Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Короткий словник найуживаніших термінів з діалектології
Переднє слово
Ще з середини позаминулого століття, протиставляючи літературне мовлення діалектному, дослідники (І. Вагилевич, Я. Головацький, Й. Лозинський, М.Максимович, О. Павловський, О. Потебня та ін.) указували на значущість вивчення територіальних і соціальних відгалужень української мови. Так, Й. Лозинський у своїй книзі “Gramatyka języka ruskiego (malo-ruskiego)” (1846 р.) відмічав: “Кожне наріччя є само по собі добре, здатне спонукати душу до мислення і до передавання своїх думок іншим, здатним до випрацювання душі, а отже, кожне наріччя може і повинно бути опрацьоване, бо інакше та частина народу, наріччя якого буде позбавлена письма, може наближатися до цивілізації хіба що черепашою ходою”. Відтак, нові наукові праці вчених (особливо кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.) стали основою стрімкого розвитку української діалектології як окремої філологічної дисципліни, яка уже більше 60 років є одним із провідних предметів класичних і педагогічних навчальних закладів.
Курс української діалектології дає студентам ґрунтовні знання з мовознавства, які створюють базу для повного усвідомлення процесів формування загальнонародної мови, готує їх до поглибленого вивчення історичних явищ української мови. Саме в живій народній мові, яка найчастіше виступає як безписемна, усна, стилістично нейтральна форма мови, й котра може бути розміщена на будь-якій територіально окресленій частині країни, зберігаються різноманітні архаїчні форми, відкинуті загальнонародною мовою в минулому.
Діалектологія тісно пов’язана з історією мови, зокрема дослідженням її явищ, встановлення етапів розвитку мови, тому вивчення її потрібне не тільки для глибокого розуміння змін, що відбулися у фонетичній системі, граматичній будові і лексичному складі сучасної української літературної мови, а й для з’ясування історії становлення національної мови.
Дослідження закономірностей живої народної мови в усій розмаїтості її місцевих діалектів і говірок, розвитку діалектного мовлення, територіальних різновидів української мови, а також географічне поширення мовних діалектних явищ, неможливе без виявлення, окреслення меж і опису термінології цієї наукової галузі. Словник – спроба узагальнення ключових понять лінгвістики, етнолінгвістики, лінгвогеографії, які активно вживаються у сфері теорії і практики української діалектології.
Пропоновані терміни і терміносполучення добиралися із сучасної філологічної наукової та навчальної літератури, призначеної для вищої школи.
Словник орієнтований на учнів спеціалізованих старших класів шкіл нового типу, студентів, викладачів, усіх, хто цікавиться питаннями філології.
Статті в Словнику розміщено за українським алфавітом, їхні назви набрано великими літерами.
Якщо термін іншомовного походження, то в дужках зазначається джерело походження і стисло подається етимологія слова, наприклад: ДІАЛЕКТОЛО́ГІЯ (від гр. dialektos – розмова, говір, наріччя і logos – слово, поняття, вчення).
У межах словникової статті витлумачуваний термін подається скорочено однією чи кількома літерами, наприклад: ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНИЙ А́ТЛАС – Д. а.; ІНТОНА́ЦІЯ – І. тощо.
В усіх термінах і терміносполученнях розставлено нормативний наголос за допомогою знака ´ (наголос).
У статтях іноді вживаються умовні позначення.
Скорочення див. (дивіться) пропонує тлумачення поданого терміна знайти в іншому реєстрі, наприклад: А́ТЛАС ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНИЙ — див. Діалектологічний атлас.
Скорочення див. також використовується для фіксації зв’язку між термінологічними поняттями, що мають протилежний зміст, наприклад: ПРЕПОЗИ́ЦІЯ — Див. також Постпозиція.
Скорочення див. ще відсилає читача від тлумачення тематично вужчого поняття до ширшого для поглиблення його розуміння, наприклад: ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНИЙ А́ТЛАС — Див. ще лінгвістичний атлас.
У кінці Словника вміщено список рекомендованих словників та атласів, що допоможе читачеві під час аналізу діалектних текстів.
Джерелом словника стали такі лінгвістичні й енциклопедичні видання:
Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1966.
Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації. – К., 2007.
Васильев Н. В., Виноградов В. А., Шахнарович А. М. Краткий словарь лингвистических терминов. – М., 1995.
Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. – К., 1985.
Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. – К., 2001.
Исаев М. И. Словарь этнолингвистических понятий и терминов. – М., 2002.
Мала філологічна енциклопедія / Уклали: О.І. Скопненко, Т.В. Цимбалюк. – К., 2007.
Розенталь Д. Э., Теленкова М. А. Словарь-справочник лингвистических терминов. – М., 2001.
Столярова Л. П., Пристайко Т. С., Попко Л. П. Базовый словарь лингвистических терминов. – К., 2003.
Українська мова: Енциклопедія / За заг. ред. Русанівського В. М. – К., 2007.
Шевченко Л. Ю., Різун В. В., Лисенко Ю. В. Сучасна українська мова: Довідник. – К., 1993.
А́КАННЯ — вимова ненаголошеного звука [о] як [а] або як звука, близького до [а]. А. властиве російській і білоруській літературним мовам та північним говорам української мови. В українській літературній мові А. сприймається як порушення норм літературної вимови.
АКЦЕ́НТ (лат.accentys – наголос) — мимовільне спотворення звуків певної мови людиною, для якої ця мова нерідна. Помилки спричинені впливом системи рідної мови (пор. вислови німецький акцент, грузинський акцент), а також – у межах однієї мови – впливом діалектної вимови, коли носій діалекту недостатньо володіє нормами літературної мови, напр.: виразне акання у мові носіїв північних говірок української мови.
Анаколу́ф (гр. anakoluthon – непослідовність) — порушення правильних формально-синтаксичних зв’язків, особливо між початком складного речення і його кінцем; граматична неузгодженість членів речення, які пов’язані за змістом. Напр.: Трох хлоп΄іў пасе ку°рови (наддністр. говори) Теипер кожна душа білий хліб jід’ат' (степові говірки).
Апоко́па (гр. apokopē – відсікання) — відпадання звука або звуків у кінці слова, що приводить до скорочення слова: раніш – поруч раніше, четвер – четверг; добри – добрий (поліські говори).
