Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Кафедра менеджменту
Контрольна робота
з навчальної дисципліни
«Основи економічної теорії »
на тему: «Сучасні форми світогосподарських зв’язків».
Виконав:
студент групи МА-І-1з
Шклярук К. В.
Перевірив:
Лук’янченко Л. О.
Київ – 2013
Сучасні форми світогосподарських зв’язків.
Зміст:
|
|
Вступ |
3 |
|
|
Суть та основні тенденції розвитку світогосподарських зв’язків |
4 |
|
|
Міжнародна торгівля, як основа світогосподарських зв’язків |
5 |
|
|
Україна і світогосподарські зв’язки |
9 |
|
|
Висновки |
17 |
|
|
Література |
18 |
Вступ
Для сучасного періоду міжнародного економічного розвитку характерне широке залучення країн у міжнародні взаємозв'язки. Це пов'язане з тим, що масштаби сучасного виробництва переросли національні рамки. У міжнародних масштабах переміщуються не лише товари, а й фактори виробництва, насамперед капітал та робоча сила. Охопленою сферою стала не лише сфера обігу, а й сфера виробництва. Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необхідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація виробництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.
Наведені вище міркування відображені у понятті світове господарство:
-світове (всесвітнє) господарство — це сукупність національних господарств, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;
-світове господарство — сукупність національних економік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробництва;
-сучасне світове господарство — це сукупність національних економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємозалежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки;
-світове господарство — це сукупність міжнародних економічних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління.
Ці формулювання дещо відрізняються за змістом, що відображає різні підходи до визначення структурних елементів світового господарства. У перших трьох визначеннях головними елементами є національні економіки (господарства). Згідно з четвертим визначенням міжнародна економічна система розглядається як результат взаємодії усієї сукупності світогосподарських зв'язків та продуктивних сил із задіянням механізму регулювання та управління, як система якісно вищого рівня, ніж проста сукупність національних економік різних держав. Кожне з наведених визначень більшою чи меншою мірою відображає суть світового господарства. Найповнішим можна вважати таке визначення: світове господарство — це сукупність національних господарств, взаємопов'язаних міжнародними економічними відносинами з відповідним механізмом регулювання та управління.
Суть та основні тенденції розвитку світогосподарських зв’язків.
Світогосподарські зв’язки та їх форми.
Взаємодія національних економік відбувається через міжнародні економічні відносини, які являють собою, з одного боку, головну, найбільш динамічну та масштабну складову частину міжнародних відносин, а з іншого — систему економічних зв’язків з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання, що вийшли за межі національних господарств.
Розвиток міжнародних економічних відносин базується на міжнародному поділі праці, передумови якого формуються в процесі суспільного поділу праці за родом діяльності і його просторової диференціації.
Міжнародні економічні відносини, в основному торговельні, існували ще до виникнення світового господарства, але мали міждержавний, вузькорегіональний характер (наприклад, Європа — Близький Схід, Європа — Північна Африка). З виникненням і розвитком світового господарства міжнародні економічні відносини розширюють і поглиблюють сферу свого існування, набувають глобального характеру, стають самостійним явищем, що підпорядковується власним законам. Міжнародні економічні відносини є формою існування і розвитку світового господарства, його внутрішнім механізмом.
Традиційно в окрему форму міжнародних економічних відносин виділяють історично перший тип світогосподарських зв’язків — міжнародну (світову) торгівлю товарами та послугами. Переміщення факторів виробництва лежить в основі таких форм міжнародних економічних відносин, як міжнародний рух капіталу, міжнародна міграція робочої сили, міжнародна торгівля знаннями (міжнародна передача технології). В окрему форму слід виділити міжнародні валютні відносини, хоча вони і є похідними від міжнародної торгівлі і руху факторів виробництва, але набули великої самостійності у світовому господарстві.
Сучасний рівень міждержавних економічних зв’язків характеризується:
-трансформацією двосторонніх міжнародних економічних відносин у багатосторонні, значним поглибленням міжнародного поділу праці у світовому господарстві;
-зростанням масштабів і якісними змінами характеру традиційної міжнародної торгівлі — із суто комерційної вона перетворюється в інструмент обслуговування національних виробничих процесів;
-інтенсифікацією і глобалізацією міграції капіталу;
-активним обміном науково-технічними знаннями, прискореним розвитком сфери послуг;
-помітним зростанням масштабів міграції робочої сили;
-прискоренням і розширенням процесів інтеграції економік країн та регіонів.
Основною рисою сучасної епохи стає не протистояння, а тенденція до співробітництва та взаєморозуміння. Можна говорити про процеси конвергенції моделей національних економік, економічних і соціальних цінностей і стосунків; про зближення економічних рівнів розвитку різних країн.
