “не по кишені” загальнонаціональні еконо мічні та соціальні програми, покриває дефіцит держбюджету за рахунок “друкарського верстата”. Причиною інфляції грошової маси може бути і неправильна грошово-кредитна політика (надмірне кредитування).
Інфляція витрат або інфляція пропозиції обумовлена зростанням витрат виробництва. Останні збільшуються із підвищенням заробітної плати, яке вимагають профспілки, ростом цін на сировину, обладнання, енергоносії. Якщо країна завозить ресурси з-за кордону, то ріст цін на ці ресурси за кордоном викликає о життя в країні-імпортері імпортовану інфляцію. Інфляцію витрат може спричинити і підвищення податків, що розцінюється виробниками як зростання їх витрат виробництва, а отже, становить підставу щодо підвищення ними цін.
Інфляція надприбутків виникає в умовах монополізації економіки, в якій монопольні виробники контролюють загальний обсяг виробництва продукту та його ціну.
За формами прояву розрізняють відкриту та приховану інфляцію.
Відкрита інфляція притаманна країнам з ринковою економікою, де вільна взаємодія попиту і пропозиції призводить до відкритого зростання (або зниження) цін.
Наслідками відкритої інфляції є:
- зниження реальних доходів населення з фіксованими доходами (пенсіонерів, працівників бюджетної сфери, землевласників, які одержують фіксовану ренту тощо). Люди, які живуть не за фіксовані доходи, можуть виграти від інфляції, якщо їх номінальні доходи зростають швидше, ніж ціни;
- знецінення заощаджень. Найбільші втрати від інфляції мають люди, які тримають заощадження у вигляді готівки, зберігають їх на банківських рахунках або вкладають в облігації. У дещо кращому становищі перебувають власники акцій, які сподіваються на підвищення доходів (хоч і на інфляційне їх підвищення). Найменших втрат зазнають люди, які вклали свої заощадження в нерухомість і матеріальні цінності – будинки, машини, земельні ділянки тощо;
- перерозподіл доходів. В умовах інфляції відбувається перерозподіл доходів між позикодавцями та позичальниками на користь останніх: особи, які взяли позику, повертають її вже обезціненими грішми;
- вплив на виробництво та зайнятість. Помірна інфляція, як показує аналіз статистичних даних, які характеризують розвиток економіки країн Заходу, сприяє прискоренню темпів економічного розвитку. Цей ефект досягається завдяки тому, що помірні темпи зростання цін породжують оптимізм у підприємців в очікуванні одержання більших прибутків, що є стимулом до збільшення інвестицій в нарощування обсягів виробництва, а отже, зростає і зайнятість. Гіперінфляція призводить до розбалансування економіки, підриває стимули до довгострокових інвестицій, відбувається перелив капіталу із сфери виробництва у сферу обігу. Інфляція попиту супроводжується підвищенням цін в більшій мірі, ніж зростає виробництво та зайнятість. Що ж стосується інфляції витрат, то вона спричиняє скорочення обсягів виробництва та одночасне підвищення цін і рівня безробіття. Явище одночасного існування високого рівня інфляції та безробіття одержало назву стагфляції.
- стримування НТП. Очікування вищих прибутків в умовах зростання цін зменшують зацікавленість підприємців у зниженні витрат виробництва чи покращенні якості товарів і послуг за рахунок впровадження науково-технічних досягнень;
- посилення адаптивних інфляційних очікувань. Відкрита інфляція посилює адаптивні інфляційні очікування, які ще більше нагнітають ріст цін, що пояснюється психологією масового покупця і продавця в інфляційній ситуації. Так, в умовах відкритої інфляції масовий покупець, очікуючи зростання цін, збільшує попит на товари, що дає підстави продавцеві цих товарів підвищувати на них ціни; масовий продавець (виробник), очікуючи підвищення цін, зменшує пропозицію цих товарів і підвищує на них ціни. Такі адаптивні інфляційні очікування масового покупця та продавця здатні підірвати економіку. Приборкати адаптивні інфляційні очікування продавців набагато складніше, ніж вирішити низку суто економічних проблем.
Проте, хоча відкрита інфляція і спотворює ринкові процеси, тим не менше вона залишає за цінами роль сигналів, які показують виробникам і споживачам сфери вигідного вкладання коштів.
Прихована інфляція властива економіці з адміністративним контролем над цінами і доходами, який не дозволяє відкрито проявитись інфляції в рості цін. В такій ситуації інфляція приймає “підпільний” характер: зовнішньо ціни стабільні, але надлишок грошей трансформується в товарний дефіцит. Покупці прагнуть за будь-якої ціни придбати дефіцитний товар, а продавці – ним спекулюють. В результаті цього з’являється тіньовий ринок, який є нелегальною формою інфляції в умовах її приховування урядом.
При прихованій інфляції знижуються реальні доходи населення. Споживачів “грабують” двічі: на чорному ринку вони купують товари за високими цінами, а адміністративно стабільні ціни вказують на відсутність підстав для підвищення заробітної плати. Прихована інфляція створює ілюзію благополуччя, приховує і спотворює реальні економічні процеси, а також, не дозволяє з ними боротися. Виходом лише може бути перевід прихованої інфляції у відкриту, яку можна контролювати.
Інфляція дуже негативно позначається на функціонуванні економіки, тому її подолання є центральним питанням у будь-якій стабілізаційній програмі.
У процесі дослідження феномена інфляції вчені розробили багато методів боротьби з нею. Усі ці методи поділяють на адміністративні та економічні. Адміністративні методи – це встановлення державою обмежень на підвищення цін та контроль над доходами. Вони є достатньо ефек тив ними, але мають великий недолік: централізований контроль над цінами може призвести до виникнення прихованої інфляції, а адміністративне втручання може гальмувати проведення реформ. Економічні методи впливають на інфляцію попиту та інфляцію витрат. Їх поділяють на дві групи: перша – це сукупність заходів антимонопольної політики. Боротьба з монополізмом сприяє зростанню сукупної пропозиції, адже відомо, чим вищий ступінь конкурентності ринку, тим вищий, за інших рівних умов, обсяг пропозиції і нижчий рівень цін, друга – це заходи, які сприяють зменшенню витрат виробництва: зменшенню податків на бізнес, зменшення імпортного мита на ввезені засоби виробництва, а також усі заходи щодо стимулювання технічного прогресу.
Формуючи основні принципи антиінфляційної економічної політики, треба враховувати ряд факторів. По-перше, антиінфляційна економічна політика є багатовимірним поняттям, що інтегрує в собі різні складові, які визначаються чинниками інфляції. Такий підхід сприяє реальнішій оцінці можливостей, масштабів дії і впливу антиінфляційної політики на терміни стабілізації, темпи економічного зростання, на формування структури та пропорції економіки, механізмів її розвитку і на характер відтворення. По-друге, усі складові антиінфляційної політики мають діяти скоординовано, синхронно, як єдина система заходів, спрямованих на розв’язання завдань поточної діяльності й далекої перспективи. По-третє, антиінфляційна політика, як і економічна політика в цілому, повинна змінюватися й коригуватися залежно від тих завдань, які постають перед економікою на певних етапах. З цього випливає необхідність чіткої визначеності завдань тактики і стратегії економічної політики.
Повноцінна розробка антиінфляційної програми повинна враховувати, що інфляція – не тільки виробничий і не тільки грошовий, але й відтворювальний феномен. Розробляючи антиінфляційну програму, треба виходити з розуміння теорії інфляції як багатофакторного соціально-економічного процесу, корені якого лежать у механізмі відтворення. Отже, насамперед треба розробити довготермінову антиінфляційну стратегію і визначити заходи, які стримують інфляцію. Цими заходами повинні стати:
- зростання виробництва і насичення ринку товарами;
- структурна та конверсійна перебудова економіки;
- обмеження емісії грошей;
- скорочення дефіциту державного бюджету;
- стимулювання нагромаджень та інвестицій;
- приватизація і стимулювання середнього й малого підприємництва;
- скорочення ставок податків;
- регулювання валютного курсу;
- ослаблення інфляційних очікувань;
- проведення грошової реформи конфіскаційного типу.
ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 7. ДОМОГОСПОДАРСТВО ЯК СУБ’ЄКТ РИНКОВОЇ
ЕКОНОМІКИ
ПЛАН
§ 1. Домогосподарство та його ознаки.
§ 2. Домогосподарства як постачальники ресурсів і виробники товарі і послуг.
§ 3. Домогосподарства як споживачі благ та заощадники доходів.
§ 4. Родинний розподіл доходів.
§ 5. Державна політика соціального захисту населення.
§ 1. ДОМОГОСПОДАРСТВО ТА ЙОГО ОЗНАКИ
Згідно з аналізом моделі кругопотоку, домогосподарство можна визначити як економічну одиницю, що складається з однієї або більше осіб, постачає економіку ресурсами і використовує отримані кошти для купівлі товарів і послуг, які задовольняють потреби людини. Як синоніми до поняття домогосподарства також використовують терміни домашнє господарство та сімейне господарство.
Система національних рахунків використовує повніше визначення поняття домогосподарства: невелика група людей, що проживають в одному помешканні, повністю або частково об’єднують свої доходи і майно, спільно споживають певні види товарів та послуг.
Поняття сім’ї (родини) і домогосподарства близькі, але не тотожні. Сім’я здебільшого є соціальною основою домогосподарства, проте домогосподарство може складатися лише з однієї особи.
Сім’я – це двоє або більше людей, пов’язаних родинними зв’язками, які об’єднані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю і взаємодопомогою. Сім”я є первинною суспільною одиницею, натомість домогосподарство – одиниця економічна. Термін сімейне господарство власне наголошує і на тісній спорідненості понять сім’я та домогосподарство, і на відмінності між ними.
Це тлумачення акцентує увагу на таких важливих аспектах, як спільне житло, спільні бюджет і ведення господарства, узгоджене ухвалення економічних рішень.
Домогосподарства можна класифікувати за низкою демографічних та економічних ознак. Важливими демографічними характеристиками домогос-подарств є їх чисельність, склад та місце проживання. Основним економічним критерієм, за яким поділяють домогосподарства, є рівень їхніх доходів та багатства.
§ 2. ДОМОГОСПОДАРСТВА ЯК ПОСТАЧАЛЬНИКИ РЕСУРСІВ І ВИРОБНИКИ ТОВАРІВ ТА ПОСЛУГ
Домогосподарство, як одна з первинних економічних одиниць ринкової системи, виконує низку важливих функцій.
З погляду сучасної економічної теорії, домогосподарства в ринковій системі є постачальниками ресурсів, виробниками товарів та послуг, споживачами благ і заощадниками доходів.
Згідно з простою схемою кругопотоку домогосподарства в ринковій економіці є власниками усіх чотирьох видів ресурсів – землі, капіталу, праці та підприємницького хисту, і постачають ці ресурси фірмам. Водночас реальна картина складніша. Навіть у країнах із розвинутою ринковою економікою частина матеріальних ресурсів (землі і капіталу) перебуває у власності держави. З іншого боку, більшість фірм самі володіють капітальними благами, які використовують, а домогосподарства часто володіють капіталом лише опосередковано через власність на підприємства.
Платежі за запропоновані на ринку ресурси становлять доходи домогосподарств. Функціональний розподіл доходів вказує, яка частина грошового доходу суспільства припадає на кожен з чотирьох видів ресурсів.
У країнах із розвиненою економікою, найважливішим джерелом доходів є плата за працю – заробітна платня. Зокрема в економіці США на неї припадає майже три чверті сумарного доходу. Майже десяту частину доходу тут становлять доходи одноосібних власників (лікарів, правників, фермерів, власників невеликих фірм), які за своїм економічним змістом є фактично поєднанням заробітної плати, прибутку, ренти і процента. Доходи від володіння матеріальними ресурсами – рента (плата за землю) і процент (плата за капітал) разом із прибутками корпорацій становлять менше ніж п’яту частину сумарного доходу американських домогосподарств.
Домогосподарства можуть використовувати свої ресурси і самостійно виробляти товари та послуги. Залежно від його мети, таке виробництво у межах домогосподарств поділяють на ринкове і неринкове. У першому випадку домогосподарства постачають вироблені товари та послуги для продажу на ринку, у другому – використовують для власного споживання.
Виробництво товарів і послуг для продажу здійснюють некорпоративні підприємства, які перебувають у власності домогосподарств. Така організація процесу виробництва має низку вагомих переваг. Некорпоративні підприємства домогосподарств можуть гнучкіше реагувати на зміни попиту та ті чи інші товари і задовольняти потреби споживачів, швидше пристосовуватися до змін в умовах господарювання, оперативно приймати ефективні виробничі рішення.
Результати ринкового виробництва домогосподарств враховують в обчисленні валового внутрішнього продукту країни. Натомість абсолютної більшості неринкових виробничих операцій на додають до складу ВВП. Основними компонентами неринкової діяльності домогосподарств є робота в особистих підсобних господарствах та домашні послуги (приготування їжі, прибирання і дрібний ремонт житла, догляд за дітьми, хворими, інвалідами тощо).
Збільшення обсягу виробництва товарів і послуг у межах домогосподарств має об’єктивні передумови. Передовсім це дає змогу розширити коло учасників економічної діяльності та ефективніше використовувати людський капітал. Праця вдома дає змогу зекономити час на дорогу й уникнути витрат на транспорт, а також поєднати роботу з доглядом за дітьми. Очевидно, що останній з чинників особливо важливий для жінок, частка яких у робочій силі зростає.
Водночас бурхливий технологічний поступ істотно розширює можливості роботи вдома для представників багатьох професій. Завдяки персональним комп’ютерам та доступові до всесвітньої мережі Інтернет працювати вдома можуть тепер бухгалтери і дизайнери, конструктори та науковці.
§ 3. ДОМОГОСПОДАРСТВА ЯК СПОЖИВАЧІ БЛАГ
ТА ЗАОЩАДНИКІВ ДОХОДІВ
Переважну частину коштів, отриманих від продажу ресурсів землі, капіталу, праці та підприємницького хисту, домогосподарства витрачають на споживання. У країнах із розвиненою економікою на споживчі видатки домогосподарств припадає часто до двох третин валового внутрішнього продукту. В Україні упродовж декількох останніх років ця частка становить близько 55%.
Усі споживчі видатки домогосподарств поділяють на три основні категорії: видатки на товари щоденного вжитку, видатки на товари тривалого користування, видатки на послуги.
Товари щоденного вжитку – це споживчі товари зі сподіваним терміном використання до трьох років (продукти харчування, переважна частина одягу, канцтовари, пальне для автомобілів тощо). Товари тривалого користування – товари, сподіваний термін використання яких перевищує три роки (наприклад, телевізори, холодильники, меблі, легкові автомобілі). Видатки на послуги – це оплата житла та інших комунальних послуг, освітніх послуг, послуг транспорту тощо.
Характерною особливістю структури споживчих видатків домогосподарств у країнах з розвиненою економікою є зростання частки на оплату послуг. Зокрема в економіці США 2000 р. видатки домашніх господарств на послуги становили 58% усіх споживчих видатків, тоді як видатки на товари поточного вжитку – 30%, а на товари тривалого користування – лише 12%.
Заощадження – це та частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання.
Заощадження домогосподарств відіграють дуже важливу роль, бо саме вони є основним джерелом інвестицій, які визначають розвиток економіки країни. Водночас зростання заощаджень, зокрема в країнах з перехідною економікою, має вагоме соціальне і політичне значення, оскільки сприяє підвищенню життєвого рівня населення та його соціальної захищеності, зміцненню середнього класу в суспільстві й посиленню його фінансової незалежності.
Якщо люди заощаджують частину свого поточного доходу, вони керуються різними мотивами. Це і прагнення забезпечити собі певний життєвий рівень після виходу на пенсію, потреба подбати про освіту дітей, бажання мати деякі резервні кошти на випадок непередбачених обставин (хвороби, нещасного випадку чи втрати роботи) або залишити спадок дітям чи онукам. Багато домогосподарств поступово нагромаджують кошти для придбання житла, автомобіля чи інших товарів тривалого користування. Ті, хто відчувають у собі схильність до підприємництва, заощаджують, щоб мати змогу відкрити власний бізнес.
Очевидно, що можливість заощаджувати визначається величиною доходу домогосподарства. У кожному суспільстві існує певна частина населення, чиїх доходів вистачає лише на поточне споживання. Навіть у країнах з розвиненою економікою ця частка становить декілька десятків відсотків, а в інших країнах може сягати і поза 80-90%. За низьких поточних доходів домогосподарство для підтримання певного життєвого рівня часто бере позику або використовує раніше заощаджені кошти (тобто витрачає більше, ніж заробляє). У цьому випадку кажуть, що воно має від’ємні заощадження.
Окрім величини використовуваного доходу на заощадження впливає ще ціла низка чинників. Загалом, що вищий рівень багатства домогосподарств, то більше вони споживають і менше заощаджують. Розвиток ринків капіталу дає змогу використовувати позики для фінансування освіти дітей та придбання житла, автомобіля тощо. Існування дієвої системи соціального забезпечення і володіння деяким стандартним набором товарів тривалого користування також знижує потребу в заощадженнях. На процес заощадження впливають сподівання домогосподарств щодо розвитку економічної ситуації в країні та власних перспектив, демографічні чинники (склад сім’ї, місце проживання, рівень освіти, сектор зайнятості),зміни в оподаткуванні, зміни процентних ставок тощо.
Залежно від вигляду, якого набувають заощадження домогосподарств, вирізняють організовані та неорганізовані заощадження. До організованих відносять заощадження у межах фінансової системи (вклади в національній та іноземній валюті в комерційних банках і небанківських фінансово-кредитних установах, придбання цінних паперів (акцій та облігацій) і страхових полісів). Неорганізовані заощадження – це готівка в національній та іноземній валюті, що зберігається безпосередньо в домогосподарств. Неорганізовані заощадження можуть набувати також і натуральної форми (придбання товарів тривалого користування).
§ 4. РОДИННИЙ РОЗПОДІЛ ДОХОДІВ
Вочевидь найважливішою ознакою, за якою можна класифікувати домогосподарства, є їхній рівень доходів та майновий рівень. У будь-якому суспільстві є дуже багаті і вкрай бідні домогосподарства. Особливості привласнення національного доходу в межах суспільства аналізують за допомогою родинного розподілу доходів.
Родинний розподіл доходів – це розподіл у країні використовуваного доходу між різними домогосподарствами.
Зазвичай родинний розподіл доходів виявляє значну майнову нерівність у суспільстві.
Для вивчення диференціації домогосподарств за рівнем доходів чи рівнем споживання їх поділяють на п’ять груп по 20% (квінтилі) або на десять груп по 10% (децилі) і з’ясовують, яку частку національного доходу привласнює кожна з цих груп. Загалом нерівномірність розподілу доходу в суспільстві характеризують за допомогою декількох інформативних показників.
Крива Лоренца графічно відображає відхилення від рівномірного розподілу доходів у суспільстві. Для її побудови по горизонтальній осі відкладають відсоток домогосподарств, а по вертикальній осі – сумарний відсоток доходу, який привласнюють ці родини. За рівномірного доходу 20, 40, 60, 80 та 100% усіх домогосподарств привласнювали б відповідно 20, 40, 60, 80 і 100% доходу. Графічно цю ситуацію ілюструє лінія 45 градусів (див.рис.7.1). Реально ж, найбідніші 20% домогосподарств привласнюють значно менше, ніж 20% доходу і, крива Лоренца відхиляється від лінії 45 градусів. Що вища нерівномірність розподілу доходу в суспільстві, то далі від цієї лінії лежить крива Лоренца.
Частка доходу 100
в сукупному
доході, % 80
60
40
20
0 20 40 60 80 100
Відсоток сімей до загальної кількості, %
Рис. 7.1. Крива Лоренца
Нерівномірність розподілу доходів різна в різних суспільствах. Серед країн з розвиненою економікою найрівномірніший розподіл доходів простежується в Японії, де доходи найбагатших 20% домогосподарств лише в чотири рази перевищують доходи 20% найбідніших сімей. У США та Великобританії це відношення близьке до дев’яти. У країнах, що розвиваються ситуація значно драматичніша. Наприклад, у Бразилії найбагатші 20% родин отримують доходи більш ніж у 30 разів вищі за доходи найбідніших 20% домогосподарств.
Іншим важливим показником нерівності доходів у суспільстві є коефіцієнт Джині. Коефіцієнт Джині обчислюють на підставі кривої Лоренца як відношення площі фігури, обмеженої лінією 45 градусів та кривою Лоренца, до площі трикутника, обмеженого лінією 45 градусів, горизонтальною віссю та правою ординатою (див.рис.7.1.). Легко бачити, що величина коефіцієнта Джині змінюється в межах від нуля до одиниці й зростає зі зростанням нерівномірності розподілу.
Пом’якшення нерівності розподілу доходів у суспільстві є одним з найважливіших завдань держави в ринковій економіці. Щоб розв’язати цю проблему, уряд використовує систему оподаткування та трансфертні платежі. Дії уряду, спрямовані на досягнення більш рівномірного розподілу доходів у суспільстві, мають бути продуманими і виваженими, оскільки активний перерозподіл доходів може знижувати стимули до праці й негативно впливати на перспективи економічного зростання країни. Загалом проблема компромісу між рівністю та ефективністю є одним з ключових виборів, перед якими постає кожне суспільство.
Для пом’якшення гостроти проблеми нерівності доходів цивілізовані країни здійснюють політику соціального захисту населення. Ефективність і масштаби цієї політики визначаються головно рівнем розвитку економіки країни та системою суспільних цінностей. Особливо високого рівня соціальної захищеності досягнуто в скандинавських країнах та деяких інших державах Європи.
У країнах з перехідною економікою основними складниками соціального захисту є пільги окремим категоріям населення, соціальна допомога, тобто надання життєвих благ соціально вразливим групам населення та соціальне страхування.
§ 5. Державна політика регулювання доходів
Функціонування ринкової економіки робить неминучим втручання дер жа ви у сферу доходів з метою їх перерозподілу. Завдяки цьому уряд одержує ко ш ти, необхідні для задоволення суспільних потреб (оборона, екологія, роз виток виробничої та соціальної інфраструктури), матеріальної підтримки тим ча сово незайнятих у виробництві, непрацездатних, молоді, пенсіонерів, інва лі дів, а також малозабезпечених. Крім того, суспільство відповідає за рівень до хо дів працівників, зайнятих на державних підприємствах, у бюджетних органі за ціях.
Регулювання доходів уряд здійснює прямими чи опосередкованими способами, які включають:
З метою зниження соціальної напруги, як результату нерівності в розпо ділі доходів, і з метою зменшення цієї нерівності держава здійснює соціальний захист населення через систему підтримки рівня доходу, складовою частиною якого є державна система соціального забезпечення. Зокрема, питома вага со ціа ль них видатків у ВНП становить 18-20% – у США, Японії, Австралії, 21-30% – у Канаді, Франції, Італії, Великобританії, Австрії, Данії, Ірландії, Норвегії, більше 30% – у Німеччині, Бельгії, Голландії, Швеції.
Державна система соціального забезпечення включає три основні форми:
Соціальні гарантії – це встановлені законами та іншими нормативно-пра вовими актами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсій ного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних ви плат, які забезпечують рівень життя, вищий від прожиткового мінімуму.
Виділяють чотири основні види соціального страхування:
Пенсійне й медичне страхування у країнах Заходу здійснюється шляхом паритетних (рівних) відрахувань від заробітної плати й доходів підприємців. Страхування від безробіття здійснюється частково за участю держави, а страхування від нещасного випадку – виключно за рахунок коштів підпри ємців. Отже, допомога по соціальному страхуванню вважається в основному заробленою і не несе на собі відбиток державної благочинності.
Соціальну допомогу одержують лише малозабезпечені верстви населен ня, які її потребують і не в стані самостійно заробляти, оскільки є непрацездат ними чи мають дітей на своєму утриманні.
Соціальні допомоги бідним надаються з державного чи місцевого бюд же тів, фінансуються із загальних податкових надходжень і вважаються не зароб леними, а благочинними.
