Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Модуль №1
Те що виділено зеленим знайшов, але воно не зовсім
підходить, те що красним –
взагалі не знайшов
1. Основні категорії психології.
Психологія – це наука, що вивчає факти, закономірності й механізми психіки. Предметом психології є закономірності розвитку і вияву психічних явищ та їх механізмів. Основними категоріями психології є :психіка та поведінка. Психіка – це властивість високоорганізовані матерії, що проявляється у відображенні об’єктивної дійсності і обєктування відображення в поведінці (діяльності). Основні форми психічного відображення (структура психіки): 1. психічні процеси; 2.психічні етапи; 3. психічні властивості.
Психічні процеси: пізнавальні; відчуття; сприймання, мислення, пам*ять, уява.
Психічні стани – загальний псих. стан, емоційний стан, творчий стан – натхнення.
Психічні властивості – життєва позиція, темперамент, характер, здібності. Поведінка – це система дій і вчинків. Поведінка людини на відміну від поведінки тварини завжди підлягає моральній оцінці.
2.Раціональна сфера пізнавальної діяльності.
Пізнавальна діяльність – це процес відображення мозком предметів і явищ дійсності, які відбуваються на рівні чуттєвого та абстрактного пізнання.
Мислення – це узагальнене та опосередковане пізнання світу, в процесі практичної та теоретичної діяльностііндивіла, засіб творчої особистості. Класифікація мислення: 1.за формою(наочно дійове, наочно образне, словесно логічне) 2. за рівнем узагальнення (емпіричне, теоретичне), 3. за ступенем розгорну тості( дискусійне, інтуїтивне), 4. за характером задачі, що розв’язується (теоретичне, практичне), 5. за ступенем невизначеності і оригінальності ( репродуктивне, продективне) 6. За впливом на емоційну сферу особистості (поточне, самочинне), 7. за адекватною розгорненістю ( інтуїтивне) 8. за відношенням до професійної діяльності (професійні). Професійне мислення – це інтелектуальна діяльність щодо розвиненої професійної діяльності, високій рівень професіоналізму, пов'язаний з теоретичним, творчим, часто інтуїтивним мисленням і розвиненим практичним інтелектом. Прийоми мислення: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстрагування. Форми мислення: поняття, асоціації, судження, розуміння, умовиводи. Індивідуальні особливості мислення:широта, глибина, самостійність, критичність, гнучкість, швидкість, послідовність,діапазон. Пам'ять – процеси запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування індивідом його попереднього досвіду. Теорії памяті: асоціативна, біхевіоретична, когнітивна, діяльнісна, фізіологічна. Процеси памяті: запам’ятовування, зберігання, відтворення, забування. Уя́ва — процес створення людиною на основі її попереднього досвіду образів, об*єктів, яких вона безпосередньо не сприймала і які не сприймаються. Вона поліпшує пізнання свту.
Види уяви: Активна (довільна) уява — послідовність фантазій, викликаних за допомогою довільної концентрації." (К.Юнг) Пасивна (мимовільна) уява — послідовність фантазій, викликана мимовільними процесами психіки. Продуктивна уява — в рамках цього виду уяви дійсність свідомо конструюється людиною, а не просто механічно копіюється чи відтворюється. Репродуктивна уява - при використанні цього виду уяви постає завдання відтворити реальність в тому вигляді, в якому вона реально існує. Конкретна уява — уява, при реалізації якої, здійснюється оперування конкретними образами реальної дійсності. Абстрактна уява — уява, при реалізації якої, здійснюється оперування абстрактними образами.
Форми уяви: аглютинація — поєднання нез'єднуваних у реальності якостей, властивостей або частин предметів, ця форма уяви використовувалася та й і використовується у створені казкових, міфічних героїв наприклад змій з трьома головами, пегас та ін.; гіперболізація — перебільшення або применшення об'єкта та його частин; схематизація — зглажування відмінностей між предметами та виявлення подібності між ними; загостренння — підкреслення певних ознак об'єкта; типізація — виділення сутнісного в межах однорідних явищ, та його втілення в конкретному або абстрактному образі.
3. Я-концепція
«Я - концепція» - це прояв самосвідомості, динамічна система уявлень людини про себе. Вона формується під впливом досвіду кожного індивіда. Ця система становить основу вищої саморегуляції людини, на базі якої вона будує свої стосунки з оточуючим її світом.
Самосвідомість у психологічній літературі розглядається як складне родове утворення в структурі психіки особистості, а образ «Я» - як видове. Образ «Я» - продукт самосвідомості, тобто вияву усвідомлення і оцінки індивідом себе як суб'єкта практичної і теоретичної діяльностей, ідеалів, переконань, що мотивують його активність.Види образів «Я»: соціальне «Я», духовне «Я», фізичне «Я», інтимне «Я», сімейне «Я» тощо, а також «Я» - реальне, «Я» - ірреальне, теперішнє, майбутнє, фантастичне і т. п.
На відміну від самосвідомості образ «Я», крім усвідомлених компонентів, містить невідоме «Я» на рівні самопочуття, уявлень. Головна функція образу «Я» - забезпечити інтегрованість, цілісність, індивіда, його особистісну сутність досягти суб'єктивної гармонійності. «Я» - концепція вивчається науками про людину і суспільство.
На початку 20 ст. Ліппс П. (1913) зазначав, що це проблема виключно психологічна. Він розглядав «Я» як об'єднуючий компонент свідомості, вважав «Я» діяльним, реальним субстратом індивідуальної свідомості.
У вченні про особистість Джемс (1923) виділяв емпіричне «Я», що пізнається і чисте «Я» як елементи свідомості. Між ними існує єдність та боротьба протилежностей.
3. Фрейд (1933) вважав внутрішнім джерелом розвитку «Я» особистості суперечність між його реальним та ідеальним компонентами (боротьба «Его» та «Супер-Его»).
Представники гуманістичної психології описують феноменологію особистості, тобто те, як людина сприймає, розуміє і пояснює себе, реальні події свого життя.
Проблеми розвитку «Я - концепції» та виховання широко висвітлена Бернсом Р. (1986). Автор чітко доводить, що властива процесам самосвідомості концептуальність знаходить вираз у систематизованій «Я - концепції». (А. Маслоу, К. Роджерс).
За своїм змістом «Я - концепція» може бути позитивною, негативною, амбівалентною.
А. Маслоу вбачає внутрішню суперечність у невідповідності реального рівня самоактуалізації індивіда, його можливому рівні. В результаті суб'єкт шукає нові способи поведінки, що дозволяють йому більш самоактуалізуватися. В своїх концепціях самоактуалізації особистості як прагнення до самовияву Маслоу дає опис вимог, яким повинен відповідати індивід. Роджерс підкреслює здатність людини до особистісного самовдосконалення. Центральним поняттям його теорії є поняття «Я», оскільки кожна людина вирішує питання: Хто я? Що я можу зробити, щоб стати тим, ким я хочу бути? Образ «Я», складається в умовах особистісного життєвого досвіду.
Отже, «Я - концепція» - це оцінно-пізнавальна система, що переживається і більш-менш усвідомлюється індивідом. На її основі складається ставлення індивіда до себе та до інших, що спирається на особистісну самооцінку своїх можливостей, здібностей, характеру. Е. Фромм наголошує: «Моє власне «Я» повинно бути таким же об'єктом моєї любові, як і інша людина. Утвердження власного життя, щастя, розвитку свободи укорінено в моїй здатності любити, тобто в турботі, повазі, відповідальності і знаннях. Якщо індивід здатний любити творчо, він любить і себе; якщо він любить тільки інших, він взагалі не може любити». Таким чином образ «Я» виступає як регулятор взаємовідносин міжособистісних стосунків людини.