У цілому можна робити висновки, що сучасні міжнародні економічні відносини характеризуються розвитком процесів їх інтенсифікації, глобалізації, інтеграції. Особливості розвитку міжнародних економічних відносин 1990-х рр. ще більше свідчать на користь цього висновку.
Міжнародна торгівля, як основа світогосподарських зв’язків.
Міжнародна торгівля і теорії обґрунтування її необхідності. Традиційною і найбільш розвинутою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу, іншими словами — це форма міжнародних економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів і послуг за межі, що позначені державними кордонами.
Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. І хоча в сучасних умовах як головну форму міжнародних економічних відносин її відтиснуло міжнародне інвестування, все-таки міжнародна торгівля за своїми масштабами і функціями зберігає винятково важливе значення. Вона опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т. п.
Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва.
Існує безліч теорій, що пояснюють напрями та структуру міжнародних торгових потоків. Першою теорією міжнародної торгівлі була меркантилістська теорія, розроблена і втілена в ХVI—XVIII ст. Прихильники цієї теорії не враховували тієї вигоди, яку країни отримують від імпорту іноземних товарів і послуг, а економічно виправданим уважали тільки експорт. Тому, на думку меркантилістів, країні слід обмежувати імпорт і одночасно заохочувати експорт готових виробів, забезпечуючи приплив валюти (золота).
Із принципово інших передумов виходила теорія абсолютних переваг, творцем якої був А. Сміт. Відповідно до цієї теорії країні вигідно імпортувати ті товари, по яких у неї витрати виробництва вищі ніж у зарубіжних країн, а експортувати ті товари, по яких у неї витрати нижчі ніж за кордоном, тобто є абсолютні переваги. На противагу меркантилістам А. Сміт виступив за свободу конкуренції як усередині країни, так і на світовому ринку. Основним недоліком даної теорії є те, що вона не залишає місця у міжнародній торгівлі тим країнам, в яких товари виробляються без абсолютних переваг перед іншими країнами.
Цей недолік теорії абсолютних переваг долає теорія порівняльних переваг Д. Рікардо. Згідно з нею країна має спеціалізуватись на виробництві та експорті тих товарів, які вона може виробляти з відносно більш низькими витратами, ніж інші країни, а імпортувати ті, які виробляє з відносно вищими витратами. Цей простий принцип робить зовнішню торгівлю взаємовигідною для всіх країн. Серед решти теорій міжнародної торгівлі можна назвати теорію “вирівнювання цін на фактори виробництва” Е. Хекшера та Б. Оліна, “парадокс Лєонтьєва”, теорію “життєвого циклу товарів” та ін.
Міжнародна торгівля зародилась у глибокій давнині. Від епізодичної мінової торгівлі розвиток ішов до локальних ринків. Великі географічні відкриття стимулювали закордонну торгівлю. В ХVІ—ХVІІ ст., у період так званого первісного нагромадження капіталу, відбулось об’єднання локальних центрів міжнародної торгівлі в єдиний світовий ринок.
Поглиблення міжнародного поділу праці в умовах сучасної техногенної цивілізації веде до подальшого бурхливого розвитку світового товарообороту. З другої половини ХХ ст. світова торгівля розвивається високими темпами. У період з 1948 по 1997 р. світовий торговельний оборот зріс у 17 разів. Каналами зовнішньої торгівлі щорічно проходить 1/5 всієї виробленої у світі продукції. Обсяг світового експорту досяг у 1997 р. близько 5,5 трлн дол. Темпи зростання світової торгівлі випереджають в останні два десятиріччя темпи зростання світового виробництва. Так, наприклад, у 1997 р. вони становили відповідно 10 % та 4,5 %. До основних факторів, що забезпечили інтенсифікацію зростання міжнародної торгівлі слід віднести: науково-технічну революцію, активну діяльність транснаціональних компаній, загострення конкуренції на світових ринках товарів і послуг, регулювання в напрямі лібералізації міжнародної торгівлі в межах ГАТТ, посилення регіоналізації міжнародної торгівлі та відповідну сегментацію єдиного світового ринку.
Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торговельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті) та ін.
Світовий товарний ринок.
Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок — це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі-продажу продуктів матеріального виробництва. Нині він є ареною гострої конкурентної боротьби між експортерами аналогічних або взаємозамінюваних товарів, а також зіткнення інтересів експортерів та імпортерів. Гострота суперечностей іноді досягає такого рівня, що деякі конфлікти нагадують війни (слід згадати “текстильну”, “автомобільну”, “комп’ютерну” торговельні війни).
Успішний розвиток зовнішньої торгівлі всіх країн значною мірою визначається рівнем цін на світовому ринку. Світова ціна відображає інтернаціональну (міжнародну) вартість товару, яка визначається головними продавцями і покупцями певного виду продукції та формується в процесі здійснення великих і результативних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку. Визначення світової ціни на товар — досить складний процес, в якому використовуються ціни довідкові, біржові, аукціонні, ціни торгів. Найближчими до рівня світових є ціни великих експортно-імпортних угод, що формуються в основних центрах світової торгівлі.