Соціальна допомога існує у вигляді грошової допомоги, надання безплат ного харчування, утримання в дитсадку, безплатної ночівлі, соціальної реабілі тації, житлових дотацій, а також утримання мереж соціально-культурних уста нов для громадян, які не мають змоги користуватись цими послугами на комер цій ній або страховій основі.
Оскільки проблема безробіття в Україні є досить актуальною, то з метою її розв'язання слід вивчити й, за можливості, використати той позитивний до свід, який нагромаджений країнами з ринковою економікою.
Сучасну політику зайнятості країн Заходу характеризує відмова від пря мо го державного фінансування створення нових робочих місць, бо воно вияви лось неефективним. Основне завдання держави – визначати загальний напрям розвитку "депресивної" галузі чи географічного регіону і створити сприятливі економічні умови для залучення й функціонування приватного капіталу. Ще од ним важливим напрямом є допомога групам робочої сили, працевлаштування, для яких є особливо проблематичним (це молодь, люди похилого віку, низько кваліфіковані робітники).
Одним з ефективних шляхів реалізації першого завдання є:
– створення спеціальних фондів, які акумулюють державні кошти, а та кож внески приватних банків та інших кредитних установ, великих компаній. При кладом може бути діючий в американському штаті Мічиган, під егідою Мі ні стерства торгівлі, Стратегічний фонд, який сприяє переливу капіталу й робо чої сили з депресивних галузей обробної промисловості в наукоємні вироб ни цтва, а також у сферу послуг. У скандинавських країнах ефективно функціо ну ють змішані державні та приватні фонди регіонального розвитку, кошти яких надаються через кредитування приватних підприємців, що відкривають нові підприємства в несприятливих, з точки зору зайнятості, районах (при створенні наукоємних виробництв сума кредитів сягає 70% витрат, пов'язаних із відкриттям нового виробництва);
– в Англії проблеми безробіття вирішуються шляхом організації так зва них підприємницьких зон, в яких як нові, так і старі підприємства звільнені від податків, а населення – від податку на нерухомість. Крім того, держава прак тикує пільговий продаж муніципальних земель, "лібералізує" правила за бу дови. У результаті таких дій уряду в спеціальних зонах темпи зростання зайня тості становлять 10-20% порівняно із середньонаціональним показником 2%;
– одним із перспективних шляхів збільшення зайнятості є фінансова до по мога через кредитування конкурентноздатних фірм, які мають тимча со ві труднощі. Розмір наданої допомоги їм у вигляді кредиту, як правило, не пе ре вищує загальних витрат на виплату допомоги по безробіттю робітникам, які потенційно могли би бути звільнені, протягом максимального терміну одер жа н ня цієї допомоги з урахуванням "недоотриманих" податків;
– все більше розповсюдження отримують такі напрямки політики зай нятості, метою яких є підштовхувати самих безробітних до більш актив но го пошуку свого місця в житті. Мова йде про програми, які допускають ви пла ту безробітним всієї суми допомоги по безробіттю на максимальний термін при умові відкриття ними власної справи. Ці програми діють у 17 країнах ОЕСР. У Франції чверть нових підприємств була створена в останні роки саме за рахунок коштів держстрахування по безробіттю.
Однак, спираючись лише на приватну, особисту ініціативу, не можна ви рішити проблем усіх груп населення. Тому другим напрямом державної полі ти ки зайнятості є допомога групам робочої сили, працевлаштування для яких є особливо проблематичним, зокрема: усвідомлюючи соціальну вибуховість мо ло діжного безробіття, уряди вдаються до надання першочергового права молоді при прийомі на державні курси профпідготовки й перепідготовки. Працевлаш тування молоді у приватному секторі заохочується податковими пільгами.
Так, у Франції у випадку прийому на роботу молодої людини розмір обов'язкового внеску підприємця на соцстрахування на цього робітника скоро чується на 25%, при працевлаштуванні молодого безробітного – на 50% і скасовується повністю, якщо молода людина отримала не тільки роботу, але й отримала професійну підготовку на робочому місці.
Практично повністю від державного фінансування залежать безробітні, які протягом тривалого часу не можуть знайти роботу. Програма їх трудо влаш тування – у сфері громадських робіт.
ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 8. ФІРМА ЯК СУБ’ЄКТ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
ПЛАН
§ 1. Підприємницька діяльність у ринковій економіці.
§ 2. Підприємство та фірма. Види підприємств. Основні організаційно-правові форми підприємств.
§ 3. Витрати виробництва і прибуток.
§ 4. Основи менеджменту та маркетингу у підприємницькій діяльності.
§ 1. ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ У РИНКОВІЙ
ЕКОНОМІЦІ
Засвоївши фундаментальні поняття ринкової економіки, можна перейти до розгляду такого складного і цікавого явища, що називається підприємництвом. Зв’язок між ринковими відносинами та підприємницькою діяльністю безпосередній – підприємництво можливе лише там, де реалізуються такі фундаментальні ринкові принципи як економічна свобода і конкуренція.
Термін “підприємець” викликає у громадян України різну реакцію. В одних – захоплення і бажання наслідувати, в інших – роздратування та заперечення. Такі протилежні оцінки породжені, зокрема, різним змістом, що його вкладають у це слово люди, а також тим, що в умовах соціалістичної командно-адміністративної системи воно використовувалось виключно у негативному значення для визначення незаконних дій виробника. Формування ринкової економіки неможливе без переосмислення категорії “підприємництво”, “підприємницька діяльність”, “підприємець”. Тому основне завдання даного параграфу розкрити справжній зміст і з’ясувати роль підприємця в організації економіки.
Підприємництво як специфічний фактор виробництва стало розглядатись тільки у ХХ ст.. Воно передбачає використання ініціативи, кмітливості та ризику в організації виробництва. Теоретичне осмислення явища “підприємництво” пройшло довгий шлях. Вважають, що вперше цей термін був введений у науковий обіг французьким банкіром Р.Кантільйоном у ХУШ ст. Він називав підприємцями людей з нефіксованими доходами, оскільки вони займаються ризиковою діяльністю: ремісників, торговців, селян, лихварів, розбійників і злидарів.
Класик англійської політичної економії А.Сміт визначав підприємця як власника, що ризикує заради комерційного успіху. Він сам організовує економічну діяльність, сам управляє, сам розпоряджається її результатом
Французький економіст Ж.Б.Сей уперше підкреслив роль підприємця як особи, що вміло комбінує фактори виробництва.
Наприкінці Х1Х ст.. В.Зомбарт намагався розкрити “дух підприємництва”. Він у підприємцеві вбачав передусім людину сильної волі, розкріпачену. Це особистість, що може зацікавити своїми ідеями інших людей; це – творець і організатор.
Німецький соціолог М.Вебер запропонував модель “ідеального підприємця”. Мотивом діяльності підприємця він вважав прагнення влади і визнання, що досягається нагромадженням багатства. М.Вебер називав підприємництво “способом життя” певного типу людей: людина існує задля справи, а не справа задля людей.
Вагомий внесок у дослідження підприємництва, як і інших економічних проблем, зробив видатний український економіст і державний діяч М.Туган-Барановський.
У підприємництві Михайло Туган-Барановський важливу роль відводив патріотизмові, культурі, релігії, психологічним рисам характеру народу, тобто тим характеристикам, які сьогодні передає поняття “менталітет”. Їх він уважав наймогутнішими чинниками господарської діяльності. Дискутуючи з марксистами щодо перспектив капіталістичної системи і запроваджуваного “соціалізму” він ще в 1917 р. геніально передбачав, що за соціалізму зв’язок між внеском людини в суспільне виробництво і винагородою буде зруйновано. Соціалістична централізація за М.Туган-Барановським, - це пригнічення людської особистості, обмеження її свободи, які не сприятимуть самоудосконаленню людини і її розвитку. Тому, наголошував учений, підприємництво в таких умовах розвиватися не може.
Ґрунтовну і всебічну характеристику феномену підприємництва і підприємця уже в ХХ ст.. дав австро-американський економіст Й.Шумпетер. Він наголошував, що підприємець – не обов’язково власник. Такий висновок не випадковий: наприкінці Х1Х – на початку ХХ ст.. швидко, розвивається акціонерне (корпоративне) підприємництво з яким пов’зане явище відокремлення функції власності від функції підприємництва й управління (менеджменту). Останні функції стають усе важливішими в досягненні комерційного успіху.
Й.Шумпетер акцентує увагу на творчих рисах підприємця: це людина, яка вбачає своє покликання у виготовленні нових благ або нової якості блага, освоєнні нових ринків, нових видів сировини, нових технологій, нових методів управління тощо. Це під силу духовно вільним особистостям, людям сильної волі, із нестандартним мисленням, які здатні до ризикових, але продуманих вчинків. Це – економічні лідери..
Отже, головний зміст підприємницької функції полягає в реформуванні економіки через використання нових ідей, технологій, винаходів (інновацій), або знаходження нових джерел ресурсів та їх комбінацій, застосування модерних методів управління, освоєння нових ринків збуту продукції.
Підприємництво трактують як:
- соціально-організаційну діяльність, що є різновидом творчості;
- особливу ініціативну економічну діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства й одержання зиску;
- особливий, творчий вид економічної політики, що є основою досягнення економічного успіху;
- вміння організувати власний бізнес;
- спосіб життя або дій;
- особливий вид діяльності, в основі якого є інновація;
- різновид економічної активності людей та ін.
Загалом можна визначити, що підприємництво – це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконання робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Сутність підприємництва більш глибоко розкривається через його основні функції – творчу, ресурсну, організаційну.
Творча функція підприємництва полягає у сприянні генеруванню та реалізації нових ідей, здійсненню техніко-економічних, наукових розробок, проектів, що пов’язані з господарським ризиком.
Ресурсна функція підприємництва передбачає, що воно націлене на найбільш ефективне використання матеріальних, трудових, фінансових та інформаційних ресурсів з урахуванням досягнень науки, техніки, управління і організації виробництва.
Організаційна функція підприємництва зводиться до поєднання ресурсів виробництва в оптимальних пропорціях, здійснення контролю за їх використанням.
Функції підприємництва розкривають специфічний господарсько-організаційний талант, який притаманний підприємцю.
Підприємець – це суб’єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси і підприємництво – це тип господарської поведінки підприємців з організації розробки, виробництва в реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.
Підприємство як явище господарського життя завжди розвивається у певному соціально-економічного та історичному середовищі. Саме тому для його безперервного відтворення необхідні певні передумови. Можна виділити чотири їх групи – економічні, політичні, юридичні, психологічні.
Економічні передумови підприємництва полягають у тому, щоб у суспільстві функціонували багатосуб’єктні власники. Це сприятиме свободі підприємницької діяльності, можливості на свій страх і ризик приймати рішення про використання майна, продукції, прибутків, вибору господарських контрагентів. У зв’язку з цим шляхом створення економічних передумов у нашій країні є роздержавлення і приватизація власності, демонополізація господарської діяльності.
Політичні передумови підприємництва полягають у створенні в країні сприятливого політичного клімату для підприємництва. Цього можна досягти на основі розробки і здійснення стабільної політики в країні. Така політика має надати усім господарюючим суб’єктам гарантії збереження їхньої власності, виключення можливостей націоналізації, експропріації.
Юридичні передумови підприємництва ґрунтуються на законодавстві, нормативних актах, розроблених у країні. Останні мають створити для всіх учасників ринкових відносин однакові “правила гри”, тобто надати однакові права і повну економічну свободу, не допускати втручання органів державного управління в господарську діяльність будь-якого суб’єкта за винятком законодавчо зумовлених випадків.
Сутність психологічної передумови полягає у позитивній суспільній думці щодо підприємництва, адже відсутність її стримує розвиток цього процесу. І в цьому плані у нас є багато проблем, оскільки життя кількох поколінь відбувалося в умовах, які створювали негативне ставлення до підприємництва. Мислення консервативне і змінити його в одну мить не вдасться.
В Україні прийняті і діють ряд нормативних актів, які заклали підвалини для формування підприємництва. Важливе місце серед них належить Закону України “Про підприємництво”. Згідно з ним підприємництво в Україні здійснюється за такими принципами: вільний вибір діяльності на добровільних засадах, залучення до здійснення підприємницької діяльності майна і коштів юридичних осіб і громадян, самостійне формування програми діяльності, вибір постачальників і споживачів виробленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства, вільне наймання працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством, вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати платежів, встановлених законодавством, самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємством належної йому частини валютної виручки на свій розсуд.
Підприємницька діяльність здійснюється від імені і під майнову відповідальність певними суб’єктами.
Суб’єктами підприємництва (підприємцями) можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності, юридичні особи всіх форм власності. За загальними правилами ринкової економіки держава не може бути суб’єктом ринкових відносин, а отже, і підприємцем. Ці функції вона як власник делегує корпораціям, асоціаціям, кооперативам.
В українській економічній літературі є й інша класифікація суб’єктів підприємництва (типів підприємців):
- підприємець – власник;
- підприємець – орендар;
- підприємець – менеджер.
Щодо об’єкта підприємництва, то він пов’язаний із характером людської діяльності. Виділяють такі його види:
- виробництво;
- торгівля;
- посередництво;
- фінанси;
- інноваційна справа;
- страхова справа.
Усі численні вияви підприємництва, властиві для цивілізованого ринку, можна згрупувати у певні види. У нашій класифікації виділимо такі:
Рис. 1. Види підприємницької діяльності
Розглянемо зміст кожного виду підприємництва.
Виробниче підприємництво є найважливішим видом підприємницької діяльності , спрямованим на виробництво речей і надання послуг. Ця діяльність здійснюється підприємствами, що виготовляють різноманітну продукцію, виконують роботи (будівельні, ремонтні), надають послуги (побутові, інформаційні), створюють духовні блага (навчання дітей, живопис, музика). До виробничого підприємництва належать, таким чином, і кав’ярня, і перукарня, і ліцей, і агрофірма, й автомобілебудівний завод. Ці підприємства можуть самі реалізувати свою продукцію, але головна їхня функція – виробництво.
Комерційне підприємництво своїм змістом має товарно-грошові, торговельно-обмінні операції. Здійснюються такі операції у вигляді угоди з купівлі-продажу або перепродажу речей і послуг. Представниками комерційного підприємництва є різні торгівельні заклади, що продають предмети споживання та засоби виробництва.
За умов численних господарських зв’язків виробничі та комерційні організації не в змозі вирішити всі питання власними зусиллями. Тоді вони звертаються до послуг посередників.
Посередницьке підприємництво дедалі більше поширюється в ринковій економіці. Його представниками є установи та окремі особи, які посідають місце між підприємцем і споживачем. Потреба в посередниках виникає тоді, коли виробник не може безпосередньо реалізувати товар, а споживач – придбати. Така потреба посилилась у сучасній економіці України, коли традиційні зв’язки підприємствами порушились, а нові ще не налагодились.
Посередницькі фірми можуть надавати також інформаційні, консультаційні, маркетингові послуги, їхніми агентами є брокери,маклери та дилери. Крім суто брокерських операцій, посередницька фірма може здійснювати торгівлю на власний розсуд. В Україні починає створюватися система посередництва, що ґрунтується на попередніх замовленнях. Одним з її проявів є ф’ючерсна угода, зміст якої розглядався у попередній темі.
Фінансове підприємництво – діяльність у сфері грошово-кредитних відносин. Об’єктом купівлі-продажу тут є специфічний товар – гроші, валюта, цінні папери. Не так давно в Україні фінансові операції були цілком монополізовані державою. Здійснення фінансових угод громадянами вважалося злочином. Нині уже дещо інша ситуація. Фінансовий підприємець продає одні гроші за інші, “грає” на курсі цінних паперів. Агрегатами фінансового підприємництва є комерційні банки, фондові біржі, навіть громадяни-підприємці.
Особливою формою кредитно-фінансових відносин є страхове підприємництво. Його необхідність пов’язана з ризиком, який є невід’ємною рисою ринкової економіки. Кожний підприємець діє на свій страх і ризик і не може обійтися без надійного страхування на випадок небезпеки.
Страхування – це формування грошових фондів та їхнє використання на відшкодування збитків у разі непередбачених випадків і на допомогу громадянам у певні періоди життя. За умов ринку страхове підприємництво виконує дві основні функції:
- захищає бізнес і населення від втрат;
- забезпечує привласнення прибутку.
Розглянемо співвідношення понять “бізнес” та “підприємництво”. Термін “бізнес” ширше використовується за кордоном. Вітчизняна наука частіше вживає термін “підприємництво”. І відповідно суб’єктів підприємницької діяльності називають “бізнесмен” і “підприємець”, ідентифікуючи їх як людей, що “мають власну справу”.
Однак у науковій літературі часто наголошують на відмінності цих понять.
Бізнесом вважають законно (або незаконно) організовану діяльність, що приносить дохід та інші вигоди. Тобто головним у бізнесі є одержання комерційного зиску.
Підприємництво, ж, не противагу бізнесові, передбачає вихід за межі тільки ділової (бізнесової) активності людей. Підприємництво – це реалізація потенційних можливостей людини, це тип господарської поведінки щодо організації, розроблення, виробництва і реалізації благ, щоб отримати прибуток та соціальний ефект.
Відповідно є відмінності між поняттями “бізнесмен” і “підприємець”. Вважають, що бізнесмен – це людина, яка займається просто відтворювальною функцією, виробляючи рік у рік одні й ті ж товари, чи надаючи одні й ті ж послуги. Підприємець – це суб’єкт, якого вирізняє творчий неспокій, ризик, бажання пошуку нових ресурсів, та їх нових комбінацій, технологій, виготовлення нових благ, завоювання нових ринків збуту і нових сфер застосування капіталу.
§ 2. ПІДПРИЄМСТВО ТА ФІРМА. ВИДИ ПІДПРИЄМСТВ.
ОСНОВНІ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ФОРМИ
ПІДПРИЄМСТВ
Організаційною формою підприємницької діяльності є підприємство (фірма), яке виступає основною структурною одиницею економіки. Підприємство (фірма) – це господарська ланка, яка реалізує власні інтереси шляхом виготовлення і реалізації товарів і послуг через комбінування факторів виробництва і організацією господарської діяльності. В Законі України “Про підприємства в Україні” записано: “Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має право юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу)”. Незважаючи на всю різноманітність всім підприємствам притаманні певні спільні риси.
По-перше, підприємство являє собою технологічно відособлену сукупність засобів виробництва та робочої сили. Згадайте, що вам відомо про фактори виробництва. Кожне підприємство має різні фактори виробництва і по-різному узгоджує їх. Наприклад, взуттєва фабрика та хлібозавод використовують аж ніяк не схожі верстати, обладнання, сировину, а їхні робітники мають різні професії. На підприємствах, звичайно, застосовуються різні технології виробництва. Це й означає, що дані підприємства технологічно відособлені, як одне від одного, так і від інших підприємств.
По-друге, кожне підприємство – це організаційна ланка у національній або навіть міжнародній спеціалізації. Воно зосереджується на виготовленні певної речі чи послуги. Організаційне поєднання факторів виробництва в процесі створення товару завершується випуском готової продукції. Тобто виробничі процеси в рамках підприємства набувають завершеності у вигляді кінцевого результату. Нехай в одному випадку це буде літак, а в іншому – тільки деталь для цього літака – для відповідних підприємств то буде кінцева продукція.
По-третє, кожне підприємство характеризується економічною відособленістю. Все майно підприємства, з усіма засобами виробництва та технологіями є відособленою власністю. Власність передбачає володіння, користування та розпорядження цим майном. Зауважимо, що ця власність не буде повною, коли майно орендується. В деяких випадках може поєднуватися володіння та управління кількома підприємствами. У наступному розділі ми побачимо, як форми власності впливають на організаційні форми підприємств. Тут ми зупинимося на інших проявах економічної (господарської) самостійності підприємств.
Підприємство розпоряджається своїм майном. На цій підставі воно самостійно складає свою виробничу програму, набирає кадри, здійснює управління процесом, реалізує одержану продукцію, відшкодовує свої витрати та отримує прибуток. Навіть у такому схематичному переліку знайшли відображення всі основні економічні процеси та явища. В економіці підприємства в мініатюрі відбивається вся економіка, з усіма її головними процесами: виробництвом, обміном, розподілом. Ось чому економічну життєдіяльність підприємства називають мікроекономікою.
По-четверте, підприємство – це соціальний осередок суспільства, певний колектив співробітників. Було б неправильно обмежити все життя підприємства лише технологічними та господарськими процесами. На підприємствах проходить важлива частина життя людини, через колектив відбувається її розвиток, духовне зростання.
В українській економічній літературі поряд з терміном “підприємство” вживають і термін “фірма”.
У ринковій економіці всі підприємства – виробничі і торговельні, побутові й транспортні, науково-дослідні й фінансові – функціонують у формі фірм або у їх складі. Фірма – це ім’я (найменування) під яким юридично повноправний економічний суб’єкт (одноосібний чи колективний) веде свою справу. У ринковій економіці фірма – це головна ланка національної економіки, через яку громадяни реалізують свою підприємницьку діяльність, зорієнтовану на отримання прибутку.
Підприємство як таке не є юридичною особою, відповідальність за нього несе фірма, яка його репрезентує.
Більшість фірм має тільки одне підприємство, інші управляють декількома, а інколи й багатьма. Назва фірми може відображати ім’я або прізвище її власника (“Форд”) або виробничу спрямованість фірми (“Дженерал моторс”), а часто і просто якусь надуману назву тощо.
В Україні в науковому вжитку і на побутовому рівні, а також в нормативних документах використовують не поняття “фірма”, що є звичною назвою в розвинутій ринковій економіці, а “підприємство”. Це пояснюється тим, що десятиріччя монопольного панування державної власності та фактичної відсутності економічної відповідальності міністерств та відомств доцільним вважали створення спеціалізованих господарських одиниць.
Отже, вживаючи термін “підприємництво”, надалі матимемо на увазі, що це є організація (суб’єкт), яка здійснює господарську діяльність, тобто мова йтиме про “фірму”.
Фірми, які включають багато підприємств можуть бути об’єднанями вертикального, горизонтального типу або конгломератами, тобто багато- профільними. Сучасні великі фірми, в основному, є багато профільними, що роблять їх більш стійкими в ринкових умовах.
В сучасній економіці є дуже велика різноманітність підприємств, які можна класифікувати за багатьма ознаками, Найчастіше їх відрізняють за формою власності, розмірами та сферами діяльності. Залежно від основних типів та форм власності виділяють підприємства приватні, колективні, державні та змішані (спільні).
В Україні відповідно до форм власності, встановлених Законом України “Про власність”, можуть діяти підприємства таких видів:
- індивідуальне підприємство, засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;
- сімейне підприємство, засноване на власності та праці членів однієї сім’ї, які проживають разом;
- приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина, з правом найму робочої сили;
- колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу;
- державне комунальне підприємство, засноване на власності адміністративно-територіальних одиниць;
- державне підприємство;
- спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних власників (змішана форма власності);
- підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян інших держав.
На державних підприємствах організатором виробництва і засновником виступає держава (уряд) або муніципалітет (місцеві органи влади). Як правило, державний сектор в країнах з ринковою економікою охоплює ті сфери, які не приваблюють приватний сектор, де потрібні надто великі первісні інвестиції, або інвестиції з дуже довгим періодом окупності.
За розмірами підприємства поділяють на великі, середні і малі. Кожний з цих видів потрібний ринковій економіці й посідає в ній свою нішу та відіграє важливу роль в забезпеченні зайнятості й виробництва ВВП.
Однак особливістю останніх десятиліть ХХ ст.. є швидке зростання частки малих і середніх, особливо малих підприємств. У розвинених країнах на них припадає близько половини і більше зайнятості та виробництва ВВП. Це дало підстави вважати розвиток малого підприємництва економічним феноменом кінця ХХ ст..
Критеріями визначення масштабів (розмірів) підприємств служить:
- обсяг капіталу;
- чисельність зайнятих і обсяг випуску продукції.
Законодавство різних країн має свої критерії поділу підприємств на великі, середні й малі.