В сучасних психологічних дослідженнях підкреслюється роль образу «Я» як узагальненого механізму саморегуляції особистості, зазначається, що саме образ «Я» забезпечує самототожність (індентифікацію), особистісну відповідальність, породжує почуття соціальної причетності. Механізм саморегуляції Я-концепції виявляється у вербалізованій формі: власного бажання - « я хочу», усвідомлення своїх можливостей - «я можу», вимогливості - «мені потрібно», цілеспрямованості - «я прагну».
Індивіди з різними «Я - концепціями» не однаково сприймають світ: вірно або не вірно, спотворено, наприклад: «Я - реальне» і «Я - ідеальне» не співпадають, це викликає незадоволення, розчарування. Від задоволення рівня домагань в досягненні особистості залежить формування важливого компонента її свідомості - самоповаги. Вона впливає фактично на всі аспекти діяльності людини: включає і задоволеність собою, і прийняття себе, і почуття власної гідності, і позитивне ставлення до себе, і узгодженість свого надособистісного і ідеального «Я». Мотивація досягнення, будучи домінуючою для людини є також важливим регулятором її розвитку.
Процес самоконцептуальності змінюється залежно від віку. Уявлення індивіда про себе інтегруються в більш складні системи.
Формуються поняття «концепція «Я». Якщо в самосвідомості підлітків, старшокласників в образі «Я» ще немає певної стабільності, їх процес самопізнання знаходиться в стані формування, то у студентів спостерігаються значні зрушення в напрямку особистісної сталості «Я - концепції». Самосприймання в цьому віці стає більш узагальненим, якісно новим. Воно полягає не стільки в кількісній оцінці своїх рис, скільки в прагненні оцінювати себе з позицій нового соціального статусу, здатності до засвоєння професійних знань, готовності до створення сім'ї.
4. Міжособистісні стосунки
Міжособистісні стосунки - взаємини людей, що формуються в процесі безпосередньої взаємодії в групі, мають неформальний характер і містять емоційно забарвлену та обопільне значущу оцінку партнерів по спілкуванню.
Міжособистісні стосунки охоплюють широке коло явищ, але головним регулятором сталості, глибині, неповторності міжособистісних стосунків є привабливість однієї людини для іншої.
Привабливість складається з почуттів симпатії та притягання. Якщо симпатія-антипатія — це переживання задоволення та незадоволення від контактів з іншими людьми, то притягання-відштовхування — практична складова цих переживань.
Класифікація стосунків –
Знайомства
Приятелювання
Товариські
Дружні
Любовні
Родинні
Подружні
Деструктивні.
Вона спирається на кілька критеріїв: глибину стосунків, вибірковість щодо партнерів, функції стосунків.
Головним критерієм розрізнення міжособистісних стосунків є рівень включення особистості в стосунки. У структурі особистості виділяють такі рівні: загальновидові, соціокультурні, психологічні, індивідуальні. Другий критерій — вибірковість щодо партнерів — можна визначити як кількість ознак, що мають значення для встановлення та відтворення стосунків.Міжособистісна привабливість-непривабливість може набувати характеру сталих зв'язків між людьми й переходити у взаємну прихильність або неприхильність. У регуляції стосунків беруть участь три мотиваційні аспекти: «я хочу», «я можу» і «треба».
ВЗАЄМОВПЛИВ - вплив, що здійснюється одним на одного, взаємно.Механізмами взаємовпливу є імітація, навіювання, конформність, переконання.
Міжособистісні стосунки можна визначити як взаємну готовність партнерів до певного типу почуттів, домагань, очікувань, поведінки. Найбільше включення індивідуальних характеристик особистості відбувається у дружніх, подружніх стосунках. Стосунки знайомства, приятелювання обмежуються включенням у взаємодію переважно видових та соціокультурних особливостей особистості.
Функції стосунків виявляються в розрізненні їх змісту, психологічного смислу для партнерів. Додатковими критеріями розрізнення міжособистісних стосунків є дистанція між партнерами, тривалість та кількість контактів, норми стосунків, вимоги до умов контакту.
5. Спілкування та його функції
Спілкування – це складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, який пораджується з потребами спільної діяльності і який включає обмін інформацією, виробленням єдиної стратегії взаємодії, сприйняття і розуміння іншої людини. Функції спілкування:1. Комунікативна-передбачає обмін інформацією, її формування, уточнення і розвиток. Причини бар’єрів спілкування:- коли є індивідуальні типологічні особливості партнерів;- відміності в установках сприйняття та розуміння партнерів;- моральний бар’єр. Компоненти комунікативних здібностей:- фасцинація;- експектація;- емпатія. 2. Інтерактивна – це обмін не лише інформацією, а й різними діями. Види взаємодії:- співпраця;- суперництво. Види психологічного впливу:- переконання;- зараження;- навіювання;- наслідування;- мода;-чутки. 3. Превентивна – в тому, що людина спілкується. Механізми міжособистісної прецепції: - ідентифікація;- емпатія;- рефлексія.
6. Діяльність. Психологічна структура діяльності.
Діяльність – це усвідомлена та цілеспрямована активність людини, зумовлена потребами і спрямована на пізнання і перетворення світу. Проблемами діяльності займається психологічний напрямок - діяльнісний підхід.
Структура діяльності: Цілі або мета – це те чого прагне людина, для чого вона працює, чого хоче досягти у своїй діяльності, це те, що виступає як образ кінцевого результату діяльності (цілі бувають близькі та віддалені). Іноді потреба зразу спонукає людину до діяльності, тобто породжує мотив, але частіше мета виступає своєю активною стороною в якості мотиву.
Мотиви – це пов’язані із задоволенням певних потреб спонукання до діяльності: 1. за предметним змістом (їжа, одяг); 2. за духовними потребами (пізнавальні, естетичні); 3. провідні та залежні мотиви (громадські, колективні інтереси); 4. за характером усвідомлення (усвідомлені, неусвідомлені)
Дія – діяльність реалізується в діях – це відносно завершений елемент, діяльність спрямована на досягнення певної проміжної усвідомленої мети, дію можна уявити як поєднання дрібних фрагментів поведінки – операцій. Дії можуть бути: 1. зовнішні (предметні) 2. внутрішні (розумові). Процес переходу від внутрішньої (психічної, розумової) до зовнішньої називають екстеріоризація. Процес переходу від зовнішньої до внутрішньої називають інтеріоризація. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових цілей, засоби діяльності. В ній можна вирізнити: • суб'єкт діяльності; • процес діяльності; • предмет діяльності; • умови діяльності; • продукт діяльності. Прийнято розрізняти три основні види людської діяльності: гру, навчання та працю. Кожен із цих видів визначається своїми мотивами, цілями й засобами.
7. Конфлікт в міжособистісних стосунках.
Міжособистісний конфлікт — окремий випадок взаємодії людей у процесі їхнього спілкування та спільної діяльності. Найбільш очевидні вияви міжособистісних конфліктів — через взаємні звинувачення, суперечки, нападки та захист. У кожному міжособистісному конфлікті є два або кілька учасників і певна ситуація їхньої взаємодії. Існують три способи зняття агресії — пасивний, активний і логічний. Активний спосіб — це спосіб, який проявляється у дії. Логічний спосіб полягає в тому, щоб працею думки вгамувати емоції.
Причини конфліктів:
• інформаційні (неточні факти, чутки, запізніла інформація тощо);
• фактори поведінки (прагнення до зверхності, прояв агресивності, егоїзму); • фактори відносин (незадоволення взаємодією сторін);
• ціннісні фактори (принципи, що проголошуються чи заперечуються, яких ми потребуємо або уникаємо);
• структурні фактори (влада, політичні партії і течії, релігія, право тощо). Однак у реальному житті, як правило, "чисті" конфлікти, тобто зумовлені тільки однією групою причин, трапляються досить рідко.