Міжнародна торгівля складається із двох зустрічних потоків товарів — експорту та імпорту.
Експорт — продаж товарів, що передбачає їх вивіз за кордон.
Імпорт — купівля товарів, що передбачає їх ввіз із-за кордону.
Загальна сума експорту та імпорту становить зовнішньоторговельний оборот.
Торговельне сальдо — різниця вартісних обсягів експорту та імпорту. Розрізняють позитивне і від’ємне торговельне сальдо. Якщо вартість вивезених товарів перевищує вартість увезених, сальдо вважається позитивним (активним), за зворотного співвідношення — від’ємним (пасивним). Пасивне сальдо торговельного балансу негативно позначається на економічному стані країни та її зовнішньоекономічних позиціях. Для його покриття країна повинна виплатити іншим країнам відповідні грошові кошти готівкою (золотом або конвертованою валютою) чи отримати кредит від країн-постачальників або інших банківських установ.
Структуру міжнародної торгівлі розглядають у декількох розрізах:
по-перше, як торгівлю окремими групами товарів (товарна структура),
по-друге, як розподіл торговельних потоків між окремими країнами та групами країн (географічна структура), по-третє, як систему методів організації (видів) торгівлі на світовому ринку.
Товарна структура міжнародної торгівлі являє собою торгівлю товарами і торгівлю послугами. У свою чергу торгівля товарами поділяється на торгівлю продовольством, сировиною, мінеральним паливом, продукцією переробної промисловості. Головна і, зрештою, тривала тенденція в розвитку торгівлі товарами полягає в тому, що в загальному товарообороті збільшується частка готових промислових виробів за відповідного зменшення питомої ваги сировинних товарів. Більш ніж 1/3 всієї світової торгівлі в середині 1990-х рр. — це торгівля обладнанням і машинами. Відбувається інтелектуалізація світової торгівлі. В експорті промислово розвинутих країн зростає частка високотехнологічної продукції (США, Швейцарія, Японія — понад 20 %, Німеччина та Франція — близько 15 %).
Другою тенденцією у розвитку товарної структури міжнародної торгівлі є те, що одним з найбільш швидко зростаючих секторів світового ринку є ринок послуг. Торгівля послугами розвивається більш швидкими темпами, ніж зовнішня торгівля в цілому. Загальний обсяг ринку послуг у 1997 р. становив 1,3 трлн дол., що дорівнювало 20 % світового експорту, і якщо він зріс удвоє за період з кінця 1980-х — початку 1990-х рр. до 1997 р., то аналогічне зростання світового експорту відбулось за останні 15 років. На цьому ринку пропонуються найрізноманітніші послуги, зокрема: готельний бізнес, рекламні і консалтингові послуги, страхові та фінансові послуги, агентські та брокерські послуги, франчайзинг, торгівля ліцензіями і патентами, “ноу-хау”, інжиніринг, лізингові послуги та ряд інших.
Світовий товарний експорт розміщується по країнах та регіонах світу досить нерівномірно. Так, наприкінці 1990-х рр. на розвинуті країни припадало близько 65 % світового товарного експорту, в тому числі на Європейський Союз — 32 %, США — 16 %, Японію — 6 %. Значна частина їх товарообороту припадає на взаємну торгівлю.
Питома вага країн, що розвиваються, коливалась в останні десятиріччя в межах 20—24 %. Вони в основному залишаються постачальниками сировини, продовольства та порівняно простих виробів готової продукції на світовий ринок. Разом з тим окремі країни з даної групи, передусім “нові індустріальні країни”, демонструють значні зрушення у структурі свого експорту, інтенсифікації зовнішньоекономічної діяльності. Їх частка у світовому експорті становила в середині 1990-х рр. близько 11 %.
Частка країн з перехідною економікою в міжнародній торгівлі за останнє десятиріччя скоротилася майже вдвічі і становить нині 6—10 %. Це пояснюється перш за все складною економічною ситуацією, затяжною кризою в даних країнах.
Нерівномірність ще більшою мірою властива географічній структурі торгівлі послугами. Лідерами тут є вісім найбільш розвинутих країн, на які припадає до 70 % світового експорту послуг і понад 50 % їх імпорту. Майже абсолютними споживачами на ринку послуг є країни, що розвиваються, за винятком ряду “нових індустріальних країн”.
Основні види міжнародної торгівлі. Основними видами міжнародної торгівлі є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.
Традиційна торгівля — це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар—гроші (залежно від попиту і пропонування).
Торгівля продукцією в рамках кооперації — це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.
Зустрічна торгівля — це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.
Особливістю світового ринку є те, що суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав та їх груп. Історично склались два протилежних види такої політики: протекціонізм і вільна торгівля.