Розміри підприємств визначають об’єктивні обставини. Серед них найважливіші:
- технологія виробництва (їжу можна виготовляти і в домашніх умовах, а трактори чи автомобілі – тільки в заводських умовах, оснащених сучасною технікою);
- здатність швидко реагувати на здобутки науково-технічного прогресу і втілювати їх у виробничий процес (великі підприємства надто громіздкі для цього, а малим це часто буває не під силу). Розміри підприємства мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують створення конкурентноспроможних товарів і послуг, тобто з мінімальними витратами. Цілком очевидно, що для кожного виробництва існує свій оптимальний розмір підприємства, який тісно пов’язаний з технологією та обсягами виробництва продукції;
- здатність адекватно реагувати на зміни ринкової кон’юнктури.
Кожний із названих видів підприємств має свої переваги й недоліки.
Великі підприємства забезпечують виробництво масової продукції за стабільним асортиментом. Тому вони мають змогу зменшувати витрати на виробництво продукції і знижувати ціну на неї, роблячи її доступнішою для масового споживання. На великих підприємствах зосереджено виробництво важливих і технологічно складних, наукомістких виробів. Тому в переході до ринкової економіки не слід суто механічно підходити до зміни розмірів підприємств. Критеріями має бути соціально-економічна доцільність.
Оптимальною організаційно-правовою формою для великих підприємств є корпорація (акціонерне товариство).
Перевагами великих підприємств є те, що вони мають:
- кращі технологічні та фінансові можливості для використання досягнень НТП;
- економію від масштабу виробництва;
- кращі умови для ефективного використання ресурсів (зниження матеріало-, фондо- і трудомісткості);
- кращі умови для безпосереднього поєднання науки і виробництва;
- переваги у сфері обігу. До того ж вони стійкі та стабільніші за інші форми підприємств (малі й середні).
Недоліками великих підприємств є те, що вони:
- не гнучкі й не здатні швидко оновлювати продукцію;
- вимагають для свого створення великих капіталовкладень і тривалого часу;
- потребують великої кількості робочої сили, що породжує низку соціальних, транспортних, житлових та інших проблем;
- мають громіздку і часто неефективну систему управління.
Однак найбільше зло від великих підприємств – це монополізм.
Щоб у період НТР пристосуватись до нових економічних умов великі підприємства здійснюють диверсифікацію виробництва, тобто намагаються проникнути в чужі галузі й зайнятися виробництвом нетипової для них продукції чи послуг. Отже, нині великі підприємства роблять акцент на ефект різноманітності, так що буває важко визначити їхню галузеву належність.
Середні підприємства зосереджують виробництво невеликої, але стійкої номенклатури виробів. Тобто вони зайняли той сегмент економіки, який не вигідний чи не під силу іншим видам підприємств. Вони чутливіші до змін ринкової ситуації і швидше реагують на них, швидше впроваджують новації НТП у виробництво.
Середні підприємства:
- забезпечують конкурентні умови (середовище) для великих підприємств;
- прагнуть зайняти свою нішу в певних сегментах ринку;
- є масовим “матеріалом” для поглинань великими підприємствами.
Малі підприємства. Це найчисельніша група підприємств. Законодавчо малі підприємства визначають за чисельністю зайнятих на них працівників з урахуванням специфіки галузей та видів виробництва. У США до малих відносять підприємства з кількістю зайнятих до 500 осіб, у Японії – до 300 осіб. В Україні малими (незалежно від форми власності) визнають підприємства, в яких середньооблікова чисельність працівників за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (товарів, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
В останні десятиріччя ХХ ст.., починаючи від 70-х років, розвиток малих підприємств набув набачених масштабів, що й дало підстави говорити про них, як про своєрідний феномен. У розвинених країнах ці підприємства становлять 90-95 відсотків загальної кількості, а їх частка у створенні ВВП сягає від 20 до 60 відсотків. На цих підприємствах зосереджена значна кількість робочих місць, і вони середньорічно забезпечують удвічі більшу зайнятість на нових робочих місцях, ніж великі.
Розквіт малого бізнесу в індустріально розвинених країнах тісно пов’язаний з державною підтримкою. Для цього створено спеціальні урядові інститути з розроблення і втілення в життя державних програм допомоги малим і середнім фірмам. Надаються пільгові позики під створення підприємств, розширення та модернізацію виробництва, для придбання нового обладнання. У США позики малим підприємствам надають на 8 років з можливим продовженням до 25 років.
Малий бізнес має великі податкові пільги. У Великій Британії прибуток до 90 тис.фунтів стерлінгів не оподатковують; інвестиції в малі та середені підприємства також не оподатковують. У Німеччині удвічі зменшена ставка податку для малого бізнесу, річний оборот якого не перевищував 3 млн.марок. У Франції протягом перших п’яти років роботи малого підприємства ставка податку знижується удвічі.
Держава не стоїть осторонь підтримки так званих “інкубаторів” з “вирощування дрібного підприємництва”, де майбутнім підприємцям надають різноманітну фінансову, матеріальну і консультативну допомогу.
Малі підприємства об’єктивно потрібні в сучасній ринковій економіці. Вони виконують важливі функції:
- оперативно регулюють на кон’юнктурні коливання ринку;
- забезпечують атмосферу конкуренції, сприятливе середовище для підприємництва та ініціатив;
- створюють нові робочі місця;
- насичують ринок товарами та послугами відповідно до нових потреб;
- сприяють ослабленню монополізму;
- є основою для формування середнього класу;
- чутливі до інноваційної діяльності.
Водночас малий бізнес пов’язаний з постійним ризиком. Практика розвинених країн засвідчує, що через 5-7 років відбувається майже повна заміна всієї кількості МП. У США половина новостворених фірм банкрутує першого ж року. Однак на зміну збанкрутілих МП приходять нові, перспективні підприємства, які працюють для задоволення нових потреб суспільства і людини. Поява нових МП зумовлена й новими технологіями, які часто орієнтуються не на великі площі та велику кількість працівників, а на якість праці, майстерність, індивідуальність виконання, тощо.
Не випадково, що дуже часто засновниками МП є молоді люди (навіть учні та студенти), високоосвічені й ініціативні.
Дуже важливу роль МП відіграють у переході від командної до ринкової економіки. Ця роль пов’язана зі здатністю МП стабілізувати споживчий ринок, створювати нові робочі місця, бути чинником формування прошарку середнього класу – основи демократизації суспільства.
Критерієм класифікації підприємств можуть бути не тільки форми власності, але і сфери діяльності. Виділяють, наприклад, підприємства видобувної і переробної галузей. В сільськогосподарських підприємствах велике значення має природний і кліматичний фактор виробництва. Виділяють також підприємства, що надають послуги, а також транспортні підприємства.
В усіх країнах діє дуже багато науково-дослідних та інноваційних (“венчурних” або “ризикових”) фірм, а також фірм сфери інформаційних, консультативних та інших видів послуг.
З’ясуймо організаційно-правові форми підприємств, що розвинулися на основі приватної власності.
Приватна власність у класичному розумінні – це власність однієї особи. У ході еволюції приватна власність модифікується. Відповідно змінюються й організаційно-правові форми підприємств.
У межах приватної власності виділяють:
- одноосібне володіння (індивідуальне підприємство);
- партнерство (товариство);
- корпорацію.
Одноосібні підприємства та товариства. Індивідуальне підприємство є власністю однієї особи, суб’єкта, що самостійно веде справу, організовує працює, веде бухгалтерію, здійснює управління, повністю відповідає за ризик і отримує увесь дохід. Це найдавніша формам ведення господарства.
Перевагами таких підприємств є:
- економічна свобода дій (вибір сфери діяльності, обсягів виробництва, способів використання доходу);
- оперативність;
- безпосередня зацікавленість в ефективній діяльності;
- низькі організаційні витрати.
Недоліками одноосібного володіння є:
- обмежені фінансові можливості;
- проблеми з отриманням кредитів і відповідно з оновленням виробництва та застосування здобутків НТП;
- зосередження в руках однієї особи функцій виробництва, управління і реалізації, що ускладнює життя й часто призводять до прийняття помилкових рішень, а навіть банкрутства.
Ці підприємства особливо поширені в ринковій економіці й водночас найменш стійкі. Вони масово виникають й банкрутують.
Партнерство (товариство) , як форма підприємництва, ґрунтується на об’єднанні майна (паїв) різних власників (громадян чи юридичних осі) з відповідним розподілом прав та обов’язків залежно від величини внеску до статутного фонду.
Партнерства – це переважно закриті підприємства, з відносно невеликою кількістю учасників. Зміна власників паїв відбувається тільки за згодою більшості з учасників.
Партнерства (товариства) бувають:
- повні (товариства з необмеженою відповідальністю);
- товариства з обмеженою відповідальністю (ТзОВ);
- змішані (командитні).
Повне товариство – це об’єднання громадян або юридичних осіб для спільної діяльності на основі угоди (договору) між ними. Вони характерні для сфер діяльності, де переважає інтелектуальна праця і де невеликі фірми надають професіональні послуги (адвокатура, медицина, аудиторство, брокерство тощо). Члени повних товариств зберігають повну самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за діяльність товариства не тільки своїми паями, але й власним майном.
У товаристві з обмеженою відповідальністю його члени відповідають за діяльність підприємства тільки в межах своїх паїв у статутному фонді. Ця форма товариства більше поширена, оскільки менше ризикова для підприємця. Такі товариства поширені в будівництві, розробці природних ресурсів, операціях з нерухомістю, посередницькій діяльності тощо.
Командитні товариства можуть об’єднувати на основі угоди кількох фізичних чи юридичних осіб (чи їх комбінацій) для спільної діяльності. Мають складнішу структуру, оскільки об’єднують:
- дійсних членів (командитистів), які мають повну відповідальність за зобов’язаннями товариства;
- членів вкладників (командитистів), відповідальність яких обмежується тільки їхніми внесками в капітал товариства. Право голосу мають тільки дійсні члени товариства.
Частка товариств у ринковій економіці невелика, але вони мають низку переваг порівняно з індивідуальними підприємствами:
- зрослі фінансові можливості (ефект об’єднання);
- більше довіри в банків, а отже, легший доступ до кредитів;
- зниження ризику банкрутства;
- вищу ефективність управління внаслідок розподілу функціональних обов’язків між партнерами.
Недоліком товариств є розбіжності в поглядах та інтересах партнерів, що ускладнює:
- ухвалення узгоджених управлінських рішень;
- вироблення єдиної стратегії;
- можливе загострення суперечностей між партнерами.
Провідною організаційно-правовою формою підприємства в сучасних умовах є корпорація. За відносно невеликої кількості саме вони є виз начальниками у створенні ВВП країни.
Корпорація (акціонерне товариство) –форма об’єднання капіталів учасників акціонерного товариства. Утворюється об’єднанням пайових внесків акціонерів і тому належить до товариств з обмеженою відповідальністю. Члени АТ ризикують тільки своїм внеском у статутний капітал.
Капітал корпорації формується у грошовій формі й ділиться на однакові (за номіналом) паї у вигляді акцій. Акції дають право його власникові на участь в управлінні корпорацією і на дохід у вигляді дивіденду. Власник акцій є співвласником капіталу корпорації. Корпорація є автономною юридичною особою.
Засновниками корпорації можуть бути фізичні або юридичні особи (їх комбінації), які розподіляють (купують) акції між собою. Хто має більше акцій – має й більше прав. Найвищим органом управління корпорацією є загальні збори акціонерів, які вибирають керівні та контрольні органи АТ.
Реально ж рішення ухвалюють акціонери, які володіють контрольним пакетом акцій. Теоретично – це 50% плюс одна акція. Насправді ж він набагато менший, оскільки у великих корпораціях акції дуже “розпорошені” між великою кількістю власників (дифузія власності). Багато з власників не бере участі в управлінні корпорацією, а орієнтується лише на дохід від акції (дивіденди). Часто вони передають свої акції в управління трастовим (довірчим) компаніям, або банкам чи іншим, так званим інституційним, інвесторам.
Акціонерні товариства бувають двох видів: закриті (ЗАТ) і відкриті (ВАТ). У першому випадку акції розподіляють тільки між засновниками і не підлягають вільній купівлі-продажу. Щодо ВАТ, то акції цих корпорацій вільно купують і продають на відповідних ринках (фондових біржах).
До переваг корпорацій слід віднести:
- кращі умови залучення фінансових ресурсів (через продаж акцій);
- легший доступ до кредитів;
- зменшення ризику банкрутства;
- ефективне управління і маркетинг.
Корпораціям властиві такі недоліки:
- значні затрати й труднощі зі створенням та припиненням діяльності;
- ускладнена організаційна структура управління та його бюрократизація;
- подвійна система оподаткування.
Об’єднання підприємств. У сучасній економіці набули поширення різноманітні об’єднання підприємств. Найпростіше з них – картель. Це угода між підприємствами, які виробляють споріднену (однорідну) продукцію, щодо проведення узгодженої політики в галузі цін, квот виробництва, розподілу ринків збуту, обміну патентами, ліцензіями тощо. Виробнича і збутова діяльність підприємств не регламентуються.
Синдикат – об’єднання підприємств, які виробляють однорідну продукцію щодо спільної її реалізації. Учасники угоди зберігають виробничу самостійність, але втрачають збутову – вся виготовлена продукція надходить до єдиної спільної структури, яка й займається її реалізацією. Доходи розподіляють пропорційно до частки виробництва кожного з учасників синдикату.
Трест – форма об’єднання, за якої його учасники повністю втрачають не тільки збутову, а й виробничу самостійність. Трест виступає юридичною особою і несе повну відповідальність усім своїм майном за результати діяльності всіх учасників об’єднання. Частку кожного учасника тресту визначає пакет акцій, відповідно до якого розподіляють і доходи.
Концерн – об’єднання підприємств різних галузей (промислових, фінансових, торговельних тощо), які формально незалежні, але підпорядковані фінансовому контролю та керівництву фірми-керівника – холдинговій компанії, яка й відповідає за всю господарсько-фінансову діяльність підприємств концерну (у межах пакетів акцій кожного з них).
Конгломерат – об’єднання підприємств різних, часто не споріднених галузей. Виникають через диверсифікацію (проникнення) в інші галузі, щоб забезпечити стабільність. Особливого поширення набули в перші десятиріччя після Другої світової війни. Для них характерні відсутність галузевого ядра, незмінність пропонованого ринку товарів і послуг, провідна роль банків та інших фінансово-кредитних інститутів у формуванні їхньої структури.
Найвищою формою об’єднання підприємств є фінансово-промислові групи (ФПГ). Це – об’єднання великих промислових фірм з банківськими структурами, кожний з учасників якого функціонує самостійно і розв’язує власні завдання, але в разі потреби залучається до виконання якого великого проекту. Координатором у ФПГ може бути промислова фірма або банківська структура.
Упродовж нетривалого часу ФПГ можуть акумулювати значні фінансові ресурси, створювати сприятливі умови для інвестиційної діяльності, ефективно контролювати використання фінансових ресурсів, налагоджувати і сприяти розвиткові науково-дослідницьких розробок тощо.
Об’єднання підприємств у сучасних умовах вийшло за межі національних територій. У сучасному, глобалізованому світі, “перші скрипки ”в економіці грають транснаціональні компанії – ТНК і БНК (багатонаціональні компанії); економічний потенціал окремих з них сягає, а часто й перевищує ВВП багатьох малих і навіть середніх держав.
Можливість вищих форм об’єднання підприємств (корпоративного капіталу) можливе завдяки так званій системі участі, яка й визначає ступінь залежності учасників об’єднання. Компанія (наприклад, холдинг), яка володіє контрольним пакетом акцій інших підприємств, виступає материнською компанією щодо цих компаній, які відносно неї є дочірними компаніями. Материнська компанія своєю чергою може бути дочірньою у структурі якогось більшого об’єднання. Система участі дає змогу контролювати величезні капітали.
Спільною негативною рисою всіх об’єднань є їхні намагання і можливості стати монопольними у своїх сферах.
З переходом до інноваційної моделі підприємництва з’являються нові його форми. Найсуттєвіші серед них:
- венчурне підприємство;
- лізинг;
- інжиніринг;
- технопарки;
- фрайчайзинг та ін.
Венчурне підприємництво. Серед відносно нових форм підприємницької діяльності особливе місце займає венчурне підприємництво. Воно поширилось, передусім, у науково-технічній сфері, де завжди існує ризик в одержанні очікуваних результатів.
Венчурні (ризикові) фірми – це інноваційні підприємства, діяльність яких спрямована на реалізацію “ризикових проектів” у сфері наукомісткого виробництва для отримання нових продуктів, послуг та технологій з метою присвоєння максимального прибутку. За своїми розмірами венчурні компанії належать до малих або середніх, а за організаційно-правовим статусом – це партнерства (товариства).
Створення венчурних фірм передбачає наявність трьох суб’єктів:
- носіїв ідей (науковців, інженерів);
- висококваліфікованих фахівців – управлінців;
- інституційних інвесторів (інвестиційні банки, пенсійні фонди, страхові компанії тощо). У центрі венчурної фірми – наукова або інженерна ідея, яка за допомогою незалежного фінансування та високопрофесійного менеджменту (управління) має забезпечити високі прибутки.
Найбільші фінансові ризики несуть інституційні інвестори. По-перше, оскільки проекти високо ризикові, а ризиковий капітал інвестор вносить у вигляді паю в статутний фонд фірми, то інвестори заздалегідь погоджуються на можливу втрату своїх капіталів (у разі невдачі проекту). По-друге, венчурний капітал може дати віддачу тільки на тривалий час: 3-5 років потрібно, щоб переконатися в перспективності проекту та ще 5-10 років, щоб отримати прибуток.
За опублікованими даними, у США 15% венчурних фірм приречені на повну втрату ризикового капіталу, 30% - забезпечують скромний прибуток. Зате 30% особливо успішних венчурних фірм за декілька років перекривають вкладений капітал у 20, а інколи й у сотні разів.
Саме в США венчурне підприємництво набуло найбільшого розвитку. Тут щорічно виникає близько 2500 нових венчурних фірм. На малі венчурні фірми в США припадає 25-30% великих винаходів, які демонструють високу ефективність. Витрати на один винахід в малих фірмах становлять в середньому 87 тис.доларів проти 2 млн. доларів у великих корпораціях.
Американські венчурні фірми мають податкові та інші пільги.
У Європі, за винятком Великої Британії, венчурний бізнес розвинутий слабо.
Лізинг. Останніми десятиліттями поширилась така форма підприємництва, як лізинг – модифікована форма довгострокової оренди. Лізинг – це спосіб розширення збуту через передачу майна в тимчасове користування на особливих умовах.
Учасником лізингової угоди є:
- підприємства-виробники;
- підприємства-орендарі;
- лізингові фірми як посередники.
Лізингова фірма – спеціалізована фінансова (банківська чи позабанківська) інституція, яка на прохання орендаря купує потрібне обладнання чи нерухоме майно з метою передачі його в оренду на попередньо узгоджений термін за відповідну оплату. Із закінченням терміну оренди користувач (орендар) може:
- повернути об’єкт оренди;
- подовжити термін його оренди;
- викупити за залишковою вартістю.
Лізинг поєднує елементи оренди і кредиту, оскільки є своєрідним способом фінансування інвестицій, який не вимагає від орендарів великих разових вкладень. Лізингова компанія забезпечує ширший спектр послуг ніж банки. Вона надає інженерно-консультаційні послуги, післяпродажне і страхове обслуговування, проводить навчання персоналу тощо.
Лізингові угоди є довгостроковими. Їх укладають на термін від 3 до 20 років, а на нерухоме майно – до 50 років. Залежно від терміну оренди, розрізняють різновиди лізингу: до 5 років – це оперативний лізинг, понад 5 років – це довгостроковий або фінансовий лізинг. Протягом всього часу власником об’єкта оренди є фінансовий посередник, орендар – тільки користувач, який зобов’язаний зберегти об’єкт оренди в належному стані.
Нині лізинг став важливим видом підприємницької діяльності. На Заході масштаби лізингових операцій постійно зростають. Лізингові операції набули поширення і в країнах Центрально-Східної Європи, хоч не в таких масштабах. Щодо України, то тут обсяг лізингових операцій поки що невеликий. Правда, більшість великих вантажних автомобілів українських автоперевізників взято за лізингом.
Лізинг особливо вигідний малим і середнім фірмам, які мають обмежені фінансові можливості, і яким було б не під силу придбати дороге обладнання чи транспортний засіб. Лізинг розв’язує цю проблему.
У лізинг передають транспортні засоби (літаки, вантажні автомобілі), будівельні крани, дороге виробниче обладнання, комп’ютери, нерухомість тощо.
Інжиніринг. Інжиніринг-система – це надання послуг фірмою-консультантом фірмі-клієнтові в будівельній справі, спорудженні промислових та інших об’єктів. Відповідно до цього виділяють декілька видів інжинірингових фірм:
- інженерно-будівельні;
- інженерно-консультаційні (без поставки обладнання);
- інженерно-дослідницькі (розробляють технології та матеріали, вивчають ринки, складають кошториси, здійснюють контроль за монтажем та запуском устаткування);
- консультаційні фірми з організації та управління (оптимізація структур управління, кадрові питання, сприяння організації збуту).
Фрайчайзинг. Найпоширеніша форма інтеграції малого і великого бізнесу в галузі збуту: у ресторанному бізнесу, на станціях технічного обслуговування, у сфері туризму, роздрібній торгівлі, дизайнерських та бізнесових послугах (прикладом франчайзерів є система швидкого обслуговування “Мак-Дональдс”, магазини та автомати з продажу “Кока-коли” та ін.). У США новий франчайзинговий бізнес відкривається щоп’ятнадцять хвилин. Сьогодні сотні тисяч франчайзингів у десятках галузей оперують на ринку країни.
Система франчайзингу насичує ринок якісними та різноманітними товарами та послугами. Характеризується жорстким контролем з боку головної компанії (франчайзора), щоб забезпечити якість і стандарти фірм-операторів (франчайзі).
А суть системи фрайчанзингу полягає в тому, що головна фірма (франчайзор) передає малим і середнім підприємствам-операторам (франчанзі) виняткове право на продаж її товарів чи послуг під торговельною маркою компанії-франчайзора. Згідно з угодою між головною фірмою і фірмою оператором визначають нормативи відрахувань від прибутку головної компанії і нормативи регулярних виплат за використання реклами під торговельною маркою франчайзора. У США франчайзними угодами охоплено понад 500 тис.малих підприємств.
Система франчайзингу має свої переваги й недоліки для обох партнерів – франчайзора і фірми-оператора.
Технопарки. Технопарки – форма венчурного (ризикового) підприємництва, поширені в США та Західній Європі. Технопарки виникли як нові форми організації та фінансування науково-дослідної та науково-виробничої роботи інтелектуальної еліти в нових, постіндустріальних умовах, як форма самоорганізації творчого потенціалу людей, так званого “класу інтелектуалів”.
Нині в індустріально розвинених країнах технопарки належать до основних елементів інфраструктури, що забезпечують функціонування інноваційної моделі економіки. Тому уряди цих країн здійснюють стосовно них особливу економічну політику, яка передбачає надання податкових та кредитних пільг, цільове фінансування інноваційних проектів, державне замовлення на інноваційну продукцію технопарків. Наукові й технологічні парки Європи фінансує переважно держава: у Великобританії – на 62, ФРН – на 78, Франції – на 74, а у Бельгії – на всі 100%. Правда у США технопарки більше фінансує приватний бізнес. Класичним прикладом технопарку вважають науково-виробничий центр, створений на базі Стенфордського університету в Каліфорнії, де зосереджено близько 3 тис. середніх і малих електронних фірм, на яких зайнято майже 200 тис.осіб.
В Україні технопарки з’явилися наприкінці 2000 р. Сьогодні зареєстровано і функціонує сім технопарків, зокрема “Інститут монокристалів”, “Вуглемаш”, “Інститут електрозварювання імені Е.О.Патона”, “Київська політехніка” та ін. За даними Департаменту інноваційного розвитку МОН України, за час свого існування технопарки України були досить ефективними і виробили інноваційної продукції на 1 млрд.382 млн.грн.В інноваційних та інвестиційних проектах, які реалізуються в рамках технопарків, задіяно 23 тис.працівників.