Міжособистісні конфлікти можна класифікувати: • за сферами існування; • за ефектом і функціональними наслідками; • за критерієм реальності або правдивості тощо. Прагнення до зверхності може проявитися через: • зверхність; • зверхність у доброзичливості; • вихваляння, розмови про свої успіхи; • категоричність, безапеляційність, вияв надмірної впевненості у своїй правоті. Вивчення особливостей причин, видів і мотивів врегулювання конфліктів у міжособистісних відносинах базується на таких основних підходах: мотиваційному, когнітивному, діяльному, організаційному.
8. Спілкування та його види
Спілкування-складний,багатоплановий процес становлення і розвитку контактів між людьми,який породжується потребами спільної діяльності і включає обмін інформацією,вироблення єдиної стратегії взаємодії,сприйняття і розуміння іншої людини.
Види спілкування:
-побутове,-ділове,-професійне,-пошукове,-офіційно-комунікативне.
За типом аудиторії: 1.діалог 2. Малі групи
Залежно від контингенту учасників: 1, міжособистісне 2,Особистісногрупове. 3,між групове.
З позиції стосунків між учасниками:1 2,ділове 3, Міжособистісне 4,Рапортне(з односторонньою довірою)
За тривалістю взаємодії розрізняють: довготривале і короткочасне спілкування. Практика свідчить, що є люди, які заздалегідь налаштовані на певну тривалість взаємодії, тобто одні надають перевагу швидкому розв'язанню проблеми, не дозволяють спілкуванню поглинати себе самого, а інші, навпаки, в кожному акті комунікації шукають додаткові можливості для розширення меж контакту, розтягуючи таким чином час спілкування.
За включеністю: Безпосереднє і опосередковане спілкування. Безпосередній контакт
партнерів, які бачать і чують одне одного, знаходяться в одному часі і
просторі. Опосередковане спілкування відбувається між людьми, що
розділені простором або часом і користуються такими засобами, як
телефон, факс, комп'ютер, листування, символи, аудіо- або відеозаписи,
книги, ЗМІ За завершеністю : завершене,не завершене.
9. Сенсрно-перцептивний рівень пізнання.
Психологія пізнавальних процесів - сенсрно-перцептивний рівень пізнання. Відчуття і сприйняття як вихідні форми образного відображення виникають при безпосередньому впливі предметів і явищ об’єктивної реальності. Основна характеристика сенсорно-перцептивного відображення полягає в тому, що воно виникає в умовах безпосереднього впливу предметів і їх властивостей на органи відчуттів людини і розгортається в реальному масштабі часу. Людина сприймає предмет у тому місці, в якому він перебуває, і в той момент, коли той діє на органи відчуттів.
До чуттєвої сфери особистості належить – відчуття (сенсор) та сприймання (перцепція)
Відчуття є психічним процесом відображення окремих конкретних властивостей, якостей, сторін предметів та явищ матеріальної дійсності, що безпосередньо діють на органи відчуття у даний період часу.
Види людських відчуттів
Дистантні відчуття
Зір
Слух
Нюх
Контактні відчуття
Смак
Тактильні відчуття
Дотик
Біль
Температурні відчуття
Вібраційні відчуття
Глибинні відчуття
Чуттєвість від внутрішніх органів
М'язова чуттєвість
Вестибулярна чуттєвість.
Сприймання — це психічний процес відображення в мозку людини предметів та явищ у цілому, у сукупності всіх їх якостей та властивостей при безпосередній дії на органи чуття.
Різновиди сприймань
У чуттєвому пізнанні відчуття та сприймання виявляються в єдності. Сприймань поза відчуттями не буває. Розрізняють сприймання за сенсорними особливостями (зорові, слухові, нюхові, дотикові, смакові, кінестетичні, больові та ін.), відношенням до психічного життя (інтелектуальні, емоційні, естетичні), складністю сприймання (сприймання простору, руху, часу).
10.Соціально-психологічна сфера особистості.
Особистість — соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності. Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спрямованості. У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційновольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей.
Соціально-психологічна природа особистості передбачає врахування таких закономірностей, які походять як із суспільної, так і з біологічної зумовленості людської поведінки та людських стосунків — міжособистісних, міжгрупових, внутрішньо особистісних, що характеризують у сукупності ставлення людей до роботи, до нагромадження й використання ними свого інтелектуального, морального, професійного та іншого потенціалу.
Існівання людини в соціальній групі не обходиться без конфліктів, яке вимагає взаєморозуміння, компромісу та вміння поставити себе на місце іншого. Що стосується соціальної групи, то – це сукупність індивідів, що взаємодіють певним чином на основі спільних очікувань кожного члена групи до інших.
Конфлікт – суперечність, що виникає між людьми у зв*язку з розв*язанням тих чи інших соціальних питань соціального чи особистого життя.
11. Характер як індивідуально-психологічна властивість особистості
Характер - це сукупність постійних індивідуально-психологічних властивостей людини,як виявляються в діяльності та суспільній поведінці ,ставленн до колективу, інших людей,праці ,навколишньо дійсності та до самої себе.
У структурі характеру виокремлюють такі елементи:спрямованість, переконання, розумові риси, емоцї, волю, темперамент, повноту,цілісність, визначеність, силу.Темперамент як складова структури характеру динамічною формою його вияву.
Характер – діяльність типологічного та набутого життєвого досвіду.
Повнота характеру - це всебічний розвиток головних його структурних елементів-розумових, моральних, емоційно-вольових. Особливості типового характеру виявляють позитивне та негативне ставлення:
-ставлення до праці :акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість.
-ставлення до інших людей виника в контактах між особистостями зумовлюються суспільними умовами життя які складаються історично виявляються в колективі
-ставлення до самої себе-позитивне або негативне-залежить від рівня розвитку самосвідомості,здатності оцінювати себе
-ставлення до речей, до природи:ощадливість, дбайливість, акуратність, бережливість, дбайливе ставлення до природи підносять особистість.
Формування характеру - це тривале становлення постійних психологічних утворень під впливом об' ктивних спеціально створених для цього умов,коли дії та вчинки внаслідок багаторазового повторення стають звичними визначають типову модель поведінки людини.Особливо важливе значення для виховання характеру має активна діяльність людини передусім праця як середовище суспільного буття, спілкування як необхідна умова самопізнання та самореалізації.
12. Темперамент як індивідуально-психологічна властивість особистості.
ТЕМПЕРАМЕНТ - сукупн сть ндив дуально-психолог чних якостей, яка характеризу динам чний та емоц йний аспекти повед нки людини виявля ться в д яльност сп лкуванн . Динам ка психолог чно д яльност залежить не т льки в д темпераменту, а й в д мотив в, як спонукають людину до д яльност , та в д псих чного стану.
Для сангв н ка характерна п двищена реактивн сть. В н бурхливо см ться нав ть з незначного приводу або може дуже розсердитися через др бницю. Емоц виникають швидко, сильними, але нетривалими, легко зм нюються на протилежн . У холерика висока реактивн сть активн сть, причому реактивн сть переважа над активн стю. Невр вноважен сть процес в збудження гальмування в кор великих п вкуль може призводити до зриву нервово системи з боку гальмування. Флегматику властив мала сенситивн сть та реактивн сть висока активн сть. Тому в н спов льнено реагу на подразники. Емоц виникають у нього пов льно, але в дзначаються значною силою, тривал стю, стриман стю у зовн шн х проявах. МЕЛАНХОЛ К. Для цього типу темпераменту характерна слабк сть нервових процес в збудження гальмування. Меланхол к дуже вразливий, сором'язливий, легко обража ться нав ть з незначного приводу, плаксивий, замика ться в соб .
Для складання психолог чно характеристик традиц йних 4 тип в звичайно вид ляють наступн основн властивост темпераменту:
Сензитивн сть визнача ться тим, яка найменша сила зовн шн х вплив в, необх дна для виникнення яко -небудь псих чно реакц людини, яка швидк сть виникнення ц реакц .
Реактивн сть характеризу ться ступенем мимов льност реакц й на зовн шн або внутр шн вплив в однаково сили (критичне зауваження. образливе слово, р зкий тон - нав ть звук).