Протекціонізм — це політика обмеження імпорту, що проводиться з метою захисту національної економіки, стимулює розвиток вітчизняного виробництва. Інструменти політики протекціонізму поділяються на тарифні та нетарифні. Тарифні заходи пов’язані з митними зборами (адвалерні, специфічні, змішані мита), а нетарифні — з ліцензуванням і квотуванням експортно-імпортної діяльності.
Свобода торгівлі — це зовнішньоторговельна політика, яка не обмежується жодними протекціоністськими бар’єрами. За її проведення держава утримується від безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю і дозволяє їй розвиватися під впливом попиту та пропонування.
Традиційно вважалося, що найбільшою мірою інтересам країни відповідає політика вільної торгівлі, яка, ґрунтуючись на принципі порівняльних переваг, сприяє економічному розвитку і світовій економіці в цілому, стимулює конкуренцію і обмежує монополію, розширює коло товарів і послуг, що пропонуються споживачам.
Проте в економічній дійсності абсолютно вільної торгівлі не існувало ніколи. Уряди всіх країн тією чи іншою мірою використовують певні обмеження на шляху руху міжнародних потоків товарів і послуг. Конкретні форми протекціонізму різноманітні, вони реалізуються на національному рівні, шляхом дво- та багатосторонніх угод, охоплюють режим експорту й імпорту та ін. Позиції протекціонізму більш сильні в країнах, що розвиваються, та в країнах з перехідною економікою і менш помітні у діях урядів промислово розвинутих країн.
Основною ж тенденцією розвитку світової торгівлі на сучасному етапі є її лібералізація. Значно зменшено рівень митних тарифів, скасовано чимало обмежень, квот тощо. Одночасно зростають протекціоністські тенденції на рівні економічних угруповань, торговельно-економічних блоків.
Україна і світогосподарські зв’язки.
Місце та перспективи України у світовій економіці.
Сучасний етап розвитку економіки України в системі світогосподарських зв'язків відбувається за надзвичайно складних умов як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Незважаючи на появу ознак економічної стабілізації у світі, зокрема послаблення ризиків різкого зниження світового ВВП, припинення падіння міжнародної торгівлі, зовнішній попит з боку країн - торговельних партнерів України залишається досить низьким. Одним з головних завдань зовнішньоекономічної політики України за цих умов є розробка алгоритму ефективної взаємодії національної економіки зі світовим господарством у контексті формування відкритої економіки, структурно орієнтованої, наближеної до імпортозаміщувального типу з переважною спрямованістю на розвиток місткого внутрішнього ринку.
Розвиток економіки України як складової світової економіки передбачає насамперед участь у міжнародних економічних відносинах на світовому ринку товарів і послуг, у міжнародній міграції капіталу, технологій та інновацій, робочої сили, а також співпрацю з міждержавними регіональними економічними об'єднаннями та міжнародними економічними організаціями з конкретних питань функціонування світового господарства (СОТ, МВФ, Світовим банком, ЄБРР тощо).
Україна на світовому ринку товарів і послуг. Звуження світового попиту, низькі ціни на товарних ринках, загострення конкуренції та підвищення протекціонізму зумовили скорочення обсягів українського експорту в 2009 р. порівняно з 2008 р. на 40,3 %, що становить 40,4 млрд дол. США. Внаслідок різкого падіння світових цін найбільшого скорочення зазнали галузі, зорієнтовані на експорт сировинної продукції, а саме металургія (експорт зменшився на 53,6 %), хімічна промисловість (47,8 %), виробництво мінеральних продуктів (44,6 %). Експорт продукції машинобудівної галузі скоротився на 36,8 %, продукції агропромислового комплексу - на 12,2 %. У регіональному розподілі вітчизняного експорту простежується скорочення його обсягів щодо Європи, Американського континенту та Росії. Відповідно частка Європи в загальному обсязі експорту знизилась з 29,1 до 25,4 %, Америки - з 6,1 до 2,8 %, Російської Федерації - з 23,2 до 21,0 %. Найменшою мірою знизились обсяги експорту до країн Азії (на 23,6 %), що призвело до зростання частки цього регіону у 2009 р. до 30 % (проти 23,5 % у 2008 р.). Сировинна спрямованість вітчизняної промисловості пояснює надзвичайно високу залежність як українського експорту від міжнародних товарних ринків, так і економіки України в цілому.
Водночас відбулося суттєве звуження внутрішнього попиту та подорожчання імпорту (внаслідок знецінення національної грошової одиниці стосовно долара США), що призвело до скорочення обсягів імпорту на 45,4 % (до 45,7 млрд дол. США). Найсуттєвіших скорочень у 2009 р. зазнав імпорт машинобудівної продукції (у 2,9 разу). Щодо географічного походження імпорту товарів зросла частка країн СНД (з 38,6 до 43,4 %) і, особливо, Росії (з 23,2 до 29,4 %) за рахунок енергетичної складової. Відповідно знизилась частка країн далекого зарубіжжя (з 61,4 до 56,6 %) внаслідок падіння обсягів імпорту з Азії (у 2,4 разу), Америки та Європи (у 1,9 разу).