У технопарках України створюють і виготовляють високотехнологічну продукцію, яка є конкурентноспроможною не тільки на внутрішньому, але й на зовнішньому ринку. Технопарки сприяють технологічному оновленню економіки України, збільшенню обсягів виробництва.
Серед інших нових форм підприємництва можна назвати ще так звані “торговельні мережі” – об’єднання кількох крамниць під загальним контролем зі спільною службою закупівлі, збуту й однотипним дизайном та мерчендайзинг – своєрідна система активізації торгівлі.
Форми підприємницької діяльності надзвичайно різноманітні. Нові форми створює розвиток економіки й потреби споживачів.
§ 3. ВИТРАТИ ВИРОБНИЦТВА І ПРИБУТОК
Витрати виробництва – одна з найважливіших категорій економічної теорії. В умовах конкуренції витрати виробництва мають вирішальний вплив не лише на розмір прибутку підприємства і можливості розширення виробництва, але й на те, чи залишиться фірма на даному ринку взагалі, чи змушена буде покинути його. Фірма, незалежно від її розмірів та правової форми, працює для того, щоб отримати прибуток. Для виготовлення кінцевої продукції, яка буде продана, їй потрібно купити різні фактори виробництва, або ресурси.
Сучасна економічна наука вважає витрати платою підприємства за залучені (придбані) фактори виробництва. Витрати підприємства розглядаються з точки зору підприємця, який повинен розробити оптимальну стратегію фірми для одержання рівного доходу на одиницю виробничих ресурсів.
Підприємець має справу з обмеженими ресурсами, тому повинен зробити вибір між альтернативними способами їх використання. Так виникають альтернативні витрати. Першим економістом, який побудував теорію витрат був австрійський економіст Фрідріх Візер. Закон альтернативних витрат, який називають ще законом Візера формулюється таким чином: витрати будь-якого ресурсу вибраного для виробництва товару дорівнює його вартості або цінності при найкращому із всіх можливих варіантів його використання.
Витрати підприємства можна класифікувати за різними критеріями. Насамперед витрати підприємства класифікуються за ознакою належності (джерел) факторів виробництва. З позиції фірми альтернативні витрати діляться на зовнішні і внутрішні. Окремі економісти (П.Самуельсон) їх ще називають явні і неявні.
Зовнішні витрати – це ті, які пов’язані з придбанням фірмою ресурсів на стороні, тобто витрати на сировину, матеріали, робочу силу і т.д.
Внутрішні витрати – це витрати пов’язані з використанням факторів виробництва, які знаходяться у власності або в користуванні самої фірми (грошовий капітал, обладнання, станки, підприємницький талант власника фірми), а також витрати пов’язані з її деякими перевагами (місцезнаходження, престижність товарної марки, тими чи іншими секретами та ін.).
Сума зовнішніх витрат утворює так звані економічні витрати.
Економічні витрати – це витрати, які фірма зобов’язана здійснити, або доходи, якими вона зобов’язана забезпечити постачальників ресурсів, щоб запобігти їх застосуванню в альтернативних виробництвах.
Поряд з економічними витратами розглядають і бухгалтерські витрати підприємства - це усі зовнішні витрати, тобто реальні грошові виплати, що проходять через бухгалтерські рахунки підприємства.
У зв’язку з існуванням зовнішніх витрат розрізняють дві форми прибутку – економічний та бухгалтерський.
Бухгалтерський підхід базується на аналізі фінансового балансу фірми. Бухгалтерський прибуток – це різниця між загальною грошовою виручкою фірми від реалізації виробленої продукції та зовнішніми витратами.
Економічна оцінка базується на визначенні господарської перспективи фірми для того, щоб досягти зростання рентабельності шляхом найефективнішого використання наявних ресурсів. Економічний прибуток – це загальна грошова виручка без усяких витрат (зовнішніх і внутрішніх), які включають і нормальний прибуток. Нормальний прибуток – це дохід на власну підприємницьку діяльність, він включається до складу внутрішніх витрат фірми.
В залежності від взаємозв’язку між обсягом виробництва і витратами останні можна виділити як постійні і змінні.
Постійні витрати (ПВ) – це витрати, величина яких за короткий час не залежить від випуску продукції. Вони мають місце навіть тоді, коли продукція зовсім не випускається. До них належать:
- процент на кредит;
- амортизація;
- орендна плата;
- витрати на капремонт;
- виплата податків;
- страхові внески;
- адміністративні витрати.
Середні постійні витрати (ПВс) - це кількість постійних витрат виробництва, що припадає на одиницю випуску продукції
ПВс =
Змінні витрати (ЗВ) – це витрати виробництва, які залежать від випуску продукції і змінюються залежно від збільшення або зменшення обсягу виробництва. До них належать витрати на сировину, на енергоресурси, на паливно-мастильні матеріали та на зарплату.
При досягненні оптимального випуску продукції спостерігається відносна економія змінних витрат. Але при подальшому розширенні виробництва відбувається нове зростання змінних витрат, тому що збільшення випуску потребує більш швидкого зростання витрат порівняно із зростанням виробництва.
Середні змінні витрати (ЗВс) – це кількість змінних витрат виробництва, що припадає на одиницю випуску продукції
ЗВс =
Сума постійних і змінних витрат утворює загальні (повні, сукупні) витрати виробництва. Загальні витрати – це сума грошових виплат на виробництво певного обсягу продукції.
Середні загальні витрати (ЗВс) – це величина витрат, що припадає на одиницю випуску продукції
ЗВс =
Середні загальні витрати підприємства порівнюють з ринковою ціною одиниці даного товару. Якщо вони нижчі від ринкової ціни, фірма одержує прибуток з кожної реалізованої одиниці товару, тобто працювати при даному об’ємі виробництва рентабельно.
Додаткові витрати на виробництво кожної додаткової одиниці товару у порівнянні з існуючим обсягом виробництва називаються граничними витратами (ГВ), тобто це відношення приросту загальних витрат до приросту кількості продукції.
Граничні витрати показують, на яку величину зростуть витрати фірми у зв’язку із збільшенням виробництва одиниці продукції.
Характер витрат підприємства змінюється в залежності від періоду виробництва. Економісти виділяють короткотерміновий і довготерміновий періоди виробництва.
Довготерміновий період – це період, коли всі ресурси, які вводяться і технологію можна замінити. Відповідно, всі фактори виробництва в цьому періоді розглядаються як змінні. Довготерміновий період є, як правило, період протягом якого фірма здійснює реорганізацію, модернізацію і розширення своєї діяльності. Це період, коли входять або виходять із галузі, коли створюються нові фірми.
Короткотерміновий період – це такий відрізок часу, протягом якого фірма не встигає змінити свої постійні витрати у відповідь на зміну ринкової кон’юнктури, а тому реагує лише зміною змінних витрат.
У короткому періоді виробничі можливості фірми завжди незмінні (верстати, обладнання тощо). Цей період достатній лише для того, щоб змінити ступінь інтенсивності використання фондів.
Оскільки лише в короткотерміновому періоді витрати поділяються на постійні і змінні, то їх взаємозв’язок вимагає окремого аналізу. Такий аналіз показує, що поєднання постійних та змінних факторів виробництва викликає дію закону спадної віддачі ресурсів або закону спадного граничного продукту. Цей закон показує, що послідовне зростання кількості змінних ресурсів у їх поєднанні з постійними, починаючи з певного моменту, створює все менший приріст продукту на кожну одиницю зростаючих змінних витрат, тобто усе менший приріст граничного продукту.
При аналізі спадної віддачі ресурсів у короткому періоді застосовують показники загального (сукупного) і граничного продукту.
Загальний (сукупний) продукт це весь обсяг продукту підприємства створеного дією всіх факторів виробництва ( і постійних і змінних).
Граничний продукт – це приріст до загального продукту за рахунок використання додаткової одиниці якогось фактору виробництва.
Використовують також показник середнього продукту – загального продукту фірми у розрахунку на одиницю певного змінного фактора. Середній продукт будь-якого змінного фактора є показником його продуктивності, а величина граничних витрат показує підприємству ефективність застосування виробничих ресурсів. Ефективність найвища, коли граничні витрати дорівнюють середнім загальним витратам.
В довготерміновому періоді фірма може маніпулювати усіма виробничими факторами і, таким чином всі витрати стають змінними.
Тому в стратегічному плані для кожної фірми на перше місце виходить питання про масштаб виробничої діяльності. Із зростанням розмірів підприємства і переходу до масового виробництва зростають можливості більш раціональної організації (спеціалізація, досконаліше обладнання, удосконалення управління тощо).
Результатом такого зростання виробництва стає зниження витрат на одиницю продукції, відбувається так звана економія на масштабах. Але така тенденція має місце до певної межі, за якою ефективність починає падати, а витрати знову починають зростати. Така ситуація називається втратами від масштабів і складається як наслідок гігантизму. Все це впливає на доходи фірми.
Ми вже згадували про існування економічного і бухгалтерського прибутку. Згадаємо:
- економічний прибуток = бухгалтерський прибуток - внутрішні витрати;
- бухгалтерський прибуток = дохід – зовнішні витрати.
Дохід фірми утворюється від реалізації виробленої продукції, тобто це сума грошей, яку одержала фірма від реалізації товарів і послуг за певний час.
Розрізняють такі види доходів фірми: звичайний, капітальний і дивідендний.
Звичайний дохід формується за рахунок грошових надходжень від основної діяльності.
Капітальний дохід – це дохід від перепродажу виробничих фондів, землі, майна та фінансових активів (акцій та облігацій).
Дивідендний дохід – це дохід від акцій інших компаній, якими володіє фірма.
Основним видом доходу фірми є звичайний дохід. Конкретними формами звичайного доходу фірми виступають валовий і чистий дохід.
Валовий дохід – ця вся сума доходу фірми (сукупна грошова виручка).
Чистий дохід – це валовий дохід мінус повні (загальні, сукупні, валові) витрати, тобто чистий дохід – це прибуток фірми .
Суть прибутку (чистого доходу) як економічної категорії проявляється в його функціях:
- він є критерієм господарської діяльності підприємства;
- він здійснює розподіл чистого доходу країни;
- він економічно стимулює підприємство.
Граничний дохід – це приріст доходу як результат приросту виробництва на одну одиницю товару.
Середній дохід як правило дорівнює ринковій ціні одиниці товару.
Якщо випуск продукції та її реалізація фірмою будуть зростати, то при постійній ціні і валовому доході і загальні (валові) витрати будуть зростати. Прибуток буде існувати допоки зростання доходу буде перевищувати зростання витрат, а його розмір буде залежати від співвідношення цих величин. Тому для розв’язання проблем максимізації прибутку важливо врахувати не загальні, а граничні значення цих показників.
Доки граничний дохід буде перевищувати граничні витрати, фірма одержує прибуток і тому має сенс збільшувати випуск продукції. Але коли приріст доходу від останньої одиниці випуску зрівняється з приростом витрат на випуск цієї одиниці, то збільшення виробництва треба зупинити, тому що зростання прибутку буде дорівнювати 0. Настає момент рівноваги фірми. Із цього положення можна сформулювати загальне правило максимізації прибутку - фірма буде збільшувати випуск продукції до того часу, коли граничні витрати на виробництво додаткової одиниці продукції не зрівняються з граничним доходом.
Подальше збільшення випуску продукції приведе до перевищення граничних витрат над граничним доходом і прибуток стане від’ємним, тобто збитковим, а фірма зможе збільшити свій валовий дохід, скоротивши випуск продукції.
Основна мета будь-якого підприємства – максимізація прибутку (мінімізація витрат). Вона досягається шляхом зменшення середніх повних і граничних витрат підприємства при зростанні обсягу виробництва, тобто при підвищення його ефективності.
У найбільш загальному вигляді економічну ефективність діяльності підприємства можна визначити через норму прибутку
|
Норма прибутку |
= |
Прибуток фірми |
100 |
|
Повні витрати виробництва |
Чим вища норма прибутку, тим вища ефективність виробництва.
Значення норми прибутку полягає у тому, що вона є мірою корисності вкладення капіталу, ефективності його використання. Мета підприємця – максимізація прибутку і мінімізація витрат, тому капітал спрямовується туди, де вища норма прибутку. Остання виступає регулятором інвестицій у виробництво.
У господарській практиці норма прибутку є виразником рентабельності виробництва: фірма, що має прибуток, є рентабельною, а та, у якої його нема (ціна покриває лише витрати), є нерентабельною, збитковою.
Розрізняють показники загального прибутку (чистого доходу фірм) і чистого прибутку (чистий дохід без обов’язкових виплат фірм з прибутку – податків, проценту тощо).
Тому виділяють загальну і розрахункову рентабельність. Загальна рентабельність розраховується за формулою:
|
Рентабельність загальна |
= |
Річний загальний прибуток |
100 |
|
Річні повні витрати виробництва |
Розрахункова рентабельність обчислюється інакше:
|
Рентабельність розрахункова |
= |
Річний чистий прибуток |
100 |
|
Річні повні витрати виробництва |
Серед факторів, що збільшують рентабельність підприємства, слід назвати зростання обсягу чистого доходу фірми, швидкості обороту її фондів, удосконалення структури витрат, економія на масштабах виробництва, раціональне використання виробничих факторів і економія основних і оборотних фондів, сприятливі коливання ринкової кон’юнктури (зростання попиту і підвищення цін).
§ 4. ОСНОВИ МЕНЕДЖМЕНТУ ТА МАРКЕТИНГУ У
ПІДПРИЄМНИЦЬКІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
Підприємництво здійснюється на мікроекономічному рівні – підприємстві. Воно передусім пов’язане із управлянням підприємством (виробництвом на підприємстві). Управління розглядається як процес координації і узгодженості у застосуванні усіх виробничих факторів метою одержання максимального доходу.
Управління виробництвом – особливий різновид продуктивної праці, яка спрямована на організацію процесу виробництва з метою досягнення бажаного результату. Управління підприємством відображає відносини власності, сам власник виробничих ресурсів на свій страх і ризик обирає методи і систему управління підприємством (управляє сам та наймає управителя – менеджера). Водночас усі підприємства (фірми) шукають найбільш оптимальну модель управління виробництвом і збутом.
Центральним елементом системи управління підприємством є менеджмент – цілеспрямовані систематизовані методи впливу на працівників та координація операцій підприємства (фірми) за умов ринкових відносин для досягнення даної мети.
Менеджмент фірми виконує такі функції:
- стратегічне управління плануванням, визначення ринкових перспектив і напрямів діяльності фірми;
- організація найдоцільнішої структури і системи управління фірмою;
- координація діяльності усіх підрозділів фірми, найдоцільніше використання виробничих факторів;
- управління людьми, створення відповідних умов і стимулів з метою найповнішого використання потенцій “людського капіталу”.
Управління фірмою колись здійснювалось підприємцем – власником фірми. Але із розвитком підприємництва відділилась від безпосереднього власника і виділилась у самостійну норму праці професіональних організаторів виробництва – менеджерів, котрі виконують функцію управління від імені власників, так і з’явився менеджмент.
Еволюція менеджменту означає розвиток принципів управління. Найважливішими з них є такі:
- управління на основі контролю виконанням рішень;
- управління на основі екстраполяції минулого у майбутнє;
- управління на грунті передбачення змін;
- управляння на грунті прийняття гнучких екстрених рішень, коли зміни передбачати неможливо.
Економісти-теоретики вважають, що сьогодні в управлінні фірмою діє останній принцип і передбачають, що він збережеться ще 10-15 років.
Зміст управління розкривається у здійсненні таких функцій:
Процес управління
Планування – це сукупність методів, що забезпечує спрямованість зусиль усього колективу на досягнення спільної мети.
У плануванні потрібно відповісти на такі три запитання:
1) який реальний стан економічних ресурсів організації, її наукових розробок? (на що можна спиратися, розпочинаючи справу);
2) які цілі й орієнтири розвитку має підприємство?
3) як визначених цілей можна досягнути?
Важливим методом планування є складання бізнес-плану (БП). БП – це стислий виклад ідей та особливостей справи, якою збирається займатися фірма. Бізнес-план є обов’язковим документом, якщо фірма бажає отримати кредит чи укласти угоду.
Організація – це процес створення структури підприємства, тобто його підрозділів, розподіл функцій та повноважень, забезпечення руху інформації.
Мотивація – це процес спонукання (вплив) на себе або інших до діяльності задля досягнення спільної мети організації.
Контроль – це перевірка відповідності фактичного стану речей визначеній меті.
Продуктом діяльності управління (менеджмент) є управлінське рішення, яке має містити: формування проблеми, визначення критеріїв та обмежень, з’ясування альтернатив, здійснення вибору.
Щоб виробляти правильні управлінські рішення, сучасний менеджер мусить володіти основними теоріями управляння, вміти творчо застосувати їх на практиці. Він має володіти такими рисами:
- концептуальністю мислення (бачити діяльність організації загалом);
- оперативністю і гнучкістю мислення;
- широким світоглядом і фаховою компетентністю;
- вміння організувати людей, бути лідером;
- вмінням передати свої ідеї;
- комунікабельністю.
Отже, менеджер – не просто представник престижної професії, а й цікава людина, здатна зробити своє життя і життя свого оточення змістовнішим.
Зрозуміло, що кожний менеджер є особистістю, тобто йому властиві певні методи роботи, свій, так би мовити, почерк, стиль. Проте є багато спільного в роботі менеджерів, які представляють ту чи іншу систему менеджменту. В теорії та практиці менеджменту виділяються два його основні різновиди – американський та японський.
У розвитку науки управління велику роль відіграли Ф.Тейлор, Г.Форд, А.Файоль, П.Друкер та інші.
Найважливішим напрямом управлінської діяльності є маркетинг, суть якого полягає у вивченні можливостей ринку, його кон’юнктури, структури, поведінки конкурентів, пошуку постачальників ресурсів та їх перспектив на ринку, розробці рекомендацій і напрямків господарської діяльності фірми.
Маркетинг виконує дві основні функції:
- орієнтація фірми на задоволення існуючих і перспективних потреб споживачів;
- формування і стимулювання попиту на пропозицію фірми.
Якби підприємець умів обирати напрями капіталовкладень, поєднувати виробничі ресурси, організовувати людей, але не знав ринку, то вся попередня праця була б марною. Адже успіх підприємницької діяльності залежить від споживача, який купить або не купить товар. Головна мета підприємницької діяльності – одержання прибутку – досягається лише за умови схвалення споживачами конкретного товару чи послуги. Тому маркетинг (ринкознавство) є невід’ємною складовою підприємництва, спрямованого на вивчення попиту споживачів та організацію виробництва і збуту товарів.
Маркетинг походить від слова market (ринок) і на перший погляд, виглядає як організація збуту. Однак, хоч маркетинг визначає й збутову політику, проте це різні явища: збут починається з виробництва, а маркетинг – з оцінки потреб споживачів:
- для збуту не типові зворотні зв’язки, а маркетинг будується на принципах зворотного зв’язку;
- кінцева мета збуту – власне збут, а кінцева мета маркетингу – досягнення цілей фірми через задоволення потреб споживачів.
У сучасному розумінні маркетинг – це процес планування і втілення задуму, ціноутворення, просування і реалізації ідей, товарів, послуг через обмін, який задовольняє цілі окремих осіб та організацій.
Мета маркетингу як комерційної діяльності підприємницьких структур – створення системи випереджаючого оперативного відображення виробництвом запитів ринку.
У систему маркетингу входять:
- вивчення кон’юнктури та динаміки платоспроможного попиту на продукцію, що виробляється на підприємстві (фірмі);
- аналіз зміни цін на продукцію, її замінники і “прикордонні”види товарів;
- прогнозування доходів потенціальних споживачів і потреб їх у певному товарі;
- використання реклами як основного способу нецінової боротьби з конкуруючими фірмами;
- стимулювання збуту продукції;
- планування товарного асортименту з урахуванням соціально-психологічних настанов різних груп споживачів;
- спеціальна організація торговельного обслуговування споживачів, коли покупець зацікавлений у товарі, а товар повинен наближатися до потенційного споживача.
Маркетинг здійснюється як самими підприємницькими структурами, що мають сьогодні спеціальну управлінську ланку, яку називають відділ (центр, бюро, агентство), що поєднує дії в сфері збуту, реклами, ціни, якості продукції, так і окремими підприємствами бізнесу. У першому випадку маркетинг виступає як складова частина комерційної діяльності підприємства (фірми), у другому – як основний вид підприємницької діяльності. У країнах з розвиненою ринковою економікою функціонує безліч різних фірм, що займаються маркетинговою діяльністю і сприяють тим самим зміцненню зв’язків між виробництвом, обігом і споживанням.
Маркетинг – необхідний засіб просування до успіху, тому не потрібно боятися витрат на нього – вони завжди компенсуються з прибутком.
В Україні нині створюються і функціонують нові фірми (центри), які спеціалізуються на наданні маркетингових послуг, але недостатня матеріально-технічна база, відсутність досвіду роботи, кваліфікованих кадрів знижують рівень їх праці. На жаль, ставлення до маркетингу як важливого інструменту комерційної діяльності поки що недооцінюється багатьма підприємцями, за що вони часто розплачуються недоотриманням прибутку або упущеною вигодою.
ЛІТЕРАТУРА
ТЕМА 9. ДЕРЖАВА ТА ЇЇ ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ
ПЛАН
§ 1. Теоретичні погляди на роль держави та їх еволюція.
§ 2. Економічні функції держави в сучасній економіці.
§ 3. Сутність, методи та форми державного регулювання економіки.
§ 4. Державний сектор як фактор сталого розвитку національного економіки.
§ 5. Бюджетно-податкова політика держави.
§ 6. Грошово-кредитна політика держави.
§ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ НА РОЛЬ ДЕРЖАВИ ТА
ЇХ ЕВОЛЮЦІЯ
Економічна роль держави – одна з найважливіших і давніх проблем економічної науки. В широкому розумінні цього терміну вона відображає роль свідомої координації господарської діяльності. Важливість цієї проблеми з часом зростає, і в сучасному глобалізованому світі інститут держави, його економічна роль, перебувають у центрі суспільної уваги.
Про необхідність державного регулювання економіки говорить весь світовий досвід. Держава через свою особливу роль у суспільстві за всіх часів тією чи іншою мірою втручалася в економічні процеси. Але спочатку це втручання було зумовлене її власним виникненням і необхідністю вилучення на свою користь певної частини суспільного продукту для утримання державної машини і апарату чиновників державної влади, армії, поліції, судів та ін. Таке вилучення і перерозподіл вимагали від держави створення відповідного законодавства, яке б стояло на сторожі державних інтересів і визначало обов’язки всіх членів суспільства. Зазначені суто управлінські інтереси держави визначали її обмежену пасивну роль у регулюванні економіки.
За цих умов активну роль відіграв ринковий механізм. Ринкова конкуренція, впливаючи на ціни і доходи, автоматично і досить оперативно пристосовувала розрізнені дії господарських суб’єктів до економічної ситуації, що постійно змінювалася, регулювала рівновагу між попитом і пропозицією, забезпечувала макроекономічну стабільність.
Проте в міру розвитку товарного виробництва, його монополізації і ускладнення відтворювальних процесів стали виразно проявлятися обмеження у регулюючих можливостях ринкового механізму. В економіці стали виникати істотні вади: тривалі порушення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією, інфляція, безробіття. За зазначених умов виникла об’єктивна необхідність активізації ролі держави у регулюванні економіки. Особливо переконливо підвела до цього висновку велика криза 1929-1933 рр., яка остаточно розвіяла авторитет ринкової конкуренції і показала, що в суспільстві сформувалася нова суперечність, яка вийшла за межі економіки. Такою суперечністю стало протиріччя в суспільстві між розвитком його економічної та соціальної сфер.
Усвідомлення суспільством суперечності економічного і соціального розвитку йшло не тільки через потребу подолання руйнівних наслідків кризи, а й через усвідомлення необхідності кардинальних змін, щоб стабілізувати економіку й суспільне життя і не допустити повторення катастрофи подібних масштабів у майбутньому.