Сп вв дношення реактивност й активност визнача , в д чого в б льшому ступен заздрост д яльн сть людини: в д випадкових зовн шн х або внутр шн х обставин, настро , випадков под ) або в д ц лей, нам р в, переконань.
Пластичн сть риг дн сть св дчать, наск льки легко гнучко пристосову ться людина до зовн шн х вплив в (пластичн сть).
Екстраверсия, нтраверсия визнача , в д чого переважно залежать реакц д яльн сть людини - в д зовн шн х вражень, що виникають у даний момент (екстраверт), або в д образ в, представлень думок, зв'язаних з минулим майбутн м ( нтроверт).
13. Здібності як індивідуально-психологічні особливості особистості
Здібності — це індивідуально-психологічні особливості людини, які забезпечують успішне оволодіння знаннями, навичками, вміннями та ефективну їх реалізаæю в трудовій діяльності. Виявляючись в оволодінні знаннями, навичками і вміннями, здібності, проте, до них не зводяться. Вони виступають лише як можливість розвитку цих необхідних компонентів діяльності і характеризуються динамікою оволодіння останніми - швидкістю, легкістю, глибиною, міцністю. Здібності виявляються тільки в діяльності, притому в тій діяльності, яка не може здійснюватися без наявності цих здібностей. При відсутності здібностей процес засвоєння знань і вмінь затягується, потребує значних зусиль і напруження при порівняно скромних результатах. Відмінності в здібностях різних людей можуть бути якісними і кількісними. Якісні характеристики здібностей — це такі індивідуально-психологічні властивості особистості, які є обов’язковою умовою успішності конкретної трудової діяльності. Саме від них залежить ви¦р сфери діяльності. Кількісна оæнка здібностей виявляється в ступені їх розвитку. Слід також мати на увазі, що одна психологічна якість особистості, навіть коли вона досягає дуже високого рівня розвитку, не може забезпечити високу продуктивність діяльності і бути еквівалентом здібностей. Здібності являють собою сукупність психічних якостей, яка має певну структуру. Структура ця визначається вимогами конкретної діяльності і є різною для різних видів роботи. У структурі конкретних здібностей виокремлюються провідні і допоміжні, які забезпечують успішність діяльності та її індивідуалізаæю. Кожна людина є носієм свого індивідуального творчого потенæалу. Під творчим потенæалом розуміють сукупність творчих можливостей і здібностей, реалізаæя яких характеризує розвиток особистості. Творчий потенæал складають такі властивості особистості, як мислення, пам’ять, воля і знання, що знаходяться у певному взаємозв’язку, визначають спрямованість і здатність людини оригінально вирішувати проблеми і вдосконалювати свою діяльність.
14. Психологія як наука
Психологія як наука має особливості, що відрізняють її від інших дисциплін. Як систему перевірених знань психологію знають в основному ті, хто нею спеæально займається, вирішуючи наукові і практичні завдання. Водночас як система життєвих явищ психологія знайома кожній людині. У науковому вжитку термін “психологія” вперше з'явився у XVI ст. Спочатку він належав до особливої науки, що займалася вивченням так називаних душевних, або психічних, явищ, тобто таких, що кожна людина легко виявляє у власній свідомості в результаті самоспостереження. Пізніше, у XVII-XIX ст., сфера досліджень психологів значно розширилася, включивши неусвідомлювані психічні процеси (несвідоме) і діяльність людини. З XIX ст. психологія стає самостійною експериментальною галуззю наукових знань. Що ж є предметом вивчення психології? Насамперед психіка людини і тварин, що включає багато суб'єктивних явищ. За допомогою одних, таких, наприклад, як відчуття і сприйняття, увага і пам'ять, уява, мислення і мова, людина пізнає світ. Тому їх часто називають пізнавальними процесами. Інші явища регулюють її спілкування з людьми, безпосередньо керують діями і вчинками. їх називають психічними властивостями і станами особистості; до їх числа включають потреби, мотиви, æлі, інтереси, волю, почуття й емоæї, схильності і здібності, знання і свідомість. Крім того, психологія вивчає людське спілкування і поведінку, їхню залежність від психічних явищ і, навпаки, залежність формування і розвитку психічних явищ від спілкування і поведінки. Людина не просто проникає у світ за допомогою пізнавальних процесів. Вона живе і діє у цьому світі, творить його для себе з метою задоволення матеріальних, духовних та інших потреб. Для того, щоб зрозуміти і пояснити людські вчинки, ми звертаємося до такого поняття, як особистість. У свою чергу, психічні процеси, стани і властивості людини, особливо в їхніх вищих проявах, навряд чи можуть бути осмислені до кінця, якщо їх не розглядати залежно від умов життя людини, від того, як організована її взаємодія з природою і суспільством (діяльність і спілкування). Тому спілкування і діяльність також є предметом сучасних психологічних досліджень. Психічні процеси, властивості і стани людини, її спілкування і діяльність розділяються і досліджуються окремо, хоча в дійсності вони тісно взаємопов'язані і являють єдину мету, що називається життєдіяльністю людини.
15. Особистість, структура особистості.
Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально виявленими своєрідними розумовими, емоæйними, вольовими та фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соæальну сутність. Особистість — соæальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності. Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості пере¦гу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваæйної сфери, спрямованості. Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доæльно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоæйно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й ¦ологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти ¦ологічне соæальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соæально зумовлені її елементи. Біологічне та соæальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють. Людина — істота природна, але ¦ологічне у процесі історичного розвитку під впливом соæальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей. У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоæйно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей. Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури. Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини. Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соæальний чинник. Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соæального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоæйно-вольовій діяльності людини. Четверта підструктура — ¦ологічно зумовлені психічні функæї особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.
16. форми переживання почуттів
Почуття - це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції - радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо. Переживання почуття виступає як особливий психічний стан, в якому сприймання та розуміння будь-чого, знання про щось виступає в єдності з особистим відношенням до явища, яке сприймається та розуміється. В усіх цих випадках говорять про переживання почуття як про особливий емоційний стан людини. Разом з тим, переживання почуття являється психічним процесом, який має свою динаміку. Емоційний процес включає в себе три основних компоненти. Перший компонент - це емоційне збудження, яке визначає мобілізаційні зрушення в організмі. В усіх випадках, коли відбувається подія, яка має значення для індивіда, і така подія констатується у формі емоційного процесу, відбувається зростання збудливості, швидкості та інтенсивності протікання психічних, моторних та вегетативних процесів. В окремих випадках під впливом таких подій збудливість може, навпаки, зменшуватись. Емоційне збудження може прийняти також форму емоційного напруження, яке виникає у всіх випадках, коли спостерігається сильна тенденція до певних дій, але ця тенденція блокується (наприклад, у ситуаціях, які викликають страх, але виключають втечу, викликають гнів, але роблять неможливим його вираження, викликають бажання, але перешкоджають їх здійсненню, викликають радість, але потребують зберігати серйозність). Другий компонент - знак емоції: позитивна емоція виникає тоді, коли подія оцінюється як позитивна, негативна - коли вона оцінюється як негативна. Позитивна емоція спонукає дії підтримки позитивної події, негативна - спонукає дії, спрямовані на усунення контакту з негативною подією. Негативна емоція дезорганізує ту діяльність, яка приводить до її виникнення, але організує дії, спрямовані на зменшення на усунення шкідливих впливів. Третій компонент - ступінь контролю емоції. Слід розрізняти два стани сильного емоційного збудження: афекти (страх, гнів, радість), при яких ще зберігається орієнтація та контроль, та крайнє збудження (паніка, жах, сказ, екстаз, повний відчай), коли орієнтація та контроль практично неможливі.
18. Методи педагогічних досліджень
Методи наукових досліджень - це ті прийоми і способи, за допомогою яких вчені одержують достовірні відомості, використовувані далі для побудови наукових теорій і вироблення практичних рекомендацій.