Негативним чинником розвитку зовнішньої торгівлі України є низька конкурентоспроможність вітчизняних товарів і послуг внаслідок їх високої собівартості, недосконалості механізмів державного регулювання, нерозвиненості ринкової інфраструктури підтримки експорту. Саме тому ключові завдання зовнішньоекономічної політики полягають у розвитку наукомістких галузей економіки, створенні конкурентоспроможних транснаціональних корпорацій, мінімізації критичної залежності від окремих країн, забезпеченні збалансованості експорту та імпорту.
Україна у міжнародній міграції капіталу, технологій та інновацій, робочої сили. Обсяги чистого припливу прямих іноземних інвестицій в Україну у 2009 р. становили 4,5 млрд дол. США, що у 2,2 разу менше, ніж у 2008 р. Скорочення припливу іноземних інвестицій в Україну зумовлене насамперед несприятливими умовами інвестування: політичною та економічною невизначеністю, зростанням недовіри іноземних інвесторів, зниженням дохідності вітчизняного виробництва. В цілому станом на 1 січня 2010 р. накопичений обсяг інвестицій в економіку України становив 52 млрд дол. США, що в розрахунку на одну особу становить 1132 дол. Однак цей рівень залишається на порядок нижчим, ніж у сусідніх країнах, зокрема, у Чехії - 11,1 тис. дол., Польщі - 4,2тис. дол. США /особу, Росії - 1,5тис. дол. США /особу. Найбільшим реципієнтом прямих іноземних інвестицій залишається вітчизняний фінансовий сектор, у якому сконцентровано 31 % іноземного капіталу. Окрім цього 20 % коштів іноземних інвесторів зосереджено в операціях з нерухомістю, оренді, інжинірингу та послугах підприємцям, 11,9 % - у металургійному виробництві, 7,4 - в оптовій торгівлі, 4,7 % - у будівництві.
Одне з ключових завдань цивілізаційної перспективи України полягає в обґрунтованій та послідовній орієнтації країни на залучення до процесів техноглобалізму - світового тренду інтернаціоналізації створення, освоєння, використання (як виробничого, так і комерційного), передачі й розповсюдження інновацій та технологій. Основне місце в комерційному трансфері (передачі) технологій належить опосередкованій торговельними угодами й контрактами купівлі-продажу уречевлених технологій (засобів виробництва і предметів споживання), які є об'єктами світового ринку товарів і послуг. Упродовж останніх років в Україні набули відчутного розвитку лізингові операції. їх загальний обсяг, за даними асоціації "Укрлізинг", становить 700 млн дол. США, 3/4 з яких становлять міжнародні трансакції, причому 50 % їх припадає на сільськогосподарські машини, 25 - на промислове обладнання, 20 % - на авто- та авіатехніку. Однак для України цей перспективний напрям трансферу технологій є, по-перше, одностороннім (імпорт), а, по-друге, має не науково-технічний, а експлуатаційно-виробничий характер. На експорті технологій та інновацій з України негативно позначилися зміни у вітчизняному науково-технічному потенціалі, які за останнє десятиліття набули руйнівного характеру у всіх трьох підсистемах; новаційного менеджменту (наукові кадри та дослідницький доробок), інноваційного менеджменту (впровадження і ринкове освоєння нововведень), функціонально-ресурсного менеджменту (організація, управління, фінансове, матеріально-технічне, інформаційне забезпечення). Відтак, якщо на початку 90-х років, за даними ООН, реальна забезпеченість науково-інженерними кадрами в Україні становила 6,7 осіб на 1 тис. населення (у США - 3,8, Швеції - 3,0, Нідерландах - 2,6, Франції - 2,2 особи), то нині вона скоротилася втричі. Технологічні дослідження виконують не більше, ніж 100 тис. осіб. Обсяг науково-технічних робіт в Україні впродовж останнього десятиліття зменшився у 4 рази.