Потреба в економічній стабільності оволодіває основними суб’єктами економіки – монополіями, акціонерними товариствами, приватними капіталістами, дрібними товаровиробниками, найманими працівниками, стає частиною їхнього економічного інтересу. Потреба в збереженні та нормальному функціонуванні виробництва входить у суспільну свідомість, перетворюється на загальний інтерес, стає суспільною потребою.
Отже, у ринковій економіці поступово формується нова суспільна функція. Вона полягає у регулюванні економіки заради соціальної сфери. Зрозуміло, що ця нова суспільна потреба не може бути реалізована автоматично, вона передбачає свідоме регулювання. Механізм ринкового регулювання не може забезпечити такого регулювання.Повинен був з’явитися і сформуватися новий економічний суб’єкт. Водночас він не міг бути абсолютно новим, адже він мав накопичити до того часу достатній досвід регулювання відносин – і певною мірою економічних – у національному масштабі. Такий суб’єкт у системі суспільних інституцій дійсно вже існував. Це була держава.
З певних обставин держава найкраще відповідала суспільним потребам у новому економічному суб’єкті. Діяльність держави здійснювалась на національному рівні. Економічні питання не були для держави новиною: адже вона була завжди пов’язана, по-перше, з оподаткуванням і витрачанням зібраних податків і, по-друге, з регулюванням зовнішньоекономічної діяльності. Держава накопичила також досвід регулювання на національному рівні й інших суспільних відносин, насамперед політичних.
Водночас держава, перетворившись на економічний суб’єкт, мала суттєві відмінності від усіх інших економічних суб’єктів.
Тільки могутні економічні потрясіння змусили носіїв приватних економічних інтересів усвідомити свій загальний економічний інтерес і наділити державу економічними функціями, доручивши їй забезпечення реалізації кожного приватного економічного інтересу (проте не на шкоду іншим), практичну турботу про підтримання рівноваги між приватними економічними інтересами.
Отже, держава як економічний суб’єкт є носієм загальних економічних інтересів та реалізує їх, а всі інші економічні суб’єкти – носіями приватних економічних інтересів.
Інша суттєва відмінність держави як економічного суб’єкта, що випливає з попередньої, полягає в тому, що всі інші економічні суб’єкти є власниками тих чи інших чинників виробництва і метою своєї діяльності вважають отримання доходу, що виступає формою реалізації їхньої власності. Головне ж призначення держави як економічного суб’єкта – не отримання доходу від власності, а регулювання діяльності всіх інших економічних суб’єктів. Саме в цьому регулюванні полягає економічна діяльність держави.
Особливості регулювання національної економіки ринковим механізмом в умовах досконалої конкуренції досліджували представники класичної політекономії (А.Сміт, Ж.-Б.Сей, Дж.- С.Мілль), які створили так звану класичну теорію ринкової рівноваги.
Фундаментальним постулатом класичної теорії було твердження про те, що економіка завжди прагне до природного рівня випуску продукції, тобто є саморегульованою. Вважалося, що цей рівень визначається допустимими ресурсами, технологією, а також бажанням працювати. Саме ці фактори зумовлюють межу виробничих можливостей економічної системи.
Прихильники класичної теорії були впевнені, що недостатня величини сукупного попиту не може бути причиною падіння реального обсягу виробництва нижче природного рівня. Вони вважали, що попит завжди буде достатнім, для того щоб спожити всю продукцію, вироблену на базі наявних ресурсів і сучасної технології. Це положення ґрунтується на законі Сея, за яким пропозиція товарів створює власний попит. Тому не може існувати розрив між сукупним попитом та сукупною пропозицією, отже, загальне надвиробництво неможливе. Зміна сукупної пропозиції породжує такий самий сукупний попит. Класики твердили, що коли рівновага під впливом якихось факторів порушується, то вона автоматично відновлюється через механізм гнучких цін.
Таким чином, класичний підхід полягає в тому, що ринкова економіка має внутрішній механізм саморегулювання, складовими частинами якого є попит, пропозиція і гнучкі ціни на ресурси (включаючи працю) на готову продукцію. Згідно з класичною теорією, головна спонукальна сила розвитку у ринковій системі – є особистий інтерес, пов’язаний з одержанням прибутку. Одна з центральних ідей класичного підходу полягає в тому, що економіка функціонуватиме ефективно, якщо держава не втручатиметься в неї. Втручання держави може лише зашкодити. Оскільки головним результатом економічного розвитку виступає ринок, то йому треба надати повну свободу.
В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх підприємств, а й великих виробничих комплексів, про “вільну гру” економічних сил не може бути й мови. Щодо діалектики розвитку економіки країн Заходу та еволюції механізму її регулювання американський економіст П.Самуельсон писав, що мабуть, Америка Х1Х ст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна, до стану Iaissezfaire (невтручання – авт.), який Карлейль назвав “анархія плюс констебль”. Результатом цього виявилося ціле століття прискореного економічного розвитку та обстановка індивідуальної свободи. Однак це призвело також до періодичних економічних циклів, виснаження природних ресурсів, які не відновлюються, до бідності й багатства, розладу державного апарату, які переслідують різні цілі, і часом до витіснення монополією само регульованої конкуренції.
Головні причини збоїв у ринковому механізму можна об’єднати в такі чотири групи: зовнішні економічні ефекти, суспільні блага, факти неподільності, монополізм.
Зовнішні економічні ефекти – це витрати що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які платять за товар. Пояснимо це на такому прикладі. Підприємство виробляє метал і скидає у річку виробничі відходи, викидає в атмосферу отруйні речовини. В результаті забруднюється екологічне середовище, що спричиняє захворюваність населення. При визначенні ціни металу враховують витрати на сировину, оплату праці, амортизаційні відрахування. На електроенергію, воду, які є внутрішніми для виробництва. Водночас за ринкових умов не враховуватимуться витрати на захист навколишнього середовища. Отже, якщо не вживати ніяких заходів щодо даного підприємства, воно продовжуватиме забруднювати річку і атмосферу. Для того щоб запобігти цьому, держава вводить спеціальний закон, що обмежує припустимі межі забруднення.
Суспільні блага споживаються всіма членами суспільства порівну і часто колективно. До них належать оборона, охорона суспільного порядку, державне управління, енергетична система тощо. З моменту їх вироблення вони автоматично споживаються кожним членом суспільства незалежно від того, заплатила за них людина чи не заплатила. Суспільства виробляє такі суспільні блага, незважаючи на те, є їх виробництво прибутковим чи збитковим. Адже важко уявити, щоб охорона громадського порядку здійснювалася на суто ринкових засадах. Отже, для забезпечення суспільних потреб уряд має оподаткувати все населення.
Факти неподільності. В умовах ринку економічно і соціально не завжди доцільно, щоб у певних галузях, сферах діяльності існувала конкуренція. Це зумовлено тим, що остання дає свободу вибору обсягів підприємств. Якщо ж потужності у суспільстві доцільно з економічної точки зору довести до мінімуму, виникають факти неподільності. Наприклад, електростанція і мережі електропередач можуть у мінімальних розмірах задовольняти попит на ці товари на ринку. Інакше кажучи, якщо економічно доцільно, щоб попит на певний товар чи в певній потребі задовольняв один виробник, виникає “природна монополія”.
Монополізм спотворює ринок, призводить до того, що ціни зростають при штучному зменшенні обсягів виробництва. У зв’язку з цим потрібне втручання уряду з метою зменшення впливу монополії, що здійснюється ліквідацією монополії або регулюванням її діяльності.
Як бачимо, причини, що протидіють розвитку вільного ціноутворення, конкуренції на ринку, є невід’ємною складовою сучасної розвиненої економіки і можуть бути усунені втручанням держави у процес відтворення. Через ці обставини сучасний ринок є ринком, що регулюється державою.
Досить струнка і логічна класична теорія давала змогу успішно аналізувати економічне становище. На ній ґрунтувалась державна політика до 30-х років ХХ ст.. Але на початку 30-х років позиції класичного підходу були помітно підірвані. Велику депресію в США, економічний спад в інших країнах, величезні масштаби тривалого безробіття важко було пояснити на основі класичної концепції. Настала нагальна потреба в новій теорії, яка б висвітила причини кризових явищ, пояснила б незрозумілі факти і послужила б підґрунтям для державної політики.
Така теорія була створена англійським економістом Дж.М.Кейнсом.
Дж.Кейнс обґрунтував необхідність діяльності держави для забезпечення повної зайнятості заради стабілізації капіталу. На відміну від класичної політекономії, яка вважала чинником збільшення зайнятості зниження заробітної плати, Кейнс доводить необхідність дотримання стійкого рівня грошової заробітної плати або його підвищення. Основним чинником підвищення рівня зайнятості Кейнс вважає збільшення інвестицій та зазначає два інструменти регулювання інвестицій:
а) грошово-кредитна політика держави. Кейнс виступає за державну підтримку низького відсотка на довгострокову перспективу та інші заходи держави в цій сфері;
б) бюджетна політика держави, тобто збільшення витрат самої держави з бюджету на інвестиції.
Ці та інші ідеї Дж.Кейнса були використані при розробці механізму державного регулювання економіки.
Таким чином, підсумовуючи, можна сказати, що роль держави в сучасній ринковій економіці урізноманітнюється:
- держава стає суб’єктом, який несе грошові витрати;
- усуває причини відмови ринкового механізму;
- виступає як покупець продукції;
- відтворює умови конкуренції.
Відтворення умов конкуренції зводиться до того, що сотні тисяч підприємств, які виробляють величезну номенклатуру товарів і послуг, мають доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умов дії відповідальних юридичних законів, нормативних документів, інструментів. Ще А.Сміт зазначав, що “невидима рука ринку” функціонує лише тоді, коли добре видна “грузна рука закону”.
Виходячи з цього держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки:
- захист прав власника (ст..41 Конституції України);
- антимонопольне законодавство (ст..42 Конституції України);
- соціальний захист населення (ст..46 Конституція України);
- захист покупців (ст..42 Конституції України).
Відповідно до цих юридично-інституціональних засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення ринкового ціноутворення та дії законів ринку.
Як покупець продукції від імені держави виступає уряд, який закуповує зброю, поштові, транспортні послуги тощо.
Як суб’єкт, що несе грошові витрати, держава виступає як агент для перерозподілу доходів. Такі витрати називаються трансферними і є соціальним забезпеченням. Трансферні платежі нічого не додають до ВВП. Вони свідчать про роль, яку відіграє уряд як агент для перерозподілу доходів у суспільстві на користь тих, хто потребує допомоги.
Незважаючи на різноманітність теоретичних поглядів на економічну роль держави, нині всі вони сходяться на тому, що “невидима рука” ринку має доповнюватися “видимою рукою” держави.
Потреба державного втручання в ринкову економіку пов’язана передусім з видами та обмеженнями ринку:
1. Ринкова система не забезпечує загальної рівноваги між суспільним попитом і суспільною пропозицією. Іншими словами, ринкова економіка – недостатньо стабільна система, що виявляється у:
- нестійких темпах економічного зростання;
- циклічному характері розвитку;
- недовикористанні ресурсів;
- неповній зайнятості;
- нестабільності загального рівня цін;
- інфляції.
Справді, це вади ринку, які випливають з його внутрішньої суті. Вони не привнесені ззовні.
2. Ринкова економіка не забезпечує виробництва громадських благ (національна безпека, охорона порядку, фундаментальна наука, виробнича та соціальна інфраструктура).
3. Ринковий механізм не розв’язує регіональних проблем (у межах країн є розвинуті й запущені регіони; у межах світової економіки – розвинені і слаборозвинені країни).
4. Ринковий механізм супроводжується зовнішніми (побічними) наслідками діяльності (витратами переливу, екстерналіями);
5. Ринковій економіці властива тенденція до монополізації, тому для забезпечення конкуренції потрібне втручання держави (антимонопольна політика).
6. Ринок інертний (індиферентний, нейтральний) до забрудненого довкілля.
7. Ринок не може розв’язати багато соціальних проблем (справді ринок соціально нейтральний механізм, хоч він і забезпечує економічні передумови їх розв’язання).
8. Ринок не в змозі забезпечити повної зайнятості та стабільного рівня цін.
Таким чином, на сучасному рівні розвитку вкрай важливим і необхідним є симбіоз і гнучке поєднання ринкового та державного регулювання економіки. І це має стати одним з головних пріоритетів економічної політики. Причому слід зазначити, що абсолютизація як ринкового, так і державного компоненту в економічній системі рано чи пізно ведуть до занепаду держави. Мистецтво економічної політики і полягає саме у гнучкому та неупередженому поєднанні ринкових та державних механізмів регулювання. Разом з тим, їх структура та питома вага не є чимось раз і назавжди незмінним. Вони дуже динамічні і можуть змінюватися під впливом економічних, політичних, соціальних, міжнародних, екологічних, ментальних та ряду інших факторів. На одному етапі більшою мірою можуть використовуватися державні механізми регулювання, а на іншому ринкові. Для країн, які стали на шлях трансформаційних змін від директивної економіки до змішаної дуже важливим є врахування саме ментальних факторів, які можуть ефективно здійснюватись тільки завдяки формуванню відповідної суспільної свідомості. За словами лауреата Нобелівської премії Д.Норта: “Хоча офіційні правила можуть змінитися за одну ніч внаслідок політичних або юридичних рішень, неофіційні обмеження, пов’язані зі звичаями, традиціями й кодексами поведінки, набагато менше піддаються впливу цілеспрямованої політики. Ці культурні обмеження не лише пов’язують минуле із сучасним і майбутнім, але й дають нам ключ до пояснення шляху історичної зміни”. На жаль, Україна приступила до трансформаційних змін не маючи власної концепції регулювання економіки у нових умовах, а покладалася на неоліберальну модель у її революційно-радикальному варіанті, базовими принципами якої є звуження економічних функцій держави і практичне усунення її з економіки, прискорена приватизація в інтересах кланово-олігархічних і регіональних “еліт”, сліпе виконання рекомендацій МВФ, ставка на зовнішні запозичення як головний інструмент політики економічного зростання. Фактично це означало швидке руйнування основ національної економіки та пристосування її “до потреб західної експансії”, причому зумовило “не європейську, а латиноамериканську модель ринкової економіки” за відсутності адекватних змін у масовій і, насамперед, політичній свідомості, достатніх демократичних перетворень та ефективного інституціонального середовища.
Для того, щоб більш детально розглянути роль держави в регулюванні економіки треба розглянути її економічні функції.
§ 2. ЕКОНОМІЧНІ ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ В СУЧАСНІЙ
ЕКОНОМІЦІ
Економічні функції уряду надзвичайно різноманітні. Вони настільки широкомасштабні, що навіть важко скласти вичерпний їхній перелік. Деякі із цих функцій спрямовані на підтримку і полегшення функціонування ринкової економіки. До них, зокрема, відносять такі важливі види діяльності уряду, як забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, які б сприяли ефективному функціонуванню ринкової економіки, а також створенню умов для конкуренції.
Друга група функцій, покладених на уряд, спрямована на посилення і модифікацію дії ринкових відносин. До них передусім належать:
- перерозподіл ВВП і національного багатства;
- коригування розподілу ресурсів з метою вдосконалення структури суспільного виробництва;
- стабілізація економіки через широкий контроль за фінансовою, кредитно-грошовою діяльністю фізичних та юридичних осіб, аналіз економічної кон’юнктури, а також стимулювання виробничої активності.
Усі вказані функції тісно взаємопов’язані та взаємообумовлені. Так, програма перерозподілу доходу на користь малозабезпечених верств населення впливає на розподіл ресурсів. Оскільки ці верстви населення купують товари і послуги, які дещо різняться від товарів і послуг, що їх купують багатші верстви суспільства. У свою чергу зниження державних видатків на оборону з метою послаблення інфляційної напруженості також веде до перерозподілу ресурсів із державного сектора до колективного і приватного.
Забезпечення правової бази. Важливу роль в економічній діяльності держави відіграє правова база, що є передумовою ефективного функціонування ринкової економіки. Необхідна правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу підприємцям, визначає права фізичних та юридичних осіб і гарантує дотримання контрактів.
Держава встановлює також закони, які регулюють стосунки між підприємствами, що виступають у ролі постачальників ресурсів та їх споживачів. На основі законодавства уряд може виконувати функції арбітра в галузі економічних зв’язків, виявляти випадки нечесної практики економічних агентів і застосовувати владу для вжиття відповідних санкцій.
До компетенції уряду належить застосування правоохоронних сил для підтримання громадського порядку, введення стандартів мір ваги та якості продуктів, створення грошової системи з метою обміну товарів та послуг. Усе це має виняткове значення для молодої української держави.
Закони та інші законодавчі акти про захист прав споживачів визначають загальні правові, економічні і соціальні основи захисту прав громадян – споживачів продукції. Уряд вводить правила поведінки, якими повинні керуватися виробники у своїх відносинах із споживачами. Аналогічне законодавство стосується відносин між самими фірмами.
Подібна діяльність уряду сприяє поліпшенню розподілу ресурсів. Створення грошової системи обігу, гарантування якості продуктів, визначення всіх форм власності та видів господарювання, а також відповідальність за дотримання умов контрактів – усі ці заходи забезпечують сприятливий грунт для функціонування ефективної економіки. Вони стимулюють розширення ринку та поглиблення спеціалізації у використанні як матеріальних, так і людських ресурсів, що сприяє ефективнішому їх розподілу.
Виняткове значення для України має створення правової бази під процес переходу від адміністративно-командної системи управління до ринкової економіки. Тут особливу роль відіграють закони про власність, приватизацію державних підприємств, приватизацію невеликих державних підприємств, приватизацію житла, приватизаційні папери, банки, фінансову та кредитно-грошову систему, впровадження та забезпечення стабільності національної валюти; податки, підприємницьку діяльність тощо.
Аналіз правової бази економіки України показує, що тут є ціла низка недоліків. По-перше, правове поле ще далеко не покриває всієї сукупності сучасних соціально-економічних відносин. Наприклад, в Україні до цього часу не прийнятий такий важливий законодавчий акт, як Податковий кодекс. Це створює можливості для зловживання в економічній діяльності, для здійснення дій, що відповідають не стільки загальнодержавним, скільки особистим інтересам окремих посадових осіб.
По-друге, не всі законодавчі документи адекватні сучасній соціально-економічній ситуації України. Чимало законодавчих актів запозичені з інших країн, де зовсім інша економічна ситуація. Суперечливим, наприклад, є питання щодо відповідності перехідній економіці України Закону “Про податок на додану вартість”.
По-третє, прийняття не всіх законодавчих документів супроводжується належним економіко-статистичним обґрунтуванням. Це передусім стосується законодавства щодо межі малозабезпеченості, життєвого мінімуму тощо.
По-четверте, нестабільність законодавчої бази. Доповнення, уточнення і зміни до окремих законодавчих документів вносяться протягом одного року десятки разів (закони на додану вартість, акцизний збір, мита тощо).
По-п’яте, слабка виконавча дисципліна. Порушення існуючого законодавства спостерігається на всіх рівнях управління соціально-економічними процесами, про що, зокрема, свідчить система неплатежів, заборгованості по заробітній платі, пенсіях та ін.
Основними причинами вказаних недоліків передусім називають недостатню підготовленість до законодавчої діяльності вітчизняних кадрів. Адже країна протягом століть, не маючи своєї державності, не створювала державного і господарського управління, а лише виконувала закони, що приймались за межами України. Але, крім цієї, безперечно, вагомої причини, на законодавчий процес великий вплив має так званий лобізм. Часто при прийнятті відповідних законодавчих документів беруть гору не загальнонаціональні інтереси, а інтереси певних соціальних груп.
Захист конкуренції. Особливе місце у ринковій економіці належить конкуренції. Це той основний регулюючий механізм, який підпорядковує виробників і постачальників ресурсів диктатові покупця, або суверенітету споживача. При конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців щодо пропозиції і попиту визначають ринкові ціни. Це означає, що індивідуальні виробники і постачальники ресурсів можуть лише пристосовуватися до бажання покупців, яке ринкова система фіксує і доводить до відома продавців.
Конкуруючих виробників, які підкоряються волі ринкової системи, чекає прибуток і зміцнення позицій. На тих, хто порушує закони ринку, чекають збитки і, врешті-решт – банкрутство. Для України надзвичайно важливим завданням є втілення в життя принципів ринку, за якими покупець – це господар, ринок – їх агент, а підприємство – їх слуга.
Умови ринкової конкуренції різко змінює монополія, яка в широкому розумінні означає ситуацію, коли кількість продавців стає такою малою, що кожен із них уже спроможний вплинути на загальний обсяг пропозиції, а тому і на ціну продукту, що продається. Іншими словами, монопольне становище – це панівне становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару. Згідно з прийнятим у лютому 1992 року Законом України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” , монопольним визнається становище того підприємця, чия частка на ринку певного товару перевищує 35%. Рішенням Антимонопольного комітету України монопольним може бути визнане становище підприємця, частка якого на ринку певного товару менша 35%.
Монополія створює ситуацію, коли вона заміняє собою конкуренцію: продавці можуть впливати на ринок або маніпулювати на ньому цінами для власної вигоди і на шкоду суспільству в цілому. Своєю здатністю регулювати загальний обсяг пропозиції монополії можуть штучно обмежувати обсяг продукції і тим самим встановлювати на неї вищі ціни, а нерідко – стійкий економічний прибуток. Ціни і прибуток, які перевищують конкурентні, прямо суперечать інтересам споживачів. Монополісти не керуються волею суспільства, так як це роблять конкуруючі продавці.
В умовах монополії суверенітет виробника до такої міри заміняє собою суверенітет споживача, що монополія заступає конкуренцію. Це означає, що ресурси розподіляються так, як це вигідно продавцям-монополістам, які домагаються високих прибутків, а не інтересам задоволення потреб суспільства в цілому. Отже, монополія породжує нераціональний розподіл економічних ресурсів.
У розвинутих країнах використовуються різні способи контролю над монополіями. Щодо монополій тих галузей, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряди створюють державні комісії для регулювання цін і встановлюють стандарти для надання послуг. Транспорт, зв’язок, виробництво і постачання електроенергії, громадське харчування та деякі інші галузі до певної міри підлягають такому регулюванню. На рівні місцевих органів влади досить звичайною є державна власність на підприємства електроенергетики і водопостачання.
Оскільки на більшості ринків ефективне виробництво може бути забезпечене високим рівнем конкуренції, то уряди багатьох країн впроваджують антимонопольні закони з метою захисту і посилення конкуренції як ефективного регулятора підприємницької діяльності.
Навіть за умови забезпечення правової основи для ринкових інститутів і захисту конкуренції все ще існує необхідність у виконанні урядом ряду інших економічних функцій, які має виконувати уряд. Адже ринковій системі в її чистому вигляді властиві погрішності та недоліки, які змушують уряд стимулювати і модифікувати функціонування ринку.
Прикладом цього можуть бути зобов’язання, які покладені Антимонопольним комітетом України на природні монополії. Останні, зокрема, мають дотримуватися встановленого порядку ціноутворення, стандартів і показників безпеки та якості товару, забезпечувати на недискримінаційних умовах реалізацію вироблених ними товарів споживання, а також не створювати перешкод для реалізації угод між виробниками, що здійснюють діяльність на суміжних ринках, та споживачами.
Перерозподіл доходів. Одним із суттєвих наслідків функціонування чисто ринкової економіки є велика диференціація доходів окремих соціальних груп населення. Ринкова система забезпечує величезні доходи тим, чия праця високо оплачується на підставі природних здібностей, здобутої освіти та майстерності. Такі ж високі доходи отримають і ті, хто володіє великим капіталом і земельними угіддями, заробленими наполегливою працею або одержаними у спадок.
Інші ж члени суспільства мають менші здібності, отримали скромну освіту і кваліфікацію, не заощадили або не дістали у спадщину ніяких матеріальних засобів. Виходить, їхні доходи дуже скромні. До того ж, люди похилого віку, особи з фізичними та розумовими вадами, жінки – вдови з дітьми на утриманні заробляють дуже мало або, подібно безробітним, зовсім не мають доходів.