Завдяки застосуванню методів природних і точних наук, психологія, починаючи з другої половини минулого сторіччя, виділилася в самостійну науку і стала активно розвиватися. До цього моменту психологічні знання одержували в основному шляхом самоспостереження (інтроспекції), умоглядних міркувань, спостереження за поведінкою інших людей. До основних методів можна віднести спостереження і експеримент. До допоміжних методів можна віднести опитування , метод аналізу продукту діяльності, метод узагальнених незалежних характеристик, метод сомооцінки, тести. Існує декілька варіантів спостереження. Зовнішнє спостереження - це спосіб збору даних про психологію і поведінку людини шляхом прямого спостереження за нею. Внутрішнє спостереження, або самоспостереження, застосовується тоді, коли психолог-дослідник ставить перед собою завдання вивчити явище, що його цікавить, у тому вигляді, в якому воно безпосередньо відтворюється в його свідомості. Внутрішньо сприймаючи відповідне явище, психолог наче спостерігає за ним (наприклад, за своїми уявами, почуттями, думками, переживаннями) або користується аналогічними даними, що повідомляються йому іншими людьми, які самі ведуть інтроспектування за його завданням. Вільне спостереження не має заздалегідь установлених рамок, програми, процедури проведення. Воно може змінювати предмет або об'єкт спостереження, його характер у ході самого спостереження залежно від бажання спостерігача. Стандартизоване спостереження, навпаки, заздалегідь визначене і чітко обмежене в плані того, що спостерігається. Воно ведеться за певною, наперед продуманою, програмою і точно слідує їй, незалежно від того, що відбувається в процесі спостереження з об'єктом або самим спостерігачем. При включеному спостереженні (воно частіше за все використовується в загальній, віковій, педагогічній і соціальній психології) дослідник виступає як безпосередній учасник того процесу, за ходом якого він веде спостереження. Наприклад, психолог може вирішувати подумки якесь завдання, одночасно спостерігаючи за собою. Інший варіант включеного спостереження: досліджуючи взаємовідносини людей, експериментатор може сам включитися у спілкування з людьми, за якими спостерігає, не припиняючи в той же час спостерігати за взаємовідносинами, що виникають між ним і цими людьми. Стороннє спостереження, на відміну від включеного, не передбачає особистої участі спостерігача у досліджуваному процесі. Опитування являє собою метод, при використанні якого людина відповідає на ряд запитань. Є декілька варіантів опитування: Усне опитування застосовується в тих випадках, коли бажано вести спостереження за поведінкою і реакціями людини, яка відповідає на запитання. Цей вид опитування дозволяє глибше, ніж письмовий, проникнути в психологію людини, проте потребує спеціальної підготовки, навчання і, як правило, великих витрат часу на проведення дослідження. Письмове опитування дозволяє охопити більшу кількість людей. Найбільш поширена його форма - анкета. Але її недоліком є те, що, застосовуючи анкету, не можна заздалегідь врахувати реакції відповідаючого на зміст її питань і, виходячи з цього, змінити їх. Вільне опитування - різновид усного або письмового опитування, при якому перелік питань і можливих відповідей на них заздалегідь не обмежений визначеними рамками. Тести є спеціалізованими методами психодіагностичного обстеження, застосовуючи які, можна одержати точну кількісну або якісну характеристику досліджуваного явища. Від інших методів дослідження тести відрізняються тим, що передбачають чітку процедуру збору й опрацювання первинних даних, а також своєрідність їх подальшої інтепретації. За допомогою тестів можна вивчати і порівнювати між собою психологію різних людей, давати диференційовані і порівняльні оцінки.
Варіанти тесту: тест-анкета і тест-завдання. Тест-анкета будується на системі заздалегідь продуманих, старанно відібраних і перевірених, з погляду їхньої валідності і надійності, питань, з відповідей на які судять про психологічні особливості випробуваних. Тест-завдання передбачає оцінку психології і поведінки людини на базі того, що вона робить. У тестах цього типу випробуваному пропонується серія спеціальних завдань, за підсумками виконання яких судять про наявність або відсутність і ступінь розвитку в нього досліджуваної якості.
20. В дчуття, р зновиди в дчуття.
П знавальна д яльн сть - це процес в дображення в мозку людини предмет в та явищ д яльност , як в дбуваються чутт вим абстрактним способом. В дчуття в дносять до чутт во сфери особистост . В дчуття - псих чний процес, що поляга у в дображенн мозком властивостей предмет в явищ об' ктивного св ту, а також стан в орган зму за безпосереднього впливу подразник в на в дпов дн орга ни чуття. В дчуття це в дображення окремих властивостей пред мет в явищ при безпосередн й д подразник в на органи чуття. У в дчуттях людин в дкриваються кольори та звучан ня, пахощ смак, вага, тепло чи холод речей, що ото чують. Кр м того, в дчуття дають нформац ю про зм ни у власному т л : людина в дчува порушення у функц ону ванн внутр шн х орган в, положення рух свого т ла й окре мих його частин. В дчуття як образи, що в дбивають окрем властивост предмет в, виникають п д час д яльност будь-яких орган в. В дчуття як елементарне в дображення матер ального св ту законом рно в д бива основн характеристики предмет в явищ як сн , к льк сн та просторово-часов . У цих законом рностях яск раво проявля ться природа чутт вих образ в, як суб' к тивним в дображенням об' ктивного св ту.
Класиф кац я в дчутт в може зд йснюватися по-р зному. Головними ознаками для вид лення вид в в дчутт в виступають розм щення рецептора, характер рецептора та модальн сть в дчуття. За ознакою розм щення рецептора ф з олог Ч. Шер нгтон вид лив три основних класи в дчутт в: екстроцептивн , що виникають при вплив зовн шн х подразник в на рецептори, розташован на поверхн т ла; проприоцептивн , що в дображають рух в дносне положення частин т ла завдяки робот рецептор в, розташованих в м'язах, сухожиллях суглобних торбах; нтероцептивн , що в дображають подразнення рецептор в, розташованих в внутр шн х органах тканинах т ла, прот кання обм нних процес в в внутр шньому середовищ орган зму. Залежно в д м ри контакту орган в чутт в з подразниками
21. Сприймання. Р зновиди сприймання.
П знавальна д яльн сть - це процес в дображення в мозку людини предмет в та явищ д яльност , як в дбуваються чутт вим абстрактним способом. Сприймання в дносять до чутт во сфери особистост . Сприймання - це псих чний процес в дображення у мозку людини предмет в явищ вц лому, в сукупност вс х х якостей властивостей при безпосередн й д на орган зм чуття. У результат сприймання виникають суб' ктивн образи сприйманих об' кт в уявлення. Процес сприймання в дбува ться у вза мозв'язку з ншими псих чними процесами особистост : мисленням , мовою, почуттями,, волею. Важливу роль у сприйманн в д грають емоц йний стан особистост , прагнення, переживання зм сту сприйнятого. Розр зняють сприймання за х сенсорними особливостями (зоров , слухов , нюхов , дотиков , смаков , больов тощо), за в дношенням до псих чного життя ( нтелектуальн , емоц йн естетичн ), за складн стю сприймання (сприймання простору, руху, часу специф кою сенсорного сприймання те, що той чи нший аспект зорового, слухового, тканиного сприймання ста предметом усв домлення, розум ння його значення для життя. Сприймання щодо псих чного життя особистост набува особливого значення. В об' кт сприймання можуть специф чно в дбиватися нтелектуальн або емоц йн особливост людини, яка його сприйма . Науков знання потребують нтелектуального х сприймання, тобто сприймання зм сту, розум ння понять терм н в, виконуваних д й, посилено д пам'ят , уваги, мислення. Емоц йне сприймання яскраво поста при сприйманн художн х твор в мистецтва.