Одним із важливих елементів глобалізованого світового простору є міжнародний ринок праці, який з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю і надзвичайною мобільністю робочої сили об'єднує понад 1,3 млрд працездатного населення світу. Україна не залишається осторонь міграційних процесів, які характеризуються як диверсифікованістю, так і зміною інтенсивності міграційних потоків. За даними засобів масової інформації та оцінками експертів, за кордоном сьогодні працює від 5 до 7 млн українських громадян. Сучасна еміграція з України - це п'ята у вітчизняній історії хвиля масового виїзду різних категорій населення у пошуках засобів для існування за кордон на постійне чи тимчасове проживання. Важливим її аспектом є проблема залучення грошових переказів мігрантів у національну економіку, оскільки лише впродовж 2000-2007 рр. обсяги міграційного капіталу, які надійшли через вітчизняну банківську систему, перевищили 2 млрд дол. США. За оцінками фахівців Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ, загальна сума доходу, яку заробляють громадяни України за кордоном, становить 35,5 млрд дол. у рік, а в розрахунку на одного мігранта - 7157. Ці кошти могли б стати одним із потужних джерел інвестицій у національну економіку, насамперед з погляду кращої обізнаності наших мігрантів (на відміну від іноземних кредиторів) про місцеві умови та можливості інвестування. Якщо перекази інвестуються, вони безумовно стимулюють зростання виробництва, однак і у випадку їх споживання також спостерігається позитивний мультиплікаційний ефект. Попит на товари, який виникає у домашніх господарств внаслідок отримання ними грошових переказів із-за кордону, створює додатковий примножуючий ефект в економіці. Саме в цьому знаходить своє відображення опосередкований вплив грошових переказів мігрантів на економіку країни - донора робочої сили. Грошові перекази трудових мігрантів стали тією складовою, яка характеризує "соціальне обличчя глобалізації".
Співпраця України з міждержавними регіональними економічними об'єднаннями та міжнародними економічними організаціями. Визначений Україною головний пріоритетний напрям розвитку - інтеграція у Європейський Союз - не виключає необхідності дотримання стратегічного балансу між ЄС та іншими можливими векторами зовнішньоекономічного розвитку в межах США - Європейський Союз - Росія. При розробці стратегії інтеграції України важливо не припуститися помилки стосовно оцінки відносного геоекономічного становища основних глобальних конкурентів у перспективі. Успішна реалізація регіональної інтеграційної стратегії можлива лише за дотримання двох обов'язкових умов:
1) близькості рівнів розвитку та інтернаціоналізації економіки країн-партнерів;
2) наявності високорозвинутих економічних зв'язків між суб'єктами економічної діяльності країн, що інтегруються, інтенсивність яких всередині регіонального інтеграційного угруповання ще до початку інтеграційного процесу вища, аніж зв'язки з іншими країнами чи групами країн.
Сучасні глобалізаційні процеси вимагають від України якомога активнішої участі у міжнародній торговельній системі. Багатосторонню міжнародну торговельну систему, у центрі якої знаходиться Світова організація торгівлі (COT), у широкому розумінні можна визначити як сукупність міжнародних правил, яких повинні дотримуватися країни в торговельних відносинах між собою. Ці правила спрямовані на всебічне сприяння відкритій і ліберальній торгівлі. COT не лише слугує форумом для переговорів, а й виконує роль арбітра у врегулюванні торговельних суперечок між країнами - членами. За понад 60 років існування система ГАТТ/СОТ довела свою ефективність і досягла значного прогресу в лібералізації міжнародної торгівлі. Вступ України до COT розглядається як системний фактор розвитку національної економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі і створення передбачуваного прозорого середовища для залучення іноземних інвестицій. 10 квітня 2008 р. Верховна Рада України ухвалила Закон "Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі". 316 травня 2008 р. Україна набула повноправного членства у COT. З моменту вступу країни - члени цієї організації вимагатимуть від України дотримання основних положень угод COT і виконання домовленостей, досягнутих Робочою групою із вступу України до COT. Окрім цього кожна країна, яка вже стала членом COT, зобов'язана щорічно подавати повідомлення (нотифікації) згідно з вимогами Угоди про сільське господарство. За їх допомогою відбувається моніторинг виконання зобов'язань країн - членів COT. Отже, ставши повноправним членом цієї міжнародної організації, Україна також повинна буде надавати інформацію стосовно дотримання та виконання зобов'язань, взятих у ході переговорного процесу.
Україна активно розвиває співпрацю з міжнародними фінансовими інституціями. З 1992 р. вона є членом МВФ (Міжнародного валютного фонду), до якого входять 184 країни світу, та Світового банку. Україна отримує фінансові ресурси з МВФ у межах таких програм, як "Системна трансформаційна позика" (STF - Systematic Transformation Facility), "Механізм розширеного фінансування" (EFF - Extended Fund Facility) та "Кредитні підтримки" (Stand-by). Кредити МВФ використовувалися в Україні для створення системи управління в умовах ринкової трансформації економіки, здійснення структурних зрушень галузевого характеру, зокрема енергетичного сектору, розвитку ракетно-космічних технологій, для зміцнення довіри у фінансовому секторі та допомоги економіці країни, яка постраждала від світової фінансової кризи. Зокрема, дефіцит зведеного платіжного балансу України, який у 2009 р. становив 13,7 млрд дол. США, частково був профінансований за рахунок отримання другого та третього траншів від МВФ за кредитом stand-by (відповідно 2,8 млрд дол. США та 3,3 млрд дол. США) та коштів від розподілу Спеціальних прав запозичень (2 млрд дол. США).
З 1992 р. Україна є членом Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР), за фінансового сприяння якого було реалізовано понад 30 інвестиційних проектів у нафтогазовій, енергетичній, харчовій, транспортній та інших галузях економіки.
Україна є учасницею кількох міжнародних регіональних економічних об'єднань, зокрема Співдружності Незалежних Держав - СНД (з 1992 p.). У 1993 р. між країнами - членами СНД було підписано Угоду про створення єдиної Зони вільної торгівлі. У 2004 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про формування Єдиного економічного простору України, Росії, Білорусі та Казахстану. У такому регіональному економічному об'єднанні, як Організація чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС), Україна перебуває з дня його заснування (з 1992 p.). Країни - учасниці ОЧЕС розробляють спільні проекти у промисловості, сільському господарстві, енергетиці, у сфері науки і технологій, у інформаційній та соціальній інфраструктурі. 31993 р. у грецькому місті Салоніки діє Чорноморський банк співробітництва, торгівлі та розвитку.
Стратегічним напрямом міжнародної економічної інтеграції України є наближення і поступовий вступ до Європейського Союзу. Сьогодні наша країна співпрацює з ЄС на основі Угоди про партнерство і співробітництво, яка набула чинності з 1994 р. У 2005 р. затверджено План дій "Україна - ЄС", яким передбачено поглиблення взаємодії в економічній і політичній сферах. Саме Європейський Союз надав нашій державі статус країни з ринковою економікою.
Україна бере активну участь у діяльності економічних організацій системи ООН: Організації ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Європейської економічної комісії ООН, у Програмі розвитку ООН (ПРООН).
Україна є органічною складовою сучасного світового господарства, системи міжнародного поділу праці, що дає їй змогу використовувати додаткові можливості і ресурси для поглиблення системних ринкових реформ, надання їм цілісного, збалансованого та завершеного характеру. Водночас це сприятиме забезпеченню необхідних темпів економічного зростання, здійсненню структурних зрушень в економіці, створенню сучасної ринкової інфраструктури, підвищенню ефективності експортно-імпортних операцій, а також збільшенню внеску зовнішньоекономічного комплексу у приріст валового національного продукту України.
Перспективи України. За умови проведення збалансованої економічної політики цілком реальними на найближчу перспективу е стабілізація в Україні валютного курсу та зростання ВВП у розмірі З-4 %. Поки що недоцільно стверджувати про вихід національної економіки з кризи, оскільки вихід з кризи передбачає насамперед повернення на докризовий рівень. Якщо припустити, що у 2011 та 2012 рр. в Україні відбудеться економічне зростання на рівні 5- 6 %, то вона зможе вийти на докризовий рівень лише наприкінці 2012 р. Це означає, що у випадку забезпечення сталого економічного зростання Україні потрібно щонайменше 3 роки для подолання кризових явищ в економіці. Окрім того, якщо реалізувати макроекономічну політику відповідно до погодженого Урядом і Національним банком України Меморандуму про економічну та фінансову політику, що підтримується Міжнародним Валютним Фондом, є можливість утримання інфляції на рівні 13-14 % у 2010 р. з метою забезпечення інфляції у наступному році (навіть за необхідності підвищення цін і тарифів), яка б не перевищувала однозначного числа.
Особливістю розвитку сучасної глобальної економіки є те, що вона завдяки своїй ринковій природі є відкритою системою. Загальний рівень відкритості міжнародної економічної системи визначається ступенем відкритості її підсистем і суб'єктів - національних економік, регіональних об'єднань, транснаціональних корпорацій, міжнародних економічних організацій. Рівень відкритості економіки будь-якої країни можна умовно оцінити через експортно-імпортні квоти. Експортна квота визначається як процент експорту у ВВП. Наприкінці минулого століття цей показник для розвинутих країн становив 27 % (Велика Британія), для країн, що розвиваються, -12 і для країн з перехідною економікою - 5,5 %. Для невеликих промислових країн, які тісно пов'язані з системою міжнародного поділу праці, показник експортної квоти перевищує 50 %. В Україні впродовж останніх років цей показник знизився з 63,6 (2004 р.) до 47,4 % (2009 р.). Аналогічно визначається імпортна квота (у 2009 р. в Україні вона становила 50,6 %). Проте найпоказовішою стосовно відкритості національної економіки є зовнішньоторговельна квота, не дивлячись на те, що вона не враховує величину експорту та імпорту капіталу, а також взаємний обмін національних валют. Цей показник визначається через відношення зовнішньоторговельного балансу до обсягу ВВП у вартісному еквіваленті. У середині XX ст. до відкритих економік відносили країни з розміром зовнішньоторговельної квоти, яка перевищувала 10 %. До початку XXI ст. цей критерій істотно зріс: сьогодні відкритою вважається економіка, яка має зовнішньоторговельну квоту на рівні 45 % (Німеччина - 50,8 % ); з рівнем, меншим, ніж 27 % економіка презентує низький ступінь відкритості (США, Японія - близько 17 %). В Україні у 2009 р. цей показник набув від'ємного значення і становив "мінус" 2,4 %. Від'ємний показник зовнішньоторговельної квоти може свідчити про маргінальну (односторонню) відкритість економіки, коли імпорт значно перевищує експорт, тобто про використання внутрішнього економічного простору країни з метою збуту товарів і послуг сторонніми гравцями світового ринку. Варто зауважити, що зовнішньоторговельна квота відображає лише одну зі складових поняття "відкритість економіки". Відкритість економіки зумовлюють насамперед обсяги внутрішнього споживчого ринку, рівень міжнародної кооперації у сфері виробництва товарів і надання послуг, рівень економічного розвитку (потенціал макроекономічного балансування), а також сукупний платоспроможний попит. Американські економісти Дж. Сакс, Е. Уорнер взагалі розуміють під відкритістю економіки відсутність рис соціалізму, надзвичайно високих експортного та імпортного мит, а також існування розумного рівня конвертування валюти. Отже, показник відкритості економіки є інтегральним, комплексним, досить складним і неоднозначним.
Перспектива формування в Україні відкритої економіки, під якою слід розуміти не лише розвиток зовнішньої торгівлі, а й поступове налагодження ще двох важливих каналів взаємозв'язку зі світовим господарством (через рух капіталів і взаємний обмін національними валютами) є об'єктивно зумовленою і практично безальтернативною. Пріоритетними принципами формування відкритої економіки в Україні повинні стати:
-розвиток власних галузей, які мають порівняльні та конкурентні переваги у світовій економіці як регіонального, так і глобального масштабу, зокрема такі, як ракето-, судно-, літакобудування, порошкова металургія, виробництво надтвердих матеріалів, електрозварювальна галузь, хімічна промисловість, галузі, пов'язані з транзитом через територію України вантажів, газу, нафти, електроенергії та інших товарів і послуг;
-створення потужного інтегрованого національного ринку як фундаментальної економічної основи для завоювання відповідних ніш на висококонкурентних світових ринках товарів і послуг;
-введення твердої конвертованої національної валюти;
-врахування відмінностей у фактороінтенсивності національних галузей і виробництв, відповідних внутрішніх витратах, цінах та їх світових аналогах з метою уникнення несприятливої для України асиметрії в цінах, що призводить до погіршення умов торгівлі та породжує суттєві збитки.
Економіка України значно більшою мірою, ніж це стосується усталених ринкових економік, відчуває потребу у зовнішніх ресурсах розвитку. При гострій нестачі внутрішніх капіталів, технологій, підприємництва їх поповнення можливо і доцільно забезпечити за рахунок світових ринків. Саме це й визначає необхідність і важливість "відкриття" української економіки. Варто зазначити, що успішна організація зовнішньоекономічної діяльності залежить від активної участі держави, відпрацювання та послідовної реалізації стратегії і тактики інтеграції країни у світогосподарський простір.
Остання повинна включати поступовість "відкриття" економіки, забезпечення високої конкурентоспроможності національної економіки, створення потужного та раціонального за структурою експортного потенціалу, участь країни у світових господарських організаціях та союзах.
Висновки
Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметрами. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Не потрібно його ототожнювати і зі світовим ринком. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насамперед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів (меншою мірою). Для світового ринку переважно характерне міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світове господарство поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов'язаними з міжнародною мобільністю факторів виробництва.
Характерними рисами сучасного світового господарства є:
-розвиток міжнародного переміщення факторів виробництва, передовсім у формах ввезення — вивезення капіталу, робочої сили і технології;
-зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насамперед у рамках ТНК;
-економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багатосторонній основах;
-виникнення економіки відкритого типу в рамках багатьох держав і міждержавних об'єднань.
Регулюють світове господарство заходами національної та міждержавної економічної політики. У межах світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.
Сучасні міжнародні економічні відносини характеризуються розвитком процесів їх інтенсифікації, глобалізації, інтеграції. Особливості розвитку міжнародних економічних відносин 1990-х рр. ще більше свідчать на користь цього висновку.
Література
1. Авдокушин Е.Ф. Международные экономические отношения: Учебное пособие. - М., 1996.
2. Економіка зарубіжних країн / За ред. А.С. Філіпенка. -К.: Либідь, 1996.
3. Киреев А. Международная экономика.- М.: Международные отношения, 1997.
4. Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.В. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - Київ: Знання - Прес, 2002.
5. Історія економіки та економічної думки - Козюк В.В.
PAGE 2