Отже, одним із найважливіших завдань, що стоїть перед урядом, є зменшення нерівності у доходах окремих груп населення. Це завдання знаходить відображення у багатьох політичних заходах і програмах. Зокрема, трансфертні платежі забезпечують допомогу бідним, інвалідам, безробітним тощо. За програмами соціального забезпечення надається фінансова допомога хворим, пенсіонерам і людям похилого віку. Ці програми передбачають перерозподіл доходів держави між тими сім’ями й особами, які мають мізерний дохід або його не мають зовсім.
Уряд впливає також на розподіл доходів шляхом ринкового втручання, тобто за допомогою регулювання ринкових цін. Гарантовані ціни фермерам і законодавчо встановлені мінімальні ставки заробітної плати є наочними прикладами того, як уряди фіксують ціни з метою підвищення доходів певних груп населення.
У багатьох країнах введене прогресивне оподаткування, в результаті через податки вилучається більша частка доходів у багатих, ніж у бідних. Щоправда, податкова система має досить поміркований вплив на розподіл доходів. Особливо дієвою політика доходів має бути в перехідний період. Однак, існуюче законодавство України не дозволяє державі активно впливати на процеси матеріального розшарування населення, зменшення диференціації доходів.
Суспільні послуги і блага. Важливо розрізняти товари суспільного споживання і товари індивідуального споживання, які виробляються ринковою системою. Товари індивідуального вжитку ділимі, тобто вони виступають у вигляді достатньо малих одиниць, на них поширюється дія принципу виключення. Це означає, що той, хто бажає і може платити рівноважну ціну, отримує продукт, а той, хто не може або не бажає платити таку ціну, виключається із числа отримувачів вигод, які забезпечує цей продукт.
Особливості громадських, або суспільних благ, суттєво відрізняються від особливостей товарів індивідуального споживання. Ринкова система нездатна виробляти суспільні блага. Вони неділимі, складаються з таких великих одиниць, що здебільшого не можуть бути продані індивідуальним покупцям.
Важливо те, що на суспільні блага не поширюється принцип виключення, тобто не існує ефективних способів відсторонення індивідів від користування вигодами цих благ, як тільки вони виникають. Якщо отримання вигод від товарів індивідуального споживання ґрунтується на їхній купівлі, то вигоди від суспільних благ дістаються суспільству в результаті самого виробництва таких благ.
До суспільних благ насамперед належить національна оборона, регулювання паводків, боротьби з стихійними лихами тощо. Для суспільства ніщо не може бути життєво важливішим за його безпеку. Національна оборона має забезпечуватися всім більш або менш автоматично. Більшість схвалює це. Щоправда, пацифісти можуть відкрито заявляти, що видатки на оборону їх не дуже цікавлять. Тому за відсутності відповідних політичних установ і примусу забезпечити національну оборону, необхідність якої визнана більшістю, неможливо. Приклад з національною обороною, є звичайно, крайнім випадком. Але коли йдеться про підтримання громадського порядку, про асигнування на концерти в парках, про будівництво греблі у верхів’ї ріки з метою попередження повені в низах, словом , коли йдеться про діяльність держави взагалі, то виявляється, що саме вона має взяти на себе виробництво суспільних благ.
Яскравим прикладом суспільного блага є маяк, який попереджає кораблі про підступне морське узбережжя чи гавань. Будівництво маяка може виявитися економічно вигідним, якщо вигоди (попередження аварій кораблів) перевищують витрати виробництва. Однак вигоди від маяка для кожного користувача не можуть бути відшкодовані придбанням такого великого і неподільного продукту. У будь-якому випадку після введення маяка в експлуатацію його сигнальне світло служить орієнтиром для всіх без винятку кораблів.
Практично немає способу позбавити деякі кораблі можливості користуватися вигодою від маяка. Тому власникові будь-якого корабля немає потреби добровільно оплачувати таку вигоду. Тобто виникає проблема, пов’язана з тим, що люди можуть користуватися вигодами певного продукту, нічого не витрачаючи на його виробництво.
Оскільки в такому випадку принцип виключення незастосовний, то не існує ніяких стимулів для індивідуального підприємства пропонувати кошти для будівництва маяка з метою його продажу. Оскільки послуги маяків неможливо ні виразити в цінах, ні продати, то цілком зрозуміло, що приватним фірмам немає ніякої вигоди вкладати гроші в їхнє будівництво. Тут йдеться про послугу, яка приносить суттєву вигоду всім, але на виробництво якої ринок не виділятиме ресурсів. Отже, щоб суспільство могло користуватися такими благами і послугами, забезпечити їх повинен державний сектор, а фінансувати їхнє виробництво необхідно за допомогою системи примусових податків.
Уряди забезпечують людям безліч інших товарів та послуг, до яких може бути застосований принцип виключення. Зокрема, такі блага і послуги, як вулиці й автомагістралі, правоохоронна діяльність і пожежна охорона, бібліотеки і музеї, профілактичне медичне обслуговування, цілком можуть підпадати під дію принципу виключення, тобто на них можна встановити ціни, і приватні виробники могли б забезпечувати споживачів цими благами через ринкову систему.
Усі ці послуги, які забезпечують значні вигоди переливу, ринкова система не вироблятиме в достатній кількості. Тому держава бере на себе їх фінансування і виробництво, щоб уникнути можливого дефіциту ресурсів у цій сфері. Подібні товари і послуги іноді називають квазісуспільними (квазідержавними) благами. Щоправда, ні в економічній науці, ні в практичній діяльності урядів різних країн нема єдності щодо статусу державної системи охорони здоров’я і житлового будівництва. У цих сферах суспільної діяльності найдоцільніше поєднувати забезпечення населення благами через ринок і за допомогою держави.
Оскільки ринкова система цін не виділяє ресурсів на громадські блага, а на квазісуспільні виділяє їх недостатньо, надзвичайно важливо виробити механізм їх виробництва. Досвід багатьох країн показує, що суспільні блага виготовляються і доводяться до споживачів урядами на основі групових, або колективних рішень. Види й обсяги виробництва різних суспільних благ визначаються у цивілізованих країнах політичними методами, насамперед шляхом голосування. Обсяги споживання суспільних благ є питання державної політики. Ці групові рішення, які ухвалюються на політичній арені, доповнюють рішення підприємств, що дають відповіді на три основні фундаментальні питання: Що? Як? Для кого?
Після прийняття вказаних групових рішень слід з’ясувати, як саме перерозподілити ресурси із виробництва товарів індивідуального користування на виробництво суспільних благ. В умовах повної зайнятості перед державою стоїть завдання вивільнення ресурсів із сфери виробництва товарів індивідуального користування для направлення їх у сферу виробництва суспільних благ.
Вивільнення ресурсів із індивідуального сектора здійснюється шляхом скорочення індивідуального попиту на них через обкладання підприємств і домогосподарств податками. Саме через податки виключають частину їхнього доходу, тобто частину потенційної купівельної спроможності.
Одержуючи менші доходи, підприємства і домогосподарства вимушені скорочувати свої інвестиційні та споживчі видатки. Отже, податки зменшують попит на товари і послуги індивідуального користування, а це, у свою чергу, знижує індивідуальний попит на ресурси.
Передаючи купівельну спроможність приватних економічних агентів урядові, податки вивільняють ресурси із індивідуальної сфери їх застосування. Уряди через податкові надходження можуть самі спрямовувати ці ресурси на виробництво суспільних благ і послуг. Так, податки на доходи підприємств і на особисті доходи вивільняють ресурси із виробництва інвестиційних товарів і товарів особистого споживання. Уряди використовують ці ресурси на виробництво військових літаків, спорудження нових шкіл та автомагістралей, а також свідомо перерозподіляють ресурси з метою здійснення певної зміни структури національного продукту країни.
Стабілізація економіки. Особливе місце в діяльності держави посідає проблема стабілізації економіки, тобто допомоги ринковій економіці забезпечити повну зайнятість ресурсів, ефективне їхнє використання і стабільний рівень цін. Ключовий момент полягає в тому, що рівень виробництва безпосередньо належить від загального (сукупного) обсягу видатків.
Високий рівень загальних видатків означає, що для багатьох галузей вигідно нарощувати випуск продукції, а це, в свою чергу, зумовлює необхідність досягнення високого рівня використання матеріальних і людських ресурсів. Досвід показує, що сама по собі ринкова економіка далеко не завжди забезпечує повну зайнятість ресурсів.
Загальний рівень видатків у ринковій системі може бути надто низьким для реалізації повної зайнятості. Уряд зобов’язаний так доповнити приватні видатки, щоб їхній загальний рівень був достатнім для створення повної зайнятості. При цьому держава може використати урядові видатки і податки для перерозподілу ресурсів у виробництво суспільних благ.
Коли суспільство намагається витрачати більше, ніж дозволяють виробничі потужності економіки, виникає інфляція. За повної зайнятості сукупні видатки перевищують величину продукту, що зумовлює підвищення рівня цін. Надмірний обсяг сукупних видатків носить інфляційний характер. У такому разі урядові необхідно усунути надмірні видатки, чого можна досягти шляхом скорочення власних видатків, а також підвищенням податків з метою скорочення видатків приватного сектора.
§ 3. СУТНІСТЬ, МЕТОДИ ТА ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО
РЕГУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІКИ
Держава, як суб’єкт економічного життя, розробляє господарські цілі та методи їх досягнення на всіх рівнях виконавчої влади, організовує їх виконання. Насамперед, визначимося з поняття державне регулювання економіки.
Державне регулювання економіки - це сукупність форм, методів та інструментів, за допомогою яких держава впливає на діяльність суб’єктів господарювання і ринкову кон’юнктуру з метою створення нормальних умов для функціонування ринку та вирішення складних соціально-економічних проблем суспільства.
Для впливу на економіку держава використовує найрізноманітніші методи. Їх можна об’єднати у дві групи: прямі (адміністративно-правові) та непрямі (економічні), які разом становлять державний механізм управління економікою.
Застосування цих методів залежить від конкретних соціально-економічних, історичних, політичних, культурних умов країни, рівня її розвитку. Тому механізм державного регулювання має свої особливості у кожній країні.
До прямих (адміністративно-правових) методів регулювання відноситься:
- роздержавлення й удосконалення законів та контроль за їх виконанням;
- державні закупівлі, трансфертні платежі. До того ж держава є прямим економічним суб’єктом як власник: у різних країнах їй належить від 10 до 40% основного капіталу у сфері матеріального виробництва та ринковій інфраструктурі, що дає їй змогу суттєво впливати на структуру та місткість ринку. Держава також забезпечує постачання населенню суспільних благ, виробляючи їх на своїх підприємствах, або закуповуючи у приватного бізнесу, тобто держава виступає посередником між споживачами і виробниками таких благ;
- індикативне планування і розроблення цільових програм. Індикативне планування передбачає координацію господарської поведінки суб’єктів господарювання при реалізації визначених державою пріоритетних цільових програм соціально-економічного розвитку країни (стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення безробіття, структурні зміни в економіці, розвиток духовної сфери, збереження чи відновлення економічної рівноваги та ін.). Індикативні плани мають рекомендаційно-орієнтований характер і покликані стимулювати інтерес економічних суб’єктів до досягнення визначених урядом цілей;
- прямий державний контроль над цінами. Цей захід (пряме регулювання цін) держава застосовує, щоб усунути негативні явища інфляції і стосується товарів та послуг насамперед таких галузей, як енергетика, зв’язок, громадський транспорт, оборонна сфери. Правда, часто держава втручається в ціни і на продукти харчування;
- прямі адміністративні заходи державної влади (заборони, дозволи, примус, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, введення державних стандартів, санкцій за порушення та ін.). До адміністративних методів належить також квоти, субсидії, субвенції, дотації, ліцензії та ін.
До непрямих методів державного регулювання відноситься сукупність опосередкованих засобів державного впливу на діяльність суб’єктів економіки (правових та економічних).
Правові методи – це система законів та законодавчих актів, що регламентують діяльність суб’єктів господарювання (визначають правовий простір).
На особливу увагу заслуговують економічні методи державного регулювання економіки, тобто створення державних фінансових та матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів.
Методи економічного регулювання проявляються в проведенні державою фінансової, грошової кредитної, соціальної та інвестиційної політики. Особливості грошово-кредитної та соціальної політики ми розглядаємо в спеціальних темах нашого курсу і тому на них зупинятися не будемо.
Що стосується фінансової політики та її сутність полягає в безплатному виділенні бюджетних коштів на цілі, визначені державою. До них відносять передусім цілі, що мають загальноекономічний, загальнонаціональний характер. Це може бути створення і розвиток сучасної галузі матеріального виробництва, розвиток сфери послуг, господарське освоєння певних регіонів країни тощо. Реалізація таких завдань недоступна не тільки окремим великим корпораціям країни з досить диверсифікованим виробництвом. Нерідко їх вирішення не під силу і консорціумам – угодам великих фірм для спільного здійснення певних проектів на стику різних галузей.
Цілі, що фінансуються державою, мають, як правило, комплексний характер і вимагають вирішення сукупності економічних і соціальних проблем. Для цього звичайно приймаються державні програми, розраховані на кілька років.
Що стосується фіскальної політики, то це сукупність заходів держави у сфері оподаткування та державних витрат, або інакше – це свідоме маніпулювання урядом податками і державними витратами з метою зміни обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією і прискорення економічного росту.
Інвестиційна політика держави тісно переплітається з фінансовою і кредитною політикою і реалізується, як було показано раніше, через її механізми. Однак інвестиційна політика має і власний механізм, пов’язаний з амортизацією.
На відміну від інших витрат виробництва – матеріальних та заробітної плати, які регулюються ринком, витрати засобів праці регулюються, як правило, державою. Отже, держави впливає на темпи науково-технічного прогресу. Крім того, вона перешкоджає приховуванню частини прибутків від оподаткування віднесенням їх до амортизаційних відрахувань. Для того, щоб прискорити розвиток науки і техніки, технічно оновити виробництво, держава підвищує ставки амортизаційних відрахувань і цим прискорює повернення вартості основного капіталу як джерела модернізації виробництва.
До адміністративних методів відносяться заходи державної влади – заборони, дозвіл або примус (укази, розпорядження, ліцензування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, введення економічних, харчових, фармацевтичних, соціальних, екологічних стандартів і нормативів, контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень тощо, санкції за порушення та ін.).
Система державного регулювання економіки в Україні перебуває в процесі реформування, зазнаючи впливу різних факторів об’єктивного і суб’єктивного характеру.
Специфічні умови формування сучасної системи державного регулювання економіки України:
- залишки адміністративно-командної системи управління;
- незбалансованість народного господарства (цілі не підкріплені ресурсами);
- значний зовнішній та внутрішній борг;
- слабка мотивація стратегічної діяльності, домінування тактичного управління;
- відсутність ефективних стимулів до високопродуктивної праці та інтересу до виробничого нагромадження;
- значна питома вага державного сектору, низька ефективність управління в цілому;
- нераціональна організаційна структура управління;
- традиційні бюрократизм і корумпованість службовців.
На етапі трансформації основні економічні функції держави пов’язані зі створенням умов для становлення і розвитку соціально-орієнтованої ринкової економіки.
Головними з них виступають:
- макроекономічна стабілізація і стимулювання економічного зростання;
- впровадження стабільного ринкового законодавства;
- проведення інституціональних перетворень;
- формування конкурентного середовища;
- кардинальна структурна перебудова;
- становлення національного конкурентноздатного виробництва;
- формування ефективної системи соціального захисту населення;
- забезпечення раціонального входження у світову економіку.
Державне регулювання економіки здійснюється у відповідних формах (рис.9.1.).
Рис.9.1. Форми державного регулювання економіки
Бюджетно-податкове регулювання пов’язане з функціонуванням державних фінансів, формуванням державного бюджету та державними витратами і спрямоване на реалізацію цілей соціально-економічного розвитку країни.
Кредитно-грошове регулювання – діяльність держави, спрямована на забезпечення економіки повноцінною і стабільною національною валютою на регулювання грошового обігу відповідно до потреб економіки.
Адміністративно-економічне регулювання передбачає заходи адміністративного та економічного характеру, спрямовані на створення умов для функціонування ринкової системи і реалізації соціальних цілей суспільства (демонополізація, роздержавлення, приватизація, макроекономічне планування і програмування, формування системи економічних, екологічних та соціальних стандартів і нормативів, регламентування зовнішньоекономічної діяльності).
Цінове регулювання – вплив держави на ринкове ціноутворення шляхом законодавчих, адміністративних чи судових заходів з метою проведення кон’юнктурної та структурної політики, приборкання інфляції, стимулювання виробництва, його модернізації, посилення конкурентноздатності національної економіки, пом’якшення соціальної напруги тощо.
Соціальне регулювання спрямоване на зростання добробуту нації на основі прискореного розвитку соціальної сфери, активного впливу соціальних чинників на підвищення ефективності національного виробництва. Основною формою реалізації соціальної політики є соціальний захист.
§ 4. ДЕРЖАВНИЙ СЕКТОР ЯК ФАКТОР СТАЛОГО
РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
Важливим елементом реалізації економічних функцій держави є державний сектор економіки. Він служить для підтримування найважливіших пропорцій національної економіки, а також полем прямого регулюючого впливу держави на економіку.
Державне підприємництво – це господарська або інша підприємницька діяльність державних підприємств з виробництва матеріальних благ та надання послуг суб’єктам економіки (приватним підприємствам і населенню).
Об’єкти державного сектору виступають:
- матеріальною основою функціонування держави як політичного інституту (майно парламенту, органів державного управління, збройних сил, міліції, монетний двір, пошта тощо);
- економічною базою для підприємницької діяльності держави (промислові й сільськогосподарські підприємства, центральний банк, залізниці тощо).
Об’єктами державної власності можуть бути різноманітні засоби виробництва. Це залежить від конкретних історичних, кон’юнктурних, геополітичних та інших умов кожної країни. Проте, як правило, у державному секторі знаходяться підприємства, що виробляють продукцію, широко доступну для населення або капіталомістку, яка не може буди прибутковою, проте конче потрібна для технічного та технологічного зміцнення виробничого і наукового потенціалу країни. Саме тому практично в усіх промислово розвинених країнах державні підприємства здебільшого є низькоефективними і спостерігається тенденція до скорочення їхньої чисельності. Державний сектор в ринковій економіці утворюється двома шляхами:
- націоналізацією окремих підприємств і навіть галузей (як правило, нерентабельних, які не приваблюють приватний капітал, але життєво необхідних);
- створенням (будівництво) нових державних і змішаних підприємств.
Частка державного сектора у виробництві у різних країнах неоднакова (віз 3 до 30%) і досить часто змінюється. Державний сектор почав зростати в країнах Заходу після світової економічної кризи 1929-1933 рр. Але у 80-х роках ХХ ст.. з метою підвищення ефективності дії ринкового механізму і розширення сфери економічної конкуренції була проведена його часткова приватизація.
Державні підприємства засновані на державній власності, яка має два рівня: загальнодержавний і комунальний. Відповідно функціонують і два види підприємств.
Майном і виробничо-комерційною діяльністю загальнодержавних підприємств розпоряджається вищий орган державної влади
Комунальні підприємства є власністю адміністративно-територіальних одиниць влади, які використовують їхній потенціал у своїх власних інтересах.
Окрім того, можна виділити такі основні форми державних підприємств: бюджетні підприємства, які підпорядковані міністерству, входять у систему його адміністративного управління, не завжди прибуткові, фінансуються за рахунок державного бюджету, не мають зовнішніх джерел фінансування (кредит, випуск акцій, облігацій); державні корпорації – підприємства з правом господарської самостійності, держава є власником, а право управління передане трудовим колективам, форма роботи з державою – контрактна на конкурентних засадах із застосуванням тендерів; змішані акціонерні товариства (поєднують переваги приватного і державного підприємництва). Для них можливе вирішення макроекономічних завдань на конкурентних засадах і комерційна основа господарської діяльності. Деяким товариствам держава може встановлювати плани, які розробляються спільно з адміністрацією підприємства.
З метою глибокого реформування державного сектора економіки України, частка якого у виробництві промислової продукції становить близько 50 відсотків, передбачено здійснити структурне розмежування державного сектора на дві підгрупи.
До першої групи входять підприємства, яким надано статус казенних. Вони не підлягають акціонуванню і перебуватимуть у прямій адміністративній підпорядкованості відповідним органам державного управління. До них належать такі підприємства, що випускають продукцію, яка забезпечує обороноздатність і національну безпеку, потребують високої мобілізаційної готовності, виробляють особливо екологонебезпечну продукцію, здійснюють державну монополія в окремих секторах економіки (транспорт, порти, трубопроводи, пошта, зв’язок, телекомунікаційні мережі, енергетика, виробництво лікеро-горілчаних виробів).
Власністю казенних підприємств, їхнім управлінням розпоряджаються міністерства і відомства. Такі права їм надано урядом.
До другої групи державних підприємств належатимуть ті, які обов’язково мають корпоратизуватися на таких засадах, щоб не менше ніж 51 відсоток акцій належав державі. Так створюватиметься група нових для нашої країни підприємств – державних акціонерних товариств.
Формуватиметься ще одна група підприємств з часткою державної участі у статутному капіталі, меншою ніж 50 відсотків. Управління цією групою підприємств здійснюється за участю представників державних органів у наглядових радах.
Підприємства з часткою державної власності в статутних фондах працюють на принципах повного комерційного розрахунку. Таке реформування державного сектора економіки дасть можливість, з одного боку, підвищити ефективність управління народним господарством, а з іншого – створювати ринкове середовище.
Таким чином, світовий досвід свідчить, що державна власність і прямий регламентуючий вплив держави не економіку є взаємозамінними і взаємодоповнюваними формами державної політики. Державна власність доповнює приватну, а в міру зміцнення останньої може/повинна повертатись у межі, в яких вона забезпечує загальні умови відтворення. В цілому державний сектор лише доповнює приватний, впливаючи на зростання макроекономічної ефективності і формування найважливіших пропорцій національної економіки і підтримання її конкурентоспроможності.
Піраміда цілей державного регулювання економіки змінюється в результаті еволюційних або революційних змін у тій чи іншій країні. Не принижуючи значення ринкової самоорганізації та саморегулювання, можна стверджувати, що демонтаж системи впливу держави і дискредитація інститутів державної влади не менш небезпечні, ніж знищення інституту приватної власності за радянських часів. В даний історичний момент державний сектор України потребує як запровадження нових методів регулювання, так і нових підходів до оцінки ефективності державного підприємництва як елемента регулювання, що характеризує дії держави з точки зору соціально-економічної ефективності функціонування макросистем в цілому.
§ 5. БЮДЖЕТНО-ПОДАТКОВА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
Державний бюджет є центральною ланкою у фінансовій системі держави. Він становить самий великий грошовий фонд, який використовує уряд для фінансування своєї діяльності. Як економічна категорія державний бюджет представляє собою сукупність фінансових відносин, що виникають між державою і фізичними та юридичними особами з приводу формування, розподілу, перерозподілу і використання фонду грошових засобів держави. За зовнішньою формою державний бюджет – це баланс доходів і видатків держави, який ухвалюється на фінансовий рік.
Суть державного бюджету найбільш повно проявляється у наступних функціях:
- перерозподіл національного доходу. Через держбюджет перерозподіляється більше половини національного доходу і ¾ грошових засобів. Це дозволяє державі не тільки задовольняти загальнодержавні потреби, але й забезпечувати виконання програм економічного і соціального розвитку країни;
- втручання у процес відтворення, внаслідок чого держава підтримує окремі галузі національної економіки;
- здійснення державної соціальної політики, направленої на підтримку соціальної справедливості у суспільстві;
- забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки;
- утримання апарату управління.
Структура національного бюджету має свої національні особливості і залежить від рівня соціально-економічного розвитку країни, її адміністративно-територіального устрою, принципів функціонування економічної системи та інших факторів.