22. Основні види діяльності
Діяльність – це усвідомленна і цілеспрямована активність людини,зумовлена потребами і спрямована на пізнання і перетворення світу
Види діяльності: гра,навчання,праця.
Гра - вид дія-ті, який полягає в емоційному освоєні соціального досвіду людини та в емоційному задоволені. Ігри часто мають характер розваги, відпочинку. Іноді ігри служать засобом символічної розрядки напруженостей, що виникли під впливом актуальних потреб людини, які вона не в змозі послабити іншим шляхом.
Навчання - вид практичної чи теоретичної діяльності, який за своєю сутністю є пізнавальним процесом засвоєння людиною соціального досвіду. Метою навчання є набуття людиною знань, вмінь і навичок. Навчання може бути організованим (здійснюватися в спеціальних освітніх закладах) і неорганізованим (бути побічним, додатковим результатом інших видів діяльності). У дорослих людей навчання може набувати характеру самоосвіти. Особливість навчальної діяльності полягає в тому, що вона прямо служить засобом психологічного розвитку індивіда.
Праця - соціально-усвідомлений вид діяльності,який виявляється спрямований на створення матеріальних та духовних благ.
Важливу роль для ефективної трудової діяльності мають такі якості особистості як: *працьовитість, *акуратність, *Організованість, *дисциплінованість.
23. Основні стилі поведінки при розв'язанні конфліктів
Відомі спеціалісти в галузі управлінської психології К. Томас та Р. Кілмен виділяють п'ять основних стилів поведінки в конфліктних ситуаціях, що спираються на власний стиль, стиль інших учасників конфлікту, а також на тип самого конфлікту. Стиль поведінки в кожному конкретному конфлікті визначається ступенем прагнення задовольнити власні інтереси (діючи пасивно чи активно) та інтереси протилежної сторони учасників конфлікту (діючи спільно або індивідуально). Той, хто використовує стиль конкуренції, завжди активний і прагне розв'язувати конфлікт власним способом. Він не зацікавлений у співпраці з іншими, але здатний до вольових рішень, прагне передусім задовольнити власні інтереси за рахунок інших, нав'язуючи своє рішення. Використання цього стилю має сенс, якщо результат для вас дуже важливий, якщо маєте певний авторитет і вважаєте свій варіант найкращим, якщо рішення треба прийняти терміново і для цього є достатньо влади, якщо немає іншого шляху і втрачати немає чого, якщо не можете переконати групу, що ситуація кризова, але групу треба вести далі. Цей стиль приведе до визнання, якщо буде досягнутий позитивний результат. Але якщо переважає прагнення встановити з усіма гарні стосунки, то такий стиль не варто застосовувати.
Стиль ухилення використовується в ситуаціях, коли позиція нестійка і відсутня співпраця з іншими з метою розв'язання проблеми. Цей стиль доцільно застосовувати, якщо проблема не дуже важлива або коли відчувається помилковість власної позиції та правильність позицй іншої сторони конфлікту, коли сили не рівні або коли інший наділений владою. Стиль ухилення застосовується, якщо відбувається спілкування з психічно складною людиною та якщо немає причин підтримувати з нею контакти, а також за спроб прийняти рішення в ситуації, коли не зовсім зрозуміло, що треба конкретно робити, та в цьому й немає нагальної потреби.
Стиль пристосування означає, що ви дієте разом з іншою людиною, не намагаючись захищати власні інтереси. Цей стиль застосовується, якщо результати дуже важливі для іншої людини й не дуже суттєві для вас. Він корисний у ситуаціях, у яких ви можете здобути перемогу, тому що інший учасник конфлікту має владу. Отже, ви поступаєтесь та робите те, чого бажає опонент. Ви дієте в такому стилі й тоді, коли співчуваєте іншій людині й намагаєтеся підтримати її. Цей стиль треба застосовувати, коли ви, відступаючи, мало що втрачаєте, коли збираєтеся пом'якшити ситуацію, а потім повернутися до цього питання й обстояти свою позицію. Поступаючись, ви можете пом'якшити конфліктну ситуацію і налагодити стосунки. Завдяки стилю співпраця можна брати активну участь у розв'язанні конфлікту й захищати власні інтереси, але прагнути при цьому до співпраці з іншими учасниками конфлікту. Цей стиль вимагає більшої внутрішньої роботи порівняно з іншими стратегіями. Спочатку треба виявити прагнення, цілі, інтереси обох сторін, а потім обговорити їх. Цей стиль найоптимальніший, коли обидві сторони мають різні приховані прагнення. З метою успішного використання стилю співпраці треба витратити певний час на пошук внутрішніх, прихованих інтересів, щоб розробити засіб задоволення справжніх прагнень обох сторін. Обидві сторони мають витратити на це певний час, з'ясувати свої реальні бажання, вислухати одна одну і, нарешті, відпрацювати варіанти вирішення проблеми. Стиль співпраці найважчий, але дуже ефективний. Сутність стилю компромісу полягає в частковому задоволенні власних інтересів. Ви частково поступаєтеся іншим учасникам, але й вони роблять те саме. Стиль компромісу найбільш ефективний тоді, коли обидві сторони прагнуть одного й того самого, хоча розуміють, що одночасно задовольнити їх інтереси неможливо. Найпоширеніші випадки його застосування: обидві сторони мають однакову владу та протилежні інтереси; треба швидко досягти рішення і немає часу на обговорення; влаштовує тимчасове вирішення; інші шляхи неефективні; компроміс дає змогу зберегти нормальні стосунки. Важливо зрозуміти, що кожний стиль ефективний тільки за певних умов. Потрібно адекватно використовувати кожен із них і робити свідомий вибір, ураховуючи конкретні обставини.
24. КОНФЛІКТНІ СИТУАЦІЇ ТА ШЛЯХИ ЇХ РОЗВ'ЯЗАННЯ
У структурі конфлікту можна виділити такі основні поняття: учасники конфлікту, умови перебігу конфлікту, образи конфліктної ситуації, можливі дії учасників конфлікту, наслідки конфліктних дій. Учасниками конфлікту можуть бути окремі індивіди, соціальні групи, організації, держави й т. д. З точки зору соціальної психології, що досліджує особистісні, міжособистісні та міжгрупові конфлікти, найтиповішими сторонами конфлікту є окремі аспекти (риси) особистості, самі особистості та соціальні групи. За такої класифікації учасників можливі конфлікти типу: риса особистості — риса особистості, особистість — особистість, особистість — група, група — група. В соціально-психологічному плані учасники, конфлікту характеризуються передусім мотивами, цілями, цінностями, установками тощо. Конфлікт суттєво залежить від зовнішнього контексту, в якому він виникає і розвивається. Важливою складовою є соціально-психологічне середовище, що представлене різними соціальними групами з їх специфічною структурою, динамікою, нормами, цінностями та ін. Вплив учасників конфлікту та умов його перебігу ніколи не здійснюється безпосередню. Опосередковуючою ланкою є образи конфліктної ситуації, які утворюються в кожного учасника конфлікту. Ці внутрішні картини ситуації включають уявлення учасників про самих себе (свої мотиви, цілі, цінності тощо), уявлення про протилежну сторону конфлікту та уявлення про ситуацію, в якій склалися і вирішуються конфліктні стосунки. Саме суб'єктивні образи, а не реальність є безпосередньою детермінантою конфліктної поведінки. Ці образи зумовлюють можливі дії, що визначають різні боки конфлікту. Оскільки ці дії взаємообумовлені, вони стають «взаємодіями» (протидіями), визначають стратегію поведінки, яка виражається не стільки словами, скільки діями. Наслідки конфліктних дій уплетені в контекст конфлікту. Вони включені в конфлікт на ідеальному рівні: учасники конфлікту мають певний образ можливих результатів і відповідно до цього вибирають свою поведінку. Але й самі реальні наслідки конфліктних дій є складовим елементом процесу конфліктної взаємодії. Усвідомлення цих результатів, корекція своїх уявлень про конфліктну ситуацію — важливий бік конфліктної взаємодії. Розв'язання, вирішення — це заключна стадія розвитку конфлікту. Вона можлива завдяки перетворенню самої об'єктивної ситуації, а також унаслідок зміни образів ситуації, що виникли в учасників конфлікту. Крім того, в обох цих випадках можливе подвійне розв'язання конфлікту: .часткове, коли долається тільки конфліктна поведінка, але залишається внутрішнє прагнення до конфлікту, воно лише стримується; і повне, коли конфлікт ліквідується як на рівні фактичної поведінки, так і на внутрішньому рівні. Повна ліквідація конфлікту шляхом зміни об'єктивної ситуації можлива тоді, коли учасники конфлікту розведені в різні структурні підрозділи організації чи задоволені їхні особистісні потреби. Часткове розв'язання конфлікту на об'єктивному рівні здійснюється, якщо внаслідок відповідної зміни реальних умов конфліктна ситуація переструктурується так, що учасники не зацікавлені більше в продовженні конфліктних дій, хоча мета залишилася та сама. До цього типу належать суто адміністративні розв'язання конфлікту, що спираються на заборони, санкції в разі їх порушення. Значної психологічної компетенції вимагають випадки, коли конфлікт розв'язується шляхом зміни образів, що мають учасники конфлікту. Таке розв'язання конфлікту (повне або часткове) спирається передусім на переструктурування або формування нових цінностей, мотивів, установок. Практичні питання розв'язання конфліктних ситуацій у виробничих організаціях досить детально розглядають В. Бойко та О. Ковальов. Серед шляхів розв'язання таких ситуацій вони виділяють: а) попередження конфлікту; б) управління конфліктом; в) прийняття оптимальних рішень у конфліктних ситуаціях; г) розв'язання конфлікту. Успішне розв'язання конфліктних ситуацій можливе з допомогою розробки тактик, що враховують усі аспекти конфлікту як соціально-психологічного явища. З них вибирається та, яка відповідає певній конкретній ситуації. Виділяють такі тактики:1. Розв'язання конфлікту на основі його сутності та змісту. Насамперед треба реально встановити не тільки безпосередній привід конфліктного зіткнення, а й його причину, що часто не усвідомлюється учасниками конфлікту. Далі треба визначити зону поширення конфлікту (та проблеми, які він зачіпає), виявити реальні мотиви, що зумовили його виникнення. Розв'язання конфлікту можливе тільки при з'ясуванні реальних причин. Це завдання ускладнюється, якщо його виконує представник однієї з конфліктних сторін. Ділові конфлікти частіше мають конструктивний та мобільний характер, вони зникають за умови вирішення проблеми, що породжує протилежні позиції. Але особистісні та міжособистісні конфлікти значно стійкіші. 2. Розв'язання конфлікту з урахуванням його цілей. Нерідко протиставлення цілей зумовлене не їхнім реальним змістом, а недостатнім порозумінням, домінуванням емоційних станів, зниженням пізнавального компонента, різними позиціями, які відстоюють конфліктуючі сторони. Насправді цілі можуть бути спільними, у цьому разі необхідно виявити та усвідомити розбіжності в розумінні цілей. У будь-якому випадку треба відмежувати цілі, що пов'язані з міжособистісною взаємодією (особисті домагання, стилі поведінки), від цілей соціальної взаємодії (вирішення виробничих завдань, виконання функціональних обов'язків, визначення стратегій управління організацією). В першому випадку ми ставимося до людини як до особистості, в другому — як до виконавця певних соціальних функцій. А це визначає стратегію розв'язання конфлікту. 3 Розв'язання конфлікту з урахуванням його функцій. Учасників конфлікту треба переконати в тому, що стосунки між ними можна владнати шляхом обміну думками, уточнення позицій тощо. 4. Розв'язання конфлікту з урахуванням емоційно-пізнавального стану учасників полягає в тому, щоб показати негативний вплив емоційного напруження на учасників конфлікту. Знижується рівень критичності мислення, що призводить до необґрунтованих дій, емоційний стан негативно впливає на взаємодію, зумовлює неадекватне взаєморозуміння. Під впливом емоцій конфліктна ситуація сприймається як така, що загрожує позиції людини в групі, а це спонукає до крайніх дій з метою збереження свого статусу. Конфлікт починає поширюватися, він поглинає дедалі більше членів організації, деформує усталені стосунки. 5. Розв'язання конфлікту з урахуванням властивостей його учасників. Конфлікти нерідко виникають унаслідок невмілих дій керівника, неадекватного стилю його діяльності, психологічної некомпетентності. Причинами конфліктних ситуацій можуть слугувати специфічні риси характеру, особистісні властивості членів групи. 6. Розв'язання конфлікту з урахуванням його можливих наслідків. Знання про можливі варіанти та наслідки завершення конфліктів допомагають вибрати найкращі засоби впливу на конфліктуючі сторони. Наслідки конфліктів залежно від їхнього змісту: 1) повна ліквідація конфронтації через взаємне примирення; 2) зникнення конфронтації, коли один з учасників перемагає, а інший визнає себе переможеним або коли обидві сторони програють чи задовольняють свої домагання; 3) послаблення конфлікту взаємними поступками; 4) трансформація конфлікту, перехід його в змінений або принципово новий конфлікт; 5) поступове згасання конфлікту; 6) механічне знищення конфлікту (ліквідація підрозділу, організації, звільнення учасника та ін.). 7. Розв'язання конфлікту з урахуванням етики стосунків конфліктуючих сторін. Будь-який конфлікт має розв'язуватися відповідно до етичних норм. У виробничих організаціях завжди виникають певні розбіжності, суперечки, конфлікти щодо вирішення виробничих питань, зумовлені розбіжностями в розумінні завдань, методів їхнього вирішення. Наявність ділових конфліктів є умовою ефективної діяльності організації. Статусний бік ділового конфлікту стосується умов та принципів відносин керівника й підлеглого, старшого та молодшого за віком, більш або менш компетентного та ш. Діловий конфлікт спирається на обмін думками і пов'язаний з низкою етичних умов. Це взаємне прагнення слухати, адекватно сприймати інформацію. Важливу роль тут відіграють рефлексія та емпатія. Етика доказів змушує спиратися не тільки на логіку думки, а й на поважне ставлення до опонента. Етика критики спрямовує її не на особистість опонента, а на аналіз справи. Етика згоди має на меті досягнення ефективного результату, підкріплення взаємних симпатій.
26. Функції спілкування
Визнання самодостатності і самоцінності спілкування обумовлює більш широкий погляд на функції спілкування, ніж той, який припускає тільки забезпечення діяльності. Спілкування можна розглядати як засіб задоволення багатьох різноманітних потреб: соціальних, культурних, пізнавальних, творчих, естетичних, потреб інтелектуального росту, морального розвитку і ряду інших.
У зв'язку з ним можна виділити шість функцій (цілей) спілкування:
1) контактна, ціль якої – установлення контакту як стану готовності обох суб'єктів до прийому і передачі повідомлення та підтримки взаємозв'язку у формі постійної взаємної орієнтованості;
2) інформаційний обмін повідомленнями, тобто прийом - передача будь-яких повідомлень у відповідь на запит, а також обмін думками, задумами, рішеннями і т.д.;
3) спонукальна — стимуляція активності партнера по спілкуванню, яка надає напрямок діям та думкам партнера при ви конанні тих або інших дій;
4) координаційна - взаємне орієнтування і узгодження дій при організації спільної діяльності;
5) розуміння – не тільки адекватне сприйняття змісту повідомлення, але і взаємне повне сприйняття партнерами одне одного
6) створення впливу – зміна стану, поведінки, індивідуально-значеннєвих утворень партнера, у тому числі його намірів, установок, думок.
Отже, процес спілкування є надзвичайно складним явищем, який включає не тільки власне вербальний елемент, а й не менш важливе невербальне спілкування, яке досить часто несе в собі більш значуще змістовне навантаження та істотно впливає на весь процес спілкування.
Слід зазначити, що особливого значення знання невербальних аспектів спілкування набуває при діловому спілкуванні, коли від тих чи інших дій може залежати успішність проведених переговорів. Але при трактуванні різних проявів невербальної комунікації необхідно враховувати те, що існують істотні розбіжності в застосуванні тих чи інших символів у різних культурних традиціях.
27. Мислення як раціональна форма пізнання.
Мислення — це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.
Основні функції мислення
Пізнавальна (відображення світу і самовідображення)
Проектуюча (побудова планів, проектів, моделей практичної і теоретико-пізнавальної діяльності)
Прогнозуюча (прогнозування або передбачення наслідків своїх дій, своєї діяльності, прогнозування майбутнього)
Інформаційна (засвоєння інформації про знання та її смислова переробка)
Технологічна (розробка правил, норм, стандартів, рецептів життєдіяльнсті людини і суспільства в різних формах і проявах)
Рефлексивна (самопізнання розуму, самоаналіз)
Інтерпретаторська (тлумачення, осмислення продуктів людської культури)
Аналітична і синтетична
Типи мислення
Конкретне мислення
Абстрактне мислення
Вербальне мислення
Дискурсивне мислення
Недискурсивне мислення (інтуїція, уява)
Логічне мислення
Алогічне мислення
Раціональне мислення
Ірраціональне мислення
Наочно-образне мислення
Концептуальне (понятійне) мислення
Види мислення
Практичне мислення
Теоретичне мислення
Професійне мислення
28. Пам’ять як раціональна форма пізнання.
Пам'яттю називається пізнавальний процес запам'ятовування, збереження та наступне відтворення індивідом його попереднього досвіду. Вона забезпечує єдність і цілісність людської особистості. Виділяють наступні види пам’яті : 1. За характером психічної активності. Моторна пам'ять - це запам'ятовування, збереження і відтворення рухів та їхніх систем. Ознакою доброї моторної пам'яті є фізична спритність людини, моторність у праці, те, що називають «золоті руки». Емоційна пам'ять - це пам'ять на почуття. Пережиті та збережені в пам'яті почуття виступають як сигнали, які або спонукають до дії, або утримують від вчинків, що викликали в минулому негативні переживання. Образна пам'ять - це пам'ять на уявлення, на картини природи і життя, а також на звуки, запахи, смаки. Вона буває зоровою, слуховою, тактильною (дотиковою), нюховою, смаковою. Образна пам'ять може досягати високого рівня як компенсаторний механізм у сліпих, глухих і т. д. Ейдетична пам'ять. Ейдетичні, або наглядні, образи пам'яті - це результат збудження органів чуття зовнішніми подразниками. Ейдетичні образи подібні до уявлень тим, що виникають за відсутності предмета, але характеризуються такою деталізованою наглядністю, яка цілком недоступна звичайному уявленню. Змістом словесно-логічної пам'яті є наші думки, втілені у форму мови. Тому тут головна роль належить другій сигнальній системі. Словесно-логічна пам'ять відіграє провідну роль у засвоєнні знань учнями в процесі навчання.2. За характером мети діяльності. Мимовільна пам'ять - це запам'ятовування та відтворення, за якого відсутня спеціальна мета щось запам'ятати чи пригадати. Довільна пам'ять - це коли ставиться певна мета запам'ятовування і відтворення з докладанням вольового зусилля.3. За тривалістю утримання інформації. На відміну від тривалої пам'яті, для якої є характерним тривале збереження матеріалу після багаторазового його повторення і відтворення, короткочасна пам'ять характеризується дуже коротким збереженням після одноразового дуже нетривалого сприйняття і негайним відтворенням (у перші ж секунди після сприйняття матеріалу). Оперативна пам'ять забезпечує запам'ятовування інформації, необхідної тільки для виконання певної дії.
29. Уява
Уява — це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праæ. Будь-який акт праæ неодмінно містить в со¦ уяву. Не уявивши готовий результат праæ, не можна приступати до роботи. Саме в цьому й полягає важлива функæя уяви як специфічно людської форми випереджального відображення дійсності. Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяльності та шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до того, як виготовити певну річ, людина подумки створює її образ.
У житті людина створює образи таких об’єктів, яких у природі не було, немає й не може бути. Такими витворами людської уяви є фантастичні казкові образи русалки, килима-літака, Змія Горинича, в яких неприродно поєднані ознаки різних об’єктів. Проте якими б дивовижними не здавалися продукти людської уяви, підгрунтям для їх побудови завжди є попередній досвід людини, ті враження, що зберігаються в її свідомості. Уява — це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона ніколи не сприймала. До створення нових образів людину спонукають різноманітні потреби, що постійно породжуються діяльністю, розвитком знань, ускладненням суспільних умов життя, необхідністю прогнозувати майбутнє. Створення образів уяви завжди пов’язане з певним відступом від реальності, виходом за її межі. Це значно розширює пізнавальні можливості людини, забезпечуючи їй здатність передбачення та творення нового світу як середовища свого буття. Діяльність уяви тісно пов’язана з мисленням. Орієнтуючи людину у процесі діяльності, уява створює психічну модель кінцевого та проміжних результатів праæ й цим забезпечує втілення ідеального образу в матеріальний чи ідеальний продукт. Ви¦р способу дій, ком¦нування елементів в образах уяви здійснюються логічними міркуваннями, виконанням різних розумових дій, завдяки чому зберігається зв’язок продуктів людської фантазії з реальністю, їх дійовий характер. Специфічність випереджального відображення реальності у процесі уяви виявляється в конкретно-образній формі у вигляді яскравих уявлень. У мисленні ця функæя здійснюється перуванням поняттями, унаслідок чого в образах уяви забезпечується опосередковане та узагальнене відображення дійсності, що й робить їх реалістичними, життєвими. Цінність уяви полягає в тому, що вона допомагає людині орієнтуватися у проблемних ситуаæях, приймати правильні рішення, передбачати результат власних дій тоді, коли наявних знань виявляється недостатньо для безпосередньої реалізаæї пізнавальної потреби. Завдяки уяві стають можливими результативна поведінка і діяльність особистості за умов неповної або сумнівної інформаæї.
30. Увага.Форми та р зновиди уваги
Увага - це спрямован сть та зосереджен сть псих чно д яльност людини на об' кти та явища зовн шнього св ту, а також на думки, почуття та процеси, що в дбуваються всередин у нього. Увагу, зумовлену сильними, контрастними, значущими подразниками, що д ють на людину яскрав стю, неспод ван стю, динам змом, називають мимов льною. Дов льна увага це вид уваги, що виявля ться у випадку, коли людина ставить перед собою певн завдання намага ться х виконати. П слядов льна увага зн ма напруження, захоплю людину п дтриму активну псих чну д яльн сть.
Характерними властивостями уваги обсяг, розпод лен сть, здатн сть до переключення, в двол кання, ст йк сть, зосереджен сть, неуважн сть. П д обсягом уваги в психолог чн й науц розум ють к льк сть предмет в або явищ, як людина утриму одночасно в сво й св домост . Разом з тим людина здатна розпод ляти свою увагу, при цьому вона одночасно може виконувати дв б льше д й. Переключення уваги - це не що нше, як перем щення в кор великого мозку оптимального збудження. В двол кання уваги в д нших предмет в явищ найважлив ша умова усп шного сприймання обраного об' кта. Зосереджен сть уваги залежить в д мотивац д яльност та ндив дуальних якостей людини.Практична д яльн сть людини вимага ст йкост уваги. Людина, яка ма ст йку увагу, здатна досить довго, якщо це потр бно, зосереджуватися на обраному об' кт . Неуважн сть- це риса людини , яка пост йно переносить свою увагу з одного об' кта на нший, н на чому не затримуючи .