Арго́ (франц. аrgon – жаргон, первісно – жебрацтво) – один із різновидів соціальних діалектів, штучно створювана умовна говірка якої-небудь вузької замкненої соціальної або професійної групи, незрозуміла для сторонніх.
Іноді термін “арго” вживається на позначення певного соціального чи професійного відгалуження від загальнонародної мови (напр., А. артистів, музикантів, спортсменів, військово-службовців та ін.), тобто в тому ж значенні, що й термін жаргон. У вужчому розумінні А. - мова “соціального дна”, декласованих та антисоціальних елементів (рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, картярів-шулерів тощо).
В основі А. звичайно лежить загальнонародна мова та її граматична система, проте вони істотно відрізняються від неї словниковим складом. Так, у лірницькому А. найуживаніші в загальнонародній мові слова мають свої специфічні відповідники. Серед них є незначна частина утворень від іншомовних коренів, напр., гальомий – великий (пор. болг. голям), дикона – десять (пор. грец. δεna), мікрий – малий (пор. грец. μinpoς). Решта ж слів є утвореннями від загальновідомих слів із прозорою чи не зовсім ясною внутрішньою формою і своєрідною будовою, невідомими в загальнонародній мові (висулька – яблуко, пор. висіти; котинь – віз, пор. котити; скрипота, скрепи – двері, пор. скрипіти) або деформованими шляхом заміни звуків, додавання, усічення чи перестановки складів тощо словами загальнонародної мови (кідро – відро, лоботи – чоботи, пасорити – пасти, кудень – день, бимій – мій).
Словозміна і утворення префіксованих форм відбуваються за законами загальнонародної мови. Прикладом лірницького А. є записи Й. Дзендзелівського (60-ті рр. ХХ ст.) на Волині: “В би тебе клева буштирака, скелиха не вкушморить” (“В тебе добра палиця, собака не вкусить”); (“Закапшуй шкребета, щоб ніконто не припнав, яківнись климус” (“Зачини двері, щоб ніхто не прийшов, якийсь злодій”). А. використовувалися не лише для таємного спілкування, а як засіб своєрідної мовної гри, розваги. Такими, зокрема, були школярські та бурсацькі А., побудовані на свідомому поєднанні не сполучуваних частин різних слів (На моторошні засердчить – На серці стане моторошно), додаванні до кодного слова своєрідних закінчень на зразок лат. (вишневентус – вишнівка, вечорнитентус – вечорниці).
АРЕА́Л (лат. area – площа, простір) — зона поширення мов, діалектів, а також окремих фонетичних, лексичних, граматичних явищ певної мови чи діалекту.
Артикуля́ція (лат. articulatio – розчленування) — рухи органів мовлення, а також їх положення, необхідні для утворення звуків мовлення. Досконально засвоєна А. усіх звуків мовлення конкретної ідіоетнічної мови творить артикуляційну базу, відхилення від якої стає причиною акценту.
Архаїчни́й — застарілий, який вийшов із загальнонародного вжитку.
Асиміля́ція (лат. assimilatio – уподібнення) — тип етнічних процесів, при яких сформовані етноси або групи, що відділилися від них, опинившись у середовищі іншого народу, переймають його мову і культуру, зливаються з ним, асоціюють себе з цим народом. А. може супроводжуватися явищем маргінальності, що властиве групам та індивідам, які втратили зв’язок зі старою культурою, але не повністю сприйняли риси нової культури. Цей процес може підтримуватися ще й слабким володінням новою мовою.
Див. також Дисиміляція.
А́ТЛАС ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНИЙ — див. Діалектологічний атлас.
АФЕРЕ́ЗА — відпадання початкового звука слова під впливом дії кінцевого звука попереднього слова. А. можлива всередині слів на стику морфем. Так, в український говорах трапляється А.: до'дного (до одного), за'дно (заодно), не'ддаси (не оддаси).
Варвари́зм (гр. barbarismos – властивий варвару, іноземцеві) — іншомовне слово або зворот, що не став загальновживаним, остаточно не засвоївся мовою. Залежно від того, якого походження слово (зворот), розрізняють латинізми (з лат.), галліцизми (з франц.) германізми (з нім.), грецизми (з грец.) полонізми (з польс.) та ін. В. уживаються переважно в описах життя і побуту інших народів для відтворення місцевого колориту, назв чужих реалій, звичаїв, запозичених понять (мадам, шериф, салам, харакірі). Використовуються також при передачі мовлення персонажа-іноземця. Іноді В. називають лише ті слова, що трапляються у писемному мовленні в чужомовній графічній передачі (veto, dixi, homo sapiens). Уживаються також як заголовки літ. Творів (“Boa constrictor” І. Франка, “Contra spem spero” Лесі Українки, “Valse melancolique” О. Кобилянської) і як вкрапленняв їхні твори.
ВАРІА́НТИ (лат.varians, variantis – змінний) — різні форми тієї самої мовної одиниці, які зберігають однакове значення, тобто виконують ідентичну, ту саму функцію. Найчастіше йдеться про В. фонеми, морфеми, слова, словосполучення (фраземи) та синтаксичні В.
В. фонеми (алофони) — це всі звукові реалізації фонеми. Напр.: фонема [в] у словах вода, вулик має губно-губну вимову, а в словах вітер, відро – губно-зубну, на що вплітає її позиція перед [і]. В. морфеми – різновиди морфеми, що мають однакове значення, спільне походження, але мають різні форми. Вони виступають взаємозамінними у словах, напр., В. закінчень: пан-и і пан-ове, брат-и і брат-ове, молод-а і молод-ая; В. суфіксів: сад-ок і сад-к-а; В. коренів: рук-а, руц-і; руч-к-а; В. префіксів: о-сипатися і об-сипатися. В. слова – різновиди того самого слова, в яких відмінності в наголошуванні, фонемному складі, афіксах не порушують цілісності лексичною значення слова. В. слова фонетичні (вирій – ирій), акцентуаційні (ді́вчина – дівчи́на), орфоепічні (соня(чн)ий і соня(шн)ий), словотвірні (вечірній – вечоровий), морфологічні (зал – зала), семантичні, тобто різні значення багатозначного слова (світла кімната, світла тканина, світла душа). В. фраземи (фразеологічної одиниці) – фразеологізми, що мають однакове значення, але відрізняються одним чи кількома компонентами. Напр.: брати до серця – брати до душі, дістанеться на горіхи (на бублики, на кислиці). В. синтаксичні – різні форми вираження того самого значення, тих самих синтаксичних відношень. Напр.: летів, як стріла –летів стрілою.
ВАРІА́НТИ НАЦІОНА́ЛЬНОЇ МО́ВИ — різновиди однієї національної мови, що використовуються в різних суспільних, територіальних межах і усталюються як форми літературної мови.
ВАРІА́НТНІСТЬ — 1) здатність мовних одиниць різними формами передавати той самий зміст; 2) властивість мови виступати в різновидах, на яких позначається функціонування її в певних територіальних, соціальних, історично-культурних умовах.
Ви́бір мо́ви — надання переваги у процесах міжкультурної комунікації певній мові чи формі її існування (літературній, діалектній, жаргонній тощо) залежно від контексту та ситуації спілкування.
Взаєморозумі́ння (у комунікації) — механізм міжособистісної взаємодії, пов’язаний із когнітивними процесами; забезпечує формування спільного смислового простору учасників спілкування.
Вимо́ва — рух органів мовлення, необхідний для вимови звуків, а також механізм, який допомагає сприйняттю і розумінню мовлення.
ГАЛИЧАНІ́ЗМИ — слова або мовні звороти, характерні для західноукраїнської мовно-літературної практики XIX – першої половини XX ст., які з погляду літературної норми сприймаються як регіонально забарвлені вислови української літературної мови. Активне входження Г. в українську літературну мову було характерне для 20-х років XX ст. У другій половині XX ст., вони активізуються як джерело стилістичного урізноманітнення літературної мови. Цьому сприяє, зокрема, мовна практика західної української діаспори, яка зберігає діалектні особливості емігрантів — вихідців із Західної України. Приклади Г. у сучасній українській мові: амбасада, анальфабет, вартувати (коштувати), галянтний, канапка (бутерброд), наразі (поки що, зараз), пігулка (таблетка), чинник (представник уряду) та ін.
Гаплоло́ГІЯ (від гр. haploos – простий і logos – слово, вчення) — cпрощення звукового складу слова як наслідок випущення одного з двох однакових або подібних складів: мінералогія з мінералологія.
Го́вір — діалектне утворення, що об’єднує у своєму складі групу споріднених говірок. Говори входять до складу наріч, або діалектних груп. Напр.: середньонаддніпрянські, слобожанські і степові говори входять до складу південно-східного наріччя.
ГОВІ́́РКА — найдрібніша діалектна одиниця, поширена на невеликій території, напр. одного чи кількох населених пунктів, однотипних щодо мовних особливостей. Г. входить до складу говору.
Гру́па етні́чна (мовно-етнічна) — 1. Територіальна частина певного етносу, якій притаманні особливості в культурі, побуті, мові (наявність діалекту, говору, говірки), а також особлива самосвідомість і, звичайно, самоназва. 2. Невелика частина певного етносу, яка територіально відійшла від нього в результаті міграції, але зберегла попередню етнічну свідомість, мову, особливості культури й побуту (наприклад, українці в Казахстані, Канаді тощо).
ДВОЇНА́́ — форма числа, що виділяє два предмети як один і протиставляється однині та множині. У процесі розвитку мови Д. зникла. Є залишки Д. у діалектах (дві руці, дві селі) та у формі орудного відмінка іменників (плечима, ушами, очима), у словах очі, вуса, рукава, плечі, вуха в сучасній літературній мові.
Двомо́вність, білінгві́зм — 1) ознака індивіда, яка полягає у вільному володінні ним двома мовами. Проте з погляду психолінгвістичних можливостей людини таке явище досить рідкісне й на практиці означає розрізнення першої та другої мов, материнської і суспільно набутої мови тощо; 2) мовна політика в державі, одна з можливих ознак держаки. Наявність у межах державного утворення етнічній спільнот, що послуговуються своїми рідними мовами, викликає потребу практичного володіння державною мовою. Д. як ознака функціонування двох державних офіційних мов складається в тих державах, які утворилися шляхом об’єднання двох етнічних спільнот і належних їм територій, на кожній з яких поширена одна етнічна мова. Інша модель двомовності характерна для постколоніальних суспільств, коли мова метрополії займає в суспільстві соціальне привілейоване місце, витісняючи зі сфери суспільного вжитку мову корінного етносу; 3) Д., що викликана потребами практичного співжиття в умовах постійних міжетнічних контактів. Такі контакти спричиняються не лише до виникнення Д., а й багатомовності представників етносів.
Диглосі́я (гр. di – двічі glossa – мова) — паралельне використання конкретною національною лінгвокультурною спільнотою залежно від сфер спілкування двох мов або двох форм існування однієї мови (діалектів, жаргонів тощо). Д. як соціолінгвістичний феномен передбачає свідому оцінку мовцями цих мов (чи форм існування мови) за шкалою „рідна – чужа”, “висока – низька”, “сакральна – профанна” тощо.
ДИСИМІЛЯ́ЦІЯ (< лат. dissimilatio – розподібнення) — фонетичне явище, яке полягає в заміні одного з двох однакових або схожих за вимовою звуків іншим, менш схожим артикуляційно на той, що залишився без змін. Розрізняють регресивну Д. (зміну звука під впливом наступного) і прогресивну Д. (зміну звука під впливом попереднього). Явище Д. можна спостерігати у фонетичній системі української мови значно рідше, ніж асиміляції. Найголовніші наслідки Д.: заміна [чн] із давнього [чьн] на [шн], що характерна для низки слів (давнє ручьникъ → рушник, мѢрочьникъ → мірошник та ін.); заміна [кт] із давнього [кът] на [хт]: [къто] → [кто] → [хто]. В останньому прикладі приголосні [к] і [т] проривні. Унаслідок Д. звук [к] змінився на фрикативний [х], отже, спільна ознака у творенні цих звуків зникла.
Див. також Асиміляція.
Диференціа́ЦІЯ (лат. differentia – відмінність, різниця, розходження) —одна з властивостей процесу історичного розвитку мов, коли проявляється тенденція діалектів відокремитися і сформуватися в окремі мови.
Дифто́нг (гр. diphthongos, від di(s) – двічі і phthongos – звук) — особливий тип звука, що являє собою сполучення двох голосних (складотворчого й нескладотворчого) у межах одного складу. Дифтонг висхідний – дифтонг, у якого складотворчим є другий із голосних, що входять до його складу (сл’іед, т’іе́н’). Дифтонг спадний – у якого складотворчим є перший голосний звук (цв’іе́т, тоб’і́е, стол’іе́).
Див. також Монофтонг.
Діале́кт (гр. dialektos – розмова, говірка, наріччя) — різновид національної мови, який використовують люди, пов’язані територіальною, соціальною або професійною спільністю. Характерні ознаки Д. – усна форма існування, а також система норми, що протиставляється літературній нормі національної мови. Територіальний Д., або місцевий, – це Д., поширений на певній території. Соціальний Д. – мова, властива людям певної соціальної групи. Професійний Д. – різновид соціального Д., яким користуються люди однієї професії, одного роду занять.
Діале́кт ситуати́вний (гр. dialektos – говір, наріччя) — термін Е. Холла, що позначає специфічні мовні засоби, які стереотипово вживаються в різних ситуаціях спілкування в межах однієї національної лінгвокультурної спільноти.
Діалекти́зми (гр.dialektos – розмова, говір, наріччя) — слова або словосполучення, характерні для мови певних територій. Напр.: я му ходити – ходитиму, вуйко – дядько, кибель – відро, когут – півень, пор'ядок – порядок. Д. вживаються в художній літературі зі стилістичною метою (для відтворення місцевого колориту, мовної характеристики персонажів тощо).
ДІАЛЕ́КТНИЙ — який властивий діалектам, характеризує діалект (діалекти). Д. мова, Д. вимова, Д. лексика, Д. форма слова, варіант слова, Д. зони.
ДІАЛЕ́КТНИЙ СЛОВНИ́К — словник, у якому зібрано і лексикографічно опрацьовано слова певної говірки, групи говірок, діалекту. Значення діалектного слова розкривається літературним лексичним відповідником або описовим тлумаченням. Напр.: Лисенко П. Словник поліських говорів. К., 1974; Онишкевич М. Словник бойківських говірок. К., 1984; Словник полтавських говорів / Укл. В.Ващенко. Харків, 1966. Вип.І; Чабаненко В. Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини: У 3 т. Запоріжжя, 1992; Гуцульські говірки / Укл. Г.Гузар, Я.Закревська та ін. Львів, 1977. В.Чабаненко Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини. Запоріжжя, 2001; М.Никончук та ін. Поліська лексика народної медицини та лікувальної магії. Житомир, 2001.
ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНИЙ — той, то стосується діалектології.
ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНА КА́РТА — карта поширення говорів і наріч повної мови або окремих діалектних явищ.
ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНИЙ А́ТЛАС — збірник діалектологічних карт, які показують наявність тих чи інших діалектних особливостей на території поширення певної мови. Д. а. української мови. Див. ще лінгвістичний атлас.
“ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНИЙ БЮЛЕТЕ́НЬ” — науковий щорічник Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні АН УРСР. Виходив у 1949-62 рр. (9 випусків). Опублікував описи говорів, дослідження теоретичних питань діалектології (фонетики, словозміни, словотвору, тематичних груп лексики), лінгвістичної географії, зокрема, пов’язаних з підготовкою “Атласу української мови”; надруковані програми для записування ономастикону, діалектної лексики різних тематичних груп, інструкції щодо записування й обробки діалектних даних, підготовки лінгвістичних карт, а також рецензії на діалектологічні праці.
ДІАЛЕКТОЛО́ГІЯ (від гр. dialektos – розмова, говір, наріччя і logos – слово, поняття, вчення) — розділ мовознавства, що вивчає територіальні (місцеві) говори певної мови.
Енклі́ЗА — акцентуальне прилягання ненаголошеного слова до попереднього наголошеного й утворення з ним єдиної акцентуальної одиниці: над вечір, прочита́в би.
Енклі́тика (гр. enklitiké від еnklino – відхиляю) — ненаголошене слово, що стоїть після наголошеного й утворює з ним одне фонетичне ціле, об’єднане спільним наголосом, тобто слово, яке підпало енклізі: jа-м собі гадала, ходив-ем, ходиў-jус' (півд.-зах. говори).
Жаргон (фр.jargon – у XII ст. означало „незрозуміла мова”) — соціальний різновид мовлення, який використовується у межах певної професійної групи людей. Основна комунікативна функція Ж. – підкреслення належності до певної автономної групи шляхом уживання специфічних слів, форм і зворотів. Інколи термін Ж. використовується для позначення спотвореного, неправильного, “модного” мовлення. Може стати причиною непорозумінь у сфері міжкультурної комунікації.
ІДІОЛЕ́КТ (від гр. idios – свій, особливий і dialektos – розмова) — мовна практика окремою носія мови; сукупність формальних і стилістичних ознак, що вирізняють індивідуальну мову.
ІЗОГЛО́СА (від гр. issos – рівний, однаковий і glossa – мова) — лінія, нанесена на карту, якою в лінгвістичній географії позначають межі поширення мовного (діалектного) явища (фонетичного – ізофона, морфологічного – ізоморфа, лексичного – ізолекса та ін.). Збіг І. утворює вужчі або ширші їх пасма.
У лінгвістичних атласах І. мають різне навантаження. Вони можуть використовуватися для посилення наочності карти і дублювати те, що відбите ін. засобами картографування (геометричними фігурами, площинами), а можуть бути одним із картографічних засобів і символізувати ареальні розрізнення, які усвідомлюються як більш віддалені від основного мовного рівня, картографованого знаками.
І. вживається також у значенні назви межі певного мовного явища, яка може бути представлена на карті різними картографічними засобами. І. можуть синтезувати певні межі явищ. Так, у кінці кожного тому “Атласу української мови” вміщуються ізоглосні карти, на яких лініями окреслюються території поширення явищ, зображених на попередніх знакових картах. І. цих явищ, як правило, не збігаються, але в ряді діалектних зон вони проходять близько одна від одної, загущуються або пересікають одна одну, утворюючи пасма І., які визначають діал. членування мови і дають можливість простежити райони найбільш інтенсивних міжмовних і міждіалектних контактів. Зіставне вивчення ізоглос різних мовних явищ дає цінний матеріал для вивчення історії і з’ясування відносної хронології цих явищ, для виявлення їхніх взаємозв’язків.
ІКАВІ́ЗМ — розвиток звука і на місці давнього *ě (Ѣ – ять) та етимологічних *о, *е. Останні внаслідок занепаду у наступному складі редукованих ъ та ь подовжилися і через стадію дифтонгізації (*о > ō > уо, уи, уі, уе ... > і; *е > ē > іе > і) чи звуження цих голосних у монофтонги і делабіалізацію (*о, *е > ō, е > у, ÿ > і) у всіх південно-східних та багатьох південно-західних говорах змінилися в і: *stolъ > стōл >... > стіл; *selъ, > сēл > ... > сіл. Позиц. перехід [о], [е] в і зумовив чергування фонем: [о] – [і], [е] – [і], розширення сполучуваності голосних і приголосних, зокрема палаталізованих приголосних фонем з голосною і. Секундарний і у новозакритих складах відповідно до давніх *о, *е так само, як [і] < ě (Ѣ), становить норму сучасної української літературної мови. Ікавізм – одна з характерних ознак фонологічної системи української мови, якою вона виразно виділяється серед інших слов’янських мов і одночасно пов’язується із спорідненими явищами в полабській (мертва мова), серболужицькій, сербській, хорватській, польській та чеській мовах (розходження у якості голосного є вторинним). І. як мовне явище реалізується у мовленнєвому процесі як ікання.
ÍКАННЯ — вимова в більшості укр. говорів звука [і] на місці голосних неверхнього піднесення. Велика поширеність звука [і] (< ě (Ѣ), *о, *е) у південноукраїнських говорах різко протиставляє їх північним, де цей звук функціонально менш навантажений, будучи в ряді говірок лише продовженням давнього *і. [і]< Ѣ функціонує у південноукраїнських, а також під наголосом у західнополіських говірках; [і]<*о, *е виступає у всіх південно-східних та, за незначним винятком, у південно-західних говорах.
іннова́ція — явище (або закономірність змін) у сучасній мові, що відрізняє його від первісного стану або прамови.
Інтервока́льний (лат. inter – між, vocalis – голосний, від vox – голос) —який стоїть між двома голосними. Інтервокальна позиція. Інтервокальний приголосний.
IНТОНА́ЦІЯ (лат. intonare – голосно вимовляти) — засіб смислового виділення слів і словосполучень у реченні, а також його емоційно-експресивного оформлення. Складники І.: а) мелодика – послідовне підвищення та зниження голосу для розрізнення синтаксичних структур, передавання стану мовця. Напр.: І. розповідних, питальних, спонукальних речень, частин складного речення, відокремлених членів речення тощо; б) пауза – більш або менш тривала зупинка в мовному потоці; в) ритм – чергування наголошених і ненаголошених складів, коротких і довгих синтагм; г) тембр голосу – емоційно-експресивні відтінки звуків. Напр.: лагідний, веселий, лайливий тощо; г) темп – швидкість або повільність тривання мовлення у часі, тривалість пауз.
ІНТОНУВА́ННЯ — інтонаційне оформлення висловлювання.
КА́ЛЬКА (фр. kalgue – копія) — слово або вираз, створені питомими мовними засобами за зразком слів і виразів іншої мови; буквальний переклад кожної частини іншомовного слова. Лексична К. (словотвірна) – слово, створене за іншомовною моделлю з матеріалу своєї мови. Напр.: літописець (гр. chronographos), хмарочос (англ. sky-scraper), землеробство (лат. agricultura), прамова (нім. Ursprache). Семантична К. – це нове переносне значення, якого набуває слово під впливом відповідного іншомовного слова. Напр., слово гуманітарний у сучасній мові вживається у значенні гуманний, добродійний, як К. англ. humanitarian — “гуманний, гуманістичний”; слово блискучий набуло значення “талановитий, прекрасний” також під впливом фр. brillant; слово витончений під впливом фр. Raffiné – “вишуканий”. Синтаксична К. — синтаксична модель, що склалася в певній мові під впливом іншої мови. Фразеологічна К. – дослівний переклад фразеологічної одиниці за частинами. Напр.: жереб кинуто (лат. area jacta est); поставити крапки над “і” (фр. mettre les point sur les “і”).
КАЛЬКУВА́ННЯ — творення нових слів і виразів шляхом копіювання лексико-семантичних та синтаксичних моделей іншої мови. Напр., складноскорочене слово лікнеп (ліквідація неписьменності) утворене К. відповідного російського вислову ликбез (ликвидация безграмотности). Так само К. відповідних російських слів утворені колгосп, радгосп. Калькуватися можуть не всі частини іншомовного слова. Напр., слово телебачення утворене з гр.tele – далеко і українського бачення, радіомовлення – з лат. radiare – випромінювати і укр. мовлення. Інколи одне й те саме слово калькується і запозичується паралельно. Напр.: інтернаціональний – запозичення, а міжнародний – калька з фр. internationale (від лат. inter – між і natio – народ).
Контаміна́ція (лат. contaminatio – забруднення, змішування) — взаємодія мовних одиниць, яка приводить до утворення нового слова чи виразу шляхом об’єднання, схрещення двох синонімічних чи близьких за звучанням слів або виразів. Напр.: хилитати (з хитати і хилити), цурпалка (із цурка і палка).
КОНТИ́НУУМ (лат. continuum – безперервне, суцільне) — неподільний простір, однорідне середовище щодо функціонування мови, мовного різновиду чи мовної одиниці; неперервність українських діалектних утворень. К. діалектний, український мовний К.
Кореля́ція (від лат. correlatio – відношення) — відношення між двома рядами фонем, які попарно протиставляються один одному за однією ознакою при збігу всіх інших ознак. Кореляція приголосних за дзвінкістю-глухістю: [б-п],[д-т]; кореляція приголосних за твердістю і м’якістю: [л-л’], [н-н’].
ЛІНГВІСТИ́ЧНИЙ А́ТЛАС — 1) атлас діалектологічний. Збірник діалектологічних карт, на яких показано поширення певного мовного явища (однієї чи кількох мов); 2) збірник карт, на яких відбито регіональні особливості щодо функціонування слів певної лексичної групи, фонетичних, морфологічних, словотвірних, синтаксичних явищ. Л. а. будується за відповідями на розроблені питання і охоплює територію поширення явищ не тільки однієї, а й кількох національних мов. Так, “Загальнокарпатський діалектологічний атлас» ставить завдання вивчення карпатського ареалу, де впродовж тривалого історичного часу взаємодіють мови різних мовних груп і сімей – українська, словацькі, чеська, польська, румунська, угорська, болгарська, сербська, хорватська, молдавська. Зіставна характеристика явищ різних мов у їх просторовій реалізації наявна також у “Лінгвістичному атласі Європи”, “Загальнослов’янському лінгвістичному атласі”; 3) атлас звуків мови, що становить альбом карт із зображенням мовних органів під час вимови звуків певної мови. Л. а. містить акустичні характеристики цих звуків.
Метате́за (гр. metathesis – переміщення, перестановка) — перестановка приголосних звуків або складів у середині слова на основі асиміляції або дисиміляції. Напр.: укр. жевріти з жервіти, ведмідь з медвідь, капость з пакость.
МО́ВА — 1) складне суспільне явище, в якому розрізняють такі ознаки: а) найважливіший засіб людського спілкування та об’єднання людей у спільноту; б) засіб самоідентифікації й вираження ментальності нації (етносу); в) засіб формування й розвитку думки, здійснення пізнавальної діяльності, реалізації духовної культури народу. Функції мови як суспільного явища відбивають особливості історії народу – носія національної мови, характер мовної ситуації в суспільстві.
Націона́льна М. — засіб спілкування нації та засіб її самоідентифікації серед інших націй. Н. м. виступає закономірним суспільним утворенням, що відбиває розвиток етнічної мови — від мови роду, племені, народності до мови нації. Н. м. – важливий чинник консолідації конкретно-історичного соціуму; через неї зберігаються й передаються наступним поколінням культурно-історичні традиції. Засвоєння загальнолюдського досвіду відбувається через Н. м. Буття Н. м. у просторі й часі пов’язується з існуванням територіальних, соціальних діалектів, просторіччя, а також із функціями вищої форми Н. м. – літературної мови. Статус Н. м. залежить від суспільної ролі в націоналіній державі. Націєтворча функція мови поєднується з її державотворчою функцією, коли на перший план виступає об’єднувальна роль літературного стандарту, національний характер літературної мови;
2) система суспільно усвідомлених звукових та відтворюваних на письмі знаків, що функціонують за певним регламентом, нормами і реалізуються у звуковій та семантичній субстанції конкретних мовних актів спілкування. Абстрактний характер мовної системи спричинився до розрізнення понять М. і мовлення, або М. як колу, знакової системи та М. як реального звуковою та семантичного явища, розрахованого на сприймання й відтворення.
Інші різновиди мов (аналітичні, афіксальні, державна, дитяча, жива, літературна, рідна, штучна, синтетичні, споріднені, кінетична, міжнародна та ін.) див. у словниках лінгвістичних термінів, філологічних тезаурусах та енциклопедіях.
Монофто́нг (гр. monophthongos, від monos – єдиний і рhthongos – звук) — простий голосний звук на відміну від складних голосних звуків – дифтонгів, трифтонгів (поєднання трьох голосних в одному складі).
Див. також Дифтонг.
Монофтонгіза́ція — перехід дифтонга в монофтонг. У давньоруській мові Ѣ позначав складний звук, дифтонг, який згодом перейшов у монофтонг і.
НА́ГОЛОС ДІАЛЕ́КТНИЙ — особливості наголошування в українській діалектній мові порівняно з літературною. Наявність таких особливостей зумовлена, з одного боку, своєрідністю розвитку наголосу в різних говорах української мови (найчастіше відмінностями в напрямках дії аналогії), а з другого, зовнішніми впливами (напр., наголос на передостанньому складі в західнокарпатських говорах виник під впливом польської мови). Найменше особливостей наголошування спостерігається в південно-східних говорах, найбільше — в південно-західних. Наведемо лише деякі акцентні особливості південно-західних говорів української мови, зокрема наддністрянських: відсутність у двоскладових іменників ч. і с. р. з кореневим наголосом акцентної опозиції форм однини і множини (го́луб – го́луби, jа́вір – jа́вори, о́зеро – о́зера, де́рево – де́рева та ін.); виключно коренева акцентуація іменників с. р. з суфіксом –ан’-а (-ан’-е) (опові́дан’а, мо́ўчан’а, переко́нан’а та ін.); початкове наголошення присвійних займенників ж. та с. р. (мо́jа, мо́jе; тво́jа, тво́jе; сво́jа, сво́jе); відтягнення наголосу на корінь в інфінітиві (не́сти, ве́зти, пле́сти та ін.); відтягнення наголосу на корінь у 1-й ос. одн. теп. ч. (хо́джу, но́шу, пи́шу, ка́жу та ін.).
НАРІ́ЧЧЯ — найширше діалектне угрупування певної мови, що складається з близьких за структурними ознаками споріднених говорів. Мовні ознаки Н. виразно відрізняються від типових рис іншого Н. В українській мові розрізняють північне, або поліське, південно-західне і південно-східне Н.
Но́рма (лат. norma – правило, взірець) — 1) сукупність мовних одиниць різних рівнів (фонетичних, лексичних, граматичних), поєднуваних у висловлювання за правилами, прийнятими в суспільстві, що користується цією мовою. Мовець дотримується загальноприйнятої поведінки “так говорять”. Порушення мовної Н. може призводити або до нерозуміння, утруднення спілкування, або бути причиною висміювання мовної звички. Н. пов’язана з мовним чуттям і суспільними правилами мовного спілкування. Завдяки Н. етнічна мова вирізняється з-поміж інших етнічних мов. Розрізняють: Акцентуаційні Н. – узвичаєне наголошування слів. Граматичні Н. – правила поєднання морфем, узгодження, керування слів, утворення висловлювань тощо. Лексичні Н. – узвичаєне вживання словникових одиниць у відповідному значенні. Орфографічні Н. – усталена система правил письма у відповідній мові. О. н. сучасної української мови сформувалися впродовж XIX-XX століть. Як зібрання конкретних правил написання загальних власних назв, питомих і запозичених слів О. н. знайшли відбиття у виданнях “Українського правопису”. Стилістичні Н. – розрізнення мовних засобів щодо їхньої доцільності вживання в текстах неоднакової стильової орієнтації. Фонетичні Н. – загальноприйнята вимова звуків, звукових сполучень. Та сама мова має різні Н. залежно від територіального, соціального членування мови, тобто кожен діалект чи професійне, соціальне мовлення мають свої характерні норми. Діалектні Н. не є такими уніфікованими, як Н. загальновживаної мови, але вони у відповідних умовах набувають статусу загальновживаних норм. Іноді Н. розуміють як правильність мови, тобто долучають до власне об’єктивних характеристик мови і суб’єктивну оцінку правильно – неправильно (помилка)”. Однак друге розуміння властиве переважно сфері літературної мови; 2) необхідна ознака літературної мови.
НОРМАЛІЗА́ЦІЯ — 1) усталення, поширення системних норм національної (етнічної) мови; 2) витворення й утвердження загальноприйнятих норм літературної мови.
НОРМАТИ́ВНІСТЬ — властивість, ознака висловлювання тексту щодо їхньої відповідності нормам національної (етнічної) мови і нормам літературної мови.
ПАСИ́ВНА ЛЕ́КСИКА — 1) слова зрозумілі, знайомі мовцю, але не вживані ним у звичному мовному спілкуванні. До П. л. належать здебільшого слова спеціального вжитку, архаїзми, діалектизми, запозичення, неологізми тощо; 2) словниковий запас мови в певний період її розвитку, який має відтінок застарілості або новизни.
ПИТА́ЛЬНИК ДІАЛЕКТОЛОГІ́ЧНИЙ — програма, за якою здійснюється збирання діалектних матеріалів. П. д. орієнтує збирача-дослідника на ті мовні особливості говірок чи говорів, які обрано для дослідження. Структура П. д. зумовлена типом атласу лінгвістичного, для якого за цим П. д. збиратиметься матеріал. Тому П. д. поділяються на такі, що передбачають запис матеріалу всіх мовних рівнів — фонетики, морфології, словотворення, синтаксису й лексики, напр., “Програма для збирання матеріалів до діалектологічного атласу української мови” (автори: Б. Ларін, 1948; Б. Ларін, Ф. Жилко, В. Ільїн, П. Лисенко, 1949), або лише якогось одного рівня, напр., “Програма для збирання матеріалів до лексичного атласу української мови” Й. Дзендзелівського (1987). П. д. може передбачати збирання діалектного матеріалу з усього мовного континууму, як, напр., перші П. д. для дослідження української діалектної мови, складені І. Новицьким, К. Михальчуком, А. Кримським і Є. Тимченком (“Програма для збирання діалектичних одмін української мови” К. Михальчука, Є. Тимченка, 1909; її російський варіант – “Программа для собирания особенностей малорусских говоров” К. Михальчука, А. Кримського, 1910), або лише з певного регіону (“Програма-питальник для збирання матеріалів до крайового словника української мови Одещини”, 1959). Є питальники, присвячені якомусь одному розділові того чи того рівня мови, як “Інструктивна програма з питальником для збирання лексики тваринництва” В. Куриленка (1978) та ін. Особливий різновид становлять П. д. для багатомовних атласів — регіональних (“Загальнокарпатський діалектологічний атлас”), сім’ї мов (“Загальнослов’янський лінгвістичний атлас”), континентального (“Лінгвістичний атлас Європи”). П. д. охоплює перелік питань (мовних явищ), інструктивні вказівки записувачам матеріалу, часто – виклад концепції проектованого атласу як кінцевого результату роботи, а також транскрипцію для запису матеріалу.
ПІДНАРІ́ЧЧЯ — одиниця терішньої диференціації діалектної мови, проміжна між говіркою (групою говірок) і наріччям. Поняття П. відбиває пошуки діалектологів кін. ХІХ ст. у визначенні ієрархії одиниць діалектного членування. К. Михальчук запропонував багатоступінчатий діалектний поділ: наріччя – піднаріччя – різноріччя – говір, який у сучасних термінах може бути співвіднесений з поняттями: наріччя – говір – (група говірок) – говірка; отже, з часом зміст цих понять і термінів змінився.
ПОБУТО́ВА ЛЕ́КСИКА — лексика, що об’єднує назви предметів, явищ із різних галузей побуту, господарства (одяг, звичаї, їжа і под.). П. л. здебільшого входить до складу загальновживаної лексики (сорочка, черевики, хустка, світлиця, віконниці, борщ, узвар, ополоник, вечорниці, схованки). У складі П. л. помітне місце належить архаїчній та діалектній лексиці (свита, каганець, ослін, піл, лудиння, кептар, черес, табівка тощо).
ПОБУТОВА МОВА — місцева мова, яка вживається її носіями для задоволення побутових потреб спілкування. Це може бути діалект, говір, говірка, розмовно-побутовий стиль літературної мови. П. м. не вживається в офіційному, науковому, публіцистичному та інших типах комунікації.
ПОСТПОЗИ́ЦІЯ (він лат. post – за, після і position – положення) — розташування одного із двох мовних елементів (афіксів, слів тощо), пов’язаних між собою, після іншого. Напр.: взялися (постфікс -ся займає місце після основи слова на відміну від діалектного ся взяли); В гаю далекім, в гущавині пишній квіти-гранати палкі розцвітають (Леся Українка) (узгоджені означення стоять після означуваного слова).
Див. також Препозиція.
ПРЕПОЗИ́ЦІЯ — характеристика місця слова щодо інших у реченні. Напр.: я ся бою – самостійне вживання частки ся у деяких діалектах характеризується як П., оскільки завжди вживається перед дієсловом, а не в кінці, пор. у літературній мові – я боюся.
Див. також Постпозиція.
ПРОСТОРІ́ЧНА ЛЕ́КСИКА — слова, що вживаються здебільшого у розмовній побутовій мові, а також у художніх творах як стилістичний засіб надання грубуватої, зневажливої характеристики зображуваному: забрьохатися, опецьок, варнякати, дрихнути, здохлятина, лоповухий, фітюльки, пшик і под.
ПРОСТОРІ́ЧЧЯ — різновид некодифікованої розмовної мови, що характеризується вживанням слів, зворотів, граматичних форм, позначених відтінком зниженості, грубуватості, фамільярності. У мові художньої літератури П. служить засобом соціально-мовної характеристики образів. П. не закріплене за певною територією чи групою осіб, а входить до некодифікованої розмовної мови.
Проте́за (гр. prothtsis – додання, приєднання) — приєднання на початку слова додаткового приголосного чи голосного звука відповідно до фонетичних закономірностей мови. Напр.: укр. вогонь, гострий, імла, іржа; вокунь, Гантін (діал.).
ПРОФЕСІОНАЛІ́ЗМ (від лат. professio (professionis) – офіційно зазначене заняття, спеціальність) — слово або вислів, притаманні мові певної професійної групи. Звичайно П. Називають емоційно забарвлені елементи, що виступають як розмовні синоніми – еквіваленти до стилістично індивідуальної професійної номенклатури чи слів-термінів і часто виходять за межі літературної норми: у водіїв легкова машина підвищеної прохідності має назву бобик, руль – бублик, автопокришка – гума, легковий автомобіль – кінь; у друкарів і журналістів помилка називається ляп, нижній кінець сторінки, книжки – хвіст тощо. Але частіше до П. відносять слова і вислови, уживані в певному професійному середовищі з метою детальнішого членування дійсності в сфері спеціальних інтересів. Так, у минулому в лексиці українських хліборобів і чумаків поряд із загальновживаним словом “віл” використовувалися численні спеціальні назви цієї тварини залежно від зовнішніх ознак, робочих якостей тощо: багрій – від чорнобурої масті, галій – чорний, гостяк – худий, ґулий – однорогий, козій – віл із загнутими назад рогами, швейнога – віл, у якого під час ходи задні ноги зачіпаються одна об одну тощо. Часом П. мають локальний характер і накладаються на територіально-діалектні відмінності в лексиці. Так, в окремих південно-західних говорах верстат (ткацький) має назву кросна, а його деталі – колесо, перечниця – триб (або сучка), шайда. У традиційних народних професіях (столярів, мулярів, шевців, пекарів, гончарів та ін.) спеціальний словник охоплює близько 300 назв.
ПУРИ́ЗМ (лат. purus – чистий) — вияв надмірною очищення літературної мови від неологізмів, розмовних, просторічних, діалектних, іншомовних елементів. Позитивна роль П. виявляється у турботі про збереження самобутності національної мови, стабільність її літературних норм. Негативна роль перебільшеного П. полягає в запровадженні штучних форм, висловів, які відмежовують літературну мову від мовної практики і свідчать про антиісторизм в оцінці розвитку мови. Пуристичні тенденції характерні для періоду складних суспільних подій, коли відбувається процес демократизації мови. Так, у 20-х роках XX ст. у створенні української термінології спостерігалися явища П.: пропонували вживати слова тягунець замість магніт, хитник замість маятник, неділка замість атом і под.
Редупліка́ція (від лат.reduplico – подвоюю) — повне чи часткове повторення словотворчого афікса, кореня, основи слова або цілого слова як спосіб утворення слів, описових форм чи фразеологічних одиниць. Напр.: ген-ген, лежма лежати; тота, сес'а (діал.).
РУСИ́ЗМИ, РОСІЯНІ́ЗМИ — слова чи мовні звороти, запозичені з російської мови або утворені за зразком російськомовних форм. Напр.: казначейство, прийомна.
Синко́па (гр. synkopē – скороченя) — випадання звука або групи звуків у середині слова. Напр.: тра – з треба, кае – з каже (властива С. тільки діалектам).
СЛЕНГ (англ. slang – жаргон) — слова або вислови, характерні для мовлення людей певних професій або соціальних прошарків і які, проникаючи в літературну мову, набувають певного емоційно-експресивного забарвлення. Напр.: С. моряків, С. художників, молодіжний С. тощо.
СУБСТРА́Т (лат. substratum – підстилка) — ознаки зниклої мови, яка була колись поширена на території, яку займає інший народ. С. передбачає таке контактування мов, коли одна мова перемагає іншу, при цьому в першій залишаються сліди поглинутої мови. Це можуть бути фонетичні, граматичні, лексичні субстратні ознаки.
Див. також Суперстрат.
СУПЕРСТРА́Т (лат.superstratum – верхній шар) — нашарування мови зайшлого населення в мові корінного етносу, який, поглинаючи пришельців, асимілює і їхню мову, але вона дає про себе знати в явищах С., насамперед у фонетиці й граматиці. Напр., суперстратний вплив на давньоруську мову зробила старослов’янська.
Див. також Субстрат.
СУ́РЖИК — публіцистична назва суміші двох чи кількох мов, коли чергуються, плутаються українські й російські, українські й польські, польсько-англійсько-німецькі слова і звороти, викликаючи ефект неграмотної з погляду літературної норми мови. Напр.: утром заходив сантехнік; девочка така взросла.
Транскри́пція (лат. transcriptio – переписування) — особлива система письма, яка застосовується для точного відтворення звукового складу слів і текстів якої-небудь мови або діалекту. Транскри́пція практична – запис засобами національного алфавіту іншомовних імен, термінів тощо, які не перекладаються рідною мовою, передаються найближчими за звучанням. Наприклад, парашут (фр. parachute), Нью-Йорк (New York). Транскрипція фонематична – транскрипція, яка засобами алфавіту рідної мови передає тільки фонемний склад слів і морфем (а не всі особливості усного мовлення). Напр.: життя [житт'а], земля [земл'а]. Транскрипція фонетична – спосіб передачі на письмі усного мовлення з усіма його звуковими особливостями, у повній відповідності до їх звучання. Фонетична транскрипція української мови здебільшого будується на основі українського алфавіту з використанням додаткових літер і надрядкових чи підрядкових знаків. Напр.: гоулубка (голубка), жиет':а (життя), зеимл'а (земля).
Це́кання — вимова м’якої африкати [ц’] замість м’якого [т’], що властива білоруській (ціха – тихо, цярпець – терпіти, цяжар – тягяр), польській та ін. мовам.
ЯТЬ — назва кириличної літери Ѣ, яка в старослов’янській мові позначала своєрідний голосний звук – [ĕ] (е довгий або дифтонг іе). У давній українській мові, а також у церковнослов’янській мові української редакції, українських етимологічних правописах ХІХ іс. Я. позначає звук [і].
Рекомендовані діалектологічні словники, атласи
PAGE 19