Через державний бюджет, а саме через систему доходів і напрям видатків, співвідношення дохідної та видаткової частини держава впливає на ділову активність у країні, зайнятість, рівень споживчого та інвестиційного попиту, галузеву структуру економіки, соціальну сферу, інфляційні процеси.
Державний бюджет складається з двох частин – дохідної та видаткової. Дохідна частина показує звідки надходять грошові кошти для фінансування діяльності держави, видаткова – на які цілі спрямовуються акумульовані державою кошти.
Джерелами доходів державного бюджету є:
1. Податки, які сплачують юридичні та фізичні особи. Вони становлять основну частину всіх доходів бюджету. В доходах бюджету багатьох країн податкові надходження складають від 80 до 90%. В Україні серед податків бюржбюджету найвагомішими є:
- податок на додану вартість (ПДВ);
- податок на прибуток підприємств.
Крім названих податків податки держбюджету також включають:
- податок з доходів фізичних осіб;
- збори за спеціальне використання природних ресурсів;
- акцизні збори;
- мито.
В сучасних умовах великого значення набувають збори за використання природних ресурсів та збори за забруднення навколишнього природного середовища.
У структурі податкових надходжень до державного бюджету США найвагомішими є прибутковий податок з громадян та податок із фонду заробітної плати (ФЗП):
- прибутковий податок з громадян – 46%;
- податок з ФЗП – 35%;
- податки з прибутку корпорацій – 10%;
- акцизні збори – 4%;
- митні збори- 2%;
- інші податки – решта.
2. Неподаткові надходження:
- доходи від власності та підприємницької діяльності;
- адміністративні збори та платежі, доходи від комерційного та побічного продажу;
- надходження від штрафів та фінансових санкцій;
- власні надходження бюджетних установ;
- інші неподаткові надходження.
3. Доходи від операцій з капіталом:
- надходження від продажу основного капіталу;
- надходження від реалізації державних запасів товарів.
4. Офіційні трансферти:
- від урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій;
- кошти, що надходять до держбюджету з інших бюджетів.
5. Цільові фонди.
Оскільки головним джерелом доходів держави є податки, повернемося до їх аналізу.
Податки – це обов’язкові платежі до бюджетів відповідних рівнів, які здійснюють окремі фізичні і юридичні особи у порядку та на умовах визначених законодавством.
Податкова система – це сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їх побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують їх вилучення та здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.
Існує декілька принципів оподаткування:
- принцип вигоди – той, хто одержує вигоду від використання товарів і послуг, які пропонує держава, повинен сплачувати податки, необхідні для фінансування виробництва цих товарів і послуг (наприклад, податок на бензин призначений для фінансування будівництва й ремонту автошляхів). Ті, хто отримує вигоду від цих доріг, повинен фінансувати їх будівництво й ремонт;
- принцип платоспроможності – тягар податку повинен бути поставлений у безпосередню залежність від конкретного доходу й рівня добробуту, тобто особи з високими доходами повинні сплачувати більші податки ніж ті, що мають нижчі доходи;
- принцип обов’язковості – обов’язкова сплата податків тими, хто одержує доходи.
За ставками оподаткування податки поділяються на:
- прогресивні – ставка податку зростає в міру зростання доходу. Такі ставки передбачають більший відсоток вилучення доходу у вигляді податку, коли дохід збільшується.
- регресивні – ставка податку знижується із збільшенням доходу. Такі ставки передбачають менший відсоток вилучення доходу у вигляді податку, коли дохід збільшується;
- пропорційні – ставка податку є однаковою і не залежить від розмірів доходу.
За формою оподаткування податки поділяють на:
- прямі – податки, що стягуються безпосередньо з доходів індивідів і фірм:
- прибутковий податок з громадян;
- податок з прибутку підприємства;
- податок на доходи.
- непрямі – податки, що встановлюються на товари й послуги і входять у їх ціну:
- акцизи;
- податок на додану вартість;
- мито.
Залежно від рівня державних структур податки бувають:
- загальнодержавні – встановлюються державними органами влади вищого рівня;
- місцеві – встановлюються місцевими органами влади та управління.
Податки – один із найважливіших важелів державного регулювання економіки. Через податкову політику держава може стимулювати (обмежувати) обсяги національного виробництва, ступінь ділової активності, виробництво суспільних благ. Переважна більшість суспільних зручностей оплачується за рахунок податків. Водночас податки спотворюють кінцеві результати процесу розподілу ресурсів і деформують структуру виробництва.
Система оподаткування найкращим чином виконує своє функціональне призначення тоді, коли вона найменшою мірою спотворює економіку.
Розглянемо другу частину держбюджету - видаткову. Що стосується видатків держбюджету, то їх структура в різних країнах також відрізняється. Наприклад, в США це:
- підтримання рівня доходів (оплата праці працівників бюджетної сфери, виплата пенсій, допомоги по безробіття, непрацездатним та малозабезпеченим сім’ям тощо) становить 40% всіх видатків;
- національна оборона – 28%;
- сплата процентів по державному боргу – 14%;
- освіта, охорона здоров’я – 7%;
- підтримання нерентабельних виробництв, розвідка природних ресурсів, охорона навколишнього середовища – 4%;
- розвиток транспорту, житла, торгівлі – 4%,
Державний бюджет України містить багато статей видатків, які можна згрупувати на шість основних напрямків:
- соціальні видатки;
- національна оборона;
- утримання державного апарату;
- фінансування бюджетного сектора економіки;
- фінансування розвитку економіки;
- обслуговування державного боргу.
В сучасних умовах особливого значення набуває фінансування охорони навколишнього природного середовища.
Основними формами виплат із державного бюджету є:
- асигнування – видатки на утримання підприємств та установ;
- субсидії – державна допомога організаціям, установам, громадянам;
- субвенції – державна грошова допомога місцевим органам влади або окремим галузевим господарським органам для розвитку;
- дотації – допомога підприємствам, організаціям, установам для покриття збитків з метою підтримки.
За співвідношенням дохідної та видаткової частини держбюджет може бути:
- збалансованим, коли доходи бюджету дорівнюють видаткам;
- дефіцитним, коли доходи менші видатків;
- профіцитним, коли доходи більші видатків.
Є три основні способи збалансування дефіцитного бюджету:
- збільшення податків;
- додаткова емісія грошей;
- державні позики – випуск та продаж державних цінних паперів.
Існують різні концепції формування держбюджету:
- щорічно збалансований бюджет;
- бюджет, збалансований на циклічній основі;
- формування бюджету згідно ідеї функціональних фінансів.
Розглянемо особливості кожної з цих концепцій.
Щорічно збалансований бюджет. Сутність цієї концепції полягає в необхідності збалансовувати бюджет кожного року. На перший погляд та з точки зору більшості громадян та деяких економістів щорічно збалансований бюджет є бажаним. Проте інші економісти стверджують, що аналіз реальних наслідків даної концепції бюджету говорить про протилежне: він поглиблює коливання економічного циклу та виключає стабілізуючу та антициклічну фіскальну діяльність держави. Так, в умовах економічного спаду, який супроводжується зростанням безробіття та зниженням доходів домогосподарств і підприємств, скорочуються надходження в державний бюджет та зростають видатки з нього. Дотримуючись політики збалансування бюджету, уряд повинен ліквідувати дефіцит, збільшивши надходження до бюджету, або скоротивши видатки з нього. З цією метою уряд підвищує податки та зменшує державні видатки, що, як ми вже знаємо, спричинить до зниження ділової активності, ще більшого зростання безробіття та зниження обсягів виробництва. Отже, збалансування бюджету в умовах економічного спаду та високого рівня безробіття ще більше загострює цю проблему. Та й в умовах інфляційного піднесення збалансування бюджету обертається ще більшим підвищенням цін. Так, в умовах інфляції зростають грошові доходи населення і, відповідно, - надходження до бюджету, внаслідок чого виникає профіцит бюджету. Для його ліквідації уряд повинен знизити податки, збільшити державні видатки. Але ці заходи посилюють інфляційний тиск на економіку.
Отже, щорічно збалансований бюджет не є економічно нейтральним: він має проциклічний вплив на економіку.
Бюджет, збалансований на циклічній основі. Ідея бюджету на циклічній основі передбачає, що уряд одночасно проводить стабілізуючу фіскальну політику і збалансовує бюджет у ході економічного циклу, а не щорічно. Так, в умовах економічного спаду, для його подолання уряд зменшує податки та збільшує державні видатки, що стимулює розвиток економіки, проте при цьому уряд свідомо створює дефіцит держбюджету. Для подолання наступного за спадом інфляційного піднесення, уряд підвищує податки та скорочує державні видатки. Це дозволяє вирішити проблему інфляції, але для цього уряд свідомо пішов на створення профіциту бюджету. Цей профіцит бюджету повинен бути використаний для покриття попереднього дефіциту, що виник внаслідок боротьби зі спадом. Отже, уряд, використовуючи фіскальну політику, згладжує економічні коливання і разом із тим збалансовує бюджет, але вже не щорічно, а протягом економічного циклу.
Проблема даної концепції бюджету полягає в тому, що підйоми й спади в економічному циклі можуть бути неоднаковими по глибині й тривалості, а, отже, розміри дефіцитів та профіцитів, які утворились, можуть бути неоднаковими. Це вказує на те, що за розглянутої концепції завдання стабілізації економіки може суперечити завданню збалансування бюджету в ході економічного циклу.
Формування бюджету згідно ідеї функціональних фінансів. Сутність цієї концепції полягає в тому, що основною метою державних фінансів, бюджету, є досягнення та підтримання макроекономічної стабільності, а, отже, питання виникнення при цьому дефіциту чи профіциту бюджету є другорядними. Так, уряд повинен зменшувати податки та збільшувати державні видатки в умовах економічного спаду, при цьому, свідомо створюючи дефіцит держбюджету та проводити протилежні заходи в умовах інфляції, свідомо створюючи при цьому профіцит держбюджету. Прихильники цієї концепції стверджують, що проблеми, породжені дефіцитом бюджету, є менш складними, ніж проблеми порушення економічної стабільності.
В сучасних умовах уряди багатьох країн визнають використання незбалансованих бюджетів із метою стабілізації економіки.
Бюджетний дефіцит – це перевищення видаткової частини бюджету над дохідною частиною.
Відношення суми дефіциту державного бюджету до ВВП, виражене у відсотках, називають рівнем дефіцитності бюджету:
Рівень дефіцит державного бюджету
дефіцитності = ------------------------------------------х 100%
бюджету ВВП
Якщо рівень дефіцитності бюджету становить 1-2% ВВП, то ситуація вважається терпимою, якщо ж цей рівень вищий, то підриваються основи стабільності економіки.
Причинами дефіциту бюджету можуть бути:
- спад у розвитку економіки, який супроводжується зменшенням податкових надходжень та збільшенням видатків із держбюджету;
- свідома урядова політика, спрямована на подолання економічного спаду, яка передбачає зменшення податків та збільшення державних видатків із метою стимулювання ділової активності.
В залежності від причин розрізняють наступні види дефіциту бюджету:
- циклічний дефіцит – викликаний економічним спадом;
- структурний дефіцит – спричинений свідомою політикою уряду, спрямованою на подолання економічного спаду.
Для фінансування дефіциту бюджету використовуються:
- неіфляційні джерела;
- інфляційні джерела.
Неінфляційними джерелами є:
- внутрішні та зовнішні позики держави на фінансових ринках (кредити комерційних банків, іноземних урядів та міжнародних організацій, продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам і домогосподарствам);
- фінансування у вигляді безоплатної допомоги;
- накопичення заборгованості – прострочування платежів по боргам або за куплені товари;
- підвищення податків
Інфляційними джерелами фінансування дефіциту є його монетизація – фінансування дефіциту через Центральний банк, яка відбувається в результаті :
- надання позик Центральним банком уряду;
- купівлі Центральним банком державних цінних паперів;
- емісії грошей.
Характер фінансування бюджетного дефіциту має різні наслідки:
- фінансування дефіциту шляхом підвищення податків підриває стимули до праці, інвестування, що обертається згортанням виробництва та зростанням безробіття;
- монетизація дефіциту безпосередньо впливає на пропозицію грошей, спричиняє ріст цін;
- боргове фінансування дефіциту бюджету через випуск і продаж державних цінних паперів веде до зростання державного боргу, який потрібно обслуговувати.
Обслуговування боргу пов’язане з необхідністю сплати відсотків по ньому і поступової сплати основної суми боргу.
Серед економістів існують різні погляди на зв’язок між рівнем оподаткування (ставкою податку), з однієї сторони, і обсягом податкових надходжень та дефіцитом бюджету, з іншої сторони. Кейнсіанці стверджують, що зниження податкових ставок спричиняє до зниження обсягу податкових надходжень та появи дефіциту бюджету. Прихильники теорії економіки пропозиції відстоюють точку зору, згідно якої зниження податкових ставок не викличе зменшення податкових надходжень та не спричинить виникнення дефіциту державного бюджету.
Свій погляд прихильники теорії економіки пропозиції обґрунтовують тим, що зниження податкових ставок може забезпечити збільшення абсолютних розмірів податкових надходжень за рахунок значного збільшення обсягів виробництва і відповідно – доходу – бази оподаткування. Таким чином, на відміну від кейнсіанців, які вважають, що зниження податкових ставок спричинить виникнення дефіциту держбюджету, прихильники теорії економіки пропозиції стверджують, що зниження податкових ставок спричинить зменшення дефіциту держбюджету.
Розглянутий погляд теоретиків економіки пропозиції базується на тому, що зараз відомо, як крива Лаффера. Крива Лаффера (рис.12.1.) описує зв’язок між ставкою податку та абсолютними розмірами податкових надходжень.
В міру зростання податкової ставки від 0 до 100% податкові надходження в абсолютних розмірах спочатку будуть зростати до деякого максимального розміру Пмакс. , а потім будуть зменшуватись. При 100% ставці податку, як і при 0% податкові надходження будуть відсутні. Ці закономірності пояснюються тим, що високі податкові ставки є анти стимулами виробництва, внаслідок чого виробництво й дохід, який є базою оподаткування, будуть зменшуватись, зменшуватись будуть і податкові надходження до держбюджету.
Якщо ж ставки податку будуть знижуватись, то це стимулюватиме збільшення виробництва, а отже, зростатиме дохід і податкові надходження.
ставка
податку,%; 100
сП1 К
сП
сП2 Л
П1,2 П макс податкові надходження
Рис.12.1. Крива Лаффера
Артур Лаффер також стверджував, якщо економіка початково знаходиться, наприклад в точці К, якій відповідають висока ставка податку сП1 і податкові надходження П1, то зниження податкової ставки до сП2 не спричинить скорочення податкових надходжень, а залишить їх у попередньому обсязі внаслідок зростання обсягів виробництва й доходу. Отже, зростання дефіциту держбюджету не відбудеться, оскільки податкові надходження не зменшаться навіть за нижчих розмірів ставок податку.
Більше того, на думку А.Лаффера при зниженні ставки податку відбудеться скорочення дефіциту бюджету внаслідок того, що:
- нижчі ставки податку будуть сприяти легалізації доходів і виходу багатьох підприємств із тіні;
- зростаючі реальна заробітна плата та виробничі можливості внаслідок зниження ставок податку, сприятимуть збільшенню зайнятості та обсягів виробництва, а отже, викликатимуть збільшення податкових надходжень та зменшення трансфертних виплат із бюджету.
Державний борг – це загальна сума випущених, але непогашених державних позик із нарахованими відсотками, які повинні бути виплачені до певної дати за певний строк.
Розрізняють два види державного боргу:
- внутрішній державний борг;
- зовнішній державний борг.
Внутрішній державний борг – це заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом. Зовнішній борг – це заборгованість держави перед іноземними урядами, фірмами, громадянами та міжнародними фінансовими організаціями.
Головними причинами створення і збільшення державного боргу є:
- хронічний дефіцит державного бюджету;
- перевищення темпів зростання державних видатків над темпами зростання державних доходів;
- дискреційна фіскальна політика направлена на зменшення податкового навантаження без відповідного скорочення державних витрат;
- дія автоматичних стабілізаторів (циклічне зменшення податкових надходжень та збільшення соціальних трансфертів під час економічної кризи);
- залучення коштів нерезидентів з метою підтримки стабільності національної валюти;
- вплив політичних бізнес-циклів (надмірне збільшення державних видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності у виборців);
- мілітаризація, ведення війн та інші.
Існує прямий зв’язок між розмірами бюджетного дефіциту й державним боргом: бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а збільшення боргу вимагає додаткових затрат із держбюджету на його обслуговування, що призводить до зростання дефіциту держбюджету.
Абсолютний розмір державного боргу є не дуже показовим макроекономічним показником, оскільки, як правило, борг зростає в міру збільшення ВВП і на його величину впливає інфляція. Багата нація може собі дозволити великий державний борг.
Для оцінки величини боргу найчастіше використовують відносні показники заборгованості:
- відсоток державного боргу у ВВП;
Відсоток державного боргу у ВВП становить у Бельгії – 125%, Греції – 103%, США – 65%, Норвегії – 34%, в Україні – 29%.
- відсоток суми обслуговування боргу у ВВП.
Як уже було зазначено, обслуговування державного боргу пов’язане з поступовою сплатою основної суми боргу і щорічною виплатою відсотків. Сплата відсотків по державному боргу становить значну статтю видатків держбюджету багатьох країн та інколи перевищує 3% ВВП. Частка сплати відсотків по боргу у ВВП відображає необхідний додатковий рівень оподаткування лише для обслуговування державного боргу.
Бюджетний дефіцит та бюджетний борг впливають на економіку та розподіл доходів населення. Можна виділити наступні наслідки державного боргу:
- виплата процентів по державному боргу збільшує нерівність у доходах, оскільки державні облігації тримають заможні люди;
- виплата процентів по боргу за рахунок підвищення податків може підірвати дію економічних стимулів до нарощування обсягів виробництва;
- відбувається скорочення інвестицій у приватному секторі як результат дії ефекту витіснення.
“Ефект витіснення” з’являється через підвищення ринкових процентних ставок, яке виникає внаслідок фінансування дефіциту бюджету за допомогою випуску й продажу державних цінних паперів на відкритому ринку країни. Боргове фінансування бюджетного дефіциту збільшує попит на гроші, що обумовлює підвищення ставки процента. Це, як ми вже знаємо, спричиняє зменшення інвестицій у приватному секторі, а, отже, і зниження обсягів ВВП та зайнятості. Елімінувати цей ефект витіснення можливо тоді, коли уряд збільшуватиме державні видатки, що справлятиме стимулюючий вплив на економіку завдяки ефекту мультиплікатора. Це може покращити очікування щодо прибутків у приватного бізнесу і викликати розширення інвестиційного попиту.
- наслідки державного боргу є різними залежно від того, на що будуть спрямовуватись державні видатки.
Якщо державні видатки будуть спрямовуватись на споживання (наприклад, на погашення заборгованості по заробітній платі чи пенсіям), то наслідком буде зменшення майбутнього виробничого потенціалу. Якщо ж вони йтимуть на державні інвестиції, які зміцнюють виробничий потенціал країни, то доведеться пожертвувати сьогоденним споживанням. Крім того, збільшення державних інвестицій за рахунок скорочення приватних (дія ефекту витіснення) в умовах нижчої ефективності державних інвестицій може бути рівноцінне зменшенню загального обсягу інвестицій і капіталу. Компенсація ж зниження ефективності капіталу за рахунок збільшення його обсягу буде вимагати скорочення споживання й зниження життєвого рівня сучасного покоління.
- оскільки підвищення внутрішніх процентних ставок у зв’язку із державним боргом збільшує зовнішній попит на вітчизняні цінні папери. То наслідком цього є притік іноземного капіталу, отже, збільшення зовнішнього боргу. Але обслуговування зовнішнього боргу вимагає передачі частини ВВП у розпорядження інших держав, що може спричинити до зменшення національного виробництва в майбутньому.
Ефективне використання іноземних запозичень для функціонування інвестицій дає змогу прискорити економічне зростання в країні й уможливлює повернення боргів, тоді як нераціональність та збитковість використання зовнішніх ресурсів створює такі боргові зобов’язання країни, які в майбутньому суттєво обмежують можливості держави з проведенням економічної політики зростання й загострюють проблему повернення боргів.
У зв’язку з цим виникає необхідність в управління зовнішнім боргом.
Управління державним боргом – це сукупність заходів держави, пов’язаних з вивченням кон’юнктури на ринку позичкових капіталів, випуском нових позик, з виплатою процентів по займам, проведенням конверсій (зміни умов доходності) та консолідацій (зміни строків) займів, визначенням ставок процентів по державному кредиту, а також погашенням раніше випущених позик, строк дії яких скінчився.
Дострокова мета управління зовнішнім боргом полягає в утриманні зростання зовнішніх зобов’язань країни в межах її спроможності обслуговувати борг. Короткострокова мета управління зовнішнім боргом – регулювання обсягів зовнішніх запозичень таким чином, щоб сукупний попит відповідав станові внутрішніх та зовнішніх розрахунків країни.
Управління зовнішньою заборгованістю поділяється на три стадії:
- залучення фінансування;
- його розміщення (використання);
- погашення боргу.
Обсяг залучення зовнішніх позик повинен визначатися:
- тим, скільки іноземного капіталу країна може ефективно поглинути так, щоб прибуток від інвестицій перевищував вартість залученого капіталу;
- тим, який обсяг боргу вона може обслуговувати без ризику виникнення проблеми із зовнішніми платежами.
Якщо країна-боржник не спроможна обслуговувати зовнішню заборгованість, зокрема, здійснювати виплати з обслуговування накопиченої суми боргу відповідно до початкових умов, то наступає криза зовнішньої заборгованості – боргова криза.
Причинами боргової кризи можуть бути:
- великі дефіцити державного бюджету та завищений курс національної валюти, який сприяє збільшенню імпорту та зменшенню експорту;
- використання зовнішніх позик не на інвестиційні проекти, а на спекулятивні операції, розкрадання державними чиновниками зовнішніх позик;
- різка зміна кон’юнктури на світових ринках, що супроводжується погіршенням умов торгівлі країн-боржників (скорочення експорту) й підвищенням реальних процентних ставок (у результаті збільшується сума обслуговування боргу);
- небажання країни-боржника повертати позики.
Проти країн, що не бажають повертати борги, можуть вживатись наступні заходи:
- заморожування майна, яке належить неплатоспроможним кредиторам – літаків, кораблів, золотовалютних резервів тощо;
- накладання торговельних санкцій, обмеження чи повна заборона імпорту з такої країни, позбавлення її можливості експортувати свою продукцію чи брати позику;
- позбавлення доступу такої країни до ринку капіталу, торговельних кредитів;
- затримування банками-кредиторами доходів від експорту країни-боржника;
- використання застави, тобто активів певного виду, які можуть перейти у власність кредитора в разі відмови країни-боржника виконувати свої зобов’язання.
Традиційними методами зменшення зовнішнього боргу є:
- реструктуризація;
- конверсія.
При реструктуризації державного боргу переглядаються умови його обслуговування (проценті ставки, сума, строки сплати). Найпоширенішою є реструктуризація офіційного боргу, яка відбувається в рамках “Парижського клубу”. Найбіднішим країнам-боржникам урядами-кредиторами, які є членами “Парижського клубу”, пропонується на вибір один із варіантів:
- часткове анулювання боргу;
- подальше продовження термінів дії боргових зобов’язань;
- зниження відсотків за обслуговування боргу.
Конверсія боргу (борговий своп) може набувати наступних форм:
- викуп боргу;
- капіталізація боргу;
- конверсія “борг-борг”.
Викуп боргу – це надання країні-боржникові можливості викупу власних боргових зобов’язань на вторинному ринку боргів. Викуп боргів здійснюється за грошові кошти із знижкою з їх номінальної ціни.
Капіталізація боргу – це обмін зовнішнього боргу на власність (акціонерний капітал) із знижкою. Капіталізація боргу передбачає надання іноземним банкам можливості обмінювати боргові зобов’язання даної країни на акції її промислових, торгівельних та інших корпорацій. Іноземні небанківські організації отримують можливість купувати ці боргові зобов’язання на вторинному ринку цінних паперів із знижкою для фінансування прямих інвестицій чи купівлі вітчизняних фінансових активів.
Конверсія “борг-борг” – це заміна існуючих боргових зобов’язань новими. У даному випадку змінюються умови боргових зобов’язань: процент доходу за новими цінними паперами може бути нижчим, ніж за старими, при збереженні номінальної вартості облігацій; номінальна вартість нових зобов’язань може бути встановлена з дисконтом до номіналу старих боргових зобов’язань; може змінитись валюта боргу.
Викуп боргу країною-боржником означає остаточне погашення її зобов’язань перед кредиторами, тоді як капіталізація боргу й заміна існуючих боргових зобов’язань новими, є інструментом оптимізації структури зовнішнього боргу держави.
Фіскальна політика – це політика змін у державному бюджеті, тобто змін у державних видатках та податках, із метою стабілізації економіки, забезпечення високого рівня зайнятості та стійкості цін.
Інструментами фіскальної політики є:
- податки;
- видатки з державного бюджету.
Згідно з кейнсіанською теорією зайнятості, уряд може ефективно регулювати економіку, проводячи фіскальну політику. За допомогою фіскальної політики уряд може змінювати структуру національної економіки, зменшувати циклічні коливання, досягати повної зайнятості, сприяти економічному зростанню, впорядковувати державні фінанси, боротись з інфляційними спалахами тощо.
Розрізняють дискреційну і недискреційну фіскальну політику.
Дискреційна фіскальна політика – це політика свідомого внесення урядом змін у видатки з державного бюджету та податки з метою регулювання реального обсягу національного виробництва, рівня зайнятості, контролю над інфляцією й прискорення економічного зростання.
За певної економічної ситуації та поставлених завдань урядом може використовуватись стимулююча чи стримуюча дискреційна політика.
Стимулююча фіскальна політика проводиться в умовах економічного спаду з метою його подолання. Вона передбачає використання таких заходів як збільшення державних видатків, зменшення податків, а також поєднання цих двох інструментів, які обумовлюють зростання сукупних видатків в економіці, а отже, і підвищення обсягів виробництва та рівня зайнятості. Проведення стимулюючої фіскальної політики викликає виникнення дефіциту державного бюджету (перевищення державних видатків над доходами державного бюджету).
Стримуюча фіскальна політика застосовується в умовах інфляції для її стримання та передбачає підвищення податків, зменшення державних видатків, а також поєднання цих двох інструментів. Ці заходи уряду спричиняють до зменшення сукупних видатків, що викликає скорочення обсягів виробництва та рівня зайнятості, проте вдається стримати ріст цін. Застосування стримуючої фіскальної політики викликає появу профіциту державного бюджету (перевищення доходів над видатками з держбюджету).
Згідно з кейнсіанською теорією в економіці є декілька вбудованих стабілізаторів, які автоматично, без додаткових дискреційних дій уряду дають можливість певним чином стабілізувати економічні процеси.
Автоматичні стабілізатори – це ті важелі, які мають тенденцію збільшити дефіцит державного бюджету (чи зменшити його профіцит) в період економічного спаду і збільшити профіцит бюджету (або зменшити його дефіцит) у період інфляції без необхідності прийняття будь-яких спеціальних додаткових рішень урядом.
Автоматичні чи вбудовані стабілізатори називають недискреційною фіскальною політикою.
Автоматичними стабілізаторами виступають:
- податки;
- різноманітні програми видатків уряду (трансфертні виплати, субсидії фермерам, підприємствам).
Автоматична стабілізація податків виникає у зв’язку з тим, що податкові системи побудовані таким чином, що при зростанні ВВП податкові надходження також зростають, а при зменшенні ВВП вони зменшуються.
Так, у період економічного піднесення та інфляції обсяги податкових надходжень при незмінних ставках податку будуть збільшуватись. Але вони діють як вилучення й зменшують купівельну здатність в економіці, цим самим, стримуючи піднесення. Тобто, із зростанням ВВП автоматично зростають податкові надходження, які одночасно стримують економічне піднесення та створюють профіцит (або зменшують дефіцит) державного бюджету.
У період же економічного спаду, навпаки, податкові надходження автоматично скорочуються, зменшуючи вилучення та підвищуючи купівельну здатність в економіці, що стимулює пожвавлення економічних процесів у країні. Тобто, із зменшенням ВВП автоматично зменшуються податкові надходження, які одночасно стимулююче впливають на економіку та створюють дефіцит (або зменшують профіцит) державного бюджету.
Подібно до податків (але в протилежному напрямку) діють трансфертні платежі. При економічному спаді автоматично зростають виплати допомоги по безробіттю, малозабезпеченим (оскільки зростає кількість людей, яка їх одержує) та інші трансфертні виплати, які є ін’єкціями в економіку та стимулюють її пожвавлення. Проте при цьому відбувається збільшення дефіциту (або зменшення профіциту) бюджету. В умовах же економічного піднесення трансфертні виплати автоматично скорочуються, що зменшує купівельну здатність та стримує інфляцію. При цьому спостерігається зменшення дефіциту (чи збільшення профіциту) держбюджету.
Проте автоматичні стабілізатори лише пом’якшують, але не розв’язують проблем, які виникають у ході економічних коливань. Тому держава повинна використовувати активні, дискреційні заходи у боротьбі з інфляцією чи безробіттям.
Стабілізуючий вплив фіскальної політики на економіку обмежується деякими проблемами. Виділяють наступні проблеми фіскальної політики, які знижують її ефективність:
- проблема часу;
- проблема політики;
- ефект витіснення;
- ефект інфляції;
- ефект світової економіки (ефект чистого експорту).
Проблема часу. Проблема часу полягає у виникненні часових лагів (розривів у часі):
- часовий лаг розпізнавання – проходить певний час між початком спаду чи інфляції й усвідомленням цього. Може пройти до 6 місяців, коли спад чи інфляція вже розпочалася і відображенням цих фактів у статистичних даних і усвідомленням їх існування.
- часовий лаг прийняття рішень – проходить певний час між розумінням і пропозицією прийняття певних фіскальних заходів та часом, коли ці фіскальні заходи будуть практично застосовані. Зволікання у прийнятті фіскальних заходів може привести до того, що економічна ситуація зміниться, й заходи, які пропонувались, стануть неактуальними або навіть шкідливими.
- функціональне запізнення - проходить певний час між моментом прийняття фіскальних заходів парламентом і часом, коли вони почнуть впливати на виробництво, зайнятість чи рівень цін.
Проблема політики. Проблема політики полягає у тому, що фіскальна політика формується на політичній арені, що ускладнює її використання з метою стабілізації економіки.
Так, по-перше, пріоритетною метою уряду може бути не стабілізація економіки, а досягнення інших цілей: забезпечення суспільними благами, перерозподіл доходів; по-друге, депутати та урядовці, побоюючись втрати своїх ”крісел”, швидше націлені на прийняття популярних серед населення заходів стимулюючої фіскальної політики, ніж непопулярної стримуючої фіскальної політики, яку все ж таки слід проводити в умовах високого рівня інфляції.
Ефект витіснення. Суть ефекту витіснення полягає в тому, що стимулююча фіскальна політика в тенденції веде до підвищення ставки відсотка, а через це – до зменшення обсягу приватних інвестицій. Це послаблює, або навіть повністю ліквідує її стимулюючий вплив на обсяги виробництва й зайнятість.
Так, для боротьби з економічним спадом уряд може збільшити видатки з державного бюджету з метою стимулювання сукупних видатків, а, отже, і мультиплікованого збільшення обсягів виробництва, Для фінансування цих видатків уряд виходить на ринок грошей. Внаслідок цього зростає попит на гроші, що підвищує ставку відсотка за кредити, а отже, обсяг приватних інвестицій зменшується. Фіскальна політика стає або малоефективною, або зовсім неефективною, не досягаючи запланованої мети.
Деякі економісти заперечують дію ефекту витіснення. Вони вказують на те, що в умовах економічного спаду збільшення державних видатків покращить очікування збільшення прибутків у підприємців. Очікуючи на більші прибутки, підприємці збільшать обсяги інвестицій навіть за умови підвищення ставки відсотка.
Деякі економісти пропонують для уникнення ефекту витіснення, викликаного підвищенням ставки відсотка, проводити стимулюючу фіскальну політику одночасно з грошово-кредитною політикою “дешевих грошей”, спрямованою на збільшення пропозиції грошей. Результатом останньої є зниження ставки відсотка, яке повинно зліквідувати підвищення ставки відсотка, внаслідок можливого зростання попиту на гроші, як результат проведення стимулюючої фіскальної політики.
Ефект інфляції. Коли економіка прямує до повної зайнятості, то вона знаходиться на висхідному відрізку кривої сукупної пропозиції. В цих умовах вплив стимулюючої фіскальної політики виявляється у прискоренні інфляції і в незначному зростанні реального обсягу виробництва й зайнятості (суть ефекту інфляції). Так, при підвищенні рівня цін приріст державних видатків буде частково компенсований зменшенням споживчого й інвестиційного попиту, а також і чистого експорту як результат дії ефекту багатства, ставки відсотка та імпортних закупок внаслідок підвищення внутрішніх цін.
Ефект світової економіки (ефект чистого експорту). Ефект світової економіки полягає в тому, що зміни в економічному стані та економічній політиці в зарубіжних країнах впливають на наш чистий експорт, а отже, на сукупний попит та економіку в цілому, внаслідок чого може знизитись ефективність фіскальної політики.
Таким чином, ефективність фіскальної політики піддається сумніву деякими економістами.
Сучасна фіскальна політика недостатньо використовується для досягнення інших макроекономічних цілей, зокрема, для структурної перебудови економіки, якої потребує Україна. Галузева структура економіки України погіршується – частка старих неперспективних галузей зростає, а галузей, що визначають технічний прогрес зменшується.
В Україні надзвичайно високі податкові ставки. Сьогодні Україна потребує переходу від стримуючої до стимулюючої фіскальної політики шляхом зниження податків, оскільки другий метод – збільшення державних видатків застосувати практично неможливо, оскільки він спричинить ріст інфляції.
§ 6. ГРОШОВО-КРЕДИТНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
Основною функцією центрального банку є регулювання грошової пропозиції та ставки відсотка у відповідності з потребами економіки. Грошово-кредитна політика центрального банку полягає в зміні пропозиції грошей з метою забезпечення зростання обсягів національного виробництва, досягнення низького рівня безробіття та стримування інфляції.
Грошово-кредитна політика повинна бути спрямована на збільшення пропозиції грошей в умовах економічного спаду, що стимулюватиме збільшення сукупного попиту, а отже, й обсягу національного виробництва та рівня зайнятості. В умовах же інфляційного піднесення вона повинна бути спрямована на зменшення грошової пропозиції, що зменшуватиме сукупний попит та стримуватиме ріст цін.
Зміна обсягу грошової пропозиції здійснюється центральним банком шляхом регулювання розмірів надлишкових резервів, які, як ми бачимо, мають вирішальне значення для здатності банківської системи створювати гроші.
Основними інструментами грошово-кредитної політики є:
Операції на відкритому ринку. Купуючи чи продаючи державні цінні папери на відкритому ринку, центральний банк може збільшити чи зменшити банківські резерви . При купівлі центральним банком цінних паперів у комерційних банків і населення відбувається збільшення банківських резервів і поточних рахунків, що призводить до зростання надлишкових резервів і пропозиції грошей. Причому відбувається декількаразове збільшення пропозиції грошей, оскільки комерційні банки надають надлишкові резерви в позику. Так, якщо центральний банк купив у комерційного банку облігацій на 1000 грн., то при цьому резерви комерційного банку також збільшились на 1000 грн. Оскільки не відбулось змін у поточних рахунках комерційного банку, то ці 1000 грн. додаткового резерву становлять його надлишковий резерв. При нормі резерву, нехай, 20%, вся банківська система створить нових грошей на суму 5000 грн. (1000 х 5), коли надаватиме позики на всю суму надлишкових резервів. Якщо центральний банк купив облігації на 1000 грн. у населення, то при цьому у комерційного банку на цю суму збільшились безстрокові внески й резерви. Проте при нормі резерву 20% і новому внеску 1000 грн., комерційний банк повинен створити новий обов’язковий резерв на суму 200 грн. (1000 х 0,2) і при цьому його надлишковий резерв збільшиться на 800 грн. (1000 – 200). Лише ці 800 грн., будучи надані в позику, створять нові гроші в сумі 4000 грн. (800 х 5). Проте новий рахунок в 1000 грн. в сукупності з 4000 грн. нових грошей складуть 5000 грн. банківських грошей.
При продажі центральним банком державних цінних паперів комерційним банкам і населенню відбувається зменшення банківських резервів і поточних рахунків, що обумовлює декількаразове зменшення пропозиції грошей.
Зміна резервних норм. При підвищенні центральним банком резервної норми у комерційних банків збільшуються обов’язкові резерви й зменшуються надлишкові резерви, а отже, можливості кредитування та грошова пропозиція скорочується.
При зниженні резервної норми надлишкові резерви комерційного банку зростають (оскільки зменшуються обов’язкові резерви), а отже, збільшуються можливості кредитування та пропозиція грошей. При цьому також зростає грошовий мультиплікатор, що обумовлює значніше, мультипліковане, збільшення грошової пропозиції.
Зміна облікової ставки. Облікова ставка – це ставка відсотка, за якою комерційні банки беруть кредити у центрального банку. При підвищенні облікової ставки зменшуються кредитні можливості комерційних банків, а отже, і уповільнюється його вплив на зростання пропозиції грошей. При зниженні облікової ставки комерційні банки збільшують свої позики у центрального банку, за рахунок чого збільшується видача кредитів комерційними банками та пропозиція грошей.
Основна мета грошово-кредитної політики полягає в регулюванні пропозиції грошей відповідно до потреб економіки – досягнення стабільних темпів економічного зростання, повної зайнятості, низького рівня цін, стабільного курсу національної валюти.
Для боротьби з інфляцією центральний банк повинен прийняти рішення про зменшення пропозиції грошей, що повинно спричинити підвищення ставки відсотка, скорочення інвестицій та зменшення сукупного попиту, а, отже, й обумовити стримування підвищення цін Такими рішеннями (інструментами) можуть бути:
Такий набір заходів одержав назву “політики дорогих грошей” (стримувальної або рестрикційної монетарної політики).
Коли ж економіка зіштовхується із зниженням обсягів виробництва та збільшенням безробіття, центральний банк повинен прийняти рішення про збільшення грошової пропозиції для стимулювання інвестиційних та сукупних видатків в цілому. Такими рішеннями (інструментами) можуть бути:
1) купівля центральним банком цінних паперів у населення та комерційних банків;
2) зниження резервної норми;
3) зниження облікової ставки.
Такий набір рішень отримав назву “політики дешевих грошей” (стимулювальної або експансійної монетарної політики).
Таким чином, центральний банк має у своєму розпорядженні важелі впливу на пропозицію грошей, а через неї – на відсоткові ставки та економічні процеси.
Серед розглянутих інструментів грошово-кредитної політики найбільш ефективними є операції на відкритому ринку, Реалізація державних цінних паперів дозволяє за короткий час суттєво вплинути на пропозицію грошей, яка приймає участь в обігу. Два інших розглянутих інструменти – маневрування резервними вимогами й обліковою ставкою – хоч і використовуються центральними банками багатьох країн, проте не викликають суттєвих змін у пропозиції грошей. Навіть якщо центральний банк знизить резервну норму, комерційний банк на обов’язково розширюватиме видачу кредитів (як ми вже знаємо, бажання надавати кредити комерційними банками циклічно змінюється). Через регулювання облікової ставки центральний банк впливає лише на ту частину грошей, яку комерційні банки позичають у нього, а це всього 2-3% кредитних можливостей комерційних банків.
Крім названих трьох основних інструментів грошово-кредитної політики застосовуються також і додаткові методи впливу на пропозицію грошей, а відтак і на економічні процеси:
- у виключних випадках може бути проведена грошова реформа;
- регулювання центральним банком операцій комерційних банків на фондовому ринку. Так, наприклад, в США з метою обмеження скупки банками акцій, федеративна система обмежує використання ними залучених коштів для розрахунку по цим операціям. Як правило, тільки 50% купівельної ціни можуть оплачуватись залученими коштами, решта – власними;
- обмеження споживчих позик в умовах інфляції. Для цього центральний банк зобов’язує комерційні банки, які надають такі позики, робити “спеціальні” внески в резервний фонд – до 15-20% від суми позики;
- регулювання розмірів статутного капіталу банку для реєстрації та одержання ліцензій комерційного банку. В умовах інфляції вимоги до розмірів статутного капіталу можуть підвищуватись, а в умовах економічного спаду – знижуватись.
- регулювання норм амортизації. Прискорена амортизація дає можливість підприємствам швидко повертати вкладені в капітальні товари гроші й використовувати їх для розвитку виробництва.
ЛІТЕРАТУРА
Господарська
практика
(результат)
Економічна
реальність
(буття)
Економічна
теорія
(знання і рекомендації)
Економічна
політика
(мета і дія)
Природничі науки (математика, фізика, біологія та ін.)
Соціально-політичні науки (філософія, соціологія, психологія, право та ін.)
Економічна теорія
Історико-економічні науки (історія, економічна історія, історія економічної думки
Інформаційно-аналітичні науки (статистика, аналіз господарської діяльності та ін.)
Галузеві економічні науки (економіка промисловості, лісового господарства, будівництва, торгівлі та ін.)
Міжгалузеві економічні науки (економічна географія, демографія, теорія управління, економіка природокористування та ін.)
Функціональні економічні науки (фінанси, кредит, прогнозування, маркетинг, менеджмент та ін.)
Статистичний, математичний, порівняльний, графічний, системний, функціональний та інші прийоми аналізу
Економічне моделювання
Економічний експеримент
Індукція і дедукція
Поєднання історичного і логічного підходів
Методи
економічної теорії
Діалектика
Аналіз і синтез
Наукова абстракція
Потреба
(нестача чогось)
Інтерес
Мотив
Дія
Результат (задоволення потреби, часткове задоволення, відсутність задоволення)
Елементи економічної системи
Механізм господарювання
Економічні відносини
Продуктивні сили
Система економічних відносин
Організаційно-економічні
Соціально-економічні
Техніко-економічні
Невизначеність
Нестійкість
Висока ризикованість
Риси перехідної економіки
Виникнення і функціонування перехідних економічних форм
Особливий характер суперечностей
Історичність перехідних економік
Альтернатив-ність (багато- варіантність розвитку)
СИСТЕМА ГРОШОВОГО ОБІГУ
Національна грошова одиниця
Міра грошей прийнята у країні за одиницю, у якій виражаються ціни товарів і послуг (гривня долар і інші)
Уречевлена у певному типі загального еквівалента мінова вартість, яка у змозі забезпечити стійкість обігу товарів і є законним платіжним засобом (металеві чи паперові гроші, готівка і безготівкові гроші тощо)
Інститути грошової системи
Установи, що регулюють грошовий обіг
Законодавчо встановлений порядок випуску в обіг повноцінних, символічних та кредитних грошей; установи, що здійснюють емісію (випуск) грошей і цінних паперів
Співвідношення з грошовими одиницями інших країн
Валютний паритет
Система емісії грошей
Форми грошей
Об’єкти власності
Засоби виробництва в усіх галузях народного господарства
Нерухомість (будинки і споруди, відокремлені водні об’єкти, багаторічні насадження тощо)
Природні ресурси (земля, її надра, ліси, води тощо)
Предмети особистого споживання та вироби з них
Гроші, цінні папери, дорогоцінні метали та вироби з них
Інтелектуальна власність, тобто духовно-інтелектуальні, інформаційні ресурси та продукти (твори літератури і мистецтва, досягнення науки і техніки, відкриття, винаходи, ноу-хау, інформація, комп’ютерні програми, технології тощо)
Культурні та історичні цінності
Робоча сила
Суб’єкти власності
Окрема особа (індивідум) – людина як носій майнових і немайнових прав та обов’язків
Юридичні особи – організації, підприємства, установи, об’єднання осіб усіх організаційно-правових форм
Держава в особі органів державного управління, муніципалітети (органи місцевого управляння та самоврядування)
Декілька держав або всі держави планети
Приватна власність
корпора-
тивна (акціонерна)
парт-
нерсь-ка
індивідуальна із застосуванням найманої праці
одноосібна
сімейна
з найманою працею
індивідуально-трудова
Суспільна власність
власність
громадських та
релігійних організацій
Коопе-ра-
тивна
Власність колективу підприєм-
ства
Муні-
ципаль-
на
(кому-
нальна)
Загаль-
нодер-
жавна
Державна
Колективна
Змішана власність
Інші види
Ком-біно-вана
Спільна із залученням іноземного капіталу
Приватно-колективна
Державно-колективна
Державно-коопера-
тивна
Державно-приватна
Ринок ресурсів
Домогосподар-
ства
Фірми (підприємства)
Ринок продуктів
Позитивні наслідки конкуренції
Сприяє розвитку НТП
Примушує економити ресурси, сприяє зниженню цін
Веде до покращення якості продукції та обслуговування споживачів
Вирівнює норму прибутковості і рівень зарплати в усіх сферах національної економіки
Негативні наслідки конкуренції
Створює умови для безробіття і банкрутства підприємців
Веде до збільшення диференціації доходів і створює умови для їх несправедливого розподілу
Сприяє виникненню економічних криз
Виступає важливим фактором монополізації економіки
Правове та економіч-не консультування підприємств, захист інтересів у державних та інших структурах
Страховий захист
підприємницької діяльності
Здійснення маркетингового, інформаційного та рекламного обслуговування
Створення умов для ділових контактів підприємців
Сприяння матеріаль-но-технічному забезпеченню і реалізації товарів та послуг
Регулювання
руху
робочої
сили
Підвищення оперативності, ефективності роботи суб’єктів ринку
Забезпечення фінансової підтримки і кредитування підприємств
Функції інфраструктури
ринку
Ринкова інфраструктура
Підсистеми
Науково-дослідне та інформаційне забезпечення:
науково-дослідні установи з вивчення ринкових проблем
консалтингові компанії
інформаційні центри та агенства
рекламні агентства
спеціальні навчальні заклади
юридичні контори
рекламні агентва і т.ін.
Державно-регулятивна:
(законодавче регулювання ринкових відносин):
біржі праці (служ-би зайнятості)
ліцензування
оподаткування
митна система
державні фонди для сприяння діловій активності тощо
Фінансово-кредитна:
банки
фондові біржі
валютні біржі
фінансові небанківські інститути
страхові компанії
інвестиційні, пенсійні та інші фонди
ощадні каси
ломбарди і т.ін.
Організаційно-технічна:
товарні біржі оптові ринки аукціони торгівельно-промислові палати
сервісні центри
опціони
ярмарки
транспортні комунікації
ріелтерські фірми
земельні аукціони
Позаринкова діяльність домашніх господарств у грошовому вимірі
Негативні екологічні наслідки промислового розвитку суспільства у грошовому еквіваленті
ВВП
ЧЕД
Грошовий еквівалент зростання вільного часу та якості відпочинку
Результати діяльності тіньової економіки у грошовому вимірі
Порушення пропорцій суспільного виробництва
Надмірна емісія паперових грошей
Причини інфляції
Зовнішньоекономічні фактори
Монополізація виробництва
Кризові явища у фінансово-кредитній системі
Недосконалість податкової системи
Значне зростання внутрішнього і зовнішнього державного боргу
Мілітаризація економіки
Дефіцит державного бюджету
Підприємницька діяльність
страхова
посередницька
фінансова
комарційна
виробнича
контроль
мотивація
організація
планування
Основні форми державного регулювання економіки
соціальна
адміністратив-но-економічна
цінова
грошово-кредитна
бюджетно-податкова
1 При написанні цього матеріалу використано книгу: Злупко С. Основи історії економічної теорії. – Львів, 2001. – 626 с.
2Норт Д. Інституції, інституційна зміна та функціонування економіки. – К., Основи, 2000. – С.15.
2